Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!
Василя Прокопенка знали далеко за межами його роти. Казали навіть, що сам генерал-майор, почувши в розмові прізвище Прокопенка, посміхнувся й сказав:
— А, це той самий, що третім пострі¬лом з гвинтівки збив «Юнкерс-88»? Знаю, знаю... тямущий снайпер!
Проте, сам Василь Прокопенко відчув по-справжньому свою відомість тільки тоді коли польова пошта приставила йому товстий лист з штемпелем звільненого Харкова. У тому листі, на кількох сто¬рінках, друзі з ХТЗ вітали його з наго¬родженням орденом Червоної Зірки, роз¬повідали про свою роботу, як вони від¬новлюють рідний завод, бажали уславле-ному снайперові-земляку дальших успіхів, додавали, що вони готують йому дружній першотравневий подарунок, і серед інших підписів у листі був один, на який Василь довго дивився, вивчаючи кожну (рисочку і збентежено ховаючи сконфу¬жену посмішку. Що довго говорити: при¬ємно, коли тебе вітає Маруся Овчаренко, та. сама Маруся, яка... яку... Ні, не бу¬демо нескромними, бо тут мова перехо¬дить цілком до особистих, дещо інтимних справ Василя Прокопенка.
Але в роті був ще Саід Алієв. І його слава була не меншою. В усякому разі, далеко не кожен снайпер зумів би одним пострілом зняти шофера ворожої машини, що проїздила за другою лінією німців. А Саід Алієв не тільки зняв шофера, але ще й до самого вечора тримав у машині трьох пасажирів, гітлерівських офіцерів, не кажучи вже про решту, двох, яких він поклав коло автомобіля. Спостерігач-артилерист зо сміхом, розповідав:
— Сидять у машині німці, бояться по¬ворухнутись! Видно, вилізти їм край треба. А сидять! Подивляться на тих двох, що лежать поруч, і сидять далі. Отож сміху було!
Сам Саід Алієв сміявся рідко і коли вони з Прокопенком, складаючи умову на змагання, потискували один одному ру¬ку, Саід Алієв посміхнувся лише краєч¬ками губ, тонких і яскравих на смугля¬вому обличчі узбека. І сказав:
— Друзі будемо, добре, якші. Тільки— дивись, уртак, рахувати будемо суворо. Твій рахунок — сто дванадцять, мій — сто дев'ять. Це—сьогодні, уртак. Завтра жити будемо, дивитеся й рахувати бу¬демо, якші?
— Гаїразд, — погодився Василь Про¬копенко. І з цього дня почався новий бойовий рахунок двох уславлених снай¬перів.
Німці теж знали обох снайперів. Васи¬леві вони іноді «ричали, обережно хова¬ючи голови за стінками бліндажів:
— Прокопенкоу, іди до нас! Багацько шнапс буде, хрест дамо!..
Василь примружував карі очі і шепо¬тів:
— Хрест і так буде... вам, гадам!
А Саід Аліеву нічці гукали:
— Спіймаємо — на шматки поріжемо! Тікай геть, азієн!
Узбек мовчав, не вводячи ока з оптич¬ного прицілу. І в такі хвилини його по¬стріли були особливо влучними. Але иаприкінці дня Василь Прокопенко все од¬но був попереду. Щастило йому так, чи Що?..
Так чи інакше, але в листі-відповіді, якого Василь написав уже три дні тому і все ще носив з собою в кишені, бо ж ніяк не дописувався кінець — чи «кохаю¬чий тебе», чи «поважаючий вас» слід бу¬ло написати Марусі?..
Саме про цей лист а думав зараз Ва¬силь Прокопенко, лежачи на своєму «ро¬бочому місці», як напівжартівливо нази¬вав він ямку на пагорбку, уподобану ним ще позавчора.
Німці сьогодні були особливо обереж¬ні, — і мабуть, після вчорашнього діла,
коли Василь протягом дня поклав в но¬вої позиції аж одинадцять фріців.
Сьогодні роботи просто не було. Втративши двох необережних солдатів і переконавшись, що радянський снайпер пильнує, фашисти більше не висувались. Василь терпляче лежав і чекав. Що вді¬єш, така вже військова професія снайпе¬ра, спокійне терпіння в ній — перше діло.
І раптом йому здалося, що великий кущ праворуч ворухнувся. Гм... Погода була тиха, це не вітер. Тієї ж секунди над німецьким бліндажем ледве помітно, всього на два-три сантиметри звелась зелена каска. Стріляти?.. Ні, Василь Прокопенко знає ці німецькі витівки: фаши¬сти підіймають каску на палиці, щоб обдурити снайпера і, можливо, засікти по вогнику пострілу його позицію. Отже, поворухнувся кущ, чи це йому тількі здалося?..
Василь примружив око. Кущ стояв та¬кий самий, як вчора і позавчора, хіба що зелений димок молодого листя став на ньому густішим. Все було на місці. Але якимсь шостим почуттям снайпер відчу¬вав небезпеку. В чому річ?
Ще мить—і одна гілка куща ясно за¬тремтіла свіжим листям. Так! І наступної секунди Василь Прокопенко обережно, міліметр за міліметром, почав пересувати гвинтівку, скеровуючи її на кущ. Обе¬режно, щоб ворог не помітив його само¬го, обережно! Тепер глянути в оптичний приціл... так, так. Ну, досить іграшок!
Сухому й короткому тріску пострілу снайперської гвинтівки кущ немов відпо¬вів раптовим здриганням гілок. Посипало¬ся дрібне зелене листя. І виразно стало видно нерухому тепер лежачу постать німця, який ще хвилину тому ховався за кущем. Догрався, голубчик!
— Сто вісімдесят чотири, — відзначив про себе Василь.
Але задоволення цього разу не було. Відчуття небезпеки не зникало. І немов стверджуючи його, дві кулі одна за од¬ною тонко продзижчали над вухом Ва¬силя, його розшифровано! Німці якось викрили йото нову позицію!
Василь Прокопенко застигнув у цілко¬витій нерухомості, зливаючись строкатим захисним балахоном з грунтом. Звідки стріляють німці?
Коротка черга з кулемета підняла на¬вколо Василя бризки вогкої землі. Еге, і кулемет пустили в хід?.. Ну, це вже легше! Ось він, фашистський кулеметі
Ледве помітним рухом снайпер знову пересунув гвинтівку і прилинув до оп¬тичного прицілу. Два постріли пролунали майже один за одним. І більше кулемет не стріляв. Рахунок піднявся до ста восьмидесята шоста.
І знову постріли, знову задзижчали над Прокопенком кулі. Досвідченим вухом снайпер відмітив, що постріли були не прицільними. Німці не бачили його, вони стріляли наосліп. Але навіщо тоді во¬ни робили це? Щоб відтягти його увагу? Хай так, але з якою метою?..
Відповідь прийшла несподівано швидко у вигляді кількох коротких автоматних черг, що перебивали одна одну, люто забризкуючи Прокопенка вогким піском і землею. Кулі врізувалися в землю, за¬ривалися в ній, оточували Василя вія¬лом, що свистіло і гуло. І цей свинцевий град летів не з боку німецьких бліндажів, а звідкись справа.
— Обійшли! — зрозумів снайпер.
Тепер усе стало ясним. Німцям удало¬ся відтягти увагу Василя Прокопенка. Це коштувало їм трьох убитих. Але в на¬слідок того радянський снайпер опинився під прицільним вогнем автоматників, що обійшли його страва.
Вискочити було нікуди. А відлежатися цього разу теж не виходило: гітлерівці підповзали ближче й ближче. Вони мали перевагу, швидкострільні автомати особ¬ливо небезпечні на близькій відстані Кі¬нець чи що?
— І листа Марусі так і не відправив, не одержить вона його на Перше Травня, — згадав Василь з жалем. — А ще похва¬лявся, що не дам Саідові обігнати себе...
І а цю саме секунду один з німців уткнувся в землю головою. Потім дру¬гий, третій. Автомати гітлерівців рап¬том змовкли. Німці збентежено огляда¬лись: хто стріляв? Звідки? Аджеж небез¬печний «Прокопенкоу» був оточений?..
В раптовій тиші Василь .розпізнав короткі сухі постріли радянської снайпер¬ської гвинтівки. І ще два автоматника нерухомо застигли на землі. Тоді решта, забувши про своє завдання, врятовуючи шкуру, поповзли, притискуючись до землі, до своїх бліндажів.
Забувши цього .разу про обережність, Василь Прокопеико дивився на розгубле¬них гітлерівців — і сміявся на весь рот. Спотикаючись, поспішаючи, фашисти ко¬пирсались, як сліпі пацюки. їх залиша¬лось тільки шість. Але ось майже зразу розтяглося ще двоє... ще один... Решта троє не витримали смертельного напру¬ження і спробували просто побігти до бліндажа, щоб вигадати час. Але так са¬мо по черзі впали й .вони. І знову стало тихо.
Василь Прокопенко облизнув пошорхлі губи і клацнув язиком:
— Чиста робота! — сказав вія задумливо. — А від нього ж сюди не менше, як вісімсот метрів... ну, спасибі, друже!..
...Ввечері в бліндажі Василь закінчував свій першотравневий лист Марусі. Він рішуче дописав «кохаючий тебе Василь Прокопенко» і тоді поглянув убік. Саід Алієв зосереджено змащував свою гвин¬тівку.
— Думаю ось від тебе передати привіт моїй дівчині, — сказав Василь. — Ну... і той... кхм... що ти сьогодні обігнав ме¬не, теж напишу, га? Аджеж проти моїх ста восьмидесята восьми у тебе сьогодні сто дев'яносто стало, Саід?..
Узбек підвів голову:
— Покажи листа, — раптом попрохав він.
Василь подав йому аркушики. Саїд Алієв уважно прочитав їх, задоволено кив¬нув головою:
— Красиво; гарно пишеш, уртак,—ска¬зав він. — Чисто пишеш. Хай. Привіт від мене передай, це добре. Що відстав, не пиши, ні, не треба, йок. Це сьогодні так вийшло, ти ж сам мені десяток фріців подарував. Краще будь другом, моїй дівчині напиши листа, так само гарно на¬пиши. Ай, красиві слова вмієш згадати! І про Перше Травня теж напиши. Кра¬сиво напишеш, уртак, правда?... Потім, ранком, знов працювати почнемо, иімців бити будемо, рахунок далі рахуватимемо, так? А сьогодні про ваших дівчат думаємо, хай?..
І він замріяно посміхнувся, повертаючи Василеві листа.