1935

11 червня. Бешування молодого винограду і обдумування «Бога-Іванища»11

22 липня. Іванище — це велетенське Страховище з мільярдами помачок,

клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє,

всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх

цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і

смерти людини. Тож Іванища нема: порожнеча, нуль.

1 серпня.

— Початок Нової праці («Бог-Іванище»? «Радіо-Гармата»?).

З листопада. Зв’язки з Іванищем Стають усе тонші. Листування «друзів» занепадає, хоч інтересів спільних так мало було з ними, навіть у Парижі, а тут

зовсім не стало. Репрезентанти Іванища не мають чого сказати. Ми так само. Наш

зв’язок стає все більше та більше абстрактним. Ми стикаємось з безобличною юрбою, ми вслухаємось Іванище в музиці, в книгах, газетах і це нас задовольняє до

певної міри. Але повної міри ми не можемо собі дати.

З грудня. Знову сумнів: чи зверну на себе увагу «Віч[ний] Імп[ератив]» Навіть

другорядного характеру, не на премію. Чогось сьогодні праця видається такою

нудною, надуманою, не живою, нікому не потрібною. Не дивно буде, коли

ніякісінького вражіння ні на кого не зробить. Сумно, але вище за себе, очевидячки, стрибнути не можливо. Навіть перевдягтись у фр. ім’я, не спокушу видавців? Значить, річ була тільки в якостях моїх праць, що досі подавалися в перекладах видавництвам, а не в інтригах руських комуністів і націоналістів? Ще

сумніший висновок буде, як справдиться моє передчуття про нікчемність «Віч.

Імп.». А тоді... Але що тоді, те буде видко потім. А поки що треба йти до кінця.

1936

1 січня. Сьогодні мільйони людей — невиспані, з важкими головами, з отруєними шлунками, стомлені, хворі, понурі, нещасні. Це — плата за «веселощі»... Бідні людці! Бідна їхня веселість, убога радість, жалюгідне нове щастя!,

яке вони собі бажали, будучи затруєними, нашпигованими. І яке, дійсно, щастя,

почувати всі свої сили чистими, свіжими, погодженими з собою.

11 січня. Натхнення — це, певне, не зовсім нормальне підняття нервової системи. Через те не досить сильні поети і письменники роблять його наркотиками.

23 січня. Готування психіки до посту. За Дереєм довгість його не може бути

визначена заздалегідь. Коли організм здоровий і не потребує довгої чистки, то він

хутко вичиститься: захоче нестерпно їсти (5—10—20—ЗО—40 днів).

24 січня. Початок великого, голодного цілком, вичищального посту. 1 день.

Стан: бадьорість, працездатність, спокій.

16 лютого. Деякі мудрії (Гюстав Лебон1) гадають, що війна перемагає страх

смерті й особисті інтереси індивіда. Річ зовсім не в війні, а в тому, що в певних випадках і умовах інститут Іванища значно дужчий за інститут Івана.

— Протиставляти почуття інстинктові — нонсенс, бо почуття є форма вияву

інстинкту. І сказати, що сили біологічні панують над нашими чуттями є так само

невірно, як казати, що вогонь панує над попелом.

26 лютого. Дуалізм свідомості людей почався богом і дияволом. Закінчується

він конкордизмом. Погодженням бога й диявола в одне. Поділ світу на бога і диявола поклав початок і всьому іншому дуалізму. Душа і тіло, чеснота і гріх, матерія і енергія.

5 травня. І тепер виразно видко, що я себе дурив надіями на можливість колинебудь бути на Україні, бути з українським Іванищем. Не бути мені, не бути, це тепер виразно ясно. Поки панує Москва — не бути. Настане українська реакція —-

теж не бути. І в зв’язку з Іванищем не бути мені.

«Життя для життя, а життя — прекрасне. А щастя і безпричинна радість».

28—30 травня. Розвиток думок про «В[ічний]І[мператив]» Досить невесела

реакція. Через що я в’явив собі, що літературне журі для світового конкурсу, коли воно навіть чесно й безсторонньо читатиме рукопис. Через що воно зверне

особливу увагу на думки «В.І.», через що воно визнає рацію за ними і захопиться

так, що вважатиме за можливе їхню репрезентацію як оцінки французької культурної передової суспільности? Через що воно знайде форму «В.І.» цікавою, через

що дію — захоплюючою і факти — характерними? Чому не в’явити того, що є

нормальніше для сучасного менту, що виявилось у цього доглядача музею, що виявляється у величезної більшости французької інтелігенції, а саме: цілковите

припадання до ніг самодержавія Сталіна. А коли так, то які ж підстави гадати,

що журі вибере для конкурсу від Франції ту річ, яка так непоштиво, так усупереч усяким припаданням розглядає сталінізм і мускетеризм5?

12—13 червня. Повідомлення, що рукопис «В.І.» мені повертається. В «Посл.

Нов.» ще вранці вичитав, що для конкурсу вибрано річ Луїзи Вейс6. Відома

феміністка. Літературою досі не займалася. Роман на соціальні теми.

— Тільки з любови до живих істот життя може бути цікаве і варте того, щоб

його жити. Без цього — нудно, порожньо, нецікаво, хоч би й воно було повне

подій і успіхів. І насамперед повинна бути любов, прощення до істот ближчих.

27 липня. Лист до Бенеша11. (Копія «Листа до Сталіна»). Певність, що він

оцінить вагу зачепленого питання і вживе свого впливу, по можливості, для допомоги здійснення мого плану.

29 липня. Ідея починати конкордизм12 набирає сили. За літо приготувати начерк програми комунізму-конкордизму і їхати до Праги. Прочитати насамперед

начерк на групі комуністів-опозиціонерів. Внести поправки в проект програми.

Потім висунути на широкому зібранні й викласти перед ним і ухвалити

ініціативним ядром проект програми. Далі перекласти на інші мови й робити

пропаганду серед опозиційних течій комунізму.

Манжетка до «ВІ». Всі ви, комуністи, соціалісти, фашисти та всі інші «істи» з

усіма вашими революціями, війнами, націями, з усіма святощами та чеснотами

та навіть усіма вашими релігіями, богами-отцями, богами-синами, тільки йому

одному, цьому лютому, ненажерливому Ідоло-богові служите.

15 вересня. Початок писання доповіді «Щастя і конкордизм»16

4 листопада. Лист від Довженка (Переказ ставлення до мене деяких укр.

Іванів. Вони охоче мене викинули із нац. колективу. Коли вони думають, що я —

зрадник, що я народився ворогом свого народу, то, розуміється, мене треба викинути з колективу).

11 листопада. Лист від американських товаришів (Згода на всі мої умови.

Робітники в Америці найбільше хотіли бачити з усіх живучих українців мене).

15 листопада. Gide повернувся з СРСР розчарований і написав відповідну книгу.

Виникла думка: коли так, то не зробив би він передмови до «Імпер[ативу]». І чи не

поміг у його видання. Ідеї «Імпер.» повинні бути йому тепер близькі й варті поширення.

24 грудня. Помер Стефаник!22 Галицьке Іванище не виявило ніякого особливого горя чи жалю. Правда, воно не виявляло його й під час помирання Стефаника,

яке тяглося років з п’ятнадцять. Іванище знало, що Стефаника гриз і душив

сифіліс. Воно знало, що боротися з цією хворобою можна з успіхом. Воно знало,

що Стефаник є велика духовна цінність. Але воно, це галицьке, дрібне, гиденьке

Іванище нічого не зробило, щоб боротися з хворобою, яка гризла і нищила джерело духовних цінностей. Галицькому міщанському паскудненькому Іванищу ду­ховні цінності не потрібні. І воно дало загинути Стефаникові так само, як це зробило з ФранкомІ Ганьба і огида.

3 Іванище (бог Іванище) — прозивна назва народу.

11 «Бог-Іванище* («Радіо-Гармата*) — перші назви роману Винниченка «Вічний Імператив* (1936).

7 «Іван» — в даному контексті як назва псевдопатріотів і недоброзичливих критиків Винниченка.

12 Конкордизм — філософсько-етична доктрина, яку Винниченко почав розробляти на початку

30-х рр. і яка стала «улюбленою дитиною» його. Також однойменний твір (1938—1948).

16 Доповідь «Щастя і конкордизм» — мається на увазі доповідь, яку Винниченко вирішив виголосити перед різними емігрантськими угрупованнями в Празі.

http://chtyvo.org.ua/authors/Vynnychenko/...

http://chtyvo.org.ua/authors/Vynnychenko/...

5. «Вічний імператив». Історичний роман майбутнього. 606 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Залишено широкі береги. В тексті багато викреслень та вставок. Рукопис у доброму стані. Перша назва роману була: «Бог Господь Іванище». Остаточно назва написана вгорі червоним олівцем рукою Розалії Яківни /дружини/. Частину роману автор використав для іншого твору. Написаний в «Закутку» 1935 року.

Григорій Костюк ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО ТА ЙОГО ДОБА

Подробнее: https://www.yakaboo.ua/podorozhuemo-lit-s...

93

У молоді завжди є бажання бути чудо-богатирями, робити великі справи для народу. Потяг до чудесного виникає не одразу, він народжується в дитинстві, і важливо вміло підтримувати і спрямовувати добрі починання.

Платон Воронько у «Казці про Чугайстра» підкреслює саме це: діти повинні йти із світу казки фантастичної в світ казки реальної — нашої дійсності, «в казковий світ, який кінця не має».

Тут автор висловив важливі для розуміння завдань сучасної нашої радянської казки думки.

«В усякій казці є елементи дійсності»1,— зауважував В. І. Ленін. Художнє узагальнення в казці може приймати форми, зовні не схожі з дійсністю, і одночасно нести в собі зміст життєвої правди, комуністичної моралі. Казка багато робить для виховання дитячих сердець, розвиває моральні якості саме в ту пору дитинства, коли формується людська душа. М. І. Калінін казав, хцо особливість юнацького віку виявляється у величезному потягові до ідеального.

У розвитку казкового жанру ми можемо помітити цікаву рису. Дедалі більше з’являється казок, жанр яких важко визначити через їх незвичайних героїв, що прийшли в казку з ниви наукової фантастики або й реальної науки. Ми маємо на увазі не тільки казку природознавчу, а й космічну, бо й такі вже є в українській літературі. Отже, все гостріше постає питання про перетворення в казці факту наукового у казковий, деталі наукової у казкову. Нині діючими особами у казці є не тільки птахи, звірі, рослини чи речі, але й космічний мандрівник Барвінок (у В. Росіна), капітан міжзоряного плавання Небреха (у Ю. Ячейкіна), різні роботи-диваки та інше. На перший погляд може здатися: чи не помиляємося ми і чи не від-

1 В. ї. Ленін, Твори, т. 27, стор. 77.

93

нести нам твори з такими незвичайними для казки героями до жанру науково-фантастичного? Поняття «космос», «ракета», «робот» та багато інших для нас вже зараз стають цілком звичайними, а минуть роки, і навіть діти не будуть виділяти їх з-поміж понять «хліб», «дерево», «птах». Чому ж їх не можна вживати у казці? Умова для цього лише одне — казка має бути гумористичною, як це й посвідчує досвід письменників В. Росіна і Ю. Ячейкіна.

Сучасний літератор, навіть казкар, повинен розумітися на техніці й одночасно ширяти своїми фантастичними задумами далі її сьогоднішніх відкриттів. Поетизація найскладніших процесів, здобутків точних наук *— ось надзвичайно складне завдання, що постає перед кожним казкарем, який пише про космос. Як же ж можна наукове явище пояснити дитині за допомогою казкової форми, покажемо на прикладі маленької казки-повісті Веніаміна Росіна «Політ Барвінка на Місяць». Ми вже написали раніше про цю казку, її позитивні якості та недоліки. Критикував її на республіканській нараді з питань дитячої літератури в 1962 році П. Моргаєнко. Веніамін Росін врахував зауваження, і в своїй збірці «Хто сильніший? Хто кращий?» вмістив новий варіант твору. В. Росінові, автору численних цікавих казок про тварин, притаманне тонке відчуття гумору. Казки його побудовані, як правило, на ситуаціях комічних. І в новій космічній казці В. Росіна чимало гумору, бо на Місяць разом з відважним Барвінком та дівчинкою Ромашкою потрапляє недотепа й пустун Огірочок. Калейдоскоп пригод — незвичайна подорож на Місяць, на самому Місяці та з Місяця на Землю, постійні витівки Огірочка — і становлять сюжет казки. ,

В новому варіанті твору, позбавленому деяких недо-речностей попереднього, автор цікаво «обігрує» відомі нам наукові дані про Місяць. Він подає їх, по-перше, через комічні ситуації, в які потрапляє Огірочок, що абсолютно

94

нічого не знає про Місяць, по-друге, через дії і висловлювання Барвінка й Ромашки, яким весь час доводиться рятувати свого друга-пустуна.

А чи може посісти місце казкового героя сонячний Спектр, його Промені, що несуться з величезною швидкістю в міжзоряному просторі,— Блакитний, Жовтий, Зелений, Синій, Оранжевий, Фіолетовий, Червоний? Чи зрозуміють малята, хоча б у > загальних рисах, що таке хлорофіл? І в який спосіб можна найскладніші фізичні й хімічні процеси появи життя на землі подати дітям у формі цікавої казки? Виявляється, можливо. Щоб переконався в цьому й читач, відсилаємо його до повісті молодого прозаїка Івана Костирі «Казка про сонячних братів».

...Жив собі багато років тому на палаючому сонці мудрий дід Спектр із своїми синами — Променями, сімома видимими й двома невидимими. Предки старого Спектра хотіли зародити життя на Землі. Багато їх летіло у космічні простори, а Земля, як і колись, була мертвою. І тоді мудрий Спектр з синами сам рушив на Землю.

Здається, ще ніхто не наважувався опоетизувати в казці такий незвичайний, науковий, математично визначений матеріал.

Книга Івана Костирі «Казка про сонячних братів» рясніє творчими знахідками. А вони, ще раз підкреслимо, неможливі без глибокого знання фактичного матеріалу, на якому будується ажурний будинок космічної казки.

...На шляху до Землі родині Спектра, що стала єдиним білим променем, погрожує смертю Комета. В її сірому газовому хвості брати можуть заплутатися й померти. Мудрий Спектр наказує синам ширше розкрити очі — адже яскраве світло відштовхує хвіст Комети. Тепер шлях до Землі вільний.

А ось як розповідає автор про зародження життя на нашій планеті.

95

...Хлорофіл — цей складний продукт життєвої діяльності рослини — перетворився в казці на вченого-хіміка, майстра дивовижних вигадок. Коли захворіло дерево, де трудився Хлорофіл з сонячними братами, їх помічниця Вода привела на допомогу Мікроба — Азотобактера. Той пришкутильгав на своїх коротеньких ніжках, миршавий, гостроносий, і відразу ж висунув умову: допоможу, але за це платіть якоюсь-то сіллю. Так просто і образно пояснюються складні наукові процеси, в даному випадку — утворення азотистих з’єднань.

...Дерево повалив буревій і затягло болото. І сонячні Промені за мільйони років перетворились на чорне кам’яне вугілля. Однак вони не загинули. Людина звільнила їх з підземелля. І вони з радістю віддали їй свою неспокійну вогненну силу. А на допомогу людям з Сонця линули все нові й нові Промені. В уста батька Променів Спектра автор вклав слова, в яких висловлена ідея його твору: «Залишити після себе життя — безсмертним себе зробити». Книжка І. Костирі виховує любов до науки, фантазію, вона допомагає зрозуміти дітям складні фізико-хіміч-ш процеси.

У найбільш «чистому» вигляді космічну казку — тобто твір з елементами казки й наукової фантастики — написав недавно Юрій Ячейкін. Називається вона — «Дивовижні пригоди капітана міжзоряного плавання Небрехи та його вірного штурмана Азимута у Всесвіті і на Землі». Капітан Небреха — це молодший брат невтомних вигадників й мандрівників барона Мюнхгаузена і капітана Врунгеля. Як і його попередникам, йому є що пригадати. Капітан Небреха — людина серйозна. Як завжди, неспіхом запалює він прокурену люльку і починає свої довгі розповіді про міжзоряні подорожі. Тон у капітана Небрехи впевнений, переконливий, а от подробиці подорожей дуже сміш-

96

ні й абсолютно казкові. В цьому контрасті і полягає комізм казки.

Звернімося ще до одного «ненауково-казкового» твору — повісті «Дем’янко Дерев’янко» Василя Бережного. Дем’янко Дерев’янко — це хлопчик-робот, якого створили друзі із села Непитайлівки Головань та Рукань. В цій книжці цікаві, пригоди відбуваються на землі і в космосі. Зауваження в нас до твору В. Бережного єдине, але нам воно здається суттєвим, бо прорахунки його може повторити і хтось інший. Річ у тім, що казковий елемент (епізоди з Тупорилом, Лисом Микитою, Вовком, Котищем та Вогнем) подобається читачеві більше, ніж опис подій космічних чи пригоди плану наукового.

Підсумовуючи все сказане, можемо відзначити, що казкова творчість українських радянських письменників глибоко пов’язана з фольклором. Письменники активно розробляють народні сюжети, використовують композиційно-стилістичні засоби фольклорних творів. В той же час у нових казках ясно відчуваються традиції слов’янської літературної казки й фантастичних творів письменників інших народів.

Інтерпретуючи фольклорні сюжети, письменники розвивають і водночас з нових позицій змальовують традиційні казкові образи. Характери відомих героїв в їх творах не статичні, вони набувають нових рис, мають більше соціальне навантаження, як це ми бачили, порівнюючи образи Івана Голика в народній казці і в творах І. Манжури та Л. Первомайського.

Поява нових образів свідчить про розширення об’єктів літературної казки. їх значно більше, ніж у традиційній фольклорній.

В українській літературній казці переважають поетичні форми жанру — віршовані казки середнього розміру і казки-поеми. Письменників, які б використовували бага-

97

тющі можливості прози, порівняно мало. Однак така розповсюджена в слов’янських літературах форма, як казкова повість, вже має своїх майстрів.

В нашій літературі багато казок природознавчих, пізнавальних, побутових; це дуже важливий вид казок для маленької людини. Вони знайомлять її з багатством світу, несуть в собі певну мораль — вчать дітей розуміти, якою повинна бути людина.

Але дітям потрібні і ті казки, що виховують поетичне сприймання світу. В деяких з них ми не завжди можемо точно визначити мораль. Але вони виховують щось не менш дорогоцінне в дитині — вміння бачити прекрасне в житті, виховують її естетичні погляди.

Зараз відроджується, набуває розмаху філософська казка, початок якій в українській літературі був покладений Лесею Українкою. Молода поетеса Ліна Костенко написала дві цікаві філософські поеми — «Казку про Мару» і «Мандрівки серця». Найбільш вдалий з цих казкових творів — другий. За влучним висловом Л. Новиченка, це «спроба в широкому, синтетичному плані осягнути турботи, радощі і болі сучасної людини, шляхи її боротьби за вселюдське щастя»

Поетичність казок, що проявляється у системі образів, в описі деталей, в особливій настроєності почуттів автора, способі його мислення,— характерна риса кращих авторських казок.

Казкар творить, користуючись методом соціалістичного реалізму. Але в казці, порівняно з іншими жанрами літератури, ширше втілена така складова частина методу, як революційний романтизм. У творах радянських казкарів

1 Л. Новиченко, Пора змужніння, «Літературна газета» від 26 січня 1962 року.

98

фантастичне живе поруч з реальним, з історично конкретною дійсністю.

В кращих українських літературних казках, оригінальних за формою й змістом, звучать думки про велич життя, світлі небокраї. Вони кличуть до прекрасного майбуття, а «прагнення до фантастичної мети,— говорив О. М. Горький,—є збудником казкових подвигів, героїчної праці, найсміливіших намірів».

Нові, суворіші вимоги перед казкою поставило саме життя. Адже ще якихось п’ятдесят-шістдесят років тому творець народної казки міг розраховувати на повну довіру до фантастичного з боку не тільки дітей, а й дорослих. Сучасний письменник повинен володіти засобами творення казкових образів в умовах, коли його ще досить малий за віком читач уже не вірить у чарівництво.

«Нові часи нового прагнуть слова»,— ці поетові слова стосуються і казки. Як правило, механічне використання традиційних образів, ситуацій в казках сучасних за змістом не є запорукою успіху.

Широкого розповсюдження набувають фантастичні твори про речі, предмети, що нас оточують. Вони, як і люди, розмовляють, хвилюються, зазнають невдач, радіють. Головне тут, щоб завдання, які ставить письменник перед своїми неживими героями-предметами, відповідали їх властивостям, ознакам. Тобто предмет, що оживляється завдяки фантазії автора, повинен залишатися самим собою, діяти так, щоб це не суперечило його природним даним.

Сучасна радянська казка докорінно відрізняється від багатьох старих казок з їх благополучними кінцівками і мораллю скнар, що знаходять в темній печері скриню з коштовностями. Наша літературна казка відкинула геть ідею міщанського щасливо-солоденького фіналу. Прекрасні принци в казці можуть виявитися злими й підлими, а герої на перший погляд поганенькі — мати добрі серця.

99

Справжнім героем все більшої кількості казок стає труд. Побачити і показати чудо не тільки в прекрасній мрії, але й у явищах повсякчасних нашого життя — велике завдання казки. В одній із своїх статей М. Т. Рильський якось зазначив: «Кожен поет завжди казкар». Перефразовуючи ці слова, можемо сказати, що кожен казкар завжди має бути поетом. Він повинен виховувати у дитини поетичне, емоційне сприйняття світу, риси революційної романтики.

Все, на чому грунтується сучасна казка — боротьба за справедливу справу, мрія про щастя, про прекрасне,— все це дедалі більше втілюється в життя. Те, що вчора було нездійсненним, сьогодні — реальність. Добре, коли радянські діти живуть мрією, коли їхні серця відкриті для чарівного. З роками, вступивши у прекрасну країну дійсності, вони наповнять її новим змістом, казкою реального життя.

1973 бенгали

хинди 1964

амхарский 1975

арабский 1964

амхарский, 1965

корейский 1966

бенгали

корейский

доп. информация

https://www.facebook.com/profile.php?id=1...

В 2009 году исполнилось 125 лет со дня рождения Александра Романовича Беляева советского фантаста, одного из основоположников научно-фантастической литературы, заслужившего мировое признание. О Беляеве написано немало, однако годы его жизни в городе Смоленске, где он родился и вырос, отражены неполно, к тому же в текстах повторяются ошибки, которые мы исправляем, пользуясь архивными материалами.

Александр Беляев родился 16 марта (по новому стилю) 1884 года в доме на Большой Одигитриевской улице (ныне ул. Докучаева) в семье священника Одигитриевской церкви Романа Петровича Беляева и его жены Надежды Васильевны. Всего в семье было трое детей: Василий, Александр и Нина.

Участок земли, по воспоминаниям краеведа А. Н. Троицкого, заключался весьма живописным садом, спускающимся по крутому склону в овраг, идущий к собору.

Родители Александра были людьми глубоко верующими. А интересы Саши с самого раннего детства лежали в совершенно иной плоскости: его увлекали путешествия, необыкновенные приключения, навеянные чтением любимого Жюля Верна.

«Мы с братом, вспоминал Александр Романович, решили отправиться путешествовать к центру Земли. Сдвинули столы, стулья, кровати, накрыли их одеялами, простынями, запаслись масляным фонарём и углубились в таинственные недра Земли. И тотчас прозаические столы и стулья пропали. Мы видели только пещеры и пропасти, скалы и подземные водопады такими, какими их изображали чудесные картинки: жуткими и в то же время какими-то уютными. И сердце сжималось от этой сладкой жути.

Позднее пришёл Уэллс с кошмарами «Борьбы миров». В этом мире уже не было так уютно...»

Нетрудно представить, насколько взбудоражило воображение мальчика случившееся 6 июля 1893 года событие: в Лопатинском саду поднялся воздушный шар с гимнасткой, сидящей на трапеции, на высоту одного километра, после чего она спрыгнула с трапеции. Зрители ахнули от ужаса. Но над гимнасткой раскрылся парашют, и девушка благополучно приземлилась.

Зрелище настолько потрясло Сашу, что он немедленно решил испытать чувство полёта и спрыгнул с крыши с зонтиком в руках, затем на парашюте, сделанном из простыни. Та и другая попытка принесли весьма чувствительные ушибы. Но Александр Беляев всё же сумел воплотить свою мечту в жизнь: его последний роман «Ариэль» повествует о человеке, способном летать как птица.

Но время беззаботных увлечений закончилось. По воле отца мальчика отдали в духовное училище. В публикациях о писателе сообщается, что он поступил туда в возрасте шести лет. Но это не так.

«Смоленские епархиальные ведомости» ежегодно публиковали официальные сведения об учениках духовного училища и семинарии. И в № 13 за 1895 год приводится «Список учеников духовного училища, составленный училищным правлением после годичных испытаний в конце 1894/1895 учебного года и утверждённый Его Преосвященством 5 июля 1895 г. за № 251». Среди учеников I класса: «Яков Алексеев, Дмитрий Алмазов, Александр Беляев, Николай Высотский...» В конце списка указано, что эти ученики переводятся во II класс училища. Таким образом, Александру Беляеву в 1895 году было 11 лет. Следовательно, поступил он в 10 лет.

Училище располагалось возле Авраамиевского монастыря, недалеко от усадьбы Беляевых, минутах в пяти ходьбы неспешным шагом.

Занятия давались ему легко. В тех же ведомостях (№ 12 за 1898 год) приводится список учеников IV класса: «Первый разряд: Павел Дьяконов, Александр Беляев, Николай Лебедев, Яков Алексеев <...> окончили полный курс училища и удостоены перевода в I класс семинарии».

Вот когда Александр Беляев становится семинаристом — в 14 лет, а не на 11 -м году, как указывается в устоявшихся биографических справках к собраниям его сочинений и во многих других публикациях о писателе.

Знаток местного края краевед СМ. Яковлев писал: «190 лет просуществовала Смоленская духовная семинария. Основал её в 1728 году бывший ректор Московской духовной академии епископ Гедеон Вишневский... "муж ученейший и великой строгости"», занятия вели высокообразованные педагоги, приглашённые из Киева. Изучение латыни, древнегреческого и польского языков было обязательным.

В семинарии Беляев славился не только успехами в занятиях, но и своими «выступлениями на вечерах — чтением стихотворений».

В первые годы существования в Смоленской семинарии для жителей города устраивались зрелищные представления духовного содержания (мистерии) с целью укрепления в зрителе нравственно-религиозных начал, верности православию и престолу. Александр Беляев — их неизменный участник.

В предисловиях к нескольким сборникам биографы утверждают, что Беляев окончил семинарию в 1901 году. Это ещё одна неточность. «Епархиальные ведомости» (№№ 11—12 за 1904 год) приводят алфавитный список выпускников: среди них — Беляев Александр.

После окончания семинарии вопреки желанию отца, видевшего сына своим преемником, Александр поступает в юридический Демидовский лицей в Ярославле (учреждённое в 1809 году как училище по инициативе и на средства П. Г. Демидова с трёхлетним сроком обучения, это учебное заведение реорганизовали в 1833 году сначала в лицей с тем же сроком обучения, а в 1868 году в четырёхгодичный юридический лицей с правами университета). Параллельно Александр получил и музыкальное образование по классу скрипки.

Неожиданная смерть отца в 1905 году оставила семью без средств к существованию. Александр, чтобы достать денег на оплату обучения, давал уроки, рисовал декорации для театра, играл на скрипке в оркестре цирка Труцци. Но горе не приходит одно: утонул в Днепре брат Василий, а затем умерла сестра Ниночка. Александр остался единственным защитником и опорой матери, поэтому после окончания лицея (1908 год) вернулся в Смоленск.

Известно, что в 1909-м он работал помощником присяжного поверенного. Но творческая натура Александра Романовича требовала выхода, и он становится деятельным участником смоленского Общества любителей изящных искусств, где выступал с лекциями, затем — членом правления смоленского Клуба общедоступных развлечений и членом правления Симфонического общества. В летние месяцы в Смоленске обычно гастролировали театральные труппы, чаще Басманова. Беляев пишет рецензии в «Смоленский вестник» практически на каждый спектакль, шедший в Лопатинском саду, выступает и как музыкальный критик. Подписывался псевдонимом «B-la-f». Публиковали «смоленские фельетоны» на злобу дня.

Все, кто читал его произведения, знают, как остро отзывался писатель на несправедливость. Это качество проявилось в первые же годы самостоятельной жизни и стало причиной того, что в 1909 году Александр Беляев оказался под наблюдением полиции. Сведения находятся в жандармском деле «Дневник наружного наблюдения, сводки по Смоленской организации партии социалистов-революционеров». Дело Беляева начато 30 декабря 1908 года. В отчёте полковника Н. Г. Иваненко за 10 ноября 1909 года представлен список лиц, принадлежавших к местной организации, руководил которой некий Карелин. В этом списке приводится и фамилия Беляева Александра Романовича: «.. .помощник присяжного поверенного, 32 года (на самом деле ему было 25 лет. — Прим. авт.), кличка «Живой» (дана в связи с характером. — Прим. авт.)». В отчёте указано, что у подозреваемых проведён обыск 2 ноября 1909 года. «Живой» в дневнике охранки фигурирует до конца его ведения (19 января 1910 года).

Нам удалось найти в «Смоленском вестнике» (за эти же годы) сообщения о нескольких судебных процессах, которые вёл А. Беляев в качестве помощника присяжного поверенного. Но одно из них — от 23 октября 1909 года — представляет особый интерес, поскольку Беляев выступил в процессе над руководителем партии эсеров. А 25 декабря, как сообщается в газете, «... из смоленской тюрьмы освобождён арестованный месяц тому назад В. Карелин». Думается, это можно счесть доказательством того, насколько успешно вёл защиту Александр Романович. В 1911 году Беляев выиграл крупное судебное дело лесопромышленника Скундина, за которое получил значительный гонорар. Эту сумму он отложил на давно задуманное путешествие по Европе. Правда, совершить поездку удалось только через два года, о чём свидетельствует «Ведомость о выданных с 1 марта сего 1913 года Смоленским губернатором заграничных паспортов»: «... потомственному почётному гражданину, помощнику присяжного поверенного Александру Романовичу Беляеву за № 57».

В автобиографии о целях этой поездки писатель пишет: «Изучал историю, искусство, ездил в Италию изучать Ренессанс. Был в Швейцарии, Германии, Австрии, на юге Франции». Поездка стала бесценным источником, из которого писатель черпал нужные ему впечатления до конца своих дней. Ведь действие большинства его романов происходит «за границей». А первое путешествие оказалось и единственным.

Беляев — не праздный турист, а любознательный испытатель. В биографической справке к 9-томному собранию сочинений писателя тому приводится подтверждение: «В 1913 году находилось не так уже много смельчаков, летавших на самолётах "Блерио" и "Фарман" — "этажерках" и "гробах", как называли их тогда. Однако Беляев в Италии, в Вентимильи, совершает полёт на гидроплане».

Вот отрывок из описания этого полёта: «Море под нами уходит всё ниже. Домики, окружающие залив, кажутся не белыми, а красными, потому что сверху мы видим только красные крыши. Белой ниточкой тянется у берега прибой. Вот и мыс Martin. Авиатор машет рукой, мы смотрим в том направлении, и перед нами развёртывается, как в панораме, берег Ривьеры».

Свои ощущения Беляев затем передаст, в частности, в рассказе «Человек, который не спит»: «Какая-то река показалась вдали. На высоких прибрежных холмах раскинулся город. На правом берегу город был опоясан старинными зубчатыми стенами Кремля с высокими башнями. Над всем городом царил огромный пятиглавый собор. — Днепр!.. Смоленск!.. Аэроплан пролетел над лесом и плавно опустился на хороший аэродром».

Во время путешествия по Италии Беляев поднялся на Везувий и опубликовал в «Смоленском вестнике» очерк о восхождении. В этих заметках уже ощущается уверенное перо не только талантливого журналиста, но и будущего блестящего писателя: «Неожиданно начались кусты, и мы очутились перед целым морем чёрной застывшей лавы. Лошади храпели, перебирали ногами, и они решились ступить на лаву точно это была вода. Наконец нервно, прыжками лошади взошли на лаву и пошли шагом. Лава шуршала и обламывалась под ногами лошадей. Солнце заходило. Внизу залив уже покрылся сизой дымкой. Там наступил короткий нежный вечер. На горе солнце выхватило из наступающего мрака несколько домиков, и они стояли, точно раскалённые внутренним огнём кратера. Близость вершины сказывалась... Везувий — это символ, это бог южной Италии. Только здесь, сидя на этой чёрной лаве, под которой где-то внизу бурлит до времени смертоносный огонь, становится понятно обожествление сил природы, царящих над маленьким человеком, таким же беззащитным, несмотря на все завоевания культуры, — каким он был тысячи лет назад в цветущей Помпее».

А в кратере огнедышащего великана «...всё было наполнено едким, удушливым паром. Он то стлался по чёрным, изъеденным влагой и пеплом неровным краям жерла, то белым клубком вылетал вверх, точно из гигантской трубы паровоза. И в тот момент где-то глубоко внизу тьма освещалась, точно далёким заревом пожара...»

Писательский талант Александра Романовича проявляется не только в описаниях природных явлений, он понимает и людей с их противоречиями: «Удивительный народ эти итальянцы! Неряшливость они умеют соединять с глубоким пониманием прекрасного, жадность — с добротой, мелкие страстишки — с истинно великим порывом души».

Всё увиденное, преломив через призму своего восприятия, писатель отразит потом в произведениях.

Наверное, можно утверждать, что путешествие помогло ему наконец определиться с окончательным выбором профессии. В 1913—1915 годы, расставшись с адвокатурой, Александр Романович работает в редакции газеты «Смоленский вестник» сначала секретарём, затем редактором. Сегодня на здании, где находилась редакция, установлена мемориальная доска.

Нереализованной пока осталась только его тяга к театру. Он с детства устраивал домашние спектакли, в которых был и артистом, и сценаристом, и режиссёром, исполнял любые роли, даже женские. Перевоплощался мгновенно. О театре Беляева быстро узнали и стали приглашать для выступлений у знакомых. В 1913 году Беляев вместе с прекрасной смоленской виолончелисткой Ю. Н. Сабуровой поставил оперу-сказку «Спящая царевна». «Смоленский вестник» (10 февраля 1913 года) отмечал, что шумный большой успех спектакля «создала неутомимая энергия, любовное отношение и тонкое понимание руководителей Ю. Н. Сабуровой и А. Р. Беляева, взявших на себя грандиозную, если подумать, задачу — поставить оперу, хотя бы и детскую, пользуясь лишь силами учебного заведения».

Об этой стороне творческой натуры Александра Романовича пишет в своих воспоминаниях житель Смоленска СМ. Яковлев: «Обаятельный образ А. Р. Беляева запал мне в душу с тех пор, когда он помогал нам — учащимся гимназии Н. П. Евневич — поставить вместе с ученицами женской гимназии Е. Г. Шешатку на одном из наших ученических вечеров чудесную фантастическую пьесу-сказку "Три года, три дня, три минуточки". Взяв за основу сюжетный стержень сказки, А. Р. Беляев как постановщик-режиссёр сумел творчески доработать, обогатить её множеством интересных вводных сцен, расцветить её яркими красками, насытить музыкой и пением. Фантазия его не знала границ! Он органично "вращивал" в ткань сказки придуманные им острословные реплики, диалоги, массовые сцены, хоровые и хореографические номера <... > Данные его были великолепными. Он обладал хорошей внешностью, высокой культурой речи, большой музыкальностью, ярким темпераментом и удивительным искусством перевоплощения. В особенности сильно было в нём мимичное дарование, о чём легко судить по сохранившимся у дочери писателя, Светланы Александровны, многочисленным его фотографиям-маскам, необычайно точно и выразительно передающим гамму разнообразных состояний человеческой психики — равнодушие, любопытство, подозрительность, страх, ужас, недоумение, умиление, восторг, грусть и т.д.».

Первое литературное произведение Александра Романовича — пьеса «Бабушка Мойра» — появляется в 1914 году в московском журнале для детей «Проталинка».

Бывая наездами в Москве (которая манила и притягивала его), Беляев встретился с Константином Сергеевичем Станиславским и даже прошёл у него актёрские пробы.

Всё ему пока удавалось. Будущее сулило успех в начинаниях. Но наступил трагический для А. Беляева 1915 год. На молодого человека обрушилась тяжкая болезнь: туберкулёз позвоночника. От него уходит жена. Врачи рекомендуют поменять климат, мать и няня перевозят его в Ялту. Шесть лет Александр Беляев был прикован к постели, три года из них находился в гипсовом корсете.

А какие это были страшные годы! Октябрьская революция, Гражданская война, разруха... Беляев спасается только тем, что много читает, особенно переводную фантастическую литературу; изучает литературу по медицине, биологии, истории; интересуется новыми открытиями, достижениями науки; осваивает иностранные языки.

Только в 1922 году его состояние несколько улучшилось. Помогла, конечно, любовь и забота Маргариты Константиновны Магнушевской, ставшей его второй женою. Они обвенчались в 1922 году перед Рождественским постом, а 22 мая 1923 года зарегистрировали свой брак в загсе. После женитьбы «...мне пришлось, — вспоминал Беляев, — поступить в канцелярию уголовного розыска, а по штату я младший милиционер. Я же — фотограф, снимающий преступников, я же — лектор, читающий курсы по уголовному и административному праву и "приватный" юрисконсульт. Несмотря на всё это, приходится голодать».

Через год сбывается давняя мечта Александра Романовича — они с женой переезжают в Москву. Помог счастливый случай: в Ялте он встретил свою давнюю смоленскую знакомую, Нину Яковлевну Филиппову, которая и предложила Беляеву поехать в Москву, предоставив ему две комнаты в своей большой, просторной квартире. После переезда Филипповых в Ленинград Беляевым пришлось освободить эту квартиру и поселиться в сырой комнате полуподвального помещения в Лялином переулке. 15 марта 1924 года в семье Беляевых родилась дочь Людмила.

Александр Романович в эти годы работал в Наркомпочтеле — Народном комиссариате почты и телеграфа — плановиком, через некоторое время — в Наркомпросе юрисконсультом. А вечерами он занимается литературой.

1925 год. Беляеву 41 год. На страницах журнала «Всемирный следопыт» опубликован его рассказ «Голова профессора Доуэля». Именно рассказ, а не роман. Первая проба пера писателя-фантаста. И начало новой, творческой жизни Александра Романовича Беляева. В статье «О моих работах» Беляев позже расскажет: «Могу сообщить, что произведение "Голова профессора Доуэля" — произведение в значительной степени... автобиографическое. Болезнь уложила меня однажды на три с половиной года в гипсовую кровать. Этот период болезни сопровождался параличом нижней половины тела. И хотя руками я владел, всё же моя жизнь сводилась в эти годы к жизни "головы без тела", которого я совершенно не чувствовал — полная анестезия. Вот когда я передумал и перечувствовал всё, что может испытать "голова без тела"».

С публикации рассказа началась профессиональная литературная деятельность Беляева. Он сотрудничает с журналами «Всемирный следопыт», «Вокруг света», «Знание —сила», «Борьба миров», публикует новые фантастические произведения: «Остров погибших кораблей», «Властелин мира», «Последний человек из Атлантиды». Подписывается не только своей фамилией, но и псевдонимами — А. Ром и Арбел.

Маргарита Константиновна на старой пишущей машинке «Ремингтон» без устали печатает его новые произведения. Жизнь Беляевых налаживается. Они купили рояль. Вечерами музицируют. Посещают театры, музеи. Обрели новых знакомых.

1928 год в творчестве Беляева стал знаменательным: опубликован роман «Человек-амфибия». Главы нового произведения печатались в журнале «Вокруг света». Успех был необыкновенный! Номера журналов расхватывались моментально. Достаточно сказать, что тираж «Вокруг света» увеличился с 200 000 до 250 000 экземпляров. В том же, 1928 году роман дважды выходил отдельной книгой, а через год появилось третье издание. Популярность романа превзошла все ожидания. Секрет успеха критики объясняли тем, что это «универсальный роман, объединивший научную фантастику, приключения, социальную тему и мелодраму». Книгу переводили и издавали на многих языках. Беляев стал известен! (Снятый в 1961 году, уже после смерти писателя, одноимённый фильм тоже ждал ошеломляющий успех. Его посмотрели 65,5 миллиона зрителей — рекорд того времени!)

В декабре 1928 года Беляев оставляет Москву и переезжает в Ленинград. Квартиру на улице Можайского обустроили со вкусом. «По случаю, — вспоминает Светлана Александровна Беляева, — родители купили чудную старинную мебель — кабинет, в нём стояли шведская конторка, удобное кресло с откидной спинкой, большой плюшевый диван, рояль и полки с книгами и журналами».

Александр Романович пишет много и увлечённо. Его фантастика не надуманна, а зиждется на научной основе. Писатель следит за новостями науки и техники. Его знания энциклопедически разносторонни, и он легко ориентируется в новых направлениях.

Казалось бы, жизнь идёт благополучно. Но... Беляев заболевает воспалением лёгких. Врачи советуют поменять климат. И семья переезжает в Киев, где живёт друг его детства Николай Павлович Высотский. В Киеве благодатный климат, жизнь дешевле, но... издательства принимают рукописи только на украинском языке! Писатель вынужден совершить очередной переезд в Москву.

Здесь семью постигло горе: 19 марта умирает от менингита дочь Людмила, а у Александра Романовича происходит обострение туберкулёза позвоночника. Снова постель. И как ответ на вынужденную неподвижность растёт интерес к проблемам покорения космоса. Александр Романович изучает труды Циолковского, и воображение фантаста рисует полёт на Луну, межпланетные путешествия, открытие новых миров. Этой теме посвящен «Воздушный корабль». Прочитав его, Константин Эдуардович Циолковский в отзыве отметил: «Рассказ... остроумно написан и достаточно научен для фантазии». Рассказ «Прыжок в ничто» — о путешествии на Венеру — Беляев тоже послал Циолковскому, и учёный написал к нему предисловие. Их переписка продолжалась до ухода Циолковского из жизни. Памяти Константина Эдуардовича писатель посвятил свой роман «Звезда КЭЦ» (1936).

В октябре 1931 года Беляевы вновь переезжают — в Ленинград, где прожили до 1938 года. Последние годы писатель болел, почти не вставал с постели. И летом 1938 года они меняют жилплощадь в Ленинграде на пятикомнатную квартиру в Пушкине.

Александр Романович почти не покидает дома. Но к нему приходят писатели, читатели и почитатели, каждую неделю собираются пионеры — он ведёт драматический кружок.

Здесь его застаёт Отечественная война. Беляев умер в оккупированном городе 6 января 1942 года. На Казанском кладбище в Пушкине над его могилой стоит белый обелиск с надписью «Беляев Александр Романович», ниже — раскрытая книга с гусиным пером. На листах книги написано: «Писатель-фантаст».

Беляев создал 17 романов, десятки рассказов и огромное количество очерков. И это за 16 лет литературного труда! Его увлекательные произведения проникнуты верой в неограниченные возможности разума человека и верой в справедливость.

Размышляя о задачах фантаста, Александр Романович писал: «Писатель, работающий в области научной фантастики, должен быть сам так научно образован, чтобы смог не только понять, над чем работает учёный, но и на этой основе предвидеть последствия и возможности, которые подчас неясны ещё и самому учёному». Именно таким писателем-фантастом был он сам.

Считается, и не без основания, что у Александра Романовича Беляева три жизни: одна — от рождения до выхода рассказа «Голова профессора Доуэля», вторая — от этого первого рассказа до дня смерти писателя, третья — самая долгая жизнь в его книгах.

***

Журнал «Наука и жизнь» стал лауреатом Литературной премии имени Александра Беляева 2009 года в номинации «Журналу — за наиболее интересную деятельность в течение года, предшествующего вручению». Премия присуждена «за верность традициям отечественной научно-популярной и научно-художественной литературы и журналистики».

Идея учредить мемориальную премию в честь Александра Беляева возникла в 1984 году, когда отмечалось столетие со дня рождения знаменитого писателя-фантаста, перу которого принадлежат не только фантастические романы «Человек-амфибия», «Ариэль», «Голова профессора Доуэля», но и научно-популярные произведения. Однако впервые она была вручена в 1990 году, и в первые годы присуждалась за литературные произведения в жанре научной фантастики. В 2002 году статус премии был пересмотрен, и теперь она даётся исключительно за произведения научно-популярной и научно-художественной (просветительской) литературы.

Детальное описание иллюстрации

Выражение «Книга источник знания» вполне можно назвать девизом писателя-фантаста Александра Романовича Беляева. Любовь к чтению, стремление узнавать новое, осваивая новые пространства, новые сферы науки, он пронёс через всю жизнь. Здесь и далее фотографии из личного архива дочери писателя Светланы Александровны Беляевой.

«Обаятельный человек с широким кругом интересов и неиссякаемым чувством юмора, — вспоминает В. В. Былинская, знавшая его в те годы, — Александр Беляев объединил вокруг себя кружок смоленской молодёжи, стал центром этого небольшого общества. С его появлением бесследно исчезала скука провинциальной жизни... Беляев был неистощим на всякого рода выдумки».

«В молодости отец любил одеваться модно, — вспоминает дочь писателя Светлана Александровна, — если не сказать, даже с щегольством. Это можно заключить, глядя на его фотографии тех лет — красивый, хорошо сидящий костюм, крахмальная, с высоким воротником рубашка».

Подробнее см.: https://www.nkj.ru/archive/articles/16565/ (Наука и жизнь, ТРИ ЖИЗНИ ПИСАТЕЛЯ (А. Р. БЕЛЯЕВ))