Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!
1.
До річки рудий Шурик дійшов першим. Він простував по шляху широкими, вільними кроками, похідна залізна лопатка, прив'язана до його заплічної сумки, весело побрязкувала в такт тим крокам. Це вже було щось подібне до музики. І Шурик в півголоса наспівував щойно вигадану пісеньку — він завжди співав таких нескладних пісеньок, залишаючись на самоті:
Яка чудова-дова річ
Воєнізований-ний похід!
І мине день, і прийде ніч, —
Дівчата знову будуть охать!..
А звісно, будуть! То вечеря запізнилась, то хлопці посуд не хочуть мити, то жук у волоссі заплутався... дівчата завжди знайдуть, з чого поохати. Он і тепер Клава раптом спинилася, каже, що їй треба перевзутися. Ну що ж, з нею залишився Стьопа. А Шурик пішов уперед, як розвідник. Ось чому він і дійшов першим до сріблястої, прохолодної річки Гойди.
Так і є, вона перетинає шлях. Саме так, як сказав Яків Іванович, керівник походу. І мосту немає, тільки брід. Куди ж тепер доведеться йти їхній трійці? Адже за два кілометри позаду поспішають інші ребята. Якщо трійка Шурика затримається і інші ребята наздоженуть її, — ганьба!
Шурик спинився, витер спітніле, вкрите рясними веснянками обличчя. Так... Яків Іванович сказав ясно й чітко:
„Дійшовши до річки, треба стати обличчям до неї. Потім повернутися праворуч, відрахувати рівно двадцять п'ять кроків. Опинишся біля трьох дерев. У дуплі середнього знайдеш записку. Вона розповість куди тримати шлях далі».
Гаразд, нема чого марнувати час! Доки підійдуть Клава з Стьопою, він встигне все зробити!
Шурик, мов на параді, виконав усі вказівки Якова Івановича: став струнко перед річкою, круто повернувся і пішов уздовж берега, відраховуючи кроки. Проте, це здавалося зайвим: он стоять три дерева, їх зразу видно. Середнє якесь дивне, з розвилиною... і дивно ще те, що до нього вийшло не двадцять п'ять, а цілих тридцять чотири кроки... Втім, це дуже легко пояснити: адже Яків Іванович, напевне, рахував власними кроками, а вони в нього трохи більші від шурикових.
Єсть! Де ж те дупло? Шурик обдивився дерево з усіх боків і тільки тоді помітив темний отвір. Усе як по-писаному! Він хутко засунув у дупло руку. Спочатку здавалося, що там нічого немає. Сухе напівзгниле листя — і більше нічого. Проте, Шурик не звик легко здаватись.
— Чесне піонерське, знайду! — пробурмотів вій крізь зуби. Рука його вперто перебирала листя, добираючись до самого дна дупла. І раптом переможно свиснув: воно! Зараз усе з'ясується.
Зацікавлено і навіть недовірливо оглянув Шурик зім'ятий, пожовклий аркушик паперу, що був у дуплі. Здавалося, що той аркушик навмисно поливали колись водою, на ньому застигли брудні плями, прилипли шматочки жовтобурого листя, ніби він пролежав у дуплі кілька років. Хм... дуже вигадливий, той Яків Іванович, завжди зробить так, що зразу і не додумаєшся, що до чого. Добре, прочитаємо.
Але зміст записки примусив Шурика знов замислитись. Блідим, наче зацвілим чорнилом, великими друкованими літерами там було написано:
„Товариші! Ми будемо триматися до кінця. Зброю, що залишилася, сховали. Закопали її на острові, під старим деревом. Стань, товаришу, обличчям до річки, подивись прямо крізь розвилину цього дерева на острів. Те дерево, що виростатиме з розвилини, — воно саме. Біля нього, далі від річки, закопана наша зброя. Яків».
Оце так указівка! Ніколи в житті Шурик не чекав, що вона буде такою цікавою. Та це ж як у романі, все одно! От Яків Іванович! Так закрутив, ніби й насправді... та де ж Клава з Стьопою?.. он, ідуть собі до річки, мов нічого й не трапилося.
— Клава! Стьопа!—закричав щосили Шурик. — Мерщій! Сюди! Мерщій! Тут таке, таке!...
2.
Коли Клава і Стьопа наблизились до Шурика, він стояв навшпиньки біля дерева і заглядав крізь його розвилину. На ребят він не звернув уваги. Є, мовляв, важливіші справи. А на їх здивовані запитання Шурик, не повертаючи голови, вказав рукою на пеньок, де лежала записка:
— Читайте! Мені ніколи!
Але скоро ребята почали читати, схиливши голови над запискою, Шурик тихо повернувсь до них, задоволено стежачи за тим, як змінювався вираз їх облич. Першою стрепенулась Клава. Вона підвела голову:
— Шурик, що це за дивна записка? Проте, Шурик уже знов вглядався
у далечінь крізь розвилину. Він мовив:
— Одного лише не розумію: як це може те дерево зростати з розвилини? Що мав на меті Яків Іванович? Га, ребята? І ще, як нам дістатися до того Фетрова? Адже тут немає ні мосту, ні броду. І човна теж немає... Плисти, чи що?..
Він говорив це дуже поважно, ніби розмовляючи сам з собою. Стьопа подивився на нього крізь круглі окуляри, що завжди сповзали на самий кінчик його кірпатого носа:
— Шурка, чого ти задаєшся? Ти будеш тут фігуряти, а тим часом нас наздоженуть інші ребята. І ми програємо першість.
Цього було досить, щоб рудий Шурик зразу змінив тон. Так, треба
було поспішати. Не можна гаяти часу!
— А ну, подивіться но, де те дерево, про яке говориться в записці, — сказав він. — Може крізь твої окуляри краще видно, Стьопа! Щось я не розумію, справді, як воно зростатиме з розвилини. Та мерщій! А ти, Клава, скажи: як дістатися до острова?
Клава безпорадно подивилася на річку. Дійсно, як?
— Там, де шлях, є брід... — непевна сказала вона.
— Брід, брід, — передражнив її Шурик. — Ну так що? Тим бродом ми можемо перейти на той бік річки. А звідти? Адже це острів!
Клава замовкла. А Стьопа радісна закричав:
— Бачу! Бачу! Це треба лише зрозуміти— і все. „Зростатиме з розвилини» — це значить, що воно буде якраз посередині цієї розвилини. Немов зростатиме з неї. От, іди, подивись!
Шурик знов зазирнув крізь розвилину.
— Бач? — збуджено запитував його Стьопа. — Оте старе дерево із зламаною верхівкою, що трохи праворуч... та куди ж ти повертаєш голову ліворуч? Я ж кажу — праворуч! Фу ти, як з тобою завжди важко домовитися про сторону. Одне слово — лівша!
— Ну так що? — загрозливо запитав Шурик. — Май на увазі, що я хоч і лівша, але можу вдарити з однаковою силою і лівою, і правою рукою, коли мені хтось набридає...
Стьопа трохи посунувся вбік і поправив окуляри: Шурик не дуже любив, коли йому нагадували про те, що він лівша. Проте, цей маленький інцидент зразу ж був забутий, бо Шурик вигукнув:
— Тепер бачу й я. Оте, з зламаною верхівкою? Ага! Під ним закопана зброя!
Стьопа ще раз поправив окуляри.
— А ти... ти думаєш, це правда? — обережна спитав він.
Шурик махнув рукою:
— І розмовляти з тобою не хочеться! Ти записку читав? Хіба там не ясно сказано? От тільки — як дістатися туди?
Він на мить замислився — і враз почав роздягатися, говорячи:
— Коли ціла експедиція не може досягти Північного полюса, то відряджається частина її, а хоч би й одна людина. Вона дійде до полюса — і він відкритий тією експедицією. Он що! Я не боюся води, перепливти річку —для мене дрібничка. Л ви почекаєте тут, почергуєте біля одягу. Лопатку, звісно, візьму з собою,—закінчив він.— Бувайте!
— Зброя...— задумливо сказав Стьопа, зсуваючи окуляри.— Закопана зброя... дивно... але ж так написано в записці, Клава? Клава похитала головою:
— Я не знаю... цей острів такий мирний, тихий, весь зелений, мов смарагдовий... Я так і назвала його вже для себе — Смарагдовий острів... — замріяно сказала вона.
Стьопа всміхнувся: йому була відома пристрасть Клави давати назви кожній галявинці і ставку!
— Гаразд, хай буде Смарагдовий той острів, — погодився він. — Так і запишемо. — І він відкрив свою незмінну записну книжку.
Тепер усміхнулась Клава: адже Стьопа славився в загоні тим, що занотовував собі всі назви і відомості, які чув уперше!
3.
А рудий Шурик тим часом уже виліз на берег острова. Тут було чудово: м'яка, густа трава, що вкривала ноги майже до колін, тепле, запашне повітря. Але Шурик не звертав на все це уваги. Він бачив тільки старе дерево із зламаною верхівкою. Ось воно! Таки справді, дуже старе. Де ж мусить бути та зброя?.. Де копати?..
Звісно, щодо зброї, то це жарт Якова Івановича. Просто—десь тут мусить бути захована ще одна записка. Так завжди буває під час піонерських воєнізованих походів. Це все Шурик чудово знав. Але — чому ніде під деревом не помітно слідів того, що хтось копав землю? В записці написано: .біля нього, далі від річки». Значить з того боку, що далі від річки. Гаразд.
Але й тут була не зм'ята трава, — висока й густа. Вперше Шурик розгубився. Все це було трохи дивним — і пожовкла записка, і оця трава... Проте, однаково треба виконати наказ! Не можна ж чекати, доки прийдуть інші ребята!..
Кілька помахів лопаткою розчистили траву. Хлопець почав копати—рішуче, швидко і енергійно. Це було не так то й легко. Маленька похідна лопатка забирала надто мало цієї злеглої, щільної землі. Через кілька хвилин Шурик відчув, як по його лобу стікла краплина поту. Ні, він не здасться, будьте певні! І лопатка продовжувала й далі викидати землю з ями, що дедалі поглиблювалась.
Раптом Шурик почув знайомі голоси:
— А ми вже тут! 1 твій одяг захопили, щоб ти не змерз!
Так, це були Клава і Стьопа. Як вони опинилися тут?
— Річкою пропливав човен. Ми попросили, і колгоспник перевіз нас сюди,— весело пояснювала Клава. — Ти не хочеш одягнутися?
Шурик поглянув на себе. По грудях його стікали краплини поту. Ні, він ще не змерз. Він обдивився навколо. Його погляд помітив далеко на тому березі, на шляху, постаті ребят. То була та сама ланка, що йшла вслід.
— Тсс, — прошепотів Шурик. — Тихше, щоб вони не звернули на нас уваги. А ми побачимо, що вони робитимуть.
Сховавшись за деревами, всі троє бачили, як один з хлопців на березі підійшов до річки, потім повернув праворуч і пішов уздовж берега розміреними кроками. Але ішов він не сюди, не сюди, а навпаки, в інший бік! Шурик широко розкритими очима дивився на це дивне видовище. Адже ребята мали такий самий наказ, як і він! І вони мусили знайти в дуплі ту ж саму записку. Чому ж вони пішли в інший бік?..
Ось хлопець на тому березі наблизився до якихось дерев. Ага, і там, на тому боці, теж були дерева. Та хіба ж він знайде там дупло і записку? Дупло й записка тут, напроти острова!
Але хлопець засунув руку в дупло і вийняв записку. Він прочитав її, показав товаришам, поклав назад. 1 всі ребята, розувшись, перейшли брід і швидко вирушили кудись далі, вздовж шляху. Стьопа схопив руку Шурика:
— В чому справа? Куди казав тобі повертати Яків Іванович?
— Праворуч, — відповів Шурик.
— А ти куди повертав?
— Праворуч, — відповів уже менш упевнено Шурик.
— Та не праворуч, а ліворуч ти повернув. І не помітив цього, бо ти лівша і завжди плутаєш напрямки!
Шурик зашарівся. Але раптом відвів удар:
— Може, я й помилився. Але ж ви пішли слідом за мною і не виправили мене. Що, хіба не так?
Стьопа безпорадно сів на траву.
— Маєте, — сказав він. — Зайшли на цей острів, а як тепер виберемося звідси — хто зна... от тобі і Смарагдовий острів...
— А що ж то за записка? — спитала Клава. — Та, що ми знайшли.
Стьопа поглянув на Шурика, Шурик на Стьопу. І враз по тому Шурик схопився за лопатку:
— Ребята, тоді... тоді ж це мусить бути щось інше, а не жарт Якова Івановича!
Тепер він копав уже не один. Стьопа виламав товсту гілку, обстругав її ножем і розковирював нею щільну землю, яку Шурик потім легко викидав з ями лопаткою. Піт лив з обох хлопців, вони не встигали витирати його, вперто і завзято копаючи землю.
Раптом лопатка глухо стукнула об щось. Коріння дерева?.. Ні! Ще кілька змахів лопаткою — і зникли всі сумніви.
В ямі стали видні напівзгнилі дошки, які вкривали щось. Вони легко вийнялись. Зблідлий Шурик нахилився і витягнув з ями густо змазану якимсь жиром гвинтівку. Він поклав її на траву. Стьопа і Клава схилилися над нею. То була справжня бойова гвинтівка!..
А Шурик викидав на траву ще й ще гвинтівки, обрізи, револьвери. Нарешті, він, напружуючи всю силу, витяг залізний ящик.
— Усе, — сказав він. — Це, мабуть, патрони до гвинтівок.
4.
Сонце ховалось за обрієм. Ребята сиділи біля купи зброї.
— Що ж тепер робити? — запитала Клава.
їй ніхто не відповів. Коли б це не був острів... тоді, ясно, хтось з них негайно сповістив би про знахідку міліцію. Але — як вибратися з острова? Звісно, Шурик міг би переплисти знов річку. Але на землю й воду вже впали сутінки. До ночі Шурик не встиг би добігти до міста чи села...
Мовчки Стьопа встав, підібрав кілька дошок, почав розколювати їх ножем. Шурик зразу зрозумів його. Так, доведеться пробути на цьому острові ніч, потрібний костьор. Зрозуміла й Клава. Вона вийняла з сумки харчі, казанок: треба зварити вечерю.
Велика купа зброї на траві все ще здавалася чимсь неймовірним, украй дивним, таким, що може хібащо приснитися. Вже згустилися сутінки, вже спустилася на землю тепла й вогка літня ніч, уже догорав костьор, але нікому з ребят не хотілося спати. Відблиски вогню відзеркалювалися на темному металі гвинтівок, навколо було тихо-тихо, лише зрідка сплескувалася в річці риба.
— Що ж це за зброя? — запитав Шурик. — Хто заховав її? Адже не ворогі, не білі... в записці було написано „ товариші»...
Стьопа знизав плечима: хіба ж можна, було щось відповісти на це запитання? Ясно, що не білі, а червоні. І більше нічого не було відомо. Чому цю зброю потім не взяли ті, що ховали, чи ті невідомі товариші, до яких звертався у своїй записці той Яків? І хто він був?..
Раптом Клава підвела руку: — Ох, — сказала вона, — стривайте, ребята!
Шурик і Стьопа здивовано поглянули на неї: що трапилося?
Клава прислухалась.
— Мені здається...—почала вона і знов замовкла. Так, десь здаля долинали вигуки. Хтось на річці кричав, мов гукав. Але слів не можна було розібрати. Шурик схопив гвинтівку.
У нічній тиші чути було чийсь голос. Мабуть, то хтось плив у човні, бо голос наближався. Ось уже стало чути:
— Егей!.. на острові!., егей!.. відповідайте!..
У темряві зза вигину річки виблиснув факел. І зовсім ясно долинуло:
— Егей!.. ребята!.. Шурик!.. Стьопа!.. Клава!..
То був голос Якова Івановича. Звідки він узнав, що вони тут?
Річка немов ожила. З острова понеслися радісні вигуки:
— Ми тут, Якове Івановичу! Тут!.. Факел наближався. Він освітлював
чорну воду і постать людини на човні. Друга людина швидко гребла. Човен м'яко сунув на берег. Яків Іванович вистрибнув з нього і побіг до ребят:
— Ну й завдали ви мені клопоту, — радісно, хоч і з докором говорив він. — Чого це ви сюди забралися? Коли б не цей колгоспник, що перевозив вас, я б просто й не знав, що думати... А це що таке? — здивовано запитав він, побачивши купу гвинтівок. — Та що за диво? Чекайте, може мені мариться? — він протер очі рукою.
— Ні, Якове Івановичу, це насправді,— кинувся до нього Шурик. — То я винний, але... ви ж бачите...
І він плутано, хвилюючись, почав розповідати про все-все. Яків Іванович уважно слухав його, поглядаючи на купу зброї. Від човна підійшов і колгоспник, що приїхав з ним. Він теж слухав, похитуючи головою, не зводячи очей з ребят.
— Так, — мовив Яків Іванович, вислухавши дивну розповідь. — Так, — повторив він, погладжуючи підборіддя. — Цього я не передбачав, сказати правду... А що ж це за острів? — запитав він у колгоспника.—Як називається?
— Острів та й усе, — відповів той, знизуючи плечима.
— Ні, Якове Івановичу, — зауважила Клава. — Він має назву. Ми назвали його Смарагдовим островом.
Яків Іванович посміхнувся:
— Ну хай буде Смарагдовий. Так ось що, ребята. Давайте переносити все це у човен. Та й поїдемо до наших. А то там усі турбуються. Витримає човен? — спитав він колгоспника.
— Атож, звісно витримає. Він здоровий, — відгукнувся той.
5.
Човен повільно плив униз по течії. Дрібні хвильки плюскотіли об його борти, але неспроможні були гойдати: навантажений човен глибоко сидів у воді. Колгоспник неспішно веслував і так само поволі говорив:
— Тоді це ніхто як він, наш Яків Дорошко... був у нас на селі такий мат-рос-більшовик... з бідняків був і повернувся на село після революції... у комнезамі був головою... хороша людина, справжня, все робив, як Ленін і Сталін учили... говорив нам тоді — хоч і загине, каже, з наших чимало, але діти наші житимуть так, як і не снилося нам ніколи...
Риба виплеснулася з води біля самого борту човна. Клава здригнулася і схопила за руку Якова Івановича.
— Ото він, Яків Дорошко, так казав,— поволі говорив далі колгоспник, опускаючи і виймаючи весла з води. — Любили його селяни, дуже любили... а потім, коли в дев'ятнадцятому році білі наступали, так Яків у нас тут свій загін зібрав... і бився з білими, не пускав їх... це я добре пам'ятаю, ще хлопчиком був тоді... а то теж був би в тому загоні, от правда!.. А коли білі напосіли, то Яків Дорошко з десятком товаришів залишився тут, на березі, затримувати їх... щоб решті зрятуватися, бо інакше білі б усіх закатували... більша частина загону подалася до червоної армії, а Дорошко з кількома залишився... захищав...
Далеко за річкою зза обрію виплив вузький оранжевий серп місяця. Від нього по воді побігла тоненька золота стежка. Човен, здавалося, плив тією стежкою — і хвильки, що набігали на його борти, виглядали тепер не чорними, а теж золотавими.
— І тоді саме загинув наш товариш, Яків Дорошко, — продовжував колгоспник. — Загинув разом з товаришами... ото, значить, він перед тим і заховав зброю, щоб не залишилася ворогам... і тую записку поклав у дупло... мовляв, повернуться люди з загону, знайдуть... а вони не згадали про ту схованку, так воно і залишилося лежати... і записка, і зброя... от воно що...
Клава дрімала, поклавши голову на плече Якову Івановичу. Стьопа, підтримуючи окуляри, не зводив очей з колгоспника, який уже закінчив свою повільну розповідь. Шурик погладжував рукою приклад гвинтівки, що лежала біля нього, і задумливо дивився вперед. Місяць уже виплив на небо і освітлював темні береги, над якими похитувалися кучеряві сумні верби.
Зза вигину річки, що в її темній воді тремтіла і переливалася іскрами золота стежка від місяця, заблищали вогники електричних ліхтарів. То був колгосп, до якого вони пливли, колгосп, де ночували піонери загону, що робив воєнізований похід. Колгосп, звідки вже долинали над сонною річкою веселі пісні тієї молоді, за щасливу й радісну долю якої поклали своє життя Яків Дорошко і його товариші...
