Швед по происхождению, украинский писатель Майк Гервасийович Йогансен был автором и двух пародийных авантюрно-приключенческих книг, написанных в духе западных авторов-приключенцев: роман «Приключения Мак-Лейстона, Гарри Руперта и других» (1925) и повесть «Путешествие ученого доктора Леонардо и его будущей любовницы Альчесты в Слобожанскую Швайцарию» (1930).

Первый роман сначала выходил в периодике в виде отдельных фрагментов под собственным именем, а в 1925 году под псевдонимом «Вилли Вецелиус» в киевском издательстве в 10-ти отдельных выпусках.

Повесть изначально была напечатана в журнале «Литературная ярмарка» в виде двух отдельных произведений – «Путешествие ученого доктора Леонардо и его будущей любовницы Альчесты в Слобожанскую Швайцарию» (1928) и «Удивительные авантюры дона Хозе Перейры в Херсонской степи» (1929). Но в 1930-м году они были изданы вместе под одним названием отдельной книгой. А в 1932 году в сборнике «Рассказы» автор публикует и третью часть, в которой представлена развязка сюжетных линий первых двух произведений.

В этой трилогии современные критики украинской литературы увидели предчувствие «химерной» прозы и даже «магического реализма». Они выделяют три основных жанра, которые объединены в произведении – приключение, фантастика и пародия на рыцарские романы. Фантастическое в произведении появляется дважды: в самом начале, когда «тираноборец» Дон Хозе Перейра, отправившийся на охоту в украинские степи, получает там тепловой удар и неожиданно превращается в «степовика и члена степного райисполкома» Даньку Харитовича Перерву, и в конце, когда автор описывает события «чудесной ночи».

Фантастические элементы встречаются в балладе Йогансена «Красноармеец с отцом разговаривал во сне...» (1930), а также в утопической поэме «Коммуна» (1923). В поэме автор представляет будущее своей родины как славное коммунистическое общество, где есть светлый и чистый город Коммуна, где с большим удовольствием трудятся и отдыхают люди, где даже нашлось место прощенным капиталистам и угнетателям, пребывающем в этом новом дивном мире на пенсии. В то же время, стихотворение «Охотничья легенда» (Мисливська легенда, 1929) – мистика в чистом виде; речь идет об охотнике, который повстречался с некой Железной Кряквой и, использовав все патроны, последний оставил для себя.

В рассказе "Резолюция" (1929) римский патриций во сне попадает в Украину 1920-х гг. времён НЭПа и возмущается использованием служебного положения в личных целях и бюрократией совслужащих, в частности тем, что украинский язык должны изучить все, кроме ответственных работников.

В. Карацупа, В. Настецкий

***

КОМУНА

Утопічна аґітка

I

Аґітація

За степ, моє серце,

Аґітація,

За море й гори,

За ліс,

Тільки не за мистецтво для мистецтва

І не за місто для міста.

Ні, не буде смердючого міста, не буде.

Для кого ця цяця:

Понабивані м'ясом казарми із двору до двору?

Вийдуть вільні і горді

На поле люди,

Радісне радіо

Загуде з бородатого бору.

1925

II

Аґітація

Так, ліси — і такі ж неминучі,

Ще неминучіші, ще буйніші

Сині долини, ще глибші кручі

По земній кулі наше серце напише.

Аеропляни, арцимашини…

— Подорожники. Стежка. Піший.

І ляже в канаву, і снитиме синій

Сон, як і зараз, тільки ще синіший.

1925

III

Гей,

Єднайтесь, пацани усіх країв,

Утріть носи собі й своїм батькам

Ви знаєте серця усіх машин,

Батьки зробили їх

— й вони коритимуться вам.

Заберете будинки, банки і заводи

Один з вас буде всесвітцику голова

Для себе пристосуєте природу

І язики з'єднаєте

і створите слова.

І пам'ятайте: є на мапі поле,

де вже зійшов для вас машин посів,

де є вам пристановище і школа

і кінні корпуси учителів.

IV

Гей, молоді, не сосюртесь, чуєте,

Й не хвилюйтесь ні в якім разі.

Застроміть два пальці в рота і блюйте,

Поки не виблюєте з себе Азії.

Споживається дев'ять процентів енерґії,

Решту бухкають марно у хмари.

Хочете швидше доскочити черги,

Плюньте на все, займіться турбіною й парою.

„Учіться, брати мої,

Думайте, читайте“,

Скоро таке заблимає,

Що тільки ви не завагаєтесь.

1925

V

Про хемію

Коли б я був хемік, —

Я б винайшов був такий убійчий газ,

Щоби виздохли чисто останні рештки родимих

І чужих людоїдів, і це в останній раз.

Та я тільки поет. Узяв сірничків коробочок,

Запалюю по одному й кидаю в ноги,

У ніч, у огидну нудоту ночі.

Чи не вдасться мені запалити дороги.

1925

VI

Мій любий, мій друже,

Ти, що співатимеш з мене,

Коли буде Комуна,

Коли вже й Комуни не буде…

Тобі понад голови

Вчених,

Розумних,

Марудних

Передаю свою душу.

1925

VII

І дівчина — вдень продає насіння,

Вночі віддається солдатам у парку

(Вона й убралась би, та ех! таке все

в неї стареньке).

Її син, великий і сильний,

Із вічних законів чудову скрутить цигарку.

І за руку візьме свою убогу неньку,

І поведе з собою у високу залу,

І при фанфарах і сурмах покаже людям стареньку,

Що його народила і тілом своїм годувала.

1925

VIII

Дещо вже справдилось…

Збудив залізо: встало і іде,

Ногами потяга переступає степ,

Летить над лісом,

Шрубом вкручується в плуг

І дзвякає підковою. У рудень рук

Не вистачає на великий вигруз.

Заводить воду у завод,

Засвічує — і от вода горить,

Трубить в турбінах, наливає порт,

Де пароплав на якорі стоїть.

Як літери електрики, як ліхтарі,

Стоять слова над мапою Союзу

І світять. І в льодовий ріг,

В полярне поле увіходять люди.

IX

І пише в книгу піль за твором твір

Колишніх і теперішніх пшениць,

На гори сходить і вбачає з гір

Шпилі прийдешніх світових столиць.

Місця високі віддає для міст,

Для рік ревущу позначає путь,

У піскову пустелю тисне ліс

І сонце — у болотну каламуть.

І п'ятикутню в душу вдушує печать,

Де серп і молот тільки древній символ

Прадавніх зброй співають і ячать

— арцимашин забута рима.

То в думання заходить, як гігант,

Що зародився сам із думання й борні,

Не Александер, не Наполеон, не Кант,

А слюсар по ремонту на землі.

X

Соціял-зрадники

А ви, під чоботом черви

Рожеві і жовті,

Погасли вам льозунґи,

Заяложено гасла,

Ви, що жовтий червень

Зробили б з червоного жовтня,

Коли б час повернувся назад…

— Ваше заяложене сонце загасло,

Ні перемог, ні зрад.

Ваших нема.

Над вами віки продзижчали,

Ви живцем в багні зогнили,

Спіть спокійно, сумні генерали,

Світ плюне на ваші могили.

1925

XI

Комуна

Коли буде Комуна,

То буде місто, як море, як гори,

Таке біле й таке широке,

І вдень у дванадцять

Ударять у дзвони,

І підуть люди від праці до моря.

А люди — як поле пісень і пшениці

І білі крила — небесних будівель.

Обличчя — мов сон, чи секунди… чи птиці…

Рудокопи, поети, матроси — лірики моря.

І ти так само її шукатимеш зором,

І серце злезіє зорею — падучого птаха,

Серед сотень і тисяч сліпих — для тебе.

Око в око — солодким жахом.

І під величним вечірнім небом

Пізнає кожен, кого він хоче так ревно,

І от так само десь під самісіньким дахом

Прочитає хтось мій розмір древній.

1923

XII

Не журіться, капіталісти!

І збудуємо притулки, і в них генерали,

Хорі на мілітаризм, імперіялісти й інші сифілітики

Матимуть чисто все, що мали,

І щиро гратимуть в карти й політику.

Туди звеземо всіх чисто, грошей,

Акцій, ґарантій, корон і клейнодів

Навалимо гору невимовно хорошу

Для імперіялістів, банкірів і злодіїв.

І до самої своєї славної смерти

Вони в нас житимуть, теплі й розумні;

Щодня доне́схочу пити й жерти,

А по смерті в музей поставимо мумії.

1925

XIII

Але попереду розстріляємо…

— Ах, згляньтеся, — благатимете ви

І поцілуєте бійцям запилені халяви

І кульбаба гойдатиме в траві

Без голови стебло — укошене в отаві.

— Ах, згляньтеся. О, жаль! О, жаль! О, жаль!

Все віддамо — лиш подаруйте волю.

— „Ю бет ай шел!“ погодиться коваль.

І розстріляє вас на ґолфовому полі.

З машинами ж управимось сами,

Сами зробили — сами пустимо у хід.

— Машини радо нас послухають, і ми

Новий обточимо і вишліхуєм світ.

1930

XIV

Метемфісис*

А нас, тих, що знали зарані пісню,

Заспівають у трави, квіти й коріння,

Вітерець хвильовий пролетить і свисне,

Тичину блакитний елан оповине.

Закиває лісними очима сосюра,

І знайдеться десь перекручений корінь,

Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,

Що для нього назвищ не стане тих,

Ще раз полізуть в історію

І наречуть йому химерне наймення:

— Література.

1925

XV

Сон

Я станув на горі, і підо мною

Долина вуста вічнії розкрила,

І поточилися блакитні соки,

Де хмари тихо розгортали крила

І надималися летіти у майбутнє

— В обійми вод блакитнооких.

І я простер свої обійми полю

І людям, що колись по нім поспінуть.

І полились поля, яри, дороги,

Порушили на небосхилі стіну,

Переступили синяви пороги…

— Із неминучости пробились в волю.

1925

XVI

Машина мріє

Гуркоче, свище і летить

Із краю в край, із краю в край.

Підводиться і падає магніт.

І виринає в пам'яті трамвай,

На повороті хилиться й рипить

І заникає. Виростає гай…

Машина мріє. Хилиться магніт.

1925

______

* У строфі зашифровано прізвища колег-письменників:

Хвильовий, Тичина, Еллан-Блакитний, Сосюра

*

*

*

*

– ... І ти побачиш майбутнє, страшне й дивне, якого зроду не бачив ізвіку свого...

У цю мить неначе вдарило Квінта Люція Публіколу фінкою під шосте ребро. Він поточився і впав нестямний...

Коли Квінт Люцій Публікола, римський громадянин і патрицій, очуняв, то по дорозі, що стелилася ген з-під його очей, лежали дві довженні залізяки. Щось загуркотіло. Вперше член фамілії Люціїв на свої очі побачив товарний поїзд. Та Квінт Люцій Публікола був стоїк.

– Непогані колісниці і чималенька їх купа, – похвалюючи промовив римський муж. – Та ледве чи Гай Люцій Цесар міг би підкрастися до галлів з таким торохкотінням і гуркотом. Сильне роздовбані колісниці.

Оце сказавши, Квінт Люцій Публікола нашвидку застібнув ґудзики на своїй сенаторській тозі, ухопився за поручні й поїхав з останньою колісницею. Правда, просто перед його очима заманячив напис:

«Увіходити на ходу поїзда заборонено», але Публікола того напису не зрозумів. На станції Публіколу легко випустили з перону.

«Кіно-зйомка», — шепнув хтось, побачивши патриція, і всі розступилися перед ним. Хтось запропонував провести його до режисера, але Публікола, гордо піднявши голову, пройшов у місто, залляте електричним світлом.

«Скільки тут, одначе, єгипетських лямп», – подумав патрицій. – «Для чого ж їх поставили на місце, а не несуть перед публікою», – майнула в нього гадка, коли він уступивсь і впав в калюжу перед вокзалом.

Посердившись трохи на нерівне каміння, що добре торохнуло його в скроні, Квінт Люцій Публікола виліз з калюжі і налагодився продовжувати свою дослідчу екскурсію Та раптом до його слуху долинув хрипкий звук, що виходив з рупора, поставленого на дахові. Публікола звів очі й уважно прислухався. Потім протер собі рукавом вуха. Прислухався ще раз.

– Грамофон, – сказав Публікола рішуче. – Не розумію тільки, для чого було ставити його на дахові і пускать заялозені позаторішні романси.

У цю мить погляд його впав на плякат, наліплений на дверях. Це був декрет про латинізацію.

Всіх римських громадян, що не складуть іспита з латинської мови до 1 януарія цього року, буде звільнено з посад, за винятком едилів, діловодів, квесторів, цензорів, консулів, адвокатів, легатів та інших відповідальних службовців.

– Прекрасно, – пробурмотів Публікола. – Не далі, як учора, коло самої моєї вілли безпритульний, лаючись у бога, сказав «ад матері»* з орудним відмінком. Чистота мови сильно підупала в нашого юнацтва.

Публікола ще раз подивився на плякат і увійшов у двері. Перед його очима розстелилося ціле море столів і службовців.

«Яка сила писарів, одначе, – подумав Квінт Люцій. – Не знаю, чи їх було стільки в самого Сулли*».

Почувши знову щось про кіно-зйомку і режисера, Публікола без перешкод легко дістався до зачинених дверей з написом: Замзав.

Це ефіопське і замбезівське слово не злякало Квінта Люція Публіколи. Сміливо, зрікшися богів своїх і не визнаючи чужих, він штовхнув двері у святилище діловодства та бухгальтерії. Він відчинив двері.

Замзав сидів на свойому кріслі, а в його на колінах сиділа машиністка. Побачивши Публіколу, вона прошепотіла: «кіно-зйомка» і замість зіскочити з колін, ще ніжніше притулилась до замзава.

Хмара набігла на високе лисе чоло замзава.

– Хто сміє без дозволу... – почав він промову, скеровану проти кур'єрші Катерини.

Але Публікола не втратив рівноваги:

– Нещасний замбезієць! – гримнув він. – Не далі, як учора п'ятнадцять невільниць мили мене в термах і мастили смірнськими пахощами. Я не дозволив би їм зоставити на тілі хоч листочок одежі. – І Публікола, стукнувши дверима, пішов до останніх дверей із коротким занзибарським написом: Зав.

Могутньою рукою римлянин товкнув ці двері. Та двері не розчинялися. Зав замкнув їх з середини. Очі римлянинові запалали. Нарешті він знайшов людину, він знайшов Суллу, Нерона, Калігулу цієї слабодухої епохи. Що мав сили Квінт Люцій Публікола бабахнув кулаєм у зачинені двері і... схилився до дірочки в замку.

Від картини, що предстала перед його очима, кров застигла в його древнє-римських жилах. Зав сидів за столом і писав на власній, на своїй заяві до тресту своєю рукою резолюцію:

«Видати аванс 500 карб. без повороту. Зав...»

Кілька послужливих рук підхопили римського громадянина Квінта Люція Публіколу, що не без звука і без стогону знов занурився в таємниче небуття...

●

Римський громадянин і стоїк, багач і патрицій Квінт Люцій Публікола прокинувся на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Сибілли вже не було, не було й тринога, не було й сірого каменю. Натомість перед Квінтом Публіколою стояв його друг Секст Муцій Агрикола і піддержував його в сидячий позі.

– Не погано ти моргокнувся, друже, на цім проклятім березі, – сказав Секст Муцій Агрикола, допомагаючи Публіколі підвестися. – Ходімо, Агріпіна вже давно нас жде коло цирку.

– Я був у майбутньому... – почав був Квінт Люцій Публікола, але, побачивши на березі дві порожні пляшки з-під хлібного вина, він замовк. Він зіперся на Агриколу і вони подалися до цирку.

[1] Коментарі, до слів і фраз, позначених у тексті зірочками (*) – у розділі «Примітки», в кінці книжки. (Зауваження упорядника інтернетної публікації).

Примітки

Збірка «Луб’яне решето» є однією з двох книжок гуморесок Майка Йогансена, виданих 1929 року в Харкові видавництвом «Плужанин» у серії «Весела Книжка». Друга збірка називається «Солоні зайці».

Примітки додані упорядником інтернетної публікації 2020 року (крім однієї, що належить Йогансену).

… сказав «ад матері»… – Латинське “ad matter” в перекладі означає «питання».

… в самого Сулли… – Луцій Корнелій Сулла Щасливий (138-78 роки до нашої ери) — римський полководець, консул.

https://moreknig.org/reader/226130/

Луб'яне решето

Майк Йогансен

Харків: Плужанин, 1929

ГУМОРИСТИЧНА СЕРІЯ „ВЕСЕЛА КНИЖКА“

№ 32

Бібліографічний опис цього видання вміщено в „Літописі Українськ. Друку“, „Картковому репертуарі“ та інших покажчиках Української Книжкової Палати

Укрголовліт № 935. 6/III. 1929. Зам. № 908. Тираж 7000.

ЗМІСТ

Стор.

Про гумор

3

Резолюція

4

Ілюзія

8

Касторка

13

Зубна щітка

18