Ведьмак в чОрном

Между тем, продолжаю осматривать пределы польской F и SF. Там — много полезного, забавного и познавательного (причем — и переводного: я-то уж все слезы выплакал, на те списки «что было и что будет» глядючи).

А так как «информация должна быть свободной» и все такое — попробую еще раз поиздеваться над русскоязычным читателем, сперва растравив (надеюсь) аппетит, а потом — призвав совершенствоваться языковО

Итак: позвольте представить: Яцек Пекара, 1965 года рождения, успевший начать писательскую карьеру еще в ПНР (1983 и 1987 — выход первого рассказа и первой книги соответственно), пишущий по разному и на разные темы (от политической антиутопии о будущем Польши под властью клерикального режима «Пресвятейшая Речь Посполитая» до триллера-ужастика «Некрозис: Пробуждение». Однако наиболее известен Пекара как автор цикла «Огонь и распятие» о Мордимере Маддердине, инквизиторе (на сегодняшний день — четыре тома рассказов, повесть и сборник-приквелл).

О Мордимере Маддердине, собственно, я и.

Действие цикла происходит в мрачном альтернативном мире, где точка расхождения — история Христа: будучи распят, он сошел с креста и прошел по городам и весям как Судия, с мечом и огнем. К тому же, в этом мире демоны и ангелы — вполне реальны; а порядок поддерживается Святым Официумом, к которому и принадлежит наш герой сотоварищи (товарищей тех — трое, как минимум: гопники на службе Церкви и Инквизиции, наделенные, как и главный герой, рядом сверхъестественных способностей — разговоры с мертвыми, считывание эмоциональной информации со стен строений и всякое такое).

Но в отличие от Ведьмака пана Сапковского (или поствведьмаковских подорожных с мечами), Мордимер Маддердин — человек, давно сделавший этический выбор в сторону служения вере (при этом, он не фанатик и не ханжа: быть верным для него — придерживаться четких внутренних принципов, не склоняясь к неким внешним формам «только-вида-и-поведения» — но деятельных принципов; он не дурак выпить и поесть, он водит знакомства с сомнительными типами, он не станет отказываться от заработка — но при этом там и тогда, когда дело касается веры и борьбы с колдовством, Мордимер становится безжалостен).

Ниже — первый рассказ цикла (правда, в одном из дальнейших изданий появился этакий пролог: «Черные плащи танцуют», ну да ладно). Язык — как и в предыдущем случае — такоже украинский (и такоже — в первом приближении и с вероятными перекосами, поскольку Днепропетровск — не Киев, увы).

Пекара Яцек

СЛУГА БОЖИЙ

Бо він знаряддя Боже для відмірювання справедливого гніву тому, хто чинить зле

Св. Павел. Лист до Римлян

Ракшілелу не відмовляють.  І коли його служник повідомив, що майстер чекає, я тієї ж миті надягнув плащ і вийшов надвір. Було дуже гаряче, парувало, сморід із стоків забивав подих. Ненавиджу міста. А особливо Гез-гезрон. Бо воно – найгірше з усіх. Але саме тут краще за все заробляти на життя та краще за все служити Богу. Ну й що робити?

Ракшілел мав кам’янець у два поверхи із дверями на вулицю, з металивим билом. Як на майстра гільдії різників, було це не занадто, але Ракшілел був знаним як жахливий скнара. І скнарності тій дорівнювала лише його жорстокість. Ніколи не любив того чоловіка, але він знався на місцевих справах так добре, що не скористатись з такого люб’язного запрошення було б дурістю. До того ж, пару разів давав мені заробити. Небагацько, але часи важкі й кожен грошик доречний. А я, милі мої, був лише інквізітором без відповідної концесії, мало кому знаним прибульцем з провінції, або ж, щиро кажучи, – ніким.

Ракшілел сидів у садку, а вірніше у тому, що садком називав, і жер фініки з великої срібної миси. Спльовував шкоринки на коліна, розчахнута на грудях сорочка була вся в плямах від вина та олії, а пальці – заважкими від золотих перстнів.

– Сідайте, пане Маддердін, – промовив, навіть не глянувши на мене, і недбалим рухом відіслав служників.

Зникли, мов серпанок. Добре їх вишколив, треба признати.

– Є для вас певне діло, але ж – чи бажаєте заробити?

– Церква платить своїм слугам не дуже багато, – відповів із усмішкою, – і кожен додатковий грошик є доречним.

– Елія Карране: щось вам каже це ім’я?

Знизав плечима. Хто в Гез-гезроні не знав про те, що Елія публічно дала Ракшілелові відкоша? Хіба глухий та сліпий. Елія була самотньою, багатою панянкою, ніби під опікою старших братів, але насправді вони танцювали так, як грала. До того ж, була відважна та рішуча. Вважала, що з її грошима та станом може не боятися Ракшілела. І це останнє, ясна річ, говорило не на користь її розсудливості. Якщо вже не хотіла шлюбу, то, принаймні, не треба було принижувати майстра різників публічно. Особливо якщо ти лише міщанка без знаного чоловіка чи коханця. А чи першого, чи другого при своїй уроді та грошенятах могла б отримати дуже легко. Що ж, мабуть-таки полюбляла волю, а це буває як приємним, так і небезпечним.

– Скінчи із нею, Мордімер, – сказав, накривши своєю рукою мою руку.

Його – була горячою та липкою. Не дивно, що Елія не бажала, щоб такі лапалки її торкалися. Я теж не хотів, то ж прибрав руку.

– Я не найманий вбивця, – сказав, знизавши плечима. – Звернись до когось ще.

Не був ані сердитим, ані ображеним. Скоріш розчарованим, що майстер різників міг прийняти мене за найманця, що на все готовий за пару корон. Встав, але той схопив мене за плече. Я зупинився, глянув. Той, дещо зволікши, прибрав руку.

– Скінчи із нею офіційно, – сказав, зробивши наголос на останньому слові.

– Я не маю права щось робити на тих теренах, – відповів я обережно, бо був здивований, що того не знає. – Моя концесія не обіймає Гез-гезрону. Я ж лише бідний хлопець з провінції, але, як бажаєш, можу відрекомендувати тобі когось з місцевих. Знаю одного чи двох ще зі школи...

– Що треба – зроблю, – промурмотів Ракшілел, і мені подумалось, що його лапалки сягають аж надто далеко. – До того ж, я не бажаю її вбити, тільки налякати, що встане перед Лавою. Як побачить майстра Северуса та його знаряддя, відразу і серденько її пом’якшає.

Дивлячись на Ракшілела, я подумав, що не був би таким впевненим, чи Елія Карране вибере його, чи сеанс із майстром Северусом – славетним своїм широким набором катівського знаряддя. Ну, то вже буде її вибір. До того ж, я мав великі сумніви, що як Елія встане перед Лавою, то Ракшілел зможе визволити звідти кохану. Справи, яким дали хід, важко зупинити. Різника чи засліплює любов, змішана в добрячих пропорціях із ненавистю, або ж насправді бажає не стільки здобути Елію, скільки знищити її. То ж – ошукує мене, чи сам себе? Втім, не мав бажання це йому тлумачити. То була його – і виключно його – справа. До того ж, може Елія й пом’якшає, як побачить, що Ракшілел настільки зацікавлений, що послав за нею гончого песика у вигляді вашого покірного слуги.

– І послухайте мене уважно, пане Маддердін. В мене є поводи припускати, що Елія не така вже й богобоязнена й цнотлива панянка, якою б хотіла видаватися...

От тепер мене зацікавив. Зрозуміло, в його словах треба було відділяти зерна від плевелів, але ж хто зуміє зробити таке найкраще, аніж бідний Мордімер?

– Про що це ти? – запитав й замислився, чи не скуштувати мені фініків, але Ракшілел так гріб лапою у мисці, що, мабуть, все вже там замацкав.

– Щосуботи, ввечері, потайки виходить з дому і повертається лише у неділю пополудні...

– Має коханця, – розміявся я.

– Не перебивай мене, Мордімер, – заричав. – Де б тому коханцю сидіти? У підземеллях під Сареваальдом?

Скоріше за все, слова про коханця знервували майстра різників. Мене це, скажімо відкрито, розрадило, але цього задоволення бажав би не розкривати. Нащо мені ворогів більше, ніж є зараз? Не сказав би, щоб надмірно лякався неприязних до мене людей, але ж нащо збільшувати їх кількість? Я ж, врешті-решт, тихе та покірне серце, так як і наказує Писання.

– А звідки має стільки грошей на новий віз, нові сукні, стада служників, на всі ті прийоми? На деякі ж запрошує чи не по двісті осіб, – казав. – Як по всьому – таке справа нечистої сили, – поспіхом перехрестився.

Заклався б, що в тих прийомах найбільше йому дошкуляє факт, що на них не запрошують його.

– У підземеллях під Сареваальдом, – повторив я. – Ну-ну, це й справді цікаво. Але ж Елія досить богата.

– Не така вже й богата, – сказав Ракшілел. – Це я взнав докладно, вже повір мені.

Тут, якщо вже йшлося про фінанси, важко було б не довіряти думці Ракшілела. Адже, як був би дурнуватим, то не став би одним з найбагатших купців в місті й майстром різницької гільдії.

– Посилав когось за нею? – запитав.

– Аякже, – відповів понуро. – Посилав. Тричі. І мої люди ніколи не повертались. Уявляєш собі?

Оце вже й справді було цікаво. А маючи на увазі, що справа була небезпечна, це могло б вплинути на розмір мого гонорару.

– Чому не зробиш те офіційно? Склич Лаву та зажадай слідства, або ж склади формальне донесення до Інквізиторіуму...

– Пане Маддердін, – глянув на мене гостро – і я зрозумів, що втрачає терпець. – Я хочу не вбивати її, чи спалювати, а лише пошлюбити. А якщо б твої конфратрії довідались би про єресь, то навіть я не зберіг би її від полум’я! То ж вирішуй: берешся за роботу чи ні, Мордімер?

Ракшілел заплутався, мов п’яничка в гачах. Чи думав, що зможу прикрити очі на справу єресі? Мій Ангел-Охоронець тоді завдав би мені приємностей, щодо яких сеанс у майстра Северуса здався б еротичною прогулянкою. Хіба що побачив би якусь користь, яка б з такого випливала, бо незбагненні стежки, якими простують думки Ангелів!

– Скільки? – запитав, знаючи, як непросто вичавити щось з того скнари.

– Домовлюсь із єпископом за концесію на цілий округ Гез-гезрону. Чи то аж занадто? – задер брови, мов би дивуючись з моєї невдячності.

– Концесію завжди можна дати, і завжди можна відібрати. Все залежить від настрою епископа, – сказав, добре знаючи, що як Його Ексіленція потерпає від подагри, то його поведінка стає непередбаливою. – А крім того, холера, треба ж мені мати дещицю грошенят. Чи ти вважаєш, що Кирпатий й близнюки підуть за мною за гарні очі?

Ракшілел ворухнув губами, мов щось там собі обраховуючи в голові.

– Двадцять корон, – нарешті сказав через силу.

– Там вже загинули люди, – нагадав я йому. – Триста – ані монетою менше.

Різник почервонів.

– Не глузуй з мене, попіку, – сказав тихо, – бо й тобі можу влаштувати візит до Северуса.

Вже й не знаю, нащо дехто з людей називає нас, інквізиторів, попіками. Ми служили Церкві та вивчали теологічні науки (настільки, наскільки воно могло придатися нам у справах), але, на меч Пана нашого, священиками ж ми не були!

Подивився йому просто у очі. Вже повірте мені, як доходить до торгівлі, то страху не маю. Дукати, корони, талери, піастри, сестерції, ба й навіть сама думка про них, містить в собі магічну силу. А крім того, погрози входять до церемонії торгівлі, то ж не мав наміру брати їх до уваги. Хоча безумовно треба визнати, що Ракшілел не належить до добре вихованих людей. Але ж щодо сеансу у майстра Северуса він перегнув. Хто б ото пам’ятав, коли офіціально вислуховували інквізитора? Такі справи вирішують інакше. І до такого повинні бути причини більш важливі, аніж гнів різника, хай навіть із великими зв’язками.

– А хотів би колись зустрітися із Кирпатим? – запитав без усмішки, але й без злісті.

– Погрожуєш мені? – Ракшілел встав та нависнув наді мною як величезна брила смальцю.

Раптом відчув страшенну ненависть та жадобу розсадити ту величезну, схожу на пудинг морду – розсадити у криваву кашу. Але встримався. Врешті-решт, домовлялись ми про справу, а тут не було місця для особистої симпатії чи особистої нелюбові.

– Триста, – повторив я, а він вільно всівся в крісло, наче вийшло з нього повітря.

– Двадцять п’ять, – сказав, – і це моє останнє слово.

– Підгадав ти не найкращий час, – розсмівся я. – Акурат маю досить грошенят, щоб спокійно зачекати на якусь насправді вигідну пропозицію. До того ж подумай: після всього отримаю собі на голову її братів.

Як же хотілося мені сказати: „то твоя справа”, але ж якось себе вгамував.

– П’ятдесят, – вирішив він, а я собі подумав, наскільки ще можна тягти ту гру.

– Плюс двісті, – додав і таки потягся по фініка.

– Тридцять тепер і ще п’ятдесят по справі.

– Сто тепер і ще сто двадцять п’ять по праці. І в разі чого задаток не повертається.

– По п’ятдесят, – Ракшілел стиснув руки в кулаки.

– Сімдесят п’ять і сімдесят п’ять, а ще до кінця року у твоїх склепах за тридцять відсотків.

– За десять відсотків, – сказав.

Зрештою погодились на сімнадцять з половиною відсотків й урочисто вдарили по руках. Був я навіть трохи заскочений, бо думав уторгувати якісь там сто крон, а ідея із знижкою прийшла у голову лише в останню мить. Ракшілел повинен був знати більше, аніж сказав, або ж готував якесь свинство. Але ж й насправді багато залежало для нього від шлюбу із Елією. Я ж лише сподівався, що не був він настільки нерозумним, щоб думати, що по справі мене позбудеться. То правда, що я не мав концесії у Гез-гезроні, але ж, на Бога, був я інквізитором! Навіть Ракшілел не був ані таким скупим, ані таким дурнуватим, аби задиратися із Інквізиторіумом, який напевне пригадав би про свого конфратра. Навіть такого, якого в Гез-гезроні знають не дуже, і який, до того ж, не має своєї концесії. Зрештою, я не потребую охорони Церкви. Так-так, милі мої. Бідний Мордімер є людиною обережною, розважливою та лагідною, але як щось там станеться, так будиться в ньому лев.

Ракшілел відлічив мені сімдесять п’ять корон, а я ще й наказав йому поміняти дві золоті п’ятидукатові з обрізаними краями, і сховав мішечок під кафтан.

– За кілька днів отримаєш концесію, – пообіцяв.

– Буду чекати, – відповів я – й насправді було мені цікаво, чи встигне вирішити все те у такому темпі.

Врешті, так чи інакше, але завдатку віддавати я й не думав. Бо хтозна, чи наступить ще одна виплата? Як Елія стане перед Лавою, Ракшілел не стане дуже вже поспішати та знову тягтись до капшука.

– Улагодь це швидко і чисто, Мордімер. Ах, – глянув на мене прохолодно, – і не пробуй мене ошукати. Якщо вирішиш домовитись з тією дівкою за моєю спиною, я про те буду знати.

– Знаєш мене, – сказав я з докорою.

– О, так, тебе я знаю, – сказав, та повернувся спиною.

– Ще не скінчили, – сказав я твердо.

– Та-а-ак? – протягнув той, та із нехіттю глянув в мій бік.

– Саме так, – відповів. – Як стану виходити, маєш з’явитися перед дверима. Й там відіграєш певну сценку.

– Сценку? – малі оченята дивилися на мене із підозрою – з глибини тих брил жиру, що у нормальних людей звалися щоками.

– Скажеш: „Добре, Мордімер, дам тобі на десять корон більше”. Так, щоб почули про те слуги. А я відповім: „О ні, навіть якщо б давав мені тисячу – не зроблю того!”.

– Вважаєш, що маю шпигів в своєму домі? – обурився.

– А вважаєш, що людина в твоєму становищі їх не має? – гречно запитав я.

– Так, то правда, – всміхнувся по хвильці, а я знав, що добряче полоскотав його гордощі. – Напевне маєш рацію!

* * *

Кирпатий та близнюки сиділи у „Кульгавому Поні” та грали. По їх мордам зрозумів, що грали, до того ж, нещасливо. Ну, а тоді розгледів людину, яку намагалися обіграти – і розреготався.

– Віддай їм грошенята, Мерри, – сказав, всідаючись. – Або ж, принаймні, половину того, що програли. Чи ніколи не читав, що Писання каже: „хто до того крав, хай перестане красти, та краще хай працює поштиво!”?

Шулер широко роззявив рота в усміху, світячи чорними деснами та гнилими залишками зубів.

– Я ж лише годний жалощів грішник, – сказав із театральним каяттям, – і не знаю так добре слів Писання, як слуги нашого Пана.

– То Мерри? – запитав Кирпатий та тицьнув кривим пальцем йому в груди.

Близнюки щось промурмотіли під носа і одночасно, хоча й непримітно, потяглись по ножі.

– Ні-ні, – повстримав я Першого. – Ми ж не бажаємо тут бійок, правда, Мерри?

Шулер всміхнувся та попхнув в їх бік купку срібла.

– Сприймайте те як дармову лекцію, – сказав. – Нап’єшся зі мною, Мордімер?

– Чому ж ні? – відповів, а Костух та блюзнюки встали, залишаючи нас самих.

Корчмар приніс вина, але перш ніж випити, я вмочив губи.

– Завжди обережний? – всміхнувся шулер.

Я дививсь на нього і деякий час не міг зрозуміти, про що каже.

– Ах, ні, – сказав нарешті. – То така звичка.

Мерри схилився до мене:

– Був у Ракшілела? – запитав шепотом.

– Як завжди, коли буваю у місті, – сказав, не знизивши голосу.

– Балакають, що то одному, то іншому пропонував цікаве діло, – засміявся Мерри. – Але дурних немає, хлопец. Знаєш, кого ми давно вже не бачили у Гезі? Вирвадла Плову і його людей.

– А звідки ж їм тут взятися? – наморщив я брови, бо Вирвадла останній раз бачили у льохах барона Берга. А з того, що знав, з льохів тих швидко не виходили. А як і виходили, то не на своїх двох.

Мерри знизав плечима.

– Та що я, ворожка, чи що? Але ж – був, а тепер немає.

– Взяв завдаток та змився, – сказав, бо ж всі знали, що Плови та його люди – то не дуже солідні люди.

– Та чи ти дурний – щоб Ракшілел дав йому завдаток! – парскнув. – Та справа, хлопче, смердить, а раджу тобі: тримайся подалі від клопотів.

– І то значить?

– Виїжджай звідси, Мордімер. Попросту виїжджай.

– А як так, – промурмотів, – то яку ціну буде мати моя гречність?

– Спитай краще, яку ціну матиме твоя невічливість, – сукин син навіть не намагався вкрити погрозу у голосі.

– Лохемерр, ти мене стільки років знаєш і повинен пам’ятати, що купити мене можна, а от залякати – зась, – сказав я з докіром.

Шулер допив вино та піднявся.

– Мені здавалося, що завжди знаєш, звідки вітер віє, Мордімер, і що завжди падаєш на чотири лапи. Не помились тепер.

Кивнув йому.

– Дякую за вино, – сказав. – І – навзаєм. Хотів би лише, щоб ти знав таке: зараз я на певний час з міста їду, а справою Ракшілела займуся, як повернусь. Або ж не займуся. Буде залежати від багатьох речей, і між іншим – від стану моїх фінансів.

Ясна справа, брехав, але то був непоганий спосіб, щоб заспокоїти Лохемерра. Як мав щось спільного із Елією Карране, а здавалося, що мав, то без сумнівів передасть, що Мордімер Маддердін залишає Гез-гезрон. І навіть якщо не повірять, то зерно сумнівів буде кинуте.

Мерри відійшов, махнув мені ще з порогу рукою, а я хвильку посидів за столом сам, допиваючи вино. Коли нарешті вийшов, побачив, що Кирпатий та близнюки сидять в товаристві пари обірванців перед корчмою та грають в монети. Кивнув їм. Неохоче відірвалися від забави. Відійшли ми осторонь.

– Нічого не вийшло, – сказав.

Кирпатий скривився, а скривленим виглядав ще страшніше, ніж звичайно. Блюзнюки похнюпились.

– То ж чогось пошукаємо самі, – промовив Другий.

– Як хочете, але, – підняв палець, – маю на думці щось інше. Будьте тут щоденно від полудня до другої. І жодних авантюр, бо ще раз витягати вас з льохів буркграфа не стану!

Кирпатий знову скривився, як припомнив собі ті хвилини. Довгим, криваво-червоним шрамом від підборіддя до правого вуха завдячував катовському челядникові, що дав йому розпеченим прутом. Мені і справді прийшлося вжити всі сили, щоб витягти хлопців з льохів. Чекала їх кара за вбивство, гвалт та крадіжку. В найкращому разі – повішення. В найгіршому – із попереднім дертям пасів, обрубленням кінцівок чи ламанням колін. Втім вдалося мені виклопотати для них лише публічні батоги та місячну покуту. Щодня мусили вісім годин лежати на підлозі собору, у покутних лахах та із поголеними головами. Також щоденно отримували по п’ять батогів на ринку, куди самі повинні були доповзти на колінах. Ну, але ж нарешті увесь тот вертеп скінчився, а хлопці здобули собі життєвого досвіду. Мав надію, що зможуть винести з цього висновки.

* * *

Концесія на парафію прийшла за вісім днім, й повірте мені, що перевірив її дуже ретельно. І печатка, і підписи були автентичні. Червона печатка з левом і драконом, а також розмашистий підпис самого єпископа Гез-гезрону. Щоправда, я й не припускав, аби Ракшілел вирішив сфальшувати церковний документ, але стереженого Пан Бог стереже. Ті вісім днів присвятив не лише розвагам. Зрештою, які там у Гез-гезроні розваги? Дешеві дівки були брудні та хворі, а дорогі, як і вказувала сама їх назва, – дорогі. Задорогі для бідного Мордімера, що ледь-ледь зводив кінці з кінцями. Отож, замість розваг, прислухався там і сям тому, до чого прислухатися належало і... Ракшілел мав рацію: Елія робила щось дивне. Мерри теж не помилявся: вся справа смерділа. Але я мав концесію, і завдяки такому майбутнє малювалось у ясніших барвах. При умові, що повернусь з Сареваальду. А вже як не повернувся звідти отой лайдак Плови, ясно було, що справа не з легких.

Сареваальд – то руїни замку, годинах в двох від Гез-гезрону. Замок згорів менш ніж сто тридцять років тому, і разів зо три його пробували відбудувати, але нічого з того не вийшло. Якийсь єпископ хотів навіть поставити на горі церкву, але по тому вибухнула війна із хаджарами, і єпископа спалили, а по війні всі мали більш важливі проблеми. Тому руїни фортеці так і лякали, стоячи на горі, завжди огорнуті імлою та обвинуті легендами. Частіше за все говорили про дітей, що не повернулись з гори, хлопи присягали, що поночі видко там вогні та чутно страхітливе виття та діявольске хихітіння. Те, що гинули діти – було не дивно, бо ж навкруги досить болот та кар’єрів, а щодо хлопів, то ж відомо: не зустріти серед них тверезого. Але всі в околицях були впевнені, що в руїнах зачаїлося Зло і навіть подавали прохання єпископу, щоб прислав до них екзорциста чи інквізитора. Немов би єпископ не мав більш важливих справ.

До Сареваальду вирушили ми у п’ятничний вечор, так, щоб всю суботу чекати на місці. Не крилися з виїздом. Навпаки. Виїхали ми через північну браму, а Кирпатий та близнюки були впевнені, що прямуємо на роботу в містечко Вільвен, за півдня дороги. Що метою є Сареваальд, сказав їм лише як мури Гезу зникли з очей. Чому ж виїздили ми через північну браму? Бо руїни Сареваальду лежали саме на північ від міста. Як хто за нами й слідкував, напевне подумав: „дивіться, хитрий Мордімер та його люди виїздять через північну браму. Якби простували до Сареваальду, виїхали б через браму полудневу й тихцем обійшли б місто”. Але не здавалося нікому з нас, щоб хоч хтось йшов за нами слідом, а вже повірте мені, що вашого покірного слугу вишколили на впізнання таких речей.

Ми не поспішали, то ж до Сареваальду додибали вночі. Небо було захмарене, й місяц лише вряди-годи визирав з-за сірої вуалі хмар. Але навіть такого світла було досить, щоб помітити, що зовнішні стіни фортеці тримаються дуже незле. До того ж, було цілком зрозуміло, що як будь-хто тут з’явиться, то буде повинен пройти крізь браму, а вірніше – через той вилом, що від брами залишився.

То ж знайшли ми собі безпечне місце та лягли спати, виставивши трьогодинні варти. Вранці суботи пошперались трохи в руїнах, і Кирпатий знайшов заржавлену сокиру. Таке-от вам таємниче місце. Але далекий був від того, щоб легковажити завданням. Адже Ракшілел висилав вже три групи людей, і ніхто не повернувся. А те про щось, та свідчило. До ночі підкріплялись ми непоганим винцем, якого Кирпатий притяг цілий бурдюк. Не бачу поводів, за яких хлопці не повинні були б пити перед ділом. Були достатньо досвідченими, щоб знати: як нап’ються та щось завалять – можуть загинути. Якщо не вб’є їх ворог, то вб’ю їх сам. Власноруч, та ще й так, аби дати добрий приклад іншим, що воліють нерозважливих дій. Але ж як близнюки, так і Кирпатий мали справді міцні голови. Сам бачив, як Кирпатий колись єдиним духом вижлуктив п’ятилітрове барильце міцного солодкого вина – і навіть не кліпнув. Лише проригався від надмірку солодощів та дав по морді дурбецелу, що насмілився тоді розсміятися. Та ще двом його приятелям, які відчули себе ображеними таким ставленням до компаньона.

Раптом Другий, що теоретично стояв на варті (а практично раз по раз прибігав до нас, щоб ковтнути винця) крикнув пугачем. Ми зірвались та припали до дірок у стінах. До руїн, по трактові, поволі повзли світляки.

– Ідуть, – прошепотів Перший.

– Та отож, – Кирпатий витяг із піхов шаблю.

Дивну мав Кирпатий шаблю. У найширшому місці – з долоню, але гостра, мов бритва. Розтинала залізний злиток так, мов би це була спорохніла деревина. Колись Кирпатому давали за неї село, але не продав, воліючи краще голодувати. Мав характер той мій Кирпатий і, між іншим, за те його я й полюбляв.

Світляки наблизилися, ми почули мурмотіння розмов, а тоді побачили людей із факелами. Було їх семеро, шестеро чоловіків та одна жінка, якщо вже в тій теміні щось можна було побачити вірно. Чоловіки, один спереду та один іззаду, несли факели. Ще двоє тягли чималий згорток. Коней мусили залишити внизу, і через мить я жалкував, що не залишив там нікого, щоб той перебив сторожу та забрав коней. Все були б додаткові грошики. Особливо маючи на увазі, що не вірив, аби Елія Карране їздила на якійсь там шкапі.

Прибульці вели себе так, наче Сареваальд був найбезпечнішим місцем у світі. Жартували та сміялися, хтось затято лаявся, бо збив собі ногу о камінь, хтось перехилив фляжку та пив, голосно ковтаючи. Чекали ми напружено, куди скерують. Бо ж повинна бути якась хитра криївка, яку ми не помітили. Так і сталося. Один з чоловіків, замало не велетень, вперся та пересунув в бік каменюку. Під нею була залізна плита із трохи заржавленою ручкою. Бачив я все добре, бо ж стояли ми десь за кілька кроків від них, у рештках внутрішньої галереї, десь метрах в трьох над двором. Тепер я вже впевнився, що ота жінка насправді була Елією Карране. Треба признати – гарненькою бестією! Мала довге світле волосся, високо зіп’яте на маківці, та хиже личко о малим носику та великих смарагдових очиськах. Факел, який ніс один з чоловіків, добре її освітлював, тож я не дивувався, що навіть Ракшілел міг в таку жінку закохатися. Може б і сам в неї закохався, якби не отой факт, що я хотів доправити її до гибелі. Жодного з товаришів Елії до того не бачив, хоча, щиро кажучи, щодо одного мав певні сумніви, але ж той весь час стояв поза блиском факелу.

Велетень підняв залізну плиту, й усі зійшли сходами в темінь. Той же зачинив за ними вхід, обперся на стіну, набив люльку, та ліниво пихкав з неї, споглядаючи у небо. Кирпатий глянув на мене запитливо.

– Живцем, – видихнув йому просто у вухо.

Той лише кивнув, й ми тихесенько відступили. Зійшли на подвірья та зачаїлись недалеко. Як дав знак, то скочили, всі четверо, але той велетень був винятково швидким. Плигнув назустріч, вириваючи з-за халяви стілет – такий довгий, що міг би стати кожному з близнюків за меча. Кирпатий мало не попався. Ледве здужав ухилитися та перекотитися по землі. Велетень опинився переді мною, то ж я й сипонув йому в очі шерскеном. Завив і підняв руки до обличчя. Перший вдарив його палицею у низ живота, а Другий пхнув у кадик. На тому все й скінчилось. Тоді зв’язали йому надгарстки і ноги в кісточках, протягли мотузку між вузлами – і от вже велетень лежав на брюсі мов велика незграбна колиска. Був беспорадним, наче слимак. Ми скресали вогонь і в світлі лампи придивились до нього ближче. Мав широке, позбавлене виразу безволосе обличчя без лівої ноздрі й з величезним шрамом прямісінько через ніс.

– Чепурняга, – сказав я.

Був задоволений. Бо хлопці впорались справно та швидко. Щоправда, було цікаво, як би їм було, коли б ваш покірний слуга не кинув шерскен, але чого ж... в такій справі ризикувати нема нащо. В кожному разі, шерскен зробив своє, бо велетень і тепер ще мав закриті очі й припухлі повіки, з-під яких дзюркотіли сльози. Ха, шерскен не перемогти! Можеш собі, чоловіче, мати зо два метри зросту та двісті кіло живої ваги, а як дитинка кине в тебе шерскеном в лупалки, то й будеш тільки думати про те, як добігти до найближчої калюжі. А як будеш таким вже дурним, що почнеш терти очі, то в більшості випадків твої власні пальці на повіках – буде останнє, що побачиш.

Наш в’язень не міг терти очі, бо руки мав зв’язані, але я бачив, що лише силою волі встримується, щоб не заверещати від жаху та болю. Я вийняв фляжку та плеснув собі води у підставлену чашечкою долоню. Притримав велетню голову та сполоснув йому обличчя. Повинен був відчути полегшення, бо перестав пручатися. Дяки тому, я спокійно використав ще й другу жменю води і ретельно промив йому очі. Врешті-решт не хотів, щоб думав про страшезний пекучий біль – лише щоб гречно відповідав на питання. Але Кирпатий вирішив, що я аж занадто милосердний, тому з усієї сили копнув лотра підкованим чоботом під ребра. Хрупнуло.

– Ох, Кирпатий, – сказав я, але навіть не розсердився.

Знав, що кирпатий сердиться, бо велетень мало його не підловив. Бо ж ніхто й не сподівався, що при такому зрості та при такій вазі буде таким вже швидким. Але ж, якщо подумати, то приятелі Елії не були такі вже дурнуваті, щоб їх наперсником залишився перший ліпший забіяка з вулиці.

– Звідки ти, хлопче? – запитав я.

Велетень у відповідь виплюнув якусь там лайку. Дуже негречна реакція, зваживши на те, що за мить до того саме я вимив йому шерскен з очей. Другий тицнув в’язневі у рота шматок ганчірки, а Кирпатий всівся на плечі й зламав мізинчик на лівій руці. Тоді зламав йому безіменний, середній та вказівний. За кожним разом чути було хрупання, зойки, що добігали з-під шмаття, а очі велетня робились мов тарілки. Другий нахилився, приклав пальця до вуст, наказуючи в’язню бути тихим, й вийняв ганчірку йому з рота. Велетень болісно сапав, з кутиків губів спливала слина.

– На мої питання відповідати в ту ж мить, – сказав я лагідно. – Бо ж, як каже Святе Писання: „немає нічого вкритого, що не було б виявлено, і немає нічого таємного, про що неможна було б довідатись”. То ж повторюю: звідки ти, хлопче?

– З Тіріану, – вихекнув.

Тіріаноннаг, що тепер звався Тіріаном (хоч вбийте мене, але не відаю, звідки ота варварська назва походить), був невеликим, хоча і досить заможним містечком при самому кордоні мархії. З того що знав, там можна було підняти непогані грошенята на охороні купецьких статків, що йшли у досить небезпечні райони уверх по річці. Але ж отой бідний бовдур думав, що зробить кар’єру у Гез-гезроні. А кар’єра його мала скінчитися власне тут, у руїнах фортеці Сареваальд. Кепське місце для смерті, але ж, з іншого боку, а яке місце для смерті добре? Про те, що мусить померти, знали ми всі. Питання було лише в тому, чи то буде смерть швидка і в міру безболісна, чи ж наш забіяка потрапить під пекельну браму, виючим з болю і пошинкованим на шматочки.

– Куди вони пішли? – запитав я знову.

В’язень не відізвався і словом, хоча я ввічливо почекав хвилинку. Тоді перший копнув його просто у рота, так, щоб захлинувся кров’ю та власними зубами. Також зламав йому ніс.

– Куди вони пішли? Що там? – повторив я гречно.

– Не знаю, — вихаркотів, спльовуючи червоним. – Не знаю, благаю вас. Я ж лише пильную. Вони ополудні повертаються. Мають гроші... купу грошей... Благаю, не вбивайте мене, стану вам служити, мов пес, благаю...

Коли дивився на нього, то бачив, що вже не є великим, сильним забіякою, але лише скривдженим хлопцем, що прагнув, аби нарешті перестали його бити. Любив, коли в людях ставалася така зміна, і хоча бачив її аж занадто часто, все ж незмінно відчував задоволення, бо ж саме я ставав причиною такої зміни.

Кирпатий глянув на мене, а я на мить завагався. Взагалі-то я справді знаю, коли людина бреше. Цей же, здавалося, мовив правду. Кирпатий, говорячи щиро, мав чималу охоту на хвильку забави, але ж, по-перше, не мали ми часу, а, по-друге, не люблю зайвої жорстокості. А Кирпатий колись працював в провінції як челядник при одному з тамошніх майстрів. Навчився парі штук та полюбляв їх робити. Я завжди стверджував, що кати та їхні учні жорстокіст’ю маскують свої проблеми у Мистецтві. Адже тут йдеться не про те, щоб завдати жертві страждань, навіть не про те, щоб видобути відповідне зізнання, але – лише про те, щоб викликати каяття. Щоб злодій, відчуваючи біль та скруту, впав у обійми свого інквізітора і, ридаючи вголос, визнавав себе винним, від усього серця кохаючи того, хто завдав йому радісний біль і наставив на стежку віру. Зрозуміло, в нашому випадку не йшлось ані про каяття, ані про милість. Нам йшлось лише про зізнання. Швидкий та ретельний звіт. Якщо, звісна річ, вдасться такий скласти. Велетень же, як виявилось, знає небагато, але ж не було то питання доброї волі, вірно? Для чого ж тоді мав страждати?

Глянув на Кирпатого й заперечно покрутив головою. Тоді вперся велетню у спину й підірвав йому голову вгору. Тріснуло. Швидка, безболісна смерть. Кирпатий був виразно незадоволений.

– „Якщо занепаде прибуток тлінного нашого замешкання, будемо мати замешкання від Бога, дом не рукою зведений, але вічно тяглий у небі”, – зацитував я Писання, дивлячись на тіло. Не припускав, щоправда, щоб наш велетень опинився біля нібесної брами, але ж: завжди треба мати надію.

Близнюки скинули тіло велетня вниз по схилу, й воно пропало десь у густих кущах. Не скоро його хтось знайде. Замислився на мить над плинністю людського життя. Ех!

Булиган, що прикривав вхід до підземелля, і справді був важким. Заледве впорались вчотирьох. Коли вже мали спускатися, Перший раптом затримався.

– А як його, скажімо, хтось назад пересуне? – запитав.

– А хто ж сюди може прийти? – знизав я плечима. – Та й хто б мав стільки дурної сили? Зрештою, я впевнений, що там повинен бути інший вихід. Не довірилися б такому лобуряці настільки, щоб вручити життя до його рук.

– Х-х, курва, – забурчав Кирпатий, бо запнувся на сходах і ще б трохи – злетів би на самий низ.

Східці були круті, довгі та стрімкі. Скінчились так раптово, що Перший вткнувся в стіну.

– Кінець, – сказав, світячи тут і там лампою. – А, правда, є, – мрукнув по хвильці й лапнув заіржавлений важіль тут же біля підлоги.

– Облиш, – сикнув я.

Відскочив, наче обпечений.

– Пастка? – запитав.

– А чорт його зна, – відповів, хоча був майже впевнений, що то – пастка. Принаймні, я б зробив саме так.

Ми почали уважно приглядатись по стінах. Що ж, кінец-кінцем тут загинули люди, і щось мало їх вбити. Чому ж би це не пастка, наприклад, на самому початку подорожі. Кирпатий ретельно обстукував стіну, тоді всміхнувся і обережно вийняв одну із цеглин. Ніша була дуже глибока, та ще й завужувалася так, що несила була розгледіти, що в ній криється. Кирпатий взяв у мене палицю та встромив її всередину. Пхнув, як натрапив на опір. Щось преразливо скреготнуло, і мур зліва пересунувся, відкриваючи вузький, низький коридор.

– Ну, що ж, мабуть – вперед, – сказав я, але справа подобалась мені дедалі менше.

Зрозуміло, якщо взагалі можна було сказати, що подобалась мені хоч коли-небудь. Сто п’ятдесят корон вже не здавалися такою вже великою сумою, щоб наражатися з-за неї на небезпеку. Крім того, як зазирнув у коридор, затулений спиною Кирпатого, то вирішив, що веселе товариство Елії напевне туди не заходило. Тунель був низесенький, із і надалі зниженим склепінням, із мокрими від вологи стінами. До того ж, звідти йшов страшенний сморід: якоїсь гнилизни, мов коридор багато років не провітрювали. Не міг уявити Елію Карране, що на чотирьох суне в тій теміні та шоркає по брудному склепінню чудовим, досконало укладенним волоссям. Сказав про те хлопцям, а вони певний час стояли мовчки, роздумуючи над моїми словами. Мислення ніколи не було їх сильним боком, але зараз не хотів би приймати рішення самостійно.

Дав їм трохи часу, а сам із лампою при стіні ретельно вивчав камінь за каменем. І нарешті побачив те, що побачити хотів. Малесеньке заглиблення. Скажімо так: дірку від ключа. Тільки й того, що дірка ця вимагала дуже специфічного ключа. Може перстня, може амулету, а може, на додаток, ще й взможеного закляттями. Той шлях, із всією впевненістю, був для нас зачинений. Зрозуміло, що міг би скористатися специфічними можливостями Першого, але той потім не зміг би продовжити подорож. До того ж, нас могли ще чекати несподіванки й попереду. То чи не повинні б були ми скористатися отим шляхом через низький огидний тунель? Подорожувати у цілковитій темряві? І що за проблема насторожити пастки саме там? Інша справа, що, знаючи дещо про давніх будівників, я вважав, що той тунель – лише запасний шлях, приготовлений на випадок, якщо особа, що користується головним, раптом забуде чи загубить ключа. Тоді тунель міг бути незручним, але щоб були в ньому пастки... Важко ж бо вважати, що власник того підземелля брав собі клопіт поконувати всілякі перешкоди, які тут встановили вийняті ним будівники.

– Добре, йдемо, – вирішив я, бо товариші мої і надалі лише дурнувато глипали в темінь.

Кирпатому довелося йти майже навкарачки, щоб не возити головою по склепінню, але я бачив, що посувається вперед дуже обережно. Що ж, знав, що як там щось, то вгелемсить по ньому першому. В кінці коридор скінчився глухою стіною. Втім, вистачило лише сильно надавити, щоб розчахнулись секретні дверцята. Опинились ми у величезній залі. Якщо я ще щось розумів, саме сюди добрались би, якщо б користувались магічним ключом. Або ж, говорячи зовсім коротко: мав рацію. Скористались ми забутим запасним шляхом. При одній із стін побачили ми заіржавлене залізне кільце, а ще я б заприсягався, що де-ніде видко руді потьоки.

– Катівня? – запитав у Кирпатого.

Кирпатий якусь хвильку вслухувався у мову стін. Може не дуже розумним виглядав мій Кирпатий, але ж мав своє спеціальне вміння. Була в нього геніальна пам’ять, а крім того, вмів відчитувати почуття, емоції, думки та слова, закляті в стінах. Ні, нічого особливого. Не може ввійти до кімнати та сказати, про що тут говорили із тиждень тому. Але скаже, чи зруйнований дім був корчмою чи лупанарієм.

– Так, мабуть що правда, – сказав – на цей раз невпевнено. – Відчувається тут багацько болю, Мордімере, але це було дуже давно.

Близнюки встали при великих сталевих дверях. Оці виблискували так, наче кількість минулих років ніяк на них не вплинула. Двері як двері, тільки й того, що не було тут жодної клямки, замка чи шпарини. Металева плита, вбудована у стіну. Кирпатий обережно доторкнувся до металу долонею.

– Хто не лякається смерті? – запитав голос, що добігав нізкуди та звідусіль.

Близнюки нервово озирнулись та витягли стілети.

– Вмерлі, – відповів я, бо загадка була проста, а знаходження відповіді на такі запитання було частиною моєї освіти.

Втім, справа прибирала поважного звороту. Якщо вже підземілля було забезпечене некромантськими закляттями, то таки була тут робота для загону інквізіторів, а не для одного бідного Мордімера Маддердіна, який ото тілько-но отримав концесію і мав намір заробити кілька грошиків на буханець хліба та гарнятко води.

– Тоді ввійди до вмерлих, – сказав голос, і сталева плита безшелесно зникла у мурі.

– Я злегковажу, – промурмотів Перший. – Змиваємось, братку?

– Я тобі змиюсь, – сказав я, навіть на нього не глянувши.

Другий не погоджуючись струснув головою, а його брат знизав плечима.

– Та я ж так лише запитав, – сказав.

Ввійшли ми у коридор, а вхід за нами закривсь так само безшелесно, як і відкривався. Встали ми перед наступною металевою плитою, і Кирпатий знову доторкнувся її долонею.

– Хто помирає при світлі? – запитав той самий голос.

– Сон, – відповів я відразу ж, бо не знав, скільки там буде закляття чекати.

Перешкода зникла, як і попередня.

– А що буде, як не вгадаєш? – занепокоївся Перший.

– Наприклад, давилка, – відрізав Кирпатий і дурнувато засміявся.

Я покивав головою. Так, це було дуже правдоподібно. Але ж були й речі набагато гірші від механічних пасток, і я власне почав їх відчувати. Сам того не бажаючи, затрясся, а тонесенький струмочок холодного поту сплинув мені по хребту аж до куприка.

– А чому ти не відповів, що, типа, ніч? – запитав Другий.

– Та я навмання, – ворухнув плечима й всміхнувся, хоча було мені не до сміху.

– Що гризе, хоч не має ікол? – запитав голос на третій плиті.

– Сумління, – сказав я без вагання – сказати по-правді, був трохи занепокоєний легкістю загадок.

Але ж знав, що проста людина вже давно б була мертвою. Опинились як раз під сходами. Близнюки дурнувато посміювались та клепали мене по плечах.

– Слухайте, ідіоти, – остудив їх. – Плови також досюди доходив, то ж, мабуть, клопоти ще попереду.

– А чом’ це – доходив?

Мій Боже, – подумав я. – З ким я працюю?

– Бо не було трупів, – відповів я. – Ані навіть костей, дурбецели!

Те, що Плови зумів дістатися аж сюди, заскочило мене. Пройшов тунелем та відповів на загадки. Не хотілося вірити, що його вимочений у горілці мозок міг впоратися із таким високим рівнем абстракції.

І коли так-от замислився над долею Плови, побачили ми на сходах тінь. Відскочили назад, всі готові до битви, але тінь спокійно колисалась – мовби у ритмі якоїсь музики, яку чула лише сама.

– Нащо входите у Темінь? – заспівала. – Йдіть до світла, діти Дня. Залиште Ніч тим, хто помер.

У тому співі було щось таке пронизливе та жалісне, що й мені схотілося завити. Подумалося про луки над берегом річки, й про дівчину, що збирає волошки, про смак сочистого стебла на зубах. Про сонце, про шум води, про блакитне небо. І про хатинку о червоному дашку, що стоїть у садку, повному п’янко пахнучих, обсипаних білим квітом лип. І тоді одна із стін розхачнулась. А там, за нею, була і ріка, і волошки, і дівчина, і небо, і сонце. Там було місце, про яке марив все життя, тож без вагання рушив у той бік.

Другий збив мене з ніг і вгатив кулаком у шлунок. Я впав та обригав собі кафтан. Коли підняв голову, побачив, що ногам моїм забракло, може, одного кроку до прірви у землі. А внизу стирчали великі загострені палі. А на палях побачили ми тіло чоловіка у кольчузі. Шолом впав йому з голови, відслонивши зарості сіро-золотистого волосся.

– Оно вам й Плови, – сказав Перший.

– Що ти там побачив, Мордімер? – запитав Другий, дуже задоволений собою, бо нечасто бувало так, що рятував мене із халепи.

Тінь хилиталась ще десь із хвилинку, якби очікуючи, що хоч хтось спокуситься твореними нею видіннями, але ж потім зникла зі сходів.

– От, холера, у що ж ми тут влізли? – прошепотів Другий.

Я старанно зчищав з кафтана блювоту. Треба було признати, що холерний близнюк вгатив мені від душі.

– У говно, – відповів я і знову, в котрий вже раз у тих підземеллях, відчув страх. – У глибоке говно, малий.

– Виведеш нас звідси, Мордімере, правда? – очі у Першого були, мов чашки. – Я ще не бажаю помирати! Прошу, Мордімере!

Кирпатий схопив його за плечі та бемкнув лобом об стіну. Не міцно, але так, щоб близнюк прийшов до тями. Щось тут повинно було бути, щось, що викликало у Першому такий панічний переляк. Те саме, що показало мені луки та дівчину. Бо Перший не з лякливих. Завжди був обережним, але не панікував ніколи. А тут вів себе, мов дівчина перед першим гранням.

– А що, хотів би жити вічно? – засміявся, дивлячись йому у вічі. – Не при нашому занятті, близнюк! Пішли, – наказав й ступив на сходи.

Східці були липкими, такими липкими, що, йдучі, мало-мало міг відірвати підошви. Мерзенність.

– Ну що воно, га? – почувся з-позаду голос Другого.

– Спокійно, хлопці, – сказав, стоячи на східцях й розглядаючись навколо. – Тут на будь-який смак, – додав, бо ж далі вело чотири коридори.

Всівся на каменях.

– Хвиля відпочинку, – проказав та хильнув з баклаги, а тоді подав хлопцям.

Кирпатий вилаявся, бо пив останнім й залишилось йому малувато. Кинув пусту фляжку за себе, й та із шумом відбилася від сходів. Але ж і відлунання тут стояло! Уявляв собі, як оце тепер Елія Карране із її товаришами оглядають нас із зацікавленням й закладаються на те, як далеко дійдемо. Чи можливо було б, що ми лише пішаки, які ходять по шахівниці, сповненій пасток? Хоча ні, це в мене просто розігралася уява. Але може те й на добре, бо люди, що позбавлені уяви забавляються тепер в тому ж самому місці, що й Вирвадло Плови з його друганами.

– Підемо на північ, – заявив Кирпатий, а я не мав наміру із ним сперечатись.

Кирпатий знає, що говорить, але як на мене, то північний коридор виглядав паскудно. Стіни там були викладені із криваво-червоної цегли. До того ж, щось там в ньому рухалось. Дриготіло, мов гаряче повітря над вогнищем. Але пішли. Стіни, здавалось, йшли хвилями, немов стискались, а тоді розходились, мовби ліниво прикидали – чи нас розчавити, чи ще почекати. Коридор вився то туди, то сюди, закручувався під якимось несподіваними кутами, оплутував сам себе.

– Напевне вибирав дорогу? – запитав у Кирпатого, але той навіть не став відповідати.

А зразу по тому я відчув померлих. Колись, як був ще дитинкою, думав, що кожен їх відчуває, бо той запах такий пронизливий, такий різкий, що аж боліло. Але потім стало ясним, що більшість людей не розуміє навіть, про що кажу. А тут – були померлі, знав, що чигають буквально за крок від нас. Тож почав молитися до свого Ангела-Охоронця, й мав надію, що той почує молитву. Зрозуміло, що Ангел-Охоронець молитву вислухає, але – може таке стати ще гіршим, аніж небезпека, що нас чигала. Міг вирішити, що я ним легковажу, викликаючи по такій простенькій справі, а вже Ангели над усе не терпіли легковажності. А вже повірте мені: розгніваний Ангел страшніший, аніж найстрашніші ваші жахи. Крім того ж, стежки, якими простує розум Ангелів – незбагнені.

Побачив побіліле, мов полотно, обличчя Першого. Той знав, коли починаю молитися до Ангела, і знав, які можуть бути наслідки з такої молитви. Але ж померлим не могли ми дати раду самі. Не тут і не тепер. Не без святих реліквій, благословінь й чистоти серця. Тут, бачте, щодо чистоти сердец у декого з нас – це було б важкувато... Між тим сморід дещо зменшився. Померлі вагалися. Молитва їх не перестрашила, але знали, що можуть мати справу із моїм Ангелом. А таке для них було б найстрашніше з усього. Відіслав би їх на самий низ пекельної безодні, звідки й смутне напівіснування на землі здавалося б щирим раєм. Звідки б тим вмерлим знати, що мій Ангел не дуже швидкий щодо допомоги? Тихцем припускав я, що він міг бути таким самим скурвисином, як і сам я, та й старався не випробовувати його терплячесті.

Я заглубився у молитву. Слова плинули з мене як світлий, прозорий струмок. Уявляв собі, що так повинен був молитися наш Господь, аж поки не зійшов з Розп’яття й не покарав грішників вогнем та стражданням. Потім відчув нарешті, як вмерлі відходять. Відмовились від полювання, і тільки ще якийсь час у моїй свідомості вирували їх біль та туга за втраченим життям.

Ніколи не знав, ким можуть бути вмерлі і чому не зазнали щастя небес чи вогню пекельних безоднь, чому ходять по землі. Не раз і не два читав суперечки теологів щодо цього, але жодне пояснення не здавалось мені достатнім. Зрештою, ми – інквізитори – існували не для мислення. Ми ж – люди вчинку, іншим же залишаємо шанс в теоріях доказувати вірність наших вчинків. В будь-якому випадку, проти вмерлих ефективного захисту не було. Хіба що стати проти них із реліквіями та благословіннями, але й таке не завжди допомогало. Було щастя, що вмерлі тримались лише місць, забутих Богом і людьми – таких-от, як Сареваальд. Ніколи не бачили їх там, де легко їх достерігти. Може, саме самотність і надавала їм силу? Хто ж зна?

Але коли відчув вмерлих, зрозумів вже майже все. Домислив, чому чарівна Елія та її товариші сходять до підземель Сареваальду, знав майже із стовідсотковою впевненістю, що неслі із собою у тому важкому згортку. І признаюсь вам, що всі докіри сумління, які міг мати ваш покірний слуга, миттю випарувались. Тепер вже знав, що поєднаю приємність заробляння грошей у Ракшілелу із обов’язком інквізитора. То була втішна думка, бо відчував якийсь неприємний присмак, прислуговуючи тупому різнику із напханим золотом капшуком. Такий вже наш світ, в якому люди шляхетні, поштиві та керовані поривами серця (змовчу через скромність, про кого тут кажу) потерпають у бідності, а різні пройдисвіти, негідники та облудники спочивають у повному достатку. Могли мене втішати лише слова Писання, яке мовить: „легше верблюду пройти крізь вушко голки, аніж богатому ввійти у Царство Небесне”.

– Ми вже майже на місці, – звістив понуро Кирпатий. – Десь тут всі вони... – замовк на мить, – недалеко від нас, – додав.

– Ха, – зітхнув Перший із полегшенням.

Я знав, що його втішає думка, що через короткий час буде мати справу із людьми. З реальними лайдаками із плоті та крові, яких можна дістати мечем чи стілетом, зламати їм кості чи відрубати голову. Не хотів вказувати на його помилку, бо я ж знав, що за тими стінами можемо спіткати не лише людей. Але що ж робити? Мусимо йти далі, якщо вже ступили на цей шлях.

– Перевірь, – наказав Першому.

Перший притиснувся до муру й розкинув руки. Виглядав так, наче його розіп’яли на стіні. Запав у транс, й раптово очі його закотились так, що стали бачені лише білки. Щось там мурмотів тихцем до самого себе, пальці ж вбивав у мур так сильно, що почали кривавити, а з рота потекла змішана із кров’ю слина. Кінец кінцем впав на землю, мов стара ганчірка.

– Бачив, – прошепотів важко. – Якщо тут проб’ємось... – урвав себе та захлинувся повітрям.

– Ну! – підігнав його.

– Опинимося в їх залі... нагорі!

Ми мали із собою кайло, але важко було б уявити, що ніхто не почує, як почнемо рубитись крізь старезний товстий мур коридору. Могли ж ми також йти далі, туди, куди вів тунель, але голову б дав на відсіч, що крилися в ньому ще якісь несподіванки. Ну, й мертві могли іншого разу не перелякатися. Адже, кажучи щиро, до цієї пори ми мали більше щастя, аніж розуму. Елія та її товариши напевне пішли коридором, що проводив вниз, але вони були ухоронені від зла, яке чаїлося в цих стінах. Тоді як ми могли бути заатаковані кожної миті. А я ручаюся вам, що навіть й знати не хотів би, як виглядає напад вмерлих. То ж Другий мусив зробити нам тунель, про що я йому й сказав.

– Прошу, – заскиглив він, – тільки не те. Мордімере, приятелю, прошу тебе.

Мій Боже, на яку чуйність його пробрало! „Приятелю”? Ні, близнюк, ми не приятелі, а як навіть були б ними, видав би тобі той самий наказ. Хоча добре знав, що Другий може загинути. Справді, мав в собі чималу силу, але запобіжником для кожного, хто силою володіє, є той факт, що кожне його використання може вбити. Ну, принаймні, якщо використовувати силу із такою величезною напругою. Я ж наказав Другом сягнути до найглибших резервів тіла та думки. До самого ядра, суті та центруму.

– Починай, – зажадав я холодно.

Якщо Другий помре, його заступить Перший. Було в нього меньше сил, аніж у брата, але може вдасться. А як не вдасться, то буде це – на погибель нам усім! Оце ж хвильку назад питав їх, чи б хотіли жити вічно...

Перший всунув братові у рота якусь ганчірку та перев’язав її шнуром. Ми всі знали, як воно боляче, то ж не хотіли, щоб крики Другого вструснули все каміння в цьому підземеллі. Я відвернувся. Вже раз бачив, як Другий робить тунель, і того мені вистачить до кінця життя. Ті шалені, сповнені болем очі. Кров та слиз, що стікають з носа, рота та вух... Пообіцяв собі, що дам йому більшу, аніж іншим, частку. Бо йому це належатиме. Якщо, ясна річ, звідси взагалі вийдемо – в чому досі не було впевненості.

Почув стлумлене виття і побачив, як Другий почав. Кляп добре гамував крик, але в тому здавленому горловому витті було стільки страждання, що й не знаю, чи колись в житті мав справу із такою мукою. Я не святий, й багато разів бачив тортури, не раз піддавав тим тортурам сам, але навіть людина, якій лили ми на яйця киплячу сірку, не страждала, здавалося, так страшно. До того ж, я відчував його біль. Не просто чув. Він страждав десь в моїй голові, з’являвся у вибухах сліпучих кольорів, припалював найчутніші зони мозоку голками із розжевреними вістрями. Закусив до крові губи, аби не почати кричати самому. Ще бракувало, якби я не міг опанувати свої відчуття!

Під кінец Другий зомлів, а його біль ще десь хвилину вібрував у мене під черепом. Повернувся та глянув. Близнюк лежав на землі, а його брат – похилений над ним – зрошував йому обличчя водою з фляги. Другий виглядав страшно. Його обличчя було алебастрово біле, а голубі вузли жил пульсували під шкірою, мов були величезними, оживленими дивною силою глистами, що бажали б вилізти назовні. До того ж Другий, хоч і в обмороці, мав відкриті очі, і тепер з їх кутиків спливала кров. Раніше його обличчя здавалося товстеньким, а тепер кості вилиць, здавалося, от-от проб’ють нап’яту та тоненьку, мов пергамент, шкіру. Але тунель викопав добрячий. У висоту в метр, й широкий настільки, що кремезний чолов’яга міг би вільно стояти в ньому навкарачки. Все відбулося безшелестно. Каміння, цегла, розчин – все зникло. Не було ніякої купи бруду, а лише трохи кам’янистого пилу на землі. Куди поділися рештки муру? Хто ж таке міг знати? Важніше було те, що ми мали вільну дорогу до головного залу – туди, де Елія Карране і її товариши віддавалися грішним втіхам.

Ми прослизнули крізь тунель Другого. Самого близнюка залишили попід муром, бо нащо б тягти його туди, де через мить відбудеться битва? Підозрював, що не прочуняє досить швидко, й назад прийдеться нести його на собі. Якщо взагалі буде хоч якесь „назад”. Врешті-решт, знав, що із Другим може й не бути добре, незалежно від того, чи донесемо його до Гез-гезрону та передамо в опіку лікарю, чи ні. Міг ошаліти чи стати овочем. Але я мав надію, що назавтра просто пробудиться, сплюне та запитає: „як пройшло, хлопці? Маємо вже грошики?”.

Були ми на чомусь схожему із балконом для музик. Внизу була величезна, добре освітлена зала із підлогою, викладеною рожевим мармуром. Посередені зали стояв зовсім не пасуючий сюди чорний камінь, а на ньому лежала нага жінка. Як я і передбачав. То вона власне була у згортку, який несли приятелі Елії. Побачив, що руки та ноги жертви прибиті до каменю, а з ран до чотирьох гарняток сочиться кров.

– Отакої, – прошепотів Перший.

Навколо кривавого олтаря трусились у дивному танці шестеро у яскраво-червоних туніках. Під стелю взносився нудотний дим із кадил. Танцівники щось співали, але була то дивакувата пісня без слів та мелодії. Серед них побачив й Елію Карране. Красиву, золотоволосу Елію. Кирпатий глянув на мене.

– Вона має бути моя, – промовив горловим шепітом.

– Вона вже лише Богова, – відповів я із смутком.

Перший поглянув на мене із запитанням в очах. Що ж, ми мусили зійти, то ж тихцем прив’язали до балюстради три мотузки. Зіскочити мусимо одночасно, бо лише Бог відає, які там ще несподіванки очікують нас на низу. От ми й зіслизнули. А тоді, вже із криком та зброєю у долонях, кинулись у їх бік.

Все сталося так швидко, що вони не встигли навіть здригнутися. Кирпатий тріснув одного із чоловіків рукояттю шаблі. Наступному близнюк вперещив у низ живота палицею, а третьому я кинув в обличчя гірсточку шерскену та одночасно вдарив четвертого в голову – з півоборота. Трохи задуже. Репнула, мов дозрілий кавун. Але все те від нервів. В ту ж саму мить Елія Карране почала кричати, чолов’яга, якому дали в пах – протяжно вити, а осліплений мною – кататися по підлозі та терти повіки. Це він дуже даремно. Якщо вітре шерскен в очі, то засліпне до кінця життя. Наприклад, не побачить полум’я, що огортає висушену деревизну, в яку, вважайте, як раз попавсь. П’ятий чоловік був мій знайомий шулер – Лохемерр, званий Мерри. Стояв та трясся. Дивився на мене дуже перелякано.

– На милість Божу, Мордімере, – простогнав, наче думав, що Бог може змилостивитись над кимось таким, як він.

Елія була відважніша – скочила в мій бік, цілячи нігтями в очі, але Кирпатий підбив їй ноги, то ж впала до моїх чобіт. Копнув їй з усієї сили в обличчя, і щось там хрупнуло. Потім довідався, що зламав їй носа та щелепу. Перший же приглядався до дівчини, розіп’ятій на камені. Була мертвою, або ж у близькому до смерті трансі – мала заплющені очі.

– Красунечка, – сказав, провівши долонею їй по грудях. – Могу... правда ж, Мордімере?

Кивнув, бо їй і так вже нічого не могло зашкодити, а близнюк полюбляв такі от забавки.

– Застерігав тебе, – звернувся до Мерри, – але ти не схотів дослухатися до слів приятеля, – щоправда, приятелем його я не був, але так воно краще звучало.

Шулер всівся на підлогу та закрив долонями обличчя. З-під пальців текли сльози. Було то настільки ж жалісливо, як і огидно.

– Ми ж не робили нічого злого, – хлипав. – То ж звичайна курва, Мордімер. Адже ж її життя нічого не варте, й Бога зацікавити не могло!

– Ідіот, – сказав я без гніву, бо Мерри був вже трупом. – Призивали мертвих та складали у жертву людей. Богу й Інквізиції немає діла до життя тої дівки, дорогий приятелю. Є діло лише й виключно до ваших безсмертних душ, які ви занепастили й забруднили. До ваших душ, які без нашої допомоги відправлються прямісінько до пекельної безодні!

– Як ти можеш мені допомогти, Мордімере? – очі шулера були мов очі скривдженого пса.

– Буду розмовляти із тобою так довго, аж поки в глибині серця не зрозумієш своєї вини, і всім собою, всією душою і тілом, чи, радше, тим, що в тебе від тіла залишиться, будеш бажати спокутувати гріхи й зріктися сатани. А вже тоді, як будеш погоджений із Богом та людями, віддам тебе полум’ю, Мерри.

– Чи варто, Мордімер? – скрикнув. – Заради неї? – скинув на дівчину на каменю, над якою сапав тепер Перший.

– Нічого ти не розумієш, – відповів я, покрутивши головою, бо знав вже, що наші розмови у Гез-гезроні, у льохах Інквізиції затягнуться. – Але зрозумієш, вже повір мені, зрозумієш напевне...

– Ми добували золото, Мордімере, – Лохемерр підняв голову, і я побачив, як в його очах зблиснула надія. Не міг погодитись із думкою, що насправді вже помер. – Добували ми золото, багато золота. Бажаєш? Скільки? П’ять тисяч? Десять? А може сто тисяч, Мордімере?!

– Сто тисяч? – перепитав Кирпатий, і я побачив, що в його очах зажевріли небезпечні зблиски.

Я б заклався, що не до кінця розуміє, що можна зробити із ста тисячима корон.

– Ми приносили жертви вмерлим та добували гроші, – видавив з горла Мерри. – Раз тисячу крон, тоді ще п’ять тисяч, тоді знову дві. Приєднуйтеся до нас, до мене, забийте, як бажаєте, отих, я все знаю, я...

Я вдарив його палицею в зуби – перекинувся на спину.

– Кирпатий, – сказав я лагідно, – не дурій. За все колись треба платити. Вони платять вже зараз.

Глянув, чи скінчив Перший та визвав Ангела-Свідка. З’явився, перевірив мою концесію – я на мить аж захолонув від думки, що Ракшілел сфальшував документи. Ангел-Свідок не жартує. Якби концесія не була справжня, міг би не звернути на те уваги, зваживши, що ми й так зробили досить доброго, але ж зарівно міг би нас вбити одним чосом огнистого меча. А врешті, не думаю, що став би й виймати його із піхов. Кінець-кінцем тарганів б’ють п’ятою, а не молотом. На щастя, все було у порядку, і Ангел-Свідок благословив нас. Тепер, після його благословіння, не треба було боятися, що повернуться вмерлі, бажаючи помститися за те, що ми знищили їх прибічників. Ніколи не розумів, чому вмерлі прагнуть людських жертв? Що воно їм дає? Чи сповнює їх силою, чи дозволяє скуштувати присмак життя, щоб припомнити собі, що воно було раніше? А може збігаюче життя зменшує хоч на мить їх нескінченний біль, а кров жертв гасить пекельний вогонь, що жере їх нутрощі? Ха, ото добре питання для теологів, й повірте мені, що ті пробували на нього відповісти. Тільки й того, що якби то хоч якийсь теолог опинився на моєму місці – то обісрав би гачі.

Ангел-Свідок при оказії також оздоровив Другого, то ж я вирішив запам’ятати його уприємненість. Мати доброзичливого Ангела-Свідка – то чималий виграш. Може навіть попросив той мого Ангела-Охоронця, щоб пильнував нас на зворотньому шляху, бо вже нічого нас не непокоїло. Але клопотів й так було чимало, бо ж деякі з в’язнів не могли йти самі. Що ж, вміння ходити вже їм не знадобиться. До вогнища провезуть їх кріз місто у чорних дерев’яних візках, до радощі тлуму, що збиратиметься вздовж вулиць. Гез-гезрон був правовірним містом. Тут не треба охороняти в’язнів, щоб ніхто їх не відбив – а лише пильнувати, аби хтось, гнаний нерозумним запалом, не схотів сам відміряти справедливості єретикам та блюзнірам.

Але для мене справа ще не скінчилась. Треба було довести до кінця справу із Ракшілелом. Знав, що товстий різник не дарує мені, що його кохана замість шлюбної карети поїде на чорному візку – і до вогнища. Напевне жаль йому буде всіх ночей, якими міг би відгодованим, спітнілим пузом гнітити її зграбне тіло. І хтозна, як далеко пійде у своєму жалю? Старе прислів’я каже, що найкраща оборона – то напад. І, повірте мені, що хоч не мав охоти атакувати, знав, що в іншому разі можу втратити життя. Може воно і підле, але ж, принаймні, допоки живу, можу мати надію на зміни. Саме тому на зворотньому шляху до Гез-гезрону інтенсивно думав, як ту справу улагодити, щоб все скінчилося щасливо. І нарешті, хоча таке можна було б і передбачити, дещо придумав.

* * *

У Гезі наше прибуття викликало сенсацію. Як і сподівався, в’язнів той же час прийняв Інквізиторіум і, також згідно із моїми очікуваннями, наступного дня Його Екселенція єпископ Гез-гезрону передав впровадження по ділу саме мені. То правда, що був новачком у місті, але кінцево важливим був лише факт, що посідав важливу концесію. Брати-інквізитори – декотрих з них, зрештою, непогано знав – прийняли мене без заздрощів. У нашому фаху важлива є солідарність. Забагато існує вовків, що хотіли б з’їсти Божих овечок, щоб ми не тримались разом.

Праця в Інквізиторії під час проведення напруженого слідства, поєднаного із допитами, не є ані легкою, ані приємною. День розпочинається з меси о шостій та із спільного з інквізиторами сніданку – із тими, хто проводить інші справи. Тоді медитація та молитва і лише тоді розпочинаються, власне, допити. Не любив я того стилю життя. Ваш бо покірний слуга є лише людиною, обтяженою багатьма слабкістями. Люблю пити до пізньої ночі, а тоді спати до полудня, добре їсти та відвідувати будинки платних втіх. Але сила людини в тому, що, як буде треба, зможе відмовитись від власних звичок та присвятити себе Справі. Чим би там та Справа не була.

Першою відвідав чарівну Елію. Вже не була чарівною. Мала подерту сукню, зваляне та скроплене кров’ю волосся, вибиті зуби, розпухлий на півобличчя ніс та щоку, що нагадувала згнилий персик. В камері не було люстерка, але я їй приніс. Мале люстерко в оправі із слонової кістки. Коли побачила в ньому своє обличчя, вальнула люстерком об стіну і розплакалася. Але це ще не був такий плач, на який я сподівався. Поки що плакала з ненависті та злості. Повірте мені: ще прийде час, щоб плакала із жалю. Всівся навпроти неї на стільці, принесеним понурим охоронцем із вибитим оком.

– Елія, – сказав ласкаво. – Ми повинні поговорити.

Щось так проричала у відповідь, а тоді підняла голову. З-під синцю блискотіло одне око. Повне ненависті.

– Заберу тебе із собою, Маддердін, – сказала здушено. – Повір мені, заберу тебе із собою.

То ж все ще жила ілюзіями. Звідки походила та віра? Чи думала, що може врятувати її рід, гроші, брати, чи впливи Ракшілелу? Що б там не думала – помилялась. Тіло її вже було лише деревиною, що спалять у очисному полум’ї. Дивився на неї і думав, як то можливо, що колись відчував до неї потяг? Ясна річ, була красива, верніше – могла б знову стати красивою за кілька днів, як загоїлись би її рани та зійшла пухлина. Але, так чи інакше, вже була мертвою, а я, на противагу Першому, не маю тяжіння до мертвих чи вмираючих жінок.

Визвав охоронця та наказав доставити її до зали допитів. У невеликій кімнатці, викладеній темно-червоною цеглою, стояв стіл та чотири крісла. Для мене, протоколяра, медика та ще, можливо, для другого інквізитора. На північній стіні знаходилося чимале вогнище, до жевріло вугілля. Проте найважливішим вмістом зали були знаряддя. Дерев’яне ложе із залізними дужками, мотузками і коловоротом. Завішений на стелі гак. Залізні чоботи із гвинтами. На столі, обок вогнища, комплект інструментів. Щипці та гострорізи для шарпання тіла, рожна та пилки для дірявлення та відтинання кісток, батіг о семи хвостах із залізними кульками. Нічого занадто вже витончоного та нічого занадто складного. Але здебільшого самого їх вигляду вистачало, аби збудити у серцях грешників тривожні дрижаки. Так само було і з Елією Карране. Роздивилась по залі – і від щок її відлила кров. Дивився на неї із задоволенням професора, що знає, наскільки втішить його новий учень.

Стражник розтягнув її на ложі та закрив руки та ноги у залізні лещата. Дав йому знак, щоб йшов собі і замкнув двері.

– Тут зможемо порозмовляти спокійно, — сказав. – По суті, без нервов та звинувачень. Чи треба тобі пояснювати, в який спосіб діють знаряддя?

Не відповіла, але я й не сподівався на відповідь. Лежала, впираючись лівою щокою у невиглажену деревину ложа. Дивилась на мене здоровим оком.

– Почнемо від підвішування – на отому-от гаку, – вказав пальцем під стелю, а її погляд покірно пересунувся за моєю рукою. – Зав’яжу тобі руки за спиною, а крізь пута пропущу мотузку, яку проволочу, власне, через гак. Досить буде лише потягти за другий кінець мотузки, щоб твої зв’язані за спиною руки почали виламуватись з плечей. Щодалі більше і більше. В кінці кінців, виламаються суглоби, тріснуть кістки. Твої руки опиняться над головою.

Підійшов та став обабіч неї. Взяв в пальці пасмо її волосся та почав ним бавитись. Накручував на палець – та розкручував знову.

– Може думаєш, що допоможе тобі, як зомлієш. Але – ні. Для того тут сидить наш медик. Як буде треба, дасть тобі трізвлячі ліки. Перечекаємо, як знов прийдеш до тями, та почнемо наново. Як будеш вже стояти тут, із плечима, виламаними із суглобів, можемо ще почати тебе хльоскати, щоб збільшити кількість відчуттів. Отой батіг, – погляд Елії знову послушно помандрував за моїм пальцем, – нашпигований малими залізними кульками. У руці вправної людини – а вже повір мені, що наші кати вправні – не тільки витинає паси шкіри, але й може роздерти м’язи, ба й навіть ламати кістки. Та-а-к, – протягнув. – А як зійдеш з того гака, дорога Елія, залишиться з тебе саме лахміття. І не май ані найменших ілюзій, що хтось тобі допоможе. Все було списане Ангелом-Свідком. Зараз від вогнища не врятував би навіть Папа. Чи треба говорити мені далі?

– Ні, – прошепотіла. – Того досить. Що маю робити?

Була тямущою ученицею, але не занадто тямущою. Не повинна питати.

– То залежить лише від тебе, –сказав. – Я не можу тебе ні до чого змусити. Каяття та жаль повинні плинути з самого серця.

Закрила очі, наче над чимось замислившись. Раптом відкрила.

– Ракшілел, – сказала і подивилась на мене допитливо. Я всміхнувся самими кутиками вуст. – Це він стояв за всім тим. Моя відмова від шлюбу була лише грою, аби люди вважали, що ненавидить мене. Але ж то саме він підмовив мене на каверзи із дияволом та мав з того зиск. Бо чи заробив би стільки багатства лише на торгівлі м’ясом.

Я був дуже здивованим. Справді. Яким чином так швидко зрозуміла, що йдеться мені про майстра різників? Якщо вже подумати, то яким шляхом могли б бігти її думки: „Мордімер слідкував за мною за наказом Ракшілела та вислідкував. Але справа прибрала поважний зворот, і Ракшілел мало того, що не сплатить гонорару, але ще й спробує прибрати Мордімера за те, що той не доставив мене до олтаря. То ж Мордімер повинен знайти гачок на Ракшілела, і отой гачок знайде дякуючи мені”. Отож я бачив, як задає собі питання, що отримає взамін.

– Щире каяття, правдивий жаль та виказування спільників є необхідними умовами, Елія, – сказав я поважним тоном. – А інквізитор може вирішити в тому випадку щодо непіддавання звинуваченого тортурам і про спалення його тіла же після повішення чи страти.

– Так, – сказала та знову прикрила очі. – Так, – повторила. – Дякую тобі.

Визвав стража та наказав доправити Елію у камеру.

– Подумай про все добре, – сказав. – По полудню вислухаємо тебе в присутності протоколяра.

Як повертався до Інквізиторія, думав про Елію. Була цікавою жінкою. Холодна та нещадна, але така, що вміє погодитись із поразкою. Майже жалкував, що доля не дозволила нам зустрітися раніше. Не міг її врятувати. Ніхто не міг. Ну, може майже ніхто, бо кажучи, що навіть Папа не зможе нічого зробити – я трохи перебільшив. Проте, єпископ Гез-гезрону не мав досить влади, аби наказати про довічне ув’язнення її у монастирі. Такий вирок міг скласти лише папський суд, а дорога до столиці не близька. Врешті, аж поки б закрутились колещата бюрократичної машини, ніхто б навіть вже не пам’ятав би про вогнище, на якому згоріла б. Що ж... доводилось погодитись із думкою, що Елії вже серед нас не буде. Шкода. Як і завжди, коли зі світу зникає шматочок краси.

* * *

Знав, що слуги Ракшілела спробують мене відшукати, але ж навіть вони не могли продертися крізь стражників, що пильнують Інквізиторіум. Втім, нарешті я знайшов час, щоб самому відвідати майстра різників. Встав перед дверима із металевим билом й подумав про те, що від мого останнього візиту минуло небагато часу, але ж скільки всього сталося. Постукав. Якийсь час усередині панувала глуха тиша, аж нарешті почув чалапання ніг.

– Хто? – ревонув голос з-за дверей.

– Мордімер Маддердін, – сказав я.

– На меч Господа, чоловіче, – вереснув там хтось. – Хутко входь, майстер шукає тебе по всьому місті.

– А я вже тут, – відповів я знову.

Лише й того, що, коли відчинили двері, не став входити туди сам. Товаришувало мені четверо солдатів у чорних плащах, вдягнені у кольчуги та з окутими залізом палицями у руках. Слуга, що відчинив нам двері, впав, відіпхнутий, попід стіну, а погляд його був сповнений здивування. Так реагує кожен, якщо в його дім входить оточений стражею інквізитор у службовій одежі. Мав на собі чорну пелерину, зав’язану під шиєю, та чорний кубрак із величезним зламаним розп’яттям, гаптованим сріблом. Дехто каже, що не повинні б ми шанувати символ, на якому потерпав наш Господь, але не пам’ятають про те, що саме мука Розп’яття надала Йому силу, аби зламав дерево та зійшов поміж ворогами із мечем та вогнем у долонях. Так само, як я із мечем у долонях та вогнем у серці входжу до дому блюзніра та грішника.

Ракшілел був лише у нічній сорочці, капцях із примхливо загнутими носками та у нічному ковпаку, конець якого зисав йому через плече. Виглядав забавно, але я навіть не посміхнувся.

– Ракшілел Дан? – запитав я. – Чи то ви є Ракшілелом Даном, майстром гільдії різників?

– Заплатиш мені за те, Мордімере, – прошепотів той крізь стиснуті зуби, бо був настільки мудрим, щоб все зрозуміти.

– Ви заарештовані ім’ям Інквізиції за наказом Його Екселенції єпископа Гез-гезрону, – сказав я. – Беріть його, – наказав солдатам.

– Мордімер! – вереснув той. – Мордімер, давай поговоримо, прошу!

„Прошу” в його устах бриміло досить цікаво. Так цікаво, що кивнув, аби відійшов зі мною убік. Вийшли ми до садочку, і Ракшілел трясся мов холодець. Я шанував його за те, що не грозив мене і не сипав прокльонами. Розумів, що як вже заарештований за наказом самого єпископа – то справа тут поважна.

– В чому мене звинувачують? – запитав тремтячим тоном.

– Сам нам розкажеш, – відповів я, легенько всміхаючись. – У нас буде багато часу на розмови.

Обоє знали, що в такій, як оце, ситуації, від людини тікають всі його прибічники, а вороги піднімають голови. А Ракшілел ворогів мав вдосталь, і ніхто не подасть йому руки допомоги. Не тепер.

– Десять тисяч, – сказав він.

– Ні, – покрутив я головою, – навіть і за сто. І знаєш чому?

Дивився на мене дурнувато.

– Бо тобі вже нічого купувати, а мені – нічого продавати.

– Тоді чого ж ми розмовляємо? – тліли в ньому якісь там рештки надії.

– Бо хотілось мені знати, наскільки високо ти оцінюєш своє життя, і довідався, що лише в десять тисяч. То ж світ не дуже втратить від твоєї смерті.

Кивнув сторожі, та чекав, аж поки двоє з них його заберуть, а тоді почав ревізію дому, користючись допомогою тих двох, що залишились. Через годину долучився до нас нотаріус, та почав описувати всі цінні речі, які лише знайшов. Що ж, я знав: та праця розтягнеться на багато годин. Я ж тим часом знайшов сейф Ракшілела й легко відчинив його, бо був навчений і такому. У сейфі лежали стоси золотих монет, перев’язані шворками векселя, облігації та зобов’язання. Продивився їх уважно і частину, ті, що були на пред’явника, заховав у кишеню плащу. Знав, що можу відшукати вдячності багатьох осіб, віддаючи їм ті векселі. А вдячність у нашому фахові – то важлива річ. Людина, що вдячна – схильна до допомоги та надання інформації. А життя нас, інквізіторів, в чималій мірі залежить від доступу до інформації. Тоді ще відлічив собі сімдесят п’ять корон, бо саме стільки був винен мені Ракшілел. Сімдесят п’ять корон і ні гроша більше. Адже ж я не цвинтарна гієна, хоча той дом був вже лише склепом.

* * *

Слідство не затяглось надовго. Звинувачені готові були допомагати, а звинувачення було таке промовисте, як рідко коли. Згідно із моєю обіцянкою, Елію не піддаввали тортурам. Час до виконання вироку провела в маленькій камері, а коли їхала по місту у чорному візку, знову була красива, як і завжди. Від єпископа Гез-гезрона я отримав офіційного листа із подякою та грошовою винагородою, розмір якої свідчив про те, що в Гезі Ракшілела дуже полюбляли.

Коли на ринку горіли багаття, ми, інквізітори, стояли півколом навколо помосту. У чорних плащах та чорних капелюхах.

– Цікаво, скільки ж ти на тому заробив, Мордімере, – тихенько промовив один з них, на ім’я Фуффел. Мав на устах ширий усміх, але очі його були наче лід, що сковуває далеку північ. – Круппер, напевне, чимало сплатив за те, що Ракшілел став не при справах, га?

Круппер був головним конкурентом Ракшілела на м’ясному ринку і найповажнішим тепер кандидатом на місце майстра гільдії різників.

– Ні, – відповів я, не ховаючи погляду. – Ні, – повторив, і той першим відвів очі.

– Чи ж в полум’ї немає чогось такого привабливого? – запитав, дивлячись на багаття. – Можу запросити тебе на вечерю, Мордімер?

– Чому ж ні? – відповів я. – Немає нічого кращого шклянки вина серед приятелів.

Дивився у полум’я, що било в небо, і на стовп білого диму, слухав верески збудженої юрби й думав про питання Фуффела. Сказати по правді, певний час мене розважала думка вбити зразу двох зайців. А вже б Круппер заплатив би із радістю, бо ж, до того ж, не був таким скупим, як святої пам’яті Ракшілел. Але, бачте, в моїй праці не гроші є найважливішими, а лише свідомість того, що служу Добру та Закону. Чи ні?

Переклав С. Легеза