Как много можно совершить всего за 34 года своей жизни!
Украинский детский писатель и журналист, один из организаторов пионерского движения на Украине. Настоящая фамилия – Трублаевский. Родился в с. Ольшанка Мястковской волости Ольгопольского района Подольской губернии (ныне Крыжопольский район Винницкой области).
Мать – сельская учительница в церковноприходской школе – постоянно работала, отец-лесоруб на заработках в Сибири, так что маленького Николая воспитывала его бабушка Любовь Устимовна. В пять лет мальчик научился читать. С 1915 года учился в Немировской гимназии, а затем, бросив ее в бурные 1920-е годы, сбежал на фронт «бить» Врангеля. По дороге, неосторожно сорвавшись с вагона, повреждает ногу, и ему пришлось возвратиться домой. В гимназию Трублаевский не возвращается, занимается самообразованием и параллельно с этим активно участвует в общественно-политической жизни своего села и соседних сел.
В это время он начинает заниматься литературным творчеством, становится селькором винницкой газеты «Червоний край» (Красный край). Здесь в 1923 году и была опубликована первая статья будущего писателя под названием «22 квітня 1870 року народився Ілліч Ленін». Летом 1924-го семья Трублаевских переезжает в тогдашний районный центр Мястковку (ныне с. Городковка Крыжопольского района), где Николай работает секретарем в клубе, вступает в комсомол и организовывает селькоровскую группу. По поручению райкома комсомола он основывает в с. Череповка комсомольскую ячейку, организовывает избу-читальню, библиотеку, кружок по ликвидации неграмотности, проводит просветительскую работу среди селян. И это в 16 лет несмотря на попытки его запугать и даже убить.
Для республиканских газет «Вісті» (Вести) и «Вечернее радио» пишет статьи и очерки, а вскоре переезжает в Винницу. В 1925 году решением редакции газеты был направлен на двухгодичные Всеукраинские курсы журналистики при ЦК КП(б)У в Харькове, после которых уже работал в качестве собственного корреспондента. Именно здесь и «родился» его псевдоним. Николай Трублаини Украинский писатель Анатолий Костецкий вспоминал как их общий товарищ Терень Масенко сравнил Трублаевского за врожденную непоседливость с итальянцами и назвал его на итальянский манер «Трублаини». Эта шутливая фамилия приклеилась к студенту в кругу его друзей, а впоследствии стала его главным литературным псевдонимом.
В 1927-32 гг. Николай Трублаини вместе с другими украинскими молодыми писателями входил в литературную группу «Молодняк» (Харьков). Зимой 1927 года редакция посылает молодого журналиста в двухмесячную командировку на Дальний Восток. О поездке во Владивосток, встречами с интересными людьми он публиковал в «Вістях» несколько интересных очерков под псевдонимом Гнат Завирюха. Эта поездка оказала на будущего писателя незабываемые впечатления и в последующие годы он принимает участие еще в нескольких арктических экспедициях. Ощущая нехватку знаний, поступает на физико-математический факультет Харьковского института народного просвещения, но учится там ему пришлось недолго. В 1929 году он вновь отправляется в творческую командировку. Ледокол «Литке» шел из Севастополя через Суэцкий канал во Владивосток, а оттуда в полярный рейс на остров Врангеля. Место корреспондента на корабле было только одно, да и то уже занято. И для того чтобы попасть на корабль, Трублаини пришлось поступить обыкновенным матросом, котельным дневальным. В 1930-33 гг. он совершает несколько путешествий на «Русанове» и «Серебрякове», три месяца работает на Донбассе, а также на Правобережной Украине, где наблюдает за маневрами Красной Армии.
В 1934-1936 годах Николай Трублаини при Харьковском дворце пионеров организовал и возглавил своеобразный клуб юный исследователей Арктики, где работали кружки штурманов, летчиков, связистов, географов, топографов и геологов. В 1935 году Николай Трублаини организовал для членов клуба первое в Советском Союзе путешествие пионеров за Полярный круг. С членами клуба он совершил путешествие в Мурманск и вокруг Шпицбергена на «Серебрякове». А в 1936-м там же основывает еще один клуб – юных исследователей подводных глубин, с членами которого посетил Кавказ и Крым. Обо всем этом писатель увлекательно рассказал в повести «Путешественники» (1937).
В 1931 году выходит его первая книжка – «В Арктику через тропики», отдельные разделы которой еще в 1928-29 гг. публиковал харьковский журнал «Молодняк» по мере поступления их от писателя с борта «Литке». В период с 1928-го по 1935 год Николай Трублаини преимущественно публикует рассказы и очерки из так называемого «Северного цикла». В большей части «северных» новелл действуют одни и те же детские персонажи – украинец Володя Велетень, якут Оротук, чукчи Темар и Анка. Эти свои произведения писатель думал объединить в повесть, но замысел так и не был осуществлен. В 1935 году выходит, написанная годом ранее приключенческая повесть «Лахтак», которая завершает произведения Трублаини о Дальнем Севере. Николай Трублаини
Затем были написаны повести «Путешественники», «Шхуна «Колумб» (эта повесть «выросла» из повести «Лебединый остров» и рассказа «Юнга с «Колумба»») и др. Вследствие еще одного увлечения Трублаини – авиации, несколько рассказов писателя из написанного в 1936-1937 гг. цикла «Приключения в воздухе», можно также причислить к фантастике. Так, например, в рассказе «Дом на льдине» Володя Велетень, Оротук и Темар отправляются к Северному полюсу на аэросанях, приспособленных к движению по воде (такого самоходного аппарата тогда не существовало), сами строят радиопеленгатор, достигают цели, переживая по дороге немало приключений.
Но самым главным произведением Трублаини стал научно-фантастический роман «Глубинный путь», над которым автор работал в течение 1939-41 гг. В 1939 году писатель опубликовал свою фантастическую повесть «56-я параллель», но она не удовлетворила автора, он полностью ее переделал, и в результате этого получилась книга под названием «Глубинный путь». Идея романа состояла в том, что один гениальный школьник Тарас Чуть предлагает маститым ученым идею метрополитена между Москвой и Владивостоком, и, в конечном счете, этот тысячекилометровый путь был построен. Транспортный туннель представлял собой хорду, пересекавшую земную кору, в которой поезда за восемь часов почти без затрат энергии (!) достигают конечного пункта. Дело в том, что поезд в этом метро первую половину пути едет под склон и набирает скорость порядка 1300 км/час, а вторую половину пути он уже несется по инерции. Книга была издана уже после смерти писателя в 1948 году на украинском языке.
Кстати, идея глубинного туннеля использовалась впоследствии фантастами не раз. Например, роман Ф. Пола и Дж. Уильямсона «Рифы в космосе». В нем вся Земля уже прорыта такими туннелями-хордами по которым в безвоздушном пространстве, подстегиваемые электростатическими силами кольцевых ускорителей, с космической скоростью неслись в разные концы планеты субпоезда.
С начала 1941 года он работал над историко-революционной повестью «Орлиные гнезда». Когда началась Великая Отечественная война, Николай Трублаини был директором Харьковского филиала издательства «Радянський письменник». Будучи членом КПСС с 1939 года, он с первых дней «бомбил» партийную организацию заявлениями о своем желании идти на фронт. И добился своего. Спустя несколько месяцев, 22 сентября 1941 года, он в качестве военного корреспондента прифронтовой газеты «Знамя Родины» выезжает на фронт. А через две недели 3 октября 1941 года прибывает на передовую линию, в дивизию, ведущую арьергардные бои в Северном Крыму, и в первом же бою заменил раненого пулеметчика. Памятник Николаю Трублаини На следующий день во время налета вражеской авиации корреспондент был смертельно ранен возле села Козолуговки Токмакcкого района Запорожской области, и скончался под Днепропетровском в ночь с четвертого на пятое октября 1941 года на 35 году жизни в санитарном поезде, который вез раненых в Ростов. Он был похоронен около железнодорожной насыпи в братской могиле близ городка Ровеньки (Луганская обл.). В 1967 году в городе на ул. Карла Маркса был установлен памятник, выполненный скульптором И. П. Овчаренко.
За десять дет творческого труда (1931 – 1941 гг.) Николай Трублаини написал более трех десятков книг общим объемом более двухсот печатных листов. В настоящее время имя Николая Трублаини увековечено в названии улиц в г. Киеве (с 1974 года) и Виннице. В Киеве одна из районных библиотек для детей с 1957 года носит его имя. В городе Ровеньки средняя школа №4 носит имя писателя, а в родном селе писателя Ольшанка существует музей-библиотека Н. П. Трублаини. Музей писателя есть также и в Харькове. К тому же в 1966 году на Украине в Виннице была создана и много лет существовала литературная премия имени Н. П. Трублаини за лучшие произведения для детей и юношества.
http://danyuk.ru/2013/02/kryilya-rozovoy-chayki.html
http://argo-unf.at.ua/forum/9-40-6
ПОДОРОЖ В ЗАКОНСЕРВОВАНУ КРАЇНУ (1)
В літературі відомі численні випадки, коли письменники — майстри пригодницького жанру звертались до історичних тем. Дехто з них користався оригінальним способом співставлення минулого з сучасним, переносячи людей сучасного в минуле. Це виглядало так, немовби уельсівська машина часу переносила героя не в майбутні, а в минулі часи. Марк Твен в романі «Янкі при дворі короля Артура» скористався для цього захоруванням героя після сильного удару по голові. Хаггард в романі «Копальні царя Соломона» приводить героїв у країну, що багато віків ізольована від іншого світу непрохідними безводними пустелями і високими горами.Володимир Владко в романі «Нащадки скіфів» користується способом дещо подібним до способу, якого вжив Генрі Райдер Хаггард. І там і тут герої шукають дорогоцінності; хоча мета цих розшуків і різна, бо там герої — представники капіталістичного суспільства, а у Владка — радянські люди, але і там і тут одночасно з дорогоцінностями вони знаходять давні племена, які ведуть особливе, цілком відокремлене від усього світу життя. Основна і головна відміна романа Владка від романа Хаггарда та, що Владко ставив своїм завданням, використовуючи захоплюючу, інтригуючу форму розповіді, показати читачеві життя таємничого народу скіфів, що жили колись на території України і зникли, не залишивши жодних писаних пам’яток про себе, а завданням Хаггарда було лише дати читабельний роман.Для Владка ця спроба була оригінальна тим, що вперше він спробував свої сили в жанрі історичного романа, принаймні в близькому до нього. Одночасно він скористався своїм попереднім досвідом в галузі науково — фантастичної і пригодницької літератури. Це допомогло йому створити інтригуючий сюжет, надати творові яскравофантастичного забарвлення, наситити його деякими елементами техніцизму і популярно розповісти про побут скіфів.Коротко зміст романа такий. Наукова експедиція в складі вченого геолога, вченого археолога і двох студентів у глухому, непромисловому кутку Донбасу розвідує велику печеру, де мусять бути поклади золота. З цієї печери вони потрапляють у ще більшу. Це вже не печера, а цілий підземний світ, близький до того, який знайшли герої Жюля Верна в романі «Подорож до центра Землі». В цьому підземеллі зберігаються нащадки давніх скіфів. Досить велике плем’я, що непорушно зберегло увесь побут і звички своїх предків. Скіфи, брати Сколот і Дорбатай, з яких один ватажок племені, а другий головний віщун, в боротьбі між собою хотять скористатися геологами. Син Сколота Гартак намагається одружитися з студенткою Лідою. Геологи вступають в боротьбу з віщуном, що хоче їх знищити, лякають скіфів своєю собакою, вибухами пістонів, цигарковим димом, пускаючи його ротом і носом, та кишеньковим електричним’ ліхтариком.Тут знов-таки напрошується паралель з «Копальнями царя Соломона». У Хаггарда герої ведуть жорстоку боротьбу з головною відьмою племені і для залякування ворогів користуються вставною челюстю одного з героїв, навіваючи жах на «дикунів», то виймаючи, то вставляючи челюсть.Зрештою, геологи об’єднуються з рабами та бідними воїнами, що підіймають повстання проти віщунів та багатіїв. В самому розпалі боротьби геологам вдається знов опинитися в тій печері, відкіля вони попали до скіфів. їхня подорож закінчена. Вони ще знаходять поклади золота і щасливі повертаються додому.Що це, сон? Ні. Якась хвороблива уява? Теж ні. Автор закінчує так, ніби це цілковита реальність. Юний читач, для якого призначена ця книга, заплющує очі, і уявляє, що під Донбасом на незначній глибині простяглася колосальна печера, цілий підземний світ з лісами, де бродять дикі вепри, із степами, де пасуться табуни коней, течуть підземні ріки і, нарешті, живуть скіфські племена з рабами-греками. І той уявний світ, безперечно, затулить усі відомості про життя і побут стародавніх скіфів. Але, розплющивши очі, читач відчує абсолютну нереальність цього світу і не повірить так само у відомості про скіфів, що їх розповідає автор.Застосування фантастичних прийомів і взагалі фантастики в творах, що мають на меті показати минуле якогось народу, вимагає виняткової обережності, вмілості і глибоких знань. Навряд чи виправдовує себе той прийом, якого в даному разі вжив В. Владко, співставляючи сучасних людей з людьми давнього минулого, щоб цим способом познайомити нас з тим минулим. Чи не слід було йому зважити на досвід Роні, що в своїх романах «Вамірех, людина кам’яної доби», «По вогонь», «Чорна земля» — творах по суті цілком фантастичних — зумів захоплююче розповісти про доісторичну людину, не викликаючи у читача сумнівів.Манера реального показу нереальних по суті речей негативно позначилася на змалюванні героїв романа.
Найвиразнішим і до деякої міри провідним героєм романа є комсомолець Арон, закоханий у Ліду. Це людина експансивна, із значною долею хлоп’ячого в характері, що робить його не цілком дорослим, трошки амбітна, трохи жартівлива і навіть з легесеньким відтінком в’їдливості. Хоча це не тип, навіть не герой з цілком накресленим характером, але все ж образ його занотовується в пам’яті читача з перших сторінок романа.Так чи інакше уявляє читач Ліду, бо вона ж єдина героїня романа, хоча на підставі відомостей, що подає про неї автор, дати характеристику цій студентці трудненько. В значно гіршому становищі перебувають двоє літніх вчених-— геолог Іван Семенович і археолог Дмитро Борисович. Обидва вони такі невиразні і такі схожі між собою, що лише дочитуючи роман, ледве-ледве починаєш їх розрізняти. Авторові, що звик орудувати в своїх науково- фантастичних творах з героями-«масками», зрадив його досвід. Не можна було подавати двох представників близьких наук без якоїсь дуже виразної різниці між ними.Значно слабше змалювавши характери своїх героїв — скіфів, автор все ж залишився у виграшному становищі завдяки екзотичності цих постатей, поклавши на кожного з них свою специфічну функцію. Дорбатай, Гартак і Сколот належать до негативних героїв, а Варкан і Роніс до позитивних. Хоча всі вони виглядають в кінці досить блідо, але справжня невдача спіткала автора лише в опрацюванні одного образу. Маємо на увазі ватажка скіфівСколота. Вчені, що потрапили в полон до скіфів, віддають йому перевагу перед Дорбатаєм і симпатизують Сколотові, хоча й ведуть розмови, що, мовляв, він такий самий експлуататор: і ворог трудящих скіфів, як і віщун. Але не видно справжніх причин боротьби між ватажком і віщуном, не показано ставлення ватажка до своїх підлеглих. Автор показує Сколота симпатичною людиною і водночас намагається розвінчати його. Але робить це не в дії, а в авторських сентенціях, що висловлюються через геологів, про несполучність ролі ватажка з роллю, так би мовити, порядної людини.Мабуть, найбільш негативно позначилася на романі ота неправдива консервація цілого племені, що мусило в особливих умовах підземного світу непорушно зберегти соціальний лад, економічні та громадські взаємовідносини скіфського суспільства. Тут мимоволі напрошується аналогія з відомим твором Конан Дойля «Маракотова безодня», твором найменш вдалим з усіх фантастичних творів цього письменника. Там Конан Дойль заселяє глибини Атлантичного океану людьми, нащадками мешканців легендарної Атлантиди. Мешканці глибин океану пристосувалися до надмірного зовнішнього тиску води, що дорівнюється кільком тисячам атмосфер, мають спеціальне. освітлення, живуть в старовинних палацах, охороняють мову і традиції своїх предків, лише змінили характер своєї виробничої техніки та режим свого харчування.У Владка його нащадки скіфів не зазнали навіть і таких змін. Минули тисячоліття, і все залишилось так, як було. Саме це і створює гостре протиріччя з тією фантастичною формою консервації, до якої вдається автор, коли пише про таємниче велетенське підземелля, де мандрують нащадки скіфів. Чи не краще було шукати виходу з цього становища хоча б у сні або маренні?Ніяк не можна відмовити авторові в надзвичайній сміливості фантазії, в творчому польоті цієї фантазії і тим досадніше, що іноді він застосовує способи, які дуже знижують цей творчий розмах і цю сміливість. Наприклад, зовсім невиправдано звучить врятування з допомогою кишенькового ліхтарика від загону скіфської кінноти, що женеться за втікачами. Автор надто звузив свої можливості, даючи змогу вченим розмовляти з скіфами лише з допомогою подвійного перекладу. З чотирьох членів експедиції тільки археолог знає стародавню грецьку мову.
А серед скіфів теж лише одиниці володіють цією мовою.Роман супроводить післямова професора Семенова — Зусера. Ця післямова викликає деякий подив. Виклавши із короткому нарисі історію скіфів, проф. Семенов-Зусер зауважує:«...Я повинен відзначити, що деякі положення й факти автора іноді розбігаються зі встановленими наукою уявленнями про життя і побут скіфів». Очевидно, мова йде про кілька таких положень і фактів, але у післямові наводиться лише один факт. Професор Семенов-Зусер зазначає, що у скіфів не могло бути рабів-греків. І далі вів пише: «Треба також відзначити кілька неточностей в освітленні фізико-географічних даних та перебільшення окремих моментів з громадського і військового життя народів». Які ж саме неточності» у післямові нічого не сказано.Треба думати, що коли ті положення, які розбігаються з історико-археологічними даними, і ті неточності автор виправив, то про це зовсім не треба згадувати. Коли ж вони залишилися, то саме завдання передмови — пояснити їх.Який же загальний висновок хочеться зробити з усього сказаного?Роман написано, надруковано, і читачі, безперечно, з великим інтересом читають його. Він свідчить про майстерність автора володіти сюжетом, захоплююче будувати розповідь, але тверезий облік недоліків твору повинен підказати авторові, що творчий метод, яким він користався в цій новій для нього роботі, вимагає докорінного перегляду, бо кожен жанр має свої вимоги і на них треба зважати.
(1) В. Владко. Нащадки скіфів. Роман. 308 стор. Дитвидав. ЦК ЛКСМУ.
Микола Трублаїні. «Літературний журнал» №10 / 1940.
© Вячеслав Настецкий, 2014
© Микола Ковальчук, 2014