ПРО НАУКОВУ ФАНТАСТИКУ
Людина має вроджене певне почуття страху перед невідомим. і це почуття вона завжди намагалася і намагається різними способами поборювати в собі. Саме через цей страх раптові зміни (в календарі людства) в способі життя спричиняють очевидні, майже автоматичні реакції на них. Великі зміни для людини принесла індустріальна революція, а пізніше, вже в нашому столітті, великі наукові винаходи та їх технічне застосування. Тому тепер люди почали більше цікавитися темпом ставання цих змін і тим, як з ними зживатися.
Загально відоме, як люди в Англії реагували на раптові зміни, що їх принесла їм механізація; знаємо, як великий Магатма Ґанді навчав жити без вигод чи користей від модерної технології. Такий прямий вияв реакції на великі зміни є одним із можливих. Другий спосіб, більш тонкий і глибокий, а тим сильніший і більш ефективний — це вияв, переданий писаним словом, через літературу, звичайно у формі наукової фантастики.
Наукова фантастика — це не тільки жанр для популяризації передбачень технічних можливостей у майбутньому, але також і вияв певного страху в автора за людство, якому доведеться переживати всі ці етапи змін. Жанр наукової фантастики почав популяризуватися «минулого століття. Правда, іце в третьому столітті поставали оповідання про подорож на Місяць (філософ Луцій), як і пізніше писали їх Кеплер, Сірано де Бержерак та інші. Але ці твори були ближчі до простої фантазії, ніж до наукової фантастики, до якої належать такі її основні творці, як Г. Ґ. Велз і Ж. Верн. «Енциклопедія Британіка» визначає цей жанр так: «Наукова фантастика має оправу з драмою людини, її конфліктами — пригодами, які виростають з наукових винаходів у майбутньому». Доводиться погодитися також з тими, хто твердить, що такі передбачення досі виявилися точнішими у ділянці технічній, ніж соціологічній. Але чи не треба цього завдячувати саме науковій фантастиці, яка зуміла заздалегідь примусити людей замислитися над нерозважними кроками, що могли б мати фатальні наслідки для людства? Поза тим ми вже в нашому столітті мали змогу бачити й переживати здійснення деяких передбачень Замятіна («Ми») й Орвелла («1984») про «старшого брата», чи й А. Гакслі. (Герої його твору «Відважний новий світ» між іншим вживають «сому», як сьогодні вживаються галюциногени. У 1948 році Гакслі написав «Мавпи та есенція» — твір, в якому він виступає не тільки проти техніки, але й проти всяких -ізмів).
Письменники й філософи спроможні за своєю природою передбачати сильніше різні можливості, що їх могли б принести катастрофальні наслідки автоматизації чи пов’язані з нею зміни в політиці чи психології для окремої громади чи й усього людства. Може, саме тому найбільш відомі письменники жанру наукової фантастики були філософи (Гакслі, Чапек) чи й самі науковці (Гойл, Ґамов, Азімов, Лей), які глибоко турбувалися майбутнім людини, майбутнім, сьогодні більше, ніж будь-коли захованим за хмарами технічних винаходів.
Тут, мабуть, нам треба розрізнити де в чому між нашим ставленням до утопії і до наукової фантастики. Утопію загально трактуємо як план непрактичного, неможливого до здійснення ладу, про який писав ще в IV ст. до Хр. Платон («Республіка») чи коло тисячі років пізніше (1516) Томас Мор, який з певною дозою гумору скомпонував це слово (утопія — добре, але неіснуюче місце). Цей підхід наслідували й розвивали по-своєму Рабле, Бекон, Батлер чи Велз.
Роман Євгена Замятіна «Ми», що був написаний 1920 року (він був тільки читаний на зборах у Росії, а виданий вперше англійською мовою 1924 року в Нью-Йорку) став основою для інших творів. Ці інші твори, хоч були калькою з «Ми», стали більш відомі, бо були більш філософічно розвинуті: «1984» Орвелла (1948) та «Відважний новий світ» Гакслі (хоча цей твір написаний 1932, автор заперечив знайомство його із твором Замятіна).
Наукова фантастика в слов’янських літературах почала розвиватися від двадцятих років цього сторіччя (хоча існувала вона вже і в минулому столітті). Одним із головних факторів, які допомогли цьому розвиткові (крім самої науки і техніки) були тоталітаризм, комуністична революція, не випробувані ще тоді ідеї здійснюваного її носіями соціалізму і нова керівна еліта. Чисто наукові відкриття були темами творів українського письменника Володимира Владка; соціологічні сюжети використовував Олександр Бердник. Найбільш звернули на себе увагу в слов’янській науковій фантастиці «РУР» («Роосума універсальні роботи») Карла, Чапека і «Сонячна машина» Володимира Винниченка.
«СОНЯЧНА МАШИНА»
Багато розголосу мала «Сонячна машина» в перші роки. Микола Зеров писав: «Про неї пишуть, говорять, упоряджають дискусії, а головне — її читають, як ні одну українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих та обов’язкових Коцюбинського та Нечуя-Левицького в передіспитові українізаційні дні. Авторові з його далекої далечини видно навіть, як у Донбасі перед книгозбірнями його книжки дожидаються «хвости» робітництва. Нам, безпосереднім обсерваторам нашого книжкового торгу й поширення, таких сцен не доводилось бачити; ми знаємо відносну флегматичність та повільність нашого читача...»
Хоча цей твір і сколихнув на деякий час українську публіку, хоча і був перекладений на кілька мов, досі не пощастило йому здійснити того, про що мріяв автор. У своєму щоденнику, в якому він досить детально записував свої переживання під час писання «Сонячної машини», Винниченко висловився так: «Це ж візитова картка української літератури в Європі. Хочеться, щоб українське ім’я стало відомим, але боюсь, що іменно через те, що українське, сама річ загубить в очах Європи ті гарні якості, які в неї знайдуться» .
Писав Винниченко цей твір від 28 травня 1921 року до 6 липня 1924. На основі тільки точно записаних годин праці (часами зазначено, що він працював, але не подано, як довго) у його щоденнику я підрахувала, що він працював 239 годин 1921, 469 год. 1922, 357 год. 1923 і 232 год. 1924 років. Разом занотував автор 1 297 годин, себто приблизно 37 тижнів або понад 7 місяців праці по 40 год. тижнево . Той час, коли він писав «Сонячну машину», був досить виповнений у нього проблемами української еміграційної політики та справами особистого прожитку. Рівночасно світова ситуація турбувала його чимало, що також бачимо із дуже частих нотаток на цю тему в його щоденнику.
Двадцяті роки нашого століття були періодом різнорідних міжнаціональних угод, проголошення усяких пропозицій на різні економічні спілки (наприклад, Панєвропейський конгрес у Відні 1926) чи й на федеративну європейську унію. Ця ситуація знаходить віддзеркалення у Винниченковому творі. Огірчення загальним станом у Німеччині , мабуть, привело Винниченка шукати утопійної розв’язки в інакшому способі життя. Кільканадцять років пізніше Винниченко й далі не змінив своєї думки про Німеччину, місце подій «Сонячної машини»; він писав, що Німеччина «ще не вижила всіх форм своєї капіталістичної цивілізації. Ще мусить наступити один пароксизм болю і тільки тоді вона, разом з рештою хворого світу, стане на шлях виздоровлення... У Німеччині сили стремлять не тільки задержати, але й закріпити навіки старі форми життя, конкретно у формі диктатури одної класи суспільства, сконцентрованого в руках одної людини. Вказаний момент наступив. Диктатор Адольф Гітлер (про котрого у 1920-23 роках ніхто нічого не чував) майже дослівно наслідує Фрідріха Мертенса із мого роману. Предсказування в тій частині книги сповнилось повністю...»
У «Сонячній машині» («Європа в майбутньому» — пише автор) диктатор Мертенс (до якого пізніше Винниченко прирівняв Гітлера) керує Німеччиною; з давньої монархії залишилася тільки княжна Еліза. Мертенс простого походження, банкір, планує стати президентом світу і тому бажає взяти Елізу за дружину, на що вона остаточно погоджується, для власних планів помсти, за прикладом біблійної Юдити. На посілості графа Елленберґа, де перебуває Еліза, живе син графового слуги д-р Рудольф Штор, який зробив цікавий винахід: при допомозі сонця, як каталізатора, разом з геліонітом (знайденим у природі) можна перетворити будь-яку рослину на смачний хліб. Але тільки та особа (чи з нею кровно споріднені), яка оперує нескладною апаратурою і символічно таким чином скроплює новий «хліб» своїм потом, — може справді насолоджуватися смаком цього «сонячного хліба».
Мертенс перший цілком негативно реагує на цей винахід, бо передбачає, що це спричинить анархію, а з тим і занепад його капіталістичного царства. Еліза підтримує Мертенса і пробує намовити Рудольфа, щоб він забув про овій винахід. Рудольф не погоджується, бо це б означало відмовитися від власної душі. При допомозі підпільної терористичної організації, яка працює для знищення режиму Мертенса, скла «сонячної машини» таємно продукуються і розповсюджуються. Швидко сотні тисяч людей, що стали власниками «сонячної машини», звільняються таким чином від потреби працювати. Біржа падає. Гроші втрачають вартість. Комітет сонячної машини остаточно керує державою. Але люди перестають взагалі працювати. Комунікація, електрика і всі конечні для нормального життя установи перестають діяти. Люди живуть забавами, пікніками і любов’ю. Родини розбиваються, моральний рівень життя занепадає, пролетаріат забирає собі найкращі помешкання. Та приходить зима і люди починають страждати від холоду.
Князь Ґеорґ, свояк Елізи, приїжджає до Берліну з планом встановити порядок і стати керівником держави. Для того йому потрібно допомоги афро-азійських сил; він вирушає в дорогу до Азії — на коні. Але тим часом молоді люди, інтелектуали, жінки і професіоналісти встановлюють порядок і налагоджують нормальне життя. Тоді надходять армії Сходу з Ґеорґом і нищать всі сонячні машини. Та, замість відкритої боротьби, сонцеїсти вирішують іне виявляти опору, а потаємно зазнайомлювати чужих вояків з апаратом сонячної машини та її продуктом {при допомозі гарних жінок Берліну, які мають навернути вояків на сонцеїзм). Еліза, які відомі жорстокі плани і розрахунки Ґеорґа з сонцеїстами, рятує з любови Рудольфа і сонцеїстів, а тим і свободу.
«Присвячую моїй сонячній Україні», — написав Винниченко на титульній сторінці. Крім додаткової мети — здобути цим твором для України місце у світовій літературі, — ми відчуваємо в цій присвяті не тільки емоційне ставлення автора до України, але ще й специфічне окреслення «сонячної», себто пов’язаної з природою. Для Винниченка утопією — чи мрією ідеальної ситуації для розвитку людства — є здорова співпраця поміж трьома чинниками: природою, наукою та працею. На цьому близькому відношенні до природи автор сильно наполягає, але при тім не заперечує користування здобутками науки чи техніки. Це бачимо на прикладі самої сонячної машини, яка, правда, є дуже примітивна у своєму принципі діяння, але все ж таки це — апарат. І тому, хоч, може, без більшого чи глибшого мотивування потреби утопії для науки утопії, наука як складник включена в дещо непереконливу коекзистенцію з природою і працею.
Різні питання демонструє автор у «Сонячній машині». Проблема праці виходить таки найсильнішим, найпереконливішим фактом. Коли автор з’ясовував сам, що він виступає проти використовування людини людиною, тут його філософія із соціалістичним забарвленням має оригінальне застосування. Всі люди повинні працювати, щоб уможливити нормальний процес життя, а не для того, щоб мати тільки кусок хліба. Себто, засадничо людина може існувати абсолютно самостійно (бо може сама прохарчуватися), але коли вона працює, то на добровільній базі (не під тиском другої людини), для добра всіх. Для Винниченка праця є очищувальним чинником у житті людини. Під час хаосу, який запанував, коли всі почали вживати сонячний хліб, тільки жінки, які працювали (вони ж мусіли прати, шити, піклуватись дітьми) поводилися нормально, бо, крім праці, вони були єдині, що вміли і розважатися по-давньому, і милуватися зимою, їздити на санках. Праця врятувала Берлін від занепаду, вона також переродила Елізу (від холодної, егоцентричної — на сердечну, жертвенну). Боротьба за Елізу поміж Рудольфом та Ґеорґом є також чисто фізичною (вони навіть не вживають зброї, тільки руками, кулаками борються), і сильніший, Рудольф, перемагає.
У цьому творі автор немов говорить, що культурна спадщина, звички, не е вирішальним чинником для людства, бо ж вони не спромоглися стримати маси населення від жорстокости, плюндрування і напівтваринного існування, базованого тільки на їжі та сексі. Виглядає, що Винниченко висловлює тут екзистенціалістичний погляд, що людина має здійснити своє призначення працею. Працювати треба (мінімально) для особистого прохарчування сонячним хлібом; отже, праця таки є конечною. З другого боку — працювати також потрібно для загальної вигоди, для нормального життя (щоб була електрика, вода, залізниця і т. п.); виконання цієї праці людина вирішує індивідуально, на добровільній базі. Отже, в екзистенціалізмі Винниченка людина залишається суспільною істотою і працює завдяки вирішенню свого інтелекту, а не самої тільки волі.
Коли в давніших своїх творах Винниченко залюбки зупинявся на робітничій класі, у «Сонячній машині» .він її майже цілковито ігнорує. У «Сонячній машині» інтелігенція, і пізніше також молодь (навіть із аристократичних родин) — врятували Берлін. Тут автор заперечує позицію тих, які твердять, що для робітників праця с конечною для існування (ця думка є ілюстрована в польській п’єсі «Шевці» Віткевіча). У Винниченка добровільно працюють ті люди, які своїм інтелектом доходять до усвідомлення рятівних вислідів праці. Це уможливлює утопію Винниченка — добровільна праця.
Автор також зовсім відкрито й виразно виступає проти вбивання людини людиною, як і проти використовування людини людиною. Рудольф висловлює цю думку автора: «Я не вірю, що трупами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає. Так я розумію твою організацію, Максе. Вибач мені, але я з нею не можу погодитись. Я... не політик і нічого на політиці не розумію, але я певен, що люди можуть і повинні порозумітися не шляхом боротьби, насилля й самонищення, а шляхом розуму, науки й праці» (це сказано у відношенні до терористичної організації ІНАРАК). І з часом Макс роздумуванням і власною волею (знову дещо парадоксальний екзистенціалізм) також доходить до того самого переконання, задемонстрованого чином: він зраджує таємницю своєї партії, щоб тільки не вбивати невинних людей — між ними його матері та принцеси Елізи. (Цей крок можна б вважати і продовженням авторового принципу «чесність з собою». Макс бере сам відповідальність за свої вчинки. Автор кпить собі з стереотипу героїв, які є наставлені другими діяти для добра «справи»).
Ставлення автора до війни подібне: війни вирішуються кількома керівними особами, а маси йдуть у покорі, але без переконань. Саме тому остаточна перемога сонячної машини була здобута індивідуальним переконанням вояків, які перейшли на бік сонячного хліба, любови, — а не війни (гасла, які й сьогодні такі популярні!). Та, не зважаючи на такий підхід автора, в нього сонцеїсти таки мусіли збройно здобувати осідок штабу Армій Сходу (хоч де вчинено швидко і автор не зупинявся на деталях, чи були жертви при тому). А жертви ж мусіли бути, бо Мертенс (тепер у проводі сонцеїстів уже) сам виголосив двічі, що «життя одної людини ніщо перед долею людства», і повів групу у відкритий бій.
Винниченко також кпить собі з безпринципности депутатів, які йдуть на компроміс у цілком протилежних справах (прийняття сонячної машини за ціну згоди на війну зі Сходом). Хоча автор, може, й підтримував принцип світової федерації держав, але в цьому творі показано радше, що такі федерації стають ще однією маніпуляцією кількох осіб (як раніше Мертенс підготовляв собі «корону світу к), а не вирішення усього людства.
Коли головна ідея та побічні думки є спрямовані приблизно в одне русло в цьому творі, досить дивним і невиразним є насвітлення автором проблеми любови, що її він виводить для повнішого змалювання життя. Засадничо ця проблема торкається тільки трьох пар, які проходять лабіринтні дороги, повні незрозумінь і недоговорень, тож справді треба дивуватися, коли вони випадково таки єднаються. Макс і Сузанна проходять цими темними коридорами довший час і ніколи не встигають без пози щиро поговорити. Макс пише їй: «Кохання є дикий кричущий цвіт, з якого виростає рідкий плід — любов. Без цвіту нема плоду, але не всякий цвіт дає плід — любов. Наше кохання, Сузанно, це дикий цвіт, з якого не може бути плоду — любови». Це пізніше здійснюється, бо аж у своєму передсмертному листі Сузанна признається Максові, що й вона два роки його ждала. Так пізніше Труда довший час здобуває Макса (тільки вона до цього більш активно підходить), хоч між ними й далі тривають непорозуміння. Шлях Елізи до Рудольфа є досить непереконливим. Її спорадичні вибухи любови чи тепла до Рудольфа завжди є попередниками гостріших вчинків супроти нього. І ми дещо не переконані, що остаточно вона любить його, як людину, а не як славного винахідника тільки (чи й переможця в двобої з Ґеорґом). Кінцева сцена, з якій Еліза публічно цілує руку Рудольфа є вже цілком непереконлива; це зовсім не гармонізує з Елізиними прикметами, вихованням і вдачею.
Серед численних інших думок, які Винниченко висловлює у цьому творі, цікавими є його передбачення зростання співпраці афро-азійських народів («східня сила»). Він також ще в 1922 році передбачив такі технічні новації, як телефон з телевізором, і телефон з автоматичним записувачем розмов.
Разом 850 сторінок у трьох томах «Сонячної машини». Та чи за першим, чи й за третім читанням залишається у нас переконання, що перших триста сторінок, перший том, е таки найкраще, найсильніше, по-мистецькому побудований (композиція, драматичний і панорамічний зміст, розвиток характерів, літературні ефекти). Засадничо, головна думка утопії е вже представлена в першому томі, тож ми немов обходимо певне колесо доказів, що сонячна машина є справді можливою, а не утопією, коли автор приводить нас знову до основного твердження. Він дає цілу серію періодів випробувань і дозрівань для своєї ідеї.
У другому томі сказано, що як порнографія є нездоровою для юнацтва, так «сонячна машина є порнографією для недорослого людства». Тож автор хоче переконати нас, як це людство, яке «гепнуло з царства конечности в царство свободи» (сонцеїзм), навчиться цю свободу розумно і корисно вживати. Коли маси захлистуються цією свободою-свавіллям, дехто (Сузанна) не вірить у краще й тому кінчає з життям: «Життя ж немає. Нема душі його — краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красі, у творенні краси. У цьому ж є різниця між людиною й твариною ... Казок більше немає». Тільки ті, хто витримав пробний етап дозрівання, хто відчув, як Труда, «просто хочеться робити, ну, от хочеться й більше нічого!.. Просто нема куди сил дівати. Ну, від радости, від щастя, від... від волі хочуть робити». (Тут чисто екзистенціалістичний підхід). І аж тоді вже свідомі одиниці самостійно вирішують, чи вони кинуть клич: «Тільки сповнені буйним цвітом, радістю, тільки любовні до праці — нам товариші». І аж тоді вже цій свідомій масі автор ставить останню пробу — боротьбу з Арміями Сходу, яку сонцеїсти виграють, раз віра в людство ожила з відновою порядку.
«СОНЯЧНА МАШИНА» і «РУР»
На основі детального прочитання щоденників В. Винниченка (в яких він часто нотував, які книжки читав, враження про них) за роки перед тим, коли він писав «Сонячну машину», — ми можемо твердити, що він не читав творів з подібною тематикою — таких, як Карла Чапека «РУР». Це ще більше підкреслює, що Винниченко, як й інші письменники того часу, самостійно порушував теми, ситуації, які загрожували людству. Для Винниченка проблема свободи, незалежності від працедавців була іншою варіацією теми «Утопії» Т. Мора, в якій представлено ситуацію ідеального суспільства, в якому кожний працює, але й кожний (майже кожний) користується всіма добрами, наскільки йому потрібно. Це соціальна, комуноподібна, політична тематика. У двадцятому столітті люди почали більше турбуватися тим, що станеться, коли людина в іншу крайність спрямує свою працю і стане автоматом — роботом. 1918 року Ґеорґ Кайзер у експресіоністичнім творі «Газ» підкреслив цю механізацію самої людини. Інші автори цю думку протягнули трохи далі, аж до «Протесту машин» (Р. Роллана 1921, та А. Толстого 1924).
Робот — механічно діюча людина, і антиробот — творча людина, стали темою творів «Сонячної машини» і «РУР», «Россума універсальні роботи» (скорочено «РУР») — це твір, який спопуляризував слов’янське слово «робот» у всіх мовах світу. Але придумав це слово не сам автор «РУР», а його брат, Йозеф Чапек, 1917 року . Сама ідея такої «людини» не є новою; вона була і в єврейській легенді (про Ґолема), і в творах світової літератури («Франкенштейн» М. Шеллі, гомункулус у «Фаусті» й ін.). Карел Чапек (1890-1938) — чеський філософ (доктор філософії), учений, журналіст, драматург, режисер і письменник. П’єса «РУР» була поставлена Лесем Курбасом 1923 . Твори Чапека не були друковані між 1945-48 роками. У перші роки після війни про нього і його творчість у Чехо-Словаччині не писали. У 1958 році була видана в Києві книжка Василя Шевчука, а в 1958-59 pp. вийшли у 5 томах його твори у Москві.
«Россумові універсальні роботи» — «РУР». На острові Россума є фабрика роботів. Дочка президента країни, Гелена, приїжджає з проханням показати їй цю фабрику. Домін, голова інституції, вияснює їй, як науковець Россум дійшов тільки до творення живої матерії, але його син пізніше зумів зробити з того витвір «вищої досконалости, як продукт природи», бо він відкинув непотрібні (себто непродуктивні) людські прикмети грати на фортепіані, ходити на прогулянки, бути щасливим). Його роботи працюють у досконалому порядку і живуть 20 років. Вони заступають двох з половиною робітників, а кошти утримання їх становлять 0,3 гроша на годину.
Протягом п’ятихвилинної розмови Домін знайомиться й освідчується Гелені. У другій дії, 10 років пізніше, стає відоме, що в той час різні країни купували маси роботів і вели ними війну. Та поволі роботи почали організуватись і повставати проти людей. Гелена довідується, що люди вже цілий тиждень не родять дітей на світі. Вона розуміє, що застосовування роботів загрожує людству, і тому палить єдиний шлях продукції роботів, без якого фабрика не зможе їх більше виробляти. Єдиний робот, якому на прохання Гелени доктор Ґаллус додав ще й душу, також повстає проти людей і сам веде наступ. Всіх людей вбито, крім Алкіста, єдиного, який завжди любив працювати своїми руками. Залишили його роботи, щоб він сам пробував відреконструювати план продукції роботів, бо інакше їм всім загрожує кінець за кілька років. Пара роботів — Гелена і Радіус, добровільно зголошуються, щоб на них здійснював Алкіст лабораторійну аналізу й експерименти. Та Гелена і Радіус одне поперед другого пропонують тільки себе на цю жертву, бо вони люблять одне одного. Алькіст тішиться їхньою любов’ю: «Іди, Адаме, іди, Єво. Світ — ваш». Ці роботи стали людьми.
У «РУР» вже з самого початку бачимо, наскільки людина почала ставати механізованою: Домін дає собі 5 хвилин на сватання, Гелена помилково трактує секретарку за людину (а це робот), а керівників відділів за роботів (а це люди). Гелена приїхала на острів, щоб рятувати роботів, а вона остаточно врятувала людство, хоча сама загинула. Так само ішла Гелена-робот, яка офірує себе на досліди, вже стала людиною і рятує світ, бо люди далі будуть родитися, тепер уже від неї (справжня Гелена була вже сама напівроботом — і тому дітей не мала).
Домін вияснює, що планував, щоб усі люди могли жити для удосконалення себе, щоб «бути самому паном творення», щоб «ніхто не діставав хліба коштом життя і ненависти». Так ці люди в останні хвилини свого життя висловлювали ще свої мрії про щастя й добро людства.
Сам автор, Карел Чапек, писав про свій твір: «Мушу признатись, що написати цю п’єсу мене наставила її фабула, особливо ті два акти, де жменька людей, не схиливши голови, дожидає свого кінця; людський героїзм — це моя улюблена ідея, і він зокрема притягнув мене до цього сюжету. Хай би що вийшло з готової п’єси, я залишився вірним цій ідеї. Для мене важливими були не роботи, а люди... Так я думав передусім чи навіть виключно про людський рід. Техніка, прогрес, ідеали, вірування — все це для мене є скоріше ілюстрацією долі людського роду, як змісту п’єси. І це чудо, яке в останньому акті відроджує людство, не треба приписувати ні природі, ні Богові, ні фізіології Ґаллуса, ні випадкові; його здійснили люди». «Творча воля, що є рушійною силою людської діяльности, воля, яка збуджує до творення і завойовування, велична стійкість, оптимістична основа людської раси. І цю горду, мужню, активну велич духа я бажав змусити покірно схилитися перед вічним життям, яке несе у собі жінка» . Віра автора у людину — превелика; остерігаючи перед крайностями модерної технології, він все таки не вірить, що людськість може бути знищена, бо має прикмети, які допоможуть їй пережити і найбільші небезпеки (спричинені неправильним застосовуванням науки чи іншими загрозами). Розум не є абсолютний, тож і Россум зробив помилку, і його син. Але життя і природа є більші від людини з її слабостями. Значить, людство залежне не від цивілізації чи техніки, а від величі свого духа (даного природою, — каже автор).
У червні 1921 відбулася в Лондоні дискусія про твір Чапека. Бернард Шов висловив тоді думку, що темою «РУР» є теза: «людина мусить велику частину свого життя бути слугою рутини, — тому треба дати людині більше часу для духової незалежности» . Та на це Чапек зареагував, що його добре не зрозумів навіть Шоу. Автор хотів показати свого роду комедію науки (техніки) і трагедію правди. Герой Алкіст уважає, що індустріалізація деморалізує людину, Бусман думає, що тільки індустрія може принести модерні вигоди й потреби, а Гелена інстинктово боїться всякої машинерії. Для Нани (няньки) всі винаходи е проти волі Бога. Домін мріє, щоб для людини здобути свободу від праці. Алкіст вірить у саму працю (він інженер, і тому творець) і підтримує внутрішню мету праці, бо сама праця не рівна творчості.
Автор підкреслює погляди і позиції різних осіб, їхні власні «правди життя». Він каже: «Я питаюся, чи це не є можливе в теперішньому соціальному конфлікті в світі — мати аналогічну боротьбу поміж двома, трьома чи п’ятьома однаково серйозними варіаціями й однаково щедрими ідеалізмами? Я думав, що це можливе, і що саме це с найбільш драматичним елементом у модерній цивілізації, що правда однієї людини є протиставлена другій правді, не менше людській; ідеал проти ідеалу, позитивна вартість проти вартости не менше позитивної, замість змагання (як нам звичайно кажуть) між шляхетною правдою і низькою самолюбною помилкою» . Автор — філософ, він підходить до позицій суперечливих партій з погляду релятивности. У пізнішому своєму творі «Фабрика абсолюту» він виступає проти догм, бо кожна людина вірить в іншу догму, і готова вбити другу людину, яка вірить не в те, що вона. Чапек каже, що людина є щось цінніше, ніж її власна «правда». І хоч людина зуміла створити складну цивілізацію і науку, вона, очевидно, ще цілком не вміє її контролювати для свого добра й безпеки. І тут бачимо правду у твердженні, що Чапек намагався дати філософічну дефініцію індивідуума у відношенні до демократичної спільноти. Він переймається долею всього людства і вірить в остаточну перемогу життя, природи і любови.
У «Сонячній машині» та в «РУР» головна ідея е поступово розвинена у першім томі, відповідно — в акті; решти обох творів є немов поворотом до основної ідеї, періодами випробувань її. Жанр і стиль обох творів подібні, але над цими аспектами ми тут не зупиняємося. Зауважимо також, що автори надали жіночим постатям більш гуманних, реалістичних (себто життьових) прикмет (Гелена, Труда, Еліза). Жінки — це ті, що не піддалися звичайному животінню під час перших впливів сонячної машини, і жінки були тими, що виступили з активним запереченням проти ефекту механізації в людському житті. Обидва автори — і Винниченко, і Чапек — для керівників нового ладу символічно дають за дружин дочок колишніх голів держав (президент і князь). Обидві вони остаточно рятують людство.
З філософічного погляду бачимо, що обидва автори підкреслюють вагу і потребу давнього порядку, способу життя: працею людина мас сама собі заробити на продовження життя. Та тут є деякі розбіжності. Чапек не виступає проти механізації, але він підкреслює творчу працю, як одну із важливіших прикмет людини. Винниченко також не виступає проти машин (бо ж він їх сам вживає в творі для утопійної розв’язки), але він ставить вище потребу «старомодної праці» (зужиття власної енергії, символізованої потом) для індивідуальної незалежносте від другої людини, і для індивідуального вибору свободи. Тут, крім філософічної проблеми (свобода вибору), є ще й суспільно-політична. Обидва автори перестерігають перед втручанням у порядок природи і життя. Обидва вони обожнюють природу. Та Винниченко в цьому другому випадку висувається на перше місце («Із-за будинків на сиво-молочні хмарини, на пухкі кучері землі тепло лягають рожево-золоті благословляючі пальці Великої Матері», — так закінчує він свій твір). Коли Винниченко справді обожнює природу, Чапек більше підкреслює порядок природи та, головне, свою віру у людство, у його вічні прикмети.
У Винниченка помітне деяке розчарування людиною, і він тому допускається деяких нерівнобіжностей у веденні своєї головної ідеї. Хоча він устами Сузанни приписує революцію сонячної машини пролетаріатові («Я ще мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетаріату»), однак показує цю класу майже у найгіршому світлі (знову Сузанна говорить: «Наш прекрасний пролетарій, почуваючи себе паном становища, хоче жити відповідно до свого стану, себто в палацах», — вони ж забирали собі все, що їм сподобалося, плюндрували, нищили). У Винниченка інтелігенція рятує країну, а молодь своєю волею і розумінням потреби мати рух-життя є важливим чинником. Тут підхід близький до поглядів Чапека.
Свобода вибору є засадничою для Винниченка, а творча праця — для Чапека. Без цих прикмет людина є не людиною, а роботом. Коли вона стає роботом (маси, які почали животіння в перших розхристаних захопленнях вигодою сонячного хліба і браком потреби праці), вона втрачає мрії, казки, творчість (лист Сузанни); отже, щоб стати антироботом, треба їй зберегти ці прикмети оригінального, першого антиробота — людини.
Обидва автори свідомі того, які загрози несуть із собою крайні способи життя капіталізму, матеріалізму чи комунізму. Хоч вони обидва вірили в соціалізм і підтримували його, вони зрозуміли всі небезпеки цього й обидва стали виразно проти СРСР (Чапек відмовився їхати туди навіть на відвідини). І Винниченко і Чапек стали проти всіх небезпек, що ніс з собою нацизм. Революція роботів та революція сонячної машини має частинно бути віддзеркаленням соціалістичної революції (тільки в «РУР» вона виразніша, а «Сонячну машину» автор своїми поясненнями у «Листі дрібного буржуа» дещо притуманив). Обидва автори турбувалися майбутнім своїх народів і всього людства.
Подібності в обох творах знаходимо і поза самими сторінками цих двох книжок. «РУР» та «Сонячна машина» були критиковані у рідних країнах за те, що у них не було виразного чеського чи українського змісту. Обидва ці твори були першими, виразнішими прикладами наукової фантастики даною мовою. «РУР» була першою чеською експресіоністичною п’єсою, а Винниченко перший в українській літературі писав п’єси цим стилем (Винниченко випередив і західну літературу з цього погляду на кільканадцять років!). Обидва автори працювали для свого народу також і поза літературою. (Цікаве, що близькі приятелі Чапека — Бенеш і Масарик, мали кілька розмов з Винниченком під час його праці над «Сонячною машиною»). Невдовзі по появі і «РУР» і «Сонячної машини» відбувалися публічні дискусії та обговорення творів: Чапекового навіть у Лондоні, Винниченкового у Луганському (28 квітня 1928 в Домі освіти, доповідь проф. Грушевського) , Харкові (квітень 1928, бібліографічний гурток бібліотеки радторгслужбовців, доповідь Сіроштана) , у Музеї революції (25 березня 1928, редакція журнала «Життя і революція», доповідь І. Лакизи) , у Київському Домі вчених (7 березня 192?, доповідь Михайла Івчекка) та й інші.
Але різняться ці твори і тим, що хоч їх перекладено на інші мови, хоч структурно і технічно Винниченків твір є кращим зразком літературного твору, — «РУР» був більше відомий. Отже, Винниченкові сподівання відкрити світ Україні цим твором — не справдилися. І шкода, що цей твір не є тепер приступний читачам (по обох боках залізної завіси) і його не перекладено на поширені мови світу, зокрема на англійську (хоча б у трохи скороченій і зредагованій формі), бо заторкнена в ньому тематика с тепер дуже актуальна. Шкода, що ми не наша гаємося самі пустити цей твір у світ.
Засадничо твір Винниченка утопійний. Автор вірить у можливість такого стану. У щоденнику він писав: «От коли б швидше справдилося пророцтво про перемогу «Сонячної машини», себто природи, праці, науки й свободи в житті людського суспільства, та ще й у такому масштабі. Коли б швидше настала «сонцеїстська» — чи, краще сказати: конкордистська Республіка Землі, а це мало б велику вагу! Колись напевно справдиться, з абсолютною певністю можу це пророкувати. Питання тільки в тому: як швидко? Чи доживемо ми ще до цього здійснення мого пророкування? Які стадії буде переходити боротьба за «Сонячну машину» та за сонцеїзм? Які доби? Які жертви будуть покладені на олтар її? Які «тіні минулого» будуть найцупкішими, найлютішими, найкривавішими в цій великій і останній, дійсно, останній борні? Невже Сталіни та його подібні нащадки й спадкоємці Леніна? Чи гітлерівські? .Чи ще якісь інші, нові, модерніші, відповідніші до тих етапів?»
Твір Чапека у порівнянні до Винниченкового можна назвати антиутопійним, бо автор написав йото як пересторогу (а крім того, він підкреслював свою віру в людство). Чапек бальше насвітлює позицію індивідуумів, їхні світогляди, їхні «особисті правди життя», у той час як Винниченко підсумовує це у політичні одиниці, радше у держави (хоч індивідуальний вибір є важливий). Чапек підкреслює релятивність індивідуальної «правди життя», догм («людина є щось більш цінне, ніж її власна правда»); Винниченко кладе радше свою догму як єдино рятівну.
Не зважаючи на ці розбіжності, бачимо, як рівночасно обидва автори турбувалися майбутнім людини, що стала під загрозою великих змін у двадцятому столітті, і як обидва вони підкреслили важливість давнього ант проб ота-людини, з її суттєвими прикметами.
«Газ» був поставлений також на Україні театром «Березіль» 27 квітня 1923.
Йозеф Чапек згадував, що його навела на цю думку одна подорож у переповненім трамваї, в якім байдужі люди виглядали, мов механізми. Він тоді став придумувати слово, яке представило б людину, яка здібна працювати, але не думати. Див. О. Малевич, «Карел Чапек». Москва, 1968, стор. 96.
Березіль поставив цю п’єсу 24 лютого 1923 для 45 дивізії Червоної армії. Див. «Лесь Курбас; Спогади сучасників». Ред. В. Василько. Мистецтво, Київ, 1969.
Карел Чапек, «Об искусстве». Ленинград, 1969, стор. 37-38.
Harkins William E. Karel Čapek. Columbia University Press. New York, 1962, p. 90.
Там само, стор. 92.
Архів Винниченка. Колумбійський університет. Машинопис — переписаний допис (російською мовою) з газети — без подання джерела.
Там само. Машинопис. Переписано з газети «Пролетарий» від 14. IV. 1928 (російською мовою).
Там само. Машинопис. Переписано з «Пролетарської правди» 27. III. 1928.
Там само. Вирізка з газети. Без точніших даних.
Володимир Винниченко, Щоденник (книга ХХVII). Рукопис. Запис 12. IV. 1938. Архів Винниченка.
Друкована тут стаття Л. Залеської-Онишкевич була читана, як доповідь, під час наукової конференції, влаштованої Комісією УВАН для охорони і вивчення спадщини В. Винниченка у Нью-Йорку 12 грудня 1970.