У вісімдесятих роках Олесь Бердник, який товаришував з Тименком, опікувався ним, подав добірку його поезій до журналу «Україна».
Посилаю домовлене.
Про матір Гриця узнаю, повідомлю.
Одужуй скоріше.
Вітай своїх.
Загасла ще одна неповторна своєрідна зоря на грозовому небосхилі сучасної української поезії, не встигнувши сягнути свого епогею, молодий український поет Григорій Тименко.
Народився він у багатодітної вдови на Київщині в селі Проців у 1944 році. Батько не повернувся з фронту. І дітям самітньої селянської вдови кожен крок у життя давався крізь терпкі полини, які так рясно засіялись на землі українській. Хлопець навчався в школі, а потім у Київському художньому поліграфічному технікумі. Згодом вступив до Київського університету, але невдовзі змушений був піти з нього. Працював у поліграфічному виробництві, де мав виробничу травму і через те звільнився з роботи.
З 1964 р. подекуди друкується в молодіжній періодиці. Деякий час працює у видавництві Академії наук України «Наукова думка» технічним редактором. Та недовго. В 1966 р. з роботи звільнений. Потім недовгий час працює технічним ре-
166
дактором у видавництві «Радянська школа», але знову фатальний збіг долі і з роботи треба піти... Навесні 1968 р. у поета відібрано кімнату, де він жив. Він лишається просто неба, без роботи і без притулку. Але висока людська гідність і зневага до життєвих прикростей не дозволили йому пожалітись навіть близьким друзям. Навпаки, в колі товаришів від нього випромінюється могутня життєствердність і висока натхненність нічим необмеженої душі. Ніхто навіть не помітив, яких тяжких прикростей завдало йому життя.
Помітили лише тоді, коли він раптово зник із суспільства найтаємничішим способом. Так, що навіть ні близькі, ні рідні не могли нічого пояснити. Трапилося це в листопаді 1968 року.
І ось уже два роки скоро мине, як людина з невідомих причин втрачена для суспільства, а доля її не хвилює упорядників громадської доброчесності. А перед його друзями замість полум’яних очей постає німотний знак запитання і гострий щем за тим щедрим теплом, яким зігрівала багатьох його навдивовиж оригінальна гнівно-сумовита поезія.
Р.5. У 1967 р. поет подав добірку віршів у видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», але друкування книжки було відхилено.
167
Синє листя грядущого дня..
Незабутній Гриць Тименко. Метеором пронизав його дух небосхил шестидесятих років, проте запам’ятався багатьом. Чому так? Адже написане ним складає ледь-ледь невелику збірку поезій...
Річ у тім, що його життя було тотожне написаному, продуманому, вистражданому. Він приваблював не лише зовнішньою красою (тип Врубе-лівського Демона), а й монолітністю духу, щирістю серця, безстрашністю пошуку.
Що ж він шукав?
Казковий бік Світу, його легендарне Джерело. Його щоденно вимучувала недовершеність, недосконалість життя (і буття взагалі), він палко вірив, що за примарною метушнею розтерзаного буденного світу втаємничено правдиву сутність існуючого, але треба здійснити мужній і безстрашний вибір, щоби сягнути тої Казки, щоби стати її співучасником. Такий вибір, як у багатьох казках світу, де герой читає напис на Камені Перехрестя: «підеш ліворуч — коня втратиш, підеш праворуч — сам пропадеш, рушиш прямо — з конем загинеш...»
Він обрав прямий шлях, як і належить лицареві у прадавніх сказаннях. Тяжіння до обрисів прийдешнього і біль від абсурду сучасності розірвали його.
— Мені болить, — такий був постійний рефрен його настрою.
Боліли Грицеві лихоліття рідних людей, народу. Боліла біда живої природи, на яку звідусіль за-
168
ступали технологічні рептилії, засмічуючи води, повітря, небо, здіймаючи над чарівним світом квітів і трав хижу лапу руйнатора і насильника. Він не бачив якогось реального виходу з круговерті страждань та мілітарного безумства, а сподівався лише на глибинну мудрість Природи, в надрах якої вже десь рухаються «каравани, що з віків прийдуть і Землю мудрістю осудять...»
Я запам’ятав його ще при зустрічі в шістдесят другому році, тоді в Ірпінському будинку творчості збирали семінар молодих поетів та прозаїків. Який він був радісний, окрилений, натхненний! Згадується його тодішнє поетичне кредо: Протуберанцями бавилось небо І вирувала Земля...
— Так треба, так треба, так треба! -Душа карбувала моя.
Інакше й не може бути:
Руху, руху більш,
Щоб вічно в проребрені груди Бився розпатланий вірші Уже в цьому розхристаному вірші відчувалася небуденна динаміка і космічне мислення. Проте це були перші кроки юного серця, і його полум’яний оптимізм неминуче мав гримнутись грудьми об мури суворої дійсності. Певна річ, так і сталося. Який же був результат такого зіткнення?
Довго йду, скоріш не йду, а віюсь...
Віюсь вітром і водою ллюсь,
І на Землю вічності жаліюсь,
І на Землю стомлено молюсь...
Минуло тільки п’ять-шість років. І отака метаморфоза! «Довго йду!» Скільки ж віків прокотилося в душі поета за ці кілька літ? З якому часі
169
жила його душа, які виміри прикладала до подій сьогодення?
Звичайно, міщанин може зневажливо відмахнутися від поетового болю й плачу: що важить терзання якоїсь розчарованої душі, коли світ потрясається громами повстань, війн та невпинного насилля різномастих тиранів?!
Але такий вимір неприйнятний для душ, подібних до Гриця. Вони приходять в цей вік або з принципово іншого світу, або з нашого гармонійного майбуття. Вони ніби провісники прийдешньої Ери Любові й Радості. Такі люди — не бійці, вони прилетіли з краю, де вже відсутня ворожнеча і ненависть, де не лише люди живуть «в сім’ї вольній, новій», а й уся Природа згармонізована в дивоглядному вінку єдності, пісенності, милозвучності. Ось чому навіть зелений колір трав, дерев і мохів поетові здається загрубим, негармонійним, він вважав його «мережкою минулого дня»... М’яко ляже на мох зеленавий,
На мережку минулого дня
Сине листя води, сине листя конвалій,
Сине листя майбутнього дня.
Сині барви у нього асоціюються з ніжністю, любов’ю, духовністю. Це — подих прийдешності, де відсутнє насилля і наруга над життям, над розумом, над серцем.
У тривожний твій сон — у багаття вітрів Прилетить птиця, жаром помічена,
Із твойого життя — із долини троянд Зникне пісня ніким не помічена...
Поет помилився. Сучасники «помітили» його пісню, бо вона наснажена глибокою правдою спів-
170
чуття, любові й щирості. На Сході кажуть: «Одна крапля не творить грози, проте вона віщує грозу».
Синя мрія Поета віщує близьку грозу оновлення світу, після якої прийдуть «каравани» скарбів духу народного, котрі «Землю мудрістю осудять». Одним із таких скарбів є болісна пісня Гриця Ти-менка, яку він проспівав сучасникам ув екстазі співстраждання й любові, мріючи про те, щоби наблизилась пора, коли «в розкішній грі неполо-нених явищ спадала снами й казками земля...»
Він палко вірив, що
...прийде колись на Землю цю відрада,
Проміжки марень виповнивши змістом.
І попливуть понад пустелі хмари...
І попливе понад землею пісня...
Олесь БЕРДНИК
171
Дорогий Друже!
Посилаю ще сторіночку до спогаду про Гриця. Одразу після першої сторінки можна ввести ось це. Дивися сам, як скомпонувати.
Як Твоє здоров'я? Чи вже нормально ходиш? Вітаю Марту, Оленку, близьких!
Всіх гараздів Тобі!
Обнімаю!
З пошаною Твій Друг Олесь.
10 вересня 1988 р.
Він народився в 1944 році в селі Проців Бориспільського району. Батько, який після визволення України від окупантів, пішов до діючої армії, не повернувся з війни. Самотня мати народила «мізинчика», останнього сина, в передостанній рік світової руїни. Гриць ще в перші роки свого свідомого життя був неподібний до двох старших синів — Олексія та Миколи: ті виростали хлопцями хазяйновитими, ретельними господарями, раціонально мислячими, а він — «не від світу цього». Пропадав у чагарях, на луках, міг цілими годинами спостерігати політ птахів, хмаринок, бесідував з квітами, деревами, або навіть сам із собою. Над ним кепкували, насміхалися, проте він не звертав уваги на такі кпини. Навіть пізніше, коли я познайомився з ним, мене вразила Грицева здатність повністю ігнорувати людський поговір, людські смаки.
Самодостатність — було його кредо. Доки людина самопрограмується навіть наймудрішими
172
стереотипами, але взятими для вжитку у когось збоку, — вона у в’язниці духу. Краще гранична убогість — але незалежність розуму й серця.
Закінчивши поліграфічне училище, він пішов працювати в одну з Київських друкарень. Там сталася аварія, йому пошкодило руку. Машина розтрощила пальці, травмувала душу. Пізніше йому часто снилася ця машина, вона жахала його, ототожнюючи з собою весь видимий Всесвіт.
Ми — в надрах безжальної машини, — часто казав він.
Вихід, вихід, вихід! — волало його серце. Гриць кидався в пошуках такого «виходу» до різних філософських концепцій (йогічних, містичних, позитивних, негативних, екзистенційних, прагматичних), просте відчував, що там всього навсього «великих Слів велика сила»! І знемагав під тиском тривіальних стосунків — інтимних та соціальних, і мовчазно квилив під зорями, звертаючись у глибини часів та просторів:
— Браття, де ви? Де ви, друзі? Чому мовчите?
Єдиною втіхою була любов старшої сестри. Вона розуміла його, жаліла, допомагала. Раптова смерть сестри була передостаннім ударом. Наступним ударом — і, може, останнім — виявилася смерть близького товариша Олекси Булиги — молодого ученого і поета. Цій події присвячено вірш «Смерть метелика».
Всього кілька років свідомого, творчого життя, але скільки вмістилося в ті роки?!
Олесь БЕРДНИК
173
"Грицю! Будьте ласкаві, перешліть мені книгу. Дуже потрібна. Вдруге прошу. Будьте щасливі. Олесь. 14.08. 1968"
Олесь Бердник
с. 8
Григорій Тименко НА ВУЛИЦІ МЕРТВОГО СОНЦЯ
ТРЕТЄ ТИСЯЧОЛІТТЯ: УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ
Григорій ТИМЕНКО
НА ВУЛИЦІ МЕРТВОГО СОНЦЯ
то же: Дзюба Іван. Апокаліпсис Григорія Тименка. – ж. «Сучасність», 1997, № 2. (О. Бердник про Г. Тименка)
то же: начиная со стр.643 по книге
Іван Дзюба "З криниці літ. Том 1"
http://chtyvo.org.ua/authors/Dziuba_Ivan/...
***
Гриць Тименко, поет-шестидесятник. На жаль, лишився невідомим для більшості читачів, тоді, в 60-х, не друкувався, зараз вийшло буквально кілька віршів у антологіях. Зник за невідомих обставин, є кілька версій, від убивства до самогубства... оскільки був дуже молодим (якщо не помиляюся, йому було 25-26 років), а ще й не дуже товариським, то й слід за ним лишився вельми слабкий... З батьком вони були дуже близькими друзями, Гриць вважав його навіть деякою мірою своїм учителем — в духовно-життєвому сенсі, не в літературному, як поет, Тименко на голову вищий від Бердника Фактично батько був чи не останнім, хто бачив його живим...
Поет-шестидесятник, який, на жаль, лишився маловідомим для читачів. Зник за невідомих обставин у 1968-му році.
На фото: Гриць Тименко з Олесем Бердником. Вони з батьком були близькими друзями. І завдяки цьому в нашому архіві зберегася повна збірка поезій цього талановитого і вродливого хлопця. Сподіваюся, колись ці вірші ще вийдуть друком і знайдуть свого читача...
(Громовиця Бердник)
Україна" №31/1988 (липень)
***
#ЧИСТА КРИНИЦЯ #
Незабутній Гриць Тименко (1945— 1968). Метеором пронизав його дух небосхил шістдесятих років, проте запам’ятався багатьом. Чому так? Адже те, що написав він, складає ледь-ледь невелику збірку поезій...
Річ у тім, що його життя було тотожне написаному, продуманому, вистражданому. Він вабив не лише зовнішньою красою (тип врубелівського Демона), а й монолітністю духу, щирістю серця, безстрашністю пошуку.
Що ж він шукав?
Казковий бік Світу, його легендарне Джерело. Його щоденно вимучувала недовершеність, недосконалість життя (і буття взагалі), він палко вірив, що за примарною метушнею розтерзаного буденного втаємничено правдиву сутність світу, але треба здійснити мужній і безстрашний вибір, щоб сягнути тої Казки, щоб стати її співучасником. Такий вибір, як у багатьох казках, де герой читає напис на Камені Перехрестя: «Підеш ліворуч — коня втратиш, підеш праворуч — сам пропадеш, рушиш прямо — з конем загинеш...»
Він вибрав прямий шлях, як і належить лицареві у прадавніх сказаннях. Тяжіння до обрисів прийдешнього й біль від абсурду сучасності розривали його.
— Мені болить,— такий був постійний рефрен його настрою.
Боліли Грицеві лихоліття рідних людей, народу. Боліла біда живої природи, на яку звідусіль наступали технологічні рептилії, засмічуючи води, повітря, небо, здіймаючи над чарівним світом квітів і трав хижу лапу руйнатора. Він не бачив якогось реального виходу з круговерті страждань та мілітарного безумства, а сподівався лише на глибинну мудрість Природи, в надрах якої вже десь рухаються «каравани, що з віків прийдуть і Землю мудрістю осудять...»
Я запам’ятав його із зустрічі в шістдесят другому році, тоді в ірпінському Будинку творчості збирали семінар молодих поетів та прозаїків. Який він був радісний, окрилений, натхненний! Згадується його тодішнє поетичне кредо: Протуберанцями бавилось небо І вирувала Земля...
— Так треба, так треба, так треба! — Душа карбувала моя.
Інакше й не може бути:
Руху, руху більш,
Щоб вічно в проребрені груди Бився розпатланий вірш!
Уже в цьому розхристаному вірші відчувалася небуденна динаміка й космічне мислення. Проте це були перші кроки юного таланту, і його полум’яний оптимізм неминуче мав гримнутись грудьми об мури суворої дійсності. Певна річ, так і сталося. Який же був результат такого зіткнення?
Довго йду, скоріш не йду, а віюсь... Віюсь вітром і водою ллюсь,
І на Землю вічності жаліюсь,
І на землю стомлено молюсь...
Минуло тільки п’ять-шість років. І отака метаморфоза! «Довго йду!» Скільки ж віків прокотилося в душі поета за ці кілька літ? В якому часі жила його душа, які виміри прикладала до подій сьогодення?
Звичайно, міщанин може зневажливо відмахнутися від поетового болю й плачу: що важать муки якоїсь розчарованої душі, коли світ потрясають громи повстань, війн та невпинного насильства різномастих тиранів?!
Але такий вимір неприйнятний до душ, подібних до Гриця. Вони приходять у цей вік або з принципово іншого світу, або з нашого гармонійного майбуття. Вони ніби провісники прийдешньої Ери Любові й Радості. Такі люди — не бійці, вони прилетіли з такого краю, де вже нема ворожнечі й ненависті, де не лише люди живуть «в сім’ї вольній, новій», а й вся Природа згармонізована в дивоглядному вінку єдності, пісенності, милозвучності. Ось чому навіть зелений колір трав, дерев і мохів здається поетові загрубий, негармонійний.
М’яко ляже на мох зеленавий — На мережку минулого дня —
Синє листя води, синє листя
конвалій,
Синє листя майбутнього дня.
Сині барви у нього асоціюються з ніжністю, любов’ю, духовністю. Це — подих прийдешності, без насильства й наруги над життям, над розумом, над серцем.
У тривожний твій сон — у багаття
вітрів
Прилетить птиця, жаром помічена,
Із твойого життя — із долини троянд Зникне пісня, ніким не помічена...
Поет помилився. Сучасники «помітили» його пісню, бо вона наснажена глибокою правдою співчуття, любові й щирості. На Сході кажуть: «Одна крапля не творить грози, проте вона віщує грозу».
Синя мрія Поета віщує близьку грозу оновлення світу, після якої прийдуть «каравани» скарбів духу народного, котрі «Землю мудрістю осудять». Один з таких скарбів — болісна пісня Гриця Тименка, яку він проспівав сучасникам в пориві жалісливості й любові, мріючи про те, щоб наблизилась пора, коли «в розкішній грі неполонених явищ спадала снами й казками земля...»
Він палко вірив, що ...прийде колись на Землю цю
відрада,
Проміжки марень виповнивши змістом. І попливуть понад пустелі хмари...
І попливе понад землею пісня...
Незабутній Гриць Тименко. Втрата (одного дня поет вийшов з дому й не повернувся), яку забути не можна. Біль, що не минається.
Олесь БЕРДНИК
13
ЧИСТА КРИНИЦЯ
Гриць ТИМЕНКО
МОРСЬКИЙ ЕТЮД
Розпливається знак водяний на безмежжі паперу — згадка в мозку гуде, як сталевий пропелер.
— Блисни, море, в очах бурунами хвиль!
Гнів віків не прочах, нахромившись на штиль.
...Тихо морем бреду — прислухаюсь до мови дельфінів...
Бірюзою води прохолода полоще мене...
Там, де моря овал з небосхилом узявся за руки, сейнер міряє дно, блискотінням своїм
зацікавивши риб...
Скалки сонця пливуть на бурунчастім дні, лічать хвилі без думки на успіх...
Шепіт моря, як сон, шепіт моря, як гнів, шепіт моря, як усміх медузи...
Розбивається він об ті скелі прибою — кістяки мезозаврських риб,
що росли навмання і служили жандармами моря, і тепер ще живуть в сірих склепах століть...
Тихо морем бреду, вперто міряю дно — чайка крила полоще у чубі...
— Море, море, як сон, море, море, як гнів, море, море, як усміх медузи.
ЕЛЕГІЯ
Тихий сад’у густому тумані Білу пісню випещує в гіллі...
У долині троянд, у долині зітхань
Пісні простору досить для пісні.
Сад мовчить. Синє листя води Обтрусивши, лягає спати...
У долині троянд, у долині зітхань,
У долині любистку і м'яти.
М’яко ляже на мох зеленавий —
На мережку минулого дня —
Синє листя води, синє листя конвалій,
Синє листя майбутнього дня.
— Тихий сад, тихий сад — синє листя води У одежі холодних туманів,
Біла пісня твоя у долині троянд —
Біла пісня палкого кохання.
У тривожний твій сон — у багаття вітрів Прилетить птиця, жаром помічена,
І з твойого життя — із долини троянд Зникне пісня, ніким не помічена.
Сад мовчить. Синє листя води Обтрусивши, лягає спати...
У долині троянд, у долині зітхань,
У долині любистку і м’яти.
ПРОЗОРИЙ ЕТЮД
Упав на хвилю
холодний клапоть зимового неба.
Упав і зник.
Немає бризок.
Лиш тінь крила
прошурхотіла лезом і пропала...
...Яка красива смерть! —
Самотність і глибини...
Людина плакала... тримаючись за хвилю, сміялись сльози з глибини і неба, і слався дим сталевими клубками, і дим тікав від твердості води.
Людина плакала... і зломлене весло, як зверхність моря, плавало на хвилі.
Мовчить земля, мовчать її сади; тіні хмар роблять її схожою на гієну.
Як довго ти жив на ній і як швидко помер!
Чи будуть знову сніги, чи тіні хмар ще будуть?
Буде мати сидіти на призьбі і підставляти сонцю тіло старече, і пустотлива кицька лоскотатиме їй висохлі ноги. Мовчить земля, бо що й робити має?
Кораблі втоми везуть її плащаницю в пошуках цілувальників.
Так тихо навколо,
жоден звук — метелик не порушує
первісного моря тиші. Лише покинута мати лущить квасою
в зітрухлих ночвах та нескінченні тіні хмар біжать і біжать.
ПРИСМЕРКОВИЙ ЕТЮД
З акваріума випливло крило і понесло сріблясте дно у сутінь.
Заграла спектром бульбашка води, останню тінь навіки поховавши.
Розсмоктались сутінки, як сни, тільки тінь твоя одна печальна не зникає з білої стіни.
Тріпотить останній лист на вітрі, обірвалось сонце небокраю — там клепає місяць срібну косу, щоб скосити з неба зорі стиглі.
На стіні малює пензель очі — суче вії довгою рукою...
В НІЧ, БАГАТУ НА ХМАРИ
Висне морок на веслах ночі павутинням тонкого прядива, на минулий пробілений день тихий дим непроглядності падає.
Крикне чайка на хвилях літа, біла тінь світлячка впаде...
І ніде не прогляне місяць, і немає зірок ніде.
Бродять шуми по плавнях теплих,— пісня вогнища призабута.
Було б страшно, коли б не сумно, була б пісня, коли б не смута.
Біла квітко, нащо розквітати білим полум’ям, вранішнім сном, нащо ніжно всю ніч колихати свою тугу під темним вікном?
Сад шумить, сад не знає спокою — не засвітиться вікон краса...
Десь хапливо бреде лободою в його очі перлинна сльоза.
Терен тиші кульбабою звіявсь на широкі долоні вітрів, в білій квітці померла надія і заплуталась в гіллі хотінь.
Сад шумить, сад не знає спокою, сіє листям і дзвонить плодами, і пливе біла квітка водою, і летить біла квітка вітрами.
•
У пісні з мережива холоду, коли тиша обляже півсвіту, є солодкі слова утоми, що голублять байдуже тіло.
Зупинись і приляж на хвильку — ти вловиш небесний сум, збагнеш всесилля миті й віддаси їй свою красу.
Тільки тиша навколо світу і прозорий безмежжя дзвін...
Як чудово, що є повітря і є сон,
що пливе у нім.
•
Лийсь, водо, і жебони від щастя — довгий вік ніколи не коротша, чорний ліс не почорніє більше — лийсь, водо, і жебони від щастя. Сині очі айсбергами в морі в твоїм щасті плаватимуть вічно, бо комусь дається шепіт моря, а комусь — блакитний шепіт вітру... •
Щезнув останній промінь — тиша дощем шелестить, розбивши пташиний гомін об вечір шорсткий.
Звично калюжі місять жаби спокійно-німотні, ех! коли б виплив місяць серцем холодним!
Хай би гульнув до ранку, як вміє старий гуляти; може б, загоїлись рани самотньої хати...
Музика, тиха музика — грає оркестр дощів...
Волога цівками русими спадає в кущі.
Блиснув один раз, другий вогник в самотній хаті, струни напнувши туго, щоб цілу ніч грати.
Добре тепер під небом — я і маленький вогник, нам більш нікого не треба сьогодні.
Музика, тиха музика — грає оркестр дощів.
Волога цівками русими спадає в кущі...
облако тэгов
