Шаржі:

***

"Ідуть роботарі", мов на парад,

Й коли ніхто їх не заверне —

Ти станеш нам за Жюля Верна …

------------------------------------

Хоча навряд."

**************************

(шарж Г. Дубінського, 1933 р.)

Джерело: журнал «Піонерія» №12/1933 с.19-21 В. Владко.

Снайпер (вх. до роману "Аероторпеди повертають назад" та до збірки "Дванадцять оповідань")

***

Тогочасні шаржі без Владка (у книжку не увійшли):

Майже "Командир Штепсель".

В. Владко. Дорога скіфів.

Малюнки Й. Дайца

«Дорога скіфів» — журнал «Піонерія», №1 1937 р.

1. В напрямку викарбуваної голови

— Ну, що ж, підсумуймо наші справи, товариші!

Голос Петра Семеновича, як і завжди, був спокійний, розсудливий. Начальник експедиції поправив регулятор карбідки, від чого біле широке її полум’я трошки зменшилося, присунув ближче до себе великий аркуш паперу, де накреслений був план зложищ і шурфів, і оглянув присутніх. Його невеличкі сірі очі, здавалося, вивчали настрій кожного, про щось допитувались своїм уважним серйозним поглядом. Перечекавши з півхвилини, він заговорив знов:

— Звичайно, головні наші труднощі полягають у тому, що наша робота ввесь час, так би мовити, роздвоюється. Але тепер нібито настав час, коли можна буде поєднати обидва напрямки. Всі дані геологічного вивчення свідчать про одне: жили мідної руди обриваються близько поверхні і зникають. Загальний їх напрямок все ж таки встановити можна: це глиб Гострого бугра.

— А я що казав? — блиснув окулярами Дмитро Борисович.

— Ви робили певні припущення, і ми мусили перевірити їх, — спокійно відповів Петро Семенович. — Лідо, будь ласка, дайте мені вашу схему.

З свого кутка Арон уважно стежив, як вільно й невимушено Ліда підвелась, швидким рухом відкинула з лоба непокірні золотаві кучері, взяла з вікна папір і передала начальникові. Все, рішуче все виходило в неї граціозно, легко й приємно для ока. Навіть темно-синя спецівка, така незграбна на всіх, груба й товста, на ній була як вилита.

— Я ще не зовсім закінчила її.

— Нічого, головні лінії ми можемо бачити й так. Підсувайтесь, товариші. Ось лінії шурфів. Крім шостого, всі вони показують один напрямок...

— Гострого бугра!

— Правильно, Гострого бугра. Але, Дмитро Борисовичу, ви можете помітити, що лінії ламаються. Жили обриваються на глибині п’яти-шести метрів. І немає ніякої гарантії, що вони виникнуть знов всередині бугра.

— Я маю інші дані.

— Які саме?

— Виходи жил я спостерігав на стінах печери.

Петро Семенович нетерпляче підвів голову:

— Знов печера? Дмитре Борисовичу, я дуже поважаю ваші археологічні знання. Але є певна різниця між археологією й геологією.

— Хіба мідні жили бувають різні для археолога і геолога?

— Жили однакові, але погляди різні.

— Я передбачав подібні заперечення, Петро Семеновичу. І саме тому я попросив сьогодні Ліду пройти разом зі мною до печери.

Арон широко відкрив очі: значить, Ліда брала участь у цьому? От тишко! І жодним словом не обмовилася... Ну, гаразд, гаразд!

— Це певною мірою змінює справу. Добре, скажіть, будь ласка, що ви там знайшли? Скільки мені відомо, печера має вглиб всього метрів десять-дванадцять?..

— Мала, Петре Семеновичу.

— Не розумію. Що ж вона, поглибшала?

— Ми знайшли місце завалу, який перетинав печеру. Це й справляло враження, що печера недосить глибока.

Петро Семенович сів зручніше і з інтересом поглянув на археолога. Потім перевів погляд на Ліду. Вона усміхнулася.

— І ото ви мені нічого не сказали досі? Ну й дисципліна в нас, скажу я вам!..

— Петре Семеновичу, — відповіла Ліда, — це ж тільки для того, щоб цікавіше було зараз! Маленька несподіванка — і все.

— І Арон брав участь у цьому?

— Ні, ми вдвох. Арон був зайнятий.

Арон насупив свої широкі брови: нічого подібного, зовсім не тому. Просто, вони обійшли його! Свинство, бо ж знали про його інтерес до цієї справи!.. Проте Арон промовчав.

— Добре. Так я все ж таки просив би розповісти мені хоч тепер докладно про ваші таємничі дослідження. Значить, печера глибша, ніж ми вважали? Яка її справжня глибина?

— По правді кажучи, не знаю, — задумливо відповів Дмитро Борисович. — На таке запитання важко відповісти.

— Чому?

— Вона надто глибока й довга. Ми простежили метрів півтораста і повернулись. Але, здається, печері немає кінця.

— Ми, Петре Семеновичу, підірвали завал. Відкрився прохід, — втрутилась Ліда. — І за ним печера — ой, яка довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження!.. Цілий лабіринті Подивіться, ось план, як я зуміла його накреслити.

Три голови схилилися над планом. Арон категорично вирішив не підходити. Бо це було грандіозне свинство! Ще місяць тому, як вони тільки приїхали сюди й почали роботи, — хто перший зацікавився печерою? Він, Арон. Хто збирав відомості про неї? Арон. Хто знайшов того діда, який розповів про стародавні знахідки в печері? Знов-таки, Арон. Без нього, напевне, ніхто б і не звернув уваги на печеру. Звісно, Арон не археолог, він студент геолог. Але ж і Ліда не ближча до археології. І от тепер, замість подяки за всі його старання, Дмитро Борисович узяв з собою Ліду... Гаразд! Тепер Арон знає, що йому робити.

— І от, ми знайшли чотири виходи мідних жил у стінах головного ходу і в одному боковому, — почув Арон голос Ліди. — Справжні виходи. Петре Семеновичу, є підстави думати, що печера в Гострому бугрі стане нам у великій пригоді.

— Так... — повільно сказав начальник. — Так... Ну, що ж, це значно змінює становище. Та не дивіться ви на мене так переможно, Дмитре Борисовичу! Якщо хтось має право гордитися, то це Арон. До речі, чому ви сидите там, Ароне? Що з вами? Чи не захворіли?

— Юначе, вас не пізнати, — повернув голову й Дмитро Борисович.

— Арончик мріє про щось, — засміялася Ліда.

Арон повільно підвівся. Руки його були в кишенях спецівки. Він мовчки підійшов до стола, неуважно подивився на план, презирливо скривив губи.

— Та що з вами, Ароне?

— Він має теж якісь новини!

Арон так само мовчки одійшов від стола й сів на своє місце. Тільки тепер він заговорив:

— Ніяких новин у мене немає. І не мрію я, і не захворів. Просто мене дивує, з якого це часу Ліда стала археологом? Адже вона навіть і не цікавилася раніше цією наукою.

— А, ось у чому справа! — весело проговорив Дмитро Борисович. — Ну, Ароне, це несерйозно. Саме тому я й взяв її з собою, щоб зацікавити. І тепер вона тільки й мріє, що про скіфів. Правда, Лідо?

Ліда кивнула головою.

— Виходить, ще один ренегат геології? — засміявся Петро Семенович. — Ну, Дмитре Борисовичу, вас не слід було брати сюди. Ви мені так усіх зіпсуєте. Привезу я назад самих археологів. Проте, повернемось до справи. Тим часом і Арон змінить настрій. Правда, Ароне?

— У мене він і так непоганий, — буркнув Арон.

— Гаразд, гаразд, бачимо. Так от, у світлі нових даних доведеться оперативно змінити наш план. У мене, правда, є великі сумніви. Я зовсім не певний, що жили не обриватимуться і всередині бугра, як вони обривалися тут. Адже геологічні шари проходять дуже глибоко. Але доведеться перевірити.

— Головне, Петре Семеновичу, що з давніх-давен у печері не було людської ноги. Згадайте, що говорив той дід. Він казав: «Завжди печера була такою, тільки раніше там знаходили цяцьки, а тепер ні». Значить, принаймні два-три покоління бачили той завал і вважали, що це природний кінець печери. А я тепер думаю зовсім інше. Мені здається, що цю печеру колись використовували стародавні люди. Тоді вона була глибша, не було того завалу. Цілком можливо, що вони жили в ній або ховалися від нападу своїх ворогів. Звідти й знахідки, які тут робили. Більш того, зважаючи на характер тих знахідок, про які мені розповідали тутешні селяни, я певний, що цей стародавній народ — саме скіфи.

— Скіфи? — вигукнула Ліда.

— Так, скіфи. І, поєднуючи всі наші дані, мається на увазі наявність у бугрі мідних жил, я готовий зробити ще одне припущення. Але для цього треба згадати про важливі археологічні проблеми. Може, вам це не цікаво, товариші?

— Отак завжди ви, Дмитре Борисовичу, — посміхнувся Петро Семенович, — дійдете до найцікавішого і враз: «Може, це вам не цікаво?» Дуже хитра людина, дуже... Та розповідайте вже, бачите, як палають очі у молодшого покоління?..

Справді, Ліда не відривала очей від археолога. Навіть Арон забув про свої образи і уважно слухав.

— Досі вчені сперечаються, звідки скіфи брали бронзу. Частина вчених каже, що скіфи сами виробляли її. Друга, численніша від першої, частина вчених заперечує це й доводить, що виробництво скіфів перебувало на надто низькому рівні, вони не вміли добувати бронзу і тому купували її десь.

— А ви якого погляду додержуєтесь?

— Ось про це я й хочу сказати. Я не знаю, звісно, як це було взагалі, як не знає ніхто з учених. Але саме тут, у Зольному кряжі, в печері Гострого бугра, мені майнула думка, що ближче до істини перша частина вчених. Мені здається вірнішою думка про те, що скіфи виробляли бронзу сами. І ми, я сподіваюсь, зможемо розв’язати це питання, не відхиляючись від основної роботи. А що, як ми знайдемо тут, у глибині печери, якісь сліди витоплювання міді? Чи не буде це найяскравішим доказом того, що скіфи сами добували бронзу?

— Буде!

— А коли скіфи витоплювали тут бронзу, то хіба не розв’язується тим самим у певній мірі і наше геологічне завдання? Ми мусимо встановити, чи є тут великі поклади міді. Якщо скіфи виробляли тут бронзу, то...

— То вони використовували тутешні поклади! — закінчив запально Арон.

— І руда була непоганої якості, бо скіфи навряд чи мали можливість збагачувати її, — додав Петро Семенович.

— Ось чому, шановний товаришу начальник експедиції, — повернувся Дмитро Борисович до Петра Семеновича, — я вважаю за потрібне серйозно вивчити печеру. Тим більш, що найцікавіше я зберіг на кінець. І тепер хочу показати вам це.

Дмитро Борисович повільно розстебнув спецівку, дістаючи щось із внутрішньої кишені, і спинився. Він повернув голову до дверей і прислухався. Почулися якісь звуки — наче хтось тихо, але настирливо шкрябав у двері.

— Діано! — покликав Семен Петрович.

У відповідь на це шкрябання стало чутніше. Ліда підвелася й відчинила двері. З радісним скавчанням у кімнату вбіг великий білий бульдог. Він оббіг кімнату, ткнувшись своїм коротким, мов відрубаним, носом у коліна кожного з присутніх, потім спокійно ліг біля Семена Петровича й примружив очі. Тільки кінчик його короткого хвоста ледве помітно здригував.

— Нагулявся пес, — проговорив Петро Семенович, погладжуючи бульдога по спині. Хвіст затремтів дужче. — Ну, просимо, Дмитре Борисовичу. Що саме ви зберегли на кінець?

— Оці малюнки.

Дмитро Борисович поклав на стіл кілька аркушиків паперу із звичайного зошита. Грубими, нерівними рисами на них були зображені великий меч, голова коня, щось подібне до намету й схематична голова людини. Мовчки товариші розглядали ці дивні малюнки. Першим відгукнувся Арон:

— Чи не дитина це малювала?Так незграбно, непевно...

Археолог розсміявся:

— Хороший комплімент, юначе! Ні, те, що ви бачите, малював я.

— Ви?

— Еге ж, я. Проте, не я висікав на камені оригінали цих малюнків. Я намагався, змальовуючи це, тільки більш-менш точно передати викарбувані на стінах печери малюнки стародавніх людей. Мені пощастило знайти чотири такі малюнки. Копії їх ви бачите тут. І я не помилюся, коли скажу, що це безумовно скіфські малюнки. Своїм характером вони нагадують малюнки на речах із славнозвісної золотої колекції Ермітажу.

Глибока мовчанка запанувала в кімнаті. Чути було, як шипіла карбідка та постукував пальцями по столу Петро Семенович. Що й казати, археолог блискуче довів свої думки... Нарешті, Петро Семенович підвів голову. Він побачив, з яким неприхованим благанням дивиться на нього Ліда, як чекає на його висновок Арон, що зовсім уже забув про свій поганий настрій. Начальник широко усміхнувся:

— Гаразд, уговорили.

Загальні радісні оплески були йому відповіддю. Бульдог здивовано відкрив очі: що за шум, мовляв?

— Завтра у нас вихідний день, — сказав Петро Семенович. — Підготуємось, відпочинемо. А післязавтра — в експедицію, до печери! Припустімо, що на певний, недовгий час ми цікавимося переважно археологічним напрямком нашої роботи.

— І ми всі разом підемо? — вирішив цього разу поставити крапку над «і» Арон.

— Всі, — відповів Петро Семенович. — Всі, включаючи сюди й Діану. Підеш, собако?

Бульдог ліниво розплющив очі, але зразу й закрив їх: його, видимо, ця справа цікавила найменше...

* * *

Так стався принциповий перелам у роботі невеличкої розвідувальної геолого-археологічної експедиції, яка забилася сюди, в глухий непромисловий куток Донбасу, на узгір’я Зольного кряжу. Читач міг уже догадатися, що було метою експедиції.

Колись, років сорок тому, тут, на узгір’ях Зольного кряжу, було знайдено мідну руду. Скільки її було, якої якості — не знав ніхто. Тут-таки місцеві селяни знаходили стародавні речі — головно коло високого Гострого бугра. На все це мало хто звертав увагу; та й хто за дореволюційних часів зацікавився б цим? Адже всі думки капіталістичних хижаків були скеровані на кам’яне вугілля, багатющі донбасівські поклади якого можна було розробляти навіть без великих витрат. А в цьому місці вугілля не було. Жадібні до легкої наживи підприємці лише кривилися, коли мова заходила про мідні руди Зольного кряжу: навіщо думали про це, коли можна було придбати шалені капітали на вугіллі?.. Розвідки, риск? Ні, легше брати те, що лежить майже на поверхні землі!

Так само було і з археологічними дослідженнями. Знахідки селян були не такі цінні, щоб ними зацікавилися спеціалісти. Мабуть, у Гострому бугрі не було коштовностей — адже ніхто не знаходив тут золота або ще чогось такого. От коли б можна було сподіватись на золотий посуд, — тоді справа обернулась би інакше. Тоді давно б уже в Гострому бугрі копалися шукачі коштовностей, що зробили такі розшуки своєю професією. А коли немає золота, — навіщо витрачати гроші на розкопки? Щоб знайти якийсь глечик чи ніж? Ні, шукачі коштовностей не були такими дурними, щоб кидати гроші на вітер. Нажива насамперед — а потім усе інше!

Археолог експедиції, Дмитро Борисович, казав з приводу цього:

— Проте, нам від цього тільки краще. Ніхто тут не копав, ніхто сюди на лазив. Все, що є тут, чекає на нас.

Наша радянська експедиція мала дві мети, споріднені, але різні. Перша — перевірити, чи справді є в Зольному кряжі мідна руда. Коли є, то скільки її приблизно, якої вона якості, яка її промислова вага. Друга мета — вивчити археологічно цю місцевість, яка, за певними припущеннями, була колись заселена нашими предками — скіфами.

Саме тому і склад експедиції був змішаний. Петро Семенович, досвідчений бувалий інженер-геолог, начальник експедиції, керував геологічною частиною роботи. Дмитро Борисович, археолог, відомий спеціаліст саме в скіфських проблемах, провадив свою роботу. Технік-геолог, комсомолець Арон, відбував тут свою практику, як студент. Майже така сама була роль Ліди, теж студентки. І ще, щоб не забути, Діана, чудовий бульдог Петра Семеновича, розумний великий пес, якому бракувало, здавалося, лише вміння говорити, щоб стати повноправним учасником експедиції. Принаймні, так завжди запевняла товаришів Ліда.

Місяць минув у впертій геологічній роботі. Петро Семенович мав намір спочатку вивчити поклади міді. Але ця робота не дала бажаних наслідків. Усі чисто шурфи доводили, що жили мідної руди перериваються на невеличкій глибині і не мають промислового значення. Проте, ви вже знаєте і про сперечання між Петром Семеновичем та Дмитром Борисовичем, і про печеру... хоча про печеру слід сказати ще дещо.

Саме вона, ця печера спричинилась до того, що Арон вкрай зацікавився археологією.

Що ж то за печера?

На узгір’ї Гострого бугра можна було побачити серед бур’яну напівзарослу, неправильної форми яму. Старі люди казали, що тут колись переховувались розбійники. Але з того часу утекло чимало води, печера напівзавалилась, і навіть діти, що любили гратися в партизанів, рідко насмілювалися заходити сюди. Перших же днів Дмитро Борисович дослідив печеру. Вона була недовга, всього метрів десять. Нічого цікавого він там не знайшов — крім двох виходів мідної руди в стінах.

Але Аронові пощастило розшукати одного діда, який вже ледве міг чути, і довідатися від нього, що в цій саме печері колись його, дідів, батько знайшов кілька стародавніх речей. Якусь дивну зброю, і ще щось. Де тепер ті знахідки — дідусь не знав. Зникли десь — і все. «Коли хтось знаходив, то чому б і мені не знайти?» — вирішив Арон. Він не любив довго роздумувати. Ввесь вільний час він проводив у печері. Але всі розшукування були марні. Та Арон не втрачав надії — і ось тепер трапилась така зрада з боку Дмитра Борисовича й Ліди! Цілком зрозуміло, що Арон розсердився. Читач пам’ятає навіть, що Арон вирішив щось зробити — всупереч усім. Що саме? Зараз ми про це дізнаємося.

* * *

У вихідний день, звісно, можна й поспати довше. Так думав Арон. Але цього разу він чомусь устав не пізніше, ніж у звичайний робочий день. Тихо одягнувшись, щоб не розбудити Петра Семеновича, разом з яким він жив, Арон узяв свою карбідку, кирку і подався кудись. Тільки чутлива Діана помітила його зникнення. Бульдог уважно подивився на Арона, чекаючи, мабуть, звичного жарту, на які був такий охочий Арон. Але цього разу Арон вийшов мовчки. Тому й Діана вирішила мовчати. Вона опустила голову й закрила очі.

Не гаючи часу, Арон попростував на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. З суворим обличчям продирався крізь бур’ян, іноді ламаючи його киркою. Безумовно, Арон мав на меті щось важливе.

Ось і вхід до печери. Арон спинився, запалив карбідку і ввійшов. Знайомий вхід, знайомі стіни. Але де ж той завал, який розрили Дмитро Борисович і Ліда? Довго шукати не довелось. Невеличкий отвір показував шлях. Добре, Арон нікого не чекатиме. Якщо справа обернулася так, він піде сам. Піде — і, безумовно, знайде щось важливе. Вперед!

Хід у печері став вищий і ширший. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані, вони виблискували під яскравим світлом карбідки. Це була вже справжня велика й недосліджена печера. Є де показати себе! Задоволено Арон вигукнув:

— Ого!..

Голосна луна відгукнулася йому спереду, завмерла і знов відгукнулась десь далеко-далеко. Здавалось, її звуки побігли вздовж ходу і розбудили там якісь інші, дивні і не похожі на вигук Арона.

«Ні, не буду більш кричати. Якось воно моторошно», — подумав Арон.

Аж ось хід поширшав. Ґрунт став м’якший.

І несподівано Арон помітив, що стоїть на роздоріжжі. Хід роздвоювався — праворуч і ліворуч. Куди йти? Арон оглянувся навколо. Справді, куди? А що це на стіні? Немов якийсь малюнок?

Так, це був той самий викарбуваний на камені малюнок, що його перерисував у свій зошит Дмитро Борисович. Арон пізнав його одразу. Грубими глибокими рисами на камені була зображена людська голова в профіль, з коротко підстриженим спереду волоссям. Обличчя було суворе, з довгим носом і підборіддям. З хвилину Арон дивився на цей дивний малюнок і вирішив: треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку. Чому так — Арон не знав. Але так захотілося.

Цей хід був вужчий. Він звивався, здавалось, шлях йому перетинали скелі — і він обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять — і Арон спинився, здивований. Хід кінчався. Його перетяла положиста стіна з м’якої землі.

«Мабуть, теж завал», — подумав Арон.

Так чи інакше, а далі йти нікуди. Арон повернувся. Не щастить! Що ж робити далі? Може, де є боковий отвір? Освітлюючи стіни карбідкою, Арон уважно оглядав їх. І раптом йому перехопило дух. Просто перед собою він побачив кам’яне мурування. Великі камені покладені були один на один і скріплені темною глиною. Стіна з каменів виходила, здавалося, з самого ґрунту і підіймалась до стелі ходу. Як він не помітив її відразу? Мабуть, тому, що ця стіна була не прямо впоперек ходу, а якось осторонь.

Справжнє мурування. За ним щось сховано, інакше — навіщо було б його робити? Але чому немає входу? Чому все замуровано наглухо?

Арон не встиг дійти якогось висновку, як почув дивні звуки. Він прислухався: може, це лише вчулося? Але ні. Тепер він добре чув чиїсь кроки. Хтось наближався до цього місця повільною, неквапливою ходою.

Це було неприємно. Головне, нема куди сховатися. З одчаєм Арон озирнувся. Ні, немає жодної заглибини. А кроки наближались. Ось донісся ще й легкий свист: людина, що наближалась, була в доброму настрої. А ще за кілька секунд показалося світло, яскраве світло карбідки.

— Ароне? Юначе, що ви тут робите? — почув Арон здивований голос Дмитра Борисовича.

Так, це був археолог. Він підійшов до Арона, підозріло оглянув його і запитав ще раз:

— Як ви опинились тут, Аронн? Адже ми вирішили почати дослідження завтра?

Арон відчув, що червоніє. Гаряча кров повільно заливала обличчя, шию, вуха, навіть потилицю. Він спробував відповісти жартівливо:

— І ви ж тут, Дмитре Борисовичу!..

Але археолог розсердився:

— Що це за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, дозволу? Здається, ви, товаришу, нікому про це не доповідали? Га?

Очі Дмитра Борисовича придивлялися до Арона суворо і невблаганно.

— До шукачів коштовностей, може, вирішили записатися, юначе? — продовжував Дмитро Борисович. — Схотілося потай від усіх відшукати якісь скарби?.. Та відповідайте ж, нарешті!

Це було образливо. Він, Арон, шукач коштовностей? Шукач для самого себе?..

Дмитро Борисович помітив, як великі чорні очі Арона безпорадно заморгали: ніби він ладен був заплакати. Це трохи пом’якшило гнів археолога. «Такі собі чорні маслини, як у маленького хлопчика!» — подумав він.

— Розповідайте, Ароне. Ви сами розумієте, що зробили не зовсім добре.

Нарешті Арон зважився:

— Я, Дмитре Борисовичу... я дуже... мені дуже неприємно було вчора, коли я взнав, що ви й Ліда ходили... адже я так цікавився... і от я вирішив...

— Ну?

— Вирішив піти сюди сам, щоб відплатити...

— Кому? Мені, чи Ліді?

— І вам і Ліді... я сподівався щось знайти і тоді... довести, що я... теж можу...

— Що можете?

— Можу знайти щось... і щоб Ліда не задавалась, ось що! — несподівано палко закінчив своє зізнання Арон.

Він відчував, що воно якесь кострубате й несерйозне, але ніколи він не чекав таких наслідків від своїх слів: Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знов сміявся.

— Ой, не можу!.. Ой, насмішив!.. І це — доросла людина, студент!..

Від цих слів Аронові ставало ще соромніше: справді якось воно не так... І навіщо він про ту Ліду згадав?

Але ось Дмитро Борисович перестав сміятися — так само раптово, як і почав. Очі його посерйознішали. Мабуть, він подумав про щось інше. Арон опустив очі й чекав. Його становище підсудного було, дійсно, незавидне. Що ще скаже цей невблаганний археолог?..

2. Несподівана знахідка

Дмитро Борисович ще раз уважно поглянув на Арона:

— І це все?

— Дмитре Борисовичу!.. — уже зовсім жалісливо почав благати Арон: — Чесне комсомольське...

Археолог усміхнувся. Так, більше нема про що запитувати. Засоромлене обличчя Арона, на якому по-дитячому часто моргали його великі чорні очі (ну, зовсім, як маслини! — відзначив про себе ще раз Дмитро Борисович) — говорили більш, ніж найпереконливіші слова.

— Ну, гаразд, юначе, — махнув Дмитро Борисович рукою, — помиримося. Але невеличку нотацію вам усе ж таки доведеться вислухати. Та не дуйтеся, це зовсім ні до чого. Ось ви мені краще скажіть: чи розумієте ви, якої шкоди могла завдати ваша легковажна екскурсія? Так, так, шкоди. Не мені, не вам, а нашій загальній справі! Так от, будь ласка, вислухайте. І уважно, щоб мої слова добре запали у вашу нерозсудливу голову.

Дмитро Борисович присів на кам’яний виступ, дістав цигарку, прикурив від білого язичка карбідки, затягся.

— Закурюйте, юначе. Не хочете? Ну що ж, поговоримо й так, без люльки миру. Дивіться сюди.

Археолог поставив карбідку біля своїх ніг. Коло неї він поклав коробку цигарок, праворуч-олівець, з другого боку — свою маленьку кирку. Арон зацікавився: що за дивне заняття?

— Увага, юначе! Уявімо собі, що всі ці речі є археологічні цінності. І лежать вони в такому самому порядку десь у печері, в могильнику, — ну, одне слово, там, де їх помітило спостережливе око експансивного молодого шукача відкрить. Такого, як от, скажімо, ви. Ну, от лежать ці археологічні цінності. Лежать саме так, як їх колись поклали наші пра-пра-предки. І от приходить молодий шукач. Він бачить: перед ним найцікавіша скринька.

Дмитро Борисович хутко схопив коробку цигарок і підняв її.

— Молодий шукач схвильований. Він оглядає скриньку — і в його запальній голові вже майнула думка про те, як він вразить усіх своєю несподіваною знахідкою. Хм, усіх, а в тому числі й певну найбільш цікаву йому персону... Еге, іноді буває й так. Але ось шукач помічає, що поблизу лежать ще й інші речі. Він збудоражений. Він кладе скриньку на землю, хапає меч, хапає глек та інше...

Дмитро Борисович хуткими рухами ілюстрував своє оповідання, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Арон стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого це йдеться.

— Так, хапає, схвильовано розглядає, обмацує й робить багато інших жестів, цілком в дусі його експансивності. Він відкладає меч, щоб помилуватись глеком, відставляє глек, згадавши про скриньку. Нарешті, він вирішує йти із знахідками. І ось тут шукач відкрить згадує, що, крім самих цінностей, самих речей, деякий інтерес має й порядок, в якому ці речі знайдені. Адже саме в цьому порядку клали їх колись наші предки. Так... А порядок шукач давно вже порушив. І крім того, підстрибуючи від захвату, він, цей запальний юнак, потоптав увесь ґрунт навколо знайдених речей. Так... А там, у цьому ґрунті, були ще, можливо, уламки посуду, які-небудь дрібниці. І вивчивши їх, можна було б установити цікаві побутові деталі, еге...

Дмитро Борисович зиркнув скоса на Арона. Той схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він зрозумів, куди саме було націлене вістря іронічного оповідання археолога.

— Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, жодного порядку не порушив, нічого не потоптав... — нерішуче сказав він нарешті.

— Я дивуюся, Ароне! Яка ви прониклива людина! Адже я жодного слова не сказав про те, що мав на увазі вас. Ну, гаразд. А коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді чогось, схожого на моє оповідання? Чи можете ви поручитися за це?

— Ні, — чесно визнав Арон.

— І тоді?..

— Тоді, можливо, вийшло б і так. Але я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов, крім...

Археолог підвів голову:

— Крім чого, Ароне?

— Крім цієї стіни з каменю.

— Що?

Дмитро Борисович був уже на ногах.

— Де? Яка стіна? З якого каменю?

Арон показав на мурування, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси каменів, звивисті шви скріплень.

— Стіна? Так, стіна. Мурування... Безперечно, стародавня, — шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені, вивчаючи пальцями глибину швів.

Він то ставав на носки, то присідав, то нахилявся праворуч, слідкуючи за звивом шва, то, мов згадавши щось, повертався ліворуч, оглядаючи, освітлюючи карбідкою. Арон дивився на нього спочатку з подивом, потім зацікавлено. Нарешті, він хитро усміхнувся і примружив очі. Підійшла його черга.

— І ось цей експансивний, гм, не зовсім молодий шукач відкрить знайшов щось, — заговорив він, явно копіюючи насмішкуватий тон Дмитра Борисовича. — Він схвильований, він розглядає знайдене, скажімо, стіну. Він обмацує її, обнюхує, він майже танцює від захвату. І, витанцьовуючи, цей шукач витоптує ввесь ґрунт навколо знахідки... Ой, Дмитре Борисовичу, не буду, їй право, не буду! Я тільки пожартував!

Арон звивався як в’юн, силуючись звільнити своє вухо з міцних пальців Дмитра Борисовича.

— Дмитре Борисовичу, не буду! Пустіть!

— Дарую лише тому, що ви вказали мені цю стіну. Юначе, ви нахаба! Як ви смієте передражнювати старших? Негоже, юначе. А втім, чорт з вами. Це надзвичайно! Як же ви мені відразу не сказали про мурування? Чому ви мовчали стільки часу?

— Дмитре Борисовичу, але ж ввесь час говорили ви, — відповів Арон, розтираючи почервоніле вухо.

— А, ви ще обвинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?

— Ні, просто в мене не було часу.

— Негоже, повторюю, негоже! Але мені зараз не до вас. Беріть мерщій карбідку і світіть мені.

Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували всі шви скріплення мурування. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. І наслідки були теж схожі — рішучі й остаточні. Археолог переможно свиснув і спинився.

— Юначе, — сказав він, тепер уже діловитим спокійним тоном. — Беріть вашу кирку.

— Єсть!

— Так. Підсуньте її вістря під оцей камінь і підіймайте його. Обережно! Так. А я підчеплю його з цього боку. Так. Обережніше! Натискуйте!

Камінь легко піддався і сковзнув униз.

— Легше! Допомагайте мені опустити його.

Підтримуваний Дмитром Борисовичем і Ароном камінь м’яко опустився на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку.

— Дивіться, Ароне. Там, за стіною — порожнява. Там — невідоме, яке зараз відкриє нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Ви ладні вже лізти туди? Ні, зачекайте. Поспішати не можна. Ще один камінь. Скажімо, ось цей.

Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось подібне до неї затримувало його. Але й він нарешті ліг рядом з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.

— Вхід, правда, не зовсім комфортабельний. Але, юначе, ми все одно використаємо його. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. А ще через кілька секунд з отвору долинув його веселий, трохи заглушений голос:

— Ароне, посувайтесь! Я чекаю на вас.

...Арон стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було дістати рукою. Груба стіна з великих каменів відділяла її від бокового ходу головної печери, стіна, складена руками стародавньої людини. Але — навіщо це було зроблено? Не кімната, не службове приміщення: стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, без будь-яких дверей чи вікна. Може, це склеп? Але в печері було порожньо. Нічого — крім товстого шару багатовікового пороху на землі та виступів кам’яних стін.

Разом з Дмитром Борисовичем Арон пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них якісь сліди. Адже в головній печері на стінах були малюнки. Чому б їм не бути й тут? Але на стінах загадкового приміщення не було нічого.

— Безумовно, перед нами природне заглиблення печери, — півголосом робив висновки Дмитро Борисович. — Воно відокремлене від ходу цією стіною. З якою метою?.. Комора?.. Ні, бо тут нічого немає, крім пороху.

— А може, тут уже побував хтось до нас? І забрав усе, що тут було? — висловив гадку Арон.

— Ні. Мурування стіни абсолютно ціле. Немає жодних ознак, жодних слідів. Я оглянув стіну дуже пильно. Дивно... Навіщо було замуровувати цю заглибину наглухо?

Дмитро Борисович замислився. Арон дивився на нього з прихованою надією: ось зараз археолог вирішить щось, ось зараз він знайде розв’язання... Вони повернуться до своїх з важливими новинами, Ліда здивовано підніме брови... у неї це виходить дуже красиво, просто, хоч малюй! А втім, при чому тут Ліда? Значно важливіше зацікавити Петра Семеновича. Тоді вже він не буде сумніватися щодо археологічної лінії досліджень... Аби тільки Дмитро Борисович розв’язав цю задачу!

Але надії Арона не здійснилися. Дмитро Борисович різким рухом поставив на землю свою карбідку:

— Не знаю. Треба порадитись, обдумати, — сказав він рішуче. — Ароне, ми зараз підемо назад. Давайте, юначе, зберемо зразки ґрунту, цього пороху. Ось я дам вам конверти. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім біля тієї. Я візьму посередині.

— А що він дасть нам, той порох?

В голосі Арона чути було розчарування: такий цікавий, багатонадійний початок — і ось тобі якийсь порох! Нічого

собі, цінна знахідка!..

— Ой, юначе, — посміхнувся Дмитро Борисович, — не буде з вас археолога, не буде. Вам тільки б цінності знаходити, золоті келехи й корони. От тоді б у вас був інший тон. Друже мій, цей порох допоможе нам розв’язати завдання. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам. Ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І раптом узнаємо, що він складається з зітлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. Тоді ми просто відповімо на наше запитання: загадкове приміщення було коморою. Зрозуміло?

— Страшенно інтересно, — незадоволено пробурмотів Арон. — В такому разі й лазити сюди не варт було.

— Дурниці, юначе, дурниці. Все потрібно, кожна крихітка знання. Саме наша наука майже цілком складена з таких от крихіток. Треба лише вміти їх помітити, вивчити, систематизувати. От у ставленні до таких дрібничок і мусить виявити себе археолог. Еге, а зовсім не в захоплених вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки. Я вам більше скажу: численні дрібниці, отакі крихітки, коли їх систематизувати, для справжнього археолога важать більш, як одинична знахідка речі, ось що.

Арон акуратно збирав зразки. В ньому кипіла досада: що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки, — все одно, куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч, чи глек, чи... Раптом Арон спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Звичайно, виступ. Але він не такий, як інші. Немов би засипаний землею кам’яний куб... Арон озирнувся: Дмитро Борисович насипав у паперовий конверт пороху і не дивився сюди. Два кроки — і Арон уже відкидав землю з дивного виступу стіни. Тверда нерівна поверхня... ні, це не камінь, це не виступ... Арон відчув, як закалатало його серце. Скоріше, скоріше!

— І дисципліни у вас не вистачає, Ароне, — почув він голос Дмитра Борисовича. — Хіба там казав я вам брати зразки? Ой, який же ви неуважний, юначе!

Арон повернув голову: Дмитро Борисович тримав у руці повний конверт пороху і з докором дивився на юнака.

— Що це у вас якийсь дивний вигляд? — вів далі археолог. — Мов стрибнути кудись збираєтесь?

Арон звів дух і трохи опанував себе.

— Тут, Дмитре Борисовичу, ще одна крихітка знання знайшлась. Тільки, боюсь, вона в конверт не влізе...

Дмитро Борисович і гадки не мав, чого вартий був для Арона цей несилуваний тон.

— Яка крихітка? Що ви кажете?

— Та от ви ввесь час про крихітки говорили, а тут ось ще одна. Якийсь ящичок чи скринька...

Дмитро Борисович кинувся до Арона:

— Що? Де? Яка скринька?

— Дивіться!

Арон указував на річ, з якої він щойно зчистив землю. Невеличка квадратна скринька, грубої роботи, вкрита різьбленими візерунками, стояла біля стіни, напівсхована у заглибині. Здавалось, вона була металічна: темна зеленувата бронза ледь виблискувала з-під пороху під яскравим світлом карбідки. Арон переможно дивився на Дмитра Борисовича. Але археолог не бачив нічого, крім скриньки. Він присів коло неї, обережно доторкнувся до кришки, мов боявся опектись. Його пальці тремтіли, губи щось шепотіли. Він був збуджений до краю. Арон відчув, що тепер не час глузувати. Це було б святотатство.

— Дмитре Борисовичу, це вже справжня знахідка? — схвильовано запитав він.

Але про це можна було й не запитувати. Досить було подивитися на археолога. Дмитро Борисович не чув нічого. Він підняв скриньку, тримаючи її в напружених руках, мов налиту по вінця посудину. Подержав кілька секунд у повітрі, спустив на землю. Підвівся сам, підійшов до скриньки з другого боку. Волосся його розпатлалося, окуляри криво сиділи на носі. Але він нічого не помічав. Арон чув, як Дмитро Борисович уривчасто роняв слова, мов відповідаючи самому собі:

— Так... скіфська доба... бронза... неймовірно!.. Схована тут... пам’ятка... справжня пам’ятка...

— Так це скіфська? — знов боязко спитав Арон.

Археолог ще раз обійшов навколо скриньки. Він смішно нахиляв голову, як курка, що збирається клюнути зернятко, придивлявся до скриньки то одним оком, то другим. І ось він раптом помітив Арона.

— Ароне, голубе, це надзвичайно! — скрикнув Дмитро Борисович, хапаючи юнака за руки. — Ви такий молодець, такий молодець! Ну, як це ви догадалися, що вона саме тут? Га?

Арон ніяково знизав плечима: ні про що він не догадувався, ні про яку скриньку. Звісно, було б дуже прикро повертатися з порожніми руками, з якимсь там порохом. Але скриньку він, правду кажучи, помітив випадково. Чому ж «молодець»?

Проте, Дмитро Борисович і не чекав на відповідь. Він палко говорив далі:

— Друже мій, Ароне, але ж це, безумовно, пам’ятка скіфської доби! Різьба на кришці нагадує малюнки на стінах печери. І тепер абсолютно ясно: цю скриньку колись поставили сюди, сховали тут і потім наглухо замурували заглибину печери. Ось у чому секрет глухої стіни! Розумієте? Та це ж ясно, як... як те, що ми стоїмо тут з вами!

Тепер Арон дивився на скриньку вже не просто з інтересом. Віки минали на поверхні землі, народжувалися і вмирали покоління одне за одним, як минають дні й ночі. А маленька скринька спокійно стояла в наглухо замурованій печері, поставлена сюди стародавніми скіфами, загадковим народом, про який так мало ще знає наука. Стародавніми скіфами, нашими далекими предками. Сутінок довгих віків оточував скриньку, тиша й німотність чуйно охороняли її. І ось тепер — люди нової, молодої радянської країни знайшли цю пам’ятку сивої старовини. Вони винесуть її на поверхню, вони відкриють скриньку...

— Дмитре Борисовичу, а що може бути в цій скриньці?

— На це запитання, юначе, вам міг би відповісти тільки оракул. Можливо — коштовності, можливо... та ні, яка ж рація гадати? Тим більше, що я, при всьому моєму бажанні, не можу згадати аналогічних випадків з археологічної практики. Траплялися знахідки в курганах, знахідки в місцях поховань, знахідки під час розкопувань стародавніх селищ. Але ось така скринька, — Дмитро Борисович ласкаво погладив скриньку, — така скринька сама по собі в замурованій печері — такого не траплялося, якщо мене не зраджує пам’ять. Ну, гаразд, рушаймо. Кажуть, ранок від вечора розумніший. Для нас, в усякому разі, сонячне світло зручніше, ніж світло карбідок.

Дмитро Борисович з превеликою обережністю підняв скриньку й попрямував до виходу.

— Світіть, Ароне, світіть!

Конверти з жовтуватого паперу, наповнені порохом, зібраним у печері, сиротливо лежали на підлозі. Дмитро Борисович наступив на один з них. Конверт розірвався, порох розсипався, змішався з землею. Археолог не помітив цього, його увага була сконцентрована на скриньці. Арон, незважаючи на всю урочистість моменту, не міг стриматись.

— Еге ж, Дмитре Борисовичу, не буде з вас археолога, — проговорив він поважним голосом, ледве не прискаючи від сміху.

— Що?

— Не буде, Дмитре Борисовичу. Вам тільки б знахідками захоплюватись. Скриньками або ще чимсь...

— Та що ви хочете сказати?

— Справжня археологія, Дмитре Борисовичу, цікавиться не лише матеріальними знахідками, але й дрібницями. Навіть більше дрібницями. Саме вони, систематизовані дрібниці, дають чимало корисного археології. Наука збирає такі дрібниці всюди. Вона систематизує їх, вивчає, вона робить найцінніші висновки з аналізу пороху... не турбуйтеся, Дмитре Борисовичу, моє вухо далеко... і, крім того, ваші руки зайняті... Так от, я й кажу: наука вивчає дрібниці, збирає зразки пороху… і не кидає їх потім на землю, як роблять деякі вчені... Очевидно, і вони не завжди інтересуються крихітками знання?..

Дмитро Борисович цього разу відповів лагідно і дружньо:

— Юначе, ви надто ущипливі. Але, коли ви станете археологом, ви зрозумієте, що бувають хвилини... хвилини, які примушують забувати про всі наміри, примушують навіть витриманого вченого обертатися на експансивного хлопчика... Світіть уважніше, Ароне, я дуже боюсь спотикнутись!

— Єсть, Дмитре Борисовичу!

Більш Арон не іронізував. Тепер він добре розумів, що «хвилини», про які говорив Дмитро Борисович, справді трапляються. Він бачив попереду себе високу постать археолога, що йшов обережними кроками, тримаючи загадкову скриньку. Закриту багато віків тому скриньку з її загадковим вмістом... Дмитро Борисович казав: «Можливо, там коштовності, можливо, ще щось...» Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?..

Ах, скоріше б уже додому, скоріше опинитися в кімнаті, показати скриньку всім — і відкрити її! Перед очима запального Арона вже поставали дивні речі, які, безумовно, вони знайдуть у скриньці. Золота корона скіфського вождя, наприклад... Чи носили скіфські вожді корони? Ясно, що в скриньці мусять бути тільки коштовні речі. Інакше — навіщо було б так далеко й пильно ховати її... Ой, як же повільно вони посуваються! Корона скіфського вождя... Це буде достойним внеском навіть до славнозвісної скіфської колекції Ермітажу, про яку говорив Дмитро Борисович. Скоріше, скоріше! Арон не може більш чекати, його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки?.. Що в ній?..

Небагате на виняткові події життя Володимира Миколайовича Владка. Ровесник віку, він народився за старим стилем 26 грудня 1900 року в тодішньому Петербурзі, в родині службовця. Закінчив реальне училище. Про цей тип навчальних закладів сьогодні мало хто знає. Реальні училища утримувалися не за казенний кошт, а за рахунок місцевих асигнувань — міських самоуправлінь, пожертвувань купецьких товариств тощо — і за навчальним обладнанням та методами навчання значно переважали гімназії, були ближчими до реального життя (тому, вочевидь, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальні кабінети, часто практикувалися екскурсії, викладачі не обмежувалися демонстрацією наочних посібників, а проводили досить складні лабораторні роботи. Велика увага приділялася вивченню предметів гуманітарного циклу, іноземних мов — латинської, французької і німецької. Таким чином, якщо додати, що Володимир Миколайович закінчив згодом ще й Інститут народної освіти, то можна сказати, що він мав глибокі і всебічні знання, вільно володів англійською мовою і латинню, знав про найновітніші відкриття російських і зарубіжних вчених.

Майбутній письменник з дитинства мріяв стати інженером і винахідником, але, рано залишившись без батька, змушений був піти на “власні хліби” — працював у газетах і журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензіями, був автором науково-технічних нарисів, а пізніше — і науково-фантастичних оповідань.

Приблизно з 1935-го ж року на останніх сторінках журналу «Знання та Праця» для українських школярів друкувалася «Вікторина професора Глобуса» від популяризатора науки, підписана з етичних міркувань В-ко, оскільки він був членом редколегії і потроху в ньому друкував свою наукову фантастику.

Він прожив велике творче життя — вже юнаком сімнадцяти років став співпрацювати в газетах і журналах: друкував рецензії, нариси, фейлетони, а пізніше й оповідання. Ранні роки творчого життя письменника були пов'язані з Харковом. Тут, у газеті «Харківський пролетар» у двадцяті роки ним були надруковані російською мовою оповідання, нариси, замальовки, які й сьогодні становлять літературний інтерес. Потім письменник співпрацював з багатьма харківськими періодичними виданнями, а пізніше — і з київськими. Деякі його твори з періодичної преси тих років, що не перевидавалися, представлені в цьому томі.

Український радянський письменник-фантаст, журналіст і театральний критик, перекладач, книжковий редактор, член редколегії двох журналів, справжнє ім'я якого – В. Н. Єрьомченко. Я був би схильний написати за традицією: Єремченко. Однак член редколегії журналу «Наука-фантастика» Олексій Яроменок зауважив: «Однак, задля повного торжества істини процитуємо анкету. яку В.М. власноручно заповнив, збираючись у закордонну поїздку. Відповідаючи на питання №2, він написав: «У 1920-х рр. газетний псевдонім “Влад-ко” автоматично став прізвищем замість “Єрьомченко”». («Наука-фантастика» №1/1991 Олексій Яроменок. Той, що небо підпирає: [К 90-річчю В. М. Владка] – с.20-21).

До речі, у цій же статті:

Цікава сама історія виникнення псевдоніма «Владко». Річ у тім, що він з'явився внаслідок типографської помилки, коли на гранках чергової статті, через брак, від імені автора залишилося початок «Влад», а від прізвища – закінчення «ко». Таким чином, сліпий випадок «нафантазував» прізвище, під яким Володимир Миколайович назавжди увійшов в історію української та радянської фантастики.

Що підтверджують Веніамін Еппель та Григорій Кіпніс.

Письменник Григорій Кіпніс згадував, як виник псевдонім у одного з перших українських фантастів Володимира Владка. Свого часу журналіст Владимир Ерёмченко працював у газеті і свої статті підписував справжнім ім’ям. Та якось лінотипісти щось переплутали і від імені автора залишили чотири літери «Влад», а від прізвища – тільки дві останні «ко».

Народилося нове прізвище «Владко», разом – «Володимир Владко». Це звучало енергійно, в дусі схильного до фантазування автора. І він узяв собі «Владко» за постійний літературний псевдонім, який і в житті перейшов на прізвище.

У деяких довідкових та енциклопедичних виданнях називаються дві різні дати народження — 26 грудня 1900 р. і 8 січня 1901 р. Плутанина пояснюється тим, що перша дата вказана за старим стилем. Отже, справжній ювілей письменника маємо відзначати 8 січня...

В усякому разі, у періодичних виданнях 1924 р. вже зустрічався псевдонім «Влад-ко», а потім він змінився на «Владко».

*   * *

До мене звернулася шановна Віра Тирса, яка стверджує, що письменник-фантаст Володимир Єрьомченко (Владко) — старший брат її діда Миколи Миколайовича Кочового.

“Мій дід, Кочовий Микола Миколайович, молодший брат Володимира Владко. Кочовий — це (як і у старшого брата) псевдонім. У першому шлюбі він був одружений з моєю бабусею, Гуленко Вірою Вікторівною. Вони розійшлися ще до народження мого батька. Була якась дивна історія.

Мій тато до 14 років не знав, що росте з вітчимом. Хтось із родичів проговорився і сказав, що його рідний батько, Микола Кочовий — молодший брат Володимира Владко. Тоді мій тато знайшов адресу Владко і повідомив про себе. У нас вдома, в Харкові, навіть був лист від Володимира Миколайовича, надрукований на друкарській машинці. Таким чином, мій тато дізнався про Миколу Миколайовича, пізніше вони познайомилися.

Микола Миколайович, за словами моєї бабусі, був «пролетарським поетом», який приховував своє походження. У них вдома бували всі тодішні «модні» поети, вона називала серед них Тичину і Сосюру. Бабуся була ображена на родину колишнього чоловіка, зрозуміло було, що вони розійшлися негарно. Микола Миколайович не знав, що вона народила сина.

Бабуся розповідала, що її свекруху звали Тетяною, що вона була лікаркою-гінекологом, а свекор загинув за дивних обставин під час революції. Казала, що свекруха з молодшими дітьми виїжджала жити за кордон, а потім повернулася, цьому посприяв старший син, Володимир. Ще тато розповідав, що коли він познайомився з М.М., той працював у газеті «Червоний прапор», вдруге був одружений з Цецилією Зельманівною Маславою. У шлюбі дітей не було. Помер Микола Миколайович у 1960 році, в травні. Казали, що він сказав перед смертю фразу: «Укатали Сивку круті гірки». Йому було 50 років. А з Цецилією Зельманівною я навіть була знайома, але, через юність, мені не спало на думку попросити родинні фотографії.

Жила вона зі своєю сестрою Софією в Харкові. Мій тато був схожий на свого батька. Він розповідав, що коли вперше прийшов до них у дім, щоб познайомитися, вона, відчинивши вхідні двері і побачивши його, настільки остовпіла, що випустила з рук шиття, яке тримала, бо одразу зрозуміла, що це син її чоловіка. Бабуся казала, що Микола Миколайович був музикальний, грав на гітарі, непогано малював. Мого батька звали Тирса Валентин Євстафійович, він був ученим. Наприкінці 90-х виїхав до Мексики, де й помер. Ми зараз теж живемо в Мексиці. Мені б дуже хотілося знайти якихось живих родичів батька. У Харкові жила дочка Сергія Миколайовича Єрьомченка, Ольга. Але мій тато не був з нею знайомий. Я намагалася з нею зв'язатися телефоном, який мені дала Цецилія Зельманівна, але цього не сталося. Напевно, вона вже померла. Це було на початку двохтисячних. Тож я нікого з цих родичів не знала.

Віра Тирса”

Авторка цього листа просить надати будь-які подробиці про родину Володимира Єрьомченка (Владко).

Спробую їх зібрати із записів різних років.

Вячеслав Настецький.

***

Як Владко вказував про себе в анкетах: українець, з різночинців, службовець, прозаїк, член Спілки радянських письменників з 1934 р.

Батько — Єрьомченко Микола Іванович, 1872 р.н., Воронеж, газетний технік, помер у 1915 р., похований у Воронежі.

Мати — Єрьомченко (Мичкіна) Тетяна Петрівна, 1876 р.н., Тараща, акушерка, померла у 1944 р., похована в Нижньому Тагілі.

У нього було 3 молодших брати. Так вказував в анкеті 1941 р.

До 1951 р. У Владко залишилося тільки двоє братів, один з яких був відповідальним секретарем харківської газети «Червоний прапор», а другий брат працював завучем Харківського спеціального ремісничого училища №6.

У 1972 р. вказував так у складі сім'ї: молодший брат Єрьомченко Сергій, 1910 р., народжений у Санкт-Петербурзі, викладач ПТУ-3 м. Харкова, проживає на вул. Гіршмана, 9.

Син Владко Борис, 1931 р. (в анкеті 1943 р. записаний як Ерік) народжений у Харкові, художник-оформлювач, м. Київ, пр. Дружби народів, 140, кв. 14.

В оповіданнях свого тата «Командир Штепсель» та «Гроза гримить» (обидва 1935 р.) він фігурує, як Ерік.

Лист від Бориса (4.4.1971): «Привіт Марині та Есфірі Яківні). Ліда, Ігор, Оля і т.д. передають тобі привіт».

Володимир Владко одружений вперше на Ткаченко Христині Данилівні, яка померла у 1949 р.

Одружений вдруге у 1950 р. на Демаш Зої Василівні, 1917 року народження. Розлучився у 1960 р.

Одружений втретє на Рекун Марієтті (Марині) Федорівні, 1930 р. н. із Сімферополя, старший редактор, парторг журналу «Всесвіт» (за даними 1964 р.)

ВЛАДКО МАРІЄТТА ФЕДОРІВНА 2939451 1930-09-12 М.КИЇВ, ПИЛИПА ОРЛИКА, 10 кв. 13

ДЕМАШ ЗОЯ ВАСИЛІВНА 2455337 1917-06-28 М.КИЇВ, УРИЦЬКОГО, 32, кв. 11

Демаш Зоя Василівна (1917.06.28, Луганська обл., м. Рубіжне, — 1998.01.30) мешканка: Україна м. Київ.

У Києві сім"я Владка проживала спочатку на Музейному провулку, 8, Госпітальній, 20, кв. 56, вул. Кірова, 35 кв. 59, тел.3-32-20, вул. Жовтневої революції, 25а, кв. 9, тел. 3-63-27, потім на вул. Дарвіна, 8 кв. 59, тел. 25-11-70.

Владко похований на київському Байковому кладовищі, ділянка 8а, ряд 2, місце за могилою Григорія Епіка.

На першій чорній гранітній стелі (батькам третьої та останньої дружини Владка) напис: Федір Митрофанович (7.1.1893-18.7.1959); Клавдія Яківна (5.4.1908 — 5.1. 1994) нижче — Рекун.

На другій такій же стелі: Владко — Рекун Марієтта Федорівна (12.9.1930-17.4.2010); Владко Володимир Миколайович (26.12.1900-20.4.1974).

*   * *

Зі спогадів Григорія Кіпніса:

Владко щодо позичання грошей був абсолютно безвідмовним, особливо після того, як почали з 1959 року знову виходити його НФ-романи. Позичав він, звісно, не всім підряд, але зате будь-яку суму. За єдиної умови: ти сам маєш назвати дату повернення боргу — і цей день стає законом. У грошових стосунках, як, втім, і в будь-яких справах, він був педантичний до межі; «типовий німець» — іноді казали про нього... Але тільки — якщо мати на увазі крайній педантизм. В іншому ж він радше скидався на англійця. Елегантний, підтягнутий і стрункий, у бездоганно випрасуваній сорочці та завжди відпрасованих штанях, у якихось незвичайних шкарпетках і до блиску начищених черевиках, завжди гладко поголений, з чітким проділом, у модних великих окулярах з товстими лінзами. Наче щойно вийшов з будівлі англійського посольства! А манери, а знання етикету, неписаних правил пристойності!

Однак, головними предметами його школи були література та журналістика. Сам він писав у газету дуже рідко, у разі крайньої потреби. Але вмів чудово розповідати, як потрібно писати. Наприклад, у нас у ті часи неодмінно починали репортаж чи нарис з якихось красивостей, скажімо, з опису природи чи зовнішності героя. Владко вчив: початок, а тим більше найперша фраза має бути ударною. Щоб читач мимоволі захопився. І заголовок має бути привабливим, нехай навіть не дуже зрозумілим, але таким, щоб захотілося прочитати хоча б перші рядки. Кожній моїй вдалій замітці він радів, здається, більше за автора.

Владко щодо позичання грошей був абсолютно безвідмовним, особливо після того, як почали з 1959 р. знову виходити його НФ-романи. Позичав він, звісно, не всім підряд, але зате будь-яку суму. За єдиної умови: ти сам маєш назвати дату повернення боргу — і цей день стає законом. У грошових стосунках, як, втім, і в будь-яких справах, він був педантичний до межі; «типовий німець» — іноді казали про нього... Але тільки — якщо мати на увазі крайній педантизм. В іншому ж він радше скидався на англійця. Елегантний, підтягнутий і стрункий, у бездоганно випрасуваній сорочці та завжди відпрасованих штанях, у якихось незвичайних шкарпетках і до блиску начищених черевиках, завжди гладко поголений, з чітким проділом, у модних великих окулярах з товстими лінзами. Наче щойно вийшов із будівлі англійського посольства! А манери, а знання етикету, неписаних правил пристойності!

Однак, головними предметами його школи були література та журналістика. Сам він писав у газету дуже рідко, у разі крайньої потреби. Але вмів чудово розповідати, як потрібно писати. Наприклад, у нас у ті часи неодмінно починали репортаж чи нарис з якихось красивостей, скажімо, з опису природи чи зовнішності героя. Владко вчив: початок, а тим більше найперша фраза має бути ударною. Щоб читач мимоволі захопився. І заголовок має бути завлекаючим, нехай навіть не дуже зрозумілим, але таким, щоб захотілося прочитати хоча б перші рядки. Кожній моїй вдалій замітці він радів, здається, більше за автора.

Владко вчив не тільки писати, а й правити матеріал. Правити лише злегка, не руйнуючи авторської конструкції, не позбавляючи його власної інтонації. Просто замінював два-три слова, робив якусь перестановку, прибирав зайве...

Він однаково добре розумівся на різних видах мистецтва, від живопису та архітектури до музики та кіно, але особливо любив театр, вважався одним із найкращих його знавців на Україні.

І джентльменом — у прямому і широкому сенсі слова — Володимир Миколайович був справжнім. Жінки це знали або відчували, і ставилися до нього з підвищеним інтересом.

Проте, любили його, звісно, далеко не всі. Був він все-таки трохи білою вороною на загальному тлі, в тому числі й серед нашої письменницької братії. Та й характер мав, загалом, досить замкнутий. Вмів тримати дистанцію між собою та іншими. Багатьом здавався надто зарозумілим і гордим, декому — надто інтелігентним, наче з іншого світу. Але навіть ті, хто недолюблював, все одно поважали його. Не могли не поважати. За те, що багато знав. За незалежний характер. За високе почуття власної гідності.

*   * *

Він знав насправді дуже багато. Його ерудиція вражала. Бездоганне володіння українською та російською, та ще — англійська й польська мови. Глибоке знання літератури.

Він багато й жадібно читав, дещо давав почитати й нам. Мені, наприклад, він відкрив таких заборонених тоді поетів, як Анна Ахматова та Марина Цвєтаєва, Осип Мандельштам і Микола Гумільов, Саша Чорний і Микола Олійников. Якось приніс тоненькі машинописні книжечки Саші Чорного та Миколи Олійникова, почитав уголос, ми прийшли в захват. Белла Русакова із задоволенням передрукувала вірші в кількох примірниках, акуратно їх зброшурувала і наступного дня ми отримали збірочки цих талановитих поетів, яких іноді називають іроніками та абсурдистами і яких не так вже й давно стали знову видавати.

Зовні стриманий і сухуватий, Владко тонко розумів і цінував гумор. На цьому можна було зіграти. Зняти напругу чи невдоволення. Правда, він рідко виходив із себе, завжди намагався зберегти олімпійський спокій. Жодного разу я так і не почув від нього грубого слова, не пригадаю випадку, щоб він підвищував голос, кричав, матюкався. Не те що ми, грішні!

Марина, вдова Володимира Миколайовича, свого часу показала мені теку, де він зберігав усілякі веселі штучки, в тому числі смішні послання, які я присвячував йому в різні роки. Перше з них датоване груднем 1953 року. Останнє написано наприкінці 1970-го до 70-річного ювілею Владка, який давно вже залишив «Літературну газету» і перейшов, як кажуть, на вільні творчі хліби. Ювіляр влаштував шикарний банкет, на якому були присутні видні київські актори, письменники, режисери, художники і навіть спеціально прибула з Одеси група солістів театру оперети на чолі з Михайлом Водяним (свого часу Володимир Миколайович врятував цей талановитий колектив від ідеологічного розгрому). Гарне застілля одразу перетворилося на веселий капустник. Я прочитав вітальний адрес, який починався так:

«Дозвольте в цей незабутній для всіх нас день вітати в особі Володимира Миколайовича Владка наймолодшого ровесника XX століття, з яким ось уже 70 років він не тільки йде в ногу, не відстаючи ні на крок, але й час від часу обганяє його, випереджає своїми думками та ідеями, заглядає в прийдешні дали своїми творами, замахується у своїх книгах на Венеру та інші планети, де, як відомо, теж життя немає, творить і фантазує, пише і видається, п'є і закушує, і взагалі поводиться точно так само, як і його бурхливе XX століття, яке зазвичай називають атомним, або космічним, або кібернетичним, але яке слід було б назвати просто — століття Владка!»

І коли дивишся на нашого ювіляра — стрункого й підтягнутого, елегантно, що сідає у свій автомобіль; або заглядаєш в його очі, де завжди гуляє тонка іронічна іскорка; або спостерігаєш, як він проводжає поглядом миловидну дівчину, що раптом промайнула (очевидно, малюючи у своїй письменницькій уяві якийсь епізод з життя мешканок Венери); коли розмовляєш з ним про те, про се (і, між іншим, про це теж); коли вслухаєшся в його мову і вдумуєшся в його слова, розумієш, що друга молодість — це не вигадка, що друге дихання — це реальність, і що безмежно правий англійський філософ і літературний критик XVIII століття Семюел Джонсон, зауваживши одного разу: «У 77 років час ставати серйозним!»

Так. Володимире Миколайовичу, час і справді помаленьку хоча б. робити вигляд, що Ви вже не зовсім молода людина, що Вам, між нами кажучи, вже не тридцять. Час нарешті зрозуміти, що не за горами Ваші 77, коли воленс-ноленс потрібно буде стати серйозним.

Коли аналізуєш творчий, життєвий, сімейний, автомобільний шлях Владка, то уявляється цей шлях дорогою, хай і не завжди прямою та гладкою, але постійно такою, що йде вгору, відкриваючи мандрівникові все нові перевали, барвисті горизонти та пейзажі. На цьому шляху Володимир Миколайович завжди являв собою приклад для наслідування. Його вроджена інтелігентність та англізована стриманість, глибокий аналітичний розум і широка ерудиція, високий професіоналізм і вузькі штани ще в середині 60-х років, коли з цим так боролися, — все це не переставало захоплювати нас, його учнів, співробітників, товаришів. Його завжди любили читачі. І читачки теж. Щасливі роки спільної роботи з Володимиром Миколайовичем не минули безслідно і для мене. З його ім'ям так чи інакше пов'язане все, чого я досяг і що зараз маю, включно зі схильністю до вишуканих страв і, відповідно, виразкою 12-палої кишки. Дякую Вам, Володимире Миколайовичу, за все!..»

І так далі, в тому ж дусі. Дух іронії теж можна було б назвати владківським, він завжди заохочував і розвивав його. А все разом — робота і гумор — якимось дивовижним чином органічно перепліталися в нашому корпункті. Добре написав про це мій друг ще з давніх літгазетівських часів, відомий літературний критик, Лазар Лазарев. У 1990 році в бібліотечці «Огонька» вийшли його спогади про Віктора Некрасова та Андрія Тарковського, де він, до речі, розповідаючи про свої поїздки до Києва, пише:

«...Треба сказати, що в ті часи, коли редакційні справи досить часто приводили мене до цього міста, корпункт “Літературної газети” відігравав там роль, висловлюючись нинішньою мовою, неформального літературного клубу. І не тільки літературного — чимало цікавих людей найрізноманітніших професій довелося мені там бачити; і “кіношників”, і художників, і лікарів, і інженерів, і навіть закрійницю ательє, яка писала гострі та проникливі статті про сучасну літературу. Заходили туди мимохідь, нібито на хвилинку, а застрягали зазвичай надовго...

...За довгі роки журналістської роботи я мав нагоди не раз переконатися, що якщо в редакції сам собою виникає такий “клуб”, де вічно товчуться у справі й без діла якісь люди — автори, потенційні автори і просто спраглі там провести час, бо цікаво, “клуб”, де йде постійне змагання дотепників — стоїть сміх і галас, переривані зрідка кимось зі співробітників: “Хлопці, тихіше, дайте дописати абзац”, але його ніхто не слухає, — то в цій редакції напевно робиться хороша газета чи журнал. І київський корпункт, судячи з матеріалів, що виходили на шпальту, був найкращим у “Літературній газеті”. Там працювали блискучі журналісти — велика частина з них була або ставала письменниками...».

Владко — фундатор, засновник корпункту «Літературки» по Україні. І до нього в попередній «Літературці» працювали власними кореспонденти в Києві, але не ТІЄЮ була сама газета та її кореспонденти, їхній статус, коло обов'язків. Утворення ж нових корпунктів пов'язане з приходом у «Літературку» К. Симонова. У серпні 1961 року запрошений ним на роботу Владко залишив свій високий пост начальника Головреперткому УРСР і, отримавши 3 кімнати у флігелі буд. 10 по Великій Підвальній, заснував там київський корпункт.

Журналістська кар'єра Владка до цього складалася з репортерства в Петрограді одразу після революції, співпраці в газетах Воронежа та Харкова, наприкінці 1920-х був кореспондентом популярної ЗАІ — газети «За Індустріалізацію», у середині 1940-х працював кореспондентом «Правди» та Совінформбюро, викладав журналістику у вишах.

Властивість корпункту притягувати цікавих, яскравих, здібних і талановитих людей — це теж було пов'язано з ім'ям Володимира Владка, принаймні почалося з нього — засновника.

Григорій Кіпніс

* * *

Зі спогадів Олександра Каневського:

“Ми знали, що в Москві існує професійний комітет драматургів, створений з тією ж метою: легалізувати літераторів, які не є членами творчих спілок. Я поїхав до Москви, дізнався, як вони це організовували, і, повернувшись до Києва, почав разом з Робертом Віккерсом та ще кількома нашими колегами «пробивати» аналогічний комітет у Києві. Те, що така організація існує у столиці, було дуже вагомим аргументом для київських чиновників, і, за кілька місяців, ми мали на руках рішення про створення київського професійного комітету драматургів, але з обов'язковою умовою, що керувати ним буде якийсь відомий український письменник, неодмінно член партії. Ми довго перебирали прийнятні кандидатури і вирішили, що нашим головою має бути Юрій Петрович Дольд-Михайлик, на той час дуже популярний письменник, автор першого гучного радянського шпигунського роману «І один у полі воїн».

Після смерті Дольд-Михайлика треба було шукати нового голову, і ми зупинилися на кандидатурі Владко Володимира Миколайовича. Це був відомий на Україні письменник-фантаст, його часто видавали та перекладали в інших країнах. Але найголовніше – він був інтелігентною і порядною людиною.

Коли я вперше прийшов до нього, він підкорив мене своєю імпозантністю: сивий аристократ сидів у старовинному кріслі, у розкішному халаті з атласними відворотами, на шиї – шовкова хустинка, на пальці – рубіновий перстень. Він уже перевалив за шістдесят п'ять, але очі були молодими, живими, чіпкими. Дружина Марина була молодшою за нього років на 30 (Владко до кінця днів своїх любив молодих жінок). Мама Марини, Клавдія Яківна, теща Володимира Миколайовича, теж була значно молодшою за нього. Ці дві жінки доглядали за ним, як за падишахом. Марина займалася виданням його книг, перекладами, договорами, гонорарами, а теща – його шлунком: варила, пекла, смажила, маринувала… Вона дивовижно смачно готувала, я куштував у них такі делікатеси, яких ніколи не їв раніше. Взагалі, застілля у Владко славилися своєю вишуканістю та смакотою.

Спочатку він дуже стримано поставився до моєї пропозиції. Тоді я перелічив кілька дуже відомих прізвищ членів нашого комітету, наприклад, таких як поет Юрій Рибчинський, автор десятків популярних пісень, які виконували найвідоміші вокалісти, і на естрадах, і по радіо, і по телебаченню. В очах у Владка спалахнув інтерес. Потім він довго розпитував про мене, про мої роботи… Поступово теплішав все більше й більше. І врешті-решт, заявив:

«Ваша організація – якась фантастична, а я – письменник-фантаст, тому готовий її очолити».

За час його головування ми дуже здружилися, часто я і Майя бували в нього, він з Мариною – у нас. На святкуванні мого сорокаліття я читав вірші про кожного, хто сидів за столом. Збереглися рядки і про нього:

Владко Владимир, бабник и эстет,

Наверное, судьбе было угодно,

Чтобы пройдя через десятки лет,

Вы в жизнь мою вошли бесповоротно.

Я поделюсь секретом тайных дум:

Хочу дожить до ваших лет, не меньше,

И сохранить Владковский ясный ум,

И сохранить Владковский взгляд на женщин!..

Йому дуже подобалися веселі, хуліганські вечори, які ми влаштовували в приміщенні нашого комітету; обговорення віршів, п'єс, кіносценаріїв, чесні, іноді досить різкі, але завжди доброзичливі, на відміну від подібних обговорень у Спілці письменників, підлабузницькі та лицемірні. Він любив бути присутнім на нарадах бюро, які проходили легко, весело, по-сімейному, іноді навіть за чаркою коньяку. При ньому організація зміцніла, виросла (до неї входило вже понад сто осіб), набула відомості не тільки в Києві, а й по всій республіці.

Владко помер раптово. Були пишні похорони, багата труна, прощальні промови секретарів Спілки письменників, яких Володимир Миколайович за життя терпіти не міг, і обилие, як завжди, найсмачніших страв, які плачуча Клавдія Яківна приготувала на поминки свого зятя. Ми провели траурні збори, присвячені пам'яті Владка, і стали думати, як жити далі.

*   * *

Зі спогадів письменника-фантаста Андрія Дмитрука:

“Владко був високим, струнким, елегантним чоловіком, завжди як «денді лондонський одягнений». Як правило, у хорошому костюмі, світлій сорочці та з краваткою. Любив хороший коньяк і цигарки. Дружина, Марія Рекун, була набагато молодшою за нього. Працювала в журналі «Всесвіт». Я познайомився з Владком у 16 років. Очевидно, привів до нього тато — відповідальний секретар редколегії республіканського журналу «Знання та праця», до редколегії якого і входив. Жив тоді, десь у 1963-му році, Владко на Бессарабці. Дружина була років на 30 молодшою, дуже владна. Після смерті письменника частину архіву передала до Державного музею літератури України. Однак, коли їй знадобилася якась довідка з архіву, у музеї видати їй відмовили.”

Зі спогадів Лазаря Лазарева:

“Володимир Миколайович Владко, популярний до війни український письменник, чий фантастичний роман про космічний політ на Венеру «Аргонавти всесвіту» я прочитав у шкільні роки, — людина з винятковими манерами, завжди зовні й внутрішньо «застебнутий на всі ґудзики», схожий на англійця, точніше, на те, як ми собі уявляємо англійців”.

Лазар Лазарев.

*   * *

Зі спогадів Дмитра Павличка:

Третя дружина Владка В. М.

Владко був одружений втретє на Рекун Марієтті (Марині) Федорівні, 1930 р. н. із Сімферополя, старший редактор, парторг журналу «Всесвіт» (за даними 1964 р.)

Дружина — поетеса, журналістка та перекладачка, Марина (Марієтта) Федорівна Владко, красуня, значно молодша за свого чоловіка (А. Дмитрук).

Владко — Рекун Марієтта Федорівна (12.9.1930-17.4.2010); Владко Володимир Миколайович (26.12.1900-20.4.1974).

Тобто, вона проводила його в останню путь.

Відомості про неї досить скупі та розрізнені:

Після смерті автора у 1974 році його вдова Марина Владко передала більшу частину архіву чоловіка до Національного музею літератури України. Невелика частина його архіву потрапила до ЦДАМЛМ.

Або:

За пропозицією Д. Павличка М. Владко звільнилася з редакції за власним бажанням». Хто чув розмову М. Москаленка та М. Фішбейна, розмову М. Владко зі мною? Я розмовляв з нею так, щоб нас ніхто не чув. Я просив Марину піти з журналу і цим врятувати «Всесвіт» і себе від ударів згори, адже через її заяву нас усіх могли розігнати. Марина Владко, секретар парторганізації журналу, яка справедливо обурювалася антисемітськими мотивами в романі чеського письменника Плудека «Ва-банк», вчинила мужньо, сама залишила роботу в журналі. Мій «Всесвіт» ще два роки проіснував, але епоха нового редактора, прислужника Москви Коротича, вже була на порозі. Сьогодні мені здається, що донощики, які підслуховували мене і дізнавалися, чим я дихаю, — це негідники, які мимоволі послужили правді.

Дмитро Павличко.

*   * *

Ось і все, шановна Віро, що мені вдалося розшукати про Вашого двоюрідного дідуся, класика української наукової фантастики, який, можливо, і не був зачинателем жанру, але був першим, хто присвятив йому все своє життя.

В. Настецький

2024

1— Чи не найголовнішим, найкардинальнішим питанням усієї дискусії, проведеної «Літературною газетою», стала думка про те, в якій мірі автор науково-фантастичних творів зобов’язаний користатися науково обгрунтованими матеріалами. Може чи не може такий автор обходитися без них? 1 знов-таки, чи належить авторові «займатися пригодами» у своїх творах? Можливо, краще взагалі уникати і пригод, і сюжету, будуючи тим часом якісь важливі наукові припущення 1 не захаращуючи твору якимись там «розважальностями»?.. Так, наприклад, М. Романівська прямо каже: «Мені здається, що вже в самому поєднанні двох жакрів науково-фантастичного і пригодницького є якась фальш... Користуючись невимогливістю редакторів, такі автори ідуть лінією найменшого опору. Бо, мабуть, значно легше переказувати пригоди героїв по чужих (до речі, ніколи неходжених) землях, аніж вивчати роботу, скажімо, сучасних лабораторій, щоб побудувати якесь цікаве припущення, характерне для даного рівня науки». З другого боку, О. Бердник твердить: «Щодо обмеження фантастики в часі та її конкретизації, про які у нас часто говорять, то, на мій погляд, критеріїв такого обмеження нема. Нема і не може бути! Вчений, який прагне поставити під сумнів ту чи іншу мрію з точки зору сучасних знань, по суті, не відрізняється від ченців, які засуджували вчення Галілея чи Колерніка...». Цілком протилежної думки дотримується В. Савченко, який так і пише: «Варто було б, щоб рукописи науково-фантастичних чи просто фантастичних творів розглядали в редакціях 1 видавництвах з особливою увагою, щоб зважали при цьому, наскільки відповідає твір сучасному рівневі науки і т. д. Не завадило б, щоб автори подавали видавництву обгрунтовані дані, схеми приладів та Iн.». Читаєш ці суперечні думки і дивуєшсяі Цікаво, коли б якийсь молодий автор науково-фантастичного жанру. беручись за твір, почав би дотримуватися котрогось із цих «рецептів», що вийшло б з-під його пера? Опис роботи якоїсь наукової лабораторії, бодай 1 присмачений «цікавим припущенням, характерним для даного рівня науки», зате без будь-яких «пригод», у виключно сухому тоні, щоб не з’явилася якась фальш...

Або категоричний відхід від науково перевірених- даних, обумовлених часом і конкретністю, одчайдушне намагання перевернути все догори ногами, поставити під сумнів чи, навпаки, віддати все в жертву якійсь володіючій автором на сьогодні мрії... А може технологічний опис якогось явища, поданий до видавництва з кресленнями, схемами тощо, отож, цілком відповідний сучасному рівневі науки... Так чи інакше, а наслідки навряд чи були б втішними! А втім, можна не хвилюватися: автора, який би не розумів однобічність, вузькість подібного типу рецептів, тепер не знайдеш.

2. Та й взагалі ні в цьому жанрі, ні в будь : якому іншому ще не було випадків, щоб рецепти допомагали. А скільки такого типу рецептів нам, письменникам старшого покоління, доводилося вислуховувати, а іноді навіть і пробувати працювати за ними!.. Пам'ятаю, як, наприклад, дехто всерйоз радив нам не витрачати час на психологічну розробку образів, а вживати свіжу на той час «теорію» масок: себто вважати, що в кожній ситуації науково-фантастичного роману існуюють одні й ті ж самі «маски», час від часу дещо підновлені, але по суті однаковісінькі, і не варт думати про якихось там «героїв», бо справа в науковій концепції, а не в людях, бо в цьому, мовляв, і є горезвісна «специфіка жанру»... Між іншим, саме в такій манері виписування рецептів на всі випадки життя найлегше виявляються і протиріччя. Наприклад, М. Романівська, як' ми бачимо, категорично проти пригод у науковій фантастиці. Між тим, вона дуже схвально відгукується про творчість О. Толстого, автора «Аеліти» 1 «Гіперболоїда інженера Гаріна». Але ж пригадаймо: в «Аеліті» менш за все говориться про космічний корабель Лося, автор по суті навіть обходить мовчанкою все те, що стосується 1 ного обладнання, і умов польоту на Марс. В «Гіперболоїді інженера Гаріна» є кілька досить умовних згадок про принцип діяння гіперболоїда і про олівіновий пояс. Для обох романів характерна наявність нестримних, несподіваних пригод, в яких О. Толстой показав себе прекрасним майстром. Як ЖЄ' М. Романівська не відчула «якоїсь фальші» в такому поєднанні двох жанрів, не встановила, що цей автор, «користуючись невимогливістю редакторів», пішов лінією найменшого опору?.. Шкода, це було б дуже цікаво... Взагалі, точність висловлювань М. Романівської, незважаючи на її тяжіння проробляти «колосальну роботу по досконалому вивченню тої «наукової зони», в якій відбуватиметься дія... твору», лишає 'бажати кращого. В своїй статті, наприклад, вона досить позитивно відгукується про мій роман «Нащадки скіфів», пишучи: «...Чи твір В. Владка, в якому автор, припустивши, що десь на дні кратера вулкана віками могло зберегтися замуроване під землею плем'я скіфів, подає читачеві...» тощо. Слово честі,'ні про яке «дно кратера вулкана» в мене немає найменшої згадки! Дія відбувається, як може переконатися кожен читач, «у глухому непромисловому кутку Донбасу, на узгір’ї Зо’льного кряжу», де ніколи і ні за яких умов не було ні вулканів, ні, тим більше, «дна їх кратерів»... Не Італія, не Японія і навіть не Чілі, а наш звичайний Донбас! Це, як кажуть, між іншим. А от про О. Толстого як видатного наукового фаіітаста, який (за думкою М. Романівської) не користується прийомами пригодницького жанру, та й взагалі про обгрунтування й інших тверджень моїх товаришів по дискусії, хочеться дещо сказати. Насамперед, відносно доконечної необхідності користуватися в роботі над науково-фантастичними творами певними, цілком перевіреними і обгрунтованими науковими матеріалами. Взагалі, як кажуть, при першому наближенні така думка, звісно, не викликає жодних сумнівів. Ще досить давно, десь у тридцятих роках, мені й самому доводилося, міркуючи про різницю між буржуазною і радянською науковою фантастикою, твердити, що ця різниця, крім усього, пролягає в площині науковості, наукового обгрунтування романів. Мовляв, одна справа наш науково-фантастичний роман, в якому все відштовхується від науки і її припущень, а зовсім інша якийсь «Тарзан», де наукою й не пахло і де все зводиться до низки карколомних пригод. Отож, кажу, що при першому наближенні так воно й є. Визначальна особливість радянської фантастики це її погодженість з наукою, її обгрунтованість певними науковими припущеннями, бодай ці припущення 1 викликали б з першого погляду ті чи інші сумніви. І певна річ, дуже важливо, щоб це були припущення, а не точні, вже остаточно перевірені наукові дані, інакше бо твір, очевидно, буде не науково-фантастичним, а науково-популярним.

З Саме так я й намагався будувати свої власні твори. Спинюся, наприклад. на «Аргонавтах Всесвіту», оскільки цей роман, здається мені, набув досить великої популярності. Тут можна простежити дві більш-менш важливі риси в згаданому напрямі. Свого часу (а писався 'роман у 30-х роках) мені здалася дуже важливою думка про те, що таблиця Менделєєва не мусить замикатися вже відомими елементами, а немовби може бути продовжена дальшими, наступними чи, інакше кажучи, трансурановими. Думка ця була суперечливою. Чимало вчених вважало, що трансураноз! елементи безглуздя, оскільки вони будуть дуже нестійкими, заперечувало саму можливість їх існування. Дехто інший вважав, що такі елементи можуть бути. Я довго міркував над цим. І прийшов до висновку: трансуранові

елементи мусять бути! Хай таке припущення суперечливе, хай дехто з учених вважає його неможливим,. але щось в мені самому штовхало на цю думку. І я вирішив створити для своїх «Аргонавтів Всесвіту» два трансуранові елементи ультразолото й інфрарадій, яких, мовляв, на Землі вже немає, а на Венері вони, можливо, є. І це стало мотивом міжпланетної подорожі моїх аргонавтів Всесвіту. Час вирішив, що ця думка була перспективною. ' Тепер навіть школяр знає про існування багатьох трансуранових елементів, створених людством в наукових лабораторіях. Несуттєво, зрештою, чи мають вони отакі властивості, як описані мною; найголовніше, що вони є, отож, думка-припущення, якою б суперечливою вона не здавалася свого часу, виявилася зрештою прогресивною. І ще одне. Коли писався роман, уже тоді наука мала точні відомості про перенасичення атмосфери Венери вуглекислотою. Це знав і я. А які це може дати наслідки? запитував я себе. Які істоти можуть населяти Венеру? І припущення прийшло майже само по собі. Всі ссавці й інші тварини не можуть існувати в атмосфері, перенасиченій вуглекислотою. А комахи прекрасно існують! Коли ж додати, що комахам на Венері вільний рай, на них не полюють ані тварини, ані птахи, — це мусить визначати, що-комахи можуть набувати за умов повної безпеки гігантських розмірів! Так народилася думка про існування на Венері гіпертрофозаних комахгігантів. Звісно, ніхто (в тому числі і я сам!) не міг би твердо сказати, що так само 1 є на Венері, як відбувається в моєму романі; проте з іншого боку ніхто не може й заперечувати, бо для цього є певні наукові дані. Хіба що повернуться з Венери справжні аргонавти, тоді побачимо. Але для цього є ще час...

: 4. > сг Я взяв тільки два приклади, хоча можна було б навести їх і значно більше. Втім, і їх досить для того, щоб проілюструвати свою ' думку: погодженість з наукою, внаслідок чого виникають певні ! припущення, хоч 1 не цілком оче' видні на сьогодні, дуже важли' ва передумова науково-фантастич’ ного твору. Але це ще зовсім не визначає. ; що у фантастичних творах не мож. на обійтися без точної наукової аргументації. Не кажучи про вже згадані твори О. Толстого, ми могли б назвати чималу кількість таких творів майстрів наукової фантастики, де наукове обгрунтування має тільки відносне значення. Згадаймо, наприклад, такі оповідання Г. Уелса. як «Людина, що могла творити чудеса» або «Кришталеве яйце»: їх наукова концепція дуже мало виразна, але художні якості (отож, 1 вплив на читача) } безсумнівні. Згадаймо такий популярний науково-фантастичний роман, як «Плутонія» В. Обручева. Прикладів такого порядку мож-3 на було б знайти чимало. В чому ж річ? Чому ці твори (і багато Інших), хоч 1 мають назву «науко-1 во-фантастичних», не підкріплені суворою науковою аргументацією і все ж таки мають неабиякий вплив на читача? Адже з погляду 3 деяких дуже критичних моїх то-1 варишів по дискусії вони взагалі 1 не мають права на Існування: а між тим ці твори охоче чи-1 таються 1 перечитуються, в них є 3 1 певна романтика, властива цьому жанрові, вони мають і виховне І значення, особливо для молоді, і — читаються вони незалежно від ві_ку. Чи ж не впали деякі мої ша- Іновні товариші по дискусії у певну помилку, твердячи про непотрібність такого роду науковофантастичних творів?.. Думаю, що саме так, мабуть, 1 є. » Якщо загальний (а іноді й спе- I ціальний) рівень знань в автора ідосить високий, і він, отже, може -глибоко оцінити ті чи Інші наукові (їдані, то при наявності відповідного літературного хисту він може • 'використати якесь наукове припу•[щеі#ія і будувати на ньому свій твір. Безумовно, роль літературноіго обдарування автора в цьому ви(Іпадку є майже вирішальною; до ('речі, чи не надто знижують цю; •[роль автори дискусійних статей у: своїх оцінках 1 рецептах?.. : (і Адже кожен твір може мати! (•певне значення тільки тоді, коли,! • працюючи над ним, автор повніс-; sтю використає свої літературні: (МОЖЛИВОСТІ (якщо вони в нього! (І взагалі є), знайде відповідні типи; іїй характери, цікаво і вдало роз-! •[в’яже сюжетні ситуації, себто. по-[ [ ставить перед собою ті ж самі лі-) [(Тературно-художні завдання, що! ,(властиві для написання першого-! (•ліпшого кваліфікованого твору, ’ •'незалежно від його жанрових оз-і їнак. Чи не надто часто забувають) лпро ці залізні, непорушні закони] які вирішують писати! внауково-фантастичні твори? Чи не! І в зв’язку з цим у нас іноді під] їмаркою науково-фантастичних | отворів випускаються зовсім неква-] повісті й романи, як! не] ф мають ні художнього, ні, тим біль-1 sше, наукового значення? і І І, слово честі, хоч би які най-] наукові дані, схе-] 4ми, креслення тощо не подавали) видавництву і редакторам автори отаких творів, все одно їм не подолати абсолютної байдужості читачів, для яких може, бути важливим і вирішальним тільки одне — ступінь літературної кваліфікації автора, високі ідейно-художні якості твору. І

5 Між іншим, у цій же залежності варто поговорити 1 про ще одну «дискусійну» тему: про доречність чи недоречність пригод у науковофантастичних творах. Мені здається, що вже саме така постановка питання є продуктом якихось прикрих непорозумінь. Пригоди в науково-фантастичному романі можуть бути і можуть не бути. Це залежить від нахилу обдарування автора. Скажімо, ми всі знаємо чудесні твори Жюля Берна І Герберта Уелса, науковофантастичні повісті Конан Дойля, Олексія Толстого, Олександра Бєляєва і ін., твори, яких, гак само, як неівикинути слова з пісні, не можна собі уявити без пригод, та ще й дуже карколомних. І навпаки, є не менш чудові твори, наприклад, «Туманність Андромеди» І. Єфремова або «Хмарина Магеллана» Станіслава Лема, де пригод принаймні обмаль. А твори не іменш цікаві. Щоправда, є й такі книги, де й пригод дуже багато, а читати їх майже неможливо, твори ці сірі й нецікаві; і таких, на жаль, чимало... В чому ж тут річ? Та знову таки, в літературній кваліфікації автора науково-фантастичного твору, в умінні художньо обгрунтовувати ці пригоди. Зовнішньо для читача пригода завжди має бути несподіваною, вражаючою. А внутрішньо, в рамках композиції твору, вона мусить бути органічною, обумовленою і характером дійової особи, і її можливостями, і певними натяками тощо. Інакше читач просто не повірить у можливість подібної пригоди, вона підсвідомо залишить у нього певне недовір’я. Перечитайте кращі твори з пригодами 1 ви побачите, як старанно автор підготовлює їх у свідомості читача, тонко 1 вміло обгрунтовує їх можливість 1 навіть зовні цілком несподівану розв’язку. І тоді читач відплачує авторові довір’ям. В своєму романі «Нащадки скіфів», в обстановці по суті цілком нереальній, я намагався обгрунтувати все. що діється з героями, мотивувати кожен сюжетний хід, кожну подію, кожну пригоду. Так само робив я і в романі «Сивий капітан», і в інших творах. На мою думку, то найбільше задоволення для автора, колй читач захоплюється твором, наче розповіддю про абсолютно реальні речі, коли він вірить у те, що відбувається в творі, і його не охолоджують ніякі сумніви, незважаючи на фантастичність твору. А от у кількох оповіданнях з книжки «12 оповідань», саме під впливом розмов про недоцільність пригод, я одійшов від прагнення обгрунтовувати наявність пригод. Отож, і наслідки вийшли, на мою думку, досить неприємні. Я помічав, що й читач, знайомлячись з оповіданнями, немов розділяв їх на дві групи: таку, де він вірив у події, І таку, де ним володіли сумніви... (Закінчення на 4-й стор.)

Цілком можливо, що після цього всі оті розмови про доречність чи недоречність пригод у науковофантастичному жанрі здавалися мені вже чимсь цілком штучним, не вартим уваги. Хоча, знову-таки, я цілком погоджуюся, що кожен автор може діяти в цьому розумінні, як він вважатиме за можливе й найдоцільніше, в міру своїх можливостей, вміння й хисту. Аби тільки не псувати вільного дихання твору виконуванням нікому непотрібних літературних рецептів... 6.

Я вже говорив про те, що письменник, який працює в жанрі наукової фантастики, має ставити перед собою ті ж самі художні завдання, які властиві для написання першого-ліпшого літературного твору, незалежно від його жанрових ознак. Бо, як мені здається, немає й не може бути якихось недоторканих, непорушних особливостей ні в науково-фантастичному жанрі, ні в будь-яких інших. Все це є літературою; інша справа, кваліфіковано написано твір чи ні. Є тільки одне, що має вирішальне значення для роботи в науково-фантастичному жанрі: це великий, справді одержимий інтерес до питань науки, наявність у людини особливої цікавості до того, чим живе наука і техніка. Очевидно, навряд чи за наших часів є людина (а особливо письменник!), яка не цікавилася б взагалі наукою і її досягненнями, скажімо, супутниками, космічними ракетами, електроннолічильними машинами тощо. Але все це загальний інтерес, не більше. А може бути інший напрям інтересів, коли людина органічно цікавиться такими питаннями, коли вони для неї становлять чи не найбільший інтерес у житті. Оце й є те, що визначає для такої людини можливість стати автором науково-фантастичної літератури, безумовно, при наявності літературного хисту взагалі. Без отакої органічної зацікавленості в питаннях науки науково-фантастичного твору не напишеш. І тому я ніяк не можу погодитися з твердженням О. Бердника, який закликає: «Отож подумаймо, товариші письменники, чи не приступити й собі до створення книг фантастичного

жанру?! Я певен, що цс під силу кожному літератору, який думає, піклується про майбутнє». Думаю, що таке твердження виникло в О. Бердника тільки тому, що. він є дуже запальною людиною, яка іноді, як кажуть, може для красного слівця не пожаліти й рідного отця. Адже цілком зрозуміло, що можна бути визначним майстром пера 1 не мати нічого спільного з жанром наукової фантастики, навіть вважати його цілком нелітературним жанром. Бо в такого письменника просто немає інтересу до науки, немає органічної зацікавленості в ній, немає особливого смаку до спірних її положень, до так званих припущень, які становлять основу основ наукової фантастики. В цьому немає нічого негожого: кожна людина має свої інтереси, глибше, ніж іншими, цікавиться однією якоюсь галуззю. Зате людина з іншим, відповідним для цього жанру напрямом інтересів, вже ніколи не зможе відійти від наукової фантастики. Тільки, звичайно, не треба карикатурно перебільшувати і вважати, наприклад, що якийсь автор раптом може почати цікавитися якимсь окремим сюжетом чи темою, скажімо, космічною. А саме так міркує В. Савченко в своїй дискусійній статті. Ні, література • не комерція, і я не вірю в серйозне існування письменників, про яких гійше В. Савченко (якщо вони справжні письменники), які вважають за комерційно корисне взятись несподівано до романів на космічні теми. Коли я збирався писати роман «Нащадки скіфів», мені ніщо не завадило б писати його звичайно, як, скажімо, історичний твір. І справді, дехто так і радив мені: мовляв, ідеться в романі про стародавніх скіфів, чому б не писати в спокійному історичному плані? Але я не міг зробити цього! Мені хотілося саме у фантастичному плані зіткнути стародавніх скіфів і сучасних героїв-учених, радянських людей і побачити, що з цього вийде. Одним словом, я просто не міг писати в іншому плані, крім науково-фантастичного, всі інші жанри були для мене чужими й сторонніми. Погано це чи і добре судити не мені; але інакше зробити я не міг... 7 | Підсумовуючи сказане, я хотів би підкреслити ще раз те, що і здається мені найголовнішим, і найважливішим. } Досить легко писати літературні # рецепти, особливо тоді, коли лю- £ дині здається все незаперечним, ? вирішеним раз і назавжди; са- р ме_ так і буває найчастіше тоді, * коли вона написала одну-дві кннж- ? ки і вважає свій власний досвід £ уже вирішальним. І прикро потім, згодом, довідуватися, що отар кі рецепти частенько виявляються £ якщо не шкідливими, то при- ) наймні недостатніми. Це приходить # тільки згодом, коли доводиться І перепробувати чимало тих самих і рецептів... р Мені хотілося поділитися дечим 4 з власного скромного досвіду,» якщо це може бути корисним, і « головне висловитися проти ? прописування категоричних ре- р цептів, хоча б вони виникали і з р найкращих мотивів. Є тільки одна, $ зате цілком незаперечна думка: ♦ треба дбати про літературну май-» стерність, про вміння висловлюва- * ти те, що ти хочеш, і саме так, як ти хочеш. Оце найголовніше. Наукова фантастика, до якої ще років із ЗО тому було явно зневажливе ставлення, поступово починає набирати сили, заявляє про свої права на повнокровне літературне існування, як і кожен літературний жанр. Є в нас незаперечні успіхи, багато чого нам належить ще робити. Час наш неповторний час нестримного наукового і технічного прогресу, пишного розквіту радянської науки висуває перед письменниками-фантастами нові й нові завдання, спонукає до творчої активності, до розгортання наших творчих сил. І найпрекрасніше, що ми маємо робити малювати, повнокровно й яскраво, образ людини комуністичного майбутнього, романтичний і захоплюючий, такий, що володів би думками молоді й дорослих, бо романтика майбутнього і завжди раніше, і особливо тепер, в нашому охопленому мріями сучасному хвилювала, хвилює й буде хвилювати серця людей.

https://fantlab.org/work575082

журнал «Червоні квіти», № 12 за 1929 год, стр. 2-4

https://fantlab.org/work997675

Можно сказать, что это один и тот же рассказ.