ПЕРВОЕ ВСЕСОЮЗНОЕ СОВЕЩАНИЕ КЛФ (Киев, 15-19.03.1988)
Архив И. Фёдорова (Винница)
Лев Хаес (Кемерово), А. Стругацкий, О. Бердник, И. Фёдоров (Винница)
https://fantlab.ru/forum/forum13page1/top...
Катерина Комісаренко
Осмислення образу надлюдини у фантастиці Олеся Бердника і братів Аркадія й Бориса Стругацьких
У статті проаналізовано осмислення образу надлюдини у фантастичних творах Олеся Бердника і братів Аркадія і Бориса Стругацьких. Проведено паралелі між поглядами фантастів на вірогідну еволюцію людини у майбутньому у зв’язку із теорією Костянтина Ціолковського про астроноосферу. З’ясовано принципи конструювання образу надлюдини – людини майбутнього у творах авторів.
Катерина Комісаренко:
АНТРОПОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФАНТАСТИЧНОЇ ПРОЗИ
ОЛЕСЯ БЕРДНИКА ТА АРКАДІЯ І БОРИСА СТРУГАЦЬКИХ
Досліджується специфіка антропологічних образів в українській та російській
фантастиці. Предметом вивчення є романи Олеся Бердника „Зоряний Корсар” і
Аркадія та Бориса Стругацьких „Хижі речі доби”. Митці порушують низку проблем
філософської антропології, зокрема проблему антропологічної кризи.
Див. файл ПДФ у прикріпленні.
*
Скажем так, Стругацкие подразумевали Олеся Бердника в образе Саши Привалова из повести «Понедельник начинается в субботу» (частное мнение).
«Увечный звездолётчик» и «Железный диктатор из Малого Магелланова облака» взяты из повести Олеся Бердника «Пути титанов»; в этой повести тоже присутствует «пантеон».
Девушка из рефрижератора в пятнах пролежней – намек на эпизод из романа Олеся Бердника «Пути титанов».
Один из «миров воображаемого будущего», куда попадает главный герой сказки «Понедельник начинается в субботу» Саша Привалов — мир романа Олеся Бердника «Пути титанов», который Стругацкие описывают с нескрываемой иронией.
Крадущиеся пионеры с томиками Шекспира — намёк либо на книги Адамова «Тайна двух океанов» и «Победители недр», либо на рассказ Олеся Бердника «Марсианские „зайцы“». Мимоходом помянутое слово «Эоэлла» пришло в текст из романа Казанцева «Внуки Марса», который был опубликован под одной обложкой с «Путями титанов» — в альманахе «Мир приключений» за 1962 год, что свидетельствует о том, что у Стругацких под руками случился именно этот конкретный том, когда они набирали базу для своей пародии.
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B...
*
ПРОБЛЕМА АНТАГОНІЗМУ ОСОБИСТОСТІ Й СУСПІЛЬСТВА У ТВОРАХ
Протистояння особистості й суспільства завжди цікавило митців, які прагнули розкрити внутрішній світ людини, не оминули увагою цю проблему і письменники-фантасти. Фантастика ХХ століття вийшла за рамки розважального жанру, намагаючись віднайти відповіді на значущі, «вічні» питання. Дослідники творчості С. Лема, К. Чапека, А. і Б. Стругацьких,
Толстого, О. Бердника неодноразово вказували на психологічну напруженість оповіді цих авторів, потяг «письменників-фантастів до кращих зразків психологічної прози» [16]. Анатолій Нямцу відзначає зорієнтованість фантастів ХХ століття на дослідження глобальних аспектів «онтології і аксіології окремої людини й усієї цивілізації» [8,11]. Об'єктом зображення багатьох фантастичних творів другої половини ХХ століття стає людина «перед лицем прогресу» [3], його наслідками, людина, яка намагається не втратити саму себе перед «майбутнім, що запускає свої щупальця у сьогодення» [15]. Однак не менш вагомою проблемою, яку розкривають фантасти (в тому числі й творці антиутопій), є проблема особистості в тоталітарній системі в різних часових відрізках історії людства. Протистояння людини й суспільства завжди було актуальним питанням.
Класичні антиутопії з'явилися в тридцятих роках ХХ століття, «в період розквіту фашизму і культу особи» [12, 210]. Цей літературний жанр був популярним протягом усього минулого століття, оскільки дав можливість письменникам визначити загрозливі тенденції сьогодення та їх потенційні наслідки. Антиутопію розглядають як «засіб художнього моделювання і прогнозування, як оповідальний наратив та трансгресію, пародію і детектив, художній роман-енциклопедію чи роман-метафору, соціально-політичний та філософсько-психологічний твір» [9, 188].
Мета нашої роботи — розглянути, як інтерпретується проблема антагонізму особистості й суспільства у романі Олеся Бердника «Чаша Амріти» і повісті Аркадія і Бориса Стругацьких «Гидкі лебеді». Предметом дослідження будуть виступати образи головних героїв — Михайла Сагайдака («Чаша Амріти») і Віктора Банєва («Гидкі лебеді») та їх взаємодія із соціумом — від саморефлексії до активної діяльності.
Дослідники творчості братів Аркадія і Бориса Стругацьких та Олеся Бердника зауважують, що в текстах письменників присутні елементи поетики утопії та антиутопії. Зокрема, про це йдеться у працях О. Бороди [3],
Хауел [17], С. Чупрініна [19], В. Красноголовця [7], О. Хоменка [18].
Розгорнуті картини майбутніх соціальних, політичних відносин, державного устрою, характерні для утопічних та антиутопічних творів, не є основним предметом зображення у творах А. і Б. Стругацьких й О. Бердника. Більшу увагу митці приділяють Людині, взаємодії людини й оточення, окремі тексти будуються на антитезі суспільство — особистість.
На відміну від творців класичних антиутопій Олесь Бердник і брати Стругацькі обирають для зображення сучасне їм суспільство, прямо вказуючи країну і час, де відбуваються змальовані ними події, або хоча б алюзійно натякаючи. Антиутопія змальовує «кінець утопічної держави, але застерігає, що шукати її причини слід у сьогоденні» [17]. Саме сучасне митцям життя змальовується у творах, які були написані приблизно в один час — сімдесяті роки ХХ століття, «Чаша Амріти» й «Гидкі лебеді».
Роман Олеся Бердника «Чаша Амріти» вперше вийшов друком у 1968 році у видавництві «Радянський письменник». Це був пік популярності Олеся Павловича, письменник «часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клубах, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з'явлення на Землі прибульців, про те, що факти контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору» [див. про це: 1]. Таке вільнодумство не пройшло поза увагою «вищих органів», як наслідок у «Літературній Україні» та інших газетах з'явилися розгромні рецензії на твори Олеся Бердника, і на «Чашу Амріти» зокрема, книги почали вилучати з бібліотек та книгарень. Однак твори митця все ж знайшли свого читача — після вилучення вони, як пишуть біографи, «зберігалися в приватних бібліотеках і передавалися з рук в руки» [10].
Задум повісті «Гидкі лебеді» з'явився в братів Стругацьких у квітні 1966 року, а в 1967 році вже був написаний другий і останній варіант повісті, який остаточно було відхилено редакцією видавництва «Молода гвардія». Повість мала досить типову для радянських часів долю — вона розповсюджувалась як самвидавівський рукопис, нелегально, без відома авторів друкувалася за кордоном, і лише в 1987 році повість вийшла друком в журналі «Даугава», а у 1988 році був опублікований роман «Кульгава доля», до якого «Гидкі лебеді» увійшли як вставний твір — улюблене дітище головного героя Фелікса Сорокіна, «старанно приховане від усіх, а, можливо, й назавжди» [13].
І Олесь Бердник, і Аркадій та Борис Стругацькі творили в тоталітарну добу заборон і жорсткої цензури, добу маніпулювання масами, коли під маскою благополуччя крився низький рівень культурного та економічного розвитку. Саме ця доба почасти відображена у творах, котрі стали предметом нашого дослідження. У повісті Стругацьких дія відбувається в післявоєнний період у неіснуючій країні, а Бердник прямо вказує на час і місце подій свого роману — це сучасний письменнику Радянський Союз і зокрема Київ.
У провінційному містечку, до якого висилають Віктора Баєва (персонаж твору «Гидкі лебеді»), постійно йде дощ. Колишній курорт, про що нагадують тепер лише назви «Сонячна вулиця» [13, 112], «Сонячні ворота» [13, 152], за час відсутності Банєва змінився — «покосилися паркани, під карнизами висипала біла пліснява, вилиняли фарби, а на вулицях безроздільно панував дощ» (переклад наш) [13, 83], містечко було просякнуте атмосферою запліснявілості, затхлості. Місто уособлює в собі буття усієї країни. Еліта міста — поліцмейстер, директор гімназії, бургомістр, член парламенту Росшепер Нант, які щодня напиваються в санаторії і влаштовують п'яні оргії, не можуть терпіти інакомислення, іншості мокреців, намагаються знищити їх, заарештувати. Можемо розглядати відносини офіційної влади міста з мокрецями як проекцію сюжету фантастичного твору на реалії радянської доби, а саме переслідування євреїв та інтелігенції, дисидентів.
Поряд з «елітою» — «золота молодь» міста — «здоровенні хлопці в золотих сорочках до колін» [13, 116], «емблема на грудях, емблема на палиці, емблема на касці, емблема на морді» [13, 117], серед них «племінничок поліцмейстера» — «юний Голіаф у спортивній куртці, сяючий численними емблемами, наш найпростіший штурмфюрер, віддана опора нації з резиновою палицею в задній кишені, гроза лівих, правих і поміркованих» [13, 47]. А над усім височить постать пана Президента, «батька нації» [13, 67], крізь дощ на вулицях сяють «золоті і сині заклики: «Президент — батько народу», «Легіонер Свободи — вірний син Президента», «Армія — наша грізна слава»» [13, 17], його портрети всюди — «в усіх газетах, у всіх підручниках, на всіх стінах» [13, 52].
У зображенні такого всеохоплюючого проникнення пана Президента в життя країни і кожного громадянина зокрема, бачимо алюзію на тоталітарний режим правління — «колюча проволока, солдати, пропуски — значить, пан Президент; значить обов'язково якась мерзота» [13, 67]. Як зазначають самі автори, «Гидкі лебеді» — це оповідь «про письменника в тоталітарній країні» [15]. Антитезою цієї антиутопічної картини виступають мокреці та їхні вихованці — діти, котрі прагнуть створити новий світ, не руйнуючи старого. Так у повісті поряд зі старим, запліснявілим, порочним містом з'являється «утопія ордена» [20, 56].
Головний герой повісті «Гидкі лебеді» не прагне взяти участь у побудові нового світу, навпаки, для нього така утопія є чимось неможливим, чужим. Розмірковуючи над описом цієї ситуації в художньому творі, Банєв розуміє — «ніякої утопії не вийде». Прагнучи залишитися в своєму недосконалому світі, Віктор у фіналі повісті говорить собі: «усе це чудово, та ось що, не забути б мені повернутися» [13, 165]. Переродження героя не відбувається, йому комфортніше залишатися в світі, де можна їсти мариновані міноги і розмірковувати над несправедливістю. Навіть коли Банєву здалося, що він заразився від мокреців, також став «надлюдиною», він жалкує за минулим — «ось і все, Віктор Банєв, п'яниця і хвалько. Не пити тобі більше, і не горлати пісні, і не реготати над дурницями, і не нести нісенітницю дерев'яним язиком, не вчиняти бійки, не буянити і не хуліганити, не лякати перехожих, не сваритися з поліцією, з паном Президентом, не завалюватися в нічні бари з галасливою компанією молодих шанувальників» [13, 143]. Незважаючи на те, що герою «відкрився справжній смисл існування» [11, 113], вдалося зазирнути у таємницю мокреців, для Банєва існує лише сьогодення, від якого він не спроможний відмовитися.
Оточення Михайла Сагайдака — еліта наукової думки — це бездуховні особи, які «люблять приємне життя», переслідують тваринні бажання: «ситі люди, химерна музика, плаский гумор і порожнеча» [2, 87]. Його дружина — яскравий представник застиглого в своїй самовдоволеності міщанства, для неї Сагайдак є швидше засобом для досягнення матеріальних благ: «поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет», «наступного року в нас має бути машина і дача», — ставить Ніна чоловіка перед фактом. Михайло проміняв свою мрію — стати астрономом — «перетворив у знаряддя для дисертації» [2, 80], зрадив дану в юності обітницю «забути свої інтереси. Честолюбство. Егоїзм. Пиху. Діяти ради інших, ради друзів... Життя — для інших» [2, 87].
Як бачимо, на прикладі оточення Сагайдака і Банєва зображене все суспільство, самі ж герої — «пересічні люди, не звеличені, неіздеалізовані» [11, 100], що характерно для романів-попереджень. Галина Сабат зазначає: «в основі сюжетної колізії антиутопії процес переродження людини; поступове прозріння героя стає рушійною силою сюжетного розвитку» [11, 110], причому головна увага приділяється зображенню «психологічних роздвоєнь, хитань героя» [11, 110]. Герої творів належать до інтелігенції: Михайло — вчений-астроном, Віктор — письменник. Однак при цьому вони продають свій талант, розум, знання, розмінюючись на дрібниці. У день свого сорокап'ятиріччя Сагайдак усвідомлює своє становище, бачить душевну пустоту: «Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами. Залежність, перспектива, наукова кар'єра. Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті!...» [2, 59]. Юнак, котрий мріяв з дитинства про зорі, про далекі світи, зник, натомість залишився літній чоловік, котрий не розуміє, для чого ж він живе. Давши в юності обітницю жити для людей, Сагайдак забуває про неї і пливе за течією.
Віктор Банєв засланий внаслідок конфлікту з паном президентом у провінційне містечко, де пройшло його дитинство. У провінції спосіб життя письменника залишається без змін: заходячи ввечері в ресторан, «Віктор відчув звичний підйом, відчуваючи наступаючий вечір, коли можна буде пити і безвідповідально теревенити і відсунути ліктем на завтра те, що дратувало, насідало сьогодні» [13, 17]. Для Банєва письменництво стає засобом для існування, однак його контролюють, обмежують: «Віктуар, ви ще хочете мати шматок хліба з маслом?», — запитує письменника референт пана Президента. — «Тоді припиніть бриньчати!»; бургомістр ставить Банєва перед необхідністю писати розгромну статтю про мокреців. Врешті-решт і рукописи Віктора тануть разом із містом.
Віктор Банєв та Михайло Сагайдак були поставлені перед життєвим вибором: залишитися в старому, порочному світі чи створювати світ новий з новими людьми, з новими законами буття. І кожен вирішує це питання по- своєму. Протягом твору Банєв намагається зрозуміти мокреців, допомагає їм вчасно отримати книги, навіть спробував ототожнити себе з ними, але він не може відмовитися від звичного, такого йому близького, хоча і недосконалого світу. Сагайдак же звільняється від «майї», від матеріального багатства, від докторського звання, від бюрократії й міщанства, від позбавленого духовності зв'язку з дружиною. «Ти — споживач науки. Я — хочу її творити» [2, 187], — говорить на прощання Михайло Ніні. У фіналі роману Сагайдак знаходить і усвідомлює самого себе, звертаючись до Матері Безмірності: «Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний!... Дай напитися з єдиного джерела Істини. Мамо, я повертаюся з довгих мандрів і блукань» [2, 196].
Важливим для розуміння поетики названих творів є аналіз уведення в текст філософських алюзій. Саме у філософському вимірі герої намагаються осмислити власне буття. На початку роману «Чаша Амріти» з'являється Свамі Рішідева, котрий знайомить Сагайдака із головними засадами індійської філософії. Саме Рішідева пропонує Сагайдаку і Стоуну вибратися з пастки, зберегти життя, давши обітницю жити заради інших, яку Сагайдак все ж порушує. Рішідева «обрав нову стежину у науці — взаємозв'язок усього живого і «неживого» в Природі, органічного і неорганічного. Зв'язок між людьми і тваринами, зорями і квітами, птахами і сонцем. І не лише механічний зв'язок, який легко довести, а свідомий зв'язок по закону Єдності, який має привести в майбутньому до появи цілком нової Людини» [2, 72]. Таким чином на сторінках роману з'являється образ самодостатньої особистості, котра, за допомогою «свідомої еволюції» [2, 73] має створити новий, збратаний світ Природи. Зауважмо, що ідея свідомої еволюції людства є лейтмотивом усієї творчості Олеся Бердника.
Стругацькі вводять у повість таємничий образ мокреців, які, як зазначалося вище, можуть розглядатися як алюзія на інтелігенцію радянських часів. Проте американська дослідниця творчості Аркадія і Бориса Стругацьких Івана Хауел бачить в цьому образі продовження традицій російського філософа Миколи Федорова, котрий прагнув «великого синтезу наукового раціоналізму й містичного ідеалізму» [17]. На думку дослідниці, мокреці «представляють той самий тип суперцивілізації, що й Мандрівники (в циклі історії майбутнього) чи людени (в романі «Хвилі гасять вітер»)... вони відбирають найбільш багатообіцяючих людських осіб, щоб населити ними свій утопічний світ» [17].
Самі мокреці вже не є людьми, вони — «хомо супери» [13, 141], асексуальні, відсторонені від звичайного життя інтелектуали, котрі жити не можуть без читання, метою їхнього існування є виховання представників нового світу, розвиток у дітей високого інтелекту, надвідчуттів («ми думали туман», — говорить донька Банєва Ірма, анітрохи не змерзши після прогулянки під дощем). Та виконавши свою місію, мокреці йдуть, залишаються лише раптово дорослі діти, і місто, обігріте й очищене сонячними променями. Саме в цьому тексті відбувається перехід до тієї фази творчості письменників, що характеризується як «поразка гуманізму» [17], і починається діалог із Миколою Федоровим, котрий покладав на Людину відповідальність за регулювання природи, здатність керувати нею під час духовної еволюції світу. Людина, за Федоровим, «відіграє центральну активну роль у власному спасінні» [17].
В однойменному розділі роману Олеся Бердника «Чаша Амріти» ми також бачимо образ Надлюдини. Знаходячись у психіатричній лікарні, Сагайдак чує оповідь про «царство правди» [2, 165] — Біловоди, чудесний край в
Гімалаях, куди подорожував його лікар Григорій Сокіл. Олесь Бердник порівнює мудреців із Прометеєм (пряма авторська вказівка), котрий намагався повстати «супроти сліпого закону Природи» [2, 170]. Перед читачем постають гімалайські мудреці, пришельці з іншого світу, зовні схожі від людей, але набагато мудріші, їхній духовний і науковий розвиток значно випереджає земний. Однак вони не поспішають відкривати людям вищу мудрість, оскільки відкрита поява серед людей паралізувала б їхню волю. У творі пришельці виступають швидше як спостерігачі, згодні прийти до людей, коли настане час. Отже, образ Надлюдини у Олеся Бердника є більш гуманним, гімалайські мудреці виступають як вищі брати по розуму, котрі, однак, не відбирають у людства змоги розвиватися самостійно. У цьому Бердник суголосний із поглядами Стругацьких щодо невтручання у плин чужої історії, вираженими у таких творах російських фантастів, як «Спроба втечі», «Важко бути богом».
Досить важливим для розуміння проблеми протистояння конкретного індивідууму та його оточення, що розкривається в названих вище творах, є прочитання повісті Стругацьких «Гидкі лебеді» в контексті роману «Кульгава доля», головний герой якого — Фелікс Сорокін — також письменник, творчо обдарована людина. Сорокін пише твори на соц. замовлення (військові нариси, оповідання на патріотичні теми), відвідує клубний ресторан, рецензує твори початківців, спілкується з друзями по перу, однак лише іноді він залишається «наодинці з самим собою, але не з тим, кого знають за комісіями, семінарами, редакціями й клубному ресторану, а з тим, кого не знають ніде» [14, 305] — з автором Синьої теки. У романі «Кульгава доля» ми не зустрінемо назву вставного твору «Гидкі лебеді», протягом усієї оповіді, автор називатиме своє творіння просто і водночас загадково — «Синяя папка». У цій теці знаходяться рукописи, що, на думку Сорокіна, ніколи не будуть надруковані, в усякому разі, за його життя. «У мене їх тут десять тисяч чоловік у моєму місті... І невимовну насолоду приносило мені керувати їхніми долями, приводити у зіткнення одного з одним і з похмурими дивами, у які вони в мене виявилися вплутаними» [14, 308]. Як зазначає Г. Іванюта, смисл такої художньої побудови лежить на поверхні: «полеміка з нормативною соціалістичною поетикою, котра жорстко кодифікує можливі у тексті причинно-наслідкові зв'язки, переводиться в область прагматики тексту» [6, 112]. І якщо Фелікс Сорокін має цю віддушину, за допомогою якої він може хоча б на деякий час залишатися самим собою, то Михайло Сагайдак перетворює своє захоплення астрономією на брутальний спосіб заробляти гроші й мати вигідне становище в суспільстві. Лише після душевного переродження Михайло згадує про своє захоплення зорями і прямує до юнацького товариства «Космос і Я», розуміючи, що «нічого не скінчилось, нічого не втрачено. Хіба, може, лише ілюзії. А все прекрасне — не згине» [2, 195].
Фантастичні твори Олеся Бердника та Аркадія і Бориса Стругацьких віддзеркалюють сучасну письменникам-фантастам реальність. Образи головних героїв роману «Чаша Амріти» і повісті «Гидкі лебеді» постають як інтелектуали, котрі сумніваються, знаходяться у пошуку, — такий герой є типовим для літератури попередження. Автори інтерпретують актуальні проблеми ХХ століття, зокрема й проблему протистояння творчої людини і суспільства, уводячи у текст філософські роздуми про свідому еволюцію людства, взаємодію людини і природи. Фантастична проза цих письменників розкриває низку тем, актуальних не лише для фантастики ХХ століття, але й для сучасного читача. Подальшого детального дослідження потребує порівняльний аналіз інших аспектів типологічних збігів і генетичних зв'язків творів Олеся Бердника й Аркадія та Бориса Стругацьких задля поглибленого прочитання їх текстів.
Література
Бердник Г. Зорі та терни Олеся Бердника / Громовиця Бердник // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/index.html
Бердник О.П. Чаша Амріти : Роман-феєрія / Олесь Павлович Бердник. — К. : Дніпро, 1989. — 270 с.
Борода Е. Человек перед лицом технического прогресса в творчестве А.Н. и Б.Н.Стругацких / Елена Борода // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/rec/bor pold.htm
Быков Д. Прекрасные утята (о пользе чтения Стругацких) / Дмитрий Быков // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://www.yavlinsky.ru/news/index.phtml?...
Добрынская Н.Г. Остров Крым — миф, утопия, антиутопия / Наталья Георгиевна Добрынская // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://elib.crimea.edu/culture/culture10/...
Иванюта Г.Л. Из наблюдений за поэтикой поздних Стругацких. « Хромая судьба» / Г. Л. Иванюта // Вестник Удмуртского государственного университета имени 50 лет СССР,1993. — № 4. — С. 112 — 114.
Красноголовець В. «Камертон Дажбога» як коловерть феєричних подій у спіралях еволюції Всесвіту / Володимир Красноголовець // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy2.html
Нямцу А.Е. Поэтика современной фантастики / Анатолий Евгеньевич Нямцу. — Черновцы : Рута, 2002. — 240 с.
Пархоменко 1.1. Антиутопія в умовах глобалізації / 1.1. Пархоменко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. — №836. Серія Філологія. Випуск 54. — Харків, 2008. — С. 187-189.
Петрова А. Убийство забвением / Анна Петрова // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://berdnyk.com.ua/materialy5.html
Сабат Г. У лабіринтах утопії й антиутопії / Галина Петрівна Сабат. — Дрогобич : Коло, 2002. — 160 с.
Силич Л.Е. Современное общество сквозь призму антиутопий / Л.Е. Силич // Культура народов Причерноморья. -1999. -№6. — С. 210-213.
Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Гадкие лебеди / Стругацкий Аркадий Натанович, Стругацкий Борис Натанович // Сборник научной фантастики. Вып. 34 / [сост. Зарецкая М.А., Чуткова Л.А.] — М. : Знание, 1991. — С.10-165.
Стругацкий А.Н., Стругацкий Б.Н. Хромая судьба. Пять ложек эликсира: Фантастичиские романы, повести, рассказы, пьесы / Аркадий Натанович Стругацкий, Борис Натанович Стругацкий / [составитель Н. Ютанов; послесловие С. Переслегин; иллюстрации Я. Ашмариной] — М. : «ООО Издательство АСТ»; СПб. : Terra Fantastica, 2002. — 539 с.
Стругацкий Б.Н. Комментарии к пройденному. 1979 — 1984 гг. / Борис Натанович Стругацкий // [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://rusf.ru/abs/books/bns-08.htm
Урбан А. Фантастическая или философская / А. Урбан // Нева. — 1965. — № 7. — С. 172 -178.
Хауэлл И. Апокалиптический реализм: Фантастика Аркадия и Бориса Стругацких / Ивона Харуэлл // [Електронний ресурс] : http://fan.lib.ru/a/ashkinazi_l_a/text_21...
Хоменко О. Провісник зоряного вирію / Олександр Хоменко // Бердник Олесь. Золоті ворота: Поезія, публіцистика, інтерв'ю / [упоряд. та передм. Г. Бердник] — К. : Смолоскип, 2008. — С. 365-378.
Чупринин С. Русская литература сегодня: Жизнь по понятиям / Сергей Иванович Чупринин. — М. : Время, 2007. — 768 с.
Шацкий Е. Утопия и традиция / Ежи Шацкий : [пер. с польск. В. А. Чаликова] / Общ. ред. и послесл. В. А. Чаликовой. — М. : Прогресс, 1990. — 456 с.
Анотація
У статті досліджується інтерпретація проблеми антагонізму особистості і суспільства у романі Олеся Бердника «Чаша Амріти» і повісті братів Аркадія і Бориса Стругацьких «Гидкі лебеді». Під час аналізу з'ясовано, що особливістю зазначених творів є яскраво виражені антиутопічні мотиви, які проявляються на сюжетно-композиційному та образному рівнях, унаочнюють конфлікт людини і суспільства.
Ключові слова: утопія, антиутопія, антагонізм, тоталітарний режим, надлюдина.
Аннотация
В статье исследуется интерпретация проблемы антагонизма личности и общества в романе Олеся Бердника «Чаша Амриты» и повести братьев Аркадия и Бориса Стругацких «Гадкие лебеди». Во время анализа выяснено, что особенностью названых произведений являются ярко выраженные антиутопические мотивы, которые проявляются на сюжетно-композиционном и образном уровнях.
Ключевые слова: утопия, антиутопия, антагонизм, тоталитарный режим, сверхчеловек.
http://bo0k.net/index.php?p=achapter&...
“Хотя научная фантастика уже по своей природе роман —
тична, фантасты — писатели в своём творчестве бывают
романтиками больше или меньше. Произведения
братьев Стругацких в плане выдумки не менее фанта-
стичны, чем произведения Бердника, но натуралисти-
ческих элементов у этих писателей наглядно больше.
Они стремятся достичь даже в невероятнейшем эф-
фекте полной правдоподобности, и , как правило, дос-
тигают.Это, естественно, старая традиция в современ-
ной научно-фантастической литературе.Олесь Бердник,
принадлежащий к более романтичным фантастам, такую
традицию или сознательно ломает, или спонтанно нару-
шает, переходя в своих произведениях, а особенно в
этом романе, от почти полностью бытового изложения
к присущей старинным легендам торжественности.
Его творчеству свойственна динамичность изложения,
иногда просто безудержная.Недаром же он свои романы
называет романами — феериями.
Литературовед Михаил Доленго — Клоков.
Олесь Бердник ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ 1964
цитировать
свернуть ветку