журнал "Дніпро" №8/1990 с. 53

*

Семинар ВТО МПФ "Борисфен-88", г. Днепропетровск

Елена Кулинич, Павел Амнуэль, Алина Болото, Евгений Дрозд, Наталья Гайдамака . "Борисфен-88" (куратор группы — Василий Головачёв, тогда ещё местный писатель)

Александр Громов, Николай Чадович, Сергей Лукьяненко, Андрей Валентинов и Наталья Гайдамака на "Звездном Мосту". 1999

*

Сусанна Черненко и Наталья Набока

Наталья Набока и Анна Китаева

Наталья Набока, ..., Сусанна Черненко

Наталья Набока в молодости

"Ці знімки було зроблено редакційним фотографом спеціально для моїх публікацій у пресі. "

*

Фантасты современной Украины: Справочник / Под ред. И. В. Черного.- Харьков: «Мир детства», при участии ТМ «Второй блин», 2000.- 144 с.- 1000 экз.

Любезно предоставлено творческой мастерской «Второй блин»

ГАЙДАМАКА Наталья (наст. Набока Наталья Лукьяновна). Родилась 24 декабря 1952 г. в Киеве, в семье научных работников (биологов). С детства активно писала стихи, сказки, маленькие пьески. Увлекалась фантастикой, но сама творить в этом направлении не думала. Печаталась в периодике ("Зiрка", "Юный ленинец", "Пионерская правда" и др.). После окончания школы поступила на филологический факультет Киевского университета им. Тараса Шевченко (украинский язык и литература). Потом работала в школе, а после рождения сына — в детском саду. Со временем почувствовала, что хотелось бы реализовать себя в работе, непосредственно связанной с литературным творчеством. Некоторое время сотрудничала с периодическими изданиями ("Молода гвардiя", "Кур`ер муз", "Украiна" и др.). С 1991 года начала работать литсотрудником в ВТО МПФ. Печаталась в периодике, сборниках фантастики. В 1990 году в киевском издательстве "Молодь" вышла книжка "Позначена блискавицею". Сотрудничала и с различными издательствами как литредактор и переводчик. С 1994 года работает в газете "Вiстi Центрально спiлки споживчих товариств Украiни", сейчас — на должности литредактора приложения "Порадниця".

Прозаические произведения Н. Л. Гайдамаки, как правило, выполнены в "малой" и "средней" формах. Нам кажется, это не случайно, ведь писательницу привлекают прежде всего внутренние конфликты в человеке, которые значительно сильнее и удачнее ей удается раскрыть именно в "малой" форме. Тем самым Н.Л. Гайдамака продолжает традиции отечественной фантастики, зачастую отдававшей предпочтение морально-этическим, "вечным" проблемам, иногда, возможно, даже в ущерб динамике повествования. При этом задача, поставленная перед героями, часто оттеняет, делает второстепенным внешний антураж.

Яркий пример этому видим в "Меченой молнией". Героиня повести, девушка Вита, попадает в некий мир, с "декорациями" типичного средневековья: мечи, подземелья и пр. Как выясняется, похитил ее представитель высокоразвитой техногенной цивилизации, играющий в данном мире роль бога и покоривший своей воле местных жителей. Другой "гость из будущего", возглавляющий "повстанцев", спасает Виту. Они борются против псевдобога и побеждают его. Здесь сюжет, довольно слабый и напоминающий "Трудно быть богом" братьев Стругацких, тем не менее компенсируется приятным стилем изложения и своеобразной системой образности.

Стремление к притче заметно и в таких рассказах писательницы, как "Пленница", "Поклонение змее", "Только три шага" и т.д. (кстати, именно "Пленницу" Н.Л. Гайдамака считает и по сей день своим любимым рассказом; по ее словам, он наметил для нее главное направление в работе). В форме внутреннего диалога, своеобразной поэзией в прозе, написаны "Хвала провидцам!", "Колыбельная".

Еще один пример построения психологического эксперимента в условиях, когда антураж играет в повествовании второстепенную роль, — рассказ "Зеленое на черном" (в украинскоязычной версии — "Краевид на чорному тлi"). Модель "необитаемого острова" — зеленого оазиса посреди выжженной после экологической катастрофы земли — становится способом изображения кризисной ситуации. Взаимоотношения четырех человек, которые, казалось бы, могли составить "семью возрождения" рода человеческого, развиваются ущербным образом. Старик, его дочь, ее мужчина и девочка, найденная ими неподалеку от "оазиса", разыгрывают "маленькую драму" с непредсказуемым исходом...

Но именно во второй своей повести "Реанимация ХХI" (на наш взгляд, наиболее удачной в творчестве писательницы) Н.Л. Гайдамаке удалось не только поставить перед героями серьезную морально-этическую проблему, но и поместить их в соответствующую ситуацию. В "Реанимации ХХI" соединились поэтичность прозы Н.Л. Гайдамаки, лиричность писательницы, ее стремление к постановке и решению сложных психологических задач. Кроме того, в этой повести Н.Л. Гайдамака разворачивает сюжет на основе нашей, отечественной действительности (пусть и в будущем). Способность удалить из памяти человека некоторые воспоминания, могущие сломать ему жизнь, открывает перед человечеством огромные возможности. Это фантастическое допущение не ново в литературе. Но обычно писатели исследовали его с позиций использования для наживы, — Н.Л. Гайдамака же говорит о лечебных аспектах такого изобретения. Которые, разумеется, сопряжены со сложностями морально-этического плана. Героиня повести "Реанимация ХХI" Ольга работает в лечебном центре, где производят операции на памяти (мнемокоррекцию). На глазах Ольгиной дочери Яны шаровая молния убивает мальчика, в которого Яна влюблена. Что делать? "Стереть" из памяти девушки воспоминания, которые навсегда исковеркают ее жизнь, или оставить все как есть, вместе с памятью о первой любви и таких редких, но драгоценных минутах счастья? Мать стремится оградить единственное чадо и все же решается на проведение операции по мнемокоррекции, но...

Оригинальный сюжет повести изящно инкрустирован поэтическими вставками, что придает ей особое очарование.

На данный момент планов и замыслов у писательницы хватает, но реализовывать их сложно, в первую очередь — из-за нехватки времени. Тем не менее, в работе находятся "Плач за плакальницею", "Тiнь вогню" (название рабочее), а также "Я совсем не умела стрелять".

Сочинения: Тiльки три кроки // Знання та праця. — 1988. — № 6; Колискова // Молода гвардiя. — 1988. — 25 октября; Хвала провидцям! // Знання та праця. — 1989. — № 8; Колыбельная // Ветер над яром: Сб. фантастики. — М.: Молодая гвардия, 1989; Позначена блискавицею. — К.: Молодь, 1990; Пленница // Феми-фан: фантастические повести, рассказы. — Симферополь: Таврия, 1990; Краєвид на чорному тлi // Днiпро. — 1990. — № 8; Зеленое на черном // Дорога миров: Сб. фантастики. — М.: Молодая гвардия, 1991. — Т.2; Меченая молнией // Ошибка дона Кристобаля: Сб. фантастики. — М.: ВТО МПФ,1992.

В. Пузий

*

Наталья Лукьяновна Гайдамака ... Наталія Лук"янівна Гайдамака

Украинская писательница и литературный работник. Настоящее имя – Наталья Набока (псевдоним «Гайдамака» – фамилия матери). Родилась в Киевской области в семье ученых-биологов. Окончила филологический факультет Киевского государственного университета им. Тараса Шевченко в 1975 году по специальности «филолог, преподаватель украинского языка и литературы». Работала в средней школе, в детском саду, затем в качестве редактора и переводчика в издательствах и журналах («Молода гвардія», «Кур'єр муз», «Україна» и др.). С 1994 года работала в газете «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України», затем – на должности литредактора приложения «Порадниця», литературным редактором журнала «Я – ПЕРВЫЙ» (Я – ПЕРШИЙ) и референтом в киевском научном медицинском центре «Истина».

Стихи, маленькие пьески и сказки начала писать еще в детстве, позднее печаталась в юношеской прессе (пионерские газеты «Пионерская правда», «Юный ленинец» и «Зірка»). Кроме того, очень увлекалась фантастической литературой и в итоге решила попробовать сама писать. Первая публикация – рассказ «Только три шага», опубликованный в июньском номере киевского журнала «Знання та праця». А в 1990-м выходит ее первая и пока что единственная книга фантастических повестей и рассказов «Меченая молнией» (Позначена блискавицею).

В 1980-е годы – участник многих Всесоюзных семинаров молодых писателей-фантастов. В 1991-1995 годах работала литсотрудником в ВТО МПФ. Была членом киевского КЛФ «Зоряний шлях».

http://archivsf.narod.ru/1952/natalya_gay...

Мабуть, для багатьох був несподіван¬кою новий гострополемічний, філософсь¬ко-екологічний роман-застереження Гали¬ни Пагутяк «Господар» (у книжці тісТ ж назви, «Молодь», 1986 р.). Користуючись «космологічними» прийомами, письмен¬ниця пристрасно розвінчує ілюзії, пов'я¬зані з «суспільством споживання». Плане¬та, спершу заселена тільки лагідними тваринами — ласками, є мало не «краї¬ною всього готового» (за Л. Кероллом), та легкість матеріального забезпечення без творчої праці не робить щасливіши¬ми її нових мешканців. Навіть серед під¬літків тут панують розбрат, міщанські на-хили, самосуди.

Володіючи гарним стилем, широкою зображальною палітрою, «автори зі сто¬рони», як правило, демонструють і до¬статню міру вигадливості, те, що Р. Бред- бері назвав «деталізацією марень». І якщо все ж їхні твори відрізняються од «традиційної» фантастики — у тій мірі, в якій можна говорити про традиції в ца¬рині винятковості та узаконених дефор-мацій,— то насамперед відсутністю без-застережного захоплення можливим (десь на далеких планетах «уже досягнутим») технічним могуттям. Натомість виразно звучить тривожна нота: за небаченого промислово-технічного прогресу, за «кос¬мічних» темпів людина (як і навколишнє середовище) неминуче змінюватиметься, та чи завжди на краще? Чи не збідніє¬мо ми? Чи не втратиться щось дорого-цінне у людських стосунках?

Фантаст традиційного напряму І. Ро- соховатський, прагнучи відповісти на ці запитання, залюбки «замінює» саму лю¬дину досконалішою істотою — сигомом (гомо синтетикус), набагато сильнішою за нас, менш вразливою, ще й здатною бу¬дувати себе. Розвиткові цієї ідеї присвя¬чено значну частину повістей та опові¬дань з книжки письменника «Можливість відповіді» («Молодь», 1986). Скажімо, на планеті, куди аварія закинула землян (повість «Дзеркало пам'яті), тамтешні ро¬зумні істоти саме заходилися піддавати себе докорінній переробці. «Знищують¬ся шлунок і кишечник — цей малопро¬дуктивний апарат. Замість нього в сусід¬ній лабораторії ставлять батареї Сімей- ра, які допомагають засвоювати величез¬ну кількість енергії безпосередньо з на-вколишнього середовища...» А оскільки Тетяна (єдина жінка в експедиції) жа¬хається, абориген звертається саме до неї: «Коли людину створює природа,

причому не завжди досконало, — це тобі не здається блюзнірством? Чому тебе обурює те, що людина сама створює се¬бе?» І молода жінка вже спокійно спо¬стерігає, як «людина-ембріон обростала новими органами чуття: ультразвуковим слухом, універсальним макро- і мікроско¬пічним зором, хімічними аналізаторами, різними енергетичними лічильниками, приймачами якнайтонших коливань...» І нарешті автор запевняє нас: якщо «сві¬тосприймання розширювалося в мільйо¬ни разів», то «в стільки ж разів розши¬рювався внутрішній світ, ставав незмірно багатший і різноманітніший». Виходить, мешканці далекої планети тільки збага¬чувалися і нічого не губили? Це вочевидь суперечить законам розвитку...

Щоправда, в оповіданні цього автора «Втрачена ланка» розглядається, як один з варіантів, можливість «забуття» такою сугіерістотою головних засад гуманізму, перетворення її на бездушно-раціональ¬ну машину. Сигом багато разів ііере^оо- ляє себе, аби виконати завдання неймо¬вірної складності (побувати за межами всесвіту, «зрозуміти спрямування роз¬витку матерії»), і врешті відчуває, що заблокував у своїй пам'яті якусь важ¬ливу ланку. Позбавлений цього «чо¬гось», він ладен залишити напризволяще закинутого аварією на незнайоме небес¬не тіло пораненого космонавта. «Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати не¬вдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?» — цинічно міркує він. Глибоко філософський і водночас простий за викладом діалог землянина й «досконалої системи», ізсередини ос¬вітлений зворушливими людськими спо¬гадами (які, до речі, вільно читає іно¬планетний співбесідник), допомагає від¬найти «втрачену ланку». «Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивував¬ся його багатозначності й глибині, його місткості... Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки пам'яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово — співчуття!» (підкреслення оригіна¬лу— К. Л.).

Отже, «традиційний» письменник-фан- таст веде мову і про збереження (а не лише — набуття), наголошує на тому, що найбурхливіший прогрес не мо¬же бути виправданий, якщо втрачатимуть¬ся одвічні, найголовніші людські ціннос¬ті — любов, дружба, взаємодопомога, са¬мовідданість (у цьому зв'язку можна зга¬дати й інші оповідання І. Росоховатсько- го — «Тор-1», «Син», «Одним менше»).

Водночас такий підхід видається затіс¬ним сьогодні, коли на новий щабель під¬нято наші загальні поняття про екологію і в прямому (стосовно навколишнього се¬редовища), і в переносному розумінні — екологію культури, людської душі. Для В. Положія, письменника чутливого, уваж¬ного до психології (таким він зарекомен¬дував себе ще раніш, ніж звернувся до фантастичних сюжетів), немає маловар-тісного, другорядного у людських сто¬сунках, у людському характері. Тривогою за двох юних друзів, яких прагматики намагаються «підготувати до життя в сві¬ті такому, яким він є» (а для цього по¬збавити від «надмірних» емоцій, буйної дитячої фантазії), перейнято оповідан¬ня — теж із розряду «застережних» — «Кораблі в лісі» (з книжки «Сонячний вітер», «Молодь», 1986). Марата й Діка, нг гтро-^єтгу таким утилітар^"** мл»лгя«.

ним .іс хвилюють баг3""» н*

ні, зоряне небо, загадка приручення тва¬рини, аніж роботи, комп'ютери, гелікоп¬тери.

Повісті та оповідання із «Сонячного вітру» написано в ключі, так би мовити, гсихологічної футурології. Не просто по¬біжно констатуються самопочуття та на¬строї персонажів у фантастичних ситуа¬ціях, ні, увага послідовно фокусується на найтонших змінах душевного стану. Це не збіднює авторської розповіді (за ви¬нятком повісті «Пілот трансгалактично¬го»), навпаки, збагачує її, бо вся інфор¬мація подається крізь призму пережи¬вань, пристрастей, філософських роздумів. Так, у новелі «Центр всесвіту», що є ні¬би заспівом до всієї книжки, подробиці аварії (космонавт опиняється у відкрито¬му космосі без зв'язку з кораблем) на¬че розчинено в «потоці свідомості» ге¬роя. Причому, філософський, емоційний та інформативний аспекти цього потоку нерозривно поєднані. І загальнооптимі- стичне спрямування твору не видається наперед заданим, а постає як органічне, логічно доведене й вистраждане.

Якщо у «Центрі всесвіту» підкреслю¬ється мужність та вміння залишатися лю¬диною за найекстремальнішої ситуації, то в оповіданні «Короборо» наголошуєть¬ся на крихкості, тендітності носіїв розу¬му, неповторності кожної особистості. І не лише землянина... Доброзичливі або¬ригени з планети Короборо створюють максимальний психологічний комфорт кос¬монавтові Геннадію (він здійснив виму¬шену посадку і має три роки чекати на допомогу від своїх), але самі виявляють¬ся украй вразливими, чдрто незахище- ними.

Читач, мабуть, звернув увагу, що в цих нотатках уже не раз фігурував та¬кий сюжетний хід, як космічна аварія. Що вдієш, і в цьому, здавалося б, чужо¬му й чуждому вузьких бродів жанрі все ж не завжди вдається цілком уникнути стереотипних прийомів. Тим цінніше, ко¬ли автор першої книжки «виходить на іншу цивілізацію» в оригінальніший спо¬сіб. «Тихие истории» (1986) С. Підгорно- го видавництво «Молодь» не включило до серії «Пригоди. Подорожі. Фантасти¬ка» («ППФ»), хоч більшість творів тут теж належить до науково-фантастичного цик¬лу. Водночас ці невеличкі повісті та опо¬відання органічно поєднують фантастич¬ний елемент з реаліями сьогоднішнього життя. Невимушено, природно «вживле¬но» неймовірне в реалістичну тайгову історію у «Хроніці однієї поїздки».

Вивчати таємниче явище (якийсь «над-природний» вплив на людську психіку в «клятому місці») випадає не всемогутній «синтетичній людині» і навіть не спеці¬ально відібраним (а відтак, мимоволі іде¬алізованим) виконавцям, а двом звичай¬ним, принаймні на перший погляд, тури¬стам спільно з місцевим жителем. Влас¬не, мисливець Андрій Сизов і зманив приїжджих у небезпечний похід до «кля¬тої» сопки, бо він, як з'ясувалося, не мо¬же жити, доки не докопається і не по¬долає принизливий жах, який йому до¬велося колись пережити на тій загадко¬вій місцині. Його теоретично підготовле- ніші супутники згодом пояснять усе наяв¬ністю потужного силового поля. Але чо¬му й навіщо воно тут?

Короткі, але переконливі психологіч¬ні портрети героїв, влучні діалоги допо¬магають читачеві і відчути емоційну ат¬мосферу імпровізованої експедиції, і простежити від самого початку процес зародження наукової гіпотези. Ідеальним виявляється поєднання характерів: силь¬ний, надійний «практик» Сизов; помірко¬ваний, здатний пам'ятати про тили Пав- лов (це він перший отямився у «зоні» і почав обережно відводити назад товари¬шів), і, нарешті, талановитий, честолюб¬ний, але досі нікому не відомий Цвєтов. Ній суперечливій натурі письменник при¬діляє найбільше уваги. Погано пристосо¬ваний до буденного життя в роки застою, Семен тривалий час знемагав від «без¬лічі агресивних дрібниць» і тим сильніше прагнув «реваншу». Зіткнувшися зі справ¬ді неординарною загадкою, він наче про¬кидається від сплячки, збурюються всі його душевні сили. І — народжується гі¬потеза про походження силового поля: невідомі пришельці залишили його як «маяк», воно ховає цінну інформацію, що стане доступною людям тільки за умо¬ви досить високого суспільного та науко¬вого розвитку. Винаходить Цвєтов і спо¬сіб захиститися від опромінення та, всу¬переч небезпеці, дістатися таємничого си¬лового поля.

Але те саме честолюбство (гіпертро- фоване від незастосування) спонукає Се¬мена надалі працювати самотужки, щоб ні з ким не ділитися можливим відкрит¬тям. Він намагається привласнити послан¬ня, адресоване всьому людству, — і ги¬не, не здійснивши задуманого.

Аналіз реальних людських характерів (але з нового, «космічного» погляду) ме¬ні видається перспективнішим за «кон¬струювання» чи «синтезування», навіть у сЬантастичнІй літературі, гіпотетичних пер¬сонажів. Та, можливо, це справа смаку і грихильники жанру зі мною не пого¬дяться. Так чи інакше, але в розгляду¬ваній серії «ППФ» не бачимо надто ціка¬вих «рукотворних» героїв (роботи А. Азі- мова набагато цікавішії). Приміром, го¬ловною перевагою «плазмової людини» з повісті М. Головіна «По сліду експе¬рименту» (у кн. «Дисертаційний прораху¬нок», 1985) є... відсутність вад, притаман¬них талановитому, але неврівноваженому керівникові відділу. Звичайна людська здатність (невже цього має нас учити... машина?|) увійти в чуже становище, тер¬пимість до недоліків підлеглих, апелю¬вання до їхніх здібностей — і от уже від¬діл починає працювати незрівнянно кра¬ще.

Що ж до вміння штучного інтелекту блискавично виявляти місця «розстику¬вання» у виробництві, що, за концепцією автора, автоматично веде до їхнього усу¬нення (отже, люди, фахівці, досі нічого такого не помічали!), то легкість розв'я¬зання у творі цієї складної проблеми мо¬же тільки викликати скептичну посмішку. Адже важко не так знайти «вузькі міс¬ця», як організувати нормальне функціо-нування — про це щодня ведуть мову наші часописи.

Щоправда, висловлюючи ці зауважен¬ня до «рукотворного» персонажа, муси¬мо водночас завважити й цікаві ситуа¬ції, які виникають у повісті, приміром, дотепне розігрування бюрократів тощо. Автор — кандидат технічних наук — гли¬боко аналізує особливості морального клімату в наукових колективах «(тут зга¬даємо ще оповідання «Чашечка чорної кави»), психологію технічно? творчості. В оповіданні «Машина Защука» йдеться про якомога повніше виявлення можли¬востей людського мозку, а перед тим чи¬тачеві пропонується помандрувати в ла¬біринті «кібернетичних ігор».

Та, мабуть, так уже ми влаштовані, що найбільше нам імпонує, коли у змаганні зі штучним мозком, складним технічним витвором (як і незвичайним, могутнім аборигеном іншої планети) перемагає наш із вами ближній, землянин — наполегли¬вий і кмітливий. Варіантів на цю пошире¬ну тему чимало, і саме тут відкриваєть¬ся широкий простір для письменницько? вигадки, з'являється справжній аромат пригоди.

Тоді як деякі оповідання І. Росохо- ватського з героєм-сигомом грішать опи-совістю, є ніби «екскурсійними», його по¬вість постійно тримає в напрузі. Бо «Ура¬ган» розповідає про жорстоке й підступ¬не змагання аборигена з людським інте¬лектом, якому загрожує цілковите при¬гнічення, зрештою — знищення. Ситуація в чомусь схожа з тією, яку наводить В. Положій у згадуваному вище опові-данні «Короборо» — абориген створює моральний комфорт для гостя-земляни- на. Але в одному випадкові це робилося з альтруїстичною метою (полегшити ста¬новище космонавта, приреченого на три¬вале чекання та бездіяльність), у друго¬му — для задоволення егоїзму абориге¬на, що живиться чужими емоціями та спогадами, а потім нацьковує одну жерт¬ву на іншу. Кульмінацією повісті «Ураган» є момент вольового зусилля командира корабля Петра, яке допомагає йому вир¬ватися з пастки самому й порятувати то¬вариша.

А в оповіданні цього ж письменника «Хто вміє рахувати більше за три?» муж¬ність і розум людини — єдине знаряддя в боротьбі проти примітивних, але дужих істот на Планеті Трьох Сонць. Цікаво, що спершу низький рівень розвитку од¬нооких дикунів постає як... перевага.

«Ми ніколи ще не зустрічалися з та¬кою парадоксальністю в природі... Ми ду¬же добре засвоїли, що складний мозок — перевага в боротьбі за існування. При¬мітивізм — слабкість, що веде до пораз¬ки. Ми бачили сотні, тисячі таких прик¬ладів. І, певна річ, були ще тисячі при¬кладів, яких ми не бачили. А вони мог¬ли бути зовсім іншими»...

Непереборна властивість інтелекту — завжди й в усьому шукати логіки, бити¬ся над розгадкою навіть за найбільшої скрути (полон, рабство, неможливість іс¬нувати по-людськи на чужій планеті з нескінченними тріщинами та провалля¬ми) — врешті-решт допомагає вижити і перемогти.

Уява іншого письменника переносить нас до міста, де «показилися» новітні за¬соби пересування. «Ось уже другу добу гасають вони вулицями багатомільйон¬ного мегалополіса, полюючи за його мешканцями, підстерігаючи кожного пі¬шого». Про цю трагікомічну історію роз¬повів В. Моруга в оповіданні «Стере¬жись террамобіляї» (збірник «Пригоди. Подорожі. Фантастика», 1986 р.). Поки засідає Рада мегалополіса, обговорюючи різні варіанти («запропоновано, зокрема, використати для боротьби з подичавіли- ми табунами комбіновані бригади: лю¬дина, яка приманювала б террамобіль, і кілька роботів для того, щоб демонту¬вати його»), молодий науковець Віт знай¬шов простіший вихід. Але перш ніж він зміг дістатися лабораторії та взяти свої «лати» — біохімічний рефлектор (одягнеш його — і тіло твоє оптично сприймається ніби зміщене вбік, отже, террамобіль змушений буде «промахнутись»), йому довелося витримати досить небезпечний крос. «Перед самісіньким під'їздом чу¬довисько ледь не настигло його, але удар прийняли на себе двері, що автоматич¬но зачинилися...» Нарешті, схожий на се-редньовічного лицаря в обладунку, Віт іде німими вулицями до Центру, щоб від¬ключити збурену техніку. «...І террамо- білі бігли йому назустріч, наздоганяли його і завмирали за кілька сантиметрів, щоб по хвилині знову навперемінки без¬шелесно гнатися за ним»...— так закін¬чується це оповідання-застереження.

Боротьба людини проти машини, ро¬ботів, що вийшли з-під контролю, в наш час стає таким же мандрівним сюжетом, як колись у давнину — герць із дракона¬ми, злими велетами, циклопами. Такий самий (якщо не більший) контраст між всесильним і беззахисним, принаймні набагато слабшим. Теж — смертельна за- гооза, гарячковий пошук порятунку із безвихідного становища. Немає «загово¬реної» зброї — є тільки кмітливість, хит¬рість (втім, так бувало і в казках). Люд-ський розум виявляється досконалішим за будь-яку штучну «інтелектуальну сис¬тему», з її необмеженою швидкістю в оперуванні закладеною інформацією. Лю¬дина знаходить не безліч варіантів, а тільки один, — притому^ іноді, здавалося б, наївний. Але він несподіваний, нестан¬дартний, невираховуваний для штучного мозку.

Приміром, як вигадка з «чисткою ал-фавіту» під час обслуговування Дикого Робота з оповідання Б. Штерна «Рятува¬ти людину» (в книжці «Чья планета?», 1987). Спершу становище космічного ін¬спектора Бел Амора видається безнадій¬ним. Повіривши розпачливим сигналам 808, він разом зі своїм механічним су¬путником Стабілізатором дався замани¬ти себе на Звалище і тепер, позбавле¬ний зорельота і навіть рятувальної шлюп¬ки, з прокльонами борсається то в то¬росах потрощених музичних інструмен¬тів, то в макаронних джунглях. А треба знати, що Бел Амор «може вибратися з будь-якої тайги, але тільки не з тайги замшілого барахла. З барахла вибратися неможливо, він це знає з дитинства, ко¬ли загубився у «Меблевому галаксамі». Меблів було стільки, що вони викривля¬ли простір. «Мільйони дрібниць» та «Все- планетні світи» завжди наводили на нього жах...» З вдячністю згадує він колегу Марта, який не раз рятував Бел Амора, у тому числі й від магазинної халепи...

Але, на щастя, і тут, на далекому га-лактичному Звалищі, Март рятує Бел Амо¬ра та й інших космонавтів, що могли б так само довірливо поспішити на сигнали 808. Вони ж бо не відають, що сигнали подає машина-маньяк, яка вважає себе за людину, а їх — за «біологічних робо¬тів». Простий і дотепний контрхід: начеб¬то слухняно прислуговуючи «хазяїну» й ретельно виконуючи внутрішній ремонт, Март... відключає в Дикого Робота літе¬ру «д». І летить у всесвіт кумедне «ря¬туйте наші 'уші» (У російському оригі¬налі каламбур не потребує відступів од правил граматики — К. Л.). А інспектори тим часом спокійно сідають у зорельоти.

Цікаво, що поруч із діяльною, муж¬ньою й вигадливою людиною діє робот- помічник Стабілізатор, розважливий, тур¬ботливий, трохи буркотливий. Ця симпа¬тична пара Бел Амор — Стабілізатор зу¬стрічається ще в одному оповіданні Б. Штерна — цього разу з детективним сюжетом і детективною назвою «Обшук». Ми стаємо свідками інтелектуального по¬єдинку сумлінного і скромного митника з підозрюваним у перевезенні контрабан¬дного тютюну «галактменом» із Кальмар- скупчення, ім'я якого перекладається ду¬же підозріло — Хрін Спіймаєш.

«Хороші — тобто справжні — контра-бандисти постійно оновлюють арсенал своїх фокусів і не відстають од найно¬віших наукових досягнень, — розмірковує Бел Амор. — Ще недавно вони ховали контрабанду в гравітаційних пастках і до¬водилося добряче попотіти, аби виявити в просторі навкруг зорельота приховані гравіцентри. Але й це в минулому. Гір¬ше, коли контрабандисти йдуть попереду наукових досягнень... Потрібно шукати ма¬лопомітні дивацтва... наприклад, у пове¬дінці самого контрабандиста. Але як виявити дивацтва у поведінці каракатиці з Кальмар-скупчення, якщо навіть не знаєш гаразд, скільки в неї ніг?»

Між іншим, у розплутуванні склад¬ного завдання з порожнім відсіком та уповільненим часом не обійшлося без відданого Стабілізатора з його вічним буркотінням (цього разу з приводу за¬ляпаних штанів «командора»)...

Поєднання особливостей детективного та фантастичного жанрів спостерігаємо не лише в цьому пройнятому іронією (як і вся книга «Чья планета?») творі Б. Штер¬на. Розслідуванню свідомого чи ненавмис¬ного злочину присвячено оповідання

A. Дмитрука «Фурміка» (збірник ППФ-85), що має за основу складні біокібернетич- ні ігри («мурашник-мозок»), М. Головіна «Чашечка чорної кави» (з кн. «Дисерта¬ційний прорахунок») та «Ситуаційна кім¬ната» (збірник ППФ-86), О. Покальчука «Закляття тінню».

У повісті В. Головачева «Простір не-спокою» (1985) йдеться про космічну еко¬логію. А написано II теж у формі роз¬слідування. Якась сила повертає на Зем¬лю частину космічних вантажів. Згодом удається встановити й закономірність — повертається те, що могло б у той чи інший спосіб зашкодити позаземному життю, поки що не відомим людині ци-вілізаціям. Але хто здійснює цю веле¬тенську таємничу операцію, ще й зали¬шає на транспортах особливий знак?.. Про це читач дізнається наприкінці книги.

Повість В. Чемериса «Білий король детективу» (1986) переносить нас у пост- капіталістичне суспільство з дуже висо¬ким рівнем техніки, а водночас — дове¬деною до абсурду «комп'ютерною» бю¬рократизацією та супергострими соціаль¬ними контрастами.

Ця повість, як і «Простір неспокою»

B. Головачова, в розглядуваній серії ви-різняється обсягом — вони займають по окремій книзі. На жаль, не можемо кон-статувати, щоб «багатство» пішло на ко¬ристь. Завелику площу віддано „описові, який не «накладається» на події (як це буває у письменників, що опанували ми¬стецтво багатоканальної оповіді), окре¬мим, «екскурсійним» розділам, де, по суті, нічого або майже нічого не відбу¬вається. Та й самі «екскурсії», тобто на¬фантазована футурологічна інформація, не дуже цікаві й оригінальні.

Розумію, що останнє зауваження — найбільш суб'єктивне, бо ніхто ще, зда¬ється, не сформулював критеріїв, за яки¬ми можна було б зважувати «міру ціка¬вого».

Все ж мені особисто видається багат¬шою уява С. Підгорного та Б. Штерна, при тому, що в їхніх творах немає роз¬логих технічних описів, інформацію по¬дано ненав'язливо, наче між іншим. На¬віть фантастично-сатиричне оповідання С. Підгорного «Невикористані можливос¬ті» (з уже згадуваної книжки «Тихие ис- тории), побудоване на кричущій невід-повідності між тим, що міг би дати люд¬ству космічний гість, і нікчемністю ус¬тремлінь першого стрічного землянина — Петра Микитовича, — навіть воно побіж¬но дає чимало цікавого футурологічного матеріалу. Так, зачувши прохання: «Дім! Дім мені, по-перше!» — представник ци¬вілізації ЛОВАТІМПРО уточнює:

— Типовий дім-місто з виходом вер¬хніх ярусів у космічний простір, з мон¬тажними майданчиками для складання в космосі зорельотів та міжпланетних тран¬спортних засобів?..

Так само мимохідь розповідається про космічний досвід пришельця, про його контакти: «Найвідсталіші цивілізації про¬сили допомогти з енергією, технологією, траплялося навіть — посприяти в органі¬зації оптимальної соціальної структури. В принципі, з самого лише прохання можна було точно визначити рівень роз¬витку цивілізації та зробити довготри¬валий прогноз».

Ну і, звичайно ж, замовлення міщансь- ки жадібного Петра Микитовича (дім, «щоб вище митрюхінського», гараж з машиною, «а паркан щоб бетонний, во¬рота— чавунні...») просто ошелешує іно¬планетянина. «Певно, таке місцеве розу¬міння гумору», — вирішує він.

У творах же «Чужий світ» та «Від¬криття цивілізації» С. Підгорний уже всерйоз дає оригінальні варіанти позазем¬них цивілізацій. У першому випадкові інформація подається крізь призму сприй¬няття нашого сучасника, що легковажно погодився назавжди залишити рідну пла¬нету. Психологічно достовірно передано ностальгію за втраченим, жах перед не¬обхідністю «модифікації», тобто відмови од своєї біологічної природи (а без цьо¬го неможливо збагнути закономірності гостинної, та незрозумілої, занадто «при¬скореної» для нас спільності).

Останнє оповідання — «Відкриття ци-вілізації» — містить чимало елементів кос-мічного детективу (хтось навмисне зіп¬сував зореліт) і цікаве прогнозування роз¬витку біотехніки: «Ви бачили равликів, устриць, черепах? У них досить міцні, до¬цільні й гарні «хатинки». І різні. А чи спадала вам від їхнього вигляду думка: «Навіщо нам обов'язково будувати собі ха¬ти, підземні переходи, адміністративні й виробничі корпуси! Хіба не можна зроби¬ти так, щоб вони росли самі, такі, як нам потрібно, але, звичайно, не так по-вільно, як у черепах і равликів?»

Уявіть будівлі, що ростуть самі, або вам знадобилася ЕОМ і ви, замість най¬складніших технологічних процесів, одер¬жуєте II, змінивши генетичний код яко¬їсь клітини, хоча б клітини вашої шкіри...

Оригінальний варіант контактів з ін¬шими цивілізаціями «пропонує» О. Ро- манчук у повісті «Пастка на Ресті» (ППФ- 86), зумівши поєднати переказ «гіпотези» (можливість дельта-переміщень, за яких тіло людини лишається в лабораторії, а її «псі-тотожність» у цей час розгулює по іншій планеті) з розплутуванням до¬сить інтригуючих ситуаційних вузлів. Ге¬роям, а з ними й читачеві, доводиться посушити голову над з'ясуванням анома¬лій, що заблокували пам'ять водночас у землянина Ярослава Гая і в мешканця Рести.

Крім «подорожей» у високорозвинені світи (чи то в нас удома — але в далеко¬му майбутньому, чи то на інших плане¬тах), письменницька фантазія нерідко пе¬реносить читача в минуле. У В. Положія це — «нормальне» історичне оповідання, з ретельно виписаною обстановкою, зви¬чаями, хоч надзвичайної міцності зброя й допомагає авторові загострити, утаєм¬ничити, «зафантазувати» ситуацію («Шаб¬ля прибульця»), «Зустріч на березі зато¬ки» В. Савченка (збірник ППФ-86) є дво¬рядним оповіданням: читач може просте¬жити непрості стосунки в науковій лабо¬раторії — у перервах між сеансами спо¬стережень за життям величезних комах та інших палеонтологічних див... щоб зно¬ву повернутися до інтриг нездарного нау¬ковця проти винахідників хрономобіля.

Власне, у більшості творів прямо чи опосередковано заходить мова про те¬перішні характери, нинішні стосунки (пе¬редусім у наукових колективах), нерідко

домішуються при цьому сатиричні нот¬ки, про що вже йшлося під час розгля¬ду деяких книжок. А останнім часом де¬далі помітнішим стає особливий струмінь одверто пародійної фантастики. Крім зга¬дуваних уже оповідань Б. Штерна, С. Під- горного, тут привертає увагу повість В. Зайця «Місто, якого не було» (збір-ник ППФ-85), що повинна зацікавити шкільних учителів, та й усіх, хто щиро хоче розібратись у психології підростаю¬чої людини. Особливий різновид — паро¬дії на казкові сюжети, за участю драко¬нів та інших чудовиськ і з безліччю тра¬гікомічних ситуацій, як «Богатирська іс¬торія» Ю. Ячейкіна (збірник ППФ-85) або «Горинич» Б. Штерна.

Наукова фантастика — жанр, що перед¬бачає безперервний пошук, «їзду в не¬знане», і водночас глибоке ознайомлен¬ня з досвідом попередників, щоб навіть коли доводиться підійматись на ту са¬му вершину (як в оповіданні В. Моруги «Хтось же скоряє непідкорене» (ППФ-86), то обов'язково — за новим маршрутом.

У книжці Світлани Ягупової «Фенікс» (1988) зустрічаємо цікаву й оригінальну спробу зобразити майбутнє ідеальне сус¬пільство. Взірці такої фантастики дали свого часу І. Єфремов, С. Лем, брати Стругацькі. У новому, розумному й гар¬монійному суспільстві, витвореному уя¬вою письменниці, одним із головних ви¬дів діяльності є «реплікація», тобто від¬новлення за генетичним кодом давно по¬мерлих людей (крім жорстоких виродків, яких «не приймає природа»),

У полі зору письменниці — психологіч¬ні проблеми, що постають із необхід¬ності співіснування представників різних епох і народів. Адже, збагачуючи тих, кому судилася «друга спроба», всіма но¬вітніми знаннями, турботливі реплікато- ри дбають і про збереження їхньої пам'я¬ті, давніх уподобань, бо без усього цьо¬го, навіть без ностальгії за минулим, жит¬тя буде менш повноцінне. Цікаві диспу¬ти про сенс людського Існування, про критерії відбору й напрямів реплікації (адже кожен, кому подарували повернен¬ня до життя, прагне зустрітися з батька¬ми, коханими, друзями), про право втру¬чання у чиюсь психіку тощо вдало «на¬кладаються» на несподівані й досить не¬безпечні пригоди...

Познайомилися ми 1988 року й з кіль¬кома зразками фантастичного детективу. Людська кмітливість у боротьбі з агре¬сором земним, а то й космічним, муж¬ність у боротьбі з небаченого масшта¬бу катастрофою, мандри у різних просто¬рових та часових «реальностях», прогно¬зування можливостей людського мозку, часом кепкування з героя, що потрапив у космічну халепу, — всі ці моменти зу¬стрічаємо у збірнику, що дав притулок трьом авторам (М. Анісімов, В. Забірко, Є. Філімонов), та книжці Ю. Константи- нова «Преследование». Ці оповідання й повісті, на мою думку, демонструють до¬сить високий рівень вигадки, вміння ці¬каво будувати сюжет. Розмаїтим типам злочинців — від високорозвиненої, але агресивної цивілізації, що живиться моз¬ком землян (М. Анісімов «Двійник»), до людиноненависника-маньяка (Ю. Констан- тинов «Инкогнито») або імморального вче¬ного, здатного вкрасти... чужий мозок (та ж повість «Инкогнито», оповідання М. Анісімова «За гранню мовчання) — протистоять в одному випадку професій¬ний детектив, іншим разом — просто вдумливий аналітик, дивак-учений. У зга¬дуваній повісті «Инкогнито» талановитий біолог Глаух, навчившись впливати на мі¬ріади комах та гризунів, зриває задум всесвітнього путчу, неабияк допомагаючи інспектору Градову.

Водночас найслабшими у згаданих тво¬рах вважаю сторінки, де йдеться про роз¬кішні вілли, перераховуються напої, наїд¬ки або ще якісь атрибути шикарного жит¬тя негативних персонажів. Усе це, як і в багатьох сучасних «касових» фільмах, нагадує не стільки критику, скільки сма¬кування.

У гротесковому, фантасмагоричному, часом просто «перевернутому» світі чи¬тач не лише знаходить відпочинок, а й ненав'язливо прилучається до багатьох наукових ідей та гіпотез, до складної інтелектуальної гри. А на споді нерідко знаходить відображення сучасного ре¬ального життя з його моральними ви¬могами , боротьбою прогресивного і застійного, вічним двобоєм добра і зла.

АБС – распространенное в среде любителей фантастики сокращение, означающее имена Аркадия и Бориса СТРУГАЦКИХ. Перефразируя известное выражение, можно сказать, что фантаст в СССР был больше, чем фантаст. По крайней мере, для поклонников творчества братьев Стругацких. В затхлой советской атмосфере «кривых зеркал», фарисейства, лжи фантастика была эзоповым языком. Порой она позволяла затрагивать те вопросы – со ссылкой на другие планеты и цивилизации – которые нельзя было напрямую адресовать обществу «победившего социализма». Хотя бдительная цензура тоже, конечно, не спала. И многие вещи категорически не проходили даже в произведениях фантастов. Стругацким часто приходилось уродовать свои произведения. Но даже в таком усеченном виде их книги вносили очень весомый вклад в общественные умонастроения, развивали у людей привычку размышлять и противостоять стадному чувству.

«Великолепная двойка»

Поэт-юморист Александр Иванов написал:

А.Стругацкий, Б.Стругацкий

Делят свой успех по-братски.

Им завидуют, наверно,

Все – от Жюля и до Верна.

Мне всегда было интересно и непонятно, как люди пишут вдвоем. Многим это непонятно. Матусовскому, например: «Писать стихи вдвоем – затея неумная. Вдвоем удобно перетаскивать бревна, вдвоем можно ограбить магазин, но писать вдвоем стихи по меньшей мере бессмысленно». Примеров дуэтов в истории литературы немного. Но вот Ильфу и Петрову было понятно, братьям Вайнерам, братьям Гонкурам тоже. И Стругацким понятно было. Профессиональные различия (Аркадий – востоковед-японист, Борис – звездный астроном) помехой не стали.

Собственно, как отмечал в интервью Борис Натанович Стругацкий (БНС), «не существует двух авторов Аркадия и Бориса Стругацких, которые писали вдвоем, есть один автор – братья Стругацкие. Но при всем при том мы, конечно, были очень разными людьми. Хотя в разное время у нас были разные отличия – в последние годы, например, мы стали похожи друг на друга так, как становятся похожи долго прожившие вместе супруги».

А работали они так: «…Слово за словом, фраза за фразой, страница за страницей. Один сидит за машинкой, другой рядом. Каждая предлагаемая фраза обсуждается, критикуется, шлифуется и либо отбрасывается совсем, либо заносится на бумагу. В основном Аркадий Натанович сидел за пишущей машинкой, а я – рядом, сидел или лежал на диване. Иногда ходил…».

Работа их была сплошным спором: «Если одному из нас удавалось убедить другого в своей правоте – прекрасно. Если нет – бросался жребий, хотя это случалось довольно редко. У нас существовало простое правило: кому-то из соавторов не нравится фраза? Что же, это его право, но тогда его обязанность – предложить другую. После второго варианта может быть предложен третий, и так далее…».

Но, как подчеркивал Аркадий Натанович Стругацкий (АНС), «методика эта возникла не сразу. Сначала мы встречались, обговаривали идею, сюжет, композицию… Потом разъезжались и писали каждый свою часть по отдельности. Или оба работали над одним и тем же куском, а потом «сращивали» их. Лишнее отпадало. Но впоследствии убедились, что это не самый рациональный метод».

Кстати, бытовала легенда, шутки ради запущенная журналистом «Комсомолки», что братья, живущие в Ленинграде (Борис) и Москве (Аркадий), встречались между городами – в кафе «У Бори и Аркаши» на известной станции Бологое, напивались чаю и садились писать.

Довольно распространенным является мнение об одном главном Стругацком и втором – в качестве бесплатного приложения. Одни глаголят о том, что «главным писателем» был Аркадий, другие – что Борис. Биограф Стругацких Ант Скаландис категорически заявляет, что эти версии ничего общего с реальностью не имеют: «Они были равны друг другу, насколько могут быть равны старший и младший братья. Они были нужны друг другу, как никто иной в целом мире. Они были достойны друг друга…». Объединяли их высокий интеллектуальный уровень, литературный талант, художественный вкус, трудолюбие, нравственное понимание того, что хорошо и что плохо. А трудновообразимая непохожесть рождала эффект идеального взаимодополнения. «Это было чисто гегелевское, – утверждает Скаландис, – единство и борьба противоположностей».

Интересна история написания первой совместной книги – «Страна багровых туч» (1959). Идея повести об экспедиции на планету Венера возникла у АНС в начале 1950-х. А позже толчком к старту работы стало пари «на бутылку шампузы», родившееся во время прогулки АНС с супругой и БНС по Невскому в Ленинграде. Борис вспоминал: «Мы, как обычно, костерили современную фантастику за скуку, беззубость и сюжетную заскорузлость, а Ленка слушала-слушала, потом терпение ее иссякло, и она сказала: „Если вы так хорошо знаете, как надо писать, почему же сами не напишете, а только все грозитесь да хвастаетесь? Слабо?“».

Еще интересно: как заверяют биографы, АБС никогда не выступали вместе. Единственное исключение – Всемирный конвент фантастов в 1987 году в Брайтоне. И то их с трудом уговорили туда поехать. Бытовала даже шутка, что есть только один Стругацкий, но в Москве он называет себя Аркадием, а в Ленинграде – Борисом.

А это уже не шутки – Наталия, дочь Аркадия, однажды услышала шепот за спиной: «Вот идет дочь братьев Стругацких». А жена Бориса как-то услышала, что «вон идет жена братьев Стругацких».

Одно время «двойка» даже могла вырасти до квартета – возникла идея сотворчества Стругацких с братьями Вайнерами. Однако с фантастическим детективом «в четыре башки» не сложилось. У АБС остались лишь приятные воспоминания о нескольких встречах и фонтанах идей. А вот в одиночку некоторые произведения Аркадий и Борис написали.

Аркадий и Борис Стругацкие на балконе московской квартиры А. Стругацкого. 1980-е

Выбор

Стругацкие вывели формулу: «Настоящая фантастика – чудо – тайна – достоверность». В их книгах – романтика космических путешествий, придуманные цивилизации, аллюзии на тоталитарный СССР, зомбирующее влияние пропаганды, научно-технические достижения, учительство. Они поднимают темы сложных этических коллизий – соотношение ценности человеческой жизни и подвига, интересы личности и общества, взаимоотношения высокоразвитых и отсталых цивилизаций. Рисуют образы людей будущего – отлично образованных, нравственно ответственных, творческих. Сражаются с бездуховностью, мещанством, конформизмом. Языком юмора и сатиры высмеивают невежество и глупейшие регламенты советской бюрократии.

Их первые произведения классически для тогдашней советской литературы борются с империализмом. «Мы тогда были настоящими сталинцами», – резюмировал спустя годы БНС. Заметно повлияла на их мировоззрение «оттепель», они начали критично смотреть на сталинское прошлое, но продолжали верить в светлое коммунистическое завтра. Создают «мир Полудня» – «в котором было бы уютно и интересно жить» и им самим, и многочисленным читателям.

Постепенно мировоззренческий генезис уводил их от утопических моделей к все более трезвому пониманию реалий. Они не колебались вместе с линией партии, а росли как личности, преодолевая розовые иллюзии коммунистических догм. Пришло осознание, что «не надо надежд на светлое будущее. Нами управляют жлобы и враги культуры. Они никогда не будут с нами. Они всегда будут против нас».

Впоследствии братья не очень любили свои ранние вещи. Считали, что «настоящие Стругацкие» начинаются только с повести «Попытка к бегству» (1962). И особо позитивно выделяли среди своих работ «Улитку на склоне», «Второе нашествие марсиан» и «Град обреченный».

Аркадий отмечал, что их книги «посвящены духовному ожирению и тупости, ведущим к жестокости», и констатировал: «Мы никогда не учим злу». А главной своей темой они называли выбор: «Есть долг перед обществом и долг перед самим собой, что впрямую связано с проблемами того же самого общества, – долг, скажем, перед своим талантом. Очень трудно сделать такой личный выбор».

И смех, и грех

«Так уж устроена была наша писательская жизнь, что счастье от выхода любой из наших вещей практически всегда было чем-то испорчено», – вспоминал Борис. Хотя встречались им и хорошие редакторы, но от цензоров и редакций настрадались Стругацкие изрядно. Своими «лакейскими правками» бюрократы от литературы уродовали тексты. А то и вовсе их запрещали. Например, «Жук в муравейнике» в формате книги вышел в СССР только после десятка изданий за рубежом. Не обошлось и без курьеза. Был там эпиграф, придуманный ребенком – сыном Бориса Стругацкого:

Стояли звери

Около двери,

В них стреляли,

Они умирали.

Редактор из «Лениздата» нашел в нем переиначивание… маршевой песни гитлерюгенда.

Повесть «Гадкие лебеди», завершенная в 1967-м, готовилась к печати в издательстве «Молодая гвардия», но через сито цензуры не прошла. Копии рукописи попали в «самиздат», затем были опубликованы в ФРГ в издательстве «Посев» в 1972 году. Без согласия авторов. А Стругацких в Союзе заставили сетовать на врагов. Текст их отмежевания от провокационной акции опубликовали в «Литературной газете».

«Сказку о Тройке» с сатирой на бюрократию советского образца рискнул опубликовать в 1968 году иркутский альманах «Ангара». После чего его редактор потерял должность.

При прохождении рукописи романа «Полдень, XXII век» через цензуру Главлита она была еще направлена в Главатом, чтобы выяснить, не содержится ли там секретная информация об атомной энергетике. И смех, и грех – секретов Главатом не обнаружил, зато высказался… о низком литературном уровне произведения. Оказалось, что «рецензентов» смутили «сложные научно-технические термины». Например, термин «абракадабра», «который, может, и употребляется среди узких специалистов, но массам он непонятен». Для преодоления сопротивления «атомщиков» понадобилось почти три месяца нервотрепки.

При рассмотрении «Хищных вещей века» директор издательства требовал от авторов то, что цензура полагала недопустимым. Он был сторонником привнесения революции в другие страны на штыках и считал, что нужно сделать на этом акцент, а цензорша как раз обвиняла авторов в том, что они выступают за такой экспорт революции.

Когда книги выходили, писателям порой приходилось выслушивать от читателей, что «это здорово сделано, но…». Ведь читатель не знает, что стоит за выходом работы. Цензура – невидимка, а упреки достаются авторам. Но как бы ни утрамбовывали цензурные асфальтоукладчики произведения Стругацких, живые и свежие мысли все равно пробивались к читающему.

Только во второй половине 1980-х одни работы АБС стали впервые доходить до советского читателя в полном «стругацком» виде, а другие – вообще впервые доходить. В восстановленный для переопубликования «Обитаемый остров» пришлось внести… около 900 изменений, убирая следы цензуры.

«Жиды города Питера»

В ряде своих работ Стругацкие затрагивали еврейскую тему. Прежде всего нужно говорить об Изе Кацмане из «Града обреченного» и о пьесе «Жиды города Питера, или Невеселые беседы при свечах».

«Град обреченный» (1972) повествует о некоем городе, пребывающем вне времени и пространства. В нем предложили пожить людям из разных стран и эпох и поучаствовать в эксперименте, суть которого не ясна. В романе подняты темы фанатизма и свободомыслия, родства идеологий сталинизма и нацизма, эволюции мировоззрения части советских людей – от коммунистических догм до безыдейного безвоздушного пространства. Кацман – один из главных героев. Сначала он предстает перед читателем как «встрепанный, толстый, неопрятный и, как всегда, неприятно жизнерадостный». Но за этой внешней оболочкой скрывается глубоко интеллектуальный персонаж, пытающийся «докопаться» до необъяснимого – до тайны эксперимента.

Борис Стругацкий так отзывался об этой крайне удивительной для советской литературы фигуре: «Откровенный еврей, более того, еврей демонстративно вызывающий… постоянно, как мальчишку, поучающий главного героя, русского, и даже не просто поучающий, а вдобавок еще регулярно побеждающий его во всех идеологических столкновениях…»

Опубликовать «Град обреченный» братья и не пытались. Было понятно, что перспектив нет. Читателям роман стал доступен только в конце 1980-х.

В пьесе «Жиды города Питера, или Невеселые беседы при свечах» действие грустной комедии происходит во время перестройки в СССР, в одном из домов Петербурга. Ночью жителю дома, еврею Пинскому, приходит повестка от некоего председателя-коменданта, в которой «всем жидам города Питера и окрестностей» предписывается явиться утром на один из городских стадионов, имея при себе документы, а деньги, сберкнижки, драгоценности надлежит оставить дома. Тем, кто не подчинится, грозит наказание. Очевидная ассоциация с тем, что распространяли нацисты в Киеве в 1941-м перед Бабьим Яром.

Похожие указания явиться на разные площади и стадионы города приходят и русским соседям Пинского. Только там адресатами указаны не «жиды», а богачи, распутники, дармоеды, мздоимцы… Соседи собираются вместе и обсуждают, как реагировать. Профессор Кирсанов говорит, что «мы все этого ждали.

"Товарищ знай, пройдет она, так называемая гласность, и вот тогда госбезопасность припомнит ваши имена."

Не может у нас быть все путем, обязательно опять начнут врать, играть мускулами, ставить по стойке „смирно“!».

Работник политпросвещения товарищ Базарин признает, что «контроль утрачен над обществом… Страна захлебывается в собственных выделениях… Крутые меры необходимы! Ассенизация необходима!.. Слишком далеко мы зашли…».

Пинский уверен, что послания сочиняет бездарный, серый как валенок, а потому убежденный юдофоб: «У нас же юдофобия спокон веков – бытовая болезнь вроде парши, ее в любой коммунальной кухне подхватить можно! У нас же этой пакостью каждый второй заражен».

Кирсанов убеждает, что времена теперь не прежние, рабов нет, настоящий террор невозможен и все это – очередная глупость начальства.

Все показанные в пьесе представители старших советских поколений хоть и храбрятся, но готовы подчиниться предписаниям и прийти утром в назначенные им места.

И только молодое поколение, представленное сыном Кирсанова Сергеем и его другом, смотрит на повестки совсем иначе. «Приносят тем, кто сделал выбор раньше, ему еще повестку не принесли, а он уже сделал выбор! – говорит Сергей. – Выбор свой люди делают до повестки, а не после… Не ходите вы никуда утром. Повестки эти свои порвите, телефон выключите, дверь заприте… И ложитесь все спать. Не поддавайтесь вы, не давайте вы себя сломать!» Только молодые люди оказались готовы к сопротивлению.

Так в 1990 году Стругацкие в аллегорической форме описали путч, произошедший через год. Комментируя произведение, БНС констатировал, что ему было совершенно ясно – попытки реванша неизбежны. Авторы сделали правильное предположение: «Наше поколение шестидесятников в большинстве своем примет его со склоненной головой. В отличие от поколения молодого… Но мы не угадали, что все кончится так быстро. Я был уверен, что это – долгая и тошная история на 2-3 года, а кончилось все за три дня».

Пьеса приобрела большую популярность. Стругацким звонили из театров, просили разрешения поменять название – оставить только «Невеселые беседы при свечах», говорили об опасности антисемитизма. Но они решительно отказывали. Название представлялось им абсолютно точным. Оно перекидывало мостик между страшным прошлым в оккупированном Киеве и виртуальным будущим. «Все наши герои, – отмечал Борис, – независимо от их национальности, были в каком-то смысле „жидами“ – внутри своего времени, внутри своего социума, внутри собственного народа…»

Натановичи

Отец Стругацких – Натан, еврей, большевик, был комиссаром кавалерийской бригады в гражданскую войну, затем партработником, занимался вопросами культуры и искусства. Был исключен из партии «за антисоветские высказывания» и только по стечению обстоятельств избежал репрессий. Умер во время Второй мировой, выбираясь из блокадного Ленинграда.

Мать братьев Александра Литвинчева вышла замуж за Натана против воли своих родителей, недовольных его этническим происхождением. Работала учительницей русского языка и литературы. Семья получилась хорошая. Александра и Натан крепко любили друг друга и своих детей.

Но «расплачиваться» за отца-еврея АБС приходилось всю жизнь. Борис, например, рассказывал в интервью, что после школы собирался поступать на физфак. 1950 год, разгар антисемитской кампании. Он был серебряным медалистом. По тогдашним правилам медалист проходил собеседование, после которого без всяких аргументов объявлялось решение. И ему объявили – не принят: «Медалистов собралось на физфаке человек пятьдесят, и только двоих не приняли. Меня и какую-то девочку, фамилии которой я не помню, но в памяти моей она ассоциируется почему-то с фамилией Эйнштейн… И хотя по паспорту я числился русским, тот факт, что я Натанович, скрыть было невозможно, да и в голову не приходило скрывать… Однако и другое объяснение тоже вполне возможно – как-никак отец наш был исключен из партии в 1937 году, и в партии его так и не восстановили…».

Тогда Борис пошел на мехмат и на сей раз поступил. А после окончания университета уже точно столкнулся с антисемитизмом. Отличник учебы, по распределению он должен был идти в университетскую аспирантуру при кафедре астрономии. Борис вспоминал: «Но мне заранее сообщили по секрету, что меня как еврея в эту аспирантуру не возьмут». Правда, взяли в аспирантуру Пулковской обсерватории.

С различными антисемитскими выпадами братья сталкивались нередко. И выражалось это не только в дополнительных трениях с выходом книг. То и дело «словно мухи тут и там» ходили слухи – как специально запускаемые, так и с любопытством распространяемые – об их эмиграции из СССР, что в условиях советских реалий грозило преогромными неприятностями.

Громкая история произошла в 1976 году. «Комсомольской правде» предложили опубликовать письмо, якобы написанное АБС в адрес Шестого съезда писателей СССР. Дескать, «мы – писатели с мировым именем, но нас не печатают без объяснения причин, будем вынуждены покинуть страну». И две старательно, но плохо скопированные подписи.

Закипая от злости, Аркадий отправился к оргсекретарю Союза писателей Юрию Верченко.

– Вы знаете, кто это сделал?

– Да.

– А сказать можете?

– Нет. А зачем вам?

– Хочу ему морду набить.

Или вот, например, однажды Аркадию позвонила знакомая и спросила, можно ли в ближайшее время прийти к нему в гости.

– Не получится, – ответил он. – На следующей неделе уезжаю.

В тот же день Москва и Ленинград знали – Стругацкие эмигрируют. Хотя уезжал Аркадий Натанович всего лишь… в Душанбе, над сценарием работать. Слухи об отъезде братьям приходилось опровергать постоянно. Хотя они – люди советской закалки – никуда уезжать не собирались.

«Здравствуйте, пан Стругацкий!»

В СССР у Стругацких была армия из миллионов поклонников. Фанатично преданные читатели буквально охотились за книгами, покупали их на «черном рынке» за космические деньги, воровали из библиотек, записывали приглянувшиеся фразы, говорили цитатами, перепечатывали тексты. Один из исследователей творчества Стругацких российский журналист Борис Вишневский вспоминает: «Стругацкие – это наше представление о будущем, о мире, о человеке, о том, что правильно и что неправильно, о смысле бытия».

Популярность Стругацких была столь высока, что о ней легенды слагались. А уж сколько реальных свидетельств! Аркадий зашел в Москве в книжный магазин, обслуживавший членов Союза писателей, чтобы купить свой только что вышедший двухтомник. Ажиотаж был настолько огромный, что больше одного экземпляра продавщица никому не продавала. АНС робко попросил два: «Видите ли, я автор». «Знаю я вас, авторов, – грубо отреагировала продавщица. – Сегодня уже пятый или шестой».

Прелюбопытнейший случай произошел в 1993 году. У БНС в Ленинграде из автомобиля украли барсетку с документами и деньгами. Он позвонил Борису Вишневскому, тогдашнему депутату райсовета, и попросил помочь восстановить документы. Однако позднее перезвонил и сообщил, что барсетку подбросили назад – все документы и деньги в целости и сохранности. Вероятно, воры попались читающие. Когда поняли, кого ограбили, стыдно стало.

Знают Стругацких и за рубежом. Их произведения изданы на 42 языках в 33 странах. Стругацкие были самыми публикуемыми на Западе советскими авторами. Писатель-фантаст Кир Булычев рассказывал о случае в Польше. Польский коллега повел его в Варшаве в специализированный магазин по продаже фантастической литературы. Булычев смотрел книги на полках, а его знакомый сказал хозяину магазина, что это фантаст из России. Хозяин подошел к Булычеву и поздоровался по-русски: «Здравствуйте, пан Стругацкий!».

Читают Стругацких в разных странах и сегодня.

АБС выступали против мрачных сторон окружающей действительности. Как могли, как умели, как считали для себя возможным. И делали это успешно. Есть такая фотография – Аркадий Натанович сидит за столом на сцене, а за спиной его, на занавесе, видны слова из известного лозунга «…ум, честь и совесть нашей эпохи». Аналогичное можно сказать и о Борисе Натановиче.

https://jew-observer.com/lica/planeta-abs/

мрачный маргинал ( Мухортов Николай Львович), 12 января 2014 г.

Произведение было смелой для советской фантастики попыткой взглянуть на современность с дистанции в пять веков (из 25-го столетия). Потому-то у романа оказалась непростая судьба. После первой сокращённой журнальной публикации рукопись в 1971г. была представлена в издательство «Радянський письменник» (Киев) и получила положительный отзыв писателя (члена СПУ) Олексы Мусиенко. Казалось бы, можно было ждать и первой книжной публикации. Но не тут-то было!

Изрядное идеологическое «похолодание», наметившееся в Украине как раз в это время вызвало повышенное внимание контролирующих партийных инстанций КПСС к представленным в издательства рукописям молодых авторов. Остро-негативную рецензию на роман сочинил профессиональный критик Лазарь Санов. Тон опубликованной в журнале «Радянське літературознавство» рецензии оказался для публикации убийственным. Сработал заложенный в издательскую машину УССР механизм «стоп-литературы». Роман так и не был опубликован отдельной книгой в 1970-е. — Зато уничижительная на него рецензия вошла в сборник трудов критика (1976). Понадобилось ещё более десятилетия, чтобы полный текст романа был издан сначала в журнале «Дніпро» (1989), а затем — в книжной серии «Компас» киевской «Молоді» (1990).

https://fantlab.ru/work318509

Как-то незаметно тихо ушел от нас Олег Кузьменко. Тысячи студентов 80-90-х гг. помнят его лекции по истории русской литературы, которые он читал в университете на филологическом, романо-германском и журфаке. Довольно небольшой круг почитателей его недюжинного лекторского и исследовательского талантов знал, что он еще и прекрасный романист, новеллист, переводчик. Что поделать: если в 1971 г. написанная им в соавторстве с

А. Григоренко первая украинская антиутопия «Запізнілий цвіт валінурії» вышла тиражом 50 тысяч экземпляров, то последняя, уже посмертная книга «Сентиментальное путешествие» — всего-навсего 5 экземпляров…

Вне всякого сомнения, вопиющая невостребованность таланта, писавшего на украинском и русском, переводившего с немецкого, французского и польского, сказалась на его здоровье, судьбе и смерти. Но не это, по моему глубокому убеждению, главное.

Главное вот что. Когда неизлечимо болела жена, в это самое время младшая дочь (надо же было случиться такому стечению обстоятельств!) познакомилась с молодым пакистанцем. Через какое-то время после смерти матери она вышла за него замуж и выехала в Пакистан. Олег съездил туда на разведку и заболел этой страной. Вернувшись в Украину, он еще один учебный год отработал на филфаке, но всеми помыслами был там. Окончательно решив переехать к дочери и уже двум внукам, он стал собираться в далекий путь. А в это время старшая дочь, с двумя другими внуками, эмигрировала в Германию. Олег знал немецкий язык, любил немецкую философию, литературу, культуру…

— Но мне туда не надо… — цитировал он В.Высоцкого.

Его тянуло в Пакистан. Однако дней за десять до отъезда — инфаркт! Теперь Пакистан, как мне казалось, стал той соломинкой, которая должна была помочь выкарабкаться из болота этой чертовой напасти наших мужчин.

Не судьба… Едва встретив свое 60-летие, О. Кузьменко познал то, что нам пока неведомо…

И все-таки, почему Пакистан, а не та же Германия? Ответ у меня совершенно иррациональный. В 1994 году покойный опубликовал эссе «Русская идея», в котором ошарашил своих коллег и студентов признанием, что в его жилах течет цыганская кровь… А цыгане изошли-то откуда? Из того самого края, куда, бросив дом, учебу, Украину, устремилась любимая дочь. И его туда потянуло, как магнитом. Это называется голосом крови, зовом предков.

Уйдя в мир иной, Олег Кузьменко оставил нам множество мастерски написанных произведений. Предлагаемая вашему вниманию новелла текстом и подтекстом может покорить самых изысканных ценителей словесности.

Спи спокойно, Олег: тебя читают.

https://zn.ua/politcs_archive/golos_krovi...

Опис книги

Самі автори визначають сюжет роману як «меморабілію», тобто переказ із пам'яті подій самими героями книги, в якому можуть бути різночитання подій або різний опис події її свідками.[3] У самій назві роману автори також заклали загадковість, схожу на навмисну помилку — адже в його назві присутня назва роду водяних рослин валінурія, якого не існує в природі, натомість описані ознаки має рід водяних рослин валіснерія, названий за іменем італійського лікаря та біолога Антоніо Валліснері.[4] Дія роману відбувається як у кінці ХХ століття, так і у ХХV столітті, причому частина героїв діють у ХХ столітті (включно з двома авторами роману, які діють тут під видозміненими іменами Антон Гаркун і Олесь Козир), а частина у ХХV столітті, хоча між цими героями відчувається нерозривний зв'язок, який розкривається у кінці роману.

Сюжет роману

Роман розпочинається із того, що молодий футуролог 90-х років ХХ століття Станіслав Однорічко разом із своїм науковим керівником Павлом Максимовичем Шатровим та секретаркою відділу, студенткою-заочницею Ніною (яку часто називають Офелією) починають ретельно вивчати новий науково-фантастичний роман «Запізнілий цвіт валінурії». Вони підозрюють, що автори роману Антон Гаркун і Олесь Козир є безпосередніми свідками та учасниками подій роману. Станіслав із Ніною спочатку знайомляться із Антоном Гаркуном, який раніше працював у відділі анабіозу, а зараз є пенсіонером та шахістом-аматором. Той радить молодим людям поговорити також із своїм співавтором Олесем Козирем, який працює учителем фізкультури в школі одного із південних курортних міст.

Одночасно в романі описуються події у далекому майбутньому, в ХХV столітті. Археолог Дельф Ряст знаходить під колишнім районом великого міста, залитим водою із повені, що виникла після прориву греблі водосховища після землетрусу, установку для анабіозу, в якій знаходяться троє людей. Археологи встановили, що в анабіозній установці знаходяться люди, які на момент введення їх у стан анабіозу були невиліковно хворі різними формами раку. Після наради за участю ведучих учених було вирішено оживити наймолодшого із трьох людей, оскільки в представників суспільства майбутнього виникли небезпідставні побоювання, що людина з минулого не в змозі буде повністю осягнути рівень технології майбутнього, а також моральні принципи суспільства майбутнього. Цією наймолодшою людиною став молодший науковий співробітник Євген Терен, у якого діагностовано рак печінки. Євгена Терена розморожують, та проводять йому успішну операцію. Після операції він деякий час знаходиться у стані медикаментозного сну, під час якого науковці та лікарі майбутнього записують його думки та сновидіння з метою якнайкращого вивчення особливостей його характеру та потреб, а також взаємовідносин людей у минулому та особливостей супільства ХХ століття. Під час вивчення особистості Євгена науковці ХХV століття виявляють, що в минулому в нього залишилась жінка, яка очікувала від нього дитину, проте з якою він так і офіційно не одружився. Окрім цього, він також мав коханку, з допомогою якої він очікував сприяння в своїй науковій кар'єрі. Також за допомогою вивчення його психіки встановлено, що він вважав свою майбутню кандидатську дисертацію абсолютно непотрібною для розвитку науки, а лише сходинкою для наукової кар'єри, а наукову кар'єру вибрав для того, щоб мати більш прибутковіше місце роботи та користуватися більшою повагою у суспільстві. Свого наукового керівника він абсолютно не поважав, вважаючи його бсолютно нікчемним науковцем, хоча й на людях усіляко вислужується перед ним. Після виходу зі стану медикаментозного сну Євген Терен поступово одужує, і для кращого вивчення його особистості до нього приставлять двох молодих лікарів-психіатрів Ілону і Вілену. Терен поступово одужує, та дізнається багато нового про сучасний тепер йому світ, а також про події, які відбулись під час його анабіозу. Він дізнається, що в минулому в нього народився син, що значна частина міста, в якому він жив, зруйнована повінню після прориву греблі електростанції унаслідок землетрусу, а також усвідомлює, що він також причетний до цієї трагедії, адже він сам брав участь у спорудженні цієї греблі, окрім того вона будувалась зі значною економією будівельних матеріалів, тому не мала належної міцності та не зуміла витримати серйзний землетрус. Євген Терен дізнається також, що в майбутньому коже вибирає собі фах за уподобанням, а не за положенням професії у суспільстві, що важка фізична праця і робота по дому повністю механізовані, велика увага надається налагодженню взаємовідносин між людьми в суспільстві, їх фізичному та моральному здоров'ю, а для сигналізації порушень психічного здоров'я людини у населених пунктах встановлені психорадари. які вловлюють найменші порушення психічного стану в людей, та сигналізують про необхідність їх корекції. Проте Євген Терен не може знайти місце в такому суспільстві, оскільки він відчуває, що в нього немає ні необхідних знань для вибору якоїсь професії, ні відповідних моральних принципів. у приступі потьмарення свідомості він пошкоджує один із психорадарів, при цьому гине стороння людина, а пізніше пошкоджує дві інших анабіозні камери, щоб ще двох людей з минулого не зуміли оживити, після чого закінчує життя самогубством.

У ХХ столітті Станіслав Однорічко з Ніною тим часом зустрічаються ще раз із Антоном Гаркуном, а пізніше їдуть на зустріч із Олесем Козирем. Вони дізнаються, що люди з майбутнього спеціально відвідували обох авторів роману, та переносили їх у майбутнє, оскільки вони на той час працювали в дослідницькому центрі анабіозу, щоб вони побачили наслідки своїх досліджень. після цього вони обидва покинули своє місце роботи, та вирішили написати роман про пережиті події та свої враження від перебування у майбутньому, причому ім'я головного героя роману вони навмисно змінили, щоб не викликати нарікань з боку жінки, яка народила дитину від Євгена, причому вони також вирішилили допомагати цій жінці та дитині. У кінці роману виявляється, що Станіслав Однорічко є сином героя роману, причому названим за іменем батька, якого також насправді звали Станіславом Однорічком. Закінчується роман одночасно картиною приготування до весілля Станіслава Однорічка-молодшого з Ніною, та картиною землетрусу, описаного людьми майбутнього, в якому гине науковий керівник молодих людей Павло Максимович Шатров.

Пролог

У ті часи, про які йтиметься далі, на вулиці Жюля Верна, котра лежала на околиці міста і одним кінцем виходила до приміського лісопарку, в невеликому триповерховому будинку, спорудженому із скла і бетону, який здалеку нагадував акваріум, що загубився серед буйнолистої зелені, розташовувалася спеціалізована бібліотека. Мало хто знав про її існування. Власне, стояла вона не на самій вулиці, а поодалік од неї — за невеличким закільцьованим майданом, по якому розвертався міський транспорт, а від нього неширока, вимощена бетонними плитами доріжка, що пірнала в зелений тунель, утворений схиленими над нею віттями плакучих беріз, вела до цього чудернацької архітектури будиночка.

Перед входом у тунель на розлогому старезному дубові висіла табличка: “Футурологічна бібліотека”. Нижче інша — з назвою вулиці, до якої була прописана бібліотека, та номером. Такі самі таблички були прикріплені й на фасаді будинку.

Бібліотека не була розрахована на широке коло читачів, тому-то тут було завжди тихо і затишно. У ній зберігалися й вивчалися книги, статті, реферати, різні бібліографічні довідники, які стосувалися науково-популярної літератури та фантастики. При бібліотеці діяв спеціальний сектор прогнозування та оцінки розвитку різних галузей знань. Особлива увага приділялася електронній і лазерній технологіям, фізиці плазми, біології, біофізиці, генетиці, ядерному синтезу... В обробці інформації широко використовувалися спеціальні математичні та лінгвістичні методи, а також комп’ютерна техніка, фотофони, відеомагнітофони, дисплейні установки. Не цуралися співробітники сектора й культурологічних проблем. Очолював сектор уже літній, з великим досвідом роботи вчений Павло Максимович Шатров. Його правою рукою, надійним помічником і однодумцем У багатьох починаннях був молодий учений-прогнозист Станіслав Станіславович Однорічко — людина широкої ерудиції, вихована на кращих зразках зарубіжної та вітчизняної науково-фантастичної літератури, тому-то його голова завжди була переповнена найфантастичнішими гіпотезами, прогнозами, теоріями, проектами... Шатров з великою шаною ставився до свого молодшого колеги, завжди підтримував його найневірогідніші починання, працювати їм було легко, цікаво, захоплююче. Станіслав був людиною своєрідною. Працею захоплювався до самозабуття, здавалося, крім неї, для нього не існує нічого, до того ж не міг виконувати її абияк, механічно, без зацікавлення. Він або не брався за справу зовсім, а вже коли брався, то заглиблювався в неї, осмислював усе до найдрібніших деталей.

У найсерйознішій справі для нього був присутній елемент своєрідної гри. Стосовно до цього ним навіть була розроблена своя філософська система, яка, врешті-решт, зводилася до відомого вислову Геракліта “Вічність — дитя, що грається”. Ці слова, написані на ватмані великими літерами готичним шрифтом і вправлені в масивну багетову рамку, висіли на стіні в робочому кабінеті Однорічка, заставленому книжковими шафами, заваленими старовинними книгами, рукописами, журналами, довідниками, різними гросбухами — в усьому цьому паперовому хаосі легко міг зорієнтуватися тільки він, прогнозист Станіслав Однорічко. “Вічність — дитя, що грається”... Обов’язки секретаря сектора виконувала ще зовсім молода дівчина, студентка вечірнього відділення футурологічного факультету університету Ніна Андріївна Заліська, яку за блондинисте волосся, бездоганну білизну шкіри та гнучку тендітну поставу охрестили Офелією. Це ім’я, либонь, імпонувало дівчині, — принаймні коли її кликали так, вона сприймала це як належне. Відразу зазначимо, що на відміну від героїні уславленої шекспірівської трагедії нічого трагічного і фатального в Офелії не було, крім тієї неуникної трагедії, яку кожна людина мусила зазнати після відпущеного їй життя — смерті. Та про це Офелії думати було ще рано, і дівчина завжди була веселою, життєрадісною, безтурботною, що так імпонувало її найближчим наставникам — Станіславу та Павлу Максимовичу. Її присутність була для них тим постійно діючим каталізатором, який у будь-якій ситуації додавав снаги. Природа наділила Офелію неабияким даром уяви і якоюсь особливою поетичною одухотвореністю — тихою і непомітною, мов у польової ромашки. Вона вся світилася ізсередини урівноваженим внутрішнім світлом, наче китайський паперовий ліхтарик. Здавалося, усе її єство було зіткане з багатьох різнопланових мелодій, що підпорядковувалися одній провідній темі. Це щось подібне до музичного контрапункту — одночасного звучання різних мелодій. Слух розрізняє окремо рух кожної з них, співвідносить їх у своєму сприйнятті, сплітаючи в єдине ціле. Чути кожну тему, але вона невіддільна від цілого, організована і підпорядкована чимось загальним, що домінує над усім. Основною ж темою серед постійних варіаційних сплетінь Ніниної вдачі, характеру, темпераменту, думок, почуттів, устремлінь — усієї конституції, усієї музики її душі поставав глибоко прихований у підсвідомості лейтмотив, пісня її життя: “Excelsior… amans amare! Excelsior!” — вище, все вище вперед, в ім’я Любові, — через любов до Любові! В одухотвореній високим смислом буття підсвідомості дівчини все підпорядковувалося цій провідній темі. Все для цього: життя, пізнання, творчість... Все, як шлях до одного, в чому конкретно розкривається повнота Людини: до Людини, до зірок майбутнього, до зірок любові й свободи.

Заморожений цвіт валінурії

З чиєїсь нечестивої руки останнім часом стало модою закидати українському письменству злостиві докори, мовляв, у час демократії суспільства і широкої гласності йому нічого запропонувати широкому читацькому загалові, бо в шухлядах робочих столів наших поетів, прозаїків, драматургів не виявилося того, що було б варте сьогодення. Проте українська література ніколи не відзначалася політичною нещирістю, а українські письменники творили не для потаємних шухляд, а за велінням совісті, за що не раз отримували публічного прочухана, а то й анафеми.

История советских журналов очень важна и скверно изучена. Громкие скандалы с погромами журналов «Звезда» и «Ленинград», конечно, общеизвестны. Поклонники отдельных жанров и авторов не успели забыть скандалы помельче, связанные с провинциальными либо специализированными журналами: досрочное прекращение публикации триллера «День Шакала» Фредерика Форсайта в алма-атинском «Просторе» (в тексте якобы усмотрели пошаговую инструкцию для подготовки покушения на первых лиц государства и лично товарища Брежнева) и фантастической эпопеи Артура Кларка «2010: Космическая одиссея-2» в «Технике — молодежи» (выяснилось, что все советские космонавты в тексте носят имена советских же диссидентов), а также изъятие из библиотек номеров улан-удэнского «Байкала» и иркутской «Ангары» (за публикацию «идейно порочных, аполитичных повестей» братьев Стругацких «Улитка на склоне» и «Сказка о Тройке»).

Но до сих пор ни в массовом сознании, ни в общедоступных исследованиях, кажется, не было цельной картины существования советских журналов как удивительного феномена, рожденного сшибкой трех разновеликих устремлений. Власти был нужен инструмент, способный продлить, расширить и углубить функцию газеты (которая не только коллективный пропагандист, агитатор и организатор, но и — главное — трансформатор реальности в единственно правильную картину). Читателю были нужны интересные развлечения и пища для ума, калорийная и разнообразная. А редакции было нужно удовлетворить две эти потребности — в меру собственных сил, возможностей и представлений о прекрасном.

Инструментарий, охватывавший практически все возрастные, социальные и профессиональные страты, был богат и обширен — от «Веселых картинок» до «Здоровья» и от «Работницы» с выкройками до «Кругозора» с грампластинками. Но и в богатейшем арсенале журнал «Вокруг света» оказался одним из ударнейших инструментов. Он сочетал два самых манких контентных направления, географическое и фантастико-приключенческое, он всегда был очень тиражным (под 3 млн экземпляров в лучшие годы) — и он, так получилось, накопил богатейшую историю, на которую можно было опираться и от которой можно было отталкиваться.

Книга Алексея Караваева препарирует и анализирует каждое из этих достоинств и массу других.

Караваев живет в Липецке, работает в книжном магазине и считается одним из столпов так называемого старого фэндома, с советских времен объединявшего продвинутых любителей фантастики. В 1990-е он вместе с приятелем Сергеем Соболевым издавал любительский журнал «Семечки», затем время от времени писал обзоры для сборников и фантастической периодики. На смену «Семечкам» пришло микроиздательство «Крот», которое с середины нулевых годов выпускало символическими тиражами, в основном от 20 до 50 экземпляров, работы по фантастиковедению (от сборника «Фантастика глазами биолога» маститой Марии Галиной до монографий с названиями вроде «Дискурсивно-нарративная организация романа А. Н. и Б. Н. Стругацких «Хромая судьба») и некоммерческую фантастику, отечественную и переводную, а последние годы печатает теми же тиражами, эксклюзивно и дорого, книжки непереведенных классиков. Кое-что потом переиздают мейджоры: в этом году, например, в «Эксмо» вышел полный перевод романа Альфреда Бестера «Моя цель — звезды» («Тигр! Тигр!»), впервые изданный именно «Кротом».

Фото: labirint.ru

Самым громким релизом «Крота» стало завершение проекта «Неизвестные Стругацкие»: издание десятитомника черновиков, дневников и писем знаменитых фантастов, заброшенное гигантом АСТ из-за коммерческой бесперспективности, было подхвачено Соболевым и волгоградским издательством «ПринТерра-Дизайн». Четыре последних тома вышли в Волгограде микротиражом (100 экземпляров против 3 тыс. АСТовских), при этом качество полиграфии выросло в разы, как, понятно, и цена каждого томика.

Та же «ПринТерра» издала и «Фантастическое путешествие „Вокруг Света”» — вторую часть затеянного Караваевым цикла визуальных очерков «Как издавали фантастику в СССР». И это была уже игра в другой лиге — в общем-то, никогда в России не существовавшей.

Караваев сперва просто копался в древних книжках и журналах, сканировал и выкладывал в форумах наиболее впечатляющие обложки. Потом начал выстраивать из них развернутые повествования, размаху и визуальной роскоши которых оказались тесны даже тематические сайты.

Печатная версия проекта стартовала три года назад — роскошным томищем «4 истории» (глянец, суперобложка, тканевый переплет, вес под полтора кило, тираж 1 тыс. экземпляров), 268 страниц которого вместили четыре богато иллюстрированных очерка: о легендарных сериях «Библиотека приключений и научной фантастики» и «Зарубежная фантастика» издательства «Мир», об истории публикации фантастики в журнале «Техника — молодежи» (включающей, понятно, скандал с именами диссидентов), и об эволюции советского научно-фантастического очерка.

Автор и издатель сразу заявили несколько принципов: упор на визуальную сторону (на картинки приходится, как правило, от половины до трех четвертей каждого разворота, часть разворотов занята иллюстрациями полностью); хронологический подход (каждый очерк рассказывает об истории серии или явления от первого выпуска к последнему); тотальность (автор разыскал, внимательно прочитал и изучил в деталях каждую книгу серии, рассказ журнала и очерк цикла — и каждый из этих кунштюков представлен как минимум сканом обложки или рисованной заставки, а зачастую и еще парой выразительных картинок); подчеркнуто служебный характер текста, вроде бы лишь поясняющего смысл и последовательность приведенных картинок, при этом жестко вписывающего маленькую историю отдельного рассказа или романа в большую историю — книгоиздания, литературы, идеологии, страны и мира.

Трудно вспомнить другой издательский проект такого размаха и такого уровня проработки. Трудно поверить, что довольно колоссальный труд выполнен, по сути, одним человеком в свободное от основной работы время, без грантов, краудфандинга и просто организационной поддержки. Еще труднее было поверить в то, что издание не окажется разовым релизом. Поверить пришлось и в это, и в то, что дорогие высококачественные проекты можно реализовывать в наше время, в провинции, на ограниченной ресурсной базе и вдолгую. Караваев и «ПринТерра» выступили маркетмейкерами, создав с нуля исследовательскую и рыночную нишу, которая в условиях торжества гик-культуры выглядит вполне перспективной.

Второй том, выдержанный в том же оформлении (388 страниц и вес под два кило), держится тех же принципов — только историчность в нем стала совсем вопиющей и местами пугающе актуальной. Книга рассказывает об истории журнала «Вокруг света» с 1860-го по 1991 год, а также о запущенном в 1961 году приложении «Искатель». Рассказывает так же красочно, кратко и емко: от двух до пяти картинок на разворот, абзац-другой на описание заметной повести или рассказа, каждая главка посвящена отдельной микроэпохе («Дыхание близкой войны», «Без фантастики» «Научно-художественный!»), знаковой публикации («Голова профессора Доуэля», «Пасынки Вселенной») или легендарному редактору («Сапарин», «Александр Полещук»). Караваев отыскал и прочитал каждый из тысяч номеров «Вокруг света» и «Искателя», отследил истоки и последствия многих публикаций и куда жестче, чем в первой книге, вписал журнальные события в контекст истории и политики.

В конце девятнадцатого века «Вокруг света» воспитывал грезящую африканскими и американскими приключениями армию чеховских Монтигомо Ястребиный коготь, в 1920-е и 1930-е — сперва а-эн-толстовских Гусевых, готовых разжигать революционный пожар в Африке, Америке и на безвоздушном Марсе, потом — бойцов и краскомов грядущей войны, а после войны реальной и страшной — волшебников мирного строительства и операторов атомного трактора, которого пока нет, но вроде бы вот-вот что-то такое придумается. С конца 1950-х журнал снова стал аналоговым девайсом, позволяющим переживать приключения в самых причудливых местах планеты, Вселенной и придуманных миров без помощи Юрия Сенкевича, игровых приставок и интернета.

«Фантастическое путешествие „Вокруг света”» дает богатый материал как для поучительных сопоставлений, так и для изысканий различной степени серьезности: материала там на десяток диссертаций и сотни гиковских лонгридов. Любопытно ведь, как идея рассказа Николая Баскакова «В погоню за световым лучом» (напечатан в журнале в 1935 году) отслеживать и записывать голоса умерших тысячу лет назад знаменитостей, отраженные другими планетами и звездами, дошла не только до Сергея Снегова, воплотившись в рассказе «Умершие живут» (1971 год), но и до Томаса Шерреда (повесть «Попытка», «E for Effort», 1947), а потом и Гарри Гаррисона («Фантастическая сага», «The Technicolor® Time Machine», 1967).

1/3

«Фантастическое путешествие „Вокруг света”», Алексей Караваев

Фото: ffan.ru

2/3

«Фантастическое путешествие „Вокруг света”», Алексей Караваев

Фото: ffan.ru

3/3

«Фантастическое путешествие „Вокруг света”», Алексей Караваев

Фото: ffan.ru

Или как рассказ Михаила Немченко «Летящие к братьям» (1960) про нашествие космических индейцев не только отозвался в повести «Миссионеры» Любови и Евгения Лукиных (1989), но и умудрился выйти в один год с «Крестовым походом в небеса» («The High Crusade») Пола Андерсона. Или как получилось, что основой для повести Леонида Платова «Предела нет!» (1970) о военном разведчике, ставшем жертвой испытаний психотропного оружия в нацистском концлагере, стал рассказ того же автора «Аромат резеды», опубликованный в 1939 году — задолго до войны и испытаний психотропного оружия на военнопленных.

Еще любопытней вписанность текстов и их носителей в эпоху. Книга толково объясняет, как политические и идеологические установки сказывались на количестве, качестве и стране происхождения фантастики, ее тематике, профессиональных и социальных особенностях героев и просто на допустимом накале интриги.

Караваев подробно описывает и богато цитирует отдельные номера журналов, окуная читателя в тогдашнюю актуальность, стилистику, графические традиции и оптическую среду.

Отдельная жемчужина очерков — краткий пересказ опубликованных фантастических повестей и рассказов второго ряда. Он позволяет вспомнить, сколь подчеркнуто серой и унылой была разрешенная фантастика начала 1950-х и конца 1970-х годов, подивиться тому, как быстро вспыхнуло и как ловко было утоптано многоцветие 1960-х, — а заодно обнаружить, что даже в недлинной советской истории этот оборот спирали был не первым.

«Вокруг света» закрывался трижды — в 1868, 1917 и 1941-м годах, соответственно, на 17, 10 и четыре года. Первая советская реинкарнация оказалась наиболее яркой и поучительной. Советский «Вокруг света» был как бы воссоздан одновременно в Москве и Ленинграде. Остро конкурировавшие друг с другом журналы мгновенно выросли количественно и качественно. Тираж ленинградского издания за 1927 год поднялся с 40 тыс. до 100 тыс., московского — с 40 тыс. до 200 тыс., оба журнала за несколько месяцев наладили поток крепких приключенческих и фантастических рассказов, сменивших лубочные очерки из колониальной жизни и дореволюционного прошлого, оба же привлекли к сотрудничеству Александра Беляева, задавшего беллетристике высокую планку. Известные по сей день тексты Караваев не пересказывает, но для Беляева сделано одно из немногих исключений. «Стояла томительно-душная январская ночь. Иссиня-темное небо было покрыто звездами. Они вздрагивали, как светящиеся капли росы, готовые сорваться с высоты небесного купола и упасть на свое отражение в черном зеркале океана» — это первые строки романа «Человек-амфибия», напечатанного в московском «Вокруг света» в 1928 году. Мы знаем несколько иное начало несколько иного романа — версии, насквозь переписанной Беляевым под требования новой эпохи и опубликованной десять лет спустя «Детиздатом»: «Наступила душная январская ночь аргентинского лета. Черное небо покрылось звездами. „Медуза” спокойно стояла на якоре».

Не столь известные авторы и сюжеты прошли еще более свирепую усушку и утруску. Они не дошли до нас и наших родителей ни в каком виде — хотя иногда кажется, что дошли до кого-то другого. Легко представить, например, что Джордж Лукас, придумывая «Звездные войны», вдохновлялся не только «Туманностью Андромеды» (блистательный герой которой Дар Ветер неизбежно стал черным-пречерным Дартом Вейдером) и старинной алтайской сказкой про хана Соло, но и фантастической микроэпопеей «Стальной замок» («Вокруг света», 1928 год, автор П.Н.Г. — настоящее имя неизвестно), в которой коммунистические авиаотряды при поддержке пролетарских повстанцев штурмуют заглавный замок, управляющий «Стеной смерти».

Это, кстати, было бы справедливо, учитывая, как интенсивно в те же годы в тех же советских журналах публиковались повести Конана Дойла и Уэллса — причем с изумительной проворностью. Первая часть «Маракотовой бездны», представленная английским подписчикам The Strand Magazine в конце сентября 1928 года, была доставлена подписчикам ленинградского «Вокруг света» — естественно, в русском переводе и с оригинальным английскими картинками — уже 15 октября.

Такой вольницы, впрочем, хватило всего на четыре года. В конце 1930 года конкурирующие журналы были формально объединены, а на самом деле закрыты, вместо них начал выходить объединенный журнал, объявивший главными темами рассказы о великой стройке, баррикадах на западноевропейских улицах и, конечно, о Зодчем социалистического общества. Авантюрная и фантастическая составляющая номеров скукожилась, потом обнулилась, потом вернулась в версии, не имеющей даже отдаленного отношения к литературе. И это касалось не только публикаций в «Вокруг света». Лишь двадцать лет спустя усилиями нескольких человек фантастика выдралась из экологической ниши листовки, зовущей молодежь в ФЗУ и втузы.

Дальше все, наверное, помнят: фантастику прореживали — подписка падала, возвращали — вырастала, подтягивали переводных мастеров — тиражи пробивали потолок, но тут выяснялось, что эти мастера — не чего надо мастера, и все начиналось сначала. Паллиативом становилась замена более-менее качественных текстов эрзацами. Книга Караваева позволяет вспомнить три такие волны. С конца 1920-х в фантастике воцарилась эпоха мнимых свершений: сюжетная развязка большинства повестей и рассказов строилась на том, как черные планы фашистов и империалистов напарываются на нашу советскую Кузькину мать в образе сенокосилок с вертикальным взлетом, лучей гуманной смерти и гречихи повышенной урожайности. С конца 1940-х правила фантастика ближнего прицела, более миролюбивая и исходившая из того, что кузькина мать еще только на подходе, но вот дождемся ее (достроим тоннель к полюсу или стратосфере, запустим подземный комбайн на энергии молний или научимся раскрашивать деревья изнутри) — и заживем.

В 1970-е эрзац-фантастика перешла в глухую оборону от чуждых кузькиных матерей: картонные герои в лучшем случае решали экологические и этические проблемы, навороченные алчными капиталистами или доморощенными волюнтаристами (в худшем случае герой обнаруживал, что является потомком атлантов, этрусков, инопланетян или всех сразу — на этом фантазия авторов иссякала, а рассказ завершался невыносимо поэтическим образом). Это были удивительные образцы литературы про героические приключения без приключений и героев. Одних читателей эрзацы отпугивали — от журнала, фантастики, жанровой прозы и чтения вообще, — другим сбивали нюх, и, что хуже, еще неизвестно.

Идеологический пресс ослабевал, а потом снова усиливался, журналу урезали полосность и отменяли подписку, редакция брала рекорды находчивости, дефицит хороших текстов сталкивался с дефицитом бумаги, творя чудеса мегапопулярности на почве бедности и провалов на пике формы. А потом что-то кончилось, что-то изменилось, а что-то просто выпало из сферы интереса.

«Вокруг света» выходит до сих пор, чувствует себя неплохо, фантастику давно не печатает. Ее печатает «Искатель», который с 1996 года является независимым изданием, оставаясь незамеченным большинством давних поклонников.

Книга Караваева завершается 1991 годом. Автор отметил, что в жизни журнала и альманаха было множество бурь и свершений, но пусть о них напишет кто-нибудь другой. Сам Алексей Караваев пишет третий том проекта, посвященный журналам «Всемирный следопыт» и «Уральский следопыт». Вроде бы все номера уже нашел и прочитал. Теперь дождемся.