Відбувалася кривава радянсько-німецька війна. Найжорстокіша сторінка трагедії Другої світової, а тут в часописі «Вечірня година» (краківське «Українське видавництво») з'являється сенсаційна повість «Доктор Качіоні» Галини Журби (псевдонім Галини Домбровської, в заміжжі –– Нивинської, 29 грудня 1888 р. -- 3 квітня 1979 р.) що мала присмак пікантності. То був несподіваний, на перший погляд, для соціально-побутового романіста мелодраматичний бестселер, тому письменниця видала його під псевдонімом Гемень Жмурко (персонаж роману «Революція іде!»). Переплетена інтригами, оповита таємничою атмосферою сердечних переживань, пліток і зрад, історія трагічного кохання 50-річного статечного Доктора Качіоні з демонічним поглядом «південного мага», якого поза очі називали «масоном», й 19-річної вродливої й легковажної русявої Євгени (Женьки), з якою він одружився, спиралася-таки, попри модернізацію художнього трактування, на традиційні любовні романи в дусі французьких реалістів. Твір був своєрідним викликом традиційній моралі. Письменниця, мабуть, свідомо (як і в просвітленій ліриці: Б. Нижанківський /«Терпке вино»/ й І. Ковалів /«Прелюдії"/) видала свою повість в найтрагічніший час світової історії, беручи за наративну основу сюжетику сердечних переживань, але в період іншої катастрофи –– Першої світової війни, що розгортаються в провінційному волинському містечку. Таким чином стверджується ціннісний принцип еросу, протиставний руйнівному танатосу, катастрофам людського буття. Колізії любовного роману побудовані за тексту в тексті: оповідь ведеться від імені Антона Тинецького –– колишнього пацієнта, доброго знайомого «лікаря з покликання», хірурга Доктора Качіоні. Вона перетікає на вподібненому до архіва маломістечковому цвинтарі, у повільній розмові наратора з безіменним слухачем –– колегою по роботі в «одному банку», має ретроспективну проекцію, адже наратор починає історію на цвинтарі, на могилі 20-річної Євгени, висвітлює її сімейну драму та власну закоханість в Ольгу. Оповідач не приховує свого захоплення дивакуватим, невелемовним Доктором Качіоні, що не пригасало від дитинства, коли лікар вилікував його від ревматизму, привернув увагу до «масонства», поглиблену книжками про містичні ритуали.
«Наскрізь гуманна й вирозуміла людина», як характеризував титульного персонажа Антон Тинецький, шокував провінційну містечкову публіку, коли одного разу після чергового від’їзду повернувся із вродливою русявкою, іноді, коли не був зайнятий роботою, з’являвся з нею на вулицях, викликав несхвальні, частіше заздрісні погляди. Сподіваної гармонії у подружжя не відбулося. Набагато старший Доктор Качіоні покладався на стабільність і статечність, натомість молода дружина прагнула бурхливого, яскравого життя під передзвін келихів і шумовиння шампанського. Лікар, не бажаючи того, сам підштовхнув її до легковажних кроків, до флірту з іншими чоловіками, конкретизованому на одному з балів її залицянням до Олександра Бобіна. Така поведінка молодої дружини викликала в її чоловіка приступи ревнощів. Любовний трикутник завершується трагічно, ніби за загадкових обставин. Письменниця послідовно дотримувалася інтриги, і лише наприкінці твору розкрила суть справи: Євгена отруюється, дізнавшись про розправу Доктора Качіоні над її полюбовником на операційному столі. Позолочений напис на надгробку «Засмучений муж» викликає неоднозначне враження. Страждання лікаря не спростовує його підсвідомої інспірації смерті молодої дружини. Фабула «зрадженого чоловіка» не має моралізаторського акцентування, лише засвідчує еклезіастівську марноту марнот людського існування, засліпленого амбітними емоціями, які ведуть жорстоку гру з людським життям, про драматичну несумість горизонтів очікування, що важко переживає й Антон Тинецький, закоханий в Ольгу.
А втім, Галина Журба починала зовсім з іншої прози. В період свого першого еміграційного періоду під час проживання у Рівному (1922–1924), Здолбунові (1924–1933), Львові (1933–1940) вона набувала літературного досвіду, задокументалізованого новелістичними книжками «З життя», «Похід життя», виданими під час національної революції, випробовувала свій талант сценічними картинами «Маланка» (1922), «Метелиця» (1923), «В перельоті років» (1923), звернулася до середньої й великої прози. На той час її твори були помітним явищем в українській літературі. Вал. Шевчук вважає, що збірка «Похід життя», попри те що містила доробок переважно друкований в журналі «Українська хата», була «одна з найцікавіших книжок періоду революції і громадянської війни». Є. Маланюк назвав сценічні картини «блискучими в своїй закінченості драматичними поемами», а Софія Русова захоплювалася сценічним етюдом «Метелиця» .
Соціально-побутова, психологічна повість «Зорі світ заповідають», написана у Здолбунові (1925–1928), видана у Львові накладом І. Тиктора («Українська бібліотека», – Ч. 10), нагороджена Товариства письменників і журналістів, хоч письменниця принципово не взяла участі в церемонії вручення лауреатських відзнак. То була перша частина задуманої епопеї «Хроніка одного села». Друга частина з’явилася 1937 р., третя –– у 1937–1938 рр. Обидві мали спільну назву «Революція іде». Твір разом з повістю «Зорі світ заповідають» виявляв жанрові ознаки роману-дилогії.
За спогадами письменниці Оксани Керч, у роки міжвоєнного десятиліття «ніхто так не писав про «революцію», як Галина Журба» («Визвольний шлях» –– 1973. –– Кн. 12). Є. Маланюк припускав, що Галина Журба, яку він назвав «сеньйорою» національного письменства, покликана виконати в українській літературі ту ж конструктивну роль, що й Марія Домбровська (трилогія «Дні і ночі») у польській. Галина Журба, бездоганно володіючи традиційним реалістичним стилем, збагаченим новими модерністськими, зокрема стефаниківськими засобами прозописьма, імпресіоністичною фактурою, уникаючи поширених неонародницьких шаблонів, запропонувала проникливу психологічну нарацію, означену тонкою сюжетною режисурою. Вона, за твердженням її біографа І. Керницького, орієнтувалася на творчий досвід К. Гамсуна й А. Франса, що ними «зблимували перші проблиски імпресьйонізму, як райдужні випари над застигаючим півтрупом натуралізму».
Повість «Зорі світ заповідають» викликала неоднозначні рецепції. Коли В. Барського вона не влаштовувала невідповідністю жанровій ідентифікації, браком виструнченості фабули, поглинутої «повінню балачок, настроїв та описів» («Вісник». –– 1934. –– Т. 1. –– Кн. 1), то М. Рудницький вбачав у ритміці речень, що сповільнюють динаміку сюжета, прояв властивої письменниці імпресіоністичної манери зображення, що «замітно бореться з формою повісти», яку він назвав «поемою в прозі» («Діло». –– 1933. –– 24 листопада). Е. Мох, трактуючи видання з погляду християнських цінностей, закидав письменниці «великого таланту», яка виявила силу слова «в очах, в серці і в пері», відсутність чіткої лінії боротьби добра зі злом, проте у тонкій наративній грі світла й тіней виявляється «щось по-материнськи тепле у її [Галини Журби –– Ю. К.] у погляді на темне й байдуже село» («Нова зоря» –– 1934. –– Ч. 1). Дискусія точилася і з приводу мови повісті, зокрема персонажів. Коли М. Рудницький виявляв природне мовлення героїв, то М. Барському хотілось би волинських діалектизмів, а Л. Луців протестував проти «московської мови» деяких персонажів. До речі, Галина Журба вимагала в передруках і в публікаціях нових творів дотримуватися авторської волі.
За словами Марії Комариці, письменниця у повісті «Зорі світ заповідають» вловила, «наче сейсмограф, ледь відчутні підземні коливання у психології сільської громади». Вони вибухнули національним й соціальним протестом проти деструктивних сил в романі «Революція іде». Схильна до естетики вражень, письменниця менше дбала про хронологічну послідовність наративу, що непокоїло Л. Луцева при рецензуванні роману. Критик наголосив на есхаталогічному началі твору, але не в містичному, а в геополітичому сенсі, коли селянин виявився політично зрілішим, ніж київські урядовці («Вісник». –– 1938. –– Т. 1. –– Кн. 3), яких читачки журналу «Нова Хата» влучно назвали «паперовими провідниками». Письменниця наводить слова млинаря Лозецького про односельців, які «властиво, одні й зберегли лице нації», які можуть бути лейтмотивом «Хроніки одного села».
Драматичні колізії волинського села, передусім родини Паліїв, спочатку перетікають у річищі патріархальної гармонії, дотримання традицій етноментальної культури й природного антеїзму, доповненою символікою національної культури. Найстарший Захар Палій –– нащадок бунтпрського роду «аж з тих-о київських країв» був органічним втіленняи природної людини, здатної чути землю, праця на якій поставала священодійством, як, наприклад, у жнива. Привертають увагу мужні жінки на кшталт тітки Соломки, яка, рятуючи дитину, задавила вовчицю.
Далека від змалювання природних ідилій, письменниця розкрила автентичну українську душу, здатну на адекватну відповідь деструктивним викликам Першої світової війни, бунтарський протест проти непроханих більшовицьких зайд, на здатність реалізувати дух національної революції, відстояти свої права під час національно-визвольних змагань. Акцентуючи психологічні колізії реанімації й утвердження національної свідомості, письменниця уникла небезпеки «дешевої тенденції». Зі сторінок роману, що викликав в М. Рудницького асоціації з пуантилізмом («цятки за цятками і на цятках») й «нервовими записами щоденника», віяло «свіжістю –– подекуди тою щирою наївністю, з якою дійові особи противники в політичних дискусіях обороняли привид віри свого національного катихизму» («Діло». –– 1938. –– Ч. 10).
Повість «Зорі світ заповідають» й роман «Революція іде» Галини Журби викликають асоціації з трилогією «Волинь» У. Самчука на тематичному рівні, на художній інтерпретації лихоліття Першої світової війни й революційних збурень, що травмували й підносили душу волинського селянина, на осмислення його етноментальної сутності, здатної чинити спротив чужинським, зокрема російським деструкціям. За словами М. Гнатишака, українська література «знайшла собі двох звеличників, гідних важкого завдання епіка українського сучасного села» («Дзвони». –– 1938. –– Ч. 3). Попри те між творами цих письменників спостерігається істотна відмінність, яку одним з перших спостеріг Е. Мох, тільки-но трилогія «Волинь» з’явилася після повісті «Зорі світ заповідають» і також здобула перше місце на конкурсі ТОПІЖа: твір Галини Журби викликав у критика асоціації з «жіночо-рококовою будовою», а У. Самчука –– ґотику («Дзвони». –– 1934. –– Ч. 8–9). На противагу велемовному У. Самчуку, схильному до розлогого епічного полотна, Галина Журба тяжіла до напрочуд сконцентрованого, ліризовано-мозаїчного прозописьма, уникала стилізованого біографізму персонажів, їх ідеалізування, властивого автору трилогії. Воно, зумовлене еміграційною ностальгією, з’явилося в нього невипадково. Натомість письменниця працювала над повістю у Здолбунові –– неподалік від самчукового Дерманя, бачила й осмислювала, не збиваючись на дидактику, сувору правду життя безпосередньо, їй «все боліло, як одна пекуча рана», на відміну від польської письменниці Софії Коссак-Щуцкої («Pożoga»), яка спостерігала українську революцію («хижих напасників») з ґанку палацу (Лідія Бурачинська). М. Голубець у «Післямові» повісті зазначив, що Галина Журба з’ясувала, що в глибинах волинського села «дрімає неспоєна тяга до землі, як основи селянського дорбобуту» «до збереження у ній прадідівських традицій і нез’ясованих візій майбутнього». Тобто головний героєм метанатаривів Галини Журби було волинське село, а не персонаж у селі, як в трилогії У. Самчука.
У роки міжвоєнного двадцятиліття (1930-1939) Галина Журба працювала над автобіографічним метанаративом, що пропав на початку Другої світової війни, поновлений 1940–1943 рр. згорів під час пожежі у Варшаві (1944). Письменниця, будучи вольовою натурою, вже під час другої еміграції таки продовжила роботу над відновленням втраченого рукопису, перша частина якої під назвою «Далекий світ» була надрукована 1956 р.