За своє коротке життя Майк Йогансен устиг побувати в дуже багатьох іпостасях.

28 жовтня виповнюється 120 років від дня народження Майка Йогансена, поета, сценариста, лінгвіста, новеліста, автора граматик, поетик, словників, численних перекладів із мов «усіх народів світу» — так він сам себе характеризував. І хоча друзі знали його як дотепного вигадника, любителя розіграти й пожартувати, все це була правда. А ще Йогансен охоче мандрував, полював, грав у футбол, шахи, більярд і теніс.

По материнській лінії він був прапра...внуком козака Грицька й донни Анни Сааведри, сестри Міґеля Сервантеса Сааведри, дід його по батьковій лінії Гайнріх Йоганнсен служив волосним писарем у селі Екау Мітавської губернії, а батько звався Гервазіусом-Емілем-Наполеоном. Перші поетичні спроби Михайла датовано 1904 роком: дев’ятирічний філософ вирізав на дверях льоху вірш німецькою мовою про старість і смерть. Відомо також, що Йогансен брав участь у диспуті про Зелену Кобилу, в середньовіччі хотів би бути особистим секретарем Еразма Роттердамського, а «в середині життя свого написав також і великі коментарі до коментарів великого філософа Аверроеса і тим ще раз убезсмертив своє ім’я». Такі розмаїті відомості про себе подавав Йогансен у численних містифікованих автобіографіях.

Гімназист і футболіст

Михайло Гервасійович Йогансен народився 28 (16 за старим стилем) жовтня 1895 року в Харкові. Батько його, Гервасій Андрійович (Гайнріхович) Йоганнсен, походив із остзейських німців. Закінчивши Московський університет, він перебрався до Харкова, де, уникаючи військової служби, влаштувався учителем німецької мови, хоча за освітою був істориком. Мати, Ганна Федорівна Крамаревська, родом зі Старобільщини, випускниця Першої жіночої Маріїнської гімназії в Харкові. Йогансен казав, що народився внаслідок випадкового знайомства й одруження його батьків, а лікар Ромуальд Спадені нібито радив назвати первістка Югуртою, чого, на жаль, не зробили. Казав також, що від матері успадкував скромність, нахил до творчості, фотопортрет Шевченка, гостроносий профіль і блискучі очі. Насправді ж зовні був точною копією батька. У сім’ї крім Михайла народилися ще Тетяна, Федір і Маргарита.

Суворий Гервасій Андрійович любив гратися зі старшенькими, Мішею і Танею, в архангелів і Саваофа: садовив їх обабіч себе і примушував читати «Фауста» німецькою мовою. Як усі діти, Михайло навчався спершу вдома, а потім вступив до Третьої харківської гімназії, де викладав його батько. В одному класі з ним навчалися видатний російський поет-футурист Григорій Петников, відомий географ і письменник Юрій Платонов. Тоді вони були просто нерозлучні друзі — Міша, Гриша і Юра, які захопилися модною новітньою розвагою і «купили втроем на паях, экономя на завтраках и таких соблазнительных пончиках, футбольный чудесный мяч... а потом и бутсы... и гоняли его по каким-то пустырям», — пригадував Петников. Сам Йогансен юні роки описував коротко: «Бувши в гімназії, не пив, не курив і не знав жінок».

Студент і поліглот

Із 14 років Йогансен почав підробляти репетиторством. Серед його тогочасних учнів були й майбутні знаменитості, як-от літературознавець Ієремія Айзеншток, якого він муштрував із латини. Видатну роль у житті юного Йогансена відіграв його гімназійний інспектор і вчитель латинської мови Іван Мартинович Межлаук, латиш і тому земляк, випускник Лейпцизького університету. З його синами Валерієм і Мартином, пізніше помітними партійними діячами, Йогансен тісно дружив. Усю сімейку Межлауків він описав в останньому своєму автобіографічному романі «Югурта» під укороченим прізвищем Лаукс (латиською Межлаукс).

Йогансену взагалі легко давалися мови, тому класичне відділення історико-філологічного факультету Харківського імператорського університету стало логічним продовженням його освіти. Згодом в анкеті він указав, що розмовляє німецькою, українською і польською, перекладає із них плюс давньогрецька й латина, читає всіма слов’янськими мовами, а також німецькою, французькою та англійською.

Дипломну роботу на винятково нудну тему «Ablativus absolutus и другие самостоятельные падежи в латинском и греческом языках» він захистив буремного 1917 року. У ті часи захоплювався Кантом, а надто Шопенгауером.

Народилася нова держава й одночасно — український письменник Майк Йогансен. Хоча ім’я Майк уперше з’явилося на книжці «Як будується оповідан­ня» (1928), саме після двох переворотів Йогансен почав писати своє прізвище з однією «н».

Українець і марксист

У січні 1918 року в Харкові відкрилася українська гімназія імені Бориса Грінченка. Це була перша середня школа зі спільним навчанням хлопців і дівчат та з викладанням українською мовою. Директором її став Микола Плевако, у школі працювали мовознавці Олекса Синявський і Микола Сулима, відомий освітянин Олександр Попов, французьку мову викладала письменниця Христя Олексіївна Алчевська. Усе це пояснює коротеньку фразу в автобіографії Йогансена: «Почав писати вкраїнською мовою під впливом учителів школи ім. Грінченка в Харкові».

ПОДОРОЖ ДЛЯ ЙОГАНСЕНА НЕ ПРОСТО ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖАНР ЧИ ВІДТИНОК ЧАСУ, ПРОВЕДЕНОГО НЕ ВДОМА. ЦЕ ЦІЛА ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ ЯК РУХУ

Іншим разом він описав свої політичні вподобання: «У 1919 році після денікінської навали зацікавився питаннями соціології. Перша прочитана марксівська книжка — «Ідеї марксизму в німецькій робочій партії» — спричинилася до уважного читання Кавтського, Леніна, Маркса. Виготував навіть курс марксівської політичної економії, котрий викладав в Сковородинській школі. Одночасно спробував писати вірші вкраїнською мовою».

Чорнороб і науковець

Часи були важкі й несприятливі, змінювалася влада, у країні панували руїна й безлад. В’ячеслав Давиденко згадував, як у грудні 1918-го його гімназисти старших класів і студенти «пішли до Болбочана», а «з ними пішов і майбутній поет Михайло Йогансен, але за кілька днів вернувся». Щоб якось прохарчувати родину, садив із батьком картоплю. Від голоду, нестатків та хвороб померли Гервасій Андрійович, сестра Таня і брат Федя. Йогансен поїхав до Полтави, працював завідувачем редакції тамтешнього губвидату, лектором української мови на історико-філоло­гічному факультеті. Склав іспити за словесний відділ при Харківській академії теоретичних знань, як тоді іменували університет, але диплома не отримав.

У червні 1920 року старші класи гімназії імені Грінченка реорганізували в педагогічну профшколу імені Сковороди. Тут і на факультеті соціального виховання Харківського інституту народної освіти тривав педагогічний стаж Йогансена. Паралельно він вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі мовознавства ХІНО. Завідувач останньої професор Дмитро Зеленін залишив такий відгук про аспіранта Йогансена: «Способности выше среднего. Многосторонность интереса ведет к разбросанности. В силу занятости кафедре уделяет внимания меньше должного».

Поет і прозаїк

3Це було закономірно: література перемогла лінгвістику й назавжди відібрала Йогансена в науки. Віршувати він почав рано, відразу німецькою та російською, але, як визнав пізніше, «ці вірші автора не задовольняли і були спалені купно щось у 1916 році». Писати українською «для друку» взявся 1920-го. А вже наступного, 1921-го, став найактивнішим учасником літературного життя в новій столиці України. Йогансен, член колегії мистецького сектору Головполітосвіти, викладає історію української мови в школі художнього слова при клубі «Комуніст» і спільно з Володимиром Сосюрою веде практичні студійні заняття з поетики й версифікації, виступає на літературних середах із доповідями та власними поезіями.

Тоді ж таки Йогансен дебютував як поет із вір­шем «Голод» в урядовій газеті «Вісті ВУЦВК» і як поет та літературознавець — на шпальтах щой­но створеного літературно-мистецького журналу «Шляхи мистецтва». Одночасно його вірші й статті з’явилися в альманахах «Жовтень», «На сполох», «Штабель». Останній складався із творів Хвильового, Йогансена й Сосюри, а «Жовтень» відкривався маніфестом «Наш універсал», що його підписала та сама трійця, проголосивши себе творцями нового пролетарського мистецтва. Та головне: 1921 року вийшла перша збірка віршів Йогансена «Д’горі».

Далі були збірки віршів «Революція» і «Кроковеє коло» (обидві 1923-го), популярні підручники «Елементарні закони версифікації» (1922) та «Украинский язык» (1923), десятки статей, рецензій, перекладів із різних мов. Сам Йогансен своєю першою поетичною книжкою вважав «Доробок» (1924), до якого ввійшли тексти 1917–1923 років. У 1924-му читачі познайомилися з ним як із прозаїком завдяки уривкам авантюрного роману, друкованим у періодиці, а наступного року вийшли одночасно збірка оповідань «17 хвилин» та роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» авторства Віллі Вецеліуса — це була перша містифікація Йогансена.

Літературний діяч

Уже на початку 1920-х Йогансен визначився з літературними орієнтирами. І коли 1923 року постала Спілка пролетарських письменників «Гарт», він був серед її засновників, входив до центрального бюро організації. У цей час багато друкувався, виступав, керував студією «Гарту», їздив до Києва налагоджувати зв’язки з місцевою філією, представляв українських письменників на з’їзді білоруської літорганізації «Маладняк» у Мінську. Коли в «Гарті» виникли незгоди, Йогансен став на бік Хвильового: спершу приєднався до групи «Урбіно», а в жовтні 1925-го разом з іншими вийшов із «Гарту» й утворив ВАПЛІТЕ — Вільну академію пролетарської літератури.

Проте літературна політика була не для Йогансена. Його участь у літдискусії — стаття «Октябрь в украинской литературе» (1925) та ніде не застенографований виступ на диспуті 19 лютого 1928 року в Будинку літератури імені В. Блакитного. Коли ВАПЛІТЕ мусила самоліквідуватися, саме Йогансен подав ідею позагрупового альманаху. Так виник «Літературний ярмарок» — одне з найоригінальніших видань 1920-х років. Тут уперше опубліковано дві частини «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», найграйливішої книжки Йогансена.

Журналіст, сценарист, перекладач

Крім гімназійного захоплення футболом у нього було безліч хобі. Йогансен любив полювати, грав у теніс, більярд, шахи, плавав, фотографував, їздив на велосипеді, жваво цікавився новинками науки й техніки. Поєднати всі свої інтереси він спробував у «Техно-мистецькій групі А», яку створено з його ініціативи 1928 року. Неофіційним органом групи став «УЖ» — «Універсальний журнал», «радісне дзеркало нашої бадьорої епохи». Його гасло «Немає в світі такої речі, про яку не можна цікаво розповісти» — це гасло самого Йогансена.

«УЖ» зник, як офіційно пояснили, через брак паперу. Припинила своє існування «Техно-мистецька група А». Йогансен залишався «диким» попутником, аж доки 1934 року вступив до Спілки радянських письменників України. На той час за його плечима було сім збірок віршів, два десятки — прози, зокрема гумор, сатира, нариси, книжки для дітей, скандально знаменитий посібник «Як будується оповідання», сценарій дов­женківської «Звенигори», естрадне ревю для Леся Курбаса, російсько-український словник, переклади з німецької, англійської, російської, зокрема Шекспіра, Шиллера, Едґара По. Голод­ного 1933 року вийшли вірші «Баляди про війну і відбудову», збірка «Поезії», дві книжки нарисів. Відтоді окремими виданнями з’являлися тільки переклади, твори для дітей та невиразний репортаж «Кос-Чагил на Ембі» (1936).

Мандрівник і філософ

«Подорож!

Путешествие!

Wanderung!

Travel!

Viaje!»

Так починається найкращий твір Майка Йогансена. І хоча мріялося «поїхати до Америки, щоб подивитись, як живуть люди, подивитись на Нью-Йорк, на фордівський завод, на трансокеанську залізницю», мандрівки ці були недалекі: в болгарські та єврейські колонії на Півдні України, Дагестан, прикаспійські степи.

Фантастичні колонії євреїв — коли й де на планеті одвіку гнані та переслідувані сини Ізраїлеві мали колонії?! — це лишень поселення в Нікопольському районі. Радянська Болгарія виявилася не далі, ніж села Коларівка й Радолівка Приморського району Запорізької області. Романтичну мандрівку «Під парусом на дубі» Йогансен здійснив на Дніпровсько-Бузький лиман під час путини. Ну а те, що Дагестан — це в Дагестані, знає кожен.

Юрій Смолич пригадував: «Майк Йогансен визначив такий еталон кваліфікації нарисовця: кожний повинен написати захоплюючу «Подорож довкола власної кімнати» і книгу про коробку сірників. Сам Майк, певна річ, лінувався писати і подорож довкола своєї кімнати, і книгу про коробку сірників, але за склянкою чаю, в доброму гуморі, справді захоплююче розповідав про свою кімнату (географія, історія, технологія, суспільна роль кожної речі: меблів, пристроїв, одежі, книг тощо); справді міг до пізньої ночі неспинно розповідати про той-таки коробок сірників або пачку цигарок (рослина, виробництво, соціальні взаємини, люди, які виробляють, абощо). Молода автура «УЖа» охоче слухала його порад, а сам Майк в усіх своїх численних брошурах про подорожування по колгоспах чи заводах і новобудовах або й просто на полюванні був вірний собі і своєму блискучому талантові».

Однак подорож для Йогансена не просто літературний жанр чи відтинок часу, проведеного не вдома. Це ціла філософія життя як руху, адже «навіть той камінь, порепаний і соннивий, що лежить між двома старими дубами при прикрім березі лісового Дінця, на котрім каменю подорожують дуже активні рудуваті мураші, — і він подорожує». Це може бути рух і в просторі, і в часі, це взагалі будь-яка зміна часопросторових координат. Подорож — суть речей і явищ; і життя для Йогансена — теж подорож від народження до смерті.

Жартівник і мисливець

Хронологічно перша в доробку Йогансена «Подорож людини під кепом» на тлі реальної поїздки Півднем України начинена великою кількістю анекдотів і псевдофілософських сентенцій на зразок «Все минає, все з’являється умить і умить зникає: вчора ми були в Харкові, а сьогодні ми вже в Олександрівському». Недаремно пізніше письменник змінив назву твору на «Подорож філософа під кепом».

Його тексти рясніють анекдотами й каламбурами: «...дві пляшки газованої води з Миргороду, води сцілющої, бо є в ній глина й вапно і сіль — усе, що потрібно в добрячій цеглині». Стилізовані повчання після серйозних тем звучать весело й комічно: «Не дурно сказано було в Письмі: «Не ставте ресор нових на доджі старії». Чимало його жартів мали провокативний характер: «Кажуть, що було в однім місті пелопоннеськім те, що у нас зветься «військовим станом», а попросту сказати, не вистачило хліба».

Отак поміж дотепами й жартами Йогансен вивів різницю між українцями та росіянами, яка полягає у... «по-перше, дорогий друже, Україна — це не Росія. Отже, й ленінградський порт — це не українське місто, хоч українці й претендують на нього, бо він, мовляв, побудований на їхніх кістках, — претензія безпідставна, бо Ленінград, відома річ, стоїть просто на торф’яному болоті. Але найбільша різниця між українцями та росіянами таїться не в способі варити борщ, смажити ковбасу чи пити горілку. Найкардинальніша різниця між Росією та Україною криється знову в тім-таки ж полюванні».

Чудермайстер

Життєва подорож Майка Йогансена була надто коротка, але надзвичайно цікава. У вступі до своєї останньої книжки про мандри він розповідає, які красномовні оди на честь карети писали Томас де Квінсі й Чарльз Діккенс: «Мабуть, сучасні їм люди з деяким подивом читали нариси про такі знайомі, буденні речі, мабуть, їм здавалося, що автори нарису просто чіплялися до тієї карети, аби розповісти цікаву сторійку про людей, і лише тепер, коли отих карет давно немає, стає ясно, що де Квінсі, і Діккенс, і Доде були не просто чудермайстри, а люди, що вміли бачити незвичайне у повсякденності».

Таким талановитим чудермайстром був і сам Йогансен. Назавжди закоханий у нього Смолич писав: «…розмова, в якій брав участь Майк, то була справжня насолода — про що б він не говорив. Іскристий, блискучий розум Майка, його всебічний, всеохоплюючий талант, його щедрота в розсипанні перлів розуму і таланту, в марнотратстві їх — чарували: з Майком можна було говорити день і ніч».

І літературний молодняк тягнувся до Йогансена, з яким цікаво було поговорити, помандрувати, пополювати або просто поганяти м’яча. Поет Ігор Муратов через багато років визнавав: «…від першої більш-менш тривалої зустрічі з ним мені схотілося бути схожим на нього». А свої спогади Муратов назвав лаконічно — «Просто талант».

Улітку 1933 року учні й молодші друзі організували йому публікацію в комсомольському журналі «Молодняк»: аж три поезії (протягом наступних чотирьох років Йогансену вдасться надрукувати тільки дві!). Про одну з них рецензент написав: «У ній пізнаєш давнього Йогансена — мандрівника, мисливця, філософа».

«...все, що останеться після мене»

«Я знаю: загину, високий, в повітрі чистім і синім. — Мене над містом повісять: зорі досвітній в око, в холодне око дивитись», — написав Йогансен колись давно. Із початком репресій він знав, звичайно, що по нього прийдуть. Його заарештувало 18 серпня 1937 року Харківське управління НКВД як учасника української націоналістичної терористичної організації. Тим, чиї прізвища він називав на допитах, — Єфремову, Хвильовому, Яловому, Остапу Вишні, Слісаренку, Кулішу, Левкові Ковальову, — вже нічого не загрожувало: всі вони були в таборах, окрім Хвильового, який лежав на харківському цвинтарі. 26 жовтня Йогансена визнали винним і засудили до найвищої міри покарання. Розстріляли письменника в Києві.

У 30 років він писав: «…я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі... Мій фах — грати у теніс, більярд і інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я вмерши не буду спроможний грати ні в теніс, ні на більярді».

Отож, любі читачі й ще любіші читачки, розгортайте книжки Майка Йогансена й рушайте в безкінечну прецікаву та захопливу подорож з автором у просторі й часі, сторінками та краєвидами, довкола власної кімнати чи на інший кінець землі. Сам Майк напевне виконує свою давню обіцянку: «...оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Міґелем Сааведрою Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста Батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі».

http://tyzhden.ua/History/149982

Для прикладу, літературний критик Мирон Степняк (справжнє прізвище Ланшин) двічі навчався в Харківському університеті (1928 р. закінчив філфак, а 1940 р. — хімічний факультет, але й досі його прізвища немає у списку випускників ВНЗ). Із 1940 р. працював старшим викладачем Одеського університету. В роки минулої війни вчителював в окупованій Одесі, з нетерпінням виглядав визвольну Червону армію. Дочекався. А 5 вересня 1946 року в обласній газеті “Чорноморська комуна” з’явилася стаття І. Прокопенка, Ф. Гащевського “Націоналістичні викривлення у викладанні української літератури в Одеському університеті”, спрямована головним чином проти М. Степняка. Після цієї публікації М. Степняка “за націоналістичні викривлення у викладанні української літератури” звільнили з роботи. Перебивався з води на хліб, жив із мамою (як і Шевельов не був одружений) у гуртожитку. Дістав інсульт і 15 грудня 1949 року відійшов у небуття. А згодом, як дворянського сина (не пролетарського походження) письменника викреслили з усіх енциклопедій, хрестоматій на довгі літа."

В. Мацько

Степняк Мирон (* 1902), літературознавець і критик родом з Олександрівського (нині Запоріжжя). З 1923 вчився в Харківському Ін-ті Нар. Освіти. Друкувався з 1920-их pp. у «Червоному Шляху», «Літ. Журналі» й ін. За ст. про «молодомузців» гостро критикований і виключений з 4 курсу ін-ту. Ст. про О. Слісаренка, В. Сосюру, П. Тичину, М. Рильського й ін.

http://litopys.org.ua/encycl/euii234.htm

Мирон Степняк: епістолярний та літературно-критичний дискурс ; Мирон Степняк. Вибрані твори / Віталій Петрович Мацько.– Хмельницький : Видавець Цюпак, 2013.– 243 с.

100 пр. – На укр. яз.

ISBN 978-617-513-216-6

-- 1. Степняк-Ланшин, Мирон Алексеевич (1903-1949) – Життя та творчість. 2. Українська література XX ст. – Критика та аналіз. 3. Світова література – Критика та аналіз.

личная переписка и большая дружба с академиком Билецким практически до самой смерти Степняка. К 1937 г. в рецензии на Аргонавтов Вселенной Степняк градус критики снизил. а к 1939 г., в статье НФ роман и произведения Владко — заметно снизил.

Мацько, Віталій.

  Труди й жалі Мирона Степняка [Текст] : критик, перекладач, поет / В. Мацько // Подільський кур"єр. — 2007. — № 7, № 8.

Зленко, Григорій.

  "Талановитий невдаха", або хто поверне до Національної Спілки письменників України історика літератури та критики Мирона Степняка? [Текст] / Г. Зленко // Науковий світ. — 2007. — № 4. — С. 8 — 9.

Рубрики: Літературознавство--Літературознавці українські--Степняк Мирон

Наукове товариство імені Т.Шевченка

Анотація: Про життя та творчість Мирона Олексійовича Степняка (1903 — 1949), українського літературознавця, критика.

Степняк, Мирон Алексеевич.

Стихотворения [Текст] / Мирон Степняк ; [сост., послесл. Зборовец И. В. ; предисл. Мацько В. П.]. — Хмельницький : Вид-во Цюпак, 2012. — 119 с. : фото. — 100 экз. — ISBN 978-617-513-135-0

Автор: Зборовец, Ипполит Васильевич

Мирон Степняк. Биография в стихах поэта : очерк-эссе. Хм. Форт, 2012 г.

Зборовец, Ипполит Васильевич

Одиночество Мирона Степняка: монография Хм. Форт, 2015 г.

Мирон Степняк-Ланшин. Ярина Цимбал................................................ ....... 434                                                                                         http://www.ilnan.gov.ua/Spadshchyna/Spads...

Степняк Мирон

Іван Котляревський (стаття) Літературний журнал. – 1938. – 11 (листопад)

"У різдвяну ніч". По М. Гоголю [Текст] / пристосував до сцени на одну дію М. Степняк. — Л. : [б.в.] ; К. : Русалка, 1922. — 16 с. — (Театральна Бібліотека ; вип.15)

Додаток до 5 ч. "Театрального Мистецтва".

Степняк М. (Ланшин Мирон Алексеевич). Стихотворения / М. Степняк.– Хмельницький: Цюпак А. А., 2012. – 120 с. Вперше в Україні оприлюднено вірші

призабутого письменника Мирона Степняка. У творах постає самобутній поет, поезія якого сповнена ліричними мотивами, філософськими роздумами про сенс життя, бурхливу пореволюційну епоху.

Степняк, Мирон. Новий зразок українського науково-фантастичного роману // Літературний журнал. -- 1937. -- № 3. -- С. 107-122.

Степняк, Мирон. «О научно-фантастическом жанре и творчестве В. Н. Владко» (1939) — на правах рукопису.

Степняк, Мирон. Рецензія на повість Блюма і Розена "Атом у запрязі" (журнал "Червоний шлях", № 11/12 за 1929 рік, с. 190-192).

Степняк (Ланшин), М. Рецензія на ствттю М. Йогансена "Як будується оповідання" // часопис "Червоний шлях" №4/1928, с.223-224.

Степняк, Мирон. Рецензія на "Вибрані твори А. Конан-Дойла"// часопис Червоний шлях №11/1928, с. 280

В архиві М. Степняка є телеграма від Владка, в архіві Владка повинні бути листи від Степняка — Я.Ц.

http://qoo.by/1fQA

http://escriptorium.univer.kharkov.ua/sim...

Дякую Ярині Цимбал!

https://www.google.com/search?q=%D0%9C%D0...

«Талановитим невдахою» назвав академік Олександр Бі-

лецький у листі до свого молодшого колеги Григорія Вервеса

зусібіч обдарованого й у житті геть позбавленого щастя-долі

Мирона Степняка. Лист цей у друці тільки згадано, як застере-

ження від необ'єктивної оцінки ряду літературних діячів першої

третини минулого століття, спричиненої глибоким закоріненням

вульгарного соціологізму, і як заклик до «сплачування боргів», –

а його годилося б оприлюднити цілком, як своєрідний заклик до

виконання свого кровного обов'язку новим поколінням україн-

ських літературознавців.

Правду кажучи, з людей, що нині приходять на поле нашого

красного письменства, ймення Мирона Степняка рідко для кого

наповнене посутнім змістом; ба більше — життєпис цього неор-

динарного чоловіка для нових гуманітаріїв геть заслонений ли-

хим туманом непам'яті. Вже в умовах «розбільшовиченої» Укра-

їни випало бачити з важким сумом, як вихованці рідного мені

факультету журналістики в столичному університеті захоплено

виносили на авансцену одного з найстаріших викладачів, що ко-

лись знеславив себе крадіжкою студентської наукової праці, став-

ши «героєм» фейлетону в «Правде Украины», а років за десять

перед тим, працюючи в одеській газеті «Чорноморська комуна»,

виступив у ролі нищителя «українських буржуазних націоналіс-

тів» з місцевого університету — філологів Андрія Недзвідського,

Миколи Дащенка та Мирона Степняка.

До постаті останнього мою увагу привернув доцент Петро

Маркушевський з того самого університету. Разом із бібліогра-

фом наукової бібліотеки цього закладу Єлизаветою Савельєвою

він заходився складати покажчик праць учених кафедри україн-

ської літератури й попросив мене подати реєстр публікацій Ми-

рона Степняка, якого обидва упорядники посібника знали тільки

за розповідями нині покійного Андрія Недзвідського; у карто-

теках найбільших книгозбірень Одеси він не знайшов відобра-

ження.

В архіві університету, на щастя, збереглася особова справа

Степняка (Ланшин — його справжнє прізвище) Мирона Олек-

сійовича. Фотознімка там не було; на тому місці, де кадровики

зазвичай приклеюють його, чорнів напис: «Помер 1950 р.». Зо-

браження Степняка так і не знайшлося, хоч скільки я розшукував

його; дата ж смерті виявилася помилковою: життя Мирона Олек-

сійовича урвалося 15 грудня 1949 року (це сповістив мені згодом

харків'янин, що приїздив до Одеси на наукову конференцію).

Народився Степняк, як зазначено його власною рукою, у Про-

скурові Подільської губернії (тепер це обласне місто Хмельниць-

кий) 8 серпня, вочевидь, за старим стилем, 1903 року. Батько його

за фахом був правником, за родом діяльності — нотарем, адвокатом;

мати — домашньою господаркою. Вчився у Харківському універси-

теті, який за тих часів звався Інститутом народної освіти, із серпня

1923 до червня 1928 року, діставши диплом викладача російської

та української мов; пізніше осягав ще один фах: із серпня 1935 до

серпня 1937 року був студентом Харківського хіміко-технологічного

інституту, а далі, із серпня 1937 до липня 1940 року, — студентом

хімічного факультету Харківського університету. Ця «пертурбація»

гуманітар¬них інтересів на інженерні мала свої причини.

Коли Степняк прилучився до літературної роботи, достеменно

не відомо. В анкеті, заповненій 27 серпня 1947 року, він зазначив:

«29 лютого 1928 — липень 1941 року (із перервою в 1933-1935 ро-

ках): критик і бібліограф, співробітник українських і російських (на

Україні) товстих журналів, співробітник «Литературной энцикло-

педии». Автобіографія, складена 16 липня 1948 року, доповнює ці

відомості: «З лютого 1928 року почав працювати за рекомендацією

професора [О. І.] Білецького (нині віце-президент і дійсний член

АН УРСР) у товстих журналах — українських і російських, що ви-

ходили на Україні, у відділі критики та бібліографії. В 1929-1931

роках був співробітником «Литературной энциклопедии». Восени

1929 року прийнятий у члени профспілки працівників поліграфіч-

ної промисловості (так звався місцевком письменників). Вважався

постійним співробітником журналів «Червоний шлях», «Красное

слово». У тогочасних літоб'єднаннях не працював. Улітку 1933

року в результаті статті С[амуїла] Щупака (згодом репресованого

за зв'язки з ворогами народу) я змушений був тимчасово припини-

ти літературну діяльність... До 1935 року належить початок моєї

літературної реабілітації. Восени 1936, після трирічної перерви,

була прийнята до друку моя нова стаття, що вийшла року 1937. Від-

тоді впродовж чотирьох літ я вів «подвійне існування» — студент

(відтак аспірант)-хімік і літератор-критик». Годі сказати, що тоді не

один Степняк, під загрозою можливої репресії, удавався до такого

«роздвоєння» фахово-творчих інтересів...

Переглянувши стоси товстих журналів кінця 1920-х — першої

половини 1930-х років, я виявив десятки статей, рецензій, нотаток

Мирона Степняка. Він тонко відчував українську поезію й охоче

відгуку¬вався на нові книжки Максима Рильського («Де сходяться

дороги»), Володимира Сосюри («Коли зацвітуть акації»), Миколи

Терещенка («Республіка»), Михайла Доленго («Узмінь»), Леоніда

Первомайського («Околиці») та багатьох інших авторів, не обмина-

ючи й прозу. Після так званої «реабілітації» видрукував фундамен-

тальну розвідку «Сучасні українські поети-перекладачі». Все, що

вдалося розшукати, я ретельно описав і передав П. Маркушевсько-

му, який умістив мою бібліографію Мирона Степняка в «Бібліогра-

фічному покажчику друкованих праць вчених кафедри української

літератури Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова»

(Одеса, 1991. — С. 79-83).

Вірогідно, за порадою Олександра Білецького Степняк вирі-

шив стати професійним літературознавцем. Улітку 1940 року він

при-їхав до Одеси і склав екзамени для подальшого навчання в

аспіран-турі при кафедрі української літератури. Відмінні оцінки

втішали, але, маючи вже гіркий життєвий досвід, він про всяк ви-

падок склав екзамени ще й для навчання в аспірантурі при кафедрі

неорганіч-ної хімії. «Подвійне існування» таким чином тривало й

на чорно-морському березі. Батька давно не було (він помер че-

рез місяць після обвинувального виступу Самуїла Щупака в газеті

«Комуніст» за 9 червня 1933 року), мати ледве бачила вулицю, —

отже, думалось про кусень насущного за можливої зміни ситуації.

В автобіографії Степняк пише: «У листопаді 1939 року Хар-

ківська обласна організація Спілки радянських письменників Укра-

їни одноголосно прийняла мене в члени СРПУ за рекомендаціями

товаришів Юрія Смолича, Григорія Гельфандбейна і Тереня Ма-

сенка. Затверджений у членах СРПУ я був, однак, тільки в травні

1941 року — за місяць до початку війни».

Фашистську окупацію Степняк пережив в Одесі: мобілізацій-

на комісія визнала його «білобілетником»; роздобути посадковий

та-лон на пароплав, з яким у тил прямували університетські колеги,

не вдалося. Перебивався випадковими приватними уроками, часто

голодував; майже сліпа мати просила милостиню. Посилювалася

серцева недуга, загострювалися інші негаразди зі здоров'ям. Восе-

ни 1942 року з великими труднощами поталанило влаштуватися

учителем російської мови й арифметики в школі на далекій околиці

міста, куди доводилося щоденно ходити пішки. «Під час окупації я

не працював ні в університеті, ні в окупаційній пресі», — сказано

в автобіографії.

Як тільки Одесу визволили, почав читати лекції на філологіч-

ному факультеті університету; в травні 1945 року був затверджений

старшим викладачем. Його статті на літературні й театральні теми

охоче подавали одеські та київські газети. Вважалося, що Мирон

Степняк готує кандидатську дисертацію про місце і значення Івана

Котляревського в українському літературному процесі. Чернетки

цієї праці, на щастя, зберегли покійний літературознавець Микола

Родько і його вдова — мовознавець Валентина Карпова; автор цих

рядків передав їх у відділ рукописів і текстології Інституту літера-

тури імені Т. Г. Шевченка НАН України, про що сповіщав інститут-

ський часопис «Слово і час».

Письменницького квитка у зв'язку з початком війни Степняк

не одержав. По війні філії СРПУ в Одесі декілька років не було,

ніхто про вручення квитка Миронові Олексійовичу не потурбу-

вався, а самому Степнякові не сяйнуло звернутися до Києва. При-

йнятий до Спілки, він зостався поза нею. Скромність — похвальна

риса людини, але не завше на її користь.

«П'ятого вересня 1946 року в «Чорноморській комуні» було

вміщено статтю, яка звинувачувала мене в ряді помилок, яких я при-

пустився під час читання лекцій з української літератури. В зв'язку

з цією статтею я був звільнений з роботи», — писав Степняк в ав-

тобіографії. Я розшукав статтю Івана Прокопенка й Федора Гащев-

ського «Націоналістичні викривлення у викладанні історії україн-

ської літератури в Одеському університеті». Три повні колонки на

третій сторінці. Ідучи від сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) «Про

журнали «Звезда» і «Ленинград», прийнятої 14 серпня 1946 року,

автори нещадно громили українських «націоналістичних агентів»,

гаразд здаючи собі справу про наслідки свого виступу. Була поста-

нова бюро міськкому КП(б)У «Про націоналістичні викривлення у

викладанні історії української літератури в Одеському державному

університеті», загальноміські збори професорсько-викладацького

складу; «агенти буржуазії» зосталися без роботи й засобів до іс-

нування. На довгі роки замовк Андрій Недзвідський, фактично не

повернувся на наукову ниву Микола Дащенко, Мирон Степняк пе-

ретворився на рядового бібліотекаря. Влітку 1947 року він нібито

одержав оповістку, що відновлений у правах члена Спілки радян-

ських письменників України. Проте серед паперів, що стосуються

Степняка сьогодні такого документа не бачимо.

Імення Мирона Степняка згадано у восьмитомній «Історії ук-

раїнської літератури» (1970, т. VI, с. 88) лише як автора критичного

відділу журналу «Красное слово». У двотомній «Історії української

літератури XX століття» (1993, т. І, с. 123) Іван Дзюба нагадав, як

з-під пера Самуїла Щупака «літературознавцеві М. Степняку діста-

лося за те, що оголосив новаторами в українській літературі «мо-

лодомузівців» — «виразників фашистської ідеології». От, по суті, і

всі згадки, сказати б, на академічному рівні.

Переконаний, що з творчої спадщини Мирона Степняка бага-

то що не пішло в небуття. Чого варта лише та його думка, що такий

твір, як «Наталка Полтавка» Івана Котляревського міг з'явитися

тільки в Україні, адже увібрав у себе менталітет українців, їхню

душевну красу й духовну велич. Потребують перечитання «свіжим

оком» його розвідки «До проблеми поетики Павла Тичини» (1930)

і «Поети Молодої музи» (1933), статті, присвячені Івану Франкові

та низці інших письменників-класиків.

Олександр Білецький визнав за Мироном Степняком безпе-

речний талант. Визнаймо його й ми. Нехай імення цього літера-

тора буде в кожному наступному довіднику Національної Спілки

письменників України, в «Українській літературній енциклопедії»,

видання якої урвалося з незрозумілих причин на третьому томі, в

«Енциклопедії сучасної України».

http://escriptorium.univer.kharkov.ua/sim...

http://fantlab.ru/edition127477

Её судьба чем-то схожа с Марко Вовчок, украинской переводчицей Жюля Верна.

Лидия Евгеньевна Вовчик-Блакитная — жена поэта Василия Эллана-Блакитного.

http://be-inart.com/post/view/858

"В некотором царстве, нектаром текущем государстве, на самом краю света, в лето не то в это, не то в то, в некогда сущем Онтоне-граде, при свите, при полном параде жил царь".

Нет, это не царь, который на вид сморчок, башка с кулачок. Этот царь, Макс-Емельян, написан лет на двадцать пять раньше. И был он "Не зол, не бурбон, не турок, не перс. А только один как перст". Знакомые интонации? Знакомый ритм? Ну да, ну да.

И не знать про ентого самого царя Макса-Емельяна мой любимый и очень талантливый Леонид Филатов не мог. Даже если бы он не читал вышедшую в начале шестидесятых сказку Семена Кирсанова "Сказание про царя Макса-Емельяна", студент "Щуки" Филатов никак не мог пропустить гремевший на всю Москву одноименный спектакль, который Марк Розовский поставил в студенческом театре "Наш дом" в 1968-м году.

Нет-нет, я обожаю "Федота-стрельца", знаю его наизусть страницами, но мне обидно за того, кого академик Михаил Гаспаров назвал создателем русской рифмованной прозы.

Вот послушайте:

"А что цвет не твой и портрет не твой,

не казни за то — делать нечего,

царь наш батюшка, если нет чего".

"Тридцать было жен у царя, и всё зря.

В королевах ходила испанская донна, лицом хоть куда! Звать Терёза, тверёза и молода. А нет плода!

За Терезою — польская краля Ядвига, молоко да клубника, захмелеешь, узря. И зря.

А за ней австриячка была — Фредерика, станом оса. Русская царевна Федора, в два кулака коса. Итальянская Леонора, что твоя лоза, персиянка Гюрза, Кунигунда была, Розалинда — инда счет потерял Емельянушка-Макс.

Так-с".

"Ван-Брон его за зипун, а мужик обернись да плюнь, Питирим его за портки, а тот его пяткой ткни, Освинясь бы схватил за лапоть, да боится мундир заляпать. Факт — срывает торжественный акт" — скажи вам, что это потерянные строки из "Федота-стрельца", нетрудно было бы поверить, не так ли?

И ещё один маленький шедевр — зарифмовать царевичей и Гуревичей, да ещё и сделать их нарицательными:

"Чтоб пеклись на печи

новые царевичи,

эх, дайте почин,

скрипачи гуревичи!"

Ну, филатовское "Пров ел плов" просто взято отсюда:

"царь Андрей пребывал в хандре,

царь Василий глядел, чтобы яйца носили,

царь Касьян составлял пасьянс,

царь Лазарь на него мазал,

царь Пров ел плов,

царевна Фелица помогала коровам телиться,

царь Герасим был несогласен,

царь Пахом баловался стихом,

царь Цезарь был цензор,

царь Савва вкушал сало,

царь Ерофей на дуде корифей,

царь Федор был лодырь,

а царь Кирилл всех корил".

В следующем перечислении царей — последний идёт немым приветом в будущее:

"царь Федот оказался не тот".

А игру слов такого уровня мало кто мог сплести. Кирсанов мог. Слушайте, до чего роскошное цыканье:

"Сатисфакция нужна, конфискация нужна, строго доискаться и — применить все санкции, и не очень цацкаться с теми самозванцами, а поправших принципы, ставших псевдопринцами — затравить зверинцами, исколоть трезубцами и внести презумпцию: спаржу их продукции отобрать и сожрать до последней унции. Это в нашей функции.

Никуда не денутся! Есть юриспруденция! Хоть Фемида и стара, зверь — не старушенция!"

И финалы обеих сказок (вернее, "Сказания" и "Сказа") — рушатся монархии во славу власти народа, и нам описывают пир на весь мир с участием рассказчиков. Филатов ограничился скромным "Был и я на том пиру, ел зернистую икру". Видимо, понимая, что ему не переплюнуть кирсановское:

"И я там был, самолично «Столичную» пил, и по усу текло, и в рот попало, стало в душе тепло, лобызался я с кем попало, от жены мне за то попало, влез я потом на стул, думал, да вдруг уснул, сижу верхом на сазане я, надели на меня колпак, стали в бока толкать, но снилось мне все «Сказание», и Макс-Емельян, и Настя, и Влас, и Левша, и Мастер, и все, кто имел касание..."

И цитировать сие "Сказание про царя Макса-Емельяна", написанное выросшим в Одессе (а где же еще?!) Самуилом Ициковичем Кортчиком, ставшим замечательным русским поэтом-футуристом, учеником Маяковского, Семёном Исааковичем Кирсановым, можно бесконечно. Чего, к сожалению, не происходит. Не цитируют, не читают. Да и знают ли оригинал? Или разменяли его на пусть хорошую, но копию?

Ян Каганов.