Главный герой романа, от лица которого ведётся повествование, является, как и положено Гулливеру, уроженцем Британии, однако- нашей, коммунистической Британии: действие разворачивается в светлом будущем, точнее, в 541-м году «нашей эры, датирующейся Октябрьской революцией в России». Профессор Эдинбургского университета Гулливер отправляется на стратоплане в Мельбурн, чтобы принять участие в конгрессе историков, посвящённом «великой эпохе войн и революций» (вполне очевидно, что обращение к этим славным временам является главным развлечением в мирные дни всеобщего благоденствия).

Несмотря на своё солидное название, чудо инженерной мысли наших потомков терпит аварию над Индийским океаном. Гулливер, оказавшийся, очевидно, единственным выжившим, приходит в себя на острове, ставшем заповедником фашизма- в своё время ковчег с нацистами, спасшимися бегством после краха режима, нашёл пристанище на этом неведомом географам уголке планеты. Нужно заметить, что в ретроспективном описании рассказчика гибель гитлеровской империи (что вполне естественно для представлений советского автора из 1936-го) оказывается следствием не понесённого в результате войны разгрома, а восстания пролетарских масс Германии, поддержанных правительством СССР.

Так вот, пятисотлетний рейх на острове Арии, каким его застаёт Гулливер, пребывает в самом жалком состоянии, деградировавший в своеобразный вариант первобытно-общинного строя из-за наложенного отцами-основателями запрета на научные изобретения, призванного помешать арийцам с помощью какой-либо машины покинуть остров, за пределами которого они могут стать жертвами низших рас. Гость из свободного мира, спасённый от расправы одним из местных вождей для неясных поначалу целей, с ужасом и недоумением исследует обычаи, нравы и социально-политическое устройство острова.

Откровенно говоря, описание местных порядков не слишком напоминает идеологию национал-социализма. По сути, всё сводится к классовой борьбе, угнетению тружеников правящими кругами, расистский же антураж введён, нужно признать, довольно бестолково.

Островным государством правит пара дюжин арийских вождей с вождём вождей во главе. Когда кто-то из них уходит в Вальгаллу (на острове исповедуют религию древних германцев, о которой писатель имеет довольно смутное представление, о чём можно судить хотя бы по тому, что Одина и Вотана он считает двумя разными божествами), на его место берут представителя младших вождей, которых в свою очередь набирают из числа испытуемых- детей, воспитывающихся, при отсутствии института семьи, в военизированном поселении-коммуне. Большую часть испытуемых, признающуюся недостойной пополнить касту вождей, превращают в рабов, для чего юношей и девушек, достигших 17-летнего возраста, подвергают кастрации. В результате наиболее многочисленный на острове класс рабов, единственных, кто занят сельским хозяйством и охотой, превращён в этаких зомби- не в ромеровском, а в первоначальном, гаитянском понимании, покорный, безвольный рабочий скот. «Кто работает, должен быть обеспложен; кто обеспложен, должен работать»- претворяя в жизнь эту формулу (в «Господарстве* доктора Гальванеску» Смолича, https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1..., представлен более изощрённый её вариант), вожди добиваются полной покорности пролетариата, хотя и ценой существенного понижения его работоспособности.

На острове есть ещё одна группа, производители, самки и самцы- по сути, отдельное племя, являющееся наиболее непродуманным элементом произведения. В общественной структуре острова эта группа оказывается чем-то абсолютно лишним- её единственной функцией является, как можно догадаться из наименования, размножение, при этом самки и самцы представляют собой дегенеративных существ, развитых физически, но при этом умственно отсталых, фактически являющихся микроцефалами. Получается, что правители острова Арии проявляют похвальную и весьма неожиданную для нацистов терпимость к альтернативно одарённым поданным- эти горе-производители не заняты ничем, кроме спаривания и деторождения, притом, что эти их занятия, как следует из текста, совершенно бесполезны для арийской расы: вожди набираются не из их злополучных отпрысков, а из детей, родившихся от обычных девушек из числа испытуемых, которых выбирают для себя вожди перед их «обеспложиванием» (кстати сказать, судя по книге, этой операции в конечном счёте подвергают вообще всех девушек- кроме беспечных «самок», разумеется, -поскольку вождей-женщин не существует).

Вместе с тем, в подходе автора к теме есть и несомненные достоинства. К примеру, мне кажется довольно остроумным решение показать современную политическую доктрину- пускай и изображённую довольно поверхностно и искажённо, -с точки зрения гостя из будущего, для которого расистские теории, классовое угнетение и подавление инакомыслия являются не просто жестоким варварством, но и чем-то попросту нелепым, непонятным, непостижимым (хоть как-то разобраться в происходящем Гулливеру помогает его специализация историка). Настоящее нацистской Германии (а по сути, и Советского Союза, к которому в той же мере можно отнести описанные в романе уловки пропаганды, уничтожение оппозиции и междоусобные интриги вождей) предстаёт здесь смутным, зыбким, сюрреалистическим кошмаром прошлого.

Разве и нам подчас иные подробности повседневной жизни Третьего рейха или сталинского СССР не кажутся чем-то почти неправдоподобно чудовищным, будто только приснившимся человечеству? Хотя практика современных диктатур и экстремистских формирований, включая соседний тоталитарный режим и ситуацию на востоке страны (не говоря уже о соотечественниках, оказавшихся по одну с нами сторону баррикад и исповедующих взгляды, мало чем отличающиеся от нацистских и сталинских), подтверждает, что в них нет ничего нереалистичного.

К достоинствам романа я бы отнёс и заключительную часть, в которой большинство испытуемых, свергнувших вождей под руководством Гулливера, недовольна стремлением героя уничтожить диктатуру вместо того, чтобы поставить во главе её их самих. Вполне очевидно, что многие из них готовы на новый бунт. И вовсе не воля угнетённых, готовых, победив дракона, отказаться от соблазна занять его место, а властное цивилизаторское вторжение «демократической коалиции»- появление спешащих на помощь Гулливеру стратопланов, -спасает ситуацию от естественного финала большинства революций.

На снимке- переплёт моего экземпляра. Заслуживающие внимания примеры иллюстраций можно увидеть на странице книги на страницы книги на Фантлабе- https://fantlab.ru/edition150682.

P.S. Мне показалось любопытным, что Штерн предугадал, что формат чтения, увы, претерпит в будущем изменения, описывая своеобразные кинокниги. Собственно и рассказ его Гулливера является- не улавливаемый техникой 1936-го и потому по старинке изложенный на бумаге, -документальным фильмом, смонтированным из записей, заключённых в его сознании:

«Мой рассказ был конечно сфотографирован, и мне почти не пришлось его отшлифовывать. (...) ...я слушал собственный рассказ и видел на матовом экране идеовизора все образы, запечатлевшиеся в моём мозгу».

А эти строки дают некоторое представление об историческом нон-фикшне будущего:

«Я думал о своем докладе, посвященном великой германской революции, и вспоминал сцены, запечатленные на экране нашими лучшими писателями-мыслителями, тщательно изучавшими все документы, сохранившиеся от этой эпохи. Особенно сильное впечатление произвел на меня Риолан, могущественное воображение которого дало нам ряд ярких картин кровавой гражданской войны и победоносной революции. Образы, возникшие в мозгу Риолана, с поразительной четкостью воспроизводились на экране идеовизора».

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B...

Ми не дуже багато знаємо про Зінгмана, авантюриста-видавця й книго-

торговця, який народився в Ковно 1889 р., надрукував декілька віршів їдишем

і приїхав до Харкова під час Першої світової війни з переселенцями з півно-

чі смуги осілості. Зінгман торгував текстилем, відкрив, уже після падіння цара-

ту, їдишську типографію, де видавав газету «Der yiddisher komunist», надрукував

декілька малопомітних п’єс і віршів, поїхав до Німеччини, де також заснував

типографію, видав свій епігонський напівавтобіографічний роман (як він сам

його називав), через Литву повернувся на схід і переїхав до СРСР, де 1929 р. не-

сподівано помер у Криму.

Сучасному читачеві Зінгмана відкрив мій колега з Нью-Йоркського універ-

ситету Геннадій Естрайх, який присвятив цьому забутому їдишистському літе-

ратору декілька публікацій2

. Проте Зінгман заслуговує більшого – і саме ця пер-

ша його публікація українською в «Judaica Ukrainica» у блискучому перекладі

1 Див.: Ben-Ya‘akov (Kalman Zingman), Ba-‘ir he-‘atid “Edenyah” / In der tsukunft-shtot Edenia

(Tel Aviv: Eked, 1996).

2 Gennady Estraikh, In Harness: Yiddish Writers’ Romance with Communism (Syracuse, NY: Syracuse

University Press, 2005); Gennady Estraikh, “Utopias and Cities of Kalman Zingman, an Uprooted

Yiddishist Dreamer,” East European Jewish Affairs 36, no. 1 (2006): 31–42; Gennady Estraikh,

“Zingman, Kalmen,” in YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe, ed. by Gershon David Hundert

(New Haven: Yale University Press, 2007), 2: 2024–2125.

Бен Яков (Калмен Зінгман)

232

молодих українських фахівчинь відкриє нам непересічну уяву цього автора, ко-

трий вигадав утопічний Харків середини сорокових років ХХ ст. Дія в «Еденії»

відбувається за 25 років після того, як Зінгман закінчив свій невеличкий напів-

обірваний роман, і за 15 після його смерті.

Утопія – пророцький жанр, який фокусується на тому, чого немає в реаль-

ній дійсності і що має бути, і, як будь-яке пророцтво, він відштовхується від ін-

ших пророцтв, із котрими не погоджується та вступає в суперечку. Власне ка-

жучи, ми зрозуміємо, що нам пророчить Зінгман, якщо порівняємо його утопію

з найвпливовішою – а сьогодні вже й напівзабутою – утопією початку століття,

яку 1903 р. оприлюднив сам Теодор Герцль3

.

Герцлівська книжка (також невеличкий роман) називалася «Altneuland»

(«Стара нова земля»). У ній Герцль зобразив Палестину на початку 1920-х рр. –

за 19 років після того, як сам він помер, і за 20 років від часу, котрий визначено в

романі як «віденський реальний». Герцлівська утопія заперечує ідею діаспорно-

го існування євреїв. Вони воліють мешкати насамперед у Палестині, в її оновле-

ному, технічно й соціально розвиненому суспільстві, де розмовляють усіма єв-

ропейськими мовами, – і, звичайно, також івритом. В уявній Палестині 1923 р.

будують нові могутні порти, що конкурують із єгипетськими, там їздять із кінця

в кінець країни потягом, бо залізниці зв’язують усі міста й поселення; там на-

вчають за системою англійських приватних шкіл і розмовляють усіма мовами, а

їдиш не відіграє майже жодної ролі. Цей космополітичний Новий Ізраїль – взі-

рець європейського лібералізму, світськості, профспілкового руху. За Герцлем,

майбутнє єврейського народу – саме там, у Палестині, бо євреї світу все більше

переконуються, що в діаспорі майбутнього для них немає.

Саме майбутнє діаспори турбує Зінгмана, для якого народна культурна ав-

тономія з її розвиненими інститутами взаємодопомоги є основою майбутнього

суспільства. Це суспільство для нього – «новий лад» і «наша прекрасна сучас-

ність». У ній головне зазвичай – їдишська (тобто діаспорна) культура й соціаліс-

тична утопія, котра на цій пролетарській культурі базується. Головні харківські

вулиці названо іменами великих єврейських письменників – за десять років

до того, як їх канонізує радянська влада (Менделе, Перец, Шолом-Алейхем).

Їдиш – це не тільки мова харківського єврейського театру й газет, мова робітни-

ків та інтелігенції в Україні, це також нова мова євреїв у Землі Ізраїлю, де вона

вступає в очевидну суперечку з офіційною мовою – івритом, де до неї ставлять-

ся зневажливо, але терпимо, і де вона поступово перемагає. Їдиш, натурально, –

мова робітничого класу Палестини, і хоча в провідних університетах, названих

на честь налаштованих по-сіоністському Марморека й Вольфсона, викладають

івритом (так, як це буде зроблено після 1925 р. у хайфському Техніоні та Єврей-

ському університеті в Єрусалимі), їдишистський університет, названий на честь

видатного російського й американського соціаліста-їдишиста Житловського, –

3 Theodor Herzl, Altneuland: Roman (Leipzig: Hermann Nachfolger, 1903).

Еденія: У місті майбутнього

233

і сильніший, і цікавіший, і перспективніший. Уявляю собі, як Герцль перевер-

тається в труні, ознайомлюючись з утопією Зінгмана.

Звичайно, як і автори усіх інших утопій, Зінгман оспівує величезну роль

технічного прогресу. Його небачені ліфти, нечувані автотелефотофони, систе-

ма автозамовлень і карток соціального забезпечення випереджають свій час на

багато років. Проте і тут Зінгман іде у своїй уяві далі, ніж Герцль, оскільки се-

ред наукових відкриттів головне в нього – сироватка, що дає змогу воскрешати

мертвих. Не в Палестині, звичайно, а саме в діаспорному Харкові «мертвые да

воскреснут» – принаймні це міфологічне mekhaye ha-metim (воскресіння з мерт-

вих) стає нормою повсякденного харківського життя. Це відкриття – тріумф ді-

аспори. Біблійний міф утілюється передусім для українського єврея, а не палес-

тинського, котрий, за словами Зінгмана, як і в минулому, стогне під гнітом Тал-

муду й капіталістичної економіки.

Але чим ця ідеологічно забарвлена утопія цікава сучасному читачеві? Саме

тим, як Зінгман, чистокровний литвак, малює українсько-єврейські стосунки.

Нічого подібного ми не знаходимо в жодного з їдишистських радянських кла-

сиків: ні в Давида Бергельсона, ні в Дер Ністера, ні в Лейба Квітка. Зінгман

захоплений не тільки розквітом єврейської культури в Україні, а й національ-

но-культурним відродженням українського народу. Його уявний харківський

пам’ятник Шевченку (в дійсності на той момент іще не збудований і навіть не

запланований) – свідчення нечуваної єврейської симпатії до українського кла-

сика, ознака глибокого розуміння, чим був і є для українського народу Тарас

Шевченко, ще не оголошений пророком класової боротьби й національного

визволення. Це неабияке українсько-єврейське порозуміння відбувається на

тлі глибокої соціальної трансформації, базованій на українсько-єврейській вза-

ємодопомозі. Громада для Зінгмана – це українці та євреї, які не знають, що

таке етнічні кордони. Ця єдність двох народів (зверніть увагу: не російського й

українського, а саме українського та єврейського!) сягає Землі Обітованої: ав-

тор зазначає, що емігранти з України йдуть у Палестині до їдишських шкіл, а

емігранти з Польщі й Литви – до івритських. Так що цілком логічно, що укра-

їнський переклад Енедії виявляється першим перекладом слов’янською мовою.

У короткому романі Зінгмана діє його альтер его, голова Всесвітньої ста-

тистичної комісії Кіндішман, у якому можна впізнати риси також засновників

єврейської наукової статистики Альфреда Носсіґа та Якова Лещинського. Інші

імена, що з’являються в романі, – наприклад, Марморек чи Житловський, –

належать реальним діячам різних єврейських політичних рухів. Проте майже

кожне ім’я в тексті Зінгмана балансує на межі реального й вигаданого. Його

реальні композитори й літератори, наприклад, Шолем Аш, з’являються серед

напіввигаданих імен, які, можливо, впізнавалися в 1918 р. й, імовірно, належа-

ли добрим харківським знайомим автора. Проте вони зникли на тлі неабиякого

розквіту єврейської культури 1920-х рр. і розчинилися в культурному шарі. Го-

ловне для нас – єврейське звучання цих імен, їхній вплив на формування нової

Бен Яков (Калмен Зінгман)

234

міської сучасної культури та їхня спорідненість із навколишнім українським се-

редовищем. Одним словом – картина нового Харкова, де українське та єврей-

ське співіснують у шатах утопічного соціалізму з його рівним розподілом про-

дуктів виробництва й етнокультурним рівноправ’ям. Нам залишається тільки

здогадуватися, чому литвак Зінгман вирішив вигадати Україну, де втілюється

єврейська соціалістична їдишистська утопія – не Литву, не Польщу й не Росію.

І чому його головний герой, віднайшовши своє давнє кохання, несподівано по-

мирає в Харкові. І, звичайно, чому не спрацювала сироватка.

JUDAICA UKRAINICA

На жаль, українському Шерлоку Холмсу бракувало вірного літописця — не було кому іронічно-повчально сказати: «Елементарно, Ватсон…»

Ярина Цимбал. Народження українського Холмса

Великий життєвий досвід, гострий розум і природна інтуїція сприяли успішному й оперативному розслідуванню складних кримінальних справ. За що був

нагородженний орденом Святої Анни II ступеня. За якості грамотного і чесного службовцяз 15.6.1854 р. Олексу Стороженка призначили слідчим для особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ. Під час служби на відповідовідальній посаді чимало складних кримінальних злочинів він уміло розплутував у губерніях: Віленській, Вітебській, Нижегородській, Орловській, Рязанській, Тверській, Таврійській та інших. За добросовісну службу він був відзначений орденом Святого Станіслава I cтупеня.

Повісті «Марко Проклятий» автор дав жанрове визначення: «Поэма на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины». У листах до одеського книговидавця В.Білого письменник докладно розповів історію написання повісті. Протягом 30 років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі подій 1648—1654 років. Авторська концепція героя викладена в одному з листів до В.Білого: «Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки — Одиссея, французы — Вечного жида Сантенера, испанцы — Мельмота, у немцев и англичан их не перечтешь, у русских — Кащей Бессмертный, а у малороссиян — Марко Проклятий, но, кажется, малороссийский Марко заткне за пояс всіх скитальців».

Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла «Едіп-цар», у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка «Товчеться, як Марко по пеклу», поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного.

Марко Проклятий — постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко приречений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письменник проводить ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади.

У наступних розділах твору йдеться про початок повстання на Лубенщині, якою володів Ярема Вишневецький. У цьому русі знаходить своє місце молодий козак Кобза, а повстанцям у вирішальну хвилину приходить на допомогу Марко.

Повість лишилася незакінченою. Сам автор написав 12 розділів. Згодом невідомий автор дописав останні розділи її, проте не зумів дорівнятися Стороженкові. Він конспективно (більше розповідаючи, ніж показуючи) дає свою, примітивну версію дальших блукань Марка, хоч у передмові до першого видання В.Білий вказував, що останні 4 розділи «згруповані» відповідно до викладеного автором плану твору.

Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання «Закоханий чорт», основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини з задушевним ліризмом змальовує картини природи.

Легендарно-фантастичне оповідання «Закоханий чорт» позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М.Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор «Вечорів…», О.Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями. Хоч, правду кажучи, за два минулі десятиріччя в літературі відбулися докорінні зміни, і те, що було природним на початку 1830-х рр., стало анахронічним у 1850-х.

Іще його оповідання легендарно-етнографічно-фантастичні: «Два брати», «Скарб», «Лісовий дідько і непевний», Мірошник,

"Дорош", Чортова корчма, «Дурень», "Ярчук"

Станіслав Маринчик

http://www.istpravda.ru/bel/digest/5451/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B...