Людмила Коваленко-1вченко — це людина високого громадського почуття, яка завжди ставила загальні, українські справи вище своїх особистих. Ось так останні два роки свого життя вона присвятила підготові та редагуванню енциклопедії українознавства для молоді. Головне останній рік її життя майже повністю поглинений цим ділом. Ще минулого року Покійна детально розшукувала і студіювала історичні джерела про О. Безбородька і почала писати історично-біографічний роман про нього. Останніми місяцями Покійна розказувала, як уже навіть у снах цей роман немов сам себе продовжував, постаті нагадували про себе, але вона вважала, що треба закінчити енциклопедію, а потім продовжувати свою письменницьку працю. З великою втратою для нашої громади відійшла взірцева громадянка, яка могла ще стільки зробити для нашої спільноти.
У вересні 1968 року українська громада у США відзначила сімдесятиліття Людмили Коваленко. Ця стаття писалася ще за життя письменниці, яка померла 13 червня 1969.
Тому сорок шість років, коли Людмилі Коваленко (замужем — Івченко) було 25 років, появилося друком її перше оповідання «Кулька». Від цього (1923) до 1929 року друковано ще яких шість її оповідань у таких журналах: «Нова громада», «Червоний шлях», «Життя і революція» та «Глобус». Після процесу СВУ, па якому суджено її чоловіка, відомого тоді письменника Михайла Івченка, творів Людмили Коваленко до друку більше не приймали. Літературну діяльність вона продовжувала вже на еміграції. Гумористичні чи сатиричні твори Людмила Коваленко підписувала псевдонімом Л. де Маріні. Так вона підписувалася часто в журналі «Громадянка», який вона видавала в Німеччині, та у збірнику МУР’у.
З погляду жанрів творчість Людмили Коваленко дуже різноманітна, що ж до провідної ідеї (чи радше мотивації) — ні. Майже кожний твір письменниці має якесь відношення до української справи. Це можна й підтвердити її власними словами (хоч написаними з певним докором): «Ми, українські еміграційні письменники, звичайно, не сміємо навіть думати про те, щоб писати щось поза нашим «хрестовопоходним» обов’язком — допомагати українській справі, допомагати Україні та її народові. Так званої розвагової літератури у нас майже нема, та, можливо, й не могло її бути, як нема майже в нас і літератури для літератури, бо нема пошани до творчости, до праці письменника» . Цей ЇЇ підхід чи майже місія виринає в її творах свідомо і підсвідомо (в приватних розмовах авторка заперечує, що в неї таке планове наставлення).
Тут нам неприступні твори авторки, друковані ще в двадцятих роках (авторка їх також не мала), тому ми зупинимося на огляді її пізніше друкованої творчости. По різних журналах видруковано яких десять оповідань, які не включені в збірки. Окремими виданнями вийшли: дві збірки оповідань — «Віта нова» і «Давні дні», роман-утопія «Рік 2245», збірка п’єс «В часі й просторі» і трилогія повістей «Наша не своя земля» («Степові обрії», «Прорість» та ще в друку «Її окрадену збудили»).
Жанрові форми творчости письменниці включають короткі оповідання-новели, наукову фантастику, п’єси та повісті.
НОВЕЛИ
Новели — це жанр, з яким авторка вступила в літературу і до якого далі часто повертається. Проблематика в її новелах буває релігійна («Віта нова», «Багато званих»), історична («Дві краси», «Войнаровський»), психологічна («Парис і Олена», «Звільнення»), соціологічна («Жаби») чи політична.
У Л. Коваленко завжди яскраво виходять персонажі, а епізоди цікаві й реалістичні, тому її новели користуються успіхом.
Найефектніші її новели — історичні. Пізнати, що авторка старанно розшукує джерела, дані, поки береться до того, щоб їх сплести у відповідний сюжет і підібрати якийсь напружений епізод. Таким є оповідання «Дві краси» — про двох жінок у житті Тараса Шевченка. Хоч тут властиво нема одної напруженої ситуації, а є кілька епізодів з заздалегідь відомим вислідом — новела читається з інтересом аж до самого кінця.
Майже всі новелки Л. Коваленко мають потрібні жанрові елементи: сукупність дії, малу кількість сформованих уже персонажів, напружену дію і часто несподіване закінчення. У деяких з них авторка, на жаль, не лишає нічого недоговореного. Переживання висловлені дуже недвозначно, а психоаналіз детально розвинений. Наприклад, оповідання «Звільнення» має психологічну тему: Марійчин любий, Богдан, помер, і його близький друг, Василь, з часом признається Марійці, що її любить. Марійка хоче бути вірною Богданові, а Василь у всьому намагається наслідувати і перевищити Богдана. Тема цікава, але — всі думки й міркування Марійки про Василя занадто детальні. Марійка прямо Василеві й пояснює, що він не мав ніколи своєї ідентичности, тільки завжди був тінню Богдана, і тому він також ніби її любить, а насправді тільки наслідує покійного друга. Тут все вияснене і нічого не залишено читачеві.
Після таких роз’яснень читачеві нема над чим думати, нема чого відгадувати, неначе авторка боялася, що не всі зрозуміють, тож треба їм все гарненько викласти. Частинна причина цього, мабуть, у тому, що авторка не любить вживати символів. Також здається, що в нас немає спільної мови між письменниками та читачами. Посередники між цими групами, критики, якщо існують — свого завдання не виконують, і тому деякі автори можуть думати, що читацька публіка складається з наївних, невибагливих людей.
При великій кількості позитивного у новелах Людмили Коваленко зауважуємо в неї ще другу ваду — незавершеність твору. Ось оповідання «Войнаровський», базоване на історичних даних, переплітане антимосковськими політичними та соціологічними коментарями — і все це дуже вдале. Та тут розчаровує нас — кінець. Коли попередні історичні факти були вдягнені у форму оповідання, то воно повинно ж так і бути закінчене. Тим часом авторка дає останній уступ немов у формі хронологічної нотатки літопису («Так було вивезено з Європи першу жертву примусової репатріації...») , підриваючи не тільки жанрову форму, але й ефект цілого оповідання.
П’ЄСИ
Авторка написала досі шість п’єс (чи радше п’ять п’єс та один діалог), які видруковані у збірці «В часі й просторі». З них три об’єднані назвою «В простора: Україна» (п’єси «Домаха», «Ковальчуки», «Приїхали до Америки»), а решта — спільним заголовком «В часі: Жінка» (це п’єси «Ксантіппа», «Героїня помирає в першім акті» і «Неплатонівський діалог»).
Як давній уже жанр драми, так і різнорідні дефініції обов’язкових її критеріїв. Традиційно вважається, що п’єса має втілювати гострий конфлікт з погляду філософічного, психологічного, соціологічного тощо. Автор представляє дії, реакції, почування чи думки людей у пов’язанні з цими проблемами. У Людмили Коваленко здебільшого класичний підхід до п’єс: сюжет тут становить найважливіший елемент. Цей сюжет у неї часами базується на виразному конфлікті, але — не завжди.
У першому циклі п’єс («В просторі») найсильніша і найпомітніша — це, очевидно, «Домаха», в якій показано розкуркулення українських селян. Серед побутового опису життя виринають соціальні проблеми. Зав’язується конфлікт між господарською селянською родиною та бідним, лінивим сільським елементом, який з радянською владою використав ситуацію для грабування. Домаха спочатку показана практичною, кмітливою жінкою, яка дбає про добро своєї сім’ї і не хоче цікавитися ширшими проблемами. Коли при кінці вона визнає рацію, що треба було слухати сина і боротися за Україну, то тепер, для самозбереження та дальшого існування їй залишився тільки один вибір — пильнувати свій рід, виховувати свого внука. Отже, вона знову житиме-існуватиме маленькими справами, бо істотне проґавила раніше. У порівнянні до самої Домахи інші персонажі тут не надто розвинені, головне Потап, який персоніфікує протилежну силу, — а для справжнього конфлікту треба хоч трохи зрівноважити сили чи бодай паралельно їх розвинути. У цій п’єсі добре витримана єдність дії, конфлікти підкреслені, хоч не зовсім розвинуті, є кілька напружених ситуацій — отже, засадничі вимоги драми дотримані. Головні вади п’єси вже раніше підкреслив Юрій Шерех: по-перше, авторка перевантажує драму зайвим просторікуванням, а, по-друге, вона «хоче залишити історикам документи доби, і зрештою... з’їздить на фейлетон» .
«Домаха» — найкращий твір із циклу «В просторі». «Ковальчуки» (написані ще в Києві) і «Приїхали до Америки» більш тенденційні, драматичний конфлікт у них слабший, і нема в них розвитку персонажів. У «Ковальчуках» авторка створює досить кумедну ситуацію: три українці з різних частин України, але з однаковим прізвищем опиняються під одним дахом у Києві під час німецької окупації 1941 року, дозволяючи нам спостерігати типові вияви поведінки і світосприймання волиняка, галичанина та киянина. Рівночасно показано типову реакцію та відношення росіян у Києві до українців (ніби з зовнішньою приязню, та внутрішньо з ненавистю). «Приїхали до Америки» — це образ заляканих ді-пі з-під радянського режиму, яких більшовицький агент в Америці хоче викрасти при вимушеній допомозі наляканого ідейного американського комуніста. Обидві ці п’єски «полягають на виведенні політичних чи соціологічних проблем; вони написані в досить реалістичному стилі з явно пропагандивною метою. За недвозначним накресленням Юрія Шереха — «це хіба те, що в СРСР зветься «репертуар для клубної сцени» .
Друга група п’єс «В часі» включає найсильнінгу драму Людмили Коваленко — «Героїня помирає в першім акті», «Ксантіппу» та «Неплатонівський діалог». Цей цикл своєю якістю сильно переважає попередній.
«Ксантіппа» — це твір, в якому авторка не завагалася для реалізації своєї теми ужити найбільш непопулярну в світі жінку, навіки відому за свій сварливий і прикрий темперамент. Немов виправдуючи всіх жінок з подібною долею, яка довела їх до такої поведінки, авторка впроваджує головну тему твору. Вона показує віковічне завдання чи відповідальність жінки, її турботи буденними справами, які скидає на неї чоловік. Вона мусить поринати в буденщину задля продовження людського роду. Рівночасно чоловік може собі дозволити займатися різними філософічними проблемами (тут дослівно так, — бо мова про Сократа) чи якоюсь іншою справою, яка часто є його приємністю. На таку розкіш жінка не може собі дозволити.
Ситуації розвинуті цікаво. Як завжди, діалоги живі, інтересні, часто гострі. Шкода тільки, що нема сильнішого драматичного напруження, гострішого конфлікту ідей, персоніфікованих героями. Нам ясна мета твору, ми розуміємо висловлені ідеї — але ми властиво не бачимо їх на іспиті чи в зударі. Може, єдине напруження відчувається в короткому сумніві: чи Ксантіппа залишиться вірною своєму чоловікові (з його необов’язковістю і сірим життям), чи в розпуці прийме приємні залицяння пристойного багатого молодця, який її більше розуміє, ніж її чоловік — Сократ.
«Неплатонівський діалог», як і «Ксантіппа», написаний ще на Україні і друкований у Львові 1943 року. У діалозі немолоді «він» і «вона» зустрічаються після довшої розлуки. «Він» хоче вкінці довести розмову до освідчення, але «їй» це вже не цікаве. «Вона» втратила рідню: «Тепер я найдужча і найвільніша людина в світі... ніщо не тяжить на мені: ані хата, ані город, ані ті злощасні манатки, оті сфетишовані речі... Ніщо...» «Вона» не прив’язана ні до чого матеріального, «вона» пережила «все, що тільки може знищити чи зламати людину». І тому тепер — «з усього, що людина має цінного в житті, мені лишилася тільки любов до мого народу і ненависть до його ворогів».
У такому тоні витриманий весь діалог, хоч, властиво, він є майже монологом, бо «він» ледве час від часу кидає кілька слів, коли «вона» проповідує свої думки. Тут власне її промови звучать досить штучно і «штивно». Юрій Шерех називає декларації героїні особливим кокетством, трагічним — а рівночасно вічно-жіночим . З таким твердженням можна б і погодитися, якби не та досить природна, декларативна форма; в ній фрази звучать більше шаблоново, ніж щиро, вони немов вдавані, немов героїня сама себе хоче переконати, що вона ось добре чинить, відкидаючи своє давнє кохання, бо тепер — вона віддасться вищій справі. На основі полонення авторки принагідно хочу заперечити твердження Юрія Шереха, що цей твір автобіографічний.
При сприйманні чи інтерпретації цієї п’єси треба також зважити, що коли вона була написана яких 25 років тому, — спосіб висловлювання дорогих почувань був трохи інакший. Коли тоді можна було щиро говорити — «мені лишилась тільки любов до мого народу», — тепер такі почування висловлюються більш замасковано, більш приховано, символічно, тонко, — якщо хтось мас повірити в їхню щирість. Коли журнал «Наші дні» у Львові надрукував цей твір тому чверть століття, читачі з захопленням сприймали його, бо розуміли його чи, може, й могли себе ідентифікувати з героями. Юрій Липа написав редакторці «Наших днів», що ми, мовляв, мали одну жінку, яка була мужчиною в нашій літературі, а ось тепер друга буде такою . Отже, мабуть, через часово зумовлену різницю в сприйманні Юрій Шерех вважає декламації героїні за кокетство.
«Героїня помирає в першім акті» — це незвичайна п’єса серед інших, написаних Людмилою Коваленко, як і взагалі серед нашого сучасного, досить скупого театрального репертуару. Це найглибший, філософічний твір авторки, який рівночасно показує її вміння робити цікаві психологічні спостереження і філософські узагальнення.
Зовнішньо їв п’єсі ніби йдеться про групу артистів, які ставлять дві п’єски. У першій — диктатор засуджує представників революції; у другій (під назвою «Ми будемо щасливі») — жінки вибирають собі головні ролі і, ненавидячи війну, шукають щастя, любови й ніжности. Обидві п’єски не пов’язані, бо вся «дія» відбувається більш на філософічній площині, хоч кожний крок супроводжений психологічними спостереженнями чи афоризмами. Представлений тут театр — це, властиво, людське життя. У п’єсі сказано, що «режисер завжди невдоволений», — як і кожна творча людина, що шукає кращого. «Всі нові актори хочуть учити людей, і кожен починає спочатку», але «п’єси повторюються» — як і життя, чи молодь, чи й історія.
Тут політичні коментарі про диктаторський режим можна вважати натяками на більшовицький чи який-небудь інший сучасний чи минулий устрій, в якому диктатор турбується, коли маси забагато думають, коли вони створюють легенди про революціонерів; він обіцяє їм щастя — але колись, у майбутньому. Своїм прислужникам він каже: «Бороніть мене, бо без мене ви пропали». Люди в житті — як і в театрі, тому порада артиста-диктатора: «Ти повинна грати... що ти там почуваєш — нікому не цікаве!.. У кождого є свої монологи!»
«Нова» артистка, що приходить грати героїню не дозволяє собі на інтимні грубості з артистами; вона — жінка, яка прагне ніжного, справжнього кохання. Коли інші розчаровані жінки переконують її, що без висвітлення жіночого тіла нема любови — «нова» таки відважно протестує і доводить до того, що вже в другій п’єсці ті самі жінки відважуються вимагати того, що й «нова», і тоді вони вже мають першість ролей. Жінки в цій частині є проти війни, вбивств, вони хочуть створити новий світ. Але чи зможуть? Мабуть, ні, бо «п’єси повторюються». Коли мати в першій сценці побивалася, що її сина помилково убито, вона сама вже в другій сценці тішиться, коли цей син сам так «гарно влучив» стрілою в «нову». Отже, мрії жінок — це чиста утопія?
Виринає конфлікт: плиткість і біологічні інстинкти чоловіків — супроти жіночого утопійного, але вічного змагання до краси, тоді вони за слово ніжности готові платити чоловікам і тілом. Змагання жінок може бути трохи успішніше при зміні ролі (друга сценка), зміні способу життя, суспільства, але ми не переконані, що це можна остаточно здійснити. «Ми міняємо костюми, поліпшуємо декорації — і граємо все спочатку».
З цією п’єсою Людмила Коваленко, разом з Ігорем Костецьким, стоїть на передньому місці в еміграційній драматургії сорокових і п’ятдесятих років.
НАУКОВА ФАНТАСТИКА
«Рік 2245» — це також рідкісний твір в еміграційній літературі. Авторка називає його романом-утопією. Утопією він є своїм задумом, мрією про ідеальне суспільство, але своїми засобами цей твір ближчий до наукової фантастики. У цій ділянці в нашій літературі відомі В. Винниченко, Володимир Владко, Юрій Смолич та Олесь Бердник. Зокрема тепер на Україні наукова фантастика дуже розвинена. Такі твори в них під етичним поглядом часами будуються на засадах соціалістичних, але багато оповідань з пригодничими чи науковими темами дуже цікаві і цінні. Виключно з національною закраскою тут у нас наукової фантастики нема, а це така потрібна ділянка для молоді. Тому твір Людмили Коваленко є унікатом.
Авторка сама признається, чому вона написала цю річ: «Я думаю, що це почалося від моєї гіркоти після смерти моєї доні — Лесі Оленко, при чому ця гіркота зосереджувалася на тому, що от світ буде існувати й далі, а вона так і не побачить того, що буде діятись у ньому... Мабуть, звідси якимось викрутом фантазії, а, може, й інстинкту самозбереження моя уява переключилася па образи того, яким може бути це майбутнє — і то з українського погляду, який мене, звичайно, найбільше цікавив, вірніше — був органічно моїм» .
«Рік 2245» писаний легко, плинно і з якоюсь пульсуючою вітальністю. Розмови прямі, активні. Тут нема спеціальних екскурсів у галузь науки, але фантастичні засоби комунікації (екран), рушійна сила атома («початок»), теплі і дружні відносини між людьми, які цією технікою послуговуються, — роблять утопію реальною, привабливою. Авторка описує, як після великих світових війн всі здобутки техніки люди вживають для мирного і конструктивного служіння людині, яка живе на засадах любови до ближнього та духових вартостей; вони не цікавляться війною чи матеріальним добром. Дві країни в світі — Україна та Індія — вибрали собі життя без вигод модерної техніки і з любов’ю займаються прадавнім хліборобством, вони хочуть бути завжди в близькому контакті з землею. Група літунів з СРСР випадково туди попадає — їх знайшли заморожених, з давніх часів війни. Українець Юрій придивляється до всього і хоче всього навчитися, але — дуже тужить за Україною. Росіянин Іван тільки думає про те, щоб усіх використати і завоювати бомбою, яку врятував з літака. Іван — це грубіян, з ментальністю садиста; він встиг за короткий час образити одному жінку, другому честь, третьому Бога. Українець Юрко встигає в критичну мить вирвати від Івана бомбу і врятувати все населення, але не може вже далі терпіти поведінку Івана і в двобою вбиває його.
За такий дикий вчинок Юрко у 23 столітті мусить іти в дику частину землі, де зоопарк диких тварин і живуть ще дикі люди — в давню Росію, де він мусить починати спочатку історію: «Буду вчити їх вірити в Бога, а вони будуть рубати один одному руки і виривати язики — і все ніби за віру? І знову я буду співати їм найкращі пісні, а вони будуть казати, що то вони так гарно співають?! І знову будуть учити моїх дітей убивати брата?» По-давньому Юрко рятував честь — і заплатив за це своєю долею. Конфлікт людського співжиття — розв’язаний біологічним способом.
Цей жанр наукової фантастики в авторки дуже цікаво вийшов. Шкода, що вона не присвячувалася йому більше.
ПОВІСТІ
Перші і досі єдині повісті Людмили Коваленко складають собою трилогію «Наша не своя земля».
Повістю ми вважаємо фіктивне оповідання довшого розміру, в якому особи і події представляють правдиве життя минулого чи сучасного, яке подане в сюжеті більшої чи меншої складности. Отже, тут маємо два критерії — фікцію і правду. Коли ця правда є описом минулого — то це, мабуть, тому, що вона також с проблемою сучасного. Ці елементи яскраво ілюстровані другим томом трилогії — «Прорістю».
У «Прорості» виступають немов два сюжети: один — це розвиток і життя молоденької Мусі Кульженко та її рідні. Тут бачимо переживання, спостереження життя дорослих (які мала дівчинка висловлює у своєму театрі — цікавий засіб!), доростання, любов, перше кохання. Муся — немов прорість — дозріває і зустрічає своє життя разом з проблемами часу своєї країни. Та цей ніби-сюжет є тільки засобом авторки, це тільки техніка. (Деякі читачі конечно дошукуються автобіографічних даних у ньому). Опис буденного життя пересічної молодої людини заразом є реалістичним представленням фіктивних осіб, невідривних від загального тла.
Тлом тут є опис минулого — себто початок двадцятого століття і часи визвольних змагань на Україні. Дія починається на Приозів’ї, а потім зосереджується в Києві. Тут описані буденні справи людей, переткані назріваючими питаннями української проблеми. Хоч авторка, мабуть, хотіла представити тут шлях дозрівання національної свідомости, вона радше показала, наскільки національна несвідомість панувала на Україні і як політичні приналежності були радше випадковими: «Отак, переходячи з одного боку Бібіковського бульвару на другий, Муся, сама того не знаючи, перерізала своє життя по чіткій, точно визначеній грані, відбиваючися від берега загальноросійських партій і пристаючи до тих, що стояли під жовто-блакитними прапорами...»
Через поставлені проблеми і саме тло — ця повість, як і ціла трилогія, є відносно реалістичною, історичною повістю доби. Національне пробудження — це не тільки минуле, це також проблема сучасного (як результат минулого). Тут герої залежні від подій, інцидентів, але зумовлені дії немов представляють героя — тому тут таке близьке пов’язання тих двох немов-фабул. Авторка вибирає інциденти та характери персонажів для розроблення своєї головної теми. Очевидно, якби в Мусі була інакша вдача (скажімо, така, як у її матері, Льолі), вона б пасивно згодилася на шлюб з Морозовим і до розвитку її національної свідомости ніколи б не дійшло. Правда, трохи дивним це виглядає, що Муся вже нібито національно свідома, а рада вийти заміж за іншого росіянина, Борисика, який потім сам її покидає (в третьому томі) задля його країни.
Е. Золя колись писав, що науковець і повістяр дуже подібні, бо вони не вибирають і не творять, тільки вивчають і звітують. Якщо погодитися з таким твердженням, можна сказати, що Людмила Коваленко вивчила добу (їв цьому випадку — пережила її на власній шкірі), і звітує нам про неї у форумі Мусиного життя. Авторка, властиво, сама признається, чому вона написала цей твір: «... я даю картину погрому і картини війни, а в третій — проходять образи з наших визвольних змагань. У цих частинах я намагалася якомога точніше, «чесніше» відтворити те, що я спостерігала в ті дні. Робила я це не тому, що мені бракувало б уяви для відтворення їх в іншій площині (в площині моєї уяви, а не пам’яті), а тому, що через безупинне переписування і викривлення нашої історії ці картини для багатьох стали непевними, відображеними ніби у кривому дзеркалі. Але такий мій підхід — це тільки вимушена данина письменника тій ситуації, яка витворилась у нашому політичному і в нашому партійному житті, і я безперечно воліла б малювати ці картини так, як вони повинні були бути з вимог письменниці, а не так, як я мусила їх подати з вимог історичної точности» .
З наведеного вичуваємо, що авторка сама немов виправдується. Вона то подає історичні дані, то перевиває їх різнорідними епізодами, що їх деякі рецензенти таврують як данину «дамській публіці» . .Через історичність теми і прагнення письменниці показати історичну правду деякі дискусії чи думки звучать досить штивно, надумано чи декламаційно. Наприклад, у третьому томі, коли Муся стоїть біля могили Шевченка, їй здається, немов хтось її питає: «Чи ж ти, дочко, зробила все, що могла для своєї України?» Коли б це висловити тонше, воно напевно дало б куди кращий ефект.
Перший том трилогії («Степові обрії») описує життя Мусиної матері — Льолі. Тут дуже легко зарисовуються національні проблеми, які виразно виринають уже в другому томі. Третя частина, «Її окрадену збудили», намагається показати більше історичних деталів і тому, мабуть, тратить на тяглості сюжету. Тут відчувається незбалансованість в описах і неповне опрацювання твору: коли стільки місця присвячено Мусиним різним любовним переживанням, то чому її одруження збуто навіть не одною сторінкою, а кількома рядками? Також у другій частині авторка натякає, що, вибравши свою ідеологічну дорогу, пов’язану з прапором УНР, Муся піде в майбутньому «на муки, на втрату родини, на довгі роки поневолення й пізнішу втечу...» Та — цього в третьому томі не показано.
У рецензії на «Прорість» Вадим Сварог підкреслює, що непереконливо виведено повний процес національного самоусвідомлення Мусі, «українська свідомість — подарунок Мусі від письменниці... така ситуація виникнула в творі тільки тому, що письменниця намагалася втиснути в нього неспівмірно багато побутового матеріалу, і він у значній мірі поглинув історії ідейного росту Мусі» . Мені здається, що причина ще й у тому, що авторка, мабуть, час від часу забувала, що вона хотіла цим твором «довести», і тому не завжди узгіднювала свою нитку з провідною думкою.
Для підсумування можна загально окреслити стиль Людмили Коваленко майже в усіх творах як натуралістично-реалістичний. Діалоги її звичайно вільні, природні, невишукані. Єдине, що часами в них разить, це — трохи «штивна» політична аргументація «формулами»: «Я все думаю про нещастя мого народу. Стільки горя пережити — голод, розстріли, муки... І ніхто не дбав про мій народ! Оце мене найбільше пече! Ніхто не дбав! Так, ніби він призначений був долею тільки на страждання? За що? За те, що він добрий?»
Із помітних прикмет авторки їв її літературній творчості, майже в усіх и творах, ми запримічуємо інакше трактування героїв-жінок та героїв-чоловіків. У Людмили Коваленко жінки сильніші, стійкіші, реальніші, більш життєві, вони мають більше гуманности і серця, хоч авторка показує, що їхня доля завжди важча (може, власне через ці їхні прикмети?). Сильних, принципових, стійких жінок бачимо в новелах («Монолог», «Звільнення», «Жаба»), у п’єсах («Ксантіппа», «Неплатонівський діалог»), у науковій фантастиці і в трилогії. Чоловіки звичайно менш детально описані, часто без психологічної аналізи.
Єдині позитивні чоловіки — це (в трилогії) Ісалті і Борисик (один перша любов Льолі, другий — Мусі), блазень у «Героїні» та Юрко в «Році 2245». Вони представлені з очевидною симпатією, але (крім Юрка) вони ніколи не є виписані повно, ми їх справді не знаємо. Може, тому, що авторка, хоч хотіла дати позитивних, захоплюючих чоловіків-героїв, самою своєю природою не може їх такими описувати. Для неї чоловіки в своїй ментальності є частіше непогамовані дітваки, а їхнє тіло неприємне і соромне . Вони часто захоплюються більше тілом, ніж душею («Героїня»). На що тему є багато прикладів, і її можна розвинути в окремій праці.
У цьому загальному описі творів Людмили Коваленко накреслюється такий тематичний розподіл: час від часу побутові пригоди буденного життя і психологічні студії («Парис і Олена», «Жаба»). Друга тема — жіноча доля; вона розробляється в історичних оповіданнях, у п’єсах, у «Році 2245», в трилогії. Найголовніша її тема, майже всіх її творів, навіть сатирично-гумористичних — це Україна. Авторка в такий спосіб немов виконує свою місію — обов’язок супроти батьківщини. Вона вплітає цю тему в історичні оповідання («Войнаровський»), у проблеми пересічної людини («І снились лемкові гори»), навіть у наукову фантастику. Майже в кожному випадку вона представляє українські проблеми, пов’язані з нашим сусідством з росіянами і з їхніми намірами, діями та впливами на українців.
У статті «Про мистецьку свободу та ідеологічну заангажованість» Іван Фізер пише між іншим таке: «Тільки повна автономія від суспільних і політичних вимог робить мистця мистцем» . Ця проблема власне актуальна для Людмили Коваленко. Цінуємо її за те, що вона посвятилася українській справі, але тим самим вона немов зв’язала собі руки. Тому п’єса «Героїня помирає в першому акті» є, мабуть, найкращим її твором. Там Людмила Коваленко не віддавала ніякої данини, не виконувала ніякої місії, а була передусім письменницею, — вільним мистцем.
Монолог на два боки, «Сучасність» за вересень 1966, стор. 60.
Войнаровський, в ж. «Нові дні», ч. 208, 1967.
З критичного щоденника, в ж. «Нові дні» за липень 1956, стор. 14.
Там таки.
Там таки, стор. 15.
Власне інтерв’ю з Людмилою Коваленко.
Монолог на два боки, стор. 63.
Рік 2245, роман-утопія, накладом автора, стор. 211.
Прорість, Вінніпег, «Тризуб», 1966, стор. 250.
Монолог на два боки, стор. 64.
Вадим Сварог На полі дамської літератури, в ж.: «Нові дні» за червень 1967, стор. 14-15.
Рукопис авторки.
Прорість, стор. 250.
На полі дамської літератури, стор. 14.
Рік 2245, стор. 121.
Людмила Коваленко, Степові обрії, Вінніпег, «Тризуб», 1964, стор. 131.
В ж. «Листи до приятелів» за листопад-грудень 1966 р., стор. 41.