Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!
1.
Можно цiлком точно встановити, коли саму це почалося. Галина Петрiвна (як изхивав ïï урочисто чоловiк, представляюче новим знайомим), або, краше сказати, Галя (як називали ïï рiшуче всi) с жаки закрила товсту книжку журнала, зiтхнула й мовила:
— Оце життя! Ах, як iнтересно! От би й менi стати, як Марина Раскова, льотчицею … i зробити якийсь геройський перелiт … I щоб менi погиснув руку…
Тут вона зашарiлась i не насмiлилася думати далi. Ïï погляд упав на годинник.
— Боже мiй! — вигукниула Галя – Шоста година, незабаром прийде Яша, а я ще не розiгрiла обiд. Ай-яй-яй… — и вона побiгла на кухню.
Поки Галя возиться с обiдом, ми маємо час описати ïï читачевi.
Уявiть собі цілком звичайну молоду жiнку, настільки молоду, що ще півтори сами тому їй було всього иiciмнадцять років, i чоловiк не представляв її, як Галину Петровну — з тієї простої причини, ще нiякого чоловіка тоді не було. Портрет Галі легко було б написати за таким рецептом: жмут спілої пшениці на волосся, дві добрi краплини сяючого червеневого неба на очі, пару сочних ягід малини на губи — і достатню кількість соку жу??? спецiально для того, щоб Галя могла першої-ліпшої хвилини густо зашариться. Бо це вона робила досить часто.
Вробачте, ще одна деталь: півтора роки тому Гала дуже мріяла бути студенткою. 3 жалем мусимо визнати, що з тiєї мрii нiчого не вийшло: завадило сдруження, хоч як лаяли ïï за це подруги. Бачите, її чоловік, Яків Степанови, дуже любив хатнiй комфорт, смачний обiд, прием¬ний затинок. Галя любила Яшу, на хатнi справи йшло чимало часу, ну i … та й сам Якiв Степанович нiчого не мав проти цього. Вiн казав, лiгши пiсля обiду на канапу:
— Я завжди був сторонником хатньо¬го затишку. Мені тієї громадської активностi не треба... Галю, дай мені цигарку! Добре. І служити моїй дружинi немає по¬треби... а сiрники чого ти не дала? Я заробляю досить, а що до моєї жінки не будуть залицятися в установі всякі там жевжики, то й краше... знов та мені забула поставити біля канапи попільни¬цю?..
Сухий його голос потріскував у кімна¬ті, як сюрчання цвіркуна:
— Ти мусиш любити свого чоловіка. Він заробляв гроти, він забезпечує тебе, годує, одягає. Ну, поцілуй мене. I ніхто, крім мене, не може тобі навіть подобати¬ся. Я жінку-вертихвістку не потерплю! Май на увазі.
— Тя я ж, Яша…
— Мовчи! Звідки я знаю, може хтось коло тебе сьогодні упадав? Я працюю, гроші заробляю, а тн?.. гляди ж, ніколи не прощу! Ну, досить, поговорили й годі. Поцілуй мене, та я трохи подрімаю: піз¬ніше Іван Юхимович, мабуть, зайде чайку випити приготуй там варення тощо, щоб усе, як у людей було.
Так от, повертаючись до нашого опові¬дання, скажемо, що сьогодні Галі було особливо нудно слухати пiсляобденнi роз¬мови Якова Степновича. Вона несмiливо запитала, використавши паузу, зроблену Яковом Степановичем:
— А як ти думаєш, важко стати льот¬чицею? Наприклад, мені?
Яків Степанович від несподiванки навіть поперхнувся димом:
— Що? Льотчицею? Та не сміши мене, будь ласка. Хіба з такої ветiями, як ти, може вийти льотчиця ?_ Ха-ха, ну й ска¬зала!
Галя густо почервоніла. В неї затрем¬тіли вiд образи губи, але вона мужньо стрималась. I тихо сказала:
— Так от, знай. Тепер у мене є від тебе секрет. Я щось надумала. І не ска¬жу, поки не здійсню. От! Щоб ти не ка¬зав, що я нетяма.
Яків Степанович відмахнувся: хто-хто, а він то знав Галю! Адже він був її чо¬ловіком.
— Та які там у тебе можуть бути се¬крети? — посміхнувся він, повертаючись до стінки. — Сама не витримаєш, ска¬жеш. Ой-ой-ой, льотчиця!..
Він знову пирскнув з сміху.
2.
Минуло кілька місяців — і, як це не дивно, Галя не видала свого секрету. Але життя ЇЇ змінилося. Щоранку після того, як Яків Степанович йшов на роботу, Галя швиденько прибирала кімнату і кудись поспішала. Поверталась вона години через дві-три, іноді довго відмивала руки, і бралася за обід. Яків Степанович майже нічого не помічав. З його погляду життя текло, яв і завжди. Хіба тільки шо Галя рішуче відмовідалася слухати його пiсляобiденнi промови, а замість того читала якісь книжки. Одного разу Яків Степанович випадково побачив назвуу книжки — «Двигуни внутріннього згорання». Він скривився.
— Дурницi! — і забув про це. Тим більше, що йому було но до книжок. Він потішив на роботу. Вірніше, не па роботу, а до телефону. Озираючись, чи не проходить ктось по коридору установи, він набрав номер і, почувши відповідь, солодко усміхнувся. Що то була за розмова, ми не знаємо. Проте, вийшовши з установи пiсля кiнця занять, Яків Степанович пішов прямо до дверей сусіднього тресту, звідки якраз виходила чорнява й вертлява друкарка з довгими липкими вiями.
— Ах! — удаючи здивувания, вигукнула вона. — Так ви все ж таки зирішили…
— Мар Iванна, — приклав руку до грудей Яків Степанович, — повірте, мені так приємно... адже ви дозволяли про¬вадити вас.
— Навіщо, ах, що ви? Дивіться, пiдіймаеться хуртовина. Холодно! — Підведені очі друкарки томно дивилися на Яко¬ва Степановича. Він рінуче взяв її під руку:
— Ходiмте. Он їде таксі. Чому б нам пе проïхатися, якщо вам холодно? Доречі, і говорити зручніше. Гей!—Він зробив рукою знак таксі, що проїжджав біля тротуару. Машина спинилася.
— Прошу! — галантао відкрив Яків Степанович дверцята.
Сівши поруч друкарки, він сказав шо¬ферові, що. не повертаючи голови зза піднятого коміру, включав лiчильника
— Ее... на Ярославську. Так, Мар'Іванно?
— У вас добра пам''ять, — стрільнула вона очима. — 3 того вечера пам’ятаєте?
— Ах, Мар'Іванна! Я пристрастно за¬хоплений вами! Я ненавиджу жінок, які не мають тампераменту. А ви, Мар'Iванна, ви…
— Тсс! — кокетливо підморгнула йому друкарка в сторону шофера.
— То не його справа, — палко відповів Яків Степанович. — Я зікоханий в вас.
— Ах, всі мущини зрадники, їм не можна вірити. Адже у вас є дружина…
— То для кожного дня, Мар''Іванна. А ви — як рідкісна страва. Ароматна й п''я¬нюча!..
Машина круто завернула праворуч, хитнулася і знов пішла прямо. Яків Степа¬нович підтримав друкарку, яку штовхнуло на нього, i гнiвно сказав:
— Треба вміти вести машину. Ïде, мов п'яний.
Шофер змовчав. Яків Степанович продовжував, вiдподвiдно змінивши тон:
— Я тільки прощаю йому, Мар''Іванна, що цей поштовх наблизив вас до мене. Цей дотик…
— Ах, не кажіть так! Ви, мабуть, казали таіке й іншим... о, я чимало чула про ваше вміння подобатися жінкам... от, коли б ваша дружина звала!
Пiдлещений Яків Степанович примружив очі:
— Ні, я їм говорів не так. Ви зовсім не така, вн надзвичайна Мар’Iванна. А шодо дружини... хм, це її яе стосується, її справа — хатні діла, кухня там, білиз¬на. Вона в мене більше ні до чого й не¬придатна…
Машина круто спинилася.
— Вже приїхали, — з жалем сказала друкарка. — Може ви зайдете до мене? Ще побесідуємо... ви так красиво гово¬рите…
— З великою охотою, — відповів Яків Степанович.
Він глянув на лічильник, швидко сунув шоферові гроші і вистрибнув услід за друкаркою.
3.
Повернувшись додому з деяким запiзненняю, Яків Степанович дуже здивувався: Галі не було. На столі лежала записка:
— «Я сьогодні трохи затримаюсь. Обідай без мене Галя».
— Ще нові фокуси! — злісно мовив Яків Степанович і ліг ла канапу. Ïсти йому не хотілося. Шо за новини? Де це вона затримується? Неподобство!
Він докурював уже третю цигарку, як стукнули вхiднi двері. Яків Степанович почув, як Галя роздягалася в коридорі. Ось вона ввійшла до кімнати. Обличчя її розчервонілося — мабуть, від морозу. Вона спинилася біля дверей, поправляючи зачіску. І вона зовсім не внявляла збентеження!.. Ну, гаразд.
— Де ти була? — холодно спитав Яків Степанович.
— В своїх справах, — спокійно відповіла Галя.
— Які в тебе можуть бути свої справи? Мабуть, завела собі з кимеь роман? Що ж, проводжав вів тебе? Пішки, чи може, в таксі?
Галя так само спокійно сіла на стілець:
— А хоча б і в таксі?
Яків Степанович вибухнув гнівом, але вирiшив покищо стриматися. Краще трохи поглузувати, знищити призирством. І він запитав, не ховаючи посмішки:
— І говорив тобі всякі там красиві слава, га?
— Можливо й говорив.
— А що саме, дозвольте взнати?
— Взагалі, це не твоя справа. Але, якщо ютеш, можу сказати. Він говорив мені, що ненавидить жінок, які не мають темпераменту, що він закоханий в мене…
— Е, то всi так говорять, — посміхнувся Яків Степанович. — А ти так і повірила?
— Ні, я не повірила. А він каже, що я — як рідкісна страва, ароматна і п’янюча…
— Що? — вихонилося у Якова Степановича. Він уже садів на капапі, остовпіло вiп’явшися очима в Галю. Що за чорт?
— Так і сказав. Дуже банально, між iншим. Невже всі тав говорять? — про¬стодушно запитала Галя, дивлячись просто в очі чолонковi. Він мовчав. Галя непомiтно посміхнулась і продовжувала:
— Тут наше таксї занесло. Я впала на його плече, а він вилаяв шофера, а мені сказав що одну заяложену річ. Ну, потiм казав, що я надзвичайна, а дружина його, крім кухні й білизни, ні па що й непридатна... може, досить?
— То ти була... — Яків Степанович запнувся. Йото очі майже вилізали на лоб від здивування.
— Цілком правильно, я була шофером у тому таксі, де та їхав з «надзвичайною» Мар’Іванною, Яша. Це була моя остання здача іспитів. Я ж тобі казала, що в мене є секрет. Я поступала на курси шоферів. І закінчила їх. Мені набридло бути твоєю куховаркою і покоïекою, жінкою дія затишку, друже мій. Я не хочу, звісно, бути «надзвичайною, рідкісною стравою»... я просто хочу бути звичайною радянською жінкою, як уci... і щоб мене ніхто не зобов’язував слухаіти твої повчання і щоб ніхто не заробляв для мене грошей, не годував і не одягав мене. Я й сама зможу. З завтрішрнього дня я піду працювати на машині. Таж що тобі доведеться тепер самому думати про обіди... і про вечері... i взагалі про всі твої справи.
— Ти що ж, кидаєшi мене? — запитав уже розгублено Яків Степанович.
— Нi, не те слово. Я просто йду к справжнє життя. Я витримала іспити на «відмінно». По всіх лiніях. Яша. На курсах я взнала багато..., зокрема, чимало взнала сьогодні в таксі... иласне, це були вжо останні риски. Ну. а тепер я ставлю крапку. Чи не хочеш ти подрімати? Нi? Тоді, пробач, я займуся своїми дiлами. Мені треба зібрати речі. Я перебираюсь до гуртожитку. Незабаром приїде машина.
Вона підійшла до дверей, але, мов згадавши щось, знову повернулась. Враз зашаріле обличчя її посміхалося — світло й мрійно. Вона сказала:
— Зовсім забула за всіма цими розмовами. Через тиждень я поступаю до авiашколи, Яків Степанович. Бач, зразу потрапити туди не можна було, адже я за чао життя з тобою багато чого забула. Ну, а навчаючись на курсах, я поступово згадала, обновила в пам''яті знання. Буду працювати на машині — і одавчасно вчитися на льотчика. Тепер уже все.
І вона зникла за дверима — звичайна радянська жінка, що розправляла зім''ятi обивательским затишком соколині крила.
