Поэтому в итальянском оригинале нет почти ничего, к чему мы привыкли — вы не найдете в Пиноккио ни черепахи Тортиллы, ни плаксы Пьеро с жалостливыми стихами, ни ухмыляющегося Дуремара с пиявками. Там даже Золотого Ключика нет, не говоря уже про призовой театр с молнией на занавесе.

Вы спросите — а что там тогда есть?

Честно говоря, там есть невероятное количество жести.

Но прежде чем переходить к жести, сначала надо рассказать, что такое "Пиноккио", и откуда эта книжка вообще взялась.

Много лет назад в только что образовавшей Италии жил неудачник, которого звали Карло Лоренцини.

Он выбился из низов, его папа был поваром, а мама — швеей, и они всю жизнь горбатились на маркиза Джинори Лиски, работая слугами в его усадьбе. Жили родители очень бедно, поэтому из девяти детей до совершеннолетия дожили только трое, в том числе и Карло.

Он закончил семинарию — там учили бесплатно, но священником не стал, а всерьез увлекся политикой. Причем, в отличие от множества околополитических говорунов, Лоренцини не ограничивал себя дебатами с другими пикейными жилетами, а дважды ходил воевать за объединение Италии.

Никаких преференций, правда, ветеранство ему не принесло — когда они вернулись с войны, выяснилось, что на всех теплых местах уже сидят другие люди. В итоге на жизнь наш герой зарабатывал журналистикой — писал в газеты под псевдонимом Коллоди.

Так назывался крохотный городок, фактически итальянская деревня, куда в раннем детстве замордованные работой родители отослали его к родственникам матери, и где он по факту вырос.

Золотым пером Лоренцини-Коллоди не стал — он был обычной газетной рабочей лошадкой, то есть писал всякую ерунду в диапазоне от политики до туризма, которую ему заказывали знакомые редактора за мелкий прайс, или которую удавалось куда-нибудь пристроить за те же самые небольшие деньги.

В итоге, как я уже сказал, к 55 годам журналист Карло Коллоди был законченным неудачником, так и не создавшим семью, вечно сидевшим без денег и потому хватающимся за любую подработку.

Нет, он вовсе не был бездарем. Напротив, Коллоди был весьма талантливым автором, неплохим профессионалом и приличным, не подлым человеком — но человеком, не умеющим устраиваться, не особо везучим и потому не сделавшим карьеры.

В этом мире такое случается.

Причем чаще, чем хотелось бы.

Думаю, вы не удивитесь, когда я скажу, что на шестом десятке лет Коллоди был эдаким неприятным предпенсионером — желчным и ехидным мизантропом, не особо любящим людей.

Точнее — хорошо знавшим им цену.

В последние годы одной из полян, на которых халтурил Коллоди, стали тексты для детей. Надо сказать, что детей он, мягко говоря, не особо любил, а по-честному — терпеть не мог.

Зато хорошо знал французский язык.

Поэтому однажды ему перепал заказ на переводы сказок Шарля Перро для детской странички в одной газете. Как выяснилось, у него неплохо получалось писать на юную аудиторию, и Коллоди начал сотрудничать с детскими изданиями. Причем не только переводил, но и сам сочинял — написал, например, целый цикл заметок про приключения Джаннеттино — веселого, ленивого и трусоватого мальчика, который к тому же был не дурак покушать. Позже они были собраны в книгу под названием «Il viaggio per l'Italia di Giannettino» («Путешествие Джаннеттино по Италии»).

Поворотным в судьбе нашего героя стал день 7 июля 1881 года.

В этот день вышел первый номер еженедельного приложения к изданию Fanfulla della domenica. Это было весьма популярное издание в стиле "скандалы, интриги, расследования". В частности, именно в Fanfulla della domenica придумали знаменитую байку о том, что первый имам Северного Кавказа шейх Мансур, возглавивший борьбу с русскими колонизаторами, на самом деле являлся принявшим ислам итальянским авантюристом Джованни Батиста Боэтти, уроженцем Пьяццано — и она стала невероятно популярным фейком, в том числе и в Российской империи.

Приложение, которое они собрались выпускать, называлось Giornale per i Bambini, то есть «Газета для детей».

И в первом же номере мы видим фамилию нашего героя — для нового приложения Коллоди подрядили написать сказку Storia di un burattino («История куклы»), которая печаталась с продолжением в каждом номере. По сути, это было практически то же самое, что сейчас делают на "Автор.Тудей" и подобных ресурсах — регулярно выпускаемые "проды", которые можно читать, заплатив малую денежку.

Нельзя сказать, чтобы автор был в восторге от этого проекта — скорее уж наоборот. За написание этой "бамбинаты", то есть истории для детей, он взялся исключительно ради денег и первый кусок текста отправил редактору с припиской:

«Посылаю тебе этот детский лепет. Поступай с ним по своему усмотрению; но если будешь печатать, заплати мне получше, чтобы у меня появилось желание продолжать этот лепет».

Ага, щас! Получше платят только популярным авторам, у которых есть поклонники, которые приводят свою собственную аудиторию. А "рабочим лошадкам" платят так, чтобы на овес впритирку хватило. Гонорар Коллоди составлял 20 чентезимо за строку, а 20 чентезимо были самой мелкой разменной монетой в тогдашней Италии.

Сами понимаете, с каким настроением Коллоди работал над циклом, который ему был абсолютно не интересен, а оплачивался по минимальной ставке.

Но при этом, как я уже говорил, он был порядочным человеком и хорошим профессионалом, поэтому отрабатывал на совесть. Правда, продержался всего четыре месяца и уже в октябре закончил сказку, триумфально повесив главного героя руками кота и лисы (вернее — кота и лиса, наша Алиса в оригинале мужик).

Честно-честно, не вру. Вот как заканчивался первый вариант книги: «Кот и Лис скрутили ему руки за спиной, просунули его голову в петлю и стянули ее на горле, а затем подвесили Пиноккио на ветке дуба. Сердито ревел и выл буйный северный ветер, мотая из стороны в сторону избитое тело бедной марионетки».

"И так будет с каждым юным дурачком, который убегает из дома, продает школьные учебники и якшается со всякими побирушками!" — как бы подытожил мораль суровый автор, с наслаждением поставил точку и вымыл руки.

Все!

Но нет.

Юные читатели разорались — их не устраивал такой конец, они требовали продолжения банкета и новых приключений полюбившейся деревянной куклы. Родители писали ругательные письма в газету, редактор вздыхал и методично выклевывал автору мозг, умоляя продолжить историю. Но при этом повысить гонорар решительно отказывался.

Автор злился, но никаких новых заказов не было, а кушать хотелось с пугающей регулярностью. Покряхтев от злобы на несовершенный мир, Коллоди вернулся в проект и писал про приключения Пиноккио почти два года. Жмоту-редактору он, кстати, отомстил в тексте. В одном из эпизодов сказки Пиноккио батрачит на огородника Джанджо, причем за сто ведер воды, вытащенных из колодца, этот скупердяй платит ему всего лишь один сольдо — то есть те самые 20 чентезимо.

Так или иначе, в 1883 году издатель Феличе Паджи, собрав все главы из газет, выпустил книгу под названием «Приключения Пиноккио. История одной марионетки».

Буквально через несколько лет эта книга стала одним из главных текстов итальянской литературы. Чтобы понять масштабы популярности сказки Коллоди на родине, достаточно сказать, что через двадцать пять лет, в 1908 году, вышел один из первых переводов «Пиноккио» на русский язык. Книгу сопровождала пометка: «Перевод с 480-го итальянского издания».

Невероятная шумиха вокруг книги особых дивидендов автору не принесла. Ну да, Коллоди буквально в том же году был назначен главным редактором "Газеты для детей". Но ожиданий издателей не оправдал — за последующие годы он написал только одну сказку, про маленькую обезьянку розового цвете, которую сегодня уже никто не помнит.

А через семь лет после появления на свет «Приключений Пиноккио», 26 октября 1890 года, Карло Лоренцини скончался во Флоренции от приступа астмы и был похоронен на кладбище церкви Сан-Миниальто-аль-Монте.

Карло Коллоди остался в истории автором только одной, зато великой книги.

Сказка «Приключения Пиноккио» началась с того, что пожилого журналиста Карло Коллоди подрядили писать "бамбинату" — сказку с продолжением для новообразованного издания "Газета для детей".

Коллоди — мрачный мужик предпенсионного возраста, не имеющий своих детей и не очень любящий чужих — подошел к делу всей ответственностью.

В те годы считалось, что детская литература обязательно должна учить детей морали и нравственности, объяснять им — что такое хорошо, и что такое плохо. Коллоди эта задача пришлась по душе, поскольку он был убежденным сторонником теории "школы жизни" — мол, за все проступки маленьких негодяев жизнь сама накажет строго, с чем мы согласны.

Неотвратимость наказания в своей книге он собирался жирно подчеркнуть, а поскольку был мрачным мизантропом, то решил еще и добавить в книгу убедительности, сделав главного героя редкостным пакостником, путь к исправлению — донельзя тернистым, а возмездие — запредельно суровым.

Думается, рассуждал он примерно так: "Чтобы хоть что-то донести до испорченного сознания современных детей, необходимо применять сильнодействующие средства. Что толку писать "и в наказание его поставили в угол!"? Да он наплюет в этот угол слюной, ему там хорошо — тепло, светло и мухи не кусают. Нет уж! Наказывать — так наказывать! Чтобы юного читателя до печенок проняло, чтобы он забился, как в падучей!".

Как следствие — «Приключения Пиноккио» вполне можно назвать детским хоррором. Жести там больше, чем на раскаленной крыше.

В основном жестит главный герой. Еще в процессе вырезания из полена Пиноккио показывает язык папе (чуть было не сказал "Карло", но нет — здесь Карло это автор, а папа — Джепетто), потом сдергивает парик с его головы, и в завершение процесса созидания начисляет отцу ногой по носу.

Едва научившись ходить, ребенок сбегает из дома, а будучи пойманным, сдает отца полицейским по статье "жестокое обращение с детьми". Пока отец сидит в кутузке, новообретенный сынуля радостно шарит в опустевшем доме.

Там он находит Говорящего Сверчка, который начинает его стыдить за плохое поведение. Но Пиноккио отмахивается и откровенно излагает свое жизненное кредо: «есть, пить, спать, наслаждаться и с утра до вечера бродяжничать», на что Сверчок предупреждает, что все, кто так поступает, «всегда кончают жизнь в больнице или в тюрьме».

Диспут завершается тем, что Пиноккио насмерть забивает Сверчка молотком, аки Олдбой какой и отправляется на улицу добыть чего-нибудь пожрать. Но там добрые люди вместо подаяния окатили его водой из ведра (дело происходит зимой), Пиноккио возвращается домой промокший и еле живой от усталости и холода. Пытаясь согреться, он укладывает ноги на жаровню с раскаленными углями и засыпает, благополучно сжигая свои окоченевшие нижние конечности.

Этим и завершается первый день его жизни.

Кстати, о времени.

Для того, чтобы понять разницу между "Буратино" и "Пиноккио", достаточно знать следующее.

Действие книги Алексея Толстого «Золотой ключик, или Приключения Буратино» продолжается ровно шесть дней — не прошло и недели, как деревянный мальчишка обзавелся собственным театром.

А события в книге о Пиноккио длятся как минимум два с половиной года. Из них четыре месяца главный герой чалился в тюрьме, потом целый год учился в школе (Буратино не учился ни дня), где его травили одноклассники, пока он не избил издевающихся, чем заслужил авторитет и право дружить с лучшими обалдуями школы.

Потом, в очередной раз бросив школу и сбежав из дома с таким же оболтусом по кличке Фитиль, Пиноккио пять месяцев провел в Стране развлечений, успешно превращаясь в осла.

Фантазию автора "Пиноккио" у нас оценили — к примеру, Николай Носов в "Незнайке на Луне" позаимствовал у Коллоди идею Дурацкого острова, где бездельничающие элементы превращаются в животных.

Потом еще три месяца работал дрессированным ослом в цирке, пока не охромел после неудачного выполнения трюка — и его продали живодерам на шкуру.

Ну а в финале Пиноккио еще пять месяцев пахал как каторжник — каждый день вытягивал сто ведер воды в обмен на стакан молока для больного отца, а также плел корзины из камыша, чтобы им было, на что купить еды.

Справедливости ради замечу, что поначалу автор не собирался затягивать повествование так надолго и собирался, как и его русский последователь, ограничится буквально несколькими днями.

Пиноккио должен был сбежать из дома. Потом продать азбуку, за которую отец отдал свою единственную ценную вещь — теплую куртку, и теперь клацал зубами в каморке от холода. Получить от директора театра Манджафоко пять золотых монет (в "Пиноккио" Карабас эпизодический и добрый).

Но не отдать их отцу, как обещал, а связаться с мошенниками Котом и Лисом и отправиться с ними сажать монеты на Волшебном Поле в стране Болвании. Посетить таверну "Красный рак", где его кинут на деньги. Зубами отгрызть лапу Коту, пытавшемуся отобрать у него монеты. Сбежать.

При погоне попытаться спастись, укрывшись в красивом доме, но красивая девочка с голубыми волосами откажется его впустить, поскольку в доме все мертвые. А на резонный вопрос, что она сама делает среди покойников, прототип Мальвины невозмутимо отвечает: «Я тоже умерла. Жду, когда прибудет гроб, чтобы забрать меня отсюда».

Наконец, быть схваченным мошенниками, получить несколько ударов ножом, и в финале показательно сдохнуть в петле на суку, подтверждая юным читателям слова Сверчка:

«Горе детям, которые восстают против своих родителей и покидают по неразумию своему отчий дом! Плохо им будет на свете, и они рано или поздно горько пожалеют об этом».

Ну разве не милая получалась сказочка?

Но недовольные читатели и расстроенный быстрым финалом редактор все-таки убедили автора в справедливости слов красноармейца Сухова: "Лучше бы, конечно, еще помучиться".

Автор, сами понимаете, постарался, и жести в детскую книжечку накрошил преизрядно. Читавшим книгу в нежном возрасте до сих пор трудно забыть четырех черных кроликов с гробом для Пиноккио;

крестьянина, сначала поймавшего деревянного мальчишку в капкан, а потом посадившего его на цепь вместо собаки; замордованного голодом и работой Фитиля, подыхающего на руках у Пиноккио в ослиной ипостаси и так далее, и тому подобное.

Голоду, кстати, в сказке отведено особое место. Из 36 глав примерно в половине либо готовят еду, либо едят, либо голодают. Так, пятая глава целиком посвящена описанию нарастающего чувства голода, причем она явно написана человеком, знакомым с процессом в деталях.

Надо сказать, что в целом автор не относился к этой книге серьезно. Для Карло Коллоди "Пиноккио" был всего лишь низкооплачиваемой халтурой, которую он писал исключительно ради денег.

Поэтому сказка получилась довольно неряшливой и сметанной на живую нитку.

Взять хотя бы самую известную особенность Пиноккио — нос, который растет, когда хозяин врет. Дисней сделал эту особенность главной фишкой в свой экранизации, но в оригинале растущий нос упоминается буквально пару раз в первой половине книги.

Самое интересное: во второй половине Пиноккио продолжает врать, причем не один раз — но с его носом уже ничего не происходит.

Почему? Да потому, что автор тупо забыл, что он там в прошлом году насочинял в предыдущих выпусках. Не хватало еще этой халтурой голову забивать.

Вот только эта незавидная подработка стала для Карло Коллоди пропуском в бессмертие, а написанный левой ногой за копейки "Пиноккио" — классикой мировой литературы, культовой книгой для всех итальянцев и до появления "Маленького принца" — самой часто переиздаваемой сказкой на планете.

Сначала о персонажах.

Великосакский генерал Фулер — Джон Фредерик Чарльз Фуллер (англ. John Frederick Charles Fuller; 1 сентября 1878, Чичестер — 10 февраля 1966, Фалмут) — английский военный историк и теоретик, генерал-майор (1930). Первым в мире разработал и осуществил танковый прорыв.

В конце романа: в тылу капиталистов воцаряется паника, биржи закрываются, богачи покидают Европу. В Швабии начинается социалистическая революция и гражданская война. Коалиционная армия разваливается, восстания вспыхивают даже в фашистских заградительных полках, многие полки во главе с офицерами, авиаэскадрильи и морские эскадры переходят на сторону красных и поворачивают штыки на классового врага. Последней надеждой коалиции становится решающее наступление. Накануне его Гордон и Уолтерс пересекают на "прыгающем" танке линию фронта и сдаются красноармейцам. Восставшие солдаты осаждают и берут штурмом штаб генерала Ренуара. Гибнут любимые ассистенты генерала — финн Райвола и выходец из семьи русских эмигрантов Гагарин; Ренуар стреляется. Толпа солдат на площади перед штабом восторженно приветствует огромный автожир с красной звездой и прилетевшего на нем советского главкома.

На стороне империалистов — милитаристов находится финн Райвола, фактически, в 1940 г. началась война с "белофиннами".

Лейтенант Альберт Райвола — командир эскадрильи вражеских бомбардировщиков.

Гагарин — здесь: лейтенант, невысокий, худощавый блондин. Фактически, Юрий Гагарин стал лейтенантом в 1957 г., его рост — 157 см, вес — 54 кг. Примерно соответствует.

"И Сергей Гагарин, молодой русский, один из потомков аристократической семьи, эмигрировавшей из России после революции. К этому способному юноше, работавшему с самолетами-истребителями, профессор Ренуар относился с заметной симпатией. Умный, упрямый исследователь, хотя и достаточно нервный человек, Гагарин был единственным русским среди всех помощников профессора Ренуара, который ценил в нем вдобавок и ловкость, позволявшую Гагар ину выполнять самые разнообразные поручения."

Юрий Гагарин 27 октября 1955 года был призван в Советскую армию и направлен в г. Оренбург (в то время — город Чкалов) в 1-е военное авиационное училище лётчиков имени К. Е. Ворошилова. 5 октября 1957 года Гагарин окончил училище с отличием.

В течение двух лет служил в Луостари (Мурманская область) в 769-м истребительном авиационном полку 122-й истребительной авиационной дивизии ВВС Северного флота.

Командир эскадрильи вражеских истребителей Сергей Гагарин.

"Любит зрелища с активным действием, где превалирует героика, воля к победе, дух соревнования. В спортивных играх занимает место инициатора, вожака, капитана команды. Как правило, здесь играют роль его воля к победе, выносливость, целеустремлённость, ощущение коллектива. Любимое слово — «работать». На собраниях вносит дельные предложения. Постоянно уверен в себе, в своих силах. Тренировки переносит легко, работает результативно. Развит весьма гармонично. Чистосердечен. Чист душой и телом. Вежлив, тактичен, аккуратен до пунктуальности. Интеллектуальное развитие у Юры высокое. Прекрасная память. Выделяется среди товарищей широким объёмом активного внимания, сообразительностью, быстрой реакцией. Усидчив. Не стесняется отстаивать точку зрения, которую считает правильной."

Роман издан как раз в год рождения Юрия Гагарина, фамилия которого в нём упоминается, а война против СССР начинается именно в 4 часа утра авианалётом.

Командир эскадрильи вражеских истребителей — полковник Гитлов (прозрачный намёк на Гитлера).

Следующий красноречивый персонаж — механик Уэльс. Так ранее переводили фамилию известного британского фантаста (Herbert George Wells).

Характерная особенность иллюстраций — обязательное наличие увеличенной свастики: на кокарде, галстуке, нарукавной повязке и т.д.

у империалистов-милитаристов.

Южная база средств наземного наступления стран военной оси — в румынском Браештове, северная база авиасредств нападения — в финском Кустамяки. Так что, и здесь всё в порядке, в смысле ассоциаций со Второй мировой войной.

Так вот, указанный роман, «Аероторпеди повертають назад», вышел в свет в 1934-м м рассказывает о нападении на СССР содружества фашистских государств. Поводом для эскалации конфликта служит провокация, описанная в пропагандистских газетах: «Більшовики застрелили закордонних туристів.

На Чорному морі вбито 2 швабців, 1 великосакця і 2 остерійців. Чи може культурний світ терпіти далі?»- случай, весьма напоминающий те старательно подготовленные «приграничные инциденты», которые вскоре станут отправной точкой для нападения СССР на Финляндию и Третьего Рейха- на Польшу.

Тем временем, советские пограничники расстреливают на Черном море лодку с иностранными туристами, нелегально плывущими из Батуми в Турцию. Воспользовавшись этим смехотворным предлогом ("туристы", как выясняется позднее, были шпионами), коалиция капиталистических Заинтересованных Держав, куда входят Великосаксия, Швабия и Остерия — то есть прозрачно "зашифрованные" Великобритания, Германия и Австрия — выдвигает СССР заранее неприемлемый ультиматум, а затем внезапно нападает на Страну Советов. Возглавляет нападение Ренуар, оказавшийся не только профессором, но также генералом, главным архитектором военной кампании и по совместительству главой могущественной фашистской "Лиги защиты морали" (ирония в том, что однофамилец профессора- генерала Пьер Огюст Ренуар любил рисовать обнажённых женщин.

В войну вступает Жёлтая империя (Япония), которая намерена образовать марионеточное государство на Камчатке и захватить все советское тихоокеанское побережье; мощная эскадра высаживает десант во Владивостоке. С Жёлтой империей Советский Союз расправляется быстро: маневренные истребители уничтожают бомбовозы, танки останавливает очередная электрическая завеса ("От антенн текли к нам волны электрических лучей; они останавливали работу магнето в моторах"), советские торпедные глиссеры топят корабли эскадры. Советские бобмардировщики разрушают военные объекты империи.

Особые надежды Ренуар возлагает на созданные им радиоуправляемые аэроторпеды, "начиненные сильнейшими взрывчатыми веществами или термитной массой", которые должны разрушить Москву и Ленинград. Кроме "прыгающих танков" он применил аэроторпеды, представляющие собой огромные, управляемые на расстоянии, снаряды с крыльями, пропеллерами и мотором. Десятки этих летающих торпед полетели в сторону СССР, но вскоре им пришлось повернуть обратно, т. к. со стороны СССР воздух наполнился таинственным светом от мощных прожекторов, прорезавших всё небо на их пути. Эти лучи останавливали моторы и механизмы, и тогда аэроторпеды, как подкошенные, падали на землю.

Однако значительную часть громадной эскадрильи Ренуара губит советская электрическая завеса ("Они применили метод ионизации воздуха с помощью ультракоротких волн и насытили лучи излучателей-прожекторов электроэнергией высокого напряжения"). Оставшиеся без управления аэроторпеды возвращаются домой и взрываются где-то на вражеской территории.

Напоминает современные атаки БПЛА и КР, иногда подавляемые средствами РЭБ.

Радиоэлектронная борьба (РЭБ) — разновидность вооружённой борьбы, в ходе которой осуществляется воздействие радиоизлучениями (радиопомехами) на радиоэлектронные средства систем управления, связи и разведки противника в целях изменения качества циркулирующей в них военной информации, защита своих систем от аналогичных воздействий, а также изменение условий (свойств среды) распространения радиоволн.

В современной войне, в которой значительная роль отведена передаче информации посредством распространения электромагнитных волн, средства РЭБ играют важнейшую роль в обеспечении высокой боевой эффективности средств вооруженной борьбы.

Любопытно, что роман был издан в детском издательстве "Дитвидав", с портретом улыбающегося Владко. и, как полагалось, с цитатами из Сталина и Ворошилова в начале книжки, и с изображением на форзаце большого количества аэроторпед.

Роман был издан «Детиздатом» в конце 1934 года, хотя часть его глав выходила в виде отдельных рассказов задолго до появления книги на прилавках книжных магазинов. Сюжет произведения основывался на традиционном для того времени описании будущей войны, в данном случае – несмотря на слабую завуалированность – с фашистской Германией. Но через несколько лет политическая ситуация в СССР в отношении Германии коренным образом поменялась, и роман украинского писателя был запрещен, изъят из магазинов, библиотек и архивов. Почти все экземпляры были уничтожены. Либо тираж был приостановлен. Из 10 000 экз. тиража известно местонахождение лишь 3-х.

https://fantlab.org/edition122184

Знаю, який вихор обуреного протесту викликає в багатьох цей епізод. Мовляв, от до чого кровожерливий Бог у цих юдеїв: людського жертвоприношення зажадав, окаянний! І лише в останню секунду посміхнувся в бороду та й підкинув поближче до жертовника ягня — те саме, котре заплуталося в кущах... От іще любитель полоскотати свої й чужі нервишки знайшовся! І не робив же Він нічого у масі інших випадків: наприклад, коли десятки тисяч євреїв протягом якихось двох-трьох днів були по-звірячому замордовані у Бабиному Яру, коли сотні тисяч гинули у концтаборах і димом вилітали у труби крематоріїв... Чом же Всемогутній Бог і пальцем не ворухнув для порятунку цих людей?!

Спробуй розтлумачити іншим, у чому тут справа, де тут логіка? Поясни все це хоча б самому собі...

Не треба пояснень. Розповім-но краще мідраш. Адже мідраш — річ цікава: хочеш вір, не хочеш — як хочеш. Сказка — ложь, да в ней намек...

Так, усього цього не було.

А якщо було — то не так.

Але все-таки було!

Хоча знати цього я не можу: мене-то ще й на світі не було…

Загалом, послухайте, що сталося одного разу з єврейським хлопчиком на ім’я Мотя.

* * *

Був він, як то кажуть, зразковою, слухняною дитиною, а якщо пустував, то лише іноді й зовсім трішечки. Жив Мотя на Подолі. Перед самою війною встиг закінчити перший клас однієї з київських шкіл, слухався тата Веню і бабу Дору. Тато вчителем був у тій самій школі, перший клас якої Мотя закінчити встиг, а бабуле Дора вдома сиділа, Мотю доглядала, коли він зі школи після занять вертався. А мами в Моті не було: померла його мамеле давно-давно, коли він іще зовсім маленьким був. Доктором вона працювала, дорослі говорили, поїхала якось “на епідемію”, там заразилася й померла, там і похована — далеко десь, в одній з азіатських радянських республік. Така от історія.

Ще пам'ятав Мотя дідуся Іцика. Він також помер, але вже пізніше — приблизно за рік до війни. Дідусь Іцик теж вдома сидів, але з Мотею розмовляв зрідка, в основному з бабою Дорою. А от з татом Венею взагалі не ладив: у школі тато мав добру репутацію, і крім того (а може, навпаки — тому що) був дуже “ідейним”. Цього Мотя ну аж ніяк не розумів, незважаючи на свої успіхи у школі: що означає “на гарному рахунку” і що таке “ідейний”? Коли говорили “на рахунку”, він уявляв величезну рахівницю, на якій бухгалтери підраховують великі числа, кидаючи кістяшки туди-сюди. Але щоби тато Веня сидів на якійсь рахівниці!.. Ні на чому такому він не сидів, окрім стільця чи ліжка.

А що таке “ідейний”?.. Мотя знав, що дідусь щосуботи, котру він називав “шабас”, ходить у синагогу Розенберга, розташовану на вулиці Щекавицькій, а тато через це завжди страшенно лаявся. Батько навіть багато разів голосно, розкатуючи слова, вимовляв такого вірша:

— Плюньмо на Бога,

Закриймо синагогу!

За що дідусь Іцик на нього страшно сердився, голосно кричав і навіть ногами тупотів.

— Та зрозумійте ж, батьку! — кричав тоді тато Веня дідусю Іцику (хоча останній насправді доводився йому не батьком, а тестем). — Та зрозумійте ж, нарешті: через вас мені в завучі ніколи не просунутися! Ну, що це таке, справді?! Що у вас за звички старорежимні?! Припиніть, будь ласка! Наука давно довела, що ніякого Бога не існує, а ви...

— Веню! Тебе не просувають у завучі не тому, що я до синагоги ходжу, а тому, що ти а'їд! І до того ж ідейний дурень, якщо кажеш такі речі! — лаявся у відповідь дідусь Іцик і далі переходив на їдиш, якого Мотя й зовсім не розумів, за винятком декількох засвоєних від бабуле Дори висловів.

Отак вони й жили, допоки дідусь Іцик не помер. А тоді утрьох залишилися: Мотя, ідейний учитель тато Веня, що у школі на гарному рахунку був, але в завучі усе ще не просунувся, та бабуле Дора.

А потім почалася війна…

* * *

Першою померла бабуле Дора. Але вона не пішла до Бабиного Яру, як ви могли би подумати — ні. Задушливим серпневим днем бабуся мирно заснула на продавленому диванчику, та так і не прокинулася. Взагалі-то дивно, як вона стільки протрималася після смерті чоловіка: як дідуся Іцика не стало, бабуле дуже здала, кульгати на праву ногу почала, поплакувала тайкома, щоб ніхто не бачив. А після 22 червня усе повторювала, немов заведена:

— Іцику, Іцику! Недарма казав ти: “Постривайте, відгукнеться вам, ідейним!..” Іцику, Іцику, ти пішов, а мене навіщо залишив?! Іцику, забери мене до себе...

Коли бабуле заснула удень і не прокинулася, сусідка їхня, тітка Клава, так і сказала, перехрестившись: “Усе, відстраждала! Пішла до чоловіка”. На що тато розлютився й обізвав її богомольною дурепою.

Коротше, поховали бабусю, і постало питання: а хто ж буде тепер за Мотею наглядати? Тата Веню до армії не забрали — щось там у нього з легенями було хронічне. (Він же і з мамою, котрої Мотя не пам'ятав навіть, свого часу в лікарні познайомився.) Так що не пішов тато до армії, а у Києві залишився, у школі своїй. Та тільки його увесь час мобілізували то на риття окопів, то на інші оборонні роботи. Щоправда, баба-сусідка, та сама “богомольна дурепа” тітка Клава, згодна була допомогти, та тільки тато не дуже-то цього хотів...

Але незабаром усе вирішилося саме собою: скінчився серпень, німці, зрештою, не тільки обійшли Київ стороною, усе стрімкіше просуваючи далі, але й замкнули кільце оточення. З кожним днем ставало усе очевидніше: трагічний фінал наближається. Тоді й роботи припинилися, радянські війська почали стрімко залишати місто, аби з боями прориватися на схід, на з'єднання з основними силами. Дехто з цивільних вдавався до відчайдушних спроб утекти... але тільки не тато Веня: адже він ідейним був, і якщо йому веліли залишитися ув школі, отже, тут його вчительське місце! Й нікуди втікати не слід.

Так Мотя й тато Веня зустріли 20 вересня: цього дня до Києва увійшли німці.

* * *

Як вже було сказано, бабуле Дора незадовго до смерті частенько повторювала: “Іцику, Іцику, навіщо ти мене залишив?!”

Мотя був ще занадто малим, аби по-справжньому глибоко задаватися питаннями про мету і сенс життя. Ні, ясна річ, він був допитливим хлопчиком, і примарні тіні подібних думок вже почали виникати в його кучерявій голівці. Але хоча вони й виникали час від часу, однак не хвилювали Мотю по-справжньому. Тим паче, він, як і належить слухняному хлопчикові, задавав питання, що виникали, старшим. Тоді бабуле Дора (доки жива була і не плакала за дідусем Іциком) підхоплювала його на руки, обіймала, тискала, цілувала та відповідала: “А от для тебе і живу, а'мейдл кецеле!..”

Ну, а тато Веня розповідав щось довге й дуже плутане, чого Мотя взагалі не розумів. Але тато говорив так складно, кучеряво, із таким захватом, що ставало зрозумілим: попереду всіх чекає справді прекрасне майбутнє! І Мотю в тому числі. Шкода тільки, мама не дожила...

Звісно, Мотя вірив дорослим — ну, як міг маленький хлопчик не вірити власній бабуле і вже тим паче — ідейному тату?! Зрозуміло, все буде добре, і всі один одного люблять. Ну, хіба що крім буржуїв усіляких та ворогів народу. А також Мишка з третього-“бе”, що вічно задирає молодших. Але з Мишком успішно справлялися вчителі на чолі з татом. Вороги народу сиділи там, де їм призначив сидіти мудрий товариш Сталін. А від буржуїв усіляких мирних людей захищала непереможна Червона Армія — як от від білофінів, наприклад...

Тепер же, з початком війни з'ясувалося, що не все у світі настільки ідеально, як уявлялося Моті зі слів дорослих. Німецькі фашисти виявилися не такими вже вірними друзями Радянського Союзу, як писали перед війною газети. Німці регулярно бомбили Київ, а тепер навіть готувалися увірватися до міста. І найстрашніше: єдина тепер доросла людина в їхній маленькій родині — завжди і в усьому твердо впевнений, ідейний тато Веня зовсім не був готовий до подібного перебігу подій! Коли наші війська нарешті залишили місто, і одну-єдину добу Київ, фактично, стояв взагалі нічийним, немовби поза війною, що бухала снарядами далеко за околицею, тато Веня ще на щось сподівався... хоча не зовсім зрозуміло, на що саме.

А от вступ німців у Київ став для нього справжньою катастрофою! Того дня він так і не вийшов на вулицю. Згорбившись, сидів він, почорнілий і дуже змарнілий, у кутку кухні й не відповідав на запитання Моті, що хоч і намагався не приставати до батька, відчуваючи негаразди, однак зовсім утриматися від розпитів не міг. І тільки понадвечір, коли зголоднілий Мотя вже вкотре смикнув його за рукав непраної сорочки й запитав:

— Та-ат-у-у, а коли ми будемо їсти? Я голодний, — відповів щось дивне, причому зовсім недоречне:

— А знаєш, синку... сьогодні ж Новий Рік!

— Який ще Новий Рік?! — сторопів Мотя, котрий добре знав, що до 1 січня ще дуже далеко. І раптом злякавшись, що тато збожеволів, закричав сам не свій: — Тату! Та-точ-ку-у!!! Ти чого?!

— Не бійся, синку, — якось дуже тихо й напрочуд спокійно відповів такий ідейний тато Веня, — не бійся. Це Рашашонем, єврейський Новий Рік. Дідусь Іцик... А я ніколи...

Очі в тата дивно заблищали, голос затремтів, він нібито поперхнувся словами, але зібрався з силами і мовив:

— Раз Новий Рік, тож у нас починається нове життя. От, синку, наші залишили Київ, хоча товариш Сталін наказав триматися до останнього. Але останній солдат не помер на вулиці. Останні пішли — а нас... кинули напризволяще. Якщо нас навіть свої віддають... А такого ніколи... Ні-ко-ли-и-и...

Тато знов ковтнув повітря, підняв руку, покивав у повітрі відстовбурченим пальцем і з дивною інтонацією сказав:

— І тут — Новий Рік. Новий, розумієш?.. Щось буде з нами нове. Щось небачене. А от що? Ех-хе-хех, довідатися б...

Але що саме буде, тато так і не сказав. І Мотя нарешті відчепився від нього, здивований тим, що така освічена й авторитетна людина, як його тато, уперше в житті чогось та й не знає. Хлопчик повечеряв тим, що знайшов у буфеті на кухні, і залишився задоволений хоча б цією малістю.

Втім, у перші дні німецької окупації нічого нового і занадто вже несподіваного начебто б не відбулося. Щоправда, деяких громадян, котрі заходилися грабувати крамниці, німці для острашки пристрелили або повісили... Але, принаймні, з Мотею і з татом Венею усе було гаразд.

Однак потім почали самі собою вибухати будинку на Хрещатику. У центрі міста почалася паніка, хвилі якої прокотилися по всьому місту, досягнувши й Подолу.

І тоді одразу всі паркани й телеграфні стовпи виявилися обклеєними листівками, що містили сумнозвісний наказ: “Усім жидам міста Києва…”

* * *

— Сьогодні Судний день, і нас судитимуть за справи наші.

Це було перше, що почув Мотя від тата, коли вони підійшли до дверей квартири. Доти тато Веня не проронив ані слова: розштовхав сина ще затемна, напоїв морквяним чаєм із скибкою хліба, допоміг Моті одягтися, одягся сам, узяв приготовлені з вечора пожитки (стареньку фанерну валізу й наплечника) — і все у повному мовчанні.

А тепер раптом заговорив.

Так ще про якийсь суд.

— Що буде? — перепитав уражений Мотя.

— Суд над нами. Як сказав би дідусь Іцик, суд над євреями відбувається в Рашашонем, а вирок виноситься на...

Тут батько раптом замовк із напіввідкритим ротом, так що Мотя змушений був посмикати його за полу осіннього пальтечка, щоб вивести зі ступору. Мотя й сам пам'ятав, що дідусь Іцик говорив так, але ж ідейний тато Веня ніколи не повторював за дідусем подібні дурості, як раптом сьогодні... Чого б це?!

— А? Що? Так, так... Вирок виноситься на Йом Кіпур. Ти не розумієш, що це таке. На щастя, — тато Веня через силу посміхнувся й додав якось розгублено: — А я от розумію. Я ще пам'ятаю, як таким же малесеньким хлопчиком, як ти, мене навчили...

Він замовк, уважно подивився на Мотю, раптом скуйовдив його кучерявеньку голівку і сказав:

— А втім, синку, не слухай. Я просто розклеївся останнім часом. Адже товариш Сталін наказав утримувати Київ за будь-яку ціну, а наші ж і не утримали. От я й розклеївся... тобто, дуже сильно засмутився, синку! Так що все це не має абсолютно ніякого значення...

— Що не має? — не зрозумів Мотя.

Батько присів перед ним навпочіпки і, заглядаючи прямо в очі, відповів чесно, немовби дорослому:

— Та усе це. Кажу ж, засмутився я. Дуже засмутився, зрозумій!.. Крім того, усі наші близькі уже померли: бабуся Дора, дідусь Іцик, мама. Одні ми з тобою залишилися. Але я, звісно, не маю права таке казати, тому що зобов'язаний подбати про тебе. Так що пробач мені, маля, якщо щось не так. Я винуватий — пробач.

Це було настільки незвичайно (те, що розумний дорослий тато Веня просить вибачення в нього, маленького хлопчика), що Мотя знову сторопів. А батько якось винувато зазирав йому в очі й таємничо нашіптував:

— Ти пробач мене, сыночку! Пробачиш, еге ж?!

І тоді, впоравшися із збентеженням, Мотя відповів:

— Звісно ж, тату.

І додав те, чого й сам від себе не чекав, але що народилося десь у глибині душі:

— І ти мене прости, татоньку.

Великі карі, трохи лупаті очі тата Вені якось дивно витріщилися, на обличчі з'явився такий вираз, немовби він збирався вигукнути у нападі замилування: “О-та-ко-о-о-ї-і-і!..” Втім, тримався цей вираз на обличчі лише пару секунд.

— Ну, звісно! — тут батько невимушено розсміявся (уперше за останній час), притиснув Мотю до себе, міцно поцілував і сказав:

— Ну, пішли. Вже час...

Мотя підбадьорився разом із батьком, і вони вийшли на сходи. Й навіть те, що тітка Клава, котра чергувала біля своїх дверей, потихеньку хрестилася й шепотіла молитву, не викликало в тата Вені звичайного роздратування. Вони з Мотею просто вийшли з під'їзду і разом з іншими попленталися по звивистих вуличках на гору. На вулицю Мельникова. Вона ж Дорогожицька...

Не зважаючи на те, що людей поступово ставало дедалі більше, і багато хто нервувався, тато Веня з Мотею йшли спокійно: а чого хвилюватися, справді? Хіба ж уперше сталося так, що хтось комусь наказує кудись з'явитися під загрозою розстрілу! Тим паче, у юрбі говорили, що їх усіх просто організовано вивезуть з міста й відправлять до Палестини. Де це, Мотя точно не знав, але не надто хвилювався: тато ж поруч, отже, він подбає, щоб усе було добре.

Та й піти кудись були вже неможливо: поліцаї з двірниками стежили, щоб ніхто не вивалився убік з юрби. Доки вони йшли, декілька людей пробували кинутися втікати — так за ними миттю погналися, і вже здалеку захлопали постріли. Швидше за все, втікачів убили.

— Нічого, синку, нічого. Головне — не боятися й не робити дурощів. Тоді все буде гаразд, — говорив тато й підбадьорливо поплескував Мотю по плечу, намагаючись, утім, ненароком не подивитися сину в очі.

Щоправда, по мірі наближення до перетину вулиць Мельникова й Доктерівської, зазначеному в наказі, батьківські поплескування по плечу все частішали, а впевненість у його голосі звучала усе слабкіше. Нарешті, вже без жодних поплескувань, батько нервово мовив, звертаючись незрозуміло до кого:

— Ну чому з нами?! За що?..

Цього разу Мотя ні про що не запитав, лише здивовано підняв очі на тата. Немов відчувши погляд, батько прошепотів ледь чутно:

— А знаєш, синку, що повне ім'я дідуся Іцика було — Іцхак?..

— Ні-і, — мотнув головою Мотя. — А що?

— Нічого. Ти не знаєш, але це... Так звали героя однієї книги...

Тато Веня зітхнув і додав із жалем:

— Ти не знаєш. Ти стільки ще не знаєш... Я ніколи не розповідав, дідусеві й бабусі теж не дозволяв. Не знав... І припустити не міг, що от так...

Він не докінчив. А Мотя вже звично не запитувала. Тим більше, що вони майже вже прийшли, і саме тут розпочалося найжахливіше сум'яття й тиснява. Справа погіршувалась від того, що на Київ насувалися сутінки, і тим зліше охоронці підганяли тих, що прийшли:

— Шнель, шнель, юде!..

Потім сталося взагалі щось незрозуміле: в батька відібрали фанерну валізу, наплечника й документи, змусили зняти пальто, витрусили з пальтечка й Мотю. І штовхнули обох далі:

— Шнель!

Тут тато зненацька схилився до його вуха й гарячкувато зашепотів:

— Твоя покійна мама хотіла назвати тебе на честь батька — тобто, теж Іциком! Іцхаком. Але я не дозволив. Мені дуже-дуже подобається “Поема про Рудого Мотеле” Йосипа Уткіна, от я й наполіг, і ми нарекли тебе Мотею. А тепер я розумію... Ти не знаєш, але Абрахам хотів принести Іцхака в жертву...

Помітивши, що батько йде недостатньо швидко і щось шепоче Моті, один з німців підступнув до них, уперіщив тата Веню кийком по спині й загорлав щосили:

— Шнеллер, юде!!!

Проте, тато ще встиг прохрипіти, скорчившись від болю:

— А той усе одно вцілів! У цьому сенс!..

Далі не договорив, тому що німець заходився бити кийком по черзі і його, й Мотю, а потім штовхнув у справжній “живий коридор”, утворений такими ж розлюченими німцями з кийками, та ще й з вівчарками на повідцях. Ні Мотя, ані тато Веня не робили нічого поганого, навіть втекти не намагалися, а тільки покірно йшли, роздягаючись на ходу й кидаючи речі на відповідні купи. Але їх усе одно лупили кийками й репетували:

— Шнель!

Батька змусили роздягнутися зовсім, Моті ж чомусь дозволили не скидати трусики й майку: чи то дитячі речі німців не надто цікавили, чи то поспішали впоратися до близького вже заходу. Групу побитих, закривавлених людей, що зібралася по цей бік “живого коридору”, погнали далі:

— Шнель!

Намагаючись триматися якнайближче до хитаючогося тата Вені, Мотя увійшов до вузького коридору, прокопаного, як виявилося, у схилі гігантської яруги.

— Реп’яхів Яр, — сказав хтось.

— Ні, Бабин Яр, — поправив інший.

Поступово усі вийшли на вузький уступ і, притискаючись до прямовисної земляної стіни, розтяглися по стежині. І тут сталося щось несподіване: незважаючи на слабкість, тато Веня підхопив Мотю на руки, ризикуючи оступитися й зірватися у прірву, підняв хлопчика над головою й заговорив:

— Господи, я дуже давно не звертався до Тебе! Але прийми в жертву єдиного улюбленого сина мого Іцхака...

Ні люди, що стояли поруч, ані сам Мотя — ніхто не встиг зрозуміти, що це було: чи то батько остаточно збожеволів від переляку, чи то почуття, придушувані усе свідоме життя, раптом взяли гору. Усе вирішив кулемет, що вдарив із протилежного боку яру.

Вбиті кулями, люди полетіли в його чорну зяючу пащу.

* * *

Мотя опритомнів уночі. Чомусь уявивши, що приносить сина в жертву, в останньому пориві батько підняв його над головою — і німецькі кулі просвистіли нижче, навіть не зачепивши дитину. Він був приголомшений падінням з п’ятнадцятиметрової висоти, проте не розбився, оскільки на дні яру в декілька шарів лежали мертві чи вмираючі люди. Десь неподалік чи то німці, чи поліцаї ходили по трупах, висвітлюючи шлях ліхтариком, виглядали недобитих і стріляли у них. Можливо, те місце, де лежав Мотя, вони вже пройшли, а може, навпаки — дійти просто полінувалися, тільки уцілілого хлопчика ніхто не помітив. Але тільки десь за годину, коли вже анічогісінько не було видно, ходіння припинилося.

Мотя спробувала навпомацки відшукати в купі теплих ще тіл тата Веню, але не зміг. Дуже боячись видати себе бодай чимось, закусивши губу, щоби ненароком не скрикнути, хлопчик поповз спочатку уздовж стіни яру, що йшла прямовисно до неба. А потім, коли жахливий килим з неостиглих іще, злегка притрушених піском трупів скінчився, Мотя спробував піднятися по стіні нагору. І тут, у неясному світлі місяця, що ховався у хмарах, зовсім зненацька для себе побачив ще одного товариша по нещастю.

Власне, це була невисока на зріст жінка, теж абияк одягнена (з чого можна було вивести, що як і Мотю з батьком, її розстрілювали наспіх — в одній з останніх партій) і теж перемазана кров'ю. Познайомилися. Виявилось, що жінку звуть Діною, що в неї пошкоджена права рука. На відміну від Моті, у тітки Діни у місті залишилась родина: чоловік-росіянин і двоє дітей, тому вона запропонувала вибиратися з яру разом, а потім... коротше, потім допоможе чоловік чи його родичі. Сховають і не видадуть.

Мотя зітхнув із полегшенням. Відчувши себе на цьому світі у повній самоті, він страшенно боявся усього: цього моторошного місця, трупів на дні яру, поліцаїв, німців, вівчарок, темряви... І, звісно ж, самотності. А тут раптом — доросла тітонька поруч. Не знаючий, що таке материнське тепло, поруч з тіткою Діною Мотя почувався легко, впевнено й головне — спокійно. Щоправда, вибратися цієї ж ночі з яру не вдалося. Довелось на світанку сховатися в кущі, ще й притрусивши одне одного задля маскування піском. І цілий день слухати стрекотіння кулемета на краю урвища, передсмертні лементи й стогони.

У другій половині дня Мотя з острахом помітив, що тітка Діна починає час від часу впадати в забуття. Йому стало моторошно. Тим паче, що разом із самотністю навалилися спогади про останні хвилини перед розстрілом і про дивну поведінку збожеволілого батька. Мотя зовсім не розумів, у чім тут річ і чом тато Веня, зазвичай такий ідейний та раціональний, так зненацька збожеволів. Щоправда, саме завдяки цьому божевіллю Мотя й вижив, але все ж...

Але ж, з іншого боку, батько говорив саме про це: “Абрахам хотів принести Іцхака в жертву, але той усе одно вцілів, от який сенс...” А потім підняв Мотю над головою й заблагав до Бога: “Прийми в жертву єдиного улюбленого сина мого...”

Батько ніколи так не робив, більш того — завжди лаявся з приводу сліпого релігійного фанатизму із дідусем Іциком.

А Іцик — це, виявляється, Іцхак.

І Мотю мали назвати ні його честь...

“Прийми сина мого Іцхака..”

Хлопчик не розумів усього цього. Не розумів, про який сенс говорив тато Веня. Але це були його останні у житті слова. Останній, цілком божевільний, неприродний вчинок. І от Мотя живий. Завдяки божевіллю батька. Тож якийсь сенс повинен бути в усьому цьому.

Неодмінно має бути...

Та тільки як докопатися до сенсу йому — маленькому хлопчикові?!

А тим часом, тітка Діна всі частіше зомлівала. Й навіть починала потроху стогнати, чим цілком могла привернути чиюсь увагу...

Проте, на щастя, усе обійшлося: із настанням темряви Мотя, що уже втратив надію на краще, розбурхав непритомну тітку Діну, вивів її із забуття, і вони поповзли далі. Тепер утікачі до певної міри помінялися ролями: зараз тітка Діна більше потребувала підтримки Моті, ніж він її захисту.

Так, Мотя як і раніше залишався дитиною, маленьким хлопчиком, що до війни закінчив усього лише перший клас. І все-таки день, проведений сам-на-сам із жахливими спогадами і думками, не минув для нього безслідно. Мотя відчував, що коли вже тато Веня повівся перед смертю так, як не повівся би ніколи у житті, то це щось таки означає.

Це все недарма — он як! І сенс в усьому, що відбулося з ними, справді є. Маленькому хлопчикові не збагнути, у чому саме тут сенс. Нізащо не збагнути.

Але це й не потрібно. Головне — він не загинув та ще й тітку Діну зустрів. Так що тепер — не відступатися в жодному разі!

Врятуватися!

Жити!..

Тепер вже Мотя повз попереду, розвідував дорогу, і якщо усе було гаразд, подавав умовний знак (тряс кущами) — тоді тітка Діна повзла до нього. А він почувався справжнім дорослим чоловіком, що має берегти й охороняти жінку, вести її за собою — принаймні, так учив тато Веня.

І коли вискочивши за черговий горбочок, Мотя побачив сидячих навколо багаттячка німців, то навіть не подумав рятуватися. Він просто закричав зо всіх сил:

— Тітко, не ходіть сюди: тут німці!..

Щось обпекло живіт, розірвалося там жахливим болем, і Мотя впав горілиць, безумно щасливий тим, що повівся цілком вірно, навіть не встигши подумати як слід. У цьому сенс: покійна бабуле Дора казала, що живе для нього; тато Веня теж жив для нього — тому й підняв над кулями. (І ніякий він не божевільний — аніскілечки!) А от тепер Мотя упіймав і прийняв кулі, призначені відразу для нього і для тітки Діни, на себе одного.

І це вірно…

* * *

Хто сказав, що жертва Абрахама, про яку нагадують євреям кожен Рош га-Шана, була позбавлена будь-якого сенсу?!

Без цього приклада тато Веня нізащо не здогадався би “принести в жертву” на краєчку урвища Бабиного Яру свого улюбленого єдиного сина Мотю, якого насправді мали назвати на честь дідуся — Іциком.

Без прикладу батька Мотя не приніс б у жертву себе, один упіймавши призначені двом німецькі кулі.

Без жертви Моті ота сама тітка Діна нізащо не вибралась би з Бабиного Яру!

А треба зазначити, що тітка Діна — це не хто інша, як Діна Миронівна Пронічева — єдина вціліла єврейка з тих, кого розстрілювали в Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року. Якби не вціліла вона — нікому було б викрити нацистських катів на Нюрнберзькому процесі.

* * *

То що ж?.. Хтось іще говорить, що вчинок Абрахама не має абсолютно ніякого сенсу?! Адже сенс того, що відбувається, ясно зрозуміли й скромний шкільний учитель, і його син Мотя. А зрозумівши — зробили. Й опісля приєдналися до своїх прабатьків — Абрахама, Іцхака й Якова-Ізраїля...

Втім, можете вірити в усе це, а можете не вірити: мідраш — штука хитра, і вірити в нього зовсім необов'язково.

***

Тимур Литовченко характеризує це оповідання як «новорічний мідраш». «Мідраш» — це оповідь, що роз'яснює текст Тори, а «новорічний», тому, що написаний 27-28 вересня 2003 року, або 1-2 тішрею 5764 року за єврейським календарем, коли юдеї святкують Рош га-Шана, початок Нового року)[2]. В ці дні в синагогах традиційно читають закінчення глави «Ваєра» з книги «Берешит» (у Біблії відповідає 21 та 22 розділам Книги Буття в Старому Завіті) і розповідається, серед іншого, про народження Ісаака та про те, як його батько Авраам приносив сина в жертву Богу[34].

Насправді врятованих більше, але список досить короткий.

Діна Пронічева в своїх спогадах розповідає про хлопчика Мотю, з ким вона вибиралась з яру і якого розстріляли, побачивши, німці, але вона називає його 14-річним, а не закінчившим перший клас[35]

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B...