Я не належав до прихильників ірреальної творчості О. Бердника. Мене більше приваблювала конкретика зображуваного життя в творах Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Чендея, Р. Андріяшика, В. Шевчука. Вони не кликали до Всеосяжної Мети (обов’язково з великої літери), до Зоряного Шляху, де зустрічаються різні Планети, Нейтрино, Кварки, Першоатом, Мегасвіт. Минуле, сучасне, прийдешнє, як на мене, штучно розривалося автором. На слуху, до того ж, були вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко — ось де правда, ось де сила.

Отак, до почту Олеся Бердника ніколи не належав. А він таки мав свій почет і з’являвся на будь-які зібрання в густому оточенні своїх не просто шанувальників — ішов Пророк зі своїми учнями, які догідливо ловили кожне слово свого метра. Високого, широкоплечого, чорнобородого, з гострим полиском очей, які, здавалося, пронизували тебе до дна, з різким словом- присудом, кинутим ніби побіжно, але так, що ти стоїш розгублений, не знаючи, як реагувати на все це.

Зустрічаючись на різних зібраннях, у різному то-варистві, ми розкланювалися, вітались, та й по тому. Бо жили в різних світах, що не перетиналися. То ж і арешт О. Бердника для мене був несподіваний: за що? За фантазію? Він же не написав ні «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ні «Лихо з розуму». То ж і викупна заява, в якій він набирався «мужності поглянути на себе ніби ззовні, вигнати з своєї психіки ложний образ несправедливо скривдженого і переслідуваного «борця за правду», хоч і справила гнітюче враження, та не діткнулась серця. Дай йому, Боже, щастя, а нам своє робить.

Не знав, не відав, що примхлива доля зведе нас і що разом нам доведеться долати підступи ідеологічних кураторів уже в час розгортання т. зв. перебудови.

Хоч душа моя не так давно і врятувалася із сільця ідеологічних птахоловів («Відступниця» свята Варвара»), все ж вуста заніміли, а язик не сподоблювався до співання. Обережність було обрано за найкращу оборону, аби не стати здобиччю ворогів. Сидів тихо, як миша, стеріг його величність Графік, щоб підопічні сіренькі рукописи вчасно потрапляли до друкарні.

І от одного дня задзвонив телефон, і слухавка озвалася голосом завкадрами видавництва «Дніпро».

— Ти можеш зайти зараз до мене?

— Іду.

Піднімаюсь на третій поверх, прочиняю двері, бачу: господар веде розмову з якимсь молодим середнього зросту чоловіком. Ледь переступив поріг, як завкадрами підвівся.

— Ну, ви тут самі, без мене, поговорите, — і, перевівши погляд на мене, продовжив: — Це працівник з органів, йому треба з тобою побалакати. Я не буду вам заважати.

Він вийшов, примкнувши за собою двері.

Блискавично подумки прокрутив усе, що скоїлось зі мною чи побіля мене за останні рік-два — де я міг втратити рівновагу чи посковзнутись, коли щось бовкнув недозволене знічев’я і при кому?

Мій візаві не дав мені часу на роздуми, представився й одразу ж взяв бика за роги.

— Чому ви відмовились редагувати Бердника?

Я здивувався: з яких це пір КДБ опікується редагу-ванням книжок? І звідки там відомо, що кілька днів тому...

Так, за кілька днів до цього мене запросив до себе на розмову директор видавництва й сказав:

— Будемо видавати Бердника. Треба тобі братися за нього. Поза планом.

— НІ, — не роздумуючи й хвилини, відповів я. — У мене завантаженість... Андріяшик, Терещенко, Самбук, ПІумило. Скільки можна?

Не говоритиму ж йому, що просто боюся братися за Бердника, що розцінюю цю пропозицію, як тонко задуману провокацію: мовляв, побачимо, що з цього вийде? Зведемо того, хто вже відсидів і покаявся, з тим, хто сьогодні хоч і з мішком, та завтра може бути з торбою. Ні, на мені не прокатаєтесь...

Як не вмовляв директор, я упирався рогом: ні й ні! З тим і розійшлися. Що ж тепер відповісти цьому ввічливому представникові органів?

— По-перше, я дуже завантажений. А по-друге, це не мій автор. Я не сприймаю його курйозного християнства, його містики, пишномовної риторики. У нас різні смаки, різні підходи до життя.

— От і добре, значить, ви найбільш спроможні йому допомогти. Зрозумійте, людина прилюдно покаялась, І друзі від нього відсахнулися, а видавництва пропустили повз вуха те, що його помилувано, й на нюх не підпускають до редакційних столів, бояться, як про-каженого. Людина опинилась у неймовірно складних обставинах. Ні роботи, ні нових видань. А в нього ж дружина, син малоліток. Треба допомогти.

Я ще відбивався — як міг. Все своє красномовство використав сповна. Мій візаві уважно вислухав, і врешті пішов на більшу відвертість.

Мовляв, він і сам не прихильник творчості Бердника, і згоден зі мною, що грішать його романи на риторику й еклектику. Та коли я розумію це, то мені й карти в руки. Врешті, перш ніж вийти на мене, вони перебрали весь редакторський склад — хто зможе продуктивно попрацювати з Бердником? І в ЦК партії радились. Там погодились на мою кандидатуру. Отже, є згода на всіх рівнях, і моя сьогоднішня відмова може бути то не так сприйнята...

Загнав таки мене мій співбесідник до глухого кута. Жарти з КДБ вкупі з ЦК можуть окошитись лихом. Вище лоба очі не ходять, так що не мудруй, голубе, нічого тобі не лишається, як братися за щербатий горщик.

Для мене й досі загадка, чому саме на мене «вийшов» КДБ? Десь промах зробив, чи зайвий раз вирішили перевірити мою благонадійність. Не настільки ж я наївний, щоб повірити тупорилим уболівальникам літератури, ніби у видавництві не знайшлося іншого кваліфікованого редактора, який би упорався з текстом О. Бердника. Щось таки стоїть за цим, але розгадати в ту мить, що саме, я не міг, і, стиснувши серце, довелося погодитись на пропозицію.

— От і добре, — сказав мій умовляльник. — Тільки про нашу з вами розмову нікому й слова. Про це знаємо ми з вами та ще директор. Та й ми тут ні при чому, просто виручаємо Олеся Павловича. То ж коли побачите може у видавництві, робіть вигляд, що ми незнайомі. Олесь Павлович принесе вам завтра рукопис, робіть з ним, що знайдете за потрібне. Читайте, правте, аби книжка вийшла. Ми у вашу роботу втручатися не будемо. Захочете, познайомите нас із своїм висновком. Але ми на цьому не наполягаємо. Побажаєте — ознайомимо вас із своїм висновком. Та тільки після того, як прочитаєте твір самі й виробите свій підхід до нього. Другого дня Олесь Бердник, як давній приязний знайомець, ручкався зі мною й клав на стіл 724 сторінки розклейки роману «Хто ти?»

Боже, чого тільки не було в цьому романі! І цифри та графіки, які «оживали й тріпотіли», любов земна й любов небесна, і гості з небуття, і зустрічі в потусто- ронньому світі, і всепланетний розум та земна дурість, і, як завжди в Олеся Бердника, якісь Великий Невідомий, Великий Дракон, Диво-Коло, Мати-Діва, таємниця Дивич-гори, храм Предковічної Краси, троянські вояки, Х-істоти і т. д. і т. п.

Коли за пару тижнів Сашко М. (мій «сват» на реда-кторство О. Бердника; не називаю його прізвища, бо не мав можливості запитати згоди; людиною він виявився досить порядною, і сьогодні, можливо, йому б не хотілося «засвічуватись») поцікавився, як ідуть справи, я розвів руками. Твір настільки ускладнений, що мені доведеться добряче попотіти, аби розібратися, що й до чого. Хоч-не-хоч, мушу «проштудіювати» чимало літератури, аби допетрати, що таке ІНШІ СВІТИ і яку причетність має до них давньоіндійська філософія, що таке міжзоряний зв’язок і ПАРАЛЕЛЬНІ ВІСІ, чи можуть творчі ресурси розуму прирі-внюватись до енергетичних ресурсів Сонця... Одне слово, потрібен час і — відповідна література. Сашко допомагав мені, чим міг. Через завкадрами передавав книжки, кілька томів з індійської філософії, статті фізика-теоретика Фрімена Дайсона та одного з піонерів космонавтики Арі Штернфельда, кембріджського професора Е. Хьюіша та естонського академіка І. На- ана. Мене вже не видно було з-за книжкових стосів.

— Нащо воно тобі? — дивувався Олесь Павлович.

— Я ставлю свій підпис під твоїм романом і не хочу червоніти перед читачем.

Врешті, через пару місяців з добрим гаком з’явився таки мій висновок. Досить невтішний для автора: твір потребує кардинальної переробки й переосмислення.

Не диференційована уява автора, сперта на древ- ньоіндійські релігійно-філософські постулати, завела його досить далеко від умов реальної боротьби з ворогом у 1941—1945-х роках. Мандрівники до інших планет — «полетьі во сне и наяву», — вселенське переселення душ, якісь непрояснимі, я б сказав, абстрактні, асоціації, асоціальні символи типу «Новий світ», «Краса, Гармонія, Синтез», «людина Безмежжя» і т. д. і т. п. Ірреальність, накладання умовних стереотипів на живу дійсність, на реальну історичну канву війни з фашистами — все це створювало якусь колажну імпровізацію некерованої уяви автора, яку треба було привести до одного знаменника, до якоїсь певної цілісності, ім’я якій — романний організм, хай і зітканий з різних гіпотез та утопій. Головне, якось підпорядкувати їх одній, вичлененій, провідній думці. Та її треба спершу вилущити з цієї механічної шкаралущі.

У кожній умовності є незрима межа, яку не можна переступати. Автор має право для підсилення своєї думки, провідної ідеї, звертатися як до міфологічного пласта, так і до легенди, переказів, притч, але ж якось хоч асоціативно пов’язувати це між собою. Це, на мою думку, мало бути не механічне введення їх у тканину розповіді, а бодай трохи художньо вмотивовано, як частина одного цілого, вищого авторського «Я», як місток між давнім і сьогочасним, вибудуваним автором у своїй уяві. Як казав Ч. Айтматов, «треба працювати до упору, з намаганням розкрити себе до останнього слова, викласти всі свої думки, ніби цю можливість дали тобі в останній раз».

До цього й закликав я автора, не акцентуючи уваги на окремих композиційних недоглядах, інших дрібницях, просив зосередитись на вияскравленні, вичлененні головної концепції твору в епіграфі — пройти безодню хоч і по струні, але красиво, бережно, блискавично.

Олесь Павлович спершу був вражений таким висновком. «Ні, заявив категорично, нічого я переробляти не буду. Мені обіцяли перевидати цей роман, і він буде перевиданий». І ображений пішов з видавництва. Та за пару тижнів він подзвонив, зайшов додому, домашня обстановка ніби кликала до неформальної розмови.

— Я кілька разів перечитав твій висновок, багато думав, — сказав він. — І дружина моя прочитала. Вона й переконала мене, що твої зауваження — це зауваження друга. Й змусила прислухатись до них. А я їй довіряю. З деякими висновками я не згоден, давай їх обговоримо. В основному ж готовий до роботи. Сідаю за переробку.

Щоб уявити обсяг цієї роботи, наведу деякі цифри і дати: перший варіант датовано 9 вересня 1984 р. А верстку підписано до друку 17 лютого 1987 р. Між цими двома датами — майже трьохрічна напружена робота, кількаразове (здається, тричі) переписування роману, в результаті чого з 724 сторінок він скоротився до 514, а з ЗО друкованих аркушів (посилаюсь на довідку для бухгалтерії про наявність нового матеріалу) 12,5 аркуша повністю оновлені. Решта піддалася суттєвій правці.

У подальшому між Олесем Павловичем Бердником і мною не виникало вже розбіжностей, робота навіть здружила нас. Я розумів її «надзавдання»: влада мала показати світові, що з покаянням Олеся Бердника повернула йому всі права і що він, незважаючи на всі минулі поневіряння, приступив до повнокровного літературного життя. Але розумів я й те, що для Олеся Бердника це чи не єдина можливість заявити своїм читачам, що він живий і ще при силі, що спроможний, хоч і глухуватим, як з підвалу, голосом, говорити з ними. Та й що тут таїти, і фінансові справи якось полагодити, сім’ю утримувати. Тому-то й працювали ми з Олесем Павловичем не за страх, а на совість.

Як тільки автор погодився з моїм висновком, я озна-йомив з своїми міркуваннями й Сашка М. Той прочитав раз і вдруге й попросив у мене дозволу взяти на день мій редвисновок з собою. Другого ж дня запросив знову до завкадрами й повернув мої аркуші зі словами:

— Моє керівництво уважно ознайомилось з вашим редвисновком і було вражене, як він співпав з тим, що нам дали фахівці з Інституту літератури. Якщо бажаєте, можете почитати. Працюйте з Олесем Павловичем. Коли виникнуть якісь труднощі, звертайтеся до мене, -— і дав мені свій телефон.

Мушу зізнатися, що далі робота велася, мов у підпіллі. Колеги бачили, що не раз заходив до мене Олесь Бердник, що обклався я специфічною літературою, але мало кому який бзік прийде до голови? У плані видань Бердника нема, а що він ходить до когось з видавничих працівників — то не наш клопіт.

Аж коли автор подав уже перероблений і передрукований від слова до слова рукопис, довелося виводити його з туману на світ ясний. Йде «гра» в легальність: 18 вересня 1984 р. О. Бердник подає офіційну заявку і рукопис роману до видавництва, а 24 я отримую його «на ознайомлення». Якщо раніше говорив авторові про неприйняття всієї концепції роману, то нині мав уже ту основу, з якою можна працювати.

Ніколи до цього не зустрічався з таким автором- скороспілкою, як Олесь Бердник. Сьогодні сперечаєшся з ним, розносиш в пух і прах цілу главу, скажімо, на 40 сторінок, надвечір він забирає її, а вранці приносить заново переписану й передруковану. При такому швидкописанні, звісно, доводилось і вдруге, і втретє повертатися до того ж тексту, вивіюючи з нього полову й всохле зерно. Але це вже робота на щодень, вона — обов’язок редактора. Та є ще обов’язковий видавничий ритуал — внутрішня рецензія зі сторони. Що вона скаже?

Я недаремне чекав на доопрацьований варіант. Подай рецензентові попередньо видану книгу — він «зарубав» би її, як кажуть у видавництві. Мій же обов’язок, як я його зрозумів — «витягнути» її. Пишеться новий редвисновок, і, оскільки в творі багато філософствування, еститизування, є потреба у фаховій кваліфікованій рецензії.

Скажімо, від такого спеціаліста марксистсько-ленінської естетики, як завкафедрою комуністичного виховання молоді Київського університету, доктора філософських наук професора В. О. Кудіна. Мав надію: де в мене «провали» в осмисленні авторської філософії, там Вячеслав Олександрович підсобить. Це вже було 14 лютого 1985 р.

«Збігом обставин, — писав проф. В. Кудін у своєму висновку, датованому 7 квітня 1985 р., — мені вдруге доводиться давати рецензію на твір Олеся Бердника».

Прочитавши ці рядки, я враз подумав: чи не його ж рецензію я читав з подачі КДБ? Цікаво, як же рецензент сприйме тепер наш новий варіант?

«Зараз рукопис доопрацьовано, в багатьох місцях до-повнено, — зауважив таки нашу роботу (кажу нашу, бо був ніби співавтором романіста) рецензент. — Скажемо відразу, новий варіант роману — значна вдача письменника, перемога в собі і над собою багатьох вад, які заважали в першому варіанті чітко висловити думку, ясно окреслити протистояння різних сил у романі...»

Позитивно оцінюючи рукопис в цілому, рецензент зупинився й на окремих аспектах твору, які, з його погляду, потребували більш чіткого художнього вислову й точнішого художньо-естетичного вираження.

Очевидно, не до кінця позбулися ми довільних абс-тракцій, коли й нині рецензентові впадали в очі «зло Драконів», «отруйні паростки», «біль ради мети», «цільність світу», «Велика мета» тощо. Не завжди вдавалося домогтися цільної сполуки реального і нереального, цільності і єдності буття. Як не намагався я зрозуміти розмірковування О. Бердника про заміну числа іншими вимірами, все ж, очевидно, не спромігся домогтися ВІД нього більш чіткого вираження думки, й на це звернув увагу рецензент. Як і скільки не перечитував праці з математики, так і не зміг допетрати, як з допомогою справжнього розуміння числа може ввійти в глибінь буття. Звернувши на це увагу, В. Ку- дін був поблажливим до автора.

«Нехай сказане буде вірно зрозуміле, — звернувся він до О. Бердника. — Тут не заперечується право письменника на фантазію, «розриву» звичного у мисленні. Це добре. Однак висловлюване має бути більш переконливим, ніж просто запереченням числа... Сказати, що з заміною числа відбудеться злиття кожного з буттям безмежного, що настане торжество одного, надто замало для доведення «гальмуючої ролі чисел у пізнанні».

Висловив зауваження В. Кудін і щодо суперечки героя роману з кібернетиками. Що це, все-таки, значить, запитував рецензент, «філософська цінність світу», «всеосяжна мета», боротьба сил «добра» і «зла», «світла» і

«темряви» і т. д. «Говорю про це для того, — підсумовував В. Кудін, — щоб письменник ще раз ретельно продумав цікаво й захоплююче виписане ним у романі. У нього є уміння, талант, — широта мислення і щедра фантазія, і це дозволяє сподіватися, що він успішно завершить роботу над цікавим художнім твором».

Дотримано всіх видавничих канонів, і ми можемо вже виходити з автором на передфінішну пряму — укладати угоду, запускати рукопис на технологічний конвеєр.

Але даремно сідлали ми коней, сісти в сідло нам випало аж через два роки.

Про те, що в редакції щось «вариться Бердникове», чутки, звісно ж, доходили до головної редакції. Варто ж було вийти на лінію оформлення офіційних стосунків з автором, — як зіритувалась наша єгипетська мума, сиріч головний редактор С. Коба. Як, отого Бердника, що сидів? Ну й що, що покаявся, це ще ні про що не говорить. «Дніпро» видає краще з кращого, а його писання засуджене, і звинувачень в ідеологічних збоченнях з нього ніхто не знімав! Ми повинні запобігати появі шкідливої літератури, а не давати їй зелену вулицю. Це втрата політичної пильності! Куди дивляться редактор і редакція?

Не переконувала єгипетську муму й розлога рецензія такого знаного в партійних верхах спеціаліста з марксистсько-ленінської філософії (сиріч ідеології), як професор В. Кудін.

— Ні, — була більш ніж категоричною С. Коба, — потрібна офіційна рецензія Інституту літератури.

Знаючи, в який спосіб може бути організована ця рецензія (подібний «семінар» я уже пройшов у зв’язку з виданням прози М. Ушакова за пару років до цього), В. Біленко сам швиденько склав листа на ім’я І. О. Дзеверіна такого змісту:

«Видавництво «Дніпро» вивчає питання про можливість перевидання роману О. Бердника «Хто ти?», який автор дещо переробив на нашу вимогу.

Просимо Вас доручити відповідним товаришам ознайомитись з доопрацьованим варіантом роману й висловити нам свої міркування».

Цього листа й рукопис я особисто відношу І. О. Дзе- веріну. Через місяць рецензія за підписом Г. Штоня з печаткою Інституту літератури (що мало засвідчувати її офіційність) була у видавництві. Г. Штонь не приховував, що в нього особисто проза О. Бердника «викликала й продовжує викликати стійкий внутрішній опір» — як до самої манери авторського викладу, так і до смислових акцентів характерів героїв, а з тим — і до стильового ключа, яким «відмикаються» двері до техноструктури змальовуваних образів, до поетичних загальників, віршованих «імпровізацій» тощо. Проте, тут же висловлює ряд критичних порад, як зробити, на його думку, твір більш правдивим, уникнути поетичної загальщини й змістових нашарувань, закликає автора ґрунтовно подумати, перш ніж подати остаточний варіант роману до видавництва, дещо вилучити з нього, щось дописати, пам’ятаючи, що в кожній художній умовності існує незрима духовна межа, яку свідомо чи несвідомо не можна переступати.

Саме за це й вхопилась головна редакція. Рецензія Г. Штоня нібито переконала її, що перевидавати роман О. Бердника «Хто ти?» недоцільно.

Що робити? Як не впасти на слизькому? Єдина під- страховка — доповідна директорові: автор, ознайомившись з рецензіями В. Кудіна та Г. Штоня, приймає конструктивні пропозиції рецензентів, але відкидає категорично «ні!» головної редакції. Відтак вносить пропозицію: обговорити рецензії, позицію автора та видавництва на головній редакції за його участю 16 травня 1985 року.

Директор згоден, і того ж дня пропонує головній редакції ґрунтовно ознайомитись з рецензіями, «об’єктивно визначити позицію видавництва, якщо необхідно — поставити перед автором конкретні вимоги щодо подальшої його роботи над рукописом».

Хто там буде вивчати! Страх за крісло робить декого цензором у квадраті. Збігають дні за днями, тижні за тижнями, а головна не кує й не меле. І тільки на початку жовтня мене знайомлять з новою рецензією з того ж Інституту літератури, тільки вже без печатки, за одним підписом: Н. Чорна. Вона більш ніж категорична: роман перевидавати недоцільно, бо «автор не схильний чи й не здібний до художнього спостереження життя, життєвої конкретики». Н. Чорна пропонує «переписати твір від початку до кінця», «залишивши хіба що назву, найзагальнішу сюжетну схему, контури головних дійових осіб».

Згоден з Н. Чорною, що роман О. Бердника «Хто ти?» не є яскравою сторінкою нашої літератури й не лишить особливого сліду в ній. Твір цей, попри всі «переробки» й «доробки», так і не став художньою цілісністю з психологічно глибоко прописаними характерами. Але він існує в тому вигляді, в якому народився й визрів. Автор сказав те, що хотів сказати, й так, як саме він хотів. Це його право. Подобається мені чи не подобається, але він має свого читача й працює на нього.

Чи ж можна вимагати від автора неможливого? І раз у раз повертати рукопис на переробку. Та й най- довершеніший твір при безперервних переробках може обернутися на спотворений еквівалент слів у іншій упаковці. Так писав я в черговій доповідній. На що головна відповіла: «Редактор занадто викривлює ситуацію з рукописом Бердника і його підготовкою до набору, лишаючи чомусь тільки за собою право розуміти необхідність ідеологічну — такого кроку: видати книжку. І дарма. Не треба ломитися у відкриті двері, бо всі — і в Інституті літератури, і у видавництві — те розуміють.

Ніхто не вбачає в романі твору століття. Рецензія Н. Чорної (цікаво, а чим не задовольняла рецензія Г. Штоня? Відсутністю категоричного присуду? — Л. К.) — взірець фаховості, діловитості, конкретності — не перекреслює твір, а дає спрямування редакторові, як допомогти авторові позбутися двомовностей, що ведуть до певної міри ідеологічної й світоглядної нечіткості. (Підкреслення моє, стилістика С. Коби. — Л. К.). Автор, очевидно, з тим погодився, бо звернувся з листом про своє доопрацювання. І раптом — вибух редактора. Треба працювати, а правильні гасла потім виголошувати».

Між вказівкою директора про обговорення рукопису та двох рецензій (16 травня) й вищенаведеним «резюме» С. Коби дистанція в п’ять місяців — це сталося 14 жовтня 1985 року. Дійшло до того, що В. Біленко зобов’язав керівництво «особисто кожному прочитати рукопис і 5 грудня обговорити в мене» (тобто, в директора).

Усі мої можливості на цьому були вичерпані. Хоч пика й не в крові, та й наша не взяла. Що буде, те буде. Втомився.

— Не треба парка парити, — заспокоював мій (чи Бердників) куратор Сашко М. — Щось придумаємо...

Протягом усього цього часу він був ніби десь осторонь, ні в що не втручався, час від часу лише запитував, як посуваються справи. Не хотів виявляти свою зацікавленість, чи не мав права «засвічувати» причетність своєї установи? Не знаю. Але, очевидно, переконавшись, що, як редактор, я вже не в силі ще щось зробити, десь доповів по начальству. Не знаю, як воно було там насправді, але одного дня В. Біленко похапцем зібрав увесь внутрішній епістолярій по Берднику (ціла папка набралася!) й підготовлений рукопис та й помчав до ЦК. Звідти все це перейшло до Держкомвидаву, а вже там дали відповідне напучення нашому головному редакторові. І через рік, на початку 87-го, роман-симфонія Олеся Бердника «Хто ти?» таки вийшов. Це було, хай невеличкою, позначкою перебудови і у видавничій справі.

А если по-научному подойти к вопросу? Теперь у нас есть план ГОЭЛРО, научно-обоснованный план. Что надо ещё? Чтобы автор людей знал по-настоящему, талантливым был бы писателем..."

Литературная газета, 1955, 18 августа.

Лазаревич Э.А. Искусство популяризации науки. М. Наука, 1978

*

Александр Романович Беляев начал было писать подобный роман, но не завершил.

В общем-то, он автор 17 романов, но, видимо, такой мощный соцреализм не осилил.

"В 1932 году Беляев нигде не печатается. Когда ему говорят: "Беляев, напишите что-нибудь о колхозе", -- он отвечает: "Ну что я там буду фантазировать о колхозе? Что я там сочиню?" К предложению написать роман о фарфоровых изоляторах он отнесся с молчаливой грустной иронией."

О. Орлов "А. Р. Беляев" (Биографический очерк) 1964

http://az.lib.ru/b/beljaew_a_r/text_1964_...

В 1933 году появилась и глава из романа об электрификации СССР. Она называлась «Пики».

Роман задумывался как фантастический — действие в нем происходит в то время, когда уже создана Единая Высоковольтная Сеть страны. Герой, о котором идет речь в отрывке, — главный диспетчер этой сети. Он командует нагрузкой и как бы видит у себя на пульте управления, что происходит с потоками энергии, куда и как она идет. Потребление энергии зависит от условий, в которых живет и трудится человек. Пики на графиках нагрузки — это своеобразная летопись жизни.

Беляев словами своего героя рассказывает о том, какими были эти пики раньше, рассказывает образно, рисуя быт, экономику небольшого провинциального городка, который постепенно преображается. Показывает писатель разные эпохи — вплоть до того времени, когда пики, моменты наивысшей нагрузки электростанций сгладились, когда стало возможным вести энергетическое хозяйство по единому продуманному плану. Этого нельзя достигнуть при капитализме — заключает автор, сравнивая энергетику капитализма и социализма.

Борис Ляпунов "Александр Беляев Критико-биографический очерк" 1967

https://www.litmir.me/br/?b=182369&p=14

В файле — известный нам фрагмент романа.

***

И ещё о Ленине и Богданове.

"Позитивная утопия должна была опираться на понимание решающего значения для коммунизма производительных сил и знание научных законов общественной жизни. Естественно, что такая утопия вышла из-под пера социал-демократа. Речь идет о романе "Красная звезда" (1908) А.Богданова-Малиновского, видного социал-демократического деятеля, философа. Некоторыми фабульными нитями и философскими построениями с "Красной звездой" связан второй утопический роман Богданова "Инженер Мэнни" (1913). Он уже отразил отход автора от революционного марксизма.

Либеральная критика иронизировала: "Не марксистское дело сочинять проекты социалистического строя", ибо фантазии о будущем якобы "принципиально отрицаются правоверным марксизмом".[69] Марксисты между тем лишь против фантазий, которые не помогают, а мешают революционной перестройке общества. Поэтому они против утопий, запоздало поспевающих к тому времени, когда пришла пора революционной борьбы, поэтому же отвергают и мелочную регламентацию будущего (чем так увлекались социалисты-утописты), ибо невозможно предугадать все детали.

В.И.Ленин порицал Богданова не за намерение писать утопический роман, а за махистские заблуждения в "Инженере Мэнни". Он сам предлагал ему тему утопического романа. Горький вспоминал, как сожалел Ленин, что никто не догадался написать книгу о расточении общественного богатства при капитализме. Беседуя на Капри у Горького с Богдановым об утопическом романе, Ленин сказал: "Вот вы бы написали для рабочих роман на тему о том, как хищники капитализма ограбили Землю, растратив всю нефть, все железо, дерево, весь уголь. Это была бы очень полезная книга, синьор махист!".[70]

Возможно, у Ленина было свежо впечатление от первого романа Богданова "Красная звезда", хорошо принятого в партийной среде. Но изданный пять лет спустя роман "Инженер Мэнни" оказался совсем другой книгой. В нем отразилась полемика с марксистами-ленинцами, которую Богданов вел с позиций эмпириомонизма Э.Маха и Р.Авенариуса. Главный тезис эмпириомонистов: внешний мир — не независимо от нас существующая реальность, а только социально организованный опыт наших ощущений стал для Богданова ступенью к его тектологии, или всеобщей организационной науке.

Богданов создал, казалось бы, стройную систему: в технике и индустрии человечество организует внешний мир, в экономике само организуется для борьбы с природой, а в идеологии организует свой социальный опыт. Организационными проблемами Богданов склонен был подменять классовую борьбу. Эксплуатируемые у него превращались в исполнителей. Эксплуататоры — в организаторов. Пролетариат, по Богданову, выступает в производстве одновременно и организатором, и исполнителем, т.е. способен встать на всеорганизационную точку зрения и таким образом внести в общество отсутствующее единство. Исходя из этого, Богданов подменял реальную классовую борьбу идеальными коллективизмом и товарищеским сотрудничеством.

Тем не менее в "Инженере Мэнни" организацию вносит не рабочий класс, а прогрессивная технократия уэллсовского типа. По-видимому, для наглядности структуры организаторы — исполнители классовые противоречия в этом романе приглушены. В какой-то мере Богданов объясняет это природными особенностями Марса. Географические и климатические условия, конечно, накладывают отпечаток на общество, но не настолько, чтобы менее резким природным контрастам соответствовала смягченность социальных отношений. На Земле, во всяком случае, самую зверскую эксплуатацию можно встретить в самых благодатных уголках.

"Прочел его "Инженера Мэнни", — писал Ленин Горькому в 1913г. — Тот же махизм=идеализм, спрятанный так, что ни рабочие, ни глупые редактора в "Правде" не поняли".[71] Роман не разоблачал, а объективно идеализировал капитализм. По свидетельству современника, он не возбудил в партийных кругах того интереса, с которым была встречена "Красная звезда".[72]

"Красную звезду" Богданов писал под свежим впечатлением буржуазно-демократической революции, гегемоном которой был рабочий класс. Тема романа — победоносная социальная революция — не была взята с философского потолка, как махистская "организация", разрешающая в "Инженере Мэнни" все вопросы. "Был ноябрь 1907 года, — вспоминал рецензент, — когда появилась "Красная звезда": реакция уже вступила в свои права, но у нас, рядовых работников большевизма, все еще не умирали надежды на близкое возрождение революции, и именно такую ласточку мы видели в этом романе. Интересно отметить, что для многих из нас прошла совершенно незамеченной основная мысль автора об организованном обществе и о принципах этой организации. Все же о романе много говорили в партийных кругах".[73]

Вероятно, это была первая утопия, окрашенная пафосом пролетарского освободительного движения. Марсиане прилетают на Землю в связи с восстанием, подготовляемым русскими революционерами. До "Аэлиты" это была и первая в мировой фантастике революционная мотивировка космического путешествия. Богданов распространил на гуманистическую идею объединения разумных миров дух пролетарской солидарности.

А.В.Луначарский уловил, что автор "Красной звезды" противопоставляет "гармоническую и разумную культуру" марсиан "с ее рационализмом и позитивизмом бурной, юношеской земной культуре, которой гораздо труднее достигнуть гармонии, но которая обещает нечто гораздо более богатое, чем схематическая и сухая, при всей ее величавой стройности, культура марсиан... Это отчасти и научное открытие, или его предвидение и популяризация, это и пророчество. Сила поэтической мысли заключается здесь в победе над обыденным, в творческом построении прообраза грядущего целого из разбросанных и часто неуловимых элементов его, зреющих в недрах настоящего".[74] "А.Богданов сумел свою утопию написать так, — отмечала позднее советская печать, — что она представила будущую жизнь человечества с точки зрения научного социализма и показала грядущий общественный строй сообразно тому, что намечается уже в настоящее время".[75]

Централизованное производство, точная статистика труда, общественное воспитание детей — эти и другие преимущества социализма не остались не замеченными даже теми рецензентами, которые иронизировали над марксистским утопическим романом. Коммунистический строй в "Красной звезде" противостоял регламентированному царству благополучного мещанина, которое Беллами и Герцка выдавали в своих утопиях за подлинный коммунизм.

Мир, который находит русский революционер Леонид на Марсе, превосходно устроен и глубоко человечен. На пути к Марсу, когда метеорит пробил оболочку космического корабля, Леониду довелось стать свидетелем безоглядного самопожертвования: один из космонавтов своим телом заслонил пробоину, спасая товарищей и друга-землянина. Здесь каждый ко всем и все к каждому относятся как братья. В "Красной звезде" впервые в мировой фантастике блеснула сознательная мораль пролетарской солидарности. В этом мире есть свои трудности, свои противоречия, своя борьба мнений. Неблагоприятные природные условия вынуждают марсиан искать новую планету. Но "сократить размножение — это последнее, на что мы бы решились; а когда это случится помимо нашей воли, то оно будет началом конца",[76] ибо будет означать утрату веры в коллективную силу человечества и капитуляцию перед природой.

В середине XX в. некоторые люди пытаются сочетать "марксистскую ортодоксальность" с административным регулированием рождаемости и даже не видят большой беды в термоядерной войне: оставшиеся в живых создадут, мол, цивилизацию в тысячу раз более совершенную. У Богданова общество дает отпор тем, кто пытается оправдать подобные жертвы. В рецензии на "Красную звезду" Луначарский писал: "Это лучшее в книге, это поистине прекрасно".[77]

Автору "Красной звезды" в отличие от предшественников-утопистов удалось показать коммунизм как систему движущуюся и совершенствующуюся. Однако у Богданова коллективистское начало коммунистического общества развивается в ущерб индивидуальности. Вульгаризируя коллективизм, Богданов, например, предлагал "товарищеский обмен жизни не только в идейном, но и физиологическом (!) существовании (с.80) Он представлял его в виде всеобщего обмена кровью — для обновления организма и повышения долголетия. Богданов не только писал об этом: он погиб, проводя на себе подобный эксперимент.

Героям "Красной звезды" кажется, что различие между марсианской (коммунистической) и земной (капиталистической) культурами "составляет непроходимую пропасть для отдельной личности и преодолеть" это различие "может только общество" (с.138) как целое, в котором личность растворяется. Противоречию между общественной и индивидуальной моралью Богданов придавал надклассовый характер и оттого переносил его в коммунизм.

Можно понять богдановского героя Леонида, человека, несущего в себе пережитки капиталистической психологии, страдающего к тому же нервным расстройством, когда он убивает автора бесчеловечного плана "очистить" Землю от людей. Но невозможно допустить, чтобы такой план вообще мог зародиться в голове ученого в обществе, где каждый готов прийти на помощь товарищу. Невозможно допустить, чтобы в таком мире могли стать обыденными и самоубийства, даже среди стариков, — когда человек не может работать в полную силу и "чувство жизни слабеет и притупляется" (с.77).

Богданов не считал противоестественным уход из жизни, видимо, с точки зрения индивидуальной свободы: "Если сознание пациента и его решение твердо, — говорит один из его героев, — то какие же могут быть препятствия?" (77). Препятствие, конечно, в нравственной ответственности личности: истинный коллективист не может подать своим братьям пример духовной капитуляции.

Не лишен противоречия и отклик в богдановской "Красной звезде" на споры о нравственной основе любви, брака, семьи, разгоревшиеся в русской печати в связи с романом М.Арцыбашева "Санин" (1907). Богдановский социалист Леонид теоретически исповедует ничем не ограниченную свободу любовных связей: "Многобрачие, — философствует он, — принципиально выше единобрачия, так как оно способно дать людям и большее богатство личной жизни, и большее разнообразие сочетаний в сфере наследственности" (с.8-9). Но когда многобрачие задевает Леонида лично, теория терпит крах. Во имя любви к нему, любви "до гробовой доски", марсианка Нэтти отказывается от своих нескольких мужей, потому что это делало Леонида несчастным. Леонид же в отсутствие Нэтти принимает "нежную дружбу" ее подруги Энно.

В книге "Происхождение семьи, частной собственности и государства" Ф.Энгельс пришел к выводу, что будущее за моногамной семьей. Он прослеживал историческую эволюцию форм семьи и брака. Врач А.Омельченко, сопоставляя отношения полов в "Красной звезде" и "Санине", пришел к тому же выводу, беря этический критерий. Богданов, писал он, допустил в свое коммунистическое общество многобрачие, но показал вместе с тем, что оно, вопреки теориям, которые заботятся якобы об общественном благе, приносит несчастье индивидуальному человеку. "Социалистический строй не только не уничтожит старую форму "мещанской" морали (единобрачия, — А.Б.), но подчеркнет всю ее принципиальную глубину",[78] потому что социализм непременно включает идеал личного счастья. Ложная этическая установка не выдержала поставленного Богдановым мысленного эксперимента.

В "Красной звезде" разбросано немало интересных фантастических идей в области естествознания и техники (некоторые из них уже реализованы): синтез белка, синтетические материалы, склеивание вместо шитья при производстве одежды, минус-материя, отрицательное тяготение и т.д. Профессор Н.А.Рынин писал, что Богданов, "правильно оценивая недостаточность энергии существующих взрывчатых веществ.., заставляет применять в ракетном двигателе своего корабля разложение атома и, таким образом, впервые (!) высказывает идею использования внутриатомной энергии"[79] для межпланетных полетов.

Богданов, философ, разносторонне осведомленный в физических и биологических науках, медик по образованию, экономист и социолог, высказал интересные суждения об ущербе, наносимом целостности знания анархией капиталистической цивилизации: "Нынешняя наука такова же как и общество, которое ее создало: она сильна, но разъединена, и масса сил в ней растрачивается даром. В ее дроблении каждая часть развивалась отдельно и потеряла живую связь с другими... Каждая отрасль имеет свой язык — привилегия для посвященных, препятствие для остальных. Много трудностей порождается тем, что наука оторвалась от жизни, забыла о своем происхождении, перестала сознавать свое назначение, отсюда мнимые задачи и часто окольные пути в простых вопросах... Надо преодолеть ее дробление, надо сблизить ее с трудом, ее первым источником".[80]

Перспективы науки и техники интересовали Богданова не сами по себе. Автор "Красной звезды" первый в русской фантастике соединил талантливую техническую утопию с научными представлениями о коммунизме и идеей социальной революции. В "Красной звезде" был очерчен первый контур того нового, революционного научно-фантастического романа, образец которого с таким талантом дал через несколько лет Алексей Толстой."

Подглава 7.

Глава "Страницы предыстории".

А. Бритиков. ОТЕЧЕСТВЕННАЯ НАУЧНО-ФАНТАСТИЧЕСКАЯ ЛИТЕРАТУРА (1917-1991 годы). Кн.1. НАУЧНАЯ ФАНТАСТИКА — ОСОБЫЙ РОД ИСКУССТВА. 2005

Всю тебе не об’їздиш, не сходиш, не облітаєш, щоб помилуватися дарами твоєї розмаїтої природи. Але думка моя обіймає тебе, заглядає в найдальші закутки континентів та океанів…

Душа завмирає перед величчю гір, які стрімкими вершинами пробивають небо, уподобляючи собою стремління нашого духу. Як багато можуть сказати гори людині, її допитливому, тривожному розуму!

Велетенські нагромадження скель, які пнуться хаотичними сходами догори, імпонують неспокійним, бурхливим натурам, для яких життя — це безперервна ломка і оновлення. Білосніжні вершини, покриті вічними сніговими шапками, нагадують нам про чистоту душі, яку треба берегти, йдучи через болото і курний шлях життя. Вони змушують нас замислюватися, забувати про марнолюбні помисли, пам’ятати про обов’язок…

Гори — твої діти, плането моя!

Про них можна писати без кінця, і нема, напевне, такої душі в світі, в якій би їх сувора і незвичайна краса не знайшла відгуку…

А моря, океани!

Хіба не манила безкінечна далина тисячі і тисячі буряних сердець до нових країв, до пригод, до слави і смерті ради незвичайних відкриттів?

Чиє мужнє серце не билося радісними і тривожними ударами, коли воно попадало в бурю? Неправда, що урагани страшні! Вони страшні тільки дрібненьким і мізерним душам, для яких життя — гладенька дорога або підступна стежечка змії.

А морська дорога — повна небезпек і пригод, несподіванок і боротьби — схожа до життя хоробрих і сильних людей. Буряні океани і їх душа — одне ціле, вони зливаються в міцних обіймах назавжди, вони котять свої грізні хвилі — хвилі води і хвилі душі — вперед і вперед, за нові обрії.

Та вічно не буває буря. Вона може бушувати кілька днів, тижнів чи місяців. Стихає ураган, зникає хвиля, втихомирюється океан.

Хмари розходяться, і тоді усміхнене сонце розсипає золоті перли по блакитно-зелених водах. Завмирають у тривожному спокої неосяжні груди моря-океану і втихомирюється разом з ним бурхливе серце людини. Воно спочиває, набирає сили, оцінює їх, щоб з новим ураганом ринутися вперед — на пошуки нового, до небезпек, слави, а може, назустріч смерті!

Прекрасні твої океани, Земле моя!

Але навіть в пустельних місцях, де рідко ступає нога людини, відкрите серце, допитливий погляд знайде скарби для душі. Піщані бархани, на яких ліпиться лише колючий чагарник, хіба не знаходять відгук в душах туркмена або араба?

А найсуворіші закутки твої — Північ і Антарктика! Вони здавна кликали до себе сміливців, вабили своєю неповторною красою, строго карали авантюристів, нагороджували достойних великою славою!

Хто попадав у ті краї, той не міг залишитись таким, як був раніше.

Краї тріскучих, страшних морозів і неймовірної сили буранів, краї для поетів і героїв, краї для вірних душ і великих звершень — ось що таке твої полюси, рідна плането моя!..

Континенти твої покриті зеленим одягом. То ліси, то найкраща оздоба твоя. Різні вони по вигляду і змісту, всякий має свій голос, що говорить до серця людини, вабить або застерігає.

— Будь обережним! — похмуро гомонять непролазні джунглі Африки та Індії, де за кожним кущем чигає смерть, блискаючи підступними очима хижака, де в мороці вологих боліт і заростів нечутно повзуть тисячі гадів.

— Йди, відпочинь! — лагідно шепочуть ліси помірних широт, низько кланяючись людині ніжними вітами беріз, тремтливим листям осики, темно-зеленою кроною могутнього дуба.

— Будь нам другом, і ми дамо тобі все, що захочеш, — доброзичливо гомонять неосяжні масиви тайги. — Йди, скільки око сягає! Під корінням повалених велетнів-дерев ти знайдеш нічліг, в повноводих ріках зловиш смачну рибу, в хащах назбираєш солодших ягід. Сядь, відпочинь! Наша віковічна пісня ввійде в серце твоє, і спокій зійде в тривожну душу!..

Так, чудодійні ліси твої, Земле моя!

Та хіба тільки ліси?

Ріки, що несуть невтомно води в океан — спокійні, величні, ніби умудрені довгим життям діди, або грайливі, як діти гірські потоки — нерозривно зв’язані з життям людей, з їх помислами, з їх повсякденними ділами. Степи — неозорі поля золотого, стиглого хліба чи прерії — пасовиська диких мустангів! Скрізь — чари, скрізь — незбориме буяння торжествуючого життя, що співає гімни тобі, плането моя!

І найдорожче мені — моя Батьківщина, земля, де я родився, край, де я виріс, село, де вперше ступив з колиски на землю непевними, хиткими ногами. О, не забути їх ніколи, нізащо!

Не забути дніпровських лук, заквітчаних морем пахучих трав, зарослих хащами густої лози, плавнів і проток, де серед водоростів хижо ширяють гострозубі щуки або повільно, сонно нишпорять в мулі товсті лини. Я зберігаю в найглибших закапелках душі чарівні спогади про перші дитячі враження, про ті дні, коли неосяжний світ охопив мою новонароджену свідомість чіпкими руками і поніс, поніс в безкінечність, покотив плином бурхливого життя.

Велика дяка тобі за все те, що я переживав і переживу ще, користуючись твоєю незмінною гостинністю, люба плането, колиско моя!

Але чому, чому — скажи мені — я не задовольняюся твоїми дарами?

Що мені ще потрібно, куди поривається моя невгамовна думка?

Згасає день. Ніч нависає над половиною світу. Люди лягають спати… Чи всі? Ні, не всі!.. Багато, ой, як багато не спить!

Я дивлюся вгору, на мерехтливі зірки, і забуваються тривоги чи радості дня. Погляд уже не може байдуже опуститися вниз. Чому? Що він шукає в темряві ночі, серед сузір’їв?

Чи не скажеш ти цього, Земле моя?

А втім, що я тебе питаю?! Ти — куля мертвої матерії серед пустелі Космосу, німа і байдужа. Ти навіть не знаєш того, що мільярди років тому на тобі виникло життя, — залізні несхитні закони Природи породили його і вели через хаос буття, щоб створити цвіт Всесвіту — Розум!

Земле! Прислухайся до кроків, які луною відгукуються в просторі — по грудях твоїх іде Володар світу — Людина! Вона не задовольняється вже твоєю первозданною красою, а переробляє її, вона забудувала простори степів гігантськими містами, засіяла хлібом, пустила в повітря над тобою казкові кораблі, залила морем електричного вогню темні ночі і, нарешті, підняла в неозору далечінь просторів допитливий гострий погляд вченого і фантаста.

Отож пишайся, Земле! Будь щаслива тим, що тобі випала така незвичайна доля — колисати на своїх грудях Людину.

Колиска стала тісною. Ось чому Людина спрямувала погляд угору, ось чому вона рішуче відкрила нову еру 4 жовтня 1957 року. Це почалася Космічна Ера!..

Що знайде Людина в темній безодні простору, де блимають, ваблячи до себе, світильники зірок? Які таємниці відкриє перед нею Природа?

Хто скаже про це?

Ніхто!..

Можна тільки гадати про майбутнє, творити гіпотези, мріяти про зустрічі з іншими Людьми далеких систем. Такі мрії — це не хліб для голодного, не сорочка для роздягнутого, не хата для бездомного. Це — не проблема сьогоднішнього дня!

Але ми знаємо, що це наше завтра і післязавтра, це — сьогоднішній день нестримного людського інтелекту!..

Звичайно, знайдуться скептики. Вони будуть говорити, що не варто думати про післязавтрашній день, одриватися від землі, мріяти про те, що не здійсниться сьогодні. Та й мало чого не скажуть супротивники великої людської Мрії?!

На щастя, їх небагато. Саме тому політ Мрії нестримний. Ніхто не поставить їй кордонів!

Впали назавжди тенета забобонів, над світом встала велетенська постать Леніна. Зникла ніч. Перед сяйвом нового дня уже не втримаються залишки пітьми. Хода історії невмолима!..

Ще лунають вибухи гармат на Землі, ще стогне світ під тягарем озброєнь, ще вмирають від голоду індійці й араби, і ходять безробітні поряд з атомними електростанціями, але вже урочисто закликають сигнали супутників Землі:

— Космічна ера відкрита!

Людино! Скоро настане час, коли з тебе спаде лахміття антинародної капіталістичної системи! Підійшла пора осмислити своє буття, об’єднати сили, вибрати спільну мету і мурувати широку дорогу в Майбутнє.

Що буде в новій ері? Які неосяжні можливості одержать люди, які нові сили поставлять собі на службу? Майбутнє заховано в мороці часу, закони якого поки що не може опанувати Людина. Як же тоді заглянути на тисячі років наперед, на десятки тисяч років?

Важко це зробити! Дуже важко!

А Мрія, наша Мрія! Вона не знає перепон, вона, всупереч всьому, поривається через безмежні океани часу, прагне бачити той світ, де не буде хвороб і смерті, де не буде злигоднів і горя, де буде лише творча боротьба і творче горіння, радість любові, перемог і звершень…

То помчимо ж і ми в наше далеке, прекрасне Майбутнє, в те майбутнє, ради якого страждають, борються, люблять і вмирають тисячі і тисячі поколінь. Ми не зможемо абсолютно зримо уявити той грядущий світ; це, мабуть, будуть слабкі, туманні обриси дивовижного життя.

Але вірте, друзі мої: мріяти треба завжди, всюди! Якщо Людина перестане мріяти — історії прийде кінець!..

Ось чому ми твердо впевнені, що Людина буде безсмертною, всемогутньою, всюдисущою, що перед нею відкриються і слухняно ляжуть до ніг такі шляхи, про які раніше могли тільки мріяти численні покоління! Це будуть шляхи Титанів!..

Готуй лоно своє, плането — колиско моя! йдуть, народжуються нові покоління — з відкритим обличчям, світлими очима і чистим серцем! Вони візьмуть наші мрії, як прапор, здіймуть в зоряні далі і понесуть твою славу в галактичні простори.

Той час наступив, Земле моя!..

***

Олесь Бердник СТРIЛА ЧАСУ 1960

ВІД АВТОРА

Ти звернув увагу, читачу, на титульну сторінку? Я навмисне написав там «фантастичний роман», а не «науково-фантастичний», бо хотів розширити рамки роману за межі, які встановлює друга назва. Адже наука — це тільки певна частина неосяжного людського буття, один з виразників невпинного розвитку суспільства, який допомагає відкривати таємниці світу, ставити їх на службу людині. Але ж не тільки цим обмежується багатогранне життя! Ось чому справжня фантастика — це розповідь не тільки про майбутні досягнення науки, а насамперед про звичайних людей в незвичайних умовах!

І знову постає давнє питання, яке стільки вже обговорювали фантасти і не фантасти. Як далеко можна мріяти?

На мою думку, це питання давним-давно розв’язане. Хіба хату люди будують тільки для себе? Хіба старий дід-садівник їстиме яблука з тієї яблуньки, що він садить, може, за рік-два перед смертю? Хіба сліпець-кобзар лише для себе створював пісню і казку? Хіба заради вигоди Марія Кюрі обпалювала власні руки радієм? І ще сотні, тисячі, десятки тисяч «хіба?».

Я абсолютно впевнений, що якби не було Джордано Бруно — ідея про заселеність далеких світів з’явилася б пізніше. Якби не було Коперніка і Галілея — ще довго б панувала геоцентрична система Птолемея. Якби калузький вчитель Ціолковський не віддав своє життя на олтар майбутнього, ми б не були свідками польотів супутників і космічних ракет. Коротко кажучи, для того, щоб майбутні покоління розв’язували якісь завдання завтра, треба сьогодні ставити їх!

Отож нам і потрібні тисячі Бруно, Кюрі, Ціолковських, тисячі ентузіастів майбутнього, які понесуть світильник прогресу в морок природи, щоб освітити шляхи грядущим поколінням, не думаючи про міщанську вигоду. А для цього потрібна фантастика, фантастика, яка не боятиметься заглянути за межі вірогідності, а поведе уяву читача і в надра зірок, і в світ атома, і в морок простору, і в життя інших розумних істот…

Думаю, що сказаного досить. Якщо моя книга заронить в серця читачів зернятко мрії, я буду несказанно щасливий. Адже наш прекрасний бурхливий час є такою чудовою основою для здорових зерен, що з них може вирости тільки животворне дерево на радість майбутнього суспільства.

Читачу, разом з тобою, разом з героями книги — нашими ровесниками — ми побували в найнезвичайніших ситаціях. І я згоден з тобою, що неможливо жити і в нашу епоху, і перескочити через мільйони років. Тут, мовляв, не допоможе жоден парадокс часу. Це просто художній прийом автора, який хоче глянути на неймовірно далекі світи, уявити можливі шляхи прогресу — цієї безконечної спіралі розвитку.

А втім, чому це я погоджуюсь? Ні, ні! Геть скептичні думки! Тільки мрія, тільки оптимізм повинні бути в арсеналі фантастики. Адже дуже мало ми знаємо про світ, неосяжний світ, бо наука стоїть лише на його порозі! — а вже такі дивовижні тайни відкрилися перед уважним поглядом Людини.

Згадаймо віщі слова К. Е. Ціолковського: «Всі фази розвитку живих істот можна бачити на різних планетах. Чим було людство кілька тисяч років тому і чим воно буде через кілька мільйонів років — все це, за теорією ймовірностей, можна відшукати в планетному світі.

Все те чудесне, чого ми очікуємо з трепетом, уже існує, але воно невидиме нам із-за великих відстаней і обмеженої сили телескопів».

Отож який вчений осмілиться захищати будь-який закон природи, крім діалектичних законів буття і розвитку? Хіба тільки вчені-невігласи, які більше всього на світі бояться мрії. Бо мрія — це освіжаючий вихор, що зриває плісняву з душі та серця, і ставлення до неї показує суть людини в її неприкрашеному, справжньому значенні.

Олесь БЕРДНИК

***

Олесь Бердник. Серце Всесвіту. 1962

ВІД АВТОРА

Друже читачу!

В чудовий час ми живемо. Міцна рука Людини владно зриває запони з віковічних тайн землі і неба. Відсуваються у безвість кордони Всесвіту, розкриваються глибини Атома. Могутні космічні кораблі вже крають міжпланетні простори, а неймовірна казкова сила, захована Природою в матерії, починає вірно служити людству. А що ж далі?..

Далі — невпинний, безконечний політ у царство відкриттів, шукань, творчої праці, натхнення і звершення. Все для Людини здійсненне. Немає для неї жодних перепон. Що не зробимо ми — те обов’язково зроблять наступні покоління.

Та все ж таки хочеться, як страшенно хочеться поглянути, що виросте з того сім’я, яке ми сіємо сьогодні! Чи не так, друже читачу?!

То сідаймо ж в блискавичну ракету Мрії та помчимо а світ дивовижних пригод, неймовірних таємниць. Ми ч тобою пролинемо серед пустелі Космосу, побудемо на далеких планетах, зустрінемося з людьми чужих світів, відкриємо такі дива, перед якими побліднуть вигадки древніх казок.

Наша Мрія — це осяйне Завтра, плід нашого натхнення, крилата Праця нашого покоління…

Отож сідаймо в казковий корабель Фантастики. Небо засіяне зорями. Красуня Венера в срібному ореолі опускається за обрій. Таємниче підморгує яскравий Юпітер. Блимає криваве око Марса, обіцяє щось незвичайне. Герої вийшли з стін школи, зросли, ідуть широкими дорогами життя, підіймають погляд в безодню неба…

Це не вигадані герої. Це ти, друже читачу, твої товариші, наші допитливі, натхненні, мужні ровесники, які, не задумуючись, ідуть назустріч Таємниці.

Небезпека? Смерть?

Нам і смерть не страшна! Навіть вона покірно служитиме торжеству життя в новому суспільстві — де Людина, її Розум, її Серце і її Майбуття будуть найбільшою цінністю Всесвіту…

***

Олесь Бердник ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ. 1964

Слово до читача.

Людино, ти воістину прекрасна!

Поглянь — навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе — твоє багатство і оздоба, і ти — господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці вогняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.

Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, — відповідай: «Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, підняти погляд вгору…

Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу — усе це віхи пошуків моїх.

Позаду — глянь — мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду — я бачу знову простір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніколи! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!»

Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?

Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.

Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники — сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.

Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті течуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і «боги»! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти — Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!

Захочеш — сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єдиний Пломінь розірвану тканину Всебуття!

Ти — Батько й Син, ти — Витвір і Творець!

***

Післямова роману Олеся Бердника «Діти Безмежжя»

МОЇМ ЧИТАЧАМ

Іраптом — аможе, инераптом! – світнезовсімтакий, якмидумаємо. Щовіннеоднозначний, невипадковий, нетакийпростий,якйогомалюютьпочуттяочевидності.

Може, вінбезмежнорізноманітний, багатомірний, живий, мінливий, взаємозв’язанийувсіхаспектах.

МипобувализВами, друзі, втакомусвіті, середйогогероїв,людейнашогоіненашогосвітів, деміряютьпроцесиБуттявженероками, амільярдамироківаботакимиодиницямивиміру,проякімийуявл еннянемаємо, деістотиживутьсередтакогобагат¬стваБуття, передякиминашамузикаіживопис, нашібарвиізвукиздаютьсябелькотаннямдитини, щоучитьсяходити.

Комусь, самозакоханомувсвій«неповторний»розум, можезда¬тисяпринизливоютакадумка. Алетой, хтопрагневперед, доновихтайн, зрадістювізьмесобіпочеснезванняВічногоУчняВели¬коїМате рі—МатеріПрироди, яказіткалазпроменівібарв, затомівікосмічнихтуманностей, зпряжігравітаціїйелектромагнітнихполівнескінченнубагат обарвністьВидимогоіНевиди¬могоСвіту.

Друже мій!

Ти, щойно прочитав цю книгу.

Я не знаю—хтоти: молодийчистарий, матичибатько, хло¬пецьчидівчина. Всецеумовніпоняття. Хтобнебувти—мизтобоюбрати. БомипородженіЄдиноюМатір’ю—Великою При¬родою, неювиплеканіуВеликихРодах, щотриваютьмільйоноріччями, —Родами, якіЗемнаНауканазвалаЕволюцією.

Отже, братемій, яйпрошутебе: відкривайцюкнигунеякчитач, аяктворець. Так, творець! Титежтворивїї, якія, яквін, яквони. ВсімищоднинитчемотканинуГрядущого; іхто,якщовінчесний, будевідстоюватидлясебетучиіншунить? СпільнароботадастьуМайбутньомуспільнийздобуток—яснуСпо рудуКомуністичногоСуспільства.

Важконам, друже. Важковиводитирозумзтрясовинитисячоліть,девінперебуваву страшномуполонімракобіссяпідпильноюохороноюінквізиціїі церкви, тираніввсіхвіків, шкідливихдикунськихтрадиційізапиленихдогм. Щейдосіпливенадпланетоюморокнеуцтва, туманкосностііреакції, густіхмаризлобиіненавистіклубочатьсянадгніздамиімперіа лізму, отруюючисвіт.

Але крок за кроком відвойовуються позиції Розуму, позиції того вогню, що Титан Прометей приніс від скупих богів, які ще й досі гнітять людство на великій частині планети.

Боги ті — егоїзм, консерватизм, реакція всіх мастей, забобони, рабство тіла і духу, приниження жінки і ще безліч, безліч «перлів» дикунського минулого, які нам залишили Олімпійські боги з їхньою розпустою і лицемірством , з рабством і розкішшю, з вій¬нами всіх проти всіх і ненавистю й страхом проти всього нового та еволюційного.

Вічна слава Титану Прометею, який приніс для людей Животворний Божественний Вогонь – Вогонь Шукань, Дерзань, Великого Знання!

Давайте ж роздмухувати Полум’я Прометея, хай воно освіт¬лює глибини Світобудови, морок незнання, хай запалить нові сер¬ця жадобою Великого Служіння на благо Еволюції, на благо Лю¬дини.

А втім, я розігнався, сердечне поривання несе мене нестримно все далі й далі! А може, ти, мій Друже, хочеш щось сказати мені? Може, й ти скажеш, як деякі прихильники старосвітського життя, теплого, безтурботного існування:

— Не одривайтесь від Землі!

Друже!

Залиш такі слова і думки служителям темних забобонів, які спалювали і спалюють безперервно на вогнищах косності и реак¬ції Синів Світла і Прогресу.

Цими словами: «Не одривайтесь від Землі!» — спекулюють за¬хисники, прихильники відживаючого, антиеволюціиного. Бо щозначить — не одриватись від Землі?

Тобто зупинитись у розвитку, задовольнятись найпримітивнішими запитами тіла, шлунку. Але ж справжня людина не задовольниться тим. Бо Земля — лише невеличка пилинка в Світобудові і є її невіддільною частиною. Безмежність — ось наша істиннаДомівка. Туди й пролягає чудова Дорога Людини.

ІЗемля наша — лише корабель, на якому ми почали свій політ в Еволюційну Далину. Тій Далині нема кінця. Хто стане ствер¬джувати, що ми не пересядемо згодом на досконаліший корабель? Хто скаже, що ми задовольнятимемось такою структурою організму, а не перебудуємо його на нових засадах? Хіба все в нас ідеальне,досконале? Хіба можна зупинити розвиток будь-якої грані видимого чи поки що невидимого Світу?

Ну я даремно роблю цей відступ. Ти мій співтворець, мій вірний Друг, і в нас не буде таких суперечок. Вперед, вперед! Наша дорога – пісня Космічної Еволюції, якій немає кінця.

Розповіді про майбутнє назвали фантазією. Дехто з невігласів іронічно називає такі розповіді вигадкою. Але ми з тобою, друже знаємо, що то не вигадка. Наші мрії то велика реальність, яка нас оточує звідусюди.

Та Реальність — Живий, Полум’яний Космос.

Наш розум безмежний, він сягає в будь-які глибини Світу, для нього нема кордонів. Отже, ми з тобою зможемо побувати де завгодно і коли завгодно. Хіба не так? То для чого ж вигадки, для чого пусті розмови? Все, про що ми мріємо, Істина, яка здій¬сниться коли не тепер, то в грядущих віках.

Пройдемо ж по Космічній Аудиторії, послухаємо голос Ве¬ликого Учителя — голос звільненого Розуму. Він нам розповіда¬тиме прекрасні і захоплюючі Легенди про Буття, про Любов, про покликання Людини, про Велику Єдність Розумних Істот всіх за¬селених Світів.

Слухайте, сприймайте в серце ту Легенду. Адже саме Легенда вінчає собою найпрекрасніші дії і в нашому Світі. А там, у Май¬бутньому, в Далеких Світах — Легенда являє собою вершину Творчості.

Якщо хтось сумніватиметься в істинності цих слів і ствер¬джень — хай подивиться навколо себе. Хай подивиться на квіти, на Сонце, на блакить неба, на красу жінок Землі, хай заглибиться в мудрість минулих віків, хай збагне велич боротьби за Грядущу Комуністичну Еру, хай осягне все це серцем і розумом своїм і замовкне присоромлено.

Все Буття — Легенда. Красива, чудова, хвилююча, сповнена боротьби і страждань, увінчана Любов’ю і Єдністю, прикрашена безперервною, мінливою, чаруючою грою — таємничою Грою Великої Матері Природи.

Отже, ми мандруємо вперед і вперед — у Безмежжя. Інколи Розум навіть не в спромозі одразу сприйняти запаморочливих глибин Світобудови. Він зупиняється, починає шукати нових шляхів до розуміння. Коли таке трапиться з тобою, мій Друже, коли розум відмовить, коли мозок не в силі буде створити для тебе прекрасних форм Грядущого — тоді звернися до Серця.

Так! Є в нас найкращий, найвірніший товариш, друг – Серце! Воно не може бути сковане ніякими гранями, ніякими умовностями, воно завжди вільне, якщо цього захоче Господар, воно кожну мить з радістю помчить у Безмежність, лиш відкрий клітку в якій держиш його.

Вийдемо під зорі, прислухаємось до Пульсу Космосу, і хай Серце пульсує в такт з ним. Космос не жде. Кожен удар його Пульсу відлічує грандіозні зміни. Відстале залишається позаду – еволюційне мчить вперед, тче з своїх прогресивних елементів нові і новіпоєднання Великої Матері.

Слухай, слухай, слухай, Друже! Слухай голос свого Серця!

Воно чисте, воно яскраве, воно віддане Знанню, Істині, Безмежжю.

Скажи всім, хто рядом з тобою: «На сьогодні, а ще краще, назавжди залиште скепсис та іронію в темному запічку людського невігластва, вийдіть разом з нами під зоряне небо. Будьте всі свід¬ками великої Космічної Події...»

Ось воно... почалося!..

Вечірній присмерк прорізала полум’яна смуга. Голубим метео¬ром щось майнуло в глибину небес. Радійте, торжествуйте! То не метеор, не комета! То Вогнистий Птах Серця, випущений з клітки віків, урочисто помчав у мерехтливу безодню Світів,

Він принесе для нас чаруючі скарби Безмежжя, дарунки Вели¬кої Матері всього сущого — Природи, що безперервно тче для дітейсвоїх казкову тканину Еволюції.

Будемо сьогодні лише друзями зірок, бо вони — це очі Розу¬му. Хіба не так? Хіба ти не знаєш, що кожна зірка — то батьківщина свого, неповторного Розуму, який колись – у Безмежжі – з'єднається в Єдине грандіозне Космічне Вогнище.

Отже, ми під зоряним куполом. Ми чекаємо. Космічна далина п’янить, нечувані, дивовижні аромати таємничих світів оповивають свідомість. А може, то Подих Великої Матері Безмежності? Може, то Вона привітно схилилася над дерзновенними дітьми своїми,заохочуючи їх до польоту в Невідоме!

Чуєш? Чуєш її голос: «Вперед, мої діти! Учіться літати. Для вас у Мене є чутливі вуха, далекозорі очі. Дерзайте, мої кохані! Учіться літати»?

«Чи не занадто багато казки, легенди, таємничого?» Хто це? Звідки? А-а, знову скепсис… Замовкни. Все наше життя – казка. Казка для того, хто віддає себе, свою творчість на Благо Всіх, в Ім’я Ясного Завтра, в Ім’я Комунізму, який уже збудований жителями багатьох далеких   Світів, в ім’я Любові, якій немає меж.

Знову спалахнув блакитним полум’ям обрій. В нічному небі тріпоче вогнистими крилами Птах Серця. Слухаймо його щебетання, його казковий спів. Він вже промчав Океаном Безмежжя, він каже, що ради тієї Легенди здійснюється і наша важка, громіздка, радісна і печальна, буряна і кривава, пісенна і бунтівлива Еволюція Розуму — Всюдисущого, Всемогутнього, Всепроникаючого.

Слухай, слухай заспів Птаха Серця:

— Для чого обмежувати його — могутній, сяючий дивовиж¬ним світлом Вічної Таємниці, Розум Людини — породження Без¬межності?

Використавши трамплін Землі, надбання мільйонноліть, праг¬ни в глибини Світобудови і зрозумій своє справжнє покликання, свою величну Дорогу в Непізнанне.

Відкинь нещадно все, що гальмує політ. Відкинь рабство духу і тіла, забобони, догми і упередження, війни і егоїзм, смішну пиху свою і марнолюбство. Словом, відкинь все, що заважатиме на Ве¬ликій Дорозі Безсмертя. На тій дорозі залишений «багаж» здасться тобі смішним, нікчемним, дурним. І, пославши сердечний привіт, глибоку вдячність своєму земному дитинству, ти, як ураганна стріла, пущена з лука Полум’яного Серця, помчиш до нових і но¬вих обріїв. І зорі, їхні скупчення, галактики і метагалактики за¬сяють вздовж Твого Космічного Шляху, як хвилюючі дивовижні віхи!

***

Олесь Бердник. Подвиг Вайвасвати. 1967

ДОРОГИЙ ЧИТАЧУ!

Часто-густо про фантастичні твори думають, як про своєрідну науково-технічну програму, як про те, що повинно обов’язково здійснитися у майбутньому. Що ж, і така фантастика є. Та вона недалеко сягав від звичайної популяризації точних наук. На мою думку, завдання фантастики лежить не в сфері лише цих наук, а й у сфері етично-естетичній.

Фантастика є каталізатор мислення, фермент наукового, творчого процесу в усіх галузях розвою людського розуму. Конкретні ж образи того процесу визначає практична потреба суспільства.

Головне — невсипуща мрія про безупинний поступ Людини. Коли ти, читачу, збагнеш це моє застереження, тоді я не зустріну звинувачення в «нереальності» багатьох моїх припущень.

Комусь деякі з моїх гіпотез здадуться казкою, комусь стануть зерном для зрощення власних дум. Я буду щасливий, коли парості розквітнуть для спільного блага.

Деякі з припущень є жартівлива, химерна гра ума, дещо — перенесення уявного в звичні умови для фокусування висловленої думки. Прийми, читачу, такі оповідання, як фантастичну форму, в яку влито певне етично-естетичне питво.

І лише для небагатьох відданих, незрадливих синів Мрії я скажу тихенько, майже нечутно:

— Післямову я написав для скептиків. Вони прочитають її і заспокояться. А ти не вір мені. Вір своєму серцю. І коли серце скаже тобі, що можна побудувати музичний зореліт діда Гриця, що можна у нашому житті зустріти хлопця з Майбутнього, що героїчна Віола живе серед нас, — воно скаже велику правду. І хай легіони скептиків не похитнуть тебе в цьому переконанні.

З цією радісною надією я й послав свої думи на творчу зустріч з тобою, мій читачу, мій друже.

Олесь Бердник

Найбільш «класичними» серед них визнано романи Ю. Смолича і В. Владка, шо виступив майже одночасно з Ю. Смоличем і зосередив свою увагу переважно на цьому жанрі.

О. Білецький. Творчість Володимира Владка (Аргонавти Всесвіту. 1961)

***

Зи радянського часу народилися сотні иаукопо-фаитастичних творів. В українській літературі, де, крім мрій про майбутнє, висловлених у творах Т. Шевченка, П. Мирного та інших, до Жовтня не. було взагалі призвісток нового жаішу, маємо багато десятків оповідань, повістей та романів І. Сенченка, Д. Бузька, Ю. Смолича. С. Скляренко, М. Трублаїні, М. Дашкієва, О. Бердника ти інших. «Найкласичнішими» серед них визнано романи Ю. Смолича і В. Владка, іщо виступив майже одночасно з Ю. Смоличем і зосередив свою увагу переважно на цьому жанрі.

О.І. Білецький. Творчість Володимира Владка (Зібрання праць, т.3, 1966 г.)

***

В українській літературі, де, опріч мрій про майбутнє, не було взагалі ніяких передбачень нового жанру,—він уже представлений багатьма десятками творів І. Сенченка, П. Лісового, П. Бузька, Ю. Смолича, С. Скляренка, М. Трублаїні, М. Романівської, М. Дашкієва, В. Бережного, Ю. Бедзика, О. Бердника, В. Савченка, натхненної драматичної поеми Левади «Фауст і смерть» та інших. Найбільш «класичними» загальновизнаними серед них стали романи Ю. Смолича і В. Владка, що виступив майже одночасно з ним і зосередився на даному жанрі.

О.І. Білецький «В. Владко і проблеми науково-фантастичного жанру». 1963

***

Мені важко було б перелічити всі твори української радянської наукової фантастики, що вийшли протягом тридцяти років і переможно протистоять сумнівним твердженням рецензента; втім, не можна оминути кращих творів таких письменників, як М. Трублаїні, В. Собко, Я. Кальницький. М Романівська, а з авторів молодшого покоління — М. Дашкієва, Ю. Бедзика, О. Бердника, В. Савченка, В. Михановського. К. Лемешева тощо.

Володимир ВЛАДКО. ФІЛОСОФІЯ ФАНТАСТИКИ. 1966

***

Скажем так, Стругацкие подразумевали Олеся Бердника в образе Саши Привалова из повести "Понедельник начинается в субботу" (частное мнение).

«Увечный звездолётчик» и «Железный диктатор из Малого Магелланова облака» взяты из повести Олеся Бердника «Пути титанов»; в этой повести тоже присутствует «пантеон».

Девушка из рефрижератора в пятнах пролежней – намек на эпизод из романа Олеся Бердника «Пути титанов».

Один из «миров воображаемого будущего», куда попадает главный герой сказки «Понедельник начинается в субботу» Саша Привалов — мир романа Олеся Бердника «Пути титанов», который Стругацкие описывают с нескрываемой иронией.

Крадущиеся пионеры с томиками Шекспира — намёк либо на книги Адамова «Тайна двух океанов» и «Победители недр», либо на рассказ Олеся Бердника «Марсианские „зайцы“». Мимоходом помянутое слово «Эоэлла» пришло в текст из романа Казанцева «Внуки Марса», который был опубликован под одной обложкой с «Путями титанов» — в альманахе «Мир приключений» за 1962 год, что свидетельствует о том, что у Стругацких под руками случился именно этот конкретный том, когда они набирали базу для своей пародии.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B...

***

Д. БИЛЕНКИН Фантастика и подделка

Время поговорить о примитиве, что рядится под фантастику и, пользуясь любовью читателя к жанру, размножается в сотнях, тысячах экземпляров книг, не хуже микробов, попавших в питательную среду.

Поскольку разговор видится острым, в пору звать мальчика. Какого мальчика? Обыкновенного, бесплотного, безыменного мальчика, который любиг появляться в статьях о фантастике, чтобы сказать: мне нравится то… мне не нравится это.

Так критику легче вести спор; всегда можно опереться на мнение ребенка, устами которого, как известно, глаголет истина. Искушение велико, да вот беда: фантастика давно перестала быть жанром детской литературы. Опять же мнение одного читателя — это всего лишь мнение единицы, пусть даже уважаемой читательской единицы. Однако традиция обязывает.

Поэтому пригласим для разговора такого читателя, с мнением и вкусом которого приходится считаться всем — и писателям и читателям. Пригласим редактора.

Мы появляемся в его кабинете в ту самую минуту, когда он готовится подписать к печати пухлую рукопись очередной фантастической книги.

– Разрешите побеспокоить вас…

Редактор поднимает от рукописи отуманенный заботами взгляд.

– Да, пожалуйста. В чем, собственно, дело?

– В явлении. В явлении, которое возникло отнюдь не без вашего участия. Что вы думаете вот об этих книгах?

Я воздвигаю на краю редакторского стола стопку книг в броских обложках, на которых стоит заманчивый гриф “Фантастика”.

– Припоминаю, припоминаю, — говорит редактор. — Знакомые все лица: Митрофанов, Винник, Бердник, Кнопов, Ванюшин. Так что вас беспокоит?

– Качество книг. А также их количество.

Редактор задумчиво перелистывает страницы.

– Не понимаю. Это разные книги, разных авторов, выпущенные разными издательствами. Они отличаются друг от друга по теме, по сюжету, по стилю. Ну, разумеется, и по качеству. А вы, как я понимаю, хотите говорить о всех сразу, как о явлении. Так сказать, под одну гребенку. Кто вам дал такое право?

– Те самые произведения, о которых мы говорим. Разрешите прочесть страничку. “Сообщение о самоубийстве доктора Хента заняло всего пять строк и было напечатано на задворках последней страницы газеты “Вечерние слухи”. А материалы, посвященные панике на бирже, заняли всю первую полосу и были снабжены пятиэтажными заголовками.

Ни одному читателю не могло прийти в голову, что между этими газетными сообщениями имеется какая-нибудь связь.

Одному мне пришлось услышать последние слова Алессандро Лосса. Я один знаю его секрет. Исполняя последнюю волю покойного, я расскажу вам невероятную историю. Это повесть о потрясающем научном открытии и авантюре, связанной с ним, про дерзкий полет мысли выдающегося ученого и ужасную трагедию того, кто великое творение человеческого гения хотел направить против общества.

Вы, наверное, догадываетесь, о чем я говорю. Человек-призрак! Граждан Альберии и жителей многомиллионного Бабеля трудно было удивить даже самой необычной рекламой.

И все-таки, когда на одном из небоскребов делового квартала. города вспыхнули, четко выделяясь на темно-синем фоне вечернего неба, огромные неоновые буквы, тысячи бабельцев с недоумением прочли: СПЕШИТЕ КУПИТЬ ЛУННЫЕ УЧАСТКИ ТОЛЬКО У НАС! “АЛЬВЕРИЯ — ЛУНА” Знали обо всем лишь главные акционеры Общества покровительства талантам да несколько самых доверенных лиц из числа их сотрудников”.

– Вас, товарищ редактор, ничего не смущает в отрывке?

– Отрывок как отрывок. Не могу сказать, что слишком удачный, но…

– Вы не находите в нем никаких странностей?

– Не совсем понимаю вас.

– Все очень просто. Я взял первые десять строк из трех разных книг и слил их воедино. Это “Тайна доктора Кента” Александра Винника, “Проданная Луна” А. Кнопова и “Призрак идет по земле” О. Бердника.

– Это не метод критики.

– Допустим. Вот еще отрывок. “Тунгусский метеорит все еще интересовал ученых. Инга Михайловна Карасева долго работала в экспедиции и только что вернулась из Сибири. Ее пригласил к себе профессор Новосельский. На фоне мерцающего звездного неба обсерватория выглядела таинственно. Озаренная призрачным светом Луны, она напоминала сказочный дворец. Множество павильонов и башен окружало главное здание, увенчанное несколькими разновеликими куполами. Отсюда через открытые, зияющие люки в далекое небо, словно пушки, уставились стволы рефлекторов и рефракторов.

“Обращенный лицом к звездам” — так называлась одна из газетных статей, опубликованная о Новосельском… На этот раз слиты воедино первые строки книг А. Митрофанова “На десятой планете” и В. Ванюшина “Желтое облако”. Вас все еще не наводит на размышление удивительное сходство разных книг, разных авторов, изданных в разных концах Союза в разное время? Если нет, позвольте еще цитату: “ — Да, друзья, — сказал Медведев, — нас, советских людей, ждут другие миры и галактики! Придет время, когда человечество изучит не только околосолнечное пространство, но и множество неизвестных и, несомненно, прекрасных планет нашей Галактики. И если когда-нибудь людям придется встретиться в просторах Вселенной с разумными существами, они будут представлять единую дружную семью — ЗЕМНОЕ ЧЕЛОВЕЧЕСТВО”. Здесь приведены последние строчки книг “На десятой планете” и “Проданная Луна”. Попробуйте найти, где кончаются слова Митрофанова, а где начинается нов…

– М-м… И что же?

– А то, что есть фантастика и есть подделка под нее. Есть научно-фантастическая литература и есть псевдолитература, маскирующаяся под этот жанр. Ни количеством наименований книг, ни тиражами второй поток практически не уступает первому. Для сравнения: умная книга Ефремова “Лезвие бритвы” издана стотысячным тиражом. Тираж “Желтого облака” В. Ванюшина — 210 тысяч экземпляров. К сожалению, эти два потока не всегда различают не только читатели, но и критики. Интересно, к какому потоку относится рукопись, которую вы отправляете в, набор?

Редактор отодвигает рукопись.

– Это не ваше дело.

– Почему не мое? И писатели-фантасты и читатели одинаково заинтересованы в том, чтобы бумага, идущая на издание псевдофантастики, шла бы на увеличение тиража действительно талантливых произведений. Попробуйте-ка сыскать в магазине новинки Ефремова, Стругацких, Днепрова. Они исчезают мгновенно, читателю приходится разыскивать их днем с огнем.

– Книги, которые вы критикуете, тоже не залеживаются, — парирует редактор. — Вы пишете им приговор, не утруждая себя доказательствами.

– По-вашему, можно спутать стиль, допустим, Стругацких со стилем Днепрова, стиль Журавлевой и стиль Ефремова? Можно неразличимо сливать начало и конец их книг друг с другом? Вы не можете не знать, что оригинальность, самобытность произведения — один из важнейших признаков настоящей литературы.

– Читатель…

– Давайте будем откровенны. Если вы издадите роман с “клубничкой”, то и в этом случае вы сможете ссылаться на читателя: смотрите, раскупили, читают…

– Это недозволенная аналогия. Те книги, о которых мы говорили, при всех их недостатках учат читателя дерзанию, окрыляют его подвигом героев, знакомят с наукой, раскрывают дали будущего, разоблачают омерзительное лицо капитализма, воспитывают читателя.

– Воспитывают, согласен. Но как? Что выносят читатели аз этих книг — это еще вопрос. Поскольку мы, кажется, договорились, что книги этой стопки можно рассматривать не только порознь, но и как единое целое — как явление, — давайте приступим к их разбору. Прежде всего авторы этих произведений не знают того, о чем они пишут. Прежде всего науки.

– Так-таки все?

– Да. Это характерный признак псевдофантастики. Там масса “научной” мишуры, выглядящей куда как современно. Но раскрываем книгу А. Митрофанова “На десятой планете”, страница 59. Летит космический корабль. Вдруг свет в кабине начинает слабеть. Что такое? “Медведев разрешил выход наружу лишь Запорожцу. Облачившись в скафандр повышенной защиты, астроном взял с собой с десяток приборов. Через несколько минут он вернулся и попросил дать ему пылесос.

– Вокруг нас нет никакой дымки. Космос чист, как хрусталь. Солнце сияет по-прежнему. Просто наш корабль чуть запылился. Я соберу пыль с иллюминаторов, и у нас снова будет светло”.

Как вам нравится идея использовать пылесос в безвоздушном пространстве? Это почище “стремительно падающего домкрата”!

– Согласен, что у Митрофанова таких нелепиц хватает. Вероятно, и у других можно найти пусть незначительные, но огрехи. Но это еще ничего не доказывает: ошибки встречаются и в научных книгах.

– Я вовсе не хочу ставить в строку каждое лыко, не в “блохах” дело. Очень часто фантасты используют такой рецепт изготовления “магического кристалла”. Разговор отталкивается от точных фактов науки, переходит в область научных гипотез, затем неуловимый поворот мысли — и мы уже в стране фантастики. Переход обставлен с ошеломляющей реальностью; полное впечатление достоверности вымысла. Далеко не просто обнаружить сварку шва, которым отделена научная посылка от сугубо фантастических выводов, якобы из нее вытекающих. Да, вывод всегда фантастичен. Зато фундамент и вся логическая конструкция должны быть безупречными. Ни одного ложного факта, ни одной логической нелепицы; иначе гибнет реальность и правда перехода в страну фантастики.

Так небрежность одного мазка может выдать фанерность крепостной стены, на фоне которой развертывается действие кинофильма. Меж тем “фанера” лезет из каждой книги, о которых у нас речь. Берем одно из самых грамотных произведений. В книге “Проданная Луна” А. Кнопов пишет о будущем космических полетов. Устроим несложную проверку: имеет ли автор ясное представление о том, о чем он пишет? Смотрим: “- А все-таки, когда межпланетные путешествия станут обычными, трудно представить себе более скучное путешествие, чем космическое, — неожиданно заявил после завтрака Лядов. — Будущим пассажирам рейсового корабля “Земля — Луна” придется двое суток (разрядка наша) спать или серьезно позаботиться, чем себя занять.

– Ничего, Сергей Владимирович, — успокоил штурман а Рощин. — Пассажиры будут играть в преферанс, шахматы или читать…” Нет, не знает Кнопов того, о чем пишет. Не подозревает, что с прогрессом техники время космических путешествий будет сокращаться, как сокращается оно на других видах транспорта. Всего одна ошибка — утверждение, что и в будущем полет к Луне, как и сегодня, займет примерно двое суток.

И нет больше доверия к героям повести — космонавтам, которые изрекают столь явные благоглупости.

А вот случай более сложный: повесть О. Бердника “Катастрофа”. На высокоцивилизованной планете Та-ине население порабощено кучкой угнетателей. Великий ученый Ри-о пытается освободить народ. Вот его план (заметим, что на Та-ине техника настолько могущественна что незачем заниматься возделыванием растений: пища делается на заводах): “Надо ускорить ее (планеты) вращение. Надо, чтобы продолжительность суток уменьшилась во много раз. Тогда тело Та-ины не будет успевать раскаляться днем и сильно охлаждаться ночью… Тогда можно будет опять выращивать съедобные растения. Низшие Тайя начнут работать и почувствуют себя не рабами убогих выродков, а хозяевами мира”.

Итак, освободитель видит выход в том, чтобы заменить болев высокий способ производства, каким является синтез пищи, на более примитивный. Предположение (в наших условиях), равноценное отказу от автоматики в пользу паровых машин.

Великий ученый высокоразвитой цивилизации, видимо, не знаком с некоторыми азбучными законами исторического материализма. Зато они, следует надеяться, хорошо известны Верднику. Но автор почему-то нигде ни единым словом не показывает абсурдность попытки ученого повернуть развитие средств производства вспять, а следовательно, и порочность саззг мого плана освобождения. Совсем наоборот: из повести следует, что, если бы не борьба угнетателей против ученого, план, бесспорно, удался бы, и рабы, покинув заводы-автоматы, с радостью кинулись бы к плугам, обретя, таким образом, свободу.

Так даже одна ошибка становится для произведения роковой, ибо на нее опирается вся хитроумная конструкция сюжета.

– Я думаю, однако, что о произведениях литературы надо говорить прежде всего с позиций литературы.

– Одно неразрывно связано с другим: неглубокое знание темы с беспомощностью пера. Когда автору нечего сказать, а он тем не менее печатает свое творение, пустота просвечивает сквозь самые пестрые научно-авантюрно-фантастические одежды. Возражая вам, я попытался показать, что и Берднику, и Кнопову, и иже с ними нечего сказать читателю о науке, о приключениях мысли. А что они могут сказать о людях?

Смотрим повесть Бердника “Сердце Вселенной”. Там в одной из первых глав даются внутренние монологи ее героев.

Разговор человека с самим собой, как известно, могучее средство раскрытия психологии героя. Заглянем через это окошко, любезно распахнутое автором, в душевный мир персонажей повести.

Космонавт Огнев: “Скоро исполнится его мечта. Он полетит на Марс! Во имя торжества разума, во имя Будущего, ради человечества понесет он к таинственной планете эстафету дружбы и знания/ И эти могилки, эти печальные воспоминания… Они тоже зовут, указывают, требуют… Прощайте, мои дорогие! Я выполню ваш наказ, не отступлю ни перед чем, пройду весь трудный путь до конца. И вы будете вместе со мной, там, во мраке космоса!” Космонавт, который прихватывает на Марс могилки… Брр!

Ну, да ладно, просто неудачно написанный абзац.

Космонавт Савенко: “Здравствуй, рожь! Привет, жаворонок! Низкий поклон тебе, бескрайнее родное поле. Поцелуй меня, ласковый ветер, как когда-то — помнишь — в детские годы… Коснись меня, ветер! В сердце моем безграничная благодарность тебе, полям, солнцу, щедрой земле отцов… Белый змей. Бумажный змей! Именно от него начался путь Андрея в космос… Это ты вел его по трудной и прекрасной дороге, змей далекого детства! Слава тебе!…” Мать Савенко: “О, какая счастливая у меня судьба! Сын полетит к таинственным мирам, и следом за ним простелется материнское благословение. И под дыханием этой любви черная бездна оживет и станет когда-нибудь домом, таким же уютным, как теплая, обжитая земля!” Три разных человека говорят одинаково выспренне, с восторженностью и “слезой” воспитанниц института благородных девиц. Фейерверк пустословия, за которым нет ничего: ни индивидуальности героя, ни глубоких переживаний, ни ума, ни сильных чувств. Все наигранно, патетично, плоско, как в старинных “трррагедиях”, разыгранных провинциальными актерами.

– Вы заведомо берете самые неудачные отрывки.

– Щадя ваше время, я ограничиваю себя в примерах. Иначе мне пришлось бы просидеть у вас несколько дней. Не могу, однако, удержаться еще от одной цитаты. “Вселенная! Я знаю твою тайну: ничто не исчезает бесследно! Слышишь, Вселенная, я понимаю тебя! Бери мои мысли, мои страдания, мои радости…” Не стану интриговать вас загадкой, откуда эти слова, как две капли воды похожие на приведенный монолог и содержащие столь же “глубокие” мысли. Они принадлежат ученому все с той же высокоцивилизованной планеты Та-ины, жители которой, кстати, разительно отличаются от землян, ибо “обмен веществ в их организмах… происходит на принципах ядерной энергетики”.

– Романтичный, взволнованный стиль автора…

– Чтобы у вас не было больше никаких сомнений в отсутствии какого-нибудь особого “стиля Бердника”, вновь предлагаю догадаться, кому принадлежат такие вот фразы: — Уж не ищешь ли ты, дорогой Артур, какую-нибудь панацею от лучевой болезни? — недоверчиво спросил Гонсало.

– Я задался целью найти средство, полностью защищающее от лучевого удара, если хочешь, панацею… Возможно, еще рано делать окончательные выводы, но, кажется, мы не далеки от истины.

Гонсало изумленно взглянул на Ренара.

Алессандро подался вперед.

– Вы хотите сказать, что нашли…

– Да, я нашел радоний…” — Всю свою жизнь я отдал разрешению одной проблемы, — начал Милоти. — Я близок к открытию величайшей тайны…” Это опять-таки написано тремя разными авторами. Взяты кульминационные моменты трех разных книг — появляется великое открытие, которое и сообщает движение сюжету. Чем в этой компании выделяется “стиль Бердника”?

Конечно, оттенки имеются. Скажем, у Бердника больше красивости и выспренности; стиль же Винника суше. Но это отклонения в пределах одного и того же общего для всех стиля унылого трафарета. Это прослеживается буквально во всем.

Вот, например, как рисует портрет своего героя Винник: “Кроме уже упоминавшихся голубых глаз, лицо Лайги привлекало маленькими подвижными губами цвета спелого граната, умеренно вздернутым носиком, прекрасным цветом кожи — очень белой и тем резче оттенявшей нежный румянец на щеках”.

Митрофанов: — “Все было хорошо в девушке: и две тугие косы, уложенные венцом, и широкие брови вразлет, и высокий лоб, который иногда прорезывали мелкие упрямые морщинки”.

– По-моему, вы впадаете в ту же крайность: все жзображать одной краской, на этот раз черной. Так или иначе каждый автор открывает читателю новый горизонт мечты. Это искупает многое. В некоторых из них с публицистической страстностью раскрывается, как я уже говорил, звериная сущность капитализма. Это нужные нам книги при всех их недостатках, — ибо они правильно воспитывают людей.

– Не будем смешивать замысел с исполнением. Никудышное исполнение губит самый лучший замысел, подчас приводя к прямо противоположным результатам, — это тоже азбука.

Задумайтесь над тем, как изображены враги в книгах “Фантастические повести” Винника, “Проданная Луна” Кноцова, “Желтое облако” Ванюшина, “Призрак идет по земле” Бердника. Они все там на одно лицо: жадные, хищные, жестокие и… глупые. Да, волей авторов они все оглуплены. Их легко, картонным мечом побивают положительные герои. Конечно, среди наших врагов дураков немало. Но не они делают погоду.

Правда жизни в том, что перед нами жестокий, алчный и отнюдь неглупый враг. А чему учат эти книги? Пренебрежению к уму и хитрости наших идеологических противников, предельной легкости победы над ними, шапкозакидательству?

В борьбе недооценка врага — серьезный просчет. Так что давайте считать не только плюсы, но в минусы “страстной публицистичности” названных книг.

О горизонтах мечты, которые якобы раскрываются в этих книгах. Начать с того, что там открываются давно открытые горизонты. Вот нехитрый набор фантастических сюжетов, присущий книгам, о которых мы говорим. Встреча с инопланетной цивилизацией (“Сердце Вселенной” Бердника, “На десятой планете” Митрофанова, “Катастрофа” опять же Бердника). Это, так сказать, сюжет № 1. Сюжет №2: делается великое открытие (обязательно за рубежом), капиталисты стараются овладеть им в своих корыстных (военных) целях; с злодеями борются положительные герои. Открытие либо исчезает при трагической гибели какого-нибудь героя, либо начинает служить благу. По такому сюжету построены “Тайна доктора Хента”, “Охота за невидимками” Винника, “Проданная Луна” Кнопова, “Призрак идет по земле” Бердника.

Сюжет № 3 — гибрид двух первых: “Желтое облако” Ванюшина, “Путешествие в антимир” Бердника.

Вот и весь несложный сюжетный набор, которым оперируют названные авторы. Согласитесь, что для пяти авторов девяти произведений набор бедноватый. А главное — не новый.

Это отраженный свет настоящих произведений фантастики, которые отличаются от подделки в том числе и тем, что в них действительно открываются новые горизонты мечты; Конечно, Бердник, например, может обидеться, что его ставят в один ряд с Митрофановым, у которого несусветное число научных ляпов и попросту безграмотных фраз. Но вот ведь какие еще происходят чудеса. Попробуем пересказать сюжет сразу двух произведений: “На десятой планете” Митрофанова и “Сердце Вселенной” Бердника.

Получено таинственное известие с Цереры (спутника Сатурна). Ученые предполагают, что это сигнал бедствия, посланный инопланетным разумом. Космонавты летят к Церере (спутнику Сатурна). Они находят терпящую бедствие цивилизацию (инопланетных космонавтов). Они спасают цивилизацию (космонавтов). Происходит взаимное обогащение двух миров. Точка.

– Уж не намекаете ли вы на плагиат?

– Что вы! Никакого плагиата. Просто авторы макают перо в одну и ту же чернильницу, имя которой — примитив.

– Все же нельзя так: все у этих авторов плохо, все примитив. Зачеркивать творчество писателя — вот как это называется.

– Жупел не к месту. Полностью согласен, что нельзя зачеркивать творчество писателя. Творчество! А если его нет? Если его нет, то зачеркивать попросту нечего. Как прикажете в таком случае говорить: “с одной стороны, никуда не годится, с другой стороны — упаси бог! — не будем давать оценок как-то: “примитив”, “подделка под”. Требовательность не отменяет четкости оценок, а подразумевает их. Но к этому мы еще вернемся. Замечу лишь, что разговор у нас еще не идет о всей литературной продукции, скажем, Бердника, автора довольно плодовитого. Так что возражение и вовсе впустую.

Еще несколько замечаний. Мы говорили о стиле, но можно говорить и о простой грамотности авторов псевдофантастики.

Начнем с А. Митрофанова — его “Десятая планета” крайняя на этой выставке плохой продукции, разложенной на вашем редакторском столе. Тут перлы едва ли не на каждой странице. “Циммерман, тот покладистый, и труды уже успел написать, но вот беда — очень уж тщеславен”. “В нём есть восторженная влюбленность в атомный двигатель”. “В дальнейшей беседе назывались сложные астрономические расчеты…” “Желтое облако” В. Ванюшина, наоборот, одна из лучших книг этой серии (если только здесь уместно само выражение “лучшая книга”). Тем не менее… Разрешите взять ради экономии времени с вашей полки “Крокодил”.

Смотрите, какие восхитительные фразы попали в поле зрения сатирика.

“…Памятник слишком красив как памятник”.

“В душе неистовствовала буря, какие она видывала в пустыне”.

“Я сегодня скучен для вас?” “Корреспондент нашел сказать кое-что новое о Новосельском”.

Не удивительно, что сатирик не мог не прокомментировать хотя бы последнюю фразу: “В Одессе, на рынке, правда, говорят еще эффектнее: “Вы имеете сказать что-нибудь плохого за этих бычков?” Что тут возразить фельетонисту? Прав он.

Как видите, стиль и грамотность даже Ванюшина не зря оказались достойными внимания “Крокодила”.

– Неужели вы не находите решительно ничего хорошего, своеобразного, впечатляющего? Ни одной книги, ни одной страницы, которая вызывала бы интерес, поднималась бы над уровнем серости?

– Нет, почему же, есть интересные и в некотором роде своеобразные страницы. У Бердника. Только я не знаю, лучше это или хуже, чем примитив.

– Но вЫ же признали…

– Сейчас поясню. Я имею в виду некоторые места из “Путешествия в антимир” Бердника. Читать интересно. Нешаблонно (по сравнению с другими произведениями псевдофантастики). Пожалуй, ошеломляюще даже. Несомненно, иной читатель с восторгом проглотит эти страницы. Но я не уверен, что этот восторг надо разделять. Совсем не уверен.

Герои повести — Генрих и Люси, его невеста, — участвуют в жестоком эксперименте по заброске людей в антимир. И вот они в антимире. Как ему и подобает, это очень странный, фантастический мир, изображенный, кстати, не так уж плохо.

Если бы тем дело и кончилось, я с удовлетворением смог бы отметить, что в бесплодной пустыне примитива читатель все же встретил нечто похожее на оазис.

Но очень скоро выясняется, что антимиров бесконечно много. И тут у Бердника начинается наворот несусветный. Такой, что дальнейший пересказ событий становится крайне трудным.

По той причине, что в один прекрасный момент из повести исчезает смысл. Пожалуй, это происходит здесь.

“Физический мир, антимир и мир синтеза, — пытается дать объяснение автор устами жителя какого-то из антимиров, — только первая ступень Беспредельности. Эволюция — это непрерывная пульсация Великой Спирали Бытия, охватывающая все существующее в бесконечности Космоса. Все взаимодействует, обусловлено тесными причинными связями.

Достижение в одном мире — это достижение для всего Космоса, падение в одном мире — падение, тормоз для всей Спирали. Микрокосм и макрокосм едины. Они неисчерпаемы во всех аспектах, вечны и неизменны в сущности и бесконечно изменчивы в своих проявлениях на разных этапах бытия”.

Выслушав такое объяснение, Люси “жалобно шепчет”:

“- Мозг не может все воспринять! Но то, что вы говорите, прекрасно!” “Не понимаю, но нахожу прекрасным…” Первое, безусловно, верно: понять “объяснение”, а следовательно, уразуметь логику и смысл происходящего в повести почти невозможно.

Но следует ли непонятное считать прекрасным?

Самый элементарный анализ показывает, что позиция “не понимаю, но нахожу прекрасным” принадлежит не Люси, а автору. Иначе зачем было писать то, чего никто, в том числе и автор, толком понять не может? Граница между смыслом и бессмыслицей, между логикой и бредом исчезает во снах. Да и те фантасмагорические картины сновидений часто связываются воедино своеобразной логикой. Но должна ли фантастика стремиться в призрачный мир ирреального, где нет никаких опор, где все зыбко, зашифровано, символично, загадочно и непонятно? Убежден, что этого делать нельзя, хотя на Западе и процветает так называемая “абстрактная литература”, в произведениях которой что ни фраза, то иероглиф. Такая литература перестает служить средством выражения духовного мира людей.

Я не склонен, однако, отождествлять “Путешествие в антимир” с произведениями “абстрактной литературы”. Не склонен потому, что в фантасмагорических картинах, рисуемых Бердником, все-таки можно уловить мысль. Наша жизнь (антимир тут ни при чем) имеет как бы два полюса: невежество, злоба, с одной стороны, совершенство, красота, добро — с другой. И все располагается меж этими полюсами, ступенька за ступенькой. И все, что происходит, наше поведение в том числе, так или иначе влечет мир к какому-нибудь из полюсов.

Не берусь утверждать, что мысль понята безусловно правильно: происходящему в повести можно дать и другое объяснение. Но думаю, что все же не слишком ошибаюсь в толковании. И если догадка верна, хочется спросить: зачем для иллюстрации понятной в своей основе и не столь уж глубокой мысли надо было идти на конфликт, со смыслом и логикой?

Вероятно, объяснение этому вот какое. Берднику не чужд полет фантазии. Но этому полету мешает как литературная беспомощность, так и неумение строить выдумку правдоподобно. Это сковывает, мешает фантазии Бердника разыграться, в силу чего она и не поднимается выше уровня примитива.

И вот автор, наконец, дает ей свободу, отбрасывая прочь какую бы то ни было научную основу, логику. Фантазия немедленно расцветает иышным цветом. Но “победа” обходится слишком дорого…

Ничто так не выдает беспомощность, как нагромождение фактов, говорил Бальзак. По-моему, ничто так не выдает беспомощность фантаста, как безудержное нагромождение событий, одно невероятней другого. В менее броской форме это нагромождение присуще не только Берднику, но и другим, о ком мы ведем разговор. Делается это невольно и по вполне понятной причине. Не будь нагромождения “острых” событий, “фантастических” картин, любой редактор хоть чуть-чуть со вкусом незамедлительно увидел бы, что перед ним не произведение литературы, а пустота. Ну как же: специфика жанра… А она вовсе не в этом. Вспомним: много ли острых приключений, сверхфантастических картин в “Туманности Андромеды” Ефремова? Даже самое, пожалуй, остросюжетное и “сверхфантастическое” произведение — “Солярис” Лема — и то не выдержит соревнования со многими “шедеврами” псевдофантастики. Так что да не застелет ваши глаза, товарищ редактор, вся эта маскировочная пыль.

– Протестую: вы уже перешли на личности! Будто я виноват в появлении псевдофантастики!

– Извините, пожалуйста. Лично к вам, Ивану Ивановичу Иванову, у меня никаких претензий нет. Но к редактору — немало. Кто, как не редактор, дал путевку в жизнь этим вот книгам? С того читателя, который не слишком разборчиво глотает псевдофантастику, как до этого глотал “шпионские романы”, взятки гладки. Не всем, к сожалению, нужно чтение, некоторым подавай чтиво. Но почему редактор должен идти на поводу у этой части читателей, мне непонятно. Хорошо, издание такой литературы приносит издательству доход. Тогда нечему бы не переиздавать те лучшие произведения фантастики, которые становятся библиографической редкостью на другой день после выхода в свет и остаются ею годы и годы?

Почему бы с помощью этих книг не воспитывать вкус определенной категории читателей? Ведь к таким людям серьезная, умная фантастика доходит несравненно легче, чем произведения других жанров литературы. Ограничивая доступ к читателю фантастики (надеюсь, мы не будем путать теперь ее с подделкой?), редактор открывает шлюзы для псевдофантастики и тем демонстрирует редкое пренебрежение к интересам читателя, к воспитанию его вкуса.

Сделаем, наконец, простой подсчет. Тираж книг этой стопки — более полумиллиона. Средний объем каждой книги — около двухсот страниц. Опять же в среднем на один экземпляр приходится два-три читателя. По примерным подсчетам, выходит, что эти книги отняли у читателей несколько сотен лет времени. Что они дали взамен, мы уже видели. А ведь произведений псевдофантастики немало и кроме перечисленных.

Не волнуйтесь, сейчас уйду. Еще несколько слов: мы не договорили об отношении к тем авторам, чьи фамилии мы тут склоняли. Право, у меня нет никакого желания ставить что-то в вину, скажем, А. Митрофанову. Написал беспомощную книгу; к сожалению, ее издали, но, кажется, автор и сам понял, что к чему: больше его книг такого уровня вроде бы не появляется. Труднее с А. Бердником: вот одно его произведение, вот другое, третье, четвертое… А прогресса никакого.

По-моему, вы уверены, что сейчас я потребую отлучить Бердника от пера. Нет. Это вы, редактор, поощряете писать того же Бердника плохо, щедро издавая эти вот его сочинения.

А зачем тогда, спрашивается, Берднику тянуться к настоящей литературе, если его и так издают? Со стороны редактора это медвежья услуга. Может быть, из него получился бы неплохой писатель-фантаст. Но пока что вы мешаете этому. Забота — да, внимание — полной мерой, но без требовательности все эти ценные качества оборачиваются минусом. Печатайте всех, названных здесь и не названных, но давайте без скидок.Повесьте над вашим столом плакат: “Писатель и редактор, будьте взаимно требовательны”.

Фантастика, 1965 год. Выпуск 2

***

ВЛАДИМИР САВЧЕНКО

Фантаст читает письма…

Заключить стоит ответом, данным в иной плоскости: «…главное в фантастике — ее правдивость, основанная на изучении жизни, ее законов, — пишет Ю.Фартушинский, студент, 21 год, — …Это не означает отход с позиций фантастики, но будет меньше работ с абсолютно безжизненными, надуманными ситуациями (как в сборниках «З далеких планет», «Хто ти?» и других работах Бердника, «Гриаде» Колпакова и др.)».

Этот товарищ, по-моему, ухватил самую суть.

ФАНТАСТИКА 1967 ГОД

***

Галилео Галилей, Джордано Бруно и Олесь Бердник...

О. Бердник в своей статье «Мечта, литература и будущее» пошёл ещё дальше: он противопоставляет мечту, фантазию — науке. Вот как он отстаивает право на необоснованную выдумку: «Учёный, стремящийся подвергнуть сомнению ту или иную мечту с точки зрения современных знаний, по сути, не отличается от монахов, осуждающих учение Галилея или Коперника... Ведь немало научных гипотез, которые потом были отвергнуты наукой, всё же оказали положительное влияние на познание природы...»

Откровенно говоря, когда я дочитал до этого места, мне подумалось: может статья умышленно опубликована в номере за первое апреля? Однако этому высказыванию предшествуют очень серьёзные и глубокие, а местами даже поэтические рассуждения о судьбе нашей фантастики, о направлениях в ней... Следовательно, и это нужно воспринимать всерьёз.

Прежде всего, история науки знает немало примеров, когда гипотезы не приносили полезных последствий. А иногда даже наносили вред. Более тысячелетия догмы и авторитет Аристотеля сдерживали развитие медицины, биологии, космогонии, философии; сотни лет напрасно потратили химики на поиски «философского камня», начатые Роджером Бэконом в XIII веке.

Я далёк от мысли, что фантастика О. Бердника может нанести науке и обществу какой-то ощутимый вред. Времена не те, и О. Бердник — не Аристотель. Но плохо и то, что она не принесёт никакой пользы. Ведь если дела пойдут так, то не только учёные не заинтересуются сомнительными откровениями О. Бердника (в наши дни даже обоснованные гипотезы и теории встают в очередь на проверку), но и простые читатели перестанут принимать их всерьёз. Не помогут ни дарование, ни живость воображения.

Распространённый среди многих авторов тезис «наука сковывает мечту» — защитный: тезис О. Бердника «фантастика — не наука!» носит более агрессивный характер. Однако корни его те же: бегство от науки, защита своего незнания и нежелание знать.

Упаси бог, я не за немцовскую фантастику завтрашнего дня, которая, по сути, совсем и не фантастика. Как раз наоборот: писатели-фантасты должны у наших учёных, изобретателей, инженеров учиться зрелой и рассчитанной смелости мышления, весомой и зримой мечте. В этом отношении они идут впереди.

Наука уже сейчас становится основой нашего мышления. И невозможно описывать ни Людей Будущего, ни технику, ни быт будущего, не основываясь на научных концепциях.

Самая главная тема

Общепризнано уже сейчас: «Туманность Андромеды» — самое значительное за последние годы произведение отечественной литературы, но, по моему мнению, далеко не лучший из романов и повестей И. Ефремова. Однако со стороны читателей, критиков, учёных «Туманность Андромеды» вызвала гораздо большее внимание, чем остальные произведения писателя. Причина этого ясна: в романе сделана попытка, исходя из научных и философских позиций, нарисовать общество будущего.

Мы строим коммунизм. И потому нет человека (не только в нашей стране, а, пожалуй, и на всём земном шаре), который остался бы равнодушным к вопросу: а каким же будет коммунистическое общество? По этому поводу художественная литература сказала ещё очень мало.

И вот за тему коммунистического будущего берутся писатели-фантасты. Тема эта ответственная, и не только потому, что вызывает большой интерес и, следовательно, злободневна, она имеет большое значение для формирования общественного сознания. Люди хотят равнять свою жизнь по будущему.

Не имею намерения рассматривать здесь «Туманность Андромеды» (о романе говорили достаточно и без меня), а хочу остановиться на научно-фантастическом произведении В. Бережного «Голубая планета», также посвящённом теме коммунистического будущего (напечатано с сокращениями в журнале «Знання та праця» №№ 3, 4 за этот год).

В. Бережной выступил в прошлом году с повестью «В звёздные миры». Повесть произвела грустное впечатление отсутствием художественных достоинств и штампованными ситуациями; однако это было первое произведение автора в жанре научной фантастики, а в таких случаях не следует быть пессимистом. И вот второе произведение.

Три астронавта — Пётр Петрович, Игорь и Надя — вылетают в ракете на Венеру. По пути электромагнитная буря (конечно, неслыханной силы) повреждает управление — урановый реактор включается на полную мощность, ракета развивает скорость, близкую к скорости света, и оказывается за пределами Солнечной системы. Один из астронавтов погибает, двое чинят управление, а затем несколько лет мчатся в глубинах космоса в неизвестном направлении. Наконец, на пути встречается какая-то планетная система. Они садятся на планету, понравившуюся им своим голубым светом. И оказывается, что это… Земля! На Земле, судя по описываемому, прошло не менее ста лет. Юные астронавты Игорь и Надя, однако, так и остались молодыми — сказалось релятивистское замедление времени. Их встречают далёкие потомки. На Земле уже коммунизм. И далее рассказывается, какой это коммунизм...

Не будем говорить о том, что сюжет произведения явно компилятивный, так как такие вещи уже были описаны. Прежде всего, отметим, что в научном отношении эта история — досадное недоразумение.

Недоразумение, во-первых, потому, что электромагнитная буря, какой бы «неслыханной силы» она ни была, не может нарушить электронное управление в ракете с металлическим (стальным, по автору) корпусом. Электромагнитная буря влияет только на системы связи с открытыми антеннами, но никак не на заэкранированные.

Недоразумение, во-вторых, потому, что атомный двигатель в ракете, предназначенный для скромного путешествия на Венеру и обратно со скоростью 11,5 километра в секунду, не смог бы, если б даже «взбесился», разогнать ракету до близкосветовой скорости.

И, наконец, просто анекдотическим недоразумением является основной сюжетный поворот: ракета, отдалившись от Солнечной системы со скоростью, близкой к скорости света, не сбилась с эллиптической траектории и сама вернулась в нашу систему. Ведь для того, чтобы ракета перешла с замкнутой эллиптической орбиты на гиперболическую (а эти понятия автор использует) и никогда уже не вернулась бы обратно, достаточно скорости 16,7 километра в секунду, то есть в десятки тысяч раз меньшей!

Куда уж О. Берднику до В. Бережного! Бердник, чуя недоброе, всё же подводит под свою буйную фантазию некий «философский принцип»; а Бережной прямо ставит нас перед свершившимся фактом. Хоть стой, хоть падай... А ведь это не какие-то архинаучные тонкости: элементарную физику и механику изучают в средней школе.

И вот таким дискредитирующим науку способом герои попадают в коммунистическое будущее. Дальше ошибок нет, всё правильно, но... коммунистическое далеко по И. Ефремову вызывает вопросы, размышления, споры. А будущее по В. Бережному ничего не вызывает и ничего не пробуждает — ни мыслей, ни чувств...

Хотите знать, как будут развиваться материальные и духовные силы человечества? Пожалуйста: «Коммунизм расковал духовные и материальные силы человечества, и планета расцвела». Всё.

Хотите знать об отношениях между народами Земли? Просим: «Все народы: и европейские, и азиатские, и африканские, и американские — живут дружной семьёй». Всё.

Интересуетесь, как решается проблема роста населения? И на это есть ответ: «В эпоху коммунизма население растёт постоянно, и всем есть место под солнцем».

Может, вас волнуют взаимоотношения между людьми будущего? «Отношения между людьми здесь были просты, без условностей, но в то же время высокоинтеллектуальны».

Вопросы есть? Нет. Возражения? Тоже нет.

— Погодите, — выразит сомнение читатель, — здесь какая-то путаница. Вы, наверное, цитируете какую-нибудь популярную брошюру?

К сожалению, нет. Я цитирую повесть В. Бережного «Голубая планета».

Ни жизненной логики событий, ни интересных мыслей (пусть и противоречивых!), ни образов людей. Общие места, трафаретные ситуации, трафаретные жесты, трафаретные фразы. «Родительская улыбка пряталась в его глазах...», «сердца их пели», «радость наполняла их грудь».

Читаешь и аж тошнит от ясно ощутимой беспомощности автора; читаешь — и голову начинает сверлить мысль: да разве можно так писать о коммунистическом будущем?!

Коммунизм — это давняя заветная мечта человечества о счастье для всех, о мире, о равенстве, о творческом труде, о достатке. За эту мечту сражались на баррикадах Парижа, Петрограда, Москвы, за неё гнили в казематах и на каторге, шли на казнь, за неё отдали жизни миллионы людей.

Мы строим коммунизм. Поэтому тема коммунистического будущего очень актуальна. Можно разрабатывать её по-разному. Не надо бояться спорных решений — в этих спорах будут рождаться великие истины.

Но нельзя, недопустимо — писать о будущем бездарно, халтурно!

Уже отмечалось в дискуссии, что для научной фантастики и в журналах, и в издательствах сейчас требования занижены, а тиражи повышены. Объясняется это тем, что с грифом «Научная фантастика и приключения» читатель берёт всё, что появляется на прилавках, что научная фантастика увеличивает количество подписчиков журналов и т. п. Но относительно самой главной темы нашей научной фантастики — темы коммунистического будущего — коммерческого подхода никак допускать нельзя!

Издательства должны следить, чтобы не было спекуляции на важности и злободневности этой темы, чтобы никакая — ни в голубой, ни в розовый, ни в какой другой цвет прикрашенная халтура — не проникала на прилавки.

Пожалуй, лучше Маяковского здесь не скажешь:

                   — Я чту

                          искусство,

                                     наполняющее кассы.

                   Но стих,

                        раструбливающий

                                            октябрьский гул,

                   но стих,

                        бьющий

                                    оружием класса, —

                   мы не продадим

                                     ни за какую деньгу.

Излишне доказывать, что эти слова следует отнести не только к стихам.

В. Савченко. Що сковує мрію? // «Літературна газета» (Киев), 1960, 17 мая (на украинском языке)

***

ВСЕВОЛОД РЕВИЧ

Не быль, но и не выдумка

В.Крыжановская специализировалась на исторических и «оккультических» романах. Надо ли, стоит ли причислять ее книги к фантастике? Внешне, по форме, эти книги написаны вовсе не как религиозные апокрифы, а как самая настоящая научная фантастика. Страницы ее книг пересыпаны «научными» объяснениями самых сверхъестественных вещей. Вот, к примеру, как один маг объясняет другому, новичку, принцип действия волшебной палочки, одним движением разрушающей гранитные скалы. «Страшная сила, которая привела тебя в такое недоумение, — не что иное, как вибрационная сила эфира, а умение владеть ею таит в себе скрытый смысл всех физических сил… Звуки, вызванные в известном объеме и сочетании так, чтобы они могли дать эфирные аккорды, путем распространения своих тонических соединений, проникают во все, что им доступно». Ну скажите на милость, разве здесь есть что-либо чудесное? Просто овладение скрытыми силами природы, не больше. Кроме того, не надо думать, что традиции Крыжановской так уж безнадежно мертвы. К полному нашему изумлению, их можно, например, обнаружить в романе А.Бердника «Подвиг Вайвасваты» (1965 г.).

ФАНТАСТИКА 1971 ГОД

***

Дорога в сто парсеков.

7

Для фантастики небезразлично, куда и с какой целью ведет и к какой тенденции примыкает интерпретация сказочного и легендарного. Одно дело возможный элемент фантазии в платоновском предании об Атлантиде, и другое — явные выдумки оккультистов о перелете атлантов на другие планеты. Одно дело, когда Беляев тщательно отсеивает возможное в предании об Атлантиде или когда Алексей Толстой берет поэтические мотивы псевдомифа об атлантах-космонавтах, и совсем другое, когда О. Бердник под видом фантастики переписывает в романе «Подвиг Вайвасваты» (1965) мистические сказки В. Крыжановской-Рочестер о мессианстве магов. [340]

12

Уходя в интеллектуальные глубины, фантастический роман, казалось, прощался с внешней динамикой. Но шло время, выходили новые книги, и «старая добрая традиция» как будто возрождалась. Ремесленные поделки, приспосабливаясь к новым научным темам и социальным мотивам, даже возросли числом. В «Торжестве жизни» (1953), «Властелине мира» (1957) и «Зубах дракона» (1960) Н. Дашкиева, в «Гриаде» (1959) А. Колпакова, «Шестом океане» (1961) Н. Гомолки, «Второй жизни» (1962), «Желтом облаке» (1963) В. Ванюшина, особенно в романах для юношества плодовитого О. Бердника «Призрак идет по земле» (1962), «Пути титанов» (1962), «Катастрофа» (1963), «Путешествие в антимир» (1963), «Сердце Вселенной» (1963), «Подвиг Вайвасваты» (1965), можно найти весь непритязательный набор, еще в 20-е годы выработанный фантастами типа В. Гончарова: и сенсационные заголовки, и пустую фабульную интригу, и штампованные маски персонажей, и лубочный памфлет, и политическую «актуальность».

Анатолий Бритиков.

РУССКИЙ СОВЕТСКИЙ НАУЧНО-ФАНТАСТИЧЕСКИЙ РОМАН. 1970

***

М. Доленго-Клоков, стаття “Новий твір Олеся Бердника” у післямові видання “Діти Безмежжя”, 1964 рік

Людина споконвіку має нахил заглядати в майбутнє. Їй же треба це майбутнє творити. Твори, в яких людина заглядає в майбутнє, існують здавна. З’явились вони ще тоді, коли люди не мали письменства. Народні казки, легенди, міфи теж заглядають у майбутнє людства і не лише заглядають, а також передбачають конкретні завдання. З цього приводу на сторінках наукового журналу «Природа» в жовтні 1917 року академік П.І. Вальден писав, що «народні казки є своєрідним збірником технічних завдань або відкритих питань, які вимагають розв’язання”, що «народна фантазія виступає в ролі ініціатора-винахідника, створюючи фантастичні, уявні засоби та шляхи для розширення… могутності людини, влади її над природою, простором і часом». «Спільна ціль – різні засоби», — так характеризує академік Вальден розподіл функцій між наукою і науковою фантастикою, хоч останню він тут розглядає лише в її старовинних народних формах.

Для творчості Олеся Бердника дуже характерно, що він, налагоджуючи зв’язок з вищими сферами науки, не втрачає зв’язку з народною фантазією, зокрема, з тисячоліттями випробуваними художніми формами. В цьому відношенні Олесь Бердник справді своєрідний, і серед наших фантастів його мало з ким можна порівняти, хіба що з О. Казанцевим, у творах якого зацікавленість народними джерелами наукової фантастики теж виразно помітна.

Хоч наукова фантастика вже за своєю природою романтична, фантасти-письменники у своїй творчості бувають і менш, і більш романтичні. Оповідання братів Стругацьких щодо вигадки не менш фантастичні, ніж твори Бердника, але натурних елементів у цих письменників наочно більше. Вони намагаються досягти навіть у найнеймовірнішому ефекту цілковитої правдоподібності й здебільшого досягають. Це, звичайно, стара традиція в сучасній науково-фантастичній літературі. Олесь Бердник, належачи саме до більш романтичних фантастів, таку традицію або свідомо ламає, або стихійно порушує, переходячи в своїх творах, особливо ж у цьому романі, від майже цілком побутового викладу до властивої старовинним легендам урочистості. Може робити й навпаки. Творчості Олеся Бердника властива динамічність викладу, іноді просто нестримна. Недаремно ж він свої романи називає романами-феєріями.

Основна тема роману, та й усієї творчості Бердника, — звільнення людини. Відомо, від чого треба людину звільнювати: «Від страхів, культів, дурості та злоби, від ворожнечі націй, класів і родів», як писав майже півтораста років тому великий революційний романтик Персі Шеллі в поемі-феєрії «Прометей звільнений». Шеллі, будучи не лише романтиком, а й реалістом, передбачав, що людина, принаймні за допомогою відомих йому засобів, не зможе позбавитись тільки від «пут Мінливості, Випадку і Смерті», бо в противному разі вона, людина тобто, й насправді може піднестися понад зірки небесні.

Прометей Шеллі зупиняється перед останнім завданням. Сучасні письменники-фантасти зупинятись і на цьому порозі не хочуть, покладаючись на всемогутність науки. Олесь Бердник звертається знов-таки до великого образу Прометея, уявляючи неможливе або, може, лише неймовірне, бо, на думку Маркса, для науки неможливого немає («А что невозможно для науки?» — В кн..: Маркс К. и Энгельс Ф., Сочинения, т. ІІ, 1931, стор. 316).

Звичайно, йдеться про майбутню науку звільненого вже людства, навіть не про саму лише науку в сучасному, історично обмеженому розумінні, а про майбутню культуру, в якій гармонійно поєднуються і розум, і серце. Воно вже видно, що майбутня синтетична наука якісно відрізнятиметься від сучасної, переважно аналітичної. Олесь Бердник хоче уявити собі цю науку зараз і конкретно. Щирі зусилля побачити майбуття наближають його, бо приймають участь у його творенні.

Намагаючись уявити собі таке, Олесь Бердник припускає, що в царство майбутнього може увійти вже сучасна радянська людина, навіть не позбавлена в першій частині роману звичайних людських хиб, якщо та людина живе в народі та з народом, хоча б фізично відірвавшись від людей на багато парсеків. А з іншого боку, перед його уявою проходять цілі вічності еволюцій. Від людини вгору до ще вищих щаблів розвитку! Писав же Брюсов: «И ты, человек, будешь некогда низший тип рядом с Владыкой Вселенной». Олесь Бердник намагається уявити майбутнього володаря всесвіту в різних творах. І він зовсім не одинокий у цьому намірі серед радянських фантастів.

Твердження про те, що людина може досягти космічної могутності, розвиваючи свою науку і техніку, принципових заперечень не викликає. В яких конкретних формах уявляти собі цю могутність поза межами того, що вже на сьогодні науково передбачається, є вже професійною справою письменників-фантастів. Вони навигадували тут безліч варіантів. Здійсниться, звичайно, один якись варіант – не тотожний жодному з вигаданих, але з деякими вигаданими він матиме більше спільного, з іншими – менш. Здійсниться при умові, що людство зуміє пололати свої внутрішні суперечності шляхом мирного співіснування між державами різних соціальних систем. Дискусійним є питання про те, як при цьому зміниться чи не зміниться сама людина в психофізіологічному і взагалі в біологічному відношенні. Думка про те, ніби людина може радикально змінювати своє середовище, залишаючись сама в згаданих відношеннях незмінною необмежений час, надто вже наївна. Людина є живою істотою, і ніхто для неї спеціально законів біології не скасовував, рівно ж як і всіляких інших законів природи. Але людина може, замість того щоб пасивно підпорядковуватись законам, свідомо застосувати їх до керування власним розвитком. На жаль, закони біологічного еволюційного розвитку, особливо в його психофізіологічній фазі, надто недостатньо ще усвідомлені сучасною наукою.

Олесь Бердник належить до тієї групи фантастів, які передбачають, що людина згодом навчиться керувати власною еволюцією. Тим часом, думки з цього приводу висловлюються різні. Так, приміром, академік А.Г. Берг у статті, присвяченій перспективам розвитку кібернетики, вміщеній у липневому номері журналу «Природа» за 1962 рік, покладається більше на кібернетику, «науку найбільших можливостей», ніж на саму людину, бо, на його думку, «можливості людського мозку обмежені й еволюційний розвиток посувається неймовірно повільними темпами». Він же припускає у згаданій статті цікаву, але давно вже використану в фантастиці думку про можливість існування машинного суспільства роботів, яке навряд чи потребувало б створення людини. Виникнення такої думки в академічній статті можна пояснити лише зворотним впливом наукової фантастики (не найліпшої якості) на науку. Таких прикладів можна було б навести чимало. Інший автор у цій же «Природі» дотепно назвав кібернетичні прилади «функціональними протезами» людини. Нормальній людині ж потрібні знаряддя, а не протези. Олесь Бердник у своїх вторах зовсім не виступає проти розумного й доцільного використання кібернетики. Йому належать, може, навіть найкращі у нашій фантастичній літературі художні образи кіберів. Він гостро виступає проти механізування людини і проти бездушного механіцистичного світогляду, якими б цитатами цей світогляд не прикривався.

Можна з певністю сказати, що людина ще дуже недостатньо й неповно використовує свій мозок і взагалі свої психофізіологічні можливості. На ці невикористовувані можливості останнього часу велику увагу звертає лідер раданських фантастів І. А. Єфремов. Про можливості впливу на еволюцію живих істот цікаві думки висловлює відомий радянський біолог В. Л. Рижков. Він передбачає навіть, що людина в майбутньому створюватиме на своє бажання нові, відсутні в природі, високоорганізовані форми життя. Фантасти давно вже поділяють таку думку.

Якщо взагалі порівняти фантастичні припущення вчених і відповідні композиції письменників-фантастів щодо неймовірності вигадки, то перевагу треба, мабуть, віддати першим. Але найбільшим фантастом, як серед учених, так і серед письменників, залишається великий громадянин всесвіту К. Е. Ціолковський. Вплив його думок і всього стилю його мислення на світову фантастику, можливо, тільки починається.

Олесь Бердник теж навчається сміливості мислення в Ціолковського.

Немає прав без обов’язків. Вступаючи в космічні права, людина нестиме й нові обов’язки, для усвідомлення яких повинна рости кількісно і якісно змінюватись не лише в психофізіологічному, а й в етичному, естетичному і взагалі в духовному відношенні. Недаремно ж Енгельс назвав людський дух, далекий ще від бажаної досконалості, найвищим цвітом матерії. В закордонній фантастиці мало турботи саме про такий розвиток людства й не так багато в радянській. Але в Олеся Бердника це є провідним мотивом. І в творчості І.А. Єфремова мотив духовного розвитку людини стає головним, хоч і в інших аспектах.

Як визначаються майбутні обов'язки людини? Що вона понесе з собою в космос? Що принесе іншим розумним або й нерозумним істотам, з якими напевно там зустрінеться? На думку багатьох буржуазних фантастів, зокрема американських, — нову форму колоніалізму в незрівнянно ширшому масштабі. На думку інших — і це радянська, ленінська традиція — міжпланетну або й міжзоряну солідарність. Над такими питаннями тепер замислюються, як відомо, вже не самі письменники-фантасти, але й вчені та інженери. Обмірковуючи такі питання, ми, мабуть, зловживаємо агресивними термінами "завоювання", "підкорення" космосу тощо і забуваємо про спів'єдність людини з природою. Ми ж бо ще не вийшли остаточно з "доби темних віків", за відомою фантастичною періодизацією історії людства І.А. Єфремова. Олесь Бердник намагається трактувати ці питання в плані великої спів'єдності. Звичайно, людство досі, принаймні у межах напевно відомого нашій науці, з іншими розумними істотами, з іншими "людствами" не зустрічалось. Отже, воно досі не мало змоги свідомо порівняти себе з іншими, йому подібними колективами інакше, як на сторінках багатьох фантастичних творів, у тому числі й творів Бердника. А це ж не зовсім те, що насправді. Тим часом без такого порівняння людина навряд чи може скласти об'єктивне уявлення про своє місце в природі, про свої космічні права та обов'язки, і важко їй без цього позбавитись антропоморфізмі чи антропоцентризму в своєму мисленні і в своєму діянні. Досі людина вчила лише рідна планета, земля-матір. Більшість навчить її батько-космос.“

***

Олесь Бердник ШЛЯХИ ТИТАНIВ. 1959

ПІСЛЯМОВА

Роман Олеся Бердника «Шляхи титанів» є мрією про досягнення людства через багато тисячоліть. Автор описує космічні подорожі, які тривають віками, але учасники яких повертаються назад майже такими ж, як при вильоті, життя на інших планетах, в інших галактиках, продовження життя людини аж до нескінченності і багато іншого.

Справжній науково-фантастичний (а не просто фантастичний) твір мусить бути не тільки розвагою, а й виконувати певну виховну роль, розвивати фантазію читача в напрямі творчої думки, допомагати зрозуміти смисл нововідкритих законів природи.

Підходячи з вказаними вимогами до даного романа, можна загалом оцінити його позитивно.

Багато уваги приділяється в романі явищам зміни перебігу часу в пристроях, які швидко рухаються. Ці зміни уявляються неймовірними, може, навіть абсурдними, але наявність цих змін була твердо встановлена на початку нашого сторіччя Альбертом Ейнштейном Фізики спостерігали уповільнення перебігу процесів, що відбуваються в мікрочастках, які рухаються з світловою швидкістю, тобто 300 000 км. на секунду. Отже, є всі підстави припустити, що в майбутніх космічних кораблях, які рухаються з такими швидкостями, дійсно спостерігатимуться дивні процеси уповільнення часу, про які говорить автор романа.

В романі описується, як перебіг часу і властивості простору змінюються при зміні руху тіл. Таким чином проводиться сучасна думка на простір і час як на форми буття матерії (після видалення з якоїсь частини простору не тільки тіл, а й гравітаційних та інших полів сам простір зникає). Раз властивості простору і перебіг часу залежать від руху матерії, то людина може, змінюючи цей рух, впливати на простір і час, панувати над ними.

Проблему одержання величезних запасів енергії майбутні вчені, за романом, розв’язують, сполучаючи речовину з «антиречовиною», перетворюючи внутрішню енергію сполучених об’єктів в випромінювання, яке потім використовується для рушійної сили ракети.

Речовина дійсно містить в собі велетенські запаси енергії, а саме, в одному грамі її міститься близько 25 мільйонів кіловат-годин енергії. Але поки що вдається використати незначну частину цієї енергії, навіть при ядерних реакціях. Тільки при процесах, не зовсім вдало названих «анігіляцією», які полягають у сполученні електрона і позитрона, маса і енергія цих часток повністю переходять в енергію випромінювання.

Фантазія автора переносить читача в такі часи, коли подібні реакції будуть виконуватися в великих масштабах і використовуватися практично.

Антиречовина, або навіть ціла антипланета, безумовно, є домислом автора. Але такі домисли спрямовують думку, розвивають ініціативу молодого читача на винахід нових способів використання енергії.

Іншим домислом є те, що кораблі, які описує автор, рухаються з швидкістю, більшою від швидкості світла. В світлі сучасної науки важко припустити, що космольоти будуть літати з такою швидкістю, бо, згідно теорії відносності, жодне тіло не може перевищити цю швидкість.

Але було б неправильним вважати, що дане положення сучасної науки обмежує можливості людства в оволодінні космосом. Прогрес науки неможливе робить можливим, відкриває нові засоби досягнення поставленої мети.

Роман правильно орієнтує читача на те, що найскладніші проблеми будуть так чи інакше розв’язані, що не існує принципово нездоланних перешкод для необмеженого прогресу науки і техніки.

В цьому полягає основна позитивна риса романа «Шляхи титанів».

А. Л. НАУМОВ, доктор технічних наук, професор

***

З’явилося в 50—60-і роки і чимало оповідань, повістей, романів науково-фантастичного жанру. На цій ниві поряд з письменниками старшого покоління, авторами популярних у 30-і роки романів В. Владком, М. Романівською, працюють прозаїки, що виступили в повоєнне десятиріччя (М. Дашкієв) та в другій половині 50-х років — О. Бердник, В. Бережний, В. Савченко, Ю. Бед- зик, Ю. Герасименко та ін. їм належить низка загалом цікавих книжок, в яких освоюється тема космічних мандрівок, життя на інших планетах, в «антисвіті»: повісті В. Бережного «В небі — земля» (1962), «Істина поруч» (1965), романи М. Дашкієва «Загибель Уранії» (1960) та оповідання з його книжки «Галатея» (1967), романи О. Бердника «Шляхи титанів» (1959), «Стріла часу» (1960), Р. Полонського «Між нами всесвіт» (1963). Прозаїки ставлять соціальні проблеми, сатирично викривають людиноненависницькі плани сучасних імперіалістів — прикладом можуть бути твори В. Владка «Сивий капітан» (1959) і «Фіолетова загибель» (1965), Ю. Бедзика «Над планетою — "Левіафан”» (1965).

Посилена увага письменників-фантастів до аналізу людських характерів, до розкриття ідейного, морального, психологічного підгрунтя наукових зіткнень героїв, відмова від своєрідної «теорії масок», що побутувала в 30-і роки, коли вважалося закономірним відводити літературним персонажам лише службову роль у по-пуляризації наукових істин,— такі якості наукової фантастики відчутні в нових творах.

Та все ж і кількісно, і якісно сучасна українська науково-фан-тастична література виглядає не досить гідно на тлі наукового прогресу, грандіозних успіхів в освоєнні космічного простору, ве-ликого інтересу людей до питань науки, а також на тлі серйозних здобутків російської та зарубіжної наукової фантастики.

Найпліднішим серед письменників-фантастів в 60-і роки виявився Олесь Бердник (нар. 1927), якому належить понад десяток повістей та романів фантастичного жанру. Твори Бердника прикметні бурхливим польотом авторської фантазії, перенесенням дії на інші планети і на багато віків у майбутнє чи минуле, наявністю неймовірних пригод, прагненням автора до філософського осягнення проблем, які постають перед людством у зв’язку з дальшим розвитком науки і проникненням в інші світи. Прозаїк усіляко відстоює фантастику, нічим не скуту в своєму польоті, таку, що не боїться заглядати за межі вірогідності. Однак це відстоювання йде у Бердника поряд із помітним нехтуванням реального життєвого грунту (наукового, соціального, морально-психологічного), на якому зводиться ідейно-художня будова твору. Все більший відрив автора від науки помічаємо в тому, як поступово змінюються жанрові визначення творів Бердника («Шляхи титанів», 1959 — науково-фантастичний роман; «Стріла часу», 1960 — фантастичний роман; «Сини Світови- да», 1963 — казкова феєрія; «Діти безмежжя», 1964 — роман- феєрія; «Подвиг Вайвасвати», 1967 — роман-легенда; «Вогняний вершник», 1967 — космічна містерія). А головне, слідом за цим широко відчиняються двері химерному, підсвідомому, містичному, що призводить автора до ідейно-хистких, науково неспроможних концепцій.

В. Г. Дончик

Історія української літератури [Текст] : у 8-ми т. / ред. кол.: Є. П. Кирилюк (голова) [та ін.]. — Київ : Наукова думка, 1967 — 1971.

Т. 8 : Література післявоєнного часу (1946-1967 рр.)

***

Зразки містико-ідеалістичних фантазій можна знайти в творчості безлічі сучас¬них буржуазних письменників. Нам довелось послатися на це тільки тому, що пануючі в таких творах «ідейки» почали останнім часом спокушати і деяких моло¬дих радянських фантастів. Ми думаємо тут про роман Олеся Бердника «Шляхи титанів». Обмеженість місця не дозволяє нам вникнути в усі перипетії сюжету, тому розберемо лише основну ідею твору і ті деталі, присутність яких здається нам небажаною в українській радянській фантастиці.

Автор розповідає про життя людства через десять тисяч років. На землі — комуністичне суспільство, яке оволоділо силами природи, поборовши навіть смерть. У члена Космічної ради Семонія виникає проект — передати машинам усі функції людського мислення, щоб повністю позбавити людей розумової праці. Розберемося, хто є справжнім автором цього задуму, де його джерела.

Останні роки ознаменувались виникненням нової чудесної науки — кібернетики. Практичним результатом її розвитку є створення електронно-лічильних машин. Зна¬чення таких машин величезне: виконуючи спеціалізовані операції, вони замінюють величезну кількість працівників розумової . праці, неймовірно скорочують час для проведення найскладніших обчислень. Для вирішення деяких проблем машини ці є незамінимими помічниками. Бурхливий розвиток кібернетики викликав побоювання, що... Проте дамо можливість висловитися одному з основоположників кібернетики — американському вченому Норберту Вінеру: «Кібернетичним машинам людина на¬дасть здатність творити, тобто створює собі могутнього помічника. Проте тут чатує небезпека... Справа в тому, що, задаючи машині програму, ми чекаємо від неї дій

у відповідності з цією програмою. Але ці дії настільки складні і настільки близькі творчій діяльності людини, що найменша неточність у заданій програмі може при¬вести до абсолютно несподіваних результатів... Чим більші творчі можливості дають¬ся машині, тим більше в неї можливостей приймати самостійне рішення». Ілюструю¬чи свої слова, професор навів приклад із казки. Учень чаклуна, скориставшися тим, що вчитель пішов, наказав чарівній мітлі наносити води, і не зміг її зупинити. Ледь не стався потоп. Отже, на думку Н. Вінера, існує небезпека, що кібернетична маши¬на може стати неслухняною і, подібно казковій мітлі, натворити багато лиха.

Там, де у вченого виникає тривога, письменників-фантастів охоплює справжня паніка. Із сторінок журналів не сходять самовідтворюючі машини, роботи, що чинять бунт, гидкі механічні звірі, начинені інформацією мішки із щупальцями. Вони пере¬слідують, терзають, знищують своїх творців...

У буржуазній «літературі жахів» виник новий вид «кібернетичного гіньоля», для опису якого письменники не шкодують фарб: «Чим жахливіше, тим... перекон¬ливіше». Причини виникнення на Заході цієї квазінаукової фантастики в тому, що верховоди «великого бізнесу» перестали довіряти своїй інтелігенції і мріють про універсальні роботи, здатні вирвати у працівників розумової праці всі інтелекту¬альні функції. Буржуазний інтелігент, у свою чергу, боїться лишитись без роботи і тому вбачає в кібернетичній машині реального конкурента і ворога. Реакційна мрія панів, помножена на страх слуг,— ось той болотяний грунт, на якому виросла в наші дні тема безмежної влади кібернетичних машин над людьми.

Ідею цю вирішив спростувати О. Бердник у «Шляхах титанів». Герой роману Семоній стверджує, що «контролювати й координувати роботу мислячих агрегатів, буде Космічна рада і вчені на місцях», а решта розумних істот «буде звільнена від розумової діяльності у сфері науки. Настануть тисячоліття відпочинку, розваг, бла¬женства і небаченого щастя. Ми маємо право зупинитися. Наші функції візьмуть на себе машини — породження нашого розуму...»

Супротивник Семонія Аеровел заперечує: «Невже ви не розумієте, що тоді людський розум деградує, і скоро машини піднімуться вище людей...» Проте вся ця суперечка вчених майбутнього не може навіть виникнути з тієї простої причини, що передача кібернетичним машинам усіх функцій людського мислення неможлива. Людина стоїть на початку і наприкінці робочого циклу будь-якої машини, ставить завдання і знімає результат. Електронно-лічильний механізм починає діяти після того, як людина задасть йому чітку програму, обумовлену технологічними парамет¬рами, статистичними Даними і .т. п. Сьогодні машина допомагає людям мислити. Завтра (і через сотні і тисячі років) допомога ця буде в багато разів більшою.

І тільки! Час вже твердо сказати, що побоювання деяких фантастів з приводу май¬бутнього панування кібернетичних машин над людьми носять обскурантський харак¬тер (див. новели Ст. Лема, А. Дніпрова та інші). І невже ж О. Бердник серйозно думає, що праця бухгалтерських рахівників розвиває інтелект, а відхід від цього копіткого і одноманітного труда сприятиме деградації розумових здібностей людей? Ні, нам немає чого боятись ні атомної енергії, ні кібернетичних машин.

Проте повернемось до «Шляхів титанів». Як спростовує автор затію Семонія? Герої роману — космонавти Георгій і Джон Ей — знаходять у космосі планету, на якій панує господар тисячі машин і ворог живих істот — злісний Ро. Цей «Господар світобудови» заявляє мандрівникам: «Ми керуючого автоматикою планети перетво¬рили на Залізного Диктатора, надавши йому функцій мислення. І я став вище лю¬дей, я зрозумів, що по залізному закону безкінечного розвитку всього сущого на зміну слабким і нікчемним смертним істотам — дріб’язковим, непослідовним, сварли¬вим і брудним — прийдуть машини, безсмертні, із залізною логікою, з безпомилко¬вою реакцією, прийдуть і підкорять весь космос».

. Але що ж зумів довести усім цим О. Бердник, якщо так званий «Залізний Дик¬татор»— не більше ніж механічний слуга живої істоти Ро? Слово.честі, не до лиця радянським письменникам бути на повідку в «переляканих фантастів» Заходу! Зоре¬літ, на якому летять космонавти, потрапляє до рук Господарів. Істоти ці «мали таке багатогранне єство, що не боялися механічних ударів, а вільно переходили з одного виміру простору в інший, недоступний для тіла, яке загрожувало їм... Сила їхнього інтелекту настільки піднялась над своєю праматір’ю — матерією, що за 

бажанням вони могли творити необхідні речі просто з світового поля... Представ¬ники цієї раси могли вільно пересуватися в просторі, проникати крізь речовину, досягти будь-якої відстані за будь-який відрізок часу»'. Знайома картина! У «Ви¬падку з Пляттнером» Уеллс примусив тіні людей переходити з нашого світу в потой¬бічний (тобто з одного виміру в інший)! Крім цих здібностей, О. Бердник оснастив своїх Господарів властивістю робити речі... лише зусиллям волі! У голові Джона Ея «ніяк не може вміститися поняття про створення речі з квантів поля. Один з господарів корабля... простягнув руку, зосередив погляд... і ось яскраво блиснув промінь з руки людини. На долоні лежав абсолютно прозорий кристал алмазу. Джон Ей з благоговінням дивився на містичне явище...» (стор. 207).

На жаль, наші терплячі голови теж ніяк не розуміють, як можна одержати матерію... з ідеї. Проте такі містичні «фантазії» мають абсолютно точну наукову назву: все це — такі вигадки «нестримного фантаста», які межують з відвертим ідеалізмом. «Ми навчилися нейтралізувати простір... Час — це вимір певної кількості енергії, яка потрібна, щоб перебороти напругу поля і добратися до іншого світу! А ми не переборюємо тяжіння механічним пересуванням, а знищуємо його, нейтралізуємо!

— Колосально! — вигукнув Джон Ей.— Це... це... Я не знаю навіть, як наззати!»

Допоможемо Джону :Ею назвати це: думка письменника про те, що «час — це. вимір енергії», не лише суперечить елементарним фізичним поняттям, але і є наско¬ком на сучасне матеріалістичне природознавство... У романі доводиться зустріча¬тися і з такими «перлинами», як політ зорельота із швидкістю, «яка була в міль¬йони разів більшою за швидкість світла» (стор. 121). Заперечення встановлених істин межує із твердженням, шо «в майбутньому два по два дорівнюватиме п’яти».

У дискусії на сторінках «Літературної газети», присвяченій шляхам розвитку української радянської фантастики, О. Бердник відстоював позиції «нестримної» фантастики, яка не контролюється наукою. На романі «Шляхи титанів» чітко видно, що невірна вихідна установка часом приводить молодого здібного фантаста до містики..

Полную, т. е. бесконтрольную свободу воображению и вымыслу предоставляет, на-пример, украинский писатель А. Бердник в своем романе «Стрела времени». Герои его, студент Горовой и профессор астрофизики Дижа, на летательном аппарате звездного пришельца, совершившего вынужденную посадку на Землю, путешествуют к границам Метагалактики. Здесь-то и начинается демонстрация землянам всех чудес внеземной цивилизации.

Оказывается, что летают эти существа, используя аннигиляцию между временем и антивременем. «Это позволяет исключить время полета. Намечается курс, включается реакция, и аппарат скользит между потоками времени и антивремени. Он начинает взаимодействовать с пространством,, то есть делается реальностью, только в намеченном месте». Сам . космонавт в это время,. или, вернее, в это отсутствие времени, тоже не существует, точнее, пребывает в законсервированном состоянии, к тому же еще и разобранным, а по прибытии «складывается» снова.

Разумные существа этого мира ведут борьбу с антикосмосом, который представляет собой «мощные центры конденсированной энергии в нейтральном состоянии». Проникнуть туда невозможно, ибо «...нашу Метагалактику отделяют от Антимира мощные поля — результаты взаимодействия двух субстанций бытия».

В общественной жизни населения этого мира осуществлен ряд реформ и нововведений: они перешли на новую систему питания — усваивают органические вещества прямо из воздуха через легкие. Дети у них рождаются с готовым запасом необходимых знаний, переданных по наследству от родителей.

Короче, весь роман представляет собой колоссальное нагромождение невероятнейших приключений, сдобренных изрядной дозой «космического детектива». Поток чудес захлестывает потрясенного читателя, оглушает и ошеломляет его, затем отказывает воображение, и, наконец, доза фантастического и невероятного в романе, превысив все допустимые нормы, делается прямо-таки опасной для рассудка.

А. Бердник, впрочем, чувствуя ненадежность научной стороны романа, называет его просто фантастическим, а не научно- фантастическим и в послесловии к роману отстаивает право писателя «заглядывать за границы вероятности». Что же, такое право дает автору сама природа фантастики, но беда А. Бердника в том, что изображение невероятного сделалось для него самоцелью, что он утратил чувство меры, обязательное для искусства.. А следовательно, и для фантастики.

Перенасыщен фантастикой и роман Л. Оношко «На оранжевой планете».

Чего только не находят высадившиеся на Венере герои романа! Здесь и тропическая растительность, и допотопные ящеры, и че-ловекообразные обезьяны — выродившиеся и одичавшие потомки некогда культурного населения планеты, и культурное, мирное общество обитателей Венеры, достигшее самой высокой степени развития, и не менее цивилизованное, но враждебное ве- нерянам государство злобных и коварных карликов. Есть в романе и обязательная торжественная встреча на венерянском аэродроме пришельцев с Земли, когда под музыку и овации произносятся речи о необходимости развития дружественных взаимоотношений между двумя соседними планетами. «Хрупкую фееподобную венерянку» благородно спасает от нападения хищных зверей главный герой романа...

Но вся эта «буйная фантастика» лишена цели, не согрета авторской мыслью, и по-этому роман в целом производит впечатле-ние заурядности.

IV

Приведенные примеры лишний раз под-черкивают, что фантастика должна быть не столько правдоподобной, сколько целе-сообразной. Ома, повторяем, оправдана только присутствием в произведении какой-то обшей мысли, идеи, объединяющей и подчиняющей себе всю сумму фантастических приемов.

Но если все дело в целесообразности, в художественной оправданности, как же тогда быть с требованием научности? Следует ли считать, что критика фантастики с позиций современной науки, с учетом реальных перспектив ее развития не так уж обязательна?

Обратимся к повести украинского писателя-фантаста В. Савченко «Черные звезды». Сюжет ее несложен. В лаборатории профессора Голуба ищут фантастический «нейтрид» — вещество сверхвысокой плотности и стойкости против всех механических и физических воздействий. В результате внезапного взрыва погибают двое ученых, Голуб и Сердюк, ставившие опыты над нейтридом. Молодые инженеры, тщательно исследовав место и обстоятельства взрыва, находят его причину и одновременно совершают научное открытие громадной ценности. Они устанавливают, что в камере опытной установки из нейтрида было получено антивещество, крошечная капелька антирту- ти. Попав из вакуума в воздух, она, эта ка-пелька, и стала причиной взрыва.

Таков — чисто внешне — «костяк», «кон-струкция» повести. Само же содержание ее гораздо шире и значительней. Автор попы-тался рассказать, как бьется мысль ученого над решением какой-либо задачи, как соби-раются и систематизируются новые факты, как они располагаются в определенной по-следовательности и, наконец, как возникает догадка о возможном открытии. И затем не менее сложный путь к этому открытию — оно закономерный результат целенаправ-ленных усилий, внезапное озарение после длительной, подспудной работы мысли над разгадкой какого-то явления и порой яв-ляется неожиданно, как следствие, побоч-ный результат работы совсем в другом на-правлении. А одно большое открытие рож-дает множество других, взаимосвязанных с ним, и как бы раздвигаются горизонты нау-ки. Одним словом, здесь у В. Савченко фан-тастично только искомое вещество «ней-трид

Олександр Борисов. Наука й фантастика. 1961 (Вітчизна №8)

***

Полную, т. е. бесконтрольную свободу воображению и вьшьіслу предоставляет, на-пример, украияский писатель А. Бердник в своем романе «Стрела времени». Герой его, студент Горовой и профессор астрофизики Дижа, на летательном аппарате звездного пришельца, совершившего вьінужденную по¬садку на Землю, путешествуют к границам Метагалактики. Здесь-то и начинается де-

монстрация землянам всех чудес внеземной цивилизации.

Оказьівается, что летают зти сушества, используя аннигиляцию между временем и антивременем. «Зто позволяет исключить время полета. Намечается курс, включается реакция, и аппарат скользит между потока¬ми времени и антивремени. Он начинает взаимодействовать с пространством. то єсть делается реальностью. только в намеченном месте». Сам. космонавт в зто время, или, вернее, в зто отсутствие времени, тоже не существует, точнеє, пребьівает в законсер- вировашшм состоянии, к тому же еше и ра- зобранним, а по прибитим «складивается» снова.

Разумние сушества зтого мира ведут борьбу с антикосмосом, которий представ- ляет собой «мощние центри конденсирован- ной знергии в нейтральном состоянии». Про¬никнуть туда невозможио, ибо «...нашу Метагалактику отделяют от Антимира мощ¬ние поля — результати взанмодействия двух субстанций бития».

В обшественной жизни населення зтого мира осуществлен ряд реформ и нововведе- ний: они перешли на новую систему пита¬ння — усваивают органические вешества прямо из воздуха через легкие. Дети у них рождаются с готовим запасом необходимих знаний, переданних по наследству от роди- телей. 

Короче, весь роман представляет собой колоссальное нагромождение невероятней- ших приключений, сдобренньїх изрядной до- зой «космического детектива». Поток чудес захлестьівает потрясенного читателя, оглушает и ошеломляет его, затем отказьівает воображение, и, наконец, доза фалтастиче- ского и невероятного в романе, превисив все допустимьіе норми, делается прямо-таки опасной для рассудка.

А. Бердник, впрочем, чувствуя ненадеж- ность научной сторони романа, назьівает его просто фантастическим, а не научно- фантастическим и в послесловии к роману отстаивает право писателя «загляднвать за граниіш вероятности». Что же, такое право, дает автору сама природа фантастики, но беда А. Бердника в том, что изображение невероятного сделалось для него самоцелью, что он утратил чувство мери, обязательное для иск-усства. А следовательно, и для фантастики.

Полную, т. е. бесконтрольную свободу воображению и вымыслу предоставляет, на-пример, украинский писатель А. Бердник в своем романе «Стрела времени». Герои его, студент Горовой и профессор астрофизики Дижа, на летательном аппарате звездного пришельца, совершившего вынужденную посадку на Землю, путешествуют к границам Метагалактики. Здесь-то и начинается демонстрация землянам всех чудес внеземной цивилизации.

Оказывается, что летают эти существа, используя аннигиляцию между временем и антивременем. «Это позволяет исключить время полета. Намечается курс, включается реакция, и аппарат скользит между потоками времени и антивремени. Он начинает взаимодействовать с пространством,, то есть делается реальностью, только в намеченном месте». Сам . космонавт в это время,. или, вернее, в это отсутствие времени, тоже не существует, точнее, пребывает в законсервированном состоянии, к тому же еще и разобранным, а по прибытии «складывается» снова.

Разумные существа этого мира ведут борьбу с антикосмосом, который представляет собой «мощные центры конденсированной энергии в нейтральном состоянии». Проникнуть туда невозможно, ибо «...нашу Метагалактику отделяют от Антимира мощные поля — результаты взаимодействия двух субстанций бытия».

В общественной жизни населения этого мира осуществлен ряд реформ и нововведений: они перешли на новую систему питания — усваивают органические вещества прямо из воздуха через легкие. Дети у них рождаются с готовым запасом необходимых знаний, переданных по наследству от родителей.

Короче, весь роман представляет собой колоссальное нагромождение невероятнейших приключений, сдобренных изрядной дозой «космического детектива». Поток чудес захлестывает потрясенного читателя, оглушает и ошеломляет его, затем отказывает воображение, и, наконец, доза фантастического и невероятного в романе, превысив все допустимые нормы, делается прямо-таки опасной для рассудка.

А. Бердник, впрочем, чувствуя ненадежность научной стороны романа, называет его просто фантастическим, а не научно- фантастическим и в послесловии к роману отстаивает право писателя «заглядывать за границы вероятности». Что же, такое право дает автору сама природа фантастики, но беда А. Бердника в том, что изображение невероятного сделалось для него самоцелью, что он утратил чувство меры, обязательное для искусства.. А следовательно, и для фантастики.

находт высадившиеся на Венере герои романа! Здесь и тропическая раПеренасыщен фантастикой и роман Л. Оношко «На оранжевой планете».

Чего только не стительность, и допотопные ящеры, и че-ловекообразные обезьяны — выродившиеся и одичавшие потомки некогда культурного населения планеты, и культурное, мирное общество обитателей Венеры, достигшее самой высокой степени развития, и не менее цивилизованное, но враждебное ве- нерянам государство злобных и коварных карликов. Есть в романе и обязательная торжественная встреча на венерянском аэродроме пришельцев с Земли, когда под музыку и овации произносятся речи о необходимости развития дружественных взаимоотношений между двумя соседними планетами. «Хрупкую фееподобную венерянку» благородно спасает от нападения хищных зверей главный герой романа...

Но вся эта «буйная фантастика» лишена цели, не согрета авторской мыслью, и по-этому роман в целом производит впечатле-ние заурядности.

IV

Приведенные примеры лишний раз под-черкивают, что фантастика должна быть не столько правдоподобной, сколько целе-сообразной. Ома, повторяем, оправдана только присутствием в произведении какой-то обшей мысли, идеи, объединяющей и подчиняющей себе всю сумму фантастических приемов.

Но если все дело в целесообразности, в художественной оправданности, как же тогда быть с требованием научности? Следует ли считать, что критика фантастики с позиций современной науки, с учетом реальных перспектив ее развития не так уж обязательна?

Обратимся к повести украинского писателя-фантаста В. Савченко «Черные звезды». Сюжет ее несложен. В лаборатории профессора Голуба ищут фантастический «нейтрид» — вещество сверхвысокой плотности и стойкости против всех механических и физических воздействий. В результате внезапного взрыва погибают двое ученых, Голуб и Сердюк, ставившие опыты над нейтридом. Молодые инженеры, тщательно исследовав место и обстоятельства взрыва, находят его причину и одновременно совершают научное открытие громадной ценности. Они устанавливают, что в камере опытной установки из нейтрида было получено антивещество, крошечная капелька антирту- ти. Попав из вакуума в воздух, она, эта ка-пелька, и стала причиной взрыва.

Таков — чисто внешне — «костяк», «кон-струкция» повести. Само же содержание ее гораздо шире и значительней. Автор попы-тался рассказать, как бьется мысль ученого над решением какой-либо задачи, как соби-раются и систематизируются новые факты, как они располагаются в определенной по-следовательности и, наконец, как возникает догадка о возможном открытии. И затем не менее сложный путь к этому открытию — оно закономерный результат целенаправ-ленных усилий, внезапное озарение после длительной, подспудной работы мысли над разгадкой какого-то явления и порой яв-ляется неожиданно, как следствие, побоч-ный результат работы совсем в другом на-правлении. А одно большое открытие рож-дает множество других, взаимосвязанных с ним, и как бы раздвигаются горизонты нау-ки. Одним словом, здесь у В. Савченко фан-тастично только искомое вещество «ней-трид», но путь к нему типичен для истории современной науки с ее поистине фантасти-ческими свершениями.

Автор сообщает читателю не только о внешних событиях в лаборатории ученого, но и о тех таинственных внутриатомных

Н. Чёрная. Через будущее о настоящем. "Дружба народов" №4/63

***

Цікава своїм ідейним змістом фантастична повість О. Бердника «Поза часом і простором»- (1957). Дія тут відбувається в- час освоєння, планет сонячної системи і вильоту ЛЮДИНИ в простори інших систем всесвіту. Людський ро¬зум знайшов засоби досягти надзвичайних швидкостей пересування в космосі, які набли¬жаються до швидкості світла. Здійснена подо¬рож на останню планету сонячної системи — Плутон. Суспільство наблизилось до розв’язан¬ня проблеми міжзоряних сполучень, до того, щоб використовувати незліченні багатства ін¬ших планет для щастя людини.

В піднесених тонах показуючи торжество розуму людей комуністичного суспільства, О. Бердник викриває безглуздість ідеалістично¬го розуміння матерії. Філософська ідея безко¬нечності часу і простору, вічності руху ма¬терії, а значить і вічності життя втілюється в запереченні намірів і сподівань одного з голов¬них героїв повісті—вченого Барвицького. Цей вчений мріє за допомогою иадпроменевої швид¬кості подолати час і простір, щоб тим самим створити умови для свого безсмертя. Барвиць- кий споруджує казковий зорельот, який під час руху в космосі досягає швидкості 280 тисяч кі¬лометрів на секунду. Перемігша силу тяжіння Землі і Сонця, зорельот заглиблюється в систе¬му Сіріуса. У мріях Барвииький досягає мети, але закони руху матерії в безконечності часу і простору виявляються нездоланними. Вчений повертається на своїм зорельоті до Землі і з атмосфері згорає. Він гине з переконанням, що «дороги за межі часу і простору немає», що життя не можна назавжди зупинити на яко¬мусь певному ступені розвитку, що матерія пе-ребуває в постійному русі, зміні, перетворенні, його наївна віра в подолання простору й часу, 

розвивається...

Тему освоєння космосу, міжпланетних спо-лучень українські письменники розробляють в різних аспектах. Але для всіх їх характерна єдина ідейна настанова, що проходить черво¬ною ниткою через твори,— це ствердження ве¬личі, могутності і дерзновенності звільненого від пут приватновласницького/суспільства люд¬ського розуму, невпинності йото розвитку від незнання до знання, ствердження віри в твор¬чий груд людини соціалістичного суспільства.

Водночас розглянуті вище' науково-фанта¬стичні твори дають читачеві, цінний пізнаваль¬ний матеріал, відомості з астрономії, ядерної фізики, механіки, математики, астронавтики, поширюючи його кругозір, розвиваючи фанта¬зію, збуджуючи творчу думку і почуття гор¬дості за радянську людину, озброєну могут¬ньою наукою і технікою, наділену великою муд¬рістю і прекрасними пориваннями. ,

З

Розвиткові техніки як у близькому, так. і в більш віддаленому майбутньому присвячені, крім розглянутих, і інші науково-фантастичні творп. Досі мо'ва йшла про ТЕОРІЇ, В ЯКИХ роз¬робляються теми, пов'язані з завоюванням кос¬мічного простору. Розглянемо кілька повістей, де показано розвиток інших.галузей науки і техніки, що служать людині соціалістичного суспільства в її боротьбі за освоєння навколиш¬ньої природи, за покращення добробуту.

У зв’язку з розглядом української соціальної фантастики не^можна не зупинитися на цікаво¬му романі російського письменника І. Єфремо- вачТуманність Андромеди» (1958). Розмах уяв¬лень автора про суспільний і науково-техніч¬ний прогрес людства тут настільки широкий, його мрії сягають так далеко в майбутнє, що спочатку'читачеві навіть нелегко збагнути і усвідомити все, майстерно показане письмен¬ником. Могутній розум комуністичної людини не тільки підкорив природу Землі, а й пові§._їїв- інші зоряні світи. Планети сонячної системи— Венера, Марс, Меркурій, не кажучи вже про Місяць, цілком освоєні. Встановлено тісні зв’яз¬ки з високоорганізованими істотами інших пла-( нетних систем. Внаслідок хороших умов жит-' тя, створених комуністичним суспільством, на Землі зросли красиві,' розумні, сильні фізич¬но і духовно покоління людей. Державні кор¬дони давно відмерли. Виробилася одна мова для всіх народів світу, одна абетка, всі нації злились воєдино, утворивши єдину сім’ю—віль¬ну, могутню і красиву. І. Єфремов широко ви-світлює стосунки між людьми, їх звичаї, тра¬диції, інтимне життя, систему виховання підро¬стаючих поколінь. Громадяни комуністичного суспільства отеплили холодні райони і поши¬рили субтропічні смуги до полярних кіл. «Сіль¬ське господарство нового світу звільнилось від необхідності добувати всі без винятку продук¬ти харчування, як це було в давнину... Люд¬ство давно звільнилось від страху голоду, який тисячоліттями панував над людьми».

Роман І. Єфремова прославляє могутність

людського духу, звеличує наше, комуністичне майбутнє. Але водночас у ньому є такі твер¬дження, з якими важко погодитись. Описуючи ідеальну, з його погляду, систему . виховання молодого покоління, яка б гармонійно поєдну¬вала розвиток фізичних і розумових здібностей, автор стверджує думку, ніби в майбутньому ві¬дімруть почуття материнства» 'То, мовляв, ін¬стинкт тварини, яка боїться за долю свого ди¬тяти. Колективне виховання,— а лише воно може дати суспільству здорове покоління,— ніби-то суперечить материнству. ■

«Туманність Андромеди» рясно пересипана різними формулами, умовними позначеннями періодів історії людства, планет і. т. д.: Це утруднює читання і розуміння; багатьох місць твору, а тому сковує читача. .

Широтою фантазії, намаганням автора за-глянути в далекі прийдешні віки, романтичною піднесеністю позначений,— як.у-Г «Туманність Андромеди»,—нрвий науково-фантастичний ро¬ман О. Бердника «Шляхи титанів» (1959), Він тісно пов'язаний з першою збіркою, творів мо¬лодого українського фантаста.,«Поза часом, і простором». В обох книгах є спільні мотиви, думки, ситуації, теми, наприклад, тема подо¬лання людиною майбутнього міжзоряних про¬сторів, торжества людського розуму над сила¬ми природи. Події в романі розгортаються то в XXI сторіччі, то в сто двадцять першому. 2058 року, коли людина комуністичного суспільства в освоєнні космосу вийшла вже за межі соняч¬ної системи, Інститут космонавтики відправляє зорельот «Думка» до системи Сіріуса. На

шляху до своєї мети космонавти потрапляють на невідомі планети,-зустрічаються з дивовиж¬ними мешканцями інших світів. Вони, вступа¬ють у гострі сутички з. невідомими мислячими: істотами. На одній з планет десь на окраїні нашої Галактики герої романа стикаються з якимись дивними машинами, що населяють це небесне тіло. Внаслідок нерівної боротьби гине більша частина екіпажу «Думки». Врятовую¬ться лише два космонавти, які роблять виму¬шену посадку на одну з планет в систе.м.і-бгга-" китної зірки Великої Магеланової Хмари. Тут існують високороззинені істоти. Наукова й тех¬нічна думка досягла на цій планеті такого ви¬сокого рівня, що машина в усьому замінила людину. Велетенські армії автоматів керують¬ся з одного центра, яким володіє одна особа,, що здійснює повну владу і контроль над ці-' лою-системою планет, винищуючи на них мис¬лячих істот. Машина стала.над людиною, під¬корила собі її волю, скувала ініціативу, енер¬гію і відсунула'її на грань.виродження.

. Але мешканці цього світу, зрештою, захоп¬люють квантово-гравітаційний центр разом з його власником і стають господарями машин„ ставлять їх собі на службу. Таким чином, по¬казуючи в романі злочинні дії залізного дикта¬тора — власника квантово-гравітаційної маши¬ни, письменник проводить думку, що ніяка ма¬шина не здатна замінити живий розум і живу волю, не здатна підкорити їх. Творець машин— їхній володар.

Ясна річ, що всі ці «розумні», чудодійні ма¬шини,. як і дії залізного диктатора, надзвичай-

но фантастичні і по суті не мають під собою реального грунту. Але як художній', засіб для розвінчання і заперечення «Технократичних» . ілюзій подібна фантазія.'ділком' виправдана. ■ Вон-а грунтується на традиціях-, що — утвердили¬ся в процесі розвитку науково-фантастичного жанру. А.А . .

В діяльності героїв романа «Шляхи титанів» багато романтичного, надзвичайного, красиво¬го. Людина, що живе у вигаданому автором майбутньому світі, всебічно розвинена, краси¬ва, морально чиста. Творче горіння,, мужність і героїзм, самовідданість, непохитна віра в здійс-нення поставленої мети — ці якості властивій космонавтам, і працівникам .';йзукит'- технірф промисловості, сільського господарства — за-галом усім людям Землі. ; . ,

Письменник зображує своїх-героїв і в сфері наукової діяльності, і в праці,; ї в-, суспільних; — взаєминах, і в інтимних стосунках. Морально чисті, благородні взаємини у творі оповиті ро-мантичним серпанком. Яскравим прикладом може бути зворушливе кохання: видатного кос¬монавта Георгія і дівчини Марїанни. ", 1

Виконуючи завдання Космічної Ради,.Геор¬гій у складі експедиції відправляється' за межі нашої Галактики. За підрахунками вчених, екс-педиція повернеться на Землю через-десять ти¬сяч років. Мріючи про зустріч із своїм коха¬ним після його повернення, Маріанна настійно домагається, щоб її тіло піддали багатолітньо¬му анабіозу,— тоді можна буде в майбутньому оживити його. Закохані до кінця вірні один од¬ному. Велика і палка любов до-Маріании зав¬жди окрилювала Георгія в найскладніших умо¬вах його тяжкої й небезпечної подорожі.

Вдало змальовані в романі, крім Георгія і Маріанни, образи працівника Архівного фонду Світозара та безстрашних завойовників космо¬су Дімітра, Генімара і Джон Ей. За складом характерів це різні люди, але всім їм властиві такі спільні риси, як мужність, висока культу¬ра, всебічний розумовий розвиток і вірність обов’язку перед суспільством.

Роман не позбавлений і недоліків — у-н-ьому" € суперечливі місця, спірні думки. Зауваження стосується, головним чином, трактування де¬яких філософських проблем, а також питань науки і техніки. На відміну від повісті «Поза часом і простором», в романі «Шляхи титанів» автор показує, що людина майбутнього до¬магається в літальних апаратах таких швид¬костей, які далеко перевищують швидкість роз¬повсюдження світла. Так, зорельот «Думка» ле¬тить із швидкістю «більйонів кілометрів на се¬кунду». Зрозуміла річ, що така швидкість не відповідає реальним можливостям руху мате¬рії. Наукою давно вже доведено, що найеле¬ментарніші частки матерії не можуть у своєму русі перевищувати швидкість розповсюдження світлових променів. Отже, вигадка письмен¬ника про надсвітлові швидкості машин супере¬чить об’єктивним законам руху матерії. В да¬ному випадку мрія романіста не має зв’язку з життям і суперечить відомому твердженню В. І. Леніна про необхідність зв’язку мрії з дійсністю.

З наукової . точки зору авторові романа

«Шляхи титанів» можна зробити серйозні за-уваження також щодо зображення ним анти- світу, антиматерії тощо. . і

Уже говорилося про загибель героя-првісті «Поза часом і простором». Б.арвицький, праг¬нучи досягти- надсвітлової швидкості, керував¬ся мрією зробити себе безсмертним.' В .романі «Шляхи титанів» проводиться .-думка, яка су¬перечить ідеям повісті «Поза часом і просто¬ром». Думка ця така: розвиток-людського, ро¬зуму, підкорення космосу створять.умови для вічності людської особи. Людина в творі О. Бердника підкорює простір і час, роблячи себе безсмертною. Ясна річ, іііо це суперечить матеріалістично-діалектичному розумінню сві¬ту, законам постійного руху- і розвитку, ма¬терії...

Але всім своїм змістом роман;«Шляхи тита¬нів» викликає в уяві читача світлі картини май-бутнього, змушує мріяти, наштовхує на плідні роздуми. Читач проймається оптимізмом, яким сповнений твір, запалюється палким бажанням віддати всі свої творчі сили в ім.’я майбутнього. Роман О. Бердника відзначається ясністю фан-тазії, звеличенням комуністичного ладу і

Сміливо заглядаючи в майбутнє, утверджу¬ючи гарячу віру в здійснення’ комуністичних ідеалів, радянська фантастика благотворно впливає на психологію людей, сприяє поглиб¬ленню в сучасних поколінь оптимістичного світорозуміння, окрилює мрії;;> і .творчий труд. З цього погляду і романи «Туманність Андро- меди» та «Шляхи титанів» мають чималу ес¬тетичну і виховну вагу.

Микола Пивоваров. Фантастика і реальність. К. Радянський письменник. 1960