Мирослав Калій (псевдоніми Юрій Луговий, Лугович) народився 5 травня 1888 р. в с. Коцюбинці поблизу Гусятина на Тернопільщині в учительській ‘сім''ї *. Батько директорував, а мати вчителювала в місцевій школі. Сина-
• Архівні матеріали до життєпису М. Капія див,: ЛЦБ. ВІД. рук. Ф. 34 (Гивтюка), Од. Л. 237; ІМФь. ВІД. рук. Ф. 28—3.
310
одинака огортали не тільки батьківське І материнське тепло, ласка, а й дивний світ колискових мелодій народної співанки, української казки, легенд, приповідок, загадок і різних чудернацьких оповідок і пригод. Таке середовище виявляло задатки дитини до образного сприйняття світу, власного погляду на речі довколишнього оточення, реалі! суспільного буття. Але мусимо пам’ятати, що в тогочасних умовах становище педагога-українця було не таким уже ідилічним і, на жаль, у ньому не завше грали барви оптимістичного бачення світло! будучинн для своїх дітей та й узагалі для просто! сільської молоді, котра тягнулася до книжки, до просвітництва.
Нелегкою була й доля Дмитра Капія. Так, у листі до
О. Барвінського від 8 квітня 1895 р. він скаржився, що «по десятилітній тимчасовій службі на сімох посадах» нарешті отримав посаду вчителя в с. Іванівка коло Теребовлі. Там провчителював 14 літ, але життя йому не пахло медом, бо католицький ксьондз Обухович постійно цькував за те, що молодь навертає до українсько! мови, культури й не допомагає в полонізації дітей українців. Як стверджує відомий бібліограф і літературознавець В. Полєк, мав Д. Капій надію, що переведеться 1905 р. до Коломиї.
Та з огляду на його радикальні й прогресивні погляди місця для досвідченого педагога не знайшлося.
Та як би там не було, син Капія закінчив Тернопільську гімназію й розпочав студії на відділенні україністики і германістики філософського факультету Львівського університету.- То був час спраглого навчання, поглиблення уже набутого в гімназії, відкриття таємниць багатьох і багатьох навчальних дисциплін, таїн слов’янських та романських мов. Переглядаючи університетські списки лектури та численну кількість свідчень батька, що їх детально зберегла дочка професора Капія, дивуємося н тогочасному обширові знань, які набувало студентство, й тим досить реалістичним вимогам, що ставила професура до своїх ви хованців. Лише за якийсь період навчання студент мав опанувати: 1) з руської (читаймо: української) лектури — М. Вовчок («Інститутка», «Козачка», «Сон», «Два сини»); І. Франко («Лис Микита», «Мойсей», «Сон Князя Святослава», «Іван Вншенський»); А. Могильницький («Скит Манявськнй», «Руснн-вояк»); М. Устиинонич («Страсний четвер», «Месть верховинця»); К. Устнииовнч («Яраполк Святославовнч»), О. Маковей («Ярошенко». «Панько Куліш»); С. Томашівськнй («Маруся Боїлсланка»); Г. Квіт* ка («Маруся», «ІІІсльмснко-деііщнн*). і Котляревський («Енеіда»); М. Ш.шікепнч («Олена»), О Кенійський («Та
311
рас Шевченко-Грушівський»); І. Нечуй-ЛевнцькиЛ («Микола Джеря», «Хмари»-, «Пречиста»); 1. Карпенко Карий («Суєта», «Житейське море», «Гандзя»); П. Куліш («Чор-на Рада») та ще ряд творів інших письменників; 2) з німецької— численна кількість творів Гете, Лсссінга, Шілле-ра; 3) з грецької — твори Геродота, Платона, Софокла, Ксеиофонта, всесвітиьовідомі «Іліаду» та «Одіссею» Номера. Чималий список складала й латинська лектура.
З-поміж десятків свідчень, підписаних відомими на той час ученими й суспільно-культурними діячами, професорами М. Грушевськнм, К. Студннським, С. Томашівським, Ол. Колессою, звернемо увагу передусім на ті, що викличуть неабияке зацікавлення як у сьогочасного студентства та викладачів гуманітарних факультетів вузів, так і в наи-ширшої читацької громади. Ці унікальні документи засвідчують, як у 1910 та наступних роках опановував студент Мирослав Капій, найважливіші теми, розділи програми та навчальних планів, окремі дисципліни (за кожний складений залік чи іспит видавалося свідоцтво): «Маркіян Шаш-кевнч, його часи, життя та творчість», «Звучні церковнослов''янські мови», «Історія старинного роману і повісті на Русі», «Генез''а творчості Шевченка», «Руське письменство XIX а. від виступу Ів. Котляревського», «Вибрані питання з руського письменства XIX в.», «Історія руської драматичної поезії (в. XVII—XVIII)», «Староруське письменство», «Історія Східного питання», «Ігнатій Потій і його літературна творчість», «Географія України», «Устрій Австро-Угорщини», «Галицько-волинський літопис», «Історична граматика руської мови». «Нарис історії Австрії і Угорщини»; «Історія філософії», «Метеорологія і кліматологія», «Історія Галичини»,. «Основи антропогеографії», «Українська історіографія XIX в.», «Граматика порівняльна мов слов''янських» та ін.
Студент Калій з перших років навчання виявив неабиякі задатки й інтерес як до наукової, так і до літературної творчості, про що маємо відомості з університетських документів, із деяких публікацій у періодиці. Так, Мирослав Капій дістав високі схвальні оцінки провідних учених за реферат «Типи садиб на Гуцульщині» та наукові розвідки «Тернопільська студентська громада в 60-х рр.», «Іван Далі бор Вагилевич, його життя і діяльність» (250 сторінок рукописного тексту). Ще студентом близько познайомився з М. Рудницькнм, І. Св''єнщйькїш, знався з Іваном Франком, Михайлом Павлйком, бував у них удома та в редакціях редагованих ними львівських часописів.
Писати вірші та публікувати їх почав іще в гімназії.
312
У львівських часописах та альманахах «Сиіт», «Бжола», «Будучність», «Неділя», «Розвага», «Тернопнн ижок» «и-друкував низку поезій «Колисала мене няня», «В. Т *, «Цвітуть ципки», «Я люблю...». Виступав з віршами в коломийському альманасі «Ехо з-над Пруту», антології «Українська муза» (К-, 1908). Олена Пчілка вмістила кілька віршів у .редагованому нею часописі «Рідний край», а львів’яни — у збірнику «Не омре, не загине. 1814—1914.
В соті роковини уродин Шевченка» (1914). За свідченням дочки, він підготував до видання поетичну збірку «На цім подолі смутку» (1906—1907), але забракло грошей на реалізацію задуму. Цей рукопис зберігається у фондах Львівського Центрального історичного архіву України.
По закінченні університету Мирославу Капію довелося всі свої знання н талант віддати гімназіям, педагогічній семінарії, середнім школам. Спочатку вісім років викладав у Теребовлянськїй державній гімназії. Але, як згадує.дочка Святослава, з роботою в тодішній Галичині було нелегко, й батько знаходить місце викладача німецької та французької мов аж у гімназії м. Лежайська Жешовськбго воєводства в Польщі. Гімназійний професор тут розгортає активну наукову, літературну, перекладацьку й просвітницьку діяльність, гуртує навколо себе студентів-українців, настроює їх на знання своєї мови, передплачує немало україномовних видань, як от: «Новин час», «Діло», «Нова хата», для найменших — «Наш приятель», «Дзвіночок», «Світ дитини», чим ставив помірні перепони ополяченню підростаючого покоління. Дружина Мирослава Капія Сте-фанія Іванівна була педагогом-географом, до речі, також здобувала освіту у Львівській жіночій семінарії разом''із наймолодшою дочкою І. Франка Ганною. Дочка Капія Святослава закінчила Перемниілянську гімназію, навчалась у Ярославській жіночій учительській семінарії н водночас на дворічних медссстсрських курсах, працювала в дитячих садках, клініках, була перекладачем.
Мирослав Капін викладав мови недовго й у дворічній державній торговельній школі Ярослава (Польща), де одержав посаду «статового учителя» (штатного, постійного.— В. К.).
На літературно-перекладацькому та фольклористичному материку рідної культури Мирослав Капін залишив значний доробок, що, на жаль, цілком або ж майже невідомий культурній громадськості, широкому читацькому загалу. Будучи вихідцем із села, вихований у любові й шані до народної творчості, Мирослав Капій у свої гімназійні та університетські роки чііАа.і > ивисував від галичан, а най*
313
більше від гуцулів коломийок, пісень, казок, легенд, притч, прислів''їв та приповідок. Зібрані в селах Іванівна,. Кос* тільники на Тернопільщині пісні, казки та легенди збері-гаються у відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського АН України.
Неперевершеним для М Капія знавцем життя гірського люду був фольклорист х етнограф Володимир Гнатюк. М Калій добре простудіював його збірники «Гаївки», «Коломийки», «Народні оповідання про опришків» Чимало важливих і цінних для науки матеріалів сам опублікував у збірниках В. Гнатюка. Так, у 33, 34 томах «Етнографічного збірним» (1912) М. Капій подав 140 записів з української карпатської демонології, в 35 томі — десять зразків колядок і щедрівок. 1914 р. збирач умістив емігрантську пісню «В Гамериці дроба засипана», гострого соціального змісту пісню «Про Мороза Івана» та казку «Панна ворона».
Протягом 1907—1923 рр. М. Капій листувався з В. Гна-тюком, писав йому з м Ярослава і Теребовлі.
1 грудня 1907 р. М. Капій адресує В. Гнатюку листа: «Посилаю рівночасно частину записаних мною етнографічних матеріалів з 1904—08 рр. до етнографічної комісії. Переважно трактують вони про демонологію та народні вірування. Прошу написати мені, чи повір’я та вірування можуть-бути записувані в такій формі, як я робив».
Далі М. Капій пише, що невдовзі надішле В. Гнатюко-ві решту записів, водночас просить надіслати йому II і III томи «Коломийок», де вміщені і його матеріали.
29 липня 1918 р. М. Капій звертається з Польщі, з Ярослава, з пропозицією, чи не взялась би у Львові Видавнича Спілка за публікацію спогадів його батька з 1914— 1917 рр., засланого в Сибір, до Іркутської губернії: «Спомини доволі цікаві і живо писані. У нас ще досі дуже мало з''являлося воєнної літератури, а все ж таки се було би цікавим причинком до історії свого лихоліття. Може б Спілка розпочала нову серію воєнних видань?..» Майже через місяць М Капій повідомляв В. Гнатюка, що вже на* діслав йому батькові записки. Щодо своїх етнографічних студій пише, що в часи університетського навчання мало що досягнув, «бо не було в кого, хіба от так сам дещо читав. Та все ж таки найбільше цікавить мене етнографія з цілої україністики, і я в семінарі проф. Студинського займався галицькими етнографами (Вагняевич). Та прийшла війна — а я сиджу від 1914 р.~ і всьо розбилось...»
Далі М. Капій розповіла*, що у Відні познайомився з німецьким ученим В. Шульцом. автором книги «Міфи»,
деякий час користувався його бібліотекою, а заодно познайомився з людьми його оточення. М. Капій надсилай В. Гиатюкові цікаві наукові відомості, а саме: В. Шульц готував порівняльну студію про казки та легенди й користувався збірниками, підготовленими В. Гнатюком. В. Шульц завершував праці про легенди іранських народів та про староперські міфи; як учений знав російську етнографію, але «не мав найменшого поняття про існування українського народа... Знає докладно про усну творчість всяких мальтських племен — а про нас нічого. Його жінка збирала моделі причісок у сибірських, монгольських племен і має дома цілий музей, а про наші гуцульські убрання голови у жінок і не чула''... Рівно ж і інші німецькі етнографи та етнологи, які по віденському звичаю збиралися щосуботи в одній кав’ярні... де і я заходив з др. Шульцом .г
1914—1915 рр. я дещо прочитав з фольклористики, а відтак пішов у поле — і от воюю досі,— тепер поки що в шпиталю.
Я записав деякі пісні і оповідання, спеціально про Перемишль і Карпати, також в полонених маскалів, та всьо те лежить в Відні... Може колись перешлю Вам».
2 лнпня 1920 р. М. Капій пише з Теребовлі, що послав В. Гнатюкові кілька заміток з топографії. Турбується, чи дадуть йому тут учительську посаду, хоча «не вчать цілий рік української мовн ні навіть релігій». Треба думати, що перебивався літератор з дня на день, тому й питав В. Гна-тюка, чи не посприяв би той у виданні якої книжки, перекладеної М4 Капієм з французької мови, переважно пригодницького характеру. Скаржиться, що через прокляту війну, перебування в полоні «геть відбився від контакту з наукою».
І, нарешті, 16 січня 1923 р. гімназійний учитель М. Капій писав своєму приятелеві, шо надсилає на його ім''я гроші, за які просить кореспондентуватн йому «Літературно-науковий вісник» та ЗНТШ «Чи вийшло шо нового з етнології?» — запитував і тут же просив, аби подати для В. Шульца, які джерела є у нашій науці про прикрашування волосся на Гуцульщині.
Очевидно, що фольклорні інтереси, дослідницькі спроби, поетичне буття і блискуче знання мов, уміння послуговуватися їхніми нюансами й барвами добре прислужилися М. Капію в його творчості, а також у перекладацькій роботі. Уже стали бібліографічною рідкістю збірки соціально побутових нарисів та оповідань «З його думок» (1907), «Незабутнім тіням Тарасовим* (1914), науково-фантастична повість «Країна блакитних орхідей» (Львів, 19*42), по-
315
вість «Із-під срібного Сяну* (1937) та «Фантастичні оповідання» (1939). На превеликий жаль і подив, безслідно зникли з квартири Капія рукописи незавершеної повісті про Морозенка й підготовленої до друку поетичної збірки про карпатський край. І що подвоює сприкрення — цс факт, що крадіжка сталася в день похорону М. Капія о Косові 24 березня 1949 р.
Повість «Країна блакитних орхідей» оповідає про першу експедицію землян на планету Марс. У ній чимало на* укових здогадів, прогнозів і передбачень, які згодом матеріалізувалися в реаліях нашої дійсності.
Перекладацькі інтереси й зацікавлення Мирослава Капія були широкі, а результати втішні й вагомі. З російської мови він, наприклад, переклав оповідання В. Доро-шевича «Пісенька паяца», «Гостина», О. Купріиа «Щастя», поему М. Лєрмонтова «Демон» (перше і єдине окреме дореволюційне видання українською мовою, здійснене у Львові 1909 р.): з польської — ряд творів В. Реймонта. Марії Конопніцької; з німецької — поезії Ф. Шіллера, Г. Гейне, О. Мірбо. Переклав також драму «Будівничий Сольнес» Г. Ібсена. Та найбільший і найвагоміший ужинок—це переклади з французької мови, зокрема романів Ж. Берна «Чорна Індія», «Плесом Амазонки», «Діти капітана Гранта», «Зоря Півдня», «Монд Оріоль», «Шан-сельор».
Хто знає, як би склалася подальша літературна й педагогічна доля Мирослава Капія, коли б не потягнуло протягами фашистської світової війни, яка перекреслила не один задум, знищила не один шедевр, понівечила не одне життя. Як пригадує дочка Святослава, в 1942—1943 рр. були досить складні умови, щоб вижити українцям иа території Польщі, А 1944 р., коли вже німці відступали. її батькові прийшов вирок: до страти! Довелося все полишити: й бібліотеку, що налічувала понад 10 тисяч томіи. і унікальні за своєю цінністю нумізматичну та філателістичну збірки, й величезний безцінний власний архів, а також чималу колекцію картин, серед яких були й роботи знаменитого Івана Труша. Якийсь час перебували в родині американського підданого. Але так тривало недовго, пішли мати з донькою шукати батька, що десь пропав. Потрапили в табір під Мюнхеном, працювала мати на заводі й цілком випадково запізнилася з кухарем, росіянином м національністю. Він 1 забрав Стефанію Іванівну чистині пивниці, врятувавши в такий спосіб їй життя.
«Мама те і ро.била, що думала весь час про батька,— розповідає Святослава Мирославівна.— Проминуло зовсім
316
мало часу — і яке щастя; з вирізки газетної довідуємося, що батько живий, весь час нас розшукує. Л опинився він аж у Відні, проживає у свого двоюрідного брата... А через тиждень викликали маму і сказали, що можемо їхати до Відня, що ми вільні...
Стояло літо 1944-го. Ми сіли у вагон поїзда, прибули щасливо до Відня. Десь день — два було наче тихо, аж ''не віриться, що десь кривавить війна. ''Але несподівано появилися американські бомбардувальники і земля вмить зрів* ияла’ся з небом. ^
Батько викладав у першій гімназії, я пішла у дитячу клініку під керівництвом широко знаного педіатра, доцента Гасмана...
Настав травень 1945 року. Ми потрапили у 19 зону, під радянське командування. Звичайно, мали можливість залишитися там, але ж як — душа рвалася сюди, до Косова, тут наша хата, побудозаиа 1938 року, тут рідна земля. Батько і чути ие хотів, тільки додому.
Доїхали через Угорщину до Львова, вивантажили нас,, як речі, на товарній станції, там ми, змучені довгою дорогою, заснули, а коли пробудилися,—усе у нас забрано. Якось добилися до відкритої платформи і через сім днів були у Коломиї. Перечекали якийсь час у директора школи у селі Вербіж. а тато вирішив поїхати до Косова переконатися, чи стоїть хата, чи є куди їхати. Повертається батько і з розпачем повідомляє, що хата то стоїть, але одні двері не забрано, а'' все решта понищена Ну, що робити, як бути? Та світ не без добрих людей. Сім''я лікаря Ярослава Хомина прийняла нас, і ми з 17 жовтня буди у Косові, а зайшли до свого помешкання аж через півроку.
Батько викладав німецьку і французьку мови у середній школі, писав потрохи, виношував цікаві задуми. Але астма шалено прогресувала, а він ще н страшенно курив, і ми з мамою побоювалися сумного кінця. І він таки упав несподівано: повертаюся додому, здається, їздила у справі чи до Коломиї, чи до Станіслава, а мене зустрічає колишній батьків учень Ігор Аполлоновнч Пелнпейко. бере під руку, щось заспокоює, а мені серце: тьох, тьох. А коли біля воріт побачила нарубану смеречину,'' потемніло а очах...
Ось так і не стало батька, саме у день народження матері».
Святослава Мирославівна з теплотою в серці згадує колишніх вихованців батька — професора з Варшави М. Шсгду, іічсинх із Кнєва Ярославу і Федора Погребем-шіків, інженера з Городенкм Г, Шостака, фотографа зі
317
Львова С. Ожгу, пенсіонера з Яремчі О. Круля, косівських жителів лінгвіста-поліглота И. Перкатюка та лікаря В. Ту-туруша...
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Етнографічний збірник. Львів, 1912. Т. 33—35.
Капій М. З його думок. Львів, 1907.
Капій М. Незабутнім тіням Тарасовим. Львів, 1914.
Капій М. Країна блакитних орхідей. Львів, 1932.
Капій М. Із-під срібного Сяну. Львів, 1937.
Капій М. Фантастичні оповідання. Львів, 1939.
Качкан В'. Забуті орхідеї: Есе про М. Капія//Друг читача. 1991. 29 трав.
Качкан В. Цвіт забутих орхідей: Есе-дослідження про М. Капія// Укр. культура. 1993. № 2.
Не вмре, не загине. 1814—1914. В соті роковини уродин Шевченка. Львів, 1914. .її і а
Погребенник Ф. Наш земляк —перекладач//Українська літературна енциклопедія: В 5 т. К., 1990. Т. 2.
Українська муза. К, 1908.
Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: У 2 ч. Ч.1: Навч. посібник / За ред. А.З. Москаленка. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.