Антиутопію розглядають сьогодні як літературу виключно полемічну, яка прагне взагалі покінчити з утопічним мисленням. Думка М.Бердяєва, котрий назвав утопію “прокляттям нашого часу”, набула нині вигляду аксіоми Що ж до антиутопії чи, як прийнято на Заході, “дистопії”, то перевірка історією відразу ж виявляє докорінну властивість, що залишається в ній постійно: незалежно від матеріалу, вона обов’язково піддає сумніву міф, створений утопістами без огля-‘ ду на реальність. Якщо для класичної утопії елемент соціальної міфології обов’язковий, то антиутопія і міф пов’язуються між собою стосунками принципово’» несумісності. Міф, з якого виростає образ темного раю, в антиутопії випробову ється з метою перевірки навіть не стільки його здійсненності, скільки моральності його засад.^• Багатьом письменникам, що присвятили себе антиутопії, випала нелегка доля. Сучасники або не слухали Зам’ятіна, Винниченка, Хакслі, Чапека, Оруелл, або просто не хотіли їх розуміти, адже, як відомо, немає пророків у своїй вітчизні. Доля, скажімо, Винниченка та Зам’ятіна цілковито підтвердила неписа-:ний, проте, здається, незаперечний закон, що панує над творцями антиутопій: спершу їх закидають камінням, а згодом (найчастіше — посмертно) починають шанувати як провидців. Стосовно Винниченка та Зам’ятіна це мало чи не буквальний смисл. УНаписаний у Німеччині й видрукований з великими труднощами в Україні роман “Сонячна машина”, хоча й замислювався як “візитова картка” української літератури, проте, збуривши неймовірну дискусію, був підданий нищівній критиці з боку вульгарно-соціологічного легіону. Що ж до “Ми” Зам’ятіна, то після того, як без відома автора твір вийшов друком за кордоном 1924 року, письменника почали цькувати продумано, організовано і, зрештою, змусили покинути батьківщину. **
Розпалена уява тодішніх борців за “ідейну цнотливість” сприйняла “Сонячну машину” і “Ми” як наклеп на революцію, і, треба сказати, вони по-своєму не були далекими від істини. Влаштоване 1928 року обговорення “Сонячної мати- ни” і восени 1929 року проробка Зам’ятіна мислилися — тепер це очевидно — як початок жорстоких репресій ка літераторів. їх слід було схилити до догматичної методології, яка насаджувалася ревнителями нормативів. |
Інерція винесених тоді згарячу оцінок виявилася довготривалою. На батьківщині Зам’ятіна роман прочитали через 64 роки, доля Винниченкового твору була нібито трохи легшою, оскільки, з’явившись в Україні, він мав просто-таки шалений успіх. За словами М.Зерова, про “Сонячну машину” пишуть, говорять,
упряджаютъ диспути, а головне — її читають, як ні одну українську книжку, як не читали навіть загально рекомендованих та обов’язкових Коцюбинського та Нечуя-Левіщ,ького в передіспитові украінізаційні дні1.У подальшому постать Винниченка була проскрибована, а “Сонячна машина” г/явилася вдруге лише 1989 р.На Заход*., на жаль, доля книжок була різною. Якщо Зам’ятіна на батьківщині обпльовувдли, то в Європі відверто захоплювалися ним. Коли згодом з’явився ооман О.Хакелі “Дивний новий світ” (1932), стало зрозуміло, що зам’ятінські мотиви звучать у ньому досить відчутно, та й англійський прозаїк сам цього не приховувавЗ Винниченком справа була трохи іншою. З одного боку, його популярність як драматурга у Німеччині, Польщі,Чехословаччині, Франції була значною. Що ж до ‘ Сонячної машини”, то не можна не погодитись з Г.Костюком відносно того, що довге, i-у- йже чотирирічне, блукання “Сонячної машини” світом у пошуках притулку-в.вдавші — це «цікава”, сповнена драматичних епізодів історія”2.
Якщо За м’ятіна цілком справедливо вважають основоположником літератури, що таврувала технократів з раціоналістичною одержимістю, що змальовує пекло, котрз запанує після втілення в життя вульгарно сприйнятих соціалістичних ідеалів; то, як нам видається, у цей же ряд об’єктивно лягає й ім’я Винниченка. Безперечно, цілком правим був Н.Фрай, говорячи, що без Зам’ятіна не було б ні Хякглі, ні Оруелла. Але ж об’єктивність вимагає сказати, що «Сонячна машина” з’явилася сама по собі і, хоч ні на кого й не вплинула, бо фактично не була відома на Заході, проте дає підстави вважати Винниченка поряд із Зам’я- тіним творцем “сатири особливого гатунку” .
S/iЗіставляючи романи Зам’ятіна та Винниченка, можна вбачати головну їхню подібність у тому, що обидва письменники змалювали перебудову життя згідно технічного зразка й задовго до сьогоднішнього дня розповіли про так звану конвергенцію — зм’шування соціальних систем в одному технократичному казані. Футурологія Вингогченка та Зам’ятіна дуже схожа на наше сьогодення, проте навряд чи слід думати, що письменників на початку 20-х років турбувало таке поняття, як кі’явергенція. У кожнім разі їхнє яснобачення лише до цього не зводиться. \/,
Винниченка та Зам’ятіна вирізняє наскрізна думка про те, що відбуватиметься з людиною, державою, людським співтовариством, коли, вклоняючись ідолові абсолютно доцільного життя, відмовляються од свободи, ставлячи знак рівності між несвободою та щастям.*Ця думка, як нам здається, була справді новою, принаймні для антиутопії Винниченка та Зам’ятіна, котрі усвідомлювали це надто -абре. Інтуїція загалом була чужою їм. У творах, де сам матеріал, здається, ви га гає від митця передусім інтуїції, переважає точний розрахунок, своєрідна геометрія, котра згодом стане провідною жанровою прикметою антиутопії. На нашу думку, навіть з огляду на експресіоністичний характер «Сонячної машини”, це твердження справедливе.
Крім того, враховуючи, що роман по суті є розлогим кіносценарієм з мало проробленими схематично-знаковими постатями, своєрідна «геометрія” проглядає тут іде виразшше.
Відчувається в Зам’ятіна та Винниченка жива присутність пореволюційної дійсності (Росія, Україна), на чому, зокрема, наголошував М.Зеров: “Сугубий реаліст. Винниченко спробував сил у сог; а льно-фанта стичному романі і не зміг вийти cmosï лемлі і свого часу”3.
Оцяф слід подивитися на романи трохи по-іншому. Технічні дива, яким:’ люди оііологіють через тисячу або сто років, виявляються не такими значущими, як тривоги, породжені тією здибленою реальністю, котра була зам’ятінським і винниїєнкібс^ким сьогоденням. Важко протистояти бажанню сьогоднішнього прочитання _,их книжок як достовірної картини суспільства, що зробило своїми
Виішіі іенко В. Лист дрібного буржуя // Нова Україна. — 1922.
Винниченко В. Щоденник. 1921 — 1925. Едмонтон — Нью-Йорк, 1983. — С. 17.
Зеров,М. «Сонячна машина” як літературний твір. — С. 118.
4>етишами примітивне споживання, брутальну насолоду й жалюгідні тріумфи інженерної думкиПричини гонінь, що випали на долю Винниченка та Зам’ятіна полягали в тому, що своїми творами вони передбачили можливість сталінського насильства над революцією. Тут виступає не маса, а певна соціальна якість. У Єдиній Дер- І жаві Зам’ятіна, як і у Винниченковій “Німеччині” виключена бодай якась індивідуальність. Наявним є тільки безособовий, сповнений дикунського ентузіазму натовп, що легко піддається або залізній волі Благодійника, або просто приковується до ручки “Сонячної машини”.Справа полягає навіть не в тому, до якої міри збігалися в конкретиці зображення розвитку радянської дійсності після смерті Леніна (хоча вже відомо, що він, а не ГітЛ^р, був натхненником створення концтаборів, вигнання цвіту російської інтелігенції, винищення української та ін. на сторінках “Сонячної машини” та “Ми”. Справа в тім, що Винниченко та Зам’ятій першими по суті відчули загрозу сталінізму. Думка ця афористично сформульована Зам’ятіним: “єдиний, могутній мільйоноклітинний організм … Єдина церква, позбавлена сакрального значення, котре витіснене державною турботою, а ще точніше — підмінено інтересом Благодійника, що знав шляхи щастя для всіх “клітинок”.Ще більш різкими й пророчими виявилися оцінки вождя пролетаріату Вин- ниченком. Вже в період завершення “Сонячної машини” Винниченко виявляв абсолютне несприйняття ленінізму як політичної доктрини. Ось запис із “Щоденника” від 9.УІІ.1930 р.: “Власне, чого так обурюються з Сталіна і чим він гірший за всякого іншого вождя, що був би на його місці? Ерудиція невелика? Але чи так уже треба мати велику ерудицію, щоб практично провадити політику, “Соціялістичне будівництво”? Все, що можна було теоретично обставити, обставив уже Ленін”. До остаточного розвінчання сталінізму Винниченко підійшов у романі “Слово за тобою, Сталіне!”, в якому, за словами одного з критиків, “продовжує лінію, що йде від “Сонячної машини”, відтворюючи атмосферу “сталінської доби”, суть поліційного, терористичного “соціалізму” \
Якщо Оруелл був єдиним, хто зумів поцінувати зам’ятінську ідею про неминучість протидії, що зароджувалася в надрах режиму, котрий докладав чималих зусиль, аби витравити саму ідею свободи, то зусилля Винниченка були по- ціновані значно пізніше і, на жаль, поки що лише з боку представників діаспори. У нас же ще й зараз, спромігшись опублікувати роман «Слово за тобою,
‘І Сталіне!”, закидають Винниченкові тенденційність у зображенні життя й побуту !! радянських людей5.
За інерцією Томаса Мора і Кампанеллу вважають утопічними романістами.
‘ І хоча називати їхні книжки романами можна лише умовно. Інша справа — су- І часна антиутопія, починаючи із Зам’ятіна, Винниченка чи Чапека.
Дія чапеківської “Фабрики Абсолюту” (1922) перенесена автором у 1943 рік,
‘і; У Винниченка, як ми знаємо, дія відбувається у 80-ті роки. Марек винаходить і своєрідний атомний двигун, здатний призвести до технічного та соціального прогресу. Подібні надії покладає на свою “сонячну машину” і винниченківський \{ Рудольф Шторл,
Монополіст Бонді, охоплений жадобою наживи, налагоджує виробництво карбюраторів. Звільнений Абсолют призводить до економічної та релігійної анархії. Подібною жадобою до наживи — а ще більше — до панування над світом відзначається і некоронований король Німеччини, монополіст Мертенс. З одного боку, цей образ зроблений Винниченком у плакатно-карикатурній манері, властивій тодішньому радянському мистецтву: велика опецькувата фігура з “бичачою ьц цегляного кольору шиєю”, “ з бурим чолом”, “із лицем професійного ката, з ру- ! камим горили, з манерами зарозумілого вбійника”. Проте автор надав йому ще й великлої сили, розуму. Читач відчуває не лише огиду до цієї потвори, а й її силу. Частіша вульгарно-соціологічної критики закидала Винниченкові надто при-
4 Качуровський І. Про “новий” роман В.Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!”
// Українські вісті. — 1972.- № 20. — 27 серпня.! 5 Див.: Вітчизна.- 1989.- № 6.- С. 40.
ISSN 0236-1477. Слово і час. 1994. № 1
мітившій образ Мертенса. Ще й зараз лунають думки, нібито в цьому образі розвінчуються німецька буржуазія. Але як же тоді розуміти Вииниченкове порівняння; — занепад віри в себе, у німців після поразки у війні, що звела їх з п’єдесталу народу-оіЗранця, із самозвірою більшовиків? До того ж, не можна не враховувати, що твір написано в гротесково-експресіоністичній манері.^“Сонячна машина” та «Фабрика Абсолюту” — це твори, де надзвичайно гостро критикуються конкретні соціальні інституції та установи: розуміння багатьох реальних причин катастрофи, з одного боку, зближують Чапека і Винни- ченка — вони засуджують інтереси капіталістичних магнатів, готових поставити світ на межу катастрофи. Але з іншого — не слід забувати, що для Винниченка капіталістична Німеччина — це тільки лаштунки дії, а “сонячна машина” — це тільки злак чи символ. VУ фіналах обох творів криється й суттєва відмінність між Винниченком та Чапеком, У чеського романіста виникає магічне коло суперечностей, вирішення яких не підвладне ні самому письменникові, ні будь-кому. Щодо Винниченка, то з огляду на його Платфлорму Українського Революційно-Соціалістичного Союзу, можна зробити висновок, що він вважав за можливе удосконалення людини тільки за рахунок змін суспільного ладу, хоча й підкріплював свою платформу “внутрішніми суб’єктивними умовами щастя”, тобто моментами екзистенціальнимиОманливим є враження, нібито картина небажаного майбутнього є для антиутопії головною, хоча, безперечно, без цього такі твори, як «Сонячна машина”, “Кракаїит”, “Фабрика Абсолюту”, “Чевенгур”, “Дивний новий світ” годі уявити. Проте скоріше варто говорити про особливий гатунок художності, суть якої полягає в тому, що в антиутопії завжди відтворено насильство над історією, котру спрощують і підкорюють, намагаючись вирівняти заради ницого ідеалу. Герой антиутопії приречений пережити це насильство як власну життєву драму, що має, принаймні для нього самого, непересічне значення, хоча вона й буває цілком типовою, невідворотною згідно логіки “єдиних держав”, озброєних “сонячними машинами” і “вічними Абсолютами”.
Якщо миттю вибору для зам’ятінського героя Д-503 стало відкриття того, що в ньому існує такий атавізм, як душа, то подібний злам спостерігається і в героях Винниченка, хоча психологічний малюнок не є сильною стороною “Сонячної машини”, цього “роману з тезою”. Тут, як і в експресіоністичних творах взагалі, провідна ідея є заданою. Замість єдності змісту та форми саме форма виступає похідною, сюжет хоча й не відверто схематичний, проте герої — “рупори ідей”, умовні виразники авторських думок чи допоміжні деталі механізму алегоричної фабули, штучної, надуманоої колізії.
Подібний момент**, основоположний для антиутопії, наявний і в романі Хакслі «Дивний новий свк ”, і цей момент видається значно суттєвішим, ніж збіги, що досить легко розпізнаються кожним, хто зіставить Єдину Державу Зам’ятіна, “НімечгМину-сонячну Україну” Винниченка з Ерою Форда у Хакслі, хоча в англійського романіста відтворюється те, що відбуватиметься з людством через 800 років, коли стачовлення механістичної утиліта риз ованої людини буде доведено до своєрідної викінченості. Найстрашніше, що цей стан виображується Хакслі як законсервований, як остаточний, за яким може слідувати тільки повне виродження роду людського. З аналогічною ситуацією ми зустрічаємося і в “Сонячній машині”, де Винниченко відтворює ту деградацію, до якої може дійти людство, запопадливо втілюючи в життя соціалістичні лозунги.
У “Дивному новому світі” та “Сонячній машині” потворна “механізація” людини стає чимось метафізично неминучим, свого роду «нормальним” наслідком втілення в життя ідей “комуністичного раю”. Ці твори не відзначаються глибиною розкриття драматичних конфліктів, а тон автора — знущальним, в якому подеколи відчувається огида, не полишає місця проблискові надії. Хоча при цьо- МУ Виїшиченкові чужа манера об’єктивного літописання майбутнього суспільства, притаманна англійському митцеві.
У Хакслі й Винниченка ми маємо справу передовсім з сатиричною гіперболою, проте за нею висвічується й драма, що чигає на кожного, хто як особистість не розчинився в єдиномислії, єдинопочуванні та інших настановах найпро-
0236-1477. Слово і час. 1994. № 1 45
юнішого з усіх прогресивних суспільств — і в той же час не зміг вирватись
його пут, залишився його в’язнем.
З процесом нагромадження художнього досвіду в царині антиутопії стає оче-
видним, що подібний мотив обов’язковий для неї, бо коли він зникає, антиутопії
відразу ж перетворюється на набір філіпік. Безперечно, що характер здійснено-»
го вибору, форми, в котрих він втілюється, — все це в антиутопіях може варію-
ватися безкінечно, проте ситуація вибору як така завжди полишається, що є не-
переложною ознакою й вимогою жанру.
“Чевенгур” А.Платонова було розпочато в рік “великого перелому”, власне,
тоді, коли, здавалося б, із “Сонячною машиною” було вже покінчено. Герой ро-
ману Дванов-батько “здогадувався”, що соціалізм як мета — це “кінець історії,
кінець часу, час рухається лише в природі, а в людині стоїть сум”. Утопічна сві-
домість отримує в “Чевенгурі” заздрісне поживне середовище і всі персонажі
наділені нею. Світ для них — цілковите “чисте поле”, де без праці “може зрости
паросток будь-якого знання”, тоді як поля культури вже не порадують “чимось
небувалим і коштовним”. Не виключено, що “чисте поле” може позаростати й
бур’янами, однак це не велика біда: “Соціалізм прийде моментально і все по-
криє. Ще нічого не встигне народитися, як стане добре!” Саме таким чином ви-
словився перед чевенгурцями Степан Копенкін, виклавши катехізис віри в уто-
пію «прискореного життя”.
Через двадцять років після “Чевенгура” Оруелл змалює, як послідовно роз-
ривають подібний ланцюг у державі, де бездоганна ідея зуміла підкорити собі
живе життя набагато брутальніше, ніж це видавалося доморощеним утопістам,
на зразок Чепурного. Герой Оруелла працює в установі, що зветься Міністер-
ством правди, де згідно настанов згори безперервно переробляють історію, вини-
щуючи достовірні її свідчення назавжди 3 аналогічною ситуацією ми стикаємо-
ся на сторінках “Слово за тобою, Сталіне!”, написаному приблизно одночасно з
“1984” Оруелла. |
Платонівський “Чевенгур” теж є, без сумніву, антиутопією, хоча й особливо-
го гатунку. Це, до певної міри, твір проміжний між Винниченковими «Сонячною
машиною” та “Слово за тобою, Сталіне!”. У1 “Чевенгурі” бере гору знання про те,
що стало б із життям, якби не завадити небезпеці, котра вже народилася й пі- ;
шла рости вгору. Суспільство, де працюватиме лише сонце, призначене “всесвіт- |
нім пролетарським” наказом оголошується не на терені фантазії, а в російській .
провінції, ще недавно обпалюваної спалахами громадянської війни. Винниченків |
“Берлін”, де люди отетеріло крутять ручки “сонячної машини” теж, як уже заз- ;
началося, напрочуд впізнаваний. {
Коли ж говорити про відмінність між “Чевенгуром” і «Сонячною машиною», |
то вона передусім зумовлюється творчими настановами митців, серед яких у і
Платонова годі шукати символів. Якщо у Винниченка ми маємо справу з екс- !■
пресіоністичними принципами змалювання героїв, то персонажі Платонова виро-
стають з перевернутої дійсності перших пореволюційних років, коли зовсім не
фантомом, а надто поширеним прагненням було, розчистивши життя від «гнітю-
чого елементу”, одним махом прокласти шлях у комунізм. Якщо чевенгурці
виявляють постійну готовність до “кінця світу” — комунізму, то Винниченкові
«берлінці” спершу позбавлені усвідомленого ставлення до ідей соціалізму. Якщо
чевенгурцям притаманне поклоніння сонцю, здатного ліквідувати працю як пе-
режиток скнарості, що сприяє маєтковій нерівності та гнобленню, то у “Сонячній
машині”, навпаки, спостерігається попервах шалений ентузіазм щодо реалізації
як самої “сонячної машинки”, так і всотування ідей “сонцеїзму”.
Платонов і Винниченко ще раз нагадали, що історія насичується трагізмом,
котрий різко посилюється, якщо її зачинають підганяти, надихнувшись велики-
ми мріями і не замислюючись над тим, яким деформаціям піддається в цій
маячні саме життя. Атмосфера кінця 20-х років була надто несприятлива для
подібних нагадувань, проте час показав, що вони для антиутопії становлять іс-
тинне призначення і головну мету.
П.Гілліх, який розробив доктрину “теології культури”, яка передбачає християнське буття як шанс подолання соціального відчуження, писав у праці з красномовною назвою “Критика й виправдання антиутопії” (1965): “Царство Бо
же, доки воно байдуже до подій історії… менше за все може бути назване Царством Божим, воно в кращому випадку являє собою містичне заперечення всього того, що стосується поняття Царства, тобто барвистості, повноти, багатоманітності, індивідуальності. І так само Царство Боже, котре ні в чому не перевищує історичного процесу, є утопією безкінечної поступальності або конвульсивної революції, що терпить грандіозну катастрофу і тим самим сприяє метафізичному розчаруванню”.Точніше б сказати, жодна утопія не претендує на спроможність, не може замикатися на кінцевому, однак її претензії виявляються фальшивими і в тому випадку, коли кінцеве — історію та земну реальність — ігнорують, безоглядно піднімаючись до висот ідеалу, яким би він не був. Це погляд богослова, що не заважає йому бути вірним і поза теологічним контекстом. Весь досвід антиуто- лій XX ст. може бути підтвердженням цього.Чіроблематика, що переважає в них, виявилася достатньою мірою актуальною на протязі всього сторіччя. Адже воно — сторіччя — являло собою безперервний пошук утопії, здатної вистояти у випробуваннях рухомої історії, а від того хроніка цього сторіччя містить безліч фальшивих озарінь, які поступилися місцем метафізичним розчаруванням,безлічі конвульсій та катастроф.Антиутопія в особі своїх кращих репрезентантів, до яких з повним правом слід зараховувати і Володимира Винниченка, по-своєму глибоко й не традиційно осмислила цей соціальний і духовний процес, але не для того, аби самій впасти в містичне заперечення, а з метою відмовитися від небезпечних соціальних міфів, вказати глухі кути, полегшити пошук їхнього подолання. І в цій царині заслуга творців антиутопії безумовна.
Дія роману відбувається в 1922-1924 роках. Вже після закінчення першої світової війни. Ареною подій стає не лише вся Німеччина й Європа, а й цілий світ. Найпереконливіші сторінки роману пов'язані з гостро сатиричним зображенням верховодів сучасного фінансово-промислового капіталу — гумового фабриканта і президента Об'єднаного Банку Мертенса та його оточення. Король Німеччини Мертенс за свої гроші купив усе: уряд і парламент, банки і підприємства, поліцію і пресу, а прагне купити ще й древній аристократичний герб разом з його власницею — родовитою принцесою Елізою. Він мріє панувати над усім світом.
>>>>
>>>> Тодішня Німеччина постає в романі як залізобетонний дім божевільних, морально спустошених, хижо жорстоких і моторошно нещасних істот.
>>>>
>>>> Могутній реальній політичній і економічній силі в романі протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора — сонячну машину, що символізує визволення від усіх економічних, соціальних, політичних форм утиску.
>>>>
>>>> У романі переконливо показано, що людина, яка прагне стати над добром і злом, скидає всі суспільні обов'язки, перетворюється не стільки на вільну і всевладну істоту, оскільки на примітивну жуйну тварину. Автор доводить, що людство врятовується не стільки Сонячною машиною, скільки усвідомленням потреби суспільно обов'язкової й організованої праці, поривом до нового життя. Сюжет роману розгортається двома лініями боротьбою за Сонячну машину та негараздами нерівного, непереборного кохання принцеси Елізи до геніального плебея Рудольфа Штора.