1961 року у передмові до науково-фантастичного роману «Аргонавти
Всесвіту» О.Білецький скаржився на відсутність в українському
літературознавстві теоретичних студій про літературну фантастику. За
півстоліття в Україні майже зник жанр наукової фантастики, але з’явилося
фентезі, побільшало літературознавчих досліджень немагістральних
«напрямків» літератури, зокрема дитячої, масової тощо. Утім, наукова
фантастика традиційно лишається на периферії літературознавчих
зацікавлень.
Твори В.Владка (1900–1974) незмінно викликали жвавий читацький
інтерес. Від читачів роману «Аргонавти Всесвіту» письменник отримав
близько чотирьох тисяч листів [5, 13]. У Японії ця книга перевидавалась
шість разів. Його романи, повісті, оповідання не обходили увагою
літературні критики. Однак це були в основному публікації «з приводу»:
рецензії, передмови, післямови, ювілейні статті О.Бєляєва, М.Пивоварова,
О.Білецького, В.Бурбана, О.Яроменка. Творчості В.Владка присвячено
окремі сторінки монографій про наукову і ненаукову фантастику, зокрема
Н.Чорної. Успіх у масового, а отже, за визначенням, невибагливого читача
поєднувався із «зарозумілим» ставленням офіційного літературознавства.
Напевно, цим можна пояснити обмаль спеціальних статей і брак окремих
книг про видатного українського фантаста.
Щоб з’ясувати мотивацію наукових зацікавлень у романах В.Владка,
мусимо насамперед відповісти на питання про загальну концепцію
використання наукових відомостей у радянській фантастиці 30 – 50 –х рр.
ХХ ст. Неабияке значення, з нашого погляду, мають принципи, згідно з
якими письменник моделює образ ученого. Соціальний зміст роману
допомагає висвітлити суспільне значення постаті науковця. Означену тему
необхідно розкрити в єдності змісту і художньої форми, тобто поетикальних
засобів.
В.Владка називали «українським Жуль Верном». Як відомо, Жуль Верн
створив науково-фантастичний роман задля популяризації наукових
досягнень. Натомість Г.Уеллс підпорядкував наукові елементи суто
художнім завданням, розв’язанню людинознавчих проблем. Науково-
фантастичний роман у ХХ ст. розвивався головним чином у річищі,
прокладеному Г.Уеллсом. Проте в радянській фантастиці до другої половини
50-х рр. домінував погляд, згідно з яким фантастика мусить ілюструвати
реалізацію виробничих, науково-технічних ідей у найближчому
майбутньому. 1936 року влада наказали знищити увесь тираж
антифашистського роману В.Владка «Аероторпеди повертають на захід», бо
саме тоді готували підписання договору з «братською» Німеччиною.
Науково-фантастична література розглядалася таким чином як субмистецтво.
Роман «Аргонавти Всесвіту» у першому виданні 1935 р. виконано саме за
цими канонами. Навіть 1966 р. В.Владко перебував у полоні цієї ідеології,
коли твердив у статті «Філософія фантастики»: «…Я ніколи не захоплювався
так званою далекою фантастикою, не писав, і не писатиму творів, дія яких
відбувається десь через тисячу чи п’ять тисяч років» [4, 28]. «Далека
фантастика», вважав письменник, «не може бути ні переконливою, ні хоч
якоюсь мірою науково обґрунтованою: в кращому разі я сприйму її як
утопічний твір і віддам належне умоглядним розрахункам автора.
Хвилювання й емоції читачеві така книга не принесе» [4, 29]. О.Білецький
волів бачити у націленості на сучасність самобутність В.Владка, пов’язував її
зі світоглядом митця, можливо, також з особливостями його вдачі, природою
таланту: «… всі його твори пройняті глибоким радянським патріотизмом,
пафосом віри в силу вільної радянської науки, яка не має інших інтересів,
крім щастя трудящих» [2, 222].
Таким чином радянська наука переймалась насамперед найближчими
науково-технічними завданнями чи ідеологічно обґрунтовувала радянський
лад. Критерієм науковості і стимулом наукової діяльності була радянська
практика. Однак існувало усвідомлення необхідності розвитку
фундаментальних студій, і способи зв’язку теорії з практикою неодноразово
зазнавали переосмислення, особливо у післясталінські часи. У романі
Н.Рибака про фізиків-атомників «Час сподівань і звершень» йшлося про
конфлікт між керівником атомного проекту Максимом Нерчиним і віце-
президентом Академії наук, консерватором у питаннях довгострокових
наукових досліджень з невизначеною перспективою. У романах і повістях
В.Владка наукові пошуки умотивовані, згідно з марксистською доктриною,
переважно потребами економіки, хоча, завдяки відповідальному ставленню
до роботи і природному обдаруванню, всупереч обмеженому погляду на
завдання наукової фантастики, письменник не втратив ні на польоті фантазії,
ні на ґрунтовності викладу. Згідно з власним визнанням В.Владка, щоб
написати «Аргонавтів Всесвіту», йому довелось за кілька років перечитати
цілу шафу книжок з космонавтики, фізики, хімії, біології, палеонтології,
палеоботаніки тощо [7, 20]. Після появи роману прозаїка критикували за
химерну, як тоді здавалось, ідею про енергетичний потенціал трансуранових
елементів. Пізніше з’ясувалось, що автор «Аргонавтів Всесвіту» мав рацію.
Письменник згадував, що під час праці над романом про подорож на
Венеру йому допомогли зокрема праці професора М.Риніна. Очевидно,
Владко мав на увазі знамениті тритомні (у дев’яти випусках) «Міжпланетні
сполучення» (1928 – 1932), книга, яку називали «космічною енциклопедією».
Микола Ринін створив першу в Росії аеродинамічну лабораторію (1909) і
організував факультет повітряних сполучень (1920), сам літав на дирижаблі,
літаку, повітряній кулі, встановив кілька рекордів. Його ім’ям названо кратер
на зворотному боці Місяця. Ринін був невтомним колекціонером відомостей
про дослідження міжпланетних подорожей, письменником-популяризатором
космічних польотів, автором повісті «В повітряному океані» (1924).
Професор усвідомлював величезну роль художньої літератури, фантазії у
справі «завоювання неба». У «Міжпланетних сполученнях» він проаналізував
проекти космічних кораблів багатьох письменників-фантастів.
М.Ринін (1877–1942) міг бути прототипом одного з головних героїв
роману «Аргонавти Всесвіту» академіка Миколи Риндіна. Оскільки В.Владко
став відомим у 20-х рр. насамперед як театральний критик, а по війні якийсь
час очолював український Головрепертком, то цілком можливо, що прізвище
вченого у галузі космонавтики він «виправив», тримаючи на думці відомого
театрального художника В.Риндіна (1902 – 1974).
Згадка про М.Риніна важлива ще й з іншого погляду. У романах
українського фантаста теорія і практика науки міцно пов’язані. Улюблені
герої прозаїка не могли бути кабінетними вченими. Вони є активними
учасниками подій, навіть коли участь не відповідна ні їхньому статусу, ні
віку. Серед космонавтів не зустрінеш академіків, до того ж у поважному віці,
як-от в «Аргонавтах Всесвіту». У романі «Сивий Капітан» Ернан Раміро
особисто здійснює керування своїм диво-автомобілем. «Люцифер» не
тільки його інженерний винахід, це друге «я», ніби еманація єства
конструктора. Через те Раміро і гине одночасно з своїм кораблем. Очевидно,
В.Владка приваблювали науковці з гострим, особистісним ставленням до
наукових завдань, у яких теорія не розходилась з ділом, особисте з
громадським. Таким був М.Ринін, вчений і пілот. Таким змальовано
археолога Дмитра Борисовича («Нащадки скіфів»), котрий не забуває про
науку навіть у найнебезпечніші хвилини. Назвемо це внутрішнє начало
науковця фаустівським,
адже «Спочатку було діло» – так ґетевський Фауст
переклав знаменитий вірш з Євангелія від Івана.
Загалом кажучи, ідеальний образ вченого В.Владко «ліпить», згідно з
рецептом «батька НФ», тому що «центральний герой творів Жуля Верна –
учений, мандрівник, вчений-винахідник – це людина, до кінця віддана одній
справі, вся її душевна енергія, всі сили зосереджені на боротьбі з суто
зовнішніми труднощами і перешкодами на шляху до бажаної мети, і він
досягає її без страху і душевних вагань, озброєний вірою в свою правоту, у
всепереможну могутність наукових знань» [6, 27].
Однак образ вченого у творах В.Владка далекий від однотипності.
Традиція Г.Уеллса розробляти людинознавчі проблеми у науковій
фантастиці особливо позначилась на романах, повістях, оповіданнях
українського письменника, де він розповідає про обставини життя і праці
науковця у буржуазному середовищі, як-от у повісті «Фіолетова загибель»,
романі «Сивий Капітан». Над цими творами Владко працював наприкінці 50
– на початку 60-х рр., і проблеми морального вибору, переродження
крайнього індивідуалізму в диктатуру, відповідальності за використання
наукових здобутків, які порушував автор в атмосфері «хрущовської відлиги»
могли сприйматися як відгомін сталінізму.
Водночас ґенезу постатей науковців у романах «Аргонавти Всесвіту» і
«Сивий Капітан» можна вбачати у духовній спадщині ХІХ ст., у впливах
романтичної та реалістичної традицій. До початку Просвітництва і пізніше в
епоху романтизму, як зазначав Ю.Кагарлицький [6, 172], постать натураліста,
математика, була овіяна чарами таємничості. Науковців підозрювали у
знайомстві з чорною магією. Саме тоді народжувався стереотип науковця і
злого генія в одній особі. Саме такими постають окремі герої М.Шеллі,
Н.Готорна, Е.По. Але реалізм схильний був трактувати науковців у більш
земному, навіть побутовому плані. «Однак тільки-но, – твердить Н.Чорна, –
почала прояснятися та справді фатальна роль, яку може відіграти наука в
історії людства або яку могли примусити її відігравати, образ ученого,
в першу чергу в творчості Уеллса, знову забарвлюється в похмурі романтичні
кольори…» [6, 172]. Таким чином, «аргонавти всесвіту», академік Риндін,
професор Ван Лун, геолог Вадим Сокіл, більше належать до героїв жуль-
вернівського типу, хоча й модернізовані завдяки тіснішому зв’язку з
практикою, а Сивий Капітан – яскравий представник «родини» уеллсівських
персонажів, на зразок доктора Моро чи людини-невидимки. Про це говорить
назва автомобіля-амфібії «Люцифер», помста за дружину і сина як головний
мотив війни Раміро проти фалангістів, невиправдана іноді жорстокість,
авторитарний стиль керівництва. Цікаво, що в романі Г.Уеллса «Їжа богів»
бачимо також застосування того самого принципу гіпертрофії стосовно
фантастичних тварин, наприклад, гігантські пацюки, що й у романі В.Владка
про політ на Венеру.
Один з перших рецензентів роману «Аргонавти Всесвіту» письменник-
фантаст О.Бєляєв ставив на карб авторові збідненість особистого життя
персонажів, використання жанрових кліше, адже роман самого Бєляєва про
подорож на Венеру «Стрибок в ніщо», за словами М.Риніна, посідав 701
місце у ряді творів про міжпланетні подорожі. Скажімо, одним з таких кліше
є мотив «зайця», тобто непередбачуваного учасника мандрівки, що потрапляє
на корабель таємно. Рецензент висловився про це згідно з духом свого
суворого часу, забуваючи про умовні рамки науково-фантастичного роману:
«Заєць» не тільки недисциплінована людина, але й злочинець, якщо брати
серйозно ті наслідки, до яких може призвести поява «зайця» в ракеті або
підземному, підводному снаряді… А поміж тим цей дезорганізатор в романах
підноситься до рангу героя, ідеалізується, наділяється всілякими перевагами,
і виходить так, що без «зайця» люди не справились би з роботою, навіть
загинули б» [1, 54]. У наступних виданнях роману четвертим астронавтом
стала юна студентка Галя Рижко, і таким чином автор додатково умотивував
появу «зайця» художньо. У ставленні до неї виявляються найкращі риси
науковців як батька, друга, коханого. Таким чином у членів екіпажу
«з’являється» особисте життя. Закиди О.Бєляєва не стосується безпосередньо автора.
Він шукає причини вад роману у жанровому автоматизмі,
обмеженості редакторів, недосвідченості прозаїка, обминаючи, ясна річ,
головну причину: нав’язувану на той час письменникам знеособлену
пропагандистську манеру викладу.
Екіпаж міжпланетного корабля «Венера-1» монолітний професійно,
проте різноманітний на вдачу: мудрий Риндін, палкий Вадим Сокіл, мужній
Ван Лун. І все-таки набагато важливіше те, що їх суто по-людськи об’єднує:
світогляд, віра в комуністичний ідеал. З цього погляду, навіть наукові
інтереси виглядають вторинними. Якщо у романах П.Загребельного «Розгін»,
М.Амосова «Нотатки з майбутнього» наукова організація життя тотожна
комуністичній ідеології чи навіть стоїть над нею, то В.Владко явно вважав
наукову діяльність підрядною, щодо соціальних завдань. Дванадцятий розділ
другої частини роману «Аргонавти Всесвіту» вирізняється майстерно
вплетеною наскрізною деталлю червоного прапора на високій скелі.
Тримаючи курс на той прапор, Ван Лун, що заблукав у первісних хащах
Венери, подолав усі небезпеки і вернувся до друзів. Тому радіозв’язок з
рідною планетою служить рятівним колом для усіх астронавтів, як і червоний
прапор для китайського професора. Тому-то Сивий Капітан зазнав поразки,
бо знехтував законами класової боротьби: «Розум нагадував, що існують
незалежні від романтичних почуттів закони класової боротьби. І ті закони
стверджують, що одинаки, якими б героїчними вони не були, ніколи не
можуть досягти вирішальних успіхів у боротьбі з цілим державним ладом.
Закони класової боротьби доводять, що тільки великі маси трудящих, тільки
організований народ може здійснити революцію…» [3, 157]. Виходить, наука
може далеко не все. Теорію прогресизму модифіковано з поправкою на
ідеологію, яку наука мусить обслуговувати.
У дванадцятому розділі першої частини «Аргонавтів…» знаходимо
цікавий зразок металітератури, коли персонажі обговорюють мотивацію
міжпланетних мандрівок героїв науково-фантастичних романів Жуль Верна,
Г. Уеллса та інших класиків. І тоді дізнаємось, що «коли судити за цими романами,
то міжпланетні подорожі завжди виникали і здійснювалися
випадково, без всякої потреби» [3, 469]. Класики, виявляється, не розуміли,
що потреби наукової діяльності, зумовлені розвитком суспільства. Вони теж,
певно, не знали законів класової боротьби. Адже «мрія може існувати в усякі
часи; але її здійснення може відбутися тільки тоді, коли для цього будуть
певні умови в розвитку суспільства і його сил. Тоді мрія стає реальністю» [3,
Андромеди» І.Єфремова, здавались українському письменникові відірваними
від реального кипучого життя і він пророкував таким книгам творчу поразку,
таку ж неминучу, як одинакові Раміро. Однак річ у тому, що не тільки «буття
формує свідомість». Тому романи В.Владка виграють завдяки пригодницькій
канві і програють через слабкість духовно-інтелектуального змісту. Чиста
наука поза політикою і насущними потребами сучасників уявлялась
письменникові чимось на зразок алхімії.
Повість В.Владка «Фіолетова загибель» розповідає про те, як
американський дослідник Джеймс Марчі знайшов у щілині метеорита
мікроби, що розчиняють усе живе. Після загибелі Марчі, який прагнув
використати відкриття на добро, його друг Клайд Тальбот, щоб не
нашкодити людям викинув метеорит у річку, таким чином навіки поховавши
таємницю властивостей цієї плісняви. Герої Владка оцінюють наукову істину
з погляду етичного і соціального. Сама по собі вона мало що варта.
Додатковим джерелом вивчення мотивації наукової діяльності у
художніх творах можуть служити зображально-виражальні засоби,
особливості поетики романів В.Владка. У цьому випадку з особливою
переконливістю актуалізується принцип єдності форми і змісту. Йдеться
насамперед про зміщення точки фокалізації наратора у ході розповіді/оповіді
з наступним «переформатуванням» часу і простору. Наприклад, у романі
«Аргонавти Всесвіту» окремі розділи викладено у формі щоденника Галі
Рижко. У романі «Сивий Капітан» вододілом між розділами є не стільки
вузлові моменти дії, скільки «перемикання» точки зору на перебіг подій,
причому події у наступному розділі (наприклад між п’ятим і шостим)
продовжуються не з того моменту, який полишив читач у попередній
частині, а трохи заздалегідь, з погляду іншого персонажа. Таким чином
структурні частини зовнішньої композиції не стикуються, а
взаємонакладаються, їх ніби склеєно краями з виходом на «чужу територію».
На межі розділів епізоди висвітлено з різних точок зору, і тому вони творять
стереоскопічний ефект. Однак, Владко не написав поліфонічного роману.
Голоси персонажів увиразнюють і доповнюють мозаїчну картину реальності,
але ідеологічно вони далеко не рівноправні. Суб’єктивація викладу не
відміняє об’єктивної реальності. Напрямок, яким треба прямувати до
абсолютної істини, так само, як і сітку ціннісних координат для вчинків
героя, вже визначено.
Згідно з епістемологією Арістотеля, основу речей складають матерія,
форма, причина, мета. Наука Нового часу, тобто технологічна наука,
відмінила знання мети у процесі пізнання природи речей. Телеологією
пізнання стала ідея прогресу, благополуччя, комфорту. Антропоцентрична і
охлоцентрична ідея загального блага поглинула автономні голоси
«маленьких правд», перспективи альтернативних цілей. Астронавти «Венери-
1» не думають про моральне право використовувати на користь землян
ресурси іншої планети, втручатися у перебіг еволюції її флори і фауни. Отже,
благородна мета на користь усього людства виправдовує засоби. Без жодних
докорів сумління, щоправда, з метою самозахисту, мандрівники знищують
потвор на Венері. З другого боку, справедлива війна Сивого Капітана проти
режиму каудильйо Фернандеса, зійшовши на індивідуалістські манівці,
вироджується до рівня мстивих терористичних вилазок. Індивідуальність
цінується тою мірою, якою вона служить загальній справі.
Друга особливість романів В.Владка, пов’язана з порушеною
проблематикою, – це перипетії, що спочатку загрожують життю героя, а
потім обертаються йому на благо. Зайвий член екіпажу спричинив
відхилення у траєкторії польоту ракетоплана, але згодом не раз допоміг у критичних ситуаціях.
Галя Рижко ледве не загинула, потрапивши в печеру до
венеріанської потвори, але там-таки знайшла рідкісний хімічний елемент
інфрарадій. Вибухи атомітних гранат, які були використані проти гігантської
сколопендри, розбили скелю над астропланом і допомогли знайти поклади
ультразолота. Гігантська комаха схопила Ван Луна і понесла за десятки
кілометрів від станції, проте саме ця пригода дала йому змогу краще вивчити
місцевість, спрямувати воду у старе річище і визволити літальний апарат,
затиснутий у скелях. Виходить, як у російському прислів’ї, «нет худа без
добра». Найнебезпечніший шлях – найкоротший. Порятунок криється там, де
небезпека. Теолог сказав би, що у цьому випадку всесвіт являє свою
серцевинну благість. Однак в українського фантаста такий сюжетний
поворот радше свідчить про винахідливість і силу людського розуму. Його
персонажі не бояться ризикувати, жертвувати собою, бо вірять у кінцеву
перемогу людини над усіма темними силами природи.
Мотивація наукового пошуку героїв В.Владка зумовлена, найперше,
настановою радянської фантастики 30 – 50-х рр. зображувати найближче
майбутнє і ставити перед науковцями практичні завдання. У романах цього
письменника маємо справу з некабінетними вченими, котрі особисто беруть
активну участь у практичному втіленні теоретичних напрацювань. Мета їхніх
досліджень є передовсім соціальною, утилітарною: якомога більше щастя
якомога більшій кількості людей. Художні засоби, зокрема зміщення точки
зору на межі структурних частин тексту, перипетії сюжету, також
«працюють» на висвітлення ідеї про зв’язок науки з насущними потребами
людей.
На перший погляд, науково-фантастичні романи В.Владка цілковито
підпорядковано радянській ідеології. Однак діахронічний погляд на
проблему відкриває ширший горизонт. Наука Нового часу прагне реалізувати
соціальний проект. Її мету, її методи формують потреби мас і техніка.
ЛІТЕРАТУРА
1. Беляев А. Аргонавты Вселенной / А. Беляев // Детская литература. —
1939. — №5. — С. 51—55.
2. Білецький О. Зібрання праць : у 5 т. / О. Білецький — К. : Наук. думка,
1965—1966. — Т. 3. — 1966. — 507 с.
3. Владко В. Аргонавти Всесвіту. Сивий Капітан : Романи / В. Владко. — К. :
Веселка, 1990. — 687 с.
4. Владко В. Філософія фантастики / В. Владко // Радянське
літературознавство. — 1966. — №8. — С. 23—36.
5. Пивоваров М. Втілення людської мрії / М. Пивоваров // В. Владко. Твори :
в 5 т. — К. : Молодь, 1970—1971. — Т. 1. — 1970. — С. 5—19.
6. Черная Н. И. В мире мечты и предвидения. Научная фантастика, ее
проблемы и художественные возможности / Н. И. Черная. — К. : Наук.
думка, 1972. — 227 с.
7. Яроменок О. Той, що небо підпирає / О. Яроменок // Наука — Фантастика.
— 1991. — №1. — С. 20—21.