Олесь Бердник ШЛЯХИ ТИТАНIВ. 1959
Земле-колиско моя! Чудова плането! Ти прекрасна…
Всю тебе не об’їздиш, не сходиш, не облітаєш, щоб помилуватися дарами твоєї розмаїтої природи. Але думка моя обіймає тебе, заглядає в найдальші закутки континентів та океанів…
Душа завмирає перед величчю гір, які стрімкими вершинами пробивають небо, уподобляючи собою стремління нашого духу. Як багато можуть сказати гори людині, її допитливому, тривожному розуму!
Велетенські нагромадження скель, які пнуться хаотичними сходами догори, імпонують неспокійним, бурхливим натурам, для яких життя — це безперервна ломка і оновлення. Білосніжні вершини, покриті вічними сніговими шапками, нагадують нам про чистоту душі, яку треба берегти, йдучи через болото і курний шлях життя. Вони змушують нас замислюватися, забувати про марнолюбні помисли, пам’ятати про обов’язок…
Гори — твої діти, плането моя!
Про них можна писати без кінця, і нема, напевне, такої душі в світі, в якій би їх сувора і незвичайна краса не знайшла відгуку…
А моря, океани!
Хіба не манила безкінечна далина тисячі і тисячі буряних сердець до нових країв, до пригод, до слави і смерті ради незвичайних відкриттів?
Чиє мужнє серце не билося радісними і тривожними ударами, коли воно попадало в бурю? Неправда, що урагани страшні! Вони страшні тільки дрібненьким і мізерним душам, для яких життя — гладенька дорога або підступна стежечка змії.
А морська дорога — повна небезпек і пригод, несподіванок і боротьби — схожа до життя хоробрих і сильних людей. Буряні океани і їх душа — одне ціле, вони зливаються в міцних обіймах назавжди, вони котять свої грізні хвилі — хвилі води і хвилі душі — вперед і вперед, за нові обрії.
Та вічно не буває буря. Вона може бушувати кілька днів, тижнів чи місяців. Стихає ураган, зникає хвиля, втихомирюється океан.
Хмари розходяться, і тоді усміхнене сонце розсипає золоті перли по блакитно-зелених водах. Завмирають у тривожному спокої неосяжні груди моря-океану і втихомирюється разом з ним бурхливе серце людини. Воно спочиває, набирає сили, оцінює їх, щоб з новим ураганом ринутися вперед — на пошуки нового, до небезпек, слави, а може, назустріч смерті!
Прекрасні твої океани, Земле моя!
Але навіть в пустельних місцях, де рідко ступає нога людини, відкрите серце, допитливий погляд знайде скарби для душі. Піщані бархани, на яких ліпиться лише колючий чагарник, хіба не знаходять відгук в душах туркмена або араба?
А найсуворіші закутки твої — Північ і Антарктика! Вони здавна кликали до себе сміливців, вабили своєю неповторною красою, строго карали авантюристів, нагороджували достойних великою славою!
Хто попадав у ті краї, той не міг залишитись таким, як був раніше.
Краї тріскучих, страшних морозів і неймовірної сили буранів, краї для поетів і героїв, краї для вірних душ і великих звершень — ось що таке твої полюси, рідна плането моя!..
Континенти твої покриті зеленим одягом. То ліси, то найкраща оздоба твоя. Різні вони по вигляду і змісту, всякий має свій голос, що говорить до серця людини, вабить або застерігає.
— Будь обережним! — похмуро гомонять непролазні джунглі Африки та Індії, де за кожним кущем чигає смерть, блискаючи підступними очима хижака, де в мороці вологих боліт і заростів нечутно повзуть тисячі гадів.
— Йди, відпочинь! — лагідно шепочуть ліси помірних широт, низько кланяючись людині ніжними вітами беріз, тремтливим листям осики, темно-зеленою кроною могутнього дуба.
— Будь нам другом, і ми дамо тобі все, що захочеш, — доброзичливо гомонять неосяжні масиви тайги. — Йди, скільки око сягає! Під корінням повалених велетнів-дерев ти знайдеш нічліг, в повноводих ріках зловиш смачну рибу, в хащах назбираєш солодших ягід. Сядь, відпочинь! Наша віковічна пісня ввійде в серце твоє, і спокій зійде в тривожну душу!..
Так, чудодійні ліси твої, Земле моя!
Та хіба тільки ліси?
Ріки, що несуть невтомно води в океан — спокійні, величні, ніби умудрені довгим життям діди, або грайливі, як діти гірські потоки — нерозривно зв’язані з життям людей, з їх помислами, з їх повсякденними ділами. Степи — неозорі поля золотого, стиглого хліба чи прерії — пасовиська диких мустангів! Скрізь — чари, скрізь — незбориме буяння торжествуючого життя, що співає гімни тобі, плането моя!
І найдорожче мені — моя Батьківщина, земля, де я родився, край, де я виріс, село, де вперше ступив з колиски на землю непевними, хиткими ногами. О, не забути їх ніколи, нізащо!
Не забути дніпровських лук, заквітчаних морем пахучих трав, зарослих хащами густої лози, плавнів і проток, де серед водоростів хижо ширяють гострозубі щуки або повільно, сонно нишпорять в мулі товсті лини. Я зберігаю в найглибших закапелках душі чарівні спогади про перші дитячі враження, про ті дні, коли неосяжний світ охопив мою новонароджену свідомість чіпкими руками і поніс, поніс в безкінечність, покотив плином бурхливого життя.
Велика дяка тобі за все те, що я переживав і переживу ще, користуючись твоєю незмінною гостинністю, люба плането, колиско моя!
Але чому, чому — скажи мені — я не задовольняюся твоїми дарами?
Що мені ще потрібно, куди поривається моя невгамовна думка?
Згасає день. Ніч нависає над половиною світу. Люди лягають спати… Чи всі? Ні, не всі!.. Багато, ой, як багато не спить!
Я дивлюся вгору, на мерехтливі зірки, і забуваються тривоги чи радості дня. Погляд уже не може байдуже опуститися вниз. Чому? Що він шукає в темряві ночі, серед сузір’їв?
Чи не скажеш ти цього, Земле моя?
А втім, що я тебе питаю?! Ти — куля мертвої матерії серед пустелі Космосу, німа і байдужа. Ти навіть не знаєш того, що мільярди років тому на тобі виникло життя, — залізні несхитні закони Природи породили його і вели через хаос буття, щоб створити цвіт Всесвіту — Розум!
Земле! Прислухайся до кроків, які луною відгукуються в просторі — по грудях твоїх іде Володар світу — Людина! Вона не задовольняється вже твоєю первозданною красою, а переробляє її, вона забудувала простори степів гігантськими містами, засіяла хлібом, пустила в повітря над тобою казкові кораблі, залила морем електричного вогню темні ночі і, нарешті, підняла в неозору далечінь просторів допитливий гострий погляд вченого і фантаста.
Отож пишайся, Земле! Будь щаслива тим, що тобі випала така незвичайна доля — колисати на своїх грудях Людину.
Колиска стала тісною. Ось чому Людина спрямувала погляд угору, ось чому вона рішуче відкрила нову еру 4 жовтня 1957 року. Це почалася Космічна Ера!..
Що знайде Людина в темній безодні простору, де блимають, ваблячи до себе, світильники зірок? Які таємниці відкриє перед нею Природа?
Хто скаже про це?
Ніхто!..
Можна тільки гадати про майбутнє, творити гіпотези, мріяти про зустрічі з іншими Людьми далеких систем. Такі мрії — це не хліб для голодного, не сорочка для роздягнутого, не хата для бездомного. Це — не проблема сьогоднішнього дня!
Але ми знаємо, що це наше завтра і післязавтра, це — сьогоднішній день нестримного людського інтелекту!..
Звичайно, знайдуться скептики. Вони будуть говорити, що не варто думати про післязавтрашній день, одриватися від землі, мріяти про те, що не здійсниться сьогодні. Та й мало чого не скажуть супротивники великої людської Мрії?!
На щастя, їх небагато. Саме тому політ Мрії нестримний. Ніхто не поставить їй кордонів!
Впали назавжди тенета забобонів, над світом встала велетенська постать Леніна. Зникла ніч. Перед сяйвом нового дня уже не втримаються залишки пітьми. Хода історії невмолима!..
Ще лунають вибухи гармат на Землі, ще стогне світ під тягарем озброєнь, ще вмирають від голоду індійці й араби, і ходять безробітні поряд з атомними електростанціями, але вже урочисто закликають сигнали супутників Землі:
— Космічна ера відкрита!
Людино! Скоро настане час, коли з тебе спаде лахміття антинародної капіталістичної системи! Підійшла пора осмислити своє буття, об’єднати сили, вибрати спільну мету і мурувати широку дорогу в Майбутнє.
Що буде в новій ері? Які неосяжні можливості одержать люди, які нові сили поставлять собі на службу? Майбутнє заховано в мороці часу, закони якого поки що не може опанувати Людина. Як же тоді заглянути на тисячі років наперед, на десятки тисяч років?
Важко це зробити! Дуже важко!
А Мрія, наша Мрія! Вона не знає перепон, вона, всупереч всьому, поривається через безмежні океани часу, прагне бачити той світ, де не буде хвороб і смерті, де не буде злигоднів і горя, де буде лише творча боротьба і творче горіння, радість любові, перемог і звершень…
То помчимо ж і ми в наше далеке, прекрасне Майбутнє, в те майбутнє, ради якого страждають, борються, люблять і вмирають тисячі і тисячі поколінь. Ми не зможемо абсолютно зримо уявити той грядущий світ; це, мабуть, будуть слабкі, туманні обриси дивовижного життя.
Але вірте, друзі мої: мріяти треба завжди, всюди! Якщо Людина перестане мріяти — історії прийде кінець!..
Ось чому ми твердо впевнені, що Людина буде безсмертною, всемогутньою, всюдисущою, що перед нею відкриються і слухняно ляжуть до ніг такі шляхи, про які раніше могли тільки мріяти численні покоління! Це будуть шляхи Титанів!..
Готуй лоно своє, плането — колиско моя! йдуть, народжуються нові покоління — з відкритим обличчям, світлими очима і чистим серцем! Вони візьмуть наші мрії, як прапор, здіймуть в зоряні далі і понесуть твою славу в галактичні простори.
Той час наступив, Земле моя!..
***
Олесь Бердник СТРIЛА ЧАСУ 1960
ВІД АВТОРА
Ти звернув увагу, читачу, на титульну сторінку? Я навмисне написав там «фантастичний роман», а не «науково-фантастичний», бо хотів розширити рамки роману за межі, які встановлює друга назва. Адже наука — це тільки певна частина неосяжного людського буття, один з виразників невпинного розвитку суспільства, який допомагає відкривати таємниці світу, ставити їх на службу людині. Але ж не тільки цим обмежується багатогранне життя! Ось чому справжня фантастика — це розповідь не тільки про майбутні досягнення науки, а насамперед про звичайних людей в незвичайних умовах!
І знову постає давнє питання, яке стільки вже обговорювали фантасти і не фантасти. Як далеко можна мріяти?
На мою думку, це питання давним-давно розв’язане. Хіба хату люди будують тільки для себе? Хіба старий дід-садівник їстиме яблука з тієї яблуньки, що він садить, може, за рік-два перед смертю? Хіба сліпець-кобзар лише для себе створював пісню і казку? Хіба заради вигоди Марія Кюрі обпалювала власні руки радієм? І ще сотні, тисячі, десятки тисяч «хіба?».
Я абсолютно впевнений, що якби не було Джордано Бруно — ідея про заселеність далеких світів з’явилася б пізніше. Якби не було Коперніка і Галілея — ще довго б панувала геоцентрична система Птолемея. Якби калузький вчитель Ціолковський не віддав своє життя на олтар майбутнього, ми б не були свідками польотів супутників і космічних ракет. Коротко кажучи, для того, щоб майбутні покоління розв’язували якісь завдання завтра, треба сьогодні ставити їх!
Отож нам і потрібні тисячі Бруно, Кюрі, Ціолковських, тисячі ентузіастів майбутнього, які понесуть світильник прогресу в морок природи, щоб освітити шляхи грядущим поколінням, не думаючи про міщанську вигоду. А для цього потрібна фантастика, фантастика, яка не боятиметься заглянути за межі вірогідності, а поведе уяву читача і в надра зірок, і в світ атома, і в морок простору, і в життя інших розумних істот…
Думаю, що сказаного досить. Якщо моя книга заронить в серця читачів зернятко мрії, я буду несказанно щасливий. Адже наш прекрасний бурхливий час є такою чудовою основою для здорових зерен, що з них може вирости тільки животворне дерево на радість майбутнього суспільства.
Читачу, разом з тобою, разом з героями книги — нашими ровесниками — ми побували в найнезвичайніших ситаціях. І я згоден з тобою, що неможливо жити і в нашу епоху, і перескочити через мільйони років. Тут, мовляв, не допоможе жоден парадокс часу. Це просто художній прийом автора, який хоче глянути на неймовірно далекі світи, уявити можливі шляхи прогресу — цієї безконечної спіралі розвитку.
А втім, чому це я погоджуюсь? Ні, ні! Геть скептичні думки! Тільки мрія, тільки оптимізм повинні бути в арсеналі фантастики. Адже дуже мало ми знаємо про світ, неосяжний світ, бо наука стоїть лише на його порозі! — а вже такі дивовижні тайни відкрилися перед уважним поглядом Людини.
Згадаймо віщі слова К. Е. Ціолковського: «Всі фази розвитку живих істот можна бачити на різних планетах. Чим було людство кілька тисяч років тому і чим воно буде через кілька мільйонів років — все це, за теорією ймовірностей, можна відшукати в планетному світі.
Все те чудесне, чого ми очікуємо з трепетом, уже існує, але воно невидиме нам із-за великих відстаней і обмеженої сили телескопів».
Отож який вчений осмілиться захищати будь-який закон природи, крім діалектичних законів буття і розвитку? Хіба тільки вчені-невігласи, які більше всього на світі бояться мрії. Бо мрія — це освіжаючий вихор, що зриває плісняву з душі та серця, і ставлення до неї показує суть людини в її неприкрашеному, справжньому значенні.
Олесь БЕРДНИК
***
Олесь Бердник. Серце Всесвіту. 1962
ВІД АВТОРА
Друже читачу!
В чудовий час ми живемо. Міцна рука Людини владно зриває запони з віковічних тайн землі і неба. Відсуваються у безвість кордони Всесвіту, розкриваються глибини Атома. Могутні космічні кораблі вже крають міжпланетні простори, а неймовірна казкова сила, захована Природою в матерії, починає вірно служити людству. А що ж далі?..
Далі — невпинний, безконечний політ у царство відкриттів, шукань, творчої праці, натхнення і звершення. Все для Людини здійсненне. Немає для неї жодних перепон. Що не зробимо ми — те обов’язково зроблять наступні покоління.
Та все ж таки хочеться, як страшенно хочеться поглянути, що виросте з того сім’я, яке ми сіємо сьогодні! Чи не так, друже читачу?!
То сідаймо ж в блискавичну ракету Мрії та помчимо а світ дивовижних пригод, неймовірних таємниць. Ми ч тобою пролинемо серед пустелі Космосу, побудемо на далеких планетах, зустрінемося з людьми чужих світів, відкриємо такі дива, перед якими побліднуть вигадки древніх казок.
Наша Мрія — це осяйне Завтра, плід нашого натхнення, крилата Праця нашого покоління…
Отож сідаймо в казковий корабель Фантастики. Небо засіяне зорями. Красуня Венера в срібному ореолі опускається за обрій. Таємниче підморгує яскравий Юпітер. Блимає криваве око Марса, обіцяє щось незвичайне. Герої вийшли з стін школи, зросли, ідуть широкими дорогами життя, підіймають погляд в безодню неба…
Це не вигадані герої. Це ти, друже читачу, твої товариші, наші допитливі, натхненні, мужні ровесники, які, не задумуючись, ідуть назустріч Таємниці.
Небезпека? Смерть?
Нам і смерть не страшна! Навіть вона покірно служитиме торжеству життя в новому суспільстві — де Людина, її Розум, її Серце і її Майбуття будуть найбільшою цінністю Всесвіту…
***
Олесь Бердник ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ. 1964
Слово до читача.
Людино, ти воістину прекрасна!
Поглянь — навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе — твоє багатство і оздоба, і ти — господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці вогняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.
Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, — відповідай: «Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, підняти погляд вгору…
Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу — усе це віхи пошуків моїх.
Позаду — глянь — мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду — я бачу знову простір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніколи! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!»
Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?
Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.
Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники — сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.
Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті течуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і «боги»! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти — Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!
Захочеш — сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єдиний Пломінь розірвану тканину Всебуття!
Ти — Батько й Син, ти — Витвір і Творець!
***
Післямова роману Олеся Бердника «Діти Безмежжя»
МОЇМ ЧИТАЧАМ
Іраптом — аможе, инераптом! – світнезовсімтакий, якмидумаємо. Щовіннеоднозначний, невипадковий, нетакийпростий,якйогомалюютьпочуттяочевидності.
Може, вінбезмежнорізноманітний, багатомірний, живий, мінливий, взаємозв’язанийувсіхаспектах.
МипобувализВами, друзі, втакомусвіті, середйогогероїв,людейнашогоіненашогосвітів, деміряютьпроцесиБуттявженероками, амільярдамироківаботакимиодиницямивиміру,проякімийуявл еннянемаємо, деістотиживутьсередтакогобагат¬стваБуття, передякиминашамузикаіживопис, нашібарвиізвукиздаютьсябелькотаннямдитини, щоучитьсяходити.
Комусь, самозакоханомувсвій«неповторний»розум, можезда¬тисяпринизливоютакадумка. Алетой, хтопрагневперед, доновихтайн, зрадістювізьмесобіпочеснезванняВічногоУчняВели¬коїМате рі—МатеріПрироди, яказіткалазпроменівібарв, затомівікосмічнихтуманностей, зпряжігравітаціїйелектромагнітнихполівнескінченнубагат обарвністьВидимогоіНевиди¬могоСвіту.
Друже мій!
Ти, щойно прочитав цю книгу.
Я не знаю—хтоти: молодийчистарий, матичибатько, хло¬пецьчидівчина. Всецеумовніпоняття. Хтобнебувти—мизтобоюбрати. БомипородженіЄдиноюМатір’ю—Великою При¬родою, неювиплеканіуВеликихРодах, щотриваютьмільйоноріччями, —Родами, якіЗемнаНауканазвалаЕволюцією.
Отже, братемій, яйпрошутебе: відкривайцюкнигунеякчитач, аяктворець. Так, творець! Титежтворивїї, якія, яквін, яквони. ВсімищоднинитчемотканинуГрядущого; іхто,якщовінчесний, будевідстоюватидлясебетучиіншунить? СпільнароботадастьуМайбутньомуспільнийздобуток—яснуСпо рудуКомуністичногоСуспільства.
Важконам, друже. Важковиводитирозумзтрясовинитисячоліть,девінперебуваву страшномуполонімракобіссяпідпильноюохороноюінквізиціїі церкви, тираніввсіхвіків, шкідливихдикунськихтрадиційізапиленихдогм. Щейдосіпливенадпланетоюморокнеуцтва, туманкосностііреакції, густіхмаризлобиіненавистіклубочатьсянадгніздамиімперіа лізму, отруюючисвіт.
Але крок за кроком відвойовуються позиції Розуму, позиції того вогню, що Титан Прометей приніс від скупих богів, які ще й досі гнітять людство на великій частині планети.
Боги ті — егоїзм, консерватизм, реакція всіх мастей, забобони, рабство тіла і духу, приниження жінки і ще безліч, безліч «перлів» дикунського минулого, які нам залишили Олімпійські боги з їхньою розпустою і лицемірством , з рабством і розкішшю, з вій¬нами всіх проти всіх і ненавистю й страхом проти всього нового та еволюційного.
Вічна слава Титану Прометею, який приніс для людей Животворний Божественний Вогонь – Вогонь Шукань, Дерзань, Великого Знання!
Давайте ж роздмухувати Полум’я Прометея, хай воно освіт¬лює глибини Світобудови, морок незнання, хай запалить нові сер¬ця жадобою Великого Служіння на благо Еволюції, на благо Лю¬дини.
А втім, я розігнався, сердечне поривання несе мене нестримно все далі й далі! А може, ти, мій Друже, хочеш щось сказати мені? Може, й ти скажеш, як деякі прихильники старосвітського життя, теплого, безтурботного існування:
— Не одривайтесь від Землі!
Друже!
Залиш такі слова і думки служителям темних забобонів, які спалювали і спалюють безперервно на вогнищах косності и реак¬ції Синів Світла і Прогресу.
Цими словами: «Не одривайтесь від Землі!» — спекулюють за¬хисники, прихильники відживаючого, антиеволюціиного. Бо щозначить — не одриватись від Землі?
Тобто зупинитись у розвитку, задовольнятись найпримітивнішими запитами тіла, шлунку. Але ж справжня людина не задовольниться тим. Бо Земля — лише невеличка пилинка в Світобудові і є її невіддільною частиною. Безмежність — ось наша істиннаДомівка. Туди й пролягає чудова Дорога Людини.
ІЗемля наша — лише корабель, на якому ми почали свій політ в Еволюційну Далину. Тій Далині нема кінця. Хто стане ствер¬джувати, що ми не пересядемо згодом на досконаліший корабель? Хто скаже, що ми задовольнятимемось такою структурою організму, а не перебудуємо його на нових засадах? Хіба все в нас ідеальне,досконале? Хіба можна зупинити розвиток будь-якої грані видимого чи поки що невидимого Світу?
Ну я даремно роблю цей відступ. Ти мій співтворець, мій вірний Друг, і в нас не буде таких суперечок. Вперед, вперед! Наша дорога – пісня Космічної Еволюції, якій немає кінця.
Розповіді про майбутнє назвали фантазією. Дехто з невігласів іронічно називає такі розповіді вигадкою. Але ми з тобою, друже знаємо, що то не вигадка. Наші мрії то велика реальність, яка нас оточує звідусюди.
Та Реальність — Живий, Полум’яний Космос.
Наш розум безмежний, він сягає в будь-які глибини Світу, для нього нема кордонів. Отже, ми з тобою зможемо побувати де завгодно і коли завгодно. Хіба не так? То для чого ж вигадки, для чого пусті розмови? Все, про що ми мріємо, Істина, яка здій¬сниться коли не тепер, то в грядущих віках.
Пройдемо ж по Космічній Аудиторії, послухаємо голос Ве¬ликого Учителя — голос звільненого Розуму. Він нам розповіда¬тиме прекрасні і захоплюючі Легенди про Буття, про Любов, про покликання Людини, про Велику Єдність Розумних Істот всіх за¬селених Світів.
Слухайте, сприймайте в серце ту Легенду. Адже саме Легенда вінчає собою найпрекрасніші дії і в нашому Світі. А там, у Май¬бутньому, в Далеких Світах — Легенда являє собою вершину Творчості.
Якщо хтось сумніватиметься в істинності цих слів і ствер¬джень — хай подивиться навколо себе. Хай подивиться на квіти, на Сонце, на блакить неба, на красу жінок Землі, хай заглибиться в мудрість минулих віків, хай збагне велич боротьби за Грядущу Комуністичну Еру, хай осягне все це серцем і розумом своїм і замовкне присоромлено.
Все Буття — Легенда. Красива, чудова, хвилююча, сповнена боротьби і страждань, увінчана Любов’ю і Єдністю, прикрашена безперервною, мінливою, чаруючою грою — таємничою Грою Великої Матері Природи.
Отже, ми мандруємо вперед і вперед — у Безмежжя. Інколи Розум навіть не в спромозі одразу сприйняти запаморочливих глибин Світобудови. Він зупиняється, починає шукати нових шляхів до розуміння. Коли таке трапиться з тобою, мій Друже, коли розум відмовить, коли мозок не в силі буде створити для тебе прекрасних форм Грядущого — тоді звернися до Серця.
Так! Є в нас найкращий, найвірніший товариш, друг – Серце! Воно не може бути сковане ніякими гранями, ніякими умовностями, воно завжди вільне, якщо цього захоче Господар, воно кожну мить з радістю помчить у Безмежність, лиш відкрий клітку в якій держиш його.
Вийдемо під зорі, прислухаємось до Пульсу Космосу, і хай Серце пульсує в такт з ним. Космос не жде. Кожен удар його Пульсу відлічує грандіозні зміни. Відстале залишається позаду – еволюційне мчить вперед, тче з своїх прогресивних елементів нові і новіпоєднання Великої Матері.
Слухай, слухай, слухай, Друже! Слухай голос свого Серця!
Воно чисте, воно яскраве, воно віддане Знанню, Істині, Безмежжю.
Скажи всім, хто рядом з тобою: «На сьогодні, а ще краще, назавжди залиште скепсис та іронію в темному запічку людського невігластва, вийдіть разом з нами під зоряне небо. Будьте всі свід¬ками великої Космічної Події...»
Ось воно... почалося!..
Вечірній присмерк прорізала полум’яна смуга. Голубим метео¬ром щось майнуло в глибину небес. Радійте, торжествуйте! То не метеор, не комета! То Вогнистий Птах Серця, випущений з клітки віків, урочисто помчав у мерехтливу безодню Світів,
Він принесе для нас чаруючі скарби Безмежжя, дарунки Вели¬кої Матері всього сущого — Природи, що безперервно тче для дітейсвоїх казкову тканину Еволюції.
Будемо сьогодні лише друзями зірок, бо вони — це очі Розу¬му. Хіба не так? Хіба ти не знаєш, що кожна зірка — то батьківщина свого, неповторного Розуму, який колись – у Безмежжі – з'єднається в Єдине грандіозне Космічне Вогнище.
Отже, ми під зоряним куполом. Ми чекаємо. Космічна далина п’янить, нечувані, дивовижні аромати таємничих світів оповивають свідомість. А може, то Подих Великої Матері Безмежності? Може, то Вона привітно схилилася над дерзновенними дітьми своїми,заохочуючи їх до польоту в Невідоме!
Чуєш? Чуєш її голос: «Вперед, мої діти! Учіться літати. Для вас у Мене є чутливі вуха, далекозорі очі. Дерзайте, мої кохані! Учіться літати»?
«Чи не занадто багато казки, легенди, таємничого?» Хто це? Звідки? А-а, знову скепсис… Замовкни. Все наше життя – казка. Казка для того, хто віддає себе, свою творчість на Благо Всіх, в Ім’я Ясного Завтра, в Ім’я Комунізму, який уже збудований жителями багатьох далеких Світів, в ім’я Любові, якій немає меж.
Знову спалахнув блакитним полум’ям обрій. В нічному небі тріпоче вогнистими крилами Птах Серця. Слухаймо його щебетання, його казковий спів. Він вже промчав Океаном Безмежжя, він каже, що ради тієї Легенди здійснюється і наша важка, громіздка, радісна і печальна, буряна і кривава, пісенна і бунтівлива Еволюція Розуму — Всюдисущого, Всемогутнього, Всепроникаючого.
Слухай, слухай заспів Птаха Серця:
— Для чого обмежувати його — могутній, сяючий дивовиж¬ним світлом Вічної Таємниці, Розум Людини — породження Без¬межності?
Використавши трамплін Землі, надбання мільйонноліть, праг¬ни в глибини Світобудови і зрозумій своє справжнє покликання, свою величну Дорогу в Непізнанне.
Відкинь нещадно все, що гальмує політ. Відкинь рабство духу і тіла, забобони, догми і упередження, війни і егоїзм, смішну пиху свою і марнолюбство. Словом, відкинь все, що заважатиме на Ве¬ликій Дорозі Безсмертя. На тій дорозі залишений «багаж» здасться тобі смішним, нікчемним, дурним. І, пославши сердечний привіт, глибоку вдячність своєму земному дитинству, ти, як ураганна стріла, пущена з лука Полум’яного Серця, помчиш до нових і но¬вих обріїв. І зорі, їхні скупчення, галактики і метагалактики за¬сяють вздовж Твого Космічного Шляху, як хвилюючі дивовижні віхи!
***
Олесь Бердник. Подвиг Вайвасвати. 1967
ДОРОГИЙ ЧИТАЧУ!
Часто-густо про фантастичні твори думають, як про своєрідну науково-технічну програму, як про те, що повинно обов’язково здійснитися у майбутньому. Що ж, і така фантастика є. Та вона недалеко сягав від звичайної популяризації точних наук. На мою думку, завдання фантастики лежить не в сфері лише цих наук, а й у сфері етично-естетичній.
Фантастика є каталізатор мислення, фермент наукового, творчого процесу в усіх галузях розвою людського розуму. Конкретні ж образи того процесу визначає практична потреба суспільства.
Головне — невсипуща мрія про безупинний поступ Людини. Коли ти, читачу, збагнеш це моє застереження, тоді я не зустріну звинувачення в «нереальності» багатьох моїх припущень.
Комусь деякі з моїх гіпотез здадуться казкою, комусь стануть зерном для зрощення власних дум. Я буду щасливий, коли парості розквітнуть для спільного блага.
Деякі з припущень є жартівлива, химерна гра ума, дещо — перенесення уявного в звичні умови для фокусування висловленої думки. Прийми, читачу, такі оповідання, як фантастичну форму, в яку влито певне етично-естетичне питво.
І лише для небагатьох відданих, незрадливих синів Мрії я скажу тихенько, майже нечутно:
— Післямову я написав для скептиків. Вони прочитають її і заспокояться. А ти не вір мені. Вір своєму серцю. І коли серце скаже тобі, що можна побудувати музичний зореліт діда Гриця, що можна у нашому житті зустріти хлопця з Майбутнього, що героїчна Віола живе серед нас, — воно скаже велику правду. І хай легіони скептиків не похитнуть тебе в цьому переконанні.
З цією радісною надією я й послав свої думи на творчу зустріч з тобою, мій читачу, мій друже.
Олесь Бердник