[Критика]
Читаючи книги Ю. Смолича, відчуваєш, що вони створені рукою висококультурного художника Ю. Смолич володіє цілком своє¬рідною майстерністю. Сторінку, випадково вирвану з його книги, можна впізнати серед тисячі Інших сторінок.
Всі твори Ю. Смолича насичені прекрасним гумором, який то м’яко обволікає героя, що йому співчуває автор, то розгор¬тається з стрімкою викривальною силою, щоб перетворитись у нещадну сатиру і сарказм.
Кращі твори цього письменника характеризує нестрим-ний розвиток дії. Ю. Смолич завжди поспішає, ніби хоче при¬мусити читача захлинатися від вражень, але, як правило, він встигає при всій цій поспішності охопити все значуще, не про¬пустити нічого важливого. Тут до послуг письменника стає міцна і динамічна мова. Старанно відібрані слова завжди знаходять своє місце.
Часто сам письменник захоплюється швидким наростанням ситуацій. Він не любить широких описів природи, пейзажі вжи¬ває дуже рідко і то змальовує їх не як ліричний фон для психо¬логічних переживань героїв, а просто як місце тої ж таки не¬стримної дії.
Ю. Смоличу не властиві штучні красоти стилю, рясні пусто¬слів’я, довгі описи, м яких деякі письменники смакують деталі. За рідкими винятками композиція ного творів струнка, чітко окреслена.
Крізь твори Ю. Смолича проходить образ інтелігента, що виступає в різних ракурсах. В одному випадку це представник старої інтелігенції, настроєний ліберально, в другому випадку — представник буржуазної інтелігенції, в третьому — це майбутній представник робітничої інтелігенції, в четвертому—молодий ра¬дянський спеціаліст. В різних творах автор по-різному ставиться до свого основного героя.
Поруч з повноцінними образами основних дійових осіб, письменник часто накреслює більш чи менш вдалі контури ба¬гатьох другорядних персонажів, які, проте, часто залишаються контурами, а не стають живим відображенням людей.
Ю. Смолич урізноманітнює жанр своїх творів. Ми зустрічаємо в нього 1 невеличке оповідання, 1 повість, і роман. Він показує і реальну дійсність, і науково-фантастичну перспективу, що ви¬ростає з неї.
Творчий шлях, яким ішов Юрій Смолич, не був рівним. На ньому зустрічались чималі провалля, про які свідчили важкі творчі зриви.
Останнє десятиріччя (19>8—1938 рр.) було для Смолича- письменника найбільш плодотворним. За цей час він написав най-більш значні свої твори, що набагато поширили коло його чи¬тачів. За цей час він збагатився, як художник слова, цілим арсе¬налом нових зображувальних засобів, зріс Ідейно 1 змужнів як май¬стер. Він знайшов свій власний голос, своїх героїв, свої тематичні інтереси, які намагається здійснити в своїй творчості.
В даній статті ми зупиняємось на найбільш значних творах ІО. Смолича, які дають певне уявлення про особливості його творчості. Ми маємо на увазі повісті „Господарство доктора Гальванеску», „Що було потім» та „Ще одна прекрасна ката¬строфа», що складають науково-фантастичну трилогію „Прекрасні катастрофи», повість „Дитинство» та романи „Наші тайни» і „Вісім¬надцятилітні», які, на нашу думку, теж складають трилогію ху¬дожньо-історичного типу, 1, врешті, книгу „Сорок вісім годин»— невдалу спробу відбити сучасну дійсність.
Трилогія „Прекрасні катастрофи» репрезентує Ю. Смолича як автора творів фантастичного жанру.
Повісті, що складають цю трилогію, не являють собою єдину спробу письменника працювати в згаданому жанрі. Але в Інших випадках подібні спроби були менш вдалі. Тимто право судити про майстерність, якою володіє Ю. Смолич в галузі наукової фантастики, дає якість саме „Прекрасних катастроф».
Радянська література має зразки фантастичних творів, які становили собою не містичну писанину, не „мечтьі, расслабляю- щие человека — мечти, рождающиеся во время праздности и бес- силия» (Писарев—„Промахи незрелой мисли»), а були реалістич¬ними полотнами, побудованими на правильних уявленнях про закономірності сучасності і які були покликані стимулювати ініціативність і творчу думку читачів. Але не тільки радянські письменники — О. Толстой, Біляєв та інші — були попередниками автора „Прекрасних катастроф». Багато чому міг він повчитися і в світової літератури, яка, зокрема, знає такі Імена, як Уелс.
Так якою ж новизною відзначаються „Прекрасні катастрофи»?
На цс питання важко відповісти одразу. Зрозуміло, ми не підводимо під визначення „художня новизна» звичайну оригіналь-ність теми і сюжету, що є обов’язковою для кожного твору. В чому ж тоді шукати необхідну свіжість — у галузі форми, в ідеї, вкладеній в ні три повісті?
Форма, якою володіє Ю. Смолич, як ми вже говорили вище, дійсно цілком своєрідна. Навіть,— скажемо більше,— самобутня. Але справа, звісно, не тільки в цьому. Ідея трилогії — прогресив¬ність радянської науки і реакційність науки буржуазної — вже неодноразово розроблялась, з різною докладністю, в окремих творах цього жанру...
Новизну Ю. Смолич шукав, очевидно, в самій постановці цієї Ідеї, точніше — в широті її постановки. Він прагнув одночасно висвітлити три широких проблеми: поперше, показати, яким цілям служить наука в руках вчених з фашистським світоглядом; по- друге, на яку долю засуджені кращі прогресивні розуми науки в умовах капіталістичного ладу, і, нарешті, потрете, на яку мо¬гутню зброю прогресу перетворилась наука в нашій країні.
Кожна з повістей трилогії присвячена, в основному, розробці однієї з цих проблем.
Румунський доктор Гальванеску — герой першої повісті (рік написання 1928)— винайшов жахливого рббота. Він знайшов спосіб перетворювати повноцінну людину на механічного двигуна. Ви- точуючй з тіла кров і наповнюючи спорожнілі сосуди рідиною, що проводить електричний струм і зберігає тканини від розпаду, цей вчений вбивця добував рабів для свого господарства. Він керував своїми жертвами за допомогою радіо і своєю „науковою* метою та життєвим лозунгом проголосив підкорення всієї тру¬дящої частини людства своєму „кишеньковому* радіо-телеграфу. Молодий радянський вчений—комсомолка Сахно дізналася про тайну Гальванеску І перемогла його.
Плоди буйної фантазії, що виростають на грунті цього сюжету і втілюються в гранично наочні уявлення, приковують увагу читача до книги і примушують його захоплено прочитувати її від початку до кінця. А у фантастичному сяйві пригод, у напруже¬ному розвитку інтриги вимальовується реальна, по суті, постать буржуазного „медика» й „агронома», яку сьогодні ми сприймаємо як прообраз гітлерівських інквізиторів.
Просто І чітко, без випнутої тенденційності, показує автор ідеологію Гальванеску, на диво близьку до способу мислення сьогоднішніх фашистських „вчених».
Для Гальванеску Ідеал людини — дикун. Але навіть поворот до дикунства, до первісного людського життя не є кінцевою метою нього Ідейного служителя реакції. Він ненавидить взагалі все людське. Він був би найбільш щасливим, якби міг „спростити людський організм, довівши його простоту до простоти, коли не землі, то бодай організму рослини» („Прекрасні катастрофи», стор. 39). Тепер, в час Існування „Третьої імперії”, ми сприймаємо ці рядки як останнє слово фашистської „науки», 1 зокрема фашистської медицини, що віддає себе на служіння смерті, а не життю людському.
Найулюбленішою філософією Гальванеску є підхоплена фа¬шистами „теорія перенаселення», а його погляди на інтелект об’єктивно тотожні з поглядами фашистів, які на плацах, в ка¬зармах І в концтаборах намагаються перетворити молоду людину в позбавленого розуму і живої крові солдата. Гальвансску обу¬рюється: „Людина має нахил мислити 1 відчувати. Жалюгідні властивості!... Ще — людина хоче їсти 1 їсть занадто багато (як це нагадує гітлерівське гасло: „Гармати замість масла 1 м’яса*— А. Б , М. Л ) .. А скіл» ки лиха виникає на основі них дурних і зай¬вих властивостей! Заколоти, заворушення, революції.» (стор 102).
Так виглядає доктор Гальванеску.
Позитивний персонаж Сахно покликаний у цій повісті до того,, щоб знешкоджувати ДУМКИ Гальванеску, допомагати читачеві викривати їхню суть. Але з вини автора Сахно з цим завданням справляється не завжди, І в окремих випадках висновки про ворожість тих чи Інших думок Гальванеску читач повинен робити сам. Ю. Смолич вважав, очевидно, що створивши образ людини, яка викликає величезне недовір’я, він тим самим викличе вну¬трішнє недовір’я і критичне ставлення до всього, що говорить ця людина. Проте, справжній художник ніколи не покладається на саму здогадливість читача. І в тому, що Ю. Смолич залишає тиради Гальванеску без спростовання — велика Ідеолоіічна І ху¬дожня хиба твору хиба, яку Ю. Смолич зрозумів тільки пізніше. Лише в повісті .Що було потім*, у монологах Сахно, автор ви¬криває всю мерзенність ідеології цього „вченою*. 1 робить це так, що злочинна, жахлива постать Гальванеску виростає в уяві читача в страшний привид капіталізму, в зліпок всіх його хижа¬цьких властивостей. Ю. Смолич прямо порівнює окремі теорії доктора бандита з практикою „апостола капіталістичної Індустрії* фабриканта Форда.
Доктор Гальванеску — запеклий ворог радянською ладу, во¬рог, який бореться з робітничим класом усіма можливими засо¬бами. Автор підкреслює той факт, що Гальванеску користується цілковитим невтручанням в його брудні справи, навіть більше — сприянням з боку буржуазного уряду. Йому дають „спокійно працювати» і терпляче чекають, „поки шановний доктор скінчить свої досліди 1 подарує їх* суспільству. Поряд з білоемігрантами за матеріал для дослідів Гальванеску правлять засуджені на страту карні злочинці, яких йому дарує уряд.
Зовсім інакше показано ставлення правлячих класів у капі-талістичному суспільстві до вченого Нен-Сагора, якого автор малює в повісті „Ще одна прекрасна катастрофа» (1930 р.) пере¬довим представником науки.
Нен Саюр присвятив усе своє життя вивченню сонячного спектру 1 впливу різних сонячних променів на організм людини. Він зростив покоління людей з багатирською будовою тіла і високорозвиненою розумовою діяльністю. У творі змальовано, як його висміює і вигонить буржуазна наука, буржуазне суспільство за те, що він насмілився зазирнути вперед, за те, що він побачив, які чудові передумови для розвитку культури створено в СРСР.
Професор Нен-Саюр не комуніст. Він дещо нагадує добре відомий радянському читачеві й глядачеві образ професора Мам-
лока. В „Прекрасних катастрофах- він виділяється серед інших образів тим, що не є статичним, а показаний у процесі свого ідейного розвитку. Тут автор вперше стає на правильний шлях, який далі привів його до успіху „Дитинства», „Наших тайн» і „Вісімнадцятилітніх». Але про це мова йтиме далі.
.Оздоровлення! От чого треба людству, оздоровте ЛЮДСТВО І, можливо, ис треба буде ніяких революцій, щоб поліпшити його побут. Дайте людині нову гігієну, нову медицину, нову людину, і цій людині не будуть ВІДОМІ ганебні властивості сучасної, викривленої, кретизованої людини... Ви — робіть, що знаєте. Мені —дайте робити моє діло, воно не буде гірше од вашого*.
З такими думками ми застаємо Нен Сагора на початку по-вісті (стор, 325). Але самі події поступово переконують його в помилковості цих поглядів, і Нен-Сагор відверто проголошує у вічі своїм катам:
.Сучасна медицина реакційна, сер. Але ви, сер, помиляєтесь, коли гово-рите, що я один серед медиків здіймаю голос за потребу запровадити таку (соціалістичну —А. Б., М. Л.) систему ладу для реальності Інших медичних заходів. € на світі країна, де, як я нещодавно довідався, думають так само. Там також соціальну профілактику вважають за основу медицини. І можна передбачати буйний розквіт медицини в цій країні і бачити тільки там змогу для здійснення Ідеї оіооздоровлсннн людства, бо той лад, який ви¬магає медицина, там запроваджується на основі, як довідався п нещодавно, навіть І не иаукооо-меличних висновків, а нолітико-екоиомічних і соці¬альних*.
Таким стає Нен-Сагор, хоч і продовжує вважати себе „про-фаном» в економічних і соціальних питаннях.
Свободолюбство, відданість справі прогресу, чесне, безкорисне служіння людству, любов до своєї справи — ось ті риси, якими наділяє 10. Смолич образ професора Нен-Сагора. Вони викли¬кають симпатії читача до цього героя, а показ його трагічної долі, причиною якої є капіталістичний устрій, посилює нашу ненависть до буржуазії.
На жаль, не все в повісті Ю. Смолич продумав так старанно, як образ основного героя, 1 тому в ній є моменти, неправдопо-дібність яких не виправдовується ні необхідністю, викликаною задумом, ні особливостями фантастичного жанру.
Так, наприклад, дивує той факт, що в повісті показано, ніби на території колоніальної Індії існує острівок комуністичного ладу, заснований не революційним шляхом, а просто випадком, і існує без будьяких засобів оборони протягом багатьох років; тільки наприкінці твору цю „країну- розгромлює імперіалістичне вій¬сько. В той же час про справжню національно-визвольну боротьбу, класову боротьбу трудящих Індії ми дізнаємось дуже мало, лише з натяків автора та з розмов дійових осіб.
Консервативність англійського наукового світу змальована за Конан-Дойлем (див. „Втрачений світ- Конан Дойля) у пере-більшено карикатурних тонах. І тому читач реагує на неї просто з усмішкою, а не з обуренням, як це повинно було б бути.
Замість глибокого показу окремих представників класу бур¬жуазії, Ю. Смолич також часто обмежується звичайним шаржем. Ось діалог при зустрічі сера Овена Прайса з .губернатором Бомбея- сером Грегором Пумвіком:
Як жиоеш, малятко?
— Як тобі порипується, песиголовцю?
Ти з острову, старий тюхтію?
— До тебе, стара шкапа!
— Стріляти чорних куріпок на старості літ?
— До старості людина вдосконалюється, йолопе!»
Після такого обміну компліментами, .губернатор Бомбея» з великим здивованням дізнається, що в підлеглих йому землях вже великий час триває загальний страйк. Виявляється, що сер Грегор Пумвік „три дні дуже інтенсивно готувався до осіннього матчу з регбі 1 не мав часу на політичні справи*. В такому ж освітленні постають перед нами неї інші англіймі в цій повісті.
Навряд чи треба доводити, що один з обов’язків радянського письменника полягає у викритті хижацтва 1 тиранії сучасних капіталістів. Навряд чи треба доводити, що підміна справжньої критики беззубою сатирою справляє враження штучності, що не¬дооцінка сили ворога для письменника, який хоче бути бійцем, так само неприступима, як 1 для кожного бійця.
Різні герої „Ще одно! прекрасної катастрофи», так само, як і „Господарства доктора Гальванеску*, з різними почуттями звер¬таються до нашої батьківщини, по-різному відгукуються, зокрема, на розвиток нашої радянської науки.
В третій повісті трилогії „Що було потім» (1933 р.) дія від¬бувається безпосередньо в СРСР.
Твір „Що було потім» свідчить про дальше зміцнення май¬стерності Ю. Смолича в галузі наукової фантастики. Це дово¬дить навіть уміння автора сполучати науковий і фантастичний матеріали в більш правильних пропорціях.
Фантастика письменника є найбільш правдоподібною тоді, коли вона викликає в нас асоціації з фактами, добре відомими нам з реальної дійсності. А в повісті „Що було потім» автор, старанно вивчивши новітні досягнення радянської медицини, по¬казав її цілком реальні перспективи. Разом з тим він побудував цю повість так, що перевага наукового елементу в ній над еле¬ментом фантастичним не розхолоджує читача, а, навпаки, збіль¬шує його цікавість. Ми з величезним інтересом, разом з геро¬ями повісті, відвідуємо радянські медичні установи найближчого майбутнього і пересвідчуємось у бурхливому розвитку радян¬ської передової науки. Шкода лише, що письменник обмежився показом перспектив лікувальної медицини, залишивши недове- деною до кінця розробку питання соціальної профілактики, по¬рушеного в „Ще одній прекрасній катастрофі». Правда, з три¬логії напрошується висновок, що кращі мрії Нен-Сагора роз¬квітнуть на живущому грунті соціалістичної економіки. Але цього, на жаль, не показано.
Повість „Що було потім” відзначається тим, що в ній виве¬дені повноцінні життєві персонажі.
Чудовий, привабливий образ професора Трембовського гли¬боко врізається в пам'ять. Це старий Інтелігент, багато в чому подібний до Нен-Сагора. Він також від аполітичності прийшов до революційного світогляду. Але Трембовський іде далі, щоб стати справжнім безпартійним більшовиком В ньому ми пізна¬ємо радянського вченого, закоханого в свою справу, старого та¬лановитого вченого, творча думка якого знайшла в умовах соціалі-стичного ладу необмежений простір для свою широкою польоту.
Всім своїм відданим служінням трудящим і людяності, а не визискувачам і варварству, професор Трембовський протистав¬ляється докторові Гальванеску, з яким ми змову зустрічаємося в повісті „Що було потім”.
Навіть особиста вдача привітного й товариського радянського професора Трембовського сприймається як чудовий контраст, „бо був з доктора Гальванеску анахорет і відлюдок. Він жив самітно, не любив товариства, ні з ким із сусідів не знався, з науковим світом зв’язків не тримав, а звичайних, невідомих йому людей і близько не підпускав до своїх володінь» (стор. 167).
У творі про майбутнє радянської медицини автор не міг об¬минути питання вирощування кадрів молодих спеціалістів. Це питання розв’язується через показ образів Думбадзе і Колом!йця — представників молодої радянської інтелі*еннії. Вони поєдну¬ють в собі відданість нашій батьківщині з невгамовною жадо¬бою знань
В загальних суперечках Думбадзе і Коломійця окреслюються принципи нашої медичної науки.
Дивно, що поруч з такими повнокровними персонажами в творі виступає абсолютно нежиттєвий образ. Ми маємо на увазі образ комсомольського працівника Петрової, яка показана до¬сить таки безглуздою в своїх вчинках дівчиною.
Ще зауваження про один значний недолік твору. В повісті говориться про великий інтерес радянських промисловців до ви¬находу доктора Гальванеску. „їхня цікавість. їхня професійна, творча цікавість була запалена до крайніх меж». (Розрядка на¬ша— А. В., М. Л.) В чому ж причина такої зацікавленості? Яке значення для творчої роботи міг мати цей „винахід»? Як могли наші лікарі обернути його на користь трудящому людству? Ці питання залишаються відкритими. Більше тою, тайна Гальва¬неску—склад його рідини, яка крім усіх інших якостей, пра¬вила за чудове добриво — вмирає разом із ним. Не розі адуюті. її ні старі медики, ні талановитий, ініціативний І енергійний агро¬ном, яким показана комсомолка Сахно.
Хоч трилогія дещо знецінюється явними недоліками, проте, вона залишається значним вкл.ідом у радянську науково-фан¬тастичну белетристику. Ця книга пробуджує у молоді інтерес
до науки, активізує творчу думку читача. Вона викриває спра¬вжню суть буржуазної „цивілізації*, П актуальність особливо збільшується в наші дні, коли на Заході підносить голову фа¬шизм— цей запекліший ворог культури.
Цн книга викликає гордість радянського патріота за ті вели¬чезні можливості, які створені в країні Рад для розвитку науко¬вої думки, зате тепле піклування, яким оточений у нас кожний громадянин. Книга учить нас любити нашу прекрасну батьків¬щину, яка відкрила найширші горизонти для процвітання найпере- довішої в світі науки.
Одночасно з продовженням і закінченням роботи над трило¬гією „Прекрасні катастрофи», ІО. Смолич пише книгу „Сорок вісім годин**. Але, якщо в трилогії авторові вдалося показати майбутнє нашої науки, якщо в дальшій своїй творчості („Наші тайни», „Дитинство», „Вісімнадцятилітні») він відобразив події минулого, то відтворення сучасної дійсності письменникові, ска¬жемо прямо, не вдалося.
Трилогія „Прекрасні катастрофи» є зразок чіткого сюжетного твору з експресивним розвитком дії, драматичним напруженням. В „Прекрасних катастрофах* Ю. Смолич використовував Інтригу в міру, тому цей твір не вийшов ні примітивним по своїй об¬разній системі, як це буває при надмірному захопленні інтри-гою, ні кволим та статичним, як це буває при недооцінці ролі інтриги.
«Літературна критика» №2/1938