«Талановитим невдахою» назвав академік Олександр Бі-
лецький у листі до свого молодшого колеги Григорія Вервеса
зусібіч обдарованого й у житті геть позбавленого щастя-долі
Мирона Степняка. Лист цей у друці тільки згадано, як застере-
ження від необ'єктивної оцінки ряду літературних діячів першої
третини минулого століття, спричиненої глибоким закоріненням
вульгарного соціологізму, і як заклик до «сплачування боргів», –
а його годилося б оприлюднити цілком, як своєрідний заклик до
виконання свого кровного обов'язку новим поколінням україн-
ських літературознавців.
Правду кажучи, з людей, що нині приходять на поле нашого
красного письменства, ймення Мирона Степняка рідко для кого
наповнене посутнім змістом; ба більше — життєпис цього неор-
динарного чоловіка для нових гуманітаріїв геть заслонений ли-
хим туманом непам'яті. Вже в умовах «розбільшовиченої» Укра-
їни випало бачити з важким сумом, як вихованці рідного мені
факультету журналістики в столичному університеті захоплено
виносили на авансцену одного з найстаріших викладачів, що ко-
лись знеславив себе крадіжкою студентської наукової праці, став-
ши «героєм» фейлетону в «Правде Украины», а років за десять
перед тим, працюючи в одеській газеті «Чорноморська комуна»,
виступив у ролі нищителя «українських буржуазних націоналіс-
тів» з місцевого університету — філологів Андрія Недзвідського,
Миколи Дащенка та Мирона Степняка.
До постаті останнього мою увагу привернув доцент Петро
Маркушевський з того самого університету. Разом із бібліогра-
фом наукової бібліотеки цього закладу Єлизаветою Савельєвою
він заходився складати покажчик праць учених кафедри україн-
ської літератури й попросив мене подати реєстр публікацій Ми-
рона Степняка, якого обидва упорядники посібника знали тільки
за розповідями нині покійного Андрія Недзвідського; у карто-
теках найбільших книгозбірень Одеси він не знайшов відобра-
ження.
В архіві університету, на щастя, збереглася особова справа
Степняка (Ланшин — його справжнє прізвище) Мирона Олек-
сійовича. Фотознімка там не було; на тому місці, де кадровики
зазвичай приклеюють його, чорнів напис: «Помер 1950 р.». Зо-
браження Степняка так і не знайшлося, хоч скільки я розшукував
його; дата ж смерті виявилася помилковою: життя Мирона Олек-
сійовича урвалося 15 грудня 1949 року (це сповістив мені згодом
харків'янин, що приїздив до Одеси на наукову конференцію).
Народився Степняк, як зазначено його власною рукою, у Про-
скурові Подільської губернії (тепер це обласне місто Хмельниць-
кий) 8 серпня, вочевидь, за старим стилем, 1903 року. Батько його
за фахом був правником, за родом діяльності — нотарем, адвокатом;
мати — домашньою господаркою. Вчився у Харківському універси-
теті, який за тих часів звався Інститутом народної освіти, із серпня
1923 до червня 1928 року, діставши диплом викладача російської
та української мов; пізніше осягав ще один фах: із серпня 1935 до
серпня 1937 року був студентом Харківського хіміко-технологічного
інституту, а далі, із серпня 1937 до липня 1940 року, — студентом
хімічного факультету Харківського університету. Ця «пертурбація»
гуманітар¬них інтересів на інженерні мала свої причини.
Коли Степняк прилучився до літературної роботи, достеменно
не відомо. В анкеті, заповненій 27 серпня 1947 року, він зазначив:
«29 лютого 1928 — липень 1941 року (із перервою в 1933-1935 ро-
ках): критик і бібліограф, співробітник українських і російських (на
Україні) товстих журналів, співробітник «Литературной энцикло-
педии». Автобіографія, складена 16 липня 1948 року, доповнює ці
відомості: «З лютого 1928 року почав працювати за рекомендацією
професора [О. І.] Білецького (нині віце-президент і дійсний член
АН УРСР) у товстих журналах — українських і російських, що ви-
ходили на Україні, у відділі критики та бібліографії. В 1929-1931
роках був співробітником «Литературной энциклопедии». Восени
1929 року прийнятий у члени профспілки працівників поліграфіч-
ної промисловості (так звався місцевком письменників). Вважався
постійним співробітником журналів «Червоний шлях», «Красное
слово». У тогочасних літоб'єднаннях не працював. Улітку 1933
року в результаті статті С[амуїла] Щупака (згодом репресованого
за зв'язки з ворогами народу) я змушений був тимчасово припини-
ти літературну діяльність... До 1935 року належить початок моєї
літературної реабілітації. Восени 1936, після трирічної перерви,
була прийнята до друку моя нова стаття, що вийшла року 1937. Від-
тоді впродовж чотирьох літ я вів «подвійне існування» — студент
(відтак аспірант)-хімік і літератор-критик». Годі сказати, що тоді не
один Степняк, під загрозою можливої репресії, удавався до такого
«роздвоєння» фахово-творчих інтересів...
Переглянувши стоси товстих журналів кінця 1920-х — першої
половини 1930-х років, я виявив десятки статей, рецензій, нотаток
Мирона Степняка. Він тонко відчував українську поезію й охоче
відгуку¬вався на нові книжки Максима Рильського («Де сходяться
дороги»), Володимира Сосюри («Коли зацвітуть акації»), Миколи
Терещенка («Республіка»), Михайла Доленго («Узмінь»), Леоніда
Первомайського («Околиці») та багатьох інших авторів, не обмина-
ючи й прозу. Після так званої «реабілітації» видрукував фундамен-
тальну розвідку «Сучасні українські поети-перекладачі». Все, що
вдалося розшукати, я ретельно описав і передав П. Маркушевсько-
му, який умістив мою бібліографію Мирона Степняка в «Бібліогра-
фічному покажчику друкованих праць вчених кафедри української
літератури Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова»
(Одеса, 1991. — С. 79-83).
Вірогідно, за порадою Олександра Білецького Степняк вирі-
шив стати професійним літературознавцем. Улітку 1940 року він
при-їхав до Одеси і склав екзамени для подальшого навчання в
аспіран-турі при кафедрі української літератури. Відмінні оцінки
втішали, але, маючи вже гіркий життєвий досвід, він про всяк ви-
падок склав екзамени ще й для навчання в аспірантурі при кафедрі
неорганіч-ної хімії. «Подвійне існування» таким чином тривало й
на чорно-морському березі. Батька давно не було (він помер че-
рез місяць після обвинувального виступу Самуїла Щупака в газеті
«Комуніст» за 9 червня 1933 року), мати ледве бачила вулицю, —
отже, думалось про кусень насущного за можливої зміни ситуації.
В автобіографії Степняк пише: «У листопаді 1939 року Хар-
ківська обласна організація Спілки радянських письменників Укра-
їни одноголосно прийняла мене в члени СРПУ за рекомендаціями
товаришів Юрія Смолича, Григорія Гельфандбейна і Тереня Ма-
сенка. Затверджений у членах СРПУ я був, однак, тільки в травні
1941 року — за місяць до початку війни».
Фашистську окупацію Степняк пережив в Одесі: мобілізацій-
на комісія визнала його «білобілетником»; роздобути посадковий
та-лон на пароплав, з яким у тил прямували університетські колеги,
не вдалося. Перебивався випадковими приватними уроками, часто
голодував; майже сліпа мати просила милостиню. Посилювалася
серцева недуга, загострювалися інші негаразди зі здоров'ям. Восе-
ни 1942 року з великими труднощами поталанило влаштуватися
учителем російської мови й арифметики в школі на далекій околиці
міста, куди доводилося щоденно ходити пішки. «Під час окупації я
не працював ні в університеті, ні в окупаційній пресі», — сказано
в автобіографії.
Як тільки Одесу визволили, почав читати лекції на філологіч-
ному факультеті університету; в травні 1945 року був затверджений
старшим викладачем. Його статті на літературні й театральні теми
охоче подавали одеські та київські газети. Вважалося, що Мирон
Степняк готує кандидатську дисертацію про місце і значення Івана
Котляревського в українському літературному процесі. Чернетки
цієї праці, на щастя, зберегли покійний літературознавець Микола
Родько і його вдова — мовознавець Валентина Карпова; автор цих
рядків передав їх у відділ рукописів і текстології Інституту літера-
тури імені Т. Г. Шевченка НАН України, про що сповіщав інститут-
ський часопис «Слово і час».
Письменницького квитка у зв'язку з початком війни Степняк
не одержав. По війні філії СРПУ в Одесі декілька років не було,
ніхто про вручення квитка Миронові Олексійовичу не потурбу-
вався, а самому Степнякові не сяйнуло звернутися до Києва. При-
йнятий до Спілки, він зостався поза нею. Скромність — похвальна
риса людини, але не завше на її користь.
«П'ятого вересня 1946 року в «Чорноморській комуні» було
вміщено статтю, яка звинувачувала мене в ряді помилок, яких я при-
пустився під час читання лекцій з української літератури. В зв'язку
з цією статтею я був звільнений з роботи», — писав Степняк в ав-
тобіографії. Я розшукав статтю Івана Прокопенка й Федора Гащев-
ського «Націоналістичні викривлення у викладанні історії україн-
ської літератури в Одеському університеті». Три повні колонки на
третій сторінці. Ідучи від сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) «Про
журнали «Звезда» і «Ленинград», прийнятої 14 серпня 1946 року,
автори нещадно громили українських «націоналістичних агентів»,
гаразд здаючи собі справу про наслідки свого виступу. Була поста-
нова бюро міськкому КП(б)У «Про націоналістичні викривлення у
викладанні історії української літератури в Одеському державному
університеті», загальноміські збори професорсько-викладацького
складу; «агенти буржуазії» зосталися без роботи й засобів до іс-
нування. На довгі роки замовк Андрій Недзвідський, фактично не
повернувся на наукову ниву Микола Дащенко, Мирон Степняк пе-
ретворився на рядового бібліотекаря. Влітку 1947 року він нібито
одержав оповістку, що відновлений у правах члена Спілки радян-
ських письменників України. Проте серед паперів, що стосуються
Степняка сьогодні такого документа не бачимо.
Імення Мирона Степняка згадано у восьмитомній «Історії ук-
раїнської літератури» (1970, т. VI, с. 88) лише як автора критичного
відділу журналу «Красное слово». У двотомній «Історії української
літератури XX століття» (1993, т. І, с. 123) Іван Дзюба нагадав, як
з-під пера Самуїла Щупака «літературознавцеві М. Степняку діста-
лося за те, що оголосив новаторами в українській літературі «мо-
лодомузівців» — «виразників фашистської ідеології». От, по суті, і
всі згадки, сказати б, на академічному рівні.
Переконаний, що з творчої спадщини Мирона Степняка бага-
то що не пішло в небуття. Чого варта лише та його думка, що такий
твір, як «Наталка Полтавка» Івана Котляревського міг з'явитися
тільки в Україні, адже увібрав у себе менталітет українців, їхню
душевну красу й духовну велич. Потребують перечитання «свіжим
оком» його розвідки «До проблеми поетики Павла Тичини» (1930)
і «Поети Молодої музи» (1933), статті, присвячені Івану Франкові
та низці інших письменників-класиків.
Олександр Білецький визнав за Мироном Степняком безпе-
речний талант. Визнаймо його й ми. Нехай імення цього літера-
тора буде в кожному наступному довіднику Національної Спілки
письменників України, в «Українській літературній енциклопедії»,
видання якої урвалося з незрозумілих причин на третьому томі, в
«Енциклопедії сучасної України».