«Маленький Всесвіт і безмежне Я»
Докії Гуменної: машинопис повісті
з фондів Національного музею літератури України
Олена Круківська,
старший науковий співробітник
Із 90-х років ХХ ст. у фондах музею зберігається архів Докії Гуменної, матеріали якого частково були передані близьким її родичем Безносюком Є., а також Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей. Детально описала ці надходження головний зберігач музею Грабова Н.С. у своїй статті „Минуле пливе в прийдешнє…” (архів Докії Гуменної у фондовій колекції Національного музею літератури України)[1].
Серед унікальних експонатів, а це рукописи творів, щоденник у 4-х зошитах передвоєнного періоду, блокноти з фольклорним матеріалом, меморіальні речі, першовидання художніх та публіцистичних творів тощо, привернув увагу один машинопис (інв. № Р-2621) – авторська саморобна книжка в м’якій обкладинці. На ній від руки написано: Докія Гуменна. «Маленький Всесвіт і безмежне Я». Повість, 1968. У лівому куті обкладинки напис: «7а редакція», «2ий прим.», «Із заувагами Г. Журби». Текст містить авторські правки та зауваження Г. Журби[2].
Перше знайомство з цим твором поставило перед автором статті ряд запитань, а саме: як виник задум твору?, чи випадковий він (з чим він пов’язаний)?, чи випадковий вибір шляхів реалізації основної ідеї?, яку мету переслідувала письменниця, пишучи цю повість?, чому так боляче реагувала на критичні закиди щодо неї? Єдиним інформаційним джерелом, крім тексту повісті, звичайно, став щоденник Докії Гуменної (близько 2000 сторінок), який зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури НАНУ. В останні роки життя письменниця впорядкувала свої записи, набравши їх на друкарській машинці. У силу складних життєвих обставин, про які будемо говорити далі, щоденник став єдиним свідком її цілої „…гам[и] різних емоцій, емоціодумок, дивних психічних станів, що з’явились і пролетіли”. Для дослідників її щоденника стає зрозуміло — це те, „… з чого зіткана людська душа…”[3].
Цікаво було читати щоденникові записи з січня 1953 по січень 1969 років, тобто період виникнення задуму та написання повісті – початок і кінець роботи – „1953 – сьогодні 8 травня 1968 р.”. Впродовж 15 років творила повість «Маленький Всесвіт і безмежне Я» («МВБЯ») – чи не єдиний твір у творчому спадку Д.Гуменної, який вона так довго писала, і чи не єдиний твір, який так і не довірила світові. Чому? Отже, зробимо спробу дати відповідь на це та інші запитання.
IMG_7353
Докія Гуменна – археолог, історик, психолог – в український літературі посіла місце самобутнього письменника. Підводячи підсумки свого творчого шляху, в листі до приятельки писала: «…Мала б ще бути повість про події на нашій землі в сьомому-четвертому тисячолітті до нас, коли закладалися основи того, що ми маємо тепер. Дійсно! Нащо нам забиратися в шумерську і єгипетську давнину, коли лежить облогом велика і багата подіями наша доісторія… Цей велетенський процес стоїть перед очима кадрами, а я стою перед ним із спокусами шукати літературного оформлення. Перед вершиною, не на вершині…» (виділене мною) (4, С.138-139). Так скромно, без хизування поцінувала свою літературну працю велика трудівниця, яка все своє життя прагнула досягти досконалости як у творчості, так і в роботі над своїм духом. Відомий науковець, письменник Петро Сорока у своїй статті „Світлий дар Евдотеї”, присвяченій 100-літньому ювілею Докії Гуменної, писав: «Протягом усього творчого життя вона залишилася ідеалісткою, світлоносною натурою, одержимою невситимою працею та гарячою любов’ю до літератури і людей» (виділено мною) (4, С.134). Та ще до правди, додамо. Вона дивилася на світ широко розкритими очима та серцем і те що бачила й відчувала знаходило відображення як у її публіцистичних творах, так і в белетристиці. Тому „доля [її] не уласкавила”. Нагінки, яких зазнала молода письменниця ще у 20-30-х роках, спонукали її до вимушеної еміграції. Разом із відступом нацистських військ із території України Докія Гуменна пішла на Захід, а по закінченню Другої світової війни із таборів для переміщених осіб у Зальцбурзі 1950-ого року опинилася в Нью-Йорку.
Гуменна_Турка 1944
Хоча письменниця ніколи не цуралася товариства, була активною учасницею літературної діяльності МУРу, а в США стояла біля витоків об’єднання українських письменників (ОУП) „Слово”, вболівала за однойменне видавництво, все ж у силу різних причин відчувала свою окремішність. „І знов одного приятеля-друга маю, цього зошита… Не маю з ким спілкуватися, навіть порадитися” – читаємо запис від 28.07.1961. Її щоденник містить не лише події, факти, імена людей, в оточенні яких перебувала, міркування щодо прочитаних книг, – у більшій мірі – це огром внутрішнього світу Особистості: глибокий самопсихоаналіз, становлення та розвиток світобачення авторки – одним словом, потужно-постійна праця людини над самовдосконаленням. І «це не для самолюбування або від самозакоханності. Ці одкровення», на думку Вадима Пепи (відомого журналіста, письменника), „ – це сповідь без будь-якого наперед визначеного заміру, без якогось хитрого прихованого умислу. Назвав би це, якщо не помилюся, а наближуся до істини, природним самовираженням…” (3, С.132).
Гуменна_Київ 1935
Але не лише для спілкування із собою слугує щоденник – це прихисток для душі легкоранимої. Навіть на еміграції, „у вільному світі” Докії Гуменній – авторці на той час відомих повісті „Мана” (1952), роману-епопеї у 3-х томах 4 книгах „Діти Чумацького Шляху”, інших творів – бракує відгуків, сторонніх думок, конструктивних рецензій, дружньої розмови з близькою по духу людиною. З гіркотою згадує в щоденнику про урочисту академію на честь її 60-ліття, організовану ОУП „Слово”, коли не продалася жодна книга ювілярки. Тому до лицемірства та лицемірних „друзів” була нетерпима. Та й коло справжніх друзів, приятелів було невеликим. Часто розчаровувалася в дружніх стосунках із, здавалося б, давно знайомими людьми. Про це – багато сторінок у щоденнику. „…Боротьба за стверджування хоч у собі себе” (виділене мною) – написала Докія Гуменна 16 лютого 1953 р. І в цьому найголовнішу роль відігравало спілкування із собою, яке вона методично, впродовж багатьох років записувала в багаточисельних зошитах.
Із її щоденника можна судити, що велику, якщо не основну, роль у духовному розвитку письменниці відігравали книги, тому не дивно, що багато читала, у тому числі, й езотеричну, духовну літературу, звідки черпала світову мудрість, прагнучи постійного удосконалення духу, відшукуючи (підсвідомо?) „однодумців”. Шукала життєдайних джерел, які б відповідали їй духовним запитам, пошукам, пориванням, шукала, щоб знайти відповіді. Тому не є дивним, що Докія Гуменна продовжувала, правда, в меншій мірі, ніж це робила в щоденнику довоєнного періоду свого життя, конспектувати та аналізувати прочитане. Наприклад, у своїх зошитах цього періоду залишила думки щодо праці Алдоуса Гекслі «Рай і пекло»[4]. Їй близька його теорія про «інший світ у нашому мозку», який «ми не знаємо, але можемо виявити різними засобами», коли «виключаємо» свідомість, то «виступає саме оцей світ, незнаний. Може бути рай, а може бути пекло» [С. 1657]. Вона мріє «нештучно» відключати свідомість, «чи є таке вміння, чи є такі люди?» – ось ті риторичні запитання, на які намагається все-таки знаходити відповіді. Більше того, вона практикує «відключення свідомости», оскільки, на її погляд, «дуже важлива річ» – «дослідження підсвідомости (на собі)». У цій же книзі цікавою для Докії Гуменної була тема «душевної туги», яка може ввести як «…в шизофренію, а може, й навпаки до раювання». І вона приводить приклади своїх відчувань: «А це ж і в мені часто: депресія, не знаю, як вийти – перетворюється на творчу радість» (пригадуємо, як в «Дарі Евдотеї» від «співу й голодності» впадала авторка в стан ейфорії), «… надзвичайн[у] емоційність. Вона [емоційність — моє] все обарвлювала, тому я й пам’ятаю давні сцени, бо вони – «в олії» емоції. Ця емоційність – моїх незрозумілих жалів за чимось, моєї вразливости, моєї легкої роздратованої здібности. Вона так багато давала мені (і дає), – а як його описати? Сп’яніння?» (слово найближче, але надокучило)… щастя? (не підходить)… радість?… – Але депресія – теж емоція, а то зовсім не радість. Ну, щось пахуче, амброзійне, незалежно від подій дня, багатство душі чи як?
Чи це зв’язано з фізіологією, нервами? Я уявляю собі, як дуже велику загостреність кінчиків нервових волокон…» (24.06.1968).
Із щоденника від 30.05.1953: «Глибоке враження! Радість! Згублене знайшлося. Стаття Онацького[5] про реінкарнацію душі. Я заблудила на цю планету, у цю епоху, у цей світ. Не мій він. [Томлюся] і нидію, мучуся. Так безнадійно, що кінчаюся разом із кінцем своєї фізичної посудини. І от – не кінчаюся! Жила, буду існувати і може у моїй відповідній атмосфері. Ці муки непотрібного і безжально-нудного існування тільки тимчасовість. Це ж дає сили зносити себе і оцю скороминущість».
Вірила Докія Гуменна в те, що існує телепатичний зв’язок «між істотами інших плянет і земними», тому що «вона сама теж має цей зв’язок, але не може зрозуміти, з ким». І врешті-решт, «якби навіть це моя фантазія, я хочу в це вірити, з цим легше жити. Можливо жити» – записала у щоденнику 15 червня 1968 року. А книга Ернсте Вуда «Великі системи йоги», про яку згадує авторка щоденника, теж містить «…думки, що я впізнаю, як свої, а інші ж – докінчують [мої] невияснені думки і ведуть» (08.02.1969) – «вживаючи думку, думка росте». Саме на основі читання книги Вуда запише Докія Гуменна свою думку: «Голод за чимось кращим, що спричиняє пробудження в собі глибшого знання і… цінно ще тим, що це є і засіб справжньої самоосвіти (виховання), корисної для кожного». Приваблювали в неї глибоку зацікавленість індуська філософія своїм зокрема законом карми, а Біблія – про жертовність Ісуса Христа, про пошуки Мойсея.
Ми детально зупинилися на записах у щоденнику Докії Гуменної зазначеного періоду невипадково, оскільки вони тісно пов’язані з виникненням та реалізацією задуму повісті, в якій авторка синтезувала всі свої духовні спонуки, своє світобачення з духовними теоріями та практиками, яке виробило людство: християнську ідею про безсмертя душі, індуїстський та буддистський закон карми, ідея реінкарнації, ідеями інтегральної йоги тощо. Поєднала їх із світовими міфологіями, які вона скрупульозно досліджувала, етнографічними та етнопсихологічними знаннями.
«Ще про перевтілення вічної душі. І мою заблудженість у цій плянеті. Як так, – тоді легко з «обов’язками». Вони перестають бути обов’язковими, а стають зайвим тягарем, який можна зігнорувати… Це ж до моєї теми: про душу. Її сюжет»(виділене мною) – читаємо записане 30.05.1953. І вже у липні цього ж року (10.VII.1953) Докія Гуменна написала план майбутньої книги про Неприкаяну душу, по суті свою неприкаяну душу, яка прагла спокою.
Розглянемо основний зміст повісті-гротеску «МВБЯ».
Твір складається із 6 частин та епілогу. Архетип дороги – улюблений творчий прийом авторки – є основним і в цьому тексті: він визначає напрямок, а назва кожної частини — поступовий/поступальний розвитку сюжету. Між першою – «Неприкаяна шукає свого Раю» – та останньою – «Неприкаяна знайшла свій Рай» – розміщено наступні: «Неприкаяна у Майбутньому», «Неприкаяна у Минулому», «Неприкаяна у Макрокосмі», «Неприкаяна у Мікрокосмі». Таким чином визначений і головний герой повісті – Неприкаяна [душа]. Вона втомилася жити на світі, де панує несправедливість, де сповідується насильство та хижацтво. Вона звинувачує Всевишнього в неправильності світобудови, безцільності її [душі] існування і тому вимагає від Бога позбавити її безсмертя. Неприкаяній вказано на неможливість «завертання у небуття», оскільки «… маєш виконати місію!». Місія виступає не карою для душі, а наукою. Тому «Всюдисущий, Всемогутній і Всеблагий» «всепрощающе» сказав: «Ти неприкаяна? І неприкаяні потрібні…У тебе є все, за чим тужиш. Ти – насіння, що в ньому є вже майбутнє дерево» [1, С.9]. І тоді душа «така досі нещасна, в цю мить відчула безмежне блаженство, як хвилина кохання. Тільки була ця мить не минуща хвилина, а вічна мить, без рахуби часу. За цю вічну мить я пережила таку стрімголовно-п’янку радість, якої вистачило б на Всесвіт, на віки» [1, С.10]. Душа «розпливалася у всьому світі, як у в с ь о м у стала я. І от нема мене, ні моєї неприкаяности, ні потреби, ні примусу, ні змоги б у т и. Зате, яке безмежне щастя – перебувати завжди, всюди, повно! Ось він, мій Рай!» (там же).
Та відчуття повного щастя тривало лише мить. Бог «вволив» благання Неприкаяної, відправивши її в Майбутнє, в Світ, де все – «одробина» Сонця, де сонячна енергія – основа життя цього Світу, творець «штучного матеріального». У цьому майбутньому з’являється у Неприкаяної співбесідник Пірруару (цікаво, якого походження це ім’я?), з яким вона веде розмови у т.ч. зі сфери «духової»: про щирість, про вразливість душі… Життя у цьому Світі прекрасне. Можна жити в гурті, або самотою, в «хатці-одежі-літальнику», або в «старомодних домах». Працею ніхто не обтяжений, віддаючи дві години часу на добу, мріям-бажанням немає кінця-краю. Скільки хочеш, стільки читаєш… Зустріла в цьому Світі-Планеті Неприкаяна і кохання. ЇЇ обранець – той же Пірруару. «Це ж та особистість, що її усе життя шукаю. Хотіла зустріти, тільки досі не бачила. Такий гострий інтелект і одночасно така чуйна інтуїція. А така делікатна емоційність» – ось що привабило Неприкаяну. Вона відверта до безкраю з ним, і це вводить її у «стан повноти й щирости – ось раювання… Вперше за всі часи» [1, С.23]. Але недовгим було відчуття ейфорії: Пірруара покохав іншу. Це спричинило «клекіт муки»: «Не хочу жити! Хочу стати каменем. Отим звичайним каменем, що нічого не бачить, не відчуває. Бо тут серед оголених з листя чести дерев свище вітер чужини. А я хотіла рідної атмосфери, щоб набрати сили до нової віхоли, що є життя» (1, С. 37). Крім мук зрадженої, не покидає Неприкаяну давновідчуване: «За чимось жаль… Це так мені з найдавнішого дитинства. Прокидаюся з тим ниттям у душі, що завжди виступає, як не діє свідомість» [1, С.15]. І ще одне настирне «почуття чужості на цій планеті. Це справжнє Я дивується: що воно тут робить? Зовсім безцільно існує, бо все, що ця «я» матеріальна робить – чуже справжньому невидимому Я. І наче ще не розвіялося відчуття, що я вертаюся з якогось повного м о г о життя у стиснену безповітряну нестерпну консервацію І оце все, що роблю, – умиваюсь, чепурю себе, їм, – не я. Це – щось інше» [1, С. 25].
Від розпуки Неприкаяна піднялася високо-високо, викинулася «у безмежні простори Всесвіту», і Бог зробив її «каменем-метеоритом».
Камінь-метеорит упав на Венеру. Віднайшла його «венерянка», взяла в руки «сірий камінчик», і відразу відчула, що душа його ввійшла в неї, і вродився хлопчик – «нащось так хоче Бог». Життя «солодкого хорошуна [в очах жіноцтва]» проходить у танцях, співах та грі на флейті, в заграваннях до дівчат тощо. Цьому навчали його вчителі-знахарі.
Існували в цьому примітивному суспільстві щорічні великі учти, які закінчувалися жертвоприношенням. Їли спочатку м’ясо Дракона (в дійсності, динозавра), яке запікалося, поки відбувалося дійство «висвячення молоді у дорослі». Після цього «приходи[ла] черга й на людську жертву». Кожна дівчина давала своєму милому чашу з «веселящим напоєм», але ніхто із них не знав, що в чарі. Тільки ті, хто готував це «зело», знають, хто стане «Царем-Жертвою». Потім натовп накидається на веселого й безтямного «царя-жертву» і роздирає його на шматки – «бо кожному належиться хоч маленька часточка святої крови й м’яса» (1, С. 42). Цьогоріч став «царем-жертвою» «солодкий хорошун» (тобто Неприкаяна). Дівчина, ним зневажена, дала йому отруту таку, що «Красень Цар-Жертва і все венерянське плем’я» загинули, отруївшись, («розхапавши по шматочку свою жертву!»). «Потім кудись подівся я. Що далі – не знаю, не знаю!» (1, С. 43).
Наступним чином душа Неприкаяної вселилася в «Нашу Величність Вірус – «еліту Всесвіту». Найбільший ворог вірусу – лікарі. Вони ж бо не лише вбивають мікроби, а й шкіру деруть із пацієнтів, вкорочуючи їм віку.
Вирішили «вірусо-мікроби й антивіруси-антимікроби» зібратися на міжпланетну конференцію для вироблення тактики боротьби проти лікарів – «земних людей». Багато говорено на цій конференції, зокрема Вірус Мікробич так захопився своєю промовою, що вигукнув у нестямі на весь астероїд: «Крім мене, Бога нєт! Релігія це вияв страху малого землянина перед грізними силами природи та неспроможність опанувати стихію. А я, Ми, Наша Величність вірус Мікробович, уже опанував усе й підкорив природу своїм цілям. Релігія вже непотрібна! Бога нєт! Я, наша Величність Вірус, розкошую на мойому пасовиську-плянеті, що зветься людиною…» (1, С.49). Пристрасна промова зненацька вривається на півслові – промовець упав. Все. Серцевий напад.
Після такого «тріюмфу й самозадоволеного самолюбування» вірус самознищився, і – «стала я душею Макрокосму». Перше відчуття – «Радість у космічному масштабі». «На Землі була чужість, море-моренне було її навколо. Я від неї рятувалась в «рідність» безлюддя», у гучання мовчазної тиші. Так хотіла я радості-тепла – і не знайшла ні на Землі, ані на Венері, ані в інших місцях, куди гонили мене доля Неприкаяности» (1, С. 51). Здається, насамкінець, Неприкаяна стала Прикаяною, але ні, катаклізми, викликані силами Природи, як: повені, виверження вулкану, урагани; спровоковані діяльністю Людини; як: війни, «штучний голод і терор народовбивства» – все кололо, шпигало, ломило Неприкаяну. Вона знову в Майстерні Шістьох Днів, але Всевишній не пустив її на поріг: «Ох, ти ж ледаче насіння! Ніяк не проростеш!..В тобі ж дерево!… Бачу, ти ще не готова бути душею Всесвіту» (виділено мною). (1, С. 59).
Врешті Бог дає останній шанс нашій героїні – відправляє її в країну, де все «збудоване з дорогоцінного каміння, оці смарагдові й аметистові дороги та хідники…». Скрізь світло, усміхнені обличчя, спокій – повне сприйняття одне одного (стать тут не важлива, по суті, тут її нема). Неприкаяній так добре на цій планеті (одному із сателітів Юпітера), що «спокій і блаженство не сходять із душі» (1, С.59). «Яке щастя! Тут нема закону, що так гнітив мене на Землі, Венері і ще, де була. Отого неморального закону, що одна істота має пожирати другу, як хоче жити. Нема хижака, нема жертви. Нема так, що від одного відбирається життя, аби друге могло жити. Яке щастя! Вже не мушу їсти, щоб існувати. Все, що потрібно мені, я дістаю просто з повітря, лише дихаю. А що тіло моє вбирає безпосередньо з повітря все, що йому потрібно, то й нема потреби в насильстві, визиску праці іншого, розкоші поруч із злиднями. То це, мабуть, і є той Рай, що ось уже відколи шукаю я?» (1, С. 54) Музика звучить в унісон настрою, одяг красивий і зручний. Його легко змінити – думкою?, вібраціями? Справжній рай на одній із планет-сателітів Юпітера. Населення – «подібні на херувимів і серафимів» – доброзичливі, веселі.
Неприкаяна відвідує «клюби» різні, зокрема Асоціацію Спізнавальників (постійний потяг душі до знань!), де «вправляється в мистецтві бачити майбутнє». Здається, що ще треба душі! Але «…ідея самовдосконалення найголовніша на цій планеті. Це її прапор» (1, С.62), тому, щоб досягнути найвищих сфер, необхідно проходити ще вищі щаблі самовдосконалення. Але як це робити? «У них [у юпітерян] це якось в’яжеться. Ідея самовдосконалення – з прагненням у вищі сфери, а це прагнення – з ідеєю саможертви» (1, С.63).
І ось на якомусь етапі Неприкаяна раптом зрозуміла та відчула незбориму потребу саможертви як перехід у НЕ БУТИ, у нематерію тобто, те, про що завжди мріяла. Трапилася катастрофа і «…блаженство. Нічого не лишилося з мене, з моєї машини, ніякого сліду, все перейшло в стан нематерії. (олівцем дописала) АЛЕ Я Є. Не в маленькім Всесвіті, а в безмежній Нематерії» (1, С.66).
В епілозі повісті читач довідується про те, що всі події, всі пригоди, які траплялися з Неприкаяною, тривали всього одну хвилину.
Наскільки вдалося Докії Гуменній зреалізувати задумане, питання зовсім не риторичне. Хоча вона й образилася на Галину Журбу, в якій вбачала спочатку споріднену душу, за різко негативну оцінку твору, але все ж таки сумнів щодо художньо повного розкриття основної ідеї – ідеї самовдосконалення людини – закрався в її душу. «Ну, ще може треба обробити так два рази, щоб Журбини закиди не мали сили. Може в мене там невиразно, що справа в моральному аспекті…» – записує 24.06.1968.
Під цією ж датою Гуменна коментує лист Галини Журби: «…лайка на «Маленький Всесвіт і безмежне Я». Нічого вона не зрозуміла! Їй недоступне це, над чим завжди думаю я. Те, для чого я писала – проблеми моралі, – вона не помітила, не сприйняла. Перший розділ, суперечки з Богом, – нудний і нецікавий…І так не ввійшло в її свідомість, що всі епізоди – ланки одної цілости, що проблема пожирання «щоб жити» розглядається з багатьох позицій… З тоншої, психологічної. З примітивнішої, мотиви [красеня]: ще вульгарніше. Світ, де нема цього закону: «Жру, щоб жити». На цьому не спиняється удосконалення.
Головна тема – удосконалення. Журба не побачила» (С. 1660)]. Показовим є запис 30 грудня 1968 року: «…відпала вже й Журба. Я не маю до нею жалю, але й увірвалося щось, нема вже теплоти. Вона не оцінила МВБЯ, а висміяла та навіть не дочитала. То про що говорити з Журбою, яка моє дороге, півжиття думане, (виділене мною) їй чуже? ».
IMG_7354IMG_7355
Правки тексту Галини Журби
Про те, що цей твір – автобіографічний, не викликає сумнівів. Але найголовніше, чим він відрізняється від усіх її творів саме з боку біографізму, це те, що «автобіографія» ця – лише «духова». Неважливо, які події, образи, колізії, як вони описані, важливіше – «світовідчуття душі», «емоція душі», тобто психічний стан душі, яка через страждання очищується до стану «не бути», до стану «нематерії», до повного розчинення свідомості в безмежжі простору й часу. Про такий стан мріяла Докія Гуменна, перебуваючи тут, на Землі. Підтвердженням цього є її щоденник, а «Маленький Всесвіт і безмежне Я» – це спроба його художнього вираження в гротескній та фантастичній формах.
Коли в 1992 році Докія Гуменна передруковувала свої рукописні зошити, вона залишила «увагу» до записів, датованих 1953-м роком: «Десь у мене є недруковане «МВіБЯ», нікуди не пропонувала. При тому рукописі є лист Г. Журби, яка не зрозуміла ідеї твору». Оскільки зміст листа нам невідомий, але свої «закиди» письменниця Г.Журба залишила між рядками повісті. Вони відображають її настрій, оцінку на кшталт «Бред больной голови», «…Тікайте з цього примітивізму, вульгарщини, точок над «і» – лопатою нагорнуте в людини суть особисте, суб’єктивне і нецікаве. Слово чести. Тема достойна ширшого, глибшого, людського, а не дівацького-паробоцького» (1, с.38) І як висновок у рецензента звучить фраза «Просто мені шкода Докії Гуменної письменниці».
Вартий уваги ще один запис у щоденнику від 20.IV.1968: «(Страсна субота, узавтра Великдень). …Оце ще раз /6-й чи 7-й/ (виділено мною) передрукувала МВБЯ і не знаю, чи воно вже готове. Нема кому дати та почути голос читача. То знов поклала». Коментарі щодо настрою авторки, як кажуть, зайві. Але цей запис дає нам право стверджувати, що саме ця 7-а редакція повісті зберігається у фондах нашого музею. Оскільки первісний автограф повісті нам (поки що, можливо) невідомий, тому машинопис повісті-ґротеску, який містить правки авторки, критичні зауваження Г.Журби і ніколи не був надрукованим, можна вважати за єдине джерело тексту на сьогодні на правах автографа. І в цьому його унікальність.
Отже, розглянуту повість-гротеск «Маленький Всесвіт і безмежне Я» Докія Гуменна, як найбільш сокровенне, так і не явила світу. Саме в цьому творі, на наш погляд, вихід у трансцендентне буття є для письменниці єдиним джерелом, звідки вона черпала сили жити, працювати – БУТИ. Гортаючи сторінки повісті, розуміємо, що прочитання цієї повісті ще попереду. Ми віддаємо данину Докії Гуменній не лише письменниці, але й унікальній Особистості, яка все своє життя прагла «ПРАВДИ та ЛЮБОВИ», жодного разу не зрадивши собі…
Література:
1. Р-2621 фонди НМЛУ
2. Ф-234/3 – Ф-234/10 ВР ІЛ НАНУ
3. Пепа В. «Доля не уласкавила мене»// Вітчизна. – 2005. – № 9-10. – С. 132 – 133.
4. Сорока П. Світлий дар Евдотеї. До 100-літнього ювілею Докії Гуменної Дзвін. – 2004. – № 10. – С. 134-139.
______________________________________________________ ________________
[1] (див. Зб. Національний музей літератури України: пошуки, дослідження, перспективи 2007, № 2; 2011, № 6; 2013, № 8).
[2] Г. Журба ( 1889 (ст. ст. 29 грудня 1888) – 1979) – один із найкращих прозаїків на еміграції: «…варто ствердити, що Галина Журба є не тільки достойним представником нашої літератури по обох боках заслонини, а й … її сеньйором». Євген Маланюк.
(Валерій Шевчук упорядкував та написав вступне слово до 3-х томного видання творів, які чекають на свій вихід у світ ув одному з видавництв Києва).
[3] Д. Гуменна. „Дар Евдотеї”. – Торонто: Смолоскип, 1990. – С. 92
[4] Алдоуса Гекслі (Олдос Хакслі) (1894-1963) — англійський письменник, автор багатьох романів, учасник експерименту дії ЛСД на розширення свідомість, про що писав зокрема в есе «Рай і пекло», який став культовим текстом для інтелектуалів 60-х.
[5] Євген Онацько (1894-1979) – відомий український журналіст на еміграції, науковець, громадський діяч