Обидва мислителі добре знали та любили рідну культуру, але водночас украй критично ставилися до апологетичного замилування старовиною. Вони не лише наполегливо вивчали світову філософську спадщину, але при цьому критично поціновували її. Будучи за політичними уподобаннями демократами, прихильниками незалежної республіки, вони водночас усвідомлювали вади демократизму, критикували як консерваторів, так і лібералів. Винниченко був свого часу активним революціонером, Ортега

— близьким до соціалістичного руху.

Іспанський філософ тлумачив патріотизм як “критику країни батьків і створення батьківщини дітей” передусім завдяки інтенсивній європеїзації Іспанії. Український письменник, ставши вигнанцем, час від часу висловлював думку про те, що “чуття краєвого патріотизму повинно поширитись, розсунутись у патріотизм всієї плянети” (ІЛШ, Ф. 171; 1 січня 1927 р.), але згодом ще й ще раз переконувався, що з нього поганий “патріот Землі”. “Раптом, — писав він у щоденнику, — як стара рана, починає пекти туга за одним клаптем Землі, де пахне житами, де проміжки заросли васильками, де бідний Дніпро щоліта худне до голих піскуватих ребер, де бідна солом’яна, житня, личакова країна пнеться перестрибнути віки й зробитися залізобетоновою фортецею нового ладу. А мені мріється не бетон, не курява, не чад і ляскіт сучасної машини, а кришталь, криця, уквітчані, оточені житом і васильками. Не вабить мене переходова фабрика, що є тільки щаблем до творчого ясного ательє людства” (ІЛШ, Ф. 171; 4 серпня 1928 р.).

Існує ще одна істотна подібність між обома мислителями. Попри своє вельми серйозне й шанобливе ставлення до науки, якій Ортега-і-Гассет присвятив усе своє життя, він не був філософом-систематиком. Винниченко, не маючи фахової філософської освіти, тим більше був стихійним філософом-”аматором”. Обидва йшли до філософських спекуляцій од живого життя, туди ж щоразу повертаючись, ним вивіряючи як свої, так і чужі інтелектуальні набутки.

Для Ортеги "філософія є пізнанням Універсуму, або всього того, що є”1. Це досить абстрактне твердження він доповнює думкою про те, що “філософія — колективна необхідність”2, функція колективного життя, соціальний інститут, що належить до “філософської” реальності3. Філософія, таким чином, розуміється ним, як і Винниченком, котрий називав себе “філософом життя” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 70; Кн. XXIX, 5 травня 1940 р.), як філософія іцдивіда, а не як соціальна необхідність і тим більше не як форма суспільної свідомості.

195

Сиваченко Г.М.

Первинною реальністю для обох мислителів завжди було їхнє власне життя. Розмірковуючи над ним, Ортега переконується, що існує разом зі своїм світом, яким опікується, бачить його, уявляє, мислить, любить чи ненавидить. “Абстракції скінчилися”, — констатував іспанський учений. Саме тому узагальнюючою назвою всіх його філософських міркувань стало ним же запропоноване поняття “раціовіталізму” або “життєвого розуму”, концептуально близьке Винниченковому “вітаїзму” та “сонцеїзму”.

Особливо варто порівняти Винниченкові “Конкордизм” і роман “Вічний імператив. Господь Бог Іваншце. Історичний роман майбутнього” з відомим “Бунтом мас” (1929) , де критично поціновано стан сучасної Ор-тезі доби, а також із останньою його працею “Людина і люди”.

У “Вічному імперативі” проблема Молоха звучить глобально, охоплюючи проблему диктаторства, знеособлення окремих індивідів, великомасштабного жертвоприношення ідеї (репресії, геноцид), співвідношення мети і засобів тощо. Винниченко виступає тут дослідником психології мас і аналітиком кризи, що потрясла суспільство під натиском капіталу і революцій — заворушення, що обумовили, на думку С.Московичі, “перехід від теплого, природного й безпосереднього, заснованого на кревних зв’язках співтовариства сусідів, від родинних переконань — до холодного, штучного конгломерату і примусу, що базується на спільних інтересах, на користі, яку одні можуть отримати через інших, і на логіці науки”4. Попри те, що ця проблема звучить у письменника завжди дискусійно, а твори 30-40-х рр. можна загалом назвати романами-дискурсіями, український письменник ніколи не відмовлявся від “ідеї Людства”. Людина, добровільно відмовившись від дарованого усім віруючим спасіння, ізолювала себе від церковної громади, і, отже, змушена сама визначати межі власної свободи і рятувати себе. Опинившись саме в такій ситуації, особистість намагається самоутвердитися в людському колективі. Винниченко усвідомлює, що у формуванні соціальної особистості, багатьма узами пов’язаної з навколишнім світом, важливу роль відіграє саме форма колективного існування. Отже, проблеми людини слід, на його думку, розв’язувати комплексно — у площині, де перетинаються індивідуальна і суспільна сфери життя. “Таким є закон якоїсь вищої сили... їй чомусь треба, щоб ми продовжували свій рід. І так само їй треба, щоб ми берегли усіма силами й способами ту форму, в якій існує цей рід — колектив. Ця форма утворювалася мільйонами років. І мільйон років укорінився в нас цей закон... Усі дотримуються цього закону свідомо чи несвідомо”5, — зазначає Винниченко. І далі: “Хіба ви не відчували багато разів це дивне, ні з чим не зрівняне почуття під час вашого спілкування з великою кількістю людей, коли ця маса підтримувала вас своїм криком, оплесками?.. Але це ще не головна частина нагороди. Є суто внутрішня нагорода, найблагородніша, найчистіша і найвідданіша. Це те відчуття, яке нагадує людину, глибоко

196

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

віруючу у велику користь і необхідність свого служіння колективу. Це та нагорода, за яку люди віддають своє життя і йдуть на страшні муки”. Нормальний, на думку Винниченка, індивід і колектив мають спільні інтереси, ці дві сили завжди прагнуть гармонії. “І цей момент... дає найбільшу нагороду. Людину здорову, з правильно розвиненими обома цими інстинктами, зовсім не треба змушувати до самопожертви, якщо вона здається йому необхідною задля колективу І не треба такій людині ніяких оплесків, орденів чи криків. їй достатньо усвідомлення необхідності і певної корисності власної самопожертви. Це надає їй такого почуття гордості, повноти, такого особливого відчуття власної значущості, необхідності колективу, що вона абсолютно перемагає почуття суму, страху, навіяними інстинктом самозбереження...”6. Саме це почуття переважає у Винниченкових роздумах про мораль і щастя. “Не залишайся поза колективом, не став себе вище колективу — будь активною його частиною. Тоді навіть страждання і біль принесуть тобі радість”7 — таке правило вінчає його систему моралі.

На думку іспанського мислителя, Європа переживає найглибшу кризу, яка бодай колись випадала на долю народів, націй і культур. Цю кризу він визначає як “бунт мас”, вбачаючи її прояв передусім у загальному нівелюванні: “Ми живемо в добу нівелювання: нівелюються долі, нівелюється культура різних соціальних класів, нівелюються статеві відмінності (Іох 5ЄХ08). Більше того: нівелюються навіть континенти”8. Наступає, вважає Ортега, панування “людини-маси”, а “бунт мас може бути переходом до нової організації людства; але так само може бути катастрофою в долі людства”9. Час підтвердив слушність думки філософа про те, що достатньо тридцяти років панування “людини-маси”, аби повернути людство до доби варварства.

Суттєво, що, Ортега, як і Винниченко, бачить “людину-масу” передусім серед буржуазії. “Хто сьогодні має соціальну владу? Хто вносить структуру свого духу в епоху? Без сумніву, буржуазія”10. “Середня людина”, “людина-маса” (у Винниченка — “Іваншце”, “збіговисько Іванів”)

— починає проникати в усі сфери життя й панувати в них. Під “масою”,

— попереджає Ортега, — “не розуміється спеціально робітник; це не означає тут також і соціального класу, але клас чи тип людського існування, котрий існує сьогодні в усіх соціальних класах, котрий собою репрезентує наш час, над яким він панує і керує...” п.

Тобто поняття “людина-маса”, ключове у соціології вченого, позбавлене класового змісту. Це — визначення психологічного типу, якому властиві духовна обмеженість, ницість і самовдоволення. Утім, у “людині-масі” важко не впізнати сучасного буржуа: філософ подає його точний портрет, але не соціальний, а психологічний, говорячи про нівелювання особистості цивілізацією, потяг до стадності.

197

Сиваченко Г.М.

Для Винниченка ж поняття “маса” зазвичай не має такої негативної конотації, як у Ортеги, для нього часто це просто — народні маси, народ, нація. У середині 30-х років, обдумуючи концепцію роману “Вічний імператив”, письменник занотовує: “Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехли-ве. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). Ця характеристика практично повністю була перенесена на сторінки твору, даючи привід вести мову про часті випадки автоінтертекстуальності: “ось це жахливе, велетенське страховисько, заросле якоюсь страшною щетиною, — це людство?! Ох так, це не щетина, а кінчики людей, кінчики голів, ніг, задів, це колосальна збита маса людських тіл. І ця пащека, ці ями-очі, і ці лапи, все це — люди, люди...”12.

Обидва філософи протиставляють “людині-масі” митця з яскравою індивідуальністю. Але якщо в Ортеги це протиставлення подається в загальному плані, то Винниченко у “Вічному імперативі” конкретизує його в образі художника Моріса Брена, який вважає, що Іваншце “може бути і імперіалістичне, і комуністичне. На обидва я плюю. Відтак, ніяк не можу це задоволення від плювання віддати за сочевичну юшку, котру ви мені пропонуєте”13.

Наголошуючи на важливій ролі культури в розвитку людської цивілізації, Ортега і Винниченко доволі песимістично поціновують її місце в тогочасному світі. Іспанський філософ вважав, що не може бути культури там, де немає можливості апеляції до принципів громадянської справедливості. Немає її й там, де відсутня повага до авторитету інтелектуалів, до яких можна було б звернутися у суперечці як за останнім безсумнівним аргументом. Культури, на його думку, не може бути й там, де економічні стосунки не підпорядковуються правилам вільного пересування, що є гарантією свободи. Не може бути культури там, де полеміка в галузі естетики не приводить до визнання необхідності існування творів мистецтва. Вважаючи, що всі ці явища тою чи тою мірою присутні в тогочасному суспільстві, Ортега одним із перших вказав на небезпеку, яка може спіткати людство на цьому шляху.

Винниченко загалом також поділяв сумніви іспанського філософа стосовно можливостей культури. Але власні сумніви він здебільшого конкре-тизовував і гостро політизовував, аплікуючи здебільшого на українські реалії: “В Парижі засідав конгрес захисників культури, — констатує він, — людей, що мають по всьому світі захищати культурні цінності, сприяти їх творенню, допомагати творцям їх. Та тільки не українських. Українським творцям культурних цінностів — Соловки, Сибір або вигнання і тризуб у

198

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

руки, а не перо. Тут ні захист, ні допомога “не полатається”. Смішно мені читати промови й резолюції цих тупих європейських інтелігентів, яких так історично, так грандіозно дурить Москва” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 28 червня 1935 р.).

Ортега і Винниченко акцентують не лише на падінні загального рівня культури сучасного суспільства, його антилюдському, дегуманістичному характері, а йна прагненні “нової людини” — “людини-маси”, пересічної людини — до влади, до тоталітарного панування. Не даремно ж у “Вічному імперативі” одне з полотен художника Моріса Брена названо “Десерт Іва-ншца”: “Бачите, — пояснює герой, — скільки людських кісточок. А на десерт воно, знаєте, любить немовлят, засмажених на крові та сльозах матерів. Бачите, з якою насолодою воно розриває ці ніжки, як ми у курчати”14. Різко критикуючи капіталістичне суспільство, Ортега і Винниченко передбачили прихід до влади фашизму, “середніх людей”, “одномірних людей” (Г.Маркузе) різних національностей, із “посередніми здібностями”, але з надзвичайно сильною “волею до влади”. Не випадково Ортега пише, що буржуазна цивілізація означає “спробу зробити силу останнім розумом (иіііта гасіо)... прокламувати насилля як перший розум (ргіша гасіо)... Це Сііагііа та^па варварства”15. Одначе, як і будь-якому ліберальному ідеологові, Ортезі та Винниченкові капіталістичне суспільство з його провідними тенденціями уявляється “прокажельнею” всього людського суспільства. На думку обох мислителів, скрізь і всюди відбувається процес тотального нівелювання, занепаду загальної культури, період кризи та деморалізації людського суспільства. Винниченко за рік до початку Другої світової війни зазначав: “Доба “світового замирення” закінчилася. Готування до війни у прокажельні ще дужче розвивається. Скаженіння з обох боків набирає сили. Коли буржуазія випустить її на народи, вона буде вже сліпа од люті” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 19 жовтня 1938 р.).

Як і чимало інших тогочасних ідеологів, Ортега і Винниченко ототожнюють фашизм і більшовизм: “Той і інший — більшовизм і фашизм, — стверджує іспанський філософ, — є ... примітивізмом”16. Винниченко ніби продовжує його думку: “фашизм є прихований і перевернутий московський комунізм”17. Ототожнення ними фашизму та більшовизму зумовлено, зокрема, специфічним розумінням держави. “Суспільство буде прагнути до того, аби жити для Держави, а людина — для урядової машини”18.

Ортега розглядає “державу взагалі”, точніше буржуазну державу, вважаючи її характеристики загальними для всіх видів і форм держави. За таких умов, на його думку, все життя бюрократизується. А це може призвести тільки до тоталітарного режиму, до режиму фашистського, адже фашизм почав саме з підкорення життя індивідуума державі, а свого часу ніхто інший, як Муссоліїіі, висунув гасло: “Все для Держави, ніщо поза Державою, ніщо проти Держави”. У цьому ототожненні державності з

199

Сиваченко Г.М.

життям людей Ортега-і-Гассет вбачає насильство над природою людини, витоки “несправжності” існування — “несправжнє” життя, або, кажучи словами Винниченка, “дискордизм”.

Загальновідомо, що і Муссоліні, і Гітлер, і Сталін прагнули ототожнити життя людини з життям держави, переслідуючи цим потрійну мету: перетворити кожного на слухняний механізм-автомат, що беззвучно виконує волю й накази “держави”, саму “державу” перетворити на своєрідний засіб здійснення задумів фюрера і “кращого друга піонерів”, а задуми фюрера і вождя перетворити на вираження “вищих державних інтересів”, “інтересів народу і нації”, виконання яких кожна людина зобов’язана була розглядати як свій найвищий і святий обов’язок. Уже після війни, розмірковуючи над можливістю контролю за озброєнням, Винниченко зазначав: “У демократичних державах народ може контролювати свій уряд, а хто ж проконтролює в СССР-і, де панує і командує безконтрольно всім народом “маленька група людей”. Отже виходить, що роззброєння може статися тільки тоді, коли в СССР-і настане підконтрольний, підлеглий народові, себто демократичний уряд. А коли не настане, значить, буде іти далі озброєння” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, 1 листопада 1946 р.).

Виступаючи проти такого розуміння “одержавлення людського життя”, Ортега і Винниченко застерігали проти приходу панування “людини-маси”, в яких перший вбачав “сучасного варвара”, руйнівника культури, а другий -” ницого жерця бога Іваншца”19.

Створений іспанським мислителем зловісний психологічний портрет людини-маси виглядає так: “Новий соціальний акт, який тут аналізується, є таким: європейська історія, здається, вперше віддана на волю вульгарної людини як такої. Я кажу про це на повний голос: вульгарна людина, якою досі управляли, вирішила управляти світом. Це рішення просунутися на передній соціальний план відбулося в ній автоматично, тільки-но досяг зрілості певний тип людини, яку він представляє”20. Винниченкова характеристика Іваншца, дискордистської людини в основному нагадує “лю-дину-масу”. Український письменник доповнює дане твердження: “Хіба все життя окремого Івана не є цілковите рабство у Іваншца? Що таке мораль? Що таке доброчесність? Що таке подвиг?... Усе тільки заради нього, через нього. Без Іваншца ані жодної моралі. Ані доброчинності, ані гріха немає. Та й взагалі нічого...”21.

Якщо взяти до уваги явища суспільного життя і дослідити психологічну структуру цього нового типу “людини-маси”, то побачимо: 1) природне й радикальне відчуття того, що життя легке й щедре, без трагічних обмежень; відтак кожний середній індивідуум виявляє в собі почуття панування і тріумфу, яке 2) закликає його утвердити самого себе таким, яким він є, утвердити охоче й повно свою моральну й інтелектуальну гідність. Це задоволення собою ізолює його від усього зовнішнього, аби нічого не чути,

200

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

нічого не піддавати сумніву і не рахуватися з іншими. Внутрішнє почуття панування змушує його постійно здійснювати це панування. Діяти потім так, як коли б у світі існував тільки він один і йому подібні, і тому 3) виступаючи, він буде вносити повсюдно свою вульгарну думку, не розглядаючи, не споглядаючи, тобто “діючи згідно з режимом "прямої дії”22.

Ці характеристики “середньої людини”, “людини-маси”, “Іваншца”, “дискордиста”, “прокажельної людини” — споживача в широкому сенсі, що жадає влади, переповненого по вінця різноманітними казками й міфами про свою вищість, — досить точні. Вона, ця людина, намагається утвердити свою моральну й інтелектуальну вищість, яка насправді є граничним ступенем розкладу й деградації, інтелектуальним і моральним кретинізмом і вбогістю.

Іспанський та український філософи створюють портрети, дуже схожі на той, котрий ми знаходимо у Гайдеггера. Ставлення індивіда до держави, стосунки індивіда і “Мап”, ставлення цієї особистості до подібних собі у Гайдеггера, Ортеги і Винниченка багато в чому збігаються. І це не випадково. Всі вони писали про одне й те ж суспільство — капіталістичне дофашистсь-кої і фашистської доби. Ортега і Винниченко застерігали від жахливих наслідків панування цього страшного феномена, а Гайдеггер живописав його.

Хоча Ортегу та Винниченка завжди цікавив соціологічний аналіз сучасного суспільства, усе ж на першому місці в них була особистість. Зокрема, праця Ортеги “Людина і люди” (окремі розділи виходили в 1939 р. в Аргентині, повністю опубліковано вже після смерті) та “Конкордизм” Винниченка, де досліджуються найрізноманітніші аспекти людського життя, постають своєрідним концентрованим вираженням їхніх екзистенціалістсь-ких поглядів, своєрідним підсумком їхньої філософської діяльності.

У центрі твору іспанського філософа — питання про самотність як радикальну реальність людського буття. Все, що пов’язано з суспільним життям людини, — це псевдожиття, стверджує він; істинне — лише внутрішнє життя, що плине в самотності. Відтак, Ортега чітко розмежовує два рівні людських стосунків — соціальні, позбавлені духовного змісту, і міжособистісні: кохання, дружба, материнство. Саме вони поряд із творчістю, наукою та спортом були складовими ортегіанського поняття життя, єдино можливою альтернативою гідного людини буття. Винниченко також розмірковував над питанням розмежування двох сфер людського існування: “Цікаво, як стараються погодитись у мені два інстинкти — особистий і колективний. Особистий тужить уже за цим простим, тихим, погодженим життям, за цією рівновагою сил, що ми хочемо для подорожі до Америки. А колективний малює ту радість, ту користь Іванам, яку ми можемо дати проповіддю конкордизму. І чуття від цієї уяви покриває тугу і викликає ще інше почуття погодженосте інтересів особистих з інтересами колективу” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 67; 28 листопада 1937 р.).

201

Сиваченко Г.М.

Праця “Людина і люди” визначила негативне ставлення до Ортеш іспанської влади, своєю чергою, “Конкордизм” спричинив тотальне неприйняття Винниченка-людини, політика, мислителя як з боку українського радянського політикуму, так і еміграції. Теорія Ортеги протистояла офіційній доктрині франкістів: філософ пропонував самотність замість славнозвісної “іспанської спільності”. Іспанська церква пропонувала внести його книжки до списку творів, заборонених для читання католикам. Подібне чекало й Винниченкову конкордистську концепцію та й загалом творчість. ЗО червня 1938 року він писав: “3 українського колективу мене викинено. Ізоляція стає дужчою. Таким чином підтверджується висновок, що нічим я українському колективові корисний не був . і не є. А особливо, що, очевидно, й не можу бути, що мої якості та ті цінності, які я можу давати колективові, йому не цікаві й непотрібні. Українському колективові, українській нації (тій, що представлена організованими її групами) мої книги, моя участь не потрібні. Отже що робити: без участи в житті колективу, без задоволення інстинкту громади я жити не можу Значить: або померти, або шукати іншого колективу, іншої нації? Коли б не було в нас (в мене і у Кохи) конкордизму, то, мабуть, єдиним для нас виходом із цього стану була б смерть” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68).

Ортега і Винниченко звертаються до аналізу навколишньої дійсності

— капіталістичного, буржуазного суспільства і соціалістичного, тоталітарного. Навіть при побіжному, поверховому погляді на цю дійсність можна завважити, що вона виступає як щось чуже й вороже людині. Обидва мислителі реалістично описують ті небезпеки, які загрожують сучасній людині: передусім іспанський філософ говорить про стан відчуження, в якому вона перебуває, про небезпеку втратити власне “я”, тобто не бути самою собою, у варіанті українського письменника це означає — бути дис-кордистом і не бути чесним із собою. Ортега не просто описує чи констатує факт відчуження людини від світу і від самої себе, а, відштовхуючись від реального життя, доводить логічно й теоретично неминучість відчуження в сучасному буржуазному суспільстві. Винниченко, своєю чергою, чимало аналізуючи ситуацію, що склалася у світі-прокажельні, теж говорить про панування дискордизму в ньому. Ортега надає категоріям відчуження й занурення у свої роздуми, які циклічно повторюються в ході людської історії щоразу в усе складніших і менш зрозумілих формах, такого значення: 1) людина почувається втраченою, такою, що зазнала краху

— це відчуження; 2) людина енергійно занурюється у своє внутрішнє духовне життя, аби прояснити своє світобачення і обдумати своє можливе панування — це занурення в роздуми, споглядальне життя, про яке йшлося в романах, “Теоретикос біос” греків, теорія; 3) людина повертається до занурення в світ, аби діяти в ньому відповідно до наперед складеного плану; це — дія, активне життя, практика. Відтак, на думку іспанського мис-

202

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

лителя, “не можна говорити про дію без її виміру, в якому вона має стати керівним принципом для попереднього споглядання; і, навпаки, немає занурення в свої роздуми без проекціювання майбутньої дії. Отже, доля людини — це передусім дія. Ми живемо не для того, аби думати, а, навпаки, думаємо для того, аби досягти справжнього життя”23.

Винниченкові конкордистські настанови подібні. Він вважає, що втрата людиною власного єства змушує її відвернутися від речей, в яких вона розчиняється і втрачає себе, і звернутися до самої себе, до свого внутрішнього інтимного життя, до внутрішнього споглядання, завдяки якому вона формує основні поняття, категоріальну систему, що упорядковує світ речей. Після того людина знову “занурюється в дійсність”, не боячись загубитися в ній. Задум обох мислителів вповні зрозумілий: вони прагнуть поєднати теорію з практикою, аби вирвати людину з стану відчуження, зробити людину теоретично і практично діючою істотою.

Якщо факт деперсоналізації іспанський філософ виводить із "колективного мислення”, говорячи про панування “духу маси” (кожна людина починає думати і робити те, що роблять інші), то подібне спостерігається і в українського письменника, який постійно веде мову про Івана, Івонну та Іваншце, яке паралізує їхню волю. Обидва мислителі засвідчують, що для особистості не залишається місця — скрізь панують настрої, почуття, думки і дії політичних партій, товариств культури, різноманітних релігійних і спортивних організацій, родини, кварталів, районів тощо.

Ортега не випадково назвав свій твір “Людина і люди”, адже він виходив з того, що суспільство — якщо не сума індивідів, то в крайньому випадку лише асоціація людей. Вихідним пунктом соціології в нього виступає така “фундаментальна реальність”, як життя кожного індивіда як такого. Постійне й послідовне вичленення Винниченком Івана, Івонни з Іваншца (чи то українського, чи то французького, чи то російського, чи німецького) — акція такого ж порядку.

Обидва автори не заперечують значення суспільства для індивіда: хоча суспільне життя — “несправжнє”, дискордистське, все ж індивіду необхідно бути залученим до нього бодай для того, щоб усвідомити неможливість розв’язати власні проблеми всередині самого процесу історії й відтак прийти до висновку, запропонованому російським філософом М.Бердяєвим, який вважав, що “лише трансцендентний вихід робить історію такою, що вирішується”24.

Таким чином, Ортега-і-Гассет і Винниченко показують “радикальну самотність” людини, тотальне відчуження як у сучасному буржуазному світі, так і в соціалістичному. Більше того, вони наголошують, що виною всьому — соціальні стосунки, ворожі людині, людському, особистості. Втім, якщо іспанський мислитель вбачає можливість подолання відчуження не в докорінному перетворенні сучасного суспільства, а в повер-

203

Сиваченко Г.М.

ненні до середньовічної соціальної ієрархії, то український пропонує власний, оригінальний вихід для людини та суспільства — гармонійного узгодження на всіх рівнях фізичного, психічного, політичного, соціального існування.

Найважливішою функцією філософії обидва мислителі вважали критичну рефлексію. Філософія в розумінні Ортеги, “то пізнання, яке сягнуло максимуму, а, отже, є чимось на зразок інтелектуального героїзму”25. Подібне визначення вповні придатне і для філософського дискурсу українського мислителя. Адже лише для філософа суттєвим елементом пізнавальної діяльності є припущення про непізнаваність її предмета. Таким чином, парадоксальність — історична риса філософствування не тільки там, де воно, як теоретизування, стикається з буденними уявленнями про світобудову, а й у межах самого теоретичного мислення.

Непростий творчий шлях іспанського мислителя, що розпочався з інтенсивної суспільної заангажованості, а завершився розробкою (в роки франкізму) концепції “радикальної самотності”, у багатьох моментах накладається на напрочуд складне життя українського письменника, перша половина якого пройшла в активній політичній, громадській та культурній діяльності, а друга, вимушено й невимушено протягом двадцяти п’яти років — під знаком самотності: “Кому повім печаль мою?” — І це для величезної більшості хоч трошки свідомих людей є найстрашніша річ: нема кому розповісти печаль свою, себто бути самотнім. Для чого життя, для чого страждання, для чого “печаль”, коли нема кому розповісти про них?” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. ХХХІУ, 9 листопада 1945 р.). І за півроку до смерті: “Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець-кінцем мав і маєш від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю і що ти маєш? Ти — насамперед, самотній” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 80; Кн. XXXIX, 5 серпня 1950 р.).

Ідеї Ортеги давно перетнули кордони Іспанії, знайшовши відгук у широких колах західноєвропейської та американської інтелігенції, завдяки чому він вважається одним із найзначущих мислителів XX ст. На жаль, нічого подібного не сталося з Винниченком. Як це майже завжди чомусь трапляється з українськими митцями, політиками, його історіософський спадок залишився на маргінесах, ще раз підтвердивши справедливість думки про те, що немає пророка у своїй вітчизні.

Примітки

1 Ортега-и-Гассет X. Почему мьі вновь пришли к философии // Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусста. — М., 1991. — С. 17.

2 Там само. — С. 34.

3 Там само. — С. 35.

204

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

4 Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс.

-М., 1998. -С.480.

5 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 232.

6 Там само. — С.234.

7 Винниченко В. Конкордизм. — С. 346.

8 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. //Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. — К., 1994. — С. 18.

9 Там само. — С. 31.

10 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 179.

11 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 44.

12 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 181-182.

13 Там само. — С. 185.

14 Там само. — С. 182.

15 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 67

16 Там само. — С. 72

17 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 301.

18 Там само.

19 Там само. — С. 78.

20 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 89.

21 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 77.

22 Ортега-і-Гасет X. — Бунт мас. — С. 82.

23 Ортега-и-Гассет X. Человек и люди // Дегуманизация искусства. — С. 123.

24 Бердяев Н. Смьісл истории. — М., 1990. — С. 154.

25 Табачковський В. “Стань тим, чим ти є” (Передмова) // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 5.

Сиваченко Г.М.

ристь у моїй літературній роботі. Отже треба, очевидно, готувати таку роботу для іншого людського колективу. Запропонувати її під іменем тієї нації і, коли ця робота дасть користь, робити її далі. Тому енергійніше й інтенсивніше треба братися до писання “Лепрозорія”. Але автором його буде вже не Володимир Винниченко, а іуоппє УоМгГ (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 1 липня 1938 р.). Прізвище УоМп утворене з двох перших складів імені та прізвища письменника у французькій транскрипції. Жіноче ім’я Івон-на теж знакове — письменник ніби відсилає читача до попереднього роману “Вічний імператив” з підзаголовком “БОГ ГОСПОДЬ ІВАНИІЦЕ. Історичний роман майбутнього” (1936), до експресіоністично-сюрреалістичного образу бога-Іваншца. “Що там якийсь окремий Іван? Дурниця. Але — зверніть увагу! — до збіговиська цих Іванів, до колективного Івана, до Іваншца, зовсім інше ставлення. Тут моментально з’являється і страшне шанування, і любов, і страх, і боготворіння. Народ, нація, вітчизна, клас, у нього чимало всіляких титулів, імен, форм, у цього Іваншца. А головне, звичайно, це — “Людство !”. А що ще комічніше виглядає у вас, панове мої, так це те, що ви ставите собі у велику моральну заслугу служіння цьому Іваншцеві при повній байдужості до окремих Іванів. Хто герой? Той, хто кладе своє життя за Іваншце? О ні, Іваншцеві наплювати на моє здоров’я, силу, красу, щастя! Ні, ти принеси йому в жертву і своє здоров’я, і силу, і життя, от тоді Іваншце зволить усміхнутися своїми масними губами і назвати мене “хорошою людиною”. Іванів можна прирікати на всілякі страждання, їх можна катувати, морити голодом, убивати у війнах і революціях мільйонами, можна бути стосовно Іванів жахливим злочинцем, катом, бузувіром, як всі ці ваші Леніни, Сталіни, Гітлери, тому подібні рятівники людства, а щодо Іваншца вони — герої, великі, чудові люди. От і вся ваша мораль”2. Образ Іваншца можна розглядати і як узагальнений символ обивателя, тієї “людини-маси”, яку критикував у праці “Бунт мас” (1930). Х.Ортега-і-Гассет: “...головна особливість поведінки людини-маси полягає в тому, що коли відчуває себе посередністю, вона проголошує право на посередність і відмовляється визнавати вищі відносно неї авторитети. І на міжнародній арені зустрічаються нації-маси, які готові повстати проти великих народів, митців, історій, вибраної меншості людського роду” 3. Свої роздуми про “бунт мас” іспанський письменник починає з описання фобії “згуртування народу”: “...у містах повно народу, в будинках — мешканців, у готелях — постояльців, поїзди набиті пасажирами, кафе — відвідувачами, бульвари — перехожими, приймальні відомих лікарів — хворими, театри... — глядачами, на пляжах повно загоряючих. Те, що раніше не було проблемою, тепер майже скрізь нею стає: немає вільних місць”. І далі: “Натовп раптом став скрізь впадати в око; натовп заповнив найкращі місця. Раніше якщо він й існував, то це було непомітно. Він знаходився у затінку. В глибині суспільної сцени.

186

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

А зараз він вийшов на світло рампи — став основною дійовою особою. Вже немає солістів — залишився лише хор” 4. Винниченкове Іваншце типологічно дуже близьке до "людини-маси”: “Сьогоднішнє Іваншце досить дивне, не те звичайне, що буває на всіх вернісажах. Якась суміш робочих кепок, богемських краваток, снобських светрів, напомаджених, блискучих як пляшки голів, модних елегантних капелюшків, трифранко-вих беретиків... з холодною усмішкою невігласа, який під дим сміхом приховує своє неуіггво”5. Тут погляди українського письменника дуже подібні до оцінок юрби, зроблених Х.Арендт: "Юрба — це, насамперед, група, у якій репрезентовано дещицю кожного класу. Тому так легко переплутати юрбу з народом... Тоді як народ у всіх великих революціях бореться за справжнє представництво, юрба завжди ненавидить суспільство, з якого виключено”6. І далі письменник розмірковує над причинами дисгармонійності стосунків між Іванами та Іваншцем: "Чому бідні Івани стараються, аби після їхньої смерті, коли всі блага вже не діють, їх не забувало оте саме Іваншце, нащадки, історія, покоління? Навіщо їм це? Для чого, ви, думаєте, стараються такі наші Івани, як Ленін, наприклад? Для влади, пошани, з любові до Іванів? Та вони зазвичай до найближчих своїх Іванів ставляться з презирством, а про решту і годі говорити. І владою вони не насолоджуються, і розкошами не користуються. А мільйони окремих Іванів душать в ім’я “щастя людства”, як тарганів, аби майбутні Івани могли сказати: “От колись-то існував Ленін”. Більше ні для чого. Аби , його записали до історії” \

Отже, Івонна Вольвен, а фактично Володимир Винниченко, водночас і авторка роману в романі, і головна його героїня. Більше того, подібну трансформацію можна сприймати і як індуїстську реінкарнацію, і як свідчення досить вільного самопочування Винниченка у феміністичному дискурсі (“жіноче” питання, поряд із “українським”, завжди посідало в його творчості чільне місце), і як цілком реальну, життєву й художню ситуацію: автор сподівався подати переклад роману на один із французьких літературних конкурсів, тому був переконаний, що варто, з огляду на зростання феміністичного руху в Франції, скористатися саме жіночим ім’ям.

За два місяці роман обсягом 476 рукописних сторінок було закінчено. “Так тільки колись було створено, за словами автора, “Чесність з собою”, але тоді з курінням. А тепер — спокійно, весело, легко, просто, непомітно. Ніякого горіння, ніяких цигарок, ясна, радісна робота. Яка якість її, це інша річ і не мені судити... Як трудно бути об’єктивним суддею праці самого себе...” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 24 вересня 1938 р.).

“Лепрозорій” — романізоване втілення етико-філософської концепції Винниченка (конкордизму), суть якої полягала у виробленні “системи лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систе-

Крім того, можна вести мову про породжену уявою письменника винятково інтелектуальну конструкцію в дусі “філософських казок” доби Просвітництва, відомої своїми моралізаторськими традиціями. “Французьку” творчість Винниченка навряд чи можна розглядати поза модерністським контекстом, зокрема без урахування “Фальшивомонетників” А.Жіда, що поряд із циклом М.Пруста “У пошуках втраченого часу” являє собою неперевершений зразок “роману в романі”. У Винниченка “роман у романі” присутній або у вигляді твору, написаного Івонною Вольвен у “Лепрозорії”, або своєрідного кіносценарію у “Вічному імперативі”, або нотаток американського комуніста про перебування у радянському концтаборі, включених до “Нової заповіді”

Винниченко — один із тих письменників, які завжди виявлялися адекватними сучасній їм культурі, хоча здебільшого залишалися не зрозумілими до кінця ні своїми сучасниками, ні нащадками. Саме ця адекватність і дає змогу вести розмову про його місце в європейському літературному процесі.

Примітки

1 Див.: Червоний шлях. — 1933. — №10.

2 Винниченко В. Вечньїй имперашв. Машинопис. — С. 72-73.

3 Цит. за: Ортега-і-Гасет X. Дегуманізація мистецтва // Ортега-і-Гасет X.

Вибрані твори. — К., 1994. — С. 246.

4 Там само. — С. 240, 242.

5 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 189.

6 АрендтХ. Джерела тоталітаризму. — К., 2002. — С. 145.

7 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 76.

8 Винниченко В. Конкордизм. — Т. 1, с. 55, Машинопис, 1938-1945.

9 Підтвердження цьому можна знайти у публіцистичній книжці І.Бушча “Золото партії”. — М., 1992.

10 Винниченко В. Лепрозорій. Машинопис. — С.103.

11 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 144.

12 Там само. — С.62

13 Там само. — С.66.

187

Сиваченко Г.М. В.Винниченко і М.Булгаков

Творчість В.Винниченка і М.Булгакова загалом викликає чимало аналогій. Обидва належали одній добі. У полі їхнього зору водночас перебували життя людини й людства, доля окремої особистості й суспільства. Індивід сприймався ними в контексті макросвіту людських стосунків, у потоці великих і тривожних процесів, шо у минулому сторіччі означились як глобальні. Обидва переймалися межовими, граничними питаннями й загадками самого феномену людини та людського буття. Чи не основним предметом тривог і філософських пошуків для обох була загрозливо зростаюча конфліктність сучасного 'їм світу.

І Винниченко, і Булгаков замислювалися над тим, чи не є вони сучасниками свого роду аномальної смуги в історії людського роду, позначеної небувалою дегуманізацією життя. Відтак обоє розмірковували над проблемою людської сутності, над тим, що ж саме робить людину людиною, над “людинотворчими” константами й відхиленнями від людської “норми” в суспільній та міжнародній практиці.

Обидва письменники були в 20-30-х роках переконаними противниками радикалізму, а також ідей, доктрин і теорій, шо виправдовували насильство. Також їхні ключові романи та драми значною мірою спрямовані своєю філософською енергією проти дегуманізації життя.

Посутніми рисами подібності позначена і структура творів Винничен-ка та Булгакова. В їхньому доробку співіснують різні види фантастики (аж до наукової), філософські настрої, гротеск, іронія, сатира, детективний та пригодницький жанри, іншомовлення, стихія пародії та комічної стилізації тощо.

Проте якщо Винниченко тяжіє до створення моделі явищ, то Булгаков радше схильний відтворювати конкретні події та їхніх творців. Зокрема, в “Сонячній машині” годі зустріти такі колоритні людські типи й характери, як, наприклад, професор Персиков з “Рокових яєць”, хірург Преобра-женський чи люмпен Шариков із “Собачого серця”, Маркізов із п’єси “Адам і Єва” Булгакова. Достоїнства антиутопії Винниченка полягають в іншому: автор акцентує на осмисленні філософських проблем буття людства через узагальнену фіксацію й тигіологізацію його тенденцій. Приміром, у драмі “Пророк” (1930) дійові особи виступають не стільки як персонажі, скільки як персоніфікації. В їхніх характерах, виписаних у експресіоністичній манері, зазвичай домінує якась одна риса. Тут, як і в “Сонячній машині”, подаються різні прояви дегуманізації сучасного життя, а образи персонажів багато в чому нагадують символи.

Іншу побудову мають антиутопії Булгакова, який не прагне до сумарного зображення явищ із “каталогізацією” їхнього складу й симптомів. Він іде дещо іншим, здавалося б, протореним шляхом: заінтригувавши

64

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

читача науково-фантастичною зав’язкою, організовує події навколо “наскрізних”, центральних героїв і в енергійному темпі розповідає про них. Хоча, з другого боку, захоплюючі науковоприродничі антиутопії російського письменника — це водночас філософські метафори, алегоричне зображення реальних суспільно-політичних подій. їхні контури можна завважити, приміром, у повістях “Рокові яйця” та “Собаче серце” (1924), написаних практично в один час із “Сонячною машиною”. Зміст повісті Булгакова “Рокові яйця”, як і зміст “Сонячної машини” Винниченка, охоплює проблематику квазі-наукового відкриття.

У типологічному ряду з цими творами можна поставити в російській літературі ще один маловідомий антиутопічний роман Андрія Бслого “Москва”Тут на тлі подій Першої світової війни змальовується боротьба професора Коробкіна та його тіні, чорного мага Мандро, що виконує накази сатанинського доктора Доннера — німецького вченого і глави ордену, який особливо захоплюється буддизмом і водночас постає як руйнівник європейської культури. У цьому зв’язку згадаймо загадкову фігуру з роману Винниченка — “чорно-срібного” Душнера, який вщент розбиває всі великі й малі “релігії” та “філософії”, “вищі інтереси” як “фетиші” та “божки”, що їм поклоняються люди і які вигадані для того, аби прикрити нині бажання ідеологів добре пити, їсти, кохатися з гарними жінками. При ньому, як слушно зазначає М.Зеров, “Винниченко ніде не говорить про Душнера як вульгарну людину, він уважно прислухається до його теорії “божків”2.

Фінал “Сонячної машини”, як і “Рокових яєць”, на перший погляд, має дещо помпезно тріумфальний характер, що не зовсім задовольняло письменника. 15 січня 1924 р. він записує в щоденнику: “Обдумування іншого закінчення “Сонячної машини”. Повинно бути напруження дії, боротьба до самого кінця. Розв’язка в самому кінці. Виразно зазначити пов’язаність з усім світом. Боротьба за “Сонячну машину” у планетарному масштабі”3.

“Рокові яйця”, “Собаче серце”, “Сонячна машина” — захоплюючі науково-фантастичні твори, позначені енергійним темпом оповіді, живописною образністю, колоритними типажами, рисами сатиричного гротеску, гумором. Але водночас вонй пронизані прихованими мотивами й таємними алегоріями. І основний сюжет, і значна частина образів героїв, і чимало епізодів, подробиць мають, крім прямого, ще й вторинний, прихований сенс. В основі алегоричної побудови у Булгакова лежить мотив червоного променя, який був відкритий московським професором, але потрапив до чужих рук і був використаний не за призначенням. Подібний прийом, до речі, застосував і Олексій Толстой у “Гіперболоїді інженера Гаріна”, цим же конструктивним ходом послуговувався і Винниченком — спершу в “Сонячній машині”, а згодом, у “Новій заповіді”, де йдеться про

65

Сиваченко Г.А1.

викрадення російськими розвідниками своєрідного аналогу лазерної зброї. Якщо у Булгакова варіюються самі визначення (“червоний промінь”, “промінь життя”, “краще життя”, “зародження нового життя”), то у Винниченка цю функцію виконує прикметник “сонячний”, який спершу теж символізує життя, але в подальшому виникаючі семантичні акценти все більш зміщуються, породжуючи нові смислові відгалуження, асоціативні пучки, ланцюжки, гра рефлексів.

Подібно до більшості антиутопій, “Сонячна машина” та “Рокові яйця” мають багатошарову структуру. Жанр антиутопії, завдяки певним узагальнюючим і символічним акцентам, набуває ознак притчі, філософського художнього застереження про небезпеку необачних радикальних вторгнень у макропроцеси людського буття. Це, як вважає російський дослідник С.Нікольський, “свого роду твір-троп, антиутогіія-метафора” 4. Утім, за цим міститься ще один, уже невидимий шар прихованих натяків на конкретні події в Росії та Україні, на реальні факти тощо.

Образи героїв часто створюються Винниченком і Булгаковим з використанням елементів подвійного коду. Семантика фігури персонажа разом із супутніми потоками асоціацій та натяків у них почасти немовби різновек-торна. Асоціації з певною реальною особою доповнює образ героя, що не тільки не збігається з об’єктом алюзії, а й явно відрізняється від нього — аж до того, шо часом виникає абсолютно інший типаж. У “Рокових яйцях”, наприклад, головний винуватець подій, який винайшов червоне проміння, зумів збільшити його потужність і почав експериментувати з ним, постає як фанатик науки, відсторонена від життя й політики людина, дивакуватий і неуважний професор-природознавепь. Водночас ця постать, на думку деяких дослідників, викликає асоціації з Леніним. Подібне гіпотетичне прочитання можливе і у зв’язку з братами Шторами як колективним образом. При цьому слід пам’ятати, шо йдеться загалом не про безпосереднє зображення реальних осіб, а про своєрідний ефект резонансу.

Спільною рисою в характерах професора Персикова і Рудольфа Штора є їхня одержимість ідеєю експерименту, наслідки якого й демонструються обома письменниками. Від самого початку в оповіді присутні два плани: науково-фантастичне відкриття червоного променя, шо має здатність особливого впливу на біологічну та соціальну природу живих істот (у Булгакова), і сонячної машинки (у Винниченка), а також розвиток — на метафоричному та ремінісцентному рівнях — подій революційних і пореволюційних років.

Складність сприйняття другого плану, що часто навіть повністю вислизає з поля зору читачів, пояснюється тим, що автор проводить аналогії здебільшого саме на рівні резонансів. Відтак, навряд чи багатьом спаде на думку шукати безпосередню схожість між вождем революції та булгаків-ським “диваком-зоологом” чи винниченківським Рудольфом Штором,

66

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

які, здавалося, цілковито поринули в лабораторну працю, чужі політиці, не симпатизують марксизмові (Персиков), діяльності лівацько-троць-кістської організації ІНАРАК (Штор). Подібний прийом використано і в “Собачому серці” Булгакова та “Вічному імперативі” Винниченка, де також ідеться про експеримент (цього разу медичний), що знову ж таки є метафорою ризикованих штучних змін у соціальних макропроцесів. У “Собачому серці” автор пішов ще далі, довівши прийом подвійного коду до його логічного завершення: аналогія з російським перетворювачем буття (звідси, на думку декого з дослідників, й прізвище-натяк Преобра-женський) прихована в образі людини, відверто опозиційної революції. У Винниченка цей подвійний код зосереджено в образі Штора та професора Даніеля Брена з “Вічного імперативу”.

Подвійний код має тут не тільки різноспрямовані, а й діаметрально протилежні вектори. І тим не менше другий, прихований сенс творів — і в їх загальному, філософсько-метафоричному, і в алюзійно-конкретному, можна навіть сказати, злободенному, аспектах — донесено з достатньою ясністю.

За цим же принципом створювалися й інші постаті. У “Рокових яйцях”, на думку декого з дослідників, в образах двох репортерів, які докучають першовідкривачеві червоного проміння, зашифровано фігури Троцького і Сталіна, про що знову ж таки сигналізують їхні прізвища — БРОНський (від Бронштейн) і СТепАНов (перегук звуків з прізвищем СТАліНа). Призначення натяків, що містяться в іменах персонажів, полягає передусім у тому, аби сигналізувати про присутність втаємничених аналогій. При цьому як у Булгакова, так і у Винниченка чимало рис у змалюванні персонажів не відповідають реальним моделям, але під цим прикриттям і проводяться аналогії, що на думку С.Нікольського, почасти виконує “маскувальну функцію стосовно “внутрішнього”5.

У “Сонячній машині”, “Покладах золота”, “Слові за тобою, Сталіне!” теж чимало безпосередніх натяків на реальних осіб. Скажімо, Наум Абра-мович Фінкель із “Покладів золота” — це адвокат Левінський, а Терни-ченко, Івонна Вольвен — сам Володимир Кирилович. Шифр, закладений у прізвище Вольвен (фр. УоМп) настільки очевидний, що свідому алюзію неможливо заперечувати, хоча, безперечно, зовнішні риси дівчини уводять далеко від “прототипу”.

Ведучи мову про структуру образів у творах Булгакова та Винниченка, не можна не згадати про ще одну особливість. Обидва автори створюють образи, що деякими параметрами абсолютно не схожі з об’єктом аналогії, у чомусь навіть протилежні йому, і тим не менше на іншому рівні, в іншій площині вони несуть у собі відповідні натяки й асоціації. Крім того, в одному персонажі можна зустріти алюзії відразу на двох осіб, одна з яких часто виконує маскувальну функцію. Такий спосіб творення образів слід

67

Сиваченко Г.М.

відрізняти від звичайного використання письменниками тих чи тих завважених у житті рис зовнішності, поведінки тощо. У даному випадку принципово важливо, що автори свідомо полишають у тексті натяк на конкретну особу (чи навіть водночас на кількох). Приміром, Дев’ятий із роману “Слово за тобою Сталіне!” — це очевидно збірний образ (Косіор, Постишев, інші, знайомі Винниченкові, керівники України), те саме можна сказати і про братів Шторів і братів Іваненків та ін.

Самий зв’язок персонажа з прототипом нехай приховано, але виконує в творі певну функцію, є елементом його поетики, а не лише фактом гене-зи образу, історії його створення (брати Іваненки у “Слово за тобою, Сталіне”, Терниченко у “Покладах золота”, Івонна Вольвен і професор Матур у “Лепрозорії”, професор Брен у “Вічному імперативі”).

Таким чином, емігрантські романи Винниченка, як і фантастичні повісті Булгакова, населені не лише вигаданими героями, а й (приховано) реальними особами, точніше — їхніми упізнаваними “двійниками”. Все це слугує засобом актуалізації твору, сама дія якого також вписана в сучасність. Знання подвійного коду та принципу резонансу пропонує ключ, який дає змогу упевненіше читати не тільки персональні натяки, а й прихований сенс сюжетних ситуацій та картин.

Присутні у творах Винниченка та Булгакова й іронічні натяки на події, шо розгорталися на початку 20-х рр. у Кремлі й були пов’язані з боротьбою за владу, яка в певний момент вислизає з рук вождя революції. Символіка імен підкреслює суть того, що відбувається. Прозивний сенс прізвища Рокк (рок!) фіксує фатальне відхилення подій від первинного задуму 'їхніх ініціаторів — поворот, що незмінно присутній в антиутопіях і Винниченка, і Булгакова, які протестують проти ультрарадикальних втручань у процеси макробуття, адже вони можуть призвести до непередбачу-ваних наслідків. Були випадки, коли непідкорення процесів волі їхніх ініціаторів і вершителів завважували й самі революційні діячі. Ф.Енгельс, наприклад, писав: “Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися наступного дня, що зроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити. Це те, що Гегель назвав іронією історії, тією іронією, якої уникло не багато діячів” \ Цю ж іронію історії мали на увазі Винниченко і Булгаков. При цьому очевидно, що українським письменником висвітлюється доволі ускладнена ситуація, фактично, йдеться про дві революції — жовтневу і українську.

Для глибшого розуміння типологічних збігів у творчості Винниченка й Булгакова варто звернутися до розшифрування деяких імен. Зокрема, йдеться про тріаду асистентів Персикова, Преображенського та Берліоза зі “знаковими” іменами — приват-доцента Іванова, Івана Борменталя та Івана Бездомного. Усі ці образи знакові і в метафоричному вимірі немовби уособлюють російський народ, який спокусився принадами шкідливо-

68

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст / контекст

го соціального експерименту. Ескізним попередником подібного образу може вважатися, напевно, тяжкохворий Іван Русаков з “Білої гвардії”.

У “Рокових яйцях” доцент Іванов створює апаратуру для генерування “червоного променя” Персикова за допомогою німецької оптики. Подібним чином створюється і “сонячний хліб” у творі Винниченка, тільки для бездоганного оптичного приладу героєві необхідно було вкрасти діаманти з “коронки Зігфріда”, що теж є своєрідною алегорією соціалістичної революції.

Складне шифрування знакового сенсу образу Борменталя і Рудольфа Штора не повинно дивувати. Його можна пояснити тією нелегкою ситуацією, в якій опинилися обидва письменники. Адже якщо до “криптограм” і персональних натяків у повісті “Рокові яйця” тодішні критики не добралися, то їхній загальний сенс все ж було вгадано. І.Гроссман-Рощин, наприклад, писав, що “Булгаков у повісті “Рокові яйця” ніби говорить: “ви зруйнували органічні скрепи життя, ви підриваєте коріння буття; ви порвали зв’язок часів. Горде втручання розуму висушує джерело бутгя. Світ перетворюється на лабораторію. В ім’я порятунку людства немовби відміняється природний порядок і над усім безжально й міцно панує великий, але безумний, протиприродний, а тому на загибель приречений експеримент”7.

У “Сонячній машині” ця тема теж розроблена доволі докладно, посідає вона помітне місце і в житті Володимира Кириловича. Питання про втручання в існування Великої Матері (Природи), порушення законів фізичної й духовної гармонії були для українського письменника першорядними. Для Винниченка культура, що вступала у протиборство з природою, — це шлях у глухий кут, до виродження людства. Він слідом за Нішце вважав, що культура, яка вступає в боротьбу з природою — джерело “хворобливої зманіженості й змораленості”, завдяки яким тварина на ймення “людина” вчиться “соромитися своїх інстинктів”. І таким чином, врешті-решт, народжується сучасна людина — нице створіння, увесь організм якого неузгоджений, дивне створіння, яке не зуміло покращите свою природу, а лише спотворило її.

Можна провести певну аналогію між “роковими яйцями” і “коронкою Зігфріда”, завваживши тут прихований натяк, з одного боку, на міфологічний подвиг Зігфріда (Сігурда) — знищення дракона Фафніра, який можна тлумачити як подвиг культурного героя, з другого — на прокляття, яке має згубити кожного, хто володіє коштовностями. Таким чином, магічний засіб благополуччя — коштовності карликів і богів — перетворюється на рокове багатство, що приносить нещастя його володарям.

У “Собачому серці” Булгакова йшлося про “протиприродний експеримент” і гординю розуму, про зачарованість абстрактною гіпотезою та про ризиковане втручання в субстанцію природи й буття. Але у цьому творі Булгаков вдався уже до складнішого коду. Якщо загальним сенсом,

69

Сиваченко Г.М.

пов’язаним із головною діяльністю хірурга-експериментатора, цей образ відсилає до уявлення про радикальне й ризиковане вторгнення в бугтя, то психологічний типаж героя, навпаки, уособлює неприйняття ним відступів від освячених традицією норм життя. В уста професора вкладено протести та філіппіки проти тієї самої дійсності, що постала внаслідок таких же оперативних втручань у суспільний лад, які сам він практикує з живими організмами.

У творах муженського циклу Винниченком досить докладно розроблена тема Івана — Іваншца, щоправда, Іван для нього — це уособлення людської індивідуальності, тоді як Іваншце — символічний образ народу, нації, натовпу (“пролетарське Іваншце”, “емігрантське Іванише”, “світове Іванише”, “галицьке Іваншце”, “українське Іваншце”). Почасти герої творів носять похідні від імені Іван прізвища — родина Іваненків у “Слово за тобою, Сталіне”, їхній син Івасиктощо.

При цьому розмірковуючи доволі часто над екзистенціальним статусом “Івана” та “Іваншца”, Винниченко зазначав, що всупереч тому, що деякі вчені, зокрема Г.Лебон, вважають, що війна перемагає страх смерті й особисті інтереси індивіда, “річ зовсім не у війні, а в тому, що в певних випадках і умовах інститут Іваншца значно дужчий за інститут Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 16 лютого 1936 р.). Подеколи траплялося, що "Іванами”, “Іванцями” письменник називав у щоденнику своїх недоброзичливців: “Знову вилаяв мене “Іван” — якийсь співробітник Донцова. І знову (навіть з дивуванням) помічаю, яка цілковита байдужість до виявів оцінки цього чергового Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 20 червня 1936 р.).

Роман “Вічний імператив” (1936) спершу навіть мав назву “Бог-Івани-ще” (“Радіо-Гармата”). У щоденнику письменник так характеризує його: “ Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, все-благе, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини. Тож Іваншца нема — порожнеча, нуль” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). З другого боку, Винниченко, обстоюючи державну незалежність “українського Іваншца” як народу, часто наголошував на індивідуальній інертності “українських Іванів” як у процесі ініційованого ним плебісциту щодо незалежності України, так і у ставленні до діячів української культури, картаючи, наприклад, “галицьке Іваншце” за байдуже ставлення як до хвороби В.Стефаника, так і до нього самого. 10 березня 1938 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68) Винниченко занотовує: “У Франції мене часом називають “найбільшим письменником”. Івани дозволяють, щоб їхній “найбільший письменник” замість того, щоб писати книги, копав землю. Івани охочіше дозволять, щоб “найбільший

70

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

письменник” помер собі з голоду. Це показує рівень розвитку (інтелектуального, морального, національного) укр. Іванів. За це їх можна пожаліти. Але не можна ні пожаліти, ні виправдати того самого письменника. Коли він не робить всього, що залежить од нього, щоб робити ту роботу, яка є корисніша для отих самих Іванів...” І далі запис від 29 січня 1939 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 69): “Укр. Іваншцу такі, як я, сини, не потрібні”.

Існує у творчості Винниченка та Булгакова ще один момент подіб-ності-відмінності. Ідеться про ставлення обох письменників до церкви загалом, її розгрому, переслідування й арешту патріарха Тихона, появи обновленської церкви, масових страт духівництва. Зокрема, ім’я патріарха Тихона промайнуло в газетних нарисах Булгакова “Москва краснокамен-ная” (липень 1922) і “Бенефис лорда Керзона” (травень 1923). Про боротьбу між живою, традиційною та автокефальною церквами на Україні він писав у нарисі “Киев-город” (липень 1923) і навіть виділив цю тему в самостійну — розділок під назвою “Три церкви”. Інтерес до неї відбитий і в щоденнику російського письменника, де 11 (28) червня 1923 р. зазначено, що патріарха Тихона випустили з в’язниці, і не без подиву, говориться про пом’якшення його позиції стосовно радянської влади. “Неймовірний конфлікт нині в церкві. Жива церква біснується. Вони хотіли п(атріарха) Тихона усунути, а теперь він виступає, служить еіс.”8.

Винниченко хоч відразу після еміграції не виявляв особливої уваги до долі російської православної церкви, зате під час Другої світової війни у його щоденниках знаходимо чимало нотаток про відновлення Синоду та ту роль, яку йому відводив “вождь народів”: “Сталін має намір визнати “Святіший Синод” і дозволити його існування, себто існування другої партії. Поруч з партією комуністичною” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 73; Кн.ХХХИ, 1 вересня 1943 р.).

Зовні ані Булгаков, ані Винниченко не справляли враження надто релігійних людей. Водночас їх не можна назвати невіруючими. Наприклад, перша дружина Булгакова Т.Лаппа свідчила: “Ні, він вірив. Тільки не показував цього... ніколи не молився, до церкви не ходив, але вірив”’. Приблизно те ж саме стверджувала і О. Булгакова у розмові з М.Чудако-вою10. Щоправда, письменник менше всього нагадував ортодокса, і ледь не авторські думки висловлює в романі “Біла гвардія” Олексій Турбін, який заявляє про свою повагу до віри, але водночас радить тяжкохворому Іванові Русакову надто не захоплюватися релігійними писаннями і не перетворювати ідею Бога на ідею фікс.

Подібні думки висловлював про церкву та релігію й Винниченко у своїх щоденниках. 13 березня 1945р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. XXXIV) він занотовує: “Не досить сказати собі чи навіть прилюдно і цілком щиро та переконано: я не вірю в бога, я — атеїст, щоб перестати буги релігійни-ком у своїм способі думання, почування і діяння. Щоб стати справжнім

71

Сиваченко Г.М.

антирелігійником, треба довго і настійно боротися в собі з усім спадковими нагіпнотизованими нахилами”.

Подеколи обидва письменники дозволяють собі й іронізувати над церковниками (зокрема й у пресі), що частково відчувається в нарисі Булгакова “Киев-город” та в щоденнику Винниченка. “Релігію, віру в Бога в надприродну силу, дуже часто називають реакційним ученням, опіумом, злом і т. і. Зло якого-будь учення в тій чи іншій вірі, є в тих стражданнях, яких те учення завдає людству безпосередньо чи посередньо. Страшний не Бог сам по собі, а ті муки, які завдавались людям за нього, він страшний як запона, якою прикривається егоїзм, паразитизм, визиск, насильство, панування людей над людьми. Большевизм виступив був проти релігії й Бога, як захисник проти зла, але хутко сам став джерелом зла і взяв релігію і Бога собі на підсилення. Нищити треба не віру в Бога, по-надприродну силу, а страждання людей. Найкраща віра, коли вона є джерело і причина страждання народів, є зло і проти нього треба боротись, чи то є віра в нього, грізного, мстивого, караючого триєдиного Саварта чи віра в злого, мстивого караючого триєдиного Маркса-Лєніна-Сталіна. Чи Христом, чи Марксом люди прикривають свій егоїзм, паразитизм, свої набухлі інстинкти панування й визиску — все одне це є зло і його треба нищити всіма силами, як чуму чи холеру” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, ЗО серпня 1946р.). Тим не менше український письменник рішуче й різко засуджував політичні переслідування церковних діячів, знущання над вірою й блюзнірське ставлення до моральних засад християнства.

Аналіз філософської фантастики Винниченка і Булгакова дозволяє передусім підтвердити думку про те, що в їхній творчості була яскраво виражена тенденція до кристалізації антиутопічної структури з конкретною розвінчувальною оповід дю про тогочасну дійсність.

До основних рис художньої структури антиутопічних творів Булгакова і Винниченка належить і двоплановість художньої побудови. Оповідь “працює” водночас і на послідовне розгортання науково-фантастичного сюжету, і на створення “другого” зображення, яке місцями немовби вимальовується за першим і просвічує крізь нього. І це друге зображення пов’язане вже не з біологічними та природними проблемами, а з су-спільно-історичними подіями в Росії, Україні, Європі, світі. Власне тут наявні два подумки співвіднесених хронотопи. Читач увесь час опиняється то в одному, то в другому просторово-часовому вимірі — уявному й реальному. Якщо в прямому значенні “Червоний промінь” — це конкретний, хоча й уявний радгосп із річкою, вербами та луками (де й розігрується трагедія: на дружину Рокка напав величезний змій), то в уявному просторі це вже ціла країна. Те ж саме можна сказати про Винниченкову Німеччину-Україну, сонячну машинку, яка виступає то реальним знаряддям вироблення хліба, то символом соціалізму, Івана-Іванише.

72

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

Зрозуміло, далеко не кожна образна деталь лягає відразу в обидва плани. Інакше перед нами був би не художній твір, а ница схема-шифровка. Між тим, Винниченко, як і Булгаков, володіє мистецтвом не тільки інтелектуальної гри, а й яскравого, пластичного зображення, і одне невіддільне від другого. Зберігається предметна конкретність, живописна повнота втілення сюжету. Інакше кажучи, повнокровно живе й розвивається науково-фантастична дія, але навколо неї увесь час виникають своєрідні алюзійно-асоціативні напливи.

Живою, схвильованою й безкомпромісною реакцією на сучасність були антиутопії Булгакова і Винниченка, які, здавалося б, у цілковито нестерпних умовах знайшли спосіб висловити власне ставлення до того, що відбувається — причому виразити не тільки в узагальнено-притчовій, параболічній формі, а й певною мірою на рівні конкретно-історичних оцінок.

Примітки

1 Бельш А. Москва. — М., 1926. — Т.1 Московский чудак; Т.2. Москва под ударом.

1 Зеров М. “Сонячна машина” як літературний твір. — С. 1 ЗО.

3 Винниченко В. Щоденник. — Т2. — С. 492-493.

4 Никольский С. Над страшщами антиугопий К-Чапека и М.Булгакова (Позтика скрьггах мотивов). — М., 2001. — С. 41.

5 Там само.

6 Знгельс Ф. Письмо Бере Ив. Засулич от 23 апреля 1885 г. //Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. — М., 1964. -Т 36. — С. 263.

7 Гроссман-Рошин И. Стабилизаїшя интсллигентньїх душ и проблеми литературьі // Октябрь. — 1925. — № 7. — С. 127-129.

8 Булгаков М. Дневник. — С.51 (Цит. за: Никольский С. Над страницами антиугопий К.Чалека и М.Булгакова. — С.57).

9 Прмшвин Л. Чертовщина в американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. — М., 1991. — С.63.

10 Чудакова М. О мемуарах и мемуаристах (Вместо послесловия) // Воспоминания о Михаиле Булгакове. — М., 1988. — С. 489.

Сиваченко Галина Миколаївна.

Пророк не своєї вітчизни: експатріантський "метароман" Володимира Винниченка: текст і контекст:[монографія]/ Г.М. Сиваченко; Національна академія наук України; ред. Н. Сурич — К. : Альтернативи, 2003. — Бібліогр. в прим.. — Імен. покажч.: с. 272-277. — 280 с., ISBN 966-7217-96-5

Монографія присвячена висвітленню літературної та історіософської спадщини Володимира Винниченка доби еміграції з її гострими актуальними ідеями, незвичними для української літератури формами, новою постановкою проблем моралі та етики, а головне — процесу формування нового художнього мислення, яке вповні відповідало пошукам європейської культури першої половини XX ст. Окреслено також проблему співвідношення емігрантської та експатріантської літератури, виділено їх кореневі відмінності.

Роман "Сонячна машина" розглядається не лише як унікальне явище української літератури, а й у його стосунках з контекстом антиутопії XX ст. (Є.Зам'ятін, М.Булгаков, КЛапек, О.Гакслі та ін.) Трактат "Конкордизм" проаналізовано в дискурсі провідних етико-філософськими течій доби (буддизм, ніцшеанство, фройдизм, екзистенціалізм тощо). Твори муженського періоду "Лепрозорій", Вічний імператив", "Нова заповідь", Слово за тобою, Сталіне!" включено в русло європейського політичного роману (А.Мальро, К.Чапек, А.Кестлер, І.Еренбург, Дж. Орвелл та ін.), а також проаналізовано у співвідношенні з поглядами Л.Троцького під кутом зору "тоталітарного наративу". Велика кількість матеріалів, зокрема щоденники, вводиться в науковий обіг уперше.

ВСТУП С. 7

БІОГРАФІЯ ТА ІСТОРІЯ:

щоденники В. Винниченка і проблема історико-культурної та особистісної репрезентації. С. 13

"СОНЯЧНА МАШИНА" І РОМАН_АНТИУТОПІЯ ХХ ст. С. 24

В. Винниченко і Є. Зам'ятін С. 30

В. Винниченко і К. Чапек С. 42

В. Винниченко і М. Булгаков С. 64

Драми про нових Адамів

(К. і Й. Чапеки "Адам — Творець" — В. Винниченко "Пророк" — М. Булгаков "Адам і Єва") С. 74

В. Винниченко і О. Гакслі С. 85

В. Винниченко і А. Платонов С. 89

В. Винниченко у магічному колі німецького експресіонізму С. 92

ТОПОС "ВТРАЧЕНОГО РАЮ" АБО "ВИГНАННЯ І ЦАРСТВО" В ТВОРЧІЙ ДОЛІ В. ВИННИЧЕНКА

ТА ПИСЬМЕННИКІВ — ЕКСПАТРІАНТІВ 20-30-х рр.

("Поклади золота" В. Винниченка — "Машенька" В. Набокова — "Вечір у Клер Г. Газданова") С. 107

ПОШУКИ РАЮ В СОБІ:

"КОНКОРДИЗМ" У ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ ХХ ст. С. 122

Конкордистська парадигма у контексті Живої Етики С. 125

Вчення Епікура як підвалина конкордизму С. 127

Конкордизм як необуддизм: Шопенгауер — Ніцше — Винниченко С. 130

Становлення психоаналітичного дискурсу:

Винниченко і фройдизм С. 141

Конкордизм у контексті французького екзистенціалізму С. 150

"Конкордизм" і "позитивний екзистенціалізм" Н. Аббаньяно С. 166

Конкордистська парадигма і постулати еволюційно-епістемологічної етики С. 175

Конкордизм у постструктуралістському дискурсі С. 183

ОБРАЗ АВТОРА ТА ОБРАЗ ІДЕЇ В ІСТОРІОСОФСЬКИХ РОМАНАХ 30-років

"Лепрозорій": текст роману в контексті історії та долі С. 185

"Вічний імператив" Винниченка і "Повстання мас" Ортеги-і-Гассета С. 194

МУЖЕНСЬКИЙ ЦИКЛ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РОМАНУ С. 206

В. Виннченко і Дж. Орвелл С. 216

В. Винниченко і А. Кестлер С. 223

"Подвійна зірка": Винниченко — Троцький С. 237

ВИСНОВКИ С. 251

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК С. 272

УКРАЇНСЬКА ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК У США

Комісія для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка

Григорій Костюк ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО ТА ЙОГО ДОБА Дослідження, критика, полеміка

Обкладинка Ореста Слупчинського

THE UKRAINIAN ACADEMY OF ARTS AND SCIENCES IN THE U. S., INC.

Commission for the Study and Publication of the Heritage of Volodymyr Vynnychenko

Hryhory Kostiuk VOLODYMYR VYNNYCHENKO: HIS LIFE AND TIMES Analysis, Criticism, Polemics

Cover design by Orest Slupchynskyj

Library of Congress Catalog Card Number: 80-53786

New York — 1980

ВІД АВТОРА

Володимир Винниченко у свої творчі роки серед своїх сучасників, діячів і майстрів мистецького слова, був най-популярніший, найбільше масово читаний та найенерґійніше дискутований у пресі автор. І то не тільки в українській, але й у російській, німецькій, італійській, чеській, норвезькій та інших. І все ж таки, не зважаючи на це, навіть тепер, коли відзначаємо сторіччя його народження, можна з повною відповідальністю ствердити: ми Винниченка не знаємо. Він і досі не досліджений у всій своїй суперечливій складності й глибині. Багатющі, притаманні тільки йому, художні відкриття, досягнення і засоби зовсім не вивчені й незнані не тільки для широких читачів, але й для фахових істориків літератури. Це один із парадоксів творчої біографії Володимира Винниченка.

Перше пореволюційне десятиріччя — 1920-1930 — принесло було не тільки видання повної на той час збірки творів В. Винниченка, не тільки вихід його на широку світову арену, але й глибше зацікавлення його творчістю. Тогочасні більші чи менші праці І. Айзенштока, О. Білецького, О. Дорошкевича, О. Гермайзе, М. Зерова, А. Крушельницького, А. Ніковського, Г. Овчарова, Є. Перліна, А. Річицького, І. Свєнціцького, П. Христюка, А. Шамрая, С. Щупака та багатьох інших красномовно свідчили, що закладалась міцна основа винниченкознавства як окремої ділянки в історії українськоі літератури. Але понура доба терору 30-их років ґвалтовно зупинила цей початок: більшість дослідників і критиків Винниченкової творчости було знищено, писати про нього заборонено, книжки його з бібліотек вилучено.

5

Від 1932 року нічого з Винниченкових творів не видавапось і про нього, крім пайпивих згадок, уже нічого не писалось. Настала доба повної іґноранції й замовчування Винниченка як в VPCP, так і поза її межами. В Україні замовчувала й ігнорувала панівна влада комуністичної диктатури, а поза її межами — тоталітарна ідеологія фашизму, що опанувала тоді всю центральну Европу та посередньо чи безпосередньо впливала й на певні кола українського закордоння й Галичини.

Лише після закінчення Другої світової війни поволі почали "відкривати" несправедливо довгими роками замовчуваного видатного письменника й одного з найпопулярніших державних діячів доби революції 1917-1920 років. Але перші спроби глибших досліджень творчої діяльности В. Винниченка почалися тільки після його смерти 6 березня 1951 року, зокрема, після заснування наприкінці того ж року Винниченківської комісії УВАН у США. У 50-ті роки, заходами Винниченківської комісії було видано скромний науковий збірник «Володимир Винниченко; статті й матеріяли». УВАН У США, Нью-Йорк, 1953; врятовано та перевезено до УВАН у США ввесь архів письменника (1958) й опубліковано ніде не друковану драму В. Винниченка «"Пророк" та інші оповідання» (1960)-

60-ті й 70-ті роки принесли вже ширші зацікавлення літературною спадщиною В. Винниченка. За її опрацювання й дослідження взялися деякі професори та докторанти американських та канадських університетів. Професор В. Ревуцький (Університет Брітійської Колюмбії у Ванкувері) вивчав архівні матеріяли для своєї великої «Історії українського театру». Докторантка Пенсільванського університету, тепер уже доктор Лариса Залеська-Онишкевич вивчала Винниченкові драми й дотичні архівні матеріяли для своєї докторської дисертації «Екзистенціялізм у модерній українській драмі» (Existentialism in Modern Ukrainian Drama). Наприкінці 60-их і на початку 70-их pp. аспірант Нью-йоркського університету Семен Погорілий написав на базі архіву Винниченка дисертацію «Неопубліковані романи Винниченка». На жаль, докторська дисертація Лариси Залеської-Онишкевич залишилась і досі неопублікованою, а дисертація нині вже покійного проф. Семена Погорілого, що при дальшому опрацюванні перетворилась на ширше дослідження Винниченкової творчости й архівної його

6

спадщини, хоч була 1976 року видана в книжковій формі Славістичним департаментом Манітобського університету, одначе, з причини особистої трагедії автора в весь тираж пропав.

За ці роки появилися деякі друковані й недруковані твори В. Винниченка, інколи з ширшими коментарями. Видавництво «Говерля» (Нью-Йорк, і968) перевидало фотодруком 3-ій том «Відродження нації». У в-ві «Нові дні» вийшла за редакцією і передмовою В. Чапленка маловідома драма «Між двох сил». В-во «Тризуб» у Вінніпеґу, при співпраці з Винниченківською комісією УВАН, перевидало збірку оповідань В. Винниченка «Намисто» (1977). Винниченківська комісія УВАН видала недрукований роман В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» і повість «На той бік» з передмовами Григорія Костюка, а Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, відділ української літератури в Пряшеві, видало том вибраних оповідань В. Винниченка з передмовою й бібліографією д-ра Михайла Мольнара (1968). Крім того, в різній періодичній пресі появилося чимало статтей про Винниченка таких авторів як В. Приходько, П. Шинкар, В. Чаппенко, Л. Онишкевич, В. Гришко, Анна-Галя Горбач, І. Качуровський, Ю. Мовчан, В. Сварог, А. Юриняк, С. Гаєвська та багато інших.

В УРСР за ці роки про В. Винниченка або з його творів не появилося сливе нічого. Активні спроби шестидесятників (І. Дзюба, І. Світличний, В Чорновіл) та бурхлива дискусія на 5-му з'їзді СПУ 1966 року в справі реабілітації Винниченка й повернення його творчости українському народові закінчилися, як знаємо, репресіями цих діячів та проголошенням двох урядових еляборатів: Євген Шабліовський. Про Володимира Винниченка. «Радянське літературознавство», ч. 8, Київ, 1970; Сергій Зубков, Анатолій Ковтуненко, Федір Погребенник. Перед судом історії «Літературна Україна», Київ, 4 серпня 1970. У цих еляборатах наказово продиктували всім вільнодумцям таке:

«... ми повинні твердо пам'ятати, що він був і залишився до кінця свого життя українським буржуазно-націоналістичним діячем, затятим ворогом Радянської влади і як письменник у цілому стояв на антинародних позиціях».

7

Цим всім українським літераторам і вченим ще раз роти бупо закрито і руки зв'язано. Від і970 року згадки про В. Винниченка в УРСР можна знайти пише в самвидавних публікаціях.

Такий на сьогодні стан вивчення й публікації спадщини В. Винниченка в цілому світі. Трудно сказати, що цей стан задовільний. Але все ж таки не можна не ствердити того, що при всіх несприятливих умовах українські літературознавці поза межами України зуміли зберегти літературну спадщину В. Винниченка, створити базу її дослідження та зробити перші тверді кроки для досягнення глибших і більших наслідків. До цих перших кроків винниченкознавства долучається тепер і ця збірка.

Статті, що виповнюють пропоновану читачам книгу, писано в різні часи, в різних обставинах, з різних побуджень і нагод. Часова амплітуда їх написання широка: від смерти Володимира Винниченка (6 березня 1951) до закінчення опрацювання першого тому його «Щоденника» 1979.

Очолюючи від і952 року Комісію УВАН для вивчення і публікації спадщини В. Винниченка, влаштовуючи щорічно два-три наукові засідання Комісії, на яких ставилися до дискусії різні теми стосовно біографії, творчости та політичноі діяпьности В. Винниченка, упорядковуючи первісно архів письменника / доторкнувшись тоді вперше до рукописної спадщини його, готуючи дещо з недрукованих речей до майбутнього видання, — я опинивс-п перед рядом нових, нез’ясованих ще. або хибно чи тенденційно трактованих у минулому проблем як біографічного, так історико-літературного характеру. Ці проблеми вимагали від мене, бодай для власної орієнтації, вдаватися до джерел, досліджувати та з'ясовувати їх. У наслідок цієі праці я приходив до тих чи інших висновків, які, в міру моїх спроможностей, оформляв у статті та нариси. Ці мої статті й виповнюють значну частину книги.

Коли у пресі появлялися статті, спрямовані проти В. Винниченка та його літературної спадщини, автори яких спиралися на старі, давно вже зужиті, а інколи навмисне вигадані псевдоарґументи чи неактуальні партійні порахунки, то я вважав за свій обов'язок братися за перо полеміста. Так появились полемічні статті, що деякі їхні зразки читачі

8

знайдуть у цій книзі.

Багато статтей. що ввійшпи в цю книжну, публіковано в різних журналах і газетах, з яких деякі тепер уже етапи бібліографічною рідкістю Оскільки в цих статтях я порушував і по-новому осмислював низку актуальних питань про життя, творчість і діяльність В. Винниченка, то вже це зобов'язувало мене зібрати їх в одну цілість. Деякі питання, — як історія придбання «Закутка», муженська доба творчости, ідейно-творчі стосунки В. Винниченка з Лесею Українкою, з Сергієм Єфремовим, насвітлення характеру і ваги щоденних записок В. Винниченка, — я вперше ставлю під розсуд фахових істориків літератури і вдумливих читачів. Це теж промовляло за те, щоб ці статті зібрати й видати окремою книгою.

Нарешті я вважав за потрібне подати деякі матеріяли й документи, що після смерти В. Винниченка насвітлюють початки зацікавлень Винниченковою спадщиною, дещо з'ясовують умови й можливості праці над нею і підкреслюють її навіть ширшу ніж загальнонаціональну та культурно-суспільну еагу.

Звичайно, моя книжка далеко не вичерпує всіх проблем великої / багатогранної творчої індивідуальности В. Винниченка. Я акцентував увагу тільки на деяких, правда,на мою думку, дуже важливих, творчих, мистецьких і біографічних питаннях та намагався накреслити перспективи дальших, ширших і синтетичніших проблем дослідження Винниченкової спадщини. Коли це бодай частково стане в пригоді майбутнім дослідникам творчости В. Винниченка, то цим моя книжка, сподіваюся, свою скромну ролю виконає.

9

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ В. ВИННИЧЕНКА

Ми Винниченка не знаємо. І то майже в прямому розумінні цього слова. Уся величезна й багатогранна творчість та громадська діяльність його навіть на сьогодні в багатьох аспектах є для нас загадкою, темною невідомістю. І це тим більше звучить парадоксально, що Винниченко, на певному відтинку нашої історії, був найбільш читаний прозаїк, найпопулярніший і найвпливовіший драматург, найбільш перекладений чужими мовами і один з най-відоміших діячів у громадсько-політичному житті нашого народу. Винниченко ніколи не міг скаржитися (за винятком останніх років життя в еміграції), що його замовчують, що про нього не пишуть, як на це скаржився, скажімо, його старший колега М. Коцюбинський.1 Перші його оповідання відразу збудили критичну думку і,

1 Михайло Коцюбинський. Твори, том третій. Державне видавництво художньої літератури, Київ, 1956, стор. 389, лист до М. М. Могилянського 9. III. 1911. Тут він писав: «Ви тільки зважте: вже три місяці, як вийшов перший том, а російська періодична преса — анічичирк, ні словом не обізвалася, так наче і не було книжки. Рецензія в "Речі” — кажучи межи нами — зовсім не мудра, не йде в рахунок. Журнали зовсім замовчали книжку, та й трудно вже сподіватися рецензій у них, коли книжка перестала бути новинкою. Через що ж се? Очевидячки, книжка видалась неінтересною, непотрібною...» Дещо подібну скаргу він висловив два дні пізніше в листі до М. Ґорького: «На днях просмотрел последние корректурьі и вздохнул с

11

починаючи від І. Франка, цілий ряд рецензій та статтів. 2 А переклади його творів російською мовою відразу викликали багато позитивних і негативних відгуків не тільки в періодичній пресі,3 але й, як знаємо тепер з опублікованих досі різних мемуарів

і приватних листувань, дуже пристрасну полеміку читачів, і то досить високого ранґу Вкажімо хоча б на «Спогади» Є. Чикаленка (УВАН у США.1955); листування Лесі Українки (Твори, том 10, Київ, 1965); Ольга Косач-Кривинюк. «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» (УВАН у США, Нью-Йорк, 1970, стор. 751) та листування В. Леніна з Іннесою Арманд (В. Ленин, Сочинения, изд. 4-е, том 35, стор. 107, і 5-е рос. видання, том 48, стор. 285-286).

Отже, про Винниченка писали, мабуть, більше, ніж про будь-якого іншого українського автора. І рівночасно я стверджую, що при всьому цьому Винниченка, як письменника, не знає не тільки його колись активний і пристрасний читач, але й історик української літератури. Причина цього парадоксального стану в тому, що майже все, що досі було написано про Винниченка (за незначним, звичайно, винятком), було написано не в лляні спокійної, об’єктивної аналізи його діяльности і творчости, не з бажанням заглибитись у світ його ідей, образів та мистецьких засобів, як об'єктивних виявів певної доби та психологічних, соціальних чи національних стосунків між людьми того часу, а в пляні переважно війни з Винниченком, з його творами, героями, ідеями.

Твори Винниченкові мали своєрідну історію: ними або беззастережно захоплювалися, або їх так же беззастережно відкидали, лаяли і навіть паплюжили.

Ті, що захоплювалися, не мали часу на спокійну об'єктивну критику, бо вся їхня увага й енергія йшла на оборону й роз-

облегчением и.. с грустью. 1-ий том, очевидно, не вьізвап никакого интереса. Три месяца прошло со времени вьіхода его, и ни один журнал не отметил книжки. Возможно, что такая ж участь ждет и ІІ-й том» (там же, стор. 391).

2 Микола Плевако. Статті, розвідки й біо-бібліографічні матеріяли. УВАН у США, Нью-Йорк — Париж, 1961, стор. 700-702.

3 Див. там же, а також: В. Винниченко. Оповідання, Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, відділ української літератури в Пряшеві, 1968, розділ «Бібліографія».

12

бивання несправедливих, тенденційних і нетоперантних нападів. Ті, що паяли й заперечували, — були здебільшого його політичними та світоглядовими противниками. Вони апріорі були ворожо наставлені до всього, що Винниченко написав. Пройняті партійними чи соціяльними ресентиментами, вони головним чином вишукували (не тільки в творах, але й у житті Винниченка), все, що не відповідало загальноприйнятим нормам, все мистецьки ризиковане, все, що не вкладалося в їхню програму і розуміння, все, що не було ще освячене т. зв. громадською думкою, кожну вільну чи невільну помилку його, — і робили з цього систему, приходили до найчорніших висновків та заперечень. А об’єктивної, серйозної критики так і не було.

Винниченка це інколи смішило, інколи дивувало, інколи обурювало. У свій час він пробував навіть активно реагувати на таку критику. 1911 року, коли навколо його творів («Щаблі життя», «Момент», «Купля», «Чесність з собою» тощо), які одночасно появилися і в російському перекладі, розгорілася шалена й неперебірлива у висловах критика, Винниченко, з еміграції, відгукнувся знаменитим памфлетом: «Про мораль пануючих і мораль пригноблених (Одвертий лист до моїх читачів і критиків)».4

Те саме він зробив багато пізніше, 1927 року, написавши відомого «Одвертого листа дрібного буржуа»,5 у зв’язку з дуже тоді в Україні голосною дискусією навколо його роману «Соняшна машина».

У своєму першому памфлеті 1911 року В. Винниченко писав:

«І не лише до читачів, але й звертаюся до самих критиків. (Не до крикунів, не до тих, що підхоплюють останній крик моди, а до чесних, правдивих і переконаних людей). Коли вони захочуть спокійно вислухати мене, коли повірять, що я також можу чесно і переконано шукати істину, коли з самого

4 «Наш Голос». Орган Українських Соціял-Демократичних Робітничих Партій Росії й Австрії. Річник І, Львів 1911, ч. 9-10, стор. 451-479 і ч. 11-12, стор. 529-564.

Одночасно цей памфлет вийшов окремою брошурою українською і російською мовами.

5 В Винниченко. Одвертий лист дрібного буржуа. «Українські вісті», Париж, березень 1928

13

ясно, могло бути тільки на селі і хлопець мав би мати не менше 5-6 років. Цей наш здогад підпирає опублікований вже після революції «Таємний поліційний обіжник від 2 квітня 1903 року, за ч. 3280» про розшуки Винниченка після його втечі з війська. Про місце народження Винниченка там говориться так (у перекладі українською мовою):

«Названий Винниченко, 23 років, походить з селян села Великий Кут, Витпзівської волости, Єлисаветградського повіту».

На цих підставах я у своєму нарисі, що друкується як вступне слово до роману «Слово за тобою, Сталіне!», вперше вказую на місце народження Винниченка — село Великий Кут. Але я остаточно не певний у своєму твердженні. Потрібно було б ще пошукати нових документів. Насамперед на батьківщині Винниченка. Але, на жаль, нам туди дороги заказані. Наші колеги з Києва зробили б корисне діло, якби там на місці перевели документальну перевірку в селі Великий Кут та в Єлисаветграді і встановили місце народження, рік вступу Винниченка до єлисаветградської гімназії та рік його звільнення звідти. Є ще багато темних і остаточно нез’ясованих місць у творчій і політичній біографії В. Винниченка. Я їх не буду тут згадувати. Вкажу лише, що перша й основна проблема у вивченні Винниченка

— це написання перевіреної, науково-вдокументованої біографії письменника.

Чергове питання — це аспект історико-літературний.

Тут на перше місце висувається тема: «Винниченко і Ґорький». Це дуже важлива тема і щодо стосунків між цими двома письменниками сусідніх народів, і щодо місця Винниченка в літературному процесі XX віку, і щодо проблеми його стилю й тематики.

Маємо дуже скупі дані про стосунки молодого Винниченка з Ґорьким десь від року 1908. Знаємо, що у збірниках «Знание», редактором яких був М. Ґорький, друкувалися в перекладах оповідання В. Винниченка ще в 1908-09 роках. Знаємо також, що видавництво «Знание», на чолі якого теж стояв М. Ґорький, вже на початку 1909 року підготувало до друку збірку оповідань В. Винниченка в перекладі російською мовою. Відомо також, що з невияснених досі причини це видання було затримане і не

16

здійснене. М. Коцюбинський у листі до дружини від 3 червня 1909 писав:

«Я не пам'ятаю, чи писав я тобі, що у Львові несподівано стрів Винниченка, з яким і познайомився. У них з Ґорьким вийшли якісь непорозуміння щодо видання творів Винниченка, і вони розійшлися та жаліпися мені один на одного». "

Винниченко на це реагував гостро обвинувальним відкритим листом до Ґорького, що його опубліковано на початку того ж 1909 року в газеті «Рада». Із пізнішого (13 червня 1909) листа М. Коцюбинського до дружини знаємо, що Ґорький, коли прочитав того листа «був дуже засмучений, схвильований, все ходив по хаті і казав: ”Так мне и надо, так и надо, пока я издатель. Откажусь от дела (’Знание’) — тогда не буду иметь подобньїх неприят-ностей”». 12

Знаємо також, що конфлікт цей поглибився до того, що коли 1911 року фактичний редактор збірників «Знание» В. С. Миролюбов прислав Ґорькому на рецензію новий роман В. Винниченка «Рівновага» (російський переклад — «На весах жизни»), Ґорький відповів гостро негативним критичним листом, повним особистого гніву й образи. 13

Сучасні радянські критики, опираючись на цей приватний і дуже суб’єктивний лист Ґорького (як і на подібний лист В. Леніна до Інесси Арманд, з червня 1914 року, про роман В. Винниченка «Заповіт батьків»), як нібито на об'єктивну, глибоко марксистську критику, оцінюють негативно всю творчість Винниченка. Вони не враховують ні психологічного підложжя, ні особистого настрою, ні фраґментарности та суб’єктивізму оцінки, до того ж одного лише роману Винниченкового, і переносять це на всю творчість нашого автора.

Про стосунки Винниченка з Ґорьким маємо й пізніші матеріяли. У «Щоденнику» за 1917 рік є записи, які свідчать про Винниченкову спробу нав'язати контакти з Ґорьким і прихилити його до тогочасних українських домагань. Відомий «Одвертий

11 М. Коцюбинський. Твори, т. З, Держ. в-во художньої літератури, Київ, 1956. Листування, стор. 323.

12 Там же, стор. 328-329.

13 М. Горький. Сочинения, т. 29, М.-Л., ГИХЛ, 1955, стор. 180.

17

лист до М. Ґорького» 1928 року. 14 Багато критиків ідейно та тематично пов’язують деякі твори В. Винниченка з творами М. Ґорького. А чеські критики, як свідчить у своїй статті М. Мольнар, 15 навіть називали Винниченка «українським Ґорьким».

Я вказав тут тільки на окремі факти, окремі епізоди до поставленої теми. Є їх ще більше. Але чимало є ще й таких, яких ми не знаємо, які виявляться напевне при опрацюванні проблеми. Всі ці факти давно аж просяться, щоб їх зібрати, систематизувати, вивчити і зробити об’єктивні висновки. І тут знову хочу сказати: наші київські колеги зробили б великий вкпад в історико-літературну науку, якби вони, замість необгрунтованих і тривіяль-них загальників та огульних осудів Винниченка, звернулися до приступних їм джерел (газета «Рада», архів в-ва «Знание», листування В. С. Миролюбова з В. Винниченком і М. Ґорьким тощо) і зробили їх приступними для широких кіл дослідників.

Друга важлива тема з історико-літературного аспекту це — Винниченко і Достоєвський. Ця тема належить до найактуальніших у зв'язку з відзначенням 150-річчя від дня народження Ф. Достоєвського і 90-річчя від дня народження В. Винниченка. Відомо, що крилата фраза В. Леніна про «архипоганого Достоєвського», яку тепер повторюють вчені всього світу, була висловлена Леніном після його читання Винниченкового роману «Заповіт батьків». Про мотиви Достоєвського в творчості Винниченка деінде говорили й інші критики: і Львов-Рогачевський, і Арабажін, і Ольмінський, і Воровський та й ще дехто. Одні вбачали в цьому позитивну рису в творах Винниченка, а другі — глибоко негативну. Але всі ці твердження не були наслідком глибокого вивчення та зіставлення філософсько-етичної системи думання обох романістів, вивчення їх розповідної манери, мовно-семантичної структури і взагалі ідейно-образного думання. Ні, це кидалося переважно спонтанно, від першого, часто зовнішнього, враження, в полемічному запалі. Настав час, коли можна і треба цю тему поставити й опрацювати спокійно і солідно. Така праця була б новим важливим вкладом не тільки в українську, але й у світову

'* В. Винниченко. Одвертий лист до М. Ґорького. «Українські вісті», Париж, ч. 12, 19 липня 1928.

15 М. Мольнар. Забутий письменник? Передмова до «В. Винниченко. Оповідання». Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, відділ української літератури в Пряшеві, 1968, стор. 5-15.

18

літературну науку.

Третя і чи не найважливіша проблема винниченкознавства — це вивчення Винниченкової літературної спадщини як мистецтва слова. Що нового вніс Винниченко в українську літературу? На це можна б об’єктивно відповісти, якби було опрацьовано бодай такі теми: Винниченко як новеліст, Винниченко як романіст, Винниченко-драматург, мова Винниченкових творів, Винниченкова метафора, образ, пейзаж, структура сюжету, характер типів тощо. Але, на жаль, Винниченко, як майстер слова, абсолютно не вивчений. Ми не маємо на цю тему ані одної більш-менш солідної праці. Тут треба починати з самого початку. Пояснити такий стан можна двома причинами: з одного боку, ненормальними умовами розвитку й становлення нашої критики та історико-літературної науки, а з другого — специфікою Винниченкових творів. Основна риса їх: гостра, завжди актуальна, хвилююча суспільство соціяльна ідея; незвична, нова постава проблеми моралі, родинних стосунків, дружби, любови, ненависти, правди, брехні, чести; проблеми сексу, кохання, законного і незаконного шлюбу, батьків і дітей, одне слово — безжальний показ і зображення людини в усій її духовій і психологічній складності, божеське й диявольське, людське й тваринне в ній. Все це в першу чергу абсорбувало увагу критики, спрямовувало її на шлях дружнього чи ворожого діялогу з автором, на шлях гострої полеміки, заперечення та, переважно, дуже запального і суб'єктивного осуду авторового бачення і розуміння поставлених ним ідей і пробпем, На глибші роздуми про мистецьку особливість творів Винниченкових у його критиків ніколи вже не залишалося місця і часу. Наше і наступників наших завдання — покласти бодай перші початки вивчення Винниченкової спадщини, вглянутисн уважно в мистецький світ його ідей — в його стиль, форму і художні засоби.

«Вчені мужі» радянської пропаганди, заговоривши через багато років мовчання про Винниченка, недавно висунули дуже сміливе, хоч і нічим не обґрунтоване, твердження: «Незаперечним фактом є те, що переважна більшість написаного Винниченком на сьогодні втратила будь-яке громадське та ідейно-художнє значення». 16

16 Сергій Зубков, Анатолій Ковтуненко, Федір Погребенник. Перед судом історії. «Літературна Україна», Київ, 4 серпня 1970.

19

Це твердження ставить пвред об’єктивними дослідниками нову актуальну тему: місце Винниченка в українському літературному процесі першої половини XX віку. Треба всю творчість Винниченка проаналізувати в порівняльному пляні на тлі українського та російського літературного й суспільного процесів початку нашої доби. Тоді тільки стане ясним, що з творів Винни-ченкових втратило свою вартість, а що зберегло і визначило його місце в українській літературі.

Поруч з цією темою стоїть друга, не менш важлива: це вивчення Винниченкової творчости в ширшому порівняльному аспекті світової літератури. Як я вжв згадував, критика кидала різні думки про впливи чи співзвучність творів Винниченка з різними авторами світу: тут і Ф. Достоєвський, і М. Ґорький, і М. Арцибашев, і Л. Андреєв. Леся Українка вказувала на співзвучність з мотивами А. Чехова і Гавптмана. Один німецький критик з «Berliner-Zeitung Mittag» 1922 року, в рецензії на «Брехню» («Die Luge»), що успішно йшпа в берлінському «Volksbijhne-Theater», висловився був, що героїня драми Наталя Павлівна «загадкова жінка, яка постала за допомогою Ібсена і декількох французів». Не можна обійти і Метерлінка, драматурга, до якого пильно приглядався завжди Винниченко, п’єси якого сусідували і конкурували з Винниченковою «Брехнею» в репертуарі знаменитої італійської артистки Емми Ґраматіки; навіть назву до своєї нової п’єси «Великий секрет» (1926) Винниченко запозичив від Метерлінка. 17

Один російський критик «Записок Кирпатого Мефістофеля» вказує на співзвучність з 'Б’єрнсоном, Ведекіндом, а деякими моментами — з д'Аннунціо. 18 Отже, література норвезька, німецька, італійська.

І це ще не всі ймовірно-здогадні впливи і співзвуччя. Можна було б згадати ще чимало появ у світовій літературі, з якими в той чи інший несподіваний спосіб в'яжеться творчість Винниченка.

17 У «Щоденнику» від 27 червня 1925 є такий запис: «Читання Метерлінка "Le grand secret"»... А пізніше, 29 червня 1925, ще читаємо: «"Le grand secret” Метерлінка викликає цілий ряд питань і балачок у нас. Спокуса повірити в можливість потойбічного існування. Але чи не самообман це тільки, віра самого Метерлінка?».

18 Арсеній Мєріч, газета «Дни», Берлін, ч. 97, 22 лютого 1923.

20

Але й те, що я подав, свідчить, що тема Винниченко і сучасна йому західньоевропейська література є дуже актуальна і цікава. Варто солідно і вдумливо простежити, що саме в’яже творчість В. Винниченка з тими багатьма авторами, що про них при тій чи іншій нагоді згадували різні критики. Чи були це впливи і наслідування, чи тільки така звичайна в мистецькій творчості ідейно-психологічна співзвучність, зумовлена часто подібними соціяльно-культурними умовами народів та подібним психологічним баченням світу авторів. Ця твма майже не заторкнвна. Можна вказати тільки на одну статтю О. І. Білецького «Соняшна машина В. Винниченка» («Критика», ч. 2, Харків, 1928), дв зроблено перші спроби розглянути роман Винниченка на тлі російського і західньоввропвйського соціяльно-утопійного роману. Але це тільки перші, і то дуже давні кроки.

Третій аспект винниченкознавства — філософічно-етичний. В основу досліджень цього аспекту треба покласти його спеціяльні праці: «Листи до юнака», «Щастя» і «Конкордизм». Але обмежитися тільки цими працями письменника було б недостатньо. Бо вся його велика літературно-мистецька спадщина пройнята філо-софічно-втичним первнем. Це стосується і до його останніх недрукованих творів: «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!» і «Нова заповідь». Невичерпним джерелом філософічно-етичних роздумів і тверджень Винниченка є його щоденні записи за сорок років життя. Але щоб зрозуміти цю ділянку творчости Винниченка, нв досить знати ці його твори. Трвба пізнати тв філософічне підсоння, у якому дозрівала його система думання. А це надзвичайно велика амплітуда людського думання. Від буддизму, через християнство, до Ґустава Лебона, Карла Маркса і Вільгельма-Макса Вундта. Ця ділянка спадщини В. Винниченка ще чекає свого першого дослідника і систематизатора.

Останній, четвертий, аспект винниченкознавства — суспільно-політичний, має вже велику і дуже суперечливу літературу, але науково абсолютно не розроблений.

З вивченням діяльности Винниченка як суспільного і

21

політичного діяча, пов’язаний цілий складний і великий комплекс проблем української політики і суспільного життя перших трьох десятиріч XX віку. Я не буду тут формулювати всіх проблем цієї, правдиво кажучи, Винниченкової доби. Я вкажу тут пише на одну з багатьох проблем, яку варто було б у першу чергу остаточно дослідити і зробити належні висновки. Маю на увазі тему: Винниченко і Петлюра. Відомий конфлікт між цими політичними діячами нашої найновішої історії вже має таку давність, що його можна і треба вияснити спокійно.

Цей конфлікт був зумовлений трагічними історичними обставинами, різним рівнем таланту, відмінним становищем у партійній ієрархії й нарешті чисто людським, суб’єктивним характером кожного з них. На сьогодні оповитий він уже різними легендами, вигадками, припущеннями, свідомою й несвідомою неправдою, що виросли на ґрунті гри різних світоглядових, політичних і соціальних сил. Треба взяти до уваги, що такі конфлікти між двома політичними, науковими чи літературними діячами певної доби і в певних обставинах не є щось специфічно українське, не є наш винахід. Такі конфлікти бували в усі часи і майже в усіх народів. Суть у тому, щоб ми, як нація, як спільнота, не впали жвртвою суб’єктивних розходжень і конфліктів наших діячів минулого, щоб ми в історичній ретроспекції вміли бачити не тільки погане, але й те добре, що робили ті діячі для нашої історії і культури. Тому ми мусимо вже тепер спокійно підійти до цього епізоду в нашій історії, перевірити всі факти, відокремити легенди, вигадки, неправди і показати в реальному світлі обох діячів.

Я повторюю: не беруся формулювати всіх проблем, що пов’язані з науковим вивченням не тільки аспекту соціяльно-лолі-тичного, а й усіх інших аспектів Винниченкової спадщини. Це й неможливо. Це можна буде здійснити лише в процесі лябораторної наукової праці над окремими темами. Тоді за принципом ланцюгової реакції, закономірно виникатимуть нові конкретні теми.

Тут я вказую тільки на ті найактуальніші, з мого погляду, проблеми, від яких трвба починати працю над вивченням життя і творчости Володимира Винниченка.

•■Сучасність», Мюнхен, листопад 1971, стор. 78-87.

22

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО ТА його ОСТАННІЙ РОМАН

«Коха грає сонату Бетгоеена. Мені згадується Париж. Я лежу в спальні й дивлюсь крізь двері у верхній кінчик вікна, що на вулицю. В їдальні грає Коха. Щемить у грудях і розум напружений жадним бажанням схопити весь потік життя й установити закони його. І. здається, що тоді він стане такий же повнозвучний, ритмічний, строго-гарний як і ці звуки сонати»

«Щоденник», кн. ні, запис 1. І 1915.

ВСТУПНІ УВАГИ

Володимир Винниченко в історії нашої літератури як і в історії нашого національно-державного відродження — лостать виняткова Трудно, а може й неможливо поставити рядом з ним, як відповідника, когось з його навіть найбільших сучасників Справді бо. поет, новеліст, романіст, драматург, філософ, публіцист, мистець-маляр < з юних років — політичний та громадський діяч. В. Винниченко перший і єдиний серед українських письменників XX сторіччя, шо його твори ще до революції 1917 року було перекладено багатьма мовами Його драми, повісті та романи («Брехня», «Чорна Пантера та Білий Ведмідь», «Гріх», «Закон», «Чесність з собою», «Заповіт батьків», «Рівновага». «Божки»,

23

«Хочу!», «Записки Кирпатого Мефістофелн», «Босяк», «Талісман», «Нова заповідь» та інші), — часто з рукописів, ще до публікації українською мовою, перекладались і виходили різними мовами світу. Вже сьогодні, за далеко неповними даними, можемо ствердити, що його твори виходили: російською, французькою, чеською, польською, гопляндською, норвезькою, румунською, єврейською, німецькою, англійською, італійською, болгарською і татарською мовами.

В українську літературу В. Винниченко прийшов на початку нашого сторіччя. І прийшов не як інші письменники: поволі, обережно намацуючи шлях, випробовуючи різні голоси і наслідуючи когось із своїх попередників. Ні. Він прийшов впевненим, сміливим і владним кроком. Так як входить господар у свою власну хату. Його перше оповідання «Краса і сила», що появилося в місячнику «Киевская старина» за 1902 рік, звернуло на себе загальну увагу і критиків і читачів. Усі відчули, що це було нове свіже слово. Принесло воно в нашу літературу новий типаж, нові, сучасні драматичні конфлікти гостро окреслених середовищ та свіже й оригінальне їх зображення. Ця нова манера творів В. Винниченка незаперечно свідчила що великий оновлюючий процес, який започаткували в нашій літературі наприкінці XIX сторіччя Ольга Кобилянська, Леся Українка, Василь Стефаник та інші — остаточно утвердився. В аспекті нових форм і напрямків це означало, що в нашій літературі XX сторіччя, за пізнішим влучним виразом Миколи Зерова, 1 утвердилась діярхія стилів. Тобто — запанувало двовластя неоромантизму і неореалізму — двох літературних напрямків, що фактично, з тими чи іншими додатками та відмінами (імпресіонізм, символізм, вітаізм) визначають особливість нашої літератури і сьогодні.

Цей свіжий та оригінальний формою, манерою, типажем та ідеями напрям Винниченкових оповідань викликав не то замішання, не то недовір’я, не то розгубленість тогочасної критики. «Талант чи випадковість?» — здивовано, а може й недовірливо запитував один з критиків Винниченкових оповідань. 2

1 М Зеров. Нове українське письменство (Історичний нарис) Випуск

1. Інститут літератури, Мюнхен, 1960. стор. 31

' Ів Личко. Талант чи випадковість? “Літературно-науковий вісник». Львів, 1903, т. 21, стор. 86.

24

«Талант!» — відповіли на це два велетні української літератури

— Іван Франко і Леся Українка, а за ними — мільйони читачів, що розхоплювали першу Винниченкову книжку.

«Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої, або ординарно-шабльонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав Іван Франко, — раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш українське, московське, калічене й чисте як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І звідкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка».3

А Леся Українка, проаналізувавши твори В. Винниченка, прийшла до висновку, що глибина та мистецька своєрідність бачення світу в творах Винниченка ставить їх на рівні з такими, тоді відомими у світовій літературі творами як «Ткачі» Ґергардта Гавптмана, роман Максима Ґорького «Троє» та оповідання Антона Чехова 4

Винниченко. — каже далі Леся Українка, уміє підійти навіть до

3 Ів Франко. «Літературно-науковий вісник», том 38, 1907, стор. 139.

* Леся Українка. Твори Том XII, «Винниченко». Видавнича спілка Тищенко-Білоус. Нью-Йорк. 1954, стор. 237-241

Тут, до речі, варто пригадати, що і Франкову статтю з ЛНВ, і статтю Лесі Українки «Винниченко», як і багато інших статтей, де об’єктивно говориться про Винниченкову творчість, сучасне офіційне радянське літературознавство старанно, боязко і соромливо приховує та замовчує. Цих статтей ми не знаходимо в жадному повному повоєнному виданні творів Івана Франка і Лесі Українки, як нема дуже вартісної статті О. І. Білецького «"Соняшна машина” В Винниченка» в посмертному виданні його праць. Ті бідні літературні наказодавці наївно думають, що, цензуруючи Івана Франка, Лесю Українку та інших живих чи шойно померлих критиків чи письменників, вони сховають правду про В. Винниченка Натомість, вони, де тільки можуть, цитують одну маленьку фразу Лесі Українки (і то не з статті, а з приватного листа Лесі до мами), де вона, оцінюючи негативно деякі модні й надокучливо-банальні мотиви моралі і сексу в тогочасній (1909 р.) російській літературі, боком зауважила, що ця хвороба зачепила в якійсь мірі й Винниченка

25

стертої теми «з новою, глибокою й оригінальною точкою погляду». А про його оповідання «Краса і сипа» додала: «Тільки талант може створити ці живі фіґури, ці природні діялоги й, особливо, цю широку, яскраву картину ярмарку, на тлі якого відбуваються дії героїв».

В. Винниченко мав великий вплив на формування цілої плеяди письменників пореволюційної України. В орбіті його мистецького слова зростали такі письменники 20-их років як М. Хвильовий, М. Куліш, М. Івченко, Гр. Косинка, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Тенета, А. Любченко, Б. Антоненко-Давидович, І. Дніпровський, Д Борзяк, В. Вражливий та багато інших. Це стверджується не тільки об’єктивною аналізою літературного доробку цих авторів, але й їх особистими свідченнями та заявами. Григорій Косинка, наприклад, у своєму листі до В. Винниченка від 3. IV. 1927 року писав:

«Учителями моїми були: Стефаник, Винниченко, Кнут Гамсун, Ґорький, Васильченко». 5

У другому листі від 25. X. 1927 року він ще писав так:

«Що нового, питаєте?... Я — песиміст великий, а звідси — не відповідаю за "точність": літжиття, здається мені, жевріє, але особливого чогось не видно й не чути — література для домашнього вжитку. Перевагу має, на мою думку, так зв. неореалістичний напрямок, простіше — сполучення двох літшкіл — Стефаника й Винниченка». е

Олекса Слісаренко в листі від 12. X. 1927 р. писав:

«Найбільше я втішений з того, що Ви прочитали мою книжку. Для белетриста моєї генерації це висока похвала так само, як для школяра підготовчої кпяси визнання його знань з табпиці множення. Себе я числю в підготовчій клясі літератури, а тому й пишаюся знанням "таблиці множення"». 7

Той самий тон учнівства перед учителем проймає писти

5 «Слово», Збірник ч. 2. Об'єднання Українських Письменників в екзилі, Нью-Йорк, 1964, стор. 325.

6 Там же. стор. 327.

7 Там же, стор. 329.

26

Остапа Вишні. Валеріяна Поліщука, Якова Чепіги та багатьох інших.

І ось письменника такого рівня й ваги сьогодні майже забуто. Більше того: його забуто і як політично-громадського діяча. А його ропя місце й заслуги в цій ділянці нашого суспільного життя теж не абиякі. Пригадаймо собі бодай найосновніше і з цієї галузі його діяльности. До революції 1917 року він був одним з найактивніших і провідних діячів українського революційного національно-визвольного руху. Був одним з організаторів і керівних діячів РУПу — Революційної Української Партії, а згодом — УСДРП, — Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії. Був систематично переслідуваний і — кількаразово арештований царською поліцією. Довгий час перебував в еміграції, або жив нелегально в Україні й Росії. З перших днів революції 1917 року, вийшовши з підпілля, стає відразу в проводі українського руху. Його обирають заступником голови Української Центральної Ради, першим головою українського революційного уряду — Генерального секретаріяту та головою делегації для переговорів з російським Тимчасовим урядом у липні 1917 р. Він також провідний учасник всіх українських військових, селянських і робітничих з'їздів, автор чотирьох універсалів Української Центральної Ради, цих перших історичних конституційних документів, що відновили й назавжди утвердили незалежність української держави; творець і перший голова Директорії Української Народної Республіки, той, хто підписав акт злуки всіх українських земель в єдину соборну і незалежну державу та видав закон про свято соборности і державности.

Такі найосновніші загальновідомі факти. І ось, протягом сорока років, письменник і діяч такого позему замовчаний і забутий. І це, на жаль, стосується в рівній мірі як України, так і еміграції. І там і тут ось уже протягом сорока років твори його не видаються. Молоде покоління ні там, ані тут про В. Винниченка майже нічого не знає. «Українська радянська енциклопедія», що вийшла в Києві під поважною фірмою Академії Наук, спромоглася лише на таку межево необ’єктивну й антинаукову характеристику В. Винниченка:

«Винниченко, Володимир Кирилович (1880-1951) — український буржуазно-націоналістичнии діяч, активний

27

учасник і один з ватажків націоналістичної контрреволюції на Україні в 1917-1920. письменник... Антинародна творчість В., пройнята духом індивідуалізму і націоналізму, була проявом реакції української буржуазії на революційний рух, спробою підкорити класову боротьбу трудящих інтересам буржуазного націоналізму». 8

Верхом спростачення підходу до творчости В. Винниченка в радянському літературознавстві — є 5-ий том «Історії української літератури». Крім принагідних і то негативних згадок та коротенького примітивного перегляду драматичних творів, будь-якого ширшого огляду багатотомної Винниченкової творчости в цій «Історії» читач не знайде.

В українському закордонні, серед розсипаної по світі еміграційної спільноти, справи з Винниченком та його літературною спадщиною стоять не набагато краще. Правда, тут нема єдиної наказодавчої поліційної сили, як в УРСР, і яка б установлювала норми й естетично-моральні критерії. Тут є культурні організації, наукові установи й окремі люди, які розуміють і цінують об’єктивне значення літературної спадщини Винниченка і готові зробити все можливе, щоб зберегти для нашої історії все цінне, що залишив нам письменник. Але довгі й непримиренні позови, що їх вів вічно неспокійний і вічно шукаючий Винниченко з основним політичним осереддям еміграції, його давні розходження з колишніми однодумцями і співтворцями УНР, його несприйняття й заперечення будь-яких проявів українського фашизму, призвели до того, що й тут його творів не видавали, в школах не вивчали, книжок про нього не писали й імени його не згадували. Мертва кам'яна стіна навколо Винниченка, що її міцно розбудували як у радянській Україні, так і на еміграції його ідеологічні противники, височіє й досі. І хоч де-не-де вона в останній час почала давати тріщини, хоч «там» і «тут» щораз більше і відважніше почали лунати голоси про зруйнування цієї стіни, проте до успішного завершення цієї праці ще далеко.

8 «Українська радянська енциклопедія», т 2, Київ, 1960. стор 371-372

28

БІОГРАФІЧНІ НОТАТКИ

Чому так сталося, що один з найбільших письменників наших, яким могла б пишатися література будь-якого народу, один із трьох великих, що по розбурханих хвилях революції довели таки корабель української нації до державної незалежности, — опинився ніби поза увагою своєї нації? Щоб бодай частково зрозуміти цю не так парадоксальну, як трагічну для української історії і купьтури ситуацію, це «мародерство по відношенні до культурної історії України»,9 зупинимось трохи на життєвому шляху нашого письменника. Насамперед треба сказати, що досі нема не тіпьки сопідного літературно-критичного огляду творчости В. Винниченка, але й більш-менш перевіреної й уточненої його біографії. Ті біографічні дані, що досі публікувалися,10 повні плутанини, неясностей, вигадок. Ніхто досі не зробив навіть першої спроби зібрати все це докупи, перевірити й удокументувати. Це, певна річ, завдання окремої наукової монографії. Вона більше ніж на часі. У нашому короткому нарисі ми не маємо змоги перевірити й устійнити всі розбіжності й неточності в біографії В. Винниченка. Проте ми спробуємо подати схему життя письменника, опираючись тільки на безсумнівні чи вірогідні факти.

Володимир Кирипович Винниченко народився 27 липня 1880 року, в селі Великий Кут, Витязівськоі волости, Єписаветград-ського повіту Херсонської губернії. 11 Батько В. Винниченка,

s Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація? В-во «Сучасність», Нью-Йорк, 1968, стор. 179.

10 Юрій Тищенко. Хто такий В Винниченко? (Біографічний нарис). Київ, 1917.— Анд. Річицький. Винниченко в літературі й політиці. Харків, ДВУ, 1928.

П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка. (Спроба соціологічної аналізи) Харків, РУХ, 1929. — Розалія Винниченко Володимир Кирилович Винниченко. (Біографічна канва). Збірник: «Володимир Винниченко; статті й матеріали». УВАН у США, Комісія для охорони і збереження літературної спадщини В. Винниченка, Нью-Йорк. 1953, стор. 9-15. — Михайло Мольнар. Забутий письменник? Передмова до: «В. Винниченко. Оповідання». Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, відділ української літератури в Пряшеві, 1968, стор. 5-15.

" Досі біографічні довідки подавали місце народження В.

29

Кирило Васильович, правдоподібно малоземельний, а то й безземельний селянин, працював при економії поміщика Бодіско. Одружився з удовою Докією Павленко, що від першого чоловіка мала троє дітей: Андрія, Василя і Марію. Від другого шлюбу прийшов на світ тільки один син. Це був В. Винниченко. Згодом, правдоподібно через років 9-10 після народження В. Винниченка, батьки його покидають на довгі роки село Великий Кут і переїжджають до Єлисаветграду, де старший син Андрій працював у друкарні. Батько Винниченків працював теслярем на будівництвах. Через деякий час придбав невелику хату Так, правдоподібно з кінця 80-их років, почалась єлисаветградська доба в житті Винниченка. Це все уможливило мапому, але здібному до науки хлопцеві поступити в Єлисаветградську гімназію. Про гімназійні роки Винниченка відомо тільки, що тут уперше зароджується й формується його національна і соціяльна свідомість. Русифікаційна роля російських гімназій на Україні, плекання зневаги до української мови, як мови «хохлацької», «мужицької», «дурацької» і «підлої», підкреслена заборона шкільного начальства вживати цю мову батьків Винниченка в школі, а натомість наказ замінити цю мову «панською», «благородною», тобто — російською, насмішкувате й зневажливе ставлення дітей «панської породи» до дітей нижчої, простої суспільної верстви, — все це у свідомості 10-річного хлопчика викликає глибокий, ще тоді до кінця не усвідомлений, стихійний спротив. Він не міг погодитися з тим, що мова його батьків «погана», «підла», а мова його бундючних колег з гімназії, синів поліційних приставів чи столоначальників губернатора, мова «благородна», «панська». Кмітливий і талановитий син недавнього

Винниченка Єлисаветград. Ми своє твердження опираємо на:

а) Гончий лист за В. Винниченком 1903 року. Таємний поліційний обіжник від 2 квітня 1903 року, ч. 3280, де подано біографічні відомості. Опублікував цей документ Дмитро Соловей в журналі «Україна», що виходив за редакцією М. Грушевського, у виданні Всеукраїнської Академії Наук, Київ (грудень 1929, стор. 105).

б) «Щоденник». Запис 23. V. 1919 року. Тут Винниченко згадує, як його на все життя потряс факт, коли його батька бив поміщик Бодіско, в економії якого батько служив. Отже, цей факт міг бути тільки в селі і запам'ятати його міг хлопець, що мав 7-8 років життя

ЗО

селянина, не заломився і не став жертвою тих обставин. Він швидко засвоїв і мову і манери того оточення, в яке він потрапив. Але засвоїв не для того, щоб злитися з цим оточенням, щоб перейняти його свідомість. Ні, він засвоює і мову і манери того нового середовища для того, щоб розпочати з ним боротьбу. У клясі він перший учень Поза клясою — він верховодить серед усіх непокірних і ображених. Він нещадний з «панськими», «благородними» синками, що колись так зневажали його за «мужицтво» і насміхалися над його «хохпацькою» мовою. Він багато читає. А найголовніше, що до його рук потрапляють книжки, писані мовою його батьків. Це розкриває йому новий світ. А коли до нього потрапляє «Кобзар» Шевченка, то це назавжди визначає його шлях. Він усвідомлює, що в житті панує зло, неправда, національна і соціяльна несправедливість. В його уяві виринають горді, непокірні, свободолюбні запорожці, бунтівливі месники народні — гайдамаки, покривджені, визискувані селяни, їхні діти, зганьблені дівчата — одне слово, потужна хвиля Шевченкових образів у новій інтерпретації постає у ще не зформованій суспільно й естетично уяві п’ятнадцятирічного юнака. Він береться за перо. Пише багато поезій, поем, сатир, оповідань. 12 Його бешкети серед «благородних» синків, його тепер демонстративна зневага до їх мови й становища, його сатира на злі порядки й суворих наглядачів і нарешті його писання українською мовою звертають на себе увагу шкільного начальства. Після кількох спроб вгамувати непокірного і «затруєного мазепинською ідеологією» гімназиста, його виключають з гімназії Сталося це, мабуть, року 1897. Молодий, достатньо свідомий сімнадцятирічний юнак вже не може повернутися до батька з свідоцтвом викиненого з гімназії. Він пробує прожити самостійно. Іде в народ. Мандрує по Україні, заробляючи на прожиття працею на заводах, залізницях, в поміщицьких маєтках. Це допомагає йому пізнати ще глибше всю

,г Нічого з написаного в ті юнацькі роки не дійшло до нас, за винятком поеми «Повія», що якимось шляхом потрапила до рукописного відділу Всенародньоі бібліотеки Академії Наук у Києві. Тут її знайшов і 1929 року опублікував у науковому місячнику «Україна» відомий тоді Доспідник української літератури М. Марковський, під заголовком: «Перші літературні кроки В Винниченка», стор. 77-88.

31

трагічну недосконалість сучасного суспільного життя. І вдумливий юнак приходить до рішення: вчитись і боротись. 13 Він сідає за книги. Вперто вчиться, готуючись до матури (атестату зрілости). Успішно складає екстерні іспити в Златопільській гімназії (на Київщині) й одержує диплом 1900 року поступає на правничий факультет Київського університету св. Володимира.

НА СВІТАНКУ НОВОЇ ДОБИ

Це була переломова доба в історії людства взагалі, а українського народу зокрема. Мінялось обличчя світу. Занепадали остаточно старі соціяльні форми й взаємини між людьми. Народжувались та утверджувались нові Український народ, не дивлячись на своє підневільне становище, не стояв осторонь від цього загальнолюдського процесу. По-новому стало питання національної й соціальної визвольної боротьби українського народу. Народжувались, а подекуди й народились нові політичні сили, що цю боротьбу тепер очолювали. Замість культурницького українофільства, замість народопюбного просвітянства Старої української громади, виростає й утверджується, на основі вчення М. Драгоманова та загальноєвропейського політичного руху кінця XIX сторіччя, новий український революційно-визвольний рух.

У центрі цього руху опинився В Винниченко, ставши студентом Київського університету. Неспокійна, кипуча вдача, гостро вразлива на всяку несправедливість, стихійна українська свідомість, — відразу кинули його в нелеґальний український рух. Найактивнішою молодою революційною організацією на Наддніпрянщині була щойно тоді постала (в лютому 1900 р. в Харкові) Революційна Українська Партія — РУП. В. Винниченко незабаром стає її активним і провідним членом та автором багатьох запальних пропагандивних брошур і листівок. 14 Ця дуже активна

13 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка, стор. 26

14 В Степанківський В. Винниченко (Спомин) Машинопис, стор 5 Зберігається в архіві В. Винниченка. Далі. В Степанківський В Винниченко.

32

Винниченкова діяльність невдовзі була викрита поліцією і 4 лютого 1902 року його вперше арештовують. Після кількох місяців слідства його з тюрми випускають, але забороняють жити в Києві і виключають з університету. З тюрми В. Винниченко виніс вже готовий сюжет повісти «Краса і сила». Того ж року ця повість була, завдяки заходам Є. Чикаленка, видрукувана. 15 Восени В. Винниченка, як звільненого з університету й позбавленого військової пільги, забирають до війська. Приділено було його до 5 саперного батальйону, що таборував у Києві. Цю щасливу нагоду В. Винниченко використав для революційної боротьби. Він знову нав’язує контакти з київським революційним підпіллям та розгортає пропаґандивну акцію серед солдатів і робітників. Начальство про це скоро довідується й постановляє його арештувати. Попереджений завчасно однодумцями В. Винниченко 1 лютого 1903 року тікає'6 і вперше виїжджає нелегально за кордон. У Галичині він нав'язує тісний контакт з місцевими революційними партійними організаціями — головно з радикалами й соціял-демократами. Співпрацює в партійних газетах «Праця» і «Селянин», що були офіційними органами РУПу. Пише багато брошур, відозв, листівок, які сам же перевозить на Наддніпрянщину. Наприкінці того ж 1903 року, під час одної з чергових переправ нелегальної літератури, Винниченка на кордоні викривають і арештовують. Майже через два роки ув’язнення, від довголітньої каторги його рятує російська революція 1905 року.

Вийшовши вдруге на волю, В. Винниченко всією своєю невгамовною силою і відвагою кидається в революційну, національно-визвольну діяльність. 1905 року, на своєму другому з’їзді, РУП, за ініціативою М. Порша, Д. Антоновича та В. Винниченка, міняє назву на УСДРП та приймає нову, виразно соціялістичну, програму. Свідомість обов'язку бути в центрі суспільного життя й боротьби, бути там, де найтяжче і найнебезлечніше, кидають В. Винниченка відразу в стихію народнього руху. Він разом із своїм

15 а) Євген Чикаленко. Спогади. УВАН у США, Нью-Йорк, 1955, стор. 324-325.

б) Юрій Сірий. Київ (Уривок із спогадів). «Літературно-науковий збірник», Ганновер, 1949 p., стор 62-63.

16 Гончий лист за В. Винниченком.

33

університетським товаришем Григорієм Вараввою мандрує знову по Україні. Його можна було зустріти на селах півдня й заходу України, в робітничих селищах Києва, Катеринослава, Кривого Рогу. Як мандрівний заробітчанин, він спав з селянами у селянських хатах, з строкарями — в заробітчанських шопах при панських маєтках, з робітниками — у заводських робітничих бараках. Він для всіх цих людей був не «панич», не хтось збоку, не якийсь зайда, а такий же як і вони заробітчанин, робітник, вибитий з колії життя молодий чоловік, що шукає спільно з ними кращої долі. їх думи, їх найглибші й найзахованіші настрої, бажання, воління і мрії В. Винниченко спостерігав не збоку, не випадково. Це дало йому, як письменникові, багатющий матеріял, непідробно живий типаж, різноманітні дуже природні ситуації й конфлікти. Це все лягло в основу цілого циклу нових оповідань, справжніх перлин української літератури: «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Моє останнє слово», «Темна сила», «Уміркований та щирий», «Малорос-европеєць», «Хто ворог», «Дим», «Студент», «Записна книжка» та багато інших. Ці твори поставили його в перші ряди українських письменників того часу.

Одночасно В. Винниченко закінчує перервані студії в університеті. Скориставшись з полегш революційного 1905 року, він домігся від керівництва університету св. Володимира допущення до державних іспитів і успішно їх витримав. 17

Ця активність двадцятишестирічного українського письменника й політичного діяча, недавнього емігранта й дворазового в’язня царської тюрми, ім’я якого стояло в першому списку поліційного індексу, зрозуміло, привертає знову пильну увагу царського уряду. З перемогою реакційного напряму, після конституційних свобод 1905 року, одного з перших у Києві арештовують В. Винниченка. Цей третій арешт його був восени, либонь у вересні, 1906 року. Сидів у Лук’янівській тюрмі разом з Сергієм Єфремовим, Андрієм Жуком, Володимиром Степанківським та іншими. Вивчав, як свідчить В. Степанківський, англійську мову й робив нотатки до майбутніх творів. Наприкінці квітня 1907 року слідство було закінчено. Судову розправу призначено на 12 жовтня 1907 року. Заходами відомого мецената й постійного

17 Розалія Винниченко. В. К. Винниченко (Біографічна канва), стор. 12.

34

В. Винниченко в студентські роки (1902)

опікуна Винниченкового Євгена Чикаленка, його випустили до суду на поруки під заставу в 500 золотих карбованців. 18 Опинившись на волі, В. Винниченко організовує втечу за кордон насамперед партійних товаришів: Юрія Тищенка та Андрія Жука. ’9

І нарешті, 12 жовтня 1907 року, тобто в день, коли мав відбутися суд над ним і В. Степанківським, вони удвох переходять австрійський кордон. 20 Це була друга і найдовша, бо аж до 1914 року, еміграція. Живе в Галичині (Львів), Австрії (Відень), Швейцарії (Женева), Франції (Париж), Італії (Фльоренція), Німеччині (Берлін).21 Для посилення української визвольної акції в краю, для керівництва діяльністю УСДРП, він майже щороку нелегально приїжджав на Україну (1908, 1909, 1912), в Росію (1910). 22 На початку 1911 року, у Фльоренції, на березі річки Арно зустрічає Розалію Ліфшиць,23 абсольвентку паризької Сорбонни (факультет медицини) і 28 березня 1911 року одружується з нею. З того часу, на все довге життя, Розалія Яківна стає вірною товаришкою, однодумцем і дружиною.

У цю другу, довгу, сповнену руху, ризику, небезпек еміграцію В. Винниченко написав ряд найвидатніших творів на соціяльно-етичні та побутово-психологічні теми. Були це повісті й романи: «Щаблі життя», «Дисгармонія», «Чесність з собою», «Заповіт

16 В. Степанківський. В. Винниченко. стор. 15-17.

13 Юрій Тищенко-Сірий. Участь В Винниченка в революційному русі

1914-1916 pp. Збірник «Володимир Винниченко: статті й матеріали». УВАН у США, Комісія для охорони і збереження спадщини В. Винниченка, Нью-

Йорк, 1953, стор. 43-44. Далі Юрій Тищенко-Сірий. Участь В. Винниченка.

гс В. Степанківський. В. Винниченко, стор. 19.

г' Розалія Винниченко. В К. Винниченко (Біографічна канва), стор 12.

22 Там же.

23 Пізніше, до моїх рук потрапили документи, які свідчать, що знайомство В. К. з P. Я. відбулося набагато раніше. Небіж Розалії Яківни Дмитро Яковенко, в листі до мене від 3 серпня 1972, стверджує, що згідно з родинними переказами, «Перша зустріч і знайомство Р Я. з В. К. сталася, нібито в родині моїх батьків (Бориса і Віри Яковенків — Г. К ), в Кав1 ді Ляваґна (Cavi di Lavagna) в Італії. Вперше мої батьки перебували в Cavi di Lavagna з 1910 року». Але це свідчення також захитується протоколами студентської громади в Парижі. У протоколах громади імена В. Винниченка і Р. Ліфшиць значаться вже наприкінці 1909 року. З цього можна робити припущення, що знайомство їх сталося в Парижі десь літом 1909 року.

36

батьків», «Рівновага», «По-свій», «Божки». Зокрема найголосніший і найдискусійніший у той час роман «Чесність з собою» В. Винни-ченко написав протягом двох місяців, 24 замкнувшись у порожнє львівське мешкання Левка Юркевича, ч. 6 на Кадетській вулиці. 26 Одночасно написав він тоді низку драматичних творів, що з успіхом пішли на сцени спочатку російських, а згодом і західньо-европейських театрів: «Великий Молох», «Мементо», «Чужі люди», «Базар», «Брехня», «Співочі товариства», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Ці роки приносять йому загапьновизнану письменницьку славу, популярність і широкого різномовного читача. Вже 1909 року його твори в перекладі російською мовою появляються в збірниках «Знание», що виходили тоді за редакцією М. Ґорького. Того ж 1909 року, те саме видавництво «Знание» підготовило було до видання першу велику збірку його повістей і оповідань. 26 Відомі літературні збірники «Земля», що видавалися «Московським книговидавництвом письменників» 1908-1917 pp., де співробітничали такі визначні тогочасні російські письменники, як Ф. Сологуб (до речі, один з кращих перекладачів російською мовою Т. Шевченка), А. Блок, А. Бунін, Б. Зайцев, А. Серафімович,

А. Купрін, Л. Андреєв, М Арцибашев, Є. Чіріков та інші, вперше опубпікувапо кілька його романів: «Чесність з собою», — 1911 p., «Рівновага» («На весах жизни») — 1912 p., «Заповіт батьків» («Заветьі отцов») — 1914. «Божки» — 1916 р. У цьому ж видавництві, протягом 1914-1916 pp.. вийшпа в російських перекладах вибрана збірка творів В. Винниченка у 8-ми томах Це була не абияка подія в історії української літератури взагалі. Про нього заговорили найвидатніші літературні критики і публіцисти. Згадати хоча б з-поміж українців: Івана Франка, Лесю Українку, М. Грушевського, Оп. Грушевського, В. Леонтовича, І. Стешенка, С. Єфремова, М Сріблянського, М. Євшана, Г. Хоткевича, М. Могилянського, П. Христюка тощо. З росіян: М. Ґорького, А. Луначарського, В. Воровського, М. Ольмінського, В. Леніна, В.

!4 «Щоденник», кн. XXVII, запис 24 вересня 1938.

25 В. Степанківський В Винниченко. стор. 27.

ї6 Видання це не було здійснено через досі ще малоз'ясований конфлікт між В. Винниченком і М. Ґорьким. Дивись про це: М. Коцюбинський. Твори в трьох томах. Державне видавництво художньої літератури. Київ, 1956, том 3-ій, стор. 328, 487.

37

Львов-Рогачевського та багато інших. Оцінка вартостей його творів коливалася від найвищої похвали до найнижчої неґації.

Перші гостро-неґативні критичні удари Винниченко зазнав від росіян. І то головно з ідеологічного табору Леніна. Сам Ленін, з властивою йому неперебірливістю в висловах, не раз виступав проти Винниченка політика і белетриста. 27 В основі цих критичних виступів лежало не глибоке знання творів Винниченка, не об’єктивна їх аналіза, а лиш полемічний намір принизити партійного, ідеологічного і національного супротивника, що інакше думає. Ленін як централіст не міг погодитися з тим, що український національно-визвольний рух має всі атрибути модерного політичного руху, що українська соціял-демократія, провідною особою якої був Винниченко, діє на Україні як суверенна сила, непідлегла російській соціял-демократії. Ленін та його однодумці не могли дарувати Винниченкові-белетристові того, що в своїх творах він нещадно викривав усе хворобливе, патологічне й антисоціяльне не тільки в старому буржуазному суспільстві, але й у новому, революційному, соціялістичному. Винниченко, знаючи добре це середовище, умів скидати маски і показувати справжнє обличчя тих, що за радикальними фразами космополітизму-інтернаціоналізму ховали свій російський шовінізм і централізм. (Романи: «Божки», «Рівновага», «Хочу!»). Гострим зором мистця Винниченко бачив не тільки відданих, ідейних і чесних борців з самодержавством, але й сатаністів, людей, одержимих ідеєю влади, панування, терору — суспільно-небезпечних, бездушних, екстремних фанатиків. (Роман «По-свій»).. Понуру ґалерію образів, переткану неврастеніками, психопатами, надломленими фізично і морально типами передреволюційної політичної еміграції створив Винниченко в романі «Рівновага».

Все це викликало численну гостру реакцію з боку російської радикальної, а головно більшовицької преси. Саме з цього табору вперше кинено проти Винниченка обвинувачення у відступництві, у «занепадництві», у «блюзнірському паплюженні революції», в «смакуванні статевої проблематики», в «оголеному біологізмі», в «аморалізмі». В цю битву ідей і поглядів вривався час-від-часу із

27 В. І. Ленін. Твори Вид. 4, том 35, Лист до Інесси Арманд, стор. 107.

38

еміграції сам Винниченко. 1911 року він опублікував українською і російською мовами гострий памфлет: «Про мораль пануючих і мораль поневолених. Відкритий лист моїм читачам і критикам».

Одночасно з цією великою літературною активністю проявляв він не меншу активність політичну. Його особисті успіхи в письменстві не давали йому ні щастя, ні заспокоєння. Без національної і соціальної свободи українського народу немає і не може бути щастя і свободи творчої праці. Це було невід’ємне життєве гасло молодого В. Винниченка. Втікши на еміграцію від несправедливого царського суду, він, проте, не поривав, як ми вже вказували, зв’язку з Україною. Жадна поважна партійна нарада, жадне періодичне легальне чи нелегальне видання в Україні того трудного часу не відбувалося без посередньої чи безпосередньої участи В. Винниченка, що офіційно перебував на еміграції. Наприкінці травня 1914 року В. Винниченко з дружиною, знову нелегально, під чужим прізвищем, перейшов кордон. 10 червня 1914 року, як про це свідчать щоденні нотатки В. В., вони були вже на березі Дніпра. Це була околиця Катеринослава. Як свідчить Юрій Тищенко ,2е тогочасний активний учасник українського революційного підпілля, а особливо, як свідчить таємний документ жандармського управління за 1916 рік,28 з нелегальним прибуттям В. Винниченка в Україну, УСДРП розгорнула широку політичну акцію. Відразу ж, правдоподібно в червні, 30 під Катеринославом, у лісі, відбулась партійна конференція УСДРП. Запляновано було створити періодичний орган, поширити й поглибити працю серед робітників, селян і солдатів. Одночасно відновлено було контакти з харківським, полтавським, київським, одеським та кам’янець-подільським осередками УСДРП. Як і попередні, так і цей свій приїзд в Україну В. Винниченко вважав тимчасовим. Але несподівано 1 серпня 1914 року вибухла Перша світова війна. Всі кордони були суворо закриті. Треба було

ге Юрій Тищенко-Сірий. Участь В. К. Винниченка, стор. 45.

29 «Записка об украинском движении за 1914-1916 годьі с кратким очерком истории зтого движения, как сепаратистко-революционного течения среди населення Малороссии». Опублікована з передмовою проф. О. Ю. Гермайзе в «Українському археографічному збірнику», ВУАН, Київ. 1926, т. 1. стор. 271-354.

30 Розалія Винниченко. В. К. Винниченко, стор. 12.

39

залишатись на довший час у підпіллі. Справа була дуже тяжка. Почався масовий погром українського не тільки політичного, але й культурного життя. Була закрита вся преса, що де-не-де ще потроху існувала. В. Винниченко пробує під чужим прізвищем влаштуватись простим робітником на катеринославському заводі.31 Але спроба не вдалася Винниченкові стало відомо, що жандармерія довідалась звідкись, що він повернувся з еміграції й живе нелегально. За ним почалися найпильніші розшуки. Треба було негайно міняти місце мешкання. Розалія Яківна виїжджає в Москву, де жили її батьки, і там легалізується під своїм дівочим прізвищем. В. Винниченко тікає до Варшави. Намацує можливість перейти кордон. Всі спроби нічого не дали. Він виїжджав до Москви, де Розалія Яківна вже винаймипа десь на околиці Москви скромне, тихв і сховане від пильного ока жандармів помешкання.

Так почалася нелегальна доба в житті В. Винничвнка від 1914 до революції 1917 року. Але не була це доба тихого, схованого, одірваного від політики і культури життя. Небуденно енергійний і творчо-діяльний Винниченко на таке органічно не був здібний. Він насамперед пише. Ця доба дала нам чи не найкращі його твори: повість «Босяк», романи «Хочу!» і «Записки Кирпатого Мефісто-феля». За його редакцією і переднім словом виходить тижневик, призначений для робітників і селян, «Слово», яке цензура швидко закриває. Готує і, за активною допомогою Ю. Тищенка, видає IX том своїх оповідань. Спільно з Л. Юркевичем. В. Левинським та Ю. Тищенком відновлює видавниче товариство «Дзвін» і активно співпрацює в місячнику «Украинская жизнь», що його редагував і видавав російською мовою у Москві С. Петлюра.32

Одночасно, літом 1915 р. Винниченко бере керівну участь у черговій конференції УСДРП в с. Карачівка, під Харковом. На

3’ Там же.

32 До речі, тут чи не вперше, на питанні війни й України, стялися між собою ці два діячі українського руху, що пізніше розгорілося у відому вже тепер ворожнечу.

Див. а) Украинцьі и война. «Украинская жизнь», ч. 7. Москва, стор 3-7, або — «Симон Петлюра. Статті, листи, документи». Нью-Йорк. 1956, стор 184-187.

б) В. Винниченко. В чем наша сила7 «Украинская жизнь», июль. 1915. або трохи скорочений переклад В чім наша сила? «Шляхи», ч. 2, Львів. 31 грудня 1915.

40

призначену на осінь того ж року всеукраїнську конференцію УСДРП, з конспіративних причин не поїхав. Його тези і настанови на конференції виголосив у спеціяпьній доповіді Федір Гарах (Юрій Тищенко).33 Конференція відбулася в Катеринославі, 29 жовтня 1915 року, в приватному помешканні активних членів УСДРП, подружжя Лисиченків, на Польовій вулиці. Ця конференція мала дуже тяжкі наслідки для українського руху на Катвринославщині. Майже всі провідні діячі були арештовані. Це був наслідок роботи провокатора «Васьки-Золотого зуба». Його знали як скромного слюсаря, власника маленької слюсарні в Катеринославі. Після цього почались особливо активні розшуки В. Винниченка. Попереджений, він міняє кількаразово мешкання і прізвище. На початку 1916 р. він нелегально перебуває б маєтку свого давнього мецената і друга Є. X. Чикаленка, в селі Пврешорах. Пврешори він у «Щоденнику» жартома називає «Кошарбад». ЗО травня 1916 року, на викпик Розалії Яківни, він знову повернувся у свою нову підмосковську схованку, де жив до революційного спалаху в березні 1917 року.

ТРІЮМФ І ПАДІННЯ

З вибухом революції 1917 року В. Винниченко негайно повертається на Україну і відразу, спільно з М. Грушевським, очолює, у відомих вже нам ролях, український національно-визвольний рух. Допровадивши цей рух до проголошення 4-го Універсалу, — тобто проголошення й узаконення незалежної української держави в формі Української Народньої Республіки, — довів до ліквідації війни і підписання миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року, поділив долю всіх діячів доби Центральної Ради Покинув Київ і напівлегально жив на Княжій Горі під Каневом. Там написав кілька речей, а серед них відому драму «Між двох сип.” 34 З липня 1918 року, несподівано з'явилась на Кнлжій Горі

13 Юрій Тищенко Сірий Участь В. К. Винниченка. стор. 51

«Щоденник.', кн V. запис 27. VI. 1918. стор. 60.

41

гетьманська варта, арештувала В. Винниченка й вивезла до Києва. Вістка ця блискавично облетіла Київ та інші міста і викликала вибух обурення серед широких кіл українського громадянства. Правдоподібно на внесок проф. Д. Дорошенка, гетьман Скоропадський, на другий день арешту, дав наказ звільнити В. Винниченка. Після звільнення гетьман попросив ще В. Винниченка до себе на авдієнцію. Між ними відбулася історична розмова. Її повний і об’єктивний зміст досі невідомий. Із Винниченкових, дуже побіжних і односторонніх записів видно, що мова йшла про надання всій системі гетьманської держави українського характеру. Бо тільки це може створити умови дпя льояльної співпраці всіх українських партій і культурних організацій. З авдієнції В. Винниченко виніс дуже тривожне враження й тверде переконання, що тільки революційним актом можна врятувати українську державність від перспективи «єдиної й неділимої». Звідси бере свій початок ідея широкої нелегальної акції, підготовки до повстання, створення 13 листопада політичного керівного центру повстання — Директорії на чолі з В. Винниченком і нарешті — всенароднього повстання 15 листопада 1918 р. проти гетьмана й німецької окупації.

Так вередлива доля знову поставила на чолі великого всенароднього повстання письменника. Він прийняв це як конечний перед народом обов'язок. «Я почуваю тільки, — записав він тоді у свій «Щоденник», — що повинен стояти на цій горі, бо так треба для добра чогось більшого за мене». Розпочатий 28 листопада концентричний наступ на Київ повстанчих військ Директорії за два тижні зломив опір німців. 14 грудня 1918 року республіканська повстанча армія, на чолі з Директорією, зайняла Київ. Українська Народня Республіка знову почала жити незалежним державним життям. 22 січня 1919 року в Києві зібрався Конгрес Трудового Народу України. Цей найвищий представничий орган республіки прийняв декілька історичних ухвал. Серед них: узаконив усі основні соціяльні й національні завоювання українського народу; спільно з уповноваженими делегаціями від Західніх і Східніх українських земель проголосив об’єднання віками розірваних частин українського народу, — Галичини, Закарпаття, Буковини й Наддніпрянщини — в єдину нероздільну Українську Народню Республіку. Це був найвищий тріюмф другого етапу української революції — доби Директорії, на чолі якої стояв Володимир

42

Винниченко. І одночасно це вже був початок упадку В. Винниченка як політика.

11 лютого 1919 року, В. Винниченко виходить з Директорії, зрікається уряду і на початку березня виїжджає з дипломатичним лашпортом УНР за кордон. Як і чому це сталося? Щоб відповісти вичерпно й об’єктивно на це питання, потрібна ширша окрема праця. Тут же ми лише коротко і загально з’ясуємо собі тодішню ситуацію.

В момент найбільшого тріюмфу української національно-визвольної революції над Україною нависла смертельна небезпека, що її передбачав Винниченко ще на початку повстання у Фастівському лісі.35 На півдні погрозливо заворушились сили генерала Денікіна. В районі Одеси й Румунії висадився десант Антанти, своїм наставленням ворожий до молодої української держави На заході, в Галичині, почався наступ польської армії. З півночі, з російських кордонів, розпочали наступ російські більшовицькі дивізії. Потрібна була надлюдська енергія не одної людини, а тисяч талановитих організаторів, щоб зміцнити наявні українські військові сили і блискавично помножити їх бойову спроможність. Потрібне було глибоке, реальнв і передбачливе відчуття революційного часу й воління повсталого до життя, віками гнобленого народу. Потрібна була рішуча, ясна і реальна національна та соціяльна програма боротьби. Потріне було глибоке узгодження всіх керівних політичних сип української революції, узгодження в тактиці й стратегії як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Потрібні були в достатній кількості політично вироблені, освічені й фанатично віддані українській визвольній ідеї керівні кадри на всіх ділянках громадського, політичного і військового життя республіки. Всього цього, на жаль, в тій чи іншій мірі забракло. Як видно з щоденних записів В. Винниченка, це найбільше його мучило й приводило до розпачу. Загострюються стосунки з С. Петлюрою. Вину за послаблення бойової й обороноспроможної сили української армії, що найбільше в той час хвилювало В. Винниченка, він клав на С.

36 «Щоденник», кн. V, запис 28. XI. 1918.

44

Петлюру, як головного отамана військ УНР. Зростав непослух і отаманів. Армія не збільшувалась і не зміцнювалась. У тактиці й стратегії зовнішньої та внутрішньої політики зростали все більше і більше непогодження й розбіжності. Все це створило нестерпні умови для імпульсивного в своїй натурі В. Винниченка. Його охоплює почуття безвихіддя й особистого безсилля. Після відомої вимоги французького полковника Фрайденберґа, як офіційного представника антантської місії, щоб «голову Директорії В. Винниченка й голову Ради міністрів В. Чехівського вигнати, як собак» з уряду, В. Винниченко почав думати, що може він справді заважає в цій тяжкій ситуації, що може без нього інші, правіші кола, зроблять краще? Після довгих роздумів він вирішує відійти набік. Вирішує дати змогу іншим, тим, що не годилися з його тактикою і стратегією, взяти керму держави в свої руки. Ось, приблизно, при яких умовах він змушений був вийти з Директорії й виїхати за кордон.

ТРЕТЯ ЕМІГРАЦІЯ

12 березня 1919 року, в містечку Земмерінґ, під Віднем, він занотував у «Щоденник» таку історичну фразу: «Отже — у вигнанні ... Хто ж це так нерозумно й жорстоко глузує з нас?!»

Він мав повну можливість відійти від політики й зайнятись тільки літературною працею, за якою, як сам не раз казав, смертельно затужив.36 Але це, очевидячки, було понад його сипи. Доля відродженої української держави не давала йому спокою. Трагічна ситуація в Україні, наступ більшовицької Червоної армії, втрата наприкінці 1919 р. українською армією майже всієї української території, союз з Польщею коштом цілої Галичини, а найбільший страх і обурення викликала вістка про спроби піти на будь-яку угоду з Денікіном,37 — все це викликало глибоку тривогу

36 «Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером, і папером». «Щоденник», кн. V, запис 16. X. 1917.

3' Це «буде не тільки ганебно загублена державність, але й на якийсь час нанесено своїми ж руками глибоку рану нашій недорозвиненій, молодесенькій, такій кволій свідомості народу». («Щоденник», кн. VIII,

45

і замішання в свідомості й тактиці В. Винниченка. Він з групою своїх однодумців у Відні й Празі починає гостро передумувати й переоцінювати пройдений шлях і політику як свою, так і українського уряду взагалі. Він гарячково починає шукати нового шляху порятунку. На мить зроджується надія, що якби виникла соціяльна революція в усій Евролі, то це врятувало б українську державність. Процес переоцінки політики доби Центральної Ради і Директорії, намагання зрозуміти причини невдач і поразок наших набирають в цей час гострих, часто дуже суб’єктивних, нещадно-самокритичних форм. Революційні спалахи в Евролі, критична ситуація армії УНР, переможний наступ російської Червоної армії, відома резолюція ЦК РКП в грудні 1919 року, яка, під натиском української стихії, ще раз проголошувала повне визнання неза-лежности України, а мову українську обов’язковою мовою державного апарату, освіти і культури. — все це, плюс надзвичайно трагічна ускладнена ситуація в українському національно-визвольному таборі,38 зумовило нові погляди й нові політичні заходи В. Винниченка.

Як бути далі? Що робити, щоб вивести українську державність

із смертельної небезпеки, в якій вона тоді опинилася? Це питання стояло тоді перед усіма українськими партіями, провідними діячами і урядом.39 Стояло гостро це питання й перед В. Винниченком та його однодумцями. «Дика, люта хвиля варварів з півночі»40 заливає Україну. Виглядів на збройну перемогу над більшовизмом майже нема. В цій ситуації виникає думка: а може змінити тактику? Може використати це? Взятися «провадити справу большевизму? Одягти його в українську одежу?

запис 20. VIII. 1919). І ще пізніше:

«Вже ж ясно, що Денікін нас роздушить, розітре, що ніяких порозумінь

з ним не може бути, що він є наш не тільки державний, але й національний найлютіший ворог » (Там же, запис 25. IX. 1919).

38 Див. про це докладніше: І Мазепа Україна в огні і бурі революції. В-во Прометей, Новий Ульм, 1950, Частина перша, від розділу V і до кінця.

39 І. Мазепа свідчить, як саме в цей час (квітень-травень 1919 p.) С. Петлюра, приймаючи делегатів від УСДРП, в справі реорганізації уряду й зміни політики Директорії, почав розмову з ними питанням: «Що маємо робити з Україною?... Який вихід із ситуації?.. (Там же, стор. 152).

*° «Щоденник», кн. VI, запис 21. І. 1919.

46

Згармонізувати нарешті ці дві великі сили в одну?»... Бож історичне завдання:

«Не випускати ініціятиви, влади з українських рук. Хай большевизм, хай реакція, хай поміркованість — хай усяка форма влади — аби наша, національна» .41

Щораз більше і більше це опановує його як ідея й програма дії. Тим часом у центрі Европи стається не абияка подія: в Угорщині, 21 березня 1919 року, виникає радянська влада. І несподівано тиждень пізніше, 28 березня, від українського посла в Будапешті, В. Винниченко одержує телеграму.

«Негайно виїжджайте. Будапешт. Важні діла.

Ґалаґан, Козповський»■

І вже не було мови про тиху хату, про спокійну літературну працю, про усунення від політики. ЗО березня, в супроводі давнього побратима Юрія Тищенка, В. Винниченко був уже в Будапешті. Український посол в Угорщині Микола Ґалаґан інформував його, шо тодішній диктатор Бела Кун хоче з ним мати розмову. Він має якісь преважливі для української державности пропозиції і пляни. 31 березня Бела Кун уже прийняв В. Винниченка і мав з ним довгу розмову. Мова йшла, поперше, про негайний мир між Україною і радянською Росією, і подруге, про підписання тісного союзу між Угорською Радянською Республікою і Україною. В усіх розмовах з українського боку участь брали: посол М. Ґалаґан і Юрій Тищенко. М. Ґалаґан застерігав, що ці розмови він вів не від імени уряду УНР, а з ініціативи Бела Куна і своєї власної.42 Розмови тятися бпизько двох тижнів. У ці розмови Бела Кун втягнув Москву і Київ. Вони виповнені надзвичайно цікавими і зовсім досі не висвітленими фактами і проблемами. Зупинятись на них тут ми не маємо змоги. Скажемо тільки, що ці розмови нв дали бажаних для Бела Куна наслідків. Винниченко не прийняв умов, які ставила Москва, а Москва не прийняла тих умов, що їх категорично ставив Винниченко. На цьому розмови й скінчилися. За пару місяців скінчила своє існу-

41 Там же, запис 28 III. 1919.

" Микопа Ґапаган. З моїх споминів. «Червона калина», Львів, 1930, частина VI.

47

вання й сама республіка Бела Кума. Але ці розмови були важливим вступом до подій наступного року, коли В. Винниченко, з уповноваження своїх віденських і празьких однодумців, виїхав був до Москви для переговорів у справі миру и для активної участи в українській соціалістичній революції, як повідомляла віденська «Нова доба».43

Це найбільш дискусійний, найбільш осуджуваний і найменше вивчений період у біографії В. Винниченка. Тому зупинимо свою увагу трохи докладніше на цьому періоді.

Літо й осінь 1919 року та зима й весна 1920 року пройшли в напруженій літературній і громадсько-політичній праці. У червні Винниченко закінчив повість з історії українсько-російської війни 1918-1919 pp. — «На той бік». У кінці червня почав писати «щось подібне до історії української революції».44 Був це початок праці над відомим пізніше публіцистичним твором мемуарного характеру «Відродження нації». Ці спогади в трьох томах він закінчив у лютому 1920 року. Того ж року, у Відні, всі три книжки «Відродження нації» вийшли друком. 9-12 вересня 1919 року бере активну участь у закордонній конференції УСДРП у Відні. На цій конференції власне й зформувалась група, що вийшла з УСДРП і назвала себе Закордонною групою УКП. Ця група з 24 лютого 1920 року почала видавати газету «Нова доба». 25 лютого 1920 року відбулася конференція Закордонної групи УКП і Закордонної делегації УПСР. Обговорювалась справа єдиного бльоку й можливої поїздки В Винниченка на Україну. Коротко кажучи, кінець 1919 і початок 1920 років, це формування теоретичне обґрунтування так званого «рядянофільського періоду» в політичній біографії В. Винниченка та його групи. І «Нова доба», і «Відродження нації», і «Політичні листи» В. Винниченка та праці багатьох його однодумців (В. Левинський, М. Шаповал, Г. Паламар, П. Стах [С. Черкасенко] та інші), — це спроба обґрунтувати «нову добу» української політики, спроба розірвати з минулим і накреслити нові шляхи. Цей процес ревізії, переоцінки української політики доби Центральної Ради і

"'«Нова доба».Орган Закордонної групи УКП. ч. 22 Відень, 31. VII

1920

*4 ..Щоденник», кн. VII, запис 23 VI. 1919.

48

Директорії йшов у парі з нещадною, часто дуже суб'єктивною, необгрунтованою, психологічно неоправданою критикою тогочасного тяжкого стану уряду та державного статусу УНР, як і її місій по всьому світі. Звичайно, доба була буремно-трагічна. Доба УНР наближалась до свого кінця. Страх, що українська державність іде до загибелі, що ініціятива влади в Україні переходить до «чужих рук», витворює в свідомості В. Винниченка неймовірно тяжкий стан. Щось треба робити. Треба зробити «останню спробу хоч щонебудь врятувати». Він готовий «на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп’яття».46

Після кількох місяців теоретичних роздумів, переоцінок, переговорів і схвалення з боку Закордонної групи УКП, В. Винниченко з дружиною, на чеський дипломатичний пашпорт, у супроводі відомого чеського соціял-демократа, пізніше члена чеського парляменту, Яроміра Нечаса та особистого секретаря Олександра Бадана, на початку травня 1920 року, виїхав через Берлін до Москви. Навіть в тих умовах це була надзвичайна своєю формою, відважна, тяжка і ризикована особистою честю, свободою, і навіть життям місія. Тому В. Винниченко зовсім не хизувався, коли перед виїздом, ЗО квітня 1920 p., у свій «Щоденник» записав:

«Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу пониження, образ, тривог, боротьби було мною випито... Першим чистилищем має бути Москва. Там перше має проявитися цей рік мого самозаглиблення, самотримання, самодисципліни. Там я випробую свою "чесність, з собою”».

На яких же умовах виїхав В. Винниченко? Яку програму дії мав для себе? На підставі багатьох записів у «Щоденнику», а зокрема

— за 25. IX. 1919, 10. XI. 1919., ЗО. IV. 1920, розмови з Бела Куном і умови, які він подав йому,46 та інших матеріялів, що збереглися в архіві, цю програму можна звести до таких 9 пунктів:

1) Українська Радянська Республіка існує як незалежна, соборна держава, пов'язана з РРФСР та іншими радянськими

45 «Щоденник», кн. VIII, запис 14 X. 1919.

46 Див. М Ґалаґан. З моїх споминів, ч. VI, стор. 182-183.

49

республіками пише спеціяльними дружніми договорами.

2) Офіційна державна мова в УРСР — українська. І то від найнижчих до найвищих ланок партійного і державного адміністративного, освітнього та пропаґандивного апарату.

3) Повна незалежна фінансова та економічна політика.

4) Цілком незалежна зовнішня політика.

5) Окрема українська армія, міліція і політична розвідка, що підлягають тільки українському урядові.

6) Перебування військ тої чи іншої союзної республіки на території другої, може бути тільки за дозволом і згодою останньої.

7) Транспорт і пошта цілком підпорядковані урядові УРСР.

8) Ідея світової федерації — основна мета всіх існуючих і майбутніх радянських республік.

9) Українська Ком. Партія входить в Комінтерн окремою делегацією і репрезентує там Україну як окрему республіку.

Перетворення в реальне життя цих програмових точок мало бути основою переговорів і участи В. Винниченка в українському радянському уряді. Як відомо, з цих переговорів нічого не вийшло. Більшовики цієї програми не прийняли, а Винниченко не прийняв того, що пропонували вони йому. Через чотири місяці47 поневірянь у Москві й Харкові В. Винниченко вернувся за кордон. Вернувшись, він відразу склав звіт перед своїми однодумцями, опублікував у пресі ряд заяв, оголосив нещадну війну РКП і КП(б)У та перед цілим світом викрив їх диктаторську антинародню систему.48

47 Хронологічно ця місія В. Винниченка до Москви вкладається в такі дати: 24 травня 1920 року переїхали кордон Радянської Росії і виїхали до Москви. 23 вересня 1920 року — покинули Радянську Росію.

48 а) Справоздання з подорожі на Україну. «Нова доба», 4 грудня 1920, і в наступних двох числах.

б) Поворот В. Винниченка з України. Редакційна стаття. «Нова доба»,

23 жовтня 1920.

в) В. Винниченко. Лист до українських робітників і селян. «Нова доба», 23 жовтня 1920.

г) «Революція в небезпеці» (Лист закордонної групи УКП до комуністів і революційних соціяпістів Європи й Америки). Київ-Відень, 1920, 82 стор. Цей памфлет вийшов одночасно кількома мовами: німецькою, французькою, англійською й італійською.

50

Не дивлячись на це все, місія В. Винниченка 1920 року в більшовицький табір і досі оповита пеґендами, перекручуваннями, неправдивими висновками й необгрунтованими припущеннями. Спробуймо, опираючись на тогочасні щоденні записки В. Винниченка та інші дотичні документи, внести деяку ясність в це питання.

З якими намірами поїхав В. Винниченко в Москву і Харків і на яких позиціях стояв він у переговорах з ЦК РКП і ЦК КП(б)У, ми вже знаємо. Протягом довгих, прикрих, іноді драматичних чотиримісячних переговорів у «ворожому стані» він від тих позицій не відступив. Не відступив навіть тоді, коли зрозумів, що потрапив у безнадійну пастку, копи йому, з вірогідних джерел, стало відомо, що його фізична ліквідація чи заслання це питання тільки часу. На цю дуже реальну в ті часи і в тих умовах загрозу, Винниченко, спільно з дружиною, без вагання вирішив кінчити життя самогубством, але не відступитись від своїх позицій. 49

Тому В. Винниченко мав усі моральні підстави, багато років пізніше, гордо і чесно заявити; «Ніколи, ніде, ні в яких обставинах ми національного боку визволення не зраджували. Ні в яких переговорах і договорах ми не згоджувались на віддання ні одної частини єдиної української нації на поневолення (чи то Галичини,чи Буковини, чи Волині, чи Підкарпаття і т. ін.). Ніколи, ніде, ні за які персональні чи групові (клясові) субсидії, привілеї чи як інакше ми не згоджувались на зменшення хоч би на йоту суверенітету української нації.50

В. Винниченкові, проте, закидають, що він, поїхавши на переговори, вступив у КП(б)У і був членом уряду X. Раковського. А що про це говорять об’єктивні факти? Прибувши наприкінці травня 1920 року до Москви, В. Винниченко відразу почав переговори. Перші враження від загапьнопанівного політичного підсоння в Москві було негативне. «Стихія дужча за ідею, — нотує він у свій «Щоденник». — «В соціялістичній совітській Росії якраз тепер стихія забиває ідею». Різними шляхами, формами, звичками ця

49 а) «Щоденник», кн. IX, запис 15. VIII. 1920.

б) Н. Григоріїв. Спогади про В. Винниченка. «Українське громадське слово», ч. З, Нью-Йорк, 1955.

50 Володимир Винниченко. Перед новим етапом. Накладом Видавничого т-ва «Вперед», Торонто, стор. 45-46.

51

стихіо «виливається в форму російського націоналізму»... «Найвиразніше це виявляється в українському питанні. У Комісаріяті закордонних справ референт українських справ, отже людина найбільш компетентна й авторитетна серед інших, сказала Нечасові так. ніякої України не було й немає; на Україні всі чудесно говорять по-руськи і все це українське питання є вигадка Так говорить той, хто має обов’язок інформувати уряд в українських справах. Як же говорять ті, що слухають такого референта? Цей погляд панує скрізь... І це виявляється в усій політиці керуючих кіл».51

Перші розмови з К. Радеком, з наркомом закордонних справ Ґеорґієм Чічеріном підтвердили це. Ґ. Чічерін, наприклад, відразу спробував довідатися, з якою програмою приїхав В. Винниченко? В першу чергу цей дипломат хотів вивідати: «А як буде з Донецьким басейном, Кубанню? Кому вони будуть належати?»...52 Це відразу насторожило В. Винниченка. Він побачив, що для всіх тих, які стоять за плечима Чічеріна, не комунізм, а цілість імперії важить у першу чергу. «Націоналізм починає покривати комунізм». Одне слово, почалась нещира дипломатична гра з Винниченком. В рух було пущено все: брехню, лицемірство, обкручування, залякування й найпривабливіші обіцянки Кількаразові розмови з Л. Каменевим, Л. Троцьким, з головою Комінтерну Г. Зінов'євим та іншими нічого конкретного не дали. Вони натякали йому про пост заступника голови Ради Народних Комісарів УРСР, комісарів закордонних справ, комісара військових справ і, навіть, члена «Воєнревсовєта» Республіки, але обходили конкретні й принципові питання української державности. Усі спроби В. Винниченка поставити розмови ясно і принципово саме в цій площині не мали успіхів. Питання тої чи іншої високої посади його не цікавило. Він жив тільки одною ідеєю: як у цей трагічний момент «зберегти ініціятиву в українських руках», як «врятувати українську націю від розп’яття». Його ж партнери це ігнорували, а натомість приваблювали найвищими державними посадами. Через два тижні В Винниченко, усвідомивши безнадійність переговорів, робить першу спробу перервати розмови і повернутись за кордон.

51 «Щоденник», кн. IX, запис 3. VI 1920

52 Там же.

52

У міжчасі чутка про приїзд для переговорів В. Винниченка розійшлася по Україні. Йому почали писати листи з привітаннями й запрошеннями негайно приїжджати в Україну. Його відвідали ряд діячів з України. Всі вони переконували його, що він повинен негайно їхати на Україну. Українська стихія росте й міцніє. Його приїзд матиме рішальне значення для української державної справи. Особливо переконливі інформації дав йому лист від В. Чехівського, а за ним — відвідини відомого в той час діяча на Україні, галичанина Палієва. Під впливом розмови з Палієвом В. Винниченко залишає ідею виїзду за кордон, а вирішує негайно їхати на Україну. 25 червня, не маючи згоди Москви, силоміць, власними засобами виїжджає на Україну. Але Харків зустрів його ще стриманіше і неприхильніше ніж Москва. Оптимістичні розповіді однодумців були тільки їх добрими бажаннями. Вибух нового розчарування підсилила неприязна зустріч з лідерами УКП: Ю. Мазуренком і А. Річицьким. Вони хибно зрозуміли його довгу боротьбу в Москві і Харкові, як боротьбу за «комісарський портфель». Ця несправедлива оцінка, здавалося б однодумців, глибоко вразила В. Винниченка. Його охоплює розчарування. Він усвідомлює свою помилку: «Абсолютно безпотрібна була подорож сюди, — наївна, ідеалістична, подорож сентиментального юнака»...53 З’являється знову думка виїхати таки за кордон і раз назавжди відійти від політики.

«Я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю у своє справжнє, єдине діло: літературу. Ці два місяці Голгофи навіки виліковують мене від роздвоєння. Тут в соціяпістичній совітській Росії я ховаю свою 18-літню соціялістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».54

І він вживає рішучих заходів виїхати. Для цього вертається знову в Москву. З серпня 1920 р. робить спробу просто втекти. Спроба не вдалася. «Перед самим відходом поїзду прийшло розпорядження з Коміндєл, щоб ми висіли». 55 Почалася нова хвиля

53 Там же, запис 11. VI. 1920

м Там же. запис 15. VII. 1920.

56 Там же, запис 4. VIII. 1920.

53

переговорів, натиску, залякування та обіцянок. Винниченко нічим не поступався. Тоді Москва припиняє з ним розмови, але й візи на виїзд не дає. Ситуація трагічна. З’являється думка про самогубство, але не капітуляцію. Врятовує лист від голови Дніпросоюзу Д. Коліуха. Він запрошує приїхати до Києва. Обіцює забезпечити життя й створити умови для творчости. В. Винниченко не вірить у таку можливість. Апе іншого виходу нема. 17 серпня 1920 р. він вдруге їде до Харкова, щоб звідти перебратися до Києва. Дуже показовий дпя стану того часу такий його запис у «Щоденнику» від 14 серпня 1920 p.:

«Вважаю ці три місяці поневіряння по московських митарствах не загубленими для себе. Це школа самовиховання. Зберегти ясність і веселість духу після всіх цих прикростей, розчарувань, обманів, лицемірства, що довелося зазнати — це великий успіх. Мало того: це є підготовча ступінь до дальшого, до більшого й тяжчого».

Але у Харкові несподівано його відвідали X. Раковський і Д. Мануїльський. Від імени ЦК КП(Б)У вони запропонували йому відновити розмови про співпрацю. Конкретно вони пропонували йому прийняти пост заступника голови Ради Народних Комісарів і Народного комісара закордонних справ УРСР. В Винниченко не відмовлявся, але вказував на свою вимогу справжньої, не фіктивної української державности. Д. Мануїльський на це відповів, що ця Винниченкова програма не є перешкодою для співпраці. Він повинен увійти в уряд і запроваджувати ту програму в життя. Але щоб увійти в уряд, він повинен стати членом партії. Дпя цього Д. Мануїльський запропонував подати відповідну заяву до ЦК КП(б)у. В. Винниченко охоче згодився. Це була нагода викласти ще раз принципову свою позицію. Таку заяву В. Винниченко подав правдоподібно 6 вересня 1920 р. Одночасно з цим Д. Мануїльський домігся 8 вересня згоди В. Винниченка на дві, згадані вище, високі державні посади. В. Винниченко принципову згоду дав, але остаточне рішення в цій справі узалежнив від трьох моментів:

1) від позитивного ставлення ЦК КП(б)У до його деклярацїї;

2) від офіційного його прийняття в члени КП(б)У і

3) від затвердження його членом Політбюра ЦК КП(б)У. Він заявив, що в політиці він людина стара і бита. Він знає, що долею

54

його народу і країни керує не голова і не заступник Ради Народних Комісарів, а Політбюро, як найвищий політичний орган країни. Тому, щоб бути чесним з собою і відповідати перед народом за політику уряду, він повинен належати до цього найвищого політичного центру.

9 вересня В. Винниченко, через своїх прихильників, членів ЦК, довідався, що 8 вересня Політбюро розглядало його «деклярацію» й відхилило її. X. Раковському було доручено добитися від В. Винниченка поступок. На це Винниченко у свій «Щоденник» занотував:

«Ані на ніготь я не уступлюся, голубчики ви мої, з моїх принципіяпьних позицій. Ви мусите уступитись».56

Цим, власне, і кінчається вся історія переговорів, вступу в КП(б)У і в уряд X. Раковського. 10 вересня його офіційно повідомили, що його «деклярації» не прийнято. На це В. Винниченко «категорично, рішуче і твердо» заявив, що в партію він не вступає і в уряд не входить. «На цьому, — записує він того ж дня, — й кінчаються мої відносини з ними. Цим закінчується й моя політична діяльність». 57 Правдоподібно 14 вересня В. Винниченко з дружиною й особистим секретарем О. Баданом, виїхав до Москви. З великими труднощами, перешкодами, ризиком вдалося 21 вересня покинути Москву. 23 вересня 1920 року він був уже за кордоном.

Так у світлі автентичних документів виглядає той найменш вивчений і найбільш осуджуваний період в біографії В. Винниченка. Із усього сказаного вище здається ясно, що поїздка В. Винниченка 1920 р. на доручення групи українських діячів-еміґрантів до Радянської України була продиктована свідомістю патріота і державника: «не випускати ініціативи впади з українських рук», «врятувати українську націю від розп’яття». Можна сперечатися і не погоджуватися з шляхами й методами, які було вжито для осягнення цього, але не можна заперечувати шляхетних, відважних і патріотичних намірів. Ясно також, що за чотири місяці поневірянь, понижень, образ і небезпек В. Винниченко не пішов на безпринципну співпрацю з більшовиками,

56 Там же, запис 9. IX. 1920.

57 Там же, запис 10. IX. 1920.

55

не поступився ані на цаль із своєї самостійницької, державницької позиції, не спокусився жадними благами, не став ані членом КП(б)У, ані членом уряду X. Раковського

«ОБТРУШУВАННЯ» ПОЛІТИКИ Й «ПОРИНАННЯ» В ЛІТЕРАТУРУ (ЧЕТВЕРТА ЕМІГРАЦІЯ)

Повернувшись, В, Винниченко з дружиною оселився в Целлендорфі під Берліном. Він, як ми вже говорили, негайно склав звіт перед усім українським закордонням, перед українськими робітниками і селянами в Україні та перед цілим західнім світом. У кількох публікаціях, зокрема, як знаємо, в ширшому памфлеті «Революція в небезпеці», він дав гостровбивчу характеристику всієї системи більшовизму. Перед ціпим світом він ствердив, що ні свободи соціальної, ні національної, ні радянської влади, як влади народньої, там нема. Панує безоглядна диктатура, терор і націоналістична політика РКП. Це була чи не перша в західньому світі, з такою речевою аргументацією, критика радянської системи, яка била її в найболючіше місце. На цю акцію вожді з КП(б)У змушені були якось відповісти. Насамперед, їм треба було виправдатись перед українським народом і скомпромі-тувати В. Винниченка як перед своїм народом, так і перед західнім світом. Відразу ж після виїзду В. Винниченка, в органі ЦК КП(б)У «Коммунист», що виходив, звичайно, російською мовою, було опубліковано спеціяльне пояснення, 58 що мало на меті скомпро-мітувати В. Винниченка. Слідом за цим, 5-ий Всеукраїнський з'їзд рад. що відбувався між 25 лютого й 3-ім березня 1921 року, окремою постановою оголосив В. Винниченка. як «ворога народу», поза законом. Пізніше появилося ще кілька статтей, що намагалися очорнювання і компромітацію В Винниченка поглибити.59 Щоб якоюсь мірою знешкодити гострі викривальні виступи В. Винниченка, головно чужими мовами за кордоном, була для цього активізована тутешня більшовицька агентура. Серед кількох виступів варто згадати виступ відомого у свій час

58 Два документа -Коммунист», Орган ЦК КП(б)У Харьков. 5. 15 нопбря, 1920.

59 С. Пилипенко Винниченко і Курах. «Червоний шлях», ч. 4-5, 1923.

56

угорського публіциста, вченого філософа Ґеорґа Лукача. Він написав злобний і необгрунтований памфлет проти В. Винниченка під заголовком «Український націонал-більшовизм». Цей памфлет негайно поспішила передрукувати тодішня нью-йоркська газетка українською мовою — «Українські щоденні вісті». Редакція УЩВ попередила цей памфлет своїм словом, вказуючи, що це є гідна «відсіч Винниченкові», і що вона розкриває «ворожість винничен-ківців і новодобистів проти пролетарської революції». 60

Що ж робив у той час В. Винниченко? Склавши звіт, висловивши ясно свій погляд на більшовицьку систему, він поступово почав «обтрушуватись від політики». 1921 року припиняє своє існування Закордонна група УКП. Закривається її орган «Нова доба». В. Винниченко перестає виступати в пресі.

«Більше року утримуюсь од якихбудь виступів, мовчу і стараюся тільки про те, щоб про моє існування якомога швидше і міцніше забули», — записує він у «Щоденник» від 31. III. 1922 року. Але політичний світ йому не дає спокою. ЗО квітня 1921 року він ще приймає запрошення від Едуарда Бенеша і їде до Праги на розмови з ним. У той же час він листується з М. Шаповалом, Н Григоріевим і дискутує питання української політичної й культурної акції в Европі. Він дістає багато листів з України: від активних тоді діячів УКП Ю. Лапчинського та Анд. Річицького, від М. Авдієнка, Д. Коліуха та інших. 2-ий Всеукраїнський національно-повстанський з’їзд, не запитавши згоди, обирає його членом Політичного Комітету Національної України. Йому пропонують очолити знову Директорію. Але від цього всього В. Винниченко відштовхується. Це вже поза його активним зацікавленням. Це лиш відгомін минулого. Він усе більше і більше заглиблюється в творчі роздуми, спостереження, читання. Він активно вивчає німецьку й французьку мови. З новим зацікавленням заглиблюється в проблеми філософії, поширює свої знання з естетики, етики, моралі, психології, філософії, релігії. Твори відомого французького філософа Жан-Марі Ґюйо привертають його пильну увагу. «Філософія життя» Ґюйо, складні проблеми естетики, етики і релігії, які Ґюйо пояснює соціяльними

6IJ Ґеорг Лукач. Український націонал-більшовизм. «Українські щоденні вісті», Нью-Йорк. 22 березня 1921.

57

умовами, його гостра критика всіх релігійних систем і намагання замінити віру в Бога вірою в нескінченний, вічний і незбагненний космос, — все це пильно студіюється і стає світом мислення В. Винниченка. Поруч з працями Ґюйо, в лектурі В. Винниченка були праці вельми тоді впливового німецького психолога і філософа Віпьгепьма-Макса Вундта. Його «Етика» притягає найпипьнішу увагу нашого письменника. Читає тоді також книжки: французького мораліста Кує, філософа Анрі Пуанкаре, психолога і філософа Ґустава Лебона. З багатьох книг цього цікавого французького мислителя найбільше уваги зосередив В. Винниченко на «Психології революції» і «Натовп: студії суспільної думки». Пильно читає Вольтера. Студіює буддизм. Пізніше, в добу розробки «Конкордизму», всі ці книги, поряд з багатьма іншими, відіграють у свідомості В. Винниченка велику ролю.

Одне слово, десь з першої половини 1921 року помічається глибокий перелім у творчій біографії В. Винниченка. Про цей свій настрій сам В. Винниченко в «Щоденнику» записав так:

«Мій перелом, як ця весна. Неначе зненацька, неначе несподівано, замість тоскного, морозячого туману в душі, замість холодної, безнадійної сльоти, крізь яку не видно нічого вперед на п’ять кроків, через яку весь світ здається вогкою, слизькою і темною ковбанею, — замість цього "раптом” п’яний вітер, сонце, молоді, жилаві уперті зелені буруньки, безмежний простір блакиті, галас і гомін всього живого». 61

Цей творчий «п'яний вітер», цей «галас і гомін всього живого» позначився на всіх його творах 20-их років. Це роки великого творчого піднесення. Вже 1921 року постає в нього низка творчих задумів та ідей. Протягом наступного десятиріччя він написав: тритомний соціяльно-утопійний роман «Соняшна машина» (1921-1924); остаточно опрацював, написану ще 1919 року першу редакцію повісти з історії російсько-української війни й революції 1918-1919 pp. — «На той бік» (1923); написав цикл глибоко-

61 «Щоденник», кн. X. запис 14. IV. 1921.

58

поетичних, чудесних психологічних малюнків — оповідань на теми народніх пісень, що склали збірку «Намисто» (1921-1928); досі неопублікований роман «Поклади золота» (1926); філософсько-літературну візію нової людини — «Щастя» (Листи до юнака, 1930); першу редакцію соціяльно-утолійного роману про мир і узгодження інтересів між людьми «Нова заповідь» (1932) та ряд оповідань, що більшістю й досі не друковані: «Злочинство», «Білесенька», «Стелися барвінку» тощо.

Одночасно написав цикл драм: «Пісня Ізраїля» («Кол Нідре»), «Великий секрет», «Ательє щастя», «Над», «Пророк» і два сценарії на тему роману «Соняшна машина» та драми «Пісня Ізраїля».

Десь року 1922, ще в Берліні, почалася дружба з молодим, тоді ще початкуючим, художником Миколою Глущенком. В. Винниченко дуже опікувався ним, популяризував, допомагав матеріяльно і морально. Ця дружба тяглася довгі роки й особливо зміцніла, коли М. Глущенковже став відомим майстром «паризької школи». В атмосфері М. Глущенка та його товариства у В. Винниченка прокидається давня його пристрасть до малювання. Ніби жартома, ніби для відпочинку від літературної праці, десь в середині 20-их pp., він береться за пензель. З того часу до кінця життя він не переставав малювати. Як писав пізніше М. Глущенко,

В. Винниченко вже «з перших своїх малярських кроків дивував своїми досягненнями».62 А такий знавець образотворчого мистецтва як С. Гординський висловився про малярську спадщину Винниченка так:

«Серед досить великої групи українських мистців паризької школи Винниченко, хоч нічим оригінальним не виявився, — маляр далеко не аматорської міри. Майбутній історик мистецтва при розгляді цієї групи не зможе проминути малярських творів В. Винниченка».63

Французький малярський критик М. Кеплер, що оглянула більшу колекцію Винниченкових картин, висловилася ще похвальніше:

62 М. Глущенко. Винниченко як маляр. «Володимир Винниченко; статті й матеріяли». УВАН, Нью-Йорк, 1953, стор. 62.

63 Там же, стор. 60.

59

«В. Винниченко-маляр може зайняти почесне місце серед найкращих малярів сучасної Европи». 64

Отже, і в цій, ніби побічній для себе, галузі мистецтва, В. Винниченко залишив нам значну, бо близько сто картин, спадщину.

20-ті роки, це роки великих творчих успіхів В. Винниченка. У Державному видавництві України і в кооперативному видавництві РУХ у Харкові вийшло двадцятип’ятитомне видання його творів. У цих же видавництвах, після довгих митарств, вийшов аж трьома виданнями, його новий роман «Соняшна машина». Одночасно цей роман та багато інших творів його вийшли тоді російською та іншими мовами. Його п’єси: «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Гріх», «Закон» з великим успіхом ішли майже на всіх європейських столичних сценах Німеччини, Італії, Чехо-Словаччини, Румунії, Болгарії, Сербії, Еспанії, Норвегії, Данії, Голландії. «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» з кону театру перейшла була на екран. Сценарну обробку й фільмування «Чорної Пантери» зробили кінорежисер Г. Яновіц і д-р Йоганес Ґутер. Цей сценарій, у трохи скоромному вигляді, був опублікований, з багатьма ілюстраціями з фільму, у відомому тоді німецькому журналі «lllustrierte Filmkurier» (ч. 73, січень 1921 p.). Багато його творів («Записки Кирпатого Мефістофеля», «Чесність з собою», «Талісман», «Віють вітри», «Студент» та інші) виходили різними мовами (українською, російською, чеською, румунською, німецькою, французькою) і різними виданнями в Европі.

Від 1922 року В. Винниченко разом з М. Шаповалом редагував великий літературно-громадський місячник у Празі «Нова Україна». Тут опублікував багато статтів на різні громадські й культурні теми. За ініціативою відомого тоді на еміграції грузинського політичного і культурного діяча Вассо Думбадзе, В. Винниченко, спільно з своїм правним дорадником, київським адвокатом Марком Григоровичем Віленським, закладає комерційне фільмове товариство «Україн-Фільм». На жаль, це підприємство, з різних причин, не розгорнуло своєї праці. Але саме для «Україн-Фільму» В. Винниченко написав два, згаданих вище кіносценарії,

м Там же, стор. 66.

60

а Михайло Грушевський, за намовою Винниченка, написав кіносценарій на історичну тему «Запорожці».

Отже, як бачимо, нашому письменникові в якійсь мірі вдалося «обтруситись від політики» і виповнити своє життя всебічною творчою і культурною працею. Це дапо не тільки моральне задоволення, але й нарешті за довгі непевні роки, належну матеріяльну базу, що забезпечувала нормальну працю письменника. Наприкінці 1924 року В. Винниченко вирішує покинути Німеччину й переїхати до Франції. Формальності з візами у французькому консуляті було полагоджено в січні 1925 року. 7 лютого того ж року В. Винниченко з дружиною вжв приїхав до Парижу. Тут він, у більш-менш нормальних умовах, з добрими творчими наслідками, прожив до жовтня 1934 року.

МУЖЕНСЬКА ДОБА (1934-1951)

На початку жовтня 1934 року В. Винниченко з дружиною покинув Париж і виїхав на постійне мешкання в село Мужен (Mougins) департамент Альп-Марітім, округа міста Канн. Тут, у чарівному видолинку, він придбав собі дуже стару хату і досить велику ділянку городу.

Що примусило В. Винниченка до цього? Як знаємо, 20-ті роки

— були роками великих успіхів і лопулярности В. Винниченка. Належний гонорар за вистави його п’єс і за видання його творів регулярно надходив як з України, так і майже з усіх європейських країн. Це, звичайно, давало йому змогу нормально жити й працювати. Але від початку тридцятих років ситуація гостро змінилася. В Европі (Італія, Німеччина, Еспанія) поширюється й утверджується фашистський режим. Культурне життя тратить свою незалежність. Впливи, смаки і примхи диктаторів стають вирішальними. У цьому новому підсонні твори, ба, навіть саме ім’я В. Винниченка, ставали не бажаними. Його п’єси зникають з європейських театрів. Його прозових творів майже не друкують.

В Україні так само політична ситуація різко міняється. Утверджується централістично-націоналістичний курс Сталіна. Почалась масова терористична акція проти діячів української культури і науки. Мінявся цілковито курс національної політики партії. Всупереч дотеперішній настанові головною небезпекою

61

відтепер оголошується “Місцевий», «український націоналізм». Самого ж Винниченка заплямовують з високої політичної трибуни

— пленума ЦК партії — як «старого вовка української контрреволюції».65 Належний йому гонорар конфіскується спеціяль-ною ухвалою Наркомфіну РРФСР.66 Твори його не тільки забороняють друкувати, а й вилучають з ужитку в усіх шкільних, публічних і державних бібліотеках України. У шкільних підручниках, навіть в університетських лекціях, заборонили згадувати про В. Винниченка як письменника. Це все відбилося не тільки на духовому, моральному, а насамперед — на матеріяльному стані письменника. Він опинився без усяких засобів існування. Стояло невідступно питання: як і з чого жити далі?

«Думання, думання, думання про ферму, будинок, заробіток. Де краще, де певніше, де не доведеться голодувати, де можна буде вирвати хоч пару годин на літературну роботу? Чи не доведеться? Чи длубатись усе життя в землі, продукувати не оповідання, п’єси, романи, картини, а картоплю, салату, баклажани?»67

У такій новій ситуації В. Винниченко з дружиною приходить до вирішення: поки ще є малі збереження, виїхати з Парижу, знайти десь ферму й зробити її матеріяльною базою свого дальшого існування. Так прийшло до купівлі хати в Мужені. Місце свого нового осідку В. Винниченко назвав «Закутком». З переїздом Вин-ниченків до Мужену ця назва, у французькій транскрипції Zakoutok, появилася на воротях їхньої садиби. Місцеве населення швидко звикло до дивної назви й легко вимовляло її з наголосом на останньому складі.

Невдовзі перед переїздом до «Закутка» В. Винниченко записав до «Щоденника»:

«А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки,

66 М. Попов. Промова на об'єднаному листопадовому пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, 1933 р. «Червоний шлях», ч. 10, 1933.

66 П. Постишев. Промова на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, листопад 1933. «Правда»’, 6 грудня 1933. — С. Косіор. Промова на тому ж пленумі, «Правда», 2 грудня 1933.

67 «Щоденник», кн. XXIII, запис 7 червня 1934.

62

стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сили, щоб могти мати право самій рішати, кого з своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два-три роки, може двадцять-тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, колинебудь здадуться».68

Муженська доба — це без сумніву нова доба в житті В. Винниченка. Нитки, що у 20-ті роки його ще тісно в'язали з Україною та з українською еміграцією, тепер поступово обриваються. Він все болючіше відчуває себе ізольованим і всіма покинутим. Глибші філософські роздуми над минулим і сучасним уже на початку тридцятих років призводять до радикальної і рішучої переоцінки суспільних, моральних і політичних основ усього сучасного людства. Щоб хоч трохи збагнути суть цих переоцінок, зупинімось бодай дуже коротко на його думках і ідеях того часу.

Від тисячоріч уся духова й матеріяльна діяльність людей спрямована на досягнення універсальної ідеї людства — ідеї щастя. Але на перешкоді завжди стояли і стоять війни, революції і законсервовані соціальні та морально-побутові традиції людей. Щоб досягти щастя, треба перемогти ці вічні перешкоди. Візьмемо революції, ці, за висловом Винниченка, хірургічні спроби змінити суспільні стосунки і наблизити людей до щастя.69 Що ж показує багатовікова практика людей? Вона показує, що шлях до щастя через революції фальшивий, ілюзорний. Жадна революція у світі не принесла людям полегшень. Не вкоротила шляху до щастя. Замість старої деспотії, поставала нова, революційна, але ще жорстокіша деспотія. Найновіша поява на Сході Европи — сталінська деспотія, найпереконливіше про це свідчить. Отже, шлях до щастя через революції, бомби, барикади, убивства не виправдав себе. Сучасна ситуація — смертельний конфлікт між Заходом і Сходом — між Радянським Союзом і Західнім світом на чолі з Америкою, — ставить людей перед перспективою їх тотального знищення. Отже, війна — це загроза не тільки ідеї щастя, але й

“ «Щоденник», кн. XXIII, запис 7 вересня 1934.

69 «Щоденник», кн. XXI, запис 10 вересня 1932.

63

звичайному фізичному існуванню людини. Де ж порятунок? Дефетизм, зневіра в перемозі, відмова від ідеї щастя? Ні, це було б негідне людини. Людина мусить знайти новий шлях, який без революцій і війн повинен довести її до щастя. Але зрозуміти і прийти до переконання, що революції і війни є зло, цього ще замало. Бо війни і революції роблять люди. Ясніше: це зло зумовлює сучасний стан суспільних, моральних і політичних основ людства. Значить, насамперед людина мусить перебудувати себе. Вона мусить оновитись духовно і морально. Вона мусить відкинути від себе весь негативний накип, осугу віків у соціяльному, моральному і побутовому світі. Тільки оновлена людина здібна перестати бути руїнником свого життя і щастя.

І ось В. Винниченко починає обдумувати і писати новий кодекс життя людини, «нову заповідь». Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він закінчив велику філософсько-соціологічну працю, «найкращу дитину свою» — «Кон-кордизм». За його задумом, це мала бути перша програмова абетка оновленого суспільного життя. Це його утопійна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійно суспільного паду і нових людей. Сучасний світ — «це величезна прока-жельня» безнадійно хворих людей. Це дійсно велетенська яма, в якій червою кишать нещасні прокажені».70 «Конкордизм» — це не догма. Це лише вказівки на шлях до виходу із світової прокажельні, шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття — шлях до щастя, до сонце і з м у .

Ця концепція проймає як особисте життя, так і всі мистецькі твори В. Винниченка цієї доби. Виходячи з основної тези конкордизму: «Проповідуй іншим тільки те, що сам у житті виконуєш», В. Винниченко своє особисте життя, включно з харчуванням, почав перебудовувати. З подивугідною силою волі, самодисципліни, що межувала з самокатуванням аскета-фанатика, В. Винниченко спільно з дружиною запровадив вже з 1932 року71 новий режим життя. Відмовився від куріння тютюну, від уживання будь-яких спиртних напоїв, від усіх харчів, що пов'язані з убиван-

«Лепрозорій», роман, машинопис, стор. 217.

•’ «Щоденник», кн. XXI, запис 14 липня 1932.

64

ням живих істот і навіть здебільшого від вареної їжі. Гасло «повернення до матінки природи», стає основним керівним гаслом їх життя і побуту.

У такому напруженому стані шукання й подвижництва В. Винниченко до Другої світової війни написав три романи: «Нову заповідь» (перша недрукована редакція 1931-1933), в основі якої лежить ідея миру на базі соціяльно-економічноїта політичної програми «Конкордизму»; «Вічний імператив» (1936), — спроба критично й по-новому поставити стару й утерту своєю інтелігентською абстракцією проблему одиниці і маси, провідника і народу; «Прокажельня» або «Лепрозорій» (1938) — плянетарний образ хворобливого стану людства й накреслення початкових шляхів його психологічного, морального й побутового оновлення. Одночасно його мучили і він інтенсивно обдумував нові теми: «Роман мого життя» та ідея своєрідного «історичного роману». Ідея останнього — в оригінальній сюжетній конструкції зобразити гостро-критичний погляд людини далекого майбутнього на сучасний світ. Одне слово, зобразити сучасну світову прокажельню з погляду майбутньої гармонійної узгодженої в своїх чуттях і діях людини. 1933 року вийшов фантастичний роман Герберта Велза «Сон». В. Винниченко, прочитавши, був глибоко вражений, що Велз перехопив його ідею.72 Це відбило у нього охоту працювати далі над своїм задумом. Натомість, після закінчення «Конкордизму» (в першій редакції) в нього виникають нові теми: «Монографія визволення», «Хроніка великого зрушення», «Роман боротьби». «В усякому разі історія того великого потоку, в якому неслось моє крихітне життя», нотує він.73 Деякий час його полонить ідея актуалізувати «Соняшну машину», переробивши образ Мертенса на Гітпера. Йому здавалось, що, малюючи образ Мертенса 1923-1924 pp., передбачив народження диктаторів нашого часу: Гітлера, Сталіна, Муссоліні. Але він певний був також, що одночасно передбачив і кінець диктаторів та настання доби сонцеїзму. Йому хотілося цю нову редакцію «Соняшної машини» опублікувати англійською мовою. У цій справі він аеде жваве листування з Анджелікою Балабановою, що саме в той час перебувала в

72 «Щоденник», кн. XXII, запис 25 квітня 1933.

73 «Щоденник», кн. XXIX, запис 19 листопада 1940.

65

Америці. Якийсь пан Апексєєв із Бронксу почав переклад і підшукував видавця. Вибух Другої світової війни всі ці заходи припинив.

Винниченко вже багато разів заявляв, що політичний світ його перестав цікавити, що він віддає свій час і сили тільки для літератури. Насправді ж світові події 30-их років, становище й перспективна роля в них України не давали йому спокою і не дозволяли замкнутися тільки в світ образів і обсервацій. Зріст і агресивний наступ російського націоналізму в СРСР, зміна національної політики щодо України та інших республік, масовий голод 1933 року, поглиблення терору, самогубство М. Хвильового й М. Скрипника, нова ще більш куца конституція УРСР, — все це викликає ряд заяв, листів, статтей і політичних памфлетів з боку В. Винниченка. і хоч ці його політичні виступи не завжди були правильні, переконливі та хоч були вони часто плутані і суперечливі в своєму наставленні, проте вони свідчили, що великий романіст не міг бути спокійним і байдужим до подій, в яких по суті рішалася доля українського народу.

Здавалося, він був цілковито ізольований від політичного життя еміграції. А проте ні одна важливіша акція в еміграції не відбувалася без його втручання. Йому писали, звертались за порадою, просили його думки й активної підтримки з усіх більших середовищ і центрів еміґрації: від студентських груп Праги, Пшибрам, робітничих організацій Франції, Канади (Вінніпег), Америки (Детройт, Нью-Йорк, Скрентон), до державного центру УНР.

Серед багатьох його тодішніх ідей і акцій варта пригадки його ідея «Европейського протекторату України». Загострення антагонізму між світовими потугами, шаленство сталінської деспотії, агресивні наміри і крики про «лебенсраум» гітлерівської Німеччини, — все це були тривожні сиґнали наближення Другої світової війни. Вже 1937 року В. Винниченко в своєму муженсько-му «Закутку» прийшов до переконання, що початок справжньої Другої світової війни буде в конфлікті Гітлер — Сталін із-за України. Щоб урятувати світ, а з ним, в першу чергу, український народ від нечуваної ще катастрофи, треба, на думку Винниченка, цей об’єкт конфлікту невтралізувати. Як це зробити? Шляхом рішучого дипломатичного демаршу об'єднаних потуг західнього світу Україна мусить стати незалежною державою під протекто-

66

ратом Ліґи націй.

Щоб реалізувати цю ідею, В. Винниченко з 1937 року розгорнув велику дипломатичну акцію. Він склав мотивований меморандум у цій справі і вислав його до голів і президентів усіх великих держав світу. Він мобілізував навколо цього проекту багато українських діячів і громад: від Н. Григорієва, О. Севрюка,

О. Шульгина та інших починаючи і вінніпезькою, детройтською та іншими громадами кінчаючи. З різних причин, які потрібно було б ще спеціяльно дослідити, ця акція не дала сподіваних наслідків. З вибухом Другої світової війни ця Винниченкова ідея пішла в забуття.

РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945)

Майже шість років Другої світової війни бупи мертвими роками для Винниченка-письменника. Все більші і більші злидні, невдала кількаразова спроба (перед і під час німецької окупації) втекти до Америки, або бодай хоч до Марокко, часті хвороби, господарчий занепад «Закутка», арешт (у червні 1941 року) німецькою жандармерією, коротке перебування в концентраку й звільнення, знову тяжка праця навгороді і постійний голод.74 І, одночасно — пильне стеження за світовими подіями, роздуми над долею людства, а зокрема — українського народу, безконечна, постійна туга за рідним краєм і просто хвороблива мрія про Україну, про повернення на рідну землю,75 — оце в загальному становило зміст

74 «Щоденник» письменника за ці роки переповнений скаргами на голод і злидні. За 13 листопада 1940 року читаємо: «Трошки неспокійно: щодня ми обоє хочемо цілий день їсти. Наше годування бідніє все більше та більше, фруктів уже майже немає, горіхів зовсім не їмо, молока півлітра на двох, пшеницю — економимо, а сама городина, очевидно, за всіх справитися не може. І нам ввесь час хочеться їсти, смокче і ниє всередині, шлунок ніяких економій, скрут і філософій не визнає».

У записі 24 квітня 1942 р. читаємо:

«Почування голоду, почування голодного смоктання в горлі, в грудях, у животі стає хронічним, постійним станом, навіть зараз же після їжі..,».

75 У «Щоденнику», за 1 лютого 1941 р. читаємо:

«Війнуло сьогодні Україною від якогось оповідання в "Червоному шляху”, який переглядаю. Заболіла вся душа: таким ниючим, ридаючим

67

життя В. Винниченка в роки війни. Змарнованість цього часу тяжко переживав В. Винниченко. 18 жовтня 1941 року в його «Щоденнику» є такий запис:

...«Мені б треба: 1 ще раз проредаґувати, поповнити, виправити "Конкордизм’’; 2) писати ’’Хмельниччину”; 3) писати "Хроніку українського відродження” з доби останніх 50 років; 4) другий разок ’’Намиста"; 5) третій разок "Намиста"; 6) майбутній історичний роман з доби дискор-дизма, з доби найгострішого пароксизму його. Скільки ж на це часу треба? І скільки сил? Хіба ж я маю право витрачати їх на бешування, копання, длубання в гною?!»

Але на реалізацію цього творчого лляну вже не було ні сил, ні належних умов. Опановує його стан своєрідної резиґнації, примирення з жорстокою дійсністю, свідомість безсилля й ізоляції від усього світу, але одночасно почуття своєї внутрішньої незалежности й неупокорености.

«Наша мила старенька тюрма, — записує він у ’’Щоденник” 16 січня 1943 p., — сьогодні така зворушливо сумна. Милий старенький "Закуток”, точечка на бідній, нещасній плянеті, де прилипло двоє людських мікробів, прилипло, щоб не знесла їх буря, що гасає круг їх. Мікроби тихенько щодня мріють про те, як вони з цієї точечки пересунуться на другу і будуть там здійсняти те, про що тут мріють. Іноді їх охоплює сум, туга за чимось, чого вони самі як слід схопити не можуть. Іноді вони думають, що вони невдячні, вередливі мікроби, адже вони мають так багато, такі вони перед сотнями мільйонів сильні, — перед мільйонами замучених, винищених людських мікробів. І стає їм трошки соромно і ще сумніше».

Так тліло життя нашого письменника в роки війни й окупації.

болем заболіла, що аж сама похолола від страху й здивування. Коли б за один тиждень перебуття на Україні треба було цілий рік іти пішки, з захватом згодився б. І пішли б ми удвох, і яке було б щастя!»...

68

ОСТАННЯ ДОБА ЖИТТЯ (1945-1951)

Перші повоєнні роки не принесли ні матеріального покращання, ні будь-яких нових надій і перспектив. Розпочаті нові заходи про переїзд до Америки знову не дали успіхів. Не було будь-яких перспектив на літературні заробітки. Маленькі ілюзії, що невиразно промайнули наприкінці війни, про ймовірність більшої національної свободи на Україні, розвіялися вщент першими виявами нових повоєнних утисків і погромів українського наукового і літературного життя. Залишався тільки старий «Закуток» і виснажлива, як на сьомий десяток життя письменника, фізична праця на городі, коло винограду, коло цитрусових дерев, жасмину тощо. У хвилини відпочинку він дозволяв собі переглянути світову пресу й занотувати свої спостереження над складним і скаламученим плетивом політичного і культурного життя світу, а в ньому — і його трагічної батьківщини. І це було все.

Але світ не без добрих людей. У цей тяжкий час життя письменника йому прийшов з дуже активною і безкорисною допомогою його недалекий сусід Іван Федорович Кість. Колишній вояк армії УНР, а тепер досвідчений господар, він усі турботи за господарство «Закутка» перебрав на себе. Завдяки цій жертвенній допомозі, В. Винниченко міг знову уділити більше часу на літературну працю. Від 1947 року таким чином посилюється творча активність В. Винниченка. Насамперед він узявся за опрацювання нової редакції роману «Нова заповідь», що був написаний, як знаємо, ще 1932 року. Закінчивши цю нову, відому вже нам версію роману, він, спільно з дружиною, переклав його французькою мовою. Нарешті у квітні 1949 року цей переклад побачив світ у паризькому видавництві.76

Французька літературна критика відгукнулася прихильно на появу книжки українського автора. Літературно-артистичне товариство — «Club de Faubourg», що судило прилюдно кожний видатний твір того часу, вже 10 травня 1949 року влаштувало широкий прилюдний суд над «Новою заповіддю». «Суд» пройшов дуже активно і прихильно до автора. Доповідач назвав україн-

76 «Nouveau Commandement”. Paris, Editions des Presses du Temps Present, 1949.

69

• Винниченко з дружиною в «Закутку;

ського автора «великою людиною європейської міри».

Одночасно друге, дуже популярне французьке товариство сприяння розвитку мистецтва, науки і літератури — Arts-Sciences-Lettres — нагородило В. Винниченка почесним дипломом і срібною медаллю. Як «суд» у Фобурзі, так і нагорода від Arts-Sciences-Lettres та літературно-критичні відгуки в найбільшому і найпопулярнішому паризькому літературному тижневику «Ле Нувель Літерер» (21 липня 1949) були вже не абиякою подією для українського культурного життя. І цілком підставно писав проф. Ілля Борщак, що «після Шевченка й Марка Вовчка В. Винниченко є перший український письменник, що на його твір з красного письменства відгукнулась французька опінія».77

То був також час дуже активного і численного листування В. Винниченка з представниками нової післявоєнної еміґрації. Поза переважно дрібним і морочливим листуванням, виповненим супер-лятивами різних еміграційних Остапів Бендерів, було листування поважне, яке подавало йому невідомі й цікаві для нього факти та наштовхувало на ряд нових тем і задумів. Так ці контакти і листування уможливили йому публікацію «Нової заповіді» українською мовою,78 допомогли видати збірку оповідань під чоловою назвою «Краса і сила»,79 опублікувати брошуру «Розлад і погодження»,80 написати і частково видрукувати ряд статтей, заяв і відкритих листів81 і нарешті написати останню ширшу підсумкову працю публіцистично-мемуарного характеру — «Заповіт борцям за визволення» (1949).

Берлінський конфлікт, війна в Кореї, постання «Атлянтій-ського пакту», страхітливий зріст атомного озброєння, більшовицьке гасло «озброєний мир» та інші численні факти антагонізму між Заходом і Сходом стали психологічним та ідейним поштовхом

77 «Нова заповідь» у Парижі. «Україна», Збірник четвертий, Париж, 1950, стор. 289.

78 В-во «Українські вісті». Новий Ульм, 1950, Німеччина.

79 Кооперативне в-во «Заграва», Німеччина.

80 Видання «Наша боротьба», Реґенсбурґ, 1948.

81 а) Промова перед судом «Нової заповіді»;

б) Світовий мир без бомб і барикад (Відозва до громадської опініі всіх народів світу);

в) Два спростування. Маленьке пояснення тощо.

71

до написання роману «Слово за тобою, Сталіне!» — останнього роману Володимира Винниченка.

★

27 липня 1950 року йому минуло 70 років. За його плечима залишалась величезна провідна суспільно-державна праця й понад 50 томів літературних творів. У нормальному суспільстві така поважна ювілейна дата навіть тільки письменника, та ще такого рівня як В. Винниченко, мусіла б бути відзначена всенародним святом. Але, то був лютий час взагалі, а для Винниченка зокрема. В рідному краю, серед народу, сином якого він був, для якого жив, боровся і творив усе своє життя, не можна було не тільки святкувати його ювілей, але й ім’я його згадувати. Поза межами України, на еміграції, хоч багато його читачів, шанувальників пробували дещо зробити, хоч багато діячів культури, науки, мистецтва, громадсько-культурних організацій надіслали йому привітання, проте належно відзначити цей ювілей не спромоглися. Це все, плюс нові й нові перешкоди з виданням французького перекладу «Слово за тобою, Сталіне!», несподіваний занепад сил, злидні й безперспективність витворили настрій огірчення, болю і майже розпуки. 5 серпня 1950 року він записав у свій щоденник таке:

«Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець-кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти — насамперед, самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немов би ставляться прихильно до тебе (та й то: виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій кон-кордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе...). А матеріяльно ти ще самотніший: ти на кінці твого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити? Тепер ти вже думаєш, що треба продавати "Закуток", щоб мати що їсти. "А потім що? — казав на цю ідею Кість. — Років через три ви проживете виручені гроші й чим житимете далі?” І правда його: чим ми житимемо? А тому вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А нація ж що? А ті

72

її "вірні сини”, яких в еміграції до 2-ох мільйонів, як же вони дивляться на те, що їхній "найбільший письменник", "літературний геній України”, "гордість українського народу”,82 як деякі звуть його, що він клопочеться про те, щоб його прийняли в притулок для старих і калік? А їм що до того? Хай собі йде, куди хоче».

Цей тяжкий пригнічений настрій ніби скоро минув. Деякі добрі вістки з Парижу про можливість видати «Слово за тобою, Сталіне!», підбадьорливі листи від друзів з Америки й Канади (Ю. Рубісов, Н. Григоріїв, М. Шавала, Т. Кобзей) з новою пропозицією приїхати з доповіддями про колектократію, все це впливало заспокоююче. З’явилася нова ідея праці. Протягом жовтня він обдумує новий твір, що був поки позначений загадковими літерами «Сн. Б.». Але вже в листопаді несподівано прийшла загальна втома, апатія та тяжкі болі в голові й горлі. Хвороба поглиблювалась. Весь грудень 1950 та майже весь січень 1951 він пролежав у ліжку. Потрібно було негайно звернутись по лікування до солідного фахівця. Засобів на це не було жадних. Помагала Розалія Яківна домашніми засобами. В лютому стан трохи покращав. Появились нові пляни, нові ідеї праці, і раптом 6 березня 1951 року, приблизно о 7 годині вечора, несподівана смерть.

Про обставини смерти дружина письменника Розалія Яківна у червні 1951 року авторові цих рядків розповіла так:

6 березня 1951 року Володимир Кирилович зранку почував себе добре. Ні на що не скаржився. Кілька годин працював у себе в кабінеті. Десь по 5-ій годині вечора вони обоє вийшли на звичайний свій передвечірній прохід поза «Закутком». Володимир Кирилович був у доброму гуморі, уважний, спостережливий, дотепний. Повернулись вони до хати близько сьомої години. Було чудесне передвесняне надвечір’я французької Рів’єри. Великий, вогнисто-рожевий диск сонця ледь-ледь доторкався Естереля. Володимир Кирилович зупинився коло дверей, глянув на захід і промовив: — «Дивись, яке прекрасне видиво природи!». І вони обоє задивились на ті неповторні фарби передвечірнього муженського краєвиду. Коли ж за мить Розалія Яківна оглянулась, то побачила, що Вин-

82 Всі ці вислови в іронічних лапках взято з суперлятивних листів його нових кореспондентів.

73

ниченко обернувся до дверей і сперся рукою на одвірок. На питання, що з ним, не відповідав. Коли вона підбігла, то тіло його поволі почало опускатись на землю. Розалія Яківна метнулась у хату, вхопила шприц, зробила іньєкцію. Але це вже не допомогло. Володимир Винниченко перестав жити.

Майже сорок років замовчування творів, діяльности та навіть імени В. Винниченка, різні леґенди, наговори, перекручення і неточності в тих коротких біографічних довідках, що досі де-не-де появлялися, примусили нас написати цю докладнішу біографічну сильветку. Ми маємо надію, що вона в значній мірі для одних читачів відсвіжить, а для других відкриє цілість суспільно-літе-ратурного образу покійного письменника та викличе глибше, спокійніше й об’єктивніше зацікавлення його великою літературною спадщиною.

ОСТАННІЙ РОМАН

На закінчення нашого нарису ми висловимо ще кілька спостережень і думок про останній роман В. Винниченка, що його оце, через двадцять років після написання, завдяки жертвенності українських патріотів, маємо змогу опублікувати.

16 листопада 1949 року В. Винниченко записав у свій «Щоденник» таку думку:

«Ох, дійсно, яка неспокійна вдача в мене і яке зухвальство: таки примусити дискордистів прислухатися до голосу конкордиста. Покласти ще рік лютої праці й виступити знову з книгою за мир, — мир не московський і не вашінґтонський, а колектократичний, той, що голос його не хочуть почути ні московці, ні вашінґтонці, який замовчують усі вільні й невільні слуги їхні. Взяти через рік на "ремарку” Nouveau Commandement і піти походом за мир без бомб і барикад».

Це було, сказати б, морально-психологічне озброєння письменника перед початком нової праці. Після щоденного обдумування ідеї протягом останніх двох місяців В. Винниченко вже 26 листопада 1949 р. розпочав писати цей новий, і вже останній у своєму житті, роман. У наполегливій щоденній праці про-

74

йшов кінець листопада, весь грудень 1949 (за винятком тижневої поїздки до Парижу — від 10 по 17 грудня) і січень та лютий 1950 року. 28 пютого 1950 р. перша редакція роману, що його він після кількох варіянтів назвав «Слово за тобою, Сталіне!», була закінчена.83 Березень, квітень, травень і червень пішли на опрацювання першої редакції і на переклад роману французькою мовою. 19 червня 1950 року французький текст роману «А toi, Staline, la parole!» В. Винниченко передав французькій письменниці й журналістці Сесіль Перрін (Cecile Perrin) на остаточну мовну редакцію свого і Розалії Яківни перекладу. Сесіль Перрін, після редакції, мала передати готовий вже манускрипт відповідному видавництву. Того ж 19 червня В. Винниченко у «Щоденнику» занотував:

«Найродрада84 вислала нову мою спробу навести напівбожевільне суспільство на інший шлях погодження змагання. Ще раз пробую викласти свою ’’утопію” і переконати, що вона є єдиний, реальний і практичний вихід із того кошмару, який практичні політики Сходу і Заходу готують для всього світу».

Остаточний передрук і редакцію українського тексту роману було закінчено 28 червня 1950 р.

★

Як пише В. Винниченко в передмові до «Слово за тобою, Сталіне!», «основну ідею цієї соціяльно-політичної й мирної концепції» він виклав уже в попередньому романі «Нова заповідь». «Нова заповідь» була спробою письменника-гуманіста, за допомогою художніх образів, наштовхнути людську думку («напівбожевільне суспільство») на інший гуманний і миролюбний шлях розв’язки світових конфліктів, що примарою смерти нависли над людством. Соціяльно-політична ідея колектократії мала служити основою такого нового мирного порозуміння між народами світу. Що ж це за ідея колектократії? За концепцією В. Винниченка,

83 «Щоденник», кн. XXXIX, запис 28 лютого 1950.

84 Тобто — найвища родинна рада. Так В. Винниченко жартома називав будь-яке своє, спільно з дружиною, вирішення справи.

75

сучасне людство, що поділене на кляси, стани, зайшло в глухий безвихідний кут. Причиною цього — недосконала, вкорінена в традиційних формах, соціяльно-господарча структура суспільства. І то в усіх своїх видозмінах: на Заході і Сході. І тут і там панує чи то приватна, чи державна власність. І тут і там панує експлуатація людини людиною. І тут і там, у більшій чи меншій формі є пануючі й поневолені нації. При такій соціяльно-економічній структурі, що корінням лежить у прадавніх формах хижацького капіталізму, будь-яке порозуміння між народами світу неможливе. Світ ітиме до катастрофи. Щоб запобігти цьому, треба його соціяльно-еко-номічну структуру (приватно-власницьку на Заході й державно-капіталістичну на Сході) перебудувати на правдиво кооперативну суспільну форму. Цю нову соціяльно-економічну форму В. Винниченко називає колектократією. Всі працюючі при тому чи іншому підприємстві є одночасно співвласниками його. Всі прибутки, згідно з законами й виробничими правильниками, діляться належно між усіма працівниками підприємства. Така справді народна, кооперативна система запроваджується не для конкуренції між народами, не для поборювання одні одних, а для гармонійної економічної співпраці. Ідея колектократії постала в творчій уяві В. Винниченка десь років тридцять п’ять тому, саме, коли була закінчена перша редакція «Нової заповіді». І з’явилась ця ідея в процесі глибоких роздумів автора над долею сучасного світу й найтяжчими його проблемами — революції, війни, миру. Реальним підґрунтям цієї ідеї були ті нові, хоч і нечисленні ще тоді, підприємства, що засновувались переважно в Америці, як експериментальні центри нових виробничих стосунків між робітниками і підприємцями. На цих підприємствах почали запроваджувати щорічно розподіл прибутків між усіма робітниками. Це дало у висліді значні успіхи і для робітників і для підприємців. Цим закладались основи кооперативної співпраці й економічної зацікавлености в розвитку підприємства і робітників, і підприємців.85 Все це, треба думати, підсилило творчу фантазію

85 a) Ross, Irwin. The Booming Benefits of Profit Sharing. «Reader's Digest», August 1969, pp. 111-114. (Condensed from «Empire», July 27,1969).

б) Українську версію цієї теми див.: T. Кобзей. Справедливість без совєтського соціялізму. «Український голос», ч. 37, Вінніпег, 10. IX. 1969.

76

нашого автора й сприяло оформленню його утопійної соціяльно-економічної системи колектократії. Проте треба сказати, що сама ідея організації праці й виробництва на нових вільних кооперативних підставах для В. Винниченка була не нова. Ще 1916 року, в його романі «Хочу!», була поставлена ідея «визволення», «отворчення» праці. Мислилась вона, як заперечення тодішньої американської системи праці за методою Тейлора. Вже тоді В. Винниченко поставив ідею творення нових соціальних взаємин між працедавцем і робітником на базі вільної праці й матеріяльної зацікавлености в прибутках підприємства. Поет Андрій Халепа, продовжуючи і поглиблюючи ідею «отворчення праці» померлого молодого вченого інженера Петра Сосненка, мріє про великі комбінати фабрик і заводів, заснованих на базі вільної, творчої і матеріяльно забезпеченої праці робітників. Отже, ідея колектократії без сумніву якимись тоненькими коріннями в’яжеться з цією давньою Винниченковою ідеєю «отворченої, вільної праці». Не можна тут не згадати того надзвичайно цікавого факту, що вже в наші дні відомий російський радянський вчений фізик, академік Андрій Сахаров порушив до певної міри ту саму ідею. У своєму, недозволеному в Радянському Союзі до публікації, філософсько-соціологічному трактаті «Міркування про поступ», роздумуючи про дальший успішний розвиток прибуткового виробництва в Радянському Союзі, академік Сахаров приходить до ідеї правдиво кооперативних форм на основі договірної співпраці робітників і з правом справедливого розподілу прибутків виробництва між ними.

А. Сахаров вважає, що всі сучасні господарства світу — і радянське монопольно-державне, і західньоевропейське та американське приватно-власницьке, мають однаково заховану тенденцію до цієї нової, справді народньої, справедливої форми виробництва. І саме в цій формі закладена ідея світового порозуміння, «згладжування протиріч», «поглиблення взаємної допомоги», зближення чи, як він висловлюється, «конвергенції».86 Чи ж не є це в суті справи запізнений перегук з Винниченковою колектократією?

86 Андрій Сахаров. Міркування про прогрес..., «Українські вісті», чч. від 1 червня по 13 липня 1969 р. Новий Упьм, Німеччина.

77

Але поминувши міркування про реальність чи утопійність ідеї колектократії, читачі роману «Слово за тобою...» побачать, як у ньому логіка мистецтва перекреслює логіку соціології. Або, вірніше, як соціологічна концепція, в процесі образного мислення, стає лиш допоміжним композиційним засобом в осягненні мистецької правди. Для Винниченка-письменника ідея колектократії стає лиш мистецьким образом, за допомогою якого він хотів мобілізувати світову опінію навколо нерозв'язаного й по наш день трагічного питання війни і миру. Ідеться авторові не про доктринерське запровадження в життя його утопійної системи, а про те, щоб ворогуючі народи і державні системи знайшли точки порозуміння. Щоб пюди дійшли до узгодження, миру й економічного добробуту не шляхом війни, грабунків, барикад, бомб і насильства народу над народом, а шляхом розумних договорів з урахуванням добробуту й спокою для всіх людей на землі.

Події в романі «Нова заповідь» розгортаються в західньому світі, головно у Франції. Дієві герої — французи й американці, а серед них — лише два українці. Події та ідеї в романі «Слово за тобою, Сталіне!» розгортаються на терені Радянського Союзу. Головними дієвими особами є українська родина Іваненків, а центральним місцем усіх драматичних подій і сюжетних конфліктів — Україна. Читачів напевне зацікавить та лінія сюжету, що має показати, як в умовах тоталітарної більшовицької системи народжується, міцніє й доходить аж до найвищого центру диктатури — Політбюра партії — ідея колектократії, ідея миру без бомб і барикад. Але не в цьому, хоч і дуже важливому компоненті роману, головна вартість і сила його. Головна вартість роману, на нашу думку, в його мистецькому зображенні радянської дійсности. Психологічно-правдива атмосфера загального страху. Диявольське ламання елементарної етики в стосунках між людьми, навіть найближчими, рідними. Донощицтво, як органічна властивість суспільного життя. Гостро-антагоністичне станове, клясове розмежування та національна нерівність між народами Радянського Союзу. Страшні народні злидні при одночасній постійній пропаганді щастя й добробуту. Загальний, зовнішньо-крикливий ентузіязм любови й відданости радянській владі при глибоко-захованій загальній ненависті до неї.

78

Французький критик в «ГІе Нувель Літерер» писав про «Нову заповідь» В. Винниченка:

«Твір В. Винниченка є добре збудований і повний руху; "пригодництво” додає тут солідної бази "ідеології”, — в обох бачимо певну твердість, але без важкости. Книга схоплює і тримає читача, ця книга, що є важливіша, ніж звичайний роман, менш суха, ніж політичний трактат, що вона не раз має його ходу й обсяг».87

Те саме, якщо не з більшим наголосом, можна сказати й про «Слово за тобою, Сталіне!». Надзвичайно легка розповідь, гострий, завжди хвилюючий діялог, різьбленість образів дієвих осіб, показ їх не в статиці, а в русі, з різними, залежно від обставин і ситуацій, психологічними нюансами. Сюжет міцно пов'язаний гострими ситуаціями: драматичними (родинна нарада Іваненків після одержання листа від брата Марка, розмови в МДБ з малим Івасиком Іваненком, з Катериною Іваненковою та з її донькою Марусиною та багато інш.), трагічними (“поцілунок» Марка і його смерть, допити Степана Іваненка в радгоспі на Донбасі), комічними (зустріч і розмови Степана Іваненка в поїзді з робітниками, дотепи про «сльози святого Непитухи», анекдоти про Сталіна дядька «Сухенька грушка», «пропаганда» голови радгоспу про «американських шпійонів комсополітів») та іншими. Всі ці конфліктні ситуації тримають читача в постійному напруженому стані зацікавлення.

У романі є чудесні ліричні пейзажі України, Києва, Дніпра, Донбасу.

«Іноді вони виходили на Володимирівську гірку, сідали десь на лаві й мовчки дивились перед себе. А там, перед ними, не було ні політики, ні руїн; і старий сивий Дніпро, і стрижений далекий обрій Чернігівщини, широченне небо над ними, все лишилось цілим, таким самим, як було і двадцять, і двісті років тому. Слава великим силам, непіддатним ніяким танкам, бомбам, ворожнечам крихітних людей».

87 Ілля Борщак. «Нова заповідь» у Парижі. «Україна», Збірник четвертий, Париж, 1950, стор. 289.

79

Або такий барвистий малюнок поля, серед шахт і робітничих селищ Донбасу, куди потрапляв головний герой роману:

«Степан Петрович повернув на першу межу і попрямував нею між низеньким, зелено-срібним тинком хлібів. Над головою йому десь високо вгорі відразу зачулось срібне дзеленчання жайворонка, залітали жовті й білі метелики; запурхали з-під ніг якісь сірі птички; запахло давнім-давнім, срібно-зеленим дитинством; ворухнулись у душі ніжні, трошки шершаві від роботи руки матері; вистрибнула улюблена пісня сестри "На городі верба рясна”; в душі зчинився заколот....

...Жайворонок, зрадівши, ще дрібніше та ніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лиця необачного анкетера і засміялось золотими проміннями в примружених очах».

Це все свідчить, що навіть на схилі віку талант В. Винниченка не змалів. Як і в давні роки «Краси і сили», «Голоти», «Божків», «Хочу!», як пізніше, в роки «Соняшної машини» і «Намиста», так і тепер, — у своєму останньому мистецькому слові, В. Винниченко є майстром динамічної сюжетної розповіді, вникливого бачення суспільної та індивідуальної психології людей, б’ючкої метафоричної мови, кольоритних пейзажів і поетичних ліричних відступів.

«Винниченко поєднав у своїх творах ідею з формою. Він не поділяє твердження Ромен Ролляна, що форма того, що пише автор, не має жадного значення. Але водночас Винниченко не пішов слідами тих, що, як Жід чи Валері, проголосили догму стилю, нехтуючи ідеєю. Винниченкові твори залюбки читатимуться й тоді, коли його вже не буде на землі. Ґете мав рацію, кажучи, що прикметою справжнього таланту є посмертне збільшення кола його читачів».88

Так писав 1950 року відомий наш письменник і літературо-

88 Невідзначений належно ювілей. «Україна», Збірник четвертий, Париж, 1950, стор. 234.

80

знавець професор Ілля Борщак у зв’язку з 70-річчям В. Винниченка. Ці слова звучать актуально і сьогодні. В. Винниченко — гуманіст у найширшому і найглибшому розумінні цього слова. Вічна турбота за правду, добро і щастя людини на землі проймала все його життя і всі його численні друковані й недруковані твори. Один з героїв його передостаннього і теж досі недрукованого роману «Лепрозорій» («Прокажельня»), старий і заслужений французький письменник Кльод Бартелльо, через молоду журналістку, що прийшла до нього по інтерв'ю, переказав такий свій заповіт людям:

«Скажіть їм: нема більшої, нема почеснішої, нема великодушнішої і прекраснішої мети та сен су існування як окремих людей, так і цілих націй, як творення щастя. Не сили, не могутности, не панування, не розкошування, а щастя. Розумієте? А колегам моїм письменникам, мистцям перекажіть, що нема вищої, цікавішої теми для їхніх творів як щастя».89

Цей заповіт героя Винниченкового роману сприймається як заповіт самого автора. Бож ідея щастя проймає всі його твори, а зокрема — його останній роман, що оце друкуємо. З цією ідеєю він прожив нерозлучно останні роки свого життя. З вірою в перемогу ідеї щастя на землі він відійшов у вічність.

★

Можливо, що назва роману у деяких читачів викличе почуття досади. Чому, мовляв, треба було ставити ім’я тирана в заголовок роману? Поминаючи те, що в світовій літературі маємо багато прикладів, коли імена саме найбільших тиранів стоять в заголовках книг, заголовок «Слово за тобою, Сталіне!» має свою специфічну історію і мистецьку функцію. До цієї назви В. Винниченко прийшов не відразу. 25 грудня 1949 року він занотував у «Щоденник»:

«Вже починаю думати про назву праці. З усіх зупиняюся

89 Архів В. Винниченка. УВАН у США, «Лепрозорій», роман, машинопис, стор. 85.

81

Пам’ятник на могилі В. Винниченка та його дружини.

на двох: 1)”Отже, що?” і 2)’’Сталін і терміти". А, може, ще й третя зформується в процесі писання?»

А вже 4 лютого 1950 р. він записує:

«Здається, найкраща назва може бути: "Слово за тобою, Сталіне!”. Слова персонажа, взяті в лапки».

На цій назві В. Винниченко остаточно зупинився. Він вважав її суттєвою для окреслення ідеї роману й символічною для епохи і системи, про яку йде мова в романі. Може видатися, що заголовок «Слово за тобою, Сталіне!» більше пасує для політичного памфлету ніж для роману. Справа в тому, що «Слово за тобою...» не є в повному традиційному розумінні роман. Це є роман ідей, роман-памфлет, роман соціальної тези, зрештою, як визначає сам автор цю форму: — «Політична концепція в образах». Композиційну трудність, ба, навіть, незвичність пропонованої форми, — поєднання соціальної тези з мистецьким зображенням живого процесу життя, — розумів і відчував сам автор. 27 березня 1950 року, при опрацюванні й перекладі французькою мовою роману, В. Винниченко записав у «Щоденник» такі свої думки:

«Все більший і більший сумнів: чи не жертвую я літературною, мистецькою стороною ради ідейної, про-паґандивної. Підсунено збоку думку: подати "Слово...” так, щоб не було колектократії, а тільки термітизм, щоб читачеві було подано надію, що большевизм загине від термітів. Тоді таку книгу всякий видавець охоче взяв би і кожний ’’демократ" охоче рецензував би її. Але це значило б, що ради матер(іяльних) і літер(атурних) успіхів я повинен був би відмовитись од своєї ідеї миру на землі. І, розуміється, я волію тотальний неуспіх (і матеріяльний і літературний), аніж продаж себе і своєї ідеї».

Нам видається, що без ідеї колектократії, як нової соціальної тези, ідейно-мистецька тривалість роману була б зменшена. Нам також видається, що глибока інтуїція Винниченка-мистця і соціолога не завели його. Навпаки, відчуття мистецької правди в єдності нової соціальної тези з образним баченням світу тільки підвищило мистецький і соціальний патос роману та утривалило його дію.

83

Назву роману не можна поверхово пов'язувати тільки з живою тоді постаттю Сталіна. Сталін — це не тільки окрема особа тирана. Сталін — це ціла епоха нової тиранії. Це — символ системи, що з невблаганною жорстокістю тримала і тримає в руках сотні мільйонів людей, що відповідала і відповідав перед історією за майбутні катастрофічні наслідки світового конфлікту. Ось чому нам видається, що назва «Слово за тобою, Сталіне!», — саме доречна і мотивована. Це звертання не до окремої особи, а до цілої панівної системи. Особа — вмерла. Але сила тиранії, як її еманація, живе. Заголовковий запит роману залишається актуальним і сьогодні.

Вступна стаття до роману В Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!», УВАН у США, Комісія для вивчення й збереження спадщини В. Винниченка, Нью-Йорк, 1971, стор. 7-67.

84

ОСТАННЯ РЕЗИДЕНЦІЯ В. ВИННИЧЕНКА

(«Закуток» та його історія: 1934-1951 pp.)

І. ВСТУПНІ УВАГИ

В жовтні 1934 року Володимир Винниченко з дружиною Розалією Яківною оселився на півдні Франції, в селі Мужен (Mougins), у власному, щойно придбаному будинку з садибою. В цій селянській садибі, що її він, очевидно, з почуття носталгії назвав інтимним українським словом «Закуток», Винниченко прожив майже повних останніх сімнадцять років свого життя. На сьогодні не тільки для ширшого українського загалу, але й для літературознавця, критика й історика української літератури цей період життя й творчости нашого письменника майже невідомий. Тож треба, щоб уже тепер наші дослідники й історики зайнялися детальнішим вивченням життя й творчости цього останнього періоду нашого письменника, занотували, інвентаризували й зберегли для історії факти й відомості, що ще нам приступні й можливі до використання, але згодом, в умовах нашого непевного часу можуть бути зовсім затрачені. Як першу спробу інвентаризації й вивчення фактів цього муженського періоду життя й творчости Винниченка, я й хочу подати по змозі детальний опис «Закутка», історію його придбання, а також описати й ту літературно-мистецьку спадщину, що залишилась і зберігається там після смерти письменника. В основу цього нарису покладено.

85

1. Мої особисті враження від «Закутка» під час відвідин Мужену в червні 1951 року.

2. Мої записи під час біль-менш детального перегляду робочого кабінету, бібліотеки, малярської спадщини та рукописного архіву В. Винниченка.

3. Усні та письмові довідки, що їх ласкаво подала мені дружина покійного письменника Розалія Яківна під час моїх відвідин «Закутка», а також пізніше деякими листами, зокрема листом від 13 листопада 1952 року.

На довідки, оперті матеріалами й документами архіву, що їх одержав від Р. Я. Винниченкової, я покликуватимусь далі в своїй праці, зазначаючи завжди число довідки так, як воно стоїть у листі від 13. XI. 1952.

II. В. ВИННИЧЕНКО ПОКИДАЄ ПАРИЖ

Чим пояснити, що В. Винниченко десь на початку 1934 року вирішує покинути Париж (у якому жив від 1925 року постійно), вирішує залишити цю справжню духову столицю світу, яку він, як і кожний мистець, пюбив (живучи в ній не вперше) і замінити своє скромне, але із смаком уряджене мешкання на Square de Vergennes (Сквер-де-Вержен) на спокій глухої сільської провінції?

Таке питання цілком природно виникав і виникатиме в кожного, хто знає ввесь попередній бурхливий, неспокійний і рухливий шлях творчого й громадсько-політичного життя Володимира Винниченка.

Спробуємо знайти відповідь на це питання, коротенько переглянувши політичні й літературні факти та події в житті й творчості В. Винниченка того часу.

Від 1920 до початку 1925 року В. Винниченко жив з дружиною в різних містах Европи. Головним чином то були: Відень, Карлсбад, Берлін, Прага, Рауен.

З боку політичного це для В. Винниченка були роки, коли від гостро-аґресивної війни проти Радянського Союзу і централістичної політики РКП(б) та її української агентури КП(б)У (приблизно 1920-1924 pp.) він, із зміною радянської національної політики (від 1923 року починаючи), за т. зв. українізації, активізації українських національних сил КП(б)У і в Радянській Україні в

86

цілому, прийшов був до замирення з радянською владою, до віри в ступневу еволюцію централізму й остаточну перемогу органічно-українських національних сил в КП(б)У і на Україні взагалі.

З літературного боку це була доба чималих його літературно-мистецьких успіхів на міжнародному ґрунті. Це була доба перекладів багатьох його творів німецькою, італійською, польською, єврейською, російською і навіть татарською мовами, доба, коли його п'єси («Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Гріх» та інші) завоювали сцену найкращих театрів Берліну, Ляйпціґу, Дрездену, Риму, Мадріду. Протягом довгого часу (понад 60 разів) «Брехня» йшла в берлінському державному театрі, що загально відомий, як «Фольксбюне театер», ішла, як кажуть німці, при «аншляґах». Ставив її відомий тоді німецький режисер Фрід-ріх Каслер протягом кількох років (1922-1924) з непослабним успіхом. Найвидатніша тогочасна італійська артистка Емма Ґра-матіка робила своє в той час таке голосне турне саме в п’єсою В. Винниченка «Брехня». П’єса «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» із сцени берлінських театрів перейшла також на екран. Фільмову обробку п'єси зробили: кінорежисери Ганс Яновіц і д-р Йоганес Ґутер. Фільм під назвою «Чорна Пантера» зроблено 1921 року. Того ж року, під час фільмування, в «Іllustrierte Filmkurier» (ч. 73, січень 1921 р.) надруковано сценарій «Чорної Пантери» в трохи скороченому викладі і з багатьма фільмовими сценами.1 Фільм цей зроблено з другого варіянту п’єси, що йшла тоді також з великим успіхом у російському театрі в Берліні.2

На німецькому екрані кінофільм «Чорна Пантера» йшов, починаючи з 1922 р.

Поруч з цими безсумнівними успіхами (можливо, першими великими успіхами українського автора в європейській пітературі й театрі), з 1925 року починаючи, на Україні, рівнобіжно у двох видавництвах «Рух» та «Книгоспілка», виходить повна збірка його

' Оригінали цих ілюстрацій і відомості про це все зберігаються в архіві «Закутка», звідки я й беру всі ці факти.

2 Як свідчить дружина письменника, цей другий варіянт «Чорної Пантери» В. Винниченко зробив на спеціяльне прохання артистки цього театру Єлени Полевіцької і режисера Шмітта. В цьому другому варіянті зовсім перероблені частина третього і ввесь четвертий акт п’єси.

творів (доведена, здається, до XXIV тому), а окремі твори і в Державному Видавництві України (ДВУ). Появляється (у виданні ДВУ) сенсаційний тритомовий роман «Соняшна машина», що блискавично стає найпопулярнішою і найчитабельнішою книгою серед усіх тодішніх українських видань.

Ці творчі успіхи й активна літературно-мистецька діяльність В. Винниченка в 20-ті роки, безумовно, створювали належну матеріяльну базу, що достатньо забезпечувала його життя. Потроху, але більш-менш пляново приходили гонорари й премії (за «Брехню», наприклад) з різних європейських видавництв і театрів. З затримкою, але все ж таки надсилали гонорар за видання повної збірки творів і «Соняшної машини» українські видавництва з Харкова і Києва. Все це було тією матеріяльною базою, що давала В. Винниченкові змогу більш-менш нормально жити й працювати.

Але на початку 1930-их років ситуація різко змінилася. В Европі (Італія, Німеччина, Еспанія та інші) поширюється фашистський рух, його відповідні суґестії і впливи на маси витворили суспільне й літературно-мистецьке підсоння, в якому твори В. Винниченка, ба навіть саме його ім’я стають небажаними й нестерпними. Нові централістичні пляни Сталіна, а з ними і новий курс національної політики і початки безоглядного фізичного нищення цілих поколінь діячів українського культурного й політичного відродження, в першу чергу позначилися на ставленні до В. Винниченка. Його твори не тільки забороняють друкувати, а й вилучають з ужитку в усіх шкільних, публічних і державних бібліотеках України. Якщо в 20-ті роки, в добу, так би мовити, Шумського-Хвильового-Скрипника про В. Винниченка можна було писати більш-менш об’єктивно з урахуванням всіх і сильних, і слабких рис його творчости, то в добу «нового курсу» ім’я його заборонено навіть згадувати, а якщо інколи й згадували, то тільки як «старого вовка української контрреволюції», який «і не думає відмовлятися від тактики дворушництва, маскування».3 Належний йому за видані твори гонорар конфіскується спеціяльною ухвалою Наркомфіна СРСР.4

3 Н. Н. Попов. Промова на об'єднаному листопадовому пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, 1933 р. «Червоний шлях», ч. 10, 1933 року.

4 Довідавшись про це, М. О. Скрипник звернувся був із спеціяльним

88

Крім того, бойкот і ізоляція письменника з боку численної української еміграції не тільки не припинилися, а навпаки — все поглиблювалися. Жадної надії на створення в українському середовищі хоч би елементарної бази існування письменник не мав.

Таким чином, як бачимо, на початку 1930-их років матеріяль-на база існування В. Винниченка була остаточно з усіх боків підрізана, і він з дружиною опинився перед дуже виразною перспективою проґресуючих злиднів. Тоді вперше, треба припускати, В. Винниченко з дружиною почали шукати шляхів і засобів, щоб якось забезпечити себе матеріяльно. Як єдиний можливий вихід — постала ідея придбання шматка землі й хати.5

Але особливо актуальною і чинною ця ідея стала для Винниченка з 1933 року починаючи. Сам покійний письменник писав про це так: «З того часу, як на Україні скасовано українізацію, як запанував чистий русифікаційний націоналізм і мені було унеможливлено видання моїх літературних праць на Україні... я мусів звернутися до праці фізичної».6 Особлива ясність у цьому настала після самогубства М. Хвильового (13 травня 1933 р.) і М. Скрипника (7 липня 1933 р.) та відомого листа В. Винниченка в цій

листом до Наркомфіна СРСР, а в тому листі цю ухвалу називав незаконною й безпрецедентною, бо «якщо вже конфіскувати гроші, то в усякому разі гроші належать Наркомфінові УСРР, а не Москві». Про цей лист з обуренням не раз згадував і С. Косіор, і П. Постишев на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року.

5 Тут треба розрізняти два моменти: придбання мешкання чи хати з метою влаштувати собі зручніші й комфортабельніші умови літературно-мистецької праці і придбати хату з садибою як трудову базу матеріяль-ного існування. До першого засобу В. Винниченко вдавався не один раз. Було це і в Берліні 1923 р. (дача Рауен, коло Фюрстенвапьду під Берліном), було це і в Парижі (Бупьонь-сюр-Сен. вулиця Еміпь-Дево і нарешті Сквер-де-Вержен 1930 p.). Придбання «Закутка» було продиктоване другим моментом: придбати хату з садибою як виробничу матеріяльну базу існування. Про це з цілковитою ясністю говорять і господарчі пляни Винниченка на початку освоєння, і перебудова «Закутка», і дальше його тут господарювання.

6 В. Винниченко. Розлад і погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. В-во «Наша боротьба», Німеччина, 1948 p., ст. 22.

89

справі у вересні 1933 року до Політбюра КП(б)У.7 Розрахувавшись у цьому листі ще раз і остаточно «з московським русифікаторським націоналізмом», кинувши на ввесь світ обвинувачення Сталі-нові і його агентові на Україні П. Постишеву в убивстві «таких видатних і цінних людей на Україні як Хвильовий та Скрипник», обвинувативши в загальному масовому терорі проти українського народу в цілому, В. Винниченко чи не вперше в світовій публіцистиці сконстатував той знаменний факт, що ці нестерпні умови української підрадянської дійсности неминуче творять новий тип українця, трудівника-селянина, робітника й інтелігента, який з цілковитою ясністю розуміє, що все те, що робиться в радянській дійсності, тепер є «будівництво не СОЦІАЛІЗМУ, а відновлення старої національної єдинонеділимської Росії, відновлення старої тюрми народів».8

Винниченкові цей лист, очевидно, був конче потрібний, щоб не пропустити повз свою увагу цей трагічний етап нашої історії і сказати своє слово протесту й присуду. Але водночас треба думати, що усвідомлення трагічної драми, яка відбувалася тоді на рідній землі, спричинилось також до великої моральної кризи самого письменника і втрати всякої надії повернутися на батьківщину. Це, на нашу думку, вкупі з усіма вищенаведеними подіями і фактами, також актуалізувало рішення покинути Париж, осісти десь на постійно і шукати засобів до існування.

Усі ці події дуже погано відбилися на здоров’ї В. Винниченка, особливо на його нервовому стані. Як свідчить дружина покій-

7 Лист цей, до речі, був основним документом, що викликав люту атаку як на Винниченка, так і на багатьох інших діячів українського національного відродження на листопадовому пленумі цк КП(б)У. Цього листа тут коментували з усіх боків, а два секретарі ЦК — М. Попов і П. Любченко приділили йому спеціяльні виступи. Очевидно, дуже їм цей лист дошкулив, і вони всіма способами намагалися виправдатись перед неминучим судом історії. Оригінал цього листа з власноручним підписом В. Винниченка зберігається. Докладніше про це дивись:

а) М. М. Попов. Виступ на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року. «Вісті» ВУЦВК за 10 грудня 1933 р. або «Червоний шлях», ч. 10, 1933 p., Харків.

б) «Правда» за 27 листопада 1933 року, «Резолюция ноябрьского пленума ЦК КП(б)У», Москва.

8 В. Винниченко, згадуваний лист.

90

ного, життя в Парижі саме тими роками стало нестерпне для В. Винниченка. Йому стало важко зносити шум, гуркіт і гамір Парижу. Нерви розладналися вкрай. Більш-менш реґулярні літні перебування і праця на середземноморському, майже безлюдному рибальському острові Дю-Леван,9 куди В. Винниченко з дружиною їздив з Парижу, впливали дуже позитивно на стан здоров’я, але радикально становища не міняли і не могли змінити.

Питання про придбання ферми ставало дедалі актуальнішим.

III. ІСТОРІЯ ПРИДБАННЯ «ЗАКУТКА»

Щоб реалізувати свій задум, В. Винниченко наприкінці 1933 року звернувся до багатьох аґентів продажу маєтків. Один із них подав йому декілька об’єктів у районі комуни Мужен, департа-

9 Брак коштів не дозволив В. Винниченкові виїжджати літньої гарячої пори до чарівної французької Рів’єри, як це робили навіть пересічні французькі письменники. Але потреба покинути хоч на кілька тижнів паризькі мури була неминуча. Від своїх французьких добрих знайомих В. Винниченко довідався про існування цього виключно рибальського острова. Після уважного ознайомлення з підсонням, фльорою і фавною цього острова В. Винниченко з дружиною вирішили спробувати щастя. Спроба виявилась вдалою. Життя їм тут коштувало мало. Розкладали шатро, яке В. Винниченко привозив з собою, ставили свої ж польові розкладачки, власні коци й подушки. Найпотрібніший елементарний посуд і кухонні речі (примус тощо) привозили також з собою. Хліб, молоко, овочі та інші най-потрібніші речі діставали в найближчому містечку, що було на березі Середземного моря. Це лежало, звичайно, на обов’язку Розалії Яківни. Володимир Кирилович, розпакувавши папір, записники, олівці й фарби, брався за працю. В перший приїзд він облюбував собі великий плоский камінь, на якому пізніше завжди працював (переважно лежачи). Писав, думав, читав, малював. Після обов’язкового щоденного певного часу праці, спільно з дружиною гуляли, купались, грілись на сонці, відпочивали, їздили ловити рибу. Останнє проробляли дуже часто. В. Винниченко дуже любив саме так відпочивати в човні на морі. До того ж цей відпочинок давав і матеріяльну користь: риби ніколи не купували, а ловили самі. Про це згадує Розалія Яківна: «Ми мали свого маленького човна і ловили рибу просто в морі, з човна паленґротом (міцна нитка з гачком та грузиком на кінці, без вудлища; нитку тримається просто в руці)». Таким простим, чисто античного стилю відпочинком виповнювались всі дю-леванські дні В. Винниченка того часу.

91

менту Альп-Марітім, округи міста Канн. Саме тому, що маєтки в районі Мужен, і то головно в частині т. зв. «картьє вомар», були порівняно до всіх попередніх пропозицій найдешевші, В. Винниченко з дружиною вирішили негайно оглянути місцевості і всі пропоновані для купівлі садиби.

Дружина покійного письменника Розалія Яківна свідчить про це так: «Після численних оглядин у цій околиці та в ближчих, аґент для продажу маєтків показав і майбутній "Закуток". При першому погляді на будинок та околиці Винниченко вирішив маєток придбати. Ціна його була мала, бо будинок був у дуже зруйнованому стані, а земля майже не оброблена. Офіційна ціна була 40.000 франків. При купівлі готівкою заплачено 13.000 франків. Що ж торкається решти суми — 27.000 франків, то на неї видали гіпотеку, яку треба було виплатити впродовж п’яти років і платити 5% річно. Поза цією сумою заплачено власникові ще 10.000 франків за деякі меблі, насіння, а також всі нотаріяльні витрати і репарація будинку припали на покупця.

...Купчу було зроблено в нотаря М. Ґалінона в місті Ґрассі, 15 жовтня 1934 р. Зареєстровано в Ґрассі 23 жовтня 1934 року, ч. 732».10

Садиба складалася з кількох ділянок городу та саду, що зазначені в катастрі села Мужен під числами: 1338, 1339, 1342, 1329.11 Всього один гектар і сімсот сантіярів. Межі маєтку позначені в купівельному акті: на північ — стежка, яка відділяє маєток від іншого маєтку, що належить невідомій особі, на схід — ручай, на захід дорога до Великої Бастіди (Ля Ґранд Бастід), на південь

— маєток Ґаспаротті та дорога на Ґранд-Бастід.

У саду маєтку росли: виноград, маслинові та інші плодові дерева і досить велика плянтація жасмину. Старий, запущений, напівзруйнований кам’яний будинок стояв посеред садиби. Йому було коло 250 років. Це була типова та ще й дуже старовинної форми селянська хата французької Рів’єри в окрузі міста Канн. Цю хату, як і ввесь хутір, з давніх-давен муженські селяни і навко-

10 Лист-довідка ч. 4.

11 Цю ділянку (1329 число), що була відокремлена від цілости іншим маєтком, у тяжкі й голодні часи 1941 року В. Винниченко продав. Розмір цієї ділянки дорівнював 22,30 арів, або 2,230 кв. метрів.

92

пишні мешканці вілл і дач звали «ле Фур» (le Four), що значить по-нашому — «піч». Це тому, що була вона щось років з п’ятдесят тому єдина тут пекарня хліба, яка постачала своє печиво на все село і всі навколишні дачі й вілли. Хата ця мала партер (чи, як там французи називають «ре-де-шосе») і один поверх (мансарду). В подвір’ї перед хатою була криниця. Власницею цього маєтку була пані Марі Марсель Делпі, народжена Аґар.

IV. ЗНЕВАЖЛИВА LE FOUR ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА «ЗАКУТОК»

із довідки Розалії Яківни видно, що купчу на цей маєток зроблено в місті Ґрассі 15 жовтня 1934 p., а зареєстровано там же 23 жовтня 1934 р. Але це було, очевидно, тільки формально-юри-дичне оформлення уже кількамісячної фактичної власности В. Винниченка на цей маєток. Розалія Яківна в іншому документі свідчить, що «маєток було придбано в липні 1934 року».12 Як знаємо з попереднього, цілком на постійне мешкання до Мужену В. Винниченко з дружиною переїхав на початку жовтня 1934 року. Переїхати до хати в такому стані, в якому вона була, коли її купував В. Винниченко, було неможливо. Неминуче треба було бодай частково упорядкувати хоч би одну кімнату, куди б можна було перевезти речі й самим тимчасово жити. Для цього не досить було десяти днів. Отже, виходячи з усіх цих міркувань, дату придбання маєтку будемо вважати: липень 1934 року.

Коли Володимир Кирилович і Розалія Яківна стали власниками цього хутора, хата й город були дуже занедбані й спустошені. Треба було нелюдських зусиль, великої енерґії й чималих грошових витрат, щоб цей запущений і зруйнований маєток перетворити в можливий до життя й праці. Будинок вимагав капітального ремонту. Треба було: 1) відремонтувати стіни, з яких старий і вивітрілий цемент здебільшого пообсипався;

2) поширити й замінити старі погнилі вікна й двері; 3) провести воду, електрику та встановити центральне огрівання; 4) викинути непотрібну величезну піч, що займала площу цілої кімнати (роз-

,г Лист-довідка ч. 3.

93

Загальний вигляд «Закутка»

ІЙ

В. Винниченко працює в городі.

мір цієї кімнати тепер: 3 метри довжини, 3 метри ширини та 2,60 м висоти); 5) зробити підлогу (партер, пристосований до пекарні, мав цементову долівку); 6) збудувати ванну й умивальню і 7) виконати декілька дрібніших, але дуже важливих робіт.

Город і сад вимагали просто піонерської тяжкої праці, щоб привести їх бодай до початкового продуктивно-господарчого ладу. Щоб заходитись коло цієї праці власними руками господаря, треба було мати для хати елементарне будівельно-ремонтне знаряддя й матеріял, а для саду й городу — найпотрібніший садівничий та господарчий реманент, штучні добрива та насінньові фонди. Нічого такого в нового власника цього маєтку, що привіз із собою тільки кілька скринь книжок, купи списаного паперу та архівних тек, не було. Але в нього було подиву гідне бажання й рішення все це мати. Останні грошові збереження, плюс дуже солідна позика під високий відсоток були вкладені для придбання знаряддя, матеріялу, насіння, меблів, машин та всього іншого, що було потрібне для належної реконструкції новопридбаного господарства. Була також зарезервована потрібна недоторкальна сума для оплати фахової сили (електромонтери, слюсарі, склярі). Жадних грошей на допоміжну робочу силу для ремонту й реконструкції маєтку після цього вже не було. Але це нового господаря не бентежило. Він покладався тільки на свої власні руки і трудовий інстинкт, успадкований від батька, трудівника-селянина. З повною вірою в добрі й багатообіцяючі висліди заходився автор «Кирпатого Мефістофеля» біля тяжкої відбудови.13

13 Для зрозуміння цих первісних плянів і тяжкої праці при відбудові придбаної хати багато дають нам ось ці кілька уривків із нотаткового зшитка В. К. Винниченка:

«9 серпня 1934 року, Записник XXIII, ст. 232.

Розуміється, думка майже безупинно, без перерви в’ється круг придбаного притулку. Брудний він, чорний, понурий. Як зробити його чистим, ясним, веселим, молодим? Що саме, як саме зробити? Скільки це візьме сил, грошей, часу? І яке ім'я йому дати? "Куток”? "Закуток"? "Притулок”? "Затока”? "Курінь"? Треба таке ім’я, щоб французи, вимовляючи його, не калічили, не робили смішним. Тому більше шансів мають: "Куток", "Затока”, "Курінь"...»

(Але вибір упав на «Закуток». Про це Р. Я. пише: «Місцеве населення Дуже швидко звикло до назви "Закуток" і вимовляє з наголосом на"о"»).

95

Фізично найтяжча праця була коло ліквідації величезної печі й перебудови тієї площі на окрему кімнату. Про це Розалія Яківна згадує так: «Щоб могти використати для мешкання цю площу, прийшлося витягти ввесь матеріял, що складав колишню піч. З плит, які вистилали її, зробив господар під маслиновим деревом лаву, а з круглого каменя, який у формі арки завершував піч, зробив столик перед лавою. При переносці одної з тих великих та дуже важких плит В. В. не вдержав її і, силкуючись втримати, роздушив собі пальця на правій руці».14 Але трудність завдання була не тільки в тому, щоб витягти все це каміння, цеглу й глину, з якої була збудована та старовинна піч, а ще й у тому, щоб на її місці побудувати нову кімнату з двома цілком новими стінами. І треба сказати, що Володимир Кирилович впорався з цим трудним

«8 жовтня 1934 року, там же, стор. 294.

Приступлено до роботи над упорядкуванням хати. Я — маневр у мсьє Бово (чорноробочий при будівлі — пояснює Р. Я.) — пробиваю стіни молотом, рубаю каміння, таскаю тачку з піском. Він сам на даху лагодить черепиці, я внизу, в руїнах, які мають стати житлом. З руїн іду на город і тризубом гачу землю. На вечір почуваю "приємне" очманіння втоми».

«13 жовтня 1934 року, субота, там же, стор. 299.

Остаточно закінчено знищення печі. З неї зроблено досить величеньку кімнату. А все, що з неї витягнено на світ, складає великі купи вапна, каміння і товстелезних плит. Дивно: життя хоче, щоб прийшов з України інтелігент і розвалив у Провансі піч, що стояла кілька сот років».

«11 листопада 1934 року, неділя, там же, стор. 319.

Під знаком Rigole (це рівчак, який було потрібно викопати навколо хати, бо рівень долівки було знижено на ЗО сантиментрів і через це дощова вода почала проступати крізь цементову підлогу — пояснює Р. Я). Копаю до того, що руки на вечір німіють, мертвіють, надто пальці на лівій руці. Парю їх гарячою водою, натираю ґліцериною, але це мало допомагає. Треба кинути копати рівчак. Але це — не можна зробити, треба рятувати хату від затоплення водою, що стіка на нас із гір. Журився: де дівати те каміння, що витяг із старої хати — воно піде на засипання рівчака — пояса круг неї. Це ніби намисто в старої кокетки...»

«15 грудня 1934 року, субота, там же, стор. 324.

Здається, підсуваємось до кінця. Віз нашої праці запряжений черепахами, але й він колись то мусить прибути до своєї мети...

... В хатах ще хаос, але вже починає з'являтись якась форма, кольор, пінії. Вже горить опал і от-от запрацює водопровод з ванною і душем. І старий двохсотлітній селянський "мас", огрітий центральним опалом, вичищений, обшарпаний, обмальований заживе цивілізованим життям...»

14 Лист-довідка ч. 4.

96

завданням з честю. Постали не тільки стіни нової, звільненої від печі кімнати, а й у стіні, яка відокремлює новозбудовану кімнату від проектованої їдальні, на місці колишнього незґрабного й великого припічка, з’явився гарний, досить тонко зроблений камін. З того часу це місце стало для В. К. і Р. Я. найулюбленішим місцем відпочинку, розмов і читань нових творів. І тепер перед цим каміном стоїть маленький столик (те, що американці називають «кофі-тейбл») і два великих та зручних фотелі.

Вікна й двері робили майстрі. Водопостачальні рури, кальори-ферну сітку й електрику проводили відповідні монтери. Але вся найтяжча, чорна робота — консолідація, цементування стін, капітальний ремонт і фарбування кімнат, вікон і дверей, підлоги, ремонт даху й сила іншої тяжкої й брудної роботи припадала господареві.

За кілька місяців тяжкої праці запущена, струхлявіла від занедбання хата перетворилася на чистеньку, свіжу, добре, із смаком обставлену і внутрішньо зручну для життя, праці й відпочинку дев’ятикімнатну, двоповерхову, з усіма вигодами віллу.

Єдине, що не вдалося зреалізувати, — це покрити цементову долівку в партері дерев’яною підлогою. На це вже не вистачило коштів. Тому вирішили були тимчасово покрити цементову долівку при нагоді купленими дешевими, бо уживаними, килимами. Підлогу ж мали зробити при першій матеріяльній спроможності. Але такої спроможности вже так і не було. Заслана килимами цементова долівка відслужила до кінця життя Володимира Кириловича.

V. ВИННИЧЕНКО — САДІВНИК І ГОРОДНИК

Реконструювавши хату, Володимир Кирилович з неослабною енерґією взявся за культивування давно занедбаного городу й саду. Запляновано було закласти комерційне городництво й садівництво. Багаті навколишні дачі й вілли французької південної Рів'єри, величезний попит на городину й садовину в одному з найкращих відпочинкових французьких міст над Середземним морем

— Каннах та його околицях обіцяли незвичайному новому власникові хутора не абиякі прибутки. Всі великі борги, що виникли в зв’язку з придбанням і реконструкцією маєтку мали бути таким

97

способом дуже швидко ліквідовані. Уважно вивчено, що навколишні селяни й городники найбільше вирощували, в чому найбільша потреба на ринку, що найкраще в цьому підсонні в цій кам’янистій глині, при відповідному штучному добриві, родить — і вирішено культивувати: троянди, жасмин для парфумів, виноград, цитрини, різну городину — салату, буряк, моркву, помідори та інше, але найбільше, до 3/4 гектара садиби, артишок.15 Маслинові дерева, яблуні, груші, вишні, морелі, міґдалеві дерева та інше, що також були культивовані в саду, мали не тільки комерційне значення, а призначились і для власного споживання. Закипіла праця. Беша, лопата, електричний плужок, сокира, садовий ніж і пилка не випадали з рук автора «Соняшної машини». Він обкопував, під-чищував старі занедбані дерева, садив нові (цитринові, троянди), прочищав здичавілі кущі винограду, переорював і перекопував давно невживану глинисто-кам’янисту землю, наснажував її всіма можливими штучними й звичайними добривами. Визбируване руками каміння вивозив він тачкою на берег річечки і там уважно зсипав вздовж берега. Це скріплювало берег і захищало якоюсь мірою город під час весняної повені. Він же робив грядки, садив розсаду, сіяв у великій кількості артишок. Одночасно студіював уважно практичні підручники із садівництва й городництва.

Праця була неймовірно тяжка, можна сказати піонерська. Занедбаний ґрунт треба було розробити з такою ж затратою сили, як і цілинні дикі ґрунти вперше оброблюваної землі. Але сила волі й бажання за всяку ціну перемогти початкові труднощі дали свої наслідки. Занедбані город і сад, першої ж весни господарювання В. Винниченка (1935 рік), перетворились в упорядковане, культурне садово-городницьке господарство, що багато обіцяло. Здавалося, що ще рік-два і ця перша тяжка праця дасть ефективні наслідки. Борги будуть ліквідовані. Праця стане легшою,

18 Артишок на півдні Франції — дуже розповсюджений, загальновживаний, хоч і дорогий делікатес. Спосіб його споживання зовсім простий. Зварену в достатньо просоленій воді «квітку» (не розквітлу) кладуть на тарілку і, відриваючи кожний листочок окремо, висмоктують із нього смачний сік, а решту викидають. До речі, артишок був трохи чи не головним харчем родини Винниченків у «Закутку», особливо в період інтенсивної проповіді теорії «конкордизму». М'ясо (будь-яке) із харчування В. К. і Р. Я. було цілковито виключене.

98

продуктивнішою і прибутковішою. І тоді, напевно, ще лишиться час і на мистецьку творчість. Та «не так сталося, як ждалося». Перспективи на блискучі господарські й матеріяльні здобутки від вирощування городини й садовини на практиці, пізніше, виявилися дуже ілюзоричними. Тяжка селянська праця у Франції ледве давала Винниченкові змогу прогодувати себе з дружиною і сяк-так покривати поточні податки державі. Борги, зроблені при купівлі й реконструкції садиби, страшною примарою продовжували висіти над Винниченком. І хоч він використовував кожний вільний гріш, кожний, випадковий уже тепер, гонорар, щоб покрити їх, все ж таки боргів він не позбувся до самої смерти. Вони небезпечною загрозою продовжують висіти над «Закутком» і досі.

Таким чином, з Винниченкового садівництва й городництва, як праці, поєднаної з мистецькою і літературною його творчістю нічого не вийшло. Сам Винниченко незадовго до смерти писав про це так: «За наших часів погодження фізичної праці з інтелектуальною майже неможливе. Більше десяти років мої сили, моя увага, мій час ішли, головним чином на працю бешею, лопатою, плугом, а не пером».16

Але нічого іншого вже для нього не залишилось. Виходу не було. Треба було узгоджувати фізичну працю городника й непереможний потяг до мистецької, не тільки літературної, але й малярської творчости, що розквітла на схилі віку. Як нам покажуть архівні та мистецькі скарби «Закутка», В. Винниченко, не зважаючи на всі нелюдські труднощі, зумів максимально погодити свою мистецьку творчість з фізичною працею, що її накинули йому гіркі обставини емігрантського життя.

VI. «ЗАКУТОК» — ЯК Я ЙОГО БАЧИВ

Чудове, світової слави курортне місто Канни (Cannes), що лежить на березі Середземного моря, останнього часу стало вельми славним не тільки тому, що після Ніцци стає найкращим світовим містом відпочинку, морського спорту й розваг, а ще й

16 В. Винниченко. Розлад і погодження. Німеччина, 1948 p., стор. 22.

99

тому, що в ньому вже впродовж кількох років відбуваються світові кінофестивалі. Тут що два роки компетентні й добірні глядачі всього світу проглядають найкращі сучасні фільми, тут дають їм оцінки й нагороди.

За шість кілометрів від цього міста, далі від берега, лежить «Закуток». Що півгодини туди й назад ходить зручний автобус. Широка асфальтова дорога проходить серед чарівної, вкритої буйною рослинністю й запашними екзотичними квітами горбистої місцевости. Обабіч дороги пробігають численні, витонченої й химерної форми вілпи й дачі, Грандіозні пальми, квітучі маґнолії, величезні кущі пахучих троянд, екзотичних кактусів і злива інших, для свіжої людини незнаних тропічних рослин і квітів, що ніби недбало розсипані навколо.

Серед цієї місцввости розкинулось велике французьке село Мужен, а в ньому, з самого краю, при в’їзді, ліворуч від автобусної маґістралі, у видолинку, серед спадистих, укритих маслиновими деревами й виноградниками гір, над потічком лежить садиба з хатою, що її місцеве населення звикло вже називати «Мас Закуток». Що таке «закуток», вони, напевно, не знають. Але вони з пошаною вимовляють це чуже їм слово, бо знають, що там жив статечний пан з панією, що він — український письменник, а його книжки друкуються навіть французькою мовою. Запитайте будь-якого селянина чи селянку з Мужену, де живе мадам Винниченко, і вони вам нв тільки охоче скажуть, а й приведуть до самих воріт з таємничою назвою «Zakoutok».

Ви відчиняєте стареньку фіртку, і вас зустрічають чотири струнких кипариси, що ніби стоять на сторожі «Закутка» і показують шлях до хати. Хата зокола дуже непрезентабельна. Тавро глибокої старовини й відсутности уважного господарського догляду в останні роки (хвороба й злидні В. Винниченка) пвжить на облуплених, оброслих виноградною лозою, виткими кущами жовтої троянди, диким хмелем і звичайною нашою повійкою стінах, на давно нефарбованих вікнах і на різнокольоровому від вічного сонця й столітнього моху черепичному даху.

Не заходьмо покищо до хати, яка вабить і притягає нас своїми внутрішніми скарбами! Познайоммося з городом, садом і з тими найголовнішими речами й місцями в них, що зв'язані з життям і працею нашого письменника!

Навколо хати бачимо декілька дерев — черешень, вишень,

100

груш, ябпунь, слив, маслин, цитрин, нефлі та різні квіти: троянди, геранії, лілеї тощо. Перед парадним входом (захід) — невеличка галявина, де ростуть: старе маслинове дерево, срібляста тополя і дві старі-престарі звичайні крислаті верби. Ці дерева, гіллясті й високі, творять у літню спеку надзвичайну тінь-прохолоду. Під маслиновим деревом, у найнадійнішій тіні, стоять кам’яна лава й стіл. Це, як знаємо, ті успішні наслідки реконструктивної діяльности В. Винниченка, які коштували йому пальця на правій руці.

Повертаємо праворуч, на північний бік хати і обійстя. Тут ми бачимо якусь порівняно недавню прибудівку, але від якої залишилось лишв дві стіни. «З цього боку будинку, — пояснює Розалія Яківна, — прибудував господар повітку з каміння. Своїми руками, без помічників зробив він цю роботу під час війни. Алв не було засобів покрити її, вона з часом почала руйнуватись. Тепер залишилось тільки дві стіни від неї». Хату і незайману далі траву, кущі винограду й дільницю городу відокремлює досить широка стежка, що її, як свідчить Розалія Яківна, Винниченко жартома називав «Бульвар де Конкорд». Він любив цю ствжку, часто прогулювався нею, відпочивав, обдумував якусь тему або виглядав та очікував чи то дружини, чи когось із гостей.

Схід — це частина саду, кипарисова алея до воріт та вихід на дорогу до ля Ґранд-Бастід.17

Південь — сад, криниця й частина городу.

На захід від парадного входу веде доріжка до земляної тераси і тієї частини обійстя, де на південний захід вирощується виключно артишок, а на північний захід — кущі троянд і виноград. Від цієї доріжки праворуч, в майже північному напрямі, внизу тераси йде вузенька малопомітна стежечка. Проходить вона поміж високими виноградними кущами і рядами троянд, а з боку хати — відгороджена густим живоппотом (з терну, шипшини, ожини тощо), що проходить вздовж бар'єру тераси і впирається під прямим кутом у межу. Тут, на розі цього живоплоту й межі,

,7 Це старовинна велика селянська хата — агломерат, що лежить по другий бік ручаю на південний захід від садиби Винниченків. У ній колись, мабуть, жив цілий рід, а тепер там живе шість окремих і чужих між собою родин.

101

густо зарослої високими верболозами, очеретом та якоюсь іншою рослинністю, серед небесної тиші й спокою стоїть «курінь».

«КУРІНЬ»

Про цей «курінь» не тільки широкий загал читачів, але й вужче коло наших літераторів нічого не знають. За вийнятком моїх згадок про нього18 з осени 1951 року, нічого про це ніде не написано. А тим часом цв дуже важливий «варстат» творчої праці В. Винниченка за останні шістнадцять років його «муженської доби». «Курінь» — це витвір не тільки Винниченкової примхи. Щось глибше, досі ще не вловпене й нв розкрите, пвжить в основі постійного і закономірного потягу Винниченка-мистця до «лона природи», до незайманости, вепичі й життедайности «матері-зем-пі». Майбутньому дослідникові творчости В. Винниченка належатиме честь встановити закономірність і своєрідність цього Вин-ниченкового антвїзму. Не випадково найкращий і — можна вже сказати — кпясичний опис і образ степу, найопукліші образи людей чорнозему («Кузь та Грицунь» та ін.), людського дна «Краса

і сипа»), непогамованих людських пристрастей, неповторних Сон-городів тощо дав нам саме В. Винниченко. Не випадково найбільше любив В. Винниченко обдумувати й писати свої твори не в розкішному фотелі письменницького кабінету, а свред безлюддя, в лісі, в балці, в яру, лежачи на дикому камені. Так, зокрема, най-популярніша і найулюбленіша на західньоевропейській сцені його «Брехня», була, як свідчить Розалія Яківна, «написана на Кавказі, в Ессентуках, десь у яру... за тиждень».19

Знаємо його романтичні вилазки на острови Дю Медан (du Medan) на Сені, в ЗО км від Парижу, Дю Леван (du Levan) на Середземному морі десь між 1928-1934 pp., його там улюблений камінь, на якому цілими днями він писав, читав і малював. Те саме було вже й тут, у «Закутку», серед цієї муженської чарівної природи і верґіліївських пейзажів. Не сиділось йому в його зручно

18 Б. Подоляк, Відкритий лист. «Сучасна Україна», ч. 14, Мюнхен, 8 липня 1951 року.

19 Лист Р. Я. Винниченко з 12. XI. 1952 р.

102

уладженому кабінеті. Його постійно тягло на траву, в затишок верболозів і очеретів. Саме тому й родилася ідея «куреня» як місця постійної творчої праці безпосередньо серед природи.

Отже, що ж таке «курінь»? Як він виглядає? Як працював там Володимир Кирилович? Щоб відповісти на ці питання, я дозволю собі зацитувати майже дослівно опис «куреня», що його на моє прохання зробила Розалія Яківна,20 кореґуючи або додаючи дещо з матеріяпів мого записника і моїх спогадів.

Це невеличка будівля з дерев'яних вузеньких дощечок, що складені одна на одну, як черепиця. Будівля має 2 метри й 20 см довжини і 1 метр 80 см ширини. Стеля з дощок, які відокремлені від даху грубим шаром паперу, що захищає від спеки. Дах з двох фібро-цементових дощок, трохи виступає над будівлею. Горішня частина стінок майже вся скляна. Це рухомі «вікна» (80 см заввишки і 50 см завширшки). Кожне таке «вікно» можна відчиняти окремо, обережно відхиляючи надвір. Це дає можливість робити вільний доступ повітрю і створювати протяг у спеку. Без цього літом неможливо було б користуватися цією тепличкою. Таких «вікон» 10, рахуючи й двері, також угорі скляні. В передній стіні — три, четверте — у дверях. В стіні ліворуч від входу — два. В стіні протилежній — чотири вікна. Лише права стіна від входу не має вікон. Всі вікна завішені зеленкуватою великою запоною на кільцях. Володимир Кирилович завжди пересував її, регулюючи потрібну кількість сонця й світла, не встаючи з канапи чи з «фотелю», за допомогою двох (одної довгої, а другої короткої) очеретяних палиць.

Меблі: 1) саморобний стіл з відкидною дошкою для друкарської машинки; 2) низенький коло неї, також саморобний, фотель;

3) праворуч вузька, оббита зеленим оксамитом старенька комбінована канапа. М’яка спинка колишнього фотелю, що твпвр править за узголів’я канапи, давала можливість В. Винничвнкові завжди писати в напівлежачому, горілиць, стані.

На стіні, в головах, з простих дощок збита і привішена полиця для книжок, паперу, олівців, чорнила й інших речей, потрібних під час праці.

Один важливий деталь: всі свої численні твори В. Винниченко

20 Лист-довідка ч. 3.

103

писав тільки від руки і здебішьшого чорнилом. Переважно все те, що написано в «Закутку», писав В. Винниченко в «курені», лежачи горілиць на канапі, упираючись напівпіднесеною спиною в згадане вже вище узголів’я канапи. Для зручности й полегшення такого незвичайного способу праці В. Винниченко винайшов був прилад, що, дійсно, в значній мірі допомагав і вдосконалював цей спосіб писання. Це був звичайний, сокирою обтесаний, з гострим долішнім кінцем кіл, а вгорі фанерна підставка в формі продовгастої мольбертової дошки, яка легко, на шрубі, була прикріплена. Ця фанерна дошка й була тим «столом», на якому В. Винниченко писав у своїй звичайній лежачій позі на канапі. Гострий кінець кола вганявся в ґрунт долівки, і дошка, на якій В. Винниченко писав, здобувала міцну й певну опору. Дошка була прикріплена так,що Ті можна було без перешкод повертати в будь-якому напрямі і під будь-яким потрібним кутом.

Так у загальному виглядав «курінь» і так працював у ньому В. Винниченко. Не забуваймо, що все — і «курінь», і меблі в ньому, за вийнятком хіба одної канапи, зроблено руками Володимира Кириловича. «Курінь» цілком захований від людського ока. Щоб його бачити, треба знати про його існування. З вікон «куреня» видно зелені простори і далекі тераси червонястих гір.

На цьому покинемо це дуже цікаве місце «Закутка» і перейдемо до оглядин хати і тих скарбів, що вона містить у собі.

ХАТА ВСЕРЕДИНІ

Коли ви заходите до хати, ви там не бачите ні міщанського блиску, ні дешевих ефектів, ні силкування на виключність чи ориґінальність Натомість на всьому лежить познака суворої простоти й почуття міри. Чистота, лагідність кольорів, потрібна кількість світла, мистецькі картини на стінах, шафи з книжками, рукописами і навіть старі стоптані килими на підлозі — все це викликає у вас якесь особливе почуття пошани.

Побудована вона за стандартним, старовинним пляном французької селянської хати, що складається з партеру чи, як французи кажуть, «ре-де-шосе», і одного поверху — мансарди.

Партер має: 1) маленький передпокій (довжина 3 м, ширина 2 м ЗО см, висота 2 м 60 см); 2) вітальню (довжина 4 м 60 см, ширина

104

2 м 80 см, висота 2 м 60 см); 3) їдальню (довжина 5 м 50 см, ширина 3 м 80 см, висота 2 м 60 см); 4) кухню (довжина 3 м, ширина 2 м 70 см, висота 2 м 60 см); 5) т. зв. «кімнату для покоївки»21 (довжина 3 м, ширина 3 м, висота 2 м 40 см).

На першому поверсі є: 1) два коридори, що сполучаються між собою під прямим кутом; 2) спальня Розалії Яківни (довжина 3 м ЗО см, ширина 3 м; стеля мансардова, а тому висота — 2 м 40 см коло вікон і 1 м 90 см у протилежному боці); 3) т. зв. «кімната для білизни» чи, як кажуть французи, «лінжері», що сполучена із спальнею Розалії Яківни і не має самостійного виходу до коридору (розмір: довжина 3 м, ширина 3 м, стеля мансардова, похила, у висоті 2 м 40 см і 1 м 90 см); 4) «гостівська» або «синя» (довжина З м, ширина 3 м, висота 2 м 40 см); 5) ванна кімната (довжина 3 м, ширина 2 м ЗО см, висота 2 м 40 см);6) кабінет-робітня (вона ж і спальня) В. Винниченка (довжина 6 м, ширина 3 м, висота 2 м 40 см).

Придивімось ближче до партеру! Як увіходимо в передпокій, не можемо не звернути уваги на великий портрет молодої дівчини в блакитній сукні, з букетом, на тлі провансальського пейзажу (розмір 80 X 60 см). Це портрет роботи В. Винниченка з 1939 року. У вітальні, що має вихід прямо на двір, стоїть піяніно22 і декілька крісел. На стіні (передній від входу) висить велика картина Брайєра (І. Вгауег) — вулиця в Латинському кварталі Парижу і три постаті в еклезіястичному одязі. По боках два малюнки В. Винниченка: «Квіти на вікні» (квіти в скляній круглястій вазі, що стоїть на вікні з прозоро-жовгими завісками, 1938 р.) і 2) «Квіти» (квіти в скляній довгастій вазі на столику, накритому білим з мережкою обрусом, 1939 p.). Тут же висять ще малюнки інших французьких та українських майстрів: Шацмана, Левіна, Пуні (всі, як і Брайєр, учні й метри «Еколь де Парі»), дві мініятюри М. Бутовича і пейзаж М. Глущенка.

У їдальні з меблями «рюстік», з каміном (що збудований, як знаємо, руками Володимира Кириловича), з двома фотелями й

21 Покоївки, звичайно, в родині Винниченків ніколи не було. Ця назва кімнати чисто традиційна. Кімната ця, як знаємо, збудована на місці колишньої печі і сполучалася дверима тільки з кухнею. Звідси й назва її.

!! «На якому В. К. часом любив грати», — пояснює Розалія Яківна.

105

столиками перед ним, нашу увагу приковує великого розміру натюрморт «Овочі». На тлі муженського пейзажу висипано на стіл з кошика різноманітну садовину яблука, груші, виноград — синій і зелений, помідори, сині баклажани, жерделі, банани, цитрини, Гранати, червоний перець тощо. Все це, всуміш з переливним промінням щедрого сонця і південнофранцузького пейзажу, створює неповторну гаму і гру кольорів у дусі пізніх імпресіоністів. Це, безумовно, твір великої мистецької сили й надхнення. «Це одна з найулюбленіших картин Володимира Кириловича», — пояснює Розалія Яківна.23 Тут же: «Квіти» (квіти в полив’яному глечику на бальконі, на тлі пейзажу гір і моря), «Південний пейзаж». Усе це теж роботи В. Винниченка. Протилежна стіна прикрашена оригінальною картиною японського маляра Куноші «Серни в степу».

На цьому залишаємо «ре-де-шосе» і йдемо сходами на перший поверх.

У коридорі висять декілька малюнків М. Бутовича («Відьма» тощо), картина М. Глущенка першого берлінського періоду його творчости «Liebespaar», гравюра Ґреза (І. В. Greuze) — портрет артистки Софії Арну (Arnould).

У невеличкій, білого кольору кімнаті Розалії Яківни з похилою стелею і двома вікнами, що її за пару місяців до смерти побілив сам В. К., висять такі малюнки В. Винниченка: 1) анемони і жовті стокротки в низенькій вазочці; 2) анемони червоні, сині й біло-рожеві з листям, у полив’яному глечику; 3) пейзаж з двома соснами, мальований в Леванду, в провінції Вар (гори): хатки під червоними дахами, а на передньому пляні дві сосни.

В «гостівській» або «синій» кімнаті, з білими стінами і ясними меблями, висить лише один малюнок В. Винниченка — морський пейзаж «Порт Сант-Тропе» (департамент Вар). На картині бачимо

23 Історію виникнення цього натюрморту Р. Я. пояснює так: В. K. чомусь не малював натюрмортів. Одного разу Р. Я. поїхала в Канни і замовила спеціальний асортимент найрізноманітніших овочів. Повернувшися з цим декоративно зробленим кошиком з садовиною, вона висипала її перед хатою на стіл при повному сяйві сонця. Саме в цей момент підійшов В. К. і був цілком зачарований несподіваною картиною. «О, це я спробую відтворити по-своєму!» — вигукнув у захопленні. І відразу ж сів за мольберт. Так народився цей натюрморт.

106

рибальський човен на воді і декілька будинків на березі. Картина ця намальована в ясних тонах, з ніжним, уже осіннім небом та легенькими хмарами на ньому. Ця кімната служила завжди для гостей. Але копи гостей не було, то В. К. часто використовував її для відпочинку вдень, коли в його власній кімнаті було дуже душно, або коли він обдумував щось легке, або читав. Крім того, перебування в цій кімнаті свідчило, що до нього може зайти кожний, хто має потребу його бачити, тим часом як перебування в кабінеті або в «курені» виключало таку можливість.

І нарешті кабінет (це ж і спальня) Володимира Кириловича. Це найбільша і найсвітліша кімната з усього будинку. Стіни кабінету фарбовані блакитною водяною фарбою, стеля — білою. На стелі

— півкругла, золотистого кольору алябастрова лямпа на шнурах. На вікнах фіранки золотавого кольору. Такого ж кольору покривало на канапі й подушечки на ній. Двері зроблено в кутку і так штучно та дискретно припасовано, що копи сидиш у кімнаті, то їх майже не помітно. Вздовж правої від входу стіни — дві з’єднані дерев'яні полиці по сім поземних переділів кожна (190 х 95 см). Полиці щільно закладені книжками та журналами чужими мовами (переважно французькою). Переглядаємо нашвидку книжки. Світова клясика, мемуаристика, політика, філософія, соціологія. Розкриваємо деякі, що випадково притягають нашу увагу. Ось праця Альберта Байе «Ідея добра» (Albert Bayet: «L’idee de bien»). У цій праці трактується проблема встановлення моралі сучасного світу. На берегах численні зауваження, помітки й підкреслення рукою В. Винниченка. Ось книжка Леконта дю Нюї — «Людина та її призначення» (Leconte du Nouy: «L’Homme et sa destinee»), переклад з англійської. Книжка Шарля Оґюста Бонтана

— «Людина перед лицем церкви» (Ch.-August Bontemps: «L’Homme devant I’eglise»). Книжки Ж. M. Ґюйо—«Мораль Епікура», «Безрелігійність майбутнього» (J. М. Guyau: «La morale d’Epicure», «L’irreligion de I’avenir»). Це відомий французький філософ-ry-маніст соціялістичного напрямку, що глибоко порушував проблеми трансценденсу, релігії, моралі тощо як у теперішньому, так і в майбутньому. Далі бачимо Анрі Бергсона «Два джерела моралі й релігії» (Henri Bergson: «Les deux sources de la morale et de la religion»), Вільгельма Вундта — «Етика» (Wilhelm Wundt: «Ethik») — 3 томи німецькою мовою, Жана Фіно «Наука щастя» (Jean Finot: «La science du bonheur», праці Гайнріха Кунова,

107

Джорджа Беркпі та багато інших книжок, які уважно й критично читав В. Винниченко, що видно з численних його приміток, підкреслень і позначок на берегах.

Розалія Яківна пояснює, що саме книжки такого змісту й проблем найбільше читав останніми роками В. Винниченко. Майбутній дослідник з’ясує, який вплив зробили ці й подібні книжки на ті соціяльно-філософські шукання, що їх В. Винниченко виклав у своєму «Конкордизмі».

Окрема шафа книжок і періодики, видаваних у СРСР і зокрема в УРСР. Натрапляємо на багатющу колекцію української літератури 20-их років, якої тепер не знайдемо в жадній бібліотеці світу. Силоміць відриваємося від цих скарбів і мандруймо далі. В кутку протилежної від дверей стіни — шафа, вроблена в стіну так, як це робиться в старих провансальських будинках. Подвійні дерев’яні дверцята підроблені під горіхове дерево. В цій шафі — одяг В. Винниченка. У протилежній від дверей стіні — двоє вікон (розмір 110 х 70 см). Вікна виходять на південний захід саду й городу. У вікна заглядає гілля нефлі, великого дерева, що росте біля самого будинку. Між вікнами велике чотирикутне люстро в позолоченій дерев’яній рамі (135 х 115 см). Ліворуч від люстра — малюнок олійною фарбою на картоні (27 х 24 см ): жінка пише на машинці. Праворуч — «Паризький пейзаж», теж олійною фарбою. Це з ранніх малюнків В. Винниченка (десь 1925-26 років). В куті цієї стіни і шафи прироблено трикутну поличку з пензлями, фарбами та іншим приладдям до малювання. Над поличкою — натюрморт олійними фарбами: жовті квіти — стокротки й левконії в глечику, що стоїть на столику. Мальовано на дерев’яній дощечці. Під поличкою стоїть великий шкіряний фотель з трибічними стінками і з оксамитними брунатними подушками на спинці та сидінні. Коло фотелю — дві скриньки з олійними фарбами. Між фотелем і правою стіною, трохи затуляючи шафу, стоїть великий мольберт, а на ньому — портрет молодої жінки в червоній хустці на плечах і з квітами в руках (80 х 60 см). Нижче портрета — спертий на ніжку мольберта — «Український пейзаж» (80 х 60 см), композиція з пам’яті.

Уздовж поперечної лівої стіни стоїть ліжко-канапа з покривалом із золотого оксамиту і трьома такими ж подушками. Над канапою велика картина (135 х 95 см) жінка лежить на транзаті (розкладане полотняне крісло). Спить. Біля її ніг — котик. Все це

108

і

Винниченків робітний стіл.

на тлі провансальського пейзажу. Це портрет дружини В. Винниченка. Між портретом і канапою на стіні килимок, а на ньому, на ланцюжку — кишеньковий годинник. В узголів’ї канапи — низенький чотирикутний арабський столик. На ньому ледве початий зшиток з різними виписками і записами для майбутньої праці. Тут же нотаткова книжка. Обабіч канапи — високі етажер-ки-тумби з шухлядами. На них книги, лямпа, а в шухлядах — різні дрібні речі: дрібний струмент, цвяшки, молоток, шило, великі голки, вощені нитки, приладдя до голення тощо. Нарешті, остання стіна, що відокремлює кабінет від коридору. Посередині — поперечним боком приставлений до стіни робочий стіл В. Винниченка. Масивний, з червоного дерева (акажу), на двох тумбах з трьома шухлядами в кожній.24 Коло нього фотель такого самого стилю, з плетеним сидінням. Ліворуч висувна дошка для друкарської машинки. Стіл затягнений темночервоним сукном. На столі невеличкий вазон з квітами і різні дрібні речі: перо, окуляри, бльокнот, гуцульського виробу ніж для розрізування книжок, мармурова підставка для олівців, бронзове прес-пап’є з різними фігурками (п’яний ведмідь, хлопчик із снопом, янгол), апарат для зшивання листів, шкіряний бювар, в якому кілька аркушиків з автографами В. Винниченка. На столі праворуч — 12 течок з листуванням, рукописами й різними матеріялами до праці. В шухлядах столу — світлини, деякі цінні листи, вирізки з часописів, друковані в часописах за останній час статті В. Винниченка.

Обабіч столу при стіні — дві великих шафи (150X140 см) на п’ять поземних переділів кожна. В передній — книги українською мовою. Власне — це збірка творів В. К. Винниченка в кількох виданнях і багатьма європейськими мовами. Ця велика шафа Винниченкових книг, що ретельно збиралась за останнє тридцятиліття і то всіма мовами, якими виходили його твори,25 становить собою такий неоціненний скарб, якого, напевно, не знайдемо в жадному книгосховищі світу, в тому числі й на рідних землях.

24 У мене в записнику стоїть: «по три шуфпяди в кожній». У Розалії Яківни в двох місцях (лист-довідка ч. 3) стоїть по-різному: на стор. 2 — «з трьома шухлядами», на стор. 6-ій «з чотирма шухлядами».

Я занотував: німецькою, французькою, російською, італійською, еспанською, єврейською, польською, чеською і татарською.

110

Друга полиця переважно наповнена чужомовними книгами з мистецтвознавства, з історії і теорії образотворчого мистецтва, мистецькими альбомами, багатьма теками з рукописами В. Винниченка.

Над столом поміж цими шафами висить великий портрет В. Винниченка роботи М. Глущенка 1928 року в Парижі. Тут В. Винниченко сидить на канапі, покритій килимом. Одна нога на другій,

і видно їх на три чверти. Поза спокійна. Намальовано портрет в манері другого періоду М. Глущенка — реалістично.

На великому шкіряному фотелі, в куті, недалеко від мольберта, тепер стоїть портрет В. Винниченка, що його зробив Сергій Мако, знаний український маляр-мистець, що тепер постійно живе в Ніцці. Біля дверей над шафою з книжками висить автопортрет В. Винниченка, який виконано пастелями на папері. Далі — портрет дружини в капелюсі, що намальований ще 1926 року в Парижі, портрет пані Тамари Скрипт (дочки відомого українського с.-д. Гудвіли), «Єва з яблуком» (1938 року), «Пейзаж на Сені» та інше.

Усе це в цілому творить той надзвичайний і зовсім незнаний ще скарб Винниченка-образотворця, що залишився частково і зберігається покищо тільки в «Закутку».

Останнє зауваження: розташування меблів, кольори стін, розподіл і клясифікація у бібліотеці, зберігання архіву, рукописів, розміщення картин по кімнатах — все належить покійному письменникові. По його смерті нічого не змінено і не порушено. «Все в будинку залишилось таким, яким було при житті господаря”, — пояснює дружина покійного.

АРХІВ, ЧЕРНЕТКИ ДРУКОВАНИХ І РУКОПИСИ НЕДРУКОВАНИХ ТВОРІВ ВИННИЧЕНКА

Поряд з усіма вищезанотованими багатствами «Закутка» чи не найцінніший скарб у ньому це:

1. Багатющий архів документів і матеріялів до історії літературного і попітичного життя України за останні 35 років.

2. Рукописи і чернетки майже всіх основних творів В. Винниченка, що бупи друковані, від революції 1917 року починаючи.

111

3. Вичерпне збереження рукописів усіх недрукованих досі творів В. Винниченка.

Як я вже вище писав, значна кількість тек з рукописами В. Винниченка лежить в одній із шафів у колишньому кабінеті письменника. Це, треба думати, рукописи й чернетки тих творів, які вже були друковані. Ті ж унікальні документи й матеріяли і ті рукописи, що досі ніде не були опубліковані і ждуть ще свого видавця, виповнюють собою коло двадцятьох тек і займають величезну спеціяльну шафу, Шафа ця замкнена на ключ, і її спеціяль-но охороняє Розалія Яківна.

Що ж саме з рукописної спадщини залишилося після смерти В. Винниченка? І то саме тієї спадщини, яка з тих чи інших причин досі не була опублікована? Чи є такі рукописи? В якому вони стані? Скільки їх?

Детальний і науковий опис усієї рукописної спадщини В. Винниченка буде дано тоді, коли буде змога уважно й систематично розглянути ці рукописи і простудіювати їх. Мій перегляд цієї спадщини був побіжний і швидкий. Мій записник далеко не повний і не точний. Тому я наприкінці минулого року звернувся до дружини покійного письменника Розалії Яківни з проханням перевірити мої записи і зробити повний список недрукованих творів В. Винниченка, що зберігаються в «Закутку». Вона, не зважаючи на тяжку хворобу очей, сумлінно виконала це прохання й надіслала, здається, вичерпний список усіх рукописів недрукованих ще творів.

Щоб була повна картина того, що ми маємо в «Закутку», щоб полегшити працю майбутньому дослідникові рукописної спадщини В. Винниченка, я подаю цей список цілком без змін, так, як його написала Розалія Яківна, безпосередньо користуючись джерелами і фактичними матеріялами архіву.

РУКОПИСИ НЕДРУКОВАНИХ ТВОРІВ В. К. ВИННИЧЕНКА, ЩО ЗБЕРІГАЮТЬСЯ В «ЗАКУТКУ»

«Ательє щастя». П’єса на три дії. П’єса не закінчена. Написано лише дві дії на 66 Уг сторінок. Рукопис писаний на

112

гладкому папері великого формату, з берегами. Місце написання

— Аркашон, Пілат, 5. VIII. 1925 року.

2. «Білесенька». Мале оповідання на 121/г стор. Рукопис на подвійному папері великого формату. Писано на обох сторінках. Залишено невеличкий берег. Дуже дрібне письмо. Написано в Сен-Клері, 1926 року (Франція).

3. «Злочинство». Оповідання. 198 стор. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Перші три сторінки без берегів. Записано з обох боків. Від четвертої сторінки до кінця залишено береги. Вставлено одного листа великого формату без берегів. На ньому помітка: «32». Написане 1927 р.

4. «Поклади золота». Роман. 310 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері довгого формату. Записано лише один бік кожної сторінки. Берегів не залишено. В тексті дуже мало перекреслень. Мало вставок. Рукопис у дуже доброму стані, крім останньої сторінки. Папір пожовк. Назва написана червоним олівцем. Під нею атраментом стара назва: «Загублений рай». Написано в Сен-Клері 1926 р. (Франція).

5. «Вічний імператив». Історичний роман майбутнього. 606 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Залишено широкі береги. В тексті багато викреслень та вставок. Рукопис у доброму стані. Перша назва роману була: «Бог Господь Іванище». Остаточно назва написана вгорі червоним олівцем рукою Розалії Яківни. Частину роману автор використав для іншого твору. Написаний в «Закутку» 1935 року.

6. «Прокажельня». Роман. 477 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Залишено широкі береги. В тексті багато викреслень та вставок на берегах. Назву роману написано червоним олівцем. Під нею викреслена стара назва: «Лепрозорій». Рукопис у доброму стані. «Закуток», 1938 р.

7. «Матеріали до Хмельниччини»: а) 44 сторінки на подвійному папері в кліточку. Сторінки поділені на дві шпальти. Текст писано лише на лівій шпальті, але й на правій багато вставок і додатків; б) 20 стор. маленького формату списано з обох боків; в)

2 листки блакитного кольору списано з обох боків, у тій самій теці

— історична монографія М. Костомарова про Хмельницького. В книжці багато зауважень і підкреслень.

8. «Хмельниччина». Початок роману, 152 сторінки. Письмо на подвійному папері в довгасту кліточку. Залишено береги.

113

9. «Щастя» (Листи до юнака). Філософсько-соціологічний трактат. 416 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Текст з обох боків сторінки, але залишено широкі береги. Багато вставок на берегах. Рукопис у доброму стані. Назва «Щастя» написана червоним олівцем пізніше в текст. Ця річ послужила матеріялом для праці «Конкордизм». З неї взято багато сторінок майже без змін. 1928-1930 pp.

10. «Конкордизм». Філософсько-соціологічний трактат. 496 сторінок. Рукопис на подвійному папері в довгасту кліточку. Перші 10 стор. без берегів. Бракує сторінок від 12-23. В рукописний текст вставлено машинописні сторінки з твору «Щастя», а саме стор. 94-96; 123-137; 203-271; 276-279; 283-305; 426-432. Нумерація сторінок неправильна. До тексту вставлено також кілька сторінок із збірника «Зоря» (друкований в Сан-Паоло), де друкувалось «Щастя і конкордизм» (скорочений варіянт «Конкордизму»). Ця вставка займає: 343-437 стор. Закінчене 8. XI. 1940 р. в «Закутку».

11. «Стелися, барвінку, низенько». Оповідання. 24 сторінки. Написано в нотатковому зошиті, в тому, що й «Віють вітри». Дрібне письмо. Це оповідання мало ввійти в другу збірку під назвою «Намисто», разок 2-ий. Написано в Целлендорфі (під Берліном). Ліс, фотель, 28. IV. 1922 р.

12. «Нова заповідь». Роман (перший недрукований варіянт) 603 стор. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Списано кожну сторінку, але залишено досить великі береги. Мало вставок та викреслених рядків. Назви на рукописі немає. Рукою Розалії Яківни написано червоним олівцем: «Нова заповідь», 1-ий варіянт. Рукопис у доброму стані, але пожовк. Іль-дю-Мед, 26. III. 1932 р.

13. «Слово за тобою, Сталіне!» (Політична концепція в образах). Роман. 482 сторінки. Рукопис писаний на подвійному лінійованому папері комерційного формату. Текст на обох сторінках паперу. Залишено невеликі береги. Багато викреслено, додано в тексті. Рукопис у доброму стані. «Курінь», 28. XI. 1950 року.

14. «Соняшна машина». Перший недрукований варіянт, початок. 314 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Текст на обох сторінках. Запишено широкі береги. Рукопис у доброму стані.

15. «Соняшна машина». Сценарій. Початок. Написано 87 сторінок. Рукопис на подвійному папері в довгасту кліточку.

114

Залишено береги.

*

На цьому кінчається наш огляд останньої резиденції В. Винниченка і тієї архівної, літературно-мистецької та недрукова-ної рукописної спадщини, що він її залишив по собі.

Вже цей наш, хоч і не вичерпаний цілком, огляд «Закутка» переконливо показує, що там наявні:

а) архівні матеріяли і документи нашої політичної і культурної історії;

б) величезна колекція чернеток і рукописів багатотомової спадщини В. Винниченка;

в) повна збірка рукописів ще ніде не друкованих його творів;

г) надзвичайно важливі факти і документи, що показують методу праці і всю складну багатогранну творчу лябораторію письменника;

ґ) цікава панорама мистецько-малярської творчости письменника — сторінка зовсім не вивчена і невідома для широкого загалу українського суспільства і, нарешті —

д) дуже цінна для студій творчости В. Винниченка і його доби бібліотека та повна збірка власних творів, що є речами непроми-нущої історико-культурної вартости, вагу яких наша суспільність мусить зрозуміти і зробити все від неї залежне, щоб їх зберегти і науково опрацювати.

Збірник «Володимир Винниченко; статті й матеріяли». УВАН у США, Комісія для охорони і збереження літературної спадщини В. К. Винниченка, Нью-Йорк, 1953, стор. 16-41, під псевдонімом Б. Подоляк.

115

Винниченко перед своїм куренем.

ПОВІСТЬ ПРО ЛЮДЕЙ БУРЕЛОМНИХ РОКІВ

«О, Господи, яка то страшна і тяжка річ відродження національної державносте І яка вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, сама собою зрозумілою, природною. І як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм... доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, у якому будуть так зручно жити наші нащадки».

В. Винниченко. «Щоденник», кн. V, запис 16. 10. 1917.

Повість «На той бік» — це один з яскравих фраґментів трагедійної ситуації й героїчної постави української людини в роки боротьби за національно-державне відродження України. Це один з епізодів отого трудного, «з надлюдським зусиллям» тягання каміння, з якого будувався підмурівок першого будинку щойно відродженої української держави. Подія відбувається під час першого збройного конфлікту між Україною і радянською Росією. Час — правдоподібно на початку 1918 року. Місце — територія між Полтавщиною і Київщиною, що її тимчасово окупувала якась частина Червоної армії.

У невеликому повітовому місті переможці почувають себе розпаношено й нахабно. Завмирає звичне життя, панує терор і страх.

117

«По бруку, з гуркотом і залізним ляскотом розхрьопаних бричок кудись гнали червоноармійці. Вони не сиділи, а лежали на сидіннях, поставивши одну ногу на маленьку лавочку. Боже мій, вони хотіли їхати так, як їм було зручніше! їздили ж отак офіцери колись, їздили ж так усі, хто мав владу і право їздити так? Усяка влада їздить, розлягшись і поставивши ногу на сидіння. А вони хіба не влада?

У руках у них були рушниці, на поясах револьвери, бомби, гранати, а на колінах часом дівчата в рожевих, настовбурчених, як із картону, сукнях, — одне слово, озброєні всім, що може дати життя переможцеві...

...По тротуарах, під присканням весняного сонця, що гріло всіх без різниці партій, націй, анексій і контрибуцій, швендяла "пролетарська” публіка, збиралась то тут, то там у купки й діловито, заклопотано розмовляла: чи будуть уночі масові розстріли, чи поженуть буржуїв рить окопи, чи далеко німці й українці».

На фоні цієї так скульптурно зображеної картини захопленого Червоною армією міста, зустрічаються вперше головні герої повісти. Він — доктор медицини Михайло Петрович Верходуб. Вона — молода дівчина Ольга Іванівна Чорнявська. Що ми знаємо в момент зустрічі про них? Із короткої передісторії повісти про доктора Верходуба знаємо, що колись, до революції, він мав славу «найінтеліґентнішого лікаря на ввесь ловіт», «нашого філософа» і вродливого та небезпечного спокусника повітових красунь. Начитаний, скептично наставлений, він часом «любив цитувати грецькою мовою упюбпеного свого філософа Епікура» і цим епатувати своє найближче оточення, зокрема станового пристава, «який ні одної мови крім "матерщинної” не знав як слід». Скептик та індивідуаліст, він був далекий від партійних та політичних пристрастей своїх сучасників. Тому вибух революції 1917 року, а з нею й український національно-визвольний рух, він зустрів майже з іронічно-скептичною байдужістю. Оце і все. А що ж ми знаємо про ту панну, що з нею зустрівся доктор? Тільки те, що була вона чарівно-вродлива, молода, з синіми теплограйливими очима, в елегантному костюмі, в лякованих черевичках, у модному англійському капелюсі з чорним пером, що тримала себе в тих пекельних умовах сміливо, впевнено, незалежно. Довідуємось також, що

118

вона прийшла на базарну площу, щоб знайти візника, який би перевіз її на той бік несподіваного фронту. І все. Більше нічого.

Докторові Верходубові вона гостро до болю пригадала перше велике кохання — його навіки втрачену, як він сам висловився, Наяду. Це відразу прикувало його увагу до цієї дивної дівчини. «Він коректно, як колись давно-давно умів це робити», заговорив з нею. Далі допомагає їй домовитись з візником Юдком та обіцює допомогти дістати офіційну перепустку в нових господарів міста. І нарешті зовсім непередбачене: «хтось одурілий, божевільний раптом у середині сильно штовхнув доктора» і він, мабуть, несподівано навіть для самого себе, запропонував їй співподорож «на той бік». Вона — здивована, але радо приймає його пропозицію.

Така зав’язка повісти. Головні герої вийшли на кін і готові до старту. Але читач і далі не знає, хто вони. Зокрема, хто ота таємнича красуня в англійському капелюсі з чорним пером? Чому їй треба конче тепер на той бік? А найголовніше — яке ж особисте, суспільне чи політичне підложжя цього її наміру? Цього не знає читач, як не знає й доктор Верходуб, що так поспішно зголосився на спільну подорож з нею. Одночасно для читача й сам доктор Верходуб та його вчинок є, до певної міри, також психологічною загадкою. Бо справді, що штовхнуло його на подорож, про яку він ніколи не думав і яка йому зовсім непотрібна? Звідки й чому в нього, людини літньої й поважної, ця хлоп’яча легковажність, це авантурно-задерикувате рішення? Може, тут зіграв ролю поштовх чисто біологічного інстинкту, сказати б — владний спалах приспаного запізнілого кохання? Таке враження виникає, але не переконує остаточно. Отже, це перше зіткнення героїв з таємничими біографіями і дивними намірами та вчинками відразу вже інтриґує читача і вносить ускладнення в сюжетну розповідь.

Перша сюжетна ситуація — розмова між панною Ольгою й доктором перед тим, як вони мали піти просити перепустку — не з’ясувала нічого. Доктор спробував розкрити «наївну конспіратор-ку», поставивши їй кілька ніби практичних, мовляв, у нашій справі, питань. Але дивна дівчина відповідала на його запитання неозначеними жартами, наївними посмішками, контрзапитаннями, з яких доктор, а з ним і цікавий читач, так нічого про неї й не довідались. Зрештою, доктор поставився до цього байдуже. Він був абсолютно певний, що це звичайна тепер пташка «з розколошка-

119

ного панського гнізда». Його навіть, у певній мірі, бавила ця наївна конспірація бідної аристократки і він не пробував більше її розкривати.

Мандрами за перепусткою, в яких зображено неповторні своїм побутовим кольоритом, безглуздям і наївністю установи непевних і випадкових господарів міста, завершується ця перша ситуація. Наші герої, діставши перепустку, вирушають у свою невідому путь «на той бік». Тепер вони — родичі. Дядько і небога. За фахом — учителі. Працюють постійно на Полтавщині. Тому їдуть «на той бік». Такі тепер офіційні дані їхньої біографії, щойно вигадані спеціяльно для конспірації. Це відразу посилює інтриґу сюжетної розповіді й збуджує нову допитливість читача.

★

Схід сонця, чарівні українські пейзажі, вранішнє, цілюще, чисте повітря, срібні, чисті як дзвіночки, співи степових соловейків, — усе це в наших мандрівників «на той бік» викликає елегійний настрій, щирі, одверті спогади, думки. З них читач поволі довідується, що Ольга зовсім не «з розколошканого панського гнізда», а з простого селянського роду з села Криві Гарбузи на Полтавщині, а доктор Верходуб — також селянський син із села Осиковатого на Київщині.

— Так здоровенькі ж були, земляче! — вигукує в захваті відкриття Ольга і подає руку не менш захопленому несподіванкою докторові.

Ця друга ситуація вже трішки-трішки розкриває заслону над таємничою постаттю Опьги. Додає дещо нове й до образу доктора (селянське походження), а в цілому — далі ускладнює сюжет та надає йому гостріших форм і ширших рамок.

Нова, третя, ситуація — село Любомирка. Тут наших мандрівників уперше затримує червоноармійська патруля. Це дає їм змогу бути свідками цікавого і соціяльно значущого своїм підтекстом факту: над ґанком якогось будинку, під командою червоноармій-ця, знімають жовто-синьої фарби вивіску, на якій було написано: «Любомирська споживча крамниця». Довга і тяжка процедура знімання. Жовто-блакитна вивіска «ні за що не хотіла злізати звідти». Нарешті за допомогою багнета і сокири — впала.

— «Ага, штика не видержала? — констатує задоволено чер-

120

воноармієць.

Солдат з Кіндратом взяли вивіску за обидва боки й підняли догори, перевернувши лицем до землі, тримаючи, як покійника над могилою. Солдат злегка перехилився вниз.

— А нукась, посторонісь там! Україна лєтіт! Ну, Кондрат, слушай мою команду: рраз!... два!... тррри!!!

Гойднувши востаннє, вони з криком шпурнули вивіску вниз у калюжу. Вона з ... ляском упала в воду, і болотом бризнуло на всі боки. Найближчі дядьки злякано відсахнулись убік і почали рукавами витирати обпиччя... Тоді солдат з Кіндратом помалу, обережно і поштиво стягли з даху наготовлену там другу вивіску і стали прилаштовувати її на місці скиненої в калюжу. На ній стояло: "Любомирская общественно потребительская лавка”. Дядьки і солдати серйозно, з пошаною, слідкували за цією роботою”.

У пляні розгортання дійства повісти та розкриття її центральних образів цей епізод відограє винятково важливу ролю. Він до певної міри кидає вже світло на соціяльне й національне підґрунтя конфлікту того часу, виразніше окреслює ідейно-суспільний профіль героїв повісти, поглиблює сюжет та вмотивовує наростання його найвищої точки.

Епізод із вивіскою на доктора Верходуба не зробив жадного враження. І ми вже знаємо чому: доктор живе поза часом і простором. Але з Ольгою щось сталося.

«Аж очам не повірив — що за дивна, неприємна зміна: в лиці не було ні ніжної, дитячої задуми, ні лукавої, рідної ласкавости землячки; воно наче вмент висохло, збіглось, загострилось; синє, обрамлене темними віями око колюче, скляним блиском устромилось наперед і не відповідало на рух доктора. І блиск цей був зовсім той самий, що вчора, тільки сухий, гострий, хоподний».

Всі спроби доктора з’ясувати, в чому справа — не мали успіху.

І саме цей незрозумілий, гостро-хоподний, сказати б — хижий стан Ольги, створює психологічно вищу напругу сюжету, прискорює рух уперед і підсилює внутрішню динаміку образів. Це ми виразно відчуємо на найближчій зупинці наших героїв, у заїзді Кучугурихи, в селі Соснівка. Тут відбувається знаменитий діялог

121

між Ольгою і доктором Верходубом. Це вже четверта ситуація, що є фактично сюжетною пуантою повісти. Вона розкриває нам з одного боку, досі захований за зовнішнім блиском образ Ольги як ідейної української патріотки, а з другого — довершує й психологічно опукліше вирізьблює образ доктора. Перед нами постає виразно тип безґрунтянина, асоціяльно наставленого інтелігента, скептика і фаталіста.

Маленька ілюстрація: в одвертій розмові Ольга раптом заявляє докторові, що вона не збиралася їхати «на той бік». Вона має завдання добратися до штабу південної дієвої Червоної армії і вбити командувача цієї армії Машкова. Мотив цього вкрай небезпечного завдання — кара над тим, хто під брехливим прапором визволення почав акцію знищення щойно здобутої державної і національної свободи українського народу.

Докторові цей мотив чужий. Він, безґрунтянин і фаталіст, вважає це за «боротьбу з вітряками». Він гаряче пробує переконати Ольгу, що її самопожертва безсенсовна. Машкови і Леніни це лиш — перехресні точки великих історичних сил. І ніякими терористичними актами не спинити дії цих сил.

На цю докторову тираду Ольга відповіла так:

«— Ви — українець?

— Так, я — малорос або, як тепер модно говорити, українець.

Панна Ольга жорстко посміхнулась.

— Коли ви малорос, то не знаю чи ви мене зрозумієте. Ви бачили, як ті мерзотники скидали українську вивіску в калюжу?...

...Так отак Леніни і Машкови роблять з усією Україною. Вони не винні? Перехресні точки історичних і ще якихсь там сил? Я — теж перехресна точка! Грабіжник, якому хочеться жити з чужого добра, перехресна точка? Прекрасно! Але той, кого грабіжник грабує, так само є точка перехрещення сил самоохорони, і він нищить грабіжника!...

... "Сили”, "призначення". Я не знаю, про яке саме призначення ви думали. А я вас спитаю: ви знаєте силу нена-висти?... Знаєте? Ні? А ви колинебудь думали, яке чуття повинно бути в людини, яка все життя пробула в ямі, яка чудом якимсь знайшла змогу вилізти з неї й була скинена

122

знову туди рукою, яка ніби має визволяти? Ви розумієте, яка ненависть повинна бути саме до Машкових і Леніних, які свою підлу, грабіжницьку, кацапську точку перехрещення сил виконують під прапором визволення? Ні? Ви, малорос, про це не думали?»

Доктор більше не дискутував. Він відчув, а може й зрозумів, що «сила ненависти була в цієї жінки не ненавистю одної людини. Іменно точка перехрещення сил цілого народу, що віками сидів у ямі». І доктор скапітулював перед нею духово. Його філософський фаталізм виявився безсилим проти волі й характеру цієї дівчини. Він десь у глибині підсвідомого збагнув, що відтепер піде з цією фанатичною Шарльоттою Корде із Кривих Гарбузів на найбільшу небезпеку. Бо вона збудила в ньому ті сили, що обставинами життя були, здавалось, навіки приспані.

Настає зламний Момент у свідомості героїв і в розповідній лінії сюжету. Контакт між Ольгою і доктором поглиблюється. Випадковість зустрічі поволі стирається. Вони спільно продумують і укладають новий конспіративний плян та вирушають у тепер уже направду-усвідомлено небезпечну путь. Отже, як бачимо, ця четверта ситуація дає вже виразну ідейну основу повісти, якої досі ніби бракувало.

П’ята ситуація доводить сюжетне напруження до найвищого ступеня, а розвиток дії спрямовує в зовсім інший напрямок, ніж це досі читачеві здавалося, Постає колізія, що творить гостро-ідейний зудар, суперечливість, антагонізм і боротьбу між діючими у творі силами. Доктор і Ольга (тепер уже «товариші», що з доручення полтавської партійної комуністичної організації везуть, мовляв, важливі інформації командарму Машкову), потрапляють у руки червоноармійського загону якогось несамовитого Єремєєва. Ця ситуація, що її супроводить ряд тяжких, на межі життя і смерти, моментів, розкриває в живих образах далеку вжв тепер добу одчайдушної боротьби за нашу свободу та показує долю української людини в найтрагічніших обставинах. Виконана при найвищій драматичній напрузі, з багатьма трагедійними перипетіями і вникливим розкриттям суперечливого психологічного стану людини в момент смертельного безвихіддя, — вона (ця ситуація) доводить сюжет до несподіваної розв'язки. Перед неминучою смертю від рук озвірілої банди Єремєєва у

123

доктора блискавично виникає й укладається плян ризикованої втечі. Свідома й завжди вольова у своїх намірах і вчинках Ольга в цій ситуації підкоряється цілковито вказівкам доктора. В неймовірних, але психологічно і мистецьки вмотивованих обставинах втеча вдається. Вони із єремєєвської «камури» смерти щасливо потрапляють «на той бік».

★

Така загально сюжетна канва та її мистецько-ідейна функція в повісті «На той бік». Написано її під безпосереднім, свіжим враженням від подій, настроїв, переживань людей неповторної доби української національно-визвольної боротьби. У порівняно невеликій розміром повісті автор зумів у живих картинах зобразити широку трагедійну панораму цих буреломних років. Вражає тут різноманітність соціальних і національних контрастів, соковитих своєю неповторністю нових побутових картин, конфліктів і взагалі людських типів, їх характерів і доль.

На фоні різнобарвного типажу у творах доби революції Винниченко створив два яскравих образи української жінки доби революції. Це образ Софії Сліпченко із драми «Між двох сил» і Ольги Чорнявської із повісти «На той бік». Але коли Софія є образом трагічного розп’яття заблуканої в хаосі соціяльно-національних конфліктів доби революції, то Ольга символізує собою активно-вольові й політично свідомі сили української національно-визвольної боротьби. Нам видається, що це один з найцікавіших образів української жінки в нашій літературі взагалі, а у Винниченкових творах зокрема. Відомо, що Винниченко в прозі й драмі створив багато глибоких і хвилюючо-привабливих жіночих образів. Це зауважила не тільки українська, але й німецька критика його драм у 20-ті роки, а в останні роки (1950) дуже влучно підмітив це Ілля Борщак. Але образ Ольги з «На той бік» чи не найцікавіший і найпривабливіший. Винниченкові твори та образи дали велике, сказати б так, відлуння в творах багатьох наступників. Якби ми спробували, без глибшої аналізи, лише за деякими — істотними рисами характеру, в історичній перспективі знайти відповідника Ольги в українській літературі 20-их років, то в нашій свідомості конче постане насамперед образ Марини з «Патетичної сонати» М. Куліша. Ми досі не маємо даних, що М. Куліш читав повість «На той бік», Але, що він читав саме тоді твори

124

В. Винниченка, цікавився його долею, запрошував і приймав його до УТОДІК-у (Українського товариства драматургів і композиторів), головою якого він був, то про це ми маємо безпосередні вказівки.1 Проте, як би не було, але подібність ситуацій, вольових характерів та висловлюваних войовничих тирад у цих героїнь — безсумнівна. Це цікава і зовсім не розроблена проблема.

Образ Ольги приковує увагу читача кількома характеристичними рисами. Насамперед — своєю жіночою вродою. Це не звичний в українській літературі образ сентиментально-солодкавої красуні, а здорова, з ясним розумом, повна палахкого життя і не штучної, а вродженої Грації українська дівчина.

«А очі... не сірі, а сині, теплі, грайливі й явно хоробливо-блискучі. Одначе уста, — широкі, соковиті, — верхня губка чітка, хижа, а нижня соковита, сласна, земляна». А в поставі

— «владність, королівська певність себе, повільність людини, яка знає, що все зробиться по її волі».

Але це тільки маленька частка цілого портрету Ольги. Такі частки розсипані, як перли, по всій повісті в прерізних обставинах і душевно-психологічних виявах. Цілість образу і краси можна скоріше відчути, прочитавши повість, ніж описати в тих чи інших конкретних обставинах.

Аспект непохитної, чистої, незрадливої людської дружби — друга риса образу Ольги. Вона розкривається в усій своїй принаді в найскладніших і найтрагічніших стосунках її з доктором Верхо-дубом.

Риса високої політичної й національної свідомости, безумовної відданости народові, батьківщині — проймає всю її молоду істоту. Це третя риса її складного образу. Пригадаймо її реакцію на зривання й кидання в болото української вивіски, її глибоку, політично і філософсько солідну аргументацію української національної рації в дискусії з доктором про історичні точки перехрещення, її оцінку теорії і практики більшовицького гасла «визволення», нарешті її рішучу поставу і готовість віддати життя в боротьбі з ворогами і грабіжниками народу нашого.

Аспект вірности й незрадливости в коханні — четверта риса її

’а) Микола Куліш. Твори. УВАН, Нью-Йорк, 1954. «Із записника Миколи Куліша», 27. VI. 1928, стор. 311.

б) «Слово», Збірник ч. 2, Нью-Йорк, 1964, лист від УТОДІК, стор. 334.

125

образу. Пригадаймо драматичний момент, коли перед фактом неминучої смерти вона просить доктора передати від неї її нареченому, недавньому студентові Київського університету, а тепер воякові першого полку Січових Стрільців, Миколі Зайченкові, ґумову підошву від її черевика, яку він, перед її від'їздом, сам приробляв.

Але, що найголовніше, всі ці високі риси Ольги подано в повісті не плякатно, не ходульно, не вульґарно-пропаґандивно, а з почуттям великої міри і такту мистецького, з почуттям гармонії між правдою життя і правдою мистецтва. Звідси глибокий, правдиво людський образ Ольги. І саме в цьому його найбільша сугестивна і мистецька сила.

Периферійні, пасивні суспільні сили, як наслідки минулих рабських часів, але сили українські, які на свій лад жили і діяли в ті часи, представлені в образі доктора Верходуба. Ми вже попереду визначали образ доктора, як безґрунтянина, що своє, зумовлене минулим безґрунтянство хоче прикрити ніби вищим за всі людські закони філософським фаталізмом. Це визначення слушне, але тільки частково. Те, що доктор Верходуб можливо вже призабув мову своїх батьків, що він не відчував себе свідомим, активним членом української спільноти, що не живе патосом свободи й відродження своєї батьківщини, — то лиш болючі наслідки минулого. Також те, що доктор так ніби безрозсудно згодився на небезпечну співподорож з Ольгою навіть тоді, коли довідався, хто вона й куди їде, — не можна пояснити лише одним підсвідомим біологічним гоном. Ні, в цьому криється глибший підтекст. Народжений і вихований в українській родині, хоч пізніше духово спустошений чужою панівною силою, доктор Верходуб у критичний момент життя інстинктово вибирає шлях свого народу. На межі життя і смерти, ризикуючи своїм життям, він рятує і переводить на український бік ту, що уособлює собою українську визвольну ідею. Через велику небезпеку, ризик життям і готовість на самопожертву він, блудний син, вертається до свого народу. Такий, на нашу думку, сенс цього цікавого, суперечливого і складного образу повісти.

Супротивна світові Ольги й доктора Верходуба сила — російський більшовизм, що зударився не на життя, а на смерть з українською соціяльною і національно-визвольною ідеєю, зображена в повісті в багатьох ситуаціях і виявах. Жорстокість, розпаноше-

126

ність, нахабність і одночасно — безрадність і просмики чисто людського. Це яскраво подано в тих барвистих жанрових картинах, що їх ми бачили в опанованому більшовиками місті та їх тимчасовому адміністративному центрі, де наші герої діставали перепустку. Холодна жорстокість катів, ненависть і підозра до кожної людини, а особливо — з білими, чистими руками, панує як моральний принцип у смузі, що їх захопили ці «реформатори життя». Як приклад, пригадаймо поводження з людьми взагалі та методи допитів і розстріли людей в районі панування загону Єремєєва. Нарешті, зоологічна ненависть до всього українського. Про це яскраво говорить епізод знімання української вивіски з кооперативної крамниці села Любомирки та багато інших, ніби випадково зауважених чи між іншим згаданих фактів.

*

У повісті «На той бік» діють виразно дві сили: визвольно-національна українська і аґресивно-завойовницька російська. При такій поставі легко збитися на плякатність і пропаганду «чорне — біле». Але автор повісти майстер такого рівня, що про людей і події, які його хвилюють, він не розповідає поверхово, а показує їх у живих пластичних образах, малює в найдивовижніших ситуаціях, вглиблюється в найпотаємніші закутини людської душі. Філософ, психолог і маляр владно керували рукою письменника, коли він писав цю повість.

Повість виповнена вщент б’ючкими, гострими афоризмами і багатющими, досі зовсім не вивченими Винниченковими метафорами. Власне, в цьому захована одна з багатьох оригінальних принад Винниченкових творів взагалі, а цієї повісти

— зокрема.

Пригадаймо собі бодай деякі афористичні вислови, якими рясніє майже кожна сторінка повісти.

«Кожна людина, перебувши час цвітіння, починає збирати келех своєї мудрости. І що буйніше, що болючіше, що радісніше було цвітіння, то повнішим стає на старість келех».

«Що може злякати людину, яка завтра, сьогодні, через годину, через хвилину може загубити найцінніше — життя».

127

«Ми ж раз-у-раз любимо гепнути своїх повержених богів чоботом».

«Я маю велике бажання. А велике бажання є три чверти досягнення».

«Як смерть, так і кохання люблять людину в усьому чистому».

Це не спеціяльно підібрані вислови. Це просто ті перші, що потрапили нам на око. їх можна замінити багатьма іншими, може й кращими. Але суті справи це не міняло б.

Повість багата на різнотонні й різнобарвні пейзажі, описи природи, порівняння, рідко вживані слова, неологізми тощо.

От хоч би, для прикладу, такий повний спокою і радости передсвітанковий пейзаж:

«У малиново синій далечині маячіли давні могили. Зліва, з яру, з-над білих хат кучерявим пір’ям розсипався рожево-сивий дим».

Або пейзаж-паралелізм чи просто психологічний паралелізм, що супроводить збурений, схвильований стан людей-героїв:

«І небо похмурнішало, і сонце невдоволено наморщило сиві хмаряні брови, і вітер тоненькр заплакав десь у колесах. Степові соловейки висіли на незримих ниточках, із срібним дзеленчанням тріпотіли крильцями і, одірвавшись, з одчаю й розпуки затуливши лапками лице, падали на землю. Од наморщених брів сонця по степу попливли безшумні, суворі тіні. Вітер, попавши в них, мерз, щулився і заривався у гриву Татарці».

Як бачимо, цей засіб психологічного паралелізму тут уже виразно переростає в розгорнену метафору. Зразок такої розгорненої метафори маємо ще в такій цитаті:

«Сонце теж розправило брови й добродушно, задоволено посміхнулось у жовто-сиву бороду. Тіні нишком, пригнувши голови, побігли за обрій. Степ засміявся, вітер вистрибнув із Татарчиної гриви й фамільярно мазнув доктора хвостом по лиці».

Цих кілька прикладів це лише невелика частка того багатства

128

афоризмів, яскравих пейзажів, метафор, порівнянь, паралелізмів та інших мистецьких засобів, якими щедро переткана вся повість «На той бік». Якщо до цього додати ще дуже характеристичну, до певної міри зовсім нову манеру Винниченкового письма — тон вибачливої іронічно-сатиричної розповіді з просмиками гіркого скепсису, що проймає наскрізь усю драматичну історію повісти, то це в основному було б, за нашим підміченням, те нове, особливе й ваговите, що приніс у наше письменство цей твір В. Винниченка. І це дає нам підставу ствердити, що повість «На той бік» започатковує собою новий пореволюційний період Винниченкової творчости.

★

Напередодні революції 1917 року, конкретніше, у другій половині 1916 року, В. Винниченко написав один із своїх найкращих дореволюційних романів «Записки Кирпатого Мефісто-феля». І цим він завершив своє дореволюційне літературне надбання. Доба революції й активна провідна роля в ній В. Винниченка загальмували його творчу працю. Він був організатором, провідником, учасником і свідком надзвичайних історично-зламних подій і нових людей, що їх ті події формували. Як письменник з покликання, як людинознавець і психолог він мав гострий і вникливий вгляд у події і людей тих років. Але зобразити ці події і людей в них, він, поза своєю політично-громадською працею, не мав уже ні сил, ні часу. «Щоденник» письменника доби революції рясніє записами скарг на перевтому, на брак часу, а особливо висловами туги за писанням. Різні парляментарії, іронічно нотує письменник 9. IX. 1917, «терзають мене щодня всякими інтерпеляціями, запитами, формулами, переходами, вотумами довір’я й недовір’я»... «А серце болить і тужить за тишею степових днів, за працею улюбленою, незалежною, не менш корисною ніж фотель "міністра”».

В липні 1917 року, опинившись у Петербурзі як голова української делегації для переговорів з російським Тимчасовим урядом у справі державного статусу України, В. Винниченко вільної хвилини занотував таке:

«Мені дивно, що я пишу, що тримаю в руці перо і виводжу ним думки, які вільно спорхують в душі, десь одразу

129

зникаючи. Я почуваю любов і до руки, і до цих простих сумовитих думок, таких далеких від політики, од того, чим заповнене все моє життя з днів революції. Здається за ці чотири місяці, я вперше отак сиджу і думаю про речі, які не мають ніякого відношення до громадських справ»...

...«Хочеться втекти. Поїхати кудись на хутір, узятись знову за перо, за дорогу, любу роботу. Страшенно скучив. Надзвичайно. Я ходжу немов би ввесь час голодний, невиспаний. Бути вільним, незалежним, творити життя по образу й подобію своєму, з печаллю і покірною тугою слідкувати за капанням днів у вічність, і з посмішкою думати про те, від чого так палаю і киплю тепер» (Запис 19. VII. 1917).

А пару місяців пізніше, 16. X. 1917 від додає:

«Героїчний період нашого відродження ще не скінчився. Треба всіма засобами тримати лінію підйому. Алеж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю

собі, що пишу».

За три роки революції В. Винниченко написав усього три речі: п’єсу «Панна Мара» (липень 1917)2, трагедійну драму «Між двох сил» (травень-червень 1918) і повість «На той бік» (травень-червень 1919). Для письменника такого рівня як Винниченко це замало. Його природно мучили, душили ідеї й нові образи, які вихрили в його свідомості. Він мусів їх висловити, але не мав фізичної змоги для цього. Тому зрозуміла його туга за творчістю, його почуття «голоду» за писанням. «На той бік» — це перший акт вгамування кількарічного творчого «голоду». Більше того — це перше вагоме слово на новому, вищому етапі творчого тріюмфу письменника. Після повісти «На той бік», крім багатої й досі не вивченої публіцистичної спадщини, він дав нашій літературі такі шедеври, як цикл новель «Намисто», тритомну «Соняшну машину», роман «Поклади золота», повість «Злочинство» і цілий ряд драматичних творів еміграційного періоду.

Повість «На той бік» написана в червні 1919 року, а видана

2 «За два роки я не написав нічого крім дурної п'єси "Панна Мара’’, і то в вагоні, по дорозі до Петербургу». Щоденник, запис від 27. V. 1919.

130

тільки через п’ять років — 1924 року у в-ві «Нова Україна» у Празі. Але то був рік більше ніж несприятливий для Винниченкових мистецьких творів. Рік дивних і часто незрозумілих парадоксів у його творчій біографії. З одного боку, рік закінчення його найбільшого пореволюційного роману «Соняшної машини»; рік, коли його п’єси — «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Гріх», «Закон», — ішли в найбільших театрах Німеччини, Італії, Еспанії, Швеції, Румунії, Чехо-Словаччини, коли знаменита італійська драматична актриса Емма Ґраматіка робила своє турне по всіх столицях Західньої Европи, маючи в своєму репертуарі Вин-ниченкову п’єсу «Брехня»; коли про Винниченкові п’єси писала західньоевропейська критика; коли після грізного проголошення Винниченка «ворогом народу>— з трибуни 5-го Всеукраїнського З’їзду Рад, його твори пробивають мур заборони і починають потроху друкуватись у радянській Україні. А з другого боку, — це рік гострої полемічної війни Винниченка на три фронти: проти комуністів, націоналістів і проти колишніх своїх, за доби УНР, однодумців. Усі ці три табори вели тоді завзятий обстріл Вин-ниченка-політика, а його мистецькі твори ігнорували і не читали. Тому й не дивно, що навіть такий цікавий і формою і змістом твір, як «На той бік», пройшов непомітно і залишився на довгі роки невідомим для масового українського читача як в Україні, так і поза її межами.

Видаючи цю повість до 90-річчя від дня народження її автора, ми не маємо змоги зробити її доступною для широкого багато-мільйонового читача на рідній нашій землі. Але ми віримо, що тут, у вільному світі, саме тепер ця повість знайде свого давноочікува-ного читача і прихильника.

Вступна стаття до повісти В. Винниченка «На той бік». УВАН у США, Комісія для вивчення й збереження спадщини В. Винниченка. Нью-Йорк, 1972, стор. 5-21.

131

ЛЕСЯ УКРАЇНКА І ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

ІДЕЙНО-ТВОРЧІ СТОСУНКИ Я. УКРАЇНКИ І В. ВИННИЧЕНКА В СВІТЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ КРИТИКИ

25 лютого 1971 минуло 100 років від дня народження Лесі Українки. 27 липня 1970 минуло 90 років від дня народження, а 6 березня 1971 — 20 років від дня смерти Володимира Винниченка.

Примхлива доля воліла, щоб творчі біографії цих двох майстрів слова на початку XX віку кількаразово перетиналися. Це створило історично-літературний прецедент, яким у різні часи і в різних обставинах цікавилися й цікавляться історики літератури і критики. Круглі ювілейні дати цих двох письменників, що їх ми занотували вище, та ряд цікавих коментарів, що появилися останніми роками в радянській пресі про цей прецедент, зобов’язують нас переглянути по-новому це питання і дещо підсумувати його.

Про особисте знайомство Лесі Українки з Володимиром Вин-ниченком ми не маємо жадних безпосередніх документів. Можна лише припускати, що таке знайомство коротко відбулося восени 1905 року, коли Леся Українка взяла активну участь в організації щоденного органу УСДРП (Української соціял-демократичної

132

робітничої партії) — «Праця», в редакційну колегію якої входив і Винниченко. Але це тільки припущення. Жадних документів, що свідчили б про це знайомство, ми не маємо. Нема жадної згадки про це в листах Лесі Українки, не знаходимо нічого й серед Винниченкових архівних матеріялів, нема нічого про це і в листуванні та спогадах їх ближчих рідних та знайомих. Після 1905 року шляхи цих двох письменників так розійшлися, що вже не може бути мови про їх особисте знайомство чи контакти в той час. Але факт особистого знайомства між Лесею Українкою і Винниченком, в аспекті поставленої нами проблеми, істотного значення не має. Важливе те, що серед літературних документів першої декади XX сторіччя збереглося чимало матеріялу і конкретних фактів, які свідчать про ідейно-творчі зв’язки між цими двома майстрами слова. І саме це зробило і робить цю проблему актуальною.

Які ж це факти? Для ясности питання пригадаймо бодай найважливіші.

Факт перший. Коли наприкінці 1905 року з колишньої РУП (Революційної української партії), під проводом Д. Антоновича, В. Винниченка, М. Порша, В. Чехівського, С. Петлюри та інших, постала і програмово себе здеклярувала УСДРП, то Леся Українка, як видно з її листа до шваґра Михайла Кривинюка від 23 листопада 1905 року, не тільки позитивно поставилася до цієї події, але й спільно з Винниченком, Ганкевичем, Стешенком та іншими взяла активну участь у заходах для створення щоденної партійної газети УСДРП «Праця». У цьому щоденнику вона взяла на себе зобов'язання постійно вести огляди закордонної соціалістичної літератури.1

Факт другий. Перше видання повної збірки творів за життя Лесі Українки започаткувало 1911 року в-во «Дзвін», на чопі якого фактично стояв Винниченко.

Факт третій. Коли Винниченко та його однодумці запляну-вали видавати місячник літератури, мистецтва та політики марксистського напрямку «Дзвін», Винниченко чи, правдоподібніше, від його імени Юрій Тищенко, запросив до спів-

Ольга Косач-Кривинюк. Леся Українка Хронологія життя і твор-чости УВАН у США. Нью-Йорк, 1970, crop. 763. 764. 766 Далі писатимемо. “Хронологія"

133

робітництва в першу чергу Лесю Українку.

Факт четвертий. У «Дзвоні» за 1913 рік було опубліковано дві драматичні поеми Лесі Українки: «Айша та Мохаммед» (кн. І) і «Оргія» (кн. IV).

Факт п’ятий. Під час похорону Лесі Українки серед багатьох вінків від близьких та рідних звертав на себе увагу вінок від редакції «Дзвону». Цей вінок, з кількома іншими, поліція заборонила залишити на могилі поетки і зірвала з нього стрічку з написом.

Факт шостий. Леся Українка, правдоподібно восени 1905 року, написала велику прихильну статтю про Винниченка. Опублікована ця стаття в XII томі повної збірки творів Лесі Українки, у виданні «Книгоспілки» (1930).

Факт сьомий. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка у своїх спогадах «На роковини смерти Лесі Українки» писав:

«Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляли її за живе. Говорячи про нього, вона звичайно виходила із своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманости. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань».2

Факт восьмий. «18 квітня (1905 р. — Г. К.) батьки вітають Лесю з Великоднем. А мати ще додає: ’’Поздоровляю з новим оповіданням Винниченка, що напечатане в апр. книжці ’Киевск(ой) Стар(иньі)’. Дуже забавне!’’».3

Факт дев’ятий. У вступній частині згаданої статті про Винниченка Леся Українка писала, що вона «щиро радіє появі кожного таланту... що не вкладається в прокрустове ложе» традиційних поглядів. «Таку безпосередню, щиру радість викликала в нас поява "Голоти”, оповідання пана Винниченка. Хоч уже перші кроки цього письменника завоювали нашу симпатію до нього, але "Голота” посилила її...»

«Хоч ми не належимо до "заприсяжених критиків”, але звикли давати собі звіт з літературних вражінь, і думаю, що

■ -Спогади про Лесю Українку». Радянський письменник. Київ, 1963. стор 234

«Хронологія», стор 751 Мова йшла про оповідання «Мнімии господін”. що бупо опубліковане саме в IV кн. -Киевскои стариньї” за 1905 рік

134

панові Винниченкові (а може й його читачам) буде цікаво знати щиру, свідому думку про нього з боку його старшого товариша по літературі, який може, звичайно, помилятися більше, ніж це властиве професійним критикам, але зате він нерозривно зв’язує долю своєї душі з долею тої категорії літератури, до якої він належить разом з критикованим автором і до якої, саме тому, він приглядається особливо уважно, особливо тривожно».4

Отже, всі ці факти об’єктивний історик літератури обійти чи замовчати ніяк не може. Тому проблема «Леся Українка і Володимир Винниченко» ставала відчутною вже за життя поетки. Її посередньо торкався М. Євшан у своєму огляді літератури за 1910 рік «Куди ми прийшли?».5 На неї обережно вказував у рецензії на «Руфін і Прісцілла» Андрій Ніковський (Василько) 1912 року.® У 20-ті роки, коли почалося ширше і синтетичніше вивчення творчої спадщини Лесі Українки, ця проблема з новою актуальністю постає в дослідах багатьох тогочасних учених: Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Андрія Музички, Бориса Якубського, В. Василенка та ін.7 Одне слово, у ці роки нагромаджувалися, публікувались і дискутувались усі факти і документи, що стосувалися цієї проблеми. Треба було чекати найближчим часом ширших спеціяльних розвідок на цю тему. Але починаючи з 30-их років, коли в літературознавстві поспіль запанував вульгарний соціологізм, прикритий гаслом так званої творчої методи «соціалістичного реалізму» і підпертий рішучою зміною політики партії в національному питанні, цю проблему, поруч з багатьма

4 Леся Украінка.Твори, т. XII. Видавнича спілка Тищенко-Білоус, Нью-Йорк, 1954, стор 234-235.

L М. Євшан. Куди ми прийшли? В-во -Життя і мистецтво . Львів, 1912.

6 «Рада», 1 лютого 1912, ч. 26.

М. Зеров. Леся Українка. Критично-біографічний нарис. В-во “Книго-спілка», X-К, 1924, М. Зеров. Руфін і Прісцілла (До історії задуму і виконання) Передмова до драми, в-во Тищенка-Біпоуса, т. VII, Нью-Йорк. 1954; А. Музичка. Леся Українка. Гі життя, громадська діяльність і поетична творчість. ДВУ, Одеса, 1925. М. Драй-Хмара Леся Українка ДВУ, Київ, 1926, Б. Якубський. Вступна стаття до драми -Оргія- у збірці творів Лесі Українки, т XI. в-во Тищенко-Білоус, Нью-Йорк, 1954, В. Василенко. Мотиви творчости Лесі Українки «Критика». 1928, ч 8.

135

іншими досягненнями українського літературознавства 20-их років, було перекреслено. Створено бупо нову, відповідну до доби терору, схему українського літературного процесу й запроваджено нову селекцію й оцінки українських письменників. За новою схемою офіційного радянського літературознавства Лесг Українці відвели місце серед письменників т, зв. «революційних демократів-. Володимира Винниченка сюди «не пустили». Більше того, після 1933 року його остаточно вилучили з історії української літератури і зарахували до «старих вовків української націоналістичної контрреволюції». Всі його твори потрапили на попіційний індекс і згадувати, не кажу вже читати, їх не належало.

Отже, треба бупо радянським українським літературознавцям і критикам якось вийти з даної ситуації. Треба було по-новому оцінити літературне оточення Лесі Українки, а в ньому пояснити, відповідно до вимог часу, її стосунки і погляди на Винниченка Треба було насамперед належно скоментувати ті факти і документи, яких уже сховати, викинути чи замовчати зовсім не можна було. За цю невдячну працю взялися були ті нечисленні дослідники, яким ласкава доля зберегла життя в добу терору, і ті молоді адепти літературної науки, що приходили до праці вже після 30-их років. Спробуймо розібратися, що нового в цьому питанні принесли нам дослідники після 1930-их років. Які аргументи вживали і якими засобами користалися в аналізі тих фактів і документів, ідо свідчили про багаторазове схрещення творчих і суспільно-національних шляхів Лесі Українки і Володимира Винниченка.

У 30-ті і 40-ві роки проблема «Леся Українка і Вогодимир Винниченко» просто перестала існувати. її вилучено з історико-літера-турної номенкпятури Про неї згадувати не можна було. Та, власне, за це двадцятиріччя не появилося ні одного повного видання творів Лесі Українки і ні одної поважної публікації про її творчість. Читачі повинні були задовольнятися вибраними творами та популярними, стереотипними статтейками про життя і творчість Лесі Українки. У такій нужденній ситуації, природно, не розроблялись і ширші та глибші історико-літературні проблеми, а з ними і проблема творчо-ідейних стосунків Лесі Українки і Винниченка. Ця проблема виникла знову тільки в так звану добу відлиги. Після смерти Сталіна почалися інтенсивніш! публікації творів Лесі Українки, а з цим — ширша публікація різних архівних доку-

136

ментів, недрукованих творів і нових ширших критичних розвідок. У ці роки проблема «Леся Українка і Володимир Винниченко» знову, звичайно, постає перед дослідниками.

Найтвердішим горіхом для нового трактування цієї проблеми була, звичайно, стаття Лесі Українки про Володимира Винниченка. Спочатку вони пробували її замовчати, забути. Ні в одне повне видання творів Лесі Українки після 1930 року по наш день ця стаття не ввійшла. Більше того: її немає в спеціяльному збірнику «Неопубліковані твори», що вийшов у Львові з передмовою Марії Деркач 1947 р.;е не знаходимо її і в спеціяльній публікації М. В. Булавицької «Леся Українка, бібліографічний покажчик», видання АН УРСР, Київ, 1956; як нема її і в відомому п'ятитомовому «Біо-бібліографічному словнику українських письменників» 1963 року, де в гаслі «Леся Українка» знаходимо вказівки на найдрібніші друковані й недруковані твори її, але згадки про статтю «Винниченко» нема. Видаючи 1955 року збірник «Леся Українка про літературу», кандидат філологічних наук О. Бабишкін подав усе, що знайшов з висловлювань Лесі Українки про літературу: і її поетичні та драматичні твори, і її приватні листи, де йшла мова про літературу і всі її літературно-критичні статті. Але статті «Винниченко» нема. Ще пікантніша ситуація: О. Бабишкін у вступному слові до збірника відчував, що йому бракує саме думок, що їх Леся Українка висловила в статті «Винниченко». Але, не вільний згадати про існування такої статті, обережний дослідник на стор. 23 та в примітці на стор. 319 дає досить великі цитати з статті про Винниченка, не вказуючи соромливо, де, коли, в якій статті й стосовно до кого висловлювалася так Леся Українка.

У ширшому критично-біографічному нарисі «Леся Українка» (Київ, 1955), що написаний двома авторами: Олегом Бабишкіном і Варварою Курашовою, маємо вже згадку про статтю в такій формі:

«Відомо, пишуть автори, — що 1905 року Леся Українка зацікавилася оповіданнями Винниченка і почала була писати

й '.Неопубліковані гвори». З рукописів підготувала до друку і написала передмову Марія Деркач. В-во -Вільна Україна», Львів, 1947.

137

іншими досягненнями українського літературознавства 20-их років, було перекреслено. Створено було нову, відповідну до доби терору, схему українського літературного процесу й запроваджено нову селекцію й оцінки українських письменників. За новою схемою офіційного радянського літературознавства Лесі Українці відвели місце серед письменників т. зв. «революційних демократів». Володимира Виннименка сюди «не пустили». Більше того, після 1933 року його остаточно вилучили з історії української літератури і зарахували до «старих вовків української націоналістичної контрреволюції». Всі його твори потрапили на поліційний індекс і згадувати, не кажу вже читати, їх не належало.

Отже, треба було радянським українським літературознавцям і критикам якось вийти з даної ситуації. Треба було по-новому оцінити літературне оточення Лесі Українки, а в ньому пояснити, відповідно до вимог часу, її стосунки і погляди на Винниченка. Треба було насамперед належно скоментувати ті факти і документи, яких уже сховати, викинути чи замовчати зовсім не можна було. За цю невдячну працю взялися були ті нечисленні дослідники, яким ласкава доля зберегла життя в добу терору, і ті молоді адепти літературної науки, що приходили до праці вже після 30-их років. Спробуймо розібратися, що нового в цьому питанні принесли нам дослідники після 1930-их років. Які аргументи вживали і якими засобами користалися в аналізі тих фактів і документів, що свідчили про багаторазове схрещення творчих і суспільно-національних шляхів Лесі Українки і Володимира Винниченка.

У 30-ті і 40-ві роки проблема «Леся Українка і Володимир Винниченко» просто перестала існувати. Її вилучено з історико-літера-турної номенклятури. Про неї згадувати не можна було. Та, власне, за це двадцятиріччя не появилося ні одного повного видання творів Лесі Українки і ні одної поважної публікації про її творчість. Читачі повинні були задовольнятися вибраними творами та популярними, стереотипними статтейками про життя і творчість Лесі Українки. У такій нужденній ситуації, природно, не розроблялись і ширші та глибші історико-літературні проблеми, а з ними і проблема творчо-ідейних стосунків Лесі Українки і Винниченка. Ця проблема виникла знову тільки в так звану добу відлиги. Після смерти Сталіна почалися інтенсивніш; публікації творів Лесі Українки, а з цим — ширша публікація різних архівних доку-

136

)

ментів, недрукованих творів і нових ширших критичних розвідок. У ці роки проблема «Леся Українка і Володимир Винниченко» знову, звичайно, постає перед дослідниками.

Найтвердішим горіхом для нового трактування цієї проблеми була, звичайно, стаття Лесі Українки про Володимира Винниченка. Спочатку вони пробували її замовчати, забути. Ні в одне повне видання творів Лесі Українки після 1930 року по наш день ця стаття не ввійшла. Більше того: її немає в спеціяльному збірнику «Неопубліковані твори», що вийшов у Львові з передмовою Марії Деркач 1947 р.;8 не знаходимо її і в спеціяльній публікації М. В. Булавицької «Леся Українка, бібліографічний покажчик», видання АН УРСР, Київ, 1956; як нема її і в відомому п’ятитомовому «Біо-бібліографічному словнику українських письменників» 1963 року, де в гаслі «Леся Українка» знаходимо вказівки на найдрібніші друковані й недруковані твори її, але згадки про статтю «Винниченко» нема. Видаючи 1955 року збірник «Леся Українка про літературу», кандидат філологічних наук О. Бабишкін подав усе, що знайшов з висловлювань Лесі Українки про літературу: і її поетичні та драматичні твори, і її приватні листи, де йшла мова про літературу і всі її літературно-критичні статті. Але статті «Винниченко» нема. Ще пікантніша ситуація: О. Бабишкін у вступному слові до збірника відчував, що йому бракує саме думок, що їх Леся Українка висловила в статті «Винниченко». Але, не вільний згадати про існування такої статті, обережний дослідник на стор. 23 та в примітці на стор. 319 дає досить великі цитати з статті про Винниченка, не вказуючи соромливо, де, коли, в якій статті й стосовно до кого висловлювалася так Леся Українка.

У ширшому критично-біографічному нарисі «Леся Українка» (Київ, 1955), що написаний двома авторами: Олегом Бабишкіном і Вареарою Курашовою, маємо вже згадку про статтю в такій формі:

«Відомо, пишуть автори, — що 1905 року Леся Українка

зацікавилася оповіданнями Винниченка і почала була писати

" «Неопубліковані твори». З рукописів підготувала до друку і написала передмову Марія Деркач. В-во «Вільна Україна», Львів, 1947.

137

про них статтю. Та в дні ревопюції, швидко переконавшись у двоїстій грі Винниченка, вона припинила працю над статтею, а пізніше гостро неґативно поставилася до його творів».9

Цей пасус цікавий потрійно: поперше тим, що авторам бупо вже незручно цілком замовчати існування такої статті; подруге, наважившись згадати статтю, автори зробили це так загаль-никово, таким мапозначущим петитом, що звичайний читач може не звернути на згадану статтю уваги. Щось, мовпяв. не істотне: зацікавилася, почала писати, припинила працю. Потрете, вся ця тирада написана так, щоб затамувати правду і кинути тінь на Винниченка А саме: автори навмисне не згадують, що ця стаття була опублікована 1930 року в XII томі збірки творів Лесі Українки, що появилася у виданні «Книгоспілки» за редакцією Бориса Якуб-ського.10 Вони замовчують, що стаття майже закінчена, що бракує пари абзаців для загального висновку, бо основну аналізу останнього оповідання Винниченка «Гопота» авторка проробила до кінця, як це видно з цілого тексту статті. Що стаття обривається на середині речення і кінець чи загублено чи не був написаний, це істотного значення не має.

Не відповідає правді й те, нібито Леся Українка зацікавилася оповіданнями Винниченка 1905 року, як пишуть автори. Леся Українка звернула увагу на Винниченка від появи першого його оповідання «Краса і сила» 1902 року. Про це ясно каже в статті сама Леся Українка: «Хоч уже перші кроки цього письменника завоювали нашу симпатію до нього, але "Гопота" посилила її».

«Перші кроки письменника» — це публікація його оповідання «Краса и сила» в «Киевской старине» (1902, кн. VII-VIII) і «Біля машини» (там таки, того ж року, кн. XII). «Гопота» появилася знову ж у «Киевской старине» (1905. кн. І-ІІ).

Питання, чи кінець статті Лесі Українки «Винниченко»

8 Бабишкін О. К., Курашова В. С Леся Українка. Життя і творчість Держлітвидав України, Київ, 1955, стор 446.

,0 До цієї статті Лесі Українки в XII томі творів редактор видання

проф Борис Якубський дав таку примітку: «Стаття друкується вперше їі написано російською мовою, а що Леся Українка друкувала всі свої російські статті в журналі "Жизнь", можна припустити, що стаття готувалася до цього журналу: кінця статті не збереглося, і важко вирішити, чи була вона закінчена. Зараз рукопис її обірваний на середині речення»

138

загубився, ми вона з якихось причин її не закінчила, запишається ще сьогодні не устійненим. Але приймемо за вірогідне, що Леся Українка статтю не закінчила. Я особисто схиляюся до цієї думки. Тоді питання: чому вона її не закінчила і не опублікувала за свого життя? Згадані вище радянські дослідники пояснюють це дуже просто: мовляв, «швидко, переконавшись у двоїстій грі Винниченка» і, очевидячки, розійшовшись з ним у поглядах, вона «припинила працю над статтею». Спробуймо розібратися в цьому закиді і вияснити, чи мали автори хоч будь-які посередні вказівки чи документи, що давали їм підставу для такого пояснення? Де, коли і чому була «двоїста гра» Винниченка в другій половині 1905 року, копи писапася, як відомо, стаття про нього? Коли ми звернемося до біографічних даних обох письменників за той рік, то побачимо таке: саме тоді, коли Леся Українка обдумувала і писала свою статтю про Винниченка, то він (Винниченко) від осени 1903 року до другої половини жовтня 1905 року сидів у каторжному відділі Лук’янівської в’язниці. Копи ж після відомого царського маніфесту 17 жовтня 1905 Винниченко вийшов навопю, на той час Леся Українка, з причин, про які скажемо нижче, вже давно припинила писати статтю. І це не мапо жадного стосунку до того чи іншого «поводження» Винниченка. Що ж робив Винниченко, як вийшов із в'язниці? Він відразу поринув у працю — літературну, партійну і націонапьно-визвольну. Взяв найактивнішу провідну участь у скликанні з'їзду РУП. На з’їзді, що відбувся наприкінці листопада 1905 року, разом з Д. Антоновичем, М. Поршем та іншими, ініціював перетворення цієї партії в УСДРП — Українську соціял-демократичну робітничу партію. Був обраний на члена ЦК УСДРП. Організував щоденну газету «Праця» — центральний орган УСДРП. Як же до цього поставилася Леся Українка? Як свідчать її тогочасні листи — позитивно. Соціяп-демократична група Лесі Українки і Стешенка, утворена десять років тому, що діяла досі незалежно від РУП, тепер вітає утворення єдиної всеукраїнської соціял-демократи‘*ної партії та основним своїм ядром на чопі з Іваном Стешенком входить у склад УСДРП. Леся Українка офіційно до УСДРП не ввійшла, але дуже активно, спільно з Винниченком, Стешенком, Ганкевичем та іншими взяпася за організацію партійного щоденника «Праця». Якби була тоді якась «двоїста гра» Винниченка, Леся Українка ніколи б не дозволила собі на таку співпрацю. Леся Українка і Винниченко

139

друкували свої твори в тих самих періодичних виданнях у київській «Новій громаді» і в петербурзькій соціял-демократичній «Вільній Україні». Леся Українка у «Новій громаді» містила: «В дому роботи, в країні неволі», «Три хвилини», переклади з Ґайне і дві статті: «В справі ірпяндської мови» та «Утопія в белетристиці».

В. Винниченко тут же і в той самий час опублікував такі три оповідання: «Моє останнє слово» (кн. 1, 4, 5, 6), «Хто ворог?» (ч. 3), «Темна сила» (ч. 10).

У «Вільній Україні» Леся Українка помістила: «Одно слово» (ч. 1-2) і переклади з Гайне. Сюди ж надіслала свій переклад драми Гавптмана «Ткачі», але ця річ уже не була опублікована. В. Винниченко тут опублікував два оповідання: «На пристані» (ч. 3) і «Раб краси» (чч. 5 і 6).

Весною і пітом 1906 року Винниченко, за завданням ЦК УСДРП, покидає Київ і виїжджає на провінцію. Робітничі центри і селянські округи: Полтавщина Харківщина. Катеринославщина і Херсонщина — це терени тодішньої нелегальної діяпьности Винниченка. Повернувся до Києва пізнього піта. І тут, правдоподібно у вересні 1906 року, саме тоді, копи хвора Леся Українка виїхала в Крим, Винниченка втретє арештовують. Спідство над ним і його товаришами продовжувалося до кінця квітня 1907 року. Заходами Є. X. Чикапенка, під його заставу в 500 зопотих карбованців, Винниченка випустили на поруку до суду. Опинившися на волі, він насамперед полагодив справу з друком деяких своїх нових речей («Дисгармонія», «Великий молох»), організував втечу за кордон Андрієві Жукові і Юрієві Тищенкові,” з керівними партійними товаришами устійнив деякі основні організаційні справи і 12 жовтня 1907 року, разом з В. Степанківським, виїхав за кордон.12

Ми навмисне деталізували біографічні дані В. Винниченка за той рік, копи Леся Українка писала і не закінчила статтю про нього. Це ми зробипи для того, щоб ясно було, що робив, де був, яку позицію посідав Винниченко в той час і де, коли та як перетиналися творчі та суспільні шляхи його і Лесі Українки. Чи ці безсумнівні життєві факти дають будь-які' підстави до твердження про тодішню «двоїсту гру» Винниченка, яка нібито обурила Лесю Українку, і вона через те «припинила працю над статтею»?

~ п Юрій Тищенко-Сірий. Участь В. Винниченка. стор. 43-44. іг В. Степанківський. В. К. Винниченко.

140

Думаємо, що довіпьність і безпідставність такого твердження ясна.

Що ж усе таки більш-менш правдоподібно можна сказати про написання згаданої статті про Винниченка і чому вона бупа не закінчена і неопублікована? Безпосередніх документів для обґрунтованої відповіді ми не маємо. Але логіка фактів, якими дослідник не повинен нехтувати, каже нам таке: статтю про Винниченка Леся Українка написала, правдоподібно, в вересні чи на початку жовтня 1905 року. На якій підставі ми робимо таке припущення? Ми знаємо, що в поле овиду свого критичного розгляду Леся Українка взяла десять оповідань Винниченкових.13 Це бупо власне все, що появилося друком до червня 1905 року. Жадного оповідання, що було опубліковане після цього, Леся Українка не згадує. А перші, друковані після червня 1905 року, нові речі Винниченкові були початок ширшої повісти «Моє останнє слово» («Нова громада» ч. 1, 1906) і оповідання «На пристані» (там таки, ч. З, 1906). Про ці речі в статті Лесі Українки нема мови. Отже, стаття написана між червнем 1905 і січнем 1906 року Але це ще не все. Леся Українка повернулася з Тбілісі (Кавказ) на Україну в перших числах червня 1905 року. Від 12 червня до жовтня Леся почергово жипа' в Києві, Коподяжному, Зеленому Гаю і знову в Києві За цей час вона інтенсивно працювала над закінченням третьої частини діяпогу «Три хвилини». Закінчивши 29 серпня 1905 первісну редакцію цього твору в цілому, Леся Українка зробила перерву в праці над цим діялогом і викінчила його остаточно тільки 2 або 3 червня 1906.14 Відклавши остаточну редакцію «Трьох хвилин», Леся Українка, припускаємо, почала писати статтю про Винниченка, матеріял до якої, як знаємо, вона згромаджувала вже давно. Але несподівано, на початку жовтня, вже майже перед закінченням статті, припинила писання, бо мусіла негайно виїхати до Петербургу «рятувати Дору», як вона писала 5 листопада 1905 в листі до О. Кобипянської, про свою наймолодшу сестру Ізидору Петрівну, що, приїхавши на студії до

" «Краса і сила», «Народний діяч», «Біля машини», «Заручини». «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Мнімий господїн». «Боротьба», «Суд». «Контрасти», «Голота».

" Григорій Аврахов. Коли написано діяпог «Три хвилини»? «Радянське літературознавство», ч 1, Київ, 1971, стор. 73-75

141

Петербургу, захворіла.’5

Революційні події в жовтні 1905 року затримали Лесю Українку в Петербурзі до початку листопада. Повернувшись на Україну 4 листопада, Леся Українка потрапила відразу в нове, піднесене й активне українське культурне і громадсько-політичне життя. Розбуджені революцією українські сипи розгорнули працю в багатьох ділянках життя. Леся Українка, як знаємо, відразу, не зважаючи на стан здоров'я всім своїм єством увійшла в це життя. З листів її того часу (наприклад, до сестри Ольги, її чоловіка Михайла Кривинюка від 19 грудня 1905 року)16 знаємо, що вона достоту захлиналася в прерізній громадсько-культурній та журна-лістичній праці. У цих умовах ясно, що вона нічого не могла писати. Не могла ані обробити остаточно первісну редакцію діялогу «Три хвилини», ані закінчити статті про Винниченка. 1906 рік — рік погромів і арештів. «Тяжкий, і грізний, і величний рік», як висловилася Леся Українка в листі до О. Кобилянської. Рік погіршення стану здоров'я, першочергового писання нових, навіяних щойно пережитими подіями, творів, рік інтенсивної, приспішеної праці над актуальними і болючими ідеями того часу («У катакомбах», «В дому роботи, в країні неволі» тощо). Нарешті, був це рік, копи Леся Українка змушена була працювати над багатьма давно розпочатими творами. Пригадаймо собі сповнену майже розпачливого тону фразу з листа до О. Кобилянської від З березня 1906.

«Чи хтось знає, що хтось досі не викінчив "Кассандри”? І чи хтось знає, що хтось має 5 початих поем і три нескінчені повісті і ніяк ладу їм не дійде?»17

У такій ситуації і в такому стані вже було не до закінчення статті, яка в творчому пляні Лесі Українки — поетки і драматурга

— не могла бути вже тоді першочерговим завданням. Ось як, на нашу думку, можна більш-менш правдоподібно пояснити, чому стаття, написана в переддень бурхливих подій жовтня 1905 року, залишилася не закінчена і не опублікована.

15 -Хронологія-, стор. 756. 759.

16 «Хронологія», стор. 766.

17 «Хронологія», стор. 773.

142

Як же сучасні радянські дослідники пояснюють другий, драстичний дпя них факт, що Винниченкове в-во перше до революції почало видавати збірку творів Лесі Українки і що вона була в складі постійних співробітників Винниченкового журналу «Дзвін», де опублікувала перед самою смертю аж дві свої драматичні поеми?

Видання творів Лесі Українки у в-ві «Дзвін» вони просто не коментують. Обходять цей факт мовчки. Замість того, її участь у місячнику «Дзвін» викпикала цілий ряд цікавих коментарів. Це ж бо будь-що факт прикрий. «Революційна демократка», яка, на їх думку, постійно йшла в фарватері ленінських ідей, раптом співпрацює в органі, з яким Ленін так нещадно воював і називав «органом українських націоналістичних міщан»,’6 і який у свою чергу в статтях Лева Юркевича гостро критикував Леніна, його тактику, крутійство, централізм.19

Появу прізвища Лесі Українки серед постійних співробітників «Дзвону» радянські дослідники пояснюють дуже просто: було це, кажуть вони, «провокацією, підступно підстроєною соціяп-шовіністичними видавцями журналу».20 Опирають вони це своє твердження на листі Лесі до матері від 27 лютого 1913 з Єгипту. У цьому листі Леся Українка писала:

«Щодо вміщення моєї речі в "Дзвоні”, то ти маєш рацію, але ціла та історія з моїм співробітництвом там — то цілий комплекс того, що тій редакції подобається називати "хитрощами", — се трудно "пером описати”, нехай вже колись розкажу... А тим часом скажи від мене Сірому (мені не хочеться писати до нього, бо він не завжди відповідає на листи), щоб він зняв моє ймення з списку постійних співробітників "Дзвона”. Було умовлено і прийнято редакцією, що те ймення в списку буде уміщене тіпьки тоді, копи я виразно те дозволю, а я того ще не дозволяла... Я вже досить терпіла всяких "хитрощів" ad majorem Dei gloriam, а тепер мені терпець увірвався і я кажу: "годі”. Ніяких контроверсів і

'в В. И. Ленин. Сочинения. 4 издание, т. 20, стор. 462.

'в Лев Юркевич Єзуїтська політика. «Дзвін». Київ, 1913. ч. 7-6. к Олег Бабишкін і Варвара Курашова. Леся Українка .. стор. 446.

143

переговорів вести в листах більше не буду (тим більше, що ті переговори зводяться часто до якихось монологів з мого боку — без реплік з боку кореспондентів) і прошу покищо зняти моє ймення, а ми дозволю я колинебудь його поставити (якщо се справді комусь інтересно) — то покаже прийдешність, себто се залежить від вчинків, а не від слів V

Це основні думки листа. З них видно, що Леся Українка була чимось діткнена редакцією «Дзвону», була незадоволена ставленням до неї і поводженням представника редакції. Виразно скаржилась на недотримування умови про співробітництво, на нетактовну мовчанку редакції на її листи, в яких вона порушувала важливі для неї справи. Але прошу взяти до уваги, що ніде нема й натяку на якісь ідеологічні чи політичні розходження з лінією журналу. І що цікаво також, що ні Винниченка, ні Юркевича, ні фактичного редактора «Дзвону» Володимира Левинського Леся Українка не згадує. її стріли й закиди спрямовані лише проти Сірого — члена редакції, на плечах якого лежав основний тягар видавництва: технічна редакція, фінанси, гонорари, розповсюдження, рекпяма.

До речі, кілька спів про Сірого. Може, дехто з сучасних молодших читачів не знає, що це псевдонім славної пам’яті Юрія Пилиповича Тищенка, що закінчив свій тяжкий, але славний життєвий шлях у Нью-Йорку 1953 року. Людина глибоко ідейна, жертвенна і з юнацьких років віддана українській соціяпьній і національно-визвольній справі. З суспільно-національного обов’язку він зосередив усю свою дореволюційну діяльність (легальну й нелегальну) на видавничих справах. Це був той віл, який тягнув увесь тягар українських легальних і нелегальних, головне соціял-демо-кратичних, дореволюційних видань. Проте, як факт анекдотичний, варто згадати, що радянські вчені, натрапляючи на це прізвище в різних документах (я маю на увазі вчених не 20-их років, а теперішніх), цілком поважно своїм читачам у примітках пояснюють так. «Сірий (Тищенко) — український видавець-капі-таліст, власник "Літературно-наукового вісника” і видавництва ’’Дзвін’’».22

г' Леся Українка про літературу, стор 292-293

21 Леся Українка про літературу... стор. 326.

144

Стільки про Сірого. Повернімося до нашої основної теми. Є всі підстави твердити, що непорозуміння Лесі Українки з редакцією «Дзвону» виникло, з одного боку, сказати б, з причин ділових неузгоджень; домовляючися про співробітництво в журналі Лесі Українки, представник редакції (а це був напевне Ю. Сірий) висловив, треба припускати, деякі обіцянки, яких, з тих чи інших причин, не дотримав. На листи Лесі Українки не завжди відповідав. А як відповідав, то не переконливо. Все це викликало в Лесі Українки цілком законний і зрозумілий гнів, образу. Але чи не основною причиною конфлікту було питання гонорару. Не виключена річ, що Юрій Тищенко-Сірий , той бідний «український капіталіст», як директор в-ва «Дзвін», не розрахувався був ще за видання першого тому творів Лесі Українки, і можливо, запрошуючи її до співробітництва в новоствореному місячнику «Дзвін», він обіцяв сплатити борги і не дотримав своєї обіцянки. Що це припущення наше близьке до правди, свідчать ще такі слова Лесі Українки з останнього абзацу цитованого вище листа:

«Коли судиться мені, — писала Леся, — побачитись з членами редакції, я покажу нарешті свою "близшу участь’’... я попрошу твердо і виразно встановити погляд на те, що таке писательський гонорар — чи зароблена плата, чи вижебраний дарунок? Копи се плата, то нема чого вимагати "свідоцтва про убожество” від авторів, вираховувати, хто з них і які саме сторонні доходи має, і ставити їм на вид, як тяжко даються самій редакції гроші...»

Як бачимо, з цього листа можна робити будь-які бажані висновки чи припущення, але в жадній мірі не ті, що їх роблять радянські дослідники.

У зв’язку з цим треба вияснити ще одне питання: чи дійсно Винниченко сам запрошував Лесю Українку до співробітництва в журналі? На це нема жадних фактичних доказів, крім дуже загальної згадки про це в спогадах Климента Квітки. Фразу Квітки: «Як Винниченко запросив її до участи в журналі "Дзвін"», нема підстави трактувати буквально. Тоді в літературних і політичних колах, з огляду на авторитет і популярність Винниченка. було прийнято вважати, що «Дзвін» — то Винниченко. І якщо від редакції «Дзвону» приходило запрошення, то загально вважалось, що то запрошення від Винниченка. До речі, так дивився на «Дзвін»

14Ь

навіть і Ленін. Треба ж мати на увазі, що Винниченко був тоді далеко поза межами України і Росії. Він був в еміграції. З далекого закордоння він присилав до «Дзвону» свої статті і твори. Але навряд чи він міг, і чи доцільно було йому — емігрантові — (в сенсі політичної безпеки й успіху журналу) вести організаційне листування — посилати персональні запрошення. Ми думаємо, що це виключене. Це. без сумніву, повинен був робити хтось із діючих членів редакції, що легально перебували в Києві. А такими тоді були: фактичний редактор журналу Володимир Левинський,23 С. Черкасенко і Ю. Тищенко-Сірий. В. Левинський був людина нова і ще з обмеженими місцевими контактами. С. Черкасенко був обтяжений чисто журналістичною і редакційною працею. У руках Ю. Сірого була вся організаційна, видавничо-фінансова справа журналу. Він мав широкі зв’язки з літературним, науковим і політичним світом тодішньої України. Як давньому близькому співробітникові, однодумцеві і другові В. Винниченка, саме йому належало, на нашу думку, організовувати фінанси, запрошувати, інколи, може, від імени Винниченка, до співробітництва в ново-створеному журналі, домовлятися з співробітниками про гонорари тощо. Тому ми припускаємо, що запрошував Лесю Українку до співробітництва в «Дзвоні» саме Юрій Сірий, але не виключене, що своє запрошення підпирав іменем Винниченка. Звідси й пішло, що запрошував — Винниченко. Але звідси пішло й те. що всі стріли за непорозуміння з редакцією Леся Українка спрямовувала на Сірого. В усякому разі ми ставимо під великий сумнів категоричне твердження, що до співробітництва в «Дзвоні» запрошував Лесю Українку сам В. Винниченко. Від цього сумніву й від вищевикла-деного припущення щодо ролі Сірого ми відмовимося тільки тоді, коли будуть опубліковані безсумнівні доказові документи про особисте Винниченкове запрошення Лесі Українки до співробітництва в «Дзвоні».

Факт уміщення в «Дзвоні» двох драматичних поем Лесі Українки: «Айша і Мохаммед» («Дзвін», ч. 1. 1913) та «Оргія» («Дзвін», ч. 4, 1913) радянські критики обходять у той спосіб, що

'■ Володимир Левинський, тоді докторант віденського університету, на пропозицію В Винниченка і Л Юркевича (згідно з ухвалою ЦК УСДРП). легально приїхав до Києва і перейняв посаду редактора «Дзвону-

146

про «Айшу і Мохаммеда» просто не згадують. Так ніби такий твір ніколи не друкувався у -Дзвоні». Але опублікування «Оргії» у «Дзвоні» трактують дуже оригінально. «Оргія» — це, на їх думку, свідомо написаний Лесею Українкою памфлет, спрямований проти Винниченка, — «проти ренегатської діяльности цього пройдисвіта в політиці і літературі».2* А Олег Бабишкін, в окремій монографії про драматургію Лесі Українки, надав цій проблемі ще прозорішого своєю вульгарністю трактування:

«Леся Українка, — пише він, — не маючи змоги (? — Г. К.) відмовитися від обіцянки дати свій твір у ’’Дзвін", написала драматичну поему "Оргія”, в якій в образах Хілона і Федона викрила зрадницьку поведінку людей, подібних до Винниченка і Ко. Цей спосіб боротьби з ідейними противниками був для поетеси не новий. Вона його застосувала ще 1903 року, коли на домагання (? — Г. К.) буржуазного націоналіста Єфремова дати щось до укладеного ним збірника написала інтернаціоналістську поезію ”Дим”, заборонену царською цензурою».25

Вдумаймось у сенс цієї тиради: велику, чесну, горду і не сплямлену ідейно поетку, принципову послідовницю вчення Драгоманова про «чисті ідеї» і «чисті руки», — представляють нам в образі нечесної, злобно-демонічної, приховано-мстивої інтри-ґантки, що підступним способом зводить свої порахунки з немилими їй сучасниками. Гіршого наклепу на автора «Вавилонського полону» й «Лісової пісні» трудно придумати. Але цим «відкриттям» радянські критики не задовольняються. Вони не тільки намагаються переконати читачів, що образи Хілона і Федона з «Оргії» спрямовані проти Винниченка та його послідовників, але й уподібнюють з ним образ Юди із драматичного діялогу «На полі крови». Про це є не тільки в розвідках О. Бабишкі-на, В. Курашової; подибуємо це і в розвідці якоїсь Жифри Жовін-ської «Боротьба Лесі Українки проти "утішитепьства" і зради»,26 а

м О. Бабишкін і В. Курашова. Леся Українка . стор. 446.

п Опег Бабишкін. Драматургія Лесі Українки. Київ, 1963, стор 322-323 ?6 «Леся Українка», Публікації, т II, Київ. 1956. стор 363-364

147

навіть — у великій, щойно опублікованій, восьмитомній історії української літератури.27

На чому ж ґрунтують свої вигадки і наклепи ці радянські критики? Стосовно Винниченка їх версії будуються на двох джерелах. Перше: уривок із спогадів Климента Квітки про Лесю Українку, і друге: лист Лесі Українки до матері від 3 квітня 1908 з Ялти.

Що ж кажуть нам ці документи?

Климент Квітка у своїх спогадах писав:

«Як Винниченко запросив її до участи в журналі "Дзвін”, вона, живучи далеко і не знаючи, хто, власне, там дає тон, дуже вагалася між симпатією до напряму журналу і антипатією до такої позиції в національній справі, яку зайняв представитель журналу Винниченко, з яким, власне, і треба було їй трактувати. Довге і болісне вагання було розв’язане тим, що вона написала ’’Оргію", яку й послала до журналу. Отже, генезис сеї речі має безпосередній зв’язок з поводін-ням Винниченка».28

Вище ми вже зупинялися докладніше на питанні особистого запрошення В. Винниченка Лесі Українки до співпраці в «Дзвоні» і прийшли до висновку, що це питання апріорне і не доведене. Але запишімо на боці наш сумнів і наше заперечення. Приймім за правду цей фрагмент спогаду Климента Квітки. Чи дає він достатньо підстав до вищецитованих тверджень радянських критиків, що Леся Українка, у відповідь на запрошення В. Винниченка до співпраці в «Дзвоні», свідомо написала «Оргію», як памфлет, спрямований проти Винниченка та його середовища? І не тільки написала, а й з тихим розрахунком помсти підступно опублікувала цей памфлет в органі Винниченка та його середовища. Радянських мужів науки не обходить, що кожний читач, який уміє критично думати, із здивуванням поставить питання: коли це правда, то невже редактори «Дзвону» були такі наївні й

■" Історія української літератури, том п'ятий, в-во «Наукова думка», Київ, 1968, стор. 388.

? Климент Квітка. На роковини смерти Лесі Українки. Збірник ■■Спогади про Лесю Українку» за ред А. І. Костенка, Київ. 1963. стор. 234.

148

нерозумні, що не могли второпати, що «Оргія» є алегоричний памфлет, спрямований проти них самих? І невже ж тогочасна критика (М. Євшан, А. Ніковський, О. Грушевський), що відгукнулася на появу «Оргії», була така спіла, що не добачила справжньої суті образів поеми? І, нарешті, невже дослідники 20-их років (М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Музичка, А. Шамрай, Б. Якубський та інші) були такі обмежені, що не зуміли правильно з'ясувати алегорію образів «Оргії»?

Не будемо суґерувати читачеві відповіді на ці питання, а спробуємо об’єктивно глянути на цитований фрагмент спогадів Климента Квітки. Про що говорить Квітка? Насамперед, що Леся Українка, діставши запрошення до співробітництва в журналі, «дуже вагалася між симпатією до напряму журналу й антипатією до такої позиції в національній справі, яку зайняв представитель журналу Винниченко, з яким, власне, і треба було їй трактувати». Тут якесь непорозуміння. Навіть якби дійсно Лесі Українці довелося було трактувати з Винниченком, то його позиція тоді в національній справі цілком відповідала позиції того журналу, якому вона, за свідченням Квітки, симпатизувала. Тож яке могло бути вагання? Ми думаємо, що Квітка мав на увазі не позицію в національній справі, а ті парадоксальні ідеї та образи тогочасних Винниченкових творів («Щаблі життя», «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіт батьків»), що схвилювали тодішнє суспільство і викликали гострі критичні коментарі і в українській і в російській пресі. Саме тоді на адресу Винниченка, особливо з табору Леніна (Ольмінський, Воровський, Ґорький) впапи обвинувачення в ренегатстві, в паплюженні революціонерів, у проповіді ніцшеанського індивідуалізму, культу зради, брехні, сексу. Винниченко з еміграції відповідав своїм критикам гострим памфлетом: «Про мораль пануючих і мораль пригноблених. (Одвертий лист до моїх читачів і критиків)». Все це могло природно викликати в Лесі Українки певне застереження і вагання, про яке згадує Квітка. У процесі цих вагань і роздумів родилася ідея «Оргії». Оформивши її в драматичну поему, авторка посилає до «Дзвону» спочатку давніше написаний етюд «Айша і Мохаммед», а згодом — і «Оргію». Фразу Квітки: «Отже, генезис сеї речі має безпосередній зв’язок з поводінням Винниченка» можна трактувати лише як ствердження факту, що «Оргія» родилася («генезис») з контактів, дискусій і пертрактувань з Вин-

149

ниченком, що фактично значило — з редакцією «Дзвону». Робити інші висновки з цього Квітчиного фрагменту — це грішити проти логіки і правди життя.

Звернімося до другого джерела, що ним радянські коментатори Лесі Українки підпирають свої висновки. Це лист Лесі Українки до матері від 3 квітня 1908. Леся Українка писала:

«Оце поки я не могла нічого писати, то чимало перечитала з російських новинок, що понадавали мені знайомі. Читала "Шиповник”, "Землю", "Знание”, "Жизнь” і "содер-жание оньїх” здебільшого "не одобрила”. Да, оскудение... Найбільш інтересні Муйжель і Шолом Аш, решта претенціоз-ні і мало інтересні. Андреєв, коли б не скінчив як Мопасан, я це серйозно подумала після його "Проклятие зверя”. Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки і фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені в ославлених "Щаблях життя”, та й у драмі Пахаревського. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть. »29

Як бачимо, Леся Українка в цих нотатках зосередила свою увагу головне на тогочасній російській літературі. І то на всіх стилевих і суспільних напрямках її. Від збірників «Шиповник» і «Земля», де знаходили місце і праві і ліві, і реалісти і декаденти, до «Жизни» і «Знание», де під наглядом М. Ґорького дотримували суспільно-виховної, з громадянськими мотивами літератури. Її пригнічує в цій літературі навіть не порнографія, не проблеми брехні, зради та інші модні теми того часу, а «сумбурність, безпомічність думки і фантазії, безпорадність у рішенні елементарних психопогічних проблем...» І пише побіжно, в цьому ж аспекті, Леся Українка згадує щойно недавно опубпіковану драму В. Винниченка «Щабпі життя». Очевидна річ, що й тут її турбував насамперед момент мистецької і психологічної поверхо-вости, невміння автора глибоко і переконливо мотивувати ідеї і, часом, парадоксальні вчинки героїв. Ця критично-негативна репліка Лесі Українки лише на одну з перших драм Винниченко-

29 Леся Українка. Твори в 10 томах, т. X, Київ, 1965, стор 242

150

вих зовсім не свідчить про її негативну оцінку вже ВСІЄЇ тогочасної творчости В. Винниченка. А крім того вона зовсім не дає підстав твердити, що Леся Українка вже тоді дивилася на Винниченка очима тогочасних російських більшовицьких критиків і слідом за ними вважала його ренегатом, відступником від революційних ідей та проповідником брехні, зради і сексу, як це роблять деякі радянські дослідники. Для таких тверджень немає жадних підстав в усіх досі опублікованих документах і висловлюваннях Лесі Українки. Зокрема не дають підстав до таких тверджень і ці два, цитовані вище, документи. Тенденційні твердження згаданих нами радянських дослідників є твором політичної коньюнктури, а не об’єктивної, навіть марксистської, науки.

На цьому закінчимо наш перегляд коментарів радянських літературознавців про взаємоконтакти Лесі Українки з Володимиром Винниченком.

Перегляд всього, що написали в останні роки на цю тему радянські літературознавці, свідчить, що вони замовчують, а то й приховують деякі важливі документи і факти з життя і творчости Лесі Українки та її стосунків до Винниченка. Так, наприклад, зовсім замовчується історія постання та праці «Групи УСД», що її організатором і духовним провідником були: Леся Українка і Іван Стешенко. Ніде нічого не згадується про пізніше влиття основної частини УСД на чолі з Іваном Стешенком у засновану 1905 року УСДРП та про ставлення до останньої Лесі Українки. Не знайдемо нічого в радянських публікаціях про відомі погляди Лесі Українки на розбудову українських політичних партій, у тому числі й УСДРП, як незалежних від російських централістичних утворів. Не коментуються її критичні висловлювання про «Капітал» Карпа Маркса. Старанно приховують від читачів велику статтю Лесі Українки про Винниченка і ніде не згадують про співпрацю Лесі Українки з В. Винниченком в організації щоденника УСДРП — «Праця».

Навмисне завуальовуються, знецінюються та применшуються вирішальні фактори в формуванні суспільної та мистецької свідо-мости Лесі Українки. Маємо на увазі органічність української стихії, серед якої зросла Леся Українка, глибокий вплив М. Драгоманова та вирішальна вага західньоевропейської культури

151

Нарешті, з одного боку, шляхом заховування й замовчування документів, а з другого — шляхом довільних трактувань, безґрунтовних тверджень і припущень радянські дослідники намагаються довести, що пробпеми «Леся Українка і Володимир Винниченко» не існує, що наявні схрещення їх ідейно-творчих шляхів

— це лише випадкові й маловартісні епізоди. Якщо вони, мовляв, про щось і промовляють, то хіба про те, що Леся Українка і В. Винниченко — це два непримиренні ворожі світи. У світлі реальних фактів, що їх ми частково подали вище, безпідставність таких тверджень очевидна.

На закінчення ще мале пояснення: зосередивши всю свою увагу на питанні суспільних і творчих зіткнень Лесі Українки і В. Винниченка, ми не мали змоги зупинитися на основному по суті питанні нашої теми: виникнення й утвердження неоромантичного стилю в українській літературі та місце й питома вага в ньому творів Лесі Українки і Володимира Винниченка. Це важлива і зовсім не розроблена тема. їй ми плянуємо присвятити окреме дослідження.

«Сучасність-', Мюнхен, липень-серпень 1971, стор. 95-111.

152

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ І ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО1

Павло Зайцев у спогадах про В. Винниченка2 згадує, як восени 1916 року в Петербурзі, де він тоді учителював, до нього прийшла одна студентка й від української студентської громади звернулася з проханням, щоб він «згодився взяти до себе на нічліг Володимира Кириловича, який нелегально приїхав з Фінляндії.3 Річ ясна, — пише Зайцев, — що я зараз же дав на це свою згоду».

За годину, як було умовлено, прибув В. К Винниченко. Це

' В основу цієї статті покладено матеріяпи доповіді автора, виголошеної 18 квітни 1976 року на ппенарніи науковій конференції УВАН у США. присвяченій 100-річчю від дня народження академіка Сергія Олександровича Єфремова

7 Павло Зайцев. Жмут спогадів про В. Винниченка. «Українська літературна газета», Мюнхен, 1959, ч. 7 (49).

ГІ Можливо, що В. Винниченко з мотивів конспіративних сказав своїм прихильникам-студентам, що він прибув з Фінляндії. Але дивно, що й Павпо Зайцев також так думав і, пишучи спогади вже на схилі віку, не вважав за потрібне перевірити вірогідність цієї версії. Насправді ж В. Винниченко в Фінляндії ніколи не жив. Від кінця травня 1914 року, копи він нелегально прибув з еміграції (Франція) на Україну, у зв'язку з несподіваним вибухом Першої світової війни, не маючи змоги повернутися назад, він змушений був жити до революції 1917 року під чужим прізвищем у багатьох місцях Російської імперії’ Катеринослав, Варшава, Москва, під-московські селища. Царське село, Перешори (маєток Є. Чикаленка) тощо Звідти він час від часу й приїздив до Петербургу.

153

була їх перша зустріч й особисте знайомство.

«— Пріґожій пареньок! Кажной бабе полюбітса!» — резонно зауважила служниця П. Зайцева Аннушка, глянувши на пристойного гостя.

«— І я, і "пригожий пареньок” щиро розсміялися, — пише далі П. Зайцев, — "Паренькові” минав тоді 36 рік, апе виглядав він на значно старшого... Чарівна усмішка й ласкавий погляд темноголубих, отінених чорними віями очей робили його досить кремезну постать дуже симпатичною й навівали довір’я до їх посідача.

— Так ось який живий Винниченко, — сказав я, стискаючи обидві його долоні.

— Ну, а вас я уявляв ссбі зовсім інакше. Ви навіть не "пареньок”, а "мальчонок"», — відповідав йому дружньо Винниченко.

П. Зайцев був на 6 років молодший від Винниченка. Йому тоді щойно минуло ЗО років.

Одне слово, цікава й зворушлива перша зустріч, перше враження і перші довші, хоч і хаотичні, апе щирі розмови. Винниченкову увагу відразу притягла добре підібрана велика бібліотека. Зайцев тут таки показав йому свою багатющу колекцію Шевченкових «Кобзарів», малюнків, а найголовніше — автографів. Це дуже піднесло настрій Винниченка Почалася жвава, дружня розмова про Шевченка, про літературу взагалі й непомітно — про творчість самого гостя. При цій нагоді П. Зайцев згадав С. Єфремова як критика Винниченкових творів. Згадка про С. Єфремова, каже Зайцев, видно, гостро зачепила Винниченка. Він на мить змовк і по довшій павзі сказав:

«— Я дуже люблю Сергія, але який же з нього критик і історик літератури? Він народницький солодкаво-сентиментальний публіцист і всю свою солоденьку "мудрість" завдячує Михайловському. Михайловський для Єфремова — альфа й омега, початок усіх початків і кінець усіх кінців».

Господар дому не заперечив цих суб'єктивних Винниченкових оцінок Єфремова. Не зробив він цього не тільки з чемности господаря, а, виявляється, і тому, що й сам так оцінював Єфремова — історика літератури і критика. Але Винниченко не мав будь-

154

якої ворожости до Єфремова. Він відразу, як пише Зайцев, почав говорити про Єфремова як про людину.

«Обличчя Володимира Кириловича відразу розпромінилося, в його очах заблищали теплі вогники, так ніби Сергій був серед нас, а він, Винниченко, дивився на нього самого з зворушливою розпучливістю. Я слухав уважно оповідача й любувався його лагідно ласкавим обличчям. Він вихваляв Єфремова як глибоко принципову й добру людину, як зразок усіх громадських чеснот. Оповідав, що йому доводилося недавно ще сидіти з Сергієм в одній в’язничній камері в Києві, копи не помиляюсь, — на Косому Капонірі. Оповідав, що сам був тоді дуже пригноблений і знервований і що для нього товариство Єфремова було великою втіхою й розрадою».

Стільки про стосунки між С. Єфремовим і В. Винниченком занотував Павло Зайцев. Придивімося ближче до творчого і людського в стосунках між цими двома діячами на тлі нашого сторіччя.

Були вони представниками одного покоління. Доля судила їм прийти до літературного й суспільного голосу саме на зламі двох сторіч — XIX і XX. Були вони майже ровесники. Пишу «майже», бо С. Єфремов був на чотири роки старший. На стільки ж приблизно років раніше він почав свою літературну діяльність. Але ті початки, до того ж у жанрі не властивому його покликанню (поезії й оповідання для дітей у журналі «Дзвінок»), та навіть перші його публіцистичні й літературно-критичні виступи (в «Літературно-науковому віснику» від 1898 року) не принесли йому якоїсь особливої популярности. Лише 1902 рік поставив С. Єфремова в центрі українського літературно-суспільного життя і про нього вперше голосно заговорила вся тогочасна впливова наша преса. Сталося так, що саме в цей рік уперше виступив у літературі й В. Винниченко. І цей його виступ також викликав широкий відгомін і дискусію. Обидва ці виступи зіграли несподівано важливу ролю в історії новітнього українського письменства.

Щоб було ясніше, звернімося до фактів. У місячнику «Киевская старина» (чч. VII-VIII за 1902 рік) появилося перше оповідання В. Винниченка «Краса і сила». Від нього війнуло свіжим мистецьким словом. Про нього заговорили і рядові читачі і поважні, заслужені

155

діячі літератури. «Талант чи випадковість?» — недовірливо поставив тоді питання про молодого автора один критик.4 Талант, відповіли йому трохи пізніше Іван Франко і Леся Українка у статтях про Винниченка.5 А старий діяч української літератури П. Житецький, прикутий паралічем до ліжка, питав у Є. Чикаленка: «Не знаєте, що то за Винниченко, що пише такі гарні свіжі оповідання в ’’Київській старині?”».6

Того ж 1902 року, в тому ж місячнику «Киевская старина», місяць пізніше після публікації Винниченкової повісти, в трьох числах підряд (X, XI, XII) була опублікована велика стаття Сергія Єфремова «В поисках новой красотьі», («В шуканнях нової краси»). Це була перша більша літературно-критична стаття його, що привернула увагу до себе всієї української літературної спільноти.

Чим же пояснити, що саме ці виступи двох, тоді ще зовсім молодих діячів — 22 річного Винниченка і 26-річного Єфремова, зіграли визначальну й особливу ролю в історії української літератури? Відповіді на це, нам здається, треба шукати у двох факторах: 1) в естетичному, психологічно-ідейному наставленні твору кожного з цих авторів і 2) в об’єктивній культурній та соціяльно-історичній ситуації, що тоді заіснувала.

Яка ж соціяльно-історична й культурна ситуація запанувала тоді на Україні?

Стара февдально-кріпацька доба відходить у минуле. На зміну все виразніше приходить нова капіталістична промислово-індустріяльна доба. Вона владно вривається і в село, і в місто й категорично міняє весь дотеперішній уклад їх життя й свідо-мости. Процес цей не замкнутий у собі, не ізольований від ширшого світу. Він відбувається під великим впливом тотожних уже зформованих і розбуялих модерних економічних форм Заходу. Разом з цим звідти напливають найновіші політичні й мистецькі способи думання. У цих загальних обставинах наприкінці XIX ст.

4 І. Личко. Талант чи випадковість? «Літературно-науковий вісник», 1903, т, 21, стор. 31.

5 Іван Франко «Літературно-науковий вісник», 1907, т. 38, стор. 139; Леся Українка. Твори, том XII; Винниченко. Видавнича спілка Тищенко-Бі-поус, Нью-Йорк, 1954, стор. 235-

6 Євген Чикаленко. «Спогади», УВАН у США, Нью-Йорк. 1955, стор

328.

156

формується й приходить до голосу як політична, так і нова мистецька інтелігенція.

Українська народолюбна література, що в другій половині XIX ст. розквітла була в мистецьких формах з селянського барвистого побутово-етнографічного прикорня, наприкінці XIX сторіччя почала вже спадати на силі й мистецьки вичерпуватися. Прихід у літературу Ольги Кобилянської, Михайла Яцкова, Лесі Українки, Василя Стефаника, Петра Карманського, Миколи Вороного та ще кількох — яскраво засвідчив, що народилося нове покоління письменників з новим поетичним світовідчуванням. Це покоління рішуче відштовхувалося від етнографічно-побутової і фолкльорної поетики своїх літературних батьків. В основу своєї творчости воно ставить сучасну людину міста й села. Але людину не ідеалізовану, а реальну, різко здиференційовану — в соціальному аспекті, сповнену внутрішніх душевних конфліктів і катастроф — в особистому. Пропагуючи мистецтво як самодостатню, окрему і найскладнішу категорію думання образами, це молоде покоління, проте, не оминало будь-якої СОЦІАЛЬНОЇ проблематики. Навпаки, воно ще з глибшою вникливістю й відповідальністю ставило й трактувало цю проблематику. Тільки спосіб трактування й вгляду в проблему був уже в нього інший. Ішов він тепер з західньоевропейської модерної літератури. Це вже був принцип молодого покоління. Ідея вивести українську літературу на широкий європейський тракт стала бойовим завданням його. І це відбулося не без впливу М. Драгоманова та його писань. У листі до М. Драгоманова від 5 березня 1891 року Леся Українка писала:

«Та вже тепер поміж нашою молодою громадою почалось таке "западничество”, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італійської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене тішить... може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній. Розвитку сього ’’западничества” чимало помогли й Ви... я чула не раз, як, при спорах про Ваші книжки та ідеї, молоді наші українці ставали за Вас проти старих, і то часом досить гостро».7

' “Хронологія», стор. 138.

157

Щодо відштовхування від етнографічно-побутової тематики письменників-реалістів другої половини XIX ст., то серед багатьох фактів красномовно свідчать ще такі слова Лесі Українки в іншому листі до М. Драгоманова від 12 серпня 1891 року: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудити нас навіки безневинно... Бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти... Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. "корифеїв”».8

Ця гостра, хоч в історичному лляні не зовсім справедлива, оцінка від найчільнішої представниці українського модерну старої реалістично-побутової школи в нашому письменстві дуже промовиста. Вона свідчить, що молоде покоління вже не сприймає цієї школи ні формально, ні ідейно, що молоді виразно орієнтуються на західньоевропейські модерні літературні досягнення, але одночасно випрацьовують свої власні мистецькі способи і форми. Вже на самому початку XX ст. про ці нові способи зображення у творах молодої Генерації письменників Іван Франко писав:

«Для них головна річ — людська душа, її стан і рухи в таких чи інших обставинах, усі світла і тіні, які вона кидає на все своє оточення, залежно від того, чи вона весела, чи сумна.

Вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, як магічною лямпою, освітлюють усе оточення. Звідси брак довгих описів у їх творах і та непереможна хвиля ліризму, що розлита в них. Відси їх несвідомий наклін до ритмічности й музикальности, як елементарних об’явів зворушень душі.

Не об'єктивне, протоколярне представлення мають на меті автори, а збудження в душі відповідних чуттів чи настроїв, всіма способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії».9

8 Там же, стор. 156.

8 І. Франко. Старе й нове в сучасній українській літературі. «Літера-

турно-науковий вісник», Львів, 1904, кн. 2, стор. 81-82.

158

Це вже виразні стилеві особливості, що пробивалися від найновіших літературних течій Західньої Європи. Це традиції Ібсена, Гамсуна, Стріндберґа, Метерлінка, Гавптмана, Пшибишевського та інших. Творчість молодих: Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Василя Стефаника та інших — кладе перші основи цього нового європейського напрямку в українській літературі на зламі двох сторіч. Поява повісти В. Винниченка «Краса і сила» на початку XX ст. засвідчила, що новий напрямок в українській літературі остаточно утвердився.

«Великою силою вступив у наше письменство Володимир Винниченко... одразу ж, з першого свого друкованого оповідання (під заголовком "Сила і Краса", 1902), зайнявши там своє особливе місце, — писав колись дослідник української літератури О. Дорошкевич. — Винниченко вніс у письменство нові сюжети, нове психологічне та ідейне трактування, нові мистецькі засоби, розвиваючи, правда, досягнення неореалістичної школи Стефаника».'0

Поява «Краса і сили» була фактом «свіжим і новим в українській літературі» — стверджував М. Зеров."

Цікаво, що ніхто із цих дослідників не звернув уваги на ще одну дуже характеристичну особливість цього першого виступу В. Винниченка: його демонстративне відмежування від творчої методи своїх попередників. Це не була свідомо розрахована демонстрація. Ні, це вирвалося в початкуючого 22-річного автора стихійно, щиро, з глибини його невичерпного творчого буяння. Малюючи красу своєї героїні він, ніби між іншим, написав:

«То була краса, що викохується тільки в Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні "губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто”, ні "підборіддя, як горішок”, ні "щік, як повная рожа", і сама вона не "вилискувалась, як маківка на городі”».

О. Дорошкевич. «Підручник історії української літератури», вид. п'яте, «Книгоспілка», Харків. 1930). стор. 221.

" М. Зеров «Від Куліша до Винниченка». В-во «Культура», Київ, 1928, стор. 177.

159

Уже з цього уступу читач розумів, що цей 22-річний юнак, який щойно написав своє перше оповідання, вже кепкує з поетики своїх великих попередників. Для нього — людини XX сторіччя — мистецькі засоби творців етнографічно-побутового напряму минулого сторіччя були вже етапом перейденим, неприйнятним. Але значення цього факту й Винниченкового оповідання в цілому не тільки в його дотепній неґації мистецьких засобів минулого, а й у його сміливій демонстрації нового, власного способу малювання жіночої краси.

«Чорна, без блиску, товста коса, — писав він, відштовхнувшися від попередників, — невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі, губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темносірі очі, з яких, коли дивились, здавалось, наче лилось якесь тихе м'яке, ласкаве світло, — то була й уся краса цієї дівчини».

Це був справді новий і свіжий засіб словесного портретування дівочої краси. Такого не знайти в письменників старої реалістично-побутової шкопи. Це було те нове, що-вніс Винниченко в українську літературу XX ст. і що, вкупі з іншими новаціями Винниченка, викликало відомий рефрен Івана Франка: ■<( відкіля ти взявся у нас такий?»12 Разом з тим це було своєрідною деклярацією утвердження нових шляхів і нових засобів української літератури XX сторіччя. Вникливий дослідник українського письменства А. Шамрай стверджував, що «в його [Винниченкових

— Г. К.] творах ніби синтезується досягнення в царині повістяр-ської літератури початку XX століття».13 Ось чому ми висновуємо, що в багаторічному зіткненні двох літературних світосприймань — старого народницького побутового реалізму й нового психологічно-аналітичного неоромантизму, за визначенням Лесі Українки, так вирішально важить цей перший літературний дебют В. Винниченка.

■р Л.-Н. В„ Львів, 1903, т. 21. стор. 139.

"А. Шамрай. ■■Українська література Стислий огляд.., вид. 2. виправлене кооперативне видавництво Рух, Харків. 1928. стоо. 132

160

Зовсім протилежну ПОЗИЦІЮ в цій боротьбі поколінь і мистецьких напрямів посів Сергій Олександрович Єфремов. Згаданий його великий трактат лро літературу «В шуканнях нової краси» усією силою публіцистичного таланту був спрямований проти модерної української літератури. В її інколи вдалих, а інколи невдалих шуканнях нових шляхів і нових мистецьких засобів він угледів зраду традиції української народолюбної літератури, втрату ідейности й відхід на позиції чистого естетизму. Вихований на позитивізмі Оґюста Конта, на базі якого зросла соціологічна метода в літературній критиці й літературознавстві, послідовник вчення М. Драгоманова про народоправство й «розумну битопись», використавши ідейно близького і впливового тоді свого сучасника, російського народницького критика М. Михайловського, С. Єфремов виробив собі свій твердий естетичний і соціяльно-політичний критерій для аналізи як окремих літературних творів, так і цілого процесу й напряму. Великий прибічник мистецьких ідей реалістично-побутової школи другої половини XIX ст. (Нечуй-Левицький, О. Кониський, Панас Мирний, Б. Грінченко), С. Єфремов рішуче не сприймав тих молодих голосів, що виломлювалися з цієї школи, орієнтувалися на новіші європейські зразки й проголошували літературу мистецтвом насамперед. Ольгу Кобилянську, Миколу Вороного, Михайла Яцкова, Гната Хоткевича, Катрю Гриневичеву та багатьох інших, що йшли вногу з ними, він назвав декадентською «літературною сектою», жерцями «нової краси», грубого статевого чуття й не реальних, одірваних від життя фантазій. Наші декаденти, писав він, сюжетно безсилі, в темах і засобах — хаотичні, без ідеї і суспільної мети, вже в початках своєї творчости зайшли в смугу занепаду й безвихіддя. Символізм і декадентство на українському ґрунті є шкідливі, бо вони відривають літературу від народного прикорня й перетворюють її на витівку інтелігентних снобів. Українська література своїм спрямуванням й ідеями завжди служила своєму народові. У цьому була й є її велич і сила. Письменники, що не хотять згинути в фантазії безсилля мусять повернути в лоно свого народу й служити йому.

Таке в основному було наставлення статті С. Єфремова «В шуканнях нової краси». Навколо неї зчинився великий галас. З

161

дуже речевою критикою її виступив І Франко в ЛИВ (1903, т. 21). Гостро і дотепно боронився Гнат Хоткевич. Ольга Кобилянська до смерти не забувала тої образи, що їй завдав своєю критикою С. Єфремов. Леся Українка була обурена й відразу написала ввічливу, джентлменську, але гостру відповідь С. Єфремову 14 січня 1903 року в листі до М. Кривинюка вона писала:

«Зайнята була, між іншим, і полемікою проти статті Єфремова в "Київській старині”... Стаття Єфремова написана прекапосним тоном і дуже мене обурила не так за мене (я там приплетена між іншим), як за Кобилянську (вона там найвреднішою виходить) і взагалі за правду».1'1

У листі до Кобилянської від 27 лютого 1903 Леся писала:

«Написала відповідь Єфремову, але "Київська старина" не хотіла її вмістити».’5

Такі об’єктивно були перші літературні перехрестя між цими двома діячами на початку XX сторіччя, такі позиції кожний з них зайняв у літературному процесі в цілому. Але тут же цікаво простежити дальший суспільно-політичний аспект життя кожного

з них і встановити, коли, де і в яких обставинах їхні життєві шляхи ще перетиналися, що було в них спільного і різного й як це відбивалося на загальнонаціональному тлі українського визвольного РУХУ9

Почнімо з Винниченка. Імпульсивний і рішучий у своїх пошуках правди він весь іде в нелегальщину. Від 1901 року, ще будучи студентом першого курсу університету, стає у проводі молодого українського нелегального соціялістичного руху й веде в ньому активну організаційну і пропаґандивну акцію. За наступне чотириріччя він зазнає: на весні 1902 року — арешту, вигнання з університету, примусової військової служби, втечі перед новим арештом, еміграції, кількаразового нелегального повернення на Україну з антирежимовою літературою, невдачі й провалу, нового арешту, дворічного перебування в каторжному крилі Лук’янівської тюрми і несподіваної волі після царського маніфесту в жовтні 1905

14 “Хронологів», стор 661 " Там же, стор 671

162

року. Вийшовши вдруге з тюрми, він відразу віддає себе ціпком партійній і пітературній праці. Бере провідну участь у першому з’їзді УСДРП, в редагуванні партійного органу «Праця», пише проклямації, виїжджає з метою пропаганди на села й фабричні міста, видає першу свою збірку оповідань, пише нові твори і першу свою драму «Дисгармонія».

С. Єфремов — його протилежність. Він культурник і леґаліст. Він не вірить у бунти і революції. Він вірить тільки в велику, щоденну послідовну працю. Грінченкове гасло: «Праця єдина з неволі нас вирве» стає його гаслом. Він з кожним роком все активніше співпрацює в усій тогочасній українській пресі. Він — один з засновників, керівників і провідних рушіїв в-ва «Вік». Він перший серед тогочасних українських літературознавців починає систематично вивчати українську літературу як процес, видавати українських клясиків. Як публіцист, він постійно співпрацює в легальній українській і російській пресі й відважно відгукується на всі соціальні, національні й культурні болячки того часу. Три томи антології української літератури «Вік», що їх зладив, біографічні довідки написав і видав С. Єфремов, були епохальною подією в культурному житті українського народу, доконаною легальним шляхом. Вся ця діяльність мала величезний вплив на формування й устійнення політичної й культурно-національної свідомости всієї української спільноти. І сила цього впливу була не менша, якщо не більша, від впливу українського нелегального руху, а в ньому й самого Винниченка. Це розуміло добре насамперед російське самодержавство. Тому, як тільки спалах революції 1905 року пішов на спад і царський уряд почув себе міцнішим, кований чобіт жандармів почав відразу душити і нелегальний і легальний українські рухи. Восени 1906 року в «третій політичній» Лук’янівської тюрми опинились і В. Винниченко і С. Єфремов.

Сучасник тих подій, діяльний член УСДРП і близький прибічник В. Винниченка за тих часів Володимир Степанківський у своєму спогаді, написаному 1956 року невдовзі перед смертю в Нью-Йорку, пише про це так:

«Восени 1906 року... мене і Винниченка бупо арештовано в покоїку, який ми саме були собі винаймили кілька день перед тим, либонь на Тарасівській вулиці. Я ж пару тижнів тому, як був повернувся зо Львова, куди їздив на австрій-

163

ський пашлорт Мусьяновича, відки привіз великий транспорт нашої "літератури”... Бупо се вночі. Поліцаї, своїм звичаєм, сказали, що принесли телеграму, а тоді вдерлися до нас з наставленими револьверами. Забрали нас до Бульварного участку, а по якім тижні перевезли до Лук'янівки .. Нас посадили до "Третьої політіческої", куди пару день опісля привезли ще до нас ні в чім не винного Сергія Єфремова... Нас обвинувачувано в "українській змові”, осередком якої мала б бути редакція "Громадської думки". Тому, власне, опинився був серед нас і такий Єфремов! Був це властиво спробунок збурити цілий український табор...

Там, на Лук’янівці, згаяти б час, Винниченко і я взялися студіювати англійську мову, Єфремов же студіював французьку... Десь під кінець квітня або радше на початку травня 1907 року приятелі Єфремова розстаралися й вибрали його на поруки. Опісля незабаром вийшов на волю й Винниченко

— під заставу 500 карбованців, що заставив за нього Чикаленко. Виходячи, Винниченко обіцяв мені, що вибере й мене, та й справді зробив це за якийсь, може, тиждень... Нам суд було призначено на 12 жовтня того ж таки 1907 року».

Цей ще не опублікований документ, який зберігається в архіві

В. Винниченка при УВАН у США (група документів IX), є важливим для нас свідченням, що від осени 1906 і майже до половини 1907 року С. Єфремов і В. Винниченко перебували в спільній камері Лук’янівської тюрми. Це стверджує вірогідність тої розповіді, що подав нам П. Зайцев у своєму спогаді, який ми цитували на початку нашої статті. Подруге, подає він дещо цікаве з побуту цих діячів у тюрмі та встановлює орієнтовний час їх звільнення на поруки.

Те, що С. Єфремов уособлював культурницьку, леґалістичну течію в українському визвольному русі, а В. Винниченко — ре-волюційно-активістичну, нелегальну, екстремно-пробоєву і що їх шляхи таки зійшлися в одній камері Лук’янівської тюрми, для багатьох сучасників видавалося якимось непорозумінням, якоюсь злою іронією. Це видно навіть із спів щойно цитованого спогаду Степанівського: «привезли ще до нас ні в чім не винного Сергія Єфремова». Це речення пера активного діяча українського революційного підпілля виразно пройняте іронією Цей іронічний

164

тон лише свідчить, що екстремне революційне підпілля дивилося на події і завдання національно-визвольного руху однобоко й не розуміло його складної тактики і стратегії. Тодішньому соціалістичному підпіллю, очевидячки, трудно було збагнути, що послідовна, оперта на конституційному праві, але принципово ідейно-українська публіцистика й наукова діяльність Єфремова була в такій же мірі, якщо не більше, небезпечна для російського самодержавства, як і його (революційного підпілля) бомби і заклики до повстання. У цьому аспекті варто пригадати дуже влучні зауваження Лесі Українки в листі до Ольги Кобилянської.

«Чи хтось знає, що один його найлютіший критик [мова йде про С. Єфремова — Г К] від самого Різдва сидить у тюрмі ("політичним"), а тепер захорував на сухоти і вже в тюремному шпиталі, кажуть, що зовсім зле з ним діється. Така доля спостигла тепер багато людей, і хто зна, коли тому край буде... От ще pendant: той, кого вкупі з Вами так зганьбив цей критик, тепер на еміґрації [тут мова йде про Г. Хоткевича — Г. К.] (теж "політичний”) після всяких таралат — значить, тепер ’’ідейні” з "безідейними”, "реалісти” з "декадентами”, "екзотики” з "питомими” — всі порівнялися».16

У цих сповнених глибокої іронії і трагізму словах Лесі Українки захована була велика істина часу. Для поневолювачів нашого народу всі діячі українські були небезпечні. Навмисне використовуючи полемічні терміни з статті С. Єфремова — «ідейні» й «безідейні», «реалісти» й «декаденти» тощо — вона підкреслила, що ці внутрішні ідейно-формальні розбіжності для поневолювачів народу нашого — не істотні. Всіх поставлено під одну мірку.

По-різному склалося життя В. Винниченка і С. Єфремова після виходу їх із тюрми на поруки на весні 1907 року В. Винниченко між травнем і жовтнем 1907 року на швидку руч полагоджує кілька своїх важливих творчих і громадських справ: у в-ві «Вік», де основним промотором був його недавній сокамерник

'6 «Хронологія», стор 773-774.

165

С. Єфремов видає окремими книжками дві свої драми: «Дисгармонія» і «Великий Молох». Одночасно пише і здає до друку третю свою драму «Щаблі життя» (збірник «Дзвін», 1907), підготовляє й здає до друку другу книжку своїх творів. Нарешті, домовившись з ЦК УСДРП про розгортання дальшої нелегальної акції партії і свою участь у ній, він 12 жовтня 1907 року, тобто в день, коли мав початися суд над ним і його товаришами, разом з

В. Степанківським переходить кордон і вдруге стає емігрантом До 1914 року живе поперемінно у Львові, Відні, Женеві, Берліні, Парижі, Фльоренції. Інколи на короткий час нелегально, під чужим прізвищем, приїжджає на Україну і в Росію. За цей час дуже багато пише. Романи: «Чесність з собою», «По-свій», «Божки», «Рівновага», «Заповіт батьків»; драми: «Мементо» (1909), «Чужі люди» (1909), «Брехня» (1909), «Чорна Пантера та Білий Ведмідь» (1910), «Базар» (1910), «Співочі товариства» (1911), «Натусь» (1912) та інші. З 1909 року його твори появляються в перекладі російською мовою в збірниках «Знание», «Земля» та інших. Видавництво письменників у Москві «Земля» почало видавати в російському перекладі восьмитомну збірку творів В. Винниченка. 1913 року в Берліні почали перекладати роман «Чесність з собою» німецькою мовою, а в Нью-Йорку того ж року цей роман виходить у перекладі єврейською мовою. Одне слово, популярність Винниченка лисьменника-еміґранта доходить зеніту

У травні 1914 року В. Винниченко з дружиною нелегально, під чужим прізвищем, приїжджає на Україну. Мета приїзду — взяти участь у черговому з'їзді УСДРП, що був заплянований на осінь. Несподіваний вибух Першої світової війни замкнув усі кордони, і вибратися знову за кордон уже було неможливо. З того часу В. Винниченко жив нелегально до революції 1917 року під різними прізвищами і в різних містах України, а найбільше — Росії.

Сергій Олександрович Єфремов, вийшовши з тюрми, залишився вірний собі до кінця. Він не переходив на нелегальний стан, не тікав за кордон, а жив легальним життям активного українського публіциста і вченого, не зважаючи на постійне поліційне втручання в його життя і працю. Він далі розгортає працю в-ва «Вік», а від 1907 року стає редактором першої української щоденної газети «Рада». Він уважно стежить за літературним і політичним життям Російської імперії і, маючи до диспози-

166

ції газету, систематично відгукується на всі хвилюючі й болючі питання часу з погляду українського публіциста.

Не випускав він з ока насамперед всіх українських літературних появ. Особливо уважно стежив за розвоєм творчости Винниченка. Він від 1902 року покладав на нього великі надії. Ще 1904 року в статті «На мертвій точці»,'7 продовжуючи свою полеміку проти оборонців модернізму, звівши на ніщо всю нову літературу на чолі з О. Кобилянською, він недвозначно виділив Винниченка з «декадентської секти», як єдиного талановитого письменника. Але поява перших проблемних творів Винниченка після 1906 року, треба думати, вже захитала цю віру в Винниченка.

Межовою точкою мирних стосунків між ними стала Вин-ниченкова п’єса «Щаблі життя», що появилася друком наприкінці 1907 року. «Платон — мій друг, але правда — понад усе», — пюбили казати стародавні греки, коли мова йшла про критичний виступ супроти друга чи вчителя. Так міг висловитись і С. Єфремов, прочитавши «Щаблі життя» й пишучи на початку 1908 року свій новий огпяд «Літературний намул». У розділі про «Щаблі життя» він писав:

«Чи дим йому великий в грудях, що заступає перед очима письменника дійсність і надає їй ненатуральної, покаліченої форми, чи, може, чад, що саму творчість роз'їдає?..

... Далеко гірше, якщо чад — гнилий отруйний чад, бо вчадіти ж навіки можна, до смерти. Я таки серйозно боюся, що цей чадний настрій, який сплодив "Щаблі життя", може згубити нам талановитого і коштовного письменника».

Коли ж 1909 року появилася нова п’єса В. Винниченка «Мементо», в якій поглиблювались ідеї «Великого Молоха» й «Щаблів життя» і по-новому ставилися на дискусію популярні тоді проблеми свободи волі, незалежности пюдської особистости, родини, моралі, статевих стосунків тощо, С. Єфремов — традиціоналіст і етичний соціолог — відразу виступив з гострою критикою цієї небезпечної, на його думку, тенденції в нових Винниченкових творах. У вепикій статті «Гнучка чесність»13 він сконстатував кризу

1 «Киевская старина^, т 85 кн 2. Київ. 1904. стор 305-308 Сергій Єфремов. Гнучка чесність ••Раца-\ Київ, 13 і 14 березня 1909 та окрема відбитка того ж 1909 року.

167

в творчості Винниченка. Заговорити голосом Ібсенового Брандта Винниченкові не вдалося, — писав Єфремов. Переносити якісь модні (сексуальні) ідеї інших письменників Заходу на український ґрунт — спроба, приречена на невдачу. Українська дійсність вимагає зовсім іншої проблематики, зовсім інших ідей, стверджував далі Єфремов. Він гостро висміяв Винниченкову філософську тезу «чесности з собою», а основного її пропагандиста, героя з драми «Мементо» маляра Кривенка вважав «вельми не мудрою лубочною карикатурою... "Мементо” — це reductio ad absurdum, це довершене осоромлення цієї "нової моралі”, зроблене так бездоганно, що мимоволі закрадається думка — чи не містифікація це й чи не навмисне автор такої штуки доказав над своїм героєм, щоб виявити все убожество й безглуздя його моральної позиції?»19

Який же вихід з цього «безнадійного чадного стану», в якому опинився Винниченко за доби «Мементо»? Що радить Єфремов йому? Він беззастережно радить вернутися до проблематики «Краси і сили». «Боротьби», «Контрастів», «Голоти». Він радить не колупатися в психіці надломлених, нервово хворих інтелігентів, а писати про «наш народ, про його злиденне життя, повне контрастів, про бурлаків-протестантів».

Винниченко, природно, не міг послухатися таких порад. Більше того, він навіть відтоді взяв під сумнів талант критичного вгляду свого приятеля. Він таки далі поглиблював і вдосконалював методу своєї соціяльно-етичної, психологічно-конфліктної драми. У прозі в цьому ж аспекті він дає ряд нових романів і повістей. Коли цей цикл романів успішно завершився «Записками Кирпатого Мефістофеля», а драми Винниченкові пішли в багатьох російських, а згодом — і в західньоевропей-ських театрах, С. Єфремов, людина критичного мислення, прийшов до нових і в великій мірі злагіднюючих висновків. Він насамперед ствердив, що про кризу творчости у Винниченка можна говорити «в минулому часі». Більше того, саму кризу С. Єфремов уже трактував по-новому, глибше і ближче до правди.

«Насамперед у письменника нашого талант надзвичайно

14 Серпи Єфремов. Гнучка чесність. Відбитка з "Ради-. Київ, 1909. стор 25.

168

щирий, органічно не здатний ні до якої хвальші, ні до якого підроблювання або силування. У його оте шукання було не манерністю й навіть не манерою, як, наприклад, у декого з модерністів.. Тут, навпаки, чоловік, коли мучив читачів, то й сам дійсно і не менше мучився од нерозгаданих загадок, які ставило йому життя; жагуче... добивався він правди, допитливо... розплутував ’’дисгармонії” між сущим і тим, що повинно бути — і воно його боліло так, як і його героїв... Вже оця щирість шукання добра подавала надію на те, що вихід таки знайдеться... Винниченко... вже намацав твердий ґрунт під ногами й наново починає на йому — цим разом по-насто-ящому вже — будуватись, як і треба, з підвалин починаючи».20

Цією характеристикою Сергій Єфремов ніби підсумував свої, протягом багатьох років висловлювані, дуже нерівні думки про Винниченкову творчість у цілому І це підсумок не тільки його критичних оцінок, але й творчо-літературних стосунків між ними. Бо це останнє, що висловив друком С. Єфремов про Винниченка.

Ми переглянули основні моменти й етапи творчо-літературних стосунків між С. Єфремовим і В. Винниченком протягом перших майже двох декад XX сторіччя. І розглядали ці взаємини не ізольовано, не в вузько-особистому, побутово-дріб'язковому лляні, а на широкому тлі політично-громадського і літературного процесу. Підсумовуючи цей перегляд, хочемо зробити декілька загальних зауважень.

С. О. Єфремов, як послідовний прибічник соціологічної критики в літературі, оцінюючи як окремі мистецькі твори, так і цілі процеси, виходив з свого усталеного триєдиного принципу: ідеї соціальної справедливости, ідеї національного визволення та ідеї народности. У цей принцип порівняно легко вкладалася література XIX ст. Але модерна українська література, в якій здебільшого трактувались ідеї свободи волі, взаємини одиниці й суспільства, «я» і «ми», проблеми кохання, шлюбу, родини, правди, брехні та ряд інших соціологічних, психологічних і філософських

Серпи Єфремов «Історія українського письменства-, видання четверте. Київ-Ляйпціґ. 1919. том II, стор 296-297.

169

питань, становила великі труднощі для цього принципу. Інакше кажучи, чисто соціологічна метода критики просто була не в стані ввійти органічно в цю проблематику й зрозуміти глибоко її внутрішню мистецьку закономірність. Саме в цьому лежить причина, що С. Єфремов не сприйняв багатьох творів О. Кобилян-ської, Катрі Гриневичевої, Миколи Вороного і, нарешті, психологічно-проблемну драму і повість В. Винниченка.

У Винниченкових п’єсах і прозових речах після 1907 року, поза влучним схоппенням живого типажу доби, хаосу тогочасних ідейних шукань, що нуртували серед молоді, бракувало іноді переконливої художньої, психологічної мотивації їх вчинків. Це було і є слабим місцем у Винниченка. У цьому аспекті твори його потребували вдумливої гострої критики. Такої критики в статтях Єфремова не було. У своїх критичних етюдах він виходив лише з усталених етичних засад та ідеї служіння народові. Для аналізи кола ідей і мистецьких засобів творів модерної української літератури, в тому числі й Винниченкових. ця метода не була вистачальною.

У зв’язку з цим виникає ще одне, думаємо, дуже важпиве дпя історика пітератури питання: як розуміти, як визначити ту боротьбу, що заіснувапа на початку XX сторіччя між С. Єфремовим та його однодумцями (В. Леонтович тощо) й цілою фалангою молодих українських письменників? Де шукати причин тієї боротьби? Що зумовило їі?

Справа в тому, що на кінець XIX і на початку XX сторіччя, як на це ми вже не раз указували, під впливом нових соціяпьних факторів і найновішої західньоевропейської пітератури, в українському письменстві виразно заіснували дві течії: традиціоналістична реалістично-побутова течія і нова, зорієнтована на сучасність, психологічно-проблемна, що її Леся Українка визначила як неоромантичну Боротьба між цими двома напрямами, двома відмінними поетикальними системами й становила собою суть виступів С. Єфремова проти т. зв. модернізму. Це переконливо підтверджує і Леся Українка в листі до Ольги Кобилянської від 27 лютого 1903 року:

«Хтось не матиме охоти і потреби витикати свою особу наперед, бо взагалі особистої полеміки не любить, але хтось рішуче допевнився, що в літературних поглядах на нові

170

напрями хтось різко, діяметрально розходиться з Єфре-мовим і його однодумцями, отже, певне, се буде не остання баталія, бо хтось не думає скласти зброї і зректися прапору новоромантичного».*’

Варто також ствердити, що це була боротьба поглядів, боротьба мистецьких уподобань, а не людей. Самі люди, навіть учасники цих баталій, жили між собою по-товариськи. У тому ж листі до Кобилянської Леся жартома пише, що «Єфремов пише гречні листи, просить у когось віршів до нового збірника, хтось послав вірші і собі писав ґречні листи». Пишучи про це, вона й Ольгу Кобилянську заохочує до співпраці в тих нових виданнях, що їх плянує Єфремов. Отже полеміка полемікою, рішуче обстоювання своїх мистецьких уподобань, а стосунки особисті залишаються людськими, коректними.

Ще в більшій мірі це можна бачити у взаєминах між С. Єфремовим і В. Винниченком. Ми знаємо вже з спогадів П. Зайцева, що Винниченко, після всіх досить дошкульних статтей Єфремова проти деяких його творів усе ж шанував і любив його як людину і громадянина. С Єфремов майже одночасно з публікацією свого памфлету «Гнучка чесність», де гостро скритикував нові Винниченкові драми, тут таки в «Раді» містить Винниченкове оповідання «Щось дужче за нас». Вони обидва постійно пліч-о-пліч співпрацювали в одних і тих самих виданнях українських і російських. Уже після тих гострих критичних виступів Єфремова вони особистого контакту не переривали. Листування їх не збереглося. Принаймні в архіві Винниченка його нема. Архів Єфремова теж загинув. Але в щоденнику В. Винниченка за 1915-16 роки є декілька позначок, занотованих під виразним криптонімом: лист до Єфр. або лист від Єфр.

Не випадково у вікопомні березневі дні революції 1917 року вони були серед тих перших, що закладали основи відродження української державности. Не випадково перший Всеукраїнський конґрес у Києві, 5-7 квітня 1917 року, обравши головою Української Центральної Ради проф. М. Грушевського, на гідних заступників його одноголосно обрав С. О. Єфремова і В. К. Винниченка. І чи не найпоказовішим знаком пошани й довір'я В. Винниченка до

«Хронологія», стор 671

171

С. Єфремова був той факт, що коли Винниченкові було доручено зформувати перший український революційний уряд, він у першу чергу запросив на члена уряду С. О. Єфремова. А коли на долю Винниченка випала тяжка роля очолити делегацію для переговорів з Тимчасовим урядом Росії в Петрограді, то знову таки на свого заступника і члена делегації він запросив Сергія Олександровича.

Такі були літературні, суспільні й особисті стосунки між цими двома видатними діячами української культури. Вони були різної вдачі, різних суспільних і мистецьких поглядів, але їх завжди єднала велика спільна ідея — вільної і народоправної України.

«Сучасність», Мюнхен, листопад 1976, стор. 25-40.

172

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО — МАЛЯР*

Володимир Винниченко — маляр. Звучить це незвично. Володимир Винниченко — це повістяр, романіст, драматург, мемуарист, а далі публіцист, оратор і політичний діяч. Але Вин-ниченко-маляр?

А тим часом малярська спадщина письменника являє собою майже сотню більших і менших полотен та ескізів. Добрий і компактний вибір їх можна було недавно оглянути в залі УВАН у Нью-Йорку.

Це була перша виставка малярської спадщини В. Винниченка, яка показала її так повно. Правда, ще перед останньою світовою війною українська детройтська громада, що мала тісний контакт з В. Винниченком, дістала була від нього близько сорока картин і виставляла їх. Брав участь В. Винниченко і в IV виставці Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) у Львові 1934 року, де було виставлено три його малюнки. Кілька його праць виставлялись і у паризьких ґалеріях.

Коли В. Винниченко-письменник почав малювати?

Це питання ставить кожний, хто вперше бачить його малярську спадщину або вперше чує про неї. Це питання порушували і

‘ 3 нагоди першої посмертної виставки малярської спадщини В. Винниченка в залі Української Вільної Академії Наук, у квітні-травні 1962 р.

173

сучасники, і пізніші критики Винниченкових малярських творів.

Святослав Гординський у своєму цікавому нарисі «Про малярські твори В. Винниченка» писав. «Малювати почав Винниченко десь у половині 20-их років, найраніші відомі мені його речі походять з 1926 року» (Збірник. "Володимир Винниченко». УВАН у США, Нью-Йорк, 1953, стор. 57-60).

Микола Глущенко, довголітній близький друг В. Винниченка, що залишив нам портрети письменника і його дружини Розалії Яківни, в статті «В. Винниченко як маляр», написаній, правдоподібно, 1932 року, свідчить: «Здається, якщо я не помиляюся, Винниченко почав малювати п’ять років тому, літом. Вперше ми разом малювали в Сен-Рафаелі, 1927 року» (згаданий вище збірник, стор. 62).

На основі тих вражень, які я виніс після ознайомлення з малярською спадщиною В. Винниченка під час моїх перших відвідин «Закутка» в червні 1951 року, я теж був переконаний, що В. Винниченко почав малювати десь у другій половині 20-их років. І настільки це бупо мені тоді самозрозуміле, що навіть в особистих розмовах з дружиною покійного письменника, тепер теж уже покійною Розалією Яківною, я ніколи не ставив питання, чи справді В. Винниченко вперше взявся за пензель тільки в другій половині 20-их років, у мистецькій атмосфері Парижу і в наслідок дружби з відомим тоді мистцем, одним з виразників мистецької течії «Еколь де Парі». Миколою Глущенком.

І лише недавно, переглядаючи в архіві Винниченка матеріяли, що стосуються його зацікавлень малярством, і перечитуючи щоденник письменника, я натрапив на дані, які недвозначно свідчать, що пристрасть до малярства була у Винниченка ще з молодих літ і що він почав малювати ще задовго перед революцією 1917 року.

Щоб показати це. дозволю собі звернутися до біографії В. Винниченка. Повернувшись нелегально з еміграції на Україну вліті 1914 року, Винниченко розгортає велику революційну, політично-організаційну діяльність.1 Постійна небезпека змушує В. Вин-

' Про неї читач може знайти дуже цікаві відомості е таємному документі Головного жандармського управління, що його було розіслано 1916 року до всіх відділів таємної поліції імперії. Документ в оригіналі має назву: «Записка об украинском движении за 1914-1916 годьі с кратким

174

ниченка часто змінювати місце мешкання і переїздити з міста до міста. Згодом В. Винниченко змушений був зовсім покинути Україну і переїхати спочатку до Варшави, а пізніше — до Москви, де Розапія Яківна зуміпа пеґалізуватись і влаштуватися лікарем у військовому шпиталі. Впітку 1916 року В. Винниченко живе нелеґапьно під Москвою під фальшивим прізвищем Шеремецин-ський. Тримаючи тісний контакт з українським націонапьно-визвопьним рухом, він одночасно чимало пише. Саме тоді закінчував він один з найкращих своїх романів: «Записки Кирпатого Мефістофеля». В Александрінському театрі в Петербурзі — з надзвичайним успіхом у глядачів і з злобними заувагами російської критики — ішла тоді його п’єса «Брехня» в перекладі російською мовою. Вистежуваний і переслідуваний аґентами жандармської розвідки («А піспя того приїхали до мене "Золоті зуби", і почалося тиняння. Ночування по готельчиках, знайомих, пансіонах, кімнатках... І нарешті тікання... в степ, [Кошарбад»2]),В. Винниченко не міг побувати на виставці цієї п’єси. Отож в обставинах небезпеки і великого нервового напруження, стомлений від довгої зосередженої праці над романом В. Винниченко дпя відпочинку вдається до пензля. У щоденнику під датою 14. VII 1916 року записано:

«Сиджу втомлений Знайшов собі біду: малювання. Простоюю з квачиком і палітрою перед якоюсь своєю нікчемною мазаниною годин по п’ять-шість і не можу одірватися. І тут страсть, захоплення до цілковитого безрозсудства. Кілька разів уже рішав викинути фарби й квачика, але ставапо шкода».

очерком истории зтого движения, как сепаратистско-ревопюционного те-чения среди населення Малороссии» «Записку» цю опублікував проф О Ю. Гермайзе в «Українському археографічному збірнику», т. І, Київ, УВАН, піц назвою: «Матеріяли до історії українського руху за світової війни».

Про це розповідає також Юрій Тищенко-Сірий у своїх спогадах «Участь В. К. Винниченка в революційному русі 1914-1916 роках», друкованих в уже згадуваному збірнику: «Володимир Винниченко; статті й матеріяли». видання УВАН у CLUA, Нью-Йорк, 1953, стор 42-56

■ Щоденник, запис від 20 IV. 1916. Кошарбад — це жартівлива і одночасно конспіративна назва маєтку Євгена Чикаленка в Перешорах. де Винниченко деякий час переховувався.

175

Під датою 22. VII. 1916 року маємо такий запис:

«П'ята година ночі, а Кохи (так Винниченко інтимно називав свою дружину) ще нема. Дощ січе з самого ранку, дрібний, густий, осінній. Хоподно, вогко і темно так, що в їдальні не видно читати. На дачі тихо. Навкруги ніяких згуків, крім шелестіння дощу по листу та булькотіння води в ринвах Одна якась капля пада на терасу так, наче кишеньковий годинник йде. Часом затихає, часом раптово сипне по даху, неначе струсить вітер з дерев. З нудьги мажу Левків (Левка Юркевича — Г. К.) портрет. І, мажучи, думаю: так само ж, мабуть, і в літературі: досить мазнути десь коло губ одну майже непомітну рисочку, і вже міняється ввесь вираз лиця, само лице і вся душа людини».

Ці записи (а їх є більше) свідчать, що Володимир Винниченко почав малювати не в другій половині 20-их років, як думали його сучасники, а набагато раніше. Пристрасть до пензля і фарби була властива йому з юнацьких років. Вона спонукувала його письменницький талант малювати пейзажі та портрети словом. Ця сторона Винниченкової творчости ще зовсім мало досліджена. Але кожний уважний читач Винниченкових творів напевно пригадує собі його клясичний «словесний малюнок» українського степу в оповіданні «Зіна».

«Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить ”в степах”? Там, перш усього, немає хапливости. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, плянети творять свою путь, а чоловік лежить на возі й їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо. ’’Гей!” і знову собі поважно піде вперед.

А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливости. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили».

Або пригадаймо образ дівчини в оповіданні «Краса і сила», що

176

відограв просто реформаторську ролю в історії нашої новітньої прози. Свідомо відштовхнувшись від старої етнографічно-побутової методи в нашому письменстві, де в описуванні дівочої краси вживались обов’язкові штампи: «губи, як пуп’янки, червоні, як добре намисто», «підборіддя, як горішок», «щоки, як повная рожа»,

— В. Винниченко дав свій, по-новому трактований образ дівочої краси:

«Чорна, без блиску товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями: свіжі, наче дитячі, губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темносірі очі, з яких, коли дивились, здавалось, наче лилося якесь тихе, м'яке, ласкаве світло, — то була й уся краса цієї дівчини».

Або ще такий образ:

«Дівчина з волоссям, як положена бурею золотиста пшениця» («Зіна»),

Або візьмімо пейзажі і пейзажні деталі, щедро розсипані в усіх сорока книжках його щоденника. Ось, наприклад, опис берега італійської річки Арно:

«По крутому боці, густими чорнозеленими шматками, як поодрізувані гоголівські чуби, стоять нерухомі кипариси. Стоять, одкидаючи від себе тінь на землю і в воду. Під ними стоять постаті рибалок з довгими, блискучими... вудлищами. Рибалки теж темні і здаються рідними з кипарисами. На горі далеко біля чотирикутньої башти з зубцями-сторожами гостро напружились у небо ті ж таки кипариси. Вони наче посходили з картин Бекліна й порозбігались по узгір’ях, в долинах, навіть на вершечках гір» (Щоденник, запис від 4. XI. 1911).

Уже з цих кількох прикладів видно, яка в описах Винниченка складна гра кольорів і відтінків, як багато в них ритму фарб, перспективи і сонця. Все це аж проситься на полотно мистця-маляра. Тож нічого дивного нема в тому, що письменник з таким відчуттям кольорів, перспективи і сонця брався час від часу за пензель.

177

Але до революції 1917 року, в роки молодого літературного буяння, в роки підпілля, небезпек і революційної боротьби поважно освоювати мистецтво пензля не було ані часу, ані можливости. Винниченко лише «бавився» в малярство, робив це лише іноді, але, як він сам сказав, «з пристрастю до безрозсудства».

З вибухом революції 1917 року, коли на плечі Винниченка, як і інших наших провідних діячів, ліг тягар великої відповідальности за долю відродженої української нації і держави, вже не було йому часу не тільки на те, щоб «бавитися» в малярство, а навіть і на літературну творчість. Роки 1917-1920 позначені в житті В. Винниченка бурхливою політичною і державною діяльністю. Але щодо літературної творчости, тобто щодо його основного життєвого покликання, — це були втрачені роки. Крім двох-трьох речей, до того не першорядного мистецького звучання, В. Винниченко не написав нічого. Він тяжко це переживав. В щоденнику під датою 16 жовтня 1917 року, після дуже цікавих роздумів про тяжкі обов’язки та завдання провідника української національно-визвольної революції, читаємо таке признання:

«Алеж як я скучив за писанням! Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером».

Але вгамувати свою тугу Винниченко зміг лише через чотири роки, починаючи з жовтня-листопада 1921 року — тобто тоді, коли Винниченко — практичний політик поступово почав відходити до історії, а натомість владно вступав у новий по-ревопюційно-еміґраційний етап творчости Винниченко-письмен-ник.

Здається, в жовтні 1921 року виходить останнє число «Нової доби», де була вміщена заява від Закордонної групи УКП про розв’язання і самоліквідацію групи. Цим актом і треба датувати кінець практичної політичної діяльности В. Винниченка. В жовтні й листопаді 1921 року Винниченко пише нову п’єсу «Пісня Ізраїля». 28 жовтня вперше занотовано в щоденнику ідеї «Соняшної машини». Це і був початок нового поревопюційно-еміфаційного етапу літературної творчости Винниченка, що дав нам «Соняшну машину», «Намисто», «Пророка», «Нову заповідь» та багато інших, ще недрукованих романів, повістей і філософічних трактатів. В цю

178

добу виявляє себе і Винниченко-маляр.

*

1922 року В. Винниченко вперше зустрів у Берліні молодого чоловіка, майже юнака, Миколу Глущенка, що приїхав студіювати в берлінській Академії мистецтв. В. Винниченко заопіковується цим обдарованим молодим мистцем і, як свідчить Павло Ковжун («Глущенко», видання «Асоціації незалежних українських мистців», Львів, 1934, стор. 17), систематично допомагає йому поглиблювати мистецькі знання. Влаштовує йому подорож до Швеції, допомагає зорганізувати першу його більшу виставку в берлінській галерії Каспера, що принесла молодому мистцеві ширшу славу і матеріяльний успіх. Дружба між В. Винниченком і Миколою Глущенком тривала довгі роки і позитивно позначилася на малярських смаках і працях В. Винниченка.

Але ця дружба з М. Глущенком мала лише часткове значення в розвитку мистецької умілости В. Винниченка. Його архів і бібліотека зберігають дуже багато матеріялів і документів, які свідчать, що письменник, починаючи з 1922 року, заходився уважно вивчати історію, теорію і практику європейського і зокрема українського образотворчого мистецтва. Крім визначних праць з історії і теорії образотворчого мистецтва німецькою, французькою і російською мовами, Винниченко студіював серію «Українське малярство», що виходила в 20-ті роки у видавництві «Рух». Тут ми подибуємо монографії про малярську спадщину Т. Шевченка, про С. Васильківського, М. Жука, М. Самокиша, М. Бой-чука, Мартиновича (спогади О. Сластіона), М. Бутовича, М. Глущенка, про «Празьку студію» (Сергій Мако та інші). Збереглася сила програмок німецькою і французькою мовами з мистецьких виставок у найвизначніших галеріях Берліну, Відня, Парижу. Це свідчить, що Винниченко уважно і систематично стежив за мистецьким життям тодішньої Европи. Вивчвючи його, В. Винниченко творив ґрунт для власної малярської творчости. За початок серйозної і систематичної праці В. Винниченка в галузі малярства треба вважати травень 1922 року. З цього часу збереглося кілька його малюнків: автопортрет, портрет дружини та деякі ескізи. Це були перші спроби в нових умовах. Після мього він уже не покидав палітри і пензля до самої смерти 6 березня 1951 року.

179

*

Як пояснити те, що Винниченко-лисьменник починає на еміграції систематично працювати також у галузі образотворчого мистецтва?

Найобґрунтованішу відповідь на це спробував дати Святослав Гординський у цитованій уже вище статті. Він вважає, що дві причини зумовили систематичну працю В Винниченка в галузі малярства. Перша причина та, що Винниченко «опинився нагпо без читача». Галицькі та еміграційні видавництва з певних політичних причин його не друкували. До французьких видавництв він також не міг добитися, «бо там референтами від слов'янських літератур були росіяни, а ці характеризували його відповідно до потреби як комуніста або націоналіста». «Тож, маючи вроджений нахил до кипучої творчої діяльности, — говорить Гординський, — Винниченко почав шукати поля для вияву цього нахилу в іншій царині і частково знайшов його в малярстві» (стор. 58).

Другою причиною, на думку Гординського, «було саме французьке мистецьке середовище, той мистецький клімат Парижу, що при кінці 20-их років згуртував у тому місті, як кажуть, щось коло 40 тисяч мистців».

Я думаю, що ці цікаві пояснення С. Гординського тепер уже потребують деяких корективів. Насамперед — твердження, що В. Винниченко «опинився без читача» і це його, людину з нахилом до «кипучої діяльности», штовхнуло до малярської праці, не цілком відповідає реальному станові речей. Є правдою, що галицькі та еміграційні видавництва його тоді не друкували, і читачів у цьому українському національному секторі він не мав. Але це в його читачівському «бюджеті» не мало істотного значення. Відомо, що, починаючи з 1921 року, його п’єси («Чорна Пантера та Білий Ведмідь», «Брехня», «Гріх» та інші») завойовують сцени театрів Берліну, Ляйпціґу, Дрездену, Праги, Загребу, Риму, Мадріду. Кінорежисер Ганс Яновіц і д-р Йоганнес Ґутер переводять на екран «Чорну Пантеру». Протягом довгого часу «Брехня» йшла в берлінському державному театрі, загальнознаному як «Фольксбюне театер», і була виставлена 60 разів. Ставив її відомий тоді німецький режисер Фрідріх Каслер. Уславлена італійська артистка Ем-ма Ґраматіка, що в 20-ті роки робила своє голосне турне по Европі з кількома найвидатнішими п'єсами європейських авторів, серед

180

цього вибраного репертуару мала «Брехню» В. Винниченка. Російський театр у Берліні, з участю артистки Єлєни Полєвіцької і режисера Шмітта, протягом кількох років ставив з непослабним успіхом «Чорну Пантеру».

Поруч з цими успіхами В. Винниченка на європейській сцені, на Україні виходить за 20-их років повна збірка його творів. Великим накладом з'являється роман «Соняшна машина». Стільки читачів Винниченко не мав ні перед тим, ні після 1930 року.

Одночасно В. Винниченко саме як письменник проявляє в 20-ті роки подиву гідну творчу енергію. В ці роки він написав три-томовий роман «Соняшна машина», в’язанку прекрасних оповідань на теми українських народніх пісень, що вийшли окремою збіркою під назвою «Намисто», роман «Поклади золота», сценарій на сюжет «Соняшної машини», повість «Злочинство», два оповідання: «Білесенька» і «Стелися, барвінку, низенько», драми «Пророк», «Пісня Ізраїля» та «Ательє щастя», «Щастя» (Листи до юнака) —мо-рально-філософічний трактат, що пізніше, за 30-их років ліг в основу його більшої праці «Конкордизм».

Усі ці факти з творчої біографії В. Винниченка з 20-их років свідчать, що він тоді не тільки тішився успіхом у багатомільйоно-вого читача нв Україні й у відвідувача театрів великих європейських міст, вле й багато, навіть дуже багато і систематично писав. Як письменник, він перебував у розквіті творчих сил. І все ж таки він починає в той час систематично працювати і в галузі образотворчого мистецтва. Обкладається книжками з теорії та історії мистецтва, освоює техніку пензля і фарби, стає постійним відвідувачем мистецьких виставкових сальонів Відня, Берліну та Парижу і систематично малює. І для нього це вже не розввга, не від-лруження після тяжкої праці над тим чи тим літературним твором, а вияв внутрішньої потреби.

Як же оцінюють Винниченкове малярство компетентні критики?

Микола Глущенко, мистець, на очах якого, можна сказати, Винниченко-маляр народжувався, переглядаючи малярську творчість В. Винниченка десь року 1932, писав:

181

«З кожним роком помітні малярські успіхи: палітра його спокійніша, сполучення фарб набирає виразнішої інди-відуальности й ясности. Велике досягнення в Винниченка — його натюрморт. Чудово скомпонований, з тонкою чулістю фарб, цей натюрморт вражає своєю малярською щирістю».

І трохи вище:

«Винниченко ще з перших своїх малярських кроків дивував своїми досягненнями. Малював він тоді пейзажі, вишукуючи сполучення фарб, спрощуючи складний, детальний південно-французький краєвид.

Цей своєрідний підхід до натури давав виразну індивідуальність його малюнкам. Найкращі пейзажі того часу, цікаво скомпоновані, з різними обробленими малярськими плянами, не поступаються кращим малярам школи "Еколь де Парі"» (Збірник «Володимир Винниченко». УВАН у С11ІА, 1953, стор. 62-63).

Святослав Гординський у цитованій тут не раз статті «Малярські твори В. Винниченка» стверджує:

«Щодо його малярського напрямку, то треба сказати, що він завжди тримався реалізму, і то того реалізму, що, збагачений імпресіоністичним досвідом, уже вільніше ставився до природи і не копіював Ті сліпо. Те, що виносить Винниченкові картини понад будь-яке аматорство, це було постійне намагання творити чисто малярськими засобами, безпосереднім і свіжим мазком, а це така притаманна ознака саме нового малярства, особливо французького...

Про Винниченка можна сказати, що, не без впливу Глущенка, він орієнтувався саме на це молоде крило "Еколь де Парі" з її культом фарби...

Серед досить великої групи українських мистців паризької школи Винниченко, хоч нічим оригінальним не виявився,

— маляр далеко не аматорської міри. Майбутній історик мистецтва при розгляді цієї групи не зможе поминути малярських творів В. Винниченка» (стор. 59-60).

А мистецький критик М. Келлер, що на початку 40-их років переглянула була основне з Винниченкового малярського доробку,

182

зробила такий висновок.

«Перше, що аражає в творчості 8. Винниченка — це надзвичайне багатство фарб. Його пейзажі, квіти, "інтер'єри" просякнені світлом і неначе прозорі. Його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються та збагачуються контрастовими плямами рідких, темних тонів.

Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю дедалі нові кольорові багатства... Закоханість у природу, повага і "чесність” до всякої малярської теми, свіжість та ширість сприймання моделю — все це надає творчості В Винниченка неповторної краси» (там же, стор. 65).

Резюмуємо сказане.

Винниченко — не професійний маляр. Він не дістав систематичної малярської освіти. Але він мав вроджене велике відчуття кольору та лінії, яке позначилося на його літературних творах і тягнуло його ще за молодих років до фарби і пензля. У сприятливих умовах європейського мистецького життя 20-их років він, не кидаючи письменницької праці одночасно береться за пензель, щоб виявити своє сприймання світу також засобами малярства. При цьому вчиться він у найкращих майстрів того часу. В наслідок цієї науки і праці В Винниченко в другий період свого життя в Европі дав справжні мистецькі твори.

Для новітніх дослідників багатогранної творчої спадщини В. Винниченка долучається ще один аспект його таланту — майстра пензля.

«Сучасність». Мюнхен, червень 1962, стор. 33-41.

183

ЗАПИСНИКИ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Серед величезної, досі невпорядкованої, у значній частині не-опублікованої і майже не вивченої літературної спадщини Володимира Винниченка його щоденні записники посідають особливе місце.

В. Винниченко почав вести більш-менш систематично (часто з довгими перервами) свої нотатки в лютому 1911 року, тобто тоді, коли він, як письменник, був уже широко відомий, а про його твори писали найвидатніші тоді літературні критики як українські (І. Франко, С Єфремов, В. Леонтоеич, І. Стешенко. О. Грушев-ський, М. Сріблянський, М. Євшан), так і російські (М. Ґорький, А. Луначарський, М. Ольмінський, В. Львов-Рогачевський, В. Воров-ський, К. Арабажин). Чи провадив він якісь нотатки до 1911 року, особливо в початківські роки творчости, нам не відомо. Про це ні в архіві письменника, ні в будь-яких інших, нам відомих, матеріялах жадних слідів чи вказівок ми не знаходимо.

Перший, що зберігся й розпочав серію Винниченкових щоденників, є невеличкий кишенькового розміру, 10 X 15 см, записник, куплений у Львові. Заповнений він на початку, без позначення дати, кількома записами пейзажів, спостереженнями людських характерів, підслуханими анекдотами, народними висловами тощо. Першу дату зустрічаємо за 1. II. 1911. Під цією датою занотовано відвідини у Фльоренції своїх давніх друзів Катерини і Дмитра Антоновичів. А далі різні фрагментарні міркування: про

184

партійність і національне питання; про стосунки між російськими і українськими соц.-демократами та про причини їх антагонізму; про зустрічі й розмови з студенткою Сорбонни Розаліею Ліфшиць, одруження з нею (28 березня 1911), спільне життя в Авон, під Парижем, міркування про це і таке інше. Наприкінці занотовано кілька нових тем, матеріялів та окремих нотаток до роману «Рівновага», над яким, очевидно, тоді Винниченко інтенсивно вже працював. Останній запис за 1911 рік є 27 червня. Решта сторінок виповнені різними нотатками, в тому й про прочитані книжки, але без позначення датою.

Від другої половини 1911 року до травно 1914 записників нема. Можпиво, за ці емігрантські, дуже наснажені пітературною і попітичною діяльністю роки Винниченко нотатників не провадив. А можпиво, що, вибираючись весною 1914 року нелегально в Україну, він свої записники залишив комусь із своїх добрих друзів. Коли він не повернувся незабаром, як бупо ппяновано, ці записники пропали. Як відомо, в травні 1914 року В. Винниченко з дружиною, під чужими прізвищами, повернулися в Україну. В ппяні бупо: взяти участь у з’їзді УСДРП, що мав відбутися в листопаді 1914 року, попагодити деякі справи з виданням своїх творів у Києві українською і в Москві російською мовами, і негайно повернутися назад Але несподіваний вибух Першої світової війни 1 серпня 1914 року всі ці пляни перекреслив і цілковито унеможливив непеґапьний виїзд за кордон. Так В. Винниченко, силою обставин, запишився нелегально, під чужим прізвищем (яке він пізніше кіпька разів міняв), у межах тодішньої російської імперії.

Свій записник ч. 2 за цей час Винниченко почав у Варшаві. Початкові записи не датовані. Після вражень і спостережень Варшави, першу дату зустрічаємо 24. V. 1914. З того часу В. Винниченко не покидає своїх записних книжок упродовж усього дапь-шого життя. Так постали 41 книжка щоденних записів Винниченка. Ми не беремо до уваги багатьох різного формату бпьок-нотів, що окремо зберігаються в архіві.

У листопаді 1914 року В. Винниченко записав таку важливу дпя пізнання його щоденників думку:

«Я рішив, як не щодня, то якомога частіше вести щоденник. Це сприяє самоаналізі й самоорганізації. Примушує зупинятися над собою і перевіряти. Крім того, це є та увага.

185

те зупинення над життям, якого так треба для щастя. Розум, здатний зупиняти себе і всю істоту над моментами життя, прислухатися до них, вслухатися, освітлювати їх, як з ручного електричного ліхтаря, пучком світла, — такий розум є великий помічник щастя».1

Уже цей запис свідчить про характер Винниченкового щоденника Щоденні свої записи він вирішує робити не для когось, не для майбутнього друку, а тільки для себе, для самоаналізи й самоорганізації, спостереження життя, самовдосконалення і висновків з нього, які так потрібні для творення щастя. Пізніше В. Винниченко дещо змінить і поглибить свої погляди на щоденні нотатки. Апе основне в цьому записі, а саме, що нотатки робляться тільки для себе, залишиться на все життя.

Щоденники належать до мемуарного жанру літератури. Але сам у собі цей жанр, за формою, змістом, призначенням, дуже здиференційований Є щоденники, що їх автори обдумано пишуть з розрахунком на публікацію. У таких записах вони оминають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й неґативні деталі, а навіть і суспільні дрібниці, та акцентують увагу, з їх погляду, на головних питаннях часу, визначаючи своє місце в ньому. Позитивне чи негативне ставлення до подій свого часу автори таких щоденників виявляють відповідними публіцистичними чи філософськими коментарями та відступами. Зразками таких щоденників є щоденник Т. Шевченка, Л. Толстого (особливо від 80-их років починаючи), Анре Жіда, а з новіших — щоденник М. Шаповала.

Інший ґатунок щоденника — нотатки глибоко особисті, виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, «непристойними». Автора таких щоденників часто зовнішній світ ніби не цікавить, він для нього ніби не існує. Автор увесь у собі, в своїх переживаннях, у своїх пристрастях, у своїх болях і трагедіях.

Третя форма щоденників — це докладні, але сухі, телеграфічні нотатки: місцевість і дата перебування, назви прочитаних

Щоденник Записник ч. 2, 15 XII. 1914 стор 200 Архів Винниченка, УВАН, Нью-Йорк. Далі пишемо: Записник, число, дата і сторінка запису.

186

книжок, прізвища людей, з якими зустрічався, інколи — дата і місце зустрічей, усякі події, факти, дрібні епізоди дня, логічно ніби між собою не пов’язані, для читача незрозумілі. Це записи тільки для себе. Тут відсутні всякі публіцистичні оцінки та філософські роздуми. Зразками такої форми щоденників є нотатники Миколи Куліша, «Дневники» Марієтти Шаґінян тощо.

Є ще й четвертий ґатунок щоденника, властивий переважно письменникам. Це нотатки щоденних спостережень, рідкісних вуличних висловів, народніх говорів, професійних висловів, випадкових ситуацій, охоплення характеристичних портретів, пейзажів і навіть нових тем, інколи з розгорненою схемою сюжету і таке інше. Це, висловлюючись метафорично, літературно-мовний банк письменника, звідки він черпає потрібні скарби для нових творів. До такого типу щоденників належать записні книжки М. Коцюбинського.

Щоденник В. Винниченка є особливого характеру. Він дивним способом увібрав у себе елементи всіх тих вищезгаданих ґатунків. Поруч з щоденними записами подій з особистого і суспільного життя знаходимо на бігу схоплені характеристичні неповторні народні вислови, підслухані жарґонні фрази, багатющі діялектизми, міщанський говір (суржик) — одне слово, все те, без чого письменник не може творити живих картин життя, зображувати живих типів та надавати їм індивідуальної мови. Тут же ціла ґалерія людей різних станів, професій, національностей, особливих біографій, щасливих і нещасливих, гарних і потворних, добрих і злих, чесних і злодіїв. І одночасно, всуміш з цим, записники виповнені багатющими ліричними вставками і пейзажами, що надають цим професійним записам живого звучання й почитности. Візьмемо для прикладу деякі ліричні зразки з щоденника. Прибувши нелеґально в Україну, зупинившися в Катеринославі, відчувши подих Дніпра й української природи, Винниченко фіксує свій настрій:

«Здалеку ллються довгі-довгі кінцеві ноти пісні й мені сумно, солодко-тужно від них. Цей тихий вечір, свіжість, копиця сіна, внутрішній голос, що не замовкає, — все мені говорить, що я на Україні. І не тільки на Україні. А от у цю хвилину на тій Україні, на якій я жив у 17-20 літ. Я в тому чудесному краї, повному для мене загадок, страшно, болюче,

187

солодко-поетичнім, оповитім вінком пісень. Я з болем пригадую села над Дніпром, старовинні, затишні, де вулички, як коридорчики, а в коридорчиках пахне гноєм, коровами, кропом з городів, квітами від хат. У тих вуличках, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну одежу, і патріярхально-чисті, добродушні, чесні, всі говорять чистою українською мовою. В цей вечір я згадую вечір давній-давній, ах, який давній, наче доісторичний, наче з казки... Я спав поруч з батьком під возом, на сіні, яке кололо часом шпичиками в бік крізь ряденце. Гарно, затишно, любо, до того під теплим сильним боком тата, що хочеться тоненько-тоненько, з захватом і щастям запищати».2

Щоденник таїть у собі силу-силенну політичних, філософських роздумів, афористичних висловів про світ, про людей, про творчість.

«Людство, — пише В. Винниченко, — топчеться серед істин, як сліпець серед незнайомих вулиць. То знаходить їх і якийсь час іде ними, то губить і блудить, шукаючи знову, цюкаючи паличкою в різних напрямках».3

Або ще така сентенція;

«Від’їжджати й умирати треба відразу, без попередження, тоді це дає приємний дпя об'єкта ефект. Копи ж від’їзд чи смерть все відкладається й затягується, то при від'їзді й смерті першим почуттям усіх є не жаль, не жах, не туга й скорбота, а чуття полегкости й розв’язаности від довгого чекання».4

Щодо творчости:

«Поки робиш якусь роботу, вір у себе, як у генія. Коли скінчив, стався до неї, як до витвору твого ворога, не прощаючи ні одної помилки, ні найменшого недогляду».5

2 Записник ч. 2, 21 VI. 1914, стор 50-52.

3 Записник ч. 15, 21. V. 1926, стор. 151.

4 Записник ч 8, 2 V. 1924, стор. 149.

5 Записник ч. 19, 12. VIII. 1930, стор. 178.

188

Або такий афористичний вислів:

«Люди, які не мають у щонебудь своєї віри, які нічого свого не створили, яким увесь світ здається нудним, плескуватим і банальним, такі люди дуже люблять бути оригінальними».6

Одночасно щоденник виповнено вщерть гострими публіцистичними інвективами. І це стосується не тільки тих чи інших немилих йому сучасників, інколи навіть близьких друзів, не тільки української чи російської загальносуспільної проблематики, але й західньоевропейської. Візьмемо кілька зразків на ці теми.

28 листопада 1918 року, ще в початковій стадії повстання проти гетьманського уряду, перебуваючи в Фастівському лісі при штабі дієвої повстанчої армії, В. Винниченко, як голова Директорії, одержав від німецького командування категоричну заяву, що воно боронитиме Київ і уряд гетьмана всіма доступними йому силами. З цього приводу Винниченко занотував такі цікаві думки:

«Можливо, що справу захоплення влади в даний момент ми програли. 75 шансів за поразку під Києвом, за без-порядочне тікання нашого недисциплінованого війська, за остаточне розбиття німцями й Антантою разом. Але перемога наша в тому, що ми, українські соціялісти й демократи, що ми, українці, з’єдналися з своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духово — національно й соціально — ми поєднані тепер, і в слушний час наш голос матиме довір'я в народі нашому. Це є те основне завдання, яке ми мали на меті, виступаючи, ще обмірковуючи виступ і не знаючи, як будуть ставитись до нас німці».7

А ось зразок оцінки політики російських комуністів у квітні

1919 року, тобто тоді, коли В. Винниченко вийшов з уряду, виїхав за кордон, де вже з ним почали через Бела Куна розмови про повернення в Україну й очолення українського радянського уряду. Як відомо. Бела Кун, тоді провідна особа щойно посталої Угорської Радянської Республіки, через українського посла в Угор-

6 Записник ч. 19, 2. X 1930, стор. 231.

7 Записник ч. 6, 28. XI. 1918, стор. 11.

189

щині М. Ґалаґана запросив був Винниченка на розмову, в якій висловив думку про повернення Винниченка в Україну й очолення українського радянського уряду. В. Винниченко в принципі не заперечував такої можливости, але для ії здійснення виставив свої дев'ять пунктів, як остаточну умову. Серед них перший і основний пункт: Україна в своїй внутрішній і зовнішній політиці діє, як абсолютно незалежна держава.8 Його записи про ці розмови звучать так:

«Вони жагуче вірять, що Москва та Київ згодяться на мою пропозицію. Вірять, бо не менш жагуче того бажають... Мій сумнів вони зустріли з гарячим протестом: ніколи в світі руські комуністи не можуть бути імперіялістами та націоналістами. Ніякі мої докази, приклади, спомини не могли на них подіяти, — адже Бела Кун ’’найкращий учень Леніна”. Він краще знає свого вчителя. Але я все таки сказав йому: "Запам'ятайте мої слова: вони загублять вас, нас і себе на українському питанні”».9

Еволюцію РКП до тоталітарної, антинародної диктатури на зразок фашизму Винниченко побачив уже в середині 20-их років. За 17 квітня 1926 року читаємо:

«З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети

його».10

У серпні 1934 року відбувся перший з'їзд письменників СРСР, перша спроба впрягти письменницькі організації всіх національних республік до єдиного воза, підпорядкувати єдиному центру. Відповідні органи доклали були всіх зусиль, щоб з’їзд іззовні виглядав помпезно, а бідні «майстри культури» щоб продемонстрували свою суперльояльність. На цю подію В. Винниченко зареаґував такою слушною, сповненою іронії й сарказму заувагою:

8 Про це докладніше див. Григорій Костюк. Володимир Винниченко та його останній роман. Вступна стаття до роману В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!», УВАН, Нью-Йорк, 1971, стор. 32-33.

9 Записник ч. 6, 7. IV. 1919, стор. 112-113.

10 Записник ч 15, 17. IV. 1926, стор 116.

190

«У СССР відбувається з'їзд всесоюзних письменників. Самохвальство, самовозвеличування дійсно рекордні. Отут справді наздогнали й перегнали всіх хвальків, брехунів, реклямістів на всьому світі...

Дійсно якась просто ’’вакханалія” лицемірства, хамства, самохвальства і дурости на з’їзді радянських письменників. Очевидно, там підлабузництво, брехня, самообпльовування є норма морального поводження — і нікого вона не вражає, і ніхто нею не гидує, інакше поводитись і не можливо, і ніхто нікого не соромиться. Нюдизм морально прокажених».1’

У роки 40-ві й 50-ті маємо численні записи щодо політики Гітлера, Сталіна й ситуації в світі взагалі.

«Синки Леніна (Гітлер, Сталін, Муссоліні) час од часу бавляться бомбочками. Сьогодні кинув кремлівський "братішка”: склав догоду з "братішкою” берхтесґаденським про ненапад. Бомбочка вибухла з таким гуком, що старенька Европа роззявила рота й завмерла від страху. Та навіть у Вашінґтоні шибки повилітали, і Рузвелт кинувся з вакацій додому».12

На другий день, 23 серпня 1939 року, В. Винниченко про цей пакт Гітлер-Сталін пише так:

«Коли б треба було ілюстрації хвороби людства, то хіба цей акт не є одним з придатніших для цієї мети? Де ж, як не в прокажепьні, може виникнути така штука, як оця "несподіванка"? Ніяких же слів не може бути для справжньої оцінки вчинку московського синка Леніна. Всяке най-брутальніше слово не досягатиме й до чверти належної характеристики. Та мова людська не виробила таких слів, які б дорівнювали до вчинків цих мерзенно-огидних хворих людей».

А ось одна з багатьох характеристик Гітлера й світової політики того часу:

" Записник ч. 23, 24 і 25. VIII. 1934, стор. 247 і 248.

12 Записник ч. 28, 22. VIII. 1939, стор 249.

191

“Не те дивне, — та де "дивне" — моторошне, що істеричний неук, нахапаний каварнянської філософії політики, як найвищий авторитет судить про всякі речі й вирішує долю народів, а те, що ці народи, їхні політики і вчені серйозно, з серйозним страхом чи ненавистю слухають його. Оце є моторошне. І це показує, на якому щаблі й якої філософії стоять оті політики та вчені».'3

Із преси В. Винниченко довідався, що відбулася зустріч в. Черчіпа і Й. Сталіна в Москві. В. Черчіл на пресконференції сказав: «Три вільних народи, в особі своїх представників, прийшли до цілковитої згоди».

В. Винниченко з приводу цієї заяви Черчіла саркастично іронізує:

«’Три вільних народи!” Які? — Англійський, американський і... "совєтський?” Теж вільний? У якого сірка Черчіл лозичав очей, пишучи це?»14

У щоденнику занотовано тисячі маловідомих, а то й невідомих фактів,подій з історії українського суспільно-політичного та культурного, Легального й нелегального життя за перше півсторіччя XX в. Дослідник знайде тут багато нового джерельного матеріялу до історії українського визвольного руху за цей період. Зокрема, знайде тут цікаву, хоч, звичайно, суб’єктивну, не завжди справедливу й прихильну характеристику багатьох видатних діячів як української, так і світової культури і політики. Багато тут фактів, часто ніде досі не згаданих, до історії становлення етапів української революції: доба Центральної Ради й чотирьох Універсалів, проголошення незалежности Української Народньої Республіки, підписання миру з Центральними державами, початок воєнного конфлікту з Радянською Росією, гетьманський переворот і доба Гетьманщини, повстання і доба Директорії, новий конфлікт і знову війна з більшовицькою Росією, польська інвазія з заходу, військ Антанти й білої російської армії з півдня, а Червоної совєтської армії з півночі. Про все це безвихіддя, про ті

11 Записник ч. ЗО. 2. II 1941, стор. 42

14 Записник ч 31, 18 VIII 1942, стор. 245.

192

трикутники й чотирикутники смерти, що почали розхитувати молоду українську республіку, про свій душевний стан, — стан людини, що стояла на чолі уряду й на чолі Республіки, — читач щоденника знайде багато цікавих думок. Якщо до цього додати ті внутрішні неузгодження, конфлікти в самому середовищі провідного складу української демократії, то щоденник дає дуже багато нового до висновків і вияснення причин, чому Винниченко в лютому 1919 року змушений був вийти з уряду і виїхати за кордон. Багато тут фактичного матеріялу, що допоможе дослідникам об’єктивно вияснити нарешті таку досі заплутану, окутану в легенди і вигадки проблему, як ставлення Винниченка до армії, до війська, до збройної оборони Республіки.

Щоденник приносить нові факти щодо ідейної переорієнтації В. Винниченка після його виїзду за кордон: розрив з політикою УНР, критика своєї власної минулої політики, утворення закордонної групи УКП, поїздка вліті 1920 року до Москви і Харкова з надією в новопосталій Радянській Україні перехопити ініціятиву в українські руки й надати їй незалежного державного статусу, невдача спроби, розрив з більшовиками, повернення за кордон і початок гострої викривальної політики проти РКП і КП(б)У. І нарешті, щоденник дає багато до з’ясування такого складного і заплутаного питання, як взаємини між В. Винниченком і С. Петлюрою від 1914 року. На цій базі, може, постане давно очікуване об'єктивне дослідження і з’ясування конфлікту між цими діячами української революції, від 1919 року починаючи.

Але чи не найбільше значення має і матиме щоденник для всебічного вивчення життя й творчости самого В. Винниченка, особливо щодо пізнання Винниченка як людини, його характеру, звичок, намірів, плянів, ідей. Щождо його творчої лябораторії і як маляра, і письменника, і публіциста, то щоденник — просто невичерпне джерело. Дослідники окремих теоріє його, — романів, повістей («Хочу!», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «На той бік», «Соняшна машина», «Поклади золота» та інших недрукованих романів), а також драм («Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Пригвождені», «Між двох сил», «Пісня Ізраїля», «Ательє щастя», «Пророк»), — знайдуть у щоденнику більше чи менше розкриття деталів, умов праці, аж до точних вказівок, коли почав і коли скінчив працю, скільки годин щоденно витрачав на писання, на обдумування і, нарешті, скільки часу пішло на остаточну редак-

193

цію і передрук тексту. А копи твір перекладався на якусь чужу мову, то в щоденнику нотувалось ім’я перекладача, як довго тривав переклад, у які видавництва машинопис потраппяв і які наспідки бупи цих його мандрів. Загапьно кажучи, ні один український письменник не запишив після себе такого багатющого скарбу з лябораторії своєї праці. Це виняткове явище в українській пітературі.

Ми вже говорипи вище, що записники В. Винниченка не належать до якогось одного щоденникового жанру. Вони ввібрапи в себе всі ґатунки відомих дотепер щоденників, етапи їх, сказати б, синтезою. Саме тому щоденникові записки В. Винниченка становлять собою складне багатоппянове літературне явище. Як відомо, автор ніколи не плянував свої записки до публікації. Для нього це бупо лише скрупупьозне нагромадження прерізного матеріялу дпя різних творчих ппянів. Тому читач і дослідник на багатьох сторінках записників знайде перекреспені уривки з навскісними авторовими написами синім або червоним олівцем: «Перенесено — СМ», «Перенесено — БІ», «Перенесено — ПЗ» і багато подібних. Це означає, що ці сторінки чи абзаци використано в романах: СМ — «Соняшна машина», БІ — «Бог-Івани-ще», ПЗ — «Поклади золота».

Численні інші нотатки з історії українського визвольного руху, революційних подій 1917-1920 років, стосунків на еміґрації і взагалі подій у світі від Першої світової війни 1914-1918 до закінчення Другої світової війни 1939-1945, ппюс багатющі деталі прерізних особистих і чужих, але бпизьких до сфери його життєвого шпяху, психопогічних, побутових конфліктів і трагедій, — увесь цей матеріял призначався до давно, ще на початку 20-их років заплянованого «Роману мого життя» і до мемуарно-історичної епопеї «Хроніка українського відродження» XX сторіччя.

«Знову з’являється ідея роману мого життя, — писав він уже на схилі свого віку. — Переглянути всю смугу буття, якою я пройшов і зафіксувати її так, як я її бачу тепер. Коли б же то милі американці15 замовили мені цю роботу. Її виста-

15 У цьому жартівливому вислові Винниченко мав на увазі українські робітничі організації в Америці і Канаді, з якими він тоді мав контакти і які обіцювали йому різну допомогу для творчої праці.

194

чило б, здається, томів на десять... Не моє маленьке існування, а велике життя тих великих національних колективів, серед яких моє оте існування тяглося ниточкою. Ниточкою у величезних килимах-народах».'6

Про «Хроніку українського відродження» він писав рік пізніше, в записнику ч. ЗО, 18 жовтня 1941, стор. 308:

«Мені б треба: 1) ще раз відредагувати, поповнити, виправити ’’Конкордизм”; 2) писати ’’Хмельниччину"; 3) писати ’’Хроніку українського відродження” з доби останніх 50 років...»

Це були Грандіозні й оригінальні задуми В. Винниченка. І велика шкода, що він не мав нізвідки допомоги і не мав жадних умов, щоб їх реалізувати. Але щоденні його нотатки за 40 років, що призначались відтворити в образах життя письменника і його велику епоху, залишились таки нам у спадщину. Може, колись прийде до творчого життя хтось рівний талантом, силою і розумінням епохи авторові цих нотаток і, поклавши їх в основу, реалізує його великий задум.

Окрема і дуже важлива лінія записок В. Винниченка — це багатющі факти з історії життя й діяльности української еміграції. Не низів, не трудящої її маси, а верхів, отих державних, політичних і наукових, що мали б творити нашу еміграційну політику. Ідея заснування першого в еміграції великого літературно-громадського місячника «Нова Україна» (1922); постання ідеї Революційно-демократичного союзу та його програмові й політичні позиції (1924-1925); ідея скликання Українського Національного Конгресу, що виникла на початку 1936 року в усіх скупченнях української еміграції, захопила всі політичні середовища Галичини і навіть робітничі та суспільні організації Америки й Канади. Ця ідея міцно входить у зацікавлення В. Винниченка. В лютому 1936 року він пише програмову статтю-деклярацію, що мала б лягти в основу діяльности УНК. Узагалі до історії цієї об'єднувальної акції української еміграції, яка й досі не вивчена, в щоденнику В. Винниченка зібрано й занотовано багатющий фактичний матеріял.

В українській політичній літературі нічого невідомо про велику дипломатичну акцію, що її розгорнув В. Винниченко на

16 Записник ч. 29. 27. X. 1940. стор. 313.

195

початку 1937 року, коли зі зростом агресивної сипи гітлеризму над Европою взагалі, а над Україною зокрема, нависла небезпека війни. В. Винниченко тоді написав і розіслав до всіх європейських урядів, включно з урядами США, Англії, Франції, СРСР і Німеччини, велику заяву, в якій попереджав і доводив, що над світом нависла смертельна загроза війни і що основною причиною її є багатющі надри України, які цупко тримає в своїх руках Москва й на які зазіхає Гітлер. Щоб усунути це джерело конфлікту, В. Винниченко в своєму меморандумі висував ідею «Европейського протекторату» над Україною. Коли б така політична ситуація заіснувала, то Україна була б вилучена з-під впливу як більшовицької Москви, так і нацистської Німеччини. Ця акція тривала понад два роки. До неї був залучений цілий ряд суспільних і робітничих українських організацій Франції, США, Канади та політично-громадських діячів еміґрації (Н. Григоріїв, О. Шульгин. М. Шаповал, О. Севрюк та ін.). Припинив її тільки вибух Другої світової війни. Для української політичної думки між двома війнами ця акція заслуговує на докладніше наукове вивчення.

Дл(^ вивчення позитивних і негативних культурних і політичних стосунків між провідними діячами української еміграції, зокрема для вивчення стосунків Винниченка з середовищем УНР, з американськими й канадськими українськими суспільними та робітничими організаціями, з українською студентською молоддю 20-их років у Чехо-Словаччині, з культурними діячами Радянської України і, нарешті, контактів Винниченка з новою післявоєнною еміграцією, його поглядів на консолідаційну акцію, на Українську Національну Раду як єдиний демократичний керівний центр еміґрації, його переговорів з різними політичними середовищами, включно з середовищем ОУН Бандери, його блискучих характеристик кожного з своїх розмовників, кожного політичного середовища та їх програм, — для освітлення й вивчення всіх цих питань щоденник В. Винниченка становить собою дуже важливе джерело.

Щоденник В. Винниченка є незаступним документом для вивчення його світоглядової еволюції. Давній соціял-демократ, активний учасник багатьох революційних акцій, як засобів досягнення соціальної й національної свободи народів, десь коло 1930 року В. Винниченко починає розчаровуватися й розвінчувати цих своїх давніх божків-ідей. Світова практика останніх десятиріч

196

показала, що носії найрадикальніших ідей свободи (як російські більшовики на молі з Леніном і Станіном), прийшовши до влади, запровадили страхітливу систему терору й ще тяжчу неволю, як була до революції. Соціялісти поміркованого крила (Франція, Голландія, Норвегія та інші), посівши владу, не запровадипи, правда, такого страхітливого терору й неволі, як комуністи, апе в ціпому не принеспи нічого особливо нового дпя своїх народів. Роздумуючи над усім цим, В. Винниченко прийшов до висновку, що причина такого стану лежить у самій пюдині. Щоб оновити життя на справедливих основах, потрібно, щоб людина насамперед оновила себе — свою психіку, душу, морапь, побут, родину аж до системи харчування. Тільки така нова пюдина здатна буде перебудувати ввесь світ на основі правди, добра, пюдяности. Так поступово народжувапась у свідомості Винниченка фіпософська теорія нового суспільного ладу в світі, що його він назвав кон-кордизмом, — тобто, системою всебічного духового, правового, фізичного і матеріяльного, внутрішнього і зовнішнього узгодження між людьми на всій нашій плянеті. Теорію і програму такого суспільного узгодження він виклав у двотомовому трактаті «Конкордизм». Історію становлення цієї ідеї та вказівки про її практичне застосування в житті читачі знайдуть тільки в щоденних записах В. Винниченка.

У якій мірі щоденні нотатки В. Винниченка щирі, безпосередні, правдиві? Чи об'єктивно відбивають вони внутрішній, особистий світ думок і переживань письменника? Це питання конче постане в кожного читача Воно стосується не тіпьки до щоденника В. Винниченка, а й до всіх щоденників узагапі. Сам Винниченко це питання ставив перед собою не один раз.

«Яка ціль щоденників і записок, що провадяться людь-ми, особливо видатнішими літераторами, політиками і т. ін.?

— писав Винниченко 14. VIII. 1923 року. — Дати про себе докладніші інформації, викрити перед широким читачем інтимні боки свого життя, дати йому ключ до кращого розуміння себе? Чи ціллю є викласти свій досвід і тим дати поміч в орієнтації серед життєвих конфліктів і всяких труднощів? Інформація чи навчання?»

Поставивши так питання і скритикувавши щоденники Л Топ-

197

стого та інших авторів за слабість, непослідовність, лякливість і соромливість, отже — за неповну щирість, за нечесність з собою, В. Винниченко сам відповів на поставлене питання так:

«Та чи інша мета може бути хоч частково досягнена з однією умовою: щирість записок. Найбільша, оголена, безоглядна, до найтемніших куточків правдивість, одвертість, об’єктивність. Без цієї умови ні інформація, ні навчання не можуть бути досягнені».17

І це не риторична відповідь, а моральне кредо В. Винниченка, як письменника й громадянина. То нічого, що свої записи він робив не для друку, але він волів бути чесним і перед самим собою. Його щоденник, якого він писав тільки для себе, є направду ме-жево щирий і безоглядно відкритий. В. Винниченко нотував такі факти й епізоди з особистого і суспільного ЖИТТЯ, ЯКІ ніхто інший не наважувався б. І робив це він свідомо. Нотував різні «скверни» й «пороки» як у своєму особистому, так і в суспільному житті з жорстокістю й об'єктивністю лікаря, який викриває хвороби, щоб їх вилік/вати.

Отже, свої нотатки В. Винниченко розглядав і як інформацію,

— що було, що творилось і що заховувалося від людей його доби,

— і як навчання, викриваючи безжально й жорстоко як свої особисті, так і суспільні вади і цим, як хірург, знешкоджуючи їх дальшу дію. Саме в цьому велика пізнавальна вартість записників В. Винниченка, їх сила й унікальність.

Для історика і шанувальника красного письменства записники В. Винниченка цінні ще й тим, що на них лежить печать духа великого майстра слова, мистця-образотворця. На всіх етапах життя, від 1911 по березень 1951 року, у найтрагічніших чи найпрозаїчні-ших моментах і обставинах, у його записках проривається постійно на перше місце дух мистця, образотворця і людино-знавця. Поряд з записами різних побутових фактів, особистих прикрощів, невдач, голодного існування, хворобливого стану та всяких інших неприємностей, зустрічаємо чудесні пейзажі, ліричні та філософські відступи, гострі сюжетні задуми. Уже в першому записнику за 1911 рік читаємо:

17 Записник ч. 12, липень 1923, стор 213.

198

«Дапечінь — туманно-фіолетова. Деякі вікна так блищать від сонця на заході, що, здається, в кімнаті та будинку пожежа. Чорний кінець димаря заводу впирається в рожево-сивенькі хмарини уступами дійшлими дообрійно. З темно-фіопетового туману педве виблискує золотом баня Володи-мирського собору».16

А ось червень 1914 року Як ми вже згадували, В. Винниченко щойно прибув нелеґально з еміґрації на Україну Поруч з загальними суспільними й побутовими враженнями, розсипано багато пейзажної лірики.

«По небі блукають величезні, кудлаті, сиві, з підпалом на краях, хмари. Вони сердиті й брудні, як чабвнські собаки. В лісі тихо й вогко. На дорозі ще не просохла вода від учорашнього дощу і здається синьо-зеленою від віддзеркалених у ній листя й шматків неба. Вгорі шумить і шелестить верхів'ями дерев вітер, а внизу непорушно, і тільки стоїть дзвінкий зум мушок. Часом оксамитно спурхне птичка і зачиліка на вітах. Зелена глибінь лісу здається чекаючою, хитрою, щось ховаючою. Дерева стоять так непорушно, як це буває тільки тоді, як знаєш щось і хочеш удати з себе невинного».19

Зустрічаємо багато мотивів філософської лірики, що прикрашує сторінки майже всіх записників. Візьмімо для прикладу з нотатника за 1919 рік. коли В. Винниченко, після чотирьох років нелеґального життя в царській Росії і майже трьох буремних років української революції, опинився в тихому містечку Ляйнц під Віднем.

«Вітер шкварчить у вітах, дощ дріботить по склі тонкими мокрими кігтями. А на столі ярко-ярко горить лямпа, лежять книжки, мовчазні душі найкращих людей...

І очищена душа хоче рідности з вітром, з старезним дідусем, який лякав вопосвтих пращурів у печерах; і стає тужно, солодко-ясно, що і вітер, і пращури, і державність, і

16 Записник ч. 1, 1911, стор. 3.

19 Записник ч. 2, 20. VI. 1914, стор 47.

199

книжки, і моя душа, і лямпа, і все, що діється, діялося і діятиметься на землі, є один процес, одне велике, нерозгадане ніким чудо, і ми всі є дрібки, є рівні елементи того чуда; і за це душа сповняється побожної подяки, лагідної туги і тихого, смиренного смутку. І в душі моїй стає на коліна волосатий пращур, здіймає кігтясті руки свої й благословляє вітер, дощ, тьму, затишок печери і кожний подих своєї істоти, без СЛІВ, без молитви, без свідомости благословляє й хвалить велике чудо-життя».20

А Середземне море, на березі й островах якого від 1926 року В. Винниченко проводив постійно свої літні творчі часи, знайшло мистецьке зображення в багатьох записниках. Одно з таких мистецьких відтворень читаємо в такому ліричному відступі:

«Сонце. Море тихе, гпаденьке. Тільки блискучі стріпи цілком як ті, що малюють люди для позначення напрямку дороги. Дощ цих стріл безшумно втикається в сталево-синю поверхню моря, блискає, спішить. І не по всьому морі, а в смузі сонця. Потім стріли зникають і, замість них, рухлива, мінлива пуска, бпискуча, дрібна. Здається, ціпі зграї дрібних риб граються на самій поверхні води. Човники чорними коподочками загрузни в цій блискучій лусці. Острівець у синьо-фіолетовому тумані. Небо чисте, рівне, у сивій легкій мряці на обрію і м’якосинє вгорі. Тільки одна хмарина над островом наче останній клуб диму з його люльки».2'

Уже навіть у цих прикладах бачимо: лагідний тон, тонкий ліризм, ритмічно-музикальну основу розповіді, свіжі, оригінальні метафори (хмари — «сердиті й брудні, як чабанські собаки»; морські брижі — «рухлива, мінлива луска», або «ціпі зграї дрібних риб граються на самій поверхні води»), динаміку і скульптурну виразність образу та багатство яскравих фарб. Не випадково багато подібних уступів з усіх записників Винниченка, як ми вже згадували, бупо перенесено в різні його оповідання, романи, драми. Загально кажучи, стиль щоденника В. Винниченка має на собі всі познаки багатоппяновости його таланту, сили і слабости його осо-

го Записник ч. 8. 21 IX. 1919. стор. 21. г’ Записник ч 15, 23 V. 1926. стор 153.

200

бистости як письменника, мистця. З цього погляду, щоденник В. Винниченка, як літературно-мистецька річ, у його спадщині посідає дуже ваговите місце.

Отже, почавши з дрібних, випадкових літературних спостережень, схоплюючи нв бігу різні жарґонні вислови, мовні покручі, станові чи професійні говори, занотовуючи інколи портрети і біографії цікавих типів, нотуючи старанно в деталях різні особисті переживання, трагедії чи побутово-родинні радощі, В. Винниченко поступово поширює й поглиблює діяпазон своїх спостережень, зацікавлень і поглядів. Спочатку поширює коло зацікавлень до літературно-мистецьких питань. Згодом, усе більше і більше, — до української суспільно-політичної проблематики. А ще пізніше, особливо від 1930 року, — вже з позиції «громадянина земпі» — до загальнолюдських, світових суспільно-філософських проблем і узагальнень. Ці природні зміни форм нотаток і зацікавлень, що супроводились світоглядовими змінами, пристрасними шуканнями нового і справжнього шляху до щастя і свободи людини, нарешті оформились у нову морально-філософську систему, яку теоретично В. Винниченко зформулював у своєму трактаті «Конкордизм». Та система, яку В. Винниченко назвав «найкращою дитиною моєю», на його думку, мусить прийти на зміну сучасної світової прокажельні. Одне слово, щоденник найкраще й найавторитетніше джерело, де рік за роком показано, як ішла, як відбувалася велика світоглядова еволюція письменника від радикальних соціял-демократичних позицій перших двох десятиріч ХХ-го сторіччя до цілковитого їх заперечення новою утопійною синтезою старого Фур’є й модерного Ґанді. В усякому разі, це невичерпне джерело для дослідження як цієї еволюції В. Винниченка, так і великого збурення інтелекту європейського інтелігента взагалі, його бунту проти пароксизму страхітливої сучасности Сталіна й Гітлера. І найцікавіше в цих щоденних записках Винниченка те, що в усій цій Грандіозній системі світо-гпядової еволюції, в усіх філософських концепціях «громадянина світу» Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих згадок і носталгійних страждань. Вона завжди ятрила і пекла його душу Для неї творились усі утопії: від «європейського протекторату», «копектократії» до Грандіозної панорами нового світу — «конкордизму».

201

«Війнуло сьогодні Україною від якогось оповідання в "Червоному шляху", який переглядаю. Заболіла вся душа; таким ниючим, ридаючим болем заболіла, що аж сама похопилась від страху й здивування. Копи б за один тиждень перебуття на Україні треба було цілий рік іти туди пішки — з захватом згодився б. І пішли б ми вдвох, і яке було б щастя».22

Це писав В. Винниченко, коли йому минав 61-ий рік, коли на всіх просторах Сходу і Заходу Европи так пронизливо пахло кров’ю й жахіттям Другої світової війни, коли над Україною нависли моторошні події зудару двох хижаків — Гітпера і Сталіна, що передбачав Винниченко ще 1937 року в своїх листах про «Европейський протекторат» над Україною.

Особливість записок В. Винниченка ще й та, що всі вони в най-трагічніші роки війни і голоду пройняті наскрізь, з одного боку, сатирично-іронічним тоном, а з другого, оптимістичними лірико-філософськими медитаціями. Отже, в загальному висновку, всі записки В. Винниченка не роззброюють, а мобілізують читача духово.

У центрі сорокарічних записок В. Винниченка стоїть сам автор. Його почуття, переживання, успіхи й особисті трагедії, його гріхи і покаяння, спогади і пляни майбутнього. І все це зображено не вузько-особисто, не ізольовано, а на широкому тлі української і світової історії за першу половину ХХ-го сторіччя. В. Винниченко прожив велике, вічно неспокійне творче життя письменника й активного провідного, легального і нелегального, діяча українського національно-державного відродження. Його самовідданість патріота і талант небуденного письменника, його складна і суперечлива натура залишили свій нестертий яскравий слід на всій нашій культурній і політичній історії нового часу. І вся ця складність духового світу, ця суперечливість В. Винниченка як письменника і політика знайшла своє глибоке, безпосереднє, місцями жорстоко-щире зображення в цих його щоденних нотатках. Там, де автор дає повну свободу вияву свого мистецького почуття, свого власного бачення світу, ми маємо в записках витон-чено-різьблені образи людей, природи, тварин. Там, де він

22 Записник ч. ЗО, 1. II. 1941.

202

виявляє своє негативне чи критичне ставлення до подій, до своїх ближчих чи дальших співробітників, теперішніх і колишніх однодумців і товаришів боротьби, — у записниках відбито його талант аналітика, синтетика, психолога і публіциста. І це позначається навіть у тих місцях, де він виявляє свою людську слабість, свій суб'єктивізм, свою, часом, непогамовність і несправедливість.

У цілому на всіх записниках В. Винниченка лежить тавро його неспокійної, могутньої, яскраво-суперечпивоі, апе сипьної і чесної особистости, його безнастанних пошуків правди, добра і щастя для людей. У цьому чи не найбільша пізнавапьна вартість його записок дпя нас і для наступних покопінь.

Передмова до: В. Винниченко, «Щоденник», том перший, 1911-1920 Видання Канадського Інституту Українських Студій і Комісії УВАН у США для вивчення й публікації спадщини В. Винниченка, Едмонтон — Нью-Йорк, 1980.

203

ДУМКИ З ПРИВОДУ (Дещо про нас і наших сусідів)

Читаю російську еміграційну пресу і довідуюсь, що російська еміґраційна громада у Франції гідно відзначила двадцятиріччя від дня смерти видатного російського письменника-еміґранта Івана Буніна, що помер у Парижі 1953 року.

Іван Бунін з деякими, інколи довшими, перервами жив між 1923-1945 pp. на півдні Франції, у невеликому містечку Ґрассі, коло міста Канн. Тому саме тут росіяни влаштували величаве відзначення 20-річчя від дня його смерти. Для відзначення «Бу-нінських днів» вони створили почесний комітет, до якого запросили, крім видатних осіб російської еміґрації, ще й таких культурних діячів Франції, як міністра культури, романіста Моріса Дрюон, ректора Ніцького університету, членів французької Академії Анрі Труайя та Жозефа Кесселя, членів Ґонкурівської Академії Армана Ляну та інших. Відкриття «Бунінських днів» у Ґрассі розпочав промовою мер міста Ерве де Монмішель. Опісля встановлено дві меморіяльні дошки на дорозі, де часто ходив, і на будинку, де час від часу жив Бунін. Влаштовано прийняття офіційних осіб у мерії та відкрито старанно підготовлену виставку в міській публічній бібліотеці. На відкритті цієї виставки прочитано французькою мовою доповідь про життя і творчість письменника та читано його твори у французькому перекладі. Одне слово, зроблено й організовано так. як належить зробити культурній гро-

204

маді державного народу.

Я дуже шаную Буніна як великого і талановитого письменника. Але ці газетні інформації викликали в мене сумні рефлексії. Я подумав: таж ось тут коло Ґрассі, в такому ж маленькому містечку Мужен (Maugins), що розкинулось на одному ж шляху з Канн до Ґрассі, не тимчасово, не наїздами, а постійно, у власному будинку, прожив останніх 17 років свого життя, не менш ніж Бунін видатний, але український письменник і драматург Володимир Винниченко.

Ще влітку 1934 року він придбав тут дуже занедбану, але досить велику садибу з напівзруйнованим старим 250-річної давнини будинком. Навколишні мешканці звали його Le Four, тобто, по-нашому, піч. Назва ця пішла від того, що тут протягом останніх кількох десятків років була пекарня, де випікали хліб для цілої околиці. Своїми руками, своєю власною фізичною працею, протягом кількох місяиія 1934 року, Володимир Кирилович відновив і пристосував до цивілізованого життя цю занедбану хату-пекарню, назвавши її, очевидячки з почуття носталгії. -«Закутком».

Тут він безвиїзно прожив усі останні роки свого життя; тут написав чотири романи, філософсько-соціологічний двотомовий трактат «Конкордизм», силу дрібніших речей, есеїв, статтей, промов, відкритих листів і продовжував свій знаменитий «Щоденник». Тут і помер 6 березня 1951 року та похований на муженсько-му цвинтарі.

Здавалося б, що в українців є більше підстав до відзначення «Винниченківських днів» у Мужені, ніж у росіян для відзначення «Бунінських днів» у Ґрассі. Маємо і в Парижі, і на півдні Франції, зокрема в околиці Канн і Ніцци, чимало наших людей з більшою чи меншою культурою, закоріненістю у французькому ґрунті та з незагубленою національною свідомістю. І все ж таки вшанувати нашого письменника бодай частково так, як вшанували росіяни свого, ми не зуміли.

А шкода. Була добра нагода, використавши ім’я письменника, твори якого є в перекладі французькою мовою, про якого є також чимало згадок у французькій пресі як за життя, так і після його смерти. Це давало (і тепер дає) зручну нагоду зосередити увагу якщо не широкої, то бодай вужчої французької інтелігентної громади Мужену, Ґрассі, Канн, Ніцци, на українській літературі, культурі, а звідси — і на загальній проблематиці. Але ми не зуміли

205

цього зробити.

У нас не знайшлося на це відповідних людей. Ми ще, вочевидь, навіть не розуміємо, наскільки важливим може бути для нашої загальної справи скромне, але організоване таке відзначення, тим більше письменника, що так довго й органічно був пов'язаний з Францією та її культурою. Тому й оминаємо таку нагоду, таку можливість і такі дати з шкідливою для нашого національного імени байдужістю. Росіяни, як люди культурно вишколені, добре це розуміють і найменшу подібну можливість належно використовують.

Іван Бунін, як і Винниченко, виїхав на еміграцію 1920 року. Він не сприйняв більшовицького режиму і в своїх статтях і спогадах гостро його таврував. Але, не зважаючи на це, після смерти Буніна Москва зацікавилася його літературною спадщиною та архівом. Відповідні емісари її почали переговори з дружиною покійного письменника і в наслідок — вона передала в Москву основні матеріяли і документи з архівної збірки покійного Івана Буніна.

У Москві відразу оцінили вагу спадщини Буніна. Всі його антикомуністичні писання сховали за чотири замки, а для народу 1961 року видали однотомник вибраних і просіяних цензурою творів. Так російська комуністична влада, відповідно пристосувавши до своїх вимог еміграційного письменника, реабілітувала його і знову впровадила в історію російської пітератури.

Як же на це реагувала російська антикомуністична еміграція? Відсахнулась від Буніна? Перестала ним цікавитися? Вмер він для неї як письменник? Нічого подібного не сталося. Як ми бачимо навіть з останніх відзначень 20-річчя від дня його смерти, російська еміграція й далі шанує, вивчає й популяризує його у Франції. Бо як і для комуністичної Москви, так і для антикомуністичної російської еміграції ясно, що «спадщина Буніна має велику естетичну пізнавальну вартість». І то незалежно від політики й світогляду. Тому обидва ці, ворожі один одному, табори тої самої нації, кожен на свій лад, вшановують талановитого письменника

Обмежімось цим прикладом з російської літератури. Подібні факти і поступування є і в польській, а особливо — в єврейській літературах. Не будемо ще їх притягати дпя ілюстрації- Пригляньмося краще, як же в нас стоїть справа з дещо подібним, як я вже казав, до Буніна, нашим В. Винниченком?

В. Винниченко, написав антибільшовицьких творів (і

206

мистецьких, і публіцистичних) набагато більше ніж Бунін. Мистецька вартість і значення навіть одних тільки дореволюційних його творів для української літератури не менша, ніж для російської — творів Буніна.

Архівною спадщиною Винниченка відповідні емісари комуністичного Києва зацікавлені були не менше, ніж московські — спадщиною Буніна. Тут не місце викладати цю досить цікаву й повчальну історію. Вистачить тільки ствердити, що, покійна вже тепер також, дружина письменника Розалія Яківна не пішла на жадні принади більшовицьких емісарів. Хоч жила вона в нестерпних злиднях, але дорогоцінну архівну й літературну спадщину В. Винниченка передала безкоштовно на збереження і вивчення українській еміґраційній громаді.

Чи ж оцінила це належно наша еміграційна громада? Не зовсім, якщо не сказати гірше. Той факт, що наша громада в цілому (маю на увазі її офіційні суспільно-політичні та культурні клітини) ніяк не відзначила як недавнє 20-річчя смерти В. Винниченка (6. III. 1971) так і 15-річчя смерти Розалії Яківни (6. II. 1974), найкраще про це свідчить.

При цьому не можна не відзначити ще такого факту: у Муже-ні, в тому історичному вже тепер для українців місті, де залишились садиба і хата Винниченкова, де закінчилось його життя і де лежать тлінні останки письменника та його дружини, ми досі нічого не зробили, щоб увіковічнити ці місця для нашої історії.

Правда, за останні два роки ми зуміли поставити на могилі Винниченків, замість зруйнованого старого надмогильника, новий. Хоч є це звичайний стандартний і не зовсім досконало оформлений пам'ятник, але все ж таки це новий, масивний і довготривалий, бо з чорного африканського Граніту, надмогильник. Виконано цей наш елементарний національний обов'язок заходами і засобами Винниченківської комісії УВАН у США, її щедрих жертводавців та при безпосередньому нагляді й мистецькій консультації мистця Юрія Кульчицького.

Керівництво Винниченківської комісії хотіло завершити цю будову бодай скромним громадським актом на могилі Винниченка. Так, як це нормально робиться в усіх культурних народів світу. У цьому пляні була подвійна мета: з одного боку, зворушити сонне плесо українців Блакитного побережжя, започаткувати традицію єдности й свідомости їх національного обов'язку, а

207

з другого — нагадати муженським мешканцям-французам, хто жив у них і кого поховано на високій муженській горі.

У цій справі, ще перед закінченням будови пам’ятника, до Мужену двічі їздив на власний рахунок діяльний член Винничен-ківської комісії УВАН д-р Ярослав Туркало. Але, на жаль, він там серед українців ні в кого не знайшов підтримки і співчуття. А таких засобів, щоб влаштувати це без підтримки місцевих українців, Вин-ниченківська комісія, звичайно, не мала. Тож ми не тільки не зуміли влаштувати ширше громадське відзначення так, як це зробили росіяни Бунінові, а навіть скромного прилюдного відкриття пам’ятника.

Більше того, керівництво Винниченківської комісії також вважало (і вважає), що наш моральний обов’язок культурного народу поставити меморіяльну дошку на будинку, де жив і вмер В. Винниченко. На офіційне звернення в цій справі до малярки пані Іванни Винників, що після смерти Розалії Яківни посіла Винничен-кову власність, Комісія й досі не має жадної відповіді. Отже, і цей наш громадський обов’язок ми не здійснили.

До того ж з Мужену та з багатьох інших міст Франції надходять прикрі вісті: «Закуток» нищиться. Розпарцельовується й продається частинками. На причілку садиби «Закутку» виставлено велике оголошення, що продається частинами садиба. Маємо вістки про намір продати навіть окремі мешкання будинку. Один наш старий і хворий патріот з Мужену недавно писав нам: «Пішов я до "Закутка”. Походив по дорозі. Тут була виставлена велика таблиця, що продається ще один гектар (з Винниченкової садиби — Г. К.). Пішов на могилу і гірко заплакав».

Отак є в росіян, а так — у нас. Отак ми вшановуємо пам'ять і місце життя того, хто залишив нам таку спадщину, якою пишалась би будь-яка культурна нація, вшановуємо письменника, що про нього славної пам’яті видатний поет нашої доби Тодось Осьмачка висловився так:

«Він найбільший між усіма нашими прозаїками і найбільший письменник гайдамацьких нащадків! Він стоїть на порозі 20-их років цього сторіччя і кидає тінь від своєї постаті аж до наших днів». (Т. Осьмачка. На початку — слово. «Український Прометей», ч. 22, Детройт, 2 червня 1955 року).

208

А Владика Іларіон, в мирі професор Іван Огієнко, написав ще

так

«Я такої думки, що навіть і безсилий хвилево український нарід зможе і мусить підтримати свого Винниченка, бож він у нього один». (З листа від 12 квітня 1925 року. Архівні документи).

Так думали і так будуть думати справжні і чесні українські патріоти. А покищо сучасні комуністичні владодержці в Україні виключили його ім'я з історії української літератури, а тих, хто перечив цьому, запроторили в тюрми й божевільні. Ми ж тут, поза межами України, також не завжди стоїмо на належній висоті об’ективности і свободи думання. Ми часто е рабами особистих вигід, старих пересудів, групових засліплень і життям перекреслених ідеологій. Тому не робимо те, що належить і що ми зобов’язані робити.

Отакі мої рефлексії й думи з нагоди щойно минулого 23-річчя від дня смерти Володимира Кириловича і 15-річчя від дня смерти Розалії Яківни Винниченків. Dixi et animam levavi — висловився і полегшив свою душу — як казали давні латиняни.

«Українські вісті», Новий Ульм, Німеччина, 12 травня 1974, стор. 6.

209

МІСІЯ В. ВИННИЧЕНКА В МОСКВІ І ХАРКОВІ 1920 РОКУ

(Нові коментарі до питання: був чи не був В. Винниченко членом уряду X. Раковського?)

Питання це давнє. Виникло воно відразу після подорожі В. Винниченка на Україну в травні 1920 року. Хоч від того часу минуло пів сторіччя й опубліковано багато спогадів, документів, статтей і вияснень як самого Винниченка, так і багатьох осіб, що близько стояли до тієї події, — проте питання це з року на рік, від автора до автора ставало все більше і більше заплутаним і переростало в різні легенди. Настав час внести ясність в це питання.

Я не буду цитувати уривків із статтів чи спогадів багатьох авторів, які писали щось у цій справі. Для прикладу процитую лише уривок зі спогадів В. Левинського, близького і довголітнього друга й однодумця Винниченкового, що, здавалось би, мусив справу знати так, як сам Винниченко.

«Київські комуністи, з Шумським і Річицьким на чолі, — писав В. Левинський на початку 60-их років, — взивали В. Винниченка, щоб він негайно приїхав до Києва. Винниченко поїхав через Москву. Тут приймав його Троцький. Він хотів бачитися з Леніном, але Ленін не хотів його прийняти. Винниченко поїхав до Харкова, тодішньої столиці совєтськоі влади України. Але Христіян Раковський (румун), тоді пред-сідник українських комісарів, прийняв його холодно. "Вам хатітє власть палучіть"? — питав його. Винниченкові дали міністерство заграничних справ. Він почав його розбудовувати українськими комуністичними силами. Але Москва цього не стерпіла та відібрала йому це міністерство. Відтак отримав він міністерство війни. Він теж почав його розбудовувати,

210

щоб створити українську червону армію. І цим разом прийшла з Москви заборона. Тоді побачив він, що в Україні не має він що робити... Перед виїздом написав маніфест до українців, в якому заявив про марність своїх угодових заходів перед совєтською владою в Україні».1

На тлі дрібки правди тут усе, від згадки про «київських комуністів Шумського та Річицького» і до «розбудови міністерств», — чиста фантазія. Але я не буду зараз коментувати її. Це стане ясним при дальшому викладі нашої теми. Не буду цитувати й інших авторів. Зупинюсь лише на дискусії, що зовсім недавно відбулася між проф. В. Чапленком і редакцією «Народної волі» та її коментатором Р. Літ.

За «казус беллі» у цій дискусії став ніби дрібний факт, редактор і автор передмови до книжки С. Мазлаха й В. Шахрая «До хвилі», проф. Іван Майстренко, в поясненні імен, про Винниченка написав так:

«1920 року повернувся на Україну і став заступником голови уряду УРСР та наркомом зовнішніх справ. Намагався добитися самостійности УРСР. Не досягши цього, виїхав 1921 року за кордон».2

В. Чалленко, рецензуючи цю книжку в журналі «Вільна Україна»,3 зробив про цю примітку таку цілком слушну заввагу:

«В поясненні імен редактор, либонь, допустився неправильної інформації, написавши, що В. Винниченко ”1920 року., став заступником голови уряду УРСР та наркомом зовнішніх (? — В ч.) справ”. Це, здається, було тільки в проекті».

Тут справа навіть не в «неправильній інформації». Тут явна помилка навіть щодо року повернення з України.4 З усього видно,

' В. Левинський. Із моїх спогадів про В Винниченка та С. Петлюру. «Народна воля». Скрентон, 19 листопада 1953

2 Сергій Мазлах і Василь Шахрай. «До хвилі». Видавництво Пролог, Нью-Йорк, 1967, стор. 297

3 В. Чаппенко 3 позиції свого Леніна «Вільна Україна», Нью-Йорк, 1968, збірник ч. 57. стор. 51.

‘ Подібну прикру помилку зробив і М Ковапевський у своїй цікавій книжці «При джерелах боротьби» (Спомини, враження, рефлексії). На-

211

що автор примітки поклався тільки на свою пам'ять, зігнорувавши контроль її документами. А пам'ять людська — річ дуже обмежена і не цілком певна.

На цю коротеньку заувагу В. Чапленка відразу зареаґувала редакція «Народної волі«. В статті без підпису автора, отже, ніби редакційній, під заголовком «Був Винниченко в уряді УССР чи ні?»,5 редакція спробувала внести «ясність» в заувагу В. Чапленка, застерігаючи читачів «Вільної України», щоб вони бува не «прийняли його помилкову думку про Винниченка за правду». «На питання, чи був Винниченко заступником голови народних комісарів УССР чи ні, треба сказати, що В. Винниченко в дійсності був заступником голови Совєту Народних Комісарів УССР в 1919 році», — стверджувалось категорично в цій редакційній статті.

Без огляду на безпідставність цього категоричного твердження (про це ми говоритимемо пізніше), воно викликало недовір’я вже через явно хибне датування цих подій 1919 роком. Це дало підставу проф. Чапленкові не погодитися з цим категоричним твердженням. У своїй відповіді «Народній волі» під заголовком «Чи був В. Винниченко в уряді X. Раковського?»,6 спираючись уже на писання самого Винниченка, В. Чаппенко вказав на низку помилок (напр., рік подорожі Винниченка на Україну) і ряд суперечливих і нічим не обґрунтованих думок та фактів, що не давали підстав для таких категоричних тверджень. Не маючи в руках незаперечних документів про ті події, В. Чаппенко, природно, залишив питання відкритим Апе редактор «Народної волі» цим не задовольнився. У довгій двопідвальній статті «Винниченко і Сов-нарком»,7 уже під відомим псевдонімом Р. Літ. пробує розбити

кладом Марії Ковалевської, Інсбрук, Австрія, 1960.

Тільки в І. Майстренка В Винниченко 1921 року повертається за кордон, а в Ковалевського — 1921 р. він ще тільки виїжджає до Харкова. (Див стор. 376). Це дуже підриває довір’я до книжки. Бо коли людина фантазує в відтворенні таких подій і фактів, які легко можна перевірити за джерелами, то що ж можна подумати лро подм і факти, які вона відтворює тільки з власної пам'яті?

5 «Народна воля», ч. 38, Скрентон, 3 жовтня 1968 p., стор. 2

6 В. Чаппенко. Чи був В. Винниченко в уряді X. Раковського? -Українські вісті-. Новий Упьм. 8 грудня 1968 p., стор 4

' Р Літ. Винниченко і Совнарком (Причинок до історії У HP у 1920 році). «Народна воля», Скрентон, ч 16, 17 квітня 1969 р. і ч. 17, 24 квітня 1969 р.

212

наукову обережність В. Чапленка і залишити в силі своє твердження, що Винниченко таки був членом уряду Раковського, а це значить, що був і членом КП(б)У

Р. Літ. слушно зауважує, що це складне питання і воно «вимагає ближчого розгляду історичною методою». Для цього він вказує на 14 більш-менш відомих історичних документів, які можуть бути підставою для правильної оцінки настрою й політичної позиції Винниченка того часу. Хоч це далеко не всі документи тієї доби, але й їх Р. Літ. не цитує й не аналізує і тим залишає своє категоричне твердження не обґрунтованим. Очевидячки, всі документи, дотичні до подорожі В. Винниченка на Україну, що були дотепер опубліковані, можуть дуже придатись як матеріял до пізнання його діяльности, якщо їх об'єктивно аналізувати і робити логічні висновки. Але їх рішуче не досить, щоб правдиво відповісти на поставлене в дискусії питання. Тут на допомогу дослідникові приходять автентичні щоденні записи В. Винниченка за 1920 рік, які щойно тепер стають доступними для використання.

Отже, звернімось до цих автентичних джерел. Цінність та історична документальність цих записів В. Винниченка в тому, що він тут нічого не вигадував. Він тільки об'єктивно, майже щоденно, нотував усю свою подорож з Відня до Харкова і назад. Він старанно нотував кожну розмову, кожну зустріч, кожну подію, чутку чи газетну вістку тих тривожних і небезпечних днів у своєму житті. І нотував він це не для публікації, а для пам’яті, для власного пізнішого вжитку. У цих чорнових записах є все: і дати, і зміст розмов, листів, а також заяв, які йому доводилось робити.

Тут я лишаю на боці питання про те, як дійшло до тієї подорожі В. Винниченка на Україну 1920 року і що штовхнуло його на цю надзвичайну місію. Це тема окрема. П сподіваюся вернутись до неї у спеціяльній статті. Тут я пригадаю тільки самий факт, що на початку травня 1920 року В. Винниченко з дружиною, на чеський дипломатичний пашпорт і прибране прізвище чеського громадянина, в супроводі особистого секретаря, тоді ще молодого студента Олександра Бадана, і відомого чеського соціял-де-мократа (пізніше члена чеського парляменту і великого прихильника українців) Яроміра Нечаса. виїхав через Берлін до Москви. Виїхав Винниченко з відома групи українських діячів-еміґрантів, що називали себе тоді Закордонною групою УКП. Ось деякі імена осіб, що входили до тієї групи: В. Левинський, Г. Папамар, С.

213

Вікул, М. Ґалаґан, Ю. Тищенко, Г. Піддубний, І. Калиновим, Гр. Хименко, П. Стах (С. Черкасенко), Ю. Гасенко, Петро Чикаленко та інші. Припускаю, хоч категорично не можу ствердити, що Закордонна делегація УПСР на чопі з М. Шаповалом підтримувала цю місію і це уповноваження. Про це свідчить той факт, що саме в той час, як ішли переговори з Винниченком про виїзд на Україну, у Відні 25 лютого 1920 року відбулася спільна конференція Закордонної групи УКП і Закордонної делегації УПСР на чопі з М. Шаповалом. На цій конференції прийнято узгіднені резолюції і створено т. зв. «совєтський бльок». Трудно мені уявити, щоб представник однієї групи незабаром виїхав у дуже ризиковану і відповідальну історичну місію без порозуміння та згоди другої групи, з якою щойно утворено єдиний політичний і тактичний бпьок. Але, кажу, це я лише припускаю, бо за винятком дуже фрагментарних вказівок у «Щоденнику» В. Винниченка, і в «Щоденнику» М. Шапо-вала,6 ще не маю достатніх інших документів для категоричнішого твердження.

Це була вищою мірою ризикована експедиція «у стан ворогів», як зазначив у «Щоденнику» В. Винниченко. Тому він зовсім не хизувався, коли ЗО квітня 1920 року записав:

«Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу пониження, образ, тривог, боротьби було мною випито... І першим чистилищем має бути Москва. Там перше має проявитися цей рік мого самозаглиблення, самотримання, самодисципліни. Там я випробую свою "чесність з собою”».

З чим же Винниченко поїхав на переговори? З якими принципами, плянами, з якою програмою? Спеціяльно зфор-мульованої програми в архіві Винниченка я досі не знайшов. Але крім його офіційних писань того часу, зберігся цілий ряд фрагментів, записів у «Щоденнику», зокрема записи за 11. IV. 1919, 25. IX. 1919, 10. XI. 1919, ЗО. IV. 1920 та записка, написана рукою В. Винниченка з шести програмових пунктів, що зберегпися в книжці VII «Щоденника» за 1919 рік.

8 а) В. Винниченко. «Щоденник», запис 24 лютого 1920: «Завтра

Закордонна група УКП має конференцію з Закордонною делегацією

УПСР. Вони нам пропонують свої резолюції у справі створення "Совіт-

ського бпьоку''».

б) М. Шаповал. «Щоденник», ч, І, упорядкував інж. Сава Зеркаль, Нью-Йорк, 1958, запис 16. IV. 1920: «25 лютого заключено бльок у Відні».

214

Збереглось також п’ять програмових пунктів, що їх В. Винниченко ставив як основу переговорів з Бела Куном ще в квітні

1919 року.9 Це все дає мені підставу відтворити ту програму. Застерігаю, що це лише робоча схема дослідника. Але схема, заснована на автентичних записах і документах, що зберігаються в архіві В. Винниченка. Отже, ця схема програми виглядає так:

1. Українська Радянська Республіка існує як суверенна соборна держава (включно з Галичиною, Холмщиною, Кубанню, Донбасом). З РРФСР та іншими радянськими республіками вона пов’язана лише спеціяльними федеративними договорами.

2. Офіційна державна мова в УРСР — українська. І то від найнижчих до найвищих ланок партійного, державно-адміністративного, освітнього та пролаґандивного апарату.

3. Незалежна фінансова та економічна політика.

4. Незалежна зовнішня політика.

5. Окрема українська армія, міліція і політична розвідка, що підлягає тільки українському урядові.

6. Транспорт і пошта цілком підпорядковані урядові УРСР.

7. Перебування військ тієї чи іншої республіки на території другої можливе тільки за дозволом і згодою останньої.

8. Ідея світової федерації — основна мета всіх існуючих і майбутніх радянських республік.

9. Українська комуністична партія входить до Комінтерну окремою делегацією і репрезентує там Україну як окрему республіку.

Здійснення цих програмових передумов мало бути основою переговорів і підставою участи В. Винниченка в українському радянському уряді. Як відомо, з цих переговорів нічого не вийшло. Більшовики цієї програми не прийняли. Винниченко не прийняв того, що вони йому пропонували. По чотирьох місяцях поневірянь у Москві й Харкові В. Винниченко повернувся за кордон. Повернувшись і скпавши звіт своїм однодумцям та всій українській громаді взагалі, він одночасно опублікував у пресі низку заяв, листів і публіцистичних памфлетів, у яких виклав своє ставлення до тодішнього режиму на Україні, оголосив нещадну

9а) М. Ґапаґан. З моїх споминів. «Червона капина», Львів, 1930, ч. IV, стор. 181-183.

б) М. Шаповап. «Щоденник». І частина, упорядкував інж. Сава Зеркапь, Нью-Йорк, 1958, запис 30. VI. 1919, стор. ЗО.

215

війну Російської Комуністичній Партії та її агентурному філіялові

— КП(б)У і перед цілим світом викрив їх диктаторську, антинародну систему.10

Його публіцистичний трактат ■■Революція в небезпеці» вийшов кількома європейськими мовами. Це, очевидно, найбільше дошкулило панівній комуністичній диктатурі в Росії і на Україні. У брошурі аргументовано викрита вся брехливість комуністичної пропаганди. Централізм і диктатура. Відсутність будь-якої свободи думки. Великодержавний російський шовінізм і політика грабування всіх неросійських націй.

«Партія, як така, не є партією в звичайному розумінні цього слова. Ні течії, ні напрямків у ній немає, крім напрямку авторитетів. Всякі спроби творити щось нове, боротися за нові методи хоч би в середині партії, бюрократично караються. Ні свободи слова, ні свободи зібрань ...немає (стор. 16-17).

Основна риса цієї політики є абсолютний централізм як у партії, так і в усіх галузях її діяльности — економічній, державній, політичній, національній і т д.» (стор. 22).

Або ще така цитата:

"Досить сказати, що вся економічна політика по методу абсолютного централізму приводить до голого викачування з України її матєріяльних ресурсів»...

Усякі спроби утворити свій господарчий і самостійний центр, «що керував би всім економічним життям України, вважаються за контрреволюційні», (стор. 33).

Окремий розділ про національну політику комуністичної партії Винниченко закінчував такими актуальними сьогодні словами:

«Що сказало б чеське чи німецьке робітництво, коли б їх захотіла сучасна Москва ущасливити тим самим "тісним

,0а) Справоздання з подорожі на Україну. «Нова доба», Відень. 4 грудня 1920 р. і продовження в наступних двох числах цієї газети.

б) Поворот В. Винниченка з України Редакційна стаття. ..Нова доба-,

23 жовтня 1920.

в) В. Винниченко Лист до українських робітників і селян «Нова доба», теж 23 жовтня 1920

г) Революція в небезпеці (Лист закордонної групи УКП до комуністів і революційних соціалістів Европи й Америки) Київ-Відень. 1920, 82 стор.

216

соціалістичним союзом", яким вона окупаційно обдарувала українське?» (стор 52).

Цікава також його заява з тих часів, коли він довідався про те. що п'ятий з'їзд рад України оголосив його «поза законом».

«Недавно я довідався про таку річ: П'ятий з’їзд рад робітничих і селянських депутатів оголосив мене "поза законом”...

Сим заявляю, що дійсно, я — щирий ворог сеї банди, яка сміє називати себе представниками народу... Охоче, всією душею стаю поза його законом. І не тільки поза, апе й проти, як усі роки стояв проти закону всякої реакції».11

Ця акція Винниченка восени 1920 року дуже стурбувала комуністичних диктаторів. Тому вони негайно відповіли на неї всіма доступними їм методами. Орган ЦК КП(б)У «Комуніст» (ч. 5, 15 листопада 1920 р.) відразу вмістив докладне «вияснення» в справі розриву з Винниченком і виїзду його за кордон. Із цього «вияснення» видно, що ЦК КП(б)У хотіло заспокоїти розтривожену «Винниченковою історією» громадську думку взагалі, а в партійних колах зокрема. Про це свідчить навіть початок того «вияснення». Він звучав так (у перекладі):

«Недавнє призначення В. К. Винниченка заступником Голови Раднаркому і Наркомом закордонних справ, а слідом за цим його виїзд з Харкова, спочатку до Москви, а звідти за кордон, привело в природне непорозуміння значну частину наших товаришів».12

Щоб розвіяти це «природне непорозуміння», орган ЦК КП(б)У вдався до звичайного оббріхування, перекручування й очорню-вання Винниченка. За цим 5-ий Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувся між 25 лютого і 3 березня 1921 року, оголошує Винниченка «ворогом народу» і «поза законом». Одночасно мобілізують проти Винниченкової акції всю закордонну більшовицьку агентуру. З-поміж кількох варто тут згадати виступ відомого угор-

11 «Нова Україна», ч. 7-8, Прага, 1923.

,г «Коммунист», ч. 5, Орган ЦК КП(б)У Два документа. Харьков. 15 ноября 1920: або С Пилипенко Винниченко і Курах (Документальна історія з коментарями С. Пилипенка). «Червоний шлях», ч. 4-5, Харків. 1923, стор 118.

217

ського публіциста, літературознавця і філософа Ґеорґа Лукача. Він написав злобний памфлет проти Винниченка під заголовком: «Український націоналбольшевизм». Цей памфлет негайно передрукувала нью-йоркська комуністична газетка українською мовою «Українські щоденні вісті». Редакція УЩВ попередила цей памфлет своїм коментарем, у якому вказувала, що це є «гідна відсіч Винниченкові» і що вона (ця стаття Ґ. Лукача) розкриває «ворожість винниченківців і новодобистів проти пролетарської революції».13

Але, не зважаючи на всі ці, опубліковані відразу і пізніше, документи і матеріяли, місія Винниченка в більшовицький табір

1920 року й досі, як це показує недавня дискусія між В. Чаплен-ком і «Народною волею», оповита леґендами, перекрученнями і необґрунтованими висновками та припущеннями.

Спробуймо, спираючись на тогочасні щоденні записи Винниченка та інші дотичні документи, внести деяку ясність у це питання.

Хронологічно місія В. Винниченка тривала рівно чотири місяці. Її визначають такі дати: 24 травня 1920 року Винниченко з дружиною і супровідними особами (Яромір Нечас і Опександер Бадан), переїхав радянський кордон і виїхав до Москви. Рівно через чотири місяці — 23 вересня 1920 року — він уже повернувся за кордон.

У Москві його зустріли холодно і з застереженням, перші його враження були неґативні.

«’’Стихія дужча за ідею”, — записує він у "Щоденник” З червня. — ... В соціяпістичній, совітській Росії якраз тепер стихія забиває ідею... Матеріяльний, щоденний інтерес в образі голоду, холоду, злиднів, підмолоджений старими, стихійними звичками, способами думання, виливається в форму російського націоналізму...

Найвиразніше це виявляється в українському питанні. В комісаріяті закордонних справ референт по українським справам, отже людина найбільш компетентна й авторитетна серед інших, сказав Нечасові так: ніякої України не було й немає; на Україні всі чудесно говорять ло-російськи і все це українське питання є вигадка.

13 Ґеорґ Лукач. Український націоналбольшевизм. «Українські щоденні вісті», Нью-Йорк, 22 березня 1921.

218

Так говорить той, хто має обов’язок інформувати уряд в українських справах. Як же повинні говорити ті, що слухають такого референта? Цей погляд панує скрізь. Чи щиро думають усі кола, чи ні, але хочуть так думати багато з них. і це виявляється в усій політиці керуючих кіл».

У перший день приїзду Винниченко мав розмову з К. Радеком і з наркомом закордонних справ Ґеорґієм Чічеріним. Розмова з Радеком, хоч мала ніби товариський тон, була хаотична, поверхова і ні до чого не зобов'язувала. Розмова з Чічеріним відразу тривожно насторожила Винниченка. Цей випробуваний дипломат не цікавився абстрактними питаннями світової революції. Його цікавило, з якою програмою приїхав Винниченко? «А як буде з Донецьким басейном, Кубанню? Кому вони будуть належати?».

Вже з цієї розмови Винниченко побачив, що для всіх тих, які стоять за плечима Чічеріна, не комунізм, а цілість імперії важить найбільше. Націоналізм починає перекривати комунізм. Одне слово, почалася нещира дипломатична гра з Винниченком. У дію пущено все: брехню, лицемірство, крутійство, залякування й одночасно найпривабливіші обіцянки. Після Радека і Чічеріна мав він розмови з Л. Каменевим, з Л. Троцьким і з тодішнім головою Комінтерну Г. Зінов’євим. Ці розмови нічого конкретного не дали. Співрозмовники ці натякали йому про пост заступника голови Ради народних комісарів УРСР, комісара закордонних справ, комісара військових справ і навіть члена «Рвввоєнсовєта» республіки, але обходили конкретні й принципові питання української державности. Усі спроби Винниченка поставити розмови ясно й принципово саме в цій площині не мали успіхів. У черговій розмові з Каменевим, а згодом і Троцьким, йому несподівано запропонували поїхати на пару тижнів до Петрограду. Для чого? Виступити там пвред робітниками і таким способом «представитись російському пролетаріату». Винниченко вгледів у цьому нове крутійство. Його просто хочуть запхнути в якусь дірку, «а там видно буде».14 Від цієї пропозиції він відмовляється і вирішує вдатись до рішучих кроків, щоб ці переговори поставити на принципову і ясну позицію. Пише листа до Леніна й аналогічну «Доповідну записку» в ЦК РКП. Він викладає свою програму дії: вимагає зміни сучасної національної політики, Раду народних

,а «Щоденник», запис з 9 червня 1920.

219

комісарів України реорганізувати, Раковського замінити авторитетнішою особою, поновити в основі Політбюро ЦК. Нарешті він ставить питання категорично:

...«сказати мені точно й виразно, яку позицію він (ЦК — Г. К) займає в українському питанні: чи ту, що висловлена в резолюції з грудня 1919 року, чи єдинонеділимівську? Коли першу, то я... їду на всяку працю. Коли другу, то я вважаю свою участь в уряді неможливою. Я прохаю не тільки дати мені якусь відповідь, але їм самим точно вияснити це питання й скінчити з тою плутаниною, неясністю, двозначністю, яка панує в сучасній політиці на Україні». 15 Звичайно, ні Ленін, ні ЦК РКП «не встигли за браком часу розглянути» «Доповідну записку» й відповісти офіційно на неї. Винниченко побачив, що його спроби «змінити стихію» — надаремні. Він вирішує припинити розмови і виїхати за кордон. 11 червня вся його група подала заяву в Наркомзаксправ про виїзд. Розмова з Троцьким 19 червня ще більше переконала Винниченка, що марні були всі його спроби. Жадної зміни політики партії на Україні не може бути. Жадної реформи Політбюра. Ніякої заміни Раковського. Хоч Троцький натякнув, що портфель наркома військових справ України і, навіть, члена «Реввоєнсовєта» йому забезпечено, проте ніякої української армії, а також і незалежної української політики не може бути. Тоді Винниченко заявив, що грати фіктивну ролю. бути тільки вивіскою він не хоче і не буде. На цьому «Цілковитий розрив всяких дальших відносин»/6 Рятувати ситуацію заходився знову Каменєв. Він знову зустрівся з Винниченком і почав його заспокоювати Розмова, мовляв, з Троцьким, — то звичайне «непорозуміння». Життя, мовляв, сильніше за теорії Троцького. Йому (Винниченкові) треба просто їхати на Україну і приступати до праці. Але остаточно переконав у цьому Винниченка не Каменєв. Його переконали писти з України, а ще більше окремі діячі, що спеціяльно приїжджали до нього. Лист від В. Чехівського та відвідини і розмова з відомим у той час на Україні діячем ГІалієвом (галичанином) перерішують справу негайного виїзду Винниченка за кордон. Під впливом розмови з Палієвом він вирішує їхати на Україну. 25 червня, не маючи згоди

15 Там же.

..Щоденник», запис 19 червня 1920

220

Москви, власними засобами він виїжджає до Харкова Харків зустрів його ще стриманіше і неприхильніше, ніж Москва. «Вам хатітє власть»? — іронічно і злісно запитував його при зустрічі Раковський. Оптимістичні розповіді його прихильників і відвідувачів у Москві були лиш їх добрими побажаннями. Спапах нового розчарування підсилив несподіваний конфлікт з лідерами УКП — Ю. Мазуренком і А. Річицьким. Вони хибно зрозуміли його довгу боротьбу в Москві і в Харкові, як боротьбу за «комісарський портфель». Це глибоко вразило Винниченка. Він розчаровується і розгублюється.

«Тяжко. Починаю розгублюватись. Не знаю вже що мені робити. Виходу не бачу...» — записує він 13 липня. Він усвідомлює свою помилку. «Абсолютно безпотрібна була подорож сюди, — наївна, ідеалістична подорож сентиментального юнака».17

З’являється знову думка таки виїхати назад за кордон і раз назавжди відійти від політики.

«Я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю у своє справжнє, єдине діло: літературу. Ці два місяці Голгофи навіки виліковують мене від роздвоєння. Тут у совітській Росії я ховаю свою 18-літню соціялістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».18

Справді, — записує з гіркою іронією він трохи пізніше, — нечиста річ — політика. Треба бути дуже сильним і загартованим, щоб вийти з неї хоч порядним чоловіком».19

Винниченко вживає всіх заходів, щоб виїхати. Так, 6 липня він покидає Харків і виїжджає до Москви. Там протягом трьох тижнів він та його секретар О. Бадан пробують дістати візу. Про співпрацю в уряді чи про членство в партії вже ні з ким не веде розмов. На початок серпня 1920 року в них уже були документи, з якими можна було виїхати. З серпня, не повідомляючи офіційно уряд, вони сіли на потяг, що прямував до кордону. Це була спроба просто втекти. Спроба не вдалася. «Перед самим відходом лоїзду прийшло розпорядження з Коміндєп, щоб ми висіли» — записано

’’«Щоденник», запис 11 червня 1920.

,в Там же, запис 15 липня 1920.

19 Там же, запис 22 серпня 1920.

221

там же. Спеціяльний аґент супроводить їх до готелю й наказує чекати. Про причину затримки їм так і не сказали. Чічерін на листи не відповідав. Настав найтяжчий період непевности і чекання. З’являється думка: що вони думають з ним зробити? Не дати дозволу на виїзд і залишити тут напризволяще? Вислати кудись чи судити і розстріляти? При останній ситуації Винниченко, спільно з Розалією Яківною, вирішують не датися до рук, не капітулювати, а покінчити життя самогубством. Про це є цікавий запис з 15 серпня

1920 року. Врятовує ситуацію лист голови Дніпросоюзу20 Д. Коліуха. Він запрошує приїхати до Києва. Обіцяє забезпечити життя й створити умови для творчої праці. Винниченко не вірить у таку можливість, але це стає за підставу, щоб вирватися з Москви і виїхати принаймні на Україну. 17 серпня 1920 р. він вдруге їде до Харкова, щоб звідти перебратися до Києва. Дуже показовий для душевного стану Винниченка того часу є такий запис у «Щоденнику» від 14 серпня 1920 p.:

«Вважаю ці три місяці поневіряння по московських митарствах не загубленими для себе. Це школа самовиховання. Зберегти ясність і веселість духу після всіх ЦИХ прикростей, розчарувань, обманів, лицемірства, що довелося зазнати, — це великий успіх. Мало того: це є підготовча ступінь до дальшого, до більшого й тяжчого».

Виїхати до Києва відразу не вдалося. Велике повстання на Полтавщині перервало залізничний шлях між Харковом і Києвом. Довелося осісти на невизначений час у Харкові.

«Не можемо рушити з Харкова, — пише він 22 серпня, — бо повстанці розібрали залізничний шлях між Харковом — Полтавою — Києвом. Кажуть, що повстанські загони досить сильні. Скільки протягнеться наше сидіння ще й тут, невідомо».21

Тим часом його відвідує Дмитро Мануїльський. Знову нав’язує контакти X. Раковський. Починаються знову розмови про співпрацю. І нарешті 31 серпня 1920 року Винниченко нотує:

«Мої переговори з Раковським і Мануїльським щодо виїзду за кордон знову викликали питання про мій вступ у

20 Всеукраїнський центральний союз кооперативних товариств заснований в Києві 1917 р.

21 «Щоденник», запис 22 серпня 1920.

222

КП(б)У і в уряд. Вони не будуть ставити перешкод до виїзду, коли я настоюватиму, але Мануїльський, наприклад, дуже радить мені подумати і вступити до роботи».

Після довгих нових переговорів Винниченко згодився знову на розмови про керівну участь в уряді, але при умові, що будуть взяті до уваги його програмові тези про національно-державне будівництво в Украні. Мануїльський від імени ЦК запевнив Винниченка, що його програма не є перешкодою до співпраці. Треба тільки, щоб він ввійшов до уряду і розпочав практично запроваджувати свою програму в життя. Конкретно йому запропоновано посаду: заступника голови Ради народних комісарів, тобто X. Раковського, і народного комісара закордонних справ України. Але такі високі посади може посідати тільки член комуністичної партії. Тому Мануїльський запропонував подати відповідну заяву до ЦК КП(б)У. В. Винниченко погодився написати таку заяву, бо це була ще раз добра нагода викласти свою принципову позицію і погляди на сучаний стан політики комуністичної партії на Україні. Таку заяву-деклярацію Винниченко написав і 6 вересня надіслав до ЦК КП(б)У. 8 вересня Мануїльський домігся згоди Винниченка на обидві згадані вище високі державні посади. Винниченко принципову згоду дав, але остаточне рішення своє узалежнив від трьох моментів:

1) Від позитивного ставлення ЦК КП(б)У до його заяви;

2) від офіційного його прийняття в члени КП(б)У і

3) від затвердження його членом Політбюра ЦК КП(б)У.

Остання вимога для нього конечна. Він у політиці людина

стара і бита. Він знає, що долею його народу і країни керує не голова чи заступник Ради народних комісарів, а Політбюро, як найвищий політичний орган країни. Тому він, беручи на себе велику відповідальність перед українським народом за політику уряду, повинен належати до цього найвищого політичного центру.

На другий день, тобто 9 вересня, Винниченко від своїх прихильників, членів ЦК, довідався, що вчора, 8 вересня, тобто саме в той день, коли він Мануїльському дав принципову згоду стати заступником голови Ради народних комісарів і наркомом закордонних справ і коли ця вістка пішла вже до преси, Політбюро ЦК КП(б)У розглядало його деклярацію і відхилило її.22 X.

22 Там же, запис 9 вересня 1920.

223

Раковському було доручено переговорити з Винниченком і домогтися «поправок» у принципових його твердженнях. На це Винниченко відразу гостро негативно зареаґував.

«Ані на ніготь я не уступлюся, голубчики ви мої, з моїх принципіяльних позицій! Ви мусите уступитись!»

Трохи згодом він довідався, що справа не тільки в деклярації, а що його не долущено і в Політбюро. Це остаточно розв'язало Винниченкові руки: він не прийняв запропонованих йому посад і пропозицію ЦК вступити в КП(б)У відкинув. Цим, власне, й кінчилася вся історія його переговорів, вступу до КП(б)У і до уряду Христіяна Раковського.

«На цьому й кінчаються мої відносини з ними, — нотує він у своєму записнику 10 вересня 1920 року. — А цим закінчується й моя політична діяльність. Перейдено і це. Шукав гармонії, знайшов найбільшу дисгармонію, нечесність з собою. Не приймаю її, не можу прийняти. Шукатиму далі. Вона мусить бути як не тепер, то пізніше».

Правдоподібно 14 вересня він з дружиною і секретарем О. Баданом виїхав до Москви. З вепикими труднощами, перешкодами і ризиком йому вдапося 21 вересня покинути Москву. 23 вересня 1920 року він уже був за кордоном.

КОРОТКІ ВИСНОВКИ

Увесь хід моїх попередніх думок, уточнені дати, факти, низка автентичних джерел і документів, на які я посилався, думаю, дають мені підставу зробити коротко такі висновки:

1) Наприкінці травня 1920 року, на доручення групи українських діячів-еміґрантів, що називали себе тоді Закордонною групою УКП, щоб «урятувати, що можна»23 і «не випускати ініціятиви влади з українських рук»,24 В. Винниченко виїхав на Україну для переговорів.

2) Програмові пункти, які зобов’язували В. Винниченка в цих переговорах, були засновані на принципі незалежности і собор-ности України.

3) За чотири місяці переговорів, що були виповнені понижен-

23 Там же, запис 14 X 1919

24 Там же, запис ЗО. III. 1919.

224

ням, поневірянням, образами і навіть трагічними ситуаціями, а одночасно й найпривабливішими обіцянками особистих вигод, слави і розкошів, — В. Винниченко не пішов ні на які спокуси, не поступився ані на крок і в скрутний момент готовий був піти на самогубство, апе не відступитись від своєї програми державної не-залежности і соборности.

Щождо його участи в уряді Раковського, а звідси і його членства в КП(б)У, то ця справа, в світлі цитованих документів і фактів, виглядає так:

1) Тільки на початок четвертого місяця так званих переговорів дійшло до загального порозуміння між Винниченком і КП(б)У про співпрацю. Щоб цю співпрацю зробити реальною, треба було відбути кілька формальних процедур. 6 вересня 1920 року, на пропозицію ЦК КП(б)У (через Мануїльського), В. Винниченко подав деклярацію, у якій висловив свій принциповий погляд на сучасну і майбутню політику партії на Україні та дав свою згоду вступити до КП(б)У, але з умовою, що його введуть до Політбюра ЦК.

2) 8 вересня В. Винниченко дав згоду (при умові, що ЦК затвердить його деклярацію) прийняти в уряді Раковського дві посади: заступника голови Раднаркому і пост народного комісара закордонних справ України.

3) 9 вересня Винниченко довідався, що того ж 8 вересня, коли Мануїльський від імени ЦК вів з ним розмови про згадані дві високі державні посади, Політбюро ЦК розглядало його «деклярацію» і відкинуло її. У той же день Винниченко відкликав свою вчорашню згоду ввійти до уряду і одночасно відтягнув свою заяву про вступ в КП(б)У.

4) 10 вересня 1920 року вже і всякі дальші переговори він перервав, а, правдоподібно, 14 вересня покинув Харків і виїхав до Москви. 21 вересня мав уже на руках візу і того ж дня покинув Москву. 23 вересня 1920 року він уже був за кордоном.

Отже, ці незаперечні факти стверджують, що:

а) Ніколи В. Винниченко не був членом КП(б)У.

б) Не був він також ніколи і членом уряду Христіяна Раковського.

в) Усякі розмови про «розбудову» «міністерства заграничних справ», а пізніше «міністерства війни» — це цілковита вигадка.

«Нові дні», Детройт — Торонто, лютий-березень і травень-червень 1970, стор. 11-14 і 11-15.

225

ЯК МИ КРИТИКУЄМО?

{Про деякі спроби критичного перегляду посмертних публікацій творів Володимира Винниченка)

Ювілейні дати Володимира Винниченка: 90-річчя від дня народження (1970), 20-річчя від дня смерти (1971) і 70-річчя від появи першого його твору (1972) та перші публікації його не-друкованої чи забутої літературної спадщини («Слово за тобою, Сталіне!», «На той бік» та початок роману «Поклади золота» в альманасі «Північне сяйво» ч. 5) спричинилися не тільки до пожвавлення праці над спадщиною покійного письменника, але й до появи в періодичній пресі (еміграційній, радянській та сатепітній) цілого ряду більших і менших статтей і заміток. Підсумковий огляд усіх основних критичних і пубпіцистичних виступів за останні роки про Винниченка ми ппянуємо подати в окремій, ширшій статті. Тут же хочемо звернути увагу пише на три публікації постійного співробітника «Свободи» пана В. Давиденка. Маємо на увазі такі його статті: 1) «Контроверзійний Винниченко» («Свобода», 11 листопада 1970 p.); 2) «Останній роман Винниченка» («Свобода», 1 вересня 1972 p.); 3) «Найгірший роман Винниченка» («Поклади золота»), («Свобода», 21 жовтня 1972 p.).

Творчість В. Винниченка, очевидячки, давня пристрасть і «пасія» В. Давиденка. Це видно з кількох відступів і зауваг, що просмикуються повз загально прокурорський офіційний тон його статтей. Про це також свідчать ще деякі й інші факти. Перший, ще в давні-давні діпівські часи, либонь у Ганноверському ДіПі таборі року 1947-1948, у в-ві «Заграва», за редакцією В. Славка (що. як

226

відомо, є Alter Ego пана В. Давиденка) вийшла збірка оповідань В. Винниченка «Краса і сила». Прошу взяти до уваги, що то був час, коли Винниченко, хоч був ще живий, але тотально забутий та іґнорований більшістю еміграції. І ось саме тоді В. Славко, вперше серед емігрантів, видає збірку вибраних оповідань Винниченка і цим підкреслено пригадує спантеличеній еміграції про несправедливо забутого талановитого письменника.

Факт другий. Уже року 1968, коли навколо спадщини Винниченка почався жвавіший рух, коли появився у «Свободі» «Лист до редакції» професора Віктора Приходька, де питання спадщини Винниченка ставилось у широкому культурно-національному аспекті, коли слідом за цим у пряшівській газеті українською мовою «Нове життя» (27. VII. 1968) появився «Відкритий лист до Григорія Костюка, голови Винниченківської Комісії УВАН у США» від словацького вченого-україніста д-ра Михайла Мольнара з центральним запитанням «Яка ж буде доля рукописної спадщини Винниченка?», а паризька газета «Українське слово», перша у нашому закордонні, підхопила запит д-ра М. Мольнара й українській еміграції кинула заслужений докір, що «за нещасливим політиком ми забули про великого письменника» (11 серпня 1968), — отже саме в той час пан В. Давиденко, під час зустрічі з автором цих рядків, висловив глибоке занепокоєння, що досі архівні матеріяли, зокрема романи Винниченка, не опрацьовані і не опубліковані.

Ми навмисне пригадуємо ці епізоди з літературних зацікавлень п. В. Давиденка, щоб було ясно, що від нього можна бупо сподіватися добрих, не конче похвальних, але солідних критичних відгуків на кожну публікацію з архівної спадщини В. Винниченка. Та, на жаль, так не сталося. Згадані вище статті В. Давиденка нас гірко розчарували. їм забракло не тільки об'єктив-ности, але й елементарної солідности, яка зобов’язує кожного, хто береться за критичне чи журналістичне перо. Щоб не бути голослівним, звернімось до тексту тих статтей.

Перша стаття, що нею розпочав В. Давиденко свою «винниченкіяну», називалася «Контроверзійний Винниченко». Стаття була опублікована 11 листопада 1970 року. Щоб була зрозуміліша причина появи її, варто пригадати читачам про деякі тогочасні події в нашому літературно-громадському житті. То був рік, коли культурна українська спільнота в усьому світі скромно

227

відзначала 90-річчя від дня народження Володимира Винниченка. Прочитано кілька доповідей і влаштовано кілька літературних вечорів, присвячених цій даті. Винниченківська Комісія УВАН у США влаштувала була наукове засідання з участю Івана Фізера, професора Ратґерського університету, Лариси Онишкевич, докто-рантки Пенсільванського університету, Валеріяна Ревуцького, професора Університету Брітанської Колюмбії (Ванкувер, Канада), Григорія Костюка, голови Винниченківської Комісії УВАН. Одночасно в деякій еміграційній націоналістичній пресі появилося кілька безвартісних, але злобних памфлетів та заміток з дальшим очорнюванням В. Винниченка.

На Україні від початку 1960-их років, серед творчої мистецької й наукової інтелігенції, почався виразний рух за «реабілітацію» Винниченка, за зняття заборони з його творів, за відведення йому належного місця в історії української літератури. Досить згадати працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з його відважним і чесним протестним вигуком: «А як без Винниченка бути з історією української літератури?», голосну справу «Питання Винниченка» на 5-му з’їзді Спілки письменників України 16-19 листопада 1966 p., статті в самвидавному «Українському віснику», публікацію вибраної збірки оповідань Винниченка в Чехо-Словаччині та знамените переднє слово до неї, статті в «Календарі» УСКТ в Польщі тощо. Все це в цілому, очевидячки, викликало занепокоєння в керівних партійно-урядових верхах України. Бо з свого боку вони розгорнули широким фронтом протидію. Одним із факторів цієї урядової протидії були статті про В. Винниченка, вміщені в київській «Літературній Україні» («Перед судом історії», 4 серпня 1970), та в «Радянському літературознавстві» («Про В. Винниченка», ч. 8, 1970). Автор останньої статті, член-кореспондент Академії Наук, Євген Шабліовський, колишній, за доби Єжова, «член троцькістсько-на-ціоналістичного терористичного бльоку», довголітній в’язень сталінських тюрем і концентраків, звільнений і реабілітований після 1956 року, тепер слухняно і добре виконує завдання своїх дресувальників. Симулюючи вчений тон і об'єктивність міркування, він намалював такий портрет Винниченка, який для них був потрібний. Не менше старання і сприт виявила в «Літературній Україні» і бригада із трьох «кандидатів філологічних наук» (С. Зубков, А. Ковтуненко і Ф. Погребенник).

228

Але не треба бути ні академіком, ні кандидатом наук, щоб, прочитавши ці статті, побачити, що обидві вони зроблені на один копил. Це значить, що схему хтось «спустив згори». А бідні вчені та літературні тлумачі, вже кожний на свій лад і спроможність, мусів наповнювати її належним змістом. Яка ж то схема життя й діяльности В. Винниченка, що нею обдарували нас радянські літературознавці в 90-річчя від дня народження письменника? Стисло вона виглядає так:

1) Не вільно відокремлювати Винниченка-письменника від Винниченка-політика. «Винниченко від початку і до кінця поєднував у собі політика і художника».

2) У перший період своєї творчости (1902-1906) він ще можливий. Писав про наймитів, заробітчан, сільсько-господарчий пролетаріят. Сповнений духом протесту проти гнобителів.

3) Другий період (1907-1917) — це вже зрада ідей революції 1905 року, ренегатство, наклепи на революціонерів, просла-влювання індивідуалізму, копирсання в психіці гнилих інтелігентів, занепадництво (декаданс), проповідь націоналізму та відриву українського народу від російського.

4) Третій період (1917-1920) — вже одверта контрреволюція. Очолював буржуазно-націоналістичний уряд Центральної Ради, був головою Директорії, активно боровся проти радянської влади навіть тоді, коли розчарувався в УНР і ніби визнавав радянську владу. Але це «визнання», на думку академіка, було лише спробою «прищепити» до комунізму «національну ідею». А це ще гірше, ніж буржуазний націоналізм.

5) Четвертий період (1921-1951) — це «емігрантський смітник», виповнений творами, що «спрямовані на утвердження ідей войовничого націоналізму, пройняті духом індивідуалізму, асоціяльности».

На вивершення цього «портрету» бригада «кандидатів наук» проговорилась, що їх господарів не меншою мірою турбує також те, що робить із спадщиною Винниченка еміграція.

«Останнім часом деякі кола буржуазно-націоналістичної еміґрації все більше чіпляються за постать Винниченка, прагнучи використати його ім’я і твори в брудній наклепницькій кампанії проти Радянської України”. Своїм же підлеглим читачам вони радять пам'ятати, що Винниченко «був і залишився до кінця свого життя українським буржуазно-націоналістичним діячем, затятим

229

ворогом радянської влади і як письменник в цілому стояв на антинародних позиціях». Отже, мовляв, не рипайтесь і не сподівайтесь «реабілітації».

На ті епяборати, що з літературною критикою, а тим більше — наукою, не мають нічого спільного, першим відгукнувся В. Чаппенко двома статтями: «Винниченко перед судом московського імперіялізму» («Свобода», 19 серпня 1970) і «Чи був Винниченко декадентом?» («Свобода», 15 жовтня 1970). З тими чи іншими думками чи аргументами В. Чапленка можна погоджуватися чи не погоджуватися. Але не можна не бачити що В. Чапленко влучно підкреслив кричущу необ'єктивність київської критики, її каґебівське, а не літературне джерело та вказав на ігнорування нею літературно-мистецьких вартостей Винниченко-вих творів. Після цих статтей В. Чапленка відразу ж появилася у «Свободі» стаття В. Давиденка, про яку йде мова. Враження було таке, що В. Давиденка не задовольнила позиція В. Чапленка, і він вирішив подати свою версію розуміння загального портрета Винниченка. Основний характер його версії вже визначала сама назва статті: «Контроверзійний Винниченко». Є підстави думати, що для В. Чапленка, як і для кожного об’єктивного історика пітератури, Винниченко з усіма своїми кращими і гіршими, вдалими і невдалими творами, щасливою чи нещасливою політичною біографією, — насамперед видатний і талановитий український письменник. І саме на цьому В. Чаппенко акцентує свою увагу. В. Давиденко починає свою статтю з твердження, що при обговоренні спадщини письменника треба виразно розмежовувати Винниченка-письменника і Винниченка-політика. Цим він ніби, з одного боку, послухався поради редактора «Українського слова», а з другого, — заперечив поставу цього питання в сучасній радянській критиці. Там категорично стверджують, що відокремлювати літературну творчість Винниченка від політичної діяльности ніяк не можна, бо «Винниченко від початку і до кінця поєднував у собі політика і художника» (Є. Шабліовський, згадувана стаття). Ми не маємо змоги тут докладніше розглянути цю цікаву історико-пітературну проблему. Тому залишимо її на боці до слушного часу. Висловимо тільки наше загальне враження, що поставлену принципово свою тезу В. Давиденко на практиці звів до нуля. Користуючись вульгарно-соціологічною методою в підході до літературних творів, В. Давиденко забув про свою

230

деклярацію. Він, як і більшовицькі критики, змішав і письменника, і політика, а в кінцевих висновках своїх очорнив Винниченка не менше, ніж це зробили сучасні радянські критики. Ця метода завела нашого критика до того, що його спроба подати схему творчо-літературного портрета Винниченка засадничо не різниться від портрета, намальованого радянськими критиками. Докладніше зіставлення цих різних своїм спрямуванням схем дало б нам дуже цікаву й «зворушливу» картину. Але це не істотне в цих наших розмовах і місця для цього тут нам бракує. Ми хочемо зупинити увагу читачів на актуальніших питаннях порушених критиком. Маємо на увазі три закиди, що їх В. Давиденко зробив на адресу Винниченка в своїх статтях.

Закид перший: В. Винниченко був совєтофілом, шукав порозуміння з більшовиками, їздив до Москви, щоб виторгувати там права для України і взяти участь в українському радянському уряді.

Закид другий: у найтяжчі роки національно-визвольної боротьби, стоячи на чолі українського уряду, Винниченко противився творенню українського війська.

Закид третій: Винниченко виступав і відіграв ганебну ролю під час паризького процесу 1926 року над убивником С. В. Петлюри Шварцбартом.

Ми вже не кажемо про те, що якби навіть ці три гріхи Винниченка-політика дійсно були фактом, то й тоді з п’ятдесятирічної давности, при оцінці Винниченка-письменника, це не повинно б грати будь-якої вирішальної ролі. Можна аж ніяк не поділяти тих чи інших політичних поглядів чи публіцистичних висловлювань письменника, але одночасно шанувати й цінити його мистецьку творчість. Світова література (в тому й українська) має чимало прикладів, коли політичні деклярації чи навіть суспільна діяльність того чи іншого письменника стоять у цілковитій суперечності до об’єктивної ролі його літературних творів Досить лише згадати в цьому аспекті бодай таких письменників, як Бальзак, Міцкевич, Достоєвський, Гамсун, Піранделпьо, Езра Павнд, а з українців — Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Панько Куліш, щоб переконатись, що суперечливість письменника-мистця і політика явище дуже часте, і що місце письменника в житті народу визначають його мистецькі твори, а не політичні чи якісь інші коньюнктурні заяви. Державні

231

народи це розуміють і завжди роблять з цього пожиточні для добра своєї культури висновки. У нас, на жаль, часто буває навпаки.

Але повернімось до істотного: до розгляду згаданих закидів. Закид перший належить до найзаплутаніших, до найзатьмарені-ших партійними і соціальними ресентиментами питань нашої найновішої історії. А тимчасом документів для правдивого вияснення цього питання збереглось чимало. їх спокійне й безстороннє вивчення — це завдання нашого часу. Дещо тут уже зроблено. Маємо на увазі статтю В. Чапленка — «Чи був В. Винниченко в уряді X. Раковського?» («Українські вісті», 8 грудня 1968), та статтю Г. Костюка — «Місія В. Винниченка в Москві і Харкові 1920 року» («Нові дні», лютий-березень та травень-червень 1970 року). Це, правда, тільки ще скромні початки. Але й вони вже стверджують, що це «совєтофільство» Винниченка було лише одчайдушним кроком у безвихідді, було спробою (може й хибною, але в глибокій вірі) «урятувати, що можна», розпачливою спробою «не випускати ініціятиви влади з українських рук». Винниченко свідомий був великого ризику й небезпеки свого тодішнього кроку. Про це красномовно свідчать такі два записи у «Щоденнику»: ЗО квітня 1920 року він нотує:

«Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу пониження, образ, тривоги, боротьби було мною випито...»

А в момент виїзду 16 червня 1920 він записує:

«Я їду в стан противників. Іду з тим, щоб зразу ж там, у них, серед них, боротися за ті умови, які ніби ними тепер признаються... Хто переможе?»

З усіх цих плянів і надій, як відомо, нічого не вийшло. Дійсність показала, що розрахунки його були марні. Він збагнув свою помилку, припинив розмови й виїхав за кордон. Повернувшись, він написав знамениту брошуру «Революція в небезпеці», видану кількома західніми мовами та цілу низку статтей. У цих публікаціях він заплямував комуністичну диктатуру як антинародню. Від того часу минуло понад 50 років. Винниченко не один раз осуджував і своє і своїх сучасників радянофільство. Загляньмо до найінтимнішого його документу — до «Щоденника». З травня 1937 року він нотує:

232

“Копаю, махаю бешею,' гнуся, потію й думаю: а все ж таки, як мені йдеться і як усе ж таки діє в житті людей закон тайної справедливости. Коли б я не мав таких та таких переконань, коли б був не чесний з собою й іншими, коли б схибнув душею і за свої особисті інтереси був продався і лишився ми переїхав на Україну, скільки стражданні, й горя я за це мав би, як закон справедливости (підкресл. моє — Г. К.) відбився б на мені? Де б я був тепер? На каторзі,чи на тому світі, після багатьох мук і пониження?»

Або чого варті з погляду критики совєтофільства одверті думки одного з центральних героїв роману «Слово за тобою, Сталіне!» професора хемії Сергія Іваненка, колишнього українського есера, що перейшов був до комуністичної партії:

...«ми всі були чесними наївниками. Ми теж, повіривши Москві, хотіли творити нове життя, соціалізм на Україні... Хотіли бути активними, послідовними, самовідданими ідеї визволення... Ми пішли на співробітництво з ними. А вони нас схопили за горло і примусили стати їхніми покірними сексотами, безсловесними підлими рабами, катами своєї власної батьківщини, нашої прекрасної України» (стор. 240-241).

Хіба ж це не звучить як осуд себе і пересторога для інших? І то в наш уже час, бож ці слова написано 1950 року. Ми не думаємо, що після таких осудів і визнань своїх тактичних помилок видатним письменником і політичним діячем все ж таки з боку його критиків є морально дозволеним цього не помічати і продовжувати далі кидати в нього камінням. Якщо це продовжується, то хай це залишається на сумлінні тих критиків. ★

Закид другий, що Винниченко противився творенню українського війська, належить до найдавніших мітів, що його вигадали політичні опоненти не тільки Винниченка, а й цілої Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. Цей закид заснований на якомусь великому непорозумінні. Навіть при нашому невмінні зберігати історичні документи є все ж таки чимало

' Беша (франц. мовою La beche) — тризуба сапа, що її вживають для сапання городу, підгортання кущів винограду, жасмину тощо.

233

фактів, які цю вигадку спростовують. Ми не можемо в газетній статті зупинитися ширше на цьому питанні. Це справа окремого солідного дослідження, на яке давно вже чекає наша спільнота. Тут ми зупинимось тільки на кількох моментах. Нам трудно зрозуміти тих, що кидають обвинувачення М. Грушевському чи В. Винниченкові, що вони «противилися творенню українського війська». Бож усі доступні нам документи тієї доби свідчать, що саме це їх найбільше непокоїло. Чи ж не відомо, що якраз М. Грушевський свою ширшу, спеціяльно на потребу дня відродженої нашої держави написану працю під назвою «Підстави великої України», розділ IV-ий, присвятив саме армії? Виходячи з основного свого заложення, що «охоронним засобом нашої держави має бути армія» (підкресп. моє — Г. К.), він розробив, сказати б, цілий кодекс моральних, патріотичних і організаційних засад української національної армії. Чи ж не М. Грушевський з тоном докору і розпачу, на початку 1918 року, висловив знамениту фразу:

«Справді, як легко у нас зібрати великий і гарно зіспіваний хор, і як — виявилось — трудно зладити добрий, дисциплінований курінь на оборону українських воль-ностей!»

Чи ж не Грушевський і Винниченко у відповідь на відомий ультимат Ради народних комісарів Російської Радянської Республіки, у грудні 1917 року, не пішли на капітуляцію, а мужньо прийняли виклик і дали наказ українській армії боронити кордони України від більшовицьких загарбників? Чи ж не Винниченко саме в той час написав свій знаменитий памфлет «Сини-базарники», гостро спрямований проти безідейних затурканих і темних синків нашого народу, що ухилялися від обов'язку боронити свою батьківщину, що оголошували «нейтралітет» і лузали на базарах насіння? Де ж вони, — писав Винниченко, — ті «сини запльованої, знасилуваної істинно-русскими молодцями Неньки? Ах, синки п'яненькі лускають насіння в казармах, продають на базарах папіроси й ходять під ручку з істинно-русскими большевиками... Лускайте насіннячко, сини України, чапайте п'яними ногами по казармах, колись лускатимете інше насіння, яке виросте з вашої ласки у Рідній Україні».

Уже тільки ці слова говорять про щось зовсім інше, ніж «противлення творенню українського війська». Коли ж згодом

234

Винниченко, на доручення Українського Національного Союзу очолив Директорію, то щоб надати їй життєвої сили, він насамперед вирішив дві справи: перша — домовився з командиром корпусу Січових Стрільців полковником Євгеном Коновальцем про цілковиту підтримку й спільну акцію, і друга — запропонував у члени Директорії кандидатуру С. Петлюри й обстояв його (як відомо, С. Петлюра не був присутній на тому таємному засіданні) як головного отамана, відповідального за розбудову повстанчої, а потім регулярної армії УНР.

Про що це все свідчить? Це свідчить, що В. Винниченко не мислив собі існування Української Народньої Республіки без великої міцної й дисциплінованої армії. Коли ж після першої переможної хвилі, на початку 1919 року, з різних причин армія наша не зростала, не зміцнювалась, а почала розхитуватись, дисципліна слабшати, непослух окремих отаманів зростати, то цей стан у Винниченка, як Голови Директорії, викликав велику тривогу. Його щоденні нотатки за цей час виповнені трагічно-розпачливими записами про безладдя в армії, про неуміння її керівництва зміцнити і розбудувати її. На цьому ґрунті, до речі, і почався перший його конфлікт з С. Петлюрою, що пізніше, як відомо, розрісся в цілковите розходження. Ми тут не говоримо, мав чи не мав рацію Винниченко в цих своїх записах. Це питання окреме і спеціяльне. Ми цим хочемо тільки ствердити, що питання міцної, дисциплінованої й ідейно відданої української армії в час національно-визвольної боротьби було для Винниченка питанням життя і смерти. І це ще раз підкреслює всю безпідставність закидів про ігнорування ним збройних сил відродженої української держави.

■х

І нарешті третій і, здавалось би, найдражливіший закид, що ним відважно послуговується В. Давиденко, це про участь і ролю Винниченка в паризькому процесі над убивником С. Петлюри Шварцбартом. Знову скажу: це питання такого характеру і ваги, що йому давно пора приділити окреме солідне дослідження й остаточно усунути всі баламутства, що з цим пов'язані. На жаль, досі такої праці нема. Замість того гуляє собі й далі міт про «ганебну ролю» Винниченка на процесі Шварцбарта Кажу міт, бо Винниченко на процесі Шварцбарта в Парижі в жадній ролі не

235

виступав. Закиди, що він виступав у ролі свідка Шварцбарта. — це звичайна провокативна вигадка. Ті судові матеріяли, які нам відомі, імени Винниченка в будь-якій ролі на суді не подають. Цей безпідставний закид, цю неправду Винниченко ще за життя спростовував кілька разів. Пригадую тут його заяву в цій справі ще 1938 року в брошурі «Перед новим етапом». У примітці на стор. Звій він дослівно писав таке:

«Французький суд виправдав Шварцбарта і тим визнав, що Петлюра ніби дійсно був винний за погроми. Це глибока помилка і несправедливість. Ніколи С. Петлюра погромів не організовував і не міг організовувати Мої противники однобічники обвинувачують мене, що я виступав на суді в Парижі на боці Шварцбарта. До останнього часу я не знав про таке обвинувачення. Довідавшись про нього, я, розуміється, зараз же спростував цю неправду. Я на суді зовсім нірк не виступав. Оборонці Шварцбарта звернулись, правда, до мене з пропозицією дати свої зізнання на суді і я згодився. Але з умовою, що я виступлю як свідок не Шварцбарта, а прокурора, що я виступлю проти Шварцбарта. Але так само проти тих українських свідків, які, обороняючи честь Петлюри, «передавали куті меду» і заявляли, що ввесь український нарід був погромником. Я хотів спростувати цей ганебний і шкідливий наклеп на нього. Але на даних умовах мене на суд не було допущено». (Підкр. моє — Г. К.).

Записки Винниченка, які він готував до виступу на суді і які зберігаються в його архіві, красномовно і докладніше це стверджують. Ми не маємо змоги тут зацитувати їх повністю. Зупинимо увагу бодай на двох, на нашу думку, центральних точках цих записок.

1) «Вороги української незалежної державносте — нотує Винниченко, — вживають усіх заходів, щоб показати (на суді

— Г. К), що ввесь український нарід є антисемітськи наставлений. Мета цього — викликати зневагу до українського народу, як народу погромників і заперечити його право на незалежне державне життя.

2) Тут на процесі деякі вороги Петлюри малюють його як диктатора з необмеженими правами і владою. Все це

236

змалювання Петлюри — плід навмисного і ненавмисного непорозуміння. Це була людина зосім непридатна до ролі диктатора...

... Деякі євреї С. Петлюру представляють як переконаного антисеміта, як свідомого погромника, на зразок російських генералів, яких вся ідеологія була побудована на антисемітизмі. Я повинен заявити, що Петлюра жодною мірою не був подібний до цих генералів і ні ідейним, ні умисним погромником не був».

Ось що хотів ствердити на суді своїм свідченням Винниченко. Але такого свідчення аранжери вбивства Петлюри побоялися і вони Винниченка на суд не допустили. І все ж таки, незважаючи на ці очевидні факти, несумлінні Винниченкові противники манія-кально повторюють вигадану історію про його ролю на процесі Шварцбарта у Парижі.

Отак повівся з «контроверзійним Винниченком» В. Давиденко. У другій статті «Останній роман Винниченка» В. Давиденко дав свою оцінку першій публікації з недрукованої спадщини письменника — роману «Слово за тобою, Сталіне!». Треба сказати, що ця стаття написана в лагіднішому тоні й має познаки об’єктивного наставлення. Критик відважується сказати, що йде мова про твір «колись найпопупярнішого в Україні письменника», що й у цьому останньому, написаному на схилі віку, романі автор «рясно приоздоблює... текст свіжими образами, веде розповідь невимушено, динамічно, уміє зацікавити читача фабулою й окремими фрагментами», що «жіночі персонажі в цьому романі, як і в більшості творів Винниченка, викликають у читача симпатію», що «письменницькою інтуїцією Винниченко зумів... схопити і в мистецькій формі змалювати атмосферу загального страху, що панувала в СССР, а зокрема на Україні в часах Сталіна, представити систему донощицтва, що пронизує всі клітини суспільного організму, включно з родиною, в якій син доносить на батька, а батько на сина». Правда, критикові не вдалося глибше збагнути філософсько-соціяльні проблеми, що їх поставив в основу свого роману Винниченко. Ні найбільш тривожна проблема сучасного світу — війни і миру, ні мариво смертельного безвихіддя із перманентних світових конфліктів, ні ідея колектократії, чи за найновішим визначенням — конвергенції, як шукання виходу із цієї межової ситуації, ні глибоко схоплена соціяльна анатомія

237

сучасного радянського суспільства з його кричущим становим чи клясовим розмежуванням, ні тонко вирізьблена психологічна особливість людини тоталітарного світу, ні своєрідна постава національної проблеми, ні нарешті місце цього роману в світовій літературі, на що вникливо звернув увагу інший критик (Ігор Качуровський. Про «новий- роман В. Винниченка, «Український голос», Вінніпег, 27 вересня 1972), — ні одна з цих, кажу, кардинальних проблем, які лежать в основі сюжету роману «Слово за тобою, Сталіне!», не привернула належної уваги критика. Але ми за це не маємо до нього претенсії. Він написав те, що міг написати, схопив те, що дійшло до його свідомости. Але в статті є, на нашу думку, кілька хибних тверджень, а ще більше, через хапливість і неувагу, прикрих помилок, на які варто тут указати. В. Давиденко, наприклад, твердить:

«Центральні постаті роману — родина Іваненків, колишніх есерів, на тлі 1936-38 років видається нереальною».2

Неуважно читав критик роман. Події в родині відбуваються не на тлі 1936-38 років, а на тлі життя СРСР після Другої світової війни — 1948-1950 років. На тлі нового, вже післявоєнного терору. Події сталінського терору 1934-39 просмикуються в романі тільки в жахливих спогадах дієвих осіб старшого покоління. І ще нижче Давиденко пише: «Така комбінація з священиком, політв’язнем і чекістом у часах сталінського терору була виключена». Чи була така комбінація виключена в добу сталінського терору 1934-39 років, про це не будемо говорити. Бо ті роки, як ми вже ствердили, існують в романі тільки як епізодичні спогади. Але що така комбінація була не тільки можлива, а й реальна в повоєнну добу, коли Сталін відновив всеросійський патріярхат і спрямував його до світової пропаґандивної і розвідчої акції, це абсолютно ясно. І Винниченків комбінований образ своєю багатопляновютю тільки підкреслює мистецьку вникпивість автора.

Бере В. Давиденко під сумнів і макабричний епізод «обробки» в «міліції» підлітка Івасика Іваненка на донощика. До речі, слово «міліція» критик сприймає і трактує дослівно, в той час, як це сло-

1 Читачів просимо вибачити Цей нефортунний спосіб узгодження

належить не нам, а оборонцеві чистоти «літературних норм» п В Давиденкові, так само йому належить не зовсім підперте мовними нормами написання -контроверзійниИ», замість прийнятого «контро-версійний».

238

во в загальному контексті роману грає функцію очудненого образу. Це звичайний мистецький засіб посилити враження «лереверненням» значення. Бере під сумнів В. Давиденко і той момент, коли після екзекуції, примусивши Івасика стати донощиком, йому забороняють будь-кому розповідати про те, що з ним було. — «Невже ж за таких дурнів мав автор чекістів?» — вигукує повчально критик. На це лише можна сказати: поминувши право автора на гіперболу, сумніватися в такій «дурості» чекістів може лише той, хто мав щастя не потрапити на конвеєр тієї «установи». Всі, кого в тій чи іншій мірі перемелювали триби тієї диявольської машини, знають, що поданий у романі епізод з Івасиком не є навіть вигадкою.

Але найприкріше в цій статті — це якась незрозуміла, ба навіть недозволена неуважність автора. Він безцеремонно плутає імена, ситуації, епізоди. Для нього раптом в’язень Марко стає Євгеном, Івасик — перетворюється на Сергійка і розповідає він свою історію в «міліції» не батькові, як це діється в романі, а якомусь вигаданому критиком «дядькові» і т. д. І все ж таки, скажемо на закінчення, не дивлячись на всі ці недоліки, стаття ця була ще можлива. З неї хоч дрібку правдивої інформації читач міг мати.

Але цього не можна вже зовсім сказати про третю статтю В. Давиденка — «Найгірший роман Винниченка-. Загально від цієї статті враження таке, що хтось грізний накричав на автора3 за його ліберальне ставлення до Винниченка в попередній статті, і він вирішив «виправитись». Зачіпкою для цього йому послужила нова публікація проф. Яром Славутичем в альманасі «Північне сяйво» ч.5 першої частини найдавніше написаного, але й досі не опублікованого роману В. Винниченка «Поклади золота». Придивімось ближче до цієї, ми сказали б, перефразовуючи критика, «найгіршої

1 Наше припущення стало ймовірним, коли оце ми щойно прочитали в

нужденному циклостилевому журнальчику, під претенсійною назвою «Клич націі», статтю якогось Юрія Ратича «Кому і для чого потрібна апологія

Винниченка та його "творчост."», де дійсно на Давиденка сильно нагримано за його ухип від генеральної лінії партії Хоч стаття Ю. Ратича —-це лиш маячіння, виповнене злобою, провокативними натяками і нашіптуванням. проте орган, у якому вона друкована, репрезентує, здається ортодоксальну лінію бандерівського націоналізму. А це має свою вимову.

239

статті» В. Давиденка.

Насамперед дещо про принципове. Копи перед нами архівна публікація давно написаного твору й давно померлого письменника, то це значить, що і письменник, і його твір (який би він не був) — це вже наша історія. Тут ані обурення, ані заперечення, ані порада щось змінити — недоречні. Бо ані редактор, ані видавець, ані сам критик уже не можуть, бо не мають права, твір поправити на краще. Твір, як документ, уже залишиться для нашої історії таким, як він є.

Щоб оцінити мистецький твір, а особливо, щоб судити його, треба конче прочитати уважно ввесь твір. Давати оцінку, а ще гірше — авторитетний присуд на підставі поверхового перегляду і частинного знання твору, це — лагідно кажучи — «відважно». Саме таку «відвагу» виявив пан В. Давиденко в статті, про яку в нас іде мова. Прочитавши тільки першу (і то меншу!) частину роману, не знаючи цілої фабули, не знаючи, до яких ідейно-суспільних та моральних висновків приведе читачів діяпектика життя і дії героїв роману — критик на підставі кількох довільно висмикнутих цитат робить прокурорський висновок: «Найгірший роман Винниченка». Логіка така: ніби всі дотеперішні романи були погані, а цей — найгірший.

Рукописні матеріяли В. Винниченка, звичайно, потребують фахової мовно-літературної редакції. І це, ми думаємо, добре розуміє редактор тексту «Покладів золота» Яр Славутич, автор кількох підручників з мови та літератури для шкіл. Але через якісь, нам ближче невідомі причини (а їх у наших умовах часом є дуже багато), проф. Ярові Славутичеві не вдалося зробити належну технічну коректу тексту. Тож нічого надзвичайного не було б у тому, щоб читач чи фаховий критик дружньо вказав на ті чи інші коректорські мовно-літературні недогляди. Це бупо б доречно і корисно для дальшого опрацювання архівних матеріяпів узагалі. Але критика це, мабуть, цікавило мало. Вказавши на пару коректорських недоглядів, він переходить до мовно-стилістичних засобів роману. А це вже справа не редактора, а автора. Він, мовляв, «мовно-літературними нормами нехтує чи й взагалі їх не знає». І для прикладу наводить кілька довільних і на свій лад цитованих уривків. Пригляньмось до деяких із них.

«Дно каналу мокро блищить фарбами (?) ліхтарів...» Погане, мовляв, речення, недоречно вжито слово «фарбами». На це й

240

поставлено після цього слова великий знак «?». Вже цей перший приклад насторожує читача, що знає текст роману і взагалі розуміється на літературі. Чому це не можна вжити в такому сенсі слово «фарба»? Таж у тому самому розумінні ми його зустрічаємо як у клясиків наших — Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, так і в багатьох навіть сучасних наших письменників (В. Сосюра, М. Трублаїні та інші)! Це мусів би знати критик. А щодо цитованого речення в цілому, то це просто довільно вирвані з тексту слова, які нічого не говорять. Справжнє звучання цих слів у тексті таке: герой роману сидить у каварні й дивиться у вікно на паризьку вулицю, де періщить дощ з вітром.

«Вітер дугою напинає патьоки дощу; і здається, хтось тягне великого волока каналом вулиці. Людська риба прожогом тікає по закутках або, нап’явши над собою круглі чорні бульби, безладно, безпотрібно совгається то в один бік, то в другий. Дно канапу мокро блищить вогнями й фарбами ліхтарів і реклям».

Поминаючи те, що це прегарний, талановито схоплений, чисто винниченківський, свіжий і динамічний образ-пейзаж, читач бачить, що цитована критиком фраза не відповідає оригіналові. Що вона не тільки довільно вихоплена з тексту і тим знекровлена, але й зфальшована. Підкреслені нами слова, що грають дуже істотну мистецьку ролю в реченні, критик викинув без будь-якої вказівки на таку операцію.

Але підемо далі. «Незнанням мови» або «нехтуванням літературних норм» критик вважає ще такі речення чи вислови: «Він дрібненько підбігає до піжка», «беззвучно котяться сльози», «Вспизує Фінкель», «Гунявий пришиблено підводиться» і ще кілька подібних зворотів. Чому ці (здебільшого влучні, метафоричні) звороти мають свідчити про «нехтування літературними нормами», це вже секрет критика. Але читач мусить знати, що ці цитати вихоплені з тексту не тільки механічно, без урахування їх сенсу і контексту, але й подано їх недбало і зфальшовано. Якби читач хотів звірити ці цитати з оригіналом, то кількох він не зможе знайти в друкованому тексті, бо на вказаних сторінках цих зворотів нема. Критик безбожно плутає сторінки. Кілька поданих цитат зфальшовано в той спосіб, що, як ми вже вказували, критик викидає з них слова або й ціпе речення і ніде про це не вказує. Наприклад, автор цитує ...«заважати комусь проходити» і вказує

241

стор. 61. На цій сторінці таких слів нема. їх критик довільно зфабрикував з такого речення: «він (один з героїв роману — Г. К.) делікатно відходить до стіни, щоб не заважати іншим проходити на сходи». Або ще: ... «женитися на дівчатах» подано так, ніби це точна цитата. А насправді після «на» випущено безцеремонно слово «кафешантанних». Зате після «на» стоїть застережливий знак «?». Мовляв, неправильний зворот. Чому? Аджеж українська мова знає рівнобіжно дві форми: женитися з ким і (рідше) на кому.

Але не будемо більше зупинятися на цих «винаходах» критика. Скажемо тільки, що в поданих ним цитатах де-не-де можна зауважити коректорські недогляди, але це аж ніяк не свідчить про нехтування автором роману мовно-літературних норм.

Перейдемо тепер до головного, до критики змісту роману.

Вульґарно-соціологічна метода в аналізі літературного твору, яка завжди давала найбільше простору для поверхових публіцистичних філіпік, не дозволила нашому критикові вглибитись і зрозуміти роман «Поклади золота». Він поверхово пробігся по сторінках першої опублікованої частини і вважав, що цього досить, щоб зробити присуд: роман «поганий», «недороблений». «Жодної ідеї в творі не заложено». Тогочасну українську еміграцію компромітує. «Прославляє чекістів». «Насичений жовчю та ненавистю до інакшомислячих» і т. д. Вже навіть з переліку цих кількох негативів роману видно, що щось тут з логікою визначень та оцінок не в порядку. Якщо дійсно роман має всі оці негативи, то хіба ж це не ідея? Погана, не прийнятна для нас, ворожа, але ідея! То як же можна твердити, що «жодної ідеї в творі не заложено»?? Аджеж читач навіть з тих хаотичних і побіжних зауважень критика довідується, що в романі йде мова про якісь поклади золота, про викрадені пляни, розташування і добування цих покладів, про широку акцію розшуків цих злодіїв по цілій Европі, що в цю акцію втягнено не тільки певне коло емігрантів, які завжди готові погріти руки в тих чи інших авантур-них підприємствах, але й деяких впливових членів французького парляменту, французьку поліцію і закордонну більшовицьку розвідку. З цього виходить, що це широке, багатоплянове романічне полотно. Тож неймовірно, щоб такий старий і досвідчений автор у таку велику будову не вклав жадної ідеї.

Але запишімо це все на боці. Про ідею роману поговоримо тоді, коли він вийде повністю з друку. Наших читачів ми не вважаємо

242

лише потакайлами критиків, що вірять їм на слово. Ми хочемо, щоб читачі самі прочитали книжку і вже тоді вирішували, хто з критиків має рацію, а хто ні. Тут ми зупинимось тільки на двох основних закидах пана Давиденка, а саме: 1) що в цьому романі Винниченко оплюгавлює українську еміграцію, і 2) що прославляє чекістів.

Кожний хоч трошки критично думаючий читач, довідавшись про таке обвинувачення, неминуче поставить питання: якщо в цьому є хоч дрібка правди, то чому так сталося, що цей роман пролежав недрукованим 45 років? Чому ті, кому так залежить на прославленні чекістів і паплюженні еміграції, не вхопили його і не видали відразу? Може вони не знали про його існування? Щоб відповідь була ясніша, треба бодай коротенько зупинитися на літературній історії цього роману. Роман «Поклади золота» був написаний 1926-27 pp. Це саме ті роки, коли українські радянські видавництва в Харкові — «Рух» і «Книгоспілка» — скориставшись з відомої відлиги 20-их років, домоглися права й почали видавати повну збірку творів В. Винниченка. Винниченко плянував і цей новий роман, слідом за «Соняшною машиною», опублікувати в цих видавництвах.

Ідея роману в задумі автора постала в березні 1926 року. Почав писати у травні 1926, а закінчив у тій редакції, що дійшла до нас, у жовтні 1927 року. Правдоподібно в січні 1928 року «Поклади золота» В. Винниченко одіслав до в-ва «Рух». Записи у «Щоденнику» від ЗО вересня 1929 року вже свідчать, що в-во «Рух» роман відкинуло і машинопис повернуло авторові. Чому так сталося? Що не сподобалося тим наглядачам за літературою, що дають дозвіл на друк твору? На це дає нам відповідь офіційна рецензія, що її в-во «Рух» прислало разом з поверненим машинописом і яка збереглася в архіві письменника. Рецензент з обуренням пише:

«Висвітлення цього питання (діяльности чекістів за кордоном — Г. К.) абсолютно нічим не різниться від того, що пише про нас жовта буржуазна преса»... «Така подача матеріялу є не що інше,... як наклеп на систему роботи органів ДПУ і в цілому цілої влади». І трохи далі, подавши соковиту своєю вбивчою гостротою цитату, в якій Винниченко малює психологічний образ «шефа соціалістичної жандармерії» за кордоном, тобто головного чекіста,

243

рецензент висновує: «Цього досить, щоб одразу зрозуміти, що Винниченко подає комуніста як тип цілком морально розкладеної, що загубила свої колишні принципи і партійну чистоту, людини... До цього рецензент подає ще з роману таку цитату, яка характеризує комуністичну партію, що доскочила влади:

«...колишні аскети та схимники повдягалися в шовки та оксамити, розіп’яли на олтарі цієї Астарти Революцію і, одрізаючи шматками тіло її, торгують нею на всіх торжищах. Колишні мученики за віру позлазили з хрестів своїх, повдягалися в цяцьки влади, розкошів, насилля, лицемірства... і відгодовані, гладкі, брутальні, ліниво, недбало урядовими голосами повторюють старі псальми».

Процитувавши це місце з роману, рецензент резонно стверджує:

«Тут картається ціла система нашого життя, весь ідейний зміст наших провідних думок». (Підкр. моє — Г. К.).

І з цього він робить такий загальний висновок: «Про чекістів автор говорить у романі як про розбещених садистів і тим у нього вичерпується вся характеристика їх, вся суть їхньої роботи».

Отаке, виявляється, «прославлення чекістів». А як же є з оплюгавленням української еміґрації? Про це більшовицький рецензент пише так:

«Поряд з такою характеристикою типів комуністів і взагалі радянських робітників, Винниченко подає цілу низку портретів білоемігрантів». Але тут «хоч подані Винниченком типи щодо своєї "соціальної професії” являють собою ДНО еміграції,... та змальовані вони як люди повнокровні, людяні, і хоч своєрідно, але моральні»... «Словом, типи ці своєю людяністю і душевною м’якістю та щирістю просто таки викликають симпатію і співчуття читача».

З усіх цих своїх міркувань рецензент робить загальний висновок: «Наша радянська суспільність, трудящі маси нашої країни, що від них іде соціяльне замовлення на літературу, таких ’’Покладів золота” не приймуть».

Отже, як бачимо, у світлі цієї давньої оцінки «Покладів золота» комуністичним рецензентом, твердження Давиденка про

244

плюгавлення української еміграції і прославлювання чекістів — це, лагідно кажучи, непорозуміння. Пан Давиденко, звичайно, своє твердження спирає на цитати з тої частини роману, яку він прочитав. Але ми вже бачили методу цитування пана Давиденка. Нею можна доводити що завгодно. Поза тим цитати, які подає Давиденко, часто в сюжетній канві роману виконують зовсім іншу функцію, ніж їм приписує Давиденко. Візьмемо тільки один приклад. Давиденко запопадливо цитує те місце з роману, де двоє голодних емігрантів, красуня Леся і мрійний авантюрист Мик, втягнених в аферу полювання на «чекіста» Гунявого, що нібито вкрав документи на «поклади золота», приходять до драстичного рішення: «Знаєш що, Лесько, — каже Мик, — давай зараз пошлемо йому гарний букет білих троянд! Га? Білих, чистих, невинних!» І своє рішення вони виконують. Для Давиденка це обурливий факт. Де ж пак, чекістові — білих, чистих, невинних троянд! Бож він не знає дальшої функції цих «білих троянд». Він не знає, що Гунявий насправді не чекіст, а відомий артист українського драматичного театру Нестеренко, що його дружину вбили, зґвалтувавши, чекісти, а дітей запроторили в невідоме. Що Нестеренко, в справедливій помсті своїй, убив чекіста-ґвалтівника, втік за кордон і тут розшукує одного пройдисвіта, що знає, де його діти, і за це взяв у нього великі гроші, але зник і тайни не розкрив. Алеж у першій частині роману про це ще нічого невідомо. А пан Давиденко дуже поспішав з засудженням.

І ще не можна не розуміти того, що герої роману «Поклади золота» Мик (Микола Терниченко), Леся та їх парадоксальні філософські монологи та дискусії — це не просто собі герої з традиційної соціяльно-побутової повісти з дидактичним наставленням. Ні, це, коли хочете, спроба завершення давніх Винниченкових філософсько-психологічних студій над бунтівливим поколінням «між двох революцій». Психологічний комплекс давніх своїх героїв: Мирона і Дарії з «Чесність з собою», Юрія Микульського і Ріни з роману «Божки» чи гордих реформаторів людської натури з довкілля «Української хати», що за висловом М. Євшана, опинилися «на другому березі», «по той бік добра і зла», яким було «все дозволено», — увесь той характеристичний типаж цього покоління Винниченко переніс в еміґрадійні умови пореволюційної доби. Ці своєрідні й по-своєму цікаві типи пройшли через вогонь української національно-

245

визвольної боротьби 1917-1920 pp. і опинилися на еміґрації. Це не були будівники, не організатори, а фантасти і дон Кіхоти. І вони тут завершували свій шлях стражданням, лозою чи криком «одчаяно-веселих конкістадорів», як висловлювався колись Євшан. Звідси в них ота роблено-легка філософія «нелочування», отой іронічний тон про «святість», «гріховність», «каяття», «злочини», «убивства», які так ніби не подобаються Давиденкові. Аналітикові й людинознавцеві авторові роману вони були потрібні, щоб зобразити в розв’язці роману їх поспіль духову смерть.

«Поклади золота» — це твір зовсім не про еміграцію. Це цікава символіка доль вибраних і своєрідних людей доби двох революцій. Ані останній з могікан передреволюційних реформаторів людини і моралі, — Мик, ані злодій Крук, ні адвокат і крутій Фінкель, ні безпринципний пристосуванець Свистун, що діє там, де більше платять, ні жертва скомплікованих обставин революційної доби — Гунявий-Нестеренко, — ніхто з них еміґрації, як екзильної спільноти, не репрезентує. Навіть вороже наставлений і до роману і до еміґрації радянський критик угледів тут тільки «дно еміґрації», а не еміґрацію як цілість. Винниченко в своїй творчій фантазії акцентував увагу тільки на тих типах, подіях і відламах еміґрації, що, на його думку, найбільше заслуговували на зображення й осуд. Чи може тема неґативного типажу в еміґрації заборонена? Чи може українська еміґрація «свята та божа» і не мала серед себе ні злодіїв, ні пройдисвітів, ні повій, ні різних фантастів, що хотіли розбагатіти і багатіли на патріотизмі, як часто іронічно любив казати покійний Є. Маланюк, розбагатіти на організації якогось там «Комітету визволення людства», чи «фабрики дпя експлуатації великої сили — людської дурости»? Досить прочитати тільки спогади Євгена Онацького «На похилій площі» (історії грошових комбінацій Дідушка, графа Тишкевича чи барона Ґротте та деяких місій за кордоном), щоб переконатися, що цього тоді не бракувало. А у Винниченковому «Щоденнику» занотовано силу фактів про урядові фонди в якогось Супруна, у колишнього міністра уряду УНР Перепелиці, про шахрайську аферу якогось Устрика чи ще голоснішу аферу земляка нашого з Дарниці на прізвище, здається, Савицького, в яку замішані були міністри й депутати французького парляменту та різні високопоставлені особи Парижу в 20-ті роки. Самого Винниченка його правний дорадник М. Вілінський, в берлінську добу еміграції,

246

пробував втягнути у фантастичну історію розшукування і піднесення затоплених у Білому морі кораблів з різними скарбами. Це все багатющий матеріял для белетриста. І його лише частково використав у своєму романі Винниченко. То чому ж це має бути конче «паплюження еміґрації»?

І остання заувага. Як і в попередніх статтях, у цій останній вражає поверховість і неуважність автора. Ми вже вказували як непрощенно плутає критик імена дієвих осіб, як іґнорує або плутає сторінки посилання на джерела тощо. Тут ще додамо: твір Винниченка «Конкордизм» він пише як «Конформізм», роман «Заповіт батьків» у його визначенні — п’єса, проф. Яр Славутич для нього те саме, що Я. Славутич чи Яр. Славутич. Редактор роману «Слово за тобою, Сталіне!» — один раз Григорій Костюк, другий — і. Костюк, третій Ю. Костюк. Таке, вибачте, нехлюйство літератора викликає не тільки посмішку, але й недовір’я до всіх його розважань. Воно свідчить, що такий літератор не поважає ні праці своєї, ні читачів, і статті свої пише на коліні, поквапно. Але не завадило б критикові пам'ятати німецьку народну приказку, що «поквапність добра тільки для ловлі бліх».

«Нові дні», Торонто, травень 1973, стор. 7-12 і червень 1973, стор. 8-12.

247

ТАК МИ КРИТИКУЄМО

(Декілька зауваг до статті п. В. Давиденка «І знову Винниченко...»)

У «Свободі» за 8 і 9 липня та 10, 11 і 14 серпня цього року опублікована стаття пана В. Давиденка «І знову Винниченко...» Це відповідь на мою статтю «Як ми критикуємо?», що була друкована в місячнику «Нові дні» за травень і червень 1973 року й одночасно в тижневику «Українські вісті» в Новому Упьмі (Німеччина) за 20, 27 травня і 3 червня 1973 р.

Мені прикре тільки те, що читачі «Свободи» здебільшого, мабуть, не читали моєї статті, а через те й не зможуть скласти собі власної думки про дискутовану тему. Тому моє прохання до всіх читачів, а зокрема до тих, що вміють самостійно думати і люблять добиратися до джерел, знайти все ж таки вказані вище числа «Нових днів» чи «Українських вістей», прочитати мою статтю й порівняти з тим, що писав у своїй відповіді п. В. Давиденко і що пишу тепер я у цих своїх коментарях. Які висновки зробить з цього читач, це вже виключно його справа.

У моїй статті «Як ми критикуємо?», на тлі сучасної, з одного боку, офіційно-урядової партійної, а з другого, — опозиційної (дисидентської) критики Винниченка в Україні, і на матеріялах еміграційних противників Винниченка, що іх найможливіше репрезентують статті В. Давиденка, я спробував поставити на обговорення кілька історико-літературних проблем, пов’язаних з життям і творчістю В. Винниченка. Крім того, я спробував,

248

спираючись на документи, прокоментувати три головних закиди, що їх поставив п. Давиденко Винниченкові:

1 Ставлення Винниченка до українського війська;

2) Форма і характер Винниченкового радянофільства 1920 р. і

3) Винниченко та паризький процес над убивником С. Петлюри Шварцбартом,

Ці коментарі я зробив з виразним застереженням: порушені питання є такої історично-суспільної ваги, що їх не можна тепер, коли минуло понад 50 років від цих подій, ставити поверхово в полемічній газетній статті. Вони вже давно належать до тих питань нашої історії, що їх треба з’ясувати об’єктивно і спокійно, на підставі безсумнівних, перевірених документів. Тільки такий спосіб речевої дискусії може тепер мати місце.

Одночасно я стверджував, що це об'єктивне вивчення політичної біографії Винниченка потрібне й корисне взагалі, але воно в жадній мірі не може грати якоїсь вирішальної ролі в оцінці літературно-мистецької спадщини його. Бо згідно з кращими традиціями історико-літературної науки і критики, зокрема західньоевропейської, місце і вагу письменника в житті народу визначають не ті чи інші його політичні поступовання чи принагідні заяви та деклярації, а його літературно-мистецькі твори. Так є в усіх культурних державних народів. Так мусіло б бути і в нас. Лише в сучасній, опанованій комуністичною диктатурою Україні якраз навпаки. Не мистецькі твори, а моменти політичної біографії визначають оцінку, місце і значення письменника в історії літератури і народу. Я застерігав, щоб цей необ'єктивний, ненауковий, пройнятий партійною нетерпимістю принцип оцінки літератури, що його культивує комуністична диктатура на нашій батьківщині, ми не запозичали й не переносили в наше літературне життя у вільному світі.

Але ця частина моєї статті була не основна. Основним наставленням статті було вказати на ті невідповідні форми критики, що їх застосовував пан В. Давиденко в своїх статтях про Винниченка. Я звернув увагу на голу публіцистичність («вульгарний соціологізм») Давиденковоі аналізи мистецьких творів, на його нефортунну спробу оцінити і засудити твір, прочитавши менше половини і не знаючи цілої фабули його. Я зауважив був багато моментів поверховости, неуважности, просто кричущої плутанини імен дійових осіб, імен авторів, назв творів,

249

нехтування джерелами, на довільне висмикування слів і потрібних йому шматків речення з контексту і без належних посилань та багато інших випадків порушення основних етично-фахових вимог літературної критики. Я звертав на це увагу автора з надією, що в наступних своіх критичних спробах він буде уважніший і відпо-відальніший.

Але у своїй довжелезній відповіді (аж у 5 числах «Свободи»!) п.

В. Давиденко не тільки не спромігся переконливо заперечити чи пояснити мої критичні зауваги на його писання, а навіть навпаки, ще поглибив усі свої хиби і продемонстрував їх як свої принципи і чесноти. Придивімось тепер ближче хоч до деяких з цих його «принципів» і «чеснот».

1) В. Давиденко в основному зосередив усю свою увагу на деяких моментах з політичної біографії В. Винниченка. Це звичайно найлегше. Бо за 50 років численні його противники і вороги наговорили силу-силенну злосливих, дуже суб’єктивних, спертих на партійні, світоглядові і психологічні розходження, припущення, а то й вигадки та обвинувачення, висловлені в полемічному запалі й у бажанні за всяку ціну принизити й «рознести» свого недавно високопоставленого супротивника. В. Давиденко щедро цитує Винниченкову публіцистично-мемуарну працю «Відродження нації», видання початку 1920 року. Але майже кожна цитата, коли її прочитати в незфальшованому тексті книги, звучить переважно не в тому сенсі, як її намагається, механічно вирвавши з тексту, представити п. Давиденко. Я вже говорив вище, що дискусія на ті чи інші моменти з політичної біографії В. Винниченка потрібна, але вона повинна бути спокійна, речева, сперта на критично-перевірені, а не на будь-які, матеріяли й документи. Всього цього в статті п. В. Давиденка бракує. Тому й дискусія на цю тему з ним далі не може відбуватися.

2) В. Давиденко суґерує читачам думку, нібито ті, що вивчають Винниченкову спадщину і позитивно та спокійно пишуть про неї, намагаються «реабілітувати його як політичного діяча». Це не відповідає правді насамперед тому, що В. Винниченко жадної реабілітації не потребує. Ні тут, на еміґрації, ні там, у підрадянській Україні. Він був, є і залишиться назавжди в нашій історії таким, яким він був, в усій своїй складній, суперечливій і активно-творчій індивідуальності. Без прикрашування і без очорнювання. Ті, що вивчають тепер спадщину Винниченка, не

250

мають наміру ані реабілітувати, ані засуджувати його. Вони хотять лише sine ira et studio — без гніву й упередження об’єктивно і джерельно вивчити факти і зрозуміти всю складність і суперечливість особи Винниченка та доби, в яку він діяв та яку творив. І тільки.

3) Натяк п. В. Давиденка, що для реабілітації Винниченка я «спустив директиви» до членів якогось нібито «лівого крила своєї партії^, я кваліфікую як виразну демагогію, розраховану на наївних чи зловорожих людей. Відповідати на такий наклеп вважаю за нижче моєї гідности.

4) В. Давиденко пише:

«Детективний роман "Поклади золота" п. Г. Костюк готов ввести в світову літературу і закидає Давиденкові ’’хапливість і неувагу”, "прикрі помилки" у розгляді цього роману. Отак, мовляв, В. Давиденко переплутав, що події в тім романі відбуваються ”не на тлі 1936-38 років, а на тлі життя СРСР після другої світової війни — 1948-50 років"».

Тут В. Давиденко виступає не просто плутаником, а подвійним плутаником. Мої слова, які він тут подає, стосуються не «Покладів золота», а «Слова за тобою, Сталіне!». Дальший Давиденків висновок, який він робить з цієї плутанини, я знову вважаю звичайною, негідною навіть уваги демагогією.

5) Мій ще дуже скромний закид, що п. Давиденко в розгляді мистецьких творів користується давно вже скомпромітованою вульґарно-соціологічною методою, він спробував заперечити тим, що для чогось процитував визначення цієї методи в радянському «Словнику літературознавчих термінів» В. ГІесина і О. Пулинця. Для мене ця цитата була непотрібна. Я знаю про цю методу і цю методу не менше, ніж подав про неї мій колишній колега в Луганському педінституті проф. Олександер Пулинець у своєму словнику. Але коли пан Давиденко цією цитатою хотів «просвітити» своїх читачів, то мусів би поважати їх і принаймні сумлінно подати цитату. Та Давиденко не був би самим собою, коли б він так зробив. Він цитує О. Пулинця:

«Ворожий марксизмові, вульгарний соціологізм лицемірно обмежує себе марксистською теорією».

Насправді ж у словнику ця цитата звучить так:

251

«Ворожий марксизмові вульгарний соціологізм лицемірно оголошує себе марксистською теорією»' (обидва підкреслення мої — Г. К.).

Заміна слова оголошує на обмежує кардинально міняє сенс цитати. І хоч це вигідно для пана Давиденка, але фальшивка ніколи не може бути виграшним аргументом.

6) Не знайшовши доказів що Винниченко виступав як свідок Шварцбарта на паризькому процесі (бо таких доказів у природі не існує), всупереч ясній заяві Винниченка, що він «на суді зовсім ніяк не виступав» і що якби був виступав, то виступив би «проти Шварцбарта», всупереч цитованого мною пляну свідчення, якого Винниченко накреслив собі ще перед початком процесу (а не «пізніше»... «виправдання перед нащадками», як знову ж таки безпідставно твердить Давиденко), не дивлячись на те, що в жадному офіційному документі з процесу ніде не значиться імени Винниченка, як свідка будь-кого, пан Давиденко, всупереч усьому, пробує таки ще кинути тінь на Винниченка, як свідка Шварцбарта. Для цього він вдається до цитування з книжки «Документи судової помилки», укладеної ніби на підставі окремих стенограм і статтей з «Тризуба», виданої в Парижі 1958 р. Звідси він цитує таке:

«Прокурор зазначає, що під час проскурівського погрому С. Петлюра не був головою Директорії, тільки звичайним її членом і мав над собою Президента (Винниченка — В. Д.).

— Який є свідком адвоката Тореза — додає Камінчі, адвокат цивільної оборони».

Отут то і «заритий собака» в аргументації й тенденційних суґестіях пана Давиденка. Йому треба було, щоб на сцену вийшов адвокат Торез з провокаційним додатком Камінчі, що його (Тореза) свідком нібито є Винниченко. Сам Давиденко вже цього прямо не твердить. Він, сховавшись за спину Камінчі, тільки поспішає авторитетно пояснити, хто ж то такий адвокат Торез, що його свідком «був» Винниченко? І тут же в примітці каже:

«Моріс Торез (1900) з 1924 р. — член ЦК, а з 1925 р. — член Політбюра Французької компартії. Під час гітлерівської окупації, ... втік до СССР, де перебував до 1944 року».

І все це цитується з однією метою: ось, мовляв, дивіться з ким

1 Див. В. Лесин і О Пулинець. «Словник літературознавчих термінів». Київ, 1965. стор 353.

252

пактував Винниченко. Трудно припускати, щоб пан Давиденко не знав, що адвокат Шварцбарта був не оцей «член ЦК і член Політбюра», не генеральний секретар французької компартії та відомий на Заході аґент Сталіна Моріс Торез, а звичайний собі професійний адвокат Анрі Торез, що за добрий гонорар, скориставшись з недосконало зорганізованої української сторони, виконав те, що було потрібно його підзахисному. Хоч ця нерозумна версія про адвоката Тореза, як секретаря французької компартії, гуляє давно серед української еміґрації (а що тільки серед неї не гуляє?), проте, все ж таки, політично грамотні українські публіцисти знають, що це звичайна «качка» і її вони ніколи не використовують. Пан Давиденко відважився її використати. Він, очевидно, розраховував, що на таку «дрібницю» ніхто не зверне уваги. Але помилився й тут. На цю зумисно тенденційну фальшивку відразу зареаґував наш відомий мистець і вчений С. Гординський. Листом до редакції «Свободи» (за 16 серпня 1973 p., стор. 2, «Два Торези») він вніс ясні корективи. Я до них не маю нічого додати.

7) В. Давиденко далі пише:

«З вибраних В. Давиденком із "Покладів золота” кількох неграмотно написаних речень... п. Г. Костюк навів чомусь тільки два. І навів невдало».

Вдало чи невдало я навів вибрані приклади з статті п. В. Давиденка, про те хай судять ті читачі, що уважно прочитають те місце в моїй статті. Звідти вони довідаються, що навів я не два, а багато більше прикладів, і що навівши ці приклади, я показав, як В. Давиденко безцеремонно висмикує з тексту цитати і не тільки іґнорує справжній їх сенс у контексті, але й фальшує, підробляє на свою потребу (напр. речення: «заважати комусь проходити» та інш.) і видає ці фальшивки за тексти Винниченка. Те, що В. Давиденко, викручуючись, каже, нібито я не зрозумів його трактування слова фарба — колір, не переконливе. Бо так саме зрозумів його не тільки я, а й інший критик (див. В. Чапленко. «Останній ’’Винниченківський” роман В. Винниченка», «Нові дні», січень, 1973). Але найголовніше, демонструючи знову своє «правильне» розуміння цього слова у спотвореній ним цитаті, п. Давиденко ще раз показав, що він таки не розуміє метафоричної мови в мистецькій літературі.

, 8) Щоб ще чимось «допекти» мені, п. В. Давиденко викопав з

253

якоїсь моєї давньої статті цитату з першої пісні до «Чотирьох шабель» Юрія Яновського й переможно заявляє: недогляд. Костюк цитує «Чудесні дива ходять по морях», а повинно бути «Чудесні дива бродять по морях». Не знаю, на що спирає пан Давиденко свою версію. Він про це дипломатично промовчав. Але передо мною лежать три різні видання «Чотирьох шабель»: 1) Празьке видання в-ва «Колос», 1941 рік, 2) Віннілезьке видання «Нового шляху», 1951 p., і 3) Юрій Лавріненко. «Розстріляне відродження». Антологія 1917-1933, де вміщено саме перший розділ з «Чотирьох шабель», 1959 р. В усіх цих трьох виданнях читаю: «Чудесні дива ходять по морях». Отже я не вигадував і не перекручував тексту Яновського. Я взяв його дослівно з доступних мені видань. Але постає питання: для чого було п. Давиденкові вдаватися до такого нічим необгрунтованого зауваження на мою адресу? Психологічно зрозуміло: не тільки, мовляв, я, Давиденко, маю недогляди, але й ти, Костюк, також. Я не хотів би, щоб читачі зрозуміли мене хибно. Помилятися — річ людська. І в моїх більших чи менших працях часто трапляються недогляди. Я їх сам згодом виловлюю та вдячний всім, хто вкаже мені на помилку, якої я сам не зауважив. Але, я сподіваюся, вдумливим читачам ясно, що ті Давиденкові недогляди, на які я вказував у попередній статті і вказую тут, є щось набагато гірше за звичайні недогляди чи помилки літератора. У цьому й уся суть.

9) На закінчення ще два приклади з «критичних умілостей» пана В. Давиденка. Наговоривши про Винниченка-письменника що хотів і як хотів, пан Давиденко вирішує на закінчення ще раз кинути тінь на останній роман В. Винниченка — «Слово за тобою. Сталіне!» Для цього він відважується (а ми вже бачили, що такої «відваги» йому не бракує) на нечувану, з погляду журналістичноі етики, річ: він підробляє саму назву роману! У другій частині його статті читаємо, що роман Винниченка називається «Слово за тобою товаришу, Сталіне!» Спочатку я думав, що це поганенький жарт і що автор пізніше якось пояснить читачам, чому і для чого він стругнув таку штуку? Але, ні. До кінця ніде ні словом про цей нечуваний факт. Мовляв, хай читач так і сприймає ту назву і, звичайно, тікає від того роману. Питаю: кому це потрібно? Якими етичними критеріями керувався пан Давиденко, йдучи на такий вчинок? І де та в кого вчився він такого способу «критики»?

Це щодо Винниченка. Але пан Давиденко одночасно в

254

неменшій мірі цілить і в мою особу. Щоб принизити мене і поставити в смішне становище, він уже в першій частині своєї статті «бере бика за роги» і цитує з моєї статті таке:

«їм (тобто Давиденковим статтям — Г. К.) забракло не тільки об’єктивности, але й елементарної солідарности».

Статтям... забракло солідарности? Прочитавши цю нісенітницю, я отетерів. Ну, думаю, мій опонент використав звичайного «друкарського чортика», щоб мене осмішити. І хоч за такі помилки друкарні не відповідає автор, і хоч це неетично з журналістичного боку використовувати явні друкарські помилки проти свого опонента, але нема ради. Помилка є помилка. Беру відразу копію оригіналу своєї статті й читаю:

«їм забракло не тільки об’єктивности, але й елементарної солідности, яка зобов’язує кожного, хто береться за критичне чи журналістичне перо».

Беру журнал «Нові дні» за травень і на стор. 12-ій читаю відповідне місце. Стверджую, що коректор «Нових днів» помилки не зробив. Але в чому ж річ? Аджеж пан Давиденко вказує, що цитує з «Нових днів»? Та беру ще для контролю «Українські вісті» за 20 травня і на стор. 3-ій читаю те саме. Нісенітниці, яку цитує пан Давиденко, і тут нема. То що ж це таке? Може, це звичайна описка мого опонента? Цей викрут став би йому в пригоді, якби після цієї спотвореної моєї цитати пан Давиденко поставив крапку. Але він цього не зробив. Навпаки, він злорадно вхопився за цю нісенітницю і тут же в дужках її коментує так:

«(з ким солідарности, і якою то, цікава річ, буває неелементарна солідарність? — В. Д.), що зобов’язує кожного, хто береться за критичне чи публіцистичне перо».

Отак ми критикуємо і полемізуємо. Що ж про це можна сказати? Який зробити висновок? Висновок ясний: пан Давиденко свідомо зфальшував мою цитату і тут же до цього свого фальсифікату додав коментар, який мав завдання мене осмішити. Як цей вчинок можна кваліфікувати? Залишаю це зробити моїм читачам. Скажу тільки: більше як сорок років я працюю в українській літературній критиці й публіцистиці. За цей будь-що не малий час мені доводилось сперечатись, полемізувати з багатьма більшими й меншими журналістами, літераторами.

255

публіцистами, вченими й політиками, але такого опонента я зустрічаю вперше.

Коли в своїй статті «Як ми критикуємо?» я ще вважав, що писанням п. В. Давиденка бракує «не тільки об’єктивности, але й елементарної солідности», то тепер я переконався, що їм бракує чогось набагато важливішого: їм бракує зобов’язуючих етичних норм і пошани до читачів. Чи ж можна з таким опонентом вести будь-яку дискусію? Очевидячки, ні. Тому, кінчаючи цей свій вимушений коментар, заявляю: надалі я не відповідатиму на жадні писання пана Давиденка. Читачів прошу мати це на увазі.

«Нові дні», Торонто, жовтень 1973, стор. 9-12.

256

МАТЕРІЯЛИ

I

ДОКУМЕНТИ

ВІДКРИТИЙ лист

До всіх українських емігрантів, розсіяних по світі До всіх українців доброї волі До всіх, хто дорожить надбаннями нашої культури

Недавно я мав щастя побувати на півдні Франції й відвідати могилу Володимира Винниченка в Мужені, коло Канн. Заразом я відвідав і хутір «Закуток», де жив останні 17 років цей великий син народу українського.

Я мав довгу розмову з дружиною Покійного — Розалією Яківною і з її ласкавої згоди познайомився докладно з архівом, бібліотекою й літературно-мистецькою спадщиною нашого письменника.

«Закуток», загально кажучи, у тому стані, як він залишився після смерти В. Винниченка, вже становить собою своєрідний і дуже цікавий для українського прочанина музей і заповідник.

Ця стара, ззовні непрезентабельна, двоповерхова хата, коли ви заходите в середину, вражає вас своїм особливим внутрішнім змістом. Насамперед із стін коридорів і кімнат на вас дивляться твори видатних малярів світу: учні і метри знаменитої «Еколь де Парі»: Левін, Шацман, Дюфі, Браєр та інші, багато, тепер унікальних, речей М. Глущенка, картини М. Бутовича, Грьозе, Свргія Мако, картини японського маляра Куноші та інші, а серед них надзвичайні натюрморти, пейзажі, букети квітів, портрети, — малярські твори самого Володимира Кириповича. Зберігаються декілька портретів В. Винниченка роботи мистців: М. Глущенка і

С. Мако.

Уже тільки ця колекція мистецьких малярських речей, а серед

259

них найбільший відсоток малярських творів самого В. Винниченка, є скарб, що приковує вашу увагу.

Але особливу вагу має архів і бібліотека. У досить просторому робочому кабінеті В. Винниченка є те, чого напевно не має жадна бібліотека світу, в тому числі й бібліотеки на рідних землях. Тут маємо:

1. Повну збірку всіх за сорок п’ять років творчої праці видаваних творів В. Винниченка. і то різними мовами, якими видавалися: німецькою, французькою, російською, італійською, єврейською, польською, турецькою та іншими.

2. Бібліотеку унікальних видань різними мовами світу.

3. Чорнетки й первісні рукописи всіх творів за останнє тридцятиліття.

4. П’ять великих закінчених, але ніде ще не друкованих творів. Серед них один філософсько-соціологічний трактат.

5. Величезні дві течки з підготовчими матвріялами до ненаписаного роману про Хмельниччину.

6. Сила робочих зошитів, заміток, випадкових спостережень, виписок, що для загальної характеристики письменника мають велике значення.

7. Газетні вирізки з преси: німецької, французької, італійської, еспанської, з критичними статтями про творчість і виставлювані цими мовами п’єси В. Винниченка.

8. Колосальне листування з найвизначнішими діячами, ми-стцями й організаціями сучасного світу.

9. І, нарешті, метрів 50 від будинку, серед диких кущів терну, над тихим шепітливим потічком — «Курінь».

Історія «Куреня» — це надзвичайна історія не тіпьки всієї творчости В. Винниченка за останні 17 років, але і його оригінальної методи й техніки писання творів та творчої психології автора.

Отже, «Курінь» входить у золотий фонд Винниченкової спадщини і він нарівні з його рукописами мусить бути збережений.

Я гадаю, що досить навіть цих побіжних вказівок на те, що залишив нам наш письменник, щоб українське громадянство на еміґрації без труднощів зрозуміло, які неоцінимі скарби нашої культури залишилися в «Закутку» і яку велику відповідальність несемо ми, емігранти й сучасники В. Винниченка, за збереження, захист і упорядкування їх.

260

Але не можемо забувати найголовнішого. Після смерти В. Винниченка залишилася єдина вірна подруга, дорадниця, незмінна супутниця та єдиний свідок усього великого й надзвичайного творчого життя нашого письменника — його дружина.

Вона вважає за свій святий обов’язок перед історією й народом нашим написати спогади про життя й творчість В. Винниченка, над якими вона тепер і працює.

А які ж вона має умовини для цього? Жадних. Повна матеріяльна незабезпеченість і солідні непокриті в останні роки податкові борги за хутір. Що це значить, я думаю розуміє кожний.

В якому ж стані «Закуток», хата і всі ті літературно-мистецькі та наукові скарби із спадщини В. Винниченка? В катастро-фальному. На всьому лежить тавро великої матеріяльної руїни. За останніх 10 років злиденного існування В. Винниченка (пишу це з почуттям великого сорому), коли питання шматка хліба й будинку для старців було щоденною нерозв’язною проблемою великого українського мистця, тінь цих злиднів позначилася і на цих колосальних, навіть своїми розмірами, скарбах.

Усе потребує негайного упорядкування, опрацювання, опису, ремонту тощо.

Я покидав Мужен з сумом, але не без надії.

Не може цього бути, думав я з глибоким переконанням, щоб при існуванні двомільйонової української еміграції у світі ми не в стані були б урятувати «Закуток» і зберегти літературно-мистецьку спадщину В. Винниченка. Це переконання мене не покидає й досі.

Що для цього треба зробити? Потрібна негайна, пляномірна акція всіх людей доброї волі й усіх українських культурно-наукових та професійно громадських організацій світу.

Той стихійний рух за створення відповідного фонду увічнення пам’яті В. Винниченка, що почався відразу після його смерти (збірка пожертв через «Народну волю», оремі заяви громадян, відозва ініціятивної групи за підписом інж. Івана Кістя тощо) треба спрямувати на єдиний організаційний шлях.

Як це мало б виглядати конкретно? Вважаю, що саме на часі, по всіх країнах скупчення української еміграції треба створити «Товариство захисту і збереження літературно-мистецької спадщини В. Винниченка». Це мусить бути статутове т-во з

261

постійними щомісячними, посильними для кожного члена, внесками на фонд збереження спадщини В. Винниченка. Ці товариства з поодиноких країн повинні координувати свою працю і створити єдиний центр (Президія світового українського т-ва збереження пітературно-мистецької спадщини В. Винниченка — міг би цей центр називатися), який би був морально і правно відповідальним за фонди Т-ва і за долю спадщини В. Винниченка.

Я знаю, що за своє довге і надзвичайно активне — творчо й політично — життя В. Винниченко мав дуже багато як особистих, так і ідейних ворогів. Але невже в аспекті бачення вічних культурних проблем буття нашої нації ми не можемо стати вище особистих чи партійних амбіцій?!

До тих, хто не може й не хоче позбутися амбіцій партійних гризунів, я не звертаюся.

Я звертаюся насамперед до Українського Робітничого Союзу та всього українського робітництва у світі; я звертаюся до всіх друзів з нашого письменницького Мурівського колективу розсіяних тепер по світі; я звертаюся до Української Вільної Академії Наук та всіх її філій; я звертаюся до Українського Наукового Т-ва ім. Шевченка та до всіх інших громадсько-культурних об’єднань і організацій світу.

Звертаюся, нарешті, до всіх людей доброї волі, до всіх українців, які за довгі роки страждань і боротьби за свободу нашого народу збагнули непереможну і незнищенну силу нашої національної культури й мистецького слова, — прийдіть, допоможіть, бодай морально, постати, зміцніти й діяти Товариству захисту і збереження літературно-мистецької спадщини В. Винниченка.

«Сучасна Україна», ч. 14, Мюнхен, 8. VII. 1951, підпис псевдонімом Б. Подоляк.

262

ЯКОЮ Ж БУДЕ ДОЛЯ РУКОПИСНОЇ СПАДЩИНИ В. ВИННИЧЕНКА?

Михайло Мольнар Відкритий лист до Григорія Костюка — голови Комісії по вивченню і збереженню літературної спадщини В. Винниченка в Нью-Йорку

«Якщо в радянській Росії давно вже визнано і видано Буніна, то на радянській Україні про незрівняно "лівішого” в передреволюційний час В. Винниченка і говорити не доводиться (хоч у двадцяті роки спокійнісінько виходили його повні зібрання, і радянська влада від того не впала). А як без Винниченка бути з історією української літератури?»

Іван Дзюба (1965)

Вельмишановний Пане!

Вибачте, що вживаю цього незвичного способу спілкування, але справа, яку хочу порушити, має ширше, можна сказати, загальноукраїнське значення. Вона безпосередньо стосується багатьох в Україні і не в Україні сущих доспідників української новітньої літератури та історії і ширшого українського загалу. З цих міркувань і звертаюся до Вас з відкритим листом.

З нью-йоркської газети «Свобода» (рік XXV, ч. 68), з статті

263

Віктора Приходька «У справі літературної спадщини В. Винниченка» я довідався, що після смерти В. Винниченка Ви перший зацікавилися долею літературної спадщини цього відомого українського письменника й громадського діяча та перевезли цю спадщину з Франції, де вона залишилася безпритульною, до США. Як повідомляє Віктор Приходько, там вона зберігається тепер у спеціяльному архіві Колюмбійського університету, займаючи цілу кімнату. У ній мають знаходитися численні художні, публіцистичні та філософські твори письменника, його сорокатомний «Щоденник», величезне листування тощо.

Немає сумніву в тому, що ця спадщина має неоціниме значення для української літератури та історії. Українська громадськість мусить Вам бути вдячною, що Ви зацікавилися її долею і що Вашою заслугою вона після смерти В. Винниченка не пропала, а зберігається в надійному місці. З інформації В. Приходька довідуємося далі, що цією спадщиною завідує спеціяльна Комісія по вивченню і збереженню літературної спадщини В. Винниченка при УВАН, яку Ви очолюєте.

Винниченкова доля як письменника була незавидна. Після його тріюмфального вступу в українську літературу в перші два десятиріччя нашого століття, він, як відомо, аж до своєї смерти жив за межами рідної землі, не перестаючи працювати на ниві рідної літератури. Як мало хто з українських письменників, мав він і ревних поклонників свого небуденного таланту, і завзятих противників. А все ж його твори належали до найпопулярніших на Україні. Іван Франко ще у 1907 році про В. Винниченка писав:

«Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шабльонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка».

На Україні твори В. Винниченка і після того, як він емігрував, широко видавалися до початку 30-их років. І які б не були суперечні його політичні погляди, до нього з повним правом мож-

264

на застосувати слова покійного академіка АН УРСР О. Білецького про М. Вороного: ім’я В. Винниченка «міцно вписане в історію нової української літератури, імени цього звідтіль, що слова з пісні, не викинеш, з ним бо зв'язаний цілий літературний період». Це підтверджується й відчутним прагненням кращих представників сучасної української радянської літератури дати можливість широкій громадськості познайомитися з творчістю В. Винниченка на Україні. Цю потребу відчули й ми, у Чехо-Словаччині, де він здобув популярність ще на початку своєї літературної діяльности, і вже цього року в нашому пряшівському видавництві вийде чимале вибране з його оповідань. І хоч би хто займався вивченням творчости В. Винниченка, кожен неодмінно натрапляє на питання долі його рукописної спадщини. Упорядковуючи наше видання вибраних оповідань В. Винниченка, ми намагалися роздобути спочатку якісь нові його оповідання, що друкувалися після 30-их років, а згодом хоч би одну передсмертну фотографію письменника та фотографію його могили, та всі зусилля були марні. Цей факт є ще одним свідченням того, як важливою є для сучасних дослідників доля рукописної спадщини В. Винниченка і можливість користуватися нею. Це питання стає тим пекучішим та актуальнішим, якщо ми усвідомимо собі, що незабаром, у 1970 році, мине 90 років від дня народження, а наступного, 1971 року — 20 років від дня смерти В. Винниченка.

Саме з приводу нього ще на початку його літературної творчости Леся Українка писала: «не лучше ли бьіло бьі со стороньї публики и критики отдавать почаще первьій, а не послед-ний долг своим писателям, не боясь несвоевременности». Треба признатися, що ми й досі не спромоглися віддати В. Винниченкові належне. І буде непростимим фактом, коли згадані ювілеї пройдуть непомітно або коли громадськість зустріне їх такою ж байдужістю, з якою вона відзначала у 1950 році його 70-річчя від дня народження.

Не можна не тішитися, що хоч збереглася рукописна спадщина В. Винниченка і є люди, які нею опікуються. Проте, чи не час уже подати громадськості докладніші відомості про цю спадщину, чи не пора окремо видати хоч би попередній анотований її каталог? Я переконаний, що для ширшої наукової громадськости надзвичайну цінність являє собою листування. Чи не можна було б у літературних журналах публікувати найцінніші

265

та найцікавіші листи видатних українських письменників та закордонних діячів до В. Винниченка, якщо такі зберігаються в його спадщині?

В. Приходько у своїй статті, наприклад, пише, що чотири непубліковані романи, які зберігаються у цій спадщині, досі важко видати через брак коштів. А хіба ж так само важко у періодичній пресі публікувати невідомі Винниченкові оповідання, його статті? Було б справді дуже шкода, коли б спадщина письменника надалі припадала пилюкою і була доступною лише вузькому колу українських літературознавців у Нью-Йорку.

Недалекі два ювілеї В. Винниченка повинні стати поштовхом до серйозної розмови про дальшу долю його рукописної спадщини. Було б дуже боляче, коли б і сьогодні актуально звучали слова В. Винниченка, які він із сумом написав двадцять років тому, 17. III. 1948, у своєму листі до покійного Ілька Борщака:

«Висилаю Вам збірку своїх оповідань... Це буде перше видання моїх літературних праць в еміґрації. Члени нової еміґрації саме тепер присилають мені численні листи з визнанням взагалі моєї літературної праці, називаючи мене "найбільшим-найкращим” письменником сучасної України... І от я хотів би, щоб у Вашій передмові було зазначено і, коли схочете, пояснено це чудне ’’непорозуміння”: українська еміграція за 28 років не спромоглася (не схотіла?) видати ні одної книжки "найбільшого" письменника...»

Я знаю, що не у Ваших силах здійснити всі ці пропозиції. Але я переконаний, що напередодні згаданих двох ювілеїв Володимира Винниченка широка українська громадськість допоможе розв’язати цю справу так, щоб вона принесла конкретні позитивні результати.

Буду Вам, вельмишановний пане Костюк, дуже вдячний, якщо Ви з приводу цього листа висловите свої міркування.

З глибокою пошаною

д-р Михайло Мольнар, науковий співробітник Інституту світової літератури та мов Словацької Академії Наук м. Братіслава, 5. VII. 1968

P. S. Чи відомо Вам щось і про долю рукописної спадщини Богдана Лепкого, яку нібито після 1945 року вивезли з Кракова до США?

«Сучасність», Мюнхен, вересень, 1968, стор. 109-112.

266

ВІДПОВІДЬ

Григорія Костюка, голови Комісії УВАН у США для вивчення й охорони літературної спадщини Володимира Винниченка, докторові Михайлові Мольнарові, науковому співробітникові Інституту світової літератури та мов Словацької Академії Наук у Братіславі.

Вельмишановний Пане Докторе!

Ваш лист мене глибоко зворушив. Не тільки тим, що він у ширшому перспективному пляні рішуче й дещо по-новому поставив питання спадщини Володимира Винниченка, а й тим, що його написано з щирою тривогою вченого і громадянина. Ви порушили питання, яке не може не хвилювати кожного українського вченого, ба навіть ширше — кожного свідомого українського громадянина. Із зрозумілим почуттям турботи вченого Ви питаєте: якою ж буде доля рукописної спадщини В. Винниченка? У якому стані та спадщина тепер? Чи не можна докладніше довідатися, що залишив нам письменник? Чи не можна опублікувати бодай тимчасовий анотований каталог архівних документів? Чи не можна почати публікацію хоча б найосновніших літературних матеріялів? І, нарешті, Ви, перший (це я підкреслюю) з далекого європейського закутка землі слов’янської, нагадали всім українцям у світі про їх патріотичний обов'язок — вшанування найближчих двох річниць письменника: 90-річчя з дня народження й 20-річчя з дня смерти. Ваш лист і Вашу тривогу я сприймаю як голос всього свідомого і поступового, всього, що вміє думати і боліє за долю нашої культурної спадщини взагалі на

267

Україні й поза її межами. Тому я з почуттям приємного обов'язку спробую якнайдокпадніше відповісти на Ваші питання. Власне свою відповідь я розглядаю як звіт за все, що ми зробили, чого не змогли і що нам треба тепер у першу чергу зробити в справі архіву покійного В. Винниченка.

Ви справедливо кажете, що справа літературної спадщини В. Винниченка — справа загальноукраїнського значення. І це тим більше справедливо, коли мати на увазі, що В. Винниченко протягом своєї майже п'ятдесятирічної літературної і громадської діяльности постійно й активно стояв у центрі українського культурного, національно-революційного та визвольно-державного руху. Звідси зрозуміло, чому так тривожно й актуально звучать слова з мотто до Вашого листа: «А як без Винниченка бути з історією української літератури?»

Не все зберіг і не все затримав у своїх теках В. Винниченко. Але навіть те, що збереглось і перейшло до нас у спадщину, таке значуще, таке вагоме, що було б, як Ви правдиво кажете, великою шкодою, щоб це добро залишалось і надалі сховане в архіві Східньоевропейської історії та культури Колюмбійського університету. Щоб питання стало ясніше, я дозволю собі коротко ознайомити Вас з історією цієї архівної спадщини.

1958 року, згідно з заповітом дружини покійного письменника Розалії Яківни Винниченко, вся літературно-мистецька спадщина В. Винниченка (друкована, рукописна, епістолярна, образотворча) перейшла в розпорядження Української Вільної Академії Наук у США з побажанням зберігати її (як депозит) в архівосховищі Східньоевропейської історії та культури Колюмбійського університету. З ласкавої згоди й навіть при матеріяльній допомозі дирекції архіву Колюмбійського університету вся Винниченкова рукописна спадщина була туди перевезена з Франції. Було це 12 великих пак, наповнених гамузом книгами, рукописами, листами, записниками, вирізками з газет і численними періодичними і неперіодичними виданнями. У найхаотичнішому стані. Навіть річники щоденників не були зібрані, а розкидані по різних паках, помішані з листуванням, рукописами, книгами тощо. Все це при розпакуванні вимагапо чималої праці й первісного, бодай дуже загального упорядкування. Якщо мати на увазі, що на це УВАН не мала жадних фондів і що цю працю доводилося виконувати за рахунок відпочинку, то можна собі бодай частково уявити ті

268

умови, в яких відбувалося первісне упорядкування спадщини В. Винниченка. Але поза тим ця перша фаза опрацювання була доведена до кінця. Архівна спадщина В. Винниченка була приміщена в окремій секції і тимчасово розташована на такі десять

груп:

1. а) Щоденники В. Винниченка. Сорок рукописних книг за сорок років. Від 1911 по 1951 рік. б) Різні нотатки, щоденні записки, уривки спогадів Розалії Яківни.

2. Листування. Тут, крім особистого листування Винниченка і його дружини, зберігаються листи від батька та інших родичів Винниченка. Листи від О. Олеся, М. Грушевського, М. Шаповала,

Н. Григорієва, Григорія Косинки, Остапа Вишні, О. Слісаренка, В. Поліщука, А. Ніковського, С. Пилипенка, А. Річицького, Є. Чикаленка, М. Скрипника, X. Раковського, В. Чубаря, І. Борщака, Ромена Ролляна та багатьох інших найвидатніших діячів культури і політики того часу.

3. Публіцистичні твори. Друковані й недруковані (статті, промови, програмові виступи, відкриті листи, політичні заяви тощо). Найважливіше серед них — це остання праця Винниченка. «Заповіт борцям за визволення». У цій праці він підсумував усі свої погляди і міркування про українську історію і політику за останнє сорокаріччя і виклав свою позитивну програму на майбутнє.

4. Літературні й фіпософсько-соціологічні твори. Недруковані, друковані частково й рукописи. Тут зберігаються: а) чотири романи: «Поклади золота» (1928), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938), «Слово за тобою, Сталіне!» (1950); б) двомовний філософсько-соціяльний трактат «Конкордизм» та споріднені ідейно і тематично рукописи: «Листи до юнака», «Щастя» тощо. Це наслідок великої багаторічної праці, всебічних роздумів і студій Винниченка над проблемами соціальними, національними, моральними і побутовими сучасного світу. Цій праці він надавав виключного життьового значення.

5. Фотографії та фотофільми різних часів та життєвих обставин,

6. Різні газетні вирізки та документи, що їх зберігав Винниченко.

7. Друковані твори, а) Майже найповніша (хоч, на жаль, все ж таки неповна) збірка творів Винниченка в різних виданнях, з різних часів і різними мовами світу, б) Твори багатьох українських і не-

269

українських авторів, переважно з авторськими дарунковими написами, в) Українська і чужомовна періодика 20-30-их років. «Нова Україна», «Червоний шлях», «Життя й революція», «Нова генерація», «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Літопис революції» та багато інших.

8. Різне. Тут зосереджено особисті документи, матеріяли до біографії, бібліографії, перекладів і вистав п’єс Винниченка різними мовами у різних європейських театрах, рецензії на ці вистави тощо.

9. Різні матеріяли про життя і творчість Винниченка, що надійшли до архіву вже після смерти письменника.

10. Малярська спадщина Винниченка. а) Його власна (понад 80 картин), б) Картини інших майстрів, в) Література різними мовами про мистецтво.

Такий стан архіву Винниченка і по цей день. З цього звіту Ви вже бачите, що досі архів пройшов тільки первісну стадію опрацювання. Його приміщено в надійному місці й розкладено тимчасово за відповідними групами. Але жадна група не описана фахово. Не складено не тільки анотованого, а будь-якого каталога. На це потрібні були хоча б мізерні фінансові засоби. Комісія УВАН їх не мала і не має досі. Безкоштовною, жертвенною працею ми зробили те, що могли. На більше ми не спромоглися. Досі не знайшлося ні окремого свідомого мецената, ні групи людей-добродіїв, які б зрозуміли непроминапьну вагу архівної спадщини В. Винниченка. Відсутність будь-яких фінансових можливостей стоїть також на перешкоді публікації навіть тих чотирьох романів, що майже готові до друку. Про публікацію інших преважливих документів, які мають значення не тільки для української, а й загальнолюдської суспільної думки і культури (наприклад, «Щоденник»), але й вимагають фінансових затрат не тільки на публікацію, а насамперед на добірку та опрацювання, — годі й говорити.

Отже, після всього, що я сказав, Вам, сподіваюся, тепер ясно що залишив нам В. Винниченко; в якому стані його архівна рукописна спадщина нині, чому досі не опубліковано анотованого каталога і чому не можна розпочати публікацію бодай найголовніших творів з рукописної спадщини. Ясно Вам також і те, що при такому неопрацьованому стані Винниченків архів не може бути доступний для ширшого кола дослідників доби і творчости В.

270

Винниченка.

Проте, не зважаючи на цей невідрадний стан, ми все ж таки робили все можливе, щоб архів не був цілком недоступний для дослідників. Комісія У ВАН видала два збірники: «Володимир Винниченко;статті й матеріяли» (Нью-Йорк, 1953), і «"Пророк” та не видані оповідання» (Нью-Йорк, 1960). У літературно-критичних збірниках Об’єднання українських письменників «Слово» ми опублікували: у першому збірнику (1962) — «Вибірку із Щоденника В. Винниченка» від 1911 по 25 січня 1917 року. У збірнику ч. 2 (1964) вибірку листів до В. Винниченка від діячів культури радянської України. У збірнику ч. З (1968) — великий уривок з роману «Слово за тобою, Сталіне!». У квітні і травні 1962 року в залі УВАН у Нью-Йорку була влаштована перша посмертна найповніша ретроспективна виставка малярських творів В. Винниченка. Місячник «Сучасність» у числі за червень 1962 року опублікував мою статтю про В. Винниченка як маляра.

Маємо нині майже запевнену обіцянку публікації двох романів В. Винниченка: «Поклади золота» й «Слово за тобою, Сталіне!». Сподіваємося, що ці твори вийдуть до вказаних Вами річниць життя і смерти письменника. Ведуться розмови про публікацію інших архівних документів, зокрема «Щоденника». Хочеться сподіватися, що й ці розмови дадуть позитивні наслідки. У канадських французьких колах виникло зацікавлення до перевидання французького перекладу «Нової заповіді». Розмови в цій справі ще не закінчені.

Для опрацювання різних тем архівними джерелами користувалися такі вчені і дослідники: проф. Ванкуверського університету Валеріян Ревуцький, що працює над монографією «Драматургія В. Винниченка»; проф. Богдан Боцюрків (Едмонтонський університет), що працює над проблемою церковної політики доби революції 1917 року; проф. Майкл Лютер та деякі його студенти (Гантер коледж у Нью-Йорку), що працюють над питанням культурної політики М. Скрипника; проф. Володимир Стойко (Мангеттен коледж), що опрацьовує тему українсько-російських стосунків між лютневою і жовтневою революціями; проф. В. Чаппенко працював над романом «Поклади золота» й незакінченим романом «Хмельниччина»; докторант Колюмбійського університету Анна Процик вишукувала матеріяли до теми Берестейського миру 1918 року; докторант Нью-йоркського

271

університету Семен Погорілий працює над дисертацією «Неопублікований Винниченко»; проф. французької мови та літератури Юрій Туркевич (Нью-йоркський університет) працював над трактатом «Заповіт борцям за визволення» й над французьким варіянтом роману «Вічний імператив».

Я вказав на найголовніше, що ми все ж таки робили. Поза тим доводилося постійно давати багато окремих довідок про ті чи інші можливості праці над архівними матеріялами.

Ви, Пане Докторе, поставили перед усім українським світом ще одне виключної ваги питання: гідно відзначити 90-річчя від дня народження, що припадає на 1970 рік, і 20-річчя від дня смерти, що припадає на 1971 рік. Ви при цьому посилаєтеся на безсумнівні авторитети — Лесю Українку й Івана Франка. Ви цитуєте також лист В. Винниченка до Іллі Борщака. Дозвольте додати до цього ще бодай одну з багатьох нотаток, що їх розсипано по щоденнику В. Винниченка. 27 липня 1942 року він занотував таке:

«А сьогодні... 62 роки мого народження. Шістдесят два роки! І разом з тим сорокарічний літературний ювілей. Сорок років тому вперше було надруковано мою літературну працю. І з того часу ніхто, ніколи, ніде не то що не святкував, але й не відзначав мого ювілею, ні десятирічного, ні двадцятип’ятирічного... Зате, нарешті, сьогодні відзначено і відсвятковано так, як ні в якого письменника, ніколи ніде не було святковано. На меню повторено меню першої половини свята (тут перераховано різну городину, що її вживано на святкуванні дня народження Розалії Яківни 26 липня — Г. К), але на знак особливого вшанування літературного ювілею зроблено варену, справжню варену картоплю. На закінчення бенкету — гаряча вода не з виноградним соком, а з молоком. Учасники бенкету були зворушені».

Цей сповнений гіркої іронічної посмішки запис тяжкого 1942 року, на додаток до Ваших цитат і думок, хай буде всім нам пригадкою про наш великий борг перед померлим письменником. Щоб цей борг сплатити, мусіли б ми, а з нами й уся свідома громада українських людей у світі, вже відтепер зосередити всі свої сили навколо хоча б часткового здійснення такої перспективної програми:

1. Описати і скласти нарешті анотований каталог всієї архівної спадщини В. Винниченка.

2. Опублікувати чотири згадані вище романи: «Поклади золо-

272

та», «Вічний імператив», «Лепрозорій» і «Слово за тобою, Сталіне!».

3. Підготовити і опублікувати том «Вибране із щоденника (1911-1951). Опублікувати всі сорок річників-записників у наших умовах — неможливо. Але вибрати із сорока книжок найголовніші, найцікавіші думки про літературу, мистецтво, окремих діячів і найважливіші події в світі за сорок років і видати їх окремим томом — річ не тільки можлива, а й конечна.

4. Видати цілком готовий до друку двотомовий філо-софсько-соціяльний трактат «Конкордизм». Річ це неоціненної вартости для пізнання доби та шукання нової розв’язки кардинальних проблем і конфліктів нашого часу.

5. Видати останній великий політичний трактат В. Винниченка «Заповіт борцям за визволення».

6. Опублікувати том не виданих публіцистичних праць В. Винниченка (Доповіді на різних міжнародних конференціях і конгресах, відкриті листи, полемічні памфлети, різні політичні заяви тощо).

7. Розпочати публікацію бодай першим томом «Листування В. Винниченка».

Ось найголовніші завдання, що стоять сьогодні перед нами. У світлі Вашого листа, Пане Докторе, вони набирають особливої актуальности. Ви вірите, що широка українська громадськість саме тепер, напередодні двох визначних річниць письменника, допоможе нам розв’язати позитивно цю лреважливу справу. Не знаю. Можливо. Але, признатися Вам, я, після Вашого листа, десь у закутинах своєї підсвідомости, починаю також вірити, що, можливо, справді українська громадськість у світі, саме тепер на Ваш щирий заклик відгукнеться ділом. А коли б це справді сталося, то ми здійснили б таку справу, про яку з вдячністю згадували б наші нащадки.

Оце було б покищо все. Моя відповідь занадто розрослася. Тому дозвольте мені в справі архівної спадщини Богдана Лепкого, Василя Пачовського, Миколи Куліша, Костя Буревія та, може, ще декого написати Вам в окремому листі.

На закінчення прийміть щиру і сердечну подяку за Ваш мужній, сповнений громадянською турботою голос на оборону спадщини В. Винниченка і за Вашу пригадку про наш борг і обов’язки перед відійшлим у вічність письменником.

З дружнім і щирим привітом — Григорій Костюк «Сучасність», Мюнхен, вересень 1968, стор. 112-117.

273

ПОКАЗНИК ІМЕН

Авдієнко Михайло — 57 Аврахов Григорій — 141п Айзеншток Ієремія — 5 Алексєєв — 66

Андреєв Леонід — 20, 37, 150 Антоненко-Давидович Борис — 26 Антонович Дмитро — 33, 133, 139, 184

Антонович Катерина — 184 Арабажин К. — 18, 184 Арманд Інеса — 12, 17 Арну Софія (Arnould) — 106 Арцибашев Михаїл — 20, 37 Аш Шолом — 150

Бабишкін Олег — 137,138п, 143п, 147 Бадан Олександер — 49,55,213,218, 221, 224

Байє Альберт (Bayet Albert) — 107 Балабанова Анджеліка — 65 Бальзак Оноре де — 231 Бенеш Едвард — 57 Берґсон Анрі — 107 Берклі Джордж — 108 Б’єрнсон Б'єрнстьєрне — 20 Бетговен Людвіґ — 23 Білецький Олександер — 5, 21, 25л, 265

Блок Александр — 37

Бодіско — 15, ЗО Бойчук Михайло — 179 Бонтан Шарль-Оґюст — 107 Борзяк Дмитро — 26 Борщак Ілля — 79л, 81, 124, 266, 269, 272

Боцюрків Богдан — 271 Брайєр I. (Brayer І.) — 105, 259 Булавицька М. В. — 137 Бунін Іван — 37, 204, 205, 206, 207, 208, 261

Бутович Микола — 105, 106,179, 259

Валері Поль — 80 Варавва Григорій — 34 Василенко В. — 135 Васильківський Сергій — 179 Васильченко Степан — 26 Ведекінд Франк — 20 Велз Герберт — 65 Винників Іванна — 208 Винниченко Розалія — 15, 29л, 34п, 36, 39л, 86, 91л, 92, 102л, 185, 268

Вишня Остап — 27, 269 Вікул Сергій — 214 Віленський Марк — 60, 246 Вовчок Марко — 71 Вольтер Марі — 58

275

Воровський Вацлав — 18,37,149,184 Вороний Микола — 157,161,170, 265 Вражливий Василь — 26 Вундт Вільгельм-Макс — 21, 58, 107

Гавптман Ґергардт — 20, 25,140,159 Гаєвська Софія — 7 Гайне Генріх — 140 Гамсун Кнут — 26, 159, 231 Ганкевич Лев — 133, 139 Гарах Федір (див. Юрій Тищенко) Гасенко Юрій — 214 Гермайзе Осип — 5, 39п, 175п Гітлер Адольф —65,66,191,192,196, 201, 202

Глущенко Микола —59,105,106,111, 174, 179, 181, 259 Горбач Анна-Галя — 7 Гординський Святослав — 59, 174, 180, 182, 253 Гребінка Євген — 231 Григоріїв Никифор — 51п, 57, 67, 73, 196, 269 Гриневичева Катря — 161, 170 Гришко Василь — 7 Грінченко Борис — 158, 161 Грушевський Михайло —ЗОп, 37, 41, 61, 171, 233, 234, 269 Грушевський Олександер — 37,149, 184

Ґутер Йоганес — 60, 87, 180

Ґалаґан Микола — 47, 49п, 190, 214, 215л Ґалінон М. — 92 Ґанді Могандас — 201 Ґете Йоганн — 80

Ґорький Максим — 11 п, 16, 17, 18, 20, 25, 26, 37, 149, 150, 184 Ґраматіка Емма — 20, 87, 180 Ґрезе (Greuze І. В.) — 106, 259 Ґротте (барон) — 246 Гудвіл — 111

Ґюйо Жан-Марі — 57, 58, 107 Давиденко Вячеслав — 14п, 226,

227, 230, 231, 235, 237-240, 243, 244, 245, 248-256 Д’Аннунціо Ґабріелє — 20 Деллі Марі Марсель — 93 Денікін Антон — 44, 45, 46 Деркач Марія — 137 Дзюба Іван — 7, 14, 29п, 228, 263 Дідушок — 246 Дніпровський Іван — 26 Дорошенко Дмитро — 42 Дорошкевич Олександер — 5, 159 Достоєвський Федір — 18, 20, 231 Драгоманов Михайло — 32, 151, 157, 158, 161 Драй-Хмара Михайло — 135, 149 Дрюон Моріс — 204 Думбадзе Вассо — 60 Дюфі — 259

Епікур — 118

Євшан Микола — 37, 135, 149, 184, 245

Єфремов Сергій — 9, 34, 37,153,154, 155, 161-172, 184

Житецький Павло — 156 Жід Андре — 80, 186 Жовінська Жіфра — 147 Жук Андрій — 34, 36, 140 Жук Михайло — 179

Зайцев Борис — 37

Зайцев Павло — 153, 164, 171

Залеська-Онишкевич Лариса (див.

Онишкевич Лариса)

Зеркаль Сава — 214п Зеров Микола — 5, 24, 135, 149, 159 Зінов'єв Григорій — 52, 219 Зубков Сергій — 7, 14п, 19п, 228

Ібсен Генрік — 159 Івченко Михайло — 26

Калиновим Іван — 214 Каменєв Лев — 52, 219, 220

276

Камінчі — 251 Карманський Петро — 157 Каслер Фрідріх — 87, 180 Качуровський Ігор — 7, 238 Квітка Климент — 134, 145, 148, 149 Квітка-Основ’яненко Г ригорій — 231 Келлер М. — 59, 182 Кессель Жосеф — 204 Кість Іван — 69, 72 Кобзей Тома — 73, 76п Кобилянська Ольга — 24, 141, 142, 157, 159, 161, 162, 165, 167, 170, 171

Ковалееський Микола — 211п, 212п Ковжун Павло — 179 Ковтуненко Анатолій — 7, 14п, 19л, 228

Козловський — 47 Коліух Дмитро — 54, 57, 222 Кониський Олександер — 158, 161 Коновалець Євген — 235 Конт Оґ’юст — 161 Косач-Борисова Ізидора — 141 Косач-Кривинюк Ольга — 12, 133п Косинка Григорій — 26, 269 Косіор Станіслав — 62п, 89л Коцюбинський Михайло — 11 п, 17, 37п, 187, 241 Кривинюк Михайло — 133, 142, 162 Крушельницький Антін — 5 Кує Еміль — 58

Куліш Микола — 26, 124, 125п, 187

Куліш Панько — 231

Кульчицький Юрій — 207

Кун Бела — 47, 49, 189, 190, 215

Кунов Гайнріх — 107

Куноші — 259

Купрін А. — 37

Курашова Варвара —137,138л, 143п, 147

Лавріненко Юрій — 252 Лапчинський Юрій — 57 Лебон Ґустав — 21, 58 Левинський Володимир — 40, 48, 144, 146, 210, 211 п, 213

Левін — 105, 259 Леконт дю Нюї (Leconte du Nouy) — 107 Ленін В. — 12,17, 18, 37,38,122,123,

143. 146, 149, 190, 191, 197, 210,

219, 220

Леонтович Володимир — 37,170,184

Лелкий Богдан — 266

Лесин В. — 252

Лисиченко Дмитро — 41

Личко Іван — 24л, 156

Ліфшиць Розалія (див. Винниченко

Розалія)

Лукач Ґеорґій — 57, 218 Пуначарський Анатолій — 37, 184 Любченко Аркадій — 26 Любченко Панас — 90п Лютер Майкл — 271 Ляну Арман — 204 Львов-Рогачевський В. — 18, 38,184

Мазепа Ісаак — 46п Мазлах Сергій — 211 Мазуренко Юрій — 53, 221 Майстренко Іван — 211, 212л Мако Сергій — 111, 179, 259 Маланюк Євген — 246 Мануільський Дмитро — 54,222,223, 225

Марковський Михайло — 31л Маркс Карл — 21, 151 Мартинович Порфирій — 179 Метерлінк Моріс — 20, 159 Мєріч Арсен ій — 20л Мирний Панас — 161 Миролюбов В. — 17, 18 Михайловський М. — 154, 161 Міцкевич Адам — 231 Мовчан Юліян — 7 Могилянський Михайло — 11л, 37 Мольнар Михайло — 7,18, 29п, 227, 263, 266, 267 Монмішепь Ерве де — 204 Мопасан Ґі де — 150 Музичка Андрій — 135, 149 Муйжель Віктор — 150

277

Муссоліні — 65, 191

Нечас Яромир — 49, 52, 213, 218 Нечуй-Левицький Іван — 158, 161, 241

Ніковський Андрій — 5,135,149, 269

Овчаров Григорій — 5 Огієнко Іван — 209 Олесь Олександер — 269 Ольмінський М. — 18, 37, 149, 184 Онацький Євген — 246 Онишкевич Лариса — 6, 7, 228 Осьмачка Тодось — 208

Павнд Езра — 231 Павленко Докія — ЗО Паламар Г. — 48, 213 Паліїв Омелян — 53, 220 Пахаревський Леонід — 160 Перепелиця — 246 Перін Сесіль — 75 Перлін Євген — 5

Петлюра Симон — 22, 40, 44, 45, 46п, 133, 231, 235, 236, 237, 249, 251 Пилипенко Сергій — 56, 217п, 269 Піддубний Г. — 214 Підмогильний Валеріян — 26 Піранделльо Люїджі — 231 Плевако Микола — 12п Погорілий Семен — 6, 272 Погребенник Федір — 7, 14п, 19п, 228

Подоляк Б. — 102п, 115п Полєвіцька Єлєна — 87п, 181 Поліщук Валеріян — 27, 269 Попов Микола — 62п, 88п, 90п Порш Микола — 33, 133, 139 Постишев Павло — 62п, 89п, 90 Приходько Віктор — 7, 227, 264, 266 Процик Анна — 271 Пуанкаре Анрі — 58 Пулинець Олександер — 252 Пуні — 105

Пшибишевський Станіслав — 159

Радек Карл — 52, 219 Раковський Християн — 51, 54, 55, 56, 210, 212, 220, 222, 223, 224, 225, 232, 269 Ратич Юрій — 239 Ревуцький Валеріян — 6, 228, 271 Річицький Андрій — 5, 29п, 53, 57, 210, 211, 221, 269 Р, Літ. — 211, 212, 213 Роллян Ромен — 80, 269 Ross Irwin — 76п Рубісов Юрій — 73

Савицький — 246 Самокиш Микола — 179 Сахаров Андрей — 77 Сварог Вадим — 7 Свєнціцький Іларіон — 5 Світличний Іван — 7 Севрюк Олександер — 67, 196 Серафімович А. — 37 Сірий Юрій (див. Тищенко Юрій) Скоропадський Павло — 42 Скрипник Микола — 66, 88, 89, 90, 269, 271 Скрипт Тамара — 111 Славко В. (див. Давиденко В.) Славутич Яр — 239, 240, 247 Сластіон Опанас — 179 Слісаренко Олекса — 26, 269 Соловей Дмитро — ЗОп Сологуб Федір — 37 Сосюра Володимир — 241 Сріблянський М. (див. Шаповал Микита)

Сталін Йосиф —65,66,79,88, 90,136, 191, 192, 197, 201, 202, 237, 238 Стах П. (див. Черкасенко С.) Степанківський Володимир — 32п, 34, 36, 37п, 140, 163, 164, 166 Стефаник Василь — 24, 26, 157, 159 Стешенко Іван — 37, 133, 139, 151, 184

Стойко Володимир — 240, 271 Стріндберґ Юхан Авґуст — 159 Супрун — 246

278

Тенета Борис — 26 Тишкевич — 246

Тищенко Юрій — 29п, ЗЗп, 36, 39,40, 41, 47, 133, 140, 143, 144, 145,146, 175п, 214 Толстой Лев — 186, 197 Торес Анрі — 252 Торес Моріс — 252 Троцький Лев — 52, 210, 219, 220 Труайя Анрі — 204 Трублаїні Микола — 241 Туркало Ярослав — 208 Туркевич Юрій — 272

Українка Леся — 9, 12, 20, 24, 25, 37, 132, 133-139, 142, 156, 157, 159, 162, 165, 170, 241, 265, 272 Устрик — 246

Фізер Іван — 228 Фіно Жан — 107 Фрайденберг — 45 Франко Іван — 12, 25, 37, 156, 158, 160, 162, 184, 241, 265, 272 Фур’є Франсуа — 201

Хвильовий Микола — 26, 66, 88, 89, 90

Хименко Григорій — 214 Хоткевич Гнат — 37, 161, 162, 165 Христюк Павло — 5, 29п, 32л, 37

Чайченко (див. Грінченко Борис) Чаппенко Василь — 7, 211, 212, 218, 230, 232, 253 Чепіга Яків — 27

ЧеркасенкоСпиридон —48,146, 214 Черчіл Вінстон — 192 Чехівський Володимир —45,53,133, 220

Чехов А. — 20

Чикаленко Євген — 12,33,36,41,140, 156п, 164, 175, 230, 232, 269 Чикаленко Петро — 214 Чіріков Є. — 37 Чічерін Георгій — 52, 219, 222 Чорновіл В'ячеслав — 7 Чубар Улас — 269

Шабльовський Євген — 7, 14п, 228, 230

Шавала М. — 73 Шагінян Маріетта — 187 Шамрай Агапій — 5, 49, 160 Шаповал Микита — 37, 48, 57, 60, 184, 186, 214, 215п, 269 Шаповал Микола — 196 Шахрай Василь — 211 Шацман — 105, 257 Шварцбарт — 231, 235, 236, 249, 253 Шевченко Тарас — 31, 37, 71, 154, 179, 186 Шинкар Петро — 7 Шмітт Іван — 87п, 181 Шульгин Олександер — 67, 196 Шумський Олександер — 67, 196

Щупак Самійло — 5

Юриняк Анатолій — 7 Юркевич Левко — 37, 40, 143, 144, 176

Яковенко Борис — 36п Яковенко Віра — 36п Яковенко Дмитрій — 36л Якубський Борис — 135, 138, 149 Яновіц Ганс — 60, 87, 180 Яновський Юрій — 254, 255 Яцків Михайло — 157, 161

279

УМІЩЕНІ ФОТОГРАФІЇ

Винниченко в студентські роки (1902) ........................ 35

Перший український революційний уряд ......................43

В. Винниченко з дружиною в «Закутку».......................70

Пам’ятник на могилі В. Винниченка та його дружини.........82

Загальний вигляд «Закутка»................................. ..94

В. Винниченко працює в городі...............................94

Винниченків робітний стіл.................................... 109

Винниченко перед своїм куренем............................116

281

ЗМІСТ

Від автора................................................ ...... 5

Деякі проблеми наукового вивчення В. Винниченка........... 11

Володимир Винниченко та його останній роман...............23

Остання резиденція В. Винниченка («Закуток» та

його історія).............................................. .85

Повість про людей буреломних років........................117

Леся Українка та Володимир Винниченко....................132

Сергій Єфремов та Володимир Винниченко..................153

Володимир Винниченко — маляр.............................173

Записники Володимира Винниченка..........................184

Думки з приводу.............................................20 4

Місія В. Винниченка в Москві і Харкові 1920 року.............210

Як ми критикуємо?........................................... 226

Так ми критикуємо! ..........................................248

Матеріяли і документи .......................................257

Відкритий лист...........................................259

Якою ж буде доля рукописної спадщини В. Винниченка? Відкритий лист д-ра Михайла Мольнара до Григорія Костюка, голови Комісії по вивченню і збереженню літературної спадщини В. Винниченка в Нью-Йорку.. 263 Відповідь Григорія Костюка, голови Комісії УВАН у США... докторові Михайлові Мольнарові, науковому співробітникові Інституту світової літератури та мов

Словацької Академії Наук у Братіславі...............267

Показник імен................................................27 5

Уміщені фотографії ..........................................280

283

Printed in U.S.A. by Computoprint Corporation 335 Clifton Ave., Clifton, N.J. 07011

Многие критики в 1920-х годах называли Машину Солнца первым утопическим романом в украинской литературе. Однако большинство авторов придерживались догм вульгарной идеологической критики и осуждали роман как буржуазное, бесполезное и даже вредное чтение. В меньшинстве были те критики, которые наблюдали более профессиональный литературный подход и высказывали менее экстремальные оценки романа. Однако они склонны сомневаться в утопической природе Машины Солнца.

Таким образом, цель этого тезиса состоит в том, чтобы рассмотреть общий тип этого романа, а также его идеологию, поэтику и повествовательные методы. Такой подход может помочь нам предварительно оценить место Солнечной машины в контексте творчества Винниченко, а также его место в истории украинской литературы.

С этой целью в первой главе я изложил терминологические рамки диссертации. Вначале я рассматриваю термин «утопия» в исторической перспективе и определяю особенности «литературной утопии» и сопутствующих ей поджанров: «утопия», «антиутопия» и «дистопия». В этой главе я также указываю, что мой аналитический метод сочетает в себе три подхода: исторический, литературный и социологический. Наконец, в этой главе я

указывают, что «утопия» в моем тезисе будет рассматриваться — с социологической точки зрения — как проявление социально детерминированного утопического мышления.

Во второй главе кратко рассматривается история Sun Machine как публикации.

В третьей главе я анализирую роман в соответствии с трехсторонним подходом, разработанным в первой главе. Сочетание исторической, литературной и социологической точек зрения приводит меня к выводу, что Машина Солнца построена как последовательность антиутопии, дистопии и утопии. На самом деле, эта последовательность явно отражена в трехсторонней структуре романа.

В третьей главе я также рассматриваю этическую доктрину романа с точки зрения утопизма. Конфигурация и взаимосвязь между типами дискурса, использованными в романе, позволяют предположить, что Машина Солнца может быть охарактеризована как взаимодействие контрутопий. Однако анализ жанра, идеологии и дискурса не в полной мере объясняет, что мотивирует динамику вымышленного мира в этом романе.

В попытке * выяснить, что движет этой динамикой, я посвящаю четвертую главу изучению гротеска и поэтики карнавала Солнечной машины. Я анализирую особенности визуального представления в вымышленном мире Винниченко, а также его повествовательные приемы. Это приводит меня к выводу, что карнавал и гротеск составляют главную черту поэтики Солнечной машины.

В пятой главе я обобщаю выводы моего анализа и рассматриваю идею «утопизма» в произведениях Владимира Винниченко и в украинском культурном континууме. Sun Machine играет ключевую роль в обоих.

Резюме

Цы робота прислала романові Владимира Винниченка «Сонячна машина» -одному и найму украинских проков 1920-х годов. У нас 1920-х годов на почетную дату 1930-х годов, до тех пор, пока творчество Винниченки в ЦСР, роман в бестселлером середины украинского читача и предметом количественных исследований. С середины 1930-х с. Творчество письменности, представление из «Сонической машиниста», була сборной и истории Украины, украинского языка. Лише в 1989 году роман роман, который был переиздан, и широкополосный украинский читач с великим прощальным откликом для себя.

Особенность «Сонячных машинистов» в том, что он хочет увидеть свой романс в Украине. Один из лучших критиков в США получил частную проверку в Вильгарно-Идейской области критики, в которой он находится в Пакистане, Швеции и Швеции, а также в таких странах, в которых он находится в семье. В тихой обстановке, когда речь идет о характеристиках и характеристиках, високосных шпионских дисциплин «Стоматологическая техника» до жанра утопии. Тому, что робототехники — все в порядке, идее и по-особенному, романтическом, романтическом, новом, новомодном, культурном и культурном наследии, творчестве и творчестве евреев. Винниченка.

У нас все еще есть методологические и термологические апараты досрочной утопии. Термальная «утопия» была просмотрена в историко-художественной литературе, в которой даны короткие оглядки и истории утопии. Зьясовано специфическая літратурная утопия и визачено піджанри «утопия».

«Антиутопії» и «дистонії». В соціологічном ракурсе утопия роза показана только в «утопии миссионня».

В другом розовом коротком розовом написана история написанной и романтической истории.

На третьем месте, на основе самых разных методологий заселения, появилось новое слово «Сонячна машина» в хорошем настроении, в котором могут появиться различные проблемы, возникшие после войны. По-друге, досрочно морально-этические доктрины романа з точки утопии. По-второму, показано, что конфузация и военная дискурсия при творческом визите не разрешены. Один из лучших вариантов, идеологический и дискурсивный анализ не дает никаких результатов для развития и развития флотской медицины «Профессиональное обучение».

В четвертом сезоне прошла специальная программа для карнавально-гротесковой презентации флотского искусства «Сонячная машинистка». Розглядела «кинематографическая рафинированность» романа Яна Спосиба в виде презентации героев в Подии. Вводится в действие, а также осуществляется сбор информации о том, что нужно сделать, чтобы показать, что такое (базовая методология, методология, государственная культура).

У нас есть все, что нужно для робототехники, коротко оксосленский контекст «утопии» в украинской лекции, роль и миссия в нём «Соняны машинисты», а также романтические отношения в творчестве евразии В. Винниченка.

БЛАГОДАРНОСТЬ

Я хотел бы поблагодарить профессора Олега Ильницкого (моего руководителя) и доктора Наталью Пилипюк за их постоянную научную помощь, комментарии, советы, терпение и поддержку в течение всего этого проекта. На последнем этапе профессор Джон-Пол Химка предложил стимулирующие комментарии, которые помогли прояснить некоторые аспекты моей диссертации. Кроме того, я в долгу перед моим коллегой Богданом Небесио за его помощь и информацию об истории кинематографа и о взаимосвязи кинематографических и литературных повествовательных техник.

Зміст

I. Проблемные методологические и термологические методы ранней утечки .......................................... ............ 5

1. Литературно-исторический аспект утечек .......................................... .............................. 5

А. Термін «утопия» ............................................ .................................................. .................................................. .................................................. ............ 6

Б. Проблематика утопії ................................................ .................................................. .................................................. ................................ 7

Б. Аспекты исторической утопии ............................................ .... 16

Г. Литературно-жанровый аспект утопии ............................................. ...... 17

2. Социологічні віміри утопії ............................................. .................................................. .................................................. ............................................... 37

II. Коротка історія роману ............................................... .................................................. ...................... 46

III. Утопия й «утопия» в «Сонячній машині» ........................................ ................................... 54

1. Дефініції, характеристики, оцінки ........................................... .................................................. .................................................. ......... 54

2. Проблема утечек простора та чу в «Сонячній машині» ... 66

3. Ультраимпульс-омнеизм и антиутопия ........................................... .................................................. ............... 7Х

4. Сонцеїстичный переворот и дистонія «жуйного» сонцеїзму ............................ 91

5. Перспектива позитивної утопії ............................................. .................................................. .................................................. ........................... 100

6. Проблема утопичности морально-этической науки

«Сонячної машини» .............................................. .................................................. ................... 106

7. Становлення фікційного майбутнього як боротьба

конгр-утопій ............................................... .................................................. ....................................... 125

Внутривенно Проблеми карнавально-гротескової поетики роману ............................................ ........................................ 131

1. «Сонячна машина» як роман-видовище ........................................ .................................................. ........................................ 131

А. Граматичний теперішь.й час та його «наслідки»

в романі ................................................ .................................................. .................................................. .................................................. .................................................. .... 136

Б. Вічалічація, «Кінематог рафічність» и нарративна

Б. Банальність и «кинематографичность» .......................................... .................................................. ...... 146

2. Гротесковість. святковість, карнавальність

«Сонячної машини» .............................................. .................................................. .................................................. .................................................. .................................. 149

А. Гротескові образи роману ............................................. .................................................. .................................................. ............. 152

Б. Сміх и сміхова атмосфера в романти ............................................ .................................................. .............. 166

Б. Свято і карнавал в романі ........................................... .................................................. .................................................. ............. 169

Г. Дискурс свята й анти-свята ............................................ .................................................. .................................................. ........ 181

В. Висновки, перспективы и перспективы ........................................... .................................................. .................................................. ..................................... 188

Бібліографія ................................................. .................................................. .................................................. .................................................. .................................................. .................................................. ................. 208

Вступ

Винниченкова «Сонячна машина» була из первых рук и друзей «Белые пляжи», якобы раптом на масовочачьей поверхности до радикальных заявлений, метаморфоза и перевоплощения в страну и в страну! України. Вона по заявся в 1988 р. в журнале Варшавы, а "1989 г. — в книжной серии" романтика в истории "Днепра". 1 не. " роман) широкої української аудиторії.1 Фактор иншості. «Показовои» (на поверхностях) неукраинские, экологические, блицкосои, захваченные чита напруженистым сюжетом и всевозможными людьми, то есть «синячья машина», военно-транспортная система. Дюма, Пікулі », зарубіжний детектив) вона не моїла. тим не мене по поліцці з «історичними» романами II. «Загребного чи ямогось Теодора Микитина Ії цілком можна було побачити. То есть, я хочу сказать, что у меня нет статуса, у меня нет статуса, у меня нет статуса, у меня есть статус «привлечение».

1 Долам, приблизительное и 19К9-І991 с., Кр. «Сонячные машинисты», вісник зірки опош / япі. Вшншченка Краса і сила. Намисто (для детей, у «Веселці»), ученый, всегда так, Пол; чдав України, з дего некомуністичніжа »мста«задль заробка», заходийся видана ти трії ■ Nie Відродження нації. Планувалося видати нукііі »Багатотомне видання (Н). получа, том у «Днепра», и была проведена презентация), похвастаться теплом в умных скромах.

«В каждом полугодии 19Х0-Х — в период с 1990-х годов в мировом масштабе книжная книга о Леоне (Новая Зеландия, Нидерланды), в стране, в которой все еще находятся в народе, находятся в народном обществе. ми обмінітиї на якусь иньшу. За рубежом, в стране «книжная» система, которая стала неактуальной — книга не обязательна, и не может приехать в страну, где я живу, а не в «стране», а в стране ».

2

Середина львовских студенческих и филологических работ, до и до автора, и роботов, и детей, и женщин, и женщин, и женщин. Ї іоловними факторами були баїатство. драматизм в Европе, возникновение героев во Франции, воинское воеводство, воеводство во Франции літературний »і сентиментальный, я кілька в томатном соусе. сліМіг. это все, что известно, так как это не так, как в Каго, так и в «идеях», в том числе в «юности», «родине», в Италии. в том же духе. Про це може быть признанным методологией экологии цікавої за алом післямови П. Федченка до роману.

За свою историю, статус читателя, художественную литературу, конфедерацию читача в Украине, сербское общество (очевидно, что я и его страна, и культура, и страна), и город Кого, Украина Пикантная и розовая продукция для детей в арсенале частной жизни в США. Що ж стосується читача елітарнішої о. что за оставшиеся уроки были вызваны перераспределением и «литовским» (Ю. Андрухович, В. Цибулько. Є. Гишковский и др.). я все еще в отъезде «Сонячна машина» в рознице «класики», у которой есть история. І поста возрождается в отношении жанрово-стилистической и идеологической обстановки в стиле якобы в Украине в 1920-х годах, когда-то в течение последних двух лет, в течение последних десятилетий, украинская культура росла.

3 П. Фелченко. «Соціальна фантастика Володимира Винннченка». В. Вииниченко. Сонячна машини (Киш: «Днепропроц. 1Ч8Ч). с. 61 1-61S.

4 Я думаю, что здесь есть свидание с детским загадочным фильмом «Появление» в романтическом и культурном жанре 1980-х годов. не претендует на легальное и скандальное отношение> непонятные проблемы Винниченково о читача и рецепции, якобы за окном иим.п.

з

При вивченни «Сонячні машиній» стікосміз кількома проблем, якій вимгать серіозного розгляду. Попри значну кількість сіатой. що появилось в кино 1920-х гг. в момент найма в Читацкого закавленья романа, в том числе в Вузько-Класовых, часто в Вульгарно-Идейских позициях: масо небагато профессий, в которых есть такие люди, как люди: «Сонячна машина» — это история человечества. М. Зерова) .5 , що «Сонячна машина» — перший в укра їнській літературі утопійний романа, аля, по суті, назвати йый у юпійнего не можно. 1 другие. Зеровський закид полягає в тому, що нарратинно-с і ильокі параметри твору не узгоджуються с его жанровыми особенностями. Все характеристики даются без точного методологического округа, что позволяет точно понять, каковы особенности утечки, а также жанровый характер Винниченкового романа. На этот момент жанровое визанення Зерова: «розовая, на 800 человек, ремарка кинодраматурга» .6 кидається щонайменше недостатнім. Мета робототехники, работники с различными характеристиками, переосмысливают и осуждают аспекты «Профессиональная техника», визажистские взгляды и романтики. На этот момент жанровое визанення Зерова: «розовая, на 800 человек, ремарка кинодраматурга» .6 кидається щонайменше недостатнім. Мета робототехники, работники с различными характеристиками, переосмысливают и осуждают аспекты «Профессиональная техника», визажистские взгляды и романтики. На этот момент жанровое визанення Зерова: «розовая, на 800 человек, ремарка кинодраматурга» .6 кидається щонайменше недостатнім. Мета робототехники, работники с различными характеристиками, переосмысливают и осуждают аспекты «Профессиональная техника», визажистские взгляды и романтики.

Что касается погоды, то она выросла из среды и технологии, обеспечивающей утечку из жизни общества и феноменов, связанных с феноменом творчества. Будут роздвинуты термины «утопия», головные уборы, проблематика и напряженны истоки. Також буде зроблена

5 О. Біленький. «'..Сонячна машина" В. Винниченка ». У кн. О.Биленький, Литературно-критический статус (Киев:« Днепр / -. 1990 ;. с. 121-131. М. Зерои. «„ Сонячна машини "як літературный тіір «, у кн. М. Зеров. Твори в двух томах (Киев:« Днепр ») -. 1990;. т. 2. с. 435-437. Деталій ро ро иля / их прань лив. у III іі IV роі.тілах даної роботи.

6 М. Зеры. «..Сонячна машина» як літературний твір », с. 444.

4

методология методологии ранней утопии в социально-психологическом и культурно-историческом контексте, в которой есть все аспекты: жанровый, идеологический и дискурсивный. В другом розовом коротком взгляде истории Романа. В третьем и четвертом сезонах, на основе проверенной методологии, будет проведена переоценка вероятности получения достоверных оценок и характеристик.! та запопутала новость прочитана романтика як утопия твора, а так же прошу прощения риши поетики «Сонячная машиниста». В этой стране не должно быть ничего общего с жанрово-стилестричностью и идеей романтики, а также с точки зрения его развития в Украине, в которой проживает 1920-х гг.

І. Проблемные методологические и термологические методы ранней утопии

Проблемные вопросы и визы для культурно-исторического контекста утопии в розовом цвете. Термология «утопия» в поисках тихого надзирателя понять (як. Скажем, «гра», «прогрес» и т. Д.), Я легко могу сказать, что он думает и поглядывает досрочно. Утренняя прогулка по программе оздоровления американцев в виконанни Б. Клинтона (якобы буддистская поликлиника); утренняя история названа историей, идеологией, освящением, поездкой и отдыхом, — посещение Великой Роботы (упование в Бозе, до таких крайних времен); все утренние и новые времена до Вузькооксленского жанра. Тому может быть дан ответ на все вопросы, касающиеся методологии и методологии апарта-визажа, а также основополагающих аспектов систематического досрочного развития.

1. Литературно-исторический аспект утечек

Середина Массачусетского государственного университета за утопию1 можно посмотреть, что происходит в Прибалтике-на-Майне, и приехать к утопии: исторический, социологический и социологический факультет. Перші два підходи я розглядатиму разом. Обидва, проведенная в ближайшем будущем, покажет проблемы и проблемы, а также типологию утопии в моде. У меня есть место для встречи а) розница термона «утопия»; б) схарактеризувати

1 Середа найма отличных праць, викторианцев в цехе роботов, хот би в названии можи рафии: К. Кумар, Утопия и Антиутопия в Современное время (Кембридж: Бэзил Блэквелл, 1991); П. Рикёр, лекции по идеологии и утопии (Нью-Йорк: издательство Колумбийского университета, 19X6); В. Бистерфдд, Die literarische Utopie (Штутгарт: JB Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1974); WHG Armytage, вчерашние завтра. Исторический обзор будущих обществ (Лондон: Routledge & Kegan Paul, 1968); Г. Катеб, «Утопия и ее враги» (Лондон: «Свободная пресса» Гленко, Collier-Macmillan Ltd., 1963); збірники Ф.Э. Мануэль (кд.) Утопия и утопическая мысль (Кембридж: компания Houghton MifMin, The Riverside Press. 1966) та В. А. Чаликова (сост.), Утопим и утопическое мшиление (Москва: «Прогресе», 1991).

6

«Класичну» проблематику утопії; в) короткая оглядка и розовая утопия; и) разработка термологии и технологии термотехнологии и робототехники.

А. Термін «утопія»

Проблемы, связанные с «утопией», вызваны тем, что он получил «Золотую книгу». Мора в 1516 р. По-гречески, «у-топия» может быть сложным и модным, но «модным» и «не-тут». По-другому, английская фонетика дозволила маневрирование от префектуры, у которой есть «у», и я говорю про «оф-топию», что очень важно, — хочешь, чтобы в самой Мора утратила готовность бросить вызов! Термін «утопія» досить популярный в XVI-XVIII ст. і визначається як «idealis Respublica», «respublica ficta», «respublica imaaria», не справиться с этой задачей, и не быть полностью вменяемым в этом вопросе в середине XIX в. німецьким дослідником Р. фон Молем терміну «Staatsroman», «роман про державу, який„ непідходяще ”, не по-правовому, описанному »(без преувеличения,« роман », все по-своему), неэстетизированны в истории, в розницу) .3 Я, очевидно, в процессе соцально-исторического розыгрыша и досрочной победы в современной утопии. Утренняя тренировка в контексте теории и союзов (напр. В «Маніфесті», «Немецкая идеология» Класиков, в роботе Энгельса «Розовиток соцпроцесса до науки»); совместно с К. Мангаймой, П. Рикьора, А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і 3 Не исключено, что в истории страны, в том числе и в других областях, в том числе и в науке, очевидно, что в процессе социалистического воспитания и воспитания молодежи возникли проблемы. Утренняя тренировка в контексте теории и союзов (напр. В «Маніфесті», «Немецкая идеология» Класиков, в роботе Энгельса «Розовиток соцпроцесса до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і 3 Не исключено, что в истории страны, в том числе и в других областях, в том числе и в науке, очевидно, что в процессе социалистического воспитания и воспитания молодежи возникли проблемы. Утренняя тренировка в контексте теории и союзов (напр. В «Маніфесті», «Немецкая идеология» Класиков, в роботе Энгельса «Розовиток соцпроцесса до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і «Німецькій идеології» класиков, в роботе Энгельса «Розовиток утопии до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і «Німецькій идеології» класиков, в роботе Энгельса «Розовиток утопии до науки»); совместно с Мангеймой [К. Мангейм], П. Рикьора [А. Рикёр], А. Дойблера [А. Доблер], М. Платтеля [М. Платтель], Ф. Мануеля [Ф. Мануэль] ); форм і

— W. BicsIcrteKi. Die Hterarisehe Utopie, c. 2.

3 Гам же. с. 2-3.

7

моделів державної о устрою (у К. Поппера ІК. Роррсг. Л. Л. Мамфорда [Л. Мамфорд], Р. Нозіка [Р. Нозик]); морально-етичному (публіцистика Дж. Оруелла [Дж. Оруэлл). А. Кьостлера [А. Кестлер], роботи Дж. Катеба [Г. Катеб |, Ч. Волиіа [Ч. Уолш]) і, звичайно, в контексте літератури — культурный и культурно-культурный феномен {Lіteratura як утопия П. Хотонія [П. Хотевиц], праці Д. Штайнбаха [D. Стейнбах]. Г. Крисманського [H.-J. Krysmanski]). в контексте развития жанровых жанров (в А. Мортона | А. Мортон], Н. Фрая [Н. Фрай], К. Кумара [К. Кумар], Э. Морсона [Г. Морсонж. Г. Гюнтера та ін.) , Головная визаальная ситуация (практическое применение в различных аспектах) видимость трансцендентного характера, трансцендентность просторов — центральное утреннее «никуда», я думаю, на мысли Р. Рюйє [Р. Руйер], по суті означає, Это может быть сделано из-за того, что он (а) имеет статус визы («нет визы»); Трансцендентность дозволенных дистанций и жизнеобеспечения из-за реальности (с точки зрения трансцендентальности и реальности, про жанровую параметрическую утопию в Италии).

Б. Проблематика утопии 1) Простір утопииї. Простор, «просторість» и середина утечки на пути к найму благодатных сторон. Почтовое отделение «географическое» и природные умов. В классической утопии (а не в течениях, — проведен анализ в Монтеске) географическое положение без гражданства и благосостояния. «Географическая» утопия, по-перше, в графе «Ниде», воеводство, Эстония, воины часто бывают в шиитах, в разных странах — в Белых горах. , вода на воде,

, чр в Тарде: в космосе — на Місяць, на Марс і т. п.). По-друїе, і сої рафія

8

та природе середина благоденствия державы шкливых вперёд, они часто появляются в поликлинике. Че так не было державы — в лесе нід підтримувати идеальне життя. Звезды, находящиеся на планете, люди не могли стать свидетелями появления островов, которые должны были увидеть себя в космосе, как, например, в течение часа, в течение которых произошли события. Сучасна утопия (в контексте модно-экономически-экономического и политического роз) часто бывает идеальной и модной в широком масштабе (скажем, у Беллам, Морриса, Заместина, Оруелла). Природные службы (климат, родная земля, природное копирование, сельское хозяйство), якобы нуждающиеся в важном компоненте давней утраты (которые часто бывают больничными и по сей день) в сучасней утренней жизни (я в сучасной эконіці). На основополагающих параметрах можно говорить об утечке за границей, о «замкнутом цикле» («Законодательство» Платона) и об утечке, прохождении, выявлении и глобальных утопиях.

Простая утопия может символизировать значимость. Пространственная и архитектурная структура державы (и мира) гармонизирована с буддистским пространством, а я — сказочной, структурированной духовной жизнью: тут панють симметрична и совершенствуется в стране. Класична утопия державы в форме глаза имеют правильную геометрию (квадратный круг, концентрированный кола); у сакрального центра знаменательный храм, місце правителів. Мури, провинция, план проживания для всех, кто был в центре внимания, в том числе и в Платоне, и в просторной платформе в Кампанелли). Тут все, что нужно, античный и гуманитарный (проект пижинский), проект простора и независимой власти, колония, поселение, колония, захваченный новым миром. Згадаймо.

9

наприклад, античны колонии, прохання Плотика до имперского суда «Платонополису». проект идеального города для Гиппамуса Милицкого, археологический факультет французской революции, архитектурно-утопический проект Ле Корбюзьё, Ф. Галлерса4. русских (радостных) архитекторов 20-х годов. 30-х лет. В то же время, в настоящее время, я узнал, что продукт «Джерело Чичко» имеет уникальную организационную структуру: особенно, в Л. Мамфорда (это, по словам, державы-дэвньоєпецка, все остальные), миссионерство «Мегамашина» — невидима трудовая, 5 человек в важной семье — вдова , напр., антична Аркадия «природный» золотой вік; в Руссо, Торо, децентралізовані громади у Морриса). Выездная площадь в утопии-мести и аркадии-утопии-сада, Г. Ґюнтер зазначає:

Пространство в саду — только что появившееся на территории района Старого заповития, где есть античная «золотая» страна — не радостная и не функционально-геометрическая конструкция, которая не является единственной в своем роде воеводством в Украине. близькості людини до природи. В конце концов, это может быть простой опыт работы с людьми, которые находятся в разных сферах жизни, и все в том же духе.

Параллельное выступление в области естественных и научных исследований в области утечек (представление о Ф. Бекона, утренние осмотры природы, научные исследования и науки). В нашем часе реальность имеет огромное значение — экологическая миссионерская и глобальная плантация человечества.

4 W. Biesterfeld, Die litcrarische Utopie, c. 12.

5 Л. Мзмфорд, «Мис}) машини», у зб. Утопия и утопичсское мишлепие, гр. К4.

6 Г. Гюнтер. «Жанровые проблемы утопим и« Чевенгур »А. Платшіона», у> 6. Утопим, утопическое мнижпие. С. 253-254.

10

2) Стосунки утопии из зовнішнім світом. Это объясняется тем, что аспект утечек утраченных держав из зовнишним «поза-утопий» свитом. Кто-то из нас мог похвастаться тем, что у него было много друзей, и я могу принять участие в этом мероприятии. В гостевом доме, в котором есть все желающие, гости находятся под кордон и контактные лица, в то время как они находились в очень плохом состоянии; Зовнишия торгілва (все краінні країни нісвіші замість торгівлі існує державы безгрошевого розового материального благосостояния), золото, золото и «валюта» є виконною прерогативою держави. За кордон вивозиться над продуктом вироблених продуктов и товаров. Гроши, вирусы из города, в деревню, в тихую деревню, я не могу по-територски державы, а так же по-русски-политически потреблять (особенно у Мора, Платона). Утренние встречи в разных странах, в том числе и в самосахистском обществе, и в его родной стране, и в стране, в которой они живут, в то время как «порушеннив». Війна и Військова, подготовка, к тому же, выступление одним из важных факторов, повлекших за собой возникновение боевого и активного духа в державах, отмеченных добрыми цунами.

3) Політична структура утопії. Политическая и политическая власть, государственная власть в стране, гражданские права страны, юридические лица в Украине Организованные владелец и посадочные талоны обираються громадянами. Ридше зустрічаєтся децентрализована (Морріс) за анархінна модель (напр. В хіліастичних руахах, анархістських теориях Прудона, Кропоткіна). Залежно от имени державного примуса над громадянами Р. Нозік

11

видя ємперіалістичну (примусову), місіонерську (базовый на переконуванні) и екзистенційну (добровольный) утопный модерн держави.7

У нас есть все необходимые структурные условия, которые должны быть разрешены, (законные, законные, судебные, правовые и социальные), а также добровольные, подменные и юридические формы (эко — «середина», с. чорна »маса [раби в деяких утопиях], подкидки суспензий або джерело фізичнойї праці).

Викэннен чи заповенження утопии в житейскую столицу в результате «революции», крупных соц. в результате технологического прогресу. І і пол--ц один і аспект аспект аспект ут ут ут ут ут ут ут ут,,,,,,,,, стат стат стат стат стат стат стат стат стат стат стат стат. «ИДЕАЛЬНОСТЬ» державы в консалтинговом, непростом, аджио буддийском и родном крае в соответствии с принципами независимости — негативные последствия, равные условия, роза, гибель. Утренняя практическая поездка в Бекону («Новая Атлантика», наука о прогрессе и науке) характеризуется ультраконсерватизмом, статикой, вечным бессмертием, неподвижным, за висловом Р. Дарендорфа *, который не может использовать прикладную статику, получает доход от самооценки в Буду, Индия, в Нью-Йорке, где есть все необходимое, — до 5040, до сегодняшнего дня в Новой Зеландии. и злочинів). Додамские отношения, противодействие и противодействие утечке акцентированного акцента предоставлено таким образом, что держатели, поликлинические структуры и независимые отряды (блага чи справедливости), немыслимые лица наперед

7 R. Nozick, Anarchy, State and Utopia (New York: Basic Books, Inc., Publishers, 1974), c. 319-320.

В Р. Дарендорф. «Из утопии: на пути переориентации социологического анализа», у если), Г. Катцб (ред.), Утопия (Нью-Йорк: Atherton Press. 1971), c. 103-106.

12

благочестие, толк я суча утопия цікавить передусім державна модель як передумова здійснення и розвитку людини.

4) Організація праці в утопии. Робота, виробництво в утопии державы здeбільшого тотально організані. Щоб забегает во все стороны, когда нужно, чтобы запечатлеть все возможные займы. Крайм того, все страны и страны, в которых проводятся скоростные съезды, могут быть организованы в целях обеспечения важности и безопасности робототехники (для обеспечения безопасности, наказания, воеводства в Новой Зеландии). Поділ праці трактується по-різному: у Платона спостерігаєма чітка і непорушну професійн спеціалізацію (кожно людин немов закріплюється за певной суспільно необхідная виробничу функціего), у Мора бачима почергове виконання сільськогосподарський робет, вивчення кількох професій та зміна професій (Мор Кампанелла.). Подрывные работы по физическим и розовым вопросам (духовность, идеология) зустрічається майже скрізь. Все страны, в том числе и в стране, в США, в воскресенье и в воскресенье самодовольным, перфекцией чеснока, проверкой подотчетности держателей в стане идалостости; сегодня я хочу найти что-то новое для нас (Платон, Оруелл). Что может быть лучше, когда речь идет о суде, о котором идет речь, о том, что в стране нет правонарушений, какова страна? Владелец в утопии державна, в которой он принимает участие в восстании (в связи с заселением виробництва до помешкання в т. Д.). сегодня я хочу найти что-то новое для нас (Платон, Оруелл). Что может быть лучше, когда речь идет о суде, о котором идет речь, о том, что в стране нет правонарушений, какова страна? Владелец в утопии державна, в которой он принимает участие в восстании (в связи с заселением виробництва до помешкання в т. Д.). сегодня я хочу найти что-то новое для нас (Платон, Оруелл). Что может быть лучше, когда речь идет о суде, о котором идет речь, о том, что в стране нет правонарушений, какова страна? Владелец в утопии державна, в которой он принимает участие в восстании (в связи с заселением виробництва до помешкання в т. Д.).

5) Сім'я, етика, мораль. В поднебесной божественной гармонии космоса и людей, утраченных и подвластных статической идее, играют роль по-разному: звёзды-сыновья в России

13

природою «Мегасімъї» -держави за ракурс спичносты фильма и династии (у «Республіці» Платона, в Кампанеллн) або. на модернизированном цивилизованном транспорте, за исключением необходимости повышения квалификации, совершенствования и взаимодействия с партнером (Гакслы, Маркузе). Успешная «молекула» может быть организована в Южной Корее (у Мора — сибирской космодромской с 30 до 40 лет), а также «традиция» (Платон. «Законодательство»). Утренние держатели в большей степени подверглись проверке во Франции, Будде-Яка в Индеивидалине, Швеция, Вьетнам, Турция, США, Турция, Турция, Турция, Соединенные Штаты Америки, Соединенные Штаты Америки. Тому в большей степени предстоит сыграть свою роль в этой стране (особая вибрация и ситуация в Хиттайе) — за пределами страны, в которой они находятся, но не во власти. финансово-морально-кастового партнерства (Платон, Кампанелла). Навигация там, де Исмае, частная жизнь максимально «уссу́рлине», идеология, публичные. Для того, чтобы провозгласить институциональный спор между Арменией и Сингапуром (Сингапур) — Выезд в Боснию и Герцеговину, Швейцария, независимость в Литве, Украина. От практической деятельности до «госпитализма» часто бывают проблемы, связанные с морально-производственной самообеспеченностью, самообслуживанием континуума «идеальная деятельность людей-держателей». Очевидно, что морально-демократическим институтом, который допускает «релятивность»: благодатная сторона, может быть изменена информация о гражданах США (дивизия Гилаунская, Македонская, США).

14

До тех пор, пока они не будут затронуты во внутренних делах и моральных устоях, то есть в педагогических кругах и незнакомых семьях. К. Зауер в «Утренний рисі педагогики» [К. Зауэр, доктор утопии Цуг в дер Падагогик] зазнав, учитель в том же районе, осетины в минувшие месяцы в Майбусе, Франция, 9 сентября, воеводство в Берлине, Испания , Зарадаймо «республіки юных», детективы, кому, піонерію, рівенат — «грудь», макаренкову комуну, детство твоею утренней забарвленням (Корчак, Родари). 1 навпаки, дидактическая роль и функция власти «дороже», утопия и утопия фантазии. К тому же, часто можно говорить о певческой и утренней утечке (податливость, марионетковость, безурботность, жития-гра). Особенно у Платона, в «Законах»:

Кожа в коже, в которой он не жил, когда она в чудовищной игре ... Требуется в стране. Що ж це за гра? -Жертоприношення, песни, танцоры ... Люди кожи, большая часть Дина, Вила-Чи-Раб, Чолик-Чи-Хинка — Челком, США, Судан, Судья, Швейцария, США.

Во что бы то ни стало, в конце концов, видоизменение и возвращение в страну, аби, спиавичи, возвращение в отставку и в воскресенье до конца октября.10

7) Мова, мистецтво, релігія в утопии. Одним з надзвичайно важливих

функціональных елементів утопійного суспільства є мова. По-перше, мова

Идеально подходит для сенсорной системы, чтобы стать понятной системой,

кругозір и спосіб мислення людини. Мова має найвищий онтологічний статус -

мола творить «реальность», «утопия», «суспензия» (вс

фікції). я вхожу в отставку и рефлексію идії блага. Тому мова, информация,

комунікація наскрізь пронизана законом, морально та идеологію держави,

ніяких відхилень не допускається, великую регулятивную роль в ценностном выражении.

l> \ V. Bicstcrfcld. Die litcrarischc Utopie, c. 77,

, П.'чатчат. «Законм», — Платон. Сочипашя о 3-х пит., Т. З, ч. 2, (Москва. 1972). с. 282. 132.

15

Особенно важно, чтобы он выступал в Платоне (перед «Захамой»): в то же время в доброй воле, за две последние два года: мова (дискурс), судьба, право на судебное разбирательство, право на судебное иск за віком і державною посадою; рио-друге, дискурс в утопии и монополии, репетитвизм, однозначность (я не могу понять, что это так) и авторитетность. Комуникация зінзу — кто-то из вас слышит и добросовестно спримання, и процитирует мудрые слова и погодные условия (или однозначное засорение). Все непогодення, неофициальная, просто информационная, якобы за рамками утраченной публичной коммунитарии, направленной на внутриполитическую, публичную, прерогативную и правозащитную деятельность. Не дивно, що будь-який критицизм, є страшним злом и злочином. Сама нарративная структура «Законодательство» сообщает о том, что она является творческой державой «от мови», и что она должна быть единой в своем роде.

А по-другому, в мусорку бути одну одну, в сенсорных спиционально семіотичної системах; одна страна и страна (ожидается в «1984 году»): страна имеет большую экономическую базу, в которой нет экономической власти, но и не только в стране, но и во всем мире. миссионерства и взыскания (тут можно увидеть, что в ультра-прагматичном фильме в «Чудовом новом свете» О. Гакслі, — герменевтичны проблемы Дикины). В утренних творах часто фигурирует «благородна» мова: москва мешканцев, утопия мора близка к перське, в Тарде («Фрагмент майбутньской истории») -це грецька мова. Очевидно, что культура, мистическое, национальное общество, я в мове, подопечные целевых систем (готовность к построению структуры, установление новых границ).

16

Национальная школа музыки и искусства в «Державах» и «Законах» Платона (специально для театральных представлений), которые часто бывают нуждающимися в повторении. Утренняя историческая справка, посвященная закону и идееологии (у Платона, Мора и Гаксли — публичная «актуальная форма»). Я не погодився б я твердженням В. Бістерфельда про релевантность толерантности в класичній утопійній державі11; навсегда у вас будет большая свобода действий: напр .. аморализм майора в будущем запомнится душе. Середина утренних релевантных доктрин зустріч деєо деїзм, релігію природи, пантеизм. Цікавою видається релігійно-астрологічна (наукова) доктрина Миста Сонца Кампанелли, з обожествленням правителя Sol.

В. Аспекты исторической утопии переднего края, понятная «утопия» и стремление к гибкости концептуальных рамок, допускающих сложную утопию, в то время как в розетку воцарились. типам мислення. Коли, наприклад. К. Кумар постулю, чья утопия была подтверждена в различных условиях, в частности, в Новой Зеландии, в с. детерминированность, анонимность центрально-имманентных в понятной утопии (к тому же, шоше к кожному зову К. Кумара может быть остановлена, до свидания, до утра, до утра). Очевидно, ща гуманистическая чи модерна утопия не то же самое с античностью, что и все радости поляризовать тебя, що, за словами X. Маравалля. поняття «утопия» (як ії

1 ■ \\. Biesierfeid. Die liicnirische Utopie, c. 7.

12 К. Куниар. Утопия и антиутопия в современное время, c. Î9-28.

17

параметри) співвідносні і, <. ■> з ористоричним характером епохи, нью-йо вон зоявляется (как явление) Я хотел бы взглянуть на точку зрения, чтобы увидеть, что я могу сделать это в археологии. розовые и женские властные моменты, перегруженные и перголезные компоненты в рамках целостной структуры (перефразируемые Петтруччані14). Намагашские усыпальницы «Украина» и Южная Корея, а также региональная схема лесных угодий в Украине «Утро в Белгороде», Герцлера, США — Франция, Украина. , легенды, казны, а также пророчество — як в маєе політичне забарвлення), историчность, философию, частно-догматическая и белетристическая утопия. 15. К тому же, я пережил утопию в утечке явишем, от ближнего до юношеского, а также от всех возможных феноменов, связанных с цивилизацией, которые происходят в Кыргызстане. Кумар16 (представление о характере и различий между двумя странами), профессиональная подготовка и образование;

X. Маравалль. «Утопия и реформизм». у зб. Утопим и утопическое мниі.іешіе, с. 216.

^ А. Петруччани. «Вимисел и поучеиие», у зб. Утопим її утопичсское мшилспис. с. 98.

15 Леся Українка. «Утроія в белетристиці», Леся Українська, Зібраним творчество у дішадцмти (Киев: «Наукова думка», 1977), т. 8, с. 155-198.

16 К. Кумар, утопия и антиутопия в современные времена, c. 19.

17 А. Игнатеико, В поисках частья (Москва: «Мисль», 1989), роза про доброчесне міст Аль-Фарабі, с. 78-99; про громаду чистих братів, с. 111-127; про ідеальну общину, керовану філософами. Ібн Рушда, 217-238. Хочу принять Платону и Армению на формулу Исламской империи, о которой идет речь: Сноуантричо таков Из-за Идейно-культурного происхождения Заходу и Сходу, в частности, в Середине Судьбы — Адже Ислама Исламских миссионеров (особняк Ижевска, Турция) а формування європейської думки. Не випадков в «Новом Атлантилі» Ф. Бекона острых людей (Бенсалем) и правительств (Альбатин) назван на арабском Кшталте. Див. А. її натенко, с. 244-245.

18

Найденіші утопійні уявлення знамено в мифи. Зокрема, в античном, — образ жизни золотой (в Гезодии, Овидия), переосмыслившийся по-римски в Аркадии, утрата неповторимого достояния и гармонии с природой; островів блаженних (Платон); легенда про Атлантиду, гомерівські лотофаги. В ветхозаповігній релігійній доктрині зустрічаємо візії нового Єрусалиму, в Апокалипсисі — небесного граду. В Платоне могут появиться новые идеи и образы, которые пока не найдены в «Республиках»: І) философско-дидактический миф (образ жизни), золотые вина » ) идеальная держава-модель, созданная в философии и вузе («Республіка»); 3) реставрационная утопия-легенда (Атлантида в «Крітії», описана післяиотопная о «природно-доброго устроения в« Законах »); 4) утопия яка космолога и его модель, яка символизирует всезагальную гармонию, фатализм и катастрофизм («Политик», «Закони»); 5) Утверждение законодательства, от практики до поликоло-фических наук («Законодательство»).

Розыгрыши утопии в истории и культурно-художественных традициях, мусородобытельном и положительном статусе «аристократизм». Утро может быть простое во всех странах, в том числе в важных и постоянных кругах и в высших кругах (див., Напр., Ф. Манюель про Мюнхера и анабаптистив18). В Европейском фольклорном клубе под названием: Schlaraffenland, Cockaigne chi Cocagne (кухня), жирное царство, царство молочных напитков и кислин берегами. Бoлoв б прирівно приписать сoсим цімиям «таинственность», и образ жизни, и жизнь в будущем важны для харчового достояния, и для того, чтобы отправиться в миссию, с радостью встретиться с кем-то из детей. Є. Трубєцкой,

1 ^ Ф. Мзііккль и Фр. Мзнюзль. «Утопическое міішленне в западном мире», у зб. Утопия и упичіичїскі * 'MuiK.wniu'. с. 21-48.

19

образ жизни жирного царства, утопия безусловной, дармово-шахматной принадлежности в россиянские народные страны, приход в страну, сельское хозяйство, сельское хозяйство , здатної перетворити світ.19

Дж. Катера в книге «Утро и война в стране», в которой отмечается, что антивирус не может пройти через весь мир в XX веке, в контексте позитивных экономических и экономических проблем, возникших в стране до 20 лет.

— антиутопізму. Хочу, чтобы важнее проект давал спримання утопических проектов, часом підозра в пародійності. Скажем, «Держава Сонця» Ямбула (II ст. Н. Э.) В пересылке Десодора, где рассказывается о семи народных островах, я думаю, что это не так. В целом, принцип домопринципиальной власти (обязанности и всесагнальной працеи, нормативные акты в стране) и принципы естественной чистоты, высшей степени справедливости, полярности и взаимопонимания между народами и землями. є водночас резервуарами бальзамов, зданий и сооружений будь-яку хворобу. Та, что в самом лучшем случае, без единого вигляда, без волосяного покрова, в розовом цвете, в чём-то может вести свои дела один раз (противостоять моральному найму), живые и здоровые до пяти лет, и молодые, и взрослые, и дети в возрасте от 21 года до сих пор не знают, что такое пародийно-сатирического характера. Або в

19 Е. Трубецкой, Исконное царство и его искатели в русской пародии скалы (Москва: Из / Г. Г. А. Лемана, без зазначеною року), с. 37-40.

20 Г. Катеб, Утопия и ее враги, ок. 4-5.

21 Цят. за А. Петруччани. «Вимисел и по изучению», у зб. Утопим и \ топичсскос мишкчшс, с. 101.

20

комедия Арсюфана — неважно сообщать партию натяки на Платонову благочесну державу (напр., в «Лесистраті»).

Однак я засиделся в античності. Середновічні утопійні візіі повізані з іменами Акгустина, Пелагія, Миллинейстів, Религиозно-революционные рухівы. Ропвропейський монастир, на думку Ф. та Фр. Мануэль, бухта первопроходца, де-факто, христианская утрата, проблема стволовых проблем, все, что нужно для божественного благосостояния людей и людей до чудовищного мира.

Утренняя революционная идея и сам жанр утонченной кристаллизации, синтезированной попредню традиции, в добрый гуманизму. В XVI — на поч. XVII века «Утроія» Мора, «Християнополис» Андреаса, «Місто сонця» Кампанелли, «Новая Атлантика» Бекона, знаменательные новости и жанры и жанры до них. Початки культуры, секуляризма, культуры и туризма без особого интереса к культурно-культурному кругу. Порівнючи гуманістичну (модерну) утопия з середнівічю та античною, К. Кумар заслужил, чтобы они не стеснялись, но я должен был принять участие в этом вопросе, но все-таки это не так. ), віра в матеріальне зростання суспільства. Отъезд центральной части в эпоху середины эпохи концептуальной концепции «Персидской Греции» и «Падшей» от Адамы народной натуры, до сих пор не состоявшейся модели народного воспитания, доброй воли народа. Людина (у Мора, Зокрема) — tabula rasa -nobra, не зла природные, все законы, законы, правила життя

— К. Кумар, Утопия от Антиутопии в Современное время, c. 25.

21

реалізують потенціал людини до добра. Зг адаймо так поступил в отставку и нас в житейских утробах.

Від «Нової Аглантидн» Ф. Бекона (1627) берега початок експансивна та динамічна утопия соціально-економічного прогресу. Тут домінус віра в тс. що знання и наука переможуть «адамове» падіння людини. Едем можна выступить на Земельном собрании, посвященном науке, воеводству, эксперименту, овладению тайским природным наследием. Направления утренней науки: основные, лабораторные, досрочные и новые исследования в Атлантике перед практической, утилитарной деятельностью; люди должны быть счастливы, здоровы, щасливы. Техникум виноделия трактуется, чтобы стать жертвой божественного творчества (национальная, напольная, социальная и научная деятельность в Мисти Сонця Кампанслли).

Добровольное просвещение не было таково, чтобы экономические и социальные отношения были организованы «аркадными», в то время как в стране сложились благоприятные экономические условия. В «Додатке до„ Подорожі ”в Буганвиле» д'Идро старик таитінін підп уніт п о в ен а т р о в а т ь с т ь с т ь с т ь с т ой — заміси, надмірний зусиль, соревнования, соревнования по благосостоянию, продвижение дорогою ціною.

В 1771 р. з'являється «Рік 2440» Мерсьс (L.-S. Mercier, L'An 2440), первый вперёд футуристический твір у світовій літературі. Великая французская революция, високосочетание метафорически, «Новый свет» в соц. Масштабе, откровение об общественных успехах, эксперименты и эксперименты в области образования. «Кодекс природой» Морелли, Бабеф и Заговор Ривни, с идеями о земельном статусе, заселенности и продуктивности Виробництва, революционный революционный век утопии. В XVIII ст. Турецкие прикрытия для детей и мужчин, Кондорсе в «Находящиеся в живописном месте»

22

людского розума »бачить на светской всенародной жизни, прославленной в мире. В утопійні поглядите приходять елементи~d секулярного і переконаного футуризму, світовый прогрес, ідеї незвичайного достатку і матеріального розвитку, пов'язані з індустріальною революціий те використанни машин, ідеї безконечного вдосконалення, не лише економічный, аля й індивідуального тот соціальный (немислимі в непорушном класичній утопії) ,

Щоб коротко окреслити утопия ХІХ-ХХ ст .. написано в книге, посвященной К. Кумар. Спросите, кто хочет, чтобы у вас было много денег, чтобы показать, что это еще не все, что нужно сделать, чтобы сделать это, то есть, что это не так? XIX и XX ст. Розовайся знакомый соціалізму. В перших декадах XIX ст. висуваєтся плеяда утопістів, мисленників іэкспериментаторов, — Р. Оуен, Сен-Сімон, Ш. Фур'г, Е. Кабе. Идейный отряд державы и самовосхищения, тяжелый труд, экономическое и колониальное и фаланстерское движение против марксизма. Хочу, чтобы Маркс выступил с критикой утечек соцалитизма и наглухо-практической поликлиники и революционной обстановки, Отмечается, что футуристические картины и прогнозы, в свою очередь, в связи с безвыходным отсутствием элементов. І навещу в саму революционную жизнь. Як зазначав Л. Колаковскі:

Чему утопия є передумовою всіх революційних рухів? То, что в прошлом году, закладка в соц. воно було неможливим.24

Оіляд утопії ХІХ-ХХ ст. я базую на книзі К. Кумар. е. 33-131. 380-424.

24 Взято з книги: К. Кумар, утопия и антиутопия в современные времена, c. 65.

23

В ком- нистатическом суспензии Маркса люди є виробником, пра- вом продвижении головного мозга людей, аллеей працеи, позванной империи, пракцией, пером, житамией, де-юре и женщине. В неопубличных замках до «Капиталу». Grundrisse, в рамках которого должны были быть обнаружены автоматизированные суспензии, де-юре «безпосередня», и все виробницвские машины. Все люди не должны быть свидетелями викторины, в которой радуются и регулируют виробничного процесса. Людская роль полярности в государственном продуктивном статусе, в природе и в природе. Справочник по вопросам, связанным с природными аспектами, будь то контроль над природными силами и виробничному процессу. Особое внимание уделяется плану утопии раннего Марксова «Экономика и философия рукописи», миссионерская деятельность в области народонаселения. «Возвращение к себе», «возвращение в себя». Ликвидация приватной власти, отправление знаменательского права природно-людского, тобтосоциального життя. Чего так хочется документировать людям, живущим в природе. Природа творческого творчества людей и населения. Те, кто не имеет отношения к народу, готовится к созданию природной и природной жизни, природы и природы .25 Утренняя первая половина XIX в. (за последние годы творчества, напр., «Подорожье в Икарии» Е. Кабе), коли-коциаллизм в Вававском союзе по вопросам общественного здравоохранения — виражена н поликосо-философских творах. Лише в столовой, колыбели старейшие, до сих пор не пропустили, сопутствующие идее и переходе к практической поликлинической коммюнике в рамках государственной политики. Після 1870 р. белетристичні утопії ростуть, як гриби. Тильки в 1871 р. виходять «Прийдешня раса» Е. Бавлера-Литтона [Е. Буллер-Литтон, The

25 Взято з кі'.иг и: К. Кумар, утопия и антиутопия в современных тинтесах, c. 49-65.

24

Грядущая гонка], «Битва Доркінга» Дж. Чесні [Г. Чесни, Доркингская битва] та «Ерсвон» С. Батлера [С. Батлер, Эревон]. Розмация верстки соцалестиче Белламі [Е. Беллами, оглядываясь назад], «Фріленд [вільна земля]» Т. Герцки [Т. Герцка, Фриланд], «Новини нізвідки» В. Морриса Моррис. Новости из ниоткуда], «Душа людини за соціалізму» О. Уайльда [О. Уайльд, Душа человека при социализме], «Передбачення» и «Сучасна утопія» Г. Уеллса [Предсказания; Современная утопия. На думку К. Кумара, он принял решение о том, что он был вынужден верить в то, что воцарился в войне во Франции. людський прогрес не схолола, Яскрава картина не побликает, все реалии и строки «пришествие» отправляются в отъезд час. Я имею в виду, что возникновение протокольной и безнадежной ситуации в этой стране, а также модернизированная антиутопия будд, по суждениям, судьям страны

Історія американського утопізму XIX ст. наметить до сих пор процессы, в которых идет речь, эксперименты, идеологические потоки, проникновение утопии в национальную Швейцарию. Самая почтовая служба Америки отправляется в страну, в которой находится демократия, новая возможность устроиться — новый орден сакральный — топографический призыв к изучению археологии, который должен быть проведен до конца. (В XVI ст. Мина знаменуют випады, Коли «Утро», Мора выступала в Ролле «Подручника»), чтобы увидеть колониальные поселки, базирующиеся на системной громадности

26 Гам же. с. ЬЬ-6S.

25

власності27). Звездное, суферийное надземное переселение в Швецию с важными природными умов, необъединения величайших народов, конфликты с корнями населенням. То, что миссионерство не должно быть готово, благословенна країна, а также потенциальный, востребованный эдему, я требую вибраций, умение владеть руками. В Американской идее посольства в стране появилось множество возможностей, особенно, в том, что касается Божьей милосердия, то, что он совершил в своей жизни. Хочу, чтобы я не знала, что такое багато-американские культурно-исторические традиции, а так же практическая, экспериментальная и культурно-методическая традиция. Америка XIX ст.- це. за словами Р. Нозіка. грандиозна мета-утопия. В связи с этим, утопия — это не единственное благополучие, когда я живу в одиночестве,

— «Волден» Г. Топо [HD Торо, Уолден], В первые половины XIX ст. самая большая страна утопийских поселений в громаде (середина), середина войны — Нова Гармония Р. Оуена, Онеїда П. Нойєса [П. Noyes], ікарійські громади Е. Кабе. Не дивно, но и в Америке, и в крае, и в стране, и в стране. Беллами «Дивлячись назад», найпопулярнішої о ийвпливовішого утопійного твору XIX ст.

З кінця XIX ст. прогрес трактується уже не так оптимістично. Из-за того, что у него есть антиутопия, у него есть шизизм и скептическое отношение к людям, готовящимся к большому, низкому сожительству, воспитанию, а также к другим, с

27 Там же. с. 71.

28 Р. Нозик. Анархия. Государство и утопия, c. ЗІ 1-312.

26

Что бы ни случилось, это означало, что утопия была вызвана потерей веры в жизнь. А по-твоему, я буду знать, что ты будешь в Майбутньом Шасгя?

Я хочу простить свою любовь к античности. Однак, як вважає К. Кумар, «стосунки утопии и антиутопии не симетричні. Антиутопия сообщает о том, что «паразитуция» на него ... Утро не имеет положительных последствий, но я имею в виду антиутопию и негативную реакцию ». традиції. Сама она часто утратила популярность среди тех, кто был в автосалоне, сумнив та песимізму. Наприклад, представление о работниках и специалистах до приезда в «Ереван» С. Батлера. Той самой, автором, не обращайтесь к протокольным жанрам, шонайменше, идее в эпоху смерти (Уеллс, Гакслы). Крім тої о. як зазначив Н. Фрай,

Деи уманізація й механізація людини стають центральны проблемы антиутопии кінця XIX століття. «Франкенштейн» М. Шелли, «Легенда о Великом Пнквизиторе» и «Записки из подполья» Ф. Достоевского приветствуют тими творами, которые отправляются в гости, чтобы обеспечить себя питанием, служащими для противодействия антиутопистам. На формування

29 К. Кумар. Utopia ami Anti-Utopia in Modern Times, e.100.

30 Н. Фрай. «Разновидности литературных утопий». у зб. ИП Мануэль (ред.). Утопия и Утопическая Мысль, c. 29.

27

антиутопийного пескізму вплинув тако фрейдизм, зокрема «Цивілізація таїї прикрощі [незадоволення]». За Фрейдом. схватка до агресии є природные и социальные проблемы людей, которые я становлюсь загадочной цивілізації. Все люди заняты розой, без всяких сомнений, в Эросом, конструктивном стиле, в Танатосом. деструктивним инстинктом смерті. Тому, в частности, и основам утопия надземного мира — и далее «Райские колиски».

В цистернах утопического слежения за контрольными утечками и анти-утоицией. Утроійність — антиутопійність передусім передбачають тематиче наставлений до зображуваного майбутнього и пафос твору. Коїггр-утопійністі. означает, что на конкретном проекте должны быть представлены альтернативные модели (так, утопия В. Морриса, «происшествия в Новой Зеландии» с контрольной утопией), «антивирусная теория» Г. Уеллса тощо).

Двадцатилетняя столовая часто бывает настроена на смертную казнь, смертельную утопию, паралич утраченной фантазии. Світіва війна, віцизм, геноцид и віднизм, підірвали віру в звёздный прогрес и та майбутності. Середина ключевых антиутопийных текстов першої половини XX ст.- «Залізна п'ята» Дж. Лондона, «Мьі» Замятіна. «Чудовний новий світ» О. Гакслі, «1984» Дж.Оруелла. Один человек не может сказать про утопию творчества: в истории человечества утопия «Волден 2» Б. Скиннера [В. Ф. Скиннер, Уолден 2], Аркадская утопия Р. Ґрейвса «С днем ​​рождения в новый Криті».

Постиндустриализм повествований о том, что происходит в 1960-х гг. . Галтунг]), от другого — от «Відродженням», в котором проживают люди, живущие в Зокреме, в Сирийской евразийской биологии и христианстве. де Шардена, з йоі о поняттям

28

еволюційног о руху до повального розыгрыша и вияву ноосфери. По-трети — от имени Фрейдо-Маркснзму и переосмыслим стосункив Эросу и цивілізації — Зокрема, у Г. Маркузе. Голова буржуазна форма принципа реальности — принцип виконання (принцип действия) де-актуализируется, за Маркузе, в процессе розвитки цивілізації. Матеріальне та интелектуальне востання суспензия забезепечать без мяча задним числом потребителя без необходимости домохозяйства. В таких умных антагонистических аспектах принципа принципа реальности и принципа реальности в отношении першого. За всю историю нереалистического принципа реальности и развития в стране:

Тало, не викторина, я хочу, чтобы это произошло, когда все будет готово к самосовершенствованию. Тело у вас есть машинное оборудование ... насолоди — инструмент задоволення.31

Буде відкировано моногамну патріархальну сім'ю, сексуальність буде

трансфоромовано в ширшу «культурнобудівну силу» Еросу; Ерос стане

одухотвореним, биология — «окультуреною». Технічний прогрес і автоматизація

Вивільня людіна від потреби відчуженої праці. Праця перетвориться на гру

в сферу эротизованои культурно-культурной суспензии.

Початки экологии утопии можна простежить ще в анархистских

идее децентралізації виробництва и суспензии, дея роанізації,

конфедеративных громад, в критике механістичності и абсурдності

крупномасштабного масового виробництва (Кропоткін), в утопійній картині

майбутньої Британії у В. Морриса («Вісті нізвідки»). Тема утопійно

Экологическое суспендирование старейших особей актуально в 1950-1960-х гг.

31 H. Marvusc. Хрос и Цивилизация: философское расследование во Фрейде (Нью-Йорк: Vintage Books,

1062). с. ! S4.

2У

економічннх та соціальних концепций (Ґудман. Шумахер. Ерліх. Вильямс). в лондонском воеводстве, в варварском дворце, в одиночестве, в апокалиптических картинах экологической катастрофы («Потоплений св. ! Освободи комнату!]. «Вівці дивляться вгору» Дж. Бруннера [Дж. Бруннер. Взгляд овец U /> \). по-разному, в критике бездуховности и неосторожности после войны (Бьорджес, Бредберри. Юнг [М. Янг], Воннегут). В-третьих, в стране есть все, что нужно знать, — это экономические и экономические проблемы. докорінним переосмисленням співвідношення людини, технологі та та природи) — в «Острові» О. Гакслі, «Екотопії» Е. Калленбаха | Е. Callenbach. Hcotopia | романах У. Ле ґуін [U. Ле Гуин.

Характеризуючи занепад чи «присмерк» утопии И. зрештою, антиутопії, К. Кумар повествует о том, что он занимает особое место в истории, в связи с этим возникло романтическое формирование в прозе.

Утро на протяжение всей столовой фрагмент, я в формальном, так что в своей аудитории. Ключевые слова: утопия, вино Мидена, занятость: в городе, в пригороде, в городе, в городе, в пригороде. Утренняя утренняя волна всеобщего признания в социально-экономической теории, в социально-культурной, комунальной, терапевтической и ... Утроя, де вона все щеки, адреса теперешних групп и аудиторов ...- 42

Однажды ты еще не придешь? По-перше, фрагментація я

специальная организация не для самоутверждения (на моей стороне), а, на моей

думку, для суспільства в цілому. В добу н рархізації. спеціалізації іа

32 К. Кумар. Утопия и антиутопия в современности, c. 420.

зо

перенесенна информация о приостановлении в стране (в целом), чтобы оценить уважение к людям, находящимся на свободе и в джазе: научиться играть в сериал «Мыльная опера», де. до конца, не так важно помнить о том, какая форма утопии или утопии терапии. Отче, по-другому, в самом начале истории «Великой Отечественной войны» и в романтическом романе: акцентируется культурно-культурный и культурно-образовательный процесс, в котором есть все, что есть в стране. реальность (сюрреалистичность от одного до другого, от простого до ультра-реальности). Звёздное, в масовском літратурі всеможликих гатунків у «найчистішому» вигляді. Здається, що утопизм, утопійний архетип «Иншого-Кращого» далеко не вичерпаний.

Г. Государственно-жанровый аспект утопии Пересуды до нового пункта, коллежи, требующие обсуждения в отношении утреннего аспекта, мира, семьи, семьи, семьи, воспитанников и юристов США. Утроия, може, я знаю, что такое «жанр», демонстрант особого социального контекста, визы в страну, доктрина и литераторское «формирование». Ясно, что видимость жанра и период утопии, и воли, и нолс, и др. Обязательны для опровержения основных условий жизни. Сказати, що утопия — роман, диалект, трактат, — маґг -.

Прошу, и встает вопрос о том, что метод термального аппарта для ранней утопии, для розыгрыша и систематической уклонения от утренней утопии в мире ведется в двух сферах. Перша — Відокремлення того, что может быть утопия (вітратурною), відшое іншого, тобто не-утопия. 1 тут можно узнать больше о проблемах.

31

По-видимому, проблема понятна и понятна. Украинское и культурно-детское культурное наследие. Все включено в методологические рамки «чисто-лютературного» в «чистое», в Августином и так-сяк. То же самое можно сказать о XIX веке столицы. Все звуки рамок, зокрема, у Кумара и визанення, прощание с ребенком, поцелуйся от Т. Мора (проистекает о том, что я в восторге), что делает его незабываемым, что объясняется сложившейся утечкой утренней утечки в семье. Оптимальный подход к решению проблем людей. Идея про диференцяю и специальную дискурсивную ситуацию — в том числе и внутреннюю (особенно радикально на почве XIX ст., Очевидно, не без социально-экономических причин). А крім того, Отступления «Либератрино» Мора в эпоху народной популяции и заповеди Ригористического патриотического режима в Мицетмосии будут направлены в «чисто лютеранскую» планету, в которую войдут и войска. Рижницкая мечта, скажем, Тарде менструации не меншою, ни одна мечта Мором и Платоном. В этой связи концептуально-исторические утопии математикой тенденций и взглядов на море (от утопии XVI ст.). Сам Кумар не посещает визовую политику «утопия», в которой проводится анализ утечки, включающей в себя государственную литературу, публичные исследования, социологию и т. Д. д. Отмена «утопия», «утопия» и представление о робототехнике в области сенсорных технологий — это культурно-культурная и культурная традиция, в которой я выражаю себя (чи «чергується») в различных дискурсах, якобы властью широка интер-ідсйність та інтер-текстуальність. Тим больше, у випадку В. Винниченка, утопления в проявлении и синтезе в дискурсивных планах: культурное, общественное, аналитическое, религиозное, религиозное кредо. Зрозуміло, що коли ми говоримемо про роман «Сонячна машина», ми оперуватимемо не

32

тільки ідейно-тематические категории, але й літратурними чи «романними». Однажды наступил день, когда он останется в живых.

По-разному, вузько-леатратурне тракторный, утопический текст, я хочу текст, утраченный? Что это за национальная текст до утопии? У статті «Різноманітність (види) літературних утопій» Н. Фраза визажа «Я люблю тебя», картина, посвященная истории, картинам, написанным государственными властями ,.33. Важнейший социальный акт, автор утренней речи, имеет важное значение для награжденных его социальных партий. По-другому, явно в соответствии с ритуальными принципами рационализации, осознанности важности пояса. Ритальна поведенческая утопия суспензий таким образом, что старейшина раціонально вмотивованою. 34 Один из них не решит проблему дефолта и критики «Национальная утопия», культурный сбор, Россия, Россия (Платона, середина Рождества, Украина). В его основе лежат принципиальные, безоговорочные, исключительные проблемы, связанные с производством утраченных суспензий, которые не могут быть отменены. Таким образом, «ритуальность» и «рационализм» могут быть не до Геральда, и до приезда, и до финляндской трилогии Драйзера, и до багатоха реалистических романов. Успішнішим видомється тематичний критерій, сформульований Є. Утроия и утопическое утро (Москва: «Прогресе», 1991): Что касается проработки продуктов утраченных суспензий, то все они не могут быть отменены. Таким образом, «ритуальность» и «рационализм» могут быть не до Геральда, и до приезда, и до финляндской трилогии Драйзера, и до багатоха реалистических романов. Успішнішим видомється тематичний критерій, сформульований Є. Утроия и утопическое утро (Москва: «Прогресе», 1991): Что касается проработки продуктов утраченных суспензий, то все они не могут быть отменены. Таким образом, «ритуальность» и «рационализм» могут быть не до Геральда, и до приезда, и до финляндской трилогии Драйзера, и до багатоха реалистических романов. Успішнішим видомється тематичний критерій, сформульований Є. Утроия и утопическое утро (Москва: «Прогресе», 1991):

Утроія — це детальний и послідовний опис уявного, але

локализированное в час и просторное суспензия, побудованого на

33 Н. Фрай. «Разновидности литературных утопий». с. 25.

34 Гам же. с. 26.

33

основополагающие альтернативно-исторически сложившиеся гипотезы Украинского организационного института, в том числе людских

— доскональное будущее, в том числе автор.35

Ца. на завтрашний день, время от времени до завтрака короткое

оповідання про майбутнє, де нема системного описи суспензий, науконо-

фантастические романы, описанные в майбутньому або технологічні

Дива, александр не социальный устремлён, твёрдо, педиатрические, подібні

на земнем, різні психоделічні, феміністичні тот фантастично-порнографічні

романи. Само це вона за криптій вибору матеріалів до зірника.36

Однак критерій «системного» «опису» далеко не самоочевидний. Як і вибір

збірника — маємо тут Т. де Шардена, і Дж. Толкієна, і оповідання Р. Шеклі

Street of Dreams, Feet of Clay, яке мені видається радше описом технології, ніж

утопією, згідно з внщенаведеними критеріями.

Але почнімо невеличку термінологічну «ревізію» спочатку. Перше, що

викликає застереження або принаймні уточнення (і принаймні п ракурсі

методологічного підходу цієї роботи) — це «уявність» + «локалізація».

«Локалізація» утопії не обов’язкова. Особливо, якщо ми трактуємо її в

ширшому плані. Де знаходиться (і коли існує) республіка Платона? Країна з

молочними ріками фольклорної утопії? Комуністичне суспільство Маркса?

Автоматизоване місто Шеклі? Навіть якщо утопія локалізована (що я

вважаю важливим і структурно значимим елементом літературного твору), на

мій пог ляд, головним структурно-семантичним блоком поняття утопії є саме

префікс «ні-», «у-v — «ніде» і «ніколи», тобто «трансцендентність», «ІНІІІІСТЬ»

(замість менш точної «уявності») — «уявне» в активній взаємодії з «реальним»,

тобто таке «ніде» і «ніколи», які переходять у «де завгодно» і «коли завгодно»,

і, далі,- в «тут» і «зараз». Очевидно, що утопійна альтернатива може бути

35 Утопия и угпотіческое мнт.ичше. с. 8.

36 Там же. с. 8.

34

кращою, а може бути й анти-альтернативою. попередженням і апокаліпсисом. Далі, щодо системного і детального опису. Що означає ця системність і детальність? Скільки сторінок (або який процент тексту) мусить бути присвячено описові економічно-соціального ладу? Скільки інституцій слід описати для досягнення цієї системності — всі? кілька? І чи можна тоді назвати утопією твори Т. де Шардена? «Вечір в 2217 році» Н. Фьодорова? «Сенаторійну зону» М. Хвильового? На мою думку, головним критерієм тут мусить бути не «детальність» і не «системність»- а центральність витворюваної трансцендентної «контр-реальності», тобто — наскільки ці зображені соціальні інститути (незалежно, десять чи один; незалежно, півроману чи кілька речень), стосунки людини з людиною, державою, природою, самою собою; наскільки концепція трансформованої, перетвореної, «іншої» людини і людства є функціонально центральна в цілій системі тексту (літературного — роману, повісті, оповідання; публіцистичного, наукового). І тут ми приходимо до наступного висновку — про важливість «прочитання» для дефініції утопійності. Ця центральність не є імманентною, вона залежить від читацького сприймання. Я не хочу доводити цього до максимуму і твердити, що посібник про розведення кроликів може бути прочитаний як утопія, рапорт про шкідливість куріння — як антиутопія, Кампанелла — як посібник для розведення громадян, Замятін — як кримінальний роман, а Гакслі — як посібник для самогубців. Але наприклад, у трактуванні «Майстра корабля» прочитання буде визначальним — frame of reference, підхід і настанова читача, інтерпретатора. В які рамки ми поставимо цей роман — пригодницько-авантюрної тематики, тематики само-ідентифікації та само-мізнання автора-і-читача. тематики металітературної чи утопійної,- що виділимо і наголосимо в сприйманні тексту,- буде надзвичайно важливим для його розуміння й аналізу.

35

Друга «обіцяна» сфера — «внутрішньо-утопійна». тобто виділення суб-утопій. термінології для визначення підвидів. Вище вже було скачано, що контр-утопія належить до сфери інтер-ідейних та інтср-текстуальних стосунків. Екоутопія, евпсихія, сексуальна утопія, часова і просторова утопії і т. д. належать до спеціалізованої атрибутики окремих утоиійних творів і були розглянуті в підрозділі про історичннй розвиток утопій. В жанрово-ідейному ракурсі нас передусім цікавитиме співвідношення утопії, антнутопії. дистопії. В ядрі розрізнення цих піджанрів лежить ціннісна, оцінкова настанова твору до зображуваного, «інтимні» стосунки «трансцендентного» і «реального». Настанова антнутопії (на противагу утопії) до ідеальною суспільства характеризується як негативна — тобто: А) недосяжна, або «занадто дорогою ціною», або абсурдна, недоречна, негуманна — отже в основі критерію — можливість реалізації; Б) в основі критерію лежить стична цінність самої ідеальної системи, її результатів: ідеальний лад рсалічовано і він виявляється тотальним і «вічно-теперішнім» кошмаром (дистонія) — напр., у випадку «Санаторійної зони». Розрізнення антнутопії га дистонії на прикладі окремих творів не завжди легке, і ці терміни нерідко вживаються синонімічно.

Співвідношення утопії й антиутопії не вичерпується одним цим критерієм, їх стосунки більш різновимірні. Вище вже було зауважено про «похідний» характер антиутопії — як анти-жанру. Однак антиутопія може бути націленою не на утопії, а на сучасне соціальне зло. Порівнюючи обидва жанри, Ґ. Морсон кваліфікує утопію як таку, що

руйнує кордони між образом і реальністю, тобто між художнім і нехудожнім. Часто цього досягається за рахунок обрамлення художнього тексту в нехудожнє тло, представлеье як менш реальне [особливо, у випадку Мора — включення листів тощо]... Утопія, яка стверджує, а потім заперечує власний вимисел [власну фікційність] — це пороговий жанр, що описує порогоиу, лімінальну реальність. Пародійно протилежна їй антиутопія.

36

навпаки, пілкреслюс небезпеку змішування вимислу і реальності

— або, точніше, соціального «вимислу» з соціальним фактом.37

Якщо утопійні твори можна трактувати як порогову (threshold) літературу, то

до антиутопії більш застосовний принцип комбінованого жанру.38 Утопія в

суті своїй анти-історична, її майбутнє — це друге теперішнє, вона стверджує

знання, цінність ідеалу. Утопійне заперечення історії, за влучним висловом Ґ.

Морсона — запрошення до пародії, антиутопії. Антиутопія спекулює

категорією незнання про причини та цінності, запитує: «Чому ми вважаємо, що

знаємо?», вона дихає гераклітівським духом змінності та сумніву. Якщо

антиутопія презентує загальнолюдські універсалії. то ними виявляється

універсальність людської потреби зростання, творчості та зміни.39

Варто також ще раз згадати про амбівалентність і мета-літературність,

інтсртскстуальність утопійних творів. Дуже часто утопійні твори можуть

містити елемент антиутопії — або як сумніву, або навіть як пародії. Виділення

та акцентування цих елементів, як і ціннісне ставлення до твору в цілому і

кваліфікація «утопія -антиутопія» належить головною мірою до читацького

сприймання. Те саме можна сказати і про відношення утопії та сатири. В

контекс'іі розгляду утопійності сатира трактуватиметься як підпорядкована

грі з ієрархією «дискурсів», «цінностей», місця та часу, наявна і в утопії, і в

антиутопії. Не розглядатиму тут питання співвідношення утопії та фантастики

(яке передусім хронологічно не входить у рамки моєї теми); зазначу лише, що

критерієм тут може бути знову-таки сутність і центральність утопійної

трансцендентності, на відміну від ціннісної настанови і стосунків

«фантастичного» та «реального» у фантастичних творах. Отже, підсумовуючи,

зазначу, що «утопійність» як і «літературність» слід визначити як соціально

37 Г. Морсом. «Граніти жаира». у зб. Утопим и упюпичсскос мміи.іеннс. с. 246.

3S 'Гам же. с. 236.

34 Гам же. с. 24 !.

37

та культурно детерміновані поняття, історично детерміновані, які значною мірою залежать від читацької рецепції.

2. Соціологічні виміри утопії

Зазначу відразу, що в соціологічному ракурсі «утопія» означає радше систему поглядів або «утопійне мислення», аніж конкретний твір. Зазначаючи труднощі з інтегральною характеристикою утопій як певних моле лік чи програм, оскільки вони презентують велику кількість тем. концепцій, специфічних аспектів, іноді протилежно трактуючи ту саму тему (роль релігії, статус сім'ї, рівень споживання матеріальних благ та ін.). а по-друге, відрізняються «наміри», мета утопій (напр., Л. Мамфорд в «Ісгорії утопій» виділяє утопії втечі, ескапізму та утопії реконструкції), П. Рікьор пропонує »а основу дефініції та характеристики взяти функцію утопії. Ядром тут він вважає ідею «ніде», особливу екстериторіальність утопії. Ця «нідейністі.» дозволяє іззовні подивитися на реальність, яка раптом набуває дивної о вигляду — стан речей перестає виглядати як само собою даний, і за межами реального відкривається сфера можливого — сфера альтернативних способів життя. Саме розвиток нових, альтернативних перепекти», за допомогою яких людина радикально переосмислює своє соціальне життя, визначає головну функцію утопії.40

Другий важливий момент, який зближує утопію та ідеологію, полягає н тому, що в центрі утопії лежать не стільки питання сім’ї, споживання, релії ії і т. д., скільки проблема влади, авторитету, легітимно*: ті та домінації в цих інститутах.41

40 P. Ricocur. Lectures on Ideology and Utopia, c. 16.

41 Там же. c. 17.

38

К. Маміайм у праці «Ідеолог ія й утопія» пропонує такі критерії для порівняння цих двох категорій: по-перше, критерієм, спільним і для ідеології, і для утопії є їх невідповідність, неконгруентність з існуючим довкола буттям, з реальним станом речей.42 Трансцендентальність властива обом категоріям; кожна стадія історичного буття, за Мангаймом, огортається уявленнями, які трансцендснтують це бу пя. Однак до тої пори, поки ці уявлення органічно входять в картину світу, характерну для даного періоду, вони виступають як ідеології.43 Утопія н свою чергу — це така трансцендентна по відношенню до дійсності орієнтація свідомості, коли вона діє в напрямку знищення існуючої структури буття, перетворюючись у дію, частково або н повністю підриває існуючий на даний момент стан речей.44

Наступним критерієм зіставлення Мангайм вважає «здійсненність» тих чи інших уявлень. Ідеологіями є такі трансцендентні буттю уявлення, які ніколи не досягають реалізації свою змісту; навіть коли окремі люди щиро керуються ними як мотивами поведінки, зміст ідеологій в процесі реалізації звичайно деформується45 (залежно від ступеня «відхилення» поведінки, базованої на ідеології, Мангайм формулює типи ідеологічної свідомості — від щирого слідування до свідомої брехні). Отже головна мета ідеології -підтримання і збереження існуючого стану речей; трансцендентні ідеолог ічні уявлення витворюють оболонку ілюзії, яка покриває «неконгруентність» реального буття. Утопії протидіють ідеологіям і намаг аються змінити існуючу історичну дійсність, наблизити їх до своїх уявлень. їм властивий футуристичний елемент, тоді як ідеолог ія орієнтована на минуле.

4~ К. Машейм. «Иден.'іоі пя и утопия». у з6. Утопим її утопическое мьпи.іение. c. 113.

43 Там же. c. 1 14.

44 Там же. c. 1 ІЗ.

45 І ам же. c. І 15.

39

Визначати ідеологію та утопію слід в конкретному соціально-історичному масштабі. Та сама «здійсненність» залежим, від соціально детермінованої точки зору. Очевидно, що для представників пануючих вереї н населення утопійними будуть всі ті уявлення, здійснення яких. :* їх точки принципово неможливе.46 Йдеться про ієрархію дискурсів: що в конкретному випадку виявляється утопією, залежить від того, хто говорить. Отже критерій «здійсненності» залежить від перспективи панівних і антагоністичних конкуруючих верств населення.

Намагаючись визначити життєвий принцип, який зв'язує становленії» утопії із становленням буття. К. Мангайм характеризує їх стосунки як діалектичні:

Кожна стадія в розвитку буття допускає виникнення тої о «ідейного та духовного» змісту (носіями йото є певні соціальні групи), в якому конденсується все «негативне», все і це не реалізоване, всі потреби цієї стадії буття. Такі духовні елсмеїпи стають тим вибуховим матеріалом, який прориває кордони даної о буття. Буття породжує утопії, вони підривають йото основи і ведуть до утворення йото наступного рівня.47

Другим після критеріології напрямком роботи К. Мангайма є формулювання соціологічної типології утопій. Порівнюючи історичний та соціологічний підхід, П. Рікьор зазначав, що історик передусім наголошує унікальність утопійних творів-проектів, унікальність подій. Спорідненіс 11, існує також між історичним підходом і дослідженням літературного жанру. «Літературний жанр «відкладає» окремий твір у сферу історії. Цс означає, що історик не може вийти за межі дескриптивних концепцій».4* Соціолої ІЧІІИЙ підхід, по-перше, намаг ається створити узагальнену концепцію (на відміну від індивідуально-дескриптивної), по-друге, диференціювати і пов’язати утопії з

46 Там же. с. 117.

47 Там же. с. 11К.

4* P. Rieocur. Lectures on Ideology and Utopia, c. 273.

40

соціальними стратами, адже утопія — це передусім дискурс певної верстви населення, а не «незалежний» літературний твір. І по-третє, утопія трактується не тільки як набір ідей, але також як ментальність; утопійний елемент — як «домінантне прагнення», всеохоплююча символічна система — пронизує всі сектори життя.49 Крім того, у своїй типології утопії. Мангайм вважає фундаментальним антагонізм утопій (його чотири типи утопій [або утопійних мислень]: хіліастична. ліберально-гуманістична, консервативна і соціалістично-комуністична;50 одним з головних критеріїв їх розрізнення та протиставлення можна вважати ставлення до часу, сенс історичного часу51): утопії появлялися як взаємно антагоністичні контр-утопії. Концепція контр-утопій дозволяє Мангаймові ввести консерватизм до типологічного ряду; деякі утопії можуть виступати як типово антиутопійні саме тому, що кожній утопії притаманний елемент контр-утопії.

Характеризуючи сучасну ситуацію, К. Мангайм говорить про суспільну необхідність утопії, виступає проти точки зору, що в сучасну добу спостерігається смерть утопії та ідеології, пригнічення утопійної «неконгруентності». невідповідності ідеалів та дійсності. Таке неідеолої ічне та неутопійне суспільство «прозаїчних» прагнень і задоволеності було б мертвим. Роль утопії — зберігати дистанс між реальним та трансцендентним.

Важливим для розуміння структури утопії видається теорія Габермаса.5- Утопія трактується як складний комплекс різнорідних компонентів і взаємодіючих сил. Головним слід вважати поняття «само-рефлексії»- телеологічний компонент утопійної критики, аналізу та комунікації — тобто компонент трансцендентний (позачасовий, позаісторичний).

44 Там жсх. 274.

50 К. Мамі (.'Ом. «ІІлеологня м утопия». с. 128-157.

51 Лин. також P. Ricoeur. Lectures on Ideology and Utopia, c. 275.

5- Tv г я корме n натимч ся інтерпретацією П. Рікьора. P. Ricoeur. Lectures on Ideology and Utopia. c. 25I-25.V

41

Другий компонент утопії — культурний, він приходить з добою Просвітник і на. привносячи елемент коригування дійсності, визначення рамок «здійсненності». Оскільки ідеї передаються історично, утопійна «само-рефлексійність» містить в собі не лише позаісторичне. трансцендентне,- але й культурний компонент, тобто історію. Утопія с частиною нашої історії. Третій компонент утопії — фантазія або ілюзія (відмінна від делюзії, яка не надасться підтвердженню і є по суті «нездійсненною»). Ілюзія або фантазія виступають в Габермаса елементом раціональної надії.

На думку Габермаса, людськість, humanity грунтусться на таких фундаментальних структурах як праця, мова і влада. Але він також додає про наявність трансцендентного, утопії, протиставляючи утопію і само-презервацію. Якщо головною функцією ідеології є встановлення ідентичності (групи чи індивідуума), то утопія, в свою чергу, «пориває з системою „само-презервації" і скеровує людство до утопійного здійснення».53 Утопійну фантазію можна розглядати і як ідеальний мовний акт. ідеальну комунікативну ситуацію, комунікацію без обмежень і примусу. «Ми говоримо про людськість не як про „вид”, а як про завдання, утопійннй елемеш співвідносний з поняттям людськості, до якого ми керуємося і яке безперервно намагаємося втілити в життя».54

В «Лекціях з ідеології та утопії», зіставляючи утопію Мора та уіопії Фур’є, Сен-Симона (або типи, визначені Мангаймом). П. Рікьор зазначає, що, хоч утопія Мора і є альтернативою до реальності, автор не має жодної надії в її впровадження.

Як джерело іронії, утопія [літературна] може стати засобом підриву реальності, але вона також с і втечею від реальності. В подібних випадках, коли ми не можемо діяти, ми пишемо. Акт

53 Там же. с. 252.

54 Там же. с. 253.

42

писання дозволяє певну втечу, яка виступає характеристикою літературних утопій.55

Але фікції (у випадку Фур’с, Оуена чи Сен-Симона) можуть бути не лише

мріями поча межами реальності, але можуть і формувати нову реальність.

Підсумовуючи порівняння ідеології та утопії. Рікьор зауважує, що коли

ідеологія повторює і підтверджує, даючи спотворену картину існуючого стану

речей, утопія володіє фікційною владою пере-описання життя. Як ідеологія

оперує на трьох рівнях: спотворення, легітимізації й ідентифікації,- так

функціонує й утопія:

Там. де ідеологія виступає як спотворення [реальності], утопія є фантазією — повністю нездійсненною... Це ескапізм, характерний втечею в літературу. По-друге, там, де ідеологія виконує функцію легітимізації, утопія є альтернативою до теперішньої влади... Всі утопії, написані чи реалізовані, намагаються здійснити владу в інший спосіб, ніж той, що існує. Я вважаю навіть сексуальні фантазії утопій,- як наприклад, Фур’є,- дослідженням не так людських інстинктів, як можливостей жити без ієрархічної структури, на базі взаємних стосунків. Концепція потягу і привабливості є антиієрархічною. На цьому другому рівні проблематика утопії пов’язана з ієрархією: як ставитися до ієрархії і надати їй сенсу. На третьому рівні, де функцією ідеології виступає збереження ідентичності людини або групи, метою утопії є дослідження можливого... Це функція утопійного «ніде».56

Труднощі виникають і з впровадженням утопії чи утопізму в філософську схему пізнання та організації світу. Якщо відокремити елементи історичного підходу, то треба буде говорити не про політичні та морально-етичні параметри утопійної держави, виражені в тому чи іншому утопійному проекті, а про утопію чи утопінність як роль трансцендентного в тій чи іншій філософській доктрині. Скажімо, у Платона образ ідеальної держави нерозривно пов'язаний з такими центральними філософськими категоріями, як

55 Гам же. c. 301>.

56 Там же. с. 310.

43

ідея блага, розум і космічна душа. Справедлива держава-макрокосм. де твориться, реалізується і «консервується» справедлива людина-мікрокосм. є живим втіленням ідеї блага, рушійної та основоположної сили всесвіту. Всесвіт-держава-людина — ця субординована тріада у Платона перебуває в нерозривному зв'язку і взаємодії. Тому ідеальна держава є також елементом тотальної гармонізації людини і світу. Вище вже говорилося про проблеми, пов'язані з трактуванням Платона з точки зору історичного та літературної о підходу і про розвиток та види його утогіійних моделей.

Серед сучасних філософських інтерпретацій утопії варто названі «Принцип надії» Ернста Блоха. У своїй складній філософській системі Блох виходить із засад, що надія, мріяння та фантазія про «краще» є внутрішнім процесом, який розширює простір ще не відкритою і не пізнаною життя І» людині.57 Але зовнішнє буття теж незавершене. Дійсність мислиіься як процес, широко розгалужене опосередковування між теперішнім, невивершеним минулим і можливим майбутнім. Елемент передбачення, «воля до утопії»58 є об'єктивною тенденцією і становить складову частину самої дійсності. Блох проповідує марксистський «войовничий оптимізм», активне ставлення до майбутньою, творення, відкривання майбутнього. І суб’єкт, і об'єкт однаково задіяні в діалектнко-матеріальному процесі становлення. Сама матерія трактується як рухома, утонійно відкрита.54 В такому глобальному онтологічному контексті і художня мистецька візія сприймається як «перед-бачення». З одного боку, мистецтво тяжіє до завершеності, заповнення пробілів, «заокруглення» дійсності*0, але з другої о,-до досконалості, яка виходить за межі дійсності, яка набуває утопійностї. У

57 3. Блох. «При.чііип малежли». у jf>. Утопия и утопичсікое миш.іенш'. с. 44.

5S Там же. с. 51.

59 Там же. е. 54.

60 Там же. c. 6S.

44

великих мистецьких творах (Мікеланджело. «Фауст») виявляється граничність і неможливість завершення; їх символічність і фрагментарність співзвучна процесуальній, незавершеній, латентній реальними можливостями дійсності.

І нареппі, підсумуємо цей розділ, відповідаючи на «імпліцитне» (implied) запитання: а чи потрібен цей (такий величенький) розділ для того, щоб рвійно взятися за виявлення змісту роману шановною Володимира Кириловпча? Що дає для конкретного дослідження цей історично-термінологічний і методологічний огляд, який далеко виходить за «референтивні» рамки «Сонячної машини»? Причин, які вмотивовують мою безперечно позитивну відповідь на це запитання, є кілька. Перша — «зовнішня». Розглядаючи оцінки твору від О. Білецького. М. Зерова, П. Христюка — аж до післямови П. Федченка до видання 1989 p., скрізь зустрічаємо дефініції «утопійний», «соціально-утопійний» чи «соціально-фантастичний», які даються без чіткого методологічного окреслення. Зазначаючи проблеми з «утопійністю» «Сонячної машини» в порівнянні з параметрами традиційних утопій, Зеров у своїй критичній статті так і не вирішує цієї проблеми. Тим більше це важливо, бо роман трактується як перший утопійний роман в українській літературі. Тому для його дослідження, встановлення внутрішніх і зовнішніх контекстів і вимірів видасться необхідним вироблення чіткого методологічного і понятійного апарату. «Внутрішні» причини полягають в тому, що контекст «Сонячної машини» не зводиться до питань про те, чи вплинули Белламі, «Красная звезда» Богданова, соціалізм Каутського на роман і чи вплинули Платон, Кампанелла і Фрейд. Контекст не є чимось імманентним. Важливими є також перспективи, можливості сучасного прочитання і «спілкування» з романом. В даній роботі мене цікавлять саме такі можливості,- застосовуючи розглянуті вище історико-літературний

45

підхід для розуміння ідейної та жанрової структури твору, соціологічний — для з'ясування дискурсивної ієрархіїї твору,- спробувати уяснити собі, як ці аспекти «працюють», функціонують на рівні тексту, нарративних і стилістичних особливостей, і як вписується «Сонячна машина» в контекст і канон української літератури.

II. Коротка історія роману

«Сонячна машина»- перший великий роман В. Винниченка, написаний в еміграції (не рахую тут коротшої повісті «На той бік» [1919-перероблено 1923]), перший з цілої низки: «Поклади золота» (1926-1927). «Вічний імператив» (1935-1936), «Лепрозорій» (1937), «Нова заповідь» (1949), «Слово за гобою, Сталіне!» (1949). На той час позаду був період активної політично-державної діяльності. Невдачею, розвіянням ілюзій та надій щодо большевизму. але в той же час успішним виїздом за кордон закінчилася перша поїздка В. Винниченка в Москву та Харків з метою співпрацювати з РКП та українськими комуністами в соціалістичному будівництві в Україні (червень- вересень 1920)1; написано було «Відродження нації»- спробу дати оцінку й аналіз революції в Україні.2 Ще більше загострилися стосунки з колишніми колегами по УНР та Директорії в еміграції. Все частіше в щоденнику В. Винниченка звучить мотив відходу від політики та повернення до свого справжнього покликання- літератури, в якій він почував себе паном і майстром.3

Обдумування роману В. Винниченко почав у Німеччині, в кінці червня 1921 p., хоча перші ідеї та задуми можна простежити ще раніше,- наприклад, у квітні 1919 р. він записав сентенцію про кохання та любов, яка була згодом

1 Про цю місію див. статтю Г. Костюка «Місія В. Винниченка в Москві і Харкові 1920 року», Г. Костюк. Володимир Винниченко та його доба (Нью-Йорк: УВАН, 1980), с. 210-225.

*• «Відродження нації» вийшло в 1920 р. у Києві — Відні тиражем 15 тис. примірників. Написано цю книгу майже за 6 місяців: від червня 1919 до січня 1920 р. — Див. у І. Лисяка-Рудницького. І. L. Rudnytsky. "Volodymyr Vynnychcnko's Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Albena, 1987), c. 418.

-чТак. у записі від 2. I. 1919 звучить мотив надмірності досвіду, слави, досягнення спокою, логічного аналізу, пошук чогось більшого, внутрішнього: «Я жду моменту, коли щось більше за мене дозволить мені зійти до тихого зеленкуватого моря, щоб я міг лежати біля вічних хвиль його і мирити душу мою з неминучим» (В. Винниченко, Щоденник (Едмонтон — Нью-Йорк,

1980). т. 1. с. 312-313. запис від 2-го січня 1919 p.). Місцями зустрічаємо Винниченкове визначення себе як «найкращого письменника України». Див., напр., Щоденник. т. І, с. 286, запис від 1 червня 1918 p., де Винниченко «непрямо» співставляс себе і М. Грушевського (порівнюючи останнього з Костомаровим), висловлюється про Олеся та Коцюбинського.

47

перенесена до роману.4 Додам також, що в ті ж 1920-і роки у Впнниченка були широкосяжні плани «Роману мого життя», великої мемуарно-історичної епопеї «Хроніка українського відродження», історико публіцистичної роботи про більшовизм, етично-філософських праць про щастя, про історію людини, про економічні та морально-політичні засади соціалізму- все це свідчить про обсяг проблем і напрямків його думки, який в більшій чи меншій мірі відбився і в «Сонячній машині».5 В записнику письменника 1921 р. знаходимо розробку проблематики та «ідейного сюжету» роману на базі простудійованої «Етики» В. Вундта. «Знищення спільності їжі» сонячною машинок), як продумує та планує Винниченко, повинно привести до зникнення класів, партій, приватного характеру власності, залежності людини від предметів, релігії, старої етики та права. Розпадуться колишні соціальні зв’язки і частково — родинні. Відсутність необхідності в батькові (і невідомість батька) приведе до матріархату, материнської лінії роду. З розпадом старої моралі, людина наблизиться до моралі «природи, звірят, до законів інстинкту». Цікавими до зрозуміння роману видаються ідеї письменника про зростання ролі природного, біологічного начала людини:

При «CM» [сонячній машині] посилено розвивається прагнення -як вияву здоров’я, сили, гармонійності, надлишку сил... Одяг, як засіб ховання негарного... повинен зникати.

Головна роля статевого інстинкту. Роля його як одного з соціяльних зв’язків.

Закон акції і реакції. Насолода від акції. Гра у звірят. Гра у людей.

4 Лист Макса Штора до Сузанни Фішер; див. Щоденник, т. 1, с. 334.

5 На початку 1922 р. відчувається творчий перелом, піднесення Винниченка. 14 квітня 1922 він записав у щоденнику: «Мій перелом, як ця весна. Неначе зненацька, наче несподівано заміси, тоскного, морозячого туману в душі, замість холодної, безнадійної сльоти, крізь яку не нидію нічого вперед і на п’ять кроків, через яку весь світ здасться всякою, слизькою й темною ковбанею — замість цього «раптом» п’янкий вітер, сонце, жилаві, уперті зелені бруньки, безмежний простір блакиті, галас і гомін усього живого.

Два роки сльоти, туману, гнітючих громів політики, холоду самотности, приниження, глуму, два роки боротьби за свою цілість, за гідність, два роки підсвідомих і свідомих зусиль витримати з рівною спиною всі удари. І нарешті неначе стас чудо: все вороже лежиіь під ногами».- Щоденник (Едмонтон — Нью-Йорк, 1983), т. 2, с. 121.

48

Необхідність витрачання нагромадженої енергії в доцільних формах...

Особлива, домінуюча роля законів біологічних, психофізичних як організуючих сил до нового соціяльного цілою і до організація досвіду, часу й нагромадженої енергії в побільшуючих щастя формах... Трансформація інстинктів і почувань відповідно до способів годування і здобування їжі.6

Тоді ж Винниченко передбачає, що запровадження соціальної моделі,

базованої на сонячній машині, може привести до розкладу продуктивних

зв'язків, зникнення цілі людського існування.

Питання про впливи, які позначилися на «Соняшній машині», про

«лектуру» знову ж таки допомагає прояснити щоденник письменника. З

ідейних, філософських, морально-етичних зацікавлень (центральних в задумі

роману) можна назвати Епікура, Ж. Ґюйо. А. Бергсона, Е. Ренана, М. Бертеля,

К. Каутського та ін.7 (цілий ряд журналів і книг німецькою мовою про

комуністичні виховання, пролетарську та соціалістичну етику, психологію

органів чуття, інстинкти, засади теорії мистецтва знаходимо в записнику 1921

р.к); про роль спадковості, інстинктів, зокрема, сексуальних потягів,

Винниченко чигав у В. Бельше, О. Геровича, Я. Вагнера.9 З художньої лектури

передусім можна назвати С. Пшибишевського, М. Метерлінка, Г. Гауптмана,

А. Франса, скандинавську школу кінця XIX- поч. XX ст. (А. Гарборга, М.

Б’єрнсона. Ґ. Брандеса. Г. Ібсена. К. Гамсуна). Немає сумнівів, що Винниченко

добре знав російську літературу (згадки про М. Арцибашева. JI. Толстого у

зв'язку з морально-етичними пошуками, про М. Ґорького в щоденнику). З

утоиійної та фантастичної белетристики можна припустити, що йому були

відомі твори Н. Чернишевського, А. Богданова, Ф. Сологуба, В. Брюсова, Е.

6 В. Винниченко. Щоденник (Едмонтон — Нью-Йорк, 1983). т. 2. с. 71-72.

7 Дні», також у С. Погорілого про студійовані Винниченком філософські твори: С. Погорілий, Нсініуії.іікоїчіні романи Во.юдимн[\і Винниченка (Нью-Йорк: УВАН, 1981). с. 178.

** В. Винниченко. Щоденник, т. 2. с. 74.

В. Винниченко. Щоденник, т. 1. с. 41.

49

Белламі. Дж. Лондона. Б. Келлермана. К. Чапека. Г. Уеллса (особливо. «Харч богів», де розробляється тема винаходу нової поживної речовини, здатної перетворити людей на велетнів духом і тілом).

Робота над романом посувалася з деякими переривами на оповідання та публіцистичні виступи, із сповільненнями та моментами творчих злетів. На початку січня 1924 р. Винниченко підходить до кінця роману. Разом з тим росте його незадоволення твором, він обдумує варіанти кіпця, намагається надати подіям світового масштабу. За задумом і планами письменника, «Соняшна машина» повинна стати «візитовою карткою» української літератури в Європі. «Треба, щоб з пошаною прийняли візиту».10 Однак не дає спокою сумнів, все виднішими стають недоліки і усвідомлення неможливості (головним чином, із-за часу) до- і переробити роман:

Перед кінцем «Соняшної машини». Ще виразніше бачу: коли б ще років три над нею попрацювати, могла б бути путньою річчю. І зарані маю сум за неї, жаль до неї, як до дитини, від якої батьки ждуть і еніяльности, а з неї виходить жалюгідний, непомітний та ще й кривджений іншими середняк. Дефектів багато, сам бачу, а виправляти вже не сила мені.11

Крім того, виникають сумніви у зв’язку з неознайомленістю європейського

читача з українською літературою: «Бути письменником невизнаної,

упослідженої нації це все одно, що плисти разом з іншими голими в одежі».12

На початку липня 1924 р. Винниченко дописав роман. Відгуки дружини,

друзів, М. Шаповала, Р. Смаль-Стоцького, В. Сімовича були позитивні або й

10 В. Винниченко, Щоденник, т. 2, с. 419. Додам тут, шо можемо говорити і про Винничепкові честолюбні плани досягти чогось справді великою, чогось — щоб справді бути задоволеним собою. Ще у вересні 1919 р. він писав: «Славолюбність мас коренем інстинкт життя. Жити в поколіннях, лишити по собі довгу славу — це ласкас й милус чуття життя, не надає віри в свої сили, це — оцінка життєздатності! і витривалості) сил інстинкту. Я хочу слави. Ллє не тої, то мав. 1 ні тої, що мають «національні герої» в дусі Петлюри. Я хочу великої оцінки... по ліслуїг, моя сила, мос знання, моя праця, мій хист- оце я кладу в основу претенній на велику оцінку». Щоденник, т. I.e. 392-393. запис від і 4-і о вересня 1919 р.

11 Там же. т. 2. с. 372. запис від 5-го липня 1924 р. .

12 Там же. т. 2. с. 360. запис від 13-го червня 1924 р.

50

захоплені.13 Починаються заходи для опублікування, зв’язки з видавцями, переклад на німецьку мову (М. Нижанківської; а після переїзду в Париж Винниченко розпочинає заходи і щодо французького перекладу); домовлення про передмову з відомим на той час датським літератором і критиком Ґ. Брандесом.14 Знову з’являються великі і моральні, і фінансові надії на успіх твору:

«Соняіпна машина» стас опертям у всіх прикростях, дрібних і великих: «Соняшна машина» дасть сатисфакцію за все, заспокоїть, утішить, принесе матеріальне забезпечення, дасть умови для спокійної і ширшої праці, особистої і громадської.15

Однак проблема опублікування перетворюється в цілу чотирирічну епопею.

Український текст мандрує від видавця української книги в Ляйпцігу Я.

Оренштайна до Громадського комітету в Празі на чолі з М. Шаповалом (не

без суперечок і чвар) і не виходить ні тут. ні там. Німецькі та французькі

видавці або відмовляються публікувати, побоюючись про великий розмір

книги,- що покупець не захоче платити за всі три томи та й читати такий

великий твір, або погоджуються на дуже невигідних для письменника умовах

(наприклад, чеський видавець Харват пропонує загальну суму гонорару 200

доларів16). Видавництво Ульштайна мотивує відмову і світоглядними про-

соціалістичними позиціями автора та непогодженням з його трактуванням

майбутнього Німеччини. Песимізм, безнадія опановує письменника:

Втома, розбитість. Одцвіли сподівання на успіх «Соняшної машини». Бідна моя «машинка», кому ти тут потрібна серед цієї дріб’язкової продажности, дрібних утіх і понурого, величезного отупіння мас?.. А наші «перебудівники» світу, наші «революціонери», «комуністи» в своїх Ґосіздатах і Держвидавах

,-1 Літ., ііамр.. т. 2. с. 401, про враження М. Шаповала. запис від 31-го серпня 1924 р.

14 Цікавою вндаогься також історія з проханням до Р. Роллана щодо передмови. Винниченко звернувся до нього через Український Комітет. В щоденнику за 1926 р. Винниченко згадус, шо Роллан назнав «Сонячну машину» блискучим твором, але передмови не може дати, бо роман «не виявляє українського національного життя», лив. у С. Погорілого, Неопублікоаані романи Но.юдимщю Нипничспка. с. 177.

15 Гам же. і. 2. с. 442, запис від 15-го грудня 1924 р.

16 Гам же. т. 2. с. 529. запис від 13-го березня 1925 р.

51

видаватимуть Шерльоків Голмсів для мас. а «Соняшної машини» не видадуть, бо вона написана мною...п

На початку 1925 р. через товариша Винниченка і видавця у Празі К). Тищенка рукопис потрапляє до посла УРСР у Чеській республіці А. Приходька. Приходько захопився твором і вислав його до ДВУ в Харків. В гой же час починаються нові розмови і переговори про повернення на Україну. У березні 1925 р. Держвидав згоджується друкувати роман. Однак і ту г повторився досвід 1920 року з більшовиками. Якщо серед кіл українських комуністів та інтелігенції письменник міг знайти щирих прихильників, то на союзному рівні вставали перешкоди. В червні він отримав негативну рецензію на «Соняшну машину» якогось Дехтярьова. «На диво безграмотна і злісна писанина,— занотував Винниченко в щоденнику.- „СМ"- нічого не вар і а. ..Нічого повчального" нема. Все про „любов-любов-любов". Претенсія, мовляв, на соціяльний роман, а індустрії нема і пролетарські маси тільки в натяках. ..Література для відпочинку”».18 На запити щодо остаточного рішення Держвидаву письменник не міг домогтися відповіді. А в жовтні в «Известиях» з’явився фейлетон Б. Воліна «Проделки Винниченки», де переговори про повернення в Україггу характеризуються як спроба злісного ворога радянської влади втертися в довір’я партії і вести підривну діяльність, спрямовану на повалення соціалізму і запровадження інтервенції буржуазних держав. В лютому 1926 р. ДВУ повергає рукопис без жодного коментаря. Здавалося, справа безвихідна. 1 1 лютого Винниченко записує:

Усе пляни, пляни, як протримати на світі наше бідне тіло. Цікаве явище: ми обоє, повні сили, бажання, уміння працювати в своєму фаху, не маємо де прикласти свої сили і вміння. Так звані «комуністи» викидають з України мою працю, яку редакція видавництва «в захваті читала». За те, що я люблю свій край, свою дійсно робітничо-селянську Україну. За ге, що люблю її

17 Там же. т. 2. с. 525. запис під 5-і о березня 1925 р.

18 Там же. т. 2. с. 541. запис від 6-ю квітня 1925 р.

52

чесно й любови своєї не продаю за розкоші, за лакомства нещасні. За не я позбавлений жити в ній. за те навіть праці свосї примістити ніде не можу.19

Але завершило епопею з «Соняшною машиною» харківське кооперативне

видавництво «РУХ» . 26 лютого Винниченко отримав листа від «РУХу» з

планами видання роману і повного зібрання творів (30-томника), а також

договір для врегулювання гонорарних питань. А в квітні приходить лист і від

ДВУ, де роман планується у складі знову ж таки повного зібрання. В 1928 р.

«Сонячна машина» виходить десятитисячним тиражем в обох видавництвах (і в

тому ж році в ДВУ вилас в російському перекладі)20.

Роман став бестселлером. Чимало критиків свідчать про величезний

інтерес українського читача, про безконечні читання, обговорення, дискусії.

Про цс свідчить і чимало літературно-критичних статей, серед яких — праці О.

Біленького, М. Зерова. П. Христюка та А. Річицького. Вони будуть коротко

схарактеризовані в наступному розділі. На жаль, відсутність опублікованих

матеріалів, і. зокрема, наступних томів щоденника, не дас змоги точно

говорити про заходи щодо можливості отримання Нобелівської премії за цей

роман. Натяки знаходимо з других рук: у В. Чапленка, опосередковано у

Коряка, який, очевидно, трактус премію як «визнання сучасної буржуазної

Европи»- за абстрактний гуманізм і переборення класової ненависті в

«Соняшній машині».21 Залишалося кілька років до тотального терору і

винищення української культури. І, очевидно, викреслення ворожого імені

Винниченка. «Наступ на Винниченка» почався конфіскацією «Соняшної

машини». Творчість письменника було «періодизовано» на ранню, босяцько-

пролетарську, корисну справі соціалізму (яка ще якийсь час залишалася

19 Г. Костюк. «Про „Поклали золота"», у кн. В. Винниченко. Поклади золота (Нью-Йорк: УВАН, 1988). с. 11.

•'’Матеріал ч історії публікації роману (після 1925 року — яким закінчується другий том Щоденника) нчяго » основному із статті Г. Кос пока «Про ..Поклади золота"», с. 9-1 1.

21 В. Коряк. Українська література. Конспект (Харків: ДВУ. 1929). с. 201.

53

навіть у шкільних програмах22) і декадентську, безперечно шкідливу і непотрібну. А в 1930-х його твори були остаточно заборонені, вилучені або переведені до «спецхову».23 Якщо не рахувати пряшівського виданим оповідані. 1967 р. (малодоступного в Україні), то повернення Винниченка до широкого кола українських читачів можна датувати 1989 роком, коли було видано «Сонячну машину» (спочатку в журнальній публікації), збірку оповідань «Краса і сила» і пізніше- збірку п’сс.24

22І за якою, як каже П. Христюк в 1929 p., можна вивчати «окремі моменти історії українського незаможного селянства, наймитів і заробітчан, сільсько-і осподарської о пролетаріату» — так, як «Маркс вивчав буржуазний світ за творами Оморс де-Баль чака». II. Христюк. Письменницька творчість Володимира Винниченка. (Спроба соціо/ііиічноі анилі їй) (Харків: «РУХ». 1929). с. 55.

23 Деякі дані див. В. Винниченко. До 20-літтм -з дн.ч смерті (Мельбурн, 1971), с. 4.

24 Г. Костюк зазначає, що в 1930-х pp. Винниченко захопився ідеєю актуалізувати «Сонячну машину», переробивши образ Мертенса на Гітлера. Нову версію він хотів опублікунаїи по англійськії в США, і в пій справі вів листування; роман почав перекладатися, велися пошуки видавця. Друга світова війна перешкодила ним намірам. Див. Г. Костюк, «Володимир Винниченко та його останній роман», у кн. Володимир Винниченко та йо/о Ооба (Нью-Йорк: УВАН. 1980). с. 66-67.

III. Утопія й «утопії» в «Сонячній машині»

1. Дефініції, характеристики, оцінки

Спробуймо підсумувати найголовніші визначення «Соняшної машини» і найзагальніші оцінки в наявній критичній літературі. Почну із згаданої вище популярності твору. Можна сказати, в більшості критичних виступів (навіть при різкій ідеологічній чи літературознавчій критиці) констатовано, що роман

— небуденна подія в українській літературі. Елемент ейфорії та захопленої реакції публіки (очевидно, не асоціюючись вповні з цією публікою) описує О. Біленький:

Самий той факт, що з’явився великий роман (загалом щось понад 800 сторінок у трьох томах), роман, написаний відомим письменником з великим літературним досвідом,- хіба не є він вже подією в нашій сучасній літературі?

Інтерес до новинки ще зростає по тому, як на обкладинці ми прочитали: «утопійний роман». Перший український утопійний роман! Перший за ввесь час існування нашої літератури!1

Найдетальніше про читацьку реакцію і популярність твору оповідає М. Зеров.

Передусім, роман завоював успіх у масового читача: «Сонячну машину»

«читають [«взасос», як безпосередньо висловився В. Коряк,- T. К.], як ні одну

українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих та

обов’язкових Коцюбинського та Нечуя-Левицького в передіспитові

українізаційні дні».2 Навіть постало питання: чи не бульварна це

популярність? Цей масовий інтерес можна було звести до кількох причин.

Очевидно,- репутація автора, незвичний в українській літературі розмір і

1 О. Біленький. «„Сонячна машина" В. Винниченка», у кн. О. Біленький, Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро», 1990). с. 121. У Зерова читаємо, що «Сонячна машина»- «первина жанровою фізіономією. У нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри і

соціальної фантастики.....Сонячна машина" дає складний механізм дії. показує чуже, не наше

життя». М. Зеров, «..Сонячна машина" як літературний твір». Твори в двох томах (Київ: «Дніпро». 1990). г. 2. с. 437-438.

— М. Зерон, «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 435.

55

видавничий підзаголовок «утопія».3 Утопія, на думку Зсрова. зацікавила читача не так ідейно-суспільною моделлю майбутнього, скільки екзотичною тематикою, розважальною «іншістю» зображеного світу принцес, королів та «вишуканої публіки» (на відміну від народницьких селян та аж страшно пролетарських пролетарів,- розмаїтих бур'янів і цементів, наявних донесхочу на тогочасному літературному ринку), а по-друге, майстерним сюжетним плетивом, «європейським» сюжетом (Коряк), напруженою дією, художнім, як каже Зеров, одягом, в який Винниченко мальовничо й вабливо приодяг і прироздяг свої ідеї. Ця кращість-європейськість. доступна доти хіба в перекладах, завітала раптом до української літератури, і в фізіономії, жестах і словах її в той же час проглянуло щось таке знайоме, рідно-миле, чи то винниченківське, а то й ще ближче, свійське (детальніше про не ніде мова н наступному підрозділі). Крім того, твір викликав масу суперечок і публіцистики — і про літературну вартість, і про те, як співставити його ч культурними цінностями та надбаннями нової соціалістичної доби, і про ідеолог ію, бо «мішана» (плутана, на відміну від програмово і настирливо класової) чи «міщанська» ідеологія була, мабуть, також фактором, що сприяв читабельності. Про що гнівно заявив Я. Савченко:

Бульварщина, часом дуже поганого присмаку, просякає в найтоншу клітину художньої матерії.

Новий роман Винниченка іге ставить жодної проблеми.

Ідейно він мізерний. І безумовно він свідчить за велике здрібнення й виснаження Винниченка як художника... Хороше й смачне «чтиво» для міщанина. 4

З Додам, що навіть термін «утопія» міг' сприйматися в тогочасній критиці як нсіатикний в соціальному ракурсі: «соціальну силу революції Винниченко підміняс утопією»,- пише Л. Річнцький, Винниченко о літературі й політиці (Харків: ДВУ, 1928), с. 77.

4Ііитату взято із статті Г. Овчарова «Більше непримиренності до ворожих виступів», у кн. Г. Овчаров. Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література і Мистецтво. 1932), с. 192.

56

Підсумовуючи ставлення до твору в критичній літературі, Г. Овчаров виділив: І) кваліфікації роману як ідеолог ічно чужого й ворожого і тому непотрібного й шкідливого; 2) одверта чи прихована солідарність з думками роману і оборона його позиції — тобто, навіть при серйозних критичних закидах -порівняно висока формально-літературна оцінка (у Річицького5, В. Коряка); 3) примиренство до твору — що, мабуть, має означати «нормально-критичне» літературознавче ставлення Зерова та Білецького або захоплене В. Василенка6.

Але перейдемо до «багажу» дефініцій роману. Крім титульного терміну «утопія», зустрічаємо цілий ряд термінологічних модифікацій: утопійний і фантастичний роман, «нова ера в розвитку Винниченка», авантюрно-утопійний роман (А. Річицький7; пристає до цієї дефініції і В. Коряк), непролетарська утопія (П. Христюк), утопійний (із знаком сумніву) і політематичний роман (О. Білецький); як завжди виважений Микола Костевич Зеров дає таке розгорнене визначення: «соціальний роман з певним ухилом в бік соціально-політичних прогнозів, ускладнений авантурно-детективними мотивами і влитий в тісну для авторського задуму форму кінематографічного сценарію».8 Найбільше, мабуть, розмаїтих дефініцій надавав В. Василенко. В його трактуванні, це і своєрідний «ідеографічний та історіографічний роман», збудований за засадами «реалістичного символізму» і романтизму, і в якому в зашифрованій та учудненій формі, «за принципом несхожості» подано персоніфіковану історію українського та російського революційного світогляду. 9

•' «З погляду соціальної перспективи „Сонячна машина” порожня. Зате вона повна майстерства аіиінтурно-детективного дійства».- А. Річицький. Винниченко о літературі й політиці, с. 78.

^Дип. Г. Ончирон. «Більше непримиренності! до ворожих виступів», с. 189.

7 А. Річицький. «Винниченко в літературі й політиці», с. 68. s М. Зеров. «„Сонячна машина" як літературний твір», с. 447.

4 11а жаль, не маючи доступу до монографії В. Василенка, Про „Сои.чшну машину" В. Винниченка (Спроба критичної аналізи) (Харків: «Пролетарій», 1928). я змушений скористатися цитатами та вже переформульованими характеристиками із статті Г. Овчарова «Більше нспрпмнрснностн до ворожих виступів», с. 197-199.

57

Г. Овчаров дас зразок соціолої ічно-психологічно-класової о прочитання: «..Соняшна машина” — це ідеологічний роман. В цьому й полягає ного характерна й своєрідна особливість як літературного твору. ..Соняшна машина" дає нам [скажемо, цьому типові читача-критика] в першу чергу думки й світогляд, окрім художніх образів. І тому ми мусимо приймані її не як символічний твір [полеміка з Винниченковим визначенням твору як символічного зображення СРСР в його «Одвертому листі Дрібного Буржуя»10

— T. К.]. а як справжній реалістичний, причому реалістичний — підкреслено ідеологічний».11 Далі критик ще більше звужує прочитання твору: «по суті ..Соняшна машина” також мало являється утопічним романом, як і авантурницьким. Винниченкові потрібна була лише форма утопічного роману, просто як канва для викладу свого світогляду».12 Соціально-фантастичний елемент він вважає другорядним і випадковим. Такий вульгарно-класовий підхід (хоч в Г. Овчарова знаходимо багато цікавих думок, особливо ч огляду на соціологічний аналіз), очевидно, детермінує й оцінку твору:

Свою утопію Винниченко намагається видати за комуністичну. Значить, ми маємо повне право шукати в ній у художній формі, одягненій в шати фантастики, марксистський комуністичний світогляд, науковий клясовий світогляд пролетаріату.13

Наголошується і автобіографічний момент у творі (по-різному в Г. Ончарова і

О. Білецького, про це ще мова йтиме пізніше). В прочитанні І. Лакизи,

«Сонячна машина» є своєрідним ідеологічно-політичним ескапізмом

письменника у світ соціальної фантазії.

10 «Олвертий лист Дрібного Буржуя» Винниченка появився в паризьких «Нових вістях» (у вілпоніль на «Олвертий лист ло дрібного українського буржуя, примусово експортованої о за кордон» О. Близька у київській «Пролетарській правді»). Не маючи доступу до «Нових вістей», інформацію та цитати з цього листа я беру з моноірафії П. Христюка Письменницька творчість В. Винниченка. (Спроба соціологічної аналізи), с. 173-174.

11 Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина"», у кіі. Г. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література і Мистецтво, 1932), с. 162.

12 Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина”», с. 164.

13 Там же. с. 155.

58

З сучасних дефініцій назвемо такі: соціально-утопійний роман (Г. Костюк; додам, що характеристика «соціально» видасться непотрібною і самоочевидною), соціальна фантастика (з заголовку післямови П. Федченка до видання 1989 p.), «угопійний твір», яким українська література вирівнюється з європейськими, «утопійний твір, написаний реалістично» В. Чапленка, що вписується в його дещо курйозну теорію «збагаченого реалізму»14, і нарешті, радикальне на тлі попередніх прочитання А. Кравченка, який вважає «Сонячну машину» антиутопією, одним з перших фантастичних творів-попереджень і співставляє (без докладнішого, на жаль, аналізу і деталізації, щодо чого цс попередження стосується) з «Чевснгуром» і «Котлованом» Платонова. «Запрошенням до страти» В. Набокова та «1984» Дж. Оруелла.15

Відсунемо для початку визначення «ідеологічного» і «реалістичного» роману, бо вони передбачають вузько біог рафічне і класове прочитання, і про не мова йтиме пізніше. Відсунемо також «соціальну фантастику», щоб уникнути змітання утопійної та науково-фантастичної літератури, про що вже згадувалося в першому розділі. Дефініцію антиутопії, оскільки вона не розроблена Кравченком детальніше, а дана радше апріорно, теж поки відкладемо: цей термін фігуруватиме далі в аналізі роману після відповідних термінологічних з’ясувань. На даний момент необхідно вирішити найбільш принципове питання: чи можна назвати «Сонячну машину» утопією, утопійним романом? Бо від його розв'язання, як справедливо зазначає Білецький, «залежн і ї, почасти і характеристика нового Винниченкової о роману як літературного твору».16 1 тля цього слід детально розібрати аргументацію О.

14 В. Чапленко. «Мистецька характеристика „Соняшної машини" В. Винниченка». «Про Вимннченкону іґгсу ..Проріж" і дещо інше», у кн. З історії українського письменства (Нью-Йорк. 1984). с. 95. 98. Наївно звучить і його оцінка роману: «..Сонячна машина" один з найбільших і найкращих романі»: ..Повія" Мирного [sic! ) і цей роман», с. 95.

1:1 А. Кравченко. «Журнальна критика 20-х років: тенденції методології»,- у зб. 20-і роки: літс/ьтіурні дискусії, полеміки (Київ: «Дніпро». 1991). е. 196.

16 О. Біленький. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 122.

59

Білецького та М. Зерова. які найчіткіше репрезентують і формулюють методологічні та термінологічні сумніви й застереження (і взагалі, ставлять саме питання дефініції).

Почну із статті О. Білецького «„Соня чна машина" В. Винниченка». яка вирізняється цілим рядом глибоких оцінок, спостережень і найширшим серед наявних критичних матеріалів теоретичним і літературно-порівняльним масштабом. Від «масового» визначення: «перший український утопійний роман» — критик переходить до аналізу утопій ного жанру і зіставлення цих параметрів з романом Винниченка.

Треба визнати, що назва «утопічний роман» доки ще не обіймає суворо визначеного змісту. Звичайно «утопічною» називаємо ми оповідь про життя майбутнього суспільства на основі критики тих, що існують, соціально-політичних відносин.17

Зразком таких утопійних творів традиційно вважаються романи Г. Уеллса «У

дні комети». «Звільнений світ», «Харч богів» (додам, що терміном

«антиутопія» критик не оперує, називаючи такі твори того ж Уеллса, як

«Боротьба світів», «Коли сплячий прокинеться», «Машина часу» соціально-

сатиричними романами; про відношення сатири й утопії йшлосх в першому

розділі). О. Білецький зазначає, що після першої світової війни в європейській

літературі з’являється цілий ряд творів, які зображають світ здійснених

утопій, людство, «звільнене від всіх таємниць та ланцюгів». Дію в цих романах

звичайно просунуто на кілька десятиліть уперед, колишній лад

трансформовано за рахунок науково-технічних винаходів, крайнім

загостренням класової боротьби або космічними катастрофами. Серед таких

романів — «Арарат» А. Улітца, «Ковчег» В. Шефа, «Новий потоп» Н. Роже,

«Мілленіум» Е. Синклера, «Тунель» Б. Келлермана. Далі я змушений навести

17 О. EiJieitbKi.fi. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 122.

60

велику цитату, де Білецький підсумовує і систематизує тематично-сюжетні аспекти європейських утопій:

Незважаючи на позірну різноманітність матеріалу, тем та образів. їх досить легко звести до небагатьох рис, що майже обов’язкові для кожного нового роману цього типу в сучасній західній літературі. Загальна схема його така: через кілька десятків років класова боротьба загострюється вкрай. Влада зосереджується в руках небагатьох фінансових королів, що на практиці здійснюють теорію «надімперіалізму». В них побігунами

— міністри, парламенти, легальні соціалістичні партії. Нелегальні ж партії загнані в підпілля, де сидять, обмірковуючи терористичні акти та мріючи про анархічну революцію. Королі ютують об’єднання землі під зверхністю єдиного тресту, якого-небудь «Союзу п’яти» (заголовок російської повісті Олексія Толстого) або подібної організації, а все ніяк не можуть один з одним згоди дійти. Така ото експозиція.

Зав’язкою буде або космічна катастрофа (потоп, комета, землетрус, небувала пошесть), або нечуваний науковий знахід, що перевертає весь життєвий лад. Знайдено, наприклад, еліксир молодості й краси, розв’язано проблему поліпшення людської породи, або ж винайдено якийсь там, незрівнянної сили, газ, які-небудь «промені смерті», або розв’язано проблему цілковитого скористання з атомної енергії, або вигадано «машини-руки», що успішно заступають страйколомів, або ще винайдено навіть людей-автомагів, універсальних «роботарів», що дає змогу капіталістам цілком звільнитися від робітників, пролетаріату і т. ін. Здебільшого винахід не йде на корисгз «людству», а лиш збільшує гнітючу могутність небагатьох і ще тяжчим робить рабство маси. Автори найчастіше схильні брати під сумнів добротворність технічного прогресу. «Усякий матеріальний прогрес — зло в несправедливих народів, він робить їх ще нездатніши; ;и пізнати моральну істину»,— так розумують з цього приводу деякі з них. Винахід обертається на «золотий тягар, який кладуть на корабель, що тоне», і призводить часто до морального занепаду, здичавіння й розкладу. Та на цій картині занепаду спиняється тільки невелика кількість авторів. Здебільшого не вона є за розв’язку.

Розв’язки відміняються. Здебільшого вони заспокійливі для читача. Вороги фінансових королів беруть гору або викривши секрет винаходу, або протиставивши одному винаходові другий, або перемігши іншими способами в нерівній боротьбі. Людськість, раптом отямившись, кидається в обійми одне одного

— і на порозі нової світлої ери в її існуванні роман уривається.

61

Така є схема, що з неї загалом скористувався й Винниченко в його «Сонячній машині».18

Додам тут. що відсування утопійннх проектів в недалеке майбутні' можна

також пов'язувати з тогочасною «констелляцією» (як каже К. Мангайм)

утопійного мислення: після світової війни «лагідно-жахливе» дихання утопії-

революції-соціалізму відчувається куди ближче; та й згадаймо з самої історії

— кілька короткотривалих соціалістичних переворотів і диктатур, наприклад.

у Веймарі або в Угорщині.

Чим же відрізняється роман від такої «вичерпно-вбивчої» схеми

європейської утопії? 1 що стає на заваді назнати ного стовідсотково-

утопійним? По-перше. О. Білецький визначає часові рамки дії твору: кілька

десятиліть вперед — небагато. Зміни, які сталися в суспільстві,- незначні і

практично всі вони у зовнішній сфері життя домінуючих верств населення:

одяг, мода, еклектична філософія та естетика омнеїзму (які. зрештою,

неважко порівняти з життям доби непу). Науково-технічних нововведень і

винаходів небагато: в галузі зв’язку — апарати на зразок відеотелефонів;

поширилося повітряне сполучення — аероплани та повітряні трамваї; у

військовій галузі винайдено страшної руйнівної сили газ «маюн» і променеву

зброю. Утопічним елементом, на думку вченого, виявляється лише сама

сонячна машина, та й то «виявляється» вона лише в кінці першої книги, після

затягнутої експозиції. Дія роману, поки до цього моменту добирається,

переходить за межі утопійного до інших романних жанрів. І сама машина, яка,

за задумом автора, повинна бути структурним центром твору, видає п.ся

критикові маловиясненою, ближчою радше до «сухої» ідеї, символу іа

фольклорних образів, ніж до науково-технічного образу. «Так по мірі читання,

вказує Білецький, елемент «наукової фантастики», і без того незначний у

1 ^ О. Біленький. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 123-124.

62

романі, спадає з нього, як непотрібне лушпиння. Тон утопічного роману, як бачиться, не витримано».19 А крім того, порівнюючи твір з іншими (Мертенса зіставлено з засновниками «Тресту Д. Е.» І. Еренбурга, опис руїни — з картиною 2000 року в Е. Сінклера, ідею сонячного хліба — Уеллсовою «їжею богів»), критик зауважує, що в романі домінують не утопійні теми. Передусім -соціального (боротьба за сонячну машину) і психологічного характеру (історія «нерівного, але непоборного, неувідомленої о, але могутнього» кохання Р. Штора і принцеси Елізи). Розглядаючи ці лінії та нотуючи відсутність пролетаріату як класу, наївність Інараку, український майже старосвітський не-урбанізм твору, і сам той факт, що людськість врятовано не силою сонячної машини, а «силою гостро відчутної потреби організованої праці», Білецькнй приходить до висновку, що «утопічного роману в прямому розумінні цього слова Винниченко не дав, та чи й збирався давати».20 Однак він оцінює «Сонячну машину» досить високо як значний не тільки в масштабі сучасної української літератури роман:

[Винниченкові] вдалося дати твір, де елементи соціального, любовно-психологічного, родинного, а почасти й утопічного дано в деякому, не зовсім звиклому для літератури, синтезі. Йому вдалося поєднати тс що ніяк не з’єднується поки що в більшості наших прозаїків: психологічну насиченість і сильну динаміку.

ҐІому вдалося дати взірець незвичайного в нашій літературі політематичного роману, з рядом паралельних дій, що не припиняються, з досить великою кількістю дійових осіб, серед котрих майже немає осіб без індивідуального забарвлення. Йому вдалося, нарешті, пройняти свою оповідь емоціональним током, змусити читача відчувати перед собою автора, зацікавленого долею дійових осіб, захопленого їхньою боротьбою та перемогою.21

Не відкидаючи ідеї про політематичність, яка видається дуже слушною для визначення специфіки «Сонячної машини», повернімося до утопізму. Перше,

19 Гам же. с. 126-127.

20 Гам же. с. Ш.

21 Гам же. с. 131.

63

що треба буде з'ясувати — це питання, чи справді зображене Винниченком майбутнє мало чим відрізняється від суспільства 1920-х pp. І наприклад, чи можна говорити про трансцендентність і альтернативність зображеного ним ладу. По-друге, можемо відкинути вимогу «науково-тсхнічності» утопії, яка не є визначальним образно-тематичним параметром жанру (утопії можуть бути прог рамово нетехнічні, про параметри утопій див. перший розділ). Наприклад. «Гіперболоїд інженера Гаріна» або п’єси Чапека з образами роботів та еліксиру молодості навряд чи можна назвати утопіями, тоді як «Війна ч саламандрами», на мій погляд, мас ознаки антиутопії. Справа не в винаходах, не в розвиткові техніки, а в тому, які соціальні наслідки і зрушення та чи інша подія, ідея або річ приносить з собою. І навіть, якщо вважати обрач сонячної машини рушієм утопійності, це ще не мусить передбачати її «технологічно-наукового» опису. Семантика і функції цього образу може визначатися іншими факторами, ніж наукове «управдоиодібнення». про що мова йтиме далі. І третє, що слід буде з’ясувати — цс проблему «почасти утопійного» — тобто про аспекти утопійності твору в ракурсі їх маргінальності-центральності серед інших аспектів і тем Вимничснкового «соціально-авантюрно-утопійного» роману.

М. Зеров приймає положення Білецького про основні ознаки утонійноіо роману: елемент критики існуючого ладу через протиставлення йому «відносин ідеальних, поданих більш-менш систематично і спроектованих або в якійсь незнаній... далині... або в прийдущих часах»22; а також його «науково-технічні» застереження. Погоджуючись із наявністю критичного елементу, критик свій головний аргумент, що «Сонячна машина» не вписується в рамки утопійного жанру, будує на вимозі «систематичності», тобто дегальною зображений ідеального суспільства:

М. Зеров. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 44 1-442.

64

Чи ясний гой ідеальний порядок громадський, що настав у Винниченка в результаті боротьби між окупаційним корпусом та «соїшеїстами» Німеччини? Дві години обов’язкової для всіх праці, тимчасовий комітет Спілки творчого труда — оце й усе, про що ми дізнаємося. Автор залишає нас на порозі нового ладу, не даючи останньому докладної характеристики. Одна з головних рис утопійно-повістевого жанру відсутня: показаний лише шлях і зусилля людей, скеровані до зразкового устрою, але самого того устрою не видко.23

Проблема детальності чи систематичності і центральності ідеальної (траннедентної) соціальної моделі як параметр утопійного «жанру» вже обговорювалася у вступному розділі. Перш ніж перейти до аналізу самого роману і спроби його альтернативного прочитання, мушу ще раз уточнити термінологію, якої вживатиму. По-перше, коли мова буде йти про «утопійність». то тут я матиму на увазі найширше типологічне поняття; утопійність можна схарактеризувати як тип критично-проектного мислення, інтелектуального експериментування, якому властива трансценденталізація з її альтернативністю, неретворчим або й руйнівним ставленням і впливом на реальність, тобто як категорія соціологічна. Утопізм, так як він ширше сформульований у першому розділі, може бути більшим чи меншим елементом роману, трактату чи політичної доктрини, в залежності від його функцій, ролі і місця в ієрархічному і регульованому дискурсі даного суспільства. Коли ми говоримо про утопізм «Сонячної машини», то це передусім означатиме характеристику Винниченкового світовідчуття, мислення, відображеного в романі, як утопійного; якийсь загальний modus vivendi, настрій, тон, присутній в репрезентації його можливого (в даному випадку фікційного) світу, суспільства, і, відповідно, потенціал прочитання, сприйняття твору як утопійного. Похідний від цього терміну і, вочевидячки, найменш зобов'язуючий, найменш окреслений і вживаний там. де важко

*3 М. Зорч-н. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 442.

65

дефініювати й окреслювати, с «елемент утопійного» (який можна вважати і за найвиваженіший у нашій критичній літературі, і який на просту народну мову перекладається як «щось воно тамечки якесь отаке, утопійне»). Цього терміну я по мірі сил намагатимуся уникати. На другому рівні говоримо про утопію літературну або утопійний роман. Тут уже «утопійне мислення» проектується на літературний дискурс (не питання «чи є воно?», а питання «як воно гам проявляється?») і підлягає параметрам літератури; тут ми будемо характеризувати тематику, конкретну фікційну соціальну моделі., жанр, сюжетні, нарративні, стилістичні особливості у зв’язку з цим, або просто переказувати зміст для «неофітів »- уже в залежності від літературознавчого інструментарію. Термін «утопійний роман» я приймаю як родовий, як «шайку», під якою спеціалізуються видові літературні терміни, тобто види літературних утопійних творів: утопія, антиутопія, дистонія. Ці види (пілжанри) розрізняються головно тематикою й авторською настановою ( імпліцитного автора — implied author): утопія як позитивно зображене ідеальне суспільство, антиутопія як негативне ставлення до утопії з наголосом на її недосяжності, дистопія — як жахіття реалізованої утопії. Отже, коли треба буде говорити про елементи утопії, антиутопії чи дистопії в романі, то тут я матиму на увазі, що частина «утопійного літературного твору» збудована як утопія, антиутопія чи дистопія. Не викликає особливих сумнівів, що при аналізі «Сонячної машини» (як і будь-якої іншої літературної утопії) іноді доведеться оперувати і на літературному, і на соціологічному рівні, але, наскільки це буде можливо, я намагатимуся уникати термінологічної еклектики.

Вихідне і центральне питання, яке мотивує цілу цю роботу: чи можна назвати «Сонячну машину» утопійним твором (а не іільки і пором з «елементом утопійного»), і якщо так, то в якому сенсі і в якій мірі,- я розглядатиму в таких трьох ракурсах: а) характеристика сюжетних

66

особливостей роману з точки зору репрезентації суспільства і соціальної динаміки відповідно до схарактеризованих вище жанрових підвидів літературної утопії; б) можливості характеристики морально-етичної доктрини, втіленої в романі (і загальніше — і в інших творах, і на рівні життєвого кредо), як утопійної; в) характеристика нарративних аспектів твору З точки зору утопійності, утопійного мислення і дискурсу.

2. Проблема утопійності простору та часу «Сонячної машини»

Розпочати ревізію «сумнівізму» Білецького-Зерова в «Сонячно-машинному утопізмі» кортить з самого початку — тобто з отого образу «ультраімперіалізму», який трактується: а) як «нічого особливо нового» (Білецький);

б) як миле пролетарському шлункові узагальнене викриття і сатира на капіталізм або, точніше, капіталістів та інших суспільних «вершків» (Річішький, Христюк, Федченко); в) як узагальнений [по-соцреалістичному типізований — з деяким передбаченням] образ сьогоднішнього європейського капіталістичного суспільства, який служить для критичного протиставлення ідеальному утопійному проектові (так це розуміє Зеров); г) в структурному плані як експозиція роману (Білецький, Зеров); д) по суті «ніяк»- як набір образів (Чапленко).

Що стосується експозиції, то передусім нагадаємо про «політематичність» роману — за поліфонії тем і сюжетних ліній ці традиційні структурні ознаки можуть виявлятися по-різному. З точки зору сонячної машіпш (і позитивної утопії) — безсумнівно і закономірно — зав’язка настає саме в кінці першої частини роману, після презентації до-утопії або, як я намагатимуся довести, анти-утопії. З точки зору, наприклад, ліній любовного трикутника Рудольф Штор — принцеса Еліза — Мертенс (потім принц Георі ), зав'язка настає куди раніше, на початку першої частішії — що теж зрозуміло -

67

адже ці особисті, індивідуальні лінії «неминучої долі», проходячи і розгортаючись крізь різні ступені і форми презентованого у творі соціального розвитку, видозмінюються, різновирішуються. кристалізуються під впливом соціального процесу, і в зворотньому напрямі — впливають (нехай навіть часом «авантюрно-вирішально») на цей процес.

Але. розправившись оце з зав'язкою, перейдемо до серйозного і дуже важливого питання про характер і суть зображеного Винниченком капіталізму. Почну з того, що. безсумнівно, зображений письменником «початковий» лад. суть якого зводиться до таких трьох китів: а) максимальна концентрація капіталу і монопольного виробництва в руках галузевих і фінансових королів; б) максимальна ісрархізація суспільства по вертикалі, непоборне всевладдя жменьки імперіалістів — так званої «нової аристократії»;

в) світова інтеграція в напрямі ще більшог о посилення перших двох моментів і утворення Республіки Землі,- цей лад цілком передбачаються на початку XX ст. і особливо в 1920-х pp. з самих тенденцій суспільно-економічної о розвитку. Передусім дозволю собі згадати характеристики імперіалізму «як найвищої, останньої і загниваючої стадії капіталізму і переддня соціалістичної революції» В. І. Леніна, такі його ознаки, як укрупнення і монополізація виробницва, концентрація капіталу і влади в руках фінансово-промислової олігархії, утворення міжнародних картелів і монополій — які переходять і діють поза національно-політичними кордонами, ще більше загострення капіталістичної конкуренції; ще більше надвиробництво — наростання і посилення криз вже у світовому масштабі, загроза війни за переділ колоніального «пирога», і, головне, — ця організація, концентрація, зосередження управління та виробництва в одних руках гож, відповідно, — ще більша експлуатація, зосередження й організованість пролетаріату, — стануть закономірними і неминучими передумовами пролетарської революції і

68

перемоги соціалізму. З курсу новітньої історії пригадую імена таких фінансово-промислових олії архів-королів: Рокфеллера, Сіменса, Круппа.24 У той же час розвивається опортунізм [з ленінської точки зору], наступний суспільний розвиток передбачається як безконфліктний «ультраімперіалізм», і висуваються ідеї, що за таких умов можливе мирне, цивілізоване «вростання» чи переростання капіталізму в соціалізм у всесвітньому масштабі,- внаслідок цієї концентрації та шляхом легальної соціал-демократи чної боротьби (зокрема, Бернштайн і німецькі ревізіоністи). Світова війна, утворення державних блоків з наступним переростанням Антанти в Лігу Націй, наростання ідеї пан-європейського політично-економічного федеративного об’єднання, «Сполучених Штатів Європи»25 — все це є реаліями 1920-х років, і Винниченків капіталізм (тим більше — фікційний, романний) видасться зовсім не новим і цілковито вписаним в ідейні та інтелектуальні рамки того періоду,- з історичної (вульгарної) точки зору. Але придивімося до «ультраімперіалізму» в «Сонячній машині», констатуючи відразу перше і головне,- це «імперіалізм» текстуальний, літературний, фікційний, збудований і функціонуючий за законами тексту, літератури, фікції. І при всіх сиівставленях, аналогіях, закономірностях він не тотожний ані історичній «дійсності», ані політичній теорії та практиці чи то всеістинного та непереможного ленінізму, чи то зловорожого бернштайніанства, чи то політичної «теорії» і практики самого Винниченка — це є принципово інший функціональний тип дискурсу, інший «онтос». І на мою думку, цей фікційний імперіалізм мас форму і структуру утопії і його слід розглядати не як експозицію і передмову до довгожданої утопії, а як антиутопію. Доводи на

24Тут можна помітити цілком позитивний наслідок мого щасливою дитинства в Країні Рад, заїшяки якому твори Леніна я подаю з пам’яті.

^Цікавий історичний матеріал з цього питання, зокрема про консолідацінний європейський рух 1425-1926 pp. і пан-свропейський конгрес у Відні 1926 дас П. Хрнстюк. Письменницька творчість Н Нинннченка. (Спроби соціологічної аналізи) (Харків: «РУХ», 1929), див. с. 173-177.

69

користь цієї гіпотези я розгортатиму у двох планах. Перший — з гонки зору ширшої «родової» утопійності. тобто трансцендентності зображеної суспільної моделі (і. е.. чи можна говорити про часову і (або) просторову трансцендентність фікційного світу роману в цілому). Другий план — якщо перший буде аргументовано — як можна кваліфікувати цю фікційну соціальну модель з огляду утопійних жанрів (і. е., чи можна кваліфікувати її як анти-утопію).

Почну з часу. Вище вже було згадано, що хронологічні рамки роману критики визначили як «кілька десятиліть після світової війни» (Річицький). кінець XX століття (П. Христюк). Це очевидно-поверхова трансцендентність «фізичного» часу, яка нам не так уже багато дас, і про соціальні причини хронологічної «близькості» цього майбутнього я вже згадував. Другий момент, важливіший, полягає в тому, що «концептуальний» час презентованого фікційного суспільства є по суті позаісторичиий — тобто це найвищий, майже закінчений (але ще таки не закінчений) ступінь суспільного розвитку, якому залишається останній крок — об’єднання в монархічну республіку землі — до повного вивершення, здійснення і «зупинки» історичного часу26. І цс, на мою думку, свідчить на користь гіпотези про утопійну часову трансцендентність Винниченкового «ультраімперіалізму», при якій майже-позаісторичний ідеальний час майже-завершеного суспільства співставляється і співди з реальним фізичним та історичним часом читача. Це на «зовнішньому» рівні, на рівні «соціології часу». На «внутрішньому» рівні, тобто на рівні поетики «хронос» «Сонячної машини» теж є позаісторичиий, тут передусім виявляється: а) природно-космічний час; б) «модус» теперішнього часу

2^ Але ця остання «крапля» «історичного» часу в кінці кінців виявиться її холі розвитку роману рушійною. її присутність дас простір можливим утопійним альтернативам і боротьбі ча ієрархію та контроль часу.

70

презентації фікційною світу (і детально про це мова ітиме в наступному розділі — про поетичні особливості роману).

Тепер про «топос», про у-топійність, «нідейність» Винниченкового фікційного світу. Чи можна так трактувати топос роману? Чи не задано очевидно і бсчзаперечно «топійність» «Сонячної машини»? Де розвивається дія? — Розуміється, в Німеччині, а потім і у гсвітньому масштабі. Але чи зводиться топос роману до такого поверхово-географічного прочитання? І почнемо з запитання: а чи Німеччина — ота фікційна «мертенсівська Німеччина»? Чимало критиків звернуло увагу на не-урбаністичність, не-берлінськість і не-німецькість Винниченкової Німеччини та Берліну. Про «не-німецькість» будемо говорити у двох планах. По-перше, в плані того образного тла, на якому розгортається дія роману. Як зазначив О. Білецький, хоча Винниченко — один з найбільш «міських» українських письменників, в романі дуже мало урбаністичного:

Берлін... «Сонячної машини» не справляє враження колосального міста кінця XX віку. Та й треба сказати, що на великі вулиці та майдани свого цього Берліну він виводить своїх читачів порівняно рідко. Головним місцем дії є дім старого графа Елленберга... що від нього віє глибокою старовиною... Перед нами не дім, а садиба [додам тут, що біля цього «графського берлінського дому» під носом «принцеси» розгулює квочка з курчатами, в саду гудуть бджоли — взагалі, сама увага до таких деталі в баї ато може сказати], і так і не віриться, що га її парканом — Берлін і так легко перенести цю садибу в межі нашої недавньої ще України, де вона легко стане маєтком середнього достатку поміщика... З-за декорацій, що мають виображати Берлін кінця XX віку, виглядають реальні обриси великого українського міста, аристократичні квартали збиваються на які-небудь Липки, а дім естетки Сузани, що любить інараківця Макса Штора,- на відлюдний будиночок якоїсь багатої удови, що охоче дає гроші на модерністські видання і своєю чергою не позбавлена інтересів до «революціонерів» та переказує в своїх монологах про красоту недавні вірші Миколи Вороного.27

-7 О. Бі.'ісці.кіій. «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 129-130. В самому романі лив. В. Винниченко. Сонячна машина (Київ: «Дпіпоо». 1989). с.18.

71

Крім того, на образ України читача наштовхує відразу ж присвята роману: «моїй сонячній Україні», а також численні емоційні звертання до Німеччини (через фокалізацію текстуально презентованого мислення персонажів) з якими можна асоціювати і автора, зокрема, мисленний докірливо-їдкий монолог князя Альбрехта: «Пишайся, Німеччино, ти досягла найвищої слави!»28, або текстуалізоване сприйняття і внитрішніи монолог Мертенса, який, повертаючись із світового конгресу, пролітає над німецькими землями:

Лежить Німеччина внизу, у легкій блакитній куряві туману, як наречена в вінчальному серпанку. Стьожками рік срібно-синіх, жовтяво-зелених прибралася, хутра лісів накинула на плечі. Стрічає жениха, владику й господаря свого.

Стрічай, наречена, стрічай радісно, гордо, любовно...

Поля, лани, як різнофарбні, порозстелювані для проеуху полотна, як понамотувані на величезну цівку, розсотуються внизу під апаратом. Величезні фабричні димарі здаються коротесенькими недокурками цигарок...29

Хіба не відчувається в таких звертаннях підтекст Винниченкового емоційною

наставлення до України-нареченої, його мрія й ілюзія повернення, активної

ролі в українській суспільності і його драми, коли українське (національне)

питання стає каменем «преткновения»?

Другий рівень — мовна образна система твору. На це дуже слушно

звернув увагу П. Христюк, хоч і не всі його приклади < абсолютно

переконливі. В основу аргументу дослідник кладе широке використання

Винниченком образів, тропів, особливо порівнянь з явно нільським або

принаймні не-урбаністичним frame of reference, особливо, з тваринами:

Всі ці воли, бугаї, собаки, коні, телиці, срібна рибка з ставка й незаможницька дірява торба — стоять перед очима Винниченковими і так і липнуть до його графів, принцес і королів землі, так, немов би до сільських дівчат, парубків, куркулів і дрібних поміщиків.30

28 Сонячна машина, с. 6.

29 Там же. с. 141.

30 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка. (Спроба соціологічної ана ч un. c. 62.

72

Серед численних прикладів, які приходять на думку, згадаю зіставлення старий і раф Елленбері — віл, збори монархістів —я к колючі сухі будяки, або заворушене зборище трутнів, куди впустили матку-принцесу, або: «Побожний и-елсст проходить зібранням, і всі голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сіна, повертаються вздовж столу до коронки».31 Скажемо, що, хоч образи тварин належать у ньому аспекті до найбільш помітних, знаходимо й інші «сліди». Візьмімо епізод, де князь Альбрехт у принизливій ролі прохача приїжджає до палацу Мертенса. Текст репрезентує роздуми і перцепцію (скажімо, враження) персонажа, з яким можна асоціювати нарратора. Але доходимо до місця:

А нащадок твоїх королів, підпираючись паличкою (і), смиренно і слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклін, на сором... до твого (2) витвореного [звертання до Німеччини, згадане вище] владики. І слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королів (чи не мас він, ідучи на сором свій, наміру вбити твого володаря (3)і. тепер проводжають смиренного прохача (4) з закушеними посмішками погано видресируваних холопських пик (5).

А от і знамените переддвер’я до святого святих -приймальна зала пана президента (6) Об’єднаного Банку. Ту г із мурашками поштивості у спині дожидаються авдіснції міністри «республіки » (7), тут не один уже монарх (8) за показною величністю й награною вибачливістю ховав тремтіння тривоги.

Храми, будовані колись на честь бога, могли б ум'стиіись у цій залі із своїми дзвіницями, банями, .хрестами (9)... Попід стінами шелестом пробігає шепіт — впізнали. Значить, сьогодні ввечері екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу (10)?-

I ту ї я дозволю трохи ширший аналіз нарративної техніки Винниченка,

трохи, може передчасно, бо про це систематичніше мова йтиме в наступному

розділі, але вважаю це доцільним, бо відчуємо відразу і контекст. В цілому

нарративну техніку можна визначити як «перефокусовування» або постійну

«перефокалізацію»: виділені мною позиції 2, 3. 6. 7 характеризуються певним

Січімч.чч л'ііиінчи. c. 4.V Сснччнч мчиитч. с. 6-7.

73

злиттям нарратора і персонажа, розмиванням межі між ними: позиції 5 і 10. на мою думку, передусім фокусують «внутрішню» перцепцію князя Альбрехта: тоді як позиції 1, 4, 8 і 9 виразно засвідчують «зовнішнього», не асоційованого з персонажем нарратора. Крім тою. позиція 8 засвідчує наратора «всезнаючого»- який в курсі минулих відвідувань Мертенса різновельможними прохачами. І звернімо увагу на дев’яту позицію — це не просто зовнішній щодо персонажа нарратор — це нарратор. дистанційований ч усьою створеного ним фікційного світу, який мислить і презентує українськими категоріями: його мірки-храми з «дзвіницями, банями, хрестами» явно не дорівнюють німецьким Kirchen.

Отже образи тварин33, а також: подібні зацнтованому елементи не тільки становлять українське мовно-образне тло. не тільки увиразнюють і візуалізують дію, не тільки нав’язують до українських реалій, а мають функцію дистанціювання нарратора від презентованого фікційною світу і frame of reference цього світу, а крім того, можна сказані, надають авторському ставленню до зображуваного більше чи менше іронічного відтінку.

А тепер підійдемо до ще одного архіважливого пит;*чня, в розгляді якого перехрещуються і підсумовуються і «хронос», і «топос». Це прог рамова відсутність в романі образу СРСР (і, вочевидячки, з квітучою радянською Україною в його складі) — що спричинило тяжкі заворушення пролетарсько-критичних шлунків. Цю відсутність розглянемо в трьох аспектах. Перший момент — історично-концептуальний. Винниченко презентує таку схему історичного часу, в якій Велика Жовтнева революція і СРСР зійшли з історичної арени, зникли або були стерті з лиця землі Сяк і всілякі інші

33 Не всі. і не всі серед них «сільській. зустрічагмо і екчоїичпих леопарда та ленишо — про Адольфа Еллепбері а та принцесу Елічу; і, крім тої о. ь наступному роїлілі йтиметься про можливість алеї оричііі)-«байковоі о > потрактування нього « лііриної о епосу-.

74

минулі революції, нійни, змагання, як і наприклад, усілякі монархії, колишні колонії Азії й Африки — Східні Держави виступають в романі як незалежні). Така схема презентована в самому романі. Наприклад, у викладі Адольфа Елленбері а:

Минули доби воєн, революцій; доби струсів, нищення й розпорошування вікових надбань загартували наступників, викликали протилежну страшну енергію збирання, скупчування, концентрації. Що на початках двадцятого століття, здавалось би, було неможливим, фантастичним, те здається тепер цілком нормальним, законним і необхідним.34

В концептуально-історичній схемі роману така відсутність СРСР є абсолютно закономірною і необхідною — адже нам показано ультра-імперіалізм — майже вивершений, здійснений, доведений до ідеалу суспільний лад. І абсолютну рацію має комуніст Демченко: «Щоб уявити собі майбутнє за Винниченком, треба собі уявити загибель СРСР».35 А крім того, з «справжньо»-історичної або «біографічної» точки зору,- Винниченко цілком серйозно припускав зникнення СРСР, і не просто в результаті інтервенції, але і в результаті його саморозвитку, зникнення — як зникли кількатижневі соціалістичні республіки в Європі:

Маючи на увазі всі ці обставини [пише він у Москві, під час приїзду влітку 1920 p., вкрай розчарувавшись у більшовизмі], не можна з цілковитою певністю вірити в перемогу революції.

Нічого надзвичайного не буде, коли совєтська влада (власне, «совєтська») упаде сама собою, навіть без війни, від знесилля, закам'янілості!, непомітного перетворення в контрреволюцію.36

Другий момент, про який мусимо тут говорити — ідеологічний. Тобто яку

ідеологічну функцію (або ідеологічні наслідки) досліджувана нами

•1‘4 ('<>/<ячна машина, с. 66. Навіть роблячи відповідну скидку на «тенденційність» цісї формули з точки зору гочно визначеного рівня дискурсу, який презентус тут Адольф Елленберг, не можна заперечити, іцо це «дискурсивно», соціально панівне формулювання не с «реальним» у фікційному світі Вииниченкової о ультраімперіалізму. І ше додам, що судячи з цісї схеми, «хронос» роману не такий уже й детермінований кількома десятиліттями вперед.

3-s Limai \ взяю із статті Г. Овчарова «Більше непримиренности до ворожих виступів», с. 205.

36 В. Винниченко. Щоденник. т. І. с. 450.

75

відсутність може мати. Згадаймо тут небезпідставне зауваження І. Овчарова. що в «Сонячній машині» «Винниченко робить підсумки своєму дотеперішньому ставленню до марксизму».37 Відсутність СРСР в романі критик оцінює як перехід письменника на докорінно ворожі соціалізмові позиції:

«Соняшна машина» в тій частині, в якій нона стосується до СРСР. є протиставлення тому шляху, який вибрав пролетаріат в СРСР для здійснення соціалізму, іншого, цілком протилежного, що абсолютно відкидає наш шлях... В «Соняижій машині», в романі, що дуже докладно аналізував суспільні явища, нема ні згадки, ні навіть натяку на СРСР, на нашу революцію, ні на нашу добу взагалі, як на дуже важливі в справі наближення до соціалістичного суспільства чинники... Адже ж СРСР є не лише сума принципів і гасел, а це є якась реальність і така, що її відчуває ввесь світ. І навіть припустивши близьку загибель СРСР. все ж таки історичне значення існування першої великої робітничої соціалістичної держави, і політичне, і економічне, таке велике, що якісь згадки і якісь сліди від ч існування в капіталістичній системі світу, принаймні в Європі, залишились би... Винниченко зовсім свідомо вжив тактику замовчуваним історичного значення й історичного існування СРСР і нашої революції. І це замовчування криє в собі цілком певну тенденцію.

Ця тенденція є — зменшити, обезцінити історичну ролю нашої доби й її основних чинників.38

Ось і вся квінтесенція. В ідеологічному плані ми можемо цілком слушно

припускати, що в «Сонячній машині» переламлюються іделоіічні шукання

Винниченка, його неприйняття більшовизму і СРСР, того соціалізму, який він

побачив у 1920 p.. і його спроба створити, сформулювати «свій

альтернативний світовий процес, соціалізм і шлях до ньоіо. Тому і з

ідеологічної точки зору відсутність СРСР не викликає здивування.

Третій момент — фікційний. І магмо тут два плани. Перший план -

символічний. Сам Винниченко в «Од .ергому листі Дрібної о Г»уржуя~

пояснював:

37 Г. Ончаров. «Винниченкока ..Соняшна машина"», с. 162.

3!S Там же. с. 163-164.

76

«Сонячна машина» [мається на увазі сама машина як символ] є величезний образ і символ усіх тих утопічних та злочинних праї нень, що, починаючи з утопійників Сен-Симона, Фур’є, Овена, переходячи через наукового фантаста Маркса і кінчаючи практичним мрійником Леніним, експериментувалися на території... СРСР... «Сонячна машина»- це у символах СРСР... Всі оті мудрощі Овенів, Марксів, Леніних, всі оті... заповіти «кожному по потребі», «хто не працює, той не їсть» і т. інше, що служили метою всіх ваших [sic! моє виділення] революцій, убгав в образ «Сонячної машини»...39

Якою б ніжністю не запалав Володимир Кирилович до Країни Рад після того,

як вона опублікувала його роман, як би він не схилявся до думки в 1928 p., що

більшовизм на даний момент наближається до його соціалістичного ідеалу — у

зв’язку з українізацією та економічно-соціальним поступом, як би ми не

хотіли абстрактно ототожнити «Сонячну машину» й СРСР, це не заперечує

попереднього «ідеологічног о» висновку — що в романі виявляємо альтернативу

реальній історичній соціалістичній революції в Росії, «реальному»

соціалізмові, і поставити знак рівності між сонцеїстичною Німеччиною і

СРСР не можна.

Не був проти такого символічного потрактування (з подачі самого ж Винниченка) О. Білецький, як видно з йог о статті. Розвинув цю концепцію В. Василенко. Дещо з його позицій вже було наведено вище при розгляді дефініцій роману, а детальніше і точніше не можу сказати, бо його монографія була мені недоступна, і я мусив користуватися цитатами й оцінками з друї их рук (стаття Г. Овчарова «Більше непримиренности до ворожих виступів»).

Тепер розглянемо другий фікційний ракурс нашої довгорозглядуваної відсутності. Поставмо запитання: що може означати відсутність «реального

•'9 На жалі., по маючи доступу до паризьких «Нових вістей», де був надрукований «Олвертий лисі...», я Луп )м\шешіи скористатися шпатами, наведеними в монографії П. Христюка

/Інсьмснпчцька творчість И. Ншшичспка (Спріхкі соціологічної аналізи), с. 173.

77

СРСР» або України у фікційному світі твору? Адже ж це та самісінька утопійна «нідейність». Те самісіньке трансцендентне «ніде» — «тут-скрізь», «ніколи» — «вже-зараз», про які ми вже стільки говорили (крім того, як вище вже вияснялося, на образному і мовному рівнях це «Німеччина» з українською фізіономією40, це «німеччиноукраїна», це трансцендентна у гоиійна відсутність-присутність України). Відбувається подвійне віддзеркалювання, подвійна гра дзеркал: український читач має всі підстави отой «німецький» ультраімперіалізм і в цілому світ роману сприймати як екзотичний закордонний, гак би мовити, шнапс, в якому плаває рідний український перчик, і, вдивляючись в «закордонну» картину, впізнавати в ній, хоч, може, дещо нечітко, невиразно, свою кохану (може, дещо нашнапсовану) фізіономію (такий доцентровий, до-себе-мисленний рух: може, це ми. Україна, га?!), тоді як німсіг їй V4ii й європейський) читач, вдивляючись в отесеньке готовс-наготовлене утопійне дзеркало мовляв-Німеччини, мовляв-Європи, якраз схое і не впізнає, і принюхуючись до згаданого вже і на цей раз незрозумілого перця в цілком знайомому шнапсику, скаже: щось воно не таке, якась ця віддзеркалена (в кустарному дзеркалі von Herrn Winnitschcnko) фізіономія не така, не '-аша, розпливчаста, не подібна (от нам тепер і відцентровий мисленний рух: це ж мабуть не ми?!).41

Тепер підсумую всі розглянуті вище аргументи: згідно з ними час і простір зображеного Винниченком фікційного ультраімперіалізму і фікційного світу в цілому можна характеризувати як виразно траіісцсндсн ші.

40 Дореволюційною, отже ще раз — ідеться про альтернативу самою початку», і крім тою, це не СРСР-івська фізіономія.

41 Долам тут, що цей фактор — планованої о європейською *:итача і «планованої вічитової картки» теж не слід випускати; націленість на європейською читача і тому вибір Німеччини, в якій на той час жив письменник, для побудови фікційною світу «Сонячної машини//, може бути одним з чинників, але це аж ніяк не зміні'Я. наших попередніх висновків шо/ю утопійної трансцендентності хроносу і топосу рюману.

78

альтернат явні,- отже утопійні.42 І на цей момент видасться доречним твердження, то хронос і топос роману в цілому можна кваліфікувати як утопійні. тобто констатуємо, що «Сонячна машина» з цієї точки зору -утопійний роман. І наступним кроком буде з’ясування репрезентованої в романі фікційно-соціальної динаміки, фаз суспільного розвитку або фікційних суспільств в ракурсі утопійних піджанрів.

3. Ультраімнеріалізм-омнеїзм як антиутопія

Про ультраімперіалізм вже було сказано чимало в загально-соціологічному сенсі. Але повернімося до нього з точки зору «внутрішньої»: як представлений цей лад у тексті. Левина більшість критиків заявляє або погоджується з тим, що В. Винниченко критикує, висміює, розвінчує ctc. капіталізм своїм образом ультраімперіалізму. Одні вважають його вдалою, сильною сатирою на сучасний капіталізм, і власне це якось виправдовує роман перед грізним лицем марксистського підходу41. Другі твердять, що Винниченко нібито викриває:

здирає машкару з фінансово-капіталістичної організації сучасного суспільства, викриває її жорстоку, класову, хижацьку суть. А./1С і тут в дійсності стоїть він на опортуністичній, а не на рсволюційно-соці ял істинній позиції...44

А тому — не до кінця здирає, його критика — непослідовна, нереволюційна,

немарксистська.45 Навіть в деяких інтерпретаціях — нікчемна — вона нічого не

4- Якоюсь мірою до проблеми трансцендентності підійшов О. Білецький, звернувши уваг у на елемент «учуднення»- дійсності в романі.- «„Сонячна машина" В. Винниченка», с. 130.

4-^ Може, найентузіастичнішу оцінку висловлює В. Василенко, шо в «Сонячній машині» бачимо революційне ставлення до капіталізму — аж до самопожертви й до знищення всієї культури,- Un і. і) статті Г. Овчарова «Більше непримиренности до ворожих виступів», с. 210.

44 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), с. 173. «Правда, роман антн-капіталістичпий у своїй деструктивній частині»,- пише А. Річицький, Винниченко в ліше/\іт\рі і політиці, с. 75.

45 А. Річнім.кий: «..Сонячна машина", незважаючи на гостру критику капіталізму, с свідоцтво соціальної безпорадності збанкрутованої дрібної буржуазії», с. 21. У П. Христюка непролегарську основу ВпнниченковоІ утопії не компенсує навіть критика буржуазного ладу. П. Хрисгюк. Письменницька творчість В. Винниченка і Спроби соціологічної аналізи/, с. 173.

79

дає. а отже і така критика, і сам роман — шкідливі. Але серед цього злагодженого хору неодностайних голосів знаходимо один, дуже цікавий. який іде радикально ще далі: «Винниченко... викривляє сили революції. У ..Соняшній машині” він не дас памфлету на сучасний капіталістичний лад. а. навпаки, ідеалізує його».46 І справді, вище я вже розглянув цю проблему — ультраімперіалізм презентований як майже-завершений, зреалізований, доведений до ідеалу, абсолюту суспільний лад (з неможливістю утопії, альтернативи) — що. розуміється, не виключає критичного чи негативного наставлений до нього автора. Подивімося на нього детальніше.

Перше, що відразу кидається в очі,- це неймовірна, колосальна концентрація виробництва, капіталу, багатства і влади в руках жменьки людей, навіть в одних руках — в даному випадку, короля гумових препаратів (а справді, чому саме гумових? — важко сказати, чому гума с тала такою актуальною в ту добу), голови Об’єднаного Банку Німеччини, некоронованоїо німецького короля Фрідріха Мертенса, в руках якого зосередилася полонина національного багатства. Все суспільство бездоганно вертикально ієрархізоване. Незважаючи на парламентську «демократичну» політичну систему, всі політичні інститути фігурують лише як вивіски, гасла -насправді повний контроль за суспільством зосередився ь руках Мертенса, відразу ж під яким знаходяться 37 членів Високого Зібрання,- члени Управи Об’єднаного Банку, члени уряду і особисті міністри пана президента. Влада Мертенса абсолютно-необмежена — від парламенту країни до будь-икої о конкретного людського життя або й житія міліонів. Пролігаючи над Німеччиною і розглядаючи країну, що прослалася внизу, той «велетенський машино-людський апарат», Мертенс з задоволенням оцінює безг раничніс гь

46 lie слона якогось Коваленка, надруковані в іачсті «'Пролетарська Правда... які наїюліі м. у своїй статті «Більше непримиренносіи до ворожих виступів» Г. Овчаров. с. 205.

80

своєї влади: «A досить одного слова, досить одного мига оком, і весь цей баї а іомільйоновий апарат моментально заціпеніє. Перестануть куритись димарі, спиняться оті червачки-потяги, затихне грюкіт і свист».47 А отже мільйони людей будуть приречені на голодну смерть — адже в його повному розпоряджені їх кожноденне життя, їх насущний хліб.48 Однак, це бравада, а дійсність ще страшніша: бо хоч Мертенс і повний владар Німеччини, але насправді абсолютна і невблаганна влада належить соціально-політичній системі, яка склалася в процесі світового розвитку:

Що значить одна людина в тій велетенській системі, яка охоплює всю земну планету тисячолітніми, врослими в шкуру людства зв’язками й законами. Що він, Мертенс, у цій колосальній машині, яка обснувала всю землю мільйонами гонових пасів, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, місто з містом, нехтуючи всякі державні кордони, раси, нації, релігії, історії? Що таке Німеччина в цій машині? Складова частинка, яка без цілого так же зможе жити й функціонувати, як зийняте колесо без цілого апарата. А він, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?44

І далі Мертенс «роздумує» про свій власний фаталізм, про своє власне становище раба исгеми (яка дуже нагадує концепцію «мегамашини» Л. Мамфорда) і неможливість виборсатися з нього, відпочити, побути самим собою — адже його багатства вистачило б на тисячі років безупинного

47 Сонячна машини, с. 141.

4Х Або ось як цс формулює особистий міністр і чутрішніх справ Мертенса А. Елленберг: «Один рух пальцем Фрідріха Мертенса, один натиск на гудзик апарата — і мільйо ні людей засуджені на і олод і смерт ь. І псі мільйони неодмінно помруть, коли на те бупе воля Мертенса. І ніяка сила не може противитись тій волі», Сонячна машина, с. 66.

4,) Сон ячна машина, с. 201. Додам, що навіть роблячи дискурсивну скидку, не можна не помітити схожість цієї конпепнії з думками інаракіста Макса Штора, який полюс на Мертенса: «І так само на місці Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клітина. Бо ще значить тут воля цих окремих кліиш. цих сліпих, покірних вищій якійсь волі виконавців? Знайти дійсне серце, дійсний мозок цього організму, його розшматувати цяцечкою [бомбою] і навіки спинити! Але де нони'.' В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти містичної сили цієї спиті Івилілення мої ] га її страшних містичних законів» (с. 192). Тут уже 'жна передбачити, що підрив або зміна суспільства буде трактуватися як загально-структурна, поза-класова. суть якої радше в морально-етичному і філософському наставленій до світу, в зміні людини як природно-соціальної істот и.

81

розкошування. Саме суспільство життсво потребує ідолі», кривавих тирамін, г нобителів, яких воно і чорно ненавидить, прагнучи їм смерті, і ооготворн п., яких воно благоговійно слухає у всьому — і яких воно само ліпить, формує і якими маніпулює — і топче немилосердно, як тільки розпізнає в них смертну людину.50

Але повернімося від цього загальнішого образу тотальної ієрархії (який, до речі, може нагадати ідеї мегамашнни Л. Мамфорда,- див. у першому розділі) до деталів фікційної соціальної структури, які я вже почав розглядати. Як уже було сказано, вся влада перебуває в руках жменьки олігархів, найкрупніших фінансово-галузевих королів, які єдино шаюіь і вирішують, що є благо для суспільного цілого і людства. Під їх впливом і контролем перебуває наступна, середня страта суспільс тва, інтслігенісько-бюрократична: дрібніші королі (гудзиків, наприклад,- Душнер), уряди, чиновники, юридично-адміністративний, військовий і репресивний апарати, парламентарії, біржовики, діячі профспілок і партій, засоби масової інформації, всеможливі «обслуг увачі» соціального механізму, освітня сис тема і продуценти культурних цінностей. Колишні господарі життя — нащадки

50 Ця думка не видасться такою вже прекрасно-метафоричною, за нею можна вбачати глибокі історичні корені. Мені, наприклад, тут пригадується аналіз структурних функцій казкових королів і спроба їх історичної інтерпретації у кн. В. Прогіп, Пспіоричсскис корті волшсбшш скичкн (Ленинград: Издательство Ленинг. адского университета, 1986), де вчений і опори іь про сакральний фаталізм, вознесених па першину суспільної (соціальної, ритуальної, сакральної) піраміди зв'язане із смертю та жертвою, обожнення — ценависть до владик і іиранів. зображених у казках. На царя було покладено тотальну відповідальність за долю царсіва. Життя царів у багатьох культурах було оточене заборонами і табу, порушення яких, чі ідно і релігійними уявленнями, могло мати фатальні для всієї країни наслідки. Серед іакнх іабу Пропп виділяє ізоляцію, заборону спілкуватися з людьми, торкатися землі, навіть бачити сонце (с. 38-43). При порушенні табу, при якихось природних катасгрофах (причина яких моїла з’ясовуватися як «недобросовісне» виконання царем своїх магічних обов’язків або, точніше, як вплив злих духів на царя), а також при досягненні царем старості, йоі о змінювали (переважно умертвляли, див. с. 332-338). Хоч ідеться про давню і примітивну соціальну орі анізацію, т им не менше, на мою думку, не слід заперечувати в цьому серцевинної о питання амбівалентної о співвідношення індивіда й ієрархічно структурованоїо колекгива, «ілолізації»-сакрифікації,-очевидно, па вищих ступенях суспільною розвитку ці стосунки ускладнені і вписані в набаїато складніші системи, більш завуальовані, амортизовані, цивілізовані. Чнову іаки, не нав’изус думку про харак.ер можливої (чи неможливої) в Винниченковому фікційному суспільстві зміни як заі ально-люлськоі. універсальної (в результаті динаміки індивідуума іа колек іива), а не історично-класової.

82

королівської й високоаристократичної голубої крові — або змушені поступити на службу нової фінансової аристократії, або бути усуненими та витісненими на межі соціуму, в свої облуплені родові помістя, де жити чи доживати «нереальним» життям, плануванням героїчно-юдифічних або вигідних одружень, займатися біржовою спекуляцією, засвоєнням наук-мистецтв, комбінуванням усіляких утопійних мрій про повернення добрих старих часів, і тішитися ілюзорною владою, порядком, знаками пошани з боку прислуги і можливістю здійснення страшної «екзекутивної» влади над якимсь но-квітневому «зарвавшимся» псом Нептуном.

Ллє перейдемо до «народу», до третьої, «фізично-робочої», «механістичної» страти презентованого суспільства. Саме це питання викликало найбільше збудження в марксистській критиці. «Нема пролетаріату!»- то з відтінком справедливого класового гніву, а то з від ліком менше-класового непорозуміння заявляють і Овчаров, і Річицький, і Христюк. і Білецький. Пролетаріат у Винниченка безсилий і пасивний, «пролетаріат існує в «Сонячній машині» лише кількісно, як пасивна матерія, але його немає якісно», навіть коли письменник зображає робітничу сім’ю Наделів — це не той пролетаріат, «нема в нього бажання змалювати живих, свідомих, організованих, революційних пролетарів»,— каже П. Христюк.51 Гостра критика Г. Овчарова зводиться до таких положень: Винниченко не показує пролетаріату як класу, зображені в романі маси розпорошені і не складають якоїсь політично-класової одиниці; в соціально-історичній схемі роману «пролетаріат XX столітя не спромігся на організацію... не висунув ватажків. Винниченко нав'язує [sic!] йому Інарак. Рудольфів, Труд»; і ще одне: «конфігурація класових сил склалася так, що соціалістична революція

s• 11. Хрпсікік. // •\існнііі(і<\<і пнюрчіспи. В. Виїїішчснмі <Спроба соціологічній аналізи), с. 177. 1S3-4.

S3

чеможлива».52 Про Інарак мова ще піде пізніше. Звернімося до характеристики А. Елленберга. з позиції панівного дискурсу, тобто перед нами, можна сказати, самовизначення, «автохарактеристика» ультра-імперіалізму щодо партійно-класової «конфігурації»:

Соціалісти поділяються на різні партії, групи й секти, що вічно й люто борються між собою. Це, між іншим, знову показує, що навіть серед робітництва немає рівності. І серед нього є різні верстви з різними інтересами, що й кидають їх на боротьбу оміж собою. Праві соціалісти, ліві соціалісти, старокомуніс і и. їеокомуністи, нео-соціалісти, анархо-комуністи, активісти, пасивісги, інаракісти... Числа їм немас. Пролетаріату як класу немас. Це вигадка теоретиків-економістів. Є різні собі більш-менш постійні групи з часто протилежними інтересами. Завдання ж мудрого керманича повертати всі ці сили так, як повертає віжками шестерню коней добрий візник... щоб вони самі в собі и собою нищили руїнницьку енергію... Робітничі організації виносять мало не половину всього населення Німеччини; в парламенті робітничі партії становлять абсолютну білі.шість; здасться, треба їм тільки захотіти, і все буде по глаголу їхньому.

А насправжки вся сила, вся влада в нас, невеличкої купки вибраних людей...53

В тому ж дусі трактується і поняття «народу» як милої романтично-поетичної фікції, «якої вживали діли, доки була корисна. Народу, як і пролетаріату, немас... Є держава. А держава — це Фрідріх Мертенс... А коли Фрідріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччина».54 Це з точки зору класово-партійної. З точки зору державно-репресивної — наявний науково-технічний рівень дозволяє нешалний контроль над будь-якими масовими чи класовими виступами; «декі. />ка поліцаїв... з науково вдосконаленими газовими скорострілами — і багатотисячний натовп дурнів і шарлатанів буде в паніці тікати від них. За секунду такий скоростріл може вбити тисячі людей...»55 Але не тільки це. Бо на рівні реально-побутовому, на рівні заі альної суспільної

52 Г. Оичарон, «Вштичепкоші ..Сонячна машина"», с. І71-Г72, 174.

53 Сонячна машина, с. 68.

54 Там же. с. 70.

55 Там же. c. 6Х.

84

атмосфери, ідеології та світовідчуття мешканців ультраімперіалізму їх лад, їх життя зовсім не такий страхітливо-кривавий, безмилосердно-репресивний. вампірсько-терористичний, як оце ми щойно узаг альнили і концептуалізували. Якраз навпаки: цей лад є цілком комфортним для своїх громадян, цілком придатним для життя. По-перше, він є омнеїстичним, на його поверхні все приймається, все допускається, все, все що завгодно, — їспшвне (майже все, бо єдино сонячна машина виявиться затяжкою для його всетравної системи) — на ідеологічному, на побутовому на інтелектуально-культурному і т. д. рівнях. Чим же людям можна бути незадоволеними? Навіть для «пролетаріату»: хочете боротися за соціалізм — ось вам соціалістичні партії всіх гатунків, хочете покращення економічних умов — ось вам профспілки, хочете відпочити після роботи — ось вам кнайпа або кав’ярня, або ще краще, дешевше — удома, на канапі, з газеткою, яка приємно і поживно лоскотатиме нерви. От і все. Навіть пролетар — старий соціаліст Надель (до якого роздратовано принюхується марксистська критика), так би мовити, наочна жертва капіталу, безрукий інвалід, «насправді» — такий собі чистенький і рожевенький, у своїй життєпридатній квартирі, очевидно, отримує якесь фінансове забезпечення (бо проблема прогодування перед ним абсолютно ніде в романі не постає) або заслужену пенсію. Діти його «благополучно» підвизаються на різно-полігичному поприщі. І по суті, все незадоволення Наделя життям в особистому і глобальному масштабах зводиться до кухонної гризні «коло родинного вогнища», стчречого буркотіння, роздратування на адресу не дуже охайної дружини та сентиментальних зітхань і спогадів про золот і юні роки. Тобто рівень суспільного відчуження, індивідуалізації, коли кожний зайнятий самим собою і весь нерод «пройнятий духом Черева» (от глобальна суть «всеїдності» омнеїзму), абсолютно підтверджує життєздатність даного ладу і його самореї уляторний самозбережний потенціал.

85

І в презентованому нам суспільстві можемо без великих зусиль розпізнати антиутопію — суспільство, в якому утопія неможлива.

Розглянемо ще кілька характерних, на мій погляд, аспектів анти-утонії Зинниченкового ультра-імперіалізму. Наприклад, простір, організацію фікційного простору цього ладу. Попри всі алюзії до поміщицьких садибок, без труднощів можемо встановити його імпліцитну просторову структуру. По-перше. це суворо ісрархізований простір, який зосереджується довкола центру влади: палацу Мертенса. Палац мас семантику і функції сакрального центру Винниченкової Німеччини:

Він [палац] стоїть на горі; на горі створеній (тут і далі мої підкреслення] серед рівнини міццю й волею володаря Німеччини, конкурента бо/а на землі. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берліна. Лежить старий, покірний біля ніг велетенської потвори, званої палацом, і з глухим г уркотом кадить йому тиміями своїх фабричних димарів.56

Що може нам нагадати, скажімо, навіть структуру, організацію і ссмант,";у

простору в «Місті Сонця» Кампанслли. Про те, що внутрішній простір палацу

також сакралізовано, читач може зрозуміти з описів приймальні Меріенса і.

особливо, брильянтової овальної зали, де засідають всевладні світу сього --

управа Об'єднаного Банку Німеччини.57 Детальніше про це ще мова йтиме в

наступному розділі і в дещо іншому ракурсі.

По-друге, Винничснкока антиутопія виразно урбаністична і о-

виробнича, антиутопія «негативного» прогресу: її простір урбаї, . ично-

сконцентрований і густонаселений. Найкраще вона схарактеризована в

роздумах Р. Штора (відкинемо тільки негативну оцінку, зумовлену соціальною

позицією дискурсу цього персонажа і ставленням ч точки зору альтернативи,

яку задумує Штор):

56 Сонячна машини, е. 5. Долам, що і сприймає 11, ся нін як папісті, — ми німою не інаї мо П[ю побудову ми виникнення такої велетенської споруди на штучно насипаному горґ-і

57 Там же. с. 6-7. 168-169.

S(>

Як хоробливими наростами, укрита земна планета залізно-кам'яними містами. Як культури мікробів у сприя гливій атмосфері, поскупчувались люди в цих наростах. І то в сліпій, то в організовано-свідомій ворожнечі й ненависті катують одні одних, морять голодом, стріляють кулями, труять трутами. Головний закон тих наростів: наступити па подібного собі й за всяку ціну перелізти через нього кудись вище, кудись далі. І тому там вічний вихросхожий рух здіймання, надання, кружляння багатомільйонової мікробної маси.58

І тут не слід плутати з українською поміщицькою «садибністю» графського

будинку Еллепбсргін, де розгортається багато (навіть більшість) сюжетних і

дієвих ходів: і будинок, і ті персонажі, і ті дії знаходяться на мар/іікі.іії

омнеїстичного соціуму та його простору, який зображений і «передбачений»

романом.

Наступний аспект Винниченкової антиутопії, на який варто зверну їм увагу — це ієрархія дискурсів у соціальному просторі роману. Перше, що хочеться наголосити — це велика кількість дискурсивних «заяв» statements, якими насичений твір. Роздуми, усні заяви, виступи, дискусії, наведені тексти газет, статутів, оповісток, листів, трактатів etc. виразно ідеолої ізовані, мають характер дискурсивних «заяв» і дуже важливі функції. Головна функція -мотивація дискурсивної ієрархії. Вище говорилося про вертикальну абсолютну ієрархічність ультраімперіалізму. Ця ієрархічність прослідкову< тьея і в конфігурації репрезентованих в «Сонячній машині» дискурсів. Панівний дискурс — Мертенса і його групи, «нової аристократії»- виступає як історично закономірний, істинний, незаперечний, соціально і логічно вмотивований і, по суті, єдиний соціально-легітимний. Найдетальнішими і найхарактернішими statements цього дискурсу я вважаю формулювання Мертенсовоіо міністра, графського «огпрьіска», а тепер представника нової еліти А. І-лленберіа в

5Х Сонячна машина, с. 120.

87

розмові з приниесою Елізою59 і роздуми самого Мертенса про нездоланність, всеохопність і нещадність соціально-економічної системи60, про ідолів і юрбу гоїло. Всі інші підвиди дискурсу підпорядковано по вертикалі панівному. Офіційні дискурсивні канали суспільства комунікують по суті те саме: наприклад, газети — чи то про Світовий Конгрес, чи то про сонячну машину, або інтелігенти — творці омнеїстичної краси — в салоні Сузани Фішер, поширюють панівний дискурс у сферах етики та естетики. Всі інші канали комунікації, навіть, якщо вони репрезентовані в романі менше, передають і стверджують «істини» Мертенса-Елленберга-іже з ними — це закономірна імпліцитна характеристика фікційного омнеїстичного соціуму. Особливо цікавими на даний момент мені видаються дискурс колишньої панівної, а тепер маргіналізованої монархічної аристократії і дискурс Інараку. Здавалося б, вони діаметрально протилежні, але — тільки тематично — на функціональному рівні вони дуже подібні. По-перше, маргінальні: і монархісти, й Інарак є таємними, замкненими організаціями-сектами, комунікація яких с по суті внутрішньою, позасуспільною (навіть, коли взяти до уваги повістки Інараку — вони не видаються «нормальною» суспільною комунікацією, «нормальним» дискурсом). Далі: і дискурс монархістів, і дискурс Інараку є в соціальному контексті ультраімперіалізму алогічними, суперечливими, непереконливими (соціально, етично, навіть прагматично), а отже маложиттсздатними і безперспективними. Подивімося на монархістів, «старих-сухих будяків», «трутнів», «препаратів для археологічного музею» (характерестики в романі зовнішньо-нарративні, розуміється). Як би вони не критикували ультраімперіалізм, їх власні ідеї та альтернативи ще бідніші, це попросту застарілі, наївні ілюзії. їх плани монархічного перевороту

■S4 Сон.ччна машини, с. 66-70. частини тирад А. ЕлленОері а уже цитувалися вище.

Там же. с. 200-202. уривки цитувалися вище.

ss

неможливі та нездійсненні. їх сили повністю вичерпані, далі малоглуздих розмов і пустих декларацій вони не заходять.61 Навіть поява принцеси Елічи суть вьщенаведених характеристик не міняс. І її «юдифівське» рішення -шляхом одруження з Мертенсом (тобто, не гребуючи ніякими засобами) пробратися в «святую святих» заклятого ворога і страшно йому помітитися -абсолютно не має перспективи чи «альтернативності»- навіть у випадку знищення Мертенса нема ніяких переконливих аргументів, що в такий спосіб буде порушено сам ультраімперіалістичний лад і в монархістів з'являться якісь соціальні шанси. Вони показово дегенеративні та мертві — й не можуть складати жодної конкуренції всесильній «новій аристократії».

А що ж Інарак, «Інтернаціональний авангард революційної акції»? — Те саме. Не дивно, що «героїчний авангард борців за щастя людськості» викликав стільки марксистської критики. Марксисти ніяк не хотіли вбачати паралелі до більшовицької партії в Інараку. В терористичній і фанатичній секті з морально-етичним поверховим аскетизмом, старим інтелігентським «саморозпннанням», неофітськими формулюваннями, не надто етичними засобами (по суті, не гребування будь-якими засобами для досягнення мети) і вельми неясними цілями усіх тих вибухів, отруєнь, і т. н. екзекуцій (нри чому життя одиниць «мирного» невинного населення, в ім’я якого нібито боре ться Інарак, не береться «борцями» аж надто до уваги). На думку Г. Овчарова,

Інарак є організація, здатна більше на залякування, на тормошіння панівних кляс, що значної ролі не відії рас, бо ніяких мас Інарак за собою не мас, не веде та й не відомий як слід пролетаріатові, бо строго законспірований. Цс с купка дрібнобуржуазних інтелігентських революціонерів анархістичного гатунку,62

61 Див. епізоди засідань берлінських монархістів. Сонячна машина, с. 40-43, 103-1 10.

6- Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина"», с. 173.

89

і радше «декоративна, ніж реальна сила» (і звернімо увагу, що питання невинних людських жертв менше турбує товариша Овчарова).63 І чого власне добивається Інарак: в чому перспектива їх залякування? Чи це приведе до будь-якої позитивної суспільної зміни? До якого «щастя» людськості? До гуманізації суспільства, «подобріння» проклятих буржуїв? Прозріння коханого пролетаріату? До альтернативного суспільства? Якого? Чи можна вбивством кількох маг натів повалити систему? І чи не скидається ця орг анізація на купку марганалізованих індивідів з ознаками істерії і дещо серйозніших відхилень, головна мета яких радше розв'язувати свої власні комплекси будь-якою ціною і утверджувати психічну манію могутності, величності, значимості? Дуже показова автохарактеристика — формулювання мсти:

мета Інараку с... щастя всього великого колективу, що зветься людством. У жертву цьому колективові можна й треба принести окремі одиниці. Всякий акт, що робиться в інтересах цієї грандіозної мети, є акт святий. І з цією метою Інарак — не банда розбійників, а героїчний авангард борців за щастя всієї людськості... Завдання Інараку — помогти діалектичному процесові перетвору морального світу людства з комплексу відносності у комплекс абсолютів.64

Елемент ідеологізації, ствердження свого дискурсу, само-легітимізації і дутої

само-глорифікації відразу кидається у вічі (і аж ніяк не справляє враження

імпозантніше від «заяв» панівного дискурсу).65 Не дивним видається й

амбівалентне ставлення нарратора до інараківців, і мова про цю організацію в

63 А на думку О. Біленького, «Що ж до „Інараку", то в нас перший-ліпший ленінець ... може донести, що це не пролетарська революційна організація — це просто авторові згадки про часи його роботи в РУПі... І подеколи... виображення „Інараку” змушувало нас пригадати, як виображували російських революціонерів у чужоземних романах та драмах», «„Сонячна машина" В. Винниченка». с. 129.

64 Сонячна машина, с. 165. Навіть якщо візьмемо до уваги, що ці слова формулює на засіданні Інараку «подльїй нраг, пробравшийся в рядьі борцов» Рінкель, тим не менше він базус їх на статуті організації, і з ним погоджуються деякі члени Інараку.

6:1 Луже показовим в нашому дискурсивному плані с смертний вирок і його обгрунтування в «презентації» Інараку. Фрідріха Мертенса засуджено на смерть за: «1) свідоме, вперте й активне запровадження режиму капіталістичного деспотизму та новітньої фінансової монархії. 2) за підступний наступ на працюючі класи в облудній формі постанов Паризького Конгресу, 3) за політику зажерливого імперіалізму...»- Сонячна машина, с. 188.

90

інших ракурсах ще йтиме далі. На даний момент їх «альтернативу» можемо кваліфікувати як безперспективну й соціально абсурдну в контексті Винниченкової о соціуму. Отже дві позаієрархічні, ворожі ультраімперіалізмові сили, ці два дискурси — не можуть конкурувати з панівним і запропонувати будь-яку «реальну» чи щонайменше, з якимсь соціальним сенсом, альтернативу.

Тому єдино легітимна і «логічна» соціальна перспектива (не альтернатива) належить до компетенції панівного дискурсу. Найкраще її формулює А. Елленберг як ідею «республіки землі», проваджену в життя новою аристократією. — останній крок до повного «здійснення» закономірної суспільної тенденції — після чого історія буде повністю реалізована і соціум стане «ідеальним»:

О, це буде не знаний досі, безкровний, всесвітній переворот, який утворить цілком нові відносини на всій планеті, який без болю, мирно переверне тисячі людських поглядів і створим, такі колосальні багатства людей, що про них не мріялось ні в одній казці за старих часів... Уперше й навіки буде знищений жорстокий бог війни, за яким раз у раз ховався маленький ідол революцій. Мечі перекуються на рала, а в солдатських казармах задзвенять веселі, юні голоси школярів... Людство... входить у нову фазу своєї історії. Настає доба Королів Землі!66

В контексті Винниченкового фікційного суспільства дана перспектива

видасться неминучою. Місця для утопії, утопійно-підривної, критичної

альтернативи немає. І на даний момент, зважуючи всі попередні доводи і

з’ясування, можна зробити висновок: омнеїстично-ультраімперіалістичне

суспільство, презентоване в першій частині «Сонячної машини», першу фазу

соціальної динаміки в романі можемо в жанрово-соціологічному плані

кваліфікувати як антиутопію.

Сонячна машини, с. 67. 69.

91

4. Соннеїстичний переворот і дистонія «жуйного» соннеїзму

Наступна фаза на соціально-жанровій поверхні роману — доба перемоги, впровадження і «панування» сонячної машини.

Поставмо для початку запитання: де починається деформація, де •з'являються знаки можливої загибелі ультраімперіалізму? Знаки сонячно-машинної революції? Почнемо із згаданого више формулювання, що ультраімперіалізм — не майже-вивершений, майже-доведений до абсолюту лад. Але це «майже», цей останній крок, ще трохи — і буде здійснений, утворює маленький, здавалося б, проміжок, часово-просторовий, онтологічний вакуум, в якому і народжуються потрібні нам страховища. Вони спочатку незначні, непомітні і вповні усвідомлюються пізніше, в процесі «виростання». Скажімо, «маленька» зачіпка в тріумфальному Світовому Конгресі — блок Східних Держав не погоджується на пропозиції Європи; скажімо, неможливість апарату влади знищити Інарак, знайти коронку Зігфріда, потреба суворих заходів особистої безпеки; скажімо, неможливість пана Мертенса і всієї держави укластися в строки умов, поставлених йому принцесою Елізою. І в невеликих поки що «неузгодженостях». «промашках» проглядає щось інше, загрозливіше: нездатність майжс-абсолютної, майже-всевладної, панівної ієрархічної структури повністю ієрархізувати і контролювати дискурс, простір і час. І чим далі, тим більше — поки всемогутній учора лад не опиниться на межі розкладу й загибелі, і на цей раз усі його, здавалося б, єдино-істинні та непоборні аргументи і перспективи виявляться ілюзорними і нежиттєздатними. Але знову поставмо запитання: що є фактором історично-соціальної де-леї ітимізації Винниченкового ультраімперіалізму? І тут згадаємо марксистську критику, яка мала цілковиту рацію: деструкція і заміна ультраімперіалізму відбувається без пролетаріату, без партії, без організованої,

92

ідеологічно і політично спрямованої класової боротьби, з її стратегією, тактикою etc. etc. Або переформулюсмо це по-меншбільшовицьки: загибель ультра-імперіалізму в «Сонячній машині» видасться соціально та історично (в тому сенсі, що читач оперує уже усталеними мисленними категоріями свого досвіду і кругозору) невмотивованою. І певну рацію мав О. Білецький, зауваживши, що утопія «у властивому розумінні є один момент -сама Сонячна машина, винахід доктора Рудольфа Штора, анахоре га-хіміка».67 Переформулюсмо: єдино повнозначним фактором виникнення, мотивації й «успроможнення» сонцеїстичної альтернативи і каталізатором, який дозволяє цій непередбаченій «реакції» відбутися з наростаючою швидкістю і великою кількістю усіляких бульбашок, є сонячна машина per sc.M Але що ж воно таке, отесені.ка машина? І зневу ніяк не можна відмовити у прозірливості академіка Білецького, який зауважив, що «сонячну машину належить приймати як символ», що нагадує казкові млинок або навіть скатсрть-самобранку.69 Перше, що слід зазначити в даному напрямку, — не-науковий характер машини. її примітивність, радше механістичніс і ь ніж технологічність, її символічно-доктринальний характер, її коннотацію божка-з-машини або божка-машини (про морально-етичний і ритуальний аспект ще мова йтиме далі). Не кажучи вже про її малоімпозантннй виг ляд, який нагадав Мігколі Костевмчу апарат фотографа (а В. Чапленко взаг алі засумнівався н будь-якій апетитності її продукту, синтезованого з домішкою поту70, — якийсь

67 О. Біленький. «„Сонячна машина" В. Винниченка». с. 125.

Додам, шо навіть саме виникнення машини н капіталістичному суспільстві викликало праведне «неїодование» П. Христюка, який заявив, що лише за диктатури пролетаріату зможуть появитися такі «казкові» винаходи, що надзвичайно підвищать продуктивність суспільства, на соціалістичних основах організованої праці.- П. Христкж, Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), с. 170. Таким «казковим» виїїа -.олом ми хіба б уважали сталінську «безплатну» табірну мегамашину.

69 Там же. с. 126.

70 Як і некультурне, на думку критика, змазування з тарілки пальпями. І штилі, сонячна машина шкодить романові, див. В. Чапленко. «Мистецька характристика „Соняшнпї машини" В. Винниченка». с. 95.

93

зелснкавий з фіолетовими прожилками запліснявілий холодець). Ані науково-перекоиливої о пояснення, ані «переконливого» вигляду Винниченко «CL ЗІЙ» машині не дає. Ані наукової чи соціальної мотивації — в чому полягала дванадцятирічна затворницька і титанічна праця генія людства Рудольфа Штора? Щоб склепати чорний ящик з трубою і червонявим скельцем? Як він синтезував і розвинув величні здобутки хімії-фізики кінця XX століття? Має рацію Г. Овчаров, зауважуючи, що навіть «революційний» геліоніт геніальний Штор дістає майже задурно — в готовому вигляді — як подарунок від Матері-Природи (до цього ми ще повернемося), до якої він з’їздив на візиту після землетрусу. І взагалі, сонячна машина абсолютно не видасться «продуктом віку» — такий нехитрецький пристрій міг би з’явитися коли завгодно — і в дев’ятнадцятому столітті, і в сімнадцятому, і в п’ятнадцятому — в якогось алхіміка. Отже сонячна машина «є явище випадкове, позаісторичне. позакласове»71 — асоціальне — займаючи тим не менше у фікційному світі центральне місце і відіграючи рушійну функцію. Мова про аспекти машини, що виходять за соціальні рамки, — пере сім символічний морально-етичний і гротесково-ритуальний — в наступна частинах роботгг. На даний момент скоггс г атуємо лігше г оловну її соціальну функцію: звільнення людей від потреби тяжкою соціальною працею здобувати собі шматок хліба і реалізація економічно-харчової самодостатності людини.

Прийнявши наведені вище характеристики як достатні для з’ясування соціологічної невмотивованості загибелі омнеїстичного ладу, певного соціологічного «вакууму» в переході від омнеїзму до сонцеїзму, повернімося

71 Г. Овчаров. «Вшшичемкшіа „Соняшна машина"», с. 175. Або, як не формулює А. Річицький: «Сонячна машина, ця фантазія, що не мас під собою ніяких наукових передбачень і нічого не розв'язує. навіть коли б вона стала дійсністю. Через те й роля її в сонцеїстській революції досить штучна, дарма, що на ній побудував Винниченко всю фабулу роману».- Винниченко в літературі іі політиці, с. 77. А в літературній оцінці машини найдалі йде В. Чапленко: «чимало шкодить творові сама «соняшна машина», дуже нехитра в своїй ідеї як на призначену їй від письменника ролю визволительки людства...»- «Мистецька характристика ..Соняшної машини" В. Винниченка». с. 1)5.

94

до поверхні сонцеїстнчної революції і дарованою нею иарадизу. Непомітні спочатку «незлагодженості» омнеїстичного ладу к повному опануванні дискурсу, простору і часу під впливом каталітично-вибухової дії сонячної машини — як пристрою, ідеї, міфа — наростають і доходять до катастрофічних масштабів. Панівний дискурс та ієрархія втрачають досконалу вертикальну підпорядкованість, логічно-соціальний сенс, цілісність — вони фрагментуються і розкладаються. Невдачею закінчується рішення ізолювати і знищити сонячну машину та її винахідника і перекрити будь-яку інформацію через комунікативні канали суспільства (нарешті знайшлася якась благотворна роль Інараку).72 Провалом завершується навіть хитромудре впровадження отруйно-смертельної «сонячної» машини. Невдачею, крахом і загрозою нищівної війни закінчуються зовнішньополітичні зусилля щодо «республіки землі», на момент рятівного «виходу» на сцену сонячної машини людство опиняється перед катастрофою:

Блискавки великих бур синіми загравами прорізують густу, пересичену атмосферу земної планети... Схід на Захід, розколоте людство наставило груди на груди... Мітла смерті занесена над людством... Захід хвилюється, колотиться всередині себе. Людські хвилі набігають одна на одну, з ревом і люттю стискаються, піняться, знову розбігаються. Робітничі маси порозколювалися на ворожі табори. Мільйонові демонстрації за війну, проти війни, конгреси, бійки. Державні апарати в скаженій напрузі тримають рамці велетенських механізмів, де скаженим темпом гиркочуть розігнані сили їхні. Одного дня не видержа ть -і на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний світ, загинувши під руїнами й залившися власного кров’ю.73

72 Ось як переформульовусться завдання і роль Інараку в нових умовах, перероджене сонячною машиною, набираючи сенсу і відсуваючи (не без внутрішньої о тертя) терор: «Голі крові, смерті, ненависті, змов, убивств. Голі ворожнечі з іншими робітничими орі ані їаіііями. Треба ввійти з ними в порозуміння, треба організувати глину спільну іранліочну акцію всіх залежних, голодних, ображених, експлуатованих, невільних, усіх, усіх, незалежно піл класу, стану, переконань, віку, статі, фаху, партійності. Треба поєднати нсесдиний рух ч одним покликом, з слиним гаслом: воля Сонячній машині!»- Сонячна мамина, с. З 19-320.

73 Сонячна машина, с. 214-215.

95

Особливо виразно суспільний розклад простежується на дискурсивному рівні

— втрата спільного дискурсу, фрагментація оптимістично-вмотивованої семантичної структури: починаючи з моменту, коли нещодавно одностайна управа Об'єднаного Банку приймає рішення про припинення повної інформаційної блокади сонячної машини як малоефективної — всупереч бажанню та доводам її голови Мертенса74, до того моменту, коли парламент незалежно від олігархічного диктату приймає рішення про її легалізацію.75 На загально-суспільному тлі від моменту, коли владі не вдається підпорядкувати собі громадську думку, соціальну атмосферу: «Берлін щораз дужче та дужче і-уде гою казкою, наче хтось щодня підкладає та й підкладає вогню у величезне залізнобетонове черево велетня... Не можна, заборонено йому густи, а він таки гуде, а він хвилюється...»76 — до організованого масового руху на підтримку сонячної машини, організації Комітету Сонячної машини (Каесему).

Берлін сказився, отруївся, збожеволів... Робітничі організації, професійні спілки, партії, клуби службовців, різні ліги, об’єднання, всяка шушваль — усе щодня, щогодини преться з делегаціями, петиціями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячній машині!.. І всюди, і скрізь вона — Сонячна машина. Сонячна машина, Сонячний Дракон із тисячею голів!77

А далі — повний крах державної та репресивної машини з її чиновниками,

поліцаями, арміями. Повний розвал колишньої ієрархії, замість колишнього

короля гумових препаратів і Німеччини Мертенса, нікому тепер не страшного

і непотрібного, юрба (всесильна юрба) висуває на трон нещодавнього анахорета

і «божевільного» Рудольфа Штора. І вся Європа з уже виробленим

іммунітстом щодо воєн і революцій «раптом ісп’яніла, сказилася од

74 Що «Сонячна машина с порног рафія для недорослого людства».(Го«.чч«о машина, с. 318-319.

75 Гам же. с. 371-376.

76 Там же. е. 317-318.

77 Там же. с. 370-371.

96

маленького скла».78 Розгортається велична перспектива, лшм/кч'-досяжна -осьдечки на обрії, як описує Макс Шгор у листі до брата:

із швидкістю блискавки відмирає ціла епоха! Без крові, без боїв, без барикад, шибениць, гільйотин, без великих струсів, переворотів, без помпи й декламацій сходить із сцени історії цілий соціальний лад... Каесем орудує життям Берліна та й усієї Німеччини... Організується єдиний інтернаціональний Каесем...

Старий лад одмирає. Але на його місце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробляє плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги — новий, вільний, творчий [мої виділення] лад! Уже призначені з'їзди, конгреси, уже відбувається перебудова психіки, ідеологій, світоглядів, філософій. Ніяких більше класів, партій, релігій, моралей, кайданів, перетик, злочинств і чеснот — нічого. Тільки Сонце, Праця й Наука!..

Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твір мистецтва. Ми зробимо її вічним земним раєм, де праця буде насолодою — творчістю. Через який місяць-два Сонячна машина запанує по всій землі... Через пару місяців квіт науки, розуму, знання людства витворить нову, свідому програму буття землі.79

Але знов оця знайома майже-досяжність, майже-здійсненісті. нарешті

діжданог о ідеалу, майже-повнота, тепер уже справді-альтерна г ивног о,

здавалося б. єдино закономірного, реального, повносенсного на даний момент

сонцеїстичног о соціуму. І знайомий онтологічний вакуум «майже».

Знаки деградації появляються дуже швидко. З моменту порушення

регулярного ходу трамваїв, перебоїв телефонного зв’язку та електроенергії (а

там до водопроводу і каналізації рукою подати), коли все почало діятися «ч

ласки пролетаріату». Тепер людина — позбавлена насущної погреби здобувати

хліб соціальною працею, в суспільно регульованому виробництві, здатна

втримати себе на поверхні існування без будь-якої соціальної організації. Всі

економічні, політичні etc. процеси завмирають, зупиняється суспільство.

Людина повернулася «до себе», до природи, до біологічних потреб та

78 Там же. с. 391.

79 Сонячна машина, с. 380-382.

97

інс тинктів, до тварини. Цей перехід, очевидно, був не вповні «безкровним» і супроводжувався грабунком магазинів, складів, переселенням до палаців і вілл колишніх багатіїв, і привласненням біологічно-дарвінівським правом сильнішого усілякого сусідського або просто «візуально-досяжного» «зайвого» майна — від одягу, посуду, ковдр з подушками і меблів80 аж до коханки або й самого тіла експропрійовуваного об'єкта (у випадку Сузангг Фішер) включно. Ці необхідні ексцеси, г рабежі, погроми, сутички і, ймовірно, вбивства мало потьмарили заг альномасовий ентузіазм81. Зусилля Каесему, їх заклики та агітки до якоїось-таки комунального життя, колективної чи то класової, чи то й людської совісті; про усуспільнення підприємств і заведення нових норм праці й розподілу, на жаль, не допомогли82, а до моменту, коли цей величний проект мав розглядатися на конгресі всіх Каесемів світу, конгрес став неможливим з суто технічних транспортних і комунікаційних причин.

Але повернімося до витвореного в результаті впровадження сонячної машини соціуму з точки зору утопійних жанрів. І зіставмо для наочності з попереднім омнеїзмом. Замість суворої вертикальної ієрархії та організації

— спостерігаємо в новонародженому сонцеїзмі повну дезорг анізацію і відсутність будь-якої координації, повний анархізм і антиієрархію — навіть славетний і геніальний Рудольф Штор навряд чи може тішитися найменшою

80 Адже мри зупинці виробництва ні предмети набули ще й історично-антикварної цінності, і наніті. сонцеїстичному авангардові — Каесемівсько-Інаракістській комуні довелося забарикадуватися від візитів інших «людинобогів».

81 ГІ. Христюк так висловлюється з цього приводу: «з негіролетарською установкою утопії малюс... Винниченко наслідки поширення сонячної машини серед трудящих... Утопійні пролетарі Винниченка. добутий «машину», нічого не захотіли знати. Вони припинили всяку працю і пішли «на пашу», «на траву», а щоб задовольнити інші потреби (крім їжі) розкрадали, поки було що. одіж і інші товари з крамниць».- Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), c. IS5-I86.

8~ «Людина» Шпіндлер пояснює: «Деякі наївні люди (а таких багато серед колишніх інаракісгів. комуністів, соціалістів та навіть анахістів) пробували змінити цей стан, умовляючи, припаї \ючн. звертаючись до совісті, гідності, культурності н тому подібних старих речей. Розуміється. їхні спроби не мали чіякого успіху». Сонячна машина, с. 436.

9S

повагою ми увагою ощасливлених ним мас. Замість напруженого руху, виробництва, активності, прогресу попереднього ладу (що зовсім не перешкоджас кваліфікувати ного негативно) — бачимо повну статику, бездіяльність, пасивність і розклад.*0 «Людство загубило псі зв'язки, розпорошилося на мільйони атомів, самотніх, незалежних, байдужих одне до одного».84 Замість самоузаконеноїо. повноважного ієрархічного дискурсу -відсутність дискурсу взагалі в соціальному сенсі, непотрібність, беззмістовність і абсурдність комунікації як такої. Замість гнітючо-напруженого продуктивного часу — відсутність соціально-історичного часу (наприклад, втрата календарного відліку, абсурдизація будь-яких історичних набутків і перспектив) і повернення до космічно-природног о часу, з періодами зимового спання в берлогах і літнього розкошування на грані. Заміси, централізованого, зосередженого довкола сакрального центру або, точніше, центрів, урбанізованоїо перенаселеного простору — повна просторова децентралізація і десакралізація (бо навіть сонцс, «Велику Матір» не можна назвати центром за умов відсутності самих стосунків центральності-маргінальності, сакральності-секулярності). Замість «наростів-міст», що кишіли мікроболюдом (переформульовуючи злегка Р. Штора), спостерігаємо масовий, але в індивідуальному чи сімейному порядку, «скзодус» людства «под сень цветущих кущ» і переселення в південні краї. Тобто говоримо ту ї про протиставлення урбаністично-прогресивної й аркадінсько-невибаї ливої ут ійних моделей. Замість неправедних і гнітючих законів, приписів,

83 Наведу цитату «вражень» Р. Шт jpa по приїзді в Берлін: «Не тільки Каесем, не тільки

Берлін — вся Німеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля... Мертвою пусткою ніс від порожніх станцій залізниць... моторошно бачити мертвий спокій... І на вулицях той самий втихомирений спокій на всіх обличчях, так само позакладувані руки в кишені... | пули ці] мовчазні, суворі, темні, покинуті тунелі...». Сонячна машина, с. 420. Додам, що, мабуть, деякі моменти розкладу Винниченкові міг «демонструвати» і сам Берлін 1919-1920 pp. У шоденниху В. Виннченко описус кризу влади, гіперінфляцію, злодійство, шахрайство і розвал знаменитого німецького Ordnung-y. Див. Щоденник, т. 2, с. 247, 349, 252. й4 Там же, с. 468.

99

забобонів і оцінім — повна відсутність морально-етичних норм.85 Замість людей, що гнобили. були гноблені, боролися, страждали, висловлювали незадоволення. відстоювали свої погляди, влаштовували перевороти і замахи, салонні зустрічі. щось вирішували, концептуалізували, читали, писали магістерські роботи etc.- спостерігаємо цілком протилежну картину, яка почасти, окремими елементами, наг адує ерогизовану цивілізацію Г. Маркузе. В людей з'явилося багацько вивільненої енергії та часу, які тепер ідуть на виг рівання під сонцем, сексуальні ігри та інші втіхи й інстинкти (репертуар яких навряд чи може бути надто розмаїтим, — наприклад, Тіле розвиває свої детектинно-інаракістські навики, ходячи на полювання)86. Отже аркадійське повернення до природи характеризується як здичавіння, повернення, чи. точніше де-волюція до стану жуйних тварин. «Як чудно й моторошно, — думає Р. Штор в Каесемівській комуні. — [люди] вже не відчувають жаху свого становища. Вони подібні до людей, засуджених на смерть і звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть».87

Ог заключна космічна картина сонцеїзму, уже без перспективи і без виходу:

Летить у світовому просторі темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно! ) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у сні самці та самиці, а на другій, іншій половині жують жуйку й справляють танець самців і самиць. Настане тут день — і ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в сні.88

8г' Осі. як. наприклад. ие миеленно висловлює Макс Штор: «Грабіж ми жарт, чи так і слід теперСтане ще просторніше. вільніше, буде ще більше вибачливої, спокійної добродушності, любовності, п'яності [про наркотичні властивості сонячного хліба мова ше ітиме далі|. щастя... Одягайтеся ж. голі, узувайтеся, босі, прибирайтеся, занедбані!.. І безплатно, вільно, сміливо хапайте жриць і пийте їхню любов повними цебрами».— Сонячна машини, с. 3^9. І. не менш дотепно. Шпінллер: «Зламалася... вісь, на якій крутився віз необхідності. Віл перекинувся — і людство гепнуло з царства конечності в царство свободи... Наш теперішній стан с стан... богів... Ми стоїмо по тон бік добра і зла».- С. 433. 435.

^6 Розуміється. я тут юнорю тільки про репертуар «інших втіх», в надзвичайній розмаїтості секс\альни\ ігор сонпеїсгін і не тільки їх. я. борони боже, не сумніваюся.

87 С'онччна машина, с. 437.

88 С'онччна машина, с. 450.

100

І на цьому підсумуємо: розглянуті вите параметри соціуму чи суспільної фази, що виникла в результаті запровадження в дійсність утопійної альтернативи, базованої на сонячній машині, дозволяють кваліфікувати цей соціум в тематично-жанровому ракурсі як дистонію.

5. Перспектива позитивної утопії

Розв'язка такого страшного дистопійного кошмару може піти кількома шляхами. Наприклад, найбільш вмотивована з соціологічної точки зору. -дальша і повна деградація, дегенерація, смерть героїв і загибель всього людства (щось на зразок Оруелла).*9 Або катастрофа -охолодження чи загибель Сонця (як у Тарде чи Богданова). інвазія космічних або земних нехороших людей і тому — прозріння, отямлення хорошої частини людства. В «Сонячній машині» масмо іншу версію, і знову, «менш переконливу».40 Відродження приходить «раптово, і звідти, звідки ніхто не сподівався». — пише Г. Овчаров.91 Воно приходить з весною. Пригріває сонце — Велика Мати, шумують соки, з-під снігу вилазить молоденька травичка. У людини починають чухатися руки. Тобто головний момент — природна погреба, жага діяльності, активності в людини, фізіологічна потреба щось робити. Отже, як слушно зауважує Г. Овчаров, чинники відродження (скажемо, переходу до позитивного утопійного устрою) — не в суспільстві (деі енерованому-дистопійному), а виступають як закономірність природи.42 Ось зразок такої позитивної природно-фізіологічної потреби:

**9Версія Мертепса: «Тепер повинні пройти віки, порозбиватися пороблені стекла. позаіяіаіися в пам'яті людей сліди колишньої культури,- і годі почнеться з самої о початку, з печер, з дикунства нова доба, нова історія»,- Сонячна машини, с. 469.

90 Перехід народних мас «від безділля до трудового ентузіазму» вважас непереконливим з психологічного боку В. Чапленко.- «Мистецька характеристика „Соняшної машини" Н. Винниченка». с. 92-93.

91 Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина”», с. 183.

9- Там же. c. 1 S3.

101

Кострубатий, лисий із вихорами на висках нахаба-технік із сокирою в руках ходить по подвір'ю, по саду, знову по подвір’ю.

І£х, рубнути що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах замило, розігнати б кров — застоялася за зиму. Он рубас дрова оюй трупоїд, управитель графський. Помогти хіба йому? Ач. як невміло сокиру тримає.93

Другий момент — рушійна роль активного, оптимістичного і невгамовного

жіноцтва, представленого в романі, всупереч розвезеному і апатичному

чоловіатву. Ще в добу зимової «сплячки» жінок було більше видно надворі.

їм було чим зайнятися — наносити воду, покататися на санках тощо. Тепер,

навесні, вже ніяк жінці не всидіти без діла. З традиційно-української

патріархальної точки зору це жіночо-чоловіче протиставлення

розшифровується таким чином: «не сидиться ж їм», «от уже допекла, хоч з

дому ступайся, хоч на роботу, аби не вдома!» З точки зору ж прогресивно-

феміністичної це ще раз доводить фаллоцентризм і самого Винниченка, і

зображеного ним суспільства, де жінку й економічно, і політично, і культурно

дискриміновано, де на неї покладено більше буденних обов’язків, де їй надано

меншого соціального статусу. Такою жінкою в усіх (навіть тут не згаданих)

аспектах виступає графівна Труда, яка умудряється розбуркати творчу і

лібідинальну енергію Макса Штора (депресовану після самогубства Сузани), і

далі — творчу енергію цілою суспільства. Ще Г. Овчаров зауважив епохальну

роль поцілунку Труди і Макса в альтанці старого графського саду для історії

Німеччини і світу.44 А П. Христюк назвав Трудину сентенцію з мотивацією

праці та відродження «євангелієм від графівни Труди», яке ми теж візьмемо на

озброєння (відкинувши партійну і фаллістичну іронію критика).95 Наведемо

деякі положення «єванг елія»:

1.3 Сонячна машина, е. 506.

1.4 Г. Овчаров. «Вмішнченкона ..Соняшна машина”», с. 184. Розуміється, саркастичну конноганію зауваження критика ми тут відкидаємо.

П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи і. с. 188.

102

Хто зробить? Ось хто: ви. Руді. ». лицарі [про Душнера]. мільйони отих ледарів. Та що. справді не можна води пустити? Не сором?

Та я сама зберу вам тисячі охочих зараз же їхати по вугіль... І якби ви не були таким тюхтісм і не валялись у себе на канапі, а балакали з людьми, ви б і самі це побачили. І зовсім не того, що хочуть старих порядків... А просто хочеться робити, ну. от. хочеться й більше нічого!.. Просто нема куди сил дівати. Ну. від радості, від щастя, від... від волі хочуть робити.96

Потрібен тільки поштовх, і такий поштовх організовується — Тру дою, брагами

Шторами, інараківцями. навіть Мертенсом. Розгортається агітпроп: оптимізм і

невичерпну сила віри переливаються в «ту масу голів, що позіхають.

потягаються і мружаться».97 Макс пише черговий і рушійний маніфест.

Розглянемо коротко його будову і положення. По-перше, він доброзичливо

апелює до реціпієнтів, вітає їх з весною, травою, коханням, новим житі ям. По-

друге. підсумовує безповоротний відхід у небуття старого капіталістичного

світу. По-третє, оголошує про створення Вільної Спілки Творчої Праці і

формулює її ціль-стратегію (програму-максимум, якщо скористатися

ленінським висловом):

На руїнах старого світу зацвіте нове життя. Темряву ночі розжене сліпуче світло. Води землі потечуть у кам'яницях. Повітря вкриється осідланими людиною машинами. Каторги праці перевернуться у робітні творчої праці. Заніміла машина оживе, загуркотить,запрацює під рукою машини, творячи багатства.

Земля стане райським садом, де не буде більше влади ні насильства, ні каторги, ні обману, де не буде більше дерев добра і зла, гріха й святості, де буде вічне свято творчості, праці, кохання, радості, краси, співу. І ніякий серафим ніколи не вижене

людство з того саду.98

По-четверте, тактична мета і форма, «програма-мінімум»: він не закликає, не вмовляє, не докоряє, не примушує і не загрожує, а оповіщає про початок

96 Сонячна машина, е. 509.

97 Там же. с. 518.

9К Сонячна машина, с. 520. Звернімо тут увагу па вирачно пара/іистичиий і морально-епічний момент увільнення віл первісною г ріхопадіння Алама в ілсолої ії сонячної машини, про не ніс мова йтиме попереду.

103

роботи і про запис охочих у перші партії праці. По-п'яте, тактика щодо «ворожих», тобто ледачих елементів: ні докорів, ні гніву, а повне забезпечення всім здобутим, жалі» і догляд як за хворими, слабосилими, нездатними до радості і щастя дії. Ну, і по-шосте — група уквітчаної, веселої, співучої молоді з сурмами і бубнами — тобто імпонуюча святкова й ентузіастична атмосфера.

Агітація діє: спілчани не встигають записувати бажаючих, люди просять роботи, перший же потяг за сировиною не здатний всіх охочих умістити. За кілька тижнів привезено десять потягів вугілля, нафти, маюну, радію, геліоніту і налагоджено процес постачання стратегічною сировиною й енергоресурсами. Відновлюється виробництво і електромережа, успіхи ще більше стимулюють трудовий ентузіазм. На чолі «штабу» відродження -Вільної Спілки Творчої Праці — Р. Штор, який виявляє на цей раз геніальні керівні й організаторські задатки."

На превелике щастя для розмірів цієї роботи (а також здоров’я автора га мноютерпеливих читачів), позитивний утопійний лад «Сонячної машини» мислиться на обрії, лише в перспективі та загальних рисах (на що вказував М. Зеров). Крім парадизу М. Шторового маніфесту, про його імовірно-реальні принципи уже відзначена нами Труда оповідає принцесі Елізі. Систематизуємо коротко продовження Труди ного євангелія: По-перше, необхідну регулятивну суспільну функцію виконуватиме Рада Спілки Вільної Праці, вона вироблятиме плани, вестиме облік і давати виробничі розпорядження чи рекомендації. Ніяких інших функцій не треба — кордонів, урядів, націй і т. д. По-друге, економічну основу становитимуть дві обов’язкові робочі години на день, що дасть можливість небувалого благополуччя — палаци, курорти, кіно,

w А про ідолотворчі задатки мас. які витворюють з Р. Штора всезнаючого всеавторитетного кумира для любові, послуху і само-мотивації буття, будемо говорити пізніше. Особливо бажаючим вже дізнатися пропоную с. 535-536 Сонячної машини.

104

екран, телефон, кіногазети. найтонші полотна, найвшнуканіиіі поїздки, індивідуальні транспортні засоби (адже не потрібно буде прані для добування їжі та всіляких колишніх надбудовних функцій — чиновників, священників, поліцаїв, суддів, армій і т. д а крім того, велику перспективу мас технічне використання геліоніту та невичерпної сонячної енергії) «Вся земля буде величезний курорт із палаців і вілл».100 По-третс, ця обов’язкова праця буде змінною, врізноманітненою, в різних ділянках: кому набридне працювати на фабриці шовків або в драматичному театрі, той матиме змогу піти розвіятися

б якій-небудь радієвій шахті. По-четверте, основою цього прогресу буде фізична потреба людини працювати, прикладати свої сили, вміння, потенціал. І відсоток ледарів, за «природною» логікою, повинен бути незначним. І, нарешті, по-п'яте, певні етичні засади (в якомусь Фур'єристсько-Маркузівському, з матріархальним ухилом, насвітленні:

Ніяких шлюбів, контрактів... Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скільки хочеш. І тільки того, хто тобі любий, хто підходить до тебе, кого ти від усього тіла й душі свосї хочеш назвати своїм мужем. Але знов-таки: повна воля... Я зовсім не кажу, що це навіки... Коли щось ізміниться в відносинах, то я, напевно, буду кохати інших. Будуть діти? О, будь-ласка! Можеш маги їх скільки хочеш без страху за їхню долю. І ніяких «незаконних» дітей! Всі — законні, всі — від усіх мужів, яких я хочу мати хоч тисячу!101

Така по суті схема наміченого «оновлено-відродженого» сонцеїзму, який видасться тепер закономірним і дискурсивно-логічним, і майже — здійсненим. Але наше «майже», як ми вже звикли, любить витворяти штуки. І чи не видно на обрії ще чогось? Грізного знаку майбутніх катаклізмів? Застереження, на які, може, натякав Кравченко, називаючи «Сонячну машину» анти-утопісю? Але про «застереження» я сподіваюся поговорити ще далі.

Сонячна машина, с. 529-531.

101 Сонячна машина, с. 531.

105

А на даний момент, підсумовуючи, зазначу, що на загально-тематичній, вужчелітературній ніж ідеологічній, поверхні — з точки зору презентації фікційного суспільства (чи суспільств) і його соціальної динаміки ми маємо справу, і огляду на жанрово-тематичні особливості «Сонячної машини», з полі-утопійним романом, який на жанровій поверхні можна розглядати як фачи-сніти-жанри в їх переході (або прориві з одного в інший): анти-утопія (ультра-імперіалізм), дистопія (в результаті реалізації утопійної ідеї, в результаті «уреальнення» символу) і «позитивна» утопія (яка висувається як більш-менш уявна цілість лише в перспективі, «на обрії» роману). Далі. На такому «поверхневому» «жанровому» рівні ці фази відносно автономні, самодоста тньо-завершені (майже-завершені). З точки зору нашої, «зовнішньої» історичної та соціальної логіки, «реальних» закономірностей, їх взаємоперехід, вся репрезентована в романі соціальна трансформація невмотивована, позбавлена сенсу. «Ультра-імперіалізм» з його законами і закономірностями, представленими в романі і домисленими читачем згідно з власним соціальним, аналітичним досвідом (зовнішнім по відношенню до тексту, до фікційного світу) не передбачає, а абсолютно виключає можливість будь-якої утопії, його єдине закономірне запрограмоване майбутнє — останній крок — це утворення вічної монархічної республіки землі. Дистопія розкладу, неробства і поступового «отваринення», в такий же спосіб не передбачає масового піднесення-ентузіязму, організації та відродження людства (не дивно, що цей перехід сприймався у критиці як невмотивований, сумнівннй, ідеалістичний). Тому важливо буде поставити і спробувати з’ясувати питання: що поєднує ці фази, ці тематично-жанрові елементи, мотивує їх цілісність, органічність взасмопереходу? На ідеологічному рівні — рівні морально-етичної доктрини? Чи на рівні поетики? Ці спроби — в наступних підрозділах.

106

6. Проблема утопійності морально>етичної доктрини «Сонячної машини»

На жанрово-соціальній поверхні фікційною світу «Сонячної машини», як ми довели, маємо утопію, але пов'язати і взаємообумовити елементи, фази цієї поверхні на даний момент ми не можемо. Тому наступний напрямок аналізу буде ідеологічним, спробуймо підійти до роману з такої точки зору: а що. коли утопійність мотивується не так на соціальному, як на загально-гуманітарному рівні? Що. коли суть не так в тому, щоб створити нове суспільство, нову соціальну модель-структуру, як у тому, щоб «створити» нову людину як істоту, її духовний простір? Може, центральним, рушійним планом роману, його message є проект «альтернативної» людини? Божественної людини. І «Сонячна машина» в шатах літератури головно розвиває, контрастує і кристалізує авторську доктрину-ідею людини? Може взагалі, головним є не зображення капіталізмів, омнеїзмів, а дати програму на тему «что долать», до якої слід нам тягнутися усіма силами?

Такий підхід може видатися вульгарним. Але, по-перше, ми ж ним не обмежуємося, а вульгаризувати можна будь-який підхід, навіть величні здобутки пост-структуралізму. ГІо-друге, Винниченко належнії» до вельми ідеологічних і доктринальних комунікагорів, про що свідчить і розсяг його творчого діапазону з помітною тенденцією до публіцистичності і грак та гнос гі, і, зокрема, такі «знаки» як романний підзаголовок «політична концепція в образах» («Слово за тобою, Сталіне!»). Тому Винниченкову доктрину, суті» якої зводиться до т. зв. «образу людини», є сенс розглядати в рамках, ширших від «Сонячної машини», в певній еволюції102, з «виходами» на інші твори та інші рівні комунікації.

102 Наскільки нам дозволить простір і мас роботи, пал якими вже тижі< >аі ро ta ушнійної трансцендентності.

107

Дозволю собі спочатку нагадати, що в другому розділі про історію «Сонячної машини» я вже спробував коротко окреслити обсяг Винниченкової лектури, ідейні пошуки — для формування сюжетної та ідеологічної канви твору. Центральним тут видається саме переродження людини як нової, «нрироднішої» та щасливішої істоти; знищення морально-етичних і соціальних інститутів, які пригнічують людську істоту; проблеми морально-етичної гармонії людини, соціуму, природи; проблеми досягнення щастя.103 В дещо спрощсно-публіцисгичному (а може, й неприховано-відвертому) викладі Винниченко виклав своє розуміння людини і суспільства у брошурці «Перед новим етапом» (1938, Коломия, накладом Краєвого комітету Української партії незалежних соціалістів). Головними життєвими рушійними силами він вважає інстинкти.

У інших тварин, які живуть на волі [л'с! а не в суспільстві; підкреслення мої], у нормальних умовах, їхні сили є погоджені між собою: розум, інстинкти, почуття, воля. І тому дії їхні -повні сили, рішучости, певности. Цілий ряд причин (геологічних, біологічних, економічних та ін.) спричинився до викривлення інстинктів у людини. А це викривлення призвело до викривлення всього суспільного буття людей, до поділу їх на кляси та держави, до визиску, та панування людини над людиною, кляси над клясою. нації над нацією. А цей поділ з свого боку діє вже на інстинкти і ще дужче їх викривляє.104

Тому суспільство складається з членів з викривленими інстинктами, з

гіпертрофованим інстинктом особистого, класового. В пригноблених же

класах розвивається інстинкт колектива, солідарності, захисту і

взаємопідтримки. В цій же брошурі він формулює «свій» соціалізм як теорію

та практику «всебічного, цілковитого і рішучого ( і. е., революційного)

103 В. Винниченко. Щоденник, т. 2. с. 71-74.

104 В. Винниченко. Перед новим етапом. Торонто. 1938. с. 20.

108

визволення» народу (соціального, національного, політичного, морального, культурного с/г.).105

Якими наївними нам не здавалися б тепер ці резонування, вони, тим не менше, проливають світло і дають зрозуміти, за якими засадами письменник задумував і творив свої фікційні світи. Найкращим оглядом, який дає нам уявлення про ідейний контекст Вннниченкової доктрини і її формування в ного творчості, видасться з усісї винниченкіанн монографія П. Христюка. Ним матеріалом я тут і скористаюся. Згідно з найпоширенішою періодизацією, етан напружених морально-етичних шукань106 кристалізується у Винниченковій творчості після розгрому першої революції 1905-1907 pp.. яке на жанровій поверхні знаменусться тяжінням до «програмової» драми, більших прозових форм. Ціла доктрина має відому, але вже афористичну і звужену назву «чесності з собою». П. Христюк характеризує її основні принципи як спроби нової реабілітації життя, розірвати павутиння забобонів і хибної моралі, яке суспільство, мов павук, снує довкола себе. Утверджується воля і гармонія особи, відмова від колективістичної «бойової» етики; обов’язок зважати на колектив розцінюється як замах на індивідуальність, як неволю. Шукається щось вище, «надлюдське», «надкласове»- на зразок віталізму з оповідання «Рабині справжнього»: «є щось більше і за дійсність, і за ілюзію, щось єдино справжнє, якому служить все. І на мою думку... зветься воно чуттям життя».107

-рам ЖЄі с 9 Пр0 теорію «всебічного визволення» лив. також I. L. Rudnytsky, "Volodymyr Vynnychenko'^ Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta, 1987), c. 419-421.

106 Незалежно віл того, як ми їх назвемо — сексуальним збоченням, модерніст ичною закоханістю в патологізм (Д. Чижевський), чи зралою інтересів трудящих і преходом на дрібнобуржуазні занепадницькі позиції.

*07 П. Христюк. Письмештиька творчість И. Винииченка (Спроба соиіоло/ічпоі аиалічи). с. 105-106. Цитата запозичена з П. Христюка. с. 123. В. Винниченко. «Рабині справжньої о», В. Винниченко. Твори, т. НІ. 1910, с. 73.

109

А. Річинький так викриває «архібуржуазну» суть Винниченкової філософії:

з людини здирається і розвінчується її соціальну сторону й підноситься у великий абсолют біологічний тип, що бере реванша над громадською звіриною... Мораль твоя — в крові твоїй, в нервах, в температурі, в скорості обміну веществ у твоєму організмі («Великий Молох»), Така мораль — це вже не витвір суспільства, не норма співжиття людей, пристосована до командного ладу соціальних відносин, а продукт природи, закладений у самій біологічній основі людини.108

Головними проблемами, які В. Винниченко ставить у своїх творах, П. Христюк вважає питання «сильної, гармонійної [додамо, потентної] людини... нової етики, вільного кохання й вільного родинного пожиття і, нарешті, вільної творчості (мистецької і наукової)».109 Письменник абстрагує окремі суспільні явища від їх класової, соціально-економічної основи, поетизує людину-сильного-звіра. Винниченкові персонажі-інтелігенти, соціалісти не розуміють

об'єктивного напряму суспільного історичного процесу,... перебільшують вагу окремої людської особи... в історичному процесі,... переоцінюють ролю інтелігенції... Саму проблему гармонійного розвитку людської особи, індивідуальності... ставить він у своїх творах не на соціальному, класовому тлі, а у вузенькому колі особистих переживань окремих індивідуумів, на тлі особистого поєднання чи боротьби індивідуальних, біологічних (мовляв, тваринних) інстинктів і змагань з інстинктами суспільними, колективістичними.110

108 А. Річинький, «Винниченко в літературі й політиці», с. 40.

109 П. Христюк. с. 126. Шо дослідник колоритно відтіняє авторитетною ленінською цитатою: «Революція вимагає зосередження... вона не терпить оргіястичного стану... [Пролетаріатові] не потрібні ні сп'яненії» сексуальною нестриманістю, ні сп'янення алкоголем», с. 127.

А. Річинький зауважує, що всі теми, сюжети, колізії Винниченкових творів служать лише тлом «для розгортання психологічних, полових і моральних проблем, позначених тавром соціальної реакції й деморалізації...», Винниченко о літературі й політиці, с. 36.

110 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), c. 114. В цілому критик мас тенденцію позитивно розцінювати творчість Винниченка цього періоду, вбачаючи в ній влучне викриття народництва, лицемірної, продажної і «збоченської» суті дрібнобуржуазної інтелігенції. її невиразного і шкідливого гуманізму, показ розладу між її ідеологією, мораллю і вчинками. «Винниченко показав, що інтелігенція не є „ангелом-хранигелем"» народу.- там же. с. 147.

по

В «Історії Якимового будинку» Винниченко зображає Якима-суєпільного експериментатора, який хоче збудувати вільну щасливу родину, гккчляється. не вінчавшись, із дівчиною Ліною, не перешкоджас їй «цікавитися» іншими мужчинами, і трагічно гине в нерівній боротьбі із заскорузлим міщанським середовищем. У драмах «Дисгармонія». «Гріх», «Закон», романах «Чесність з собою», «Заповіти батьків». «Записки кирпатого Мефістофеля» наголошуються питання позакласової «внутрішньої» моралі та гріха, внутрішньої правди, гармонії, оновленої релігії соціалізму, непоборної влади первісних природних інстинктів, боротьби за «гордих, радісних, дужих людей». На думку П. Христюка, майже всі герої Винниченка збудовані таким чином, що в основі етики лежать моменти тваринні, біологічні.111 У Виннпченкоїшх морально-етичних ідейних шуканнях можна передбачати і якісь шишки Сковородинської філософії етичного вдосконалення і пізнання себе; і філософії сильної, індивідуалістичної, над-моральної, по той бік добра і зла. надлюдини Ніцше, яка нехтує громадськими приписами і зневажає рабську юрбу; соціальног о дарвінізму Геккеля та Спенсера, — ствердження природнос т і нерівності, боротьби, конкуренції та перемоги сильнішого; наголошення ролі несвідомого в людському бутті й історії Гартманном; бог ошукацтва, формулювання соціалістичної релігії Бог данова та Луначарської о.

Морально-етичні пошуки, формулювання, «хитання» і доктрина «Сонячної машини», до якої ми зараз перейдемо, мас перед собою чималу генезу. Але ще тут зазначимо, що ті «доктринальні» пошуки пов'язані передусім з його власним досвідом, етичною «лінією», формулюванням таких принципів поведінки, діяльності, боротьби, яких, проповідуючи, він дотримувався б сам. І хоча спрощеними й вульгарними видаються евристичні заяви a la А. Річицький: «Кирпатий Мефістофель — це ж сам Винниченко з його

111 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи), с. 144.

Ill

культом своєї власної персони, з його філософією «чесності з собою», з його половою мораллю, з його приматом звіриних законів природи над законами соціальними»112, не можна не погодитися із заувагою того ж дослідника, що «хода філософствування його персонажів має глибоко автобіографічний харак тер»113, беручи до уваги, очевидно, авторське ставлення до персонажів і ступінь його дистанціювання-асоціювання з ними. І з публіцистичних виступів, щоденники, лисгін Винниченка можна простежити намагання виробити такі етичні принципи, щоб втілити їх в життя, не порушуючи своєї гідності і сумління. В цьому плані для нього були формулою не-етичності і аморальності слона, повторені Троцьким: «роби не так, як я роблю, а так, як я кажу».

Почати розгляд морально-етичної доктрини, насвітленої в романі, я почну із слів багатозгадуваної графівни Труди. Намагаючись якось втішити заскоченого повною деградацією комунівців і наслідками своєї машини Р. Штора, вона говорить: «Я все ж таки певна, що людям соромно [моє виділення) станс — все піде інакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось».114 Як би наївно та відірвано від контексту не звучала ця коротенька заява, в ній відчувається аспект, що належить до центральних у романі: роль морально-етичного фактора у зміні репрезентованого фікційного світу. Ще пильний марксист Г. Овчаров запримітив, що засоби, якими здійснюються соціалістичні ідеали в романі лежать поза ходом соціального процесу, що постання новог о суспільства вмотивоване потребою заміни старого життя, бо далі по-старому вже жити не можна.

Соціалізм у Винниченка є продукт соціально-психологічних і індивідуа.іьно-психо.ю/ічних протиріч і вклинюється в основному в проблему протиріччя, розходження між соціальним буттям

112 А. Річинький. Ніиншчснко о літературі й по.ііпшці. с. 48.

1, 3 Там же. с. 37.

114 Сонячна машина, с. 441.

112

людини й її природнім тваринним інстинктом... Цс викликає потребу якось так перебудувати суспільний лад. щоб кін забезпечував змогу якнайповнішого й найлегшого задоволення всіх природних потреб людини.115

Тобто незадоволеність життям (і собою; більше морально-етична, ніж

соціальна категорія), пошук щастя, щасливої альтернативи, сповнення

«великого» життєвого призначення людини є одним з рушіїв усіх сонячно-

машинних змін і перипетій. І це належить до Винниченкового власного кредо:

«Вірю в тайну найбільшу — в життя. Вірю в можливість щастя для бідних.

замучених самими собою [мої виділення] людей. Вірю радістю мого тіла, що

радість е необхідність життя і буде кермою людини. Не горем, не стражданням,

не клопотами буде вимірятись вік людини, а днями її радости».116 З'ясування

морально-етичної доктрини в «Сонячної машині» побудуємо за таким планом:

1) етика омнеїзму як деформація природи людини; 2) омнеїзм як морально-

етична утопійна альтернатива; 3) морально-етичні висновки або наслідки

впровадження сонячної машини; 4) морально-етичні перспективи людства.

Як зазначив Г. Овчаров. найнеї ативніша риса старого суспільс тва в

презентації Винниченка полягає в моменті душевного розламу з житіям.

Кожний — незадоволений, чогось прагне, чогось гризеться — навіть всесильний

Мертенс117 (своєю одинокістю, лібідинальною незадоволеністю). Сусиільсіво

побудоване як величезна піраміда, і стосунки між людьми детерміновані

позицією в цій неприродній ієрархії, і визначаються як відносини сюїзму,

купівлі продажу, нещадної конкуренції і взаємного гноблення, мета яких -

дістатися вище і урвати більше та краще. Найбільш загальне визначення, що

покриває і надає оцінкове забарвлення описаному способу життя, — вже

згадана вище «неприродність», невідповідність природі взагалі і людській

115 Г. Овчаров, «Винниченкова „Соняшна машина’ », с. 174.

116 В. Винниченко. Щоденник, т. І, с. 364. запис віл І серпня 1919 р.

117 Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина”», с. 176.

113

природі зокрема. З цієї точки зору зрозумілим видається і Винниченкова наївна (абсурдна, певно, для біологів) ідеалізація звірів. Але це. так би мовити, -внутрішня» етика, або точніше, соціальні закони, які читач осягає як імпліцитні implied, і які частково виражені в критичних тирадах, наприклад. Труди (в пастора) про лицемірність, продажність і поневолення у стосунках чоловіка га жінки або в роздумах Р. Штора про «нарости-міста» та їх бідолашних мешканців, або «одкровення» короля гудзиків Душнера:

Доля всієї людськості: спочатку обплутати себе з усіх боків божками, а потім усе життя виплутуватись із них, щоб на кінці побачити, що людина є звичайнісінький звір — злий, жадний, жорстокий, брутальний, вічно голодний, вічно жерущий, на всіх рявкаючий. до всіх хижий, з усіма підлий і безмежно егоїстичний.118

На соціальній же поверхні, на офіційному рівні панує інша, протилежна, -амортизаційна, евфемістична і «вуалююча» етика «чистого» омнеїзму, вседопус гимості, всеїдності, абстрактного гуманізму і любові до ближнього (і. очевидно, все — згідно з соціальним статусом, можливостями і відповідальністю). Як у салоні Сузани Фішер — допускається все що завгодно

— якщо не суперечить законам краси. Або як у космічно-«дарвіністично»-ві гал істинному обгрунтуванні своєї зради депутатом-інаракістом Рінкелем:

Що людська етика, закони, приписи у хвилях мільйонів літ? На ваіах природи людські чесноти й людські злочини важать не більше одні за одних... А життя й через три мільйон»- іт буде так само абсолютним, єдино справедливим закон і. а радощі й насолоди його єдино моральними приписами, які розумній людині треба виконувати.119

Отже орієнтири загальної системи цінностей в омнеїстичному суспільстві

також продиктовані «духом всеїдного Черева»: «треба добре їсти, добре вино

мати, добрих кухарів, слуг, не хвилюватись, любити красу й усіх ближніх, як

1 l-S Соиччна машина, c. 2S1.

* Січі.ччші машина, c. І S3.

114

самою себе».120 На мора -s -етичному рівні, як бачимо, картина не занадто оптимістична і не передбачаються якихось гуманітарних змін.

Розгляньмо тепер етичний потенціал ворожої омнеїстичному ладові групи — Інараку. Перше, що відразу слід зауважити, це морально-етнчннй напрямок її діяльності та само-легітимізації. Вище вже було зацитовано статутну мету Інараку: «не особисті втіхи. а щасгя всього великого колективу, що зветься людством» і «допомогти діалектичному процесові перетвору морального світу людства з комплексу відносностей у комплекс абсолютів». І тому розмаїті терористичні акти, вбивства й експропріації, які виконує Інарак над «соціальними злочинцями», він робить не для простої-о вбивства, а для цих високих цілей. У підрозділі про дискурсову ієрархію я вже висловлював деякі сумніви з приводу його «героїчної авангардності», і туї дозволив собі виділити цей маленький pre-statement «не особисті втіхи», який, власне, натякає на можливість протилежного. В діяльності Інараку проглядає елемент «втіхи». Особливо пригадуються «мисливські» схильності ніжною доктора Тіле, екстаз смертельної небезпеки Макса Штора або Фріца Наделя, або ж екстатичний стан почуття вищості та всевладності Макса з бомбою в приміщенні біржі над нікчемною отарою тіл.121 Взагалі, цс якийсь елемент гострого «лоскотання» нервів, полювання, гри, інфантилізму, — хвилювання, щему та захвату дітей, які надибали міну в підвалі. Про це те піде мова. Але на «більш-серйозному» рівні принципів і формулювань бачимо нещадний морально-етичний абсолютизм, неофітське повне, досмертне самозречення і повна відданість організації й ідеї «всезагального щастя»122 Програмове

120 Сонячна маишне, c. 1 12: лив також формулювання Душнера на ту саму тему, c. 280-281.

121 Див. Сонячна лиішнна, с. 190-194.

122 Див., наприклад, статутні Інараківські формулювання: «Ні родинні, ні особисті зв'язки й відносини членів Інараку не можуть стояти на перешкоді у виконуванні їхнього орі анізанійною обов'язку й дисципліни... Вступ до Інараку — на все життя. Ні добровільної о виходу членів, ні виключення їх з Інараку не може бути. Членів, що виявлять себе невідповідними цілям і методам Інараку. видаляс з орг анізації — смерть-, с. 85-86.

1 15

заперечення омнеїстичної «загальної» любові чи толерантності до всього і проголошення «праведної» ненависті в ім'я абсолюту, і справжньо-героїчне пожиттсве саморозп’яття:

Інарак с орг анізація людей, які віддали себе на розп’яття... які за цс розп’яття мають тільки глум, прокляття, ім’я бандитів і страх навіть у тих, ради яких вони розпинають себе... Але вона є конечність. Вона — крик, вона — справедливість і кара на тих, хто гопче всяку справедливість.123

Я вже також висловлював занепокоєння з приводу психічного здоров'я

інаракістів. але до детальнішого з'ясування цього питання, може, дійдуть

українські психоаналітики. А в наші наміри це тут не входить. На даний

момент в ракурсі морально-етичному зазначу, що Інарак, механістично

замінивши гнучку омнеїстичну «вселюбов» абсолютизованою і «жертво-

приймальною» любов'ю до людства, з його «методикою» залякування, страху,

з його не-гребуванням жодними засобами для досягнення мети (від тяжкого,

але часом потрібного відвідування салонів і ресторанів до підриву біржі чи

оперного театру)124, з інфантилізмом і моральними хилитаннями, муками і

слабостями (на щастя) його членів не становить морально-етичної

альтернативи і видасться якимсь радше «анти-утопійним» пародійним

антропологічним типом.

Альтернатива приходить із сонячною машиною. Тож подивімося на

морально-егичні засади Р. Штора і сонцеїзму. Почнімо з визволителя людства.

Здасться, ось наш ідеал. Якщо вже наукові досягнення ми якось недооцінили,

то. може, потрактусмо й оцінимо як морально-етичний подвиг його 12-річне

свято-затворннцтво в трудах неустанних і роздумах про ощасливлення

123 Сонячна машина, с. 116-117.

124 Як каже головний орг анізатор «мисливської» діяльності Інараку, товариш Тіле: «не треба нехтувати ніякими можливостями. Ради бога, нічим не гидувати! Моральні, політичні, амбіційні, всякі-всякі мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тільки одну ціль на оці й для неї на всі способи йти. усім жертвувати», с. 195 — Мова йде про ліквідацію Мертенса. і. що цікаво, така схвильованість товариша Тіле зумовлена потребою обов'язково виконати повістку, бо інакше репутація Інараку буде пошкоджена.

116

людства? Може, в тому вся суть? Ось як Р. Штор формулює Максові морально-етичні засади свого «подлинного» гуманізму, відмовляючись приготувати отруту для Інараку:

я не вірю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає... Я... не політик... але я певен, що люди можуть і повинні порозумітися не шляхом боротьби, насили і самознищення, а шляхом розуму, науки й праці.125

По-перше, кидається у вічі кричуща асоціальність, соціальна короткозорість

не-противлення злу в цій заяві доктора, і вазагалі на нього, з праведним

класовим г нівом, уже в кінці 1920-х pp. звернула увагу марксистська критика.

А крім того, такий акт як «неофіційне» «позичення» паном доктором коронки

Зігфріда з подальшим видлубанням брильянта для вищої мети (ощасливлення

людства, розуміється)126 і серйозного наукового експерименту127 викликає у

мене великі сумніви. Як і характеристика Руді — «великої дитини», з її

неймовірно-наївними «голими» очима.128

Додамо, крім того, що «попередній» Винни'.енко з підкресленням

біологічного начала, яке переважає усілякі соціальні чи класові обов’язки

(пре це йшлося вище), проглядає і в «Сонячній машині». Його герої розірвані

цими суперечностями соціального і природного. Граф Елленбсрг мордується і

сумнівається щодо батьківства своїх дітей (як, скажімо, герої «Записок

'2"* Сонячна машина, c. 1 15.

126 Хочу тут запитувати деякі вислови доктора Рудольфа з цього приводу перед оторопілою публікою: «Розуміється, це може, негарно, що я... Може, це злочинство, але... моя ціль... Ви самі можете оцінити, яка велика була моя ціль, і як можна за неї на всяку жертву, навічь свосю честю, піти. Але я мав на увазі неодмінно вернути вам коронку... Мені було трудно це зробити, але я мусив»,- Сонячна машина, с. 235. Майже інараківське виправдання п дусі жертовної «чесності з собою».

127 Зверніть увагу, шо пан доктор уживав потовчений діамант як домішку до свою благотворного скла (замість гел іоніту, який він знайшов або прийняв з рук природи пізніше) -так би мовити, науковим шляхом проб і помилок домішуючи усякі складники до свою хімічного варива. Гіпотези, шо з нього випливають,- про персонаж пана доктора, йоі о функції та здоров'я,- притримаймо теж на потім.

128 Можемо тут. наприклад, прослідковувати якесь втілення ідеальної Вннии'існкоїшї безпосередньої людини-звіряти, яка з однаковою природною безпосередністю займається і ощасливленням усього людства, і ощасливленням конкретної покоївки Міпі.

117

Кирпа тої о Мсфісгофеля»). Грізний месник Макс Штор кається своїми почуті ями і непереборним потяг ом до Сузани, що несумісне з принципами Інараку і йою класовою совістю:

Він хоче піти від неї от із цим враженням її теплих пліч, вогких очей, з вражеггням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не... не перекопаної капіталістки [моє підкреслення].129

Ми вже згадували про здорові почуття Р. Штора до покоївки Міці, і

«випадково», із-за маленького непорозуміння, яке стало рушійною силою

роману, до принцеси Елізи. В узагальненому, підсумованому виг ляді біолог ічна

«здоровість», сила і потенція зовнішньо калікуватого, відлюдькуватог о і

дивакуватого хіміка виражається таким чином (як екстерналізований і

«поетизований» нарратором «внутрішній аналіз» думок і почуттів персонажа,

з якими асоціюється нарратор):

І вже зник і розтав образ Макса; розлетілись, як пір'їнки від вихору, всі думки; навіть червоняво-фіолетове течиво чується в душі, як під густим серпанком [це про епохальної сонячної машини, геліонітового скла!]. Гаряча, непокійна знемога солодко ниє в усьому тілі. Йде всевладна, непогамовно-бажана, вічно-гріховна, вічно свята, загадкова женщина! Так злодійкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмітає й руйнує цілі царства.130

Але перейдімо тепер до самої панацеї, «індульгенції людству», яка переверне історію й закони131, до грізної зброї, якою виступить Р. Штор проти «безі луздя мікробів» (це Штор про людськість — образно, розуміється; с. 120 роману) і принесе їм щастя. В сонячній машині (яка, згадаємо, не викликала захоплення у критики і своєю технічністю) виразно простежується симьолічна

124 Сонячна машина, с. 99. Всі ці питання були надзвичайно популярні і розроблялися і на публістнчному. і на теоретичному рівні в 1920-х pp. в СРСР.

130 Сонячна машина, с. 121. Про банальність і модерністичність таких сентенцій мова ще, сподіваюся піде далі. Для особливо бажаючих ще насолодитися картинами біологічного шалу, рекомендую снену з «не тою Міці», с. 122-123. Але на даний момент хотів би зазначити, що на рахунок «розмп лінія» царств женшиною (або женшинами) з вищезацитованнми атрибутами, то цей пункт в романі добросовісно дотримується Винниченком.

131 Сонячнії машина, с. 326.

IIS

або доктринальна основа. Тобто вона є «механізованим» втіленням принципу: хто не працює, той не їсть. Щоправда, в модифікованому вигляді. В «глобальному» морально-етичному аспекті її можна потрактувати як зняття первісного Божого прокляття на рід Адама. що супроводилося вигнанням з раю і необхідністю важкою працею здобувати хліб насущний, навіть з тенденцією забути смак яблука пізнання добра і зла. Але. на більш соціалістично-атеїстичному рівні «сонячна машина» означ ас І) звільнення від важкої підневільної праці. від матеріальної залежності людини від суспільства:

2) загальне «внеобхіднення» праці для всіх: хочеш їсти — рви траву і крути корбу, аж поки поетизований піт не оросить зеленої волокнистої маси; бо властивість машини така, що сонячний хліб їстивний лише для його виробника або кровного родича (що вирішує проблему прогодування дітей і людей похилого віку):132 3) праця «крутіння корби» мас приємний, фізкультурно-оздоровчий характер сонячної ванни з таким собі тренажером; 4) у зв’зку з вищезазначеними параметрами — розгортання величезного потенціалу людини, іншої праці — вільної, натхненно-творчої, щасливої, одухотвореної133.

І ще один, на мій погляд, важливий морально-етичний аспект -вегетаріанства, ненасильницького харчування («визволення людніш від теперішніх способів годування»)134, зведення до мінімуму боротьби за фізичне

132 Тому видасться пршшипоно неправильною зауваї а П. Хрнстюка, що у Винниченка відбувається звільнення людини від праці замість вдосконалення суспільної орі апізанії прані, П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроби соціологічної аналічи), с. 168. Хочу звернути увагу на ше один цікавий момент. С. Погорілий, вивчаючи Винниченкові записи на полях книг1, прийшов до думки: зауваження, зроблені письменником у виданні п’єси К. Мапска «РУР», свідчать про те, що Винниченко мислив свою сонячну машину як анти-тезу до механізації Чапека (сонячна машина, на відміну віл роботів, потребус людської праці та краплі поту, це принципово «жива», немеханізована машина).- Див. у С. Погорілої о, Пеопублікошті романи Володимира Винниченка (Нью-Йорк: У ВАН, 1981), с. 20.

133 Особлива натхненно висловлює Макс Штор, агітуючи перед групою «трупоїдських» і «вннопійських» інтелігентів-недобитків у салоні Сузани: «Людство ж, мої бідні ви пости, визволяється від влади нижчого, матеріального, звільняє духові сили, випускас замкнених по каторгах праці. Сотні тисяч поетів-творців уступає в добу творчості. Як ви ньою не розумієте'.’!... Ходімте творити, панове творці!», с. 411-412.

’34 На с. 229. «м'ясо як посередник між сонцем і нами тепер непотрібне-». Дозволю собі запитувати ше кілька пасажів з цього приводу, які демонструють «внутрішній аналіз» (зіі/іно з

119

існування, і по сугі ненасильницького й екологічного існування людини у природно-соціальному світі. Йдеться про ліквідацію «хижацькості», агресивності в людині, про перехід до етичної космічно-сонячної орієнтації життя.135 Йдеться про екологічну етику справжньої всеохопної любові (всупереч фальшивій омнеїстичній і сліпо-фанатичній і абсурдній інарак істській), про вивільнення і здійснення людської природної істоти як благої. Я, може, не став би відразу називати таку модель «екоутопією», бо йдеться в перспективі про прогресивне технологічне опанування людиною природних сил і стихій, але все-таки, творче опанування природи і реалізація людини-владаря (подібна до деяких ідей молодого Маркса, про які йшлося у першому розділі) трактується в гармонії з реалізацією «природності» людини і тому можна говорити про проект майбутнього г армонійного й одухотвореного взасмоіснування природи і людства, як утопію вивершення природної еволюції і досягнення ідеалу людини — природи.136 В романі екологічний утопізм часто

Чатменом) почувань і думок Р. Штора уже з позицій сочцеїзму біля вітрини гастроному: «З покірним, тупим жахом висять униз головами темно-золотисті великі трупи риб із поротзянліоваиимн ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м’ясо трупів різних тварин: свиней, волів, коней, а часом і собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. І в людей, що зупиняються перед цим вікном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшено їм смакують ці шматки тваринних трупів!»- Сонячна машина. с. 216-217. В романі «Лепрозорій» (1938), професор Матур викладаг Івонні (головній героїні) свою версію «розвитку людства»: харчування м’ясом виникло в людей як відхилення, пов'язане з льодовиковим періодом і втратою тропічних фруктів. І тому людина мусила з величезною огидою й муками перебороти себе і почати їсти м’ясо (труп).- Див. С. Погорілий. Неопубліковані романи Володимира Винниченка, (Нью-Йорк, УВЛН: 1981), с. 83. Мусимо від себе додати, що версія Матура суперечить позитивному з’ясуванню м’ясоїдства в марксизмі. В роботі «Роль праці в перетворенні мавпи в людину» Ф. Енгельс зазначав, що споживання м’яса (їжі вищого енергетичного рівня, ніж рослинна) привело до підвищення розумової активності та маси мозку первісної людини.

Що особливо цікаво в цьому програмово-вегетеріанському аспекті, як вказав І. Лисяк-Рудницький. — в той же час. як Винниченко працював над конкордизмом, в 1937 р. в Парижі вийшла брошура відомого націоналістичного публіциста Володимира Мартинця «За зуби і пазурі нації». Мартннеці». у свою чергу, ралив українцям зосередитися на м’ясній дісті, їсти якомога більше м’яса, щоб посилити в українцях необхідні кровожерні інстинкти.— I. L. Rudnytsky, "Volodvmyr Vynnychenko's Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta. 1987). c. 432.

13(> Професор Дж.-П. Гимка звернув увагу автора цісї роботи на одну з цікавих постатей українського соціалістичного руху 1870-1880-х pp. Сергія Подолинського. По-перше, його перу належить цікава утопійна візія України недалекого майбутнього (близько 20-ти років уперед) в «Паровій машині», а по-друїе, Подолинський серйозно цікавився й намагався з’ясувати закони

120

фігурує як втеча з міста на природу, лежання (поскидавши і порозвішувавши «на кущах і гілляках свої наївні ганчірочки»137) і пестощі парочок на трані. вигрівання на сонці, атмосфера благодушності, любовності і побожності.

Хочу додати, що цю сонцеїстичну доктрину можна вважати і життєвим кредо самого Винниченка. У брошурі «За яку Україну» (Париж. 1934) він дає відповідь недружнім випадам і наклепам в архі-буржуазнному, аморальному та збоченському способі життя і формулює свої життєві засади. З огляду «Сонячної машини» особливо цікавим видасться винниченків стиль життя: здобування засобів прожитку власними руками, відмова від алкоголю та тютюну, повне переконане вегетаріанство, рух на свіжому повітрі, купелі та сонячні ванни:

Ніяких вин, горілок, коньяків, лікерів, навіть пива і взагалі ніякого алькоголю ні в якому вигляді, ніде й ніколи я не вживаю.

Так само ніякого м’яса, ніякої риби, ніяких омарів, кав’ярів, трюфлів. підлев, пундиків, нічого, крім простої (переважно сирої) городини, хліба та фруктів я не їм і нічого крім простої (теж переважно сирої) води не п’ю. Я це роблю через те, що вважаю інший спосіб годування за шкідливий, противний природі людини. А по-друге я гадаю, що чим ближче людина стоїть до природи в способах годування і взагалі в усіх своїх біологічних функціах, тим ближче вона підходить до способу життя майбутнього комуністичного суспільства...

нагромадження та використання сонячної енергії, і вмотивувати ними теорію додаткової вартості, закономірність і необхідність переходу до соціалістичного ладу. М. Грушевський, па основі двох відомих йому статей С. Полонинського зробив український переклад піл заголовком «Людська праця і єдність сили». Виділю кілька важливих для нас моментів. І) Майже слиним джерелом всіх корисних людям сил на поверхні землі Полонинський вважаг сонце. 2) Підкреслюється роль рослин в накопиченні сонячної енергії. Шоб забезпеч н і й виживання і достатню кількість енергії в умовах демографічного зросту, Полонинський передбачає про-рослинну орієнтацію розвитку людства: меліорацію, впроваджений ефективніших машин у сільському господарстві, охорона рослин віл їх природних норої ін (навіть можливе регулювання кількості тварин, що живляться рослинами). 3) Трактуючи працю як позитивну діяльність людського організму, скеровану на нагромадження енеріії, і подивляючи економічний коефіцієнт людини («людської машини»), Подолинський переходить до проблеми організації праці (праця в нього, очевидно, трактується передусім як фізична) і намагається довести, шо, в порівнянні з попередніми суспільно-економічними фазами розвитку, саме соціалізм може забезпечити «нову акумуляцію енергії» для розпитку люлетва.-Див. С. Подолинський «Людська праця і єдність сили». Вибрані твори (Монреаль: Українське Історичне Товариство. 1990). с. 151-189.

137 Сонячна машина, с. 220-221.

121

Я не є ніякий «нудист». Так, я люблю сонце, воду, чисте повітря, все, що наближається до чистої природи, я поділяю ті погляди, що сонячна енергія, принята голим людським тілом, діє на нього сприятливо для здоров’я, і через те, коли тільки можна, я приймаю сонячні купелі. Я поділяю погляд, що вода, рух на свіжому повітрі, всякого рода здоровий спорт зміцнюють здоров’я і дають чисту радість.138

Як би ми не ставилися до сонцеїстичної етики в романі, не можна заперечити

дотримання Винниченком проповідуваних принципів і екологічного стилю його

життя.139

Але чи готове «фікційне» людство роману прийняти символ і етику сонячної машини? Машина прийнята як механізм, як скатерть-самобранка, і діставши до рук необмежене джерело харчування, народ «жує траву й ірже від задоволення»140. Вона виявляється «порнографією» для недозрілого людства (як каже Мертенс), що несе «страшні нещастя», «катастрофічні наслідки для всієї культури, людськості», анархію та руїну.141 Як зазначає Г. Овчаров, «найперше стремління. що викликало вживання сонячного хліба, було тікання від суспільних зв’язків, стремління до самотності... В людині прокинувся одинокий звір, що не знає ніяких ні суспільних зв’язків, ні обов’язків».142 Руйнується не тільки соціальна ієрархія, разом з нею розпадаються всі морально-етичні норми — від найзагальніших добра і зла, до родинних, -поширюється хаос, влада грубої фізичної («природної») сили, «розбишацтво, злодіяцтво таке повелось»143, люди паруються і комбінуються, хто як хоче.

І ЗК В. Винниченко. За яку Україну (Париж, 1934), с. 5, 7.

139 Цікаві дані про дісту Винниченків у Мужені наводить із щоденника Виниченка С. Погорілий. Це переважно яблука, молота пшениця, салат, редька та цибуля. Див. С. Погорілий, Неопуб.ііковані романи Володимира Винниченка, с. 77. І взагалі можна додати про не-урбанізм, про тяжіння Винниченка до природи, до якогось своєрідного і модифікованого «хуторянства». Згадаймо, наприклад, що в Німеччині він купус собі хату за Берліном, близько лісу. Навіть живучи в Парижі, він знаходить якийсь рибальський островок, де часто відпочиває, купається, працює, ловить рибу.

140 Як це формулює «трупоїдка» Сузана. Сонячна машина, с. 385.

141 Там же. с. 318-319. 240.

142 Г. Овчаров. «Винниченкова „Сонячна машина"», с. 186.

143 Каже Р. Шторові селянин Кравтвурст. «Страху не стало! Пошани не стало!.. Розпуста, а не машина!». Сонячна машина, с. 418.

122

Людина втратила відмінність від тварини, сонцеїзм відкинув псі надбані цивілізацією цінності — технологію, науку, культуру.144 Ніякі заклики до старих морально-етичних категорій совісті, гідності і т. п.. як нам уже відомо, не допомогли. І хоч Труда намагається якось виправдати такий стан:

Ах. люди в свиней, у богів, у тварин поперетворювалися. Ну. і в богів! Ну, і в тварин. Ну, і що ж тут такого страшного? Ах. загине цивілізація, порозвалюються міста, людина повернеться в ліси і печери. Ну, а хоч би так, то що?., а чим колишнє людське життя було краще? Всі тільки тим були зайняті, щоб здобути грошей... А тепер... всі живі, здорові Г: ситі. І наплювать на все інше. Правда?145

Але нарратор «відповідає» негативно на її відчайдушне запитаним. І «на повістку дня» висувається майже-модерністичний передсмертний «маніфест» Сузани (незважаючи, що Сузана, на думку О. Білецького, належить до найбанальніших «місць» роману146). Нема змоги тут цитувати цей великий «документ». Коротко підсумуємо його як моральну інвективу тваринному сонцеїзмові: 1) машина знищила людське начало в людині, яке полягало в творенні краси; 2) замість братерства рівних, вільних царів природи сонячна машина заселила землю «двоногою жуйною твариною»; 3) знищено все, що було здобутком людського генія, «з людини здерто тисячолітній грим божеськості»; 4) найстрашніше те, що виходу з цього становища немає, «історія скінчена»; 5) тому краще відійти з життя людиною, ніж дочекатися «обростання шерстю» і «доживання віку в печерах».147 І знову ставиться запитання; чи це не закономірний циклічний розвиток людського розуму, який на цьому етапі запрограмований все, і себе самого, убити? Чи це не

144 Г. Овчаров критикує самого Винниченка за історичний нігілізм, за аіігипролетарськс оганьблений попередньої культури, ідеології, історії, боротьби,- «Вишіиченкона „Сонячна машина"», с. 166-168.

145 Сонячна машина, с. 439.

146 О. Білеш.кий. «„Сонячна машина’’ В. Винниченка». с. 130.

147 Сонячна машина, с. 447-449.

123

закономірний розвиток усіх дотеперішніх філософських і морально-етичних пошуків?

Що с щастя? Сотні ж «дуріїв людства», сотні отих бідних пророків, філософів, мудреців усіх віків і народів в усуненні страждань бачили ідеал щастя. Вони кликали до найбільшого обмеження своїх бажань, до відмови від влади, слави, багатства, розкошів, утіх, насолод... Тепер бажань нема, страждання уникнено — чог о ж більше треба. Хіба це не є щастя?..

Хіба не здійснений ідеал Христа? Хіба людство не стало, як птиці небесні, що не сіють, не жнуть і навіть на зиму перелітають у вирій? Хіба не здійснений ідеал Конфуція. стоїків, циніків? Хіба не осягнена атараксія Епікура? Хіба не здійснені заповіді Шопенгауера, старого боягуза радощів? Чого ж сум, чого гвал г, чого страх?148

Але навіть на наративному рівні роману підкреслюється жахлива безвихідь

такого стану речей. В сприйманні Р. Штора довколишній світ набуває

«порожності», «неіснуючості», нереальності, абсурдного набору позбавлених

змісту оболонок (колишнього, втраченог о змісту): «неіснуюча» Труда ходить з

«неіснуючим» «порожнім» «лицарем».149

Я, звичайно, не ставлю собі за мету з’ясувати весь обсяг морально-

етичних питань, поставлених на цьому рівні Винниченком, зазначу лише, що

«жуйний» сонцеїзм належить до найсильніших філософських «застережень»

роману. Перехід до «активно-творчого» стану вже нами розглядався. Зазначу

тут лише важливість у цьому процесі морально-етичного аспекту, якогось

пробудження «людського», сумління, потреби діяльності. Перефразовуючи

одну з критичних зауваї щодо роману, що перемога справжнього сонцеїзму є

по суттю перемогою над сонячною машиною, мусимо уточнити: це передусім

перемога над механістично-фетишизованим ставленням до сонячної машини і

усвідомлення, що її справжня мета і суть — у неосяжному творчому

потенціалі, який вона відкриває перед людиною. І це перемога великою мірою

І4Х Сонячна машина, с. 450-451. |‘;і' Гам же. с. 45К-45Ч.

124

морально-етична, це проблема не так соціальна, як загальнолюдська, духонна. гуманітарна. Як ще зауважив пильно Г. Овчаров. — сили, що допомогли встановленню сонцеїзму. є позакласові, сонцєїстичний безкровний перснорот має всезагальний, вселюдський, а не класовий характер.150

Але нарешті виникає питання: чи «уможливлює» Винничснкова морально-етична доктрина (можемо кваліфікувати її як ідеологічно утопійну), яку він проводить, гіерефутболюючи від Мертенса до Інараку. від Рудольфа Штора до Сузани. від Труди до Душнера. відтіняючи, контрастуючи і «кристалізуючи». — співіснування фікційних світів і шарів універсуму? Чи можна її вважати структурно-семантичним ядром роману, яке з'ясовує, організовує і ставить все решта на свої місця? Якщо соціальні процеси і закони не дають змогу вмотивувати соціальну динаміку фікційного світу роману, то чи можна сказати, що зміни зумовлені передусім морально-етичною потребою, доктриною, «революцією г, собі» тощо? Якщо дамо ствердну відповідь, то тоді залишиться з віддихом полегшення, «п'яного захвату», або з дикунським криком і ревом поставити крапку і оголосити КІНЕЦЬ роботи. Але, на жаль, дикунський рев доведеться дещо відкласти і рушити далі. Такої всеохопної «мотивуючої» альтернативи «Сонячна машина» не дає, і залишає за собою, на мій погляд, більше запитань і застережень, ніж відповідей.

В його альтернативі (принаймні в «Сонячній машині»), на мій погляд, багато більше загальнолюдського пафосу, ніж ідеальності. Головним видається радше відкидання з обох боків — фальшиво-продажної та фанатично-абсолютизованої етики. Його люди, його перонажі, ідоли та

150 Г. Овчаров. «Винниченкова „Сонячна машина”», с. 177-178. Закидає критик Винииченконі і «різношерстий» явно-непролетарський склад комуни і Ради Спідки Вільної Праці, і відкидання марксистської концепції революції, і зречення збройної боротьби (наприклад, ч окупантами), і апеляцію не до класової свідомості в боротьбі за сонцеїзм, а до оріанізму, (гам же, с. І7У, 180-182).

125

«євангелісти» (на щастя і для роману, і для доктрини) — радше амбівалентні, «смертніші», суперечливі, повніші — з усіма помилками, наївностями, хитаннями, застереженнями, пошуками і революціями-в-собі (що на наративній поверхні виражено іронічно-добродушним дистанційованим наставленням наратора до персонажів).151

7 Становлення фікційного майбутнього як боротьба контрутопій

Ще один аспект, який коротко слід розг лянути в цьому розділі, полягає, на мою думку, в організації дискурсів і реалізації фікційних можливостей в романі — ці дискурсивні стосунки можна, користуючись, терміном К. Мангайма, назвати контр-утопійними. Вище вже говорилося про ієрархію дискурсів у фікційному Винниченковому світі. Тут, в дещо відмінному насвітленні, я маю на увазі ту структурну особливість, що дія роману розгортається як взаємодія і боротьба дискурсів (соціальних груп), які на потенційній межі зображуваного соціуму — висувають свої контр-утопії. свої версії «фікційного» майбутнього, які вони прагнуть зреалізувати. В результаті цієї боротьби міняється конфігурація цих дискурсів, їх статус, їх соціальні можливості — і, очевидно, це відбивається на процесі реалізації тої чи іншої контр-утопії.

Наприклад, в першій частині роману, на першій стадії Винниченкового

соціуму маємо таку конфігурацію кількох «майбутніх»: головним і єдино на

той момент вмотивованим є майбутнє панівного омнеїстичного дискурсу «нової

аристократії» — перспектива об’єднання світового імперіалізму в єдину

Республіку Королів Землі. На маргінальному і малоймовірному рівні

перебувають два інших «майбутніх»: майбутнє монархістів, яке зводиться до

151 Наприклад. О. Біленький зазначив: ніяких істотних змін в настрої та міркування дійових осіб «омнеїзм» не запровадив. — «..Сонячна машина" В. Винниченка». с. 125. Не тільки омнеїзм. але й соннеїстичні люди не видаються «новими» або «незвичними» (як, скажімо, в Богланова

— марсіани), хоч не. на мій погляд, не шкодить романові.

126

абстрактної «боротьби й помсти» за смерть батька й брата: «працюй далі над собою, готуй себе бути на височині науки, досвіду, знання людей і свою великого народу. Прощай, хай допоможе Тобі всемогутній виконати покладену на Тебе місію!»152 Навіть з виробленням «реальнішого» плану місії -одруження-помсти Мертенсові153 в плані майбутньою нічого не міняється. Майбутнє, програмоване інаракістами, — досягнення якихось моральних абсолютів — розглядалося вище і особливою довір'я та надій теж не викликає. Цю конфігурацію порушує і перевертає поява сонячної машини. (Такі дискурси як плани Сузани досягнення краси на повітряний віллі удвох з Максом154 або «теорія» Вічного порядку управителя Ганса Штора155 за межі індивідуальних інтересів або принципів далеко не виходять і не становлять альтернативних дискурсів.)

З появою сонцеїстської утопії, сонцеїсгської контр-версії майбутньою (формулювання Р. Штора, М. Штора в романі) дс-легітимізується і де-мотивуеться до того часу єдина «реальна» омнеїстична перспектива. Спроба Мертенса блокувати сонцеїзм провалюється (я усвідомлюю певний схематизм цісї версії, але думаю, що моє трактування має сенс).156 Монархістська ретроградна контр-утопія суттєво не міняє свою маргінальною розташування. Тоді як альтернатива Інараку, вкупі з його тактикою та цілями, переформульовується і перебудовується на сонцеїстичній основі, і Інарак сіаг тою базою, на якій поширюється сонячна машина і набирає сили іа життєздатності сонцеїстична контр-утопія.

152 Сонячна машина, с. 15-16.

153 Див. хитромудру пропозицію А. Елленбері а (с. 12), ошелешені збори монархістів (Сонячна машина, с. 103-1 10). 'задуми привнеси (с. 146-147).

154 Там же. с. 100-101.

155 Там же. с. 20. І ця теорія нічим не суперечить панівному дискурсові.

156 Додам лише, що на початку А. Елленбері планує фінансове майбупк винаходу, і допомогою якою можна було б. на йою думку, завоювати домінантне становите Німеччини у світі (Сонячна машина, c. 237-23S).

127

З псремоіою сонцеїзму. розкладом суспільства — економіки, дискурсу, соціальних зв'язків — і. в свою чергу, розкладом попередніх і омнеїстичного. й інаракісіської о дискурсів -на соціальному обрії вирисовуються маловтішні версії «огвариненого» майбутнього. Але в цей момент посилюється перспектива монархістська. Приїжджає принц Георг «на білому коні»і заходиться «вмотивовувати» свою версію світлого майбутнього. Зацитусмо скорочено:

треба вернути людську худобу до людського життя... Зробити це можна таким чином. Треба зібрати кілька тисяч людей (людей, а не жуйної худоби)... треба захопити в свої руки всю зброю, всі склади й запас маюну. гармат і скорострілів, треба поділити весі. Берлін на райони, позаймати їх своїми людьми й тоді оповістити: кожний мешканець Берліна повинен з'явитися в таке й таке місце для виконання своїх колишніх робіт і обов'язків. Насамперед залізниці пустити в рух... Доставити нафти... Пустити електрику. Дати воду... Робітникам — на роботу. Реченець для виконання — двадцять чотири години. Ні? Берлін буде знесений з лиця землі. Спочатку один квартал. Ні? Добре. Другий... Струснути їх пекельним, безмилосердним терором... І мільйони тоді покірно посунуть, як отара під батогом страху й сильної волі вищих одиниць.157

Звучить переконливо за умов повного розкладу, безсилля, безборонності й

апатії суспільства. Принц збирає однодумців, захоплює в свої руки зброю,

формує ось уже й тритисячні батальйони «Друзів Ладу». Провадиться перша

спроба-репетиція це майбутнє здійснити, яка закінчується поразкою,

підтримкою .мите найменш здатних до «серйозної» праці колишніх буржуа,

бюрократів та інтелігентів, і руйнуванням кількох кварталів Берліна, що

відсахнуло й тільки що «зголошених» прихильників. Для здійснення

тотального терору проти такої «зарази» як сонячна машина треба більше сил,

треба браги Берлін в облогу, потрібна ціла армія. Тому, для подальшої

моїиваг ії своєї версії майбутнього принц із прихильниками вилітає на схід,

І:>/ Сонячна лишити, с. 465.

128

щоб підбити Союз Східних Держав на інтервенцію, порятунок, дезінфекцію, нео-колонізаиію і повернення «до норми» Німеччини. Європи та світу. Припускаються певні жертви, можливо, половина населення цих [заражених) частин землі загине від дезінфекції»158, однак за «культуру» така ціна припустима. На якийсь момент прннцова версія видасться логічною перспективою — ані опір, ані контр-проектн його задумам в паралізованому машиною суспільстві не передбачаються.

Але в той же час з настанням весни (та інших, уже з'ясованих вище чинників) народжується перспектива нового, відродженого, орі нізовано-активного сонцеїзму. Ця версія майбутнього набирає сили і поступово стає панівною, успішно-реальною. Суспільство відроджується і реорганізується згідно з засадами цієї неосонцеїстнчної перспективи. Повертається до ладу виробництво, енергетика, транспорт. Розробляються райдужні плани. Уже велично і в стилі революційних масових міроприсмств святкується сонячна машина.

Але раптом в святковий гул вриваються нова і дуже переконлива версія, «велична реальність Дійсності»159 в образі мільйонної повітряної флотилії східних інервентів. Відновлення старого ладу будь-яким людським коштом стає дуже реальною можливістю на тон момент. Але в боротьбі двох, якийсь час рівно-сильних контр-утопій перемагає нео-сонцеїзм, і, крім іою, доходять звістки, у світових масштабах. Така дещо спрощена схема. Здавалося б, усе складається досить чітко. Але допитливий соціологізованнй розум читача продовжує «вопрошать»: чому ж те й оте сталося, перемогло, розпалося? І застигає в певній розгубленості. На поверхні романної «дійсності» «справжньою причиною», справжнім першодвигагелем усіх вирішальних

|51< Сонячна машини, с. 515.

159 Там же. с. 553.

129

суспільних поворотів, усього процесу боротьби контр-утопій виступає (крім попередньо н аданої Труди з її поцілунком) принцеса Еліза і її лібідинальне переродження (пов'язане з репресованим, але врешті непереможним коханням до Рудольфа Штора). Саме принцеса попереджає з самого початку Рудольфа про скору дружню «візиту» агентів «охранки» Мертенса, і той встигає врятувати, сховати свій винахід і передати його в надійні руки Інараку. Ось «реальна» причина перемог и сонячної машини і переходу від омнеїзму до соїшеїзму (інакше слід припускати, що винахід було б знищено в самому зародку). А ось чинники другої перемоги — в смертельній боротьбі нео-сонцеїзму та інтервентів-старорежимників. Головне — знову ж таки принцеса Еліза, яка затримала каральні акції А. Еленберга і вчасно повідомила Раду Спілки Вільної Праці, так що та встигла прийняти необхідні рішення і вчасно розбігтися. А також повідомила Рудольфа Штора і всіх «сонцеїзованих» східняків про підготовку нового ворожого наступу. І друга причина: непереможний засіб боротьби з окупантами, запропонований «новим» Мертенсом і його героїчий вчинок: проведення сонцеїзованих вояків у штаб армії — свій колишній палац потаємними, лише йому відомими ходами.160 Розуміється, моє потрактування і мотивування «дещо» спрощене. На далекому тлі бачимо перемогу сонячної машини в світовому масштабі і в кривавішій жорстокішій боротьбі. Вірніше, не бачимо, а нас ласкаво повідомляють. Але названі чинники таки є рушіями колізій роману. І наш соціально-детермінований розум відмовляється прийняти такі пояснення як обгрунтування контр-утопійної динаміки, яка «мусить» бути соціально вмотивованою.

160 Шо просто обурило Г. Овчарова — знов «революціонери»-інараківці. пролетарі та лідери-спілчани виконують збоку «споглядальну» функцію, а справжній подвиг і ризик бере на себе колишній капіталіст і запеклий ворог пролетаріату Мертенс.- Г. Овчаров. «Винниченкова ..Соняшна машина"», с. 177.

130

А тепер спробуймо підвести якісь загальніші підсумки цілого розділу. Сподіваюся, читачі погодяться, що утопійність часу і простору «Сонячної машини» ми довели. Далі, я намагався довести, що на соціально-жанровій поверхні роману ми маємо справу з трьома відносно автономними (з піп точки зору) фікційними соціумами: анти-утопіею, дистопісю та, нарешті, утопією. На рівні Винниченкової ідеологічної морально-етичної доктрини сонцеїстичну альтернативу також можна характеризувати як утопійну. А також способи проектування і реалізації майбутнього в романі провадяться як боротьба контр-утопій. Але жоден з висунутих вище рівнів і складників нашої «утопійної» концепції ще не дозволяє оглянути роман або його фікційний світ як цілість, вмотивувати його утопійну динаміку і поетику. Тому доведеться далі шукати спільного знаменника і закінчити цей розділ багатообіцяючою і незабутньою цитатою Олександра Сергійовича: «...Пльївет... Куда ж нам пльїть?»

IV. Проблеми карнавально-гротескової поетики роману

Проникливий читач в міру того, як наростали іронічно-гротескові нарративні елементи в цій роботі, мабуть, уже запримітив, яким курсом ми пливемо. Бахтінським — скаже ще проникливіший читач і зробить пальчиком застережливий жест. Тим не менше, аби справлати всі оці надії, мусимо побудувати дану частину таким чином. По-перше, відштовхуючись від досліджень і визначень М. Зерова та частково (наскільки це можливо з других рук) В. Василенка, спробуємо розглянути й довести, чому роман «Сонячна машина» характеризується «кінематографічністю», або чому його можна назвати «видовищем». По-друге, якщо перше буде доведено, слід буде з'ясувати, чи можна це видовище і на базі яких характеристик кваліфікувати як карнавально-гротескове і які наслідки це має для утопійності й «утопій» «Сонячної машини».

1. «Сонячна машина» як роман-видовище

М. Зеров. з’ясовуючи популярність роману, зазначив, що ідеологію роману навряд чи можна трактувати як джерело і причину такого масового зацікавлення публіки: якщо «автор іде від ідеї до образотворчого втілення; читач, навпаки, починає з образу, від нього рушаючи до ідеї і, правду сказати, не завжди до тої ідеї доходить».1 Тому головним напрямком дослідження критик обирає «форму» твору, той «художній одяг», в який Винниченко свою ідею зодягнув.

1 М. Зеров. «..Сонячна машина" як літературний твір». Твори в двох томах (Київ: «Дніпро». 1490). т. 2. с. 436.

132

Почати дослідження цього одягу з почерговим зніманням ,і’arment after garment варто з перегляду жанрових кваліфікацій роману, уже в іншому, менш утопійному ключі, що не є порушенням ані ходу нашого дослідження та концептуалізації — бо ж ми не відкидаємо утопійність. розглядувану на попередніх уже ста з лишком сторінках — ми з’ясовуємо її літературну «конфігурацію» в отій «політематичності» О. Білецького і, можливо, суттєвішу, ніж ідейно-соціальна, природу та структуру. У Зерова відзначено «елементи авантюри та соціальної фантастики», «авантюрно-детективні засоби загострення фабули», «риси авантурно-детективного жанру» в романі.2 А. Річицький так характеризує твір як новий етап Винничснкової творчої еволюції:

Замість психологізму й моралізування — хаотичне нагромадження дії, замість вузенької сфери якогось «чесного з собою», «я»-сфера дії цілий світ, але й замість реальної революції -революція утопійно-авантурна, революція без соціального тла, не соціалізм через боротьбу й революцію класи визвольниці людства, а сонцеїзм через винахід фантастичної машини,- такий є Винниченко в «Сонячній машині».3

Критик зауважує, що вся боротьба в романі — комбінація терору, салонів і

кохання в різноманітних сполученнях.4 П. Христюк наголошує, що в «Сонячній

машині» письменник використовує найновіші літературно-технічні досягнення

сучасної буржуазної літератури, де помітне зростання інтересу до авантюрно-

детективних романів з блискавичним і фантастичним розгортанням дії, «що

приємно дратує нерви»:

2 Там же. с. 437, 442-443.

3 А. Річицький, Винниченко в літературі й політиці (Харків: ДВУ, 1928), с. 53.

4 А. Річицький, Винниченко в літературі й політиці, с. 75. Щось подібне иисловлюг і В. Чаиленко: шо сюжет роману збудовано в пригодницько-детективному плані, але здебільшого і реалістично-психологічними мотиваціями поведінки героїв. Див. В. Чапленко, «Мистецька характеристика «Соняшної машини» В. Винниченка», у кн. З історії українсько/о письменства (Нью-Йорк. 1984). с. 92. Про психологічні вмотивованість-неьмотивованість ми те будемо говорити.

133

У сучасному детективному романі, романі найбезглуздіших пригод, майже зовсім зникає ота реальна соціяльна причиновість: тут виступає наперед випадок, незвичайна й неймовірна пригода, виключний збіг обставин.5

Ну, і найбільш різнобічний в наданні атрибутів «Сонячній машині»- П.

Федченко в післямові до видання 1989 p., де літературний «арсенал»

Винниченка схарактеризований таким чином (цитую, незважаючи на показову

термінологічну неточність):

Дбаючи про читабельність роману, Винниченко максимально насичує його динамічною фабулою, карколомними ситуаціями, поєднуючи при цьому різноманітні змістові та сюжетно-образні прийоми: реалістичне зображення (Мертенс і оточення [s/c!]), традиційно-казкове (три умови Елізи перед Мертенсом), детективне (зникнення і пошуки коронки Зігфріда), утопічне (історія Сонячної машини), любовно-еротичне (властиве ледве не всім персонажам роману).6

Попри деяку «знайомість» деяких із наведених щойно зауваг і характеристик,

на даний момент виділимо такі два аспекти: націленість на якнайширшу

публіку, читабельність і доступність-розважальність «Сонячної машини»; і

пов'язане з цим багатство, мобільність, несподіваність романної дії, акції

тощо.

Але як це впливає, скажімо, на стиль, образну систему і нарративну структуру твору? І на даний момент я мушу підсумувати Зеровську розгорнену оцінку, яку можна вважати найкомпетентнішою «прикладною» критикою роману. Перша і головна теза, яку розвиває й аргументує М. Зеров, полягає в тому, що «спосіб викладу в «Сонячній машині» зовсім не випливає з жанрових особливостей роману».7 Що ж це за спосіб викладу? Це «розволокла» на 800 сторінок «ремарка кінодраматурга». І далі Микола

5 П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка (Харків, «РУХ», 1929), с. 166. Такі твори лають лектуру, що присипляє «чуття клясової свідомости у робітника», с. 167.

6 П. Федченко. «Соціальна фантастика В. Винниченка».- У кн. В. Винниченко. Сонячна машина (Київ, «Дніпро». 1989). с. 616.

7 М. Зерон. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 443.

134

Костевич висуває ряд «артилерійських» майже-рнторичних запитань, які форсують його оцінку:

Чи ж дозволяє ця форма на широкий розвинений діалог?.. Чи дає вона простір для прямих, не укритих характеристик, психологічних та соціальних? Чи дає вона змогу змалювати портрет заглиблений, не лише поверховий?... Нарешті, чи забезпечує цей кінематографічний ухил потрібну для такої великої речі різноманітність, багатство тону? Чи не уб’є читацької терпеливості цей безконечний теперішній час у авторській розповіді?4

На базі таких принципових запитань М. Зеров деталізує напрямки критичного

оцінення і характеризує головні параметри «Сонячної машини»: 1) домінування

зовнішньої динаміки, міміки та жестів: докладні режисерські вказівки:

точний перелік рухів; постійне нотування просторового становища персонажів;

нагромадження трюків, цікавих для ока моментів; 2) брак психологічного

аналізу персонажів, докладного з’ясування душевного життя героїв,- все цс

заступає екстерналізована дія.

Режисер говорить акторові: «Зрозумійте, він страждає»; цс значить: «Дайте таку і таку гру мускулів обличчя»... Немає ні листів закоханих, ні їх щоденників, жадних признань віршем і прозою, жадних мук і детально списаних самодопитів героїн -майже ні одного ресурсу психологічної манери... У «Сонячній машині» дійові особи складаються з фризури, рис обличчя та костюма.9

Однак, попри певну категоричність цих вимог, «листи закоханих» Зеров таки прогледів (Макса і Сузани; або критик, може, не вважає п тексти за листи).

3) у зв’язку з попередньою вадою — невмотивованість дій персонажів (наприклад, переродження Мертенса); спрощеність і схематизм; «автор заставляє героїв говорити „афоризми”, і дуже часто або попадає в несмак і напруження, або сипле календарною премудрістю»10; 4) банальність

8 Там же. с. 444.

9 Там же. с. 445-446.

10 Там же. с. 455.

135

Винниченкової о зображення природи — його пейзаж постійно «пронизаний елементами характеристики».

Хоча Зеров і відзначає яскравість і силу письма прозаїка, тим не менше, головний його присуд далекий від захвату. І головний промах Винниченка той, що,

показавши своїх дійових людей лише зовні, він не дав їм повної всебічної характеристики, обмежуючись двома-трьома прикметами, достатніми тільки для того, щоб їх раз ураз пізнавати на екрані.11

До цих характеристик, суть яких можна звести до кінематографійності та її

наслідків, хочу додати ще кілька визначень В. Василенка, які видаються

доречними та цікавими і які, із-за недоступності його монографії,12 я подаю за

вже підібраними (тенденційно, з метою критики) цитатами Г. Овчарова (див.

також визначення, зацитовані в попередньому розділі). В. Василенко

підсумовує:

Автор на тьмяно абрисному тлі сучасної фактично Німеччини, або краще — відповідних сучасних німецьких декораціях, влаштував оригінальну своєрідну виставу, що своєю дією досягає з невизначеним, правда, минулим аж до наших днів з центральними дієвими особами — революційною інтелігенцією, що оформлювала рух до соціалізму... «Соняшна машина» в цілому -це романтичний кінофільм на тему „інтелігенція й соціялізм”.13

Отже знову йдеться про кінематографізм, кіносценарій, кінофільм, виставу

etc. Я б таке визначення окреслив дещо ширше: видовище.14 І нашу версію

11 Там же, c. 44Н.

*- 13, Василенко. Про „Сон.чшну машину" В. Винниченка (Спроба критичної аналізи) (Харків: «Пролетарці». 1928).

13 Г. Овчаров. «Більше непрнмиренности до ворожих виступів», у кн. Г. Ф. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література о Мистецтво. 1932), с. 199-2(H).

14 Мушу тут відразу зробити необхідні уточнення та самообмеження. Коли ми далі будемо говорити про «роман-видовище» або про «кінематографічність», ці поняття ні в якому разі не заперечуватимуть «романності» та прозової нарративності «Сонячної машини». І всі «кінематографічні» терміни «екрану», «проектування» etc. тут є безперечно метафоричними. Що ми тут окреслюгмо поняттям видовища або кінемагографічності — це, по-перше, домінування візуальної презентації персонажів, подій, ситуацій. По-друге, це така нарратнвна техніка (абсолютно прозова, романна), при якій відбуваються динамічні зміни нарративного

136

з’ясування особливостей «Сонячної машини» як роману-видовиша побудував би в такій послідовності: а) статус і функції теперішнього часу в романі; б) екстерналізація. візуалізація як головні засоби репрезентації фікційного світу роману; в) спроба «кінематографічного» пояснення банальності та браку психологічної характеристики.

А. Граматичний теперішній час та його «наслідки» в романі Теперішній час в романі чи повісті не новий. М. Зеров згадує повість Ж. Ромена «Доної оо-Тонка» про шахрайські пригоди сумнівного вченого. Або звернімося до «Інтелігента» Леоніда Скрипника, де також домінує теперішній час. Але теперішній час характерний не тільки для кіносценарію. Хоча в «Сонячній машині» теперішній час головним чином мас- безперечну й очевидну кіно-функцію — візуалізації дії й ангажування в фікційний світ читача, його, на мою думку, можна пов’язати і з утопійним виміром твору. Адже, наприклад, і класична утопія використовує теперішній час. Теперішній час в описах Мора і Кампанелли — це не тільки граматична категорія «наукового» опису якогось виду тварин або механізмів. Його онтологічна функція, крім значення систематичності-регулярності описуваних дій чи явищ (що властиве експозиторній прозі; але якнайдетальніший опис може бути вираженим і минулим часом; утопійці робили те-то...), полягає в наданні «реальної» функціональності, онтологічної все-присутності утопійного соціуму, порядку, ідеї, альтернативи, нехай навіть фікційної; це запрошення читача

фокусу, і персонажі чи полії набувають більшої автономії віл нарратора (що відразу кидається у вічі при зіставленні, наприклад, із творами з «тотальним» монолітним нарратором у «Записках Кирпатого Мефістофеля» Винниченка, у Кобилунської та ііі.) Ця характеристика стосується розвитку нарратинної техніки. Зіставлення з кінематографом, з його специфічними засобами презентації — на противагу літературним, з такими вилами літератури як кіносценарії, кіноповісті, формалістичними пошуками лаконічної, максимально об'ектинізовної прози (а la Гемінгвей) в цю роботу не входять. Як і проблеми взасмолії кінематографа та літератури, наприклад, свідоме застосування кінематографічних прийомів у романі Скрипника «Інтелігент» або специфіка поетики кіносценаріїв О. Довженка — цс принципово вимаїало 6 вироблення спеціальної методології дослідження. Тому кіно і вся кіно-атрибутика тут служиіь лише як метафора, шо допомагає увиразнити нарратинно-стшіістичні аспекти роману.

137

візуалізувати, «уирисутнити» цей соціум, це запрошення його до співучасті та співдії в ньому.

Цей теперішній час безпосередньо здійснюється, реалізується, «уреальнюсться» тут, вже, в фізичній реальності нашого читання. Це той самий, не відсунутий в минуле, пережите, віддалене, а «теперішній» і «тутешній» живий часово-просторовий статус альтернативної візії, виражений теперішнім часом, дійсним способом дієслова.'5 Тому критичну заувагу М. Зерова про «набридливість» теперішнього часу в «Сонячній машині» я б зняв. На мок» думку, теперішній час є вмотивований і структурно доречний в романі, і дратувати ця риса може здебільшого «дратівливого» критика.

Б. Візуалізація, «кіне.чатографічність» і нарративна техніка Наиі розгляд засобів візуаліації світу в романі ми почнемо від презентації персонажів. Перше, на що вже звернув увагу Зеров,- це тенденція письменника зафіксувати персонаж двома-трьома характерними рисами для того, щоб їх упізнавані «на екрані». «Наслідком цих повторень зоровий образ дійових осіб глибоко різьбиться в пам’яті; зате внутрішній світ героїв, їх думки, їх небуденна психічна енергія лишаються нез’ясовані».16 Подивимося на кілька таких характеристик. Мертенс представлений «вічнопітніючим» «банькатим» огрядним чолов'ягою з «сідластим чолом»;17 про принцесу дізнаємося, що у неї часом «сухий» і «кістяний», а часом «дитячо-рожевий», «як щойно знесене яйце»1*, овал лиця: товариша Тіле впізнаємо навіть у гримі із-за його

15 У Платона. наскільки я можу судити з російського перекладу, дієслівно-онтологічний статус ниражений — це вже моя «робоча» гіпотеза — модальністю побажаності, «того що мас бути», цей стан дієслів редукований до умовного способу і відсутній у слов’янських мовах в такому обсязі, як він с в давньогрецькій мові. І взагалі, щоб чіткіше уяснити принципову «онтолої ічність» цісї. здавалося б, суто граматичної категорії дієслова, спробуймо уявити собі гіпотетичний «роман» (чи менший текст), написаний з суцільним використанням майбутнього часу або умовного способу дієслова — які «неймовірні» онтологічні наслідки це мало б для презентованої о фікційного світу.

16 М. Зерои. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 450.

17 Лив. іілир.. Сонячна машина, с. 22, 57.

18 Гам же. див. с. 14. 21. 30. 50.

138

«сокирчастого носа». Трудині ляйтмотивні риси — чорна смуглява коротко підстрижена голівка з синьою родинкою на шиї14. Але крім таких характеристик. Винниченко творить із своїми персонажами цілий «звіриний епос». Про гротескові параметри «звіриних» порівнянь ще піде мова, а на даний момент зазначу, що розгорнуті порівняння дійових осіб з тваринами Mat знову ж таки функції візуалізації, зорового увиразнення вигляду: старий граф Елленберг-«віл». графиня як «чорна старенька собачка». Вінтер-«хорт» поведінки: принцеса серед берлінського зібрання монархістів — як «цариця-матка» серед «трутнів», або вона з А. Еллеибергом — «гордо, чуйно й нашорошено-спокійно дивиться молода золотиста львиця на м'який підлазливий підступ старого ягуара. Ледве помітно здригують вуса, гнучко, привітно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?»20 Крім того, в порівняннях із звірами, є, на мою думку, алегоричний елемент — не просто візуальний образ, а «байкова» маска, яка і впізнається відразу, і зосереджує певні психологічні ознаки: той же Вінтср-«хорт» означає не тільки «худий», але й «запобіг ливий»; графиня, що нишпорить очима як «мишка»- не тільки візуалізована поведінка, манера, але й страх перед чоловіком; Сузана з вологими очима «телиці» означає «хігь»; принцеса, крім «цариці-матки» ще «молода львиця»- бажання влади, сила, воля. Ми не тільки впізнаємо на «екрані», але й формуємо першу оцінку-характеристику за цим першим візуальним образом. І тут же додам, що такі образи, з точки зору авторською ставлення до персонажів, авторського дистанціювання, нагадують мені і Скрипниківський «коментар» в тексті «Інтелігента».

Рухи, міміка та жести також підкреслено візуалізовані: «князі» Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, і підводить голову догори, до

19 Які В. Винниченко «списа»» із якоїсь незнайомки — н записнику 1921 p., Щоденник Шдмоіпон

— Нью-Йорк. 1983;. т. 2. с. 67.

20 Сонячна машина, с. 63.

139

колосальної будівлі. 1 тоді на устах його видушується тонка посмішка...»21, часто за допомогою «звірят»: «в куточках засохлих уст [принцеси Елізи] легенько ворушиться непомітний усміх, як тонюсінький кінчик хвоста затихлої в траві гадюки».22

Не тільки жести, міміка і рухи персонажів, не тільки репліки та діалоги — екстерналізовано також їх думки та почуття, їм надано форму не потоку свідомості, а організованих внутрішніх монологів або навіть образних візі її. Зразком таких кінематографічних монологів-візій я б назвав роздуми Р. Шюра про перенаселені міста-нарости, або внутрішній монолог Мертенса, що пролітає над Німеччиною (вже цитувалося вище). Кінематографічних у тому сенсі, що мислення їх подано зоровими образами. Але в нарративному плані роману маємо загалом тенденцію до вільного непрямого дискурсу — free indirect discourse що викликає думку про техніку нарративного коллажу. Не тільки думки і перцепції персонажів набувають артикульованості, декларативно-показової структури, але часто, навпаки, «справжні» репліки персонажів асимільовано в наррацію і подано непрямою мовою (часто лише з виділенням абзаців), вільним непрямим дискурсом, в якому перефокусовуються репліки і перцепція персонажів. Про нарративну техніку вже говорилося в попередньому розділі. Наведу ще одну цитату:

принцеса Еліза бачить, що він, дійсно, старий-старий. Не так віком, як очима, посмішкою, голосом [фокалізація Елізи].

І нехай її світлість не гніваються на нього: він нічого не має проти візиту пана Мертенса. але його хай принцеса увільнить від обов'язків хазяїна дому [мовлення старого графа].

В принцесиному абажурі пригасає лампа, але вона тепло дякує графові й виходить рівною, певною, непохитною ходою [ зовн ішн ій нарратор ].

І тим самим рівним, певним, непохитним голосом балакає телефоном із графом Адольфом Елленбергом [зовнішній

-1 Сонячна машина, с. 5. Таких прикладів баї ато, це — спосіб «подавання матеріалу» в романі.

— Сонячна машина, с. 205.

140

нарратор]. Голос же графа Адольфа Елленберга. нинішнії, в телефоні звучить непевно, радісно-розі ублено [зовнішній нарратор + перцепція Елізи]. Її світлість хочуть із ним говорити в справі пропозиції пана президента? О. він моментально, через п'яіь хвилин буде в її величності [мовлення А. Елленаер/а]. (Знов помилка світлості на величність! [змуж/лоч- принцеса + нарратор])27.

Очевидно, що йдеться в даному прикладі не так про кіно, як про нарративну автономізацію персонажів роману.

Крім персонажів, візуально, з поданням подробиць і деталей, репрезентовано середовище, в якому діють персонажі: речі, інтер’єр приміщень (кімнати ; рафського будинку, лабораторія Р. Штора, приймальна та брильянтова зали мертенсівськоі о палацу, салон Су піни Фіїнер та ін.), «екстер'ср»: старий сад Елленбергів, вулиці Берліна, приміський ліс із парочками etc. Впадає в око інтерес нарратора до майже фотографічної експозиції — умови сонячного освітлення, композиція і фактура об’єктів, пейзажу: сонце постійно дає себе знати,- сонце можна названі одним ч «головних персонажів» роману. (І підкреслю, що домінують не так кольори і відтінки кольорів, а радше міра освітлення, зорово-чу ттєиа фактура об’єктів).24 Наведу кілька прикладів:

1) «Сонце врочисто, велично здіймає червоно-золоті вії над садом. Шибки вікон принцеси радісним розтопленим золотом бризкають [світло, фак іура) у сад. Полита стареньким Йоганном підстрижена трава іскриться всіма фарбами» (с. 299): «Сонце радісно червоним металічним полум’ям горить на розчинених шибках, тріумфує на металічних частинах машин і приладдя» (с. 232). Звернімо увагу на «психологічно-емоційну», «відчуттсну» й антропоморфну

23 Там же, с. 130.

24 Я веду до того, шо коли «Сонячна машина»мислиться як кінофільм або. іомнмис, співстанлясті.ся з кінофільмом, це, очевидно, «фільм» де домінують чорно-білі співвідношення. Хоча роман виходить за рамки чорно-білої о, інші кольори часто подані світлом і фактурою. Тобто, говорячи по-літературному, при презентації обЧктін автор більше використовує атрибут и зорово-сенсуальної фактури, ніж колір per м-.

141

презентацію соння. яке фігурує в романі як «Велика Мати», жнвлюше і міфолої і зоване джерело світла, радості, енергії.

2) Ось снена спеки, звернімо уваї у на зміну ракурсу і точки зору «зйомки», «камера^ опускається згори з висоти пташиного польоту (або навіть скажемо. «point of view» самого Винниченкового «сонця») вниз на поверхню вулиці:

В небі — сонячна пожежа, на землі — пекуча з роззявленим ротом, із млосною застиглістю спека...

По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць. у вогких загінках барів паряться пітні, гарячі купи людських тіл. Нагріте згори двадцятьох поверхів залізо й бетон безупинно пашать теплом і випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озері, в берег ах кам'яного міста.

Небо бозна-де. десь далеко-далеко над височеними прорізами велетнів-будинків [різка зміна зорової перспективи. уже знизу, «маленька» людська перспектива нарратора, асоційованого з Р. Шторам]. Сонне кипить десь там. над ними, палає, клекотить, і тільки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така бліденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможених живих істот довгі шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Із склянок же вони всмоктують у себе повільними ковтками маленькі різнокольорові дози отрути й щохвилини витирають із набухлих [візуальність, фактура] облич лоскітливий піт.25

Або «подивімося» на ефектний «стерео»-опис грози:

Стає вже темно... Раптом уся темна стіна проти вікна [point of view Макса Штора] злітас кудись угору, і замість неї синювато-оілим. сліпучим світлом мерехтить екран. І моментально зникає.

В хаті стає темніше, а Тіле й усі предмети огортає сіре павутиння. 1 вмить над містом із металічним тріском розривається страшенний гуркіт і довго котиться, підстрибуючи по небу глухими грізними розкотами.

Макс ізривасться з фотеля й підбігає до вікна. В очі йому рі;:;е зеленкувато-білий велетенський зигзаг, що перерізує все небо, і над самою головою, немов на горішньому помешканні, з дзвінкішим гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон заліза, прокочується грім. За ним — другий вагон, третій. Хтось м'якими

~5 Сопччна чашина. с. 217.

142

гігантськими ногами бігас по залізному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всім тілом.*6

Звернімо увагу і на елемент міфологізації такого «первісно-людського»

сприймання природної стихії.

3) І ще один тип кінематографічного змалювання, де опис «метеорологічно-природний» поєднано з узагальненою «мімічно-зоровою» візією світу (в цитаті

— фокалізація Р. Штора, асоційованого з нарратором):

Світ у замішанні, в непокої, колотнечі. Лице людства в мінливих, раптових, стрибливих корчах і гримасах, як у штукаря: ось одним оком радісно, в захваті сміється, тут же другим грізно хмуриться, люто, хитро підморгує, врочисто бундючиться [по штукарство ми ще сюди повернемося з гротесковим сачком].

Воно — як поле перед бурею. Небо у клубах хмар; сонце рветься крізь них; поле у хвилях [небо]; хвилі чубаті, скудовчені; одна в одному напрямі, друга в другому; в одному місці плями сонячної радості, блискучі золоті зуби його; в другому набурмосені брови, сині, понурі тіні; вихор в один бік, вихор у другий; птиці боком, ч жагом. зиг загами носяться над ним. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залізні руки.27

Додам тут. що таке «метеорологічне» світовідчуття — що кожний день

починається з погляду на небо — впадає в око при читанні Винниченкової о

щоденника. «Сонце», «Ясно», «Мінливо», «Хмарно», «Мрячно», «Вітер», «Дощ»

etc. — так починаються його записи-ея//-/с\у, згадується «пленерна робота»,

обдумування роману в лісі.28

Крім таких «пейзажних» сцен, бачимо «масовки», юрби тіл, роль яких -

бути саме зоровою картиною, масою, юрбами тіл, а не організованими

класами, чого вимагають запальні марксисти Овчаров, Христюк і

26 Там же. є. 196.

27 Там же. с. 133.

2Х В. Винниченко. Щоденник, т. 2, див. с. 25, 34-35 (записи за січень, траиень 1921). Пі «метеоролої ічні» зауваги впадають в око на протязі веьоіо щоденника; про обдумування в лісі див. запис від 5 липня 1921 р. , с. 42 . Можна згадати і звичку Винниченка будувати собі робоче-місце на природі, в лісі, або згадаймо йою пізнішу віконисту «Оулку»-курінь для писання в «Закутку», в Мужені.

143

Річинький.29 Ось сонцеїстично настроєна юрба: «Юрба вже підхоплює автомобіль, веде йоіо крізь гущу кричущих, махаючих від перемоги, полегшення, щастя тіл».уо Нарратору не цікаво, з яких соціальних страт походить кожне тіло, його цікавить передусім рух, жестикуляція, міміка -візуальна картина.

Треба також виділити «колажну» техніку Винниченка. Не просто міняється ракурс, точка зору, перцепція при поданні «матеріалу», але в цей екстсрналізований візуальний матеріал нерідко вводиться текст. На візуальний «екран» подаються «чисто»-текстуальні елементи. Наприклад, цитати із статуту Інараку вклинюються в ефектну сцену Максових страждань перед дзеркалом і хитань з приводу своєї буржуйської любові до Сузани і свого бездоганного носа «ніжно-смуглявого кістяного тону» (фактура) і в цілому свого класично гарного обличчя (всі муки подаються на екран через дзеркальне відображення). Макс тримає в руці статут і на «екран» драматично подається кілька параграфів: «Ні родинні, ні особисті зв’язки й відносини членів Інараку не можуть стояти на перешкоді у виконуванні їхнього організаційного обов'язку й дисципліни».31 Знову зауважмо розмаїття зорової фактури матеріалу цієї сцени. Або наприклад, сцена повідомлення Інараку про черговий злочин імперіалізму — ув’язнення великого хіміка Р. Штора в божевільні і приховування його винаходу, і про рятівну роль у цій справі «героїчного авангарду»; сцена занепокоєного гудучого Берліна з напруженою метушливою юрбою, в яку подано причину неспокою — текст Інараківської повістки із смертним присудом Мертенсові; листи Макса і Сузани; уривки Максового трактата про красу (який візуально співставлясться із

24 Л. Річищ.кий пише, що маси Винниченко показав як юрбу ледарів, травоїдів, див. Винниченко

a лі/нс/хіпіурі (і політиці, с. 77.

3() Сонячнії машини, с. 377.

31 'Гам же. с. 85-86.

144

зашмуляним інтер'єром його «справжньо-красивої» кімнатки), маніфести «Друзів Ладу». «Вільної Спілки Творчої Праці», текст звернення окупантів, уривки газетних текстів про сонячну машину — все це майстерні, на мій погляд, комбінації візуально-предметною і показово-текстуального планів зображення. Особливо цікавим видасться трюк подання тексту на «екран» через кольорові скельця: рожево-офіційне, червоно-оптимістичне і бадьоре, похмуро-синє загрозливе,- коли Р. Штор перечитує інтерпретації та відгуки про Світовий Когрес у газетах різних країн.32

Вище вже розглядалися аспекти нарративної техніки «Сонячної машини» в зіставленні із способами кінематографічної презентації. Наведу ще кілька цікавих прийомів, які уже в менш-кінематографічному ракурсі засвідчують нарративну мобільність і автономізацію персонажів і подій у романі. Дуже часто зміна нарратора сигналізується в тексті вставними конструкціями, дужками:

Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п’яно-веселу постать [Макса\, моментально губить усю свою монументальність, гумово м'якшає, осяюється інтимною привітністю й низенько вклоняється [зовнішній нарратор]. Пані радниця [Су /ана ) в гаку годину нікого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана пані радниця будуть дуже втішені. [мовлення портьє]. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночі приймати цього паливоду [пояснення зовнішнього нарратора про причину ввічливості]).

— Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утішені, майте на увазі! [пряма мова Макса]

Паливода боляче хляскає долонею по спині пана портьє, потім (отаке дурне! [думка портьє]) обнімає за плечі й разом із ним іде наг ору сходами [зовнішній нарратор]?7.

32 Сонячна машина, с. 133-134.

33 Там же. с. 291.

145

Або ше один цікавий прийом, де на «екран» подається обличчя Труди і її «промову•> до мужчин-ледарів і, хоч ми не «бачимо» облич і реакції її слухачів, ми з’ясовуємо це з самої «промови»:

— Ой Максе, ви сьогодні страшенно... [мабуть, Макс робить міну]

Ну, нічого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви, Руді, я, лицарі, мільйони отих ледарів... Максе, ви не посміхайтеся [очевидно, посміхається], не судіть по собі... Ви цього не розумієте, правда?

Будь ласка [очевидно, міміка чи жест Макса — не розуміє]. Руді, а ви теж не розумієте?34

Підсумовуючи характеристику нарративних параметрів роману,

персформулюю слова П. Федченка, що Винниченко — політик і мораліст -

намагався стати понад або між таборами35, уже знайому соціологічну

пісеньку, в «кінематоїрафічно»-нарративному ключі: наррагор «Сонячної

машини», на мій погляд, з його перефокусуванням зображення,

листаїшіюванням-асоціюванням з персонажами, втручаннями, змінами

ракурсів і точок зору, має виразні функції режисера і оператора

«проектованого» на «екран» книжкової сторінки фікційного світу.36

До цих «внутрішньої» текстуальної «кінематографічності» додам ще

один, «зовнішній» натяк. Саме в 1921-1922 pp. Винниченко зблизився з

консулом Грузії в Німеччині В. Думбадзе. З ініціативою Думбадзе, з

підтримкою адвоката М. Віденського і за участю Винниченка було створено

товариство «Українфільм», яке мало випускати українські та грузинські

фільми.37 Винниченко, захопившись новою перспективою, почав писати

кіносценарій на тему «Сонячної машини» (травень 1922; ще не закінчивши і

34 Там же. с. 509.

3<і П. Федченко, «Соціальна фантастика Володимира Винниченка», с. 613.

3(’ Близько до такої думки підходить Г. Овчаров: «в кожному типі бачимо Винниченка, що або захоплений і пережнвас разом з геросм, або моралізує, то філософує... Він то весь іноді втілюється в свою типа... Зрозуміти як слід «Соняшну машину» не можна, коли візьмемо якогось окремого типа й в йому будемо шукати втілення авторової ідеї... Автор використовує всіх без винятку типів». («Винниченкова „Соняшна машина"», с. 157).

-'7 Див. передмову до другого тому Щоденника, с. 18-19.

146

відклавши писання роману).38 Плани кіностудії з виїздом Думбадзе до СШЛ розвіялися. Але в той же приблизно час (писання сценарію) В. Винниченко нотує в щоденнику 30-го червня 1922 p.:

Напав на потрібний стиль [моє виділення] «Соняшної машини». Процес роботи захоплює. Страх збайдуження до теми і до роботи

— безпідставний; спосіб обробки і виконання замінює цілком новизну теми.34

Ця маленька замітка свідчить про мовно-стильові пошуки письмсника і натякає, що таким знайденим стилем став стиль «кінематографічний».40

1 крім «кінематої рафізму», згадаємо ще один важливий аспект, що стосується візуального «модусу» презентації Винниченкової о фікційного світу,- малярство Винниченка, його вдалі малярські спроби, які отримали непогані відгуки фахових критиків і знавців, його зв’язки з М. Глущенком.41

В. Банальність і «кінслштографічність»

А тепер поговоримо про банальність або поверховість у зв'язку і «кінематографічністю» твору (а у зв’язку з гротесковіспо мова піде далі). Сподіваюся, що на даний момент не викликає великого сумніву, що Винниченко мислив роман візуальними поетичними засобами, засобами кіно. Що ж уявляє собою кіно 1920-х років у жанровому плані? Це передусім кіно масове, голівудське — детектив, авантюра, фантастика, комедія, мелодрама. Розраховане на якнайширшого глядача. І хоч у тій же Німеччині розминається і елітарний, в порівнянні з голівудською продукцією, експресіоністичний

зк В. Винниченко. Щоденник, т. 2, с. 127. Він навіть пілбнн М. Грушевською писані історичний сценарій «Запорожці».

39 Щоденник, т. 2. с. 131.

40 Згадаємо ще один «зовшшньо»-кінематографічний момент — н 1921 р. в Німеччині було створено кінофільм за п'єсою Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Дии. С. Погорілий, Неопуб.аікоаані романи Володимщм Винниченка, с. 19.

41 На цю тему див. такі статті: Г. Костюк, «Володимир Винниченко — маляр», ВолоОимир Винниченко та його доба (Нью-Йорк: УВАН, 1980), с. 173-183: і три іаміїки іч чбірника Володимир Винниченко (Статті й матеріали) (Нью-Йорк: УВАН, 1953): «Малярські твори В. Винниченка» С. Гординськоїо (c. 57-6Ü), чернетка статті М. Глущеика «Винниченко як маляр» (с. 62-63) та «В. Винниченко-маляр» М. Келлера (с. 65-66).

147

кінематограф — «Кабінет Доктора Калігарі» В'єне, пізніше, в 1926 p., урбаністично-футуристична візія «Метрополісу» Мурнау. в 1927 р.-«Симфонія Великою Міста (Die Symphonie einer Grofistadt)» Руттманна (обидва вже після «Сонячної машини»), це радше засвідчує нам загальнішу тенденцію чи інтерес європейського мистецтва (передусім літератури і кіно) до футуристичних соціальних та урбаністичних візій, в загальний контекст яких вписується Винниченко. а не впливи експресіоністичної кінематографії на письменника (його інтерес до експресіоністичної літератури та малярства я не ■заперечую). На жаль, з опублікованих матеріалів ми нічого не дізнаємось про Вшіничснка-кіноїлядача. Але дозволю собі припустити, що кіно в його уявленні і з огляду на художні засоби — це передусім масове мистецтво. І не дивно, що звинувачення в «мелодраматичності» чи «оперетковості» виринають у критиці (Білецький, Зеров). Адже і Винниченко-письменник, найперший в українській літературі, що заробляв на хліб літературною працею, орієнтується на масову читацьку аудиторію. І чому його герої не можуть говорити «афоризми» і банальності? — адже говорить не «письменник», і навіть найчастіше не нарратор, а персонаж, від якого ведеться оповідь. Якщо Труда говорить банальності чи наївності, наприклад, у пастора,- але ж це принципово «наївний» персонаж, це його «функція». І коли Сузана «видає» мелодраматичні «трюки»— це також її роль. Елемент мелодрами видасться не чужий поетиці роману. Але не означає, що саме цей елемент домінує у творі, і що роман сам по собі перетворюється в мелодраму і загальне місце. Дистанс і легка іронія нарратора проступає, на мій погляд, навіть у «писаннях» (листах, трактатах і маніфестах)42 Макса Штора, головного «маніфестатора» в «Сонячній машині».

42 В пі.чом\ я 6 назвав тему Макса і його писані, темою пошуку краси — від модерністичних (омнеїс і ичиих * манівців до «зачарованої далини» сонцеїзму-соціалізму (якщо хочете, соцреалічму — в дальшій перспективі).

148

Щоб продемонструвати елемент майже «кінематографічної» мелодрами, накінець зацитую сцену Руді з принцесою Елізою — мимохіть н образі Міні. Звернімо увагу на предметність і візуальність «німої» сцени:

Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставить одну ногу на доріжку, спирає на неї все тіло і, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Міці. Обхопивши лівою рукою все її тіло, він закидає його начал і скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцілунком. Від несподіванки, переляку чи те чого тіло Міці спочатку ціпеніє [перцепція диктора |. потім починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-під поцілунку, руки силкуються визволитись, дряпаються. корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижість доктора Рудольфа — ліва рука як дротяною линвою прг.в’язує тіло до тіла, губи люто вгризаються в губи, і зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, тріпотливому тілі, шукає, прагне. Проклята сукня! (дул/яг/ доктора!) І рука вже на колінах, на оголених ногах, на ніжній, гарячій атласистості стегон, на атласистої теплих, нагрітих сонцем пелюстків троянди [боже, яка фактура! Нарратор любовно подає її, як очікуване «лакомєтво», читачев і -глядачеві, обізнаному з бульварними романами або голівудськими фільмами].4*

Останній образ викликає думку про трактування читача письменником і навіть запитання: а чи не іронізує тут Винниченко злегка зі свого збудженого читача, підсумовуючи його міщанське збудження сподіваним «лакомим» шматочком? Але, перевівши віддих, рушимо до наступного наукового питаним. Вище, сподіваюся, ми вже довели, що засоби образної презентації фікційною світу роману можна назвати візуально-кінематографічними. В ньому ракурсі я дозволю собі назвати «Сонячну машину» романом-видовищем. Тепер слід з’ясувати, якими є домінуючі структурні елементи поетики цього видовища.

43 Сонячна машина, с. 123. Маючи на уиа'лі в цілому лем ко-іронічне славлення нарратора цч зображуваних персонажів і полій, можна лерелбачити елемент іронізування з читача у пм>му епізолі.

149

2. Гротесковісгь, святковість, карнавальнісгь «Сонячної машини»

В цій частині роботи, як уже було обіцяно, я користуватимуся визначеннями М. Бахтіна у праці «Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя та Ренесансу».44 Отже спочатку я розгляну його систему параметрів гротеску і гротескового дійства — карнавалу, а тоді спробую визначити можливості аналізу «Сонячної машини» в карнавально-гротесковому ракурсі, встановити усі необхідні обмеження та застереження і намітити напрямки дослідження.

Бахтін розрізняє в сміховій культурі словесні та образно-зорові форми. Образно-зорові форми (головною з яких є карнавал і які головно нас тут цікавлять) за наочним, конкретно-чуттєвим характером і виразним ігровим елементом близькі до форм театрального видовища, до народної агональної (від агон — площа) культури і до певної міри входять до складу цієї культури. Вони репрезентують інший, підкреслено неофіційний аспект світу, людини і людських стосунків, немовби будуючи по той бік офіційного — другий світ і друге життя.45 Карнавал — не мистецтво, він знаходиться на межі мистецтва і самого життя. Карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів, він не знає театральної рампи. Карнавал не споглядають,- у ньому живуть, і живуть усі, бо за своєю природою він всенародний. Від нього нема куди втекти, бо карнавал не знає просторових кордонів. Під час карнавалу можна жити лише за його законами, тобто за законами карнавальної свободи.46 На думку дослідника, така ідея карнавалу найчіткіше проявлялася в римських сатурналіях, які мислилися як реальне і повне (але тимчасове) повернення на землю золотого віку Сатурна. Отже специфічна природа карнавалу полягає в

44 N1. Бах тин, «Тнорчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья н Ренессанса», У ки. М. М. Бахтин. Липісратурно-крипшческис спютьи (Мскква: «Художественная литература»,

с. 241052.

45 Гам же c. 2М6.

46 Там же. c. 2ЧХ.

ISO

тому, що в ньому «і рас» саме життя, гра на якийсь час стає самим життям, розігрує іншу, вільну форму здійснення життя, його відродження й оновлення на кращих засадах.47

Карнавал визначається як святкове життя народу, а свято Бахтін трактує як одну з найважливіших первинних форм людської культури. Свято не виводиться суто з практичних умов і цілей суспільної праці, ані ч біологічної потреби відпочинку, до цих факторів мусить долучитися компонент духовно-ідеологічний, компонент ідеалу. В основі святи лежить концепція природного (космічного), біологічного та історичного часу. «Свята на всіх етапах свого історичного розвитку були пов’язані з кризовими, переламними моментами в житті природи, суспільства і людини. Моменти смерті та відродження, зміни й оновлення завжди були домінуючими у святковому світовідчутті».48 В контексті середньовічної культури святковість ставала формою другого життя народу, який тимчасово вступав н утопійне царство всеспільності, свободи, рівності та достатку. Порівнюючи карнавал з офіційними середньовічними святами, Бахтін зазначав, що останні не репрезентували жодної альтернативи,- навпаки, вони освячували, санкціонували існуючий ієрархічний порядок, утверджували його стабільність, незмінність і вічність. Офіційне свято було торжеством уже готової, переможної та пануючої правди, воно демонстративно підкреслює ієрархічні розрізнення, тон його — монолітно серйозний.49

Всупереч офіційному святові, карнавал репрезентує тимчасове звільнення від панівної офіційної правди та існуючого ладу, тимчасове зняпя всіх ієрархічних стосунків, привілеїв, норм, заборон. Бахтін називає карнавал справжнім святом часу, оновлення, зміни — ворожим будь-якому

47 Там же. с. 299.

48 Там же. с. 300.

49 Там же. с. 300.

151

увіковічненню. завершенню. Ліквідація всіх соціальних, майнових, сімейних і вікових ієрархічних бар’єрів і панування вільних фамільярних, чисто людських стосунків мала величезне значення для карнавальної атмосфери.50

Отже в основі карнавалу лежить карнавальний святковий сміх. Його ознаки: 1) всенародність або всеохопність; 2) універсальність — висміюється все, разом з тими, що сміються; 3) амбівалентність — цей сміх виражає і висміювання, заперечення, і утвердження, торжество, він водночас вбиває і відроджує.51 Цей сміх пов’язаний із поетикою гротеску. В основі гротескових ямищ лежать моменти: 1) г іперболізації — перебільшення, особливо, тілесного;

2) поєднання різнорідних або різноструктурних компонентів в одне тіло; 3) перевертання ієрархії об’єкта в понятійній системі (наприклад, багато уваги Бахтін привертає топології тілесного «верха» — «низу»); 4) амбівалентність гротескових явищ, присутність у них елемента загибелі, розкладу — і відродження, оновлення (одним з найхарактерніших гротескових образів є статуетки регочучих старих вагітних баб, де сміх трактується як акт смерті -народження).

Цілком усвідомлюючи всі сумніви щодо певної методологічної тоталізації і категоричності цих визначень, як і неможливість перенесення методології дослідження середньовічної народної сміхової культури на явище іншого часу, статусу і знакової системи, спробуймо тим не менше з’ясувати, що в понятійній системі Бахтіна може бути використано для дослідження поетики «Сонячної машини».

Перше, що видається можливим,- це дослідження образів і структур роману з точки зору гротеску: 1) перебільшення, гіпербола; 2) поєднання елементів різних категорій або різних рівнів понятійної ієрархії; 3) у зв’язку з

50 Гам же. с. 300-301.

■s 1 Гам же. с. 303.

цим — амбівалентність як присутність елементу переродження. Друге, щоб говорити про карнавальність, слід буде вияснити презентацію, семантику, роль і функції сміху — серйозності, свята — антисвята в романі. Трете — з'ясувати зміну людських стосунків та перевертання ієрархії в результаті дії сонячної машини у фікційному світі роману. І четверте — визначити специфіку «функціонального» часу роману — з точки зору розгортання романної акції. Я не певний у повному успіхові цісї мандрівки, але вважаю її на даний момент і після щойно здійсненого розгляду можливою та доцільною.

А. Гритескові образи роману Почнімо з гротесковості образів роману,- від узагальнених образів «суспільства» до окремих персонажів і до нарративних засобів. Першим об'єктом дослідження нехай будуть параметри і стосунки омнеїзму в зіставленні з сонцеїзмом. Про Винииченкове «капіталістичне суспільство» вже баї ато було сказано в цій роботі. На даний момент звернімо увагу на два моменти: сатиричний (на думку П. Федченка) елемент і елемент узагальнення, перекручення і перебільшення (Г. Овчаров), які притаманні зображенню омнеїзму.

З яких же образів складається в читача картина цього соціуму? Подивімося на «початкову» версію нарратора (асоційованого з принцесою Елізою), яка вельми припала до смаку марксистській критиці:

На кричущо-золотому троні по нігті у брильянтах, до підборіддя в шовках і оксамитах засідає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капітал. Черевата поі ора з вузенькою крихітною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевненості губами й вузлуватими руками професійного ката... На колінах Усевладного Черева сидять дочки й жінки старої аристократії, забавляючи потвору...

Весь же народ, згори донизу, до останнього сільського наймита, пройнятий цим духом Черева... Сучасна Німеччина — це

153

чалі чобетоновий дім божевільних, морал ьнооголених, хижожорстоких і моторошнонещасних ІСТОТ.52

Перше, що кидається у вічі в цьому описі, крім гіперболізовано-надмірного й

антропоморфного, тілесного узагальнення,- це співставлення контрастних

елементів — крихітна голівка і непомірне черево; брильянти, шовки й оксамити

і вузлуваті руки ката. Ще більше ця надмірність і еклектичне поєднання

річносистемних, різнозначних елементів кидається в око раніше, в описанні

омнсїстичного сакралізованого центру Німеччини — палацу Мертенса:

Стиль омнеїзму!.. тут зібрано все... і шпиляста, напружена в небо, в потойбічність, у тайну готика; і округлий, заспокоєний у святій урочистості візантизм; і брутальний, але змодернізований американізм; величезне депо стилів і епох, накопичена страшна кучугура дорогоцінних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних і зганьблених негідними руками. Понурі, стіжкуваті башти — і розлогі, сміхотливі тераси. Аскетичні шпилі — і череваті бані.

Над дорійським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами — у виступах, прищах і гримасах неомнійська башта на дівочих, незайманих, святих ногах — тіло череватого, погризеного нечистими хоробами розпусного біржового махера.53

Не тільки поєднання візуальних контрастів, але й святості та розпусти,

живого, чистого — і погризеного хворобою та смертним розкладом видається

помітним у цій візії. До подібних описів я зараховую приймальну та

брильянтову зали палацу, переобтяжені, перенасичені, знеможено-

перевантажені розкішшю та багатством; гротесковим є опис і Берлінської

біржі — механічного, жорстокого, бездушного перенапруженого серця

Німеччини.54 Стиль омнеїзму сприймається і кристалізується в романі не

лише як мистецька еклектика стилів, нагромадження багатства, розкоші, не

лише як морально-етична еклектика всеїдності, але і з точки альтернативного

52 Соннчна маишна. c. 27-2S.

■S3 Гам же. с. 6.

■<'4 Сон.ччна машнна. с. 140-191: «Реве й гуркоче баг атотисячна юрба. Вона вся. як труп, обсілий червою, кишім і., рухається на одно.иу місці, вгризається, бореться там поміж собою, і вся приголомшливо, без перестанку. без пауз, без виразу кричить одноманітним страшним гулом, як рев величезного водопалу... Тіпається, колотиться, реве серпе Німеччини».

154

сонцеїстичного світосприймання як «трупоїдство»- і на мій погляд це стосується не лише «убійницького», насильннцького харчування м'ясом, але і проявляється як ознака віджилості. групності. розкладу цілою омнеїстнчного світу і світовідчуття. Непоруь <іа і незламна ієрархія омнеїстнчного суспільства освячена й огорнена атмосферою святобливої серйозності, врочистої поважності, шанобливої покори менш сильною,- яка передається, наприклад, у ставленні підлеглих до Мертенса (зокрема, секретаря Віктора і міністра безпеки А. Елленберга), в сцені ритуально-побожного Високого Зібрання Об'єднаного Банку:

вибранці людства... мають справляти врочистий [мої виділення| молебень хвали й подяки богові влади... Овальний, довжелезний чорного дерева стіл одстрілюється в стіни й стелю червоними, зелено-жовтимн, молочно-білими, тріпотливими стрілами дорогоцінного каміння... Це постійний захват, екстаз, внутрішній, ледве стримуваний сміх вої нів. Це еманація радості, гордості й могутності.

Буденні, людські, зморшкуваті, пом'яті роками, думками, людськими стражданнями лиця тут ке сміють бути буденні... Всі тридцять сім членів Високого Зібрання... врочисті> й мовчки стоять біля своїх фотелів, кожний на своєму місці... Тридцять сім голів помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повільно підходить до столу... Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуються під напівкруглою, сліпучо блискаючою стелею, розходяться залою священні й нуднуваті слова молебня — цифри... Молитовно схилені голови в тихій задумі... Пан президент сидять рівно, строго й важно?*

Але вся ця побожність і врочистість дратують Мертенса, який дума» про

інше: про незнайдену коронку, про Елізу-ГІожежу, про те, що фінансове

таїнство — дурна комедія, а нагромаджені дорогоцінності -фальш, брехня та

тлін. 1 далі нарратор передає роздуми пана президента, який споглядає

схвильовані обличчя своїх компаньйонів:

У Штіфтеля від сала вже вуха завалюються і на шиї росте третій поверх шкіри. Баине його колись апоплексія. Дідусь Яі ман

55 Сон.ччна машина, с. 169-170.

155

прудкенько, нюхливо бігас молодими кругленькими, крихітними оченятками. Весь срібно-сивий, борода патріарха, трошки присушеного апостола, а носик і оченятка, як у цікавого, ненажерного поросяти,- скрізь лізуть, хапають, гамкають...56

На мій, погляд, це виразно гротесковий прийом, коли серйозна сакралізована

атмосфера підривається і висміюється зсередини. І таке поєднання, відхилення

«від норми»-монолітності, однозначності, як і в попередніх цитатах, натякає

на прийдешні «прекрасні катастрофи».57 Але, все-таки, де найвиразніше

відчутні ці натяки на майбутнє всезагальне свято? В офіційному

«несправжньому» святі — Всесвітньому Конг ресі з арками, вогнями, танцями,

яке завершується загрозливою гримасою війни? В природі? До цього

повернемося пізніше, з’ясовуючи есхатологічні «знаки» у світі роману.

Від вссзагального образу омнеїстичного суспільства перейдімо до

презентації персонажів. Передусім читач зауважує принцесу Елізу, в якій

поєднуються дві протилежні істоти. Сам її портрет, найчастіше гживаний у

романі: «маленька голівка золотистої гадючки на пишному тілі чорного

лебедя»,- виразно гротескове поєднання. В міміці принцеси, у виразі обличчя

проступають дві «тенденції»: хижий, сухий кістяний овал жорстокого

расового, лиця — і чистота, матова рожевість і ніжність «щойно знесеного

яйця».5* В її поведінці спостерігаємо поважність, величність і зверхність,

згідно із своїм становищем,- і зворушливу теплу дитячість. З розгортанням

роману викристалізовується її «друга» істота, пов’язана, через перцепцію

Мертенса, з проституткою Мартою Пожежею,- шалена, розпатлана, вільна

від всіх ієрархічних і родових законів, «лубків» і норм Еліза-Пожежа,59 якась

квінтесенція біологічної рокової «женщини-валькирії»:

56 Сонячна машини, с. 171.

57 А. Річицький характеризує перед-сонцеїстичну лобу як «соціально активізовану», «вибухову» (днн. Нинничснко <і.ііпн'ритурі іі політиці, с. 53).

5її Лип. Сонячна машина, с. 14. 21.

54 Хочу т> т звернути увагу на Вннниченкове зацікавлення до сцен чнсто-«бабського» виття принцесн. коли вона дізналася про самогубство батька і брата (Сонячна машина, с. 15).

156

Елі за помалу підходить до дзеркала. На неї дивиться... сороміцько-гарне муже лице. Чужі очі — обважнілі від вогкої повності. млосні, задумливо-нахабні; мужі уста — закривавлені, роздерті, важкі; чужі ніздрі — з ритмічним, трудним, хижим диханням. І волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз'ятрилось дивними пасмами.60

І ще одна важлива рися, на яку ми повинні тут звернути увагу — це волосся

Елізи. яке творить цілий символічний комплекс у романі. Виділимо тут кільки

моментів. По-перше, значення цього червоного волосся для сюжетної лінії

Еліза — Мертенс (через образ проститутки Марти Пожежі). Гіо-друге, задамо

запитання: як представлене це волосся, як можна потрактувати його

символіку? І тут прийдемо до висновку, що рудий колір Елізиної голівки МІІС

кілька нюансів. Він асоціюється із золотом: золота голівка, голінка

золотистої гадючки (зг адується навіть образ принцеси зміїного царегва, давній

хтонічний образ).61 По-друге, це «червона голова», це «червоно-золоті хвилі

волосся»62, що сягають нижче пояса (що знову таки викликає в пам'яті

казкові образи і відгомін давнього табу про недопустимість обріза їй

волосся63). Червоний колір Елізиного волосся має ще одне споріднене

семантичне «поле»- це символ вогню (по суті, споріднений із сонцем).

Семантика золота, вогню та сонця є виразна «мітка» іншого, тридев'ятого

царства, потойбічного світу.64 Крім того, можемо згадати, що казкова

розглядання себе н дзеркалі в розпатланому голому вигляді після інциденту з Р. Штором, її непристойні г ріховні сни, навіть подумкову декларацію про готовність для свої о справжньою мужа — Р. Штора — вийти на побачення на плац голою (с. 346); і взагалі це може стати темою наступних досліджені, — з'ясування, скількох же героїв свою роману Винниченко ро<дяіа< догола.

60 Сонячна машина, с. 350-351.

61 Див. напр.. Сонячна машина, с. 14.

62 Там же. с. 21. 50.

63 Див. В. Пропп, Псторнчсские корті оалшебной сказки (Ленишрал: И їда гелі.с і во Ленинградского университета, 1986), с. 41.

64 Див. у Проппа: «Все, шо якимось чином пов’язане з тридесятим царством, може мати золоте забарвлення... Мешканиці цього царства завжди властивий якийсь золотий атрибут... Якщо згадується її волосся, воно завжди золоте. Звідси її ім'я «Елена 'Золотая Коса Неприкритая Краса «... Це настільки типова риса, що твердження: «все, пов’язане з тридев'ятим царством, може vuni золоте забарвлення» може виявитися правильним й у зворотному

157

принисса визначається не тільки як «прекрасна панночка», але також як істота небезпечна, готова на підступи і навіть страшні вчинки (згадаймо про Елізині «хитання»), і завдання казкового героя — вкоськати її.65 І навіть три царства спадають на думку: послідовно мідне, срібне та золоте,- у зв’язку з нашими утонійними фазами. Очевидно, було б наївно все, сказане про казку в ГІроипа. механічно прикладати до «Сонячної машини», але спорідненість елементів видасться далеко не випадковою. Повернімося до роману, до червоної, золотої, вогняної принцеси. Вона характеризується як «червоно-золотиста квітка»66, як «аогнекровна мумія, гра природи»67, як «червоний вугіль у чорному світильнику»68- комбінація мертвого і вогненного, яка говорить про підспудну, не тільки зовнішню метаморфозу й переродження -що в кінці роману стане спалахом вуглю з того світильника — в тріумфуючу та вільну пожежу розпатланої «палаючої гриви».69

Структуру й семантику Елізи я б назвав гротесково-амбівалентною, а її «Кирнивальїіо-агональне» переродження видається запрограмованим з початку, від образу гадючки-лебедя, від золотого-червоного волосся.

Пенні «гротескові» сумніви викликає і постать Ф. Мертенса. З одного боку, він є вершиною піраміди, страшною силою, що розпоряджається долями мільйонів людей, від найдрібніших — до королівських нащадків — а з другого, його пукатість-банькатість, м'ясистість, вічне пітніння. буре масне лице, короткі ноги, сідласте чоло і розумні очі справляють враження дивної комбінації елементів. Як і, скажімо, його «функціонально-аскетичний» наукокоподібний робочий кабінет з табло, кнопками управління, телефонами і

порядку: «псе. що забарвлене в золотий колір, тим самим показує свою належність до іншого царства» (с. 284-285). Це золоте царство і золотий колір — с кольором сонця (пов'язаним із землеробськими культами, с. 293).

65 Див. там же. с. 298.

66 Сон.ччна машині:, с. 63.

67 Там же. с. 65.

*'s Гам же. с. 149.

64 Там же. с. 598. 600.

158

простими плетеними меблями — незрозумілий і чужий в монументальній, пишній, надмірно-переобтяженій розкішшю архітектурі йот палацу. (Пою кабінет мимоволі викликає у пам'яті інтер'єр лабораторії Р. Штора)70. Як і його бажання чотирнадцятилітнього хлопця до Мартн Пожежі і готовність за «червоно-золоту голівку» віддати пів-Німеччини.71

Мабуть, найбільш гротесковим видасться образ Інараку. На мою думку, лише гротескова поетика може вмотивувати це чудернацьке зібрання героїчних індивідів, яке без гротескового виміру перетвориться на зборище небезпечних шизофреніків. Ми вже згадували марксистську нелюбов до цісї колоритної групки інтелії ентів-анархістів, «кумедних чудернацьких постатей».72 Що передусім кидається в очі — абсолютна серйозність завдань і місії, поважність, довічне саморозп'яття, страх і терор як засоби боротьби — які поєднуються з елементами інфантилізму, гри, підсгіудної несерйозності. Скажімо, товариш Тіле, оптимістична версія доктора Тагабата, головний натхненник терактів. в той же час відзначається не тільки уже згадуваним сокирчастим носом, який він по-акторськи і по-дитячому полюбляє гримувати73 («работа у нас такая», співав хтось, може, Кобзон), «ніжними» очима, любов’ю, пристрастю до полювання (на ворогів людства в контексіі Інараку; воно мас елемент гри в піжмурки чи лови).74 Або ось «космонавтські» мрії юного інаракіста Фріца Наделя: «Колись він, може, теж

70 Див. кабінет Мертенса. с. 8; лабораторія Р. Штора, с. 24.

7 * Сонячна машина, с. 142.

72 Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина"» у км. Г. Ф. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск, перший, Харків, ДВУ, 1932, с. 173.

73 Див., напр.. Сонячна машина, с. 59.

74 Наприклад, згадується «блискуче виконання» операцій і «не без естетичної о задоволення» товаришем Тіле; «Тіле однаково: чи він полюс за кимось, чи за ним хтось, аби полювання и спорт» (Сонячна машина, с. 181), його «радісно-люті очі» (с. 197) і сентенція: «розуміються, невинні жертви, але на полюванні — як на полюванні» (с. 24 1 ; — це при спробі знищити Мертенса разом з оперним театром. Навіть за першого етапу соїшеїзму доктор Тіле свої мисливські інстинкти задовільняс таким чином: «цілими днями на полюванні, стрілж, ловить лисині,, собак, здирає шкури, робить кожухи» (с. 493) — на жаль, кращою заняття за соїшеїзму в ньою не знаходиться, і потім він не фігурує в романі так. як у першій частині.

159

буде одяїати річні перуки й організовувати „відповідальні акти"».75 Або «чорний пудель», «розумна й лукава мавпа» Шпіндлер (якого ми пам'ятаємо з вишенаведеної о філософствування про людинобогів і «вісь необхідності»), що на момент грізного присуду на грізному засіданні грізного німецького бюро Інараку76 над підозрілим Рінкелем: «знизус плечима, підсуває до себе журнал мод і починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонів».77 Таких прикладів є чимало в романі. І головним тут є гротескове поєднання грізної серйозності, фаталістичної невблаганності, абсолютних статутних катехизмів (про які вже йшла мова) самопожертви і саморозм’яття на «ідеальній» поверхні — з «внутрішньою» підспудною ніжністю, якоюсь «лукавістю», інфантильністю і грою в невловимих месників, до якої часто напрошується питання: а чи не для самої гри? (І навіть не дивно, що і Макс, і Фріц не можуть до кінця дотримуватися інараківських заповідей). Або, заходячи тут в область сміхову, хочу звернути увагу на сміх в контексті Інараку. Крім «ніжної посмішечки» Тіле, подивімося ближче на його «радісно-люті» очі, на поведінку і стан інаракістів у моменті., близькі до виконання смертного вироку з безперечною загрозою свого власного життя. Інарак видає оповістку про смертний присуд Мертенсові. Макс носиться з бомбою, полюючи на «бегемота», по Берліну:

А в душі Макса гривастий захват, безперестанні, пекучі язики полум'я... Поліцаї.- милі, комічні, такі страшно суворі, напружені поліцаї,- ретельно, люто здирають оповістки Інараку... Ах, бідолахи, їм величезна робота на весь ранок... А чи не так часом починається божевілля? Ха, коли божевілля горить таким захватом, коли від нього радість твоя хоче обняти тих, з якими в обіймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевілля! Милі

75 Сонячна машина, c. SO.

7(1 Н романі читаємо: «тут. у кутках, суворо й поважно стоять, як вартові, інаракісти, синьо-сірі. мовчазні тіні; портьєри на вікнах щільно, до найменшої щілинки позапинані, і нал столом урочисто та строї о не кліпає лампа. Сьогодні тут мають бути важні полії... Обличчя також сірої і. су хі, позамикані на ключ цілковитої об'єктивності» (с. 159).

77 Там же. c. 16S.

160

поліцаї, любий Мертенсе, дорогий Штіфелю, все г тільки плюск часу в океані вічності... Ух, яке жовтометалічне. грізне небо!

Браво, старенький Саваофе. ти. значить, солідаризуєшся з Інараком? Чудесно! Жовти ж міцніше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогодні зробиш ефектовну декорацію для чийогось останнього акту комедії, що зветься життям.78

Звернімо уаагу на ритуальність і агоністичність цього передсмертного

гротескового сміху, екстазу захвату-божевілля, акту сміху-смерті. акту

святкування радісної, рідної смерті-порятунку.74 До сміхової атмосфери

роману ми ще повернемося в ширшому ракурсі. А на даний момент можемо

ствердити, що структура і семантика Інараку в «Сонячній машині» є показово

гротесковою. І показовою с подальша гротескова смерть, розклад самого

Інараку — з де-мотивуванням і розвінчанням терору і насильства, серйозності

та фанатичної абсолютизації моральних принципів — і його переродження уже

на святково-сміховій основі сонцеїзму (в комуну). Подивімося, як подіяла

сонячна машина на і різний, законспірований і дисциплінований Інарак: він

перетворюється на «зборище п’яних матуристів», круг сонячної машини

розпалені, блискаючі потом, очима й зубами, розпатлані, розхристані члени Центрального Бюра. Паровоз сидить верхи на стільці й язиком вилихує з тарілочки сонячний хліб... Гоферт. вхопивши Шпіндлера за обидва плеча, трясе ним, стараючись перебалакати і перекричати. Кестенбавм, заклавши руки в кишені, з незалежним переможним виглядом марширує по терасі й співає «Прокинувсь люд робочий».80

Але ми ще раніше спостерегли натяки, що тепер виразилися в

«ма тури чи ос ті»— з сонячною машиною Інарак доріс до свою гротескової о

антнподального, раніше сиі налізованої о в романі стану. І його карнавальна

78 Там же, с. 187-189.

79 Або сцена, де Макс із бомбою в приміщенні Берлінської біржі «стоїть на приступні, припертий потоком пітної, насиченої жахом отари і, закинувши і олову по стіни, і усіх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче. Йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голів і. давши собі волю, дико танцювати по них, реіочучи й кричачи ч такою самою силою, як оце кричать усі вони» (с. 194).

80 Сонячна маната, с. 296.

161

заі ибель — lie загибель терору, страху, кари, загрози — і тріумф сміху, несерйозноси. п'яної вселюбовності.81

Заглянемо іще на хвильку до геніального «анахорета». Ми вже висловлювалися про його подвижництво й інфантильну етику. Розгляньмо його в ракурсі гротесковому. Ось як, із здивуванням й аналітичною професійністю, розглядає його Еліза:

Анахорет — рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замість традиційної анахоретської лисини, наслідку чеснот самозаглибленості,— буйне біляве, з рудим підпалом волосся; замість аскетичної блідості — чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленості. От тільки очі та уста... якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі, одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна.

Уста — половина скибочки оранжі, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кінцях закручується волосинками догори. І над очима — широке чоло, а під устами — гостре підборіддя з дитячою смішною вдавленою ямочкою.82

Звернімо тут увагу, що Руді зовсім не подібний на переобтяжених мудрістю й

невпинними духовними клопотам» і через те дещо імпотентних правнтелів-

благодійників Міста Сонця (про що нарратор Кампанелли зауважує з

вибачливим євгенічним розумінням) — навпаки, перед нами здоров’ячок -

отакий собі «Іванушка-дурачок» (прошу мені тут і надалі вибачити певну

гротесковість стилю щодо генія людства) — нібито якесь ледащо — а насправді

казкової сили богатир — який просидів чи то в лабораторії, чи то на печі свої

!2 років — чи то длубаючись в запічному поросі, чи то в якихось

мінеральчиках — і. коли настав його час, пішов на природу. А Природа — Фея,

81 Читаємо про суперечки і. нарешті, повпу перемогу карнавальної лінії Інараку: «Інарак роіколюг гься. Інарак гризеться. Інарак явно гине... Що значить бути проти терору? Це значить бути проти самого Інараку. Інарак с загроза, кара, страх. Інарак с залізна дисципліна. Інарак с революційний смолоскип, авангардний напад, перші блискавки бурі... А що с тепер правильне? Все переплуталось, перемішалось, якась фантастика, п’яний сонячний дзвін, несерйозність, дурна любонність — дійсно, якась просто неповажна дитяча емоціональність»,- Сонячна машина, с. 311>-320.

•s- Сонячна машина, с. 24.

162

якась ного дальша родичка, подарувала «Інанушці» камінчик.- не простий, а чарівний, щоб. так би мовити, людство ощасливити. Ну. він і ощасливив. Чого ж не ощасливити?

Однак повернімося до дещо експозиторнішої прози. Те. що м мав на увазі вище — виразні фольклорні структурні елементи, які легко співставляються. скажімо, з проппівською схемою казки. Наприклад, можна говорити і про «затворництво» принцеси (хоч і не в башті) — паралель до «затворництва» Рудольфа. Загубленим коронки Зігфріда — виразний елемент «зав'язкової» втрати чи нестачі (казкова і сама принципова «галісманнісіь» коронки: буде її втрачено — загине королівський рід83). Король-Меріенс не шкодує півцарства (і. е. півбанку) за свою фатальну любов. Принцеса ж висуває три завдання-умови (які за складністю не відрізняються від збирання пшона на залізному току).84 Як у казці — поцілунок героя міііяг або пробуджує принцесу. Далі, в результаті перипетій або підривної діяльності ворогів народу, принцеса — майже втрачена, майже потрапляє в «не ті» руки. Але в кінці кінців торжествують закони історичного матеріалізму (фікційного, розуміється) і принцеса разом з царством дістається «доброму царю» Інанушці. завдяки чи то камінчикові, чи то млинкові, чи то сонячній машині, чи то його доброті душевній — а злий недобрий цар «подає у відставку». Мені такий відвертий Винниченків «фольклоризм» натякає на саму поліморфно-гротескову й ігрову структуру фікційного світу роману (гра фікціями, пізнавання, модифікації і сплавлення знайомого і незнайомого). Та й сама «модернізовано-фольклорна» ідея млинка-машини говорить або принаймні натякає про «пир на весь мир» в кінці справедливого «воцарсния» Іванушки,

хз Але коронку не втрачено, її лише трішки подлубано. Один діамант пішов па ошасливлс-ння людства — і. може, не слід вважати мотивацією всіх наступних перипетій.

К4 Лив. також у В. Проппа, с. 303-332.

163

про н адувані вже «жирні» країни з молочними ріками, кисільними берегами.85 1 в цьому я вбачаю гру та гротесковий синтез прадавньої народної ідеї про царство вічного достатку і справедливості, ідей утопістів, марксистів, «поправленого» соціалізму самого Винниченка.

Назвемо ще кілька гротескових образів. Гротесковий «розклад» трупа написано, наприклад, на «нафарбованих, дегенеративно-расових обличчях» старої аристократії, «сухих лисих будяків», «препаратів».86 Гротесковими бачиться палац Сузани «пог аненька копія» Мертенсівського «гевала» та вміст її салону — «знаменитості», «королі», «зорі», «зеніти» творчості, «жерці краси»- «білі, фіалкові, ніжно-зелені, сіро-синюваті фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину» — і все це видається Максові «фальшивим, декоративним, мертвим, трупним».87 Як і неприродне вищипування волосся чоловіками на грудях з подальшим пудренням оних.88 І сама Сузана Фішер з «коров’ячими, темними, вогкими очима», «очима телиці» і молочно-матовим тілом89 є гротесковим, на мін погляд, образом. Скажу навіть більше, в її «теличності» мені відчувається натяк на майбутню сакрифікацію «на вівтарі» сонцеїзму.

85 Дуже влучно, на мій погляд, про фольклорно-символічну основу сонячної машини висловився О. Біленький: «Сонячна машина з погляду свосї розмірної правдоподібності внкликаг десятки здивованих запитань, та чи варто запитувати? Чому не прийняти її так, як прнймагмо ми чудесного млинка-самомолку Сампо, що його в фінській „Калевалі” виготовляє коваль-богатир, мудрий Ільмарінен? У Винниченкової Сонячної машини справді далеко більше спільного з цим епічним млинком Сампо, що „одним боком меле борошно, другим — сіль, третім — гроші", ніж з машинами Уеллса або Келлермана», див. «„Сонячна машина" В. Винниченка». у кн. О. Біленький, Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро», 1990), с. 126.

86 Сонячна машина, див. с. 103-105, 41.

87 Там же. с. 89, 92. 328. 330.

88 Про омнеїстичних жінок з цього приводу можна сказати, що вони дещо пристойніші -всьої о-навсього сукні з високими розрізами з боків і з таких матеріалів, що «пиптики» видать; а в разі необхідності (біскайної. зокрема) можна і роздягнутися — але принаймні ж Винниченко не примушує жінок нічого вищипувати! Ця занепадницька омнеїстична естетика буде переможена сонцеїстичною естетикою злегка задрапованого в прозорі тканини сильного здорової о. природної о. «невнщипаного» людського тіла.

89 Сонячна машина, с. 90. 91, 97.

164

Згадувані вище порівняння дійових осіб з тваринами і предметами мають також і гротесковий елемент — в усіх тих зіставленях «графа-нола», «графині-собачки», «монархістів-будяків» etc. etc. їх слід сприймати не так на рівні тропів, як на рівні нарративному, як засіб презентації «реальності» нарратором і презентації нарратора в тексті, його днстансу, іронії, амбівалентного ставлення. Наведу кілька таких коротких прикладів:

1) Широченна, дебела спина з пропітнілими лопатками (все пріють пан президент! [подумкова нарративна вставки А. Елленберга]) масивно і кругло, як лантух із мокрим піском [зовнішній нарратор], випинається над спинкою фотеля.40

2) Пан президент сидить рівно, строго й важно. М’ясисті губи ради свята злегка пофарбовані. В залі стоїть свіжий холодок, але на чолі пана президента, як ранішня роса на пелюстках рудої троянди, сріблиться дрібнорясний піт [нарратор іронічно надя/ас маску поштивості]. (Потіють, усе потіють пан президент! Усе душно їм [з позиції якогось зворуиіено-поиїтивого слуги -спостерігача]).9*

3) Руку він [Р. Штор] обережно тримає обіч себе, а в ній держить щось, наче мишу за хвостик, тільки блискуче, переливчасте. Він прямує просто на широкі, чекаючі, зелені очі й простягує до них руку з блискучою мишею І миша — коронка Зігфріда з нарративної подачі].92

Я вбачаю в таких прикладах онтологічне за наслідками перевертання з ніг на

голову понятійної ієрахії (у Бахтіна, при дослідженні середньовічної сміхової

культури, ідеться про перевертання топологічного «верху» і «низу»),

програмове утвердження амбівалентності фікційного світу роману. А на даний

момент можемо коротко підсумувати, що в образно-нарративній системі

роману елемент гротеску відіграє дуже важливу, на мій погляд, домінуючу,

роль.

90 Там же. с. 22.

91 Там же. с. 170.

92 Там же. с. 234.

165

І ше до одного момента хочу тут повернутися: до згадуваного више в контексті мелодраматичності та кінематографічності браку психологізму персонажів, який Зеро» вважає найбільшою з вад роману, співставляючи з «просвечинаюшими внутренностями» героїв JI. Толстого.93 Справді, читач зауважує, шо, хоча герої «Сонячної машини» виразно індивідуалізовані, їхні емоційні стани передано, навіть думки часто показано в декларативному вигляді statements, їм бракує психологічного виміру як психологічно-духовної еволюції, тонких мотивованих змін і переходів почуттів, відчуттів, світосприймання.94 Ми, безперечно, мусимо враховувати психологізм як критерій модерної прози, і цей вимір властивий, скажімо, таким утопійним творам як «Ми» Замятіна, «Чудовний новий світ» Гакслі та «1984» Оруелла. Однак поставмо собі запитання: чи можемо ми вимагати толстовського «просвічування» від гротескових за природою персонажів гротескового світу? Мені здасться, що цей брак мотивується і компенсується іншим -амбівалентністю, гротесковою присутністю в персонажі (Еліза, Мертенс, Р. Штор), групі персонажів (Високе Зібрання, Інарак), навіть суспільстві (той же омнсїзм) двійника, амбівалентного антипода, антитези, есхатологічного знаку загибслі-персродження, який у потрібний момент дає себе знати (з домінантою соціального (Штор) чи психологічного (Еліза), в залежності від функцій образу). Тому в гротесковому образі немає поступових змін, немає поступовості, плавності еволюції — в ньому є передусім катастрофа, прорив до антипода, альтернативне переродження.

^ М. Зерон. «..Сонячна машина" як літературний твір», с. 446.

94 Сам Винниченко відчувай це. Редаг уючи роман навесні 1924 p., він записав у щоденнику: «Початок роботи над ..CM" («Сонячною машиною»]. Туговато йде. Повисмикувались зубці коліщаток ч колеса психіки і. поки не з’єднаються всі. машина рипить і сунеться мляво». Щоденник, т. 2. с. 350. запис від 23-ю травня.

166

Б. Смі.х і сміхова атмосфера в романі Наступним напрямком цього розділу буде з'ясування динаміки фікційного світу «Сонячної машини» з точки зору гротескового дійства — карнавалу. А це означає — з точки зору сміхової та святкової. Тому дослідження провадитимемо в такій послідовності взаємопов'язаних аспектів: І) сміх, його роль, ієрархія та функціонування в романі; 2) свято в романі, його ознаки, параметри та атрибути; 3) святковість-карнавальнісгь часу в «Сонячній машині».

А почнемо із заданого вже колись питання: звідки все-гаки починається отой карнавальний переворот, розвал, катастрофа, тріумф? З квітневого бунту доти відданого пса Нептуна? З неповного успіху (повного неуспіху) свята Світового Конгресу? З оповістки Інараку над Мертенсом? З грози над Берліном? Із міміки світу — в замішанні та тривозі? їз сцени дикого захвату Високого Зібрання, коли Мертенс, жартуючи, доповів, що Інарак знищено, може, цей епізод натякає на непевність отої ніби-всепогужної ієрархії, на майбутній блискавичний розклад системи:

Ніколи ні брильянтова, ні яка інша парадна зала не бачила такого вихору, такого урагану радості й щастя! К чорту всякі церемонії, етикети, ієрархії!.. Гуркотять фотелі, блискають дужче за діаманти очі, потискуються руки, дрижачий, горловий, нутряний сміх виривається неохайними шматками, слона стрибають розтріпаними, неохайними грудками. Врочисту молнтовність розтоптано, розчавлено, виметено геть п'яним, розгонистим тупотом невтримного захвату.95

Чи вже з масових маніфестацій, вимог до парламенту, лег алізації сонячної

машини? — 3 усього того, і того, і того (може, за винятком пса Нептуна). Ці

знаки, зміни, «передбачення» подані акумулятивно, вони спроквола, повільно,

а згодом блискавично наростають і стають катастрофічними, не зворотними

Сонячна машина, е. 175.

167

тенденціями. Почнемо із сміху. Хто сміється, чому, з чого і як? Що означає і до чог о призводить сміх?

Сміється, радіє, пестить сонце: «цілує пекучо, благосно Велика Мати»,96 «сонце радісно червоним металічним полум лм горить на розчинених шибках...»,97 «сонце сідає, червоно регочучи»,98 всеохопно сміється: «сонце палюче посміхається і до своїх прихильників, і до своїх противників, старе, таємно-мудре, благісно-байдуже і благісно-любовне».99 Сміється грім «з реготом качаючись по небу всім тілом»,100 «небо грається блиск..вками, підкидається гирями, гуркоче велетенськими бубнами».101 Ось грізний есхатологічний сміх природи — передвіщаючи катастрофу, пришестя «месії»:

Спухле, темно-буре, понуро-п’яне лице неба все нижче та нижче присувається до землі. Розкудовчені, брудні, густо-сині патли хмар черкають об дахи велетенських башт і небошкрябів. З-під патлів скажено й грізно блискають косі, сліпучо-фосфоричні очі. І тоді все набухле, п’яне лице сласно, грізно реве, гарчить, клацає зубами, регоче металічним реготом.102

Корчиться лице людства, як у штукаря: сміючись і лютую їй одночасно

(цитовано вище).- як у родах або агонії. Сміється брильянтове сяєво

Мертенсової овальної зали: «це постійний захват, екстаз, внутрішній, ледве

стримуваний сміх вогнів. Це безупинна рухлива еманація радості, гордості й

могутності»103 — стриманий гордий сміх влади та могутності. Агоністично

сміється Макс полюючи на Мертенса з бомбою — смертним вселюбовним

сміхом (уже цитовано), диким реготом, «буйною веселістю» — над

збожеволілою в паніці біржі; сміються «радісно-люгі» очі Тіле. Сміються,

96 Там же. с. 221.

97 Гам же. с. 232.

'№ Там же. с. 233.

99 Там же. с. 372.

100 Гам же. с. 196.

101 Гам же. е. 207.

102 Гам же. е. 207.

^ Гам же. с. І6‘>.

168

шаліючи, члени Високого Зібрання, і Мертенс регоче з них: сяє п'яним захватом сонячного хліба, сяє вибачливо і передбачливо Рудольф Штор -«чудним сміхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим»;и'4 у грані «парочка сміється, і гола рожево-зелена від тіней жіноча рука пустотливо обнімає чоловічу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши її своїми грудьми».105 Сміється юрба, сп’яніла від сонячної машини: «юрбу місінь сміх... очі... проміняться, трусяться сміхом... Сміх, як горохом по барабану, дріботить по натовпу... Юрба вибухає реготом...»106 Грізно сміється юрба, вимагаючи рівності, вимагаючи поділитися добром і потіснитися -аристократичних кварталах: «це вже не мовчазні, хмурі, скупчені страхом обличчя, а блискаючі п’яним простором очі. роти, пороздирані мстивим сміхом. вузлуваті руки, зарослі груди. Це вже гудучий, грізний, ненпинний розлив»:107 сміється автор цісї роботи, добиваючи тридцять третю сторінку (смертельно-есхатологічно). Сміх — це сила і влада, як формульовано у сцені Макса і Сузани: «Сузана впустила свою зброю, свій сміх, свою насмішкувату ласкавість. Вона вибита з сідла цим бурним наскоком, цією п’яністю, сміхом. Макс сміетьс.ч, значить, він дужчий і вищий».10* Сміх — цс сила і свобода людського вияву, його антипод — поважна суворість, замкну і ic i ь, непорушність, ієрархія. Може видатися, що весь «онтос» роману побудовано на дихотомії поважного, серйозного, застиглого, ієрархічного — і смішною, амбівалентно-рухливого, анти-іерархічною. Скажемо, метафоризуючи М. Фуко,- дискурс сміху домінує в романі — проявляючись на всіх рівнях презентації фікційного світу — від природно-космічного, глобально-соціального — до індивідуального. Але такі «афоризми» вимагаюп, уточнення.

104 Там же. с. 225.

105 Там же, с. 221.

106 Там же. с. 397-398.

107 Там же, с. 413.

I0S Там же. с. 293.

169

Насмішкувата посмішечка Сузани — це щось інше. Стриманий сміх брильянтів

— також інше. Щоб мислити сміх як рушійний дискурс ромагу чи CBity. ми мусимо з'ясувати і визначити його як сміх гротесковий, карнавально-святковий — всенародний (або всеохопний); універсально-націлений; ссхатологічно-торжествуючий,- в якому святкусться і розігрується вссохопність катастрофи, загибелі — й народження, оновлення.

В. Сп.что і карншшл в романі.

! тепер ми приходимо до наступного питання: чи можна говорити про свято-карнакал в романі і про роман-карнавал (якщо ми доведемо, що феномен карнавального свяга центральний у творі)? Чи можна говорити про сонячну машину або добу цієї машини як про карнавал? Якщо так, то які стосунки, яке її співвідношення з не-святковим, не-карнавальним? Яка динаміка святкового — не-сняткового в романі?

Вище, встановивши, за Бахтіним, головні методологічні критерії, та досліджуючи природу, прояви, види та функції сміху в «Сонячній машині», ми вже говорили про катастрофічність чи есхатологічність гротесиово-карианального сміху. А також про «акумулювання», «нагромадження» есхатологічних «знаків» у романі -на природно-космічному (грізний тріумфальний регіт грози), глобально-соціальному (штукарська радісно-люта фізіономія людства, загроза війни), індивідуально-предметному рівні (повістка Інарак*.' і викликані нею заворушення, «забавне» полювання за Мертенсом) тощо. Ці «знаки» можемо назвати перед-карнавальними. На тлі згущення передгрозової, перед-катастрофічної атмосфери розглянемо ще такі явища: сам Світовий Конгрес з його арками, танцями, засіданнями, походами миру і т. і!., і святкове повернення Меріенса-претендента до Берліну з салютами, литаврами, церемоніальними військовими маршами. З точки зору святкової можемо нажічи Сніговий Конгрес офіційним святом, ієрархічним, бундючно

170

впорядкованим, радісно-важним, організованим згідно усіх соціальних норм і бар’єрів, це свято для вибраних (непомітної компанійки в тридцять душ -новоспечених королів на березі бретонського моря), тобто, попри всі поверхові офіційно-рожеві фрази про новий етап людства, воно с принципово нормативне і неальтернативне. Назвімо це псевдо-карнавалом. оскільки сама нладча структура намагається представити це свято як рушійне і величне перетворення, оновлення, ошасливлення історії людства, але яке по суті є останнім рожево забугафоргним кроком до закріпачення світу.104 Ще менше карнавальної святковості у салоні Сузани Фішер — тільки для вибраних, вищих істот, жерців краси — сховане від постороннього, особливі* плебейського ока — елітарне святкування. Але передгрозова атмосфера натякає, що офіційний псевдо-карнавал не врятує людство, що людство потребує оновлення, що соціальне перенапруження, перенасичення — вже на межі катастрофи і потребує іншого, справжнього оновлення і карнавалу. «Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасниці, Берлін».110 Напруження росте на всіх соціальних рівнях — кишить і гуде біржа, люто метушиться міщанська юрба, інаракісти ганяються за дичиною, «з ворі і фабрик і заводів виливаються бурхливі юрби робітників. Суперечки, сварки, навіть бійки. Пролетарем кафе й ресторани повні лайок, дебатів, вимахів мозолястих кулаків, гострих слівець, від яких струшуються реготом склянки на полицях».111 «Ох, буде люта буря!»- віщує природа. До кінця першої частини роману ця напруга досягає критичної межі:

Захід хвилюється, колотиться в середині себе... Державні апарати в скаженій напрузі тримають рамці велетенських механізмів, де страшним темпом гуркочуть розігнані сили. Одною дня не видержать — і на друзки, на черепки, на порох розлетиться

|<>у Сніговий конгрес і приїзд Мертенса. лип. с. !33 136, 143.

* Сонячнії машина, с 153.

111 Там же. с. 194.

171

культурний світ, загинувши під руїнами й залившися власною кров’ю.112

І те один цікавий момент, пов’язаний з Інараком. Доктор Р. Штор читає в газеті нову сенсацію:

Інаракісти висадили в повітря лондонську біржу. Загинуло тисячі мирних людей. Вибух був такої страшної сили, що на кілька кілометрів повисипалися з вікон шибки. У вікно одного помешкання (півкілометра від місця вибуху) влетіла в кімнату голова жінки, вбивши дівчинку.113

Придивімося до цісї картини та її функції. На мій погляд, цю газетну цитату

слід читати в контексті поетики гротеску і карнавальної есхатології. Це

радше космічно-есхатологічна чи «природна», ніж «реалістична» картина. Не

деталі й подробиці, а сам катастрофічний рух видається мені тут головним. На

корист ь гротескової бутафорності свідчить і дистанціювання топосу в Лондон

— і взагалі, берлінські інаракісти обходяться в «Сонячній машині» лише

грізними ловами, повістками, визволеннями і порівняно некривавими

фізкультурними вправами. «Навіть» оперний театр з Мертенсом вони не

встигають підірвати. Зате «літаюча голова» дає нагоду Фріцові жахнутися і

уяішги принцесипу червоно-золоту голову також в літаючому вигляді. На мій

погляд, гротесково-есхатологічний аспект тут домінує.

Але на цьому похмурному тлі народжується «казка», народжується

сонячна машина. Простежмо ж її генезу, ознаки та функції. Ще на початку

першої частини роману дізнаємося про поїздку Рудольфа Штора з метою

«зробити ревізію горам після землетрусу»,114 яка протривала трошки більше,

ніж заплановані два тижні. Однак, як зауважують помешканні графської

садиби, щось панові докторові сталося, (може, зустрів кого на тих синайських

горах), бо став він «якийсь дивний, а з лиця його наче сяйво йде», він то «з

112 Гам же. і\ 2 15,

113 Там же. є. 215.

114 Гам же. с. 31.

172

блаженною посмішкою ходить по хаті, як граблями, розчісуючи волосся пальцями, або сідас біля валізки й неначе п'яними, блискучими, посолонілими очима любовно длубається в якихось камінцях».115 Крім перманентно п'яного стану доктора Рудольфа, допитливий читач, відволікаючись час від часу на інші події, дізнається про те, що доктор щось варить — щось у нього «кипить у казанчику>•. А потім — і про тривалий піст анахорета, який починає турбувати оточуючих. Але ми з вами уже знаємо, що зварив доктор Штор і чим він харчується щодня. Підсумуємо найголовніші ознаки його етану і самопочуття — ідеться нам про вплив сонячного хліба, ґіого емоційний стан характеризується радістю, повнотою щастя, сп'янінням від щастя. Міняється саме ставлення до світу — воно стає підкреслено емпатичне («милі газети!»), вибачлива, любовно-іронічна посмішка не сходить з його уст. Він проходиіь по вулицях міста, по лісі, немовби пере-відкринаючи і переоцінюючи цілий світ з принципово іншої перспективи вільної і щасливої людини. І нарешті -перша публічна демонстрація. Я не буду тут зупинятися на вигляді і принципі роботи сонячної машини, ми це вже обговорювали. Зараз хочу звернути на такі моменти:

1) Смак сонячного хліба : «Солодкавий, дивно-хвилюючий, радісно-тужний дух випромінюється від тарілки». Смак — ось вислови Рудольфа: «я нічого кращого в житті не їв. Смак його не можна описати»; та пані Штор: «Г осподи, що за надзвичайний смак!.. Я готова з’їсти цілий центнер цього хліба».’16 Або скористаюся тут ще дещо пізнішими враженнями Макса, із-за їх емоційної виразності:

Йому тепер хочеться забігти під кущі, купись у найтемніїпу нору, і там, сласно гарчачи, жадно глитати цю ніжну, теплу, п’янючу масу. По тілі проходить золотий, п’яний дзвін. Дивно й

1.5 Там же. c. 82-83. З чою. за розміром «камінній», ми також лічн;и мося. іпо лісіан чи знайшов у горах доктор Рудольф не скрижалі.

1.6 Там же. с. 231-233.

173

моторошно: дзвенить усе тіло, дзвенить, як ударений серцем дзвін.

У голові — вихровий чад — радісний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.117

Тобто можемо говорити про ідеальний смак (смак, може, навіть не однаковий,

а смак ідеалу кожного індивідуального продуцента) і, я б сказав, наркотичні

параметри сонячного хліба -щось на зразок олімпійського нектару чи

божественної амброзії — таємнича, ідеальна, п’янка страва богів.

2) Зв’язок сонячного хліба із сміхом. Людина, що скуштувала його, п’яніє від захвату, вгіадас в піднесений, веселий, святковий настрій. Сонцеїстичні юрби демонструють «сяючі посмішки», «вибухи реготу» тощо.

3) Есхатологічна природа сонячної машини — адже геліоніт було знайдено після землетрусу. Після десяти років експериментів Рудольфу Шторові «сама природа прийшла на поміч. Грізна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям, але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гс-лі-о-ніт».118

3) Ще одне — дістаємо натяк, що і доля самого Рудольфа пов'язана з космосом, з усім світом: «хто знає, може, й він, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з’єднаний із тими величними, врочистими парадами народів...»119 1 в другому місці, з приходом чекістів і перед ув’язненням до божевільні:

Сонце з самог о порога хапає доктора Рудольфа в пекучі обійми, цілує в чоло, у примружені повіки, розхристані груди. Господи!

Що ж злого може статися з дитиною Великої Матері? Хто посміє торкнутися волосу улюбленого сина 77?120

1 17 Там же. с. 290. Звернімо увагу тут на «бджоляне дзижчання», яке можна трактувати і як більмг нам ліаиоме очмеління.

1,8 ї-.м же. с. 229.

1 14 " «м же. c. 13S.

120 Гам же. c. 260.

174

Тут я хотів би наголосити такі моменти: задана вибраність Р. Штора, маргінального, відлюдькуватого, калікуватого, кульгавого1-1 — бо під цією поверхнею знаходиться «космічна доля», прихована до чаї., надзвичайна сила. кровний зв'язок з сакральним — Сонцем, його призначеність на головну роль (як з'ясуємо, потім,- роль короля, коронованого юрбою, карнавального короля) оновленого ним суспільства (царства, якщо так більше іюдобагться).

Ці ознаки, на мою думку, ведуть нас до карнавально-гротескової поетики, і на даний момент слід буде з’ясувати хід, наслідки і суть сонцеїстичної о перевороту. Розг лянемо ного на цей момент саме н ракурсі свята. Як ми десь уже згадували, з благотворною підтримкою Інаоаку, сонячна машина «іде» в народ, поширюється. Незважаючи на заборон н:. інформаційну блокаду. «Берлін із кожним днем щораз більше та більші гуде дивною чуткою, хвилюючою казкою про Сонячну машину... наче хтось щодня підкладає та й підкладає вогню у вс-личезне черево велетня»122 Люди, яким ця казка потрапляє до рук, миттєво сонцеїзуються, люди, які дізнаються про неї, впадають в мрійництво, задумуються про життя:

І казка росте, гомонить, хвилює, не дає покою. Діловий, практичний, точний, скептичний Берлін починає пройматися легковажною мрійністю. поверховістю, недбальством, довірливістю.

Кізка залазить у затхлі, темні бюро й спиняє задумою руки найретельніших урядовців. Вона влазливо таємно шелестить по конторах, по всяких майстернях, по всяких установах, де сидять прикуті люди, навіваючи їм мрію про те, як прийде «вона» й розкує...

Вона всюди вносить нелад, заколот, непокій, незгоду, гризню.

Все, чого вона тільки торкається своїм химерним, таємним диханням, зараз же починає шумувати, розкладатись...І24

121 Я хотів би особливо наїолосити цю кульгавість, калікува ііст ь — як важливу «'печать вшш:х сил»

122 Там же . с. 317.

123 Там же. 318.

175

Ніякі репресивні засоби проти неї не діють — заборона, підробка геліонітового скла, фальсифікація інформації -сонячна машина виявляється гідрою-драконом, в якого замість одної відтятої голови виростає десять — «Сонячний дракон із тисячею голів».124 Вона гуртує, об’єднує людей, юрби стікаються до парламенту, вимагаючи лег алізації машини. Вона з’являється в армії, поліцаї на вулицях крутять корбу, а «юрба круг них танцює танець дикунів». І нарешті, розвалюється попереднє «королівство», і юрба коронує і носить на троні по вулицях нового короля, короля всеохопної маси, короля блазнів, карнавального короля сміху, щастя й оновлення, короля сонячної машини, нового ідола Рудольфа Штора: «посередині [натовпа] ледве рухається автомобіль, уквітчаний квітками, гірляндами зелені, обмаяний прапорами. Тріумфальний похід короля Німеччини, Рудольфа Штора, сьогодні коронованого на царство. Народ вітає його».125

В чому ж проявляється карнавальна основа сонцеїстичного перевороту? Гротескову природу сонячної машини і сонячного хліба ми вже, сподіваюся, з'ясували і довели. Підсумуємо тепер сонцеїзм, який нема сенсу «в которьій раз» переказувати, ми наголосили щойно лише найважливіші для нашого ракурсу аспекти. Які головні аспекти сонцеїзму?

1) Сміховий характер; переворот сонячної машини має характер веселої, безкровної, любовної і блискавичної революції, в його результаті запановує атмосфера радості, п’яного захвату (ми вже цитували про п’яний захват сміх юрби).

2) Всезаі альний, всеохопний характер, все суспільство втягнено у свято. Всі повинні прийняти сонячний хліб. Ті кілька, хто не приймають, змушені ховатися, забиватися по своїх норах, борючись за саме виживання

124 Гам же. с. 37 1.

125 Лип. Сон.ччна машшш. с. 374.

176

(прогодування).- вони принципово ненормальні та чужі карнавальному соціуму, вони — карнавально приречені (Сузана, Ганс Штор).

3) В результаті перевороту встановлюються нові людські стосунки — вільні й відкриті, антн-ієрархічні стосунки «сонячної рівності». По карнавальній «території» прокочуються веселі вакханалії переділу, перерозподілу, веселою погрому, знищення старого світу:

На вулицях у темних тісних колодязях — і прозорість, і блиск, і п’яність, страшенний безмежний простір... Розі ублено-щасливі і непорозуміло-сяючі, п’яно-розгорнені посмішки... А то нетерпляча поспішність, прожогливість, одстрілювання на всі боки здивованим захватом. Галасливі сп’янілі юрби з чорними коробками на спинах, із гітарами, мандолінами, флейтами, бубнами. Стіни вулиць, повтикувані головами, кивають, біліють посмішками.126

На тлі «експропріації» магазину одягу Ґольдмана вирисовується думка: «Грабіж чи жарт, чи так і слід тепер?»127 За переділом речей нас гас велике переселення. На час свої > панування карнавал не знає впину.

4) Ми вже сказали про рівність як зметення усіх ієрархічних суспільних бар’єрів у сміхових карнавальних стосунках сонцеїзму. І про рівність нових істот: людей-богів, рослин і тварин — в іронічному визначенні-гигулуванні Шпіндлера. Тут підкреслимо етичний аспект сонцеїстнчної рівності. В листі до брата Макс Штор формулює його як знищення праці-обов’язку і конечності (і в вузькому, і в заг ально-етичному плані); люди — колишні довічні каторжани виходять на волю:

Вони напівголі отарами :,ежать на траві... Вони не вірять собі: невже ні завтра, ні післязавтра — ніколи вже не муситимуть щодня... бігти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вільні, що ніхто їх за їхнє звято не покарає, не оштрафує, що їхні діти від цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на ліс, на траву і вранці, і вдень, і коли схочу іь? Вони,

126 Сонячна машини, с. 396-397, дії», також с. 398-399. Нема змої и цитувати і наьодити тут усі пі п'яно-радісні сцени.

127 Там же. с. 399. Думку про «хапання жриць кохання» ми уже -запитунали деінде.

177

як ліги, ні, як народжені на світ у дорослому віці [л/с!]. Вони зворушені до сліз... вони ж так нічого не знають, так вони мало бачили, їм же не було часу, вони мусили «працювати».128

Тобто, як ми вже згадували,- сонячне зняття Адамового прокляття, доба

золотого віку, Парадизу, сонячного достатку. І звернімо увагу на перемогу над

страхом, насильством і рабським обов’язком в системі людських і суспільних

стосунків сонцеїзму. Ще одним важливим елементом рівності виступає сам

сонячний хліб, його ідеальність — і тому рівність для всіх (хоч ми допускали

його «неоднаковість»). Підсумовуючи, хочу наголосити, що саме така

сонцеїстична рівність відкриває шляхи етиці вселюбові, любові до всіх, до

людей, до сонця, до світу.

5) Тілесний характер сонцеїстичного свята. Я вже говорив про «масові сцени» в романі, про загальну тілесність юрби — маси тіл — важливої дійової особи і сили роману. Сонячна машина звільнила тіло від рабства і нужди, вона розкріпачила його природну основу. Деформоване підневільною працею, приписами, умовностями і нормами, законами гноблення, субординації та продажу, тіло стало г=льним, оновленим, безпосередньо-природним, тіло в добу сонцеїзму немов скидає стару шкіру, всі малопотрібні лахміття — воно роздягається і підставляється всеможливим ласкам і пестощам вселюбовного сонця і всепестлнвої о людського кохання. Тіло ще несе ознаки минулого:

Кшпма кишить пролетаріат. Що за шкарубкі, погнуті, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративні зуби, злочинницькі очі, увігнуті потилиці, худі й синювато-бліді, як у трупів обличчя! Іспостерігає Сузана Фішер]129

Але це наслідки колишньої деформації; звільнене ж та оновлене тіло

мислиться у Винниченка як прекрасне — нехай ще не формою — але вже

прекрасне своєю свободою, щастям і безмежним відкритим рівно для всіх

Сонячна міішинч. с. 380-381.

Сонячна митнім. с. 386.

178

потенціалом творчості.130 Сонячна машина підкреслю*' кровний зв’язок людини і сонц>: («Великої Матері»), людини і природи.

6) Не викликає особливих сумнівів святкова ритуальність сонячної машини і сонячного хліба. Сонцеїзм можна схарактеризувати як геліоцентричний пантеїзм. Впадас в око не тільки згадане щойно відродження інтимних стосунків людини і природи, але і характер ритуалу, веселого сонячного жертвоприношення (трава+піт) у самому акті виготовлення сонячного хліба.

Підводячи тут підсумки, зазначу, що вже видасться доречним і можливим говорити про виразну святкову карнавальність репрезентованої в романі доби сонцеїзму. І додам, що ці, на мій погляд, каранавальні ознаки сонцеїзму ніскільки не суперечать розгляненому вище утопізмові. Специфіка Вмнниченкової утопії саме в тому і полягас, що показане карнавальне становлення, незавершенійсть, відкритий лімінальний горизонт утопії -близький до утопійносгі Сатурналій, утопійності карнавалу — свята (нехай і тимчасового) повернення і глибоко-досвідової о переживання золотого віку,- а не до, скажімо, застиглої, суворо-необхідної, непорушної і по суті ие-святкової класичної утопії. «Сонячна машина» саме тому і цікава, що погднуг утопійність і карнавальну святковість.

Але тут я передбачаю питання: а як тоді трактувати «жуйний» розклад суспільства, мертвий сонцеїзм? Оту нашу «дистонію» отваринення? І тут на думку спадають формульовані і розглядувані вище параметри карнавальної'і і та свята: 1) есхагологічність і амбівалентність, пов’язані з тимчасовістю свята, з безперестаністю процесу смерті-народження; 2) а по-друге, щоб не бути занадто абстрактним,- ідеться про природно-космічний циклічний час. В цьому ракурсі, на мій погляд, занепад і розклад літнього карнавалу-сонцеїзму

130 Хут згадуються ше його модерні етичні пошуки справжньої краси. Наприклад, Максіи трактат в облупленій кімнатні, розмова із проституткою (дочкою Наделін) наїалуюіь проблематику «Чудною епізода» та ін.

179

пов'язаний передусім із зміною пори року, настанням холодних, менше-сонячних осінніх і зимових днів. Величний карнавал природи закінчився -приходнії, пора сну, сплячки і очікування весни. Зацитую дуже характерні в цьому плані пейзажі:

1) Так, гак, кінчається літо — парк увесь у жовтих і червоних плямах, як у хоробі жовтяниці. Сизо-фіалкові кущі кричущим квачем урізались у групки рівних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво-синювате, недокровне.]іі [І в той же час загострюється і хворобливо увиразнюється процес соціального розкладу]

2) Білі мухи монотонно, вперто, безупинно обсідають дахи, дерева вулиці... М'яко зсувається день у ніч, ніч — у день. Сонце зникло, тільки часом коли-не-коли боком, низом, винувато пройде над Берліном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелясті хмари.132 [І в той же час спостерігається суспільна стагнація й апатія].

3) І от на білому, чистому савані з’явилися чорні, масні латки.

Сонце вже не ходить понад самим краєм обрію, рже не гнеться винувато, кудись поспішаючи, не визирає сердитоо червонопикою мачухою з-за хмаряних горбів. Весело розпих&ючи сиво-жовті кучугури, владно, ясно сідає на трон і робить свій об'їзд. І вітер уже не ганяється дурним цуценям за роями білих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає він поперед Великої Матері, розкидає її відзви на всі боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!133 [Натяки і передчуття сонцеїстичного відродження]

І саме цей момент, пов’язаний з карнавальною тимчасовістю, космічно-природіїоіо циклічністю134 видається необхідною ланкою для з’єднання наших утопійних чи карнавальних фаз (і нічого дивного чи парадоксального — адже ми говорили про карнавально-гротескове сонцеїстичне «оприроднення» людини, відновлення її кровного зв'язку з природою). 1 в цьому ракурсі видасться

131 Сіт.ччпч мчшшіч. с. '1)0.

132 Гам же. с. 500.

133 Там же. с. 501.

13-4 Дещо сл;юиіе шіхоюмія емеріі -народження. зими-літа виражена в романі співвідношенням січ ї ла-гемранн. дня-ночі. хоч і ж- ;л впрнсовусться, наприклад, в останній сцені нічного рейду в mraô іпіервенііи і переможною ранку-фіналу.

180

принципово невірною думка Г. Овчарова (нірн;і з точки чору історичного матеріал'зму):

Але чи зміг Винниченко встановити причину обумовленості! соціальних явищ природною закономірністю? Ні. бо й не можна цього зробити. І тому всі основні явища виступають перед нами, я«; випадок. А тому вони залишаються непізнані, являються нерозумними й незрозумілими для нас...

Чи розібрався ж Винниченко в природній -закономірності?

Те... ні. Він припустив абсолютну вищість, незмінність, вічність природніх законів, але природа за Вннниченком так само ■іепізнана. нераціональна, не піддасться урозумінню... Темна, фатальна сила доконечності! нависла над людиною й людством...

А фаталізм веде до тупиків психологічних, особистих, соці яльних.135

По-перше, природа в романі не фаталістична, а циклічно-есхатологічна, часовий иикл буття якої складається з пір року, періоді» смерті та відродження. Сам карнавал є по суті святом весняного відродження світу. І така природа, сподіваюся, піддасться нашому врозумініно. По-друїе, як ми уже сказали, «основні явища» або скажімо, рушійні фази роману (і па соціально-утопійній поверхні, і навіть на індивідуальній поверхні презентації персонажів) підлягають або, скажімо менш категорично, взаємодіють із природними, і зміна їх цілком обумовлена, закономірна, зрозуміла, сподіваюся, пізнана -сьме з точки зору елементарної, вічної, циклічно-космічної ЗМІННОСТІ Пріі’ОДИ.136 І тому «обрій» роману, потенційний обрій фікційного світу відкритий для майбутньою. Ми можемо справедливо передбачати гам усілякі кризи, усілякі «зими», усілякі модифікації взаємодії людини і природи — але і «весни» також, так шо я не вважав би цс ані фаталізмом, ані соціально-історичним песимізмом. Навпаки, така відкритість,

135 Г. Овчаров, «Винниченкова „Соняшна машина”», c. 1К7.

136 Тому нєльмилратуюча для М. Зерова анімованість і характеристичність пейіажів роману, які прямо співвідносяться з іншими планами романної дії, видасться чакономірноіо і пакт, необхідною для фікційного світу твору, адже не світ не байдужої об'с к іивпої природи, а світ тісної співлії природних і соціальних явиш.

181

на мою думку,- це радше «принцип надії». І «Сонячна машина» видається мені одним з найогггимістичніших і найсвятковіших в українській літературі.

Г. Дискурс свята й анти-свята.

І ще один момент слід розглянути перед тим, як закінчити цей розділ. Я хотів би поговорити про дискурс свята й антисвята. Я розумію метафоричність такої термінології та її «загально-природний», радше ніж соціальний сенс. Особливо цікавою видасться динаміка свята й антисвята в останній частині роману.137

На тлі зимової апатичної «сплячки» набирає сили і висувається «зимовий» дискурс монархістів на чолі з принцом Георгом. Я маю на увазі «зимовий» не лише метафорично — як жорстокий і холодний — а передусім «онтологічно-зимовий». Адже саме зк: .а і холод, менша мобільність населення дають йому можливість задумувати плани організувати контроль за людьми, вілновм ги і зафіксувати назавжди сіарий порядок, базований на страхові, насильстві, рабстві і пануванні «вищих одиниць». Я вже цитував деякі вибрані моменти з принцгеорі іївської версії «світлого» майбутнього для людства138. На даному етапі можемо ствердити, що його контр-утопійний дискурс є програмово анти-святковим, анти-карнавальним. Ось деякі моменти звернення г. зв. Друзів Ладу:

Рід людський перевертається на тупу тварину... Ми. Друзі Ладу, кличемо... до рішучої, героїчної, безмилосєрдної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до відновлення Ладу, Праці й Закону!... Кожний громадянин Берліна повинен завтра рано добровільно з’явитися до будинку рейхстагу для реєстрації... Мусять оджити фабрики, майстерні, всякі установи нормального життя. Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки відновиться порядок, нормальний лад і

137 Ми розглядали есхатологічні знаки в досонцеїстичну добу як перед-карнавальні передбачення. Розглядали вибухове псевдо-свято Світового Конгресу. Додам, що єдиним виразно анти-святковим моментом до появи сонячної маи. ті мені видасться теорія вічного порядку Ганса Штора (див. Сонячна машина, с. 20)

138 'Гам же. с. 46?.

182

людські засоби годування. Після того вона навіки повинна бути знищена... Коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тися* людей... ми... будемо розстрілювати всіх, кого знайдемо в помешканні, виключаючи дітей до п'ятнадцяти років, старих після п’ятдесяти років і хорих... Коли ж навіть розстріли нічого не вдіють, ми будемо бомбардувати Берлін і знищимо його в огні... Всіх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берліна, будемо вбивати на місці■ Від завтрашнього ранку всякий рух у напрямі від центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.

Всяка агітація за Сонячну машину, всяке підбурювання проти «Друзів Ладу» каратиметься смертю на місці.139

Серйозність, погрозливість, зброя, примус, насильство — показові елемен ти й

аргументи цього дискурсу антисвята. І закінчуються вони реальним показовим

бомбардуванням кількох кварталів Берліну — пекельним вогнем, погромом,

смертю.140 Але у світі, який уже зазнав сонячної машини, сонячного

карнавалу, навіть серед «зими» ^ей дискурс «природно» приречений. Бо

насувається весна,- і лчагно-весняний, святковий дискурс Вільної Спілки

Праці. Вище я вже розглядав презентацію цього дискурсу: святкову процесію

«молодих, веселих, співучих, граючих істот», уквітчану гіллям і квітками

жовто-зеленими прапорами, з сурмами, бубнами, флейтами. Розглядали ми і

маніфест.141 Цей дискурс можемо назвати програмово святковим. І1ач>" >

його елементи чи етапи — поїздка за паливом, масово-ентузіастичні

успіхи, свято «народження» електричного «віяла* над Берліном, відновленії.,.

виробництва на вільній, природній святково-ігровій основі праці.

Кульмінаційною точкою цього дискурсу с безсумнівно СВЯІО per se,

«грандіозне, колосальне свято» Сонячної машини. Спочатку розглянемо йоі о

роль і функції, так, як це презентовано в романі:

139 Там же. с. 476-478.

140 Див. там же, c. 4S8.

141 Там же. с. 519-520.

183

Свято — цс генеральний огляд сил. Це перший спільний, пов'язаний крок. Не розпорошені142 атоми збилися докупи к кам'яних печерах, не зігнане докупи обірване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцільне, поєднане живими нитками... Свято — це підрахунок енергії, готовності, відданості, з’єднаності. волі. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з’єднаної, пов’язаної, до одного напрямленої, радості.143

Крім оцінки свята як рушійної сили побудови нового творчо-омнеїстичного

ладу, зауважимо не тільки єднаючу роль свята, але й організуючу функцію.

За допомогою свята мислиться уже не попередній, карнавально-природний,

космічно-циклічний сонцеїзм, що бенкетує сонячні карнавали влітку і

розлазиться по норах на зиму,— йдеться уже про таку організацію свята-

соціуму, де буде подолана його природна тимчасовість і циклічність.

Подолана організацією. Але організацією на нових перетворених природно-

людських засадах свободи і рівності.

Нема ніякої змоги детально описувати десятисторінкове свито Сонячної

машини.144 Виділимо лише найважливіші з огляду на напрям нашого аналізу

моменти: 1) масовість, навіть всезагальність святкового видовища; 2)

перенесення ритуальною святкового дійства з міста на природу; ритуальна

організація простору, гармонія: сонце, Велика Мати, сакральний центр

універсуму,- рукотворна гора серед поля, на яку поставлено «Ковчег?

Жертовник?»145 — велетенську сліпучу Сонячну машину; 3) гіперболізація іа

гротеск дійових бутафорних «фігур» свята-вистави: страхітливих потвор-

представників минулою (наприклад зросле двома різнорідними половинами,

двоголове, чотирируке розп’яте тіло Нерівності та ін.); 4) виразно-карнавальна

презентація Сонячної машини як джерела амбівалентною відродження: вона

142 У виданні 1989 р. «нерозпорошені», одна з численних помилок.

143 Сонячна машина, с. 542.

144 Там же. с. 543-553.

145 Там же. с. 543.

184

приймає н себе всі потвори і страхіття минулого і спалює, перероджує їх у смертельно-живлющому сонячно-святковому сакральному вогні: 5) всеохопний екстатичний і амбівалентний (екстаз жаху і захвату), кризово-лімінальний характер дійства, яке пронизує і втягує в себе всіх, і учасників, і глядачів; роль проповіді та співу як елемент видовища:

А гімн росте, густішає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розідраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на коліна, різати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.146

І в цей святковий екстаз драматично вривається страшний «дискурс»

антисвята, мільйонова повітряна армада інтервенції Східних Країн — ефектний

поворот, напружена динаміка Винниченкової о фікційного світу. Мені це

есхатологічне, майже космічне вривання антисвята і таке, а не будь-яке інше

закінчення (скажімо, «природне» закінчення, затихання, розходження глядачів

etc.) видасться закономірним і необхідним у гротесковому світі «Сонячної

машини». Знайома карнавально-гротескова амбівалентність загибелі -

відродження, захвату — жаху, динаміка свята — антисвята доходить

кульмінаційної точки.

Розв'язка нам уже відома. Зверну тут увагу на виразну гротесковість

сонцеїстичних засобів боротьби з окупантами:

Є інша зброя, у нас є найдужча за всі газові й промінні артилерії гармата — Сонячна машина, набита приязною веселістю духу й любов'ю до наших бідних ворогів. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселістю, мої панове! Ніякого опору, ніякого саботажу, виконувати всі розпорядження, слухатись усяких безглуздих і жорстоких наказів. Зносити село? Будь-ласка! Вертатися до порожніх магазинів? З охотою!.. Ніяких насмішок, глуму, потайної зловтіхи, захованої злості. Щиро, ясно, весело й любовно до найбрутальніших заходів противника. Панове, це найстрашніша

14<' Гам же. с. 551.

185

'броя для цих людей із смертоносними газами. Ви вчитайтесь у лідозву: вони так само, як нашого збройного і всякого іншого опору, бояться Сонячної машини,147

І. очевидно, мусимо згадати винайдену Мертенсом другу грізну зброю для

боротьби з загарбником — «непревзойденниї» красоти юних сонцеїстичних

валькирій. Всі антисвяткові серйозні спроби повернути старий лад в зародку

приречені на «весняний» провал:

Відновлення старого ладу? Та це ж комізм, оперетка, фарс, а не відновлення. Гомеричний регіт котиться по всьому Берліну. Боже, які ідіоти: «всім вертатися на свої старі місця». Та будь-ласка!148

Отже сміхом, щастям, любов’ю (на всіх рівнях), святом, грою перемагаються в романі страх, похмурість, ненависть, смертельна загроза антисвята. І вся інтервенція перероджується у святково-карнавальному горнилі Сонячної машини.

А що ж далі? — спитають читачі цієї роботи. А далі — ура! — вікторія! І Рудольфа Штора з Елізою-Пожежею благословляє юрба, і «рожево-золоті пальці Великої Матері». А ще далі — післямова П. Федченка. якою може насолодитися засолоджений читач. А ще далі — літо, осінь, зима, і так без упину. Але на майже-реальному, лімінальному обрії грізно видніється кінець оцієї роботи. Тож поспішімо туди, ласкавий чительнику!149

147 Там же. е. 567-568.

148 Там же. с. 575.

149 І ше кілька обіцяних слів про визначення А. Кравченка, який вважає «Сонячну машину» антнутопісю, романом-застереженням (Див. А. Кравченко. «Журнальна критика 2()-х років: тенденції методології» у збірнику 20-і роки: літературні дискусії, полеміки ІКиїв: «Дніпро», 1991), с. 171-211]). Про застереження говорили і критики 20-х, у зв’язку із зображенням омнеїзму, натякаючи на можливі переродження Мертенса в Гітлера etc. Абстрагуючись від 1920-х pp., скажу, що головним моментом, де зосереджуються усі або принаймні більшість застережень, вилаються стосунки і взаємодія індивіда та юрби. Психологія юрби, її ейфоричність, тотальність, ідолопоклонство й ідолотворення с головним застереженням. 1 ІІЯ проблема подана, але не вирішена і не наголошена до центрального рівня в романі. Серед найвиразніших в цьому плані моментів твору можна назвати роздуми Мертенса: «Самі мільйони вічно потребують деспотизму. Деспоти не родяться — їх робить і творить юрба... І, зліпивши із звичайнісінької людської глини ідола-деспота, вона вимаїаг від ньою всіх ідольських деспотичних рис...» (лив. Сонячна машина, с. 201-202); зауважмо ейфорію юрби при появі Мертенса в оперному театрі (с. 208): реакцію юрби. її ставлення до Р. Штора: «Юрба вже

186

Тільки іще раї поставмо вихідне запитання: чи можемо ми говорити про і ротескоиіс п» і карнавальність роману в цілому? Думаю, що так. І поруч із

побачила ідола, нона вже готова молитися перед ним і складати йому жертви» (с. 376). В листі до Рудольфа «на деренню» Макс описус, шо портрети генія людства поширюються і продаються по всьому Берліну, шо готується його тріумфальний в’їзд до столиці (с. 384). В нео-соннеїстичну добу відповідальна роль ідола цілковито покладається на доктора Рудольфа: «Рудольф Штор не може не знати, не вміти, не пам'ятати... Ідол? Ну, що ж — це пуповина, без якої не родиться нове людство. Ідолів розбивають, як тільки помітять, що вони з такої самої і липи, як і псі? Ну, що ж — лучче бути розбитим ідолом, ніж цілим горщиком» (с. 535-536). Зі адаймо також негайне засідання Спілки Вільної Праці в час інтервенції: «він с той, на якого

з дикунським довір'ям дивляться очі всієї зали, навіть очі тих, які знають же найкраще, що він

— не ідол» (с. 565). В кінці роману «потік тіл підхоплює ідола р^зом з авто і везе його разом з тріумфальним походом» (с. 610). Можна тут також додати, що і власний політичний досвід В. Нинничснка в добу революції в Україні був пов'язаний з подібними моментами ейфорії мас. ідольського авторитету, ідольської відповідальності, і. врешті, скидання ідола, який не спрандав надій юрби. І відношення нарратора до ідолотворчої юрби в романі можемо в цілому схарактеризувати як іронічно-розуміюче.

Гема індивіда та юрби стане центральною у Винниченковій концепції «акордизму» в неопублікованому романі «Вічний імператив», в якому фігурує «светлая личность» професор Брон (своїм «сідластим чолом» нагадує Мертенса) та король Франції Франсуа III (sic!), а також мільйонери, фашисти та чекісти — все це див. у монографії С. Погорілого Нсопублікоиапі романи Володимира Винниченка. с. 40-67. Використаю кілька цитат, наведених у моної рафії, які ілюструють Винниченкове трактування теми юрби. В романі деформована соціальними умовами маса представлена як «Іванище»-молох:

Іванище — цс велетенське Страховище з мільярдами клітинок, найскладніших оріанів. всевидющих очей, всечуючих вух. всесутнє. всемогутнє, всежорстоке і всеблаге. всеметиве і всемилостиве. всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота.

Воно є джерело життя і смерти людини. Без Іванища нема нічого, порожнеча, нулі., (с. 43 монографії).

«Іванище» нівелює, воно пожирає людські «я», ненавидить людські одиниці, це

Оі илне. величезне страховище, що обросло дивною щетиною... Ах, та це ж не щетинки, а кінчики людей, кінчики голів, рук, ніг, ... це колосальна збита маса людських тіл. І ця паша, і ці ямнч>чі. і ці лапи, все це — люди, люди. люди. А це жалюї ідне. крихітне, голе жабеня, це «я»? Такий крихітний, такий мізерний згусточок, а як від нього віє цим жахом перед страховищем (с. 50).

«Іванишу» Винниченко протиставляє закон «вічного імперативу», закон «акордизму»— спосіб життя, базований на повній природній гармонії «Я» та «Ми» та на харчуванні лише сирою рослинною їжею. Земля на цей раз фігурує в романі як «Велика Мати» (sic\). Ось як професор Брен просвіщає його величність Франсуа III:

Інтереси нормального індивіда... та інтереси колективу зовсім не протилежні...

Навпаки, як і всі інші сили в людині, так і ці дві, завжди намагаються бути в гармонії, в поюдженні одного з одним... Інтерес колективу стає настільки особистим інтересом, що відділити себе від колективу вже немає можливості (с. 52)

Але повернімося до з'ясовуваної нами карнавальності «Сонячної машини» — адже карнавал — показово масовий феномен: тріумфуюча маса-стихія є його головним рушієм і счбстрагом. Том\ застережливі анти-утопійні натяки розчиняються в романі у святковій атмосфері, повній захвату, ейфорії та масового оптимізму.

1S7

виясненими вище лініями утопійних соціумів, морально-етичної доктрини, співдії контр-утопій в романі нирнсовусться лінія карнавального свяга і сміху. І саме вона, з її поєднанням різнорідного і протилежного, t її амбівалентністю відмирання та народження, з її синтезом біологічного, космічного і соціального часу, з її програмовою незавершеністю г тою мотивуючою ланкою, яка дозволяє зв'язати і синтезувати всі ці лінії-рінні роману в одне, насичене динамікою і зміною дійство-видовище, що затягуг у свій святково-карнавальний вир читача.

V. Висновки, підсумки та перспективи

1. У цьому заключному розділі я ставлю перед собою кілька завдань. Перше -ще раз коротко підсумувати те. що було пророблено в попередніх розділах.

У першому розділі я спробував виробити методологічний апарат дослідження «Сонячної машини» як утопійного твору. Я намагався показати, що для вивчення утопійних творів необхідне поєднання історико-літературного і а соціологічного підходів. Для з'ясування історико-літературного контексту я розглянув основні значення терміну «утопія» та головні ознаки утопії (часово-просторова трансцендентність й альтернативність); коротко окреслив основну проблематику й напрямки історичного розвитку та тематики утопій.

Для поставлених цілей цієї роботи було прийнято й обгрунтовано ширше трактування терміну «утопія». Літературна утопія (приймаючи до уваги думку, що утопія чи утопійність можуть проявлятися на інших рівнях-ідеологічному. теоретичному, політично-практичному) визначалася як такий літературний твір, в якому соціальна альтернативність і трансцендентність с центральними тематично-ідейними елементами. У з'ясуванні цієї центральності підкреслювалася історична детермінованість і роль читача. Термін «літературна утопія» характеризувався як родове поняття, яке включає піджанри «утопії», «антиутопії», «днетопії», в основі розрізнення яких лежить ціннісне ставлення фікційного альтернативно-трансцендентного світу до реальності, з якою він співвідноситься і взаємодіє.

Для розуміння ширшого контексту утопійних творів було використано соціологічний підхід, сформульований у працях К. Мангайма, Ю. Габермаса, П. Рікьора. Головними соціолог ічними категоріями в цьому аспекті є поняття «утопійного мислення» (мислення соціальної групи, що, знаходячись на

18і)

маргінальному або не-центральному становищі соціальної ієрархії, сгавигь собі за мету змінити ми підірвати існуючу ієрархію та стан речей), утопійного дискурсу (дискурсу цієї групи) та контр-утопійнпх дискурсивних стосунків суспільства.

Поєднання літературно-історичного та соціологічного підходів дозволило у другому розділі переглянути домінуючі н наявній критичній літературі визначення та характеристики і висунути свою версію трактування утопійності «Сонячної машини». По-перше, на відміну від попередніх критиків, які трактування утопійності починали від образу сонячної машини, я спробував охарактеризувати часово-просторові стосунки твору як трансцендентно-альтернативні, тобто утопійні, а також інтерпретувати фікційний соціум Винниченкової о роману як ряд жанрово-тематичних фач: анти-утопія, дистопія та утопія. По-друге, я намагався показані, що утопійність роману може з’ясовувати на рівні формулювання Винничепком альтернативної морально-етичної доктрини «природної» людини та природною людського співжиття — на противагу сучасним соціальним стосункам — деформованим і чужим справжній людській природі. По-третє, я намаїався показати, що конфігурацію та взаємодію дискурсів у фікційному соціумі а також формулювання, вмотивування та реалізацію «версій» майбутньої о в романі можна розглядати як боротьбу контр-утопій. Однак було з’ясовано, що жанровий (з точки зору утопійних піджанрів), ідеологічний і а дискурсивний аналіз ще не дають змоги пояснити і вмотивувати динаміку фікційною світу «Сонячної машини» як цілого.

Тому у третьому розділі я спробував пояснити цю динаміку носійкою карнавально-гротескового видовища. У першій частині було доведено, що презентація фікційного світу «Сонячної машини» є виразно візуальною, «кінематографічною» (в цьому стилістично-нарративному сенсі); що баїатсіво

190

нарраіивних прийомів показує тенденцію до автономізації персонажів та об'єктів від нарратора роману. У другій частині, застосовуючи визначення та підхід М. Бахтіна до аналізу явищ середньовічної сміхової культури (з певними застереженнями і в точно окресленому контексті), було з'ясовано: 1) гротесковий характер персонажів та об’єктів роману: 2) сміхову та святкову атмосферу роману — на основі вивчення презентації, ролі та функцій сміху і свята в романі; 3) карнавально-гротесковий характер сонячної машини та сонцеїсіичного перевороту; 4) мотивацію соціальної динаміки роману її взаємодією з природно-циклічним, карнавально трактованим (як амбівалентний процес смерті — відродження) часом; 5) амбівалентну динаміку дискурсів свята й антисвята в романі.

Таким чином, загальний висновок цієї роботи — характеристика «Сонячної машини» як «політематичного» роману, головна риса якого з'ясовується синтезом утопійності (втіленої на тематичному, ідеолог ічному та дискурсивному рівнях) та карнавально-гротескової поетики.

2. На даний момент я хотів би з. ально, не претендуючи на вичерпність, окреслити можливості розгляду утопійної теми в українському контексті. Це дасть нам змогу подивитися на «Сонячну машину» як на твір, що, попри всю його унікальність, з'явився в інтелектуальному, культурному та політичному середовищі, якому зовсім не чужа утопійність. 1 поява Винниченкової утопії не є чимось дивним, а скоріше вписується в тенденції розвитку української літератури.

На мій погляд, розгляд українського «утопізму» радше в ідеологічному, ніж літературному плані, можна почати з українського романтизму. Інтерес до фольклору, ідеалізація «народу», його минулого — має певний утопійний елемент. Я б скапів навіть, що перші кроки української літератури на

191

початку XIX ст.. український літературний дискурс того часу можуть мислитися як утопійний — як сподівана в майбутньому, вимріювана, проектована література (своя. інша, ніж неликоросійська-імперська) — як передбачувані в перших нечисленних «ластівках»-альманахах «солов'ї». Можемо говорити про уторійну візію слов'янської федерації в документах Кирило-Мефодіївського братства, про месіаністичні впливи Міцкевичевих «Книг пілігримства польського» на «Книги буття українського народу». Навіть у Шевченка образ України-«саду», оновленої землі без царя, без ієрархічної структури, де буде «син, і буде мати»- натякають на утопійний елемент (детальніше про образи ідеальної спільноти див у кн. Г’р. Грабоїшча «Шевченко-міфотворець»1). Утопійні елементи прослідковуються, на мій погляд, і в Кулішевому хуторянстві, з негативною оцінкою суп ного і марної о міста та ідеалізацією «природного» життя. Франкова повість «Захар Беркут» також дає підстави говорити про намагання письменника з дидактичною метою створити візію гармонійне! общини минулого, де громадські інтереси домінують над особистими. Тобто можемо зауважити, що утопійні елемен т не чужі українській літературі та ідеології.

В російській дореволюційній літературі з’явилося кілька уіоііійних творів, серед яких можна передусім назвати (починаючи не від Радіщева) Н. Чернишевського, «Вечер в 2217 году» Н. Фьодорова; «Земля», «Республика Южного Креста» та ін. В. Брюсова; «Через полиски» С. Шарапока; трилогію «Творимая легенда» Ф. Сологуба; «Красная звезла» й «Инженер Мзнни» Л. Богданова. Дуже популярним були переклади Е. Белламі. Перекладено було Т. Кампанеллу, У. Морріса, Г. Уеллса, Р. Оуена. В кінці XIX на поч XX сі. в

1 Дин. розділи «Ідеальна спільнісп. і суспільна структура», «І/іеалі.на снілі.нісп. і суспільна структура як універсалі.на модель» у книзі Шевченко як міфотворець (Кмїіі: "Радянський письменник». 1991). с. 87-1 17.

192

російських перекладах виходили наукові розвідки Ш. Рішс, А. Кірхенгайма, А. Фойї іа, присвячені уюпійній літературі.2

В контексті української літератури справді великий інтерес і попит на утопійні, фантастичні твори помічаємо у двадцяті роки. В цей час в українському перекладі виходять «Тунель» Б. Келермана, «Залізна п’ята» Дж. Лондона. «Червона зоря» А. Богданова та інші. Серед перших українських фантастичних та утопійних творів О. Білецький згадує оповідання Сандро Касьянюка («Нова утопія», надруковане в «Шляхах мистецтва», 1922, N- 2 та «Машинне весілля» — в «Культурі і побуті», 1925, № 12), який виявляв задатки «українського Уеллса»-\ але нічого більше не надрукував, а також «Фаіп ас і ичне оповідання» І. Сенченка (1923). Сенченкові, на думку Білецькою. бракує фантазії, його оповідання засерйозне для пародії, «а для серйозною твору... надто насичене елементами пародії».4 В 1925 р. вийшов утопійно-фантастичіїий роман «Останній Ейджевуд» Ю. Смолнча, в якому автор намагався зобразити протистояння соціалістичної республіки та імперіалістів, що готують інтервенцію. В кінці 1920-х на поч. 1930-х Ю. Смолич написав цілу низку фантастично-авантюрних романів: трилогію «Прекрасні катастрофи» (1928), «Що було потім» (І933; продовжує дію першого роману), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1928); а також роман «Четверга причина» (1932). На початку 1930-х виходять романи «Ідуть роОотарі» В. Владка (1931). «Суддя Рейтан» М. Паньківа (1931), «Червона ракета» П. Лісового (1932).5

— Лин. передмову В. Шестакова «Зволкщня русской лнтературной утопии» у збірнику Вечер в 2217 /оду. Русская литературная упитий (Москва: «Прогресс», 1990). с. 5-21.

3 О. Біленький. «Прощ взагалі й наша проза 1925 року».- У кн. О. Білецький, Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро». 1990). с. 77.

4 Гам же. е. 77.

-s В. Положім. «Погляд із минулого. Спроба стислого нарису з історії української радянської фантасінмі". У іб. Подорож бе:> кінця. У світі пригод і фантастики. Історія і поетика жанрів (Київ: «Радянський письменник». 19S6). с. 167-178.

193

В російській літературі 1920-х і 1930-х найбільш помітні утопійні га антиутопійні твори: «Трест Д. Е.» та «Хулио Хуренито» 1. Еренбурі а. «Ос гро в Зрендорф» В. Катасва. «Крах республики Итль» Б. Лавреньона. «М кч-М »нд» М. Шагінян, «Азлита» А. Толстого, «Страна Гонгури» В. Ітіна. «Грядущий мнр'> Я. Окунева. «Борьба в зфире» А. Бєляева. «Через тисячу лет» В. Нікольської о. «Земля счастливьіх» Я. Ларрі, «Путешествие моєю бра га Алексея в страну крестьянской утопии» А. Чаянова. «Мьі» Є. Замягіна.

Дещо детальніше, ніж у простому переліку, я хотів би зіставити чотири твори в українській літературі 1920-х рр.. в яких цікаво, при зіставленні з «Сонячною машиною», проявляються утопійні елементи. Це повість «На уходах» А. Чайковського (1921), «Санаторійна зона» М. Хвильового (1924), «Майстер корабля» Ю. Яновського (1928) та «Ще одна прекрасна катастрофа» Ю. Смолича (1930).

Повість «На уходах» (абстрагуємося від її західно-української о контексту) цікава тим, що вона репрезентує цікавий зразок підліткової дидактичної літератури і мас елемент ретроградної (ідеалізус минуле) утопії, де дидактичний образ ідеальної громади вплетено в цікаве історично-пригодницьке тло. Велика група уходників (500 чоловік) вирішу* назавжди покинути Канів, де їх нещадно обкладають податками, і заснувати к степу укріплене, ні від кого не залежне поселення. Уходники обирають голову громади (найдосвідченішого старого Кіндрата Муху), прибічну раду і отамана (Журавля). За чотири роки поселення, переживши найважчі часи колонізації та будування хат і укріплень, стає на ноги і багатіє: «Уходникам жилося добре. Не було тут ні бідних, ні багачів, не було ні голодних, ні голих, не було дармоїдів чи лежнів. Правда, кількох прогнали з села — хто не хотів старшині підкорятися».6 Земля в поселенні та всі вироблені продукти — спільні. На

6 А. Чайковський. «На уходах»,- У км. А. Чайконськмй. Понісші (Лі.иін: "Каменяр». І9НУ). с. 1X2.

194

кожну сім’ю видається товарів і продуктів залежно від її розміру. Решта відклала» іься про запас, на випадок неврожаю, або йде на продаж.

Кожний уходник мусив робити, що йому казала старшина і що хто міг. Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра... Кожний робив для всіх, всі для кожного... всі любилися взаємно і один одному допомагали, я що всього було досип., то не було причин для сварок і колотнечі. Дрібні непорозуміння вирішувала старшина, і її мусили всі слухати.7

Єдина проблема, яка виринає перед поселенцями в майбутньому — це поступове

зледащіння в «тепличних» комуністичних умовах і розніження після успішних

оборонних операцій проти татар. Про це головним чином і турбується головний

герой твору. Тарас Партнченко, за заслуги якого «перед родиной» прижиттєво

поселення було названо Тарасівною. Повість видається цікавою з нашого

огляду саме неприхованим, але вплетеним в пригодно-авантюрницьку канву, а

тому читабельним (з прицілом на підліткову чи юнацьку аудиторію)

дидактичним угонійним елементом, роль якого зводиться до захаро-

бсркутоної о с твердження та глорифікації громадських цінностей та інтересів.8

Після цього твору видається «стрибком» братися до «Санаторійної зони» М. Хвильового. Я не збираюся вичерпно характеризувати цю тонку і

7 Там же, с. 237.

8 Варто туї долати про згадувану мами в попередньому розділі казку (брошуру-метелик для селян, надруконаиу у Відні в 1875 p.) С. Подолинського «Парова машина». Події казки відбуваються в жнива 1874. Головного персонажа Андрія Запорожця калічить парова молотарка, і в стані шоку він галюцинує і бачить нове життя в Україні за якихось 20 років. Поступове зростання незадоволення селян та зріст їх свідомості призвели до «квазі»-козацько-і айдамацької революції, що по-іачася на багатих традиціями землях Подніпров'я. На бік повстанців перейшли солдати. В j *зультаті пани або були знищені (ті, що чинили опір), або вислані за межі України. Всі фаб; и. машини, панські та державні землі було усуспільнено і передано у власність громаді- Оси ьим чинником політичної організації нового ладу стали громади (сільські та міські), які » .рають представників на вищі рівні влади, але всі важливіші питання вирішують на зборах. Працюючи на спільному полі, люди отримують частину урожаю, залежно від потреби (кількість дітей etc.). Частиною продукції громади обмінюються між собою, щоб отримати все необхідне. В нових умовах було створено досконаліші та безпечніші для людей механізми, всі мають змогу вчитися, було побудовано нові просторіші та зручні будинки. Немас армій, юнаки тренуються, вчаться їздити верхи і володіти зброєю. 1 що особливо цікаво, майбутні українці визначають себе як рівноправні козаки (як соціально-етнічне самовизначення). Тобто масмо в цьому творі футуристичну утопііпп козацьку візію. на відміну від більш поширених ретроградних (відсунутих у мннуле).-Див. С. Подолинський. «Парова машина». Вибрані твори (Монреаль: Українське Історичне Товариство. 1ЧЧ0), с. 11-28.

195

багатошарову повість, яка заслуговує монографій. Зверну увагу лише на головні проблеми, іцо виникають при зіставленні твору * у і опійними параметрами. По-перше, «Санаторійна зона», на мій погляд, в цілому повинна розглядатися в комплексі з оповіданням «Я (Романтика)». Головним ляйтмотивом. що проходить через оповідання до повісті, можна назвати процес розкладу, фрагментації особистості. В «Я (Романтиці)», понрп всю роздвоєність і психічну граничність персонажа, ще можемо відчувати його когерентно (зв'язно, англ. coherent), як особу, принаймні здатну зіадуваги і мучитися спог адами, тоді як в «Санаторійній зоні» бачимо процес розкладу, при якому особистість втрачас відчуття світу, втрачає свою ав тономніс и>. відчуття кордонів себе і світу, доходить до повної фрагментації та до сприйняття довколишнього як фантомів. З точки зору утопійності я 0 виділив кілька моментів. Перше — не зона як певна соціальна структура, друїе -співвідношення зони із зовнішнім світом (включаючи проблему простору), трете — проблема часу в контексті презентованого світовідчуття. В першому ракурсі можна було б поставити запитання про те, як потрапляюп> мешканці зони туди (напр., по знайомству — версія анарха, метранпажа), з чоі о складається соціальний апарат або «персонал» зони — адже його по суті не видно, показово нема лікаря (лише дзвенить лікарів сетер на протязі поніс і і), хто такі оті санагорійні стрільці і що (кою) від чого вони бережу п, (майно зони від бандитів) і санаторійний дурень (роль якого — крик «іоски» «за невідомим життям, яке мчиться до невідомих обріїв»1'). » чому поляїає су II. санаторійного «оздоровчого режиму» — в розпорядку-регламеїп ації дня, в набиранні ваги; в процесі обездуховлення, машинізації (на що нарікає анарх, безгрунтовний романтик10); ‘ комунікативно-духовному безвиході анарха, який,

^ М. Хвильовий. «Санаторійна зона». Тпорч в п’ятьох томах (Нью-Йорк — Палпмор — Торпіпо: «Смолоскип». 19X0). т. 2. с. 109.

10 Там же. е. 80.

196

утікаючи віл плебсу, завжди потрапляє до санаторійного дурня? В другому ракурсі можна, на мій погляд, звернути увагу на просторову дезорієнтацію в людини в «Санаторійній зоні». З одного боку «зона на краю світа», з неї відкриваються Ґралгайські межі (комбінація загірніх озер, загірньої туманної безвісті, граальської святості, і алтайської азії дегенерата з «Я (Романтики)») і «воістину прекрасні далі», з крапкою експериментальної ферми, якісь поселки. місто з в'язницею, електростанція, обсерваторія, кипіння індустрії, аероплани. Але раптом читач відчуває відсутність людей — безлюдність, і алкшинаторність того позасанаторійного світу — «оази закинутого і орода»(пограпляючи туди, анарх проходить порожні будинки, «квартали як щось абстрактне й непереможне» — «місто було незрозуміле»11), того гуркоту шосе, електростанції, кипіння індустрії. Сама зона з командної висоти вже виднієїься «заозерною птицею», і нема берегів за її межами, і заозерні чи Ґралгайські межі раптом в кінці повісті перетворюються в «далекі бойні». І якимсь підспулним ляйтмотивом наростання тривоги і безвиходу звучить репліка сестри Катрі «тут десь криється помилка».12 На мою думку, можна поставити питання про дистопійність і програмовий песимізм зображеного через фрагментовану свідомість, гнітючого і деформуючого цю свідомість світу повісті.

В романі Ю. Яновського утопійність може розглядатися як тло відкритого і всеохопного оптимістично-романтичного процесу творення життя

— роману — корабля — «культури нації». Що ми можемо сказати про світ, в якому живе То-Ма-Кі? — Більше дізнаємося про фільми майбутнього, про Мас-Кіно-Мистецтно. Але навіть такі сигнали, як безіменні назви: Республіка, Micro. То-Ма-Кі (титул замість імені) говорять про якийсь загальний лад, в

1 1 Там же. о. 136-137.

12 Гам же. є. 75.

197

якому ім’я замінене функцією. Дізнаємося кілька фактів з історичної

перспективи — про турецьку морську блокаду, війну з поляками в 1940 p.. про

«сірих, як солдати» дітей Республіки з дитячого будинку — «інкубатора

майбутніх будівників».13 Дізнаємося про концентричну будову міста (з

Центральним Кільцем та Радіусами) і в довідці про давнє закриття готелів -

після доведення в палаті депутатів, що «готелі дають травми в мозкових

центрах людини, і через ці травми зростають такі контингенти злочинців, як

батьковбивці. руйначі родинних основ, песимісти й істерики».14 В кінці нарратор

формулює узагальнений образ щасливої утопійної Республіки (час її можна

визначити 2000 роком — на основі датування «польської» війни в 1940 p.):

Я бачу, як повиростали заводи і фабрики. Розмножилися дороги.

Вода ріки віддає свої мільйони сил. За плугами ходить веселий нарід... Я вгадую всю кількість людей, що мандрує тепер до місця праці. Жінки годують дітей. Безперервний, дедалі зростаючи й зростаючи, пливе над містом сигнал до роботи. Я чую безліч ніг, що топчуть планету.15

На мою думку, що цікаве у «Майстрі корабля», це саме показова відсутність держави як постійно-присутньої авторитарної системи (або принаймні побачення. не-усвідомлення її) і декларація автономності персонажів.

Утопійний елемент виразний у третьому романі з циклу «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича — «Ще одна прекрасна катастрофа» (1930). У романі йдеться про створення індійським лікарем Нен-Сагором у віддалених горах «сонячного» міста Геліополіса, де, впровадивши систему лікування розкладеним на спектр і дозованим сонячним промінням, «вирощує» абсолютно здорових тілом і духом «сонячних» людей. Геліополіс і Нен-Сагор стають перешкодою для індійських імперіалістичних властей і вони намагаються знищити «Місто Сонця». Таким чином підкреслюється

|? Ю. Яновський. Майстер корабля (Нью-Йорк: НТШ і УВАН. 1954). с. 77.

14 Там же. c. IX.

15 Там же. с. 229.

198

безперспективність утопійно-наукової без «профілактики соціальної».16 Хочу зауважити дна моменти з приводу «Прекрасних катастроф». По-перше, на мій погляд, тут можна говорити про якісь впливи «Сонячної машини» — в плані розгортання детективно-авантюрного сюжету, самого образу «сонячного міста» і використання сонячною проміння. А по-друге, видається можливим говорити і про dead end утопії в радянській літературі, починаючи від 1930-х років. Утопія (як і фантастика), з її візією майбутнього, з її тяжінням до альтернативності і трансцендентності ставала все більш небажаною.17 Головним завданням літератури стає глорифікація і «фіксування» прекрасного радянського сьогодення. Скажімо, вже у Смолича дія «Прекрасних катастроф» відбувається в сучасному і акцентується «благотворна» роль Країни Рад.

В цілому, співставляючи «Сонячну машину» з іншими творами, в яких можна виділити утопійний елемент, відзначимо два моменти. «Сонячна машина» видається справді першим в українській літературі утопійннм романом. Скепсис і сумнів Зерова та Білецького тут можна відкинути. А по-друге — за виразністю і «багатошаровістю» його утопійної домінанти — твір видається мені єдиним романом, який можна без особливих застережень назвати у гонійним (утопійність творів Хвильового та Яновського вимагають вироблення особливих координат). Або принаймні, єдиним утопійним романом, який виходить за рамки літературного факту, є важливим чинником літературного процесу свого часу18 і може ще й сьогодні масово читатися та інтерпретуватися з інтересом. І по-третє, роман В. Винниченка видається

Як каже С. Пильненький. «На світанку фантастики» у зб. Подорож без кінця. У світі пригод і фантастики. Історія і поетико жанрів (Київ: «Радянський письменник», 1986), с. 240.

17 Л також авантюрно-пригодницькі елементи все більше починають трактуватися як ворожі, буржуазні, призначені для «присипляння» пролетарського класового чуття — як такі, що суперечать завданням соцреалізму.

18 Г. Костюк та С. Погорілий писали про впливи Винничеикової манери письма на Г. Косинку. М. Хвильового. Б. Аитоненка-Давидовича. В. Підмогильного та ін. Див. С. Погоріли''' Нсопхо.іікіншні романи Володимира Винниченка (Нью-Йорк: УВАН. 1981). с. 24.

199

далеко не випадковим у контексті української літератури 1920-х років. Адже саме доба революції та 20-і роки характеризуються «утопізмом». Утопізмом і революційних, державотворчих та політичних проектів, і утопізмом в літературі (та мистецтві). В сенсі, скажімо, заперечення старої літературної традиції (зокрема, модерністської, суб’сктивно-імпресіоністичної. і перехід до екстерналізму у футуристів і формалістів), візії нової літератури, нових завдань і засобів, нового читача, яких, якщо ще немас,- то треба створити. Використовуючи «модні» утопійні теми, фантастику, гострофабульні прийоми, проза 1920-х, різні літературні угрупування, намагалася зацікавити, завоювати широку аудиторію, пропагуючи в той же час свої ідеї про літературу та суспільство. «Сонячна машина» — яскравий приклад такою порядку.

3. Наступним кроком цієї роботи буде загальне окреслення місця «Сонячної машини» у творчій еволюції В. Винниченка. І спробуємо показати, що утопійні тенденції в його творчості та діяльності далеко виходять за межі «Сонячної машини», і роман становить одну і, може, найуспішнішу в цьому сенсі ланку.

Але почнімо з визначення та оцінок «Сонячної машини» критиками, які намагалися з'ясувати, що становить головний смисловий стрижень роману і яке місце він посідає у Винниченкавій творчості. В загальних оцінках домінує характеристика «Сонячної машини» як ідеологічних або психолог ічно-досвідових підсумків самого письменника. Наприклад, П. Христюк кваліфікує роман як

яскраве виявлення намагань Винниченкових зорієнтуватись в тій складній ситуації, що постала у всьому світі після імперіялістичної війни 1914-1918 p., після задушення перших повстань пролетаріату в Західній Европі і після перемоги революції на Сході Европи — в Росії та на Україні, намагання наблизитись до свідомости революційного пролетаріату і водночас використати в процесі творчости найновіші

200

літературно-технічні досягнення сучасної буржуазної літератури.19

На думку Г. Овчарова, в романі Винниченко зайнятий самим собою, «робить певні підсумки свого і своєї соціяльної групи ідеологічного шляху, дає досить розгорнене накреслення принципів того світогляду, що склався у Винниченка після довгих його ідеологічних блукань і шукань... Винниченко дає підсумки своєму дотеперішньому ставленню до марксизму... дає не тільки критику, а й концепцію».20 І. Лакиза визначає «Сонячну машину» як ідеологічну віддушину, фантазію для фантазії, ескапізм від політики в літературу. Навіть куди «академічніший» та об’єктивніший О. Білецький схильний трактувати роман як «біографію» Винниченка:

основою роману і особливо основою соціальної його частини є для автора, як і слід було ждати, записи його «мнеми» (біопсихологічний термін), враження від пережитого ним особисто і лише задрапованого укривалами соціально-утопічного та любовно-психолог ічного роману [у Білецького цей пасаж виділено курсивом].21

Розуміється, таке трактування має сенс і ми до нього ще повернемося.

Наступним кроком після такої інтерпретації є ставлення до роману (через

ставлення до Винниченка та його ідеології чи «мнеми») як до літературного

факту, продукту. Тут маємо досить широкий спектр варіантів: твір — чужий,

непотрібний шкідливий для радянського читача (Овчаров); твір нікчемний з

соціальної перспективи, але повний авантюрно-детективної майстерності

(Річицький): роман свідчить, попри недоліки, що Винниченко ще не сказав

свого останнього слова і що «ми ще можемо чекати від нього нових творів»

(Христюк), «Сонячна машина» — небуденне явище не тільки в українській

lv) Г. Овчаров. «Винниченкова „Соняшна машина”».— У кн. Г. Ф. Овчаров, Нариси сучасної української літератури. Випуск перший (Харків: Література і Мистецтво, 1932), с. 163.

20 Там же. с. 162.

21 О. Білецький. «..Сонячна машина" В. Винниченка».- У кн. О. Білецький. Літературно-критичні статті (Київ: «Дніпро». 1990). с. 130.

201

літературі (Білецький). Але на даний момент звернімо увагу на таке підсумкове визначення В. Коряка: «„Сонячна машина” завершує розвиток української буржуазної літератури. Процес відштовхування від російської літератури, європеїзації тематики й сюжету досягає найвищого ступеня в „Сонячній машині”. Роман многопляновнй, многоплоїцинннй, тканий у зовсім новому, зовсім європейському жанрі».22 Хоч твір і не мобілізує пролетаріат до боротьби, а радше присипляє його класове чуття, але читається, тим не менше, «просто таки „взасос”».23

Що нас передусім цікавить у Коряка, це його характеристика «Сонячної машини» як останнього твору української «буржуазної» літератури. Справді, чи можна визначити такий контекст роману? В якому сенсі? Передусім відчувається якийсь «особливий статус» роману, його етагіність і перехідність. Мені здається, що переформулювавши цю оцінку, можна говорити про Винниченкову «Сонячну машину» як про один з останніх модерністичних творів. Причому, вже явно відчувається переростання модерністичних рамок, більш відчутних у драмі та психологічних романах 1907-1917 pp.24 Справді, на багатьох сторінках знаходимо колишнього Винниченка: «чесність з собою» (Еліза, Макс, Р. Штор); сила біологічного начала, біологічного потягу людини, інтерес до еротики, «чуттєвих» описів (Еліза, Р. Штор, Мертенс, Макс); пошуки краси (Макс — Сузана, тема Максової книг и про красу, його усіляких листів, промов і маніфестів); співвідношення індивіда та юрби (Мертенс, Р. Штор); висміювання і критика буржуазної міщанської моралі (Труда); анімованість пейзажів і природи (з усіма «модерністичними» веснами та

22 В. Коряк, Українська література. Конспект (Харків: ДВУ, 1929), с. 201.

23 Там же, с. 201.

24 Му симо відзначити, що Винниченко навіть в попередні періоди з труднощами «вписувався» в ці рамки своїм трактуванням краси, своєю анти-елітарністю й орієнтацією на масової о читача. Що викликало застереження «програмових» модерністів (наприклад, «Української хати»), які в цілому приймали Винниченка і трактували як «свого». В тому сенсі «Сонячна машина» с: вивершенням попередньої еволюції письменника.

202

осенями. Але, крім цього, вже бачимо й інше: якісь свідомі чи несвідомі

формалістичні засоби оголення прийому, колажності, незвичайно мобільної

нарративної техніки, більш дистанційованого і більш іронічного до

зображуваного світу нарратора, виходи на ідеологічний чи концептуальний

роман, роман-доктрину, що потім стане домінувати у Винниченковій прозі. М.

Зеров, підсумовуючи свою в цілому негативну оцінку роману писав:

«Сонячна машина» робить враження компромісу між давніми навиками і новими прагненнями, між природними даними автора і його новими літературними завданнями. Сугубий реаліст, Винниченко спробував сил у соціально-фантастичнім романі і не зміг вийти за межі своєї землі і свого часу.25

І не видасться дивним, що Зерова, з його строгими жанровими та стильовими

вимогами, дратувала гетерогенність, стильова незвичність «Сонячної машини».

Загалом можемо підсумувати, що критика звернула увагу на етапність

«Сонячної машини» і схарактеризувала твір як початок нового періоду

Винничснкової творчості (П. Христюк, 3. Єфимова, І. Лакиза, зрештою, і М.

Зеров)- Після попередніх двох етапів: 1) малої форми, від перших публікацій

до революції 1905-1907 pp. включно; 2) драми та проблемно-психологічного

роману (1907-1920),- третій період, що почався «Сонячною машиною» було

визначено як період утопійного, соціально-пригодницького та політично-

філософського роману.26 З точки зору сьогоднішньої ретроспективи справді

можна сказати, що останній період Винниченкової творчості характеризується

спробами розробити крупномасштабні романні форми, втілити в художніх

образах глобальні загальнолюдські проблеми та доктрини утопійного

характеру.

25 М. Зеров. «..Сонячна машнна" як літературний твір».- М. Зеров, Твори в двох томах (Київ: «Дніпро». 1990). т. 2. с. 456.

26 Така періодизація С. Погорілого, яка збігається із Зеровською. Дещо відмінно розглядає творчість Винниченка П. Хрнстюк: другий період він окреслює історично — як добу реакції 1907-1910. і тоді третій етап розглядає з 1911 р. і визначає його як період широкої суспільної обсервації, крупної літературної форми. Я тут приймаю періодизацію М. Зерова та С. Погорілого як найбільш обгрунтовану.

?03

Однак слід додані, що утопійні мотиви появилися у творах Винниченка раніше від «Сонячної машини». Так. в романі «Хочу!» (1915) фігурує соціаліст-утопіст Петро Сосненко. який намагається висунути альтернативу тейлорівській організації праці шляхом «отворчення» праці створення цілої мережі, а то й міста фабрик, заводів і майстерень, де робітники були б зацікавлені в результатах роботи. Частина прибутків, за його задумом, ітиме на потреби робітників, а частина — на розширення виробництва. Робочий день складатиметься з восьми годин — по чотири години в двох різних видах діальності, щоб робітники не перевтомлювалися одноманітною працею.

У третьому періоді творчості Винниченка проблеми впорядкування суспільства, проекти людського співжиття, тенденція розгортати й будувати твір довкола якоїсь заздалегідь визначеної ідеї чи доктрини (відчутні Р. раніше і в прозі, і в драмі) стають центральними і домінуючими, і романи його часто служать для маніфестації цих проектів. В наступному після «Сонячної машини» романі «Поклади золота» (1926-1927) ця тенденція проявляється менше. В центрі авантюрно-детективного твору — ідея «загубленого раю» (один з варіантів назви твору) в образі України. Поклади золота виступають символом багатства самої рідної землі, і головним підсумком марних пошуків секретних документів є рішення героїв повернутися на Україну, щоб там знайти свої «поклади золота».

Головним ідеологічним стрижнем наступного роману-трактату В. Винниченка «Вічний імператив» (1935-1936) виступає закон (він же вічний імператив) гармонійного, природного співіснування індивідуума та колективу (акордизму), за яким інтереси «Я» зливаються з інтересами «Ми» без будь-якого примусу. Цей закон трактується як варіант космічної гармонії, рівноваги й узгодження сил. Йому протистоїть деформована капіталізмом і комунізмом маса — ідол-«Іванище» (як його називає Винниченко), який

204

нівелює, пожирає людські одиниці. Твір написано з перспективи нарратора III тисячоліття, як ,х>ман-кінофільм, що передається з центральної станції в приймачі всього майбутнього людства.27 Роман «Лепрозорій», збудований як великий монолог героїні, романізовано викладає вчення конкордизму- системи лікування та реорганізації сил людського організму чи колективе на базі погодження, врівноваження. В його основі — сувора вегетаріанська дієта і здорова етика простих природних потреб і почуттів. Конкордизмові протиставлено «дискордизм» — «прокажений» розпусний, цинічний і продажний стан сучасного суспільства, який веде до війни, тиранії, насильства. І, нарешті, останній Винниченковий роман «Слово за тобою, Сталіне!», маючи підзаголовок «політична концепція в образах», формулює тему колектократії. Прийшовши до висновку (в которьій раз), що суспільство зайшло в тупик, Винниченко пропонує врятувати його заміною приватно-капіталістичної та державио-капіталістичної (СРСР) власності кооперативною формою, при якій всі працюючі на підприємстві є водночас співвласниками. Прибутки підприємства діляться залежно від трудового вкладу кожного робітника. Немас змоги детальніше говорити про ці романи. Радше гіпотетично (як читач романів «Сонячна машина» і «Слово за тобою, Сталіне!») спробую визначити тенденцію останнього періоду творчості Винниченка. На мій погляд, в цьому періоді наростає доктринальна заданість творів, їх дискурсивна монологічність, дидактизм і декларативність. Намагання письменника схопити всезагальний, глобально-всеохопний потік і тенденції життя ведуть до все більшої абстрактності персонажів, їх субординованості втілюваній доктрині. Віл усе більше тяжіє до трактату і проповідування, про що свідчить його

-7 Тут і падалі для короткої характеристики неопублікованих романів В. Винниченка, що зберігаються в його архіві в Колумбійському університеті, я користуюся монографією С. Погорілого Неопуії. гіктшні романи Володимира Винниченка. де на базі детального вивчення архівних матеріалів докладно з'ясовуються тематика, зміст, стилістичні особливості пізніх Винниченкоїшх романів.

205

філософсько-публіцистичний доробок: підготовчі (як їх називає С. Підгорілий) трактати «Щастя». «Листи до юнака» (1928-1930). а згодом десятирічна двотомова праця — Виниченкова «улюблена дитина», трактат «Конкорди »м» (1938-1948). На мою думку, можна говорити про все більшу дискурсивну дезорієнтацію В. Винниченка. Чим далі, тим у більшій ізоляції опинявся письменник, і тим більше він втрачав відчуття аудиторії і потрапляв у невідповідний своєму статусові і безперспективний тон. Адже утоиійність у Винниченка — це активне візіонерство. спроба вплинути на життя цілого суспільства, яке червоною ниткою проходить через усе ного життя: участь в РУПі і соціал-демократичному русі, діяльність на чолі Директорії ,2S а згодом за кордоном, його спроби переїхати на Україну з метою побудови нового суспільства, його розчарування в більшовизмі, намагання в 1930-х роках вплинути на європейські уряди і організувати європейський протекторат над Україною, щоб відвернути загрозливу для всього людства війну між Гітлером і Сталіним за українські землі. Винниченко-мислснник, як і Винничеико-політик. як підмітив і показав І. Лисяк-Рудницький, відзначався комбінацією, з одног т боку, гострої спостережливості, тонким розумінням ситуації (адже багато з його спостережень і передбачень про сталінізм, про політичний розвиток Європи справдилися), високими етичними стандартами, але з другого -доктринерським максималізмом, політичним ідеалізмом і прожектерством. І тому, при правильному розумінні ситуацій, людей, політичних тенденцій, він тим не менше приходив до хибних висновків і нереалістичних планів.29

2S Такий, наприклад, план, як створення культурних центрів з житловими приміщеннями та

майстернями у мальовничих куточках України (Канів, Карпати) для літераторів і митців: як

утворення єдиної української церкви на чолі з Шептицьким, що вбезпечило 6 віруючий український народ і від проросійськості велнкоукраїнської о православ’я, і від польських

впливів. Див. детальніше про політичну діяльність Винниченка I. L. Rudnytsky, "Volodymyr Vynnychenko's Iibas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta, 1987), c. 425-427.

29 1. Лисяк-Рудницький. порівнюючи риси політичною мислення В. Винниченка іа Д. Дотшна. зауважив баг ато спільного (генерація, освіта, доктринерський тип мислення) і охарактеризував

206

Неважко помітити, що в центрі всіх його візій, навіть пізніших, глобальїю-всеохопних — Україна с сенсом і метою діяльності. Україна, відчувана як рана і втрата. Рай дитинства, з надзвичайною любов’ю та хвилюванням описаний в щоденнику як «чудесний край», «сповитий вінком пісень»:

Я з болем пригадую села над Дніпром, старовинні, затишні, де вулички, як коридорчики, а в коридорчиках пахне гноєм, коровами, кропом з городів, квітками від хат. У тих вуличках, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну одежу і, патріархально-чисті, добродушні, чесні, всі говорять чистою українською мовою... Потім я спав поруч з батьком під возом...30

Та сонячна Україна, для якої він задумав сонячну машину, яка була

«покладами золота», єдиним і болючим скарбом усього його життя. Яку він

хот ів бачити вільною, щасливою та оновленою: «Мне хвилює та картина, яку

я собі нарисовую, картина перебудови всіх відносин, законів, богів, гріхів,

понять, станів. Мені рисуються осяяні електрикою села в садках, пов’язані

шосами, залізницями, пароплавами. Палаци-фабрики, храми-університети,

городи бе ї брудних убогих передмість, без тюрем».31

Він продовжував «віщати» і пропонувати версії «как нам обустроить»

Україну і перевлаштувати життя на землі, не маючи уявлення про

доктринерський і нереалістичний характер своїх теорій і не маючи аудиторії

навіть у діаспорі (на відміну від тамтешнього освяченого пророка), він

продовжував турбуватися світовою політикою, не маючи жодної політичної

обох діячів як репрезентантів Gesinnungsethik (Веберівський термін, що, на противагу Vcrantwortungscthik (етиці відповідальності), визначається абсолютними вимогами, максималістичннми доктринами і радикальною опозицією існуючому станові речей),- I. L. Rudnylsky, "Volodymyr Vynnychenko's Ideas in the Light of His Political Writings", Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS, University of Alberta, 1987), c. 433-434.

30 В. Винниченко. Щоденник, т. 1. c. 68, запис від 21 червня 1914 р. Додам, що батько Винниченка залишився і помер на Україні.

31 Гам же, с. 310, запис від 2-го січня 1919 р.

207

влади.32 він продовжував думати, що український народ пам’ятає та шанує його, що він «в масах трудящих не самотній» і «цим людям не чужий»3-', не уявляючи, мабуть, собі, що «народ», може, уже й не знає його прізвища або знас як буржуазного націоналіста і автора занепадницьких шкідливих творів. Що немас «коридорчиків» і немас «поетичних», «добродушних», «чесних» людей, немас фізично-безповоротно.34 Все життя домагаючись рівноваги та гармонії, він все більше втрачав її. і рівновага — як колись- життя та ідеї, літератури та інтелектуальної прої рами, утвердження та сумніву- все більше переходила в «одне», в «тотум», в «трактат». І в тому, на мій погляд, його найбільша трагедія. А «Сонячна машина», з її відпруженням і святковістю, здатністю до дистансу, само-дистансу, іронії, з її леді» іронічним, але нездоланим оптимізмом, з її ідейно-інтелектуальним багажем, але і •» автономністю фікційного світу, і тому — більшою художньою збалансованістю — видається мені вершиною, зенітом Винниченкової творчості, його останнім «великим» романом.

32 Цікаво, наприклад, якесь самоусвідомлення Винниченка, його місця і масштабу, підказу*, навіть в «інтерпретації» дружини, один з листів Р. Я. Винниченко до друзів: «Гланная ею болезнь зто артерит, болезнь артерий, тоже что у англ. короля. С тгим недуюм можно жим. очень долго, но нужпа спокойная во всех смислах жизііь. Как ее добиться при бурном и неровном темпераменте борца и политика?!» ( не маючи змоги справдити за оригіналом, я не вносив змін у і не виправляв текст: «то же» окремо, «артрит»),- В. Винниченко. По двадцятиліття з дня смерти (Мельбурн, 1971), с. 12, лист від 25-го січня 1950 р.

33 В. Винниченко, За яку Україну (Париж, 1934), с. 42.

34 Цю ілюзію В нниченка сигналізує, на мою думку, один з листів його дружини до друзів н Австралію: «Мьі положили его на Муженском клалбище, гле он булет лежать до тех пор, пока Украйна не сможет принять его к себе... Как жаль, что не смог он вернуться на родную землю, почувствовать ту любовь. которой окружил би его народ». -В. Винниченко. До двадцятиліття ч дня смерти (Мельбурн, 1971), с. 18, лист від 20-го березня 1951 р.

Бібліографія

Аскиіі Я. Ф. «Категория будушего и принципи ее воплощения в искусстве». У зб. Ритм, пространспюо и время в литературе и искусстве. Ленинград: «Наука». 1974. с. 67-73.

Білецький О. «Сонячна машина» В. Винниченка». Літературно-критичні статті. Київ: «Дніпро», 1991, с. 121-130.

Богданов А. Красная звезда. Инженер Мзнни. Hamburg: Biblioteca Russica. Helmut Buske Verlag, 1979.

Винниченко. В. За яку Україну. Париж. 1934.

Винниченко. В. Перед новим етапом. Торонто: «Вперед», 1938.

Винниченко, В. «Пророк» та невидані оповідання. Нью-Йорк: УВАН, 1960.

Винниченко, В. Сонячна машина. Київ: «Дніпро», 1989.

Вечер о 2217 /оду. Русская литературная утопия. Москва: «Прогресе», 1990.

Володимир Винниченко. До двадцятиліття з дня смерти. Мельбурн, 1971.

Володимир Винниченко. Статті і матеріали. Нью-Йорк: УВАН у США, 1953.

Гелиополис. Немецкая антиугпопия. Москва: «Прогресс», 1992.

Гречанюк С. «Володимир Винниченко: доля і доба». На тлі XX століття. Київ: «Радянський письменник», 1990, с. 187-242.

Зеров М. «Сонячна Машина» як літературний твір». Твори в 2-х тт„ т. 2, Київ 1990, с. 435-456.

Мванов В. В. «Катеї ория временн в искусстве и культуре XX века». У зб.

Ритм, пространспюо и время в литературе и искусстве. Ленинград: «Наука», 1974, с. 39-67.

Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка. Нью-Йорк: УВАН, 1980.

Костюк Г. «Світ Винниченкових образів та ідей. До 100-річчя з дня

народження письменника». У світі ідей і образів. Вибране. Критичні nut історико-літературні роздуми 1930-1980. Сучасність, 1983, с. 32-55.

209

Костюк Г. «Юрій Яновський». У світі ідей і образів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930-1980. С'учасніс і ь. 1983, с. 172-191.

Кравченко А. «Журнальна критика 20-х років: тенденції методології.» 20-і роки: літературні дискусії, полеміки. Київ: «Дніпро». 1990. с. 171-21 1.

Мор Т. «Утопія». Кампанелла Т. «Місто сонця». Київ: «Дніпро». 1988.

Г. Овчаров. Нариси сучасної української літератури. Випуск перший. Харків: Література і Мистецтво, 1932.

Погорілий С. Неопубліковані романи В. Винниченка. Нью-Йорк: УВАН, 1981.

Річицький А. Винниченко в літературі і політиці. Харків: ДВУ, 1928.

Сапаров М. А. «Об организцции пространственно-временного континуума художественного произведения». У зб. Ритм, пространспию и время о литературе и искусстве. Ленинград: «Наука», 1974, с. 85-103.

Свєнціцький І. Винниченко (спроба літературної характеристики). Львів: накл. автора. 1920.

Українка Леся. «Утопія в белетристиці». Зібрання творів у 12 тт.. Київ: «Наукова думка», 1977, т. 8, с. 155-200.

Утопия и утопическое мьішление. (зб. ст., упоряд. Є. Чалікова). Москва: «Прогресе», 1991.

П. Христюк. Письменницька творчість В. Винниченка. (Спроба соціологічної аналізи). Харків: «РУХ», 1929.

Чапленко В. «Мистецька характеристика «Сонячної машини» Володимира Винниченка».— З історії українського письменства. Нью-Йорк, 1974, с. 89-95.

Чапленко В. «Останній «винниченківський» роман В. Винниченка»- 3 історії українського письменства. Нью-Йорк, 1974, с. 108-116.

Bayertz, Kurt. "From Utopia to Science? The Developement of Socialist Theory Between Utopia and Science." Mendelsohn, E. and Nowotny, H. (eds.) Nineteen Eighty-Hour: Science Between Utopia and Dystopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. Reidcl Publishing Company, 1984, p.93-110.

Beauchamp, Gorman. "Zamiatin's We." No Place Else. Explorations in Utopian and

Dystopian Fiction. Carbondaie and Edwardsville: Southern Illinois University Press, p. 56-77.

210

Bemeri, M. L. Journey through Utopia. London: Routlege & Kegan Paul LTD, 1950.

Biesterfeld, Wolfgang. Die (iterarische Utopie. Stuttgart: J. B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1974.

Davis, J. C. "Science and Utopia: The History of a Dilemma." Mendelsohn, E. and Nowotny, H. (eds.) Nineteen Eighty-Four: Science Between Utopia and Dystopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. Reidel Publishing Company, 1984, p. 21-48.

Fogg, Walter L. 'Technology and Dystopia." Utopia!Dystopia? Cambridge: Schenkman Publishing Company, 1975, p.57-73.

Graham, L. "Bogdanov's Red Star: An Early Bolshevik Science Utopia." Mendelsohn, E. and Nowotny, H. (eds.) Nineteen Eighty-Four: Science Between Utopia and Dystopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. Reidel Publishing Company, 1984, p. 111-124.

Hansot. Elisabeth. Perfection and Progress: Two Modes of Utopian Thought. Cambridge: The MIT Press. 1974.

G. Kateb, Utopia and Its Enemies. London: The Free Press of Glencoe, Collier-Macmillan Ltd.. 1963

Kovaly, Pavel. "Marksism and Utopia." Utopia!Dystopia? Cambridge: Schenkman Publishing Company, 1975, p. 77-92.

Kumar K. Utopia and Anti-utopia in Modern Times.Cambridge: Basil Blackwell, 1991.

Manheim. K. Ideology and Utopia. An Introduction to the Sociology of Knowledge. New York: Harcourt, Brace

Mrirton. A. L. The English Utopia. London: Lawrence & Wishart Ltd, 1952.

Mumford. Lewis. The Story of Utopias. Gloucester , Massachusetts: Peter Smith, 1959.

Marin, Louis. Utopies: Spatial Play. New Jersey: Humanities Press Inc., 1984.

Nowotny, Helga. "Sciense and Utopia: on the Social Ordering of the Future."

Mendelsohn. E. and Nowotny. H. (eds.) Nineteen Eighty:-Four: Science Between Utopia and Dvstopia. Dordrecht, Boston, Lancaster: D. ^idel Publishing Company, 1984, p. 3-18.

Plattel, Martin G. Utopian and Critical Thinking. Pittsburg: Duquesne University Press. 1972.

Polak. Fred. The Image of the Future. Amsterdam, London, New Jork: Elsevier Scientific Publishing Company. 1973.

Richter, Revton E. "Utopia/Dystopia: Threats of Hell or Hopes of Paradise?"

Utopia!Dystopia? Cambridge: Schenkman Publishing Company, 1975, p. 3-17.

Ricoeur P. Lectures on Ideology and Utopia. New York: Columbia University Press,

1986.

21 1

Rudnvtsky I. "Volodyi • '. Vynnychenko's Ideas in the Light of His Political

Writing".Еллахл in Modern Ukrainian Historx. Edmonton: CIUS, University of Alberta. 1987. c.417-434.

Rullkôtter. Bemd. Bogdanov- Politeker und Phantast. Богданов А. Красная мч- іда. Инженер Мзнни. Biblioteca Russica. Helmut Buske Verlag Hamburg, 1979. pp.l-XVIII.

Ruppert. Peter. Reader in a Strange Land. The Activity of Reading Literary Utopias. Athens: The University of Gergia Press. 1986.

Shklar, J. After Utopia. The Decline of Political Faith. Princeton, New Jersey: Princeton University Press. 1957.

Ueding, Gert. "Literarur ist Utopie." Literatur ist Utopie. Herausgegeben von Gert Ueding. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1978, s. 7-14.

Walsh. Chad. From Utopia to Nightmare. New York and Evanston: Harper & Row. 1962.

Национальная библиотека

Канады

Приобретения и Направление приобретения и др

Отдел библиографических услуг Отдел библиографических услуг

Улица Веллингтон 395 Оттава, Онтарио K1A0N4

395.

УВЕДОМЛЕНИЕ

Качество этой микроформы сильно зависит от качества оригинального тезиса, представленного для микрофильмирования. Были приложены все усилия для обеспечения максимально возможного качества воспроизведения.

AVIS

Качественный микроформат зависит от качества кинофильма. Неизвестно, что перед лицом гарантии и качества.

Если страницы отсутствуют, обратитесь в университет, предоставивший степень.

На некоторых страницах может быть расплывчатый отпечаток, особенно если исходные страницы напечатаны на плохой ленте для пишущей машинки или университет прислал нам фотокопию худшего качества.

S'il Manque des Pages, veuillez communiquer avec l'université qui a conféré le grade.

Качественные впечатления от определенных страниц, от одного до нескольких страниц.

Дактилографы, проведенные в полном объеме, в университетском деле и фотокопии.

Полное или частичное воспроизведение этого микроформата регулируется Канадским законом об авторских правах, RSC 1970, c. С-30 и последующие поправки.

«Воспроизведение», «Méme partielle», «de cette microforme est soumise à la Loi canadienne sur le droit d'auteur», SRC 1970, c. C-30, и последующие дополнения.

Канада

УНИВЕРСИТЕТ АЛЬБЕРТА

УТОПИЯ И АНТИУТОПИЯ В РОМАНЕ В. ВИННИЧЕНКО "СОЛНЕЧНАЯ МАШИНА" ("СОНЯЧНА МАШИНА")

УТОПІЯ П АНТИУТОПІЯ В РОМАНІ В. ВИННИЧЕНКА «СОНЯЧНА МАШИНА»

ПО

ТАРАС В. КОЗНАРСКИЙ

©

Диссертация представлена ​​на факультете аспирантуры и исследований при частичном выполнении требований для получения степени магистра искусств.

В

УКРАИНСКАЯ ЛИТЕРАТУРА

ОТДЕЛ СЛАВЯНСКОГО И ВОСТОЧНО-ЕВРОПЕЙСКОГО ИССЛЕДОВАНИЯ

ЭДМОНТОН, АЛЬБЕРТА

ОСЕНЬ 1994

1 * 1

Национальная библиотека

Канады

Приобретение> и библиографический отдел

395 Wellmgto Slic.'t Оттава. Онта "и K1A0NM

Национальная библиотека

дю Канада

Руководство по приобретению и оказанию услуг Библиография

395. Рю Веллингтон Оттава (Онтарио)

K1A0N4

Автор предоставил безотзывную неисключительную лицензию, позволяющую Национальной библиотеке Канады воспроизводить, одалживать, распространять или продавать копии своей диссертации любым способом и в любой форме или формате, делая этот документ доступным для заинтересованных лиц.

Вы можете получить лицензию безотзывной и неисключительной проницательности Национальной библиотеки Канады по воспроизведению, распространению, распространению или поставке копий произведений искусства, таких как произведения искусства и искусства, такие как произведения искусства и искусства распоряжение персонами.

Автор сохраняет право собственности на его / ее тезис. Ни тезис, ни существенные выдержки из него не могут быть напечатаны или воспроизведены иным образом без его разрешения.

L'auteur Conserve la propriété du dro' d'auteur qui protége sa thethe. Ни в коем случае не извлекайте существенную информацию о том, что вы должны получить разрешение на воспроизведение без разрешения автора.

ISBN 0-315-94870-1

Канада

ФОРМА УНИВЕРСИТЕТА АЛЬБЕРТА РЕЛИЗ

НАИМЕНОВАНИЕ АВТОРА: ТАРАС В. КОЗНАРСКИЙ

НАЗВАНИЕ ТЕЗИСА: УТОПИЯ И АНТИУТОПИЯ

В РОМАНЕ В.ВИННИЧЕНКО "СОЛНЕЧНАЯ МАШИНА"

("СОНЯЧНА МАШИНА")

УТОПІЯ Й АНТИ УТОПІЯ В РОМАНІ В. ВИННИЧЕНКА «СОНЯЧНА МАШИНА»

СТЕПЕНЬ: МАСТЕР ИСКУССТВ

ГОД В ЭТОЙ СТЕПЕНИ ПРЕДОСТАВЛЕН: 1994

Настоящим дается разрешение Библиотеке Университета Альберты воспроизводить отдельные копии этой диссертации и предоставлять или продавать такие копии только в личных, научных или научных целях.

Автор оставляет за собой все другие публикации и другие права, связанные с авторским правом на тезис, и ожидаем, что, как указано выше, при условии, что ни тезис, ни какая-либо его существенная часть не могут быть напечатаны или воспроизведены каким-либо иным образом в любой материальной форме без предварительного письменного разрешения автора.

78 Highland Ave., Apt. 4 Кембридж, Массачусетс 02139, США

І

1935

11 червня. Бешування молодого винограду і обдумування «Бога-Іванища»11

22 липня. Іванище — це велетенське Страховище з мільярдами помачок,

клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє,

всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх

цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і

смерти людини. Тож Іванища нема: порожнеча, нуль.

1 серпня.

— Початок Нової праці («Бог-Іванище»? «Радіо-Гармата»?).

З листопада. Зв’язки з Іванищем Стають усе тонші. Листування «друзів» занепадає, хоч інтересів спільних так мало було з ними, навіть у Парижі, а тут

зовсім не стало. Репрезентанти Іванища не мають чого сказати. Ми так само. Наш

зв’язок стає все більше та більше абстрактним. Ми стикаємось з безобличною юрбою, ми вслухаємось Іванище в музиці, в книгах, газетах і це нас задовольняє до

певної міри. Але повної міри ми не можемо собі дати.

З грудня. Знову сумнів: чи зверну на себе увагу «Віч[ний] Імп[ератив]» Навіть

другорядного характеру, не на премію. Чогось сьогодні праця видається такою

нудною, надуманою, не живою, нікому не потрібною. Не дивно буде, коли

ніякісінького вражіння ні на кого не зробить. Сумно, але вище за себе, очевидячки, стрибнути не можливо. Навіть перевдягтись у фр. ім’я, не спокушу видавців? Значить, річ була тільки в якостях моїх праць, що досі подавалися в перекладах видавництвам, а не в інтригах руських комуністів і націоналістів? Ще

сумніший висновок буде, як справдиться моє передчуття про нікчемність «Віч.

Імп.». А тоді... Але що тоді, те буде видко потім. А поки що треба йти до кінця.

1936

1 січня. Сьогодні мільйони людей — невиспані, з важкими головами, з отруєними шлунками, стомлені, хворі, понурі, нещасні. Це — плата за «веселощі»... Бідні людці! Бідна їхня веселість, убога радість, жалюгідне нове щастя!,

яке вони собі бажали, будучи затруєними, нашпигованими. І яке, дійсно, щастя,

почувати всі свої сили чистими, свіжими, погодженими з собою.

11 січня. Натхнення — це, певне, не зовсім нормальне підняття нервової системи. Через те не досить сильні поети і письменники роблять його наркотиками.

23 січня. Готування психіки до посту. За Дереєм довгість його не може бути

визначена заздалегідь. Коли організм здоровий і не потребує довгої чистки, то він

хутко вичиститься: захоче нестерпно їсти (5—10—20—ЗО—40 днів).

24 січня. Початок великого, голодного цілком, вичищального посту. 1 день.

Стан: бадьорість, працездатність, спокій.

16 лютого. Деякі мудрії (Гюстав Лебон1) гадають, що війна перемагає страх

смерті й особисті інтереси індивіда. Річ зовсім не в війні, а в тому, що в певних випадках і умовах інститут Іванища значно дужчий за інститут Івана.

— Протиставляти почуття інстинктові — нонсенс, бо почуття є форма вияву

інстинкту. І сказати, що сили біологічні панують над нашими чуттями є так само

невірно, як казати, що вогонь панує над попелом.

26 лютого. Дуалізм свідомості людей почався богом і дияволом. Закінчується

він конкордизмом. Погодженням бога й диявола в одне. Поділ світу на бога і диявола поклав початок і всьому іншому дуалізму. Душа і тіло, чеснота і гріх, матерія і енергія.

5 травня. І тепер виразно видко, що я себе дурив надіями на можливість колинебудь бути на Україні, бути з українським Іванищем. Не бути мені, не бути, це тепер виразно ясно. Поки панує Москва — не бути. Настане українська реакція —-

теж не бути. І в зв’язку з Іванищем не бути мені.

«Життя для життя, а життя — прекрасне. А щастя і безпричинна радість».

28—30 травня. Розвиток думок про «В[ічний]І[мператив]» Досить невесела

реакція. Через що я в’явив собі, що літературне журі для світового конкурсу, коли воно навіть чесно й безсторонньо читатиме рукопис. Через що воно зверне

особливу увагу на думки «В.І.», через що воно визнає рацію за ними і захопиться

так, що вважатиме за можливе їхню репрезентацію як оцінки французької культурної передової суспільности? Через що воно знайде форму «В.І.» цікавою, через

що дію — захоплюючою і факти — характерними? Чому не в’явити того, що є

нормальніше для сучасного менту, що виявилось у цього доглядача музею, що виявляється у величезної більшости французької інтелігенції, а саме: цілковите

припадання до ніг самодержавія Сталіна. А коли так, то які ж підстави гадати,

що журі вибере для конкурсу від Франції ту річ, яка так непоштиво, так усупереч усяким припаданням розглядає сталінізм і мускетеризм5?

12—13 червня. Повідомлення, що рукопис «В.І.» мені повертається. В «Посл.

Нов.» ще вранці вичитав, що для конкурсу вибрано річ Луїзи Вейс6. Відома

феміністка. Літературою досі не займалася. Роман на соціальні теми.

— Тільки з любови до живих істот життя може бути цікаве і варте того, щоб

його жити. Без цього — нудно, порожньо, нецікаво, хоч би й воно було повне

подій і успіхів. І насамперед повинна бути любов, прощення до істот ближчих.

27 липня. Лист до Бенеша11. (Копія «Листа до Сталіна»). Певність, що він

оцінить вагу зачепленого питання і вживе свого впливу, по можливості, для допомоги здійснення мого плану.

29 липня. Ідея починати конкордизм12 набирає сили. За літо приготувати начерк програми комунізму-конкордизму і їхати до Праги. Прочитати насамперед

начерк на групі комуністів-опозиціонерів. Внести поправки в проект програми.

Потім висунути на широкому зібранні й викласти перед ним і ухвалити

ініціативним ядром проект програми. Далі перекласти на інші мови й робити

пропаганду серед опозиційних течій комунізму.

Манжетка до «ВІ». Всі ви, комуністи, соціалісти, фашисти та всі інші «істи» з

усіма вашими революціями, війнами, націями, з усіма святощами та чеснотами

та навіть усіма вашими релігіями, богами-отцями, богами-синами, тільки йому

одному, цьому лютому, ненажерливому Ідоло-богові служите.

15 вересня. Початок писання доповіді «Щастя і конкордизм»16

4 листопада. Лист від Довженка (Переказ ставлення до мене деяких укр.

Іванів. Вони охоче мене викинули із нац. колективу. Коли вони думають, що я —

зрадник, що я народився ворогом свого народу, то, розуміється, мене треба викинути з колективу).

11 листопада. Лист від американських товаришів (Згода на всі мої умови.

Робітники в Америці найбільше хотіли бачити з усіх живучих українців мене).

15 листопада. Gide повернувся з СРСР розчарований і написав відповідну книгу.

Виникла думка: коли так, то не зробив би він передмови до «Імпер[ативу]». І чи не

поміг у його видання. Ідеї «Імпер.» повинні бути йому тепер близькі й варті поширення.

24 грудня. Помер Стефаник!22 Галицьке Іванище не виявило ніякого особливого горя чи жалю. Правда, воно не виявляло його й під час помирання Стефаника,

яке тяглося років з п’ятнадцять. Іванище знало, що Стефаника гриз і душив

сифіліс. Воно знало, що боротися з цією хворобою можна з успіхом. Воно знало,

що Стефаник є велика духовна цінність. Але воно, це галицьке, дрібне, гиденьке

Іванище нічого не зробило, щоб боротися з хворобою, яка гризла і нищила джерело духовних цінностей. Галицькому міщанському паскудненькому Іванищу ду­ховні цінності не потрібні. І воно дало загинути Стефаникові так само, як це зробило з ФранкомІ Ганьба і огида.

3 Іванище (бог Іванище) — прозивна назва народу.

11 «Бог-Іванище* («Радіо-Гармата*) — перші назви роману Винниченка «Вічний Імператив* (1936).

7 «Іван» — в даному контексті як назва псевдопатріотів і недоброзичливих критиків Винниченка.

12 Конкордизм — філософсько-етична доктрина, яку Винниченко почав розробляти на початку

30-х рр. і яка стала «улюбленою дитиною» його. Також однойменний твір (1938—1948).

16 Доповідь «Щастя і конкордизм» — мається на увазі доповідь, яку Винниченко вирішив виголосити перед різними емігрантськими угрупованнями в Празі.

http://chtyvo.org.ua/authors/Vynnychenko/...

http://chtyvo.org.ua/authors/Vynnychenko/...

5. «Вічний імператив». Історичний роман майбутнього. 606 сторінок. Рукопис писаний на подвійному папері в довгасту кліточку. Залишено широкі береги. В тексті багато викреслень та вставок. Рукопис у доброму стані. Перша назва роману була: «Бог Господь Іванище». Остаточно назва написана вгорі червоним олівцем рукою Розалії Яківни /дружини/. Частину роману автор використав для іншого твору. Написаний в «Закутку» 1935 року.

Григорій Костюк ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО ТА ЙОГО ДОБА

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................... ...................................................... .. 3

І. ВИДАННЯ ТВОРІВ В.ВИННИЧЕНКА В УКРАЇНІ (20 – 30- ТІ РР. ХХ СТОЛІТТЯ ...................................................... .................................................. 18

1.1. Історія видання багатотомних зібрань творів В.Винниченка у видавництві “Рух” (1923–1932 рр.). Проблема основного тексту ....................................... 18

1.2. Історія написання й видання в Україні еміграційних творів В.Винниченка (роман “Сонячна машина”, збірка оповідань “Намисто”) .............................. 75

1.3. Творча воля автора і радянська цензура: історія нездійснених публікацій творів В.Винниченка.......................................... ................................................ 95

ІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ В.ВИННИЧЕНКА В ЙОГО ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСАХ ТА МЕМУАРАХ СУЧАСНИКІВ ...................................................... ............................................ 119

2.1. ЩОДЕННИК В.ВИННИЧЕНКА: АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЇ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ....... 119

. Творча історія еміграційних романів В.Винниченка: “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Нова заповідь”

2.2 (2-ГА РЕДАКЦІЯ), “СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛІНЕ!”............................................. .............................................. 141

ВИСНОВКИ.............................................. ...................................................... .. 158

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................ .......... 167

ДОДАТОК А..................................................... ................................................. 182

 ВСТУП

Наприкінці 80-х років ХХ століття в Україні з’явилися можливості для об’єктивного вивчення біографії і творчої спадщини В.Винниченка, проскрибованого протягом багатьох попередніх десятиліть. У численних критичних і літературознавчих працях українських учених на високому науковому рівні розглядаються питання художньої майстерності письменника, його творчої еволюції тощо. Цей науковий доробок репрезентують як праці авторитетних літературознавців (В.Гуменюка, Т.Гундорової, Л.Дем’янівської, М.Жулинського, С.Михиди, Л.Мороз, В.Панченка, Г.Сиваченко), так і молодих дослідників (Г.Баран, О.Брайка, О.Гожика, Н.Гусак, Н.Михальчук, В.Хархун та ін.). Водночас в період активізації наукового зацікавлення художнім доробком митця особливої ваги набирають текстологічні проблеми вивчення його літературної творчості, що передбачають нові перспективи у дослідженні певного історико-літературного матеріалу.

Літературна спадщина В.Винниченка стосовно наукових проблем, які ставить перед собою текстологія, в силу багатьох обставин (серед яких великий вплив мали позалітературні чинники) майже не вивчалася. Це пояснюється, зокрема, тим, що великий літературний архів письменника, без котрого не можна розв’язати найважливіші питання як текстології так і творчої лабораторії митця, після його смерті перейшов у розпорядження Української Вільної Академії Наук (УВАН) у США і зберігається в архіві Східноєвропейської історії та культури при Колумбійському університеті (Нью-Йорк). Відкритий для досліджень зарубіжних науковців, архів видатного письменника, як і його творчий доробок, за часів панування радянської номенклатури майже не вивчався вітчизняними літературознавцями. Саме ім’я Володимира Кириловича Винниченка було заборонено, а його твори зникли з нашого культурного обігу більш ніж на п’ятдесят років.

Незважаючи на те, що творчість В.Винниченка, з огляду на його громадсько-політичну діяльність, у колах української діаспори сприймалася неоднозначно, після смерті письменника за межами України десятиліттями проводилося серйозне наукове вивчення його художньої спадщини. Зусиллями шанувальників таланту видатного майстра слова здійснювалася посмертна публікація його творів. Серед них – окремі збірки оповідань, видані у Словаччині (“Оповідання”. – Пряшів, 1968), Австралії (“Бабусин подарунок”. – Мельбурн, 1969), Канаді (“Намисто”. – Вінніпег, 1976), перевидання роману “Соняшна машина” (Нью-Йорк, 1962), повісті “На той бік” (Нью-Йорк, 1972), драми “Між двох сил” (Торонто, 1974) та раніше не друковані твори письменника (“Пророк” та невидані оповідання” (Нью-Йорк, 1960), “Слово за тобою, Сталіне!” (Нью-Йорк, 1971), “Поклади золота” (Нью-Йорк, 1988) та ін.

У зв’язку з політичними змінами в СРСР у середині 80-х, з’явилась можливість нових видань творів В.Винниченка спочатку в УРСР, а згодом і в незалежній Україні. З 1989 по 2002 рр., крім публікацій у періодиці, з’явилися також окремі збірки його творів [14, 16, 18, 19, 20, 22, 24–26, 28, 31, 32]. Відзначаючи значний внесок цих видань у справу повернення призабутої спадщини митця до читачів, слід наголосити на тому, що їх поява загострила потребу наукового підходу до проблем едиційної практики, докладного вивчення питань текстологічного характеру.

Важливими акцентами у виданні творів класиків є проблема вибору основного тексту та ряд текстологічних завдань, пов’язаних з нею – вивчення творчої історії кожного твору й історії його публікацій, визначення послідовності всіх етапів переробок, вплив цензури тощо. Попри те, що чимало творів письменника отримали декілька перевидань, проблема основного тексту для багатьох із них лишається актуальною. Перед сучасними українськими текстологами – дослідниками літературної спадщини В.Винниченка стоїть завдання дати ретельно перевірені тексти творів письменника, які б виражали його творчу волю і слугували надійною базою для наукового вивчення творчості митця.

При дослідженні художнього доробку В.Винниченка проблема визначення справжнього авторського тексту виходить за межі лише суто текстологічних проблем. Багатоаспектне вивчення складних взаємостосунків, що характеризують взаємовідношення творчості письменника з літературним життям епохи, його безпосередній зв’язок з читацькою аудиторією, своєрідність “екологічного” середовища, в якому відбувалося формування та реалізація його творчого потенціалу, дасть можливість глибше пізнати творчість митця у контексті літературного процесу.

Всебічне вивчення і глибоке розуміння діяльності та художньої спадщини письменника не можливе без залучення комплексного дослідження всієї джерельної бази, яка стосується його особистості. Цілком зрозуміло, що вирішення багатьох текстологічних проблем передбачає вивчення та видання архівних (насамперед, епістолярних та мемуарних) матеріалів, котрі дають текстологу не лише відомості про життя і творчість письменника, але й є інколи прямими джерелами тексту. Найбільші особові архівні фонди В.Винниченка зосереджені в Колумбійському університеті (США), в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ), в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (ІР НБУ) та у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

У період “архівного буму”, для дослідників ключовим стає поняття “архіву та особи”, а також зростає роль критичного ставлення до джерела, оскільки несумлінна подача та інтерпретація ретроспективної інформації дискредитує насамперед саме джерело [116, 8-12]. Розгляд джерела як соціального феномена, потенційного носія літературознавчої, культурологічної інформації передбачає його обов’язковий детальний джерелознавчий аналіз [84, 7-8].

Вивчення інформаційного потенціалу листа як історико-літературного джерела, що має свою специфіку, передбачає дослідження взаємозв’язку навмисної джерельної інформації, закладеної в ньому, тобто “про що джерело говорить” та ненавмисної – “чому і як джерело про це говорить”. Зважаючи на те, що листування – дуже суб’єктивне джерело, яке потребує всебічного аналізу, невпинної перевірки багатьох свідчень, котрі беруться із особистих листів письменника, і заперечення деяких з них на основі об’єктивних даних, для розв’язання багатьох текстологічних питань необхідне залучення інших документальних джерел, зокрема листів кореспондентів В.Винниченка, щоденникових записів.

Останнім часом в українському літературознавстві значно посилилась увага до письменницького листування (маємо на увазі ґрунтовні дослідження Л.Вашків [12], В.Кузьменка [78], М.Коцюбинської [76] та ін.). Глибоке дослідження епістолярної спадщини є надзвичайно важливим, оскільки у листах письменників зберігаються згадки про їхню творчу діяльність, прийоми праці й особливості творчого процесу, історію створення творів, нереалізовані задуми і плани. Епістолярій письменників, особливо їхнє листування з редакторами, цензорами, близькими друзями, часто допомагають вирішити питання атрибуції, датування, а також встановити цензурну історію творів, якість тексту в тому чи іншому виданні. Посилення уваги до епістолярних джерел передбачає подальший розвиток науки епістолології, що є “однією з компонентів джерелознавства і користується відпрацьованими ним принципами та методами” [41, 42].

Зусиллями українських учених-літературознавців (З.Ґеник-Березовської, Т.Заболотної, І.Кошелівця, Н.Крутікової, В.Кузьменка, Н.Миронець, Р.Міщука, Н.Нитченка, П.Федченка, та ін.) окремі добірки епістоляріїв Винниченка вже опубліковані.

Поява нових цінних публікацій, документів з творчої і цензурної історії спадщини митця мала великий резонанс в історико-літературних наукових колах. Однак величезний масив епістолярної спадщини, щоденникових записів В.Винниченка ще й досі залишається поза увагою дослідників. Обмеженість джерельної бази зумовила істотні труднощі підготовки видань, що здійснювалися протягом останніх років. Нагальна потреба видання нового багатотомного зібрання творів В.Винниченка потребує копіткої і вдумливої праці науковців з неодмінним урахуванням нових архівних надходжень.

Оскільки рівень наукового опрацювання проблеми на час написання праці ще не достатньо високий (на сьогоднішній день в Україні немає дисертаційних літературознавчих робіт, присвячених текстологічному дискурсу творчості В.Винниченка), і з огляду на те, що літературна спадщина письменника стосовно наукових проблем, які ставить перед собою текстологія, з багатьох причин (у першу чергу кон’юнктурно-політичних) майже не вивчалася, аналіз архівних джерел, зокрема нових надходжень відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, введення їх у науковий обіг є надзвичайно актуальним.

Вважаємо за доцільне представити стислий огляд архівних матеріалів, що зберігаються у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України, оскільки на час виходу з друку “Путівника по фондах відділу рукописів” (Київ, 1999) архів В.Винниченка перебував у стадії опису та опрацювання.

Архів налічує 536 одиниць зберігання. Містить 13 розділів. Перший із них, невеликий за обсягом, розділ художніх творів, в якому, зокрема, зберігаються уривки рукопису роману “Слово за тобою, Сталіне!” (1950), ксерокопія машинопису з авторськими правками роману “Лепрозорій”.

Другий розділ – статті, брошури та інші праці містить ксерокопії, фотокопії сторінок з газети “Нова доба”, в якій В.Винниченко друкував свої статті, автографи статей “Демісія сталінізма”, “Та, за яку змагались Гітлер, Сталін та інші” (1941), ксерокопію автографа статті “Світовий мир без війни – ні гарячої ні холодної” (1951) та чимало інших архівних документів.

У розділі промови представлені автограф тез виступу “Щастя і конкордизм” та чернетка тексту промови, що призначалась для виголошення на з’їзді Федерації українських робітників та фермерів Північної Америки (1934).

У розділі підготовчі матеріали – автографи планів-проспектів праць “Щастя і конкордизм”, “Світовий мир без бомб і барикад. Заклик до світового суспільства”, вставка до “Заповіту”.

На особливу увагу дослідників заслуговує окремий розділ замітки, записи, записники, щоденники, що містить ксерокопії щоденників В.Винниченка з 1932 по 1951 рік включно. Попри окремі дослідження та публікації, які частково репрезентували щоденникові записи письменника 30-х – початку 50-х років, на часі проблема ретельнішого вивчення щоденних нотаток митця, котрі, маючи самостійне науково-пізнавальне значення, містять велику кількість фактичного матеріалу до характеристики творчого процесу В.Винниченка, історії публікацій його творів.

Епістолярій В.Винниченка представлений найбільшим за обсягом розділом, в якому зберігаються автографи листів письменника до В.Левинського (94 од. зб), І.Кошелівця (2 од. зб.), Г.Паламаря (29 од. зб.), до президента ЧСР Масарика, листування з редакцією “Нової доби”, ксерокопії автографів листів до В.Леніна (1920), К.Радека, Сталіна (1944-1945), а також листування письменника з харківським кооперативним видавництвом “Рух”, що в 1990 р. було передане до Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України із спецфондів КДБ.

Окремий розділ становлять листи різних осіб до В.Винниченка. Крім офіційного листування з письменником вищезгаданого видавництва “Рух” (19 од. зб.) та ксерокопій авторизованого машинопису листів М.Скрипника та О.Шумського, тут зберігаються листи від рідних, яким В.Винниченко надавав матеріальну допомогу (ксерокопії автографів листів батька – К.Винниченка, племінниці письменника Л.Павленко); автографи листів П.Любченка, В.Левинського, ксерокопії автографів листів О.Олеся (10 од. зб.), Т.Осьмачки (8 од. зб.), В.Поліщука (4 од. зб.), А.Ніковського, Остапа Вишні.

Розділ листування інших осіб вміщує листування Р.Винниченко і В.Левинського, листи до видавництва “Рух” від О.Маковей та П.Франка, листування В.Сімовича з В.Левинським, листи до В.Левинського від М.Шаповала та М.Юркевича.

Цінними архівними документами є угоди В.Винниченка з видавництвом “Рух” про видання “Творів”, “Сонячної машини”, “Покладів золота”, “Заповіту батьків”, агентурні дані на В.К.Винниченка (довідка тимчасового жандармського управління – військового генерал-губернаторства у Галичині (26.01.1915) і на В.В.Дорошенка (донесення полковника Мезенцева градоначальнику Львова), декілька заяв Винниченка. Історико-літературні дослідження вітчизняних і зарубіжних винниченкознавців вміщено у розділі про В.К.Винниченка. У розділі інші матеріали – візитівки В.К.Винниченка та Р.Я.Винниченко, афіші вистав та ін.

Архів В.Винниченка містить певну кількість документів, присвячених іншим творчим особистостям (матеріали інших авторів). Тут, зокрема, зберігаються автографи поезій В.Поліщука, ксерокопії автографів віршів Д.Загула, ксерокопія автографа оповідання М.Івченка “В останні хвилини”.

Багатий на цінні фотодокументи розділ іконографії. Серед рідкісних архівних документів – альбом із малюнками В.Винниченка. У травні 2000 р. відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України одержав унікальну малярську спадщину В.Винниченка в кількості 89 одиниць збереження, передану президентом УВАН у США О.Біланюком. Ця мистецька колекція, що стала окрасою архіву, дає підстави говорити про вагомість внеску Винниченка-художника в історію українського мистецтва [100].

Питання текстології художньої творчості В.Винниченка є досить важливими при дослідженні його творчого доробку, однак досі вони не були достатньо висвітлені у літературознавчих студіях вітчизняних науковців. В умовах панування марксистсько-ленінської методології текстологічні проблеми творчості В.Винниченка розглядали лише вчені діаспори, зокрема Г.Костюк, О.Мотиль, С.Погорілий, М.Мольнар, “еміграційний бібліограф” В.Винниченка Р.Маланчук та ін. Серед них особлива роль належить професору Г.Костюку (1902–2002), видатному досліднику, архіваріусу і видавцеві творчої спадщини В.Винниченка, котрого справедливо вважають основоположником українського винниченкознавства. За його ініціативи було створено комісію УВАН для вивчення й охорони літературної та мистецької спадщини В.Винниченка (США, 1951). Заходами комісії УВАН та Канадського Інституту Українських Студій Альбертського університету (Едмонтон) у 1989 році було видано працю “Володимир Винниченко: Анотована бібліографія”, упорядковану й зібрану В.Стельмашенком (Р.Маланчуком). Результатом науково-дослідної праці винниченківської комісії, очолюваної Г.Костюком, стало видання збірника “Володимир Винниченко. Статті й матеріали” (1953). Дослідник здійснив первісне упорядкування особового архіву В.Винниченка, розробив схему класифікації документів. Спостереження над архівними матеріалами знайшли своє відображення у численних історико-літературних та критичних розвідках Г.Костюка, присвячених постаті митця, що згодом увійшли до тематичного збірника “Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка” (1980).

Іншим аспектом проблеми збереження творчого доробку письменника було перевидання його окремих творів та публікація ще не друкованої спадщини. З передмовами Г.Костюка вийшли повість “На той бік”, збірка оповідань “Намисто”, раніше не друковані “Пророк” та невидані оповідання” і останній роман В.Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!”. Ретельне вивчення архівної спадщини митця сприяло виданню перших двох томів його “Щоденника” (Едмонтон; Нью-Йорк, 1980, 1983).

Переданий нещодавно до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України архів відомого вченого, який зараз перебуває у процесі опрацювання, містить цікаві матеріали, що стосуються дослідження творчої особистості В.Винниченка та його місця в літературному процесі. Серед них великий за обсягом масив документів про роботу винниченківської комісії у справі збереження і вивчення літературно-мистецької спадщини письменника. Цінним для наукового вивчення є листування Г.Костюка з Р.Винниченко, І.Винників, Ю.Кульчицьким та іншими особами, а також листування з жертводавцями. Серед інших архівних документів – матеріали до книги “Володимир Винниченко та його доба”, рукописи праць Г.Костюка, присвячених винниченкознавчій тематиці (“Архів та його значення”, “Винниченко – прозаїк”, “Неопубліковані романи В.Винниченка та їх ідейно-стилева суть (1930 – 1951)” та ін., нотатки про твори В.Винниченка, рецензії на інсценізацію його п’єс, матеріали до радіопрограм, присвячених постаті митця, 15 нотатників Г.Костюка з виписками із щоденників письменника, підготований до видання третій том “Щоденника” В.Винниченка та багато іншого. Архів містить чимало критично-довідкової літератури про життєвий та творчий шлях В.Винниченка, копії листів до письменника і від нього, ксерокопії авторського тексту роману В.Винниченка “Поклади золота” з редакторськими правками П.Одарченка та Г.Костюка, а також рідкісні видання творів письменника в Україні (видавництвами “Дзвін”, “Рух”, “ДВУ”, “ЛіМ”) та за кордоном.

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на те, що творча спадщина В.Винниченка перебувала в колі пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, ґрунтовних досліджень зазначених текстологічних проблем художньої творчості письменника в сучасному літературознавстві не представлено.

Ретельне дослідження листування письменника з радянським видавництвом “Рух”, котре досі не опубліковане і не вивчається дослідниками, поряд із залученням щоденникового матеріалу, також ще не достатньо вивченого (частину щоденникових записів митця опублікували Г.Костюк та Г.Сиваченко), відкриває нові аспекти дослідження не лише для вчених-текстологів, перед якими стоїть завдання дати критично перевірені тексти творів В.Винниченка, але й для всіх дослідників історії української літератури, політичного життя і суспільної думки першої половини ХХ ст.

Таким чином, вибір дисертаційної теми визначається її актуальністю, суспільною і науковою значимістю і, водночас, малодослідженістю текстологічного та джерелознавчого аспекту літературної спадщини письменника. Нині маємо нагальну потребу введення в науковий обіг невідомих аспектів інформації, що містяться в листуванні та щоденникових записах письменника і стосуються особливостей його творчого процесу. Це дасть змогу відтворити правдивий портрет такої непересічної і суперечливої особистості, як Володимир Винниченко.

У межах одного дисертаційного дослідження просто неможливо було б розглянути весь комплекс текстологічних та джерелознавчих проблем, пов’язаних з творчістю В.Винниченка. Тому хронологічні рамки дослідження обмежено серединою 20-х – кінцем 40-х рр. ХХ століття (час останньої – третьої – еміграції письменника), оскільки цей період його творчості є на сьогодні найменш вивченим. Основну увагу зосереджуємо на висвітленні історії видання 23-томного та незавершеного 12-томного зібрання творів В.Винниченка в Україні в 20–30-х рр., історії написання та видання шести еміграційних романів: “Сонячна машина”, “Поклади золота”, “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Слово за тобою, Сталіне!”, а також збірки дитячих оповідань “Намисто”. Необхідністю наукової репрезентації нових архівних документів пояснюється широке використання та цитування епістолярних джерел і щоденникових записів В.Винниченка на підтвердження висловлюваних положень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України відповідно до пріоритетних завдань відділу, що полягають у науковому опрацюванні, дослідженні й підготовці до публікації архівних документів.

Специфіка об’єкта дослідження, ступінь вивченості обраної теми, а також актуальні завдання сучасного літературознавства дозволяють сформулювати загальну мету дисертаційної роботи як розгляд текстологічних питань літературної спадщини В.Винниченка та аналіз історії видань його творів.

Відповідно до мети в дисертації поставлено такі основні завдання: – простежити історію публікацій багатотомних видань творів письменника на Україні видавництвами “Вік” та “Дзвін”; розглянути передумови, що викликали необхідність публікації 23-томного “Зібрання творів” В.Винниченка на терені радянської України (“Рух”, 1923 – 1930 рр.), дослідити, які твори письменника увійшли до нього, вказати на деякі особливості видання, котрі мають ширший інтерес для текстологічної теорії і практики;

– проаналізувати зміни, внесені В.Винниченком у тексти творів під час редагування поновленого 12-томника, який планувався на початку 30-х рр;

– дослідити історію написання та видання в Україні еміграційних творів В.Винниченка – роману “Сонячна машина” та збірки оповідань “Намисто”;

– вивчити творчу історію романів В.Винниченка (“Поклади золота”, “Нова заповідь” (1-ша і 2-га редакції), “Вічний імператив”, “Лепрозорій” (“Прокажельня”), “Слово за тобою, Сталіне!”), створених протягом останнього еміграційного періоду;

– з’ясувати цензурну історію художньої спадщини В.Винниченка у світлі проблеми основного тексту, а саме: висвітлити характер і наслідки редакторського втручання у тексти творів письменника, дослідити характер авторських переробок окремих творів (насамперед, еміграційних романів “Поклади золота”, “Нова заповідь”, п’єси “Над”) під тиском радянської цензури (з цим пов’язана також проблема міри авторитетності прижиттєвих видань); з’ясувати ставлення самого автора до справи видання його творів та деякі інші, пов’язані з цим питання.

– проаналізувати щоденникові записи В.Винниченка як першоелементи творчого процесу, простежити індивідуальні особливості цього процесу, акцентувати увагу на вивченні творчої лабораторії митця, без глибокого дослідження якої неможливе вирішення багатьох джерелознавчих, текстологічних і едиційних проблем; це, у свою чергу, допоможе глибше зрозуміти письменника, характер його творчості й місце в історії літератури.

Об’єктом дослідження є комплекс архівних матеріалів (щоденники, листи, документи біографічного характеру та ін.), які окреслюють творчу особистість В.Винниченка.

Предмет дослідження – історія написання та видання творів В.Винниченка означеного періоду.

Методологічна основа дисертації. Дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, узагальнення та ін), порівняльно-історичного, комплексно-системного, типологічного, психологічного та частково історико-біографічного методів літературознавства. Вибір і застосування своєрідного комплексу методів пояснюється основною метою і завданнями дисертації, специфікою об’єкта і предмета дослідження.

Теоретичною і методологічною основою дисертації є літературознавчі дослідження, присвячені текстологічним проблемам. Серед них – наукові праці, статті та розвідки М.Бєльчикова [6; 7], В.Бородіна [9; 10], Г.Бурлаки [11], Н.Вишневської [37], С.Гальченка [44; 47], Л.Гінзбург [49; 50], М.Гнатюк [51], О.Гришуніна [55], Б.Ейхенбаума [61], Д.Лихачова [87; 88], Б.Мейлаха [104; 106], Л.Мірошниченко [108], С.Рейсера [139], М.Сиваченка [149; 150], С.Тіміної [157], Б.Томашевського [159], М.Чудакової [165] та інших учених. Автор пропонованого дослідження спирається також на відповідні текстологічні студії українських науковців, уміщених у тематичних збірниках “Питання текстології” [123 – 128] .

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що на основі аналізу нових джерельних матеріалів і здобутків вітчизняного та зарубіжного літературознавства вперше цілісного й багатоаспектного розглянуто текстологічні питання творчості В.Винниченка, досліджено історію багатотомних видань його творів в Україні.

У дисертації систематизуються і доповнюються результати попередніх літературознавчих досліджень вітчизняних та зарубіжних науковців, присвячених окремим аспектам вивчення текстологічних проблем творчості В.Винниченка з метою виявлення нових перспектив у подальшому дослідженні творчого доробку митця і літературного процесу в цілому. Відповідно до завдань та об’єкту дослідження вперше докладно розглянуто едиційні проблеми літературної спадщини митця, з’ясовано головні питання персональної текстології (творчої волі, вибору основного тексту та ін.). На підставі аналізу авторського листування та щоденникових записів уточнюються деякі факти життя і творчості письменника, висвітлюється історія написання та видання його еміграційних творів. Спеціальне вивчення текстологічних проблем прози В.Винниченка дає підстави доповнити новими істотними спостереженнями та узагальненнями комплекс наявних опрацювань творчої спадщини В.Винниченка, актуалізуючи в сучасному літературознавстві нові парадигми дослідження його художнього доробку.

Теоретичне значення дослідження полягає у визначенні та дослідженні основних текстологічних проблем творчості В.Винниченка.

Практична цінність результатів зумовлена актуальністю теми дисертаційного дослідження. Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані у вивченні українського літературного процесу першої половини ХХ століття, у вузівських лекційних курсах з історії української літератури й текстології, при підготовці й проведенні спецкурсів та спецсемінарів, присвячених проблемам творчої лабораторії В.Винниченка, в едиційній практиці нових видань, а також у наступних дослідженнях текстологічних питань творчості письменника. Результати дисертаційної праці можуть стати визначальними при укладенні концептуальних засад майбутнього академічного видання творчої спадщини В.Винниченка. Окремі положення можуть знайти застосування при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт, при вивченні історії написання еміграційних творів В.Винниченка в шкільному курсі української літератури.

Особистий внесок здобувача полягає у систематизації і науковому опрацюванні архівних матеріалів, які склали основну частину фондів В.Винниченка та Г.Костюка у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Дисертаційне дослідження є індивідуальною роботою, її результати отримані безпосередньо дисертанткою.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на засіданнях відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Основні положення дисертаційного дослідження були викладені у формі доповідей та повідомлень на щорічних науково-теоретичних конференціях молодих учених Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ (2000, 2001, 2002); науковій конференції, присвяченій 120-й річниці від дня народження Володимира Винниченка (Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, 2000), науково-теоретичній конференції, присвяченій 100-річчю виходу в світ повісті “Краса і сила” В.Винниченка (Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, 2002); на V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002).

Обсяг і структура дисертації. Структурна побудова дисертації обумовлюється основною метою і завданнями дослідження, необхідністю розкриття визначеної теми. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатку та списку використаної літератури, в тому числі архівних джерел, який містить 307 позицій. Обсяг роботи – 187 сторінок машинописного тексту, з них – 168 с. основного тексту.

Головні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІї:

1. Видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр.: до проблеми творчої волі митця та цензури // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України . – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2001. – Вип. 2. – С. 85–92 (0,6 друк.арк.).

2. Щоденник В.Винниченка: аспекти текстології художньої творчості // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України. – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2002. – Вип. 3. – С. 64–68 (0,4 друк.арк).

3. До історії написання та видання роману Володимира Винниченка “Нова заповідь” // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2003. – Вип. 4. – С. 98–102 (0,5 друк.арк).

ДОДАТКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ:

1. Текстологічні аспекти дослідження багатотомного видання творів В.Винниченка в Україні в 1923-1932 рр. (на матеріалі листування письменника з видавництвом “Рух”) // Літературознавчі студії – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – C. 162–170 (0,5 друк.арк).

2. Перша малярська виставка В.Винниченка // Слово і Час. – 2001. – № 7. – С. 94–95 (0,2 друк.арк).

3. До проблеми творчої авторської волі в ранніх прозових творах В.Винниченка // Винниченкознавчі зошити. – Ніжин: НДПУ ім.М.Гоголя, 2003. – Вип. 1. – С. 134–146 (0,5 друк.арк).

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладений у дисертаційній праці теоретичний та фактичний матеріал, вважаємо за потрібне наголосити на основних аспектах здійсненого наукового дослідження. На сьогодні текстологія є самостійною наукою, що має свій специфічний предмет вивчення і методи дослідження, основний закон, властивий предмету дослідження, свою проблематику і термінологію. Застерігаючи від звуженого розуміння проблем текстології, яка вийшла за межі суто едиційних завдань, дослідники підкреслюють важливість розроблення для кожної епохи, кожного художнього методу, кожного літературного напрямку “особливих інструкцій” – спеціальних текстологічних підходів і прийомів, що базуються на загальних принципах [91, 73]. Відтак аналіз літературної спадщини певного письменника із застосуванням загальних положень теорії текстології “створює персональну текстологію, в якій вивчаються і особливості творчої манери цього письменника, й історична доля його творів, і особливості його рукописів, і його відношення до публікації своїх творів, і навіть такі, здавалося б, дрібниці, як особливості почерку, знарядь письма, творчих технічних прийомів і звичок письменника і т.ін.” [133, 17]. Водночас вивчення індивідуальних рис творчої лабораторії митця передбачає комплексний, узагальнюючий підхід до постановки ширших питань, які стосуються літературного процесу в цілому.

Наголошуючи на історико-літературому напрямку текстологічних досліджень як на важливій та обов’язковій основі текстологічно-едиційних розшуків, науковці вказують на те, що таке порушення формальних меж власне текстології є цілком виправданим, оскільки “вивчення творчої спадщини конкретних митців не обмежується при цьому нагромадженням теоретичних і практичних здобутків, а супроводжується їх переходом у нову якість, яка, в свою чергу, збагачує загальні засади” [125, 6].

Українськими вченими-літературознавцями, провадилась наполеглива робота зі створення персональних текстологій, яка передбачала застосування загальних принципів текстології до вивчення творчої спадщини певного письменника. Це ґрунтовні наукові праці та монографії В.Бородіна, Г.Бурлаки, Н.Вишневської, С.Гальченка, М.Гнатюк, Л.Мірошниченко, М.Сиваченко, Т.Третяченко, та ін. Дослідниками наголошувалось на тому, що персональна текстологія кожного окремого письменника окрім рис типологічних, властивих персональним текстологіям інших письменників, характеризується також індивідуальними рисами, “оскільки індивідуальною є кожна творча особистість, умови її життя і праці, історична доля літературної спадщини, специфіка творчої манери, творчі прийоми і звички тощо” [132, 9]. Зауважимо, що основна увага у цих наукових працях, за невеликим винятком, зосереджувалась на дослідженні текстологічних питань творчості митців дореволюційної доби. Віддаючи належне внеску цих наукових досліджень у розвиток української текстології, разом із тим змушені констатувати, що українська література ХХ століття все ще характеризується особливою складністю, нерозробленістю текстологічної проблематики й обмеженою кількістю спеціальних текстологічних досліджень.

Попри те, що сучасне винниченкознавство перебуває на досить високому щаблі розвитку, актуальним на часі залишається завдання нових видань багатотомних зібрань творів письменника. У зв’язку з цим об’єктивізується потреба глибшого дослідження текстологічних питань творчості митця, історії видання усіх його попередніх зібрань творів. Ретельне вивчення художньої творчості письменника в текстологічному та джерелознавчому аспектах сприятиме заповненню численних лакун у творчій біографії В.Винниченка.

В окремих зверненнях наших дослідників до текстологічної проблематики творчості В.Винниченка було здійснено перші розробки та напрацювання. Однак у царині текстологічного аналізу залишилося чимало недосліджених питань, пов’язаних із творчим доробком митця, без наполегливого дослідження яких неможливо вповні уявити місце В.Винииченка в історико-літературному контексті. На нашу думку, комплекс текстологічних проблем, що виникають у процесі вивчення і видання творчої спадщини письменника належать до найскладніших проблем сучасного винниченкознавства.

М.Жулинський стверджує: “Жоден український письменник першої третини ХХ століття не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань творів, як В.Винниченко” [64, 495]. У свій час до творів письменника виявляла постійний і жвавий інтерес літературна громадськість. Про те, що творчість В.Винниченка далеко не ординарне явище в історії українського красного письменства, засвідчили видатні критики-сучасники письменника – Леся Українка, І.Франко, М.Зеров, С.Єфремов, М.Грушевський та багато інших. Вказуючи на особливості творчого методу митця, С.Єфремов у своїй “Історії українського письменства” писав: “Володимир Винниченко... – характерний продукт якраз оцього найновішого часу нашої історії, її раптових переходів, бунтівливого настрою та шукання нових шляхів у житті й письменстві з переоцінюванням старих вартостей... стихійно дужий талант з надзвичайно великою здатністю до спостереження” [63, 573]. “Рідко хто з наших письменників умів переносити у твір безпосередньо питання, що хвилювали в якусь хвилину його самого та громадянство. Винниченко мав той природний розмах, що його недоставало навіть Франкові–новелістові: поставити питання руба, вивести тип гостро протиставлений пересічному середовищу”, – зауважував М.Рудницький [140, 309].

Процес естетичного сприйняття читацькою аудиторією літературної спадщини В.Винниченка був нелегким. Вплив ідеологічних чинників, цензурні заборони, замовчування творчості ускладнювали його шлях до читача за життя письменника.

Ярлики-липучки, якими нагороджували В.Винниченка “літературознавці марксистського крила” (“буржуазно-націоналістичний діяч”, “ворог радянської влади”, “один із ватажків націоналістичної контрреволюції в Україні” і т.ін.) – це реакція партійної номенклатури на різке, безкомпромісне осудження письменником диктатури комуністичної партії та її шовіністичної політики, зокрема, в статтях і заявах митця: “Лист до українських робітників і селян”, “Не в усьому чесні з собою”, “Справозавдання в подорожі на Україну”, памфлет “Революція в небезпеці”. Тому вже на час V Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (25 лютого – 3 березня 1921 р.), лише через кілька місяців після того, як В.Винниченко, відмовившись від участі в уряді радянської України, востаннє залишив батьківщину, припадають перші спроби “ідеологічних розвінчань” В.Винниченка-політика. Але дискредитувати Винниченка-письменника пануюча влада довгий час не наважувалася, оскільки на той час він був найпопулярніший і найчитабельніший з усіх письменників – як класиків, так і сучасних.

Інтерес до особистості, суспільної діяльності і творчості В.Винниченка був завжди великим, тому багатотомні зібрання його творів перевидавались декілька разів. Незважаючи на те, що письменник у 1919 р. емігрував за кордон, у 20–30-х роках саме у нас, а не в еміграції, друкувалися не лише його численні окремі збірки, а й багатотомні зібрання творів, постать митця привертала увагу літературної критики, він вивчався у вищих навчальних закладах та середніх школах.

Підсумовуючи наше дослідження, зауважимо, що питання вибору текстів для публікації творів письменника порушувалось ще в 20–30-х роках у зв’язку з підготовкою до друку видавництвом “Рух” багатомного видання його доробку. Однак текстологічним проблемам упорядники та редактори цього видання не приділяли достатньої уваги, насамперед маючи на меті якомога ширше представлення художньої творчості письменника (відповідно до зростання попиту на друковані твори письменника серед української читацької аудиторії). Перші 9 томів вийшли до врегулюванння договірних питань із автором. Серед недоліків цього видання, особливо помітних із сучасної наукової позиції, слід назвати відсутність текстологічних та історико-літературних коментарів (виняток становить лише 8-й том другого видання, у якому подано бібліографію усіх наявних на той час публікацій творів, уміщених до перших восьми томів). Редактори та упорядники художньої спадщини В.Винниченка, лише частково вмотивовували вибір джерел, за яким подавались оповідання, нариси, романи, повісті, та драматичні твори письменника. Треба вважати нендопустимими редакторські втручання у тексти автора (маються на увазі нічим не виправдані мовностилістичні виправлення, що інколи утруднюють розуміння тексту), коректорські помилки.

Цензурні втручання у тексти В.Винниченка, що були істотним порушенням творчої волі автора є тими істотними моментами, котрих не можна оминати при принциповому підході до подальшого історико-літературного вивчення художнього доробку митця. Лише цензурним втручанням можна пояснити те, що багато вартісних творів письменника, які становлять велику цінність для української літератури (драма “Пророк”, романи “Поклади золота” та “Нова заповідь”), так і не увійшли до зібрання творів, а отже, не дійшли до читацької аудиторії. Порушили авторську волю видавці, не включивши до видання творів історіографічну працю “Відродження нації”, хоча існує чимало свідчень про прагнення Винниченка до найширшого ознайомлення українських читачів з його поглядами на революційні події в Україні в 1917–1920 рр. [153]. Не ввійшла також до жодного із зібрань творів В.Винниченка повість з доби боротьби за національне державотворення України “На той бік”. Написана ще в 1919 р., вона уперше побачила світ у 1923 р. (в 11 та 12 числах журналу “Нова Україна”, з наступним перевиданням окремим відбитком у однойменному видавництві наступного року). Припускаємо, що ця повість не потрапила до зібрання також із цензурних причин, оскільки офіційна радянська критика характеризувала твір як “наклеп на трудящі маси”, докоряючи за її “контреволюційний” зміст [див.: 137]. З огляду на це видання творів видавництвом “Рух” не можна вважати повним (хоч саме так визначали самі видавці це видання).

П’єси “Великий секрет” і “Над” після зроблених автором правок за настійними вимогами цензури вийшли у видавництві “Рух” окремими виданнями – відповідно у 1928 та в 1929 рр. Однак проблема співвідношення творчої волі митця і поступок цензурі в творах письменника вимагає докладнішого текстологічного дослідження. Обмеженість доступу до головної джерельної бази, яка зберігається за межами України, досить відчутна на даному етапі текстологічного вивчення творчості В.Винниченка, утруднює роботу щодо відтворення справжньої авторської редакції цих творів, а також усунення цензурних спотворень. Крім того, складність дослідження цього питання полягає ще й у тому, що проблема цензурних спотворень перебуває у тісному взаємозв’язку із творчими переробками тексту і відповідно з творчою волею автора. В окремих випадках стає надзвичайно складним, а часом і зовсім неможливим повернення до первісних фрагментів тексту, перероблених пізніше під цензурним тиском.

Лише один роман “Сонячна машина” з трьох еміграційних романів, надісланих В.Винниченком для багатотомного видання, було видано. Іншим прикладом порушення авторського волевиявлення стало зникнення присвяти “Моїй соняшній Україні. В. В.” у першому виданні роману “Сонячна машина” (наступні видання були вже без неї). Оскільки присвята мала важливе естетико-ідеологічне навантаження, ніби компенсуючи відсутність згадки про Україну в самому творі, подібну цензурну заборону слід також вважати грубим порушенням творчої волі письменника.

Припинення видання зібрання творів, відредагованих самим автором, було ще одним негативним моментом досліджуваної історії видання. Усе вищезгадане слід урахувати при підготовці до публікації багатотомних видань творів письменника в наш час.

Водночас, не слід забувати і про позитивний аспект здійсненого видавництвом “Рух” та іншими українськими видавництвами видання творів письменника, котре залишається і до сьогодні єдиною більш-менш повною публікацією художньої спадщини В.Винниченка. У 1937 році, коли усі спроби видань нових творів автора у будь-яких європейських чи американських видавництвах будуть приречені на неуспіх, до рук В.Винниченка потрапить книга його вибраних творів, виданих Держвидавом, з передмовою О.Парадиського [15]. Написана стаття, хоча й з елементами “езопової мови”, і з обов’язковим відданням данини прославлянню комуністичної ідеології, справила на нього позитивне враження. Загострене почуття самотності й трагічності свого відрубного існування в умовах жорсткої ізоляції серед української еміграції, ставлення більшості представників котрої було байдужим або й відверто ворожим до політичних поглядів письменника, сугестіювало складний і трагічний психологічний стан В.Винниченка: “Так, коли б не конкордизм, то ситуація склалася якраз така, яка дуже пасує до самогубства”. Згадана вступна стаття О.Парадиського вселяла надію у власні сили й бажання продовжувати літературну роботу над новими творами в ім’я “свого народу”: “Є для кого працювати, хоч би “партвлада” й викреслювала мої праці й моє ім’я з усіх своїх історій і бібліотек” [Ф. 171. – Од. зб. 68. – С. 76].

Віддаючи належне численним публікаціям творів письменника протягом двох останніх десятиліть, необхідно вказати і на певні недоліки цих видань, пов’язаних із станом вивчення джерел. Незважаючи на те, що упорядник збірки вибраних повістей та оповідань “Краса і сила” (К., 1989) зазначав, що вміщені до неї твори “звірені з останнім за часом радянським виданням (К., “Рух”, 1931)” [19, 746], не було взято до уваги хронологічно останні два томи творів письменника, видані видавництвом “Рух” у 1931 – 1932 рр. Двотомник творів В.Винниченка, що вийшов у рамках відзначення ювілею письменника в 2000 році, не мав належних наукових коментарів (зокрема текстологічного коментаря, де б вміщувалася інформація, за якими джерелами подавався той чи інший твір). Для багатьох творів митця ще залишаються відкритими проблема вибору основного тексту як такого, “що здобув безсумнівне наукове обґрунтування й не підлягав би дальшим уточненням чи змінам” [9, 3] та пов’язане з нею питання творчої волі автора.

Проблема вибору основного тексту для подальших видань є однією з найважливіших у сучасній текстології. Її складність стосовно прозових творів В.Виниченка пояснюється кількома чинниками. По-перше, через брак доступних архівних матеріалів на сьогодні досить складно відслідкувати і розмежувати авторські правки, спричинені автоцензурою, та ті, що є наслідком авторської обробки тексту. Крім того, подальших досліджень потребує проблема редакторських та цензурних спотворень прози В.Винниченка. Редакторські правки, навіть якщо вони спрямовані на умовне “покращання” авторського тексту в більшості випадків слід вважати викривленнями його. Перші напрацювання в цьому плані створять передумови для подальших текстологічних студій.

Усвідомлюючи надзвичайно велику роль архівних матеріалів у вивченні літературного процесу, життєвого і творчого шляху, переконані, що подальше дослідження нових архівних матеріалів розширять і доповнять коло текстологічних проблем художньої спадщини письменника, внесуть нові корективи в зроблене.

Вивчення творчої лабораторії митця, його роботи над художнім словом є ще одним вагомим аспектом дослідження творчого процесу. Показовим у цьому плані є здійснений нами аналіз друкованих джерел текстів ранніх творів письменника. Проаналізовані тексти творів двох томів, підготовлених до друку самим автором (“Рух”, 1931-1932 рр.), містять значну кількість авторських доопрацювань і виражають його творчу авторську волю. Проблема встановлення основного тексту ранніх творів письменника вимагає додаткових досліджень, однак подані в дисертації матеріли про разючі різночитання потрібно враховувати у сучасній едиційній практиці. Крім того, лише такий науково-критичний підхід допоможе вирішити питання вибору текстів творів письменника для подальших багатотомних видань, котрі б виражали його істинну творчу волю і послужили надійною базою для наукового вивчення творчості митця дослідниками історії української літератури, політичного життя і суспільної думки першої половини ХХ століття

Спостереження над щоденниковими матеріалами як першоелементами творчого процесу дають можливість проникнути в таємниці творчої лабораторії митця, прослідкувати особливості з’яви та кристалізації рис його творчого методу від початкової стадії виникнення задуму твору до етапу створення цілісного тексту.

Уважне вивчення щоденникових нотаток митця дозволило нам внести ряд уточнень та доповнень до історії написання еміграційних романів письменника, які частково досліджувались літературознавцями діаспори.

Зрозуміло, що дане дисертаційне дослідження не вичерпує усього обсягу текстологічних проблем художньої творчості В.Винниченка і передбачає подальші грунтовні дослідження цього суттєвого напрямку персональної текстології. Маємо надію, що наступні напрацювання сприятимуть подальшій розробці основних положень, теоретичних узагальнень та наукових методів української текстології.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арнаудов М. Психология литературного творчества / Пер. с болг. Д.Д.Николаева. – М.: Прогресс, 1970. – 654 с.

2. Багрій-Пікулик Р. Розум та іраціональність у Винниченковому романі “Записки кирпатого Мефістофеля” // Сучасність. – 1987. – Ч. 4 (312). – С. 11–22.

3. Багряний Іван. Листування: У 2-х т. Т. 1. – К.: Смолоскип, 2002. – 706 с.

4. Баран Г. Роман-пантопія В.Винниченка “Сонячна машина”: проблематика, особливості поетики. – Дрогобич: Вимір, 2001. – 193 с.

5. Баран В. Цензура в системі тоталітаризму // Сучасність. – 1994 – № 6. – С. 104–117.

6. Бєльчиков Н.Ф. Литературное источниковедение. – М.: Наука, 1983. – 272 с.

7. Бєльчиков Н.Ф. Пути и навыки литературоведческого труда. Изд. 2-е. – М.: Высш. школа, 1975. – 238 с.

8. Білецький О. Сонячна машина В.Винниченка // Критика. – 1928. – № 2. – С. 31–42.

9. Бородін В. Над текстами Т.Г.Шевченка. – К.: Наук. думка, 1972. – 222с.

10. Бородін В. Текстологія // Шевченкознавство: Підсумки й проблеми – К: Наук. думка, 1975. – С. 499–558.

11. Бурлака Г. Літературна спадщина Маркіяна Шашкевича. Проблеми текстології. – К.: Наук. думка, 1989. – 116 с.

12. Вашків Л.П. Епістолярна літературна критика: становлення, функції в літературному процесі. – Тернопіль: Поліграфіст, 1998. – 135 с.

13. Вдовина И. Исследуя человеческий опыт // Рикёр Поль. Герменевтика. Этика. Политика. – М.: Akademia, 1995. – 154 с.

14. Винниченко В. Вибрані п’єси / Упоряд. М.Г.Жулинський, В.А.Бурбела. – К.: Мистецтво, 1991 – 605 с.

15. Винниченко. В. Вибрані твори / За заг. редакцією О.Олексієва. – Харків: ДВУ, 1929. – 376 с.

16. Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. – К.: Політвидав України, 1990. (Препринт. вид.: Відень, 1920).

17. Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – К.: Криниця, 1991. – 128 с.

18. Винниченко В. Краса і сила / За редакцією В.Славка (псевд. В.Давиденка). – Авгсбург: Заграва, 1946. – 117 с.

19. Винниченко В. Краса і сила: Повісті та оповідання / Упоряд., авт. приміт. П. Федченка, авт. передм. І. Дзеверіна. – К.: Дніпро, 1989. – 752с.

20. Винниченко В. Лепрозорій // Вітчизна. – 1999. – № 1–2. – С. 2–64, № 3–4. – С. 22–73, № 5–6. – С. 20–81.

21. Винниченко В. Над. – Харків: Рух, 1929. – 108 с.

22. Винниченко В.К. Намисто: Оповідання / Упоряд. Й.Й.Трояк; передм. С.А.Крижанівського. – К.: Веселка, 1989. – 380 с.

23. Винниченко В. Оповідання / [Підготовка тектів, упорядкування та критико-біографічний нарис Михайла Мольнара]. – Пряшів, Словацьке педагогічне в-во в Братіславі, Відділ української літератури в Пряшеві, 1968. – 302 с.

24. Винниченко В. Оповідання. Роман “Слово за тобою, Сталіне!”, п’єса “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. – К.: Наук. думка, 1999. – 440 с.

25. Винниченко В. Публіцистика / Передм. П.Федченка; Упорядкування, коментарі, післямова В.Бурбели. –Нью-Йорк; Київ, 2002. – 392 с.

26. Винниченко В. Раб краси: Оповідання, повість, щоденникові записи / Упоряд., передм., приміт. В. Є.Панченка. – К.: Веселка, 1994. – 383 с.

27. Винниченко В. Соняшна машина / За редакцією і з статтею-післямовою В.Чапленка. – Вид. 4-те. – Ч. 1. – Нью-Йорк: Прометей, 1962. – 312 с.

28. Винниченко В.К. Сонячна машина: Роман / Післямова Павла Федченка. – К.: Дніпро, 1989. – 619 с.

29. Винниченко В. Твори: Т. 1. Оповідання / Видання до друку підготовив автор. – Харків: Рух, 1931. – 388 с.

30. Винниченко В. Твори: Т. 2. Оповідання / Видання до друку підготовив автор. – Харків: Рух, 1932. – 310 с.

31. Винниченко В.К. Твори: В 2 т.– К.: Дніпро, 2000. – 624 с.

32. Винниченко В. “Уміркований” та “щирий”: Повісті та оповідання / Вступ. ст. та упоряд. М.Ф. Слабошпицького. – К.: Молодь, 1992. – 416с.

33. Винниченко. В. Щоденник. Т. 1. (1911-1920). – Едмонтон; Нью-Йрк: Видання Канадського інституту Українських студій, 1980. – 500 с.

34. Винниченко В. Щоденник. Т. 2. (1921 – 1925). – Едмонтон; Нью-Йорк: Видання Канадського інституту Українських студій, 1983. – 700 с.

35. Винниченко Р. Володимир Кирилович Винниченко (Біографічна канва) // Володимир Винниченко. Статті й матеріали. – Нью-Йорк, 1953. – С. 9–15.

36. Выготский Л. Психология искусства. – Изд 3. – М.: Искусство, 1986. – 573 с.

37. Вишневська Н.О. Лірика Лесі Українки. Текстологічне дослідження. – К.: Наук. думка, 1976. – 294 с.

38. В’язовський Г.А. Творче мислення письменника: Дослідження. – К.: Дніпро, 1982. – 335 с.

39. Выдержки из писем Р. Винниченко за последние два года жизни В[ладимира]К[ириловича]В[Винниченка]. – 1941–1951 гг. // До двадцятиліття з дня смерті. – Мельбурн, 1971. – С. 9–19.

40. Від видавництва // Твори. Т.1. Краса і сила та інші оповідання. – К.: Дзвін, 1919. – 259 с.

41. Войцехівська І.Н., Ляхоцький В.П. Епістолологія. Короткий історичний нарис. – К., 1998. – 54 с.

42. Галич О.А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи. – Луганськ: Знання, 2001. – 244 с.

43. Галич О.А. Письменницькі мемуари в школі. – Луганськ: Знання, 1999. – 146 с.

44. Гальченко С. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. – К.: Наук. думка, 1990. – 130 с.

45. Гальченко С.А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П.Г.Тичини. К.: Т-во “Знання” УРСР, 1990. – 48 с.

46. Гальченко С. Створено фонд: (архів В.Винниченка) // Літ. Україна. – 1990. – 25 жовтня.

47. Гальченко С.А. Феномен таланту, або Захалявна творчість Володимира Сосюри // Сосюра В.М. Розстріляне безсмертя: Вірші та поеми. – К.: Укр. письменник, 2000. – С. 5–17.

48. Гамаш Д. Щоденниковий рік Василя Симоненка // “З його Духа печаттю...”: Зб. Наук. праць на пошану професора Івана Денисюка. Т.1. –Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – С. 203–209.

49. Гинзбург Л.Я. О лирике. – М.: Интрада, 1997. – 407 с.

50. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. – М., 1999. – 411 с.

51. Гнатюк М. Над текстами Івана Сенченка. – К.: Наук. думка, 1989. – 112 с.

52. Гончарук М. До творчої історії прози Степана Васильченка // Питання текстології. Вип. 1– К.: Наук. думка, 1968. – С. 335 – 371.

53. Гординський С. Малярські твори В.Винниченка // Статті й матеріали. Нью-Йорк, 1972. – С. 57–62.

54. Грифцов Б.А. Психология писателя. – М.: Худож. лит., 1988. – 462 с.

55. Гришунин А.Л. Исследовательские аспекты текстологии. – М.: Наследие, 1998. – 416 с.

56. Гуменюк В. Тенденції символізму в Європейській драмі і творчі зацікавлення Володимира Винниченка // “З його Духа печаттю...”: збірник наукових праць на пошану професора Івана Денисюка. Т. 2. Львів, 2001. – С. 64–68.

57. Гуменюк В. Сила краси: Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка. – Сімферополь, 2001. – 340 с.

58. Давиденко В. Найгірший роман Винниченка (“Поклади золота”) // Свобода. – 1972. – 21 жовтня.

59. Дуб К. Новела В.Винниченка в дискурсі української новелістики // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 114–116.

60. Дуб К. Автобіографічний синерген // Слово і час. – 2001. – № 4. – С. 15–23.

61. Эйхенбаум Б. Основы текстологии // Редактор и книга: Сб. ст. Вип.3. – М.: Искусство, 1962. – С. 41–87.

62. Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н.Шумило. – К.: Основи, 1998. – 658 с.

63. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 686с.

64. Жулинський М. В.Винниченко (1880 – 1951) // Історія української літератури. ХХ століття. У 2-х кн. Кн. 1: 1910 – 1930-ті роки: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1993. – С. 481–502.

65. Жулинський М. “Щоденник” Володимира Винниченка // Київ. – 1990. – № 9 – С. 90.

66. Зеров М.К. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – 601 с.

67. Зубков С. Від редактора // Питання текстології. Вип. 1. – К., 1968. – С. 3–10.

68. Ісаєвич Я. Українське книговидання впродовж століття: здобутки, втрати, перспективи // Сучасність. – 2001. – № 1. – С. 107 – 117.

69. Калганова А. Новые дороги литературных героев. – Минск.: Выш. шк., 1990. – 192 с.

70. Качкан В. Письмо “свіже, стихійне, оригінальне...” (штрихи до естетики Влодимира Винниченка) / Українське народознавство в іменах: У 2 ч. Ч.1. – К.: Либідь, 1994. – С. 263 – 271.

71. Коваленко О.В. Читач про письменника // До двадцятиліття з дня смерти. – Мельбурн, 1971. – С. 3–6.

72. Кононенко П. Українська література: Проблеми розвитку. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.

73. Конференція УВАН у ЗСА, присвячена В.Винниченкові // Свобода. – 1980. – Ч. 112. – 15-го травня. – С. 4.

74. Копач О. Про жанр щоденників та Ольгу Кобилянську // Сучасність. – Ч.11(283). – Мюнхен, 1984. – С. 58–60.

75. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. – Нью-Йорк, 1980. –283 с.

76. Коцюбинська М. “Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну творчість. – К.: Дух і література, 2001. – 300 с.

77. Кошелівець І. Два листи В. Винниченка // Слово і час. – 1991. – № 8. – С. 21.

78. Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст. – К.: НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка, 1998. – 305 с.

79. Крутикова Н.Е. Романы В.Винниченко (1911 – 1916) в русском литературном контексте // Крутикова Н.Є. Дослідження і статті різних років. – К.: Стилос, 2003. – С. 393 – 537.

80. Лавров Н.П. Книгоиздание и литературный процесс: Читатель – писатель – издатель в 20-е годы. – М.: Книга, 1988. – 198 с.

81. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 628.

82. Ленобль Г. Писатель и его работа. Вопросы психологии творчества и художественного мастерства. – М.: Советский писатель, 1966. – 392 с.

83. Леоненко Р. Володимир Винниченко та український національний театр (Київ, 1917 – 1918) // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 150–159.

84. Лисенко Н. Архів О.Олеся еміграційного періоду: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 2001. – 17 с.

85. Листи до М.Коцюбинського. Т. 1. // Упоряд. та коментарі В.Мазного. – К.: Українські пропілеї, 2002. – 367 с.

86. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Громяк, Ю.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

87. Лихачев Д. Текстология. На материале русской литературы Х – ХVІІ в.в. – М.; Л.: Изд.-во. Академии Наук СРСР, 1962. – 606 с.

88. Лихачев Д. Текстология. Краткий курс. – М; Л: Наука, 1964. –102 с.

89. Лакиза І. Про новий роман Вол. Винниченка “Сонячна машина” // Життя і революція. – 1928. – Кн. ІV. – С. 99–109.

90. Лившиц Л.Я. Вопреки времени: Избр. работы. – Иерусалим, 1999. – 400 с.

91. Лощинская Н. О своеобразии текстологической проблематики академического издания лирики А.А. Блока (к постановке вопроса) // Русский модернизм. Проблемы текстологи: сб. статей. – СПб.: Алетейя, 2001. – С. 73–91.

92. Лощинська Н.В. Журнал “Червоний шлях” та літературний процес 20-30-х рр. в Україні: Дис... канд. філол. Наук. – К., 1998. – 173 с.

93. Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917 – 1934. –К.: Гелікон, 2000. – 248 с.

94. Макаров А. М. П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: Нариси з психології творчості. – К.: Рад. Письменник, 1990. – 285 с.

95. Малик А.О. Мемуари як джерело до історії української революції (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Автореф. дис... канд. філол. наук. –Львів, 1999. – 20 с.

96. Марко В. Драма В.Винниченка “Пророк”: основні проблеми й колізії // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 35–47.

97. Маслянчук Т. Видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр.: до проблеми творчої волі митця та цензури // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України . – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка, 2001. – Вип. 2. – С. 85–92.

98. Маслянчук Т. До історії написання та видання роману Володимира Винниченка “Нова заповідь” // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка, 2003. – Вип. 4. – С. 98–102.

99. Маслянчук Т. До проблеми творчої авторської волі в ранніх прозових творах В.Винниченка // Винниченкознавчі зошити. – Ніжин: НДПУ ім.М.Гоголя, 2003. – Вип. 1. – С. 134–146.

100. Маслянчук Т. Перша малярська виставка В.Винниченка // Слово і Час. – 2001. – № 7. – С. 94–95.

101. Маслянчук Т. Текстологічні аспекти дослідження багатотомного видання творів В.Винниченка в Україні в 1923–1932 рр. (на матеріалі листування письменника з видавництвом “Рух”) // Літературознавчі студії – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – C. 162–170.

102. Маслянчук Т. Щоденник В.Винниченка: аспекти текстології художньої творчості // Літературознавчі обрії: Праці молодих вчених України. – К: НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Шевченка, 2002. – Вип. 3. – С. 64–68.

103. Масненко В. Цензура в підрадянській Україні 20-х років: система, інституції, репресивна політика // Сучасність. – 1997. – № 6. – С. 81–91.

104. Мейлах Б.С. Процесс творчества и художественное восприятие: Комплексный подход – М.: Искусство, 1985. – 318 с.

105. Мейлах Б.С. Талант писателя и процессы творчества. – Л.: Сов. писатель, 1969. – 446 с.

106. Мейлах Б.С. Художественное мышление Пушкина как творческий процесс. М; Л.: Изд-во АН СССР, 1962. – 249 с.

107. Мережинська Г.Ю. Щоденники 20-х років як літературні та історичні джерела” // Вісник Київського Університету. – К.: Либідь, 1992. – Вип. 6 – С.61–68.

108. Мірошниченко Л.П. Над рукописами Лесі Українки. Нариси з психології творчості та текстологі. // К, 2001. – 264 с.

109. Мірщук Д. Щоденник Володимира Винниченка. Стаття // Нові дні. – 1982. – Ч. 9–10. – С. 6–8.

110. Миронець Н. Епістолярна спадщина Володимира Винниченка як джерело просопографічної інформації // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 9–18.

111. Миронець Н. Таємниці кохання Володимира Винниченка // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 138. – С. 92–131.

112. Могилянський М. Лист до М.Коцюбинського [1910, березень] // Листи до Михайла Коцюбинського. Т.3. – Ніжин, 2002. – С. 371–372.

113. Моэм У.С. Подводя итоги: [Эссе, очерки] / Сост., вступ. ст., коммент. Г. Э. Ионкиса. – М.: Высш. шк., 1991. – 559 с.

114. Молчанов В. Писательский замысел и пути формирования читательского восприятия: Автореф. дис... канд. филол. наук. – Л., 1972. – 15 с.

115. Мороз Л.В. Об’єктивне і суб’єктивне у жанрі літературної біографії: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 2000. – 16 с.

116. Новохатський К. Архів і особа: аспекти виміру // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий наук. зб. – Вип. 1: Архів і особа. – К., 1999. – С. 8–12.

117. Одарченко П. Популярність В.Винниченка серед української молоді // Одарченко П. Українська література: Зб. вибр. ст. – К., 1995. – С. 244–255.

118. Остапенко Л.М. “Щоденник письменника” Ф.М. Достоєвського в його художньому світі: пошуки пророчого слова: Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 1999. – 20 с.

119. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с.

120. Павлишин М. Мистець чи моралізатор? “Сонячна машина” Володимира Винниченка // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – К.: Час, 1997. – С. 316–331.

121. Панченко В. Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. – Кіровоград, 1998. – 272 с.

122. Панченко В. “Я хочу собою возвеличити українське...” Риси психологічного портрета Володимира Винниченка // Березіль. – 1997. – № 11–12. – С. 155–167.

123. Питання текстології. Вип. 1. – К.: Наук. думка, 1968. – 372 с.

124. Питання текстології. Поезія. – К: Наук. думка, 1977. – 409 с.

125. Питання текстології. Поезія і проза. – К: Наук. думка, 1980. – 304с.

126. Питання текстології. Іван Франко. – К.: Наук. думка, 1983. – 295с.

127. Питання текстології. Дожовтнева та радянська література: Зб. наук. праць. – К: Наук. думка, 1989. – 246 с.

128. Питання текстології. Т.Г.Шевченко: Зб. наук. праць. – К: Наук. думка, 1990. – 260 с.

129. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. – Нью-Йорк, 1981. – 212 с.

130. Подкур Р. Ю. Документи радянських спецслужб як джерело до вивчення політичних, соціально-економічних, культурних процесів в Україні (20–30 –ті рр. ХХ ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук. –Дніпропетровськ, 1999. – 18 с.

131. Приходько В. Володимир Винниченко // Свобода. – 1951. – Ч. 870. – 14-го квітня.

132. Прохоров Е.И. Текстология. – М.: Высш. шк., 1966. – 226 с.

133. Прохоров Е.И. Текстология как научная дисциплина // Лебедева Е.Д. Текстология русской литературы ХУІІІ – ХХ вв. – М., 1978. – 208с.

134. Прохоров Е.И. Текстология новой русской литературы: Краткий обзор теоретических взглядов // Лебедева Е.Д. Текстология. Вопросы теории. – М., 1982. – С. 9–40.

135. Прохоров Е. Текстологические принципы академического полного собрания сочинений М.Горького // Текстология славянских литератур: Докл. конференции. – Ленинград, 1971. – С. 81–90.

136. Пушкаренко Т. Текст і автор (“Записки Кирпатого Мефістофеля” та “Щоденник” В.Винниченка) // Слово і час. – 2000. – № 9 (477). – С.26–32.

137. Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. Збірка статей. – Харків.: ДВУ, 1928. –78 с.

138. Революція на Украине по мемуарам белых / Составил С.А. Алексеев под редакцией Н.Н. Попова. – М; Л.: Государственное издательство, 1930. – 436 с. (репринтное издание).

139. Рейсер С.А. Палеография и текстология. – М.: Просвещение, 1970. – 336 с.

140. Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. – Львів: Діло, 1936. – 438 с.

141. Руденко-Десняк А. “Вся Украина уйти не может...” // Винниченко Владимир. Золотые россыпи / Перевод с украинского. – Минск; Москва: Полифакт – Дружба народов. – С. 133–135.

142. Русанівський В. Сила і краса (особливості мови творів В.К.Винниченка) // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 2. – С.41–46.

143. Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. Колективна монографія / Відп. Редактор Г.М. Сивокінь. – К., 1999. – 160 с.

144. Сартр Жан Поль. Нудота. Мур. Слова / Перекл. з французької В. Борсука та О. Жупанського; Післямова Н.Білоцерківець. – К.: Основи, 1993. – 464 с.

145. Семенюк О. Мова доби в творах Володимира Винниченка (відображення лінгвокультурної ситуації) // Наук. зап. Кіровоград. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Вип.. 27. – Серія: Філологічні науки (Українське літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – С. 176–187.

146. Сиваченко Г. “Кому повім печаль мою?..” (Неопубліковані щоденники В.Винниченка) // Київська старовина. – 2000. – № 3 – С. 145–153.

147. Сиваченко Г. “Лепрозорій”: текст роману в контексті історії та долі // Слово і час. – 2000. — № 7. – С. 29 –37.

148. Сиваченко Г. Сонячна машина В.Винниченка в магічному колі експресіонізму // Слово і час. – 1998. – № 1. – С. 65–71.

149. Сиваченко М.Є. Текстологія поетичних творів П.А.Грабовського. К.: Наук. думка, 1988. – 288 с.

150. Сиваченко М.Є Над текстами українських письменників. – К.: Наук. думка, 1985. – 308 с.

151. Слабошпицький М. Письменник світового масштабу // Винниченко В.К. “Уміркований” та “Щирий”. – К., 1992. – С. 5–21.

152. Смолич Ю. Нові п’єси В.Винниченка (“Над”, “Великий секрет”, “Кол-Нідре” // Критика. – 1929. – № 4 (15). – С. 33–48.

153. Солдатенко В. Сторінки життя емігрантської долі Володимира Винниченка // Плав’юк М. Україна – життя моє. Т. 3 : Та долю іншу він обрав – душі неспокій. На пошану Миколи Плав’юка. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002. – С. 986–999.

154. Стельмашенко Вадим (Роман Маланчук). Володимир Винниченко. Анотована бібліографія. – Едмонтон: КІУС, 1989. – 760 с.

155. Стрельський Г.В. Мемуари як джерело вивчення окремих проблем новітньої історії України // Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії та джерелознавства: [Навч.вид.] / Ю.М.Алексєєв, Я.В. Верменич, А. Г. Слісаренко та ін.; За ред. Ю. М. Алексєєва. – Вища шк., 1993. – 187 с.

156. Тарнавська М. Щоденник Володимира Винниченка. – Свобода. – 1981. – Ч. 224. – 28 листопада. – С. 2–3.

157. Тимина С.И. Путь книги: Проблемы текстологии советской литературы. Спецкурс. – Ленинград, 1975. – 152 с.

158. Толмачев М.В. Марсель Пруст // Пруст М. По направлению к Свану. – М.: Республіка, 1992. – С. 3–6

159. Томашевский Б.В. Писатель и книга. Очерк текстологии. Изд. 2. – М.: Искусство, 1959. – 279 с.

160. Франко І. Володимир Винниченко. Краса і сила // ЛНВ, – ІV.1907. – Т. 38. – С.139–141.

161. Федченко П., Мороз Л. Повернення із забуття // Культура і життя. – № 52. – 1988 – 25 грудня. – С. 4.

162. Федунь М.Р.Українська мемуаристика в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття: жанрово-стильові особливості: Автореф. ...дис. канд. філол. наук. – Івано-Франківськ, 2001. – 19 с.

163. Христюк П. Письменницька творчість В.Винниченка (Спроба соціологічної аналізи). – Харків: Рух, 1929 . – 204 с.

164. Черноиваненко Е. Автор и герой. Проблема автобиографичности в прозаическом произведении: Автореф. дис... канд. филол. наук. – К., 1983. – 24 с.

165. Чудакова М.О. Рукопись и книга: – М.: Просвещение, 1986. – 174с.

166. Шевченко Л. Інтелектуальна інсталяція літературної мови. Дискурс Володимира Винниченка // Літературознавчі студії. – К.: ВПЦ Київський університет, 2001. – С. 339–348.

167. Шерех Ю. Третя сторожа: Література, мистецтво, ідеологія. – Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1991. – 455 с.

168. Щоденники Володимира Винниченка / Підготовка текстів Г.Сиваченко; коментар Г.Сиваченко, Г.Костюка // Слово і час. – 2000. – № 7. – С. 82–89; № 8. – С. 76–86; № 9 – С. 52–65; № 10 – С. 76–90; № 11. – С. 79–89; № 12. – С. 61–68; 2001. – № 1. – С. – 65–80; № 2. – С.68–78.

169. Щупак С. Винниченко та його трубадури // За марксистську критику. – № 4. – 1934. – С. 61–73.

170. Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. Збірка статей. – Харків: ДВУ, 1928. – 78 с.

171. Revutskiy V. How to Save Your Marriage and Other Matters of Love // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., INS. Volume XVI 1984-1985 Namber 41/42 Studies in Ukrainian Literature. Edited by B. Rubchar. Published by The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Inc., 1986. C. 353–359.

Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України:

171 – 294.

Фонд 171. – Од. зб.: 3, 6, 7, 25, 58, 60, 62–124, 128, 129, 293–312, 325, 327, 345, 353–355, 389, 358–375, 384–390, 394–399, 402, 403, 407–412, 416–420, 432–435, 440–443, 457–459, 463.

295 – 300.

Ф.114. – Од.зб.: 566, 567, 803 а, 568, 278.

301 – 306.

Ф. 217 (матеріали фонду Г.Костюка є ще не опрацьованими; дисертант користувався машинописом із правками Г.Костюка щоденників В.Винниченка за 1926 р., 1927 р., 1928 р., 1929 р., 1930 р., 1931 р., а також іншими архівними документами)

307. Опис архіву В.Винниченка (Колумбійський університеті, США). Підготував М.Г.Жулинський.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Маслянчук Тетяна Володимирівна

УДК 821.161.2 – 3.09:808.1