Німеччиною керує «Об’єднаний Банк» – асоціація капіталістів, очолена «королем гумової індустрії» Фрідріхом Мертенсом. Офіційний уряд – парламент, кабінет міністрів – це маріонетка, що слухняно виконує волю Управи Об’єднаного Банку, в першу чергу голови Управи президента Ф. Мертенса. Зрештою, міністри уряду і найвидатніші лідери правлячої партії – Республікансько-Демократичного Союзу – входять до поширеної Управи «Об’єднаного Банку».
В інших великих державах Заходу – Англії, Франції, Північній Америці – стан менше-більше такий самий, а тому капіталістична верхівка Заходу для зміцнення свого панування хоче об’єднатися в формі «Світової Республіки», або «Республіки Землі», веде облудну агітацію в масах за знесення митних кордонів, ліквідацію постійного війська (армій), воєн, знаючи, що ці гасла принадні для широких мас. Мертенс мріє про «корону Землі», тобто про пост президента Світового Уряду, що його має вилонити Світовий Конгрес у Парижі. Але йому треба скріпити свою позицію ще авторитетом традиції і роду, авторитетом спадкової монархічної влади. Для цього він хоче одружитися з принцесою Елізою, нащадком колишніх німецьких королів. Цим самим він розбив би опозицію проти себе з боку родової німецької аристократії і мав би проти себе лише крайню ліву опозицію, репрезентовану терористичною організацією «Інарак» («Інтернаціональний авангард революційної акції»).
Відданим і вельми спритним помічником Мертенса в цих його планах є граф Адольф Елленберґ, начальник особистої охорони Мертенса, практично (хоч неофіційно) міністр внутрішніх справ усієї Німеччини.
Родова німецька аристократія має свою монархічну законспіровану організацію, що формально очолена князем Шванебахом, але справжнім промотором її є власне та принцеса Еліза, що про неї, як про дружину, мріє Мертенс. Спочатку аристократи планують фізично зліквідувати Мертенса, щоб відновити монархію. Але потім ухоплюються за план Адольфа Елленберґа (цей вірний слуга Мертенса водночас працює і для монархістів): здобути Мертенса для аристократів шляхом одруження його з Елізою. Адже цей шлях і реальніший, і відкриває Німеччині перспективу світового панування. Еліза врешті погоджується на одруження з Мертенсом (хоч Мертенс сам по собі їй осоружний), але ставить такі умови: Мертенс мусить стати на чолі «Республіки Землі», а по-друге – розшукати «коронку Зіґфріда» – спадковий знак-символ влади німецьких королів, яку в неї хтось украв.
На Світовому Конгресі в Парижі Мертенс найменований як перший кандидат на Голову Світового Уряду (остаточне обрання затримується через опозицію азійсько-африканських держав). Але коронку Зіґфріда, незважаючи на всі зусилля, знайти не вдається. Тому одруження відкладається – не виконано другої умови, поставленої Елізою.
Тим часом шалену діяльність розвиває «Інарак». Він має своїх агентів не тільки в державному апараті, зокрема в поліції, але і в найближчому оточенні Мертенса та Елізи, і планує вбити Мертенса саме в домі старого графа Елленберґа (батька Адольфа), де живе й Еліза; вбивство має статися під час візиту Мертенса до Елізи.
Але в домі графа Елленберґа живе, як управитель дому, Ганс Штор з дружиною і їхній син Руді – науковець, який у графській оранжереї роками провадить якісь наукові експерименти. (Пізніше виявляється, що він працює над конструюванням «Сонячної машини»). Другий син Штора, молодший брат Руді, на ім’я Макс – видатний інаракіст, член Центрального Бюра Інараку Німеччини.
Оскільки бомбовий замах на Мертенса в домі Елізи знищив би всіх мешканців, отже старе подружжя Шторів, то Макс, всупереч присязі Інараку, попереджає телефонічно Елізу, щоб вона не приймала в себе Мертенса.
Але перед цим трапляються важливі події в лабораторії Руді: він нарешті добився потрібного ефекту – «сонячного хліба» з трави. З великої радости він демонструє свій винахід перед усіма пожильцями дому Елленберґа: старим графом і графинею, своїми батьками, принцесою Елізою і Адольфом Елленберґом. Цей же негайно повідомив про винахід «сонячного хліба» свого шефа – Мертенса. Останній зорієнтувався, який соціальний переворот несе такий винахід, і розпорядився знищити апарат, а винахідника ізолювати від суспільства, посадивши в дім для божевільних. Проте головне в апараті – скло з геліоніту, а його запаси Руді передбачливо сховав і листом доручив Максові ці запаси забрати. Через кілька днів Інарак викрав Руді з дому божевільних, Макс привіз на конспіративну квартиру запаси геліоніту – і продукція «сонячних машин» пішла повною парою. Наслідки поширення «сонячного хліба» були надзвичайні: розколовся Інарак (бо частина його вважала терор вже непотрібним), розкололась Управа Об’єднання Банку (на ґрунті незгоди – як саме боротися з поширенням «сонячних машин»). Кінець-кінцем Мертенс упланував продукувати фальшиві апарати, які давали отруєний «сонячний хліб». Від цього поширилась у суспільстві велика паніка, інаракісти знову вдаються до терору, а уряд з допомогою провокатора Рінкеля (бувшого члена Центрального Бюра Інараку) заарештовує більшість провідного активу інаракістів.
Це однак не спиняє поширення «сонячної машини» щораз далі в масах люду столиці (Берліну). «Сонцеїсти» (тобто прихильники «сонячної машини») мають вже свій прапор (золотисто-зеленої барви) і утворили Комітет, який постановляє оголосити генеральний страйк під гаслом «Свобода сонячній машині»; це ж гасло, як вимога, звучить в устах численних делегатів від робітничих організацій, професійних спілок, різних клубів та товариств, що нескінченним потоком пливуть до уряду і парламенту. Управа «Об’єднаного Банку» і взагалі противники сонячної машини тим часом докладають усіх зусиль, щоб спонукати Лондон і Париж до оповіщення війни Союзові азійсько-африканських держав, сподіваючись патріотичним піднесенням і дисципліною воєнного стану скасувати сонцеїстів і врятувати існуючий державний лад.
Це їм вдається: Лондон повідомляє, що оголосив війну Сходові. Німецький рейхстаг (парламент) збирається й собі винести таку ухвалу. Але величезний натовп, що зібрався перед будинком рейхстагу, ентузіастично вітає Руді, який прибув, щоб особисто дати членам рейхстагу вияснення про свій винахід. Рейхстаг спочатку поділений: ліва частина вітає автора-винахідника, права – проти нього. Але слово Рудольфові доводиться дати, і рейхстаг приймає ухвалу: за сонячну машину, але разом з цим і за війну проти Сходу (бо тільки таким способом удається помирити праву і ліву сторону рейхстагу).
По виході із рейхстагу тріумф Руді на вулиці ще збільшується: «Урра! Слава Рудольфові Шторові! Все на жертву сонячній машині! Все!» – лунає невгамовний крик юрби.
До Рудиного авта летять з усіх боків гроші, гаманці; юрба розпалюється власними криками, скидає з себе перстені, сережки, всякі дорогоцінні прикраси й кидає в авто.
Що ж на це Мертенс?
«А в кабінеті Мертенса відбувається засідання Управи Об’єднаного Банку. Вікна позачинювані, штори позапинані, холодники провівають і холодять повітря, але обличчя червоні, пітні, гарячі не сонячним палом. Немає ні поважности, ні врочистости, навіть порядку немає в цьому зібранні піднятих, стурбованих, пригнічених, розлючених людей. Мертенс, набігаючи сідластим чолом на рейхсканцлера, гнівно трясе великим червоним кулаком. «Йолопи! Дурні! Як сміли допустити цього божевільного Штора?! З якої речі? Що? Ситуація? Загроза вибуху? Кого? Як? Хіба в уряду сили нема? Хто, маючи в руках силу, робить такі уступки? Хто? Ідіоти тільки! Прийняти компроміс! Свободу сонячній машині! Це значить дати розбити себе вщент... Поліція на вулицях обнімається з юрбою. Поліцаїв засувають головами в апарати – і вони крутять сонячний хліб, а юрба круг них танцює танець дикунів...»
У листі до Руді брат його Макс, бувший член Центрального Бюра Інараку, а тепер видатний член Каесему («Комітету Сонячної Машини») пише:
«...Руді, відбувається величезний, грандіозний, ніколи нечуваний в історії людства процес... Без крови, без боїв, без барикад, шибениць, гільйотин, без великих струсів, переворотів, без помпи й декламацій сходить із сцени історії цілий соціальний лад... Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхні на їхніх очах розвалюються, розсипаються, дірявіють... Із дня на день канцелярії, бюра, міністерства, всякі урядові і навіть громадські установи рідшають, стають бідні на персонал. Усякий, що дістає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речі?
Отже більше ніж сто тисяч людей щодня увільняються від своїх дотеперішніх «обов’язків». Більш ніж сто тисяч довічних каторжан щодня виходять на волю. Руді!.. Вони сотнями тисяч вилазять за місто з своїми сонячними машинами, з дітьми, батьками, вони напівголі отарами лежать на траві, в лісі, в холодку скрізь... Руді, ти вбив страшного диявола: працю-конечність, працю-обов’язок. Тільки сонячна машина показує, що праця-каторга є прокляттям людини...»
По змертвілих, спорожнілих покоях свого палацу ходить Фрідріх Мертенс у важких думах. Він, очевидна річ, не піддався спокусі сонячної машини; він аналізує створений стан і силкується передбачити дальший хід подій.
«Що особливо страшне в усій цій блискавичній катастрофі – це знищення дії руху, діяльности. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це – порох, дим. А втрата активности. Вся Німеччина, вся Европа ще рухається за інерцією, старим рухом, як колесо машини, в якого вже втято паси від джерела енергії.
Дурні, жалюгідні фантазери із своїми планами! (Це Мертенс скеровує на адресу «сонцеїстів» – А. Ю.). Вони обтяли рушійний ремінь, гадають, що той галас і гуркіт, який іде від порожніх «вільних» махових коліс, є дійсний рух. Вони вбили найцінніше в людях – активність. Сонячна машина вбила мікроб інтересу. Але де нема мікробів інтересу, боротьби, там нема ніякого життя, і всякі плани є тільки інерція теоретичних функцій мозків».
Справді, вся суспільна й державна машина розладналась: маючи легку можливість харчуватися «сонячним хлібом», ніхто не бачить потреби виконувати як слід своїх звичних функцій праці. Внаслідок цього телефони майже не чинні, трамваї і інші засоби транспортації – також, службові бюра порожні; більшість людности гуляє в парках, садах, на лоні природи і тут же збирає траву і «пече» з неї «сонячний хліб». У магазини заходять, беруть одяг, різні речі і сміються з продавців та власників, коли ті вимагають за взяті речі заплатити. Навіщо? Кому тепер потрібні гроші?!
Ще більш невідрадну картину застає в Берліні винахідник Руді, коли він по кількамісячнім перебуванні в горах на провінції (де він керував виготовленням дальших запасів геліоніту) повертається в столицю. Цілковита ліквідація всіх здобутків цивілізації: ні електрики, ні водопроводу й каналізації, ні торговельного, ні індустріального життя – все стоїть без руху.
Тим часом у колах родовитої аристократії пожвавлений рух: приїхав здалека принц Ґеорґ, кузен принцеси Елізи, людина рішучої, вольової вдачі, і разом з деякими недобитками урядових діячів та генералів – також аристократів – заходився творити організацію «Друзі Ладу», щоб терором примусити «сонцеїстів» узятися за працю: кожному повернутися до старого заняття, а сонячну машину геть знищити. Принц Ґеорґ сподівається успіху – адже «сонцеїсти» – ця безжурна, розледащіла маса, нездатні до жодного активного спротиву. Але Мертенс у русі «Друзів Ладу» участи не бере – він вже іншої думки.
Одного дня Берлін стрясає гук гармат, по вулицях їздять кінні сурмачі і проголошують: «Всім збиратися на майданах міста!» А на майданах вже висять величезні таблиці з відозвами до людности: завтра рано всім дорослим громадянам прибути до будинку рейхстагу для реєстрації до праці. Насамперед закликається залізничників, машиністів, інженерів і техніків. Відозва попереджає, що в разі людність не прибуде для реєстрації і взагалі ухилятиметься від праці, то батальйони «Друзів Ладу» обійдуть усі квартали міста і розстрілюватимуть усіх, виключаючи хворих, дітей до 15 років і старих після 50-ох років.
Другого дня біля рейхстагу з’явилося ледве дві тисячі людей, але реєстрація їх показала, що це – професори, банкіри, генерали, фабриканти та різного роду митці, усе люди до технічної та фізичної роботи незвиклі й нездатні.
Вночі декілька кварталів, дальших від рейхстагу, було висаджено в повітря з наказу Найвищої Ради «Друзів Ладу». Мета – застрашити робітничу людність і таким способом примусити їх реєструватися до праці.
Проте людність ще звечора, захопивши по апарату сонячної машини кожен, масово втекла з Берліну, а решта поховалася в підвалах, уникаючи реєстрації.
Тоді принц Ґеорґ відлітає в Азію, щоб намовити Союз Східних Держав окупувати Німеччину, бо іншого рятунку від загибелі людства і культури «Друзі Ладу» не бачать.
Через півроку принцеса дістала від Ґеорґа лист, в якому він повідомляв, що Союз Східних Держав дав себе намовити на окупацію Европи і вирушить, як змобілізує потрібну військову силу. Та Еліза цьому не радіє: річ у тому, що вона давно хвора на потайну, скривану від усіх, любов до Руді, як і він не може вгамувати свого, також глибоко захованого від усіх, любовного потягу до Елізи.
Настала весна, і сонцеїсти відчувають потребу активности, діяльного руху, праці. Ініціативу до праці найдужче виявляють мешканці комуни, де живе чимало бувших інаракістів, серед них Штор – чудовий агітатор. Ряди охочих до праці сонцеїстів бурхливо, швидко зростають. По кількох днях організовано десять поїздів, які доставили в місто вугілля і нафту. Берлін почав оживати.
Але Союз Держав Сходу і Півдня (Азії та Африки) нарешті зважився виступити збройно проти сонцеїстів Европи та Америки. Не так для порятунку европейсько-американської старої цивілізації, як у власному інтересі, бо «сонячна пошесть» стала ширитися і у них. Німеччину окупувала азійсько-африканська армія під проводом японського генерала Сукурамі. З нею повернувся до Берліну і принц Ґеорґ, який наполягає, як воєнний дорадник окупаційного штабу, на немилосердному винищенні всього проводу німецьких сонцеїстів – Ради «Вільної Спілки Творчої Праці», очоленої Руді Штором. Не знаючи про глибоку любов принцеси Елізи до Руді, принц Ґеорґ і далі вважає її своєю нареченою й раз-у-раз інформує її про плановані окупантами проекти та заходи нищення сонцеїстів. Еліза ж повідомляє про них Руді, який негайно організує протизаходи. Найдійовішим протизаходом виявляється братання сонцеїстів з вояками окупаційної армії, в якому найголовнішу роль відіграють сонцеїстки – жінки і дівчата, масово «романсуючи» з окупаційними солдатами й офіцерами.
Внаслідок такої «любовної тактики» сонцеїстів, окупаційне військо почало дуже швидко розкладатися, ставати сонцеїстами і повернуло свою зброю проти власного штабу, розташованого в колишньому палаці Мертенса (сам Мертенс пристав до сонцеїстів). Під час переможного штурму окупаційного штабу вояками-сонцеїстами в повітрі появилася ескадрилья повітряних сил, яка величезними плакатами в повітрі проголосила:
«Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою! Вороги сонячної машини в Німеччині знищені. Армія з нами й вами! У французькій експедиційній армії повстання. Перемога сонячної машини на всій планеті!...»
І аж тепер принцеса Еліза одверто прилучається до сонцеїстів і поєднується з Рудольфом. На протязі довгого часу вони мріють одне про одного, але, належачи до різних соціальних світів, не могли піти за голосом своїх сердець.
***
Повість цікава ідейним задумом (звільнити людство від примусу праці, заступивши примус вільною охотою до праці як вияв власних сил), цікава й сюжетом (хоч надто розгалуженим до тої міри, що деякі сюжетні лінії здаються зайвими), цікава багатою мовою – багато слів цілком свіжих у нашій літературі, є низка справжніх неологізмів. Для ілюстрації наведемо бодай десяток. «Замоток» (від замотувати), «коліносхилений», «тягітно-тоскно», «чекально», «сласність» (і «сласний»), «пропад» (від пропасти, загубитися), «уступливо», «насила» (насильство), «сокируватий ніс», «палахкий» (від палахкотіти), «прожогливість», «уникливі очі», «богозневажник», «невміло-неуважний», «оповзини» (землі або снігу з гори).
В тексті повісти дуже багато яскравих порівнянь і метафор, наприклад: «В банькуватих свіжих очах павутиниться задума». «За муром, як спіймане порося, пронизувато й злякано верещить автомобіль». «В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осінній туман у старій пожовклій тирсі, вогка сумна посмішка». «З пащі густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи». «Зачучвірений, набитий гудінням бджіл сад». «В парку стоять густі завіси весняного дихання, які треба, як воду, проривати грудьми, ідучи». «Високо вгорі стоїть тоскне лице місяця, і широка блакитно-сталева смуга лежить на морі аж до обрію». «А в душі скоками, вибриками гасає радість, як юрба школярів, у яких захворів на сьогодні учитель». «Звідти через хвилину вибігає кругленький, чорненький, як кузочка, добродій, підкочується до принцеси і, силкуючись зігнути своє туге кругле тіло, віддає себе до розпорядку її світлости». «Сивий присмерк, як зігнутий пристаркуватий чоловік, цілий день тоскно блукає по лабораторії». «А сонце сипле відозвами, і від нього до примружених вій тягнуться кошлаті віники променів». «Торішнє жовте задубіле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить». «З землі куряться у прозору блакить пахощі засоромлено-білих черешень, ніжно-рожевих яблунь, молодих кущів із дитячими щічками листочків»...
У повісті чимало уступів, присвячених життєдайному сонцеві, яке автор раз-у-раз називає «Велика Мати», що дає людям радість. Цю велику, незмірну радість і вдячність «Великій Матері» відчуває Рудольф Штор особливо тоді, коли осягнув спосіб «випікання сонячного хліба». Ось він іде на поле, щоб чути себе ближчим до природи.
«За віллами поле й ліс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотисті хвилі з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку...
Доктор Рудольф лягає на траву на саме сонце й заплющує очі. Дзвенять мухи, дзвенить сум і ніжність, грає невтримна, буйним фонтаном, іскриста радість, цілує пекуче благосно Велика Мати».
А ось другий, насичений сонцем високомистецький образ природи:
«А клен собі мрійно перебирає погризеним листям, граючим сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнатих фіолетових кущах бузку ляскотить батогом і ніжно ухкає соловейко – рідкий гість Німеччини. Діловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрібнесеньким чорним намистом, як караван у пустелі, тягнуться через доріжку в гущавину трави».
З образами Природи-Матері контрастує образ берлінської Біржі і гарячкової хапанини людей, охоплених страхом за свої гроші:
«Хе! Ось воно, серце Німеччини. Величезна, темно-сіра буддійська пагода, шаршава, важка, як велетенська черепаха, що міцно вперлася на лапи й роззявила пащу – двері. Круг неї, як стривожені комахи, шамотяться авта, приїжджають, від’їжджають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують із них і прожогом несуться в роззявлену пащу черепахи. Другі вилітають із неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екіпажі, вибиваються з юрби й женуть кудись стрімголов...»
У повісті раз-у-раз натрапляємо на яскраві, колоритні образи-портрети людських персонажів.
Ось Вінтер, особистий секретар Фрідріха Мертенса:
«...високий, тонкий, з підібраним животом і довгою фізіономією хорта, безшумно й легко то входить, то виходить із дверей кабінету... Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собі найменшу різницю в еманації істот у фотелях. Він, як черв’як, здається, має здатність то робитись іще довшим і тоншим од поштивости, то зіщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстішим і меншим од погорди».
А ось член бюра Інараку доктор Тіль, детективний геній (він керує розвідкою в Інаракові і, разом з цим, має репутацію найкращого детектива в урядовій поліції, де зовсім не підозрівають його приналежности до революційного Інараку):
«...високий, тонкий, із сокируватим носом і гарними, ніжними очима... вклоняється і посміхається такою ніжною і уважною посмішкою, наче він уже давно й гаряче любить графа Елленберґа і йому зразу можна довірити найінтимнішу справу. Слухаючи його Світлість, він схиляє гладеньку зачіску, з блискучим проділом посередині голови, то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею».
Ось постать Наделя, батька трьох синів і доні – всі інаракісти (сам він – ні):
«...підбирає три крихти хліба, кладе на тарілку, бере газету і йде собі до другого вікна, йде дрібними, строгими кроками, такий собі сам увесь строгенький, чистенький, із гострою жовто-сивою борідкою; щічки рум’яненькі з фіолетовими жилочками, як на осіннім червонуватім листі, сиве волосся довгеньким їжачком підстрижене».
Щодо головних персонажів твору: Рудольфа Штора, принцеси Елізи, Фрідріха Мертенса, то В. Винниченко практикує для їх характеристики дуже цікавий засіб: він їх змальовує не тільки безпосередньо від себе як автор, але й через враження, яке вони справляють на інших чільних персонажів. Ось Руді в сприйманні старого графа Елленберґа:
«...як усі люди, що мріють їздити на возі слави, наш Рудольф людина дуже амбітна, як усі анахорети, мовчазна й соромлива. Як усі вчені, добра й саможертовна... в розмірах людськости й жорстока до найближчих людей. А загалом, надзвичайно рідкий екземпляр людини, що здатна на героїзм…»
А ось той же Руді очима (тобто в сприйманні) Елізи:
«...трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило... От тільки очі та уста... якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто-гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі – одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна».
Сам граф Елленберґ, також принцеса Еліза належать до вельми змістовних і ваговитих персонажів «Сонячної машини»: зійшлись-бо двоє видатних аристократів, представників відмерлого вже світу. Лише старий граф це повністю усвідомив, а молода ще принцеса не хоче з цим примиритися, ще повна завзяття до боротьби за втрачений блиск і славу монархічної Німеччини. Елленберґ в успіх такої боротьби зовсім не вірить і, дивлячись на Елізу, думає:
«Який благословенний, чарівний дар життя – молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. Молодість не знає ощадности, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого багатства. Вона – любовна і самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини…»
Це вже загальні розумування, актуальні для всіх часів і суспільств. І їх чимало в повісті; одні з них подані як думки того чи іншого персонажа, інші не приписані нікому зокрема, подані ніби від самого автора. Але як перші, так і другі тісно пов’язані з розгортуваним сюжетом і не звучать як нарочите, «голе» метикування автора.
Ось, наприклад, уступ про такий дар людини, як надія:
«Чудодійна, страшна річ – надія. То вона, а не страх, не покірність веде засуджених на смерть, на ешафот; то вона найгордіших, найодважніших утримує від бажання кинутись на катів і в нерівній, безнадійній, але почесній боротьбі знайти смерть. Опортуністична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби відтягти останню хвилину на міліметр далі.
І вона ж оживлює мертвяків, ставить на ноги калік, робить видющими незрячих; висхлих, безживних, інертних сповнює соками й енергією».
А ось апологія родини як єдиної остої, єдиної тривкої вартости в житті людства всіх віків: «...все – скороминуще, все – мінливе: і влада, і слава, і багатство, і самі покоління. Єдине, що людина має незмінного, вічного, святого, це – родина. Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати».
Варто ще навести міркування про кохання і любов, викладені в листі Макса Штора до Сузанни:
«Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, зі скрюченими пальцями накидається на все, що може його задовольнити...
Любов – повільна, видюща, вростати може тільки в одну душу, і тільки одна душа може прийняти всю другу істоту до кінця.
Кохання кохає тільки для себе. І коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тільки страждання коханого.
Любов любить для любого. І коли її страждання дасть радість любому, вона розіпне себе для цієї радости.
Кохання є дикий, кричущий цвіт, з якого виростає рідкий-рідкий плід – любов. Без цвіту нема плоду, але не всякий цвіт дає плід».
В українському письменстві, скільки нам відомо, «Сонячна Машина» В. Винниченка – хронологічно перший великий твір жанру суспільно-фантастичної повісти. Та й досі в еміграції не появилось скільки-будь вартих уваги творів цього жанру. Тим часом, поруч з історичними повістями, суспільно-фантастична повість належить до порівняно вітаної молоддю лектури. Тому ми підносимо питання про перевидання «Сонячної машини» до 25-річчя з дня смерти її автора.