Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!
1
— Увага, товариші командири!
Висока міцна постать комдива випросталася. Виблиснули бойові ордени. Комдив тримав у руці складений аркушик паперу. Обличчя його, до останньої маленької зморщечки знайоме кожному з льотчиків, що стояли перед ним, було серйозне. Брови ледь зсунулися.
— Оголошую наказ командування. «У від повідь на нахабний напад ворога наказую провести нічний нальот на аеродроми противника Т — 18 і Т — 34, розбомбити їх, висадити повітряний десант в тилу ворога в районі Буяк-Хорол. Десантній частині взяти підривні матеріали. Виліт провести сьогодні о 02 годині. Летіти на максимальній висоті. Винищувачі супроводжують бомбардувальників, в разі потреби приймають удар на себе».
Комдив склав аркушик паперу і уважним, запитливим поглядом обвів слухачів. Жоден м'яз не ворухнувся на цих спокійних, впевнених, засмаглих обличчях. Комдив поклав наказ на стіл.
— Командування операцією я доручаю полковникові Федотову,— сказав він.— Ескадрильєю винищувачів командує капітан Рощін. Чи є запитання, товариші командири?
Комдив перечекав кілька секунд. Усі мовчали. Тоді комдив вийшов зза свого великого стола.
— Мені нема чого більше сказати вам, товариші командири,—трохи зміненим, може злегка схвильованим голосом сказав він.— Радянські льотчики знають свої машини, знають свій обов'язок. Бажаю вам успіху, товариші командири! За батьківщину! За Сталіна!.
— За батьківщину! За Сталіна! — пролунали у великому кабінеті вигуки льотчиків. Комдив стояв біля стола з піднесеною рукою. Очі його блищали. Льотчики виходили з кабінету.
2
Важкі бомбардувальники тяжко пробігали по землі сотню метрів і лише тоді відривалися від неї. Тремтячі промені прожекторів розсікали нічну темряву, простилали на аеродромі довгі світлі стежки. Бомбардувальники, похитуючи величезними крилами, то потрапляли цілком на ці яскраві стежки, то, відходячи в сторону, раптом тонули в темряві. В лютому гудінні моторів не було чути нічого; слова тут замінялися хуткими і впевненими помахами прапорців, що трепетали в сліпучому сяйві прожекторів. Рощін бачив міцну, кремезну постать Федотова. Ось його друг востаннє озирнувся. їх погляди зустрілися. Рощіну здалося, що Федотов посміхнувся.
— Будь певний, Федотичу! — крикнув Рощін, хоча й знав напевне, що Федотов все одно не почує його. Але Федотич немов почув. Він махнув рукою Рощіну, хутким рухом спустив окуляри і зник у кабіні. Через мить його важкий бомбардувальник, підстрибуючи, вже йшов у темряву.
Тепер, піднімалися винищувачі. Здавалося, ніщо не зв'язувало їх з порослим травою аеродромом. Мов єдиним міцним стрибком вони врізалися в повітря, вгвинчувалися в нього, зразу ж таки набираючи висоту. Широкі крила і короткі товсті фюзеляжі робили їх подібними до джмелів. Один за одним винищувачі проскакували через вузенькі світлі стежки і зникали в густому мороці.
Рощін впевнено тримав штурвал. На мить його засліпили відблиски сяйва прожекторів на приладах керування. Потім зразу стало темно. Все було гаразд. Рощіну здавалося, ніби він відчуває, як пропелер з неослабною силою тягне вперед вібруюче тіло винищувача. Вгору, вгору!
Десь позаду і з боків розгорталися в бойовому строю всі інші літаки його ескадрильї. Якимсь шостим почуттям Рощін відчував їх присутність. Це бадьорило, сповнювало радісною енергією кожний м'яз його тіла.
Сигнальні вогники бомбардувальників, що повільно набирали висоту, мерехтіли уже внизу. Винищувачі, поділившись на дві групи, летіли трохи вище і по сторонах бомбардувальників. Бойовий стрій був виконаний. Рощін зменшив обороти мотора і на секунду заплющив очі.
Тільки секунду дозволив собі Рощін тримати очі заплющеними, щоб відчути загостреним слухом рівну й потужну пісню мотора. Але він спокійно міг би тримати їх заплющеними і значно довше. Виліт проходив у точному і багато разів перевіреному ладі. Ніщо неспроможне було порушити його звичну течію. А як почуває себе зараз Федотич? Напевно, непогано. Так само, як і Рощін, він відчуває близькість товаришів, знає, що вони думають про нього, знає священне гасло радянських льотчиків:
— Один за всіх і всі за одного!
3
Старший лейтенант Накацумі прокинувся від пронизливого звуку сигнального дзвоника. Він сів на ліжку, протираючи очі. Що трапилося? Невже виліт? Якому чортові знадобилося знову гнати їх у повітря? Останнього разу з сорока літаків на аеродром повернулося всього шістнадцять. А більшовики втратили не більше п'яти. Ці чорти літають одчайдушно, вони просто не знають страху. Тоді ж таки, останнього разу, Накацумі ледве уникнув нападу радянського винищувача, який, здавалося, ладний був протаранити його. Це була гостра гра на нервах, літаки мчали назустріч один одному --і справа була в тому, хто довше витримає це наближення. Звісно, радянський льотчик не мав наміру таранити, адже тоді загинув би й він сам. В останню мить він вивернувся б, той божевільний льотчик. Але Накацумі першим не витримав цієї гри на нервах і круто пікував униз. А тепер ось знову виліт... Погане, потане життя для офіцера імператорської армії! І, головне, диявол його знає, навіщо все це потрібно...
Але наказ лишається наказом. Накацумі поглянув на годинник. Стрілка показувала третю годину ранку. Знову дзвоник. Якого чорта...
В кімнату вбіг захеканий механік Ширута. Виструнчившись, він рапортував:
— Наказ ескадрильї винищувачів негайно вилетіти назустріч радянським бомбардувальникам і винищувачам, що наближаються, пане лейтенанте!
Накацумі не витримав. Прорвалася лють людини, якій все набридло, яка хоче спати і яку безжалісне командування знову надсилає шукати смерті. Він схопив черевик і кинув його в механіка.
— Забирайсь під три чорти! — зарепетував він.— Знаю сам! Забирайсь!
А коли переляканий механік вискочив за двері, Накацумі взявся одягатися, все ще люто бурмотячи:
— Кляте життя! Спиш напіводягнений, виспатися не дають... Добре начальству, воно не літає, сидить у затишній кімнаті... тільки розпоряджається... Полетів би якийсь генерал сам, спробував би, як воно виходить під кулеметами більшовиків, коли тільки й мрієш, як утекти, щоб не залишитися в хвості своїх, не прийняти всі кулі на себе...
... Сіре передранкове сутіння ще обгортало аеродром. Накацумі похмуро підійшов до свого винищувача, люто відштовхнув ногою залізний бак, що стояв коло літака. Не дивлячись ні на кого з інших льотчиків, він вліз у кабіну; проте, ніхто з них не дивився і на нього, кожний був зайнятий своїми власними думками. Вмостившись зручніше, Накацумі спідлоба зиркнув на опущений прапорець сигналіста: він, цей сигналіст, певно, залишиться на землі... яка не чужа, манчжурська, а все ж таки тривка, тверда земля...
Прапорець піднявся. Загули мотори. Накацумі ясно відчув, як заливає його нестримна лють— не на когонебудь одного, а на всіх. На генералів, що спали в своїх спальнях, на механіків і сигналістів, що залишалися тут, на землі... і найбільше, звичайно, на-більшовиків, назустріч яким він змушений був вилітати... одчайдушних більшовиків, які лізуть пробоєм, примушують офіцерів імператорської армії тікати, не оглядаючись, до своїх аеродромів, щоб врятувати життя...
4
Далеко внизу темніла земля. Небо на сході порожевіло. Звідти, з сходу, швидко наближалися хмари. Вони йшли невисоко над землею розірваними клубастими острівцями. Через півгодини вони будуть між літаками, що линуть у височині, і строкатими земними візерунками. Рощін поглянув на годинник. Четверта година... проте, як світло!
Бомбардувальники і винищувачі йшли все тим самим непорушним строєм. Тепер уже можна було бачити земні орієнтири. Рощін задоволено відзначив, що курс був виконаний на «відмінно». Він подивився назад і вниз.
Рівними трикутниками пливли в димчастому ранковому повітрі важкі бомбардувальники, широко розпластавши величенні чорні крила. Вони були подібні до велетенських птахів, що підібрали пазурі і несуть у них якийсь вантаж. Незабаром цей вантаж упаде на аеродроми самураїв — і навряд чи варт було заздрити тим, хто одержить з повітря цей подарунок!..
Частина вантажу зірветься з важких літаків трохи пізніше; ця частина не полетить камінням на землю, а затримається в повітрі, розквітне великими білими квітками парашутів. Але й ця частина вантажу опиниться на землі, виконуючи наказ командування. І її справа буде, напевно, не менш руйнуючою, ніж дія раніше скинутих бомб... самураї дістануть добрий урок!
Винищувачі пливли по сторонах бомбардувальників. Рощін знав, що його товариші на швидкісних винищувачах навмисне стримують обороти моторів, щоб не відірватися від бомбардувальників. А хочеться, хочеться дати газ до відказу, натиснути на ручку кулемета!..
Раптом Рощін відчув, як напружилося його тіло. Руки міцніше взялися за штурвал. Вдалині, у рожевій димці, вище хмар, що наближалися, з'явилися малесенькі чорні крапки. Вони швидко зростали, ставали більш чіткими, ясними. Вони наближалися. Це — літаки ворога! Вони вилетіли назустріч радянським льотчикам, щоб спинити їх.
Не оглядаючись, не перевіряючи, Рощін знав, що не він один помітив наближення ворога. Тепер не можна було гаяти часу! Дорогою була кожна секунда. Мотор несамовито загув. Тіло з силою втиснулося в спинку сидіння. З кожною миттю збільшуючи швидкість, винищувач помчав назустріч ворогові.
І водночас з літаком Рощіна дали повний газ інші винищувачі. Немов люті джмелі, в незмовкаючому гудінні моторів, вони линули вперед і вперед, залишаючи важкі бомбардувальники далеко позаду, приймаючи удар ворога на себе.
5
А втім — хто нападав — літаки з смугастими колами на крилах чи літаки з яскравими червоними зірками?
Спочатку можна було думати, що нападають японці. Адже радянські винищувачі лише захищали своїх бомбардувальників. Накацумі йшов для нападу. Вже здаля він уп'явся очима в радянські літаки, що наближалися. Він був напоготові до обстрілу.
Але метою японських винищувачів були не маленькі верткі джмелі, що линули їм назустріч, а великі чорні птахи – бомбардувальники. Треба було зламати опір джмелів, проскочити повз них і напасти на бомбардувальників.
Накацумі потягнув штурвал на себе. Його винищувач круто шугнув угору. Лейтенант хотів виграти висоту. Але в ту ж таки мить він помітив, що так само швидко пішов угору і радянський літак, який мчав йому назустріч. Тепер обидва літаки наближалися, круто видираючись угору.
— Ччорт!—промурмотів Накацумі.— Ну побачимо!
Коротка черга трасуючих куль з його кулемета прошила повітря, майже з'єднавши обидва літаки димним віялом. Але винищувач Рощіна все так само наполегливо линув на ворога.
Не залишалося часу думати. Руки Рощіна автоматично натискували на важелі. І літак, покірний цим наказам, з шаленою швидкістю мчав уперед, дедалі крутіше врізаючися в повітря.
Раптом винищувач проробив складний переворот. Рощін побачив, як повз його крила знову простяглися димки трасуючих куль. Ці димки виникали ближче і ближче, ще через секунду вони були б на тому місці, де щойно була голова Рощіна. Збоку вискочив другий японський винищувач. Це він встиг підібратися до Рощіна і обстрілював його з кулемета. Переворот в повітрі, зроблений цілком механічно і лише потім усвідомлений розумом, виніс літак Рощіна спід обстрілу. Тепер уже Рощін опинився в хвості японського винищувача.
Рощін відчув приплив енергії. Це було подібне до сп'яніння, радісного сп'яніння боєм, впевненістю в собі, в машині. Починалася головна частина рискованої гри з смертю.
Перший японський винищувач, уникнувши зустрічі з літаком Рощіна, йшов у напрямі до радянських бомбардувальників. Другий ішов недалеко від нього! Рощін побачив, як японський льотчик озирнувся і враз по тому зробив крутий віраж, щоб уникнути можливого обстрілу. Рішення прийшло зразу. На повному газі Рощін кинувся – слідом за другим винищувачем. Рука лежала напоготові на гашеггці кулемета.
6
Японець відчував небезпеку. Крутим віражем він ішов убік, врятовуючись від обстрілу. Але Рощін бачив, що японець одночасно хоче відвести його від першого японського винищувача, що летів до бомбардувальників. Повні оборати! Повторити крутий віраж!
Маленький силует японського винищувача виник, нарешті, в рамці кулемета — і в ту ж саму мить Рощін натиснув гашетку кулемета. Ручка затанцювала, застрибала в руці. Довгі темні димові сліди простяглися до японця. Секунда, дві, три... І раптом японський винищувач накренився. З його фюзеляжа вирвався вогонь. Чорний дим вистрибнув з передньої частини, в'юнкою стрічкою оперезав літак, розтягнувся химерним довгим плащем. Літак, перекидаючись, падав. Рощін встиг ще помітити, як безживною дерев'яною лялькою випала з нього маленька постать льотчика.
— З цим покінчено! А другий, що летить до бомбардувальників?..
Японець забирав вище і ліворуч, намагаючись підійти до бомбардувальників збоку. Рощін стежив за ним і взяв напрям правіше, щоб опинитися між ним і бомбардувальниками. Більше швидкості, більше! Удар на себе!
Пригнувшись до штурвала, Рощін стежив за японцем. Тепер можна було не боятися раптового нападу другого японського винищувача. Завдання було розв'язане правильно. Газу, газу! З задоволенням Рощін відмітив, що відстань між ним і японцем дедалі зменшується.
Накацумі помітив погоню. Треба було вибирати. Або напасти на бомбардувальники — проте, тоді він буде зовсім відрізаний від своїх. Адже решта японських винищувачів уже повернула назад, відігнана радянськими літаками. Та й сам Накацумі давно вже тікав би назад, коли б його не захопила лють. Тепер він лаяв себе за нестриманість, яка штовхнула його на цю дурісіть.
Є ще другий вихід. Зразу ж круто повернути праворуч, пройти на висоті над бомбардувальниками, між іншим випустити в них чергу з кулемета,— і тікати, швидше назад. Це було доцільніше. Навіщо йому, Накацумі, рискувати, брати на себе більше, ніж взяли інші? Хіба хтось подумає виручати його потім? Навіщо йому бути хоробрішим від решти?..
Думати не було про що. Цей другий вихід—єдиний придатний. Тільки б втекти від цього одчайдушного більшовика, що женеться за ним, вже збивши один літак!
— Праворуч!
Літак Накацумі раптом повернув. Він ішов понад бомбардувальниками, невпинно повертаючи на схід. Ще мить — і можна випустити чергу з кулемета. Але радянський винищувач був уже тут. Відрізаючи Накацумі від бомбардувальників, літак Рощіна линув прямо на японця, примушуючи його тікати вбік під загрозою зіткнення.
І знову лейтенант Накацумі не витримав. Він віддав штурвал. Його літак шарпонуло вниз. Пікуючим польотом він ішов до землі, рятуючись від радянського літака, який, здавалося, готовий був протаранити його. Отак долетіти майже до землі, удаючи, що літак пошкоджений, перевернутися, навіть увійти в штопор. Тоді радянський льотчик кине думати про нього, піде своїм шляхом, можна буде над самою землею виправитися, врятуватися...
Але Рощін не пролетів над ним. Він так само круто пішов униз. Два літаки швидше від каменів падали один слідом за одним.
Ось другий літак, немов шуліка, крутнувся над першим, ловлячи його в рамку кулемета. Рощін натиснув гашетку. Ціла черга куль пішла навздогін японцю. Літак Накацумі перейшов у штопор. Вгвинчуючись у повітря, він стрімголов мчав до землі.
— Врятовується, дурить чи що?..— майнуло в голові у Рощіна.
Лейтенантові Накацумі пізно було рятуватися. Спід дошки приладів вирвалося жовте полум'я, вдарило йому в обличчя. Накацумі встиг ще перевалитися через борт. Але знайти кільце парашута і потягти його він уже був нездатний. Він каменем падав униз, на чужу манчурську землю.
Останнє, що встигли почути вуха лейтенанта Накацумі, були вибухи бомб, що рвалися на японському аеродромі. Останнє, що встигли побачити його широко розплющені в жахливому передчутті смерті очі, були яскравобілі квітки радянських парашутів, які повільно пливли до землі.
