Детектив в українській літературі з’явився у ХІХ столітті. Тільки не жанр, а професіонал-слідчий. Письменник Олекса Стороженко за життя уславився передусім дотепними анекдотами про вуса й романтичними історіями про закоханих чортів, а ще надзвичайною силою — завиграшки піднімав 10 пудів і гнув двогривенники. Відбувши армійську службу, він працював чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі Бібікову, а згодом у Міністерстві внутрішніх справ. Помер дійсним статським радником, як Ераст Петрович Фандорін, чиновник з особливих доручень при московському генерал-губернаторі.
Обіймаючи високі посади, Стороженко розплутав багато складних і важливих справ. У Новгороді 1854 року він розслідував крадіжку в маєтку графа Мусіна-Пушкіна 300 тисяч рублів сріблом, а то його викликали до Москви в особливо секретних справах. Детективну практику Стороженко любив: «Раскрытие преступлений, — писав він, — дает мне огромное наслаждение; этим я и бываю полностью вознагражден за свой труд».
На жаль, українському Шерлоку Холмсу бракувало вірного літописця — не було кому іронічно-повчально сказати: «Елементарно, Ватсон…»
Ярина Цимбал. Народження українського Холмса
Великий життєвий досвід, гострий розум і природна інтуїція сприяли успішному й оперативному розслідуванню складних кримінальних справ. За що був
нагородженний орденом Святої Анни II ступеня. За якості грамотного і чесного службовцяз 15.6.1854 р. Олексу Стороженка призначили слідчим для особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ. Під час служби на відповідовідальній посаді чимало складних кримінальних злочинів він уміло розплутував у губерніях: Віленській, Вітебській, Нижегоро дській, Орловській, Рязанській, Тверській, Таврійській та інших. За добросовісну службу він був відзначений орденом Святого Станіслава I cтупеня.
Повісті «Марко Проклятий» автор дав жанрове визначення: «Поэма на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины». У листах до одеського книговидавця В.Білого письменник докладно розповів історію написання повісті. Протягом 30 років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі подій 1648—1654 років. Авторська концепція героя викладена в одному з листів до В.Білого: «Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки — Одиссея, французы — Вечного жида Сантенера, испанцы — Мельмота, у немцев и англичан их не перечтешь, у русских — Кащей Бессмертный, а у малороссиян — Марко Проклятий, но, кажется, малороссийский Марко заткне за пояс всіх скитальців».
Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла «Едіп-цар», у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка «Товчеться, як Марко по пеклу», поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного.
Марко Проклятий — постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко приречений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письменник проводить ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади.
У наступних розділах твору йдеться про початок повстання на Лубенщині, якою володів Ярема Вишневецький. У цьому русі знаходить своє місце молодий козак Кобза, а повстанцям у вирішальну хвилину приходить на допомогу Марко.
Повість лишилася незакінченою. Сам автор написав 12 розділів. Згодом невідомий автор дописав останні розділи її, проте не зумів дорівнятися Стороженкові. Він конспективно (більше розповідаючи, ніж показуючи) дає свою, примітивну версію дальших блукань Марка, хоч у передмові до першого видання В.Білий вказував, що останні 4 розділи «згруповані» відповідно до викладеного автором плану твору.
Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання «Закоханий чорт», основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини з задушевним ліризмом змальовує картини природи.
Легендарно-фантастичне оповідання «Закоханий чорт» позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М.Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор «Вечорів…», О.Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями. Хоч, правду кажучи, за два минулі десятиріччя в літературі відбулися докорінні зміни, і те, що було природним на початку 1830-х рр., стало анахронічним у 1850-х.
Іще його оповідання легендарно-етнографічно-фантастичні: «Два брати», «Скарб», «Лісовий дідько і непевний», Мірошник,
«Дорош», Чортова корчма, «Дурень», «Ярчук»
Станіслав Маринчик