Внимательный коллега Zirkohid заметил, что в 1951 г. иностранные имена и фамилии персонажей были заменены на русские.
В. Владко. Блискавка в полоні с.95-102 Під сонцем Батьківщини: антол. укр. рад. л-ри для дітей / ред. колегія В. Бичко та ін.; худ. оформл. Л. Склютовського, Л. Рабіновича. – К., «Молодь», 1951. стр. 634
Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!
Гроза заважала професорові Дубову. Він із грюкотом відсунув своє крісло і, зсунувши окуляри на лоб, нер¬вово заходив по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі ЇЇ прямокутника. Справді, безна¬станні виблиски й різкі удари грому ніяк не допомагали мисленню.
Проте професор Дубов не звернув би ніякісінької уваги на грозу, якби не попередні події. Він гнівно по¬глянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру і ще швид¬ше заходив по діагоналі кімнати.
Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:
«Любий дядю! Я несподівано захопився роботами місцевих куста¬рів, що чудово виробляють з мармуру різні речі. Я придбав у них цю чудову скриню з суцільної брили мармуру й надсилаю її вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, засуньте туди, до речі, мого ворога — вашу люту вівчарку Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте, як хочете, цей подарунок вашого племінника, що шанує і любить вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до вас власною персоною. Ваш Петро».
Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюблену вівчарку Джіма — в цю незграбну річ?.. Ну, Петро, хоч він і племінник професора Дубова, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!
Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.
— Увійдіть!
На порозі показалася худорлява жіноча постать. Домашня робітниця професора Ольга Іванівна несміливо промовила:
— Миколо Борисовичу, у вас знову незачинене вікно. Не дай того лиха, блискавка вдарить...
— Облиште мене! — гримнув професор.
— Мене вже немає... немає!
Двері знову зачинились. Професор, засунувши руки в кишені, сердито дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася. Ольга Іванівна не здавала позицій одразу. Професор розгнівався:
— Ну?
Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Дубов почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть із легким присвистом. Наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках—і застиг від здивування.
На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібру¬вала, здригувала всім своїм вогняним тілом. Вона нагадувала чимсь їжака; тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху... Ні, не стирчало, а переливалося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збираючися стрибнути в кім¬нату. Від неї виходило це дивне шипіння: то підсмажувалася й шипіла фарба на вікні.
Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а куля вже м’яко гойднулася, відірвалася від підвіконня й попливла, немов іграшковий повітряний балон, що втратив уже свою силу, вздовж кімнати. Вона коли-валася, вона плавко обминала речі, ніби навмисне обходячи їх.
Ні, професор Дубов не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але — не від переляку. Тремтя¬чими губами він шепотів:
— Куляста блискавка! Єдиний випадок із мільярдів звичайних бли-скавок! Зберегти... сховати... вона ж розірветься!
Вогняна куля пливла по кімнаті, підхоплена повітряною течією. Вона обійшла вже одну стіну, другу... і професор Дубов побачив, як голуба куля повільно наближається до великої мармурової скрині.
— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але... але як же її всадити туди?..
Куля пливла просто по скрині. Професор Дубов забув про все. Прожо-гом він кинувся до скрині і натужливо відкрив-її важку кришку.
— Іди... іди сюди, любонько,— бурмотів він,— чудова блискавонько, іди сюди!
Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зази-ваючи голубу кулю, як живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче і спинилася над самою скринею, вібруючи й коли-ваючись у повітрі.
— Ну, мила, ну, дорогоцінна моя... лізь у скриню... благаю тебе!
Куля не посувалася далі, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.
І раптом відчинилися двері кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятої кришки і від неї відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Дубов швидким рухом пристукнув кришку. Голуба куля сховалася в скрині.
В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:
— Дядю, це ви так ховаєте Джіма? Але — чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду щодо цієї мерзенної собаки.
Так, це був Петро, племінник професора. Він сміявся, показуючи білі блискучі зуби на фоні засмаглого обличчя.
— Іди допоможи мені,— з напругою кинув йому професор, з усієї сили натискуючи на кришку скрині.
— З охотою, дядю, але йому там нічим буде дихати...
— Закрий кришку, я тобі кажу. Щільніше!
— Але...
— Ніяких «але». Натискуй!
— Єсть натискувати!
— Поклади на неї кілька томів енциклопедії!
— Єсть покласти кілька томів енциклопедії. Але...
— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.
— Але... Ні, ні, я мовчу. Єсть поставити лампу!
Професор, полегшено зітхнувши, опустився В крісло. Племінник стояв перед ним, з непорозумінням поглядаючи на дядю.
— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Петро.
— Хто?
— Джім... Ваша вівчарка.
— Ніякої вівчарки. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!
Петро широко відкрив очі, але відразу розсміявся:
— Дядю, е межа всяким жартам...— почав він. Та професор Дубов владним махом руки спинив його:
— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.
Петро безпорадно поглянув на скриню: вона стояла нерухомо.
— Так, блискавка там,— говорив професор переможним голосом.— Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт, і історія, правда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно торкалися до чогось металічного й вибухали, як бомби, руйнуючи все навкруги. Це ж конденсована електрика! І вона тут у скрині. Га? Чого ти відступив назад?..
Ні... я нічого,— промовив Петро.— Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав... а що ви робитимите з нею далі?
— Далі? Хм... Я цього ще не вирішив. А й справді.
Професор замислився:
Ай справді, що робити далі? Як блискавка розірветься — вона висадить у повітря весь наш будинок.
Петро оглянувся на скриню і відійшов ще трохи вбік.
— Твоя скриня не має замка? — запитав професор
— Ні.
— Хм... тоді треба... а чорти його знають, що саме треба!
Професор Дубов замовк, збентежено розтираючи рукою висок. Дійсно,
становите було загрозливе. Не далі як за три кроки від нього в марму¬ровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшоі хвилини могла зруйнувати все довкола.
— Дядю, — порушив мовчанку Петро.
— Що?
Навіщо ви її спіймали? Пішла б вона собі геть і той... все було б гаразд.
Професор Дубов сердито поглянув на Петра.
— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже...
Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме вже шипіння. Обережно, навшпиньки професор підійшов до скрині. Та вона була гаряча, це відчувалося навіть на віддалі. І від скрині йшов дивний гоструватий запах
— Ти чуєш, Петро?
— Що саме?
— Цей запах озонованого повітря. Та? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Значить, вона, робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.
Петро кисло усміхнувся:
— Знаєте що, дядю? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я нічого не маю проти. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах...
— Що ти хочеш сказати?
— Нічого незвичайного, дядю. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба... разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?
— Не знаю... Гм... бачу тільки, що вона розігріває твою скриню. І дедалі більше.
Петро знову усміхнувся.
— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне обігрівання, дядю. А може, вона, та блискавка, ще буде нам запальничкою для цигарок?..
— Ні до чого твої жарти,— суворо відрізав професор Дубов.
Але Петро невгавав:
— Адже я зовсім не жартую, дядю. Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкла¬динки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежить на кришці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?
Петро глянув на годинник. На обличчі його виявилося здивування. Він прислухався:
— Дядю, годинник стоїть.
Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Цей так само стояв.
— Е... е... Бач, Петро, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизуе все навкруги. Ось і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло... як біля великої динамомашини. Та чого ти знову усміхаєшся?
Петро важко опустився в крісло:
— Маємо певні наукові досягнення, дядю. Безплатне електричне нагрі-вання — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спи¬нені й зіпсовані вкрай годинники пять. Що буде далі?..
Раптом зашипіло дужче. Здавалося, що всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Дубов і Петро замовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.
— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Петро.
Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на кришці скрині, похит-нулася. Кришка здригалася, мов хтось ізсередини скрині намагався під¬няти її. Шипіння гучнішало.
Нарешті — кришка різко сіпнулася вгору. Лампа хитнулася більше, але зразу ж стала на місце. Бо кришка, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов стала рівно. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Петра.
— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю ані наймен¬шого бажання розстрілюватися навіть електричними кулями. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядю, бережіться!
Кулька пропливла повз нього, простуючи тепер до професора, що так само відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одна дужка окулярів зско¬чила й повисла збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.
— Дядю, є вихід! — вигукнув несамовито Петро.
— Що? Який вихід?
— Вона ж пливе в повітрі. її можна вигнати звідси.
— Як?
— Вентилятор!
Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопасті злилися в одне блискуче коло, створюючи помітний вітерець.
— Ось воно! Зараз я її вижену.
Петро обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.
— Тихше, Петро, тихше!..
Але Петро уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, наблизилася до вікна, легко вилетіла через нього і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Петро полегшено зітхнув:
— Дитинку вигнали. Тепер справа за мамашею.
Він витер рукою лоб. Професор Дубов з повагою дивився на племін¬ника: той врятовував становище.
— Так,—вів далі Петро,—гаразд. Дядю, ідіть до скрині!
— Але...
— Ніяких «але». Ідіть! Зніміть лампу.
— Проте, Петро...
Ніяких «проте»! Ми з вами помінялися ролями, дядю. То ви мені наказували, а я говорив «але» і «проте». Тепер — навпаки. Ніяких «проте», кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Тепер зачекайте, я зайду назад, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте кришку. Та не голими руками, дядю!..
— Ой! Обпікся!
Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз... два... три!
Кришка з тріском відскочила вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.
Вилізай... та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Петро — Махніть на неї рукою, дядю!
Професор виконав наказ. Голуба куля здригнулася й піднеслася вгору, підхоплена гарячим повітрям від скрині.
Скільки вистачало шнура від вентилятора, Петро зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопастей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.
В кімнаті почулося дзвінке хрумтіння: то професор Дубов зронив з носа окуляри і, забувши за них, розчавив їх ногою.
Але Петро не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами. Ось вона ніби зовсім готова була вислизнути надвір. Але її щось мов затримало. Петро підійшов ближче, наставляючи вентилятор проти кулі.
Вогняна куля за вікно виходити не хотіла.
— Чорт! — вилаявся Петро.— Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора мало.
І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.
Одним стрибком, професор Дубов опинився біля дверей, намагаючись спинити непрошеного відвідувача: адже це могло створити течію повітря, іцо гойдне кулясту блискавку і спричинить вибух... Але було вже пізно.
Двері відчинилися, і нерішучий, проте лагідний голос Ольги Іванівни запитав:
— Чи не час уже, любий Миколо Борисовичу, пити чай? Адже все готове з півгодини...
— Облиште мене,— розсердився професор Дубов.
— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадати... мене немає!
Ольга Іванівна зникла. Професор повернувся знов до вікна, боячись поглянути на Петра.
Проте той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка
— А... блискавка? — ледве чутно запитав професор.
Петро махнув недбало рукою на вікно:
— Вилетіла! Шановна Ольга Іванівна допомогла мені, відкривши двері. Створився протяг, що підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядю!
А що професор мовчав, розгублено моргаючи очима і здивовано див-лячись на племінника, Петро додав:
— Мабуть, найкраще буде — піти пити чай. До речі, подякуємо Ользі Іванівні, що допомогла нам. А взагалі, дядю, надалі давайте не ловити блискавок, хоча б і кулястих. Звісно, це дуже цікаво й приємно — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас... Але краще без цього. Ходімо! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої Ольги Іванівни.