Елена Красносельская
6 ч. ·
Прочитала книгу В.Смирніва «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд».
Володимир Смирнів – канадський літературознавець українського походження, книга – його дослідження розвитку української наукової фантастики протягом усього ХХ століття. Над перекладом книги на добровільних засадах працював великий колектив в Україні, і я вражена волею цих людей до здобуття знань з власної історії, бо це дійсно великий проект, який відкриває маловідомі та досі незнайомі імена фантастів-українців, які жили і працювали у нас та поза межами країни в еміграції. Безумовно, це погляд з боку на твори відомих і маловідомих українських авторів, їх стиль, ідеї, можна побачити загальні тенденції розвитку жанру, це показує нашу країну як частину світової фантастики. Але, як той самий об’єкт може відкидати безліч несхожих тіней, так і книга проектується на кожного читача особливим чином.
Марко Вовчок переклала 15 творів Жуля Верна. Леся Українка зробила у 1906 р. огляд тогочасної утопічної літератури, розглядала «історичні утопії» Ксенофонта, Геродота та Платонівські «філософські утопії». Це ж Платон говорив про тісний зв’язок музики, математики і архітектури? У «Діалогах» Платона окреслені ті ж самі принципи і цінності, що мають діяти в умовах технологічної революції 4.0. Тобто, в усі часи було розуміння базових понять існування людства і, хоча, окремі періоди і напрямки в мистецтві мають часові межі, ці базові речі існують поза часом і мають вплив у світовому масштабі. Що таке технології? Дзеркало устремлінь суспільства. Будь-яка технологія несе в собі цінності, цілі та переконання її творців, тому технології та суспільство взаємно формують один одного. За радянські часи політична ідеологія створила певне середовище, закриту еко-систему для розвитку і науки, і промисловості, і мистецтва. Тим цінніше сміливість митців, яким вдалося побачити щось більше у малому, створити щось інше в усталеному.
Тема роботизації в українській літературі, наприклад, з’являється і згасає на довгих 25 років, і це не дивно, бо в той час, коли у світі відбувалася масова роботизація підприємств (а це напрям третьої промислової революції), в Україні роботизації не було. І зараз, коли ми бачимо у світі розгортання вже наступної, четвертої технологічної революції, на жаль, треба констатувати, що третя в нас так і не відбулася, звідки ж ця тема зросте и стане великою? Китай, для порівняння, у 2018 році впровадив у промисловість 156 000 роботів, Україна – з півсотні. Однак, є такі теми, ідеї, які народилися саме в Україні. Микола Чайковський, наприклад, у своєму творі «За силу Сонця» (1918р.) передбачив розвиток передових сонячних технологій, сам принцип перетворення світла на електричну енергію. Також він передбачив використання сонячної енергії для приведення в рух наземного транспорту, літаків. Справжня сонячна батарея (точніше, фотоелектричний елемент) була створена у 1954р., уперше на заході говорить про це Р.Гайнлайн лише у 1950р. О.Бердник усталював ціннісне наповнення нових технологій — духовне зростання людини. В.Винниченко вигадує лінзу, яка вбирає і модифікує сонячні промені так, що вони можуть використовуватись для виробництва синтетичної їжі, яку називає «сонячний хліб».
11 травня відкриється Венеційська бієнале, міжнародна виставка мистецтв. Україна представить проект «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні» – над Венецією пролетить найбільший літак у світі вагою в 285 тон, 86 метрів у довжину, створений київським заводом «Антонов» для космічної авіації. Велетень кине свою тінь на сади Джардані, які останні 100 років стали місцем проведення головної арт-бієнале в світі. Це дуже красиво, і дуже романтично. Історія української «Мрії» повинна вийти за межі українського павільйону і продовжити жити.
Так і ця книга-проект мені бачиться проекцією нашої Мрії.
***
Александр Гусев (кинорежиссёр, Киев) . Рецензии на фантастическую прозу и критику
Статья написана 29 апреля 17:14
Размещена:
в авторской колонке slovar06
«Кто жил и мыслил», вынужден признать, что фантазии о жестоких, но справедливых казнях столь же естественны для человеческой природы, как любовные мечтания, и что надежда дожить до светлого будущего сладка не в большей мере, чем картины истребления злодеев и их злодейских систем, превращающих известное нам общество во вместилище скорбей. Поэтому вполне очевидно, что наряду с трактатами и романами об идеальном государственном устройстве и миропорядке должны существовать сочинения об идеальном апокалипсисе, образцовом погружении цивилизации в сумерки перед рассветом дивного нового мира.
Таким утопическим танатосом выступает написанный в 1926-м году «Последний Эйджевуд» Юрия Смолича, опубликованный после почти векового забвения во втором сборнике фантастических произведений Наші двадцяті / Our Twenties (я уже писал, что полюбил Смолича благодаря этой созданной Yaryna Tsymbal серии, усладе наших будней и утешению в наших горестях). На первый взгляд, этот роман кажется одним из пионеров того жанра советской пропагандистской военной фантастики, который можно условно назвать «если завтра война» в честь его наиболее популярного образчика, кинофильма 1938-го года. К такого рода произведениям о нападении фашистско-капиталистических империй на страну советов с самыми гибельными для империалистов последствиями относится второй роман антологии, «Аэроторпеды поворачивают назад» Владимира Владко, подлинно пророческое сочинение, заслуживающее отдельного разговора.
Однако «Последний Эйджевуд» повествует о событиях куда более масштабных, нежели сокрушительная контратака или даже победоносная для СССР мировая война. Впрочем, с мировой войны всё и начинается: председатель Совета народных комиссаров товарищ Ким (обилие в книге «революционных» имён также указывает на пространство побеждающей утопии) сообщает, что «у відповідь на наш ультиматум капіталістичний світ оголосив нам війну». Таким образом, с самого начала показана заведомо справедливая воинственность советского государства, ведь объявление капиталистами войны предстаёт скорее не нападением, а вынужденной мерой, ответом на некий выдвинутый властями СССР ультиматум, чьё содержание не проясняется.
Между тем, перспектива близкой войны застаёт народных комиссаров врасплох- как следует из их докладов, высочайший боевой дух и идейная стойкость Красной армии едва ли смогут противостоять технологической мощи капиталистов, а именно- химическому оружию массового уничтожения, несомым вражеской авиацией газовым бомбам, способным в кратчайший срок превратить советские просторы в отравленную пустыню. Главный герой произведения Владимир (неудивительно, что единственным традиционным именем, встретившимся у персонажей из числа советских граждан, оказалось именно это) берётся за миссию невыполнимую- проникнуть в адские лаборатории американской военщины, чтобы раздобыть образцы отравляющих веществ и переправить советским учёным для создания антидота. Тем временем принявшие Владимира члены американской компартии готовят вооружённое восстание, чтобы не только помешать своему злодейскому правительству уничтожить Советский Союз, дорогой их пролетарским сердцам, но и, создав на месте США АССР, разжечь пожар мировой революции. Американские эпизоды перемежаются сценами из жизни возлюбленной Владимира Гайи, наблюдающей погружение страны в тяготы военного времени.
Канадский литературовед Владимир Смирнив, чей монументальный труд «Українська фантастика: Історичний і тематичний огляд» недавно был опубликован в украинском переводе благодаря подвижническим усилиям Iryna Pasko и Вячеслав Настецкий, в посвящённых роману строках называет Смолича «піонером використання наукової фантастики для поширення радянської ідеології» и приводит соответствующую цитату Александра Билецкого: «Видатна агітка, а не художній твір». Хотя подобная оценка и представляется излишне суровой, нельзя не признать, что некоторые фрагменты книги кажутся новеллизацией ленинского тезиса о превращении империалистической войны в гражданскую (в советском детстве эта фраза воодушевляла меня своей чистосердечной кровожадностью). Я насчитал восемь эпизодов, в которых тот или иной персонаж берётся пояснять собеседникам значение этого лозунга. Смолич, очевидно, и сам понимал, что несколько переусердствовал, и потому скрасил одну из подобных сцен самоиронией- очередной инструктаж об империалистической войне и войне классовой герой предваряет словами «мені доведеться прочитати вам невеличку лекцію з політграмоти».
«Хай живе війна! Робітництво за війну!» Книга приветствует, прославляет войну, выступающую не социально-политическим катаклизмом, нравственным крахом, а необходимым этапом на пути преображения мира. Возможно, превращение земного шара в поле битвы было бы неплохо отсрочить, пока коммунистические силы не обретут должную боеготовность, однако никто из сторонников добра и справедливости не высказывает сомнений в самой оправданности вселенского кровопролития. Характерно изображение пацифистских манифестаций как сборищ провокаторов и простодушных невежд, оболваненных буржуазией. Даже принимая возможность поражения правого дела вплоть до полного уничтожения первого рабоче-крестьянского государства вместе с десятками миллионов его граждан, герои находят утешение в мыслях о продолжении борьбы и неизбежности окончательной победы: «...Хіба я не знаю, що навіть коли б у цій війні нас перемогли і на цілому світі знову запанував капітал, а в живих не залишилося б жодного комунара, то за деякий час однак знову пролетаріат стане на боротьбу і колись-то таки буде комунізм?»
Вместе с тем, «Последний Эйджевуд» предельно далёк от сатанинских высот другого текста об идеальном светопреставлении, ставшего объектом культа для ультраправых- «Дневников Тёрнера» с его восторженной вакханалией истребления негров, евреев и левацких скопищ, профессуры и студенчества, с его призывами пожертвовать во имя торжества белой расы половиной истинно арийского населения планеты, развязав конфликт между ядерными державами. Роман Смолича, вопреки всем патетическим разглагольствованиям о необходимости начать боевые действия во имя мира, вопреки марионеточной готовности позитивных персонажей стать винтиками военной машинерии (характерен эпизод с Гайей, которая вскоре после того, как сообщила Владимиру о своей беременности, сама тащит возлюбленного на военные сборы), наполнен свидетельствами ужаса, который несёт война, от смятения, ощущающегося в выступлениях комиссаров о недостатке противогазов и бомбоубежищ, от идейно несознательных причитаний простых граждан («брешеш, сволото, я не контрреволюціонерка... я за нас... я за радянську... але що мені з радянської влади, коли завтра мене задушать газами?!») до по-настоящему жутких сцен отравления отряда красноармейцев веселящим газом и паники, охватывающей людей, укрывшихся от бомбардировки в погребе, где заканчивается кислород. Примечательна также индийская линия, показывающая, как плохо поддаётся контролю революционное насилие- поднявшие восстание против европейских угнетателей индийцы готовы растерзать любого иностранца, и только святое имя способно остановить расправу («Ленін! -прохрипів він із останніх сил, розмахуючи партквитком. (...) Зомліваючи, Боб спостеріг, як вершники хутко скочили з коней і кинулися до них, збентежено лопочучи: -Ленін... Ленін...»).
Как бы то ни было, Смолич, в некоторых других произведениях близкий к крамоле, в «Последнем Эйджевуде» проявляет гораздо больше идеологической выдержанности, чем легкомысленный Розенблюм, автор «Атома в упряжке» из первого сборника фантастики, о котором я некогда писал (https://www.facebook.com/alexandr.gusev.7...). Если герой «Атома», также повествующего о последнем и решительном бое непримиримых систем, сокрушает капиталистический мир практически в одиночку, не получая никакой поддержки от советских властей и не ожидая её, «Последний Эйджевуд» подвергает сомнению роль личности в истории. Центральная шпионская линия с похищением газов в итоге никак не влияет на ход боевых действий, героизм одиночек, быть может, и годится для того, чтобы захватить читательское внимание, но оказывается почти бесполезен для исторических свершений. Как замечает секретарь ЦК американской компартии, «це лише авантюра. Не в цьому наша сила... (…) Ось у чому наша сила, у неминучості всесвітньої революції та одності пролетарів».
В известном смысле подлинный героизм и невозможен в этом пространстве, ведь действия персонажей обусловлены не личным выбором, а классовой принадлежностью (в крайнем случае классовой сознательностью- рабочие могут быть покорны буржуазным кукловодам, но лишь до того момента, пока агитаторы из компартии не разъясняют им подлинное положение вещей). Доверчивый ценитель прекрасного, который взялся бы отыскивать положительного русскоязычного персонажа в фильмах Зазы Буадзе, с тем же успехом мог бы попытаться найти в «Последнем Эйджевуде» симпатизирующих сотрудникам владельцев фабрики, честных полицейских или негодяев-пролетариев. Последние, впрочем, всё же есть- вставшие к станкам русские графы, князья и прочие белоэмигранты. Сознательные же пролетарии не доступны никаким вражеским посулам, в ответ на любые козни провозглашая что-нибудь наподобие «ти хочеш економічними пільгами відвернути нас від політичної боротьби? Провокація!» Примечательны образы представителей прогрессивной интеллигенции, которые, кажется, встали на сторону рабочих лишь для того, чтобы оттенять их решимость бестолковостью и малодушием.
Между тем, демонстрируя малозначительность своих героев, Смолич испытывает к ним явную симпатию, проявляя об их судьбах заботу, характерную скорее для читателя, чем для автора. В борьбе за торжество нового мира гибнут не успевшие полюбиться аудитории статисты и пожилые инвалиды, ветераны революционной борьбы, в то время как молодые, энергичные и влюблённые чудесным образом выживают. Это роднит роман с обычной массовой литературой, а не с её пропагандистским ответвлением, описывающим радость самопожертвования, и даже подрывает правдоподобие его идейного посыла (пожалуй, жанровые законы в своей лишённой пропагандистских натяжек чистоте всегда противостоят идеологической фальши). Ведь если участь Владимира и Гайи заботит читателя больше установления справедливого общественного строя, возможно, провозглашаемые произведением приоритеты не совсем верны.
***
Gromovytsia Berdnyk (дочка Олеся Бердника)
6 марта ·
Отак сидиш, займаєшся своїми справами, групу в Грузію збираєш, розклади розписуєш, обновляєш сайт Олеся Бердника, а тут — раз! — перекладна монографія Володимира Смирніва про українську фантастику вже вийшла і вже й розійшлася, і навіть нам, при тому що про Бердника у цій книзі цілих два розділи, доведеться чекати наступного накладу.
Так що хто хотів би мати таку книгу собі — йдіть до Iryna Pasko або до Вячеслав Настецкий і замовляйте :)
#ПроБердника
***
Олена Сайчук
Вчера в 17:04 ·
Купила книгу
На останні гроші, ясна річ. У гаманці вітер віє та повиває, колихаючи одну купюрку... (там є нолики, але хотілося б три... ? ) Друзі, мені пощастило, щойно забрала цю книгу з Нової пошти. А вже залишилося дуже мало примірників.
Прочитаю про нашу фантастику та знатиму ще краще про наших, рідних авторів, про наші напрямки та розвиток літератури у цьому жанрі!
Дуже щаслива!
Хто захоче почитати, можу дати — але з поверненням!
https://www.facebook.com/begi.alena.begi
***
Лариса Іллюк
26 февраля в 20:39 ·
Я ще пам'ятаю гарячі дискусії про те, чи існує українська фантастика взагалі, хоча особисто в мене ніколи не було ніяких сумнівів. І у автора монографії про українську фантастику ХХ століття теж))
Ця книга була перекладена з англійської і видана в Україні завдяки великим любителям і дослідникам фантастики, ентузіастам своєї справи і просто чудовим людям, яких надихнув і зорганізував Вячеслав Настецький, за що йому величезне спасибі! А отже, усі мають змогу... Ой, ні! Наклад невеликий, тож хто перший встав, того й тапки (закреслено) — той і книгу придбав. Особисто я — вже, а ви не проґавте)) https://www.facebook.com/lora.illuk
3 ноября
Відгук на книгу-дослідження — «Ukrainian Science Fiction: Historical and Thematic Perspectives», Володимира Смирніва.
В українському перекладі книга вийшла під назвою — «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд».
СВОЮ ДУМКУ ПРО КНИГУ ВИСЛОВИЛА ІНГА Д. ГІЧКОК — ДОКТОРКА УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. МАК-МАСТЕРА З МІСТА ГАМІЛЬТОН, КАНАДА.
Багато в чому це надзвичайно цікаве дослідження української фантастики. Наскільки мені відомо, це перший опублікований виклад української наукової фантастики.
Для мене, великої шанувальниці наукової фантастики, ця книга дає можливість увійти в абсолютно новий вимір у той час і місце коли творився жанр. Хто насправді, особливо на Заході, знав що-небудь про українських авторів фантастики? Насправді їх багато, і вони почали робити свій внесок у цей жанр з початку 20-го століття і розвивали його протягом багатьох десятиліть; отже, книга охоплює проміжок часу з 1906 по 2000 рік.
Наукову фантастику легко читати, але писати про неї досить складно, а ще важче її класифікувати. Ця книга дивовижна саме в цьому.
Автор складає збірку тем, в яких українські письменники досягли успіхів, і охоплює величезний діапазон від утопій та подорожей простором / часом, до прибульців, кіборгів тощо. Представлених як бачення ідеального суспільства, освоєння і поширення передових технологій так і наукових розробок та філософських позицій з широкого кола питань.
Якщо ви любите наукову фантастику, ви прочитаєте цю книгу як енциклопедію жанру. Хоча книга про наукову фантастику, та вона дає унікальний погляд на українську інтелектуальну та літературну спадщину, про яку сторонні люди так мало знають, особливо з огляду на той плавильний котел радянських часів, коли хоч би які були національні досягнення, вони завжди представлялися, як «радянсько-натхненні», тобто натхненні матінкою-Росією.
[Докторка Інга Гічкок, Університет ім. Мак-Мастера, Гамільтон, Канада]
***
Нещодавно світ побачила унікальна книга – монографія, присвячена українській фантастиці. Її непересічність полягає одразу в декількох речах.
По-перше, вона написана канадським науковцем. Його звати Володимир Смирнів, і він походить із української діаспори.
По-друге, монографія писалася автором вже на пенсії, вона зроблена з абсолютно щирим бажанням розібратися в українській фантастиці. І це відчувається з тексту.
По-третє, книга унікальна ще й тим, що вводить до літературного дискурсу невідомих вітчизняних письменників-фантастів – репресованих та «наданих забуттю» радянських авторів і цілу плеяду письменників-емігрантів.
По-четверте, поява цієї книги українською мовою стала можливою завдяки зусиллям групи ентузіастів, які заручилися згодою автора, і своїми силами переклали та надрукували її текст.
Ну, і по-п’яте, книга уміщує аналіз українських фантастичних творів (переважно НФ) з поч. ХХ ст. і аж до 90 рр., що робить її чи не найповнішою тематичною монографією за останній час. До того ж у якості бонусу до тексту монографії у кінці книги наводиться хронологічна бібліографія української фантастики (1906-1999 рр.), укладена В. Карацупою. Чималий доробок, еге ж?
Хоч представлена книга і наукове видання, її вирізняє доволі проста мова, не переобтяжена лінгвістичними термінами та довжелезними цитатами. Особисто мені подобається, як автор розставляє акценти та структурує матеріал. Книга побита на розділи, частина з яких розповідає про твори українських фантастів в залежності від тематики (наприклад, «Подорожі у просторі і часі», «Зустрічі з прибульцями», «Еволюція і роботи», «Космічний сміх: гумор у фантастичних творах» тощо). Інша частина розділів присвячена аналізу окремих фантастичних творів тих авторів, що були знаковими для жанру, з точки зору автора монографії (зокрема, «Сонячної машини» В. Винниченка, «За силу Сонця» М. Чайковського, «Зоряного Корсара» О. Бердника та ін.).
Читаючи цю книгу, можна дізнатися багато цікавих моментів із історії української фантастики. Наприклад, що «Сонячна машина» В. Винниченка – це не перший український утопічний роман. Першою українською утопією була книга «Коли зійшло сонце: оповідання 2000 року» П. Крата, опублікована у Торонто. Вона побачила світ у 1918 році, на 10 років раніше за твір В. Винниченка. А перший політ у космос в українській фантастиці описаний не В. Владком у «Аргонавтах всесвіту» (1935), а М. Капієм у повісті «Країна блакитних орхідей» (1932). На жаль, через політичні погляди М. Капій потрапив у немилість до радянської влади, і його ім’я довго не згадували. Цікаво також, що українські фантасти не любили слова «андроїд» та «кіборг», вигадуючи замість них свої терміни. Наприклад О. Тесленко вживав слово «біокібер» для опису людиноподібних механізмів, створених для служіння людям. А І. Росоховатський ввів термін «сигом», що означає «синтетичний гомо сапієнс». У його фантастиці сигоми – це велетенські роботи зі свідомістю людини, які можуть технічно самовдосконалюватися і літати досліджувати віддалені планети без скафандрів та кораблів. Багато уваги приділено також книгам О. Бердника, які В. Смирнів доволі детально препарує, критикуючи автора за «апостольство» та нездорове захоплення езотерикою (сонцеїдством, боголюдством, психічними двійниками, злиттям із ноосферою тощо). Цікаво було прочитати, як В. Смирнів протиставляє концепцію еволюції людства в О. Бердника, котра передбачає подальше перетворення людей на енергетичні сутності, поглядам О. Тесленка й І. Росоховатського, що описують майбутнє людства через кіборгізацію, тобто поєднання людини і машини.
Загалом, у книжці міститься аналіз багатьох творів, опрацьованих автором, із ухилом в українство. Наприклад, про перших вітчизняних жінок-фантастів, або про зображення у творах персонажів-українців, чи про технології, вигадані нашими фантастами та про їхнє бачення майбутнього (спойлер: багато хто описував незалежну Україну). Разом із тим, аналіз не закінчується виключно на нашій фантастиці. Автор порівнює українську фантастику із зарубіжною, яка виходила у той час, описуючі, на скільки вітчизняні письменники були «у тренді» або творили щось унікальне. Наприклад, на поч. ХХ ст. доволі відокремленою для української фантастики була тема альтернативних джерел енергії, зокрема, сонячної. Вона згадується в творах кількох непов’язаних між собою письменників, які придумали їй зовсім різне застосування (зокрема, М. Чайковський вперше у світовій літературі описав принцип роботи сонячної батареї, і це майже за 30 років до її винаходу!). Проте, як зазначає В. Смирнів, у 30 рр. радянська влада почала сильно обмежувати творчість авторів «фантастикою «ближнього прицілу», що знищило тяглість за тематикою і сильно збіднило жанр.
Разом із цим автор монографії докладно розповідає, хто з українських фантастів «запозичив» ідеї з творчості зарубіжних письменників. І наводить конкретні приклади цього «неподобства». Наприклад, П. Крат у романі «Коли зійшло сонце» «запозичив» практично всю фабулу із роману Е. Белламі «Погляд назад», хоч і з окремими розбіжностями, зокрема, у біографії головного героя. Письменник-емігрант Ю. Балко (псевдонім), що надрукував повість «Інженер Марченко» (1947), описує українського вченого, який захопив світ на літаючому кораблі, озброєному вібраторами. Вібратори – це прилади, що вібрують, створюючи щит або промінь, а не те, що першим спадає на думку. От тільки схожі прилади були описані у німецького фантаста К. Лассвіца і називалися «електропістолетами». Такі співпадіння стосуються й інших винаходів та сюжетних поворотів в обох творах.
Якщо говорити про те, чого мені хотілося б побачити більше у монографії, то це аналізу творчості фантастів з урахуванням їхньої біографії. Місцями В. Смирнів проговорює ці речі у тексті, але не надто їх співставляє. Наприклад, у згаданому романі «Коли зійшло сонце» автор зобразив головного героя іммігрантом до Канади. У той час, як і сам П. Крат був іммігрантом до Канади. У «Зоряному Корсарі» О. Бердника є яскрава персонажка на ім’я Громовиця, проте в монографії ніде не вказано, що так само звуть доньку письменника. У творі «Корида» О. Тесленка наводиться опис суворого тренування космонавтів, яке здужує тільки один курсант на прізвище Савченко. Що це – співпадіння чи тонка відсилка до реальної людини (в нас було два фантаста з таким прізвищем), так і залишається загадкою. Певно, якщо поставити за мету проаналізувати українську фантастику у цьому розрізі, звідти можна витягти більше цікавих речей.
На останок кілька слів про українське видання. Книга зроблена добротно, в твердій палітурці, її приємно тримати в руках. Всі розділи, які перекладали різні люди, читаються рівно. Має місце кілька одруківок, але їхня кількість не критична, і не сильно кидається в очі. Загалом, вийшла дуже цікава і важлива з точки зору літературних досліджень робота.
Переваги:
1) Масштабне дослідження української фантастики за період майже у 100 років.
2) Вдала структура роботи і хороша подача матеріалу.
3) Введення до літературного дискурсу невідомих та забутих фантастів.
Недоліки:
1) Мають місце самоповтори окремих фактів у різних розділах монографії.
2) Роботі, на мій погляд, дуже не вистачає висновків, або післямови – узагальнюючого слова від автора.
3) Деякі думки видаються дискутивними. Зокрема, автор не вважає утопіями твори, де описано окрему локацію (хай і утопічно). На його думку, утопія має бути глобальною і показувати функціонування всього світу.
Ія Новицька
Eja Novytska Альманах україномовної фантастики Das ist fantastisch!
4 апрель 2019 г. ·
