Иван Дзюба о журнальных публикациях Олеся Бердника:
Твір-феєрія «Остання битва»
Фант. повість «Страшний суд»
Феєрія «Просто так»
Легенда «Два шляхи»
Легенда «Кохана з майбутнього»
Легенда «Хор елементів»
Фант. опов.«Зустріч над прірвою»
Фант. гумореска «Аннігіляція»
Фант. гумореска «Послуга Сатани»
Гумор. кінофеєрія «Де подіти Всемогутність?»
Цикл лекцій-розмов з юним читачем «Фантастичні роздуми»
Кінофеєрія «Вогняний вершник»
1968 р.
Можна погодитися з цілком слушною думкою Олеся Бердника про те, що в усякій фантазії відбивається насамперед душа автора, його етичний рівень. З цього погляду слід сказати, що у фантастичних творах О. Бердника панує висока риторика шляхетних людських поривань і шукань, атмосфера моральної чистоти й цнотливості, віра в людину та велику облагороджуючу силу Краси, якусь її чи не месіанську роль (мало хто в нашій літературі так «затято» підкреслює цю роль Краси, як О. Бердник). І це, певно, найцінніше — і з естетичного, і з «педагогічного» погляду — в творчості О. Бердника.
Набагато вразливіше місце в нього — це «натурфілософські» та космогонічні ідеї, в яких чимало суперечного або й сумнівного, які часом надто відходять від неспростованих наукових принципів і які, зрештою, часто-густо в О. Бердника просто мало обґрунтовані, досить тьмяно й приблизно викладені, а то й названі лише, як таємниче заклинання, — хоч разом з тим можна тільки вітати сміливість і незалежність, часом захоплюючу дерз- новенність думки письменника, його прагнення вириватися зі звичних схем мислення на принципово нові шляхи.
Поетика і стилістика творів О. Бердника не завжди вироблені й бездоганні й не завжди адекватні щодо авторського задуму.
Ось роман-легенда «Подвиг Вайвасвати». У спеціальній передмові автор пов’язує його з історією легендарного Атлантіса (Атлан- тиди) і категорично підкреслює, що, мовляв, Атлантіс справді існував і справді загинув «12 тисяч років тому». Більше того, він конкретизує картину цієї трагедії, повідомляє, що декому з атлантів пощастило врятуватися — «невеликий загін мужніх борців ступив на берег Африки, щоб знову нести крізь тисячоліття факел цивілізації...» Фантастові вільно таке говорити, але тут усі ці припущення подаються як незаперечний історичний факт, як останнє слово науки. А між тим наука ніколи не мала достатніх доказів щодо реального існування в минулому Атлан- тиди. Заснований 1945 р. у Лондоні міжнародний науковий центр із проблем Атлантиди дійшов висновку про довільність версії Платона щодо Атлантиди (яку — версію — Платон приписує Со лонові).
Отож чи не краще все-таки було б дотримуватися стилістики умовного припущення, а не категоричного ствердження.
Втім — про самий роман.
На одному з островів Атлантіса, під час грозової бурі, рибальська родина знаходить у човні біля берега підкинене немовля. Бідні й чеснотливі Анура та її чоловік Діавара вдячні богині долі Кал аурі за такий дарунок — адже вони були бездітні. Та радість їхня скоро затьмарюється. Дитина виявилася білошкірою, і забобонний натовп вимагає принести її в жертву. В останню хвилину з’являється таємничий жрець і рятує ЇЇ, нарікши Вайвас- ватою — дитям вогню, грози, блискавки. Він же пророчить незвичайну долю Вайвасваті, натякає на його незвичайне покликання і присвячує його Вогню: «Хай не боїться смерті! Хай не боїться нічого! Хай іде, як стріла в польоті!»
Але щоб виконати це своє життєве призначення, Вайвасвата повинен пройти шлях випробувань і шукань; мудрість повинна визріти в чаші його душі, а не бути звідкись узятою в готовому вигляді.
«Хай шукає, — суворо промовив жрець. — Зерно проростає в урочий час. Ніщо не перетворить зерно евкаліпта в стебло ліани. Хай зрощує дерево свого серця».
Оце і є головний мотив твору: шукання Вайвасватою знання, істини, справедливості, краси, пояснення суті життя і космічного безміру...
«Вайвасвату не задовольняло просте, одноманітне життя батьків». Він відчуває, що за межами вузького світу островитян є більший світ, сповнений таємниць; його душа прагне діяння й пізнання; невдоволене буденністю серце чує таємничий поклик безмежжя — це, власне, те світопочування, яке властиве всім високим натурам і яке веде їх до великих звершень... Саме цим перш за все цікавий і симпатичний, саме цим живий — легендарний Вайвасвата в Олеся Бердника.
Тим часом на мирний острівець приходить лихо, а з ним і починаються довготривалі поневіряння й випробовування Вайвасвати. Воїни Чорного Володаря Рана таки забирають його до війська, а потім за непокірність він потрапляє в рабство. Страждає його тіло, а ще більше — душа. Важко збагнути йому те лихе й несправедливе, що діється навколо, важко примирити божественні поклики душі й нелюдське животіння в рабстві. Вайвасвата напружує свою думку, але нічого ще не може зрозуміти: «мало ще досвіду перейшло в чаші душі».
Першу науку мудрості дає йому старий раб Соат. Він учить знаходити втіху в самообмеженні й самозреченні: «Вільний лише той, хто відмовився від всього, навіть від себе»; справжню свободу, остаточне звільнення приносить смерть, оскільки вона означає повернення душі до своєї праматері — космічної суті, — «а що тіло? Ілюзія, мара...»
Звісно ж, це філософія не нова; це була б еклектика, суміш буддизму й стоїцизму, якби підносилася саме як послідовна філософська концепція, висунута автором для розв’язання певних проблем. Але йдеться про інше: герой, людина минулих часів, мусить у своєму розвитку перейти певні етапи, «перехворіти» різними філософіями, що історично мінялися протягом віків, залишаючи свій слід і свої здобутки. Філософія Соата — це далеко не філософія Вайвасвати, це тільки перша «спокуса» для нього, перший щабель. Можна тільки пошкодувати, що Вайвасвату порівняно мало «спокушають» (адже за такого задуму і за такого героя, як у романі-легенді О. Бердника, була рідкісна можливість відтворити своєрідну історичну панораму розвитку людської думки, її основних віх, «етапних» філософій людства: хай би Вайвасвата у своєму світоглядному «онтогенезі» перейшов усі головні, вирішальні моменти світоглядного «філогенезу» людства). Можна також пошкодувати, що й сама філософія Соата викладена лише інколи поетично й змістовно, а часто банально і майже пародійно. Скажімо, коли Соат гине, Вайвасвата собі міркує: «Тепер вже Соат не був рабом! Він звільнився від рабства! Він був вільним!» І такий простоліній- ний, аж надто, патетичний коментар до*смішного не відповідний ситуації; він же спрощує і доводить до нісенітниці думки
Соата про «звільнення» як самозречення. У всякому разі, одна річ — філософія смерті взагалі, а інша — такі от міркування при вигляді розчавленого каменем тіла Соата.
Цікавий і насичений у романі розділ «Потік мудрості». Вайвасвату помітила донька правителя Ранатаки Маруіра і відчула до нього симпатію. Вона попросила батька перевести його на роботу до саду. Тут вона має таємні зустрічі з Вайвасватою, навчає його грамоти і дає читати древні папіруси. Це — новий щабель у духовному розвиткові Вайвасвати; йому прочиняються ще одні двері в таємничий світ. Але й нове знання ще не дає відповіді, воно лише множить питання, і так і повинно бути для всякої живої душі: відповідь вона мусить здобути сама.
«Мужність, самозречення, самостримання, відсутність заздрощів, чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобність — такі десять відзнак всякого істинного вчення».
Вайвасвата зітхнув. Задумався. Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення... Незлобність... Таємничі поняття, прекрасні, чисті... Тільки де ж шукати їх? Чи не насмішка вони? Хто написав чудові папіруси, як могли вони потрапити сюди, до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А коли читає, то чому сам не такий?
...Ось тут далі сказано: «Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що говорить твоєму серцю. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем, як істина. І коли навіть Верховний Бог буде говорити з тобою, не приймай його слів, коли вони не сприймаються серцем твоїм, як істина».
«Божество зрячого — вогонь. Божество безмовного — серце його. Жалюгідні уми знаходять своє Божество в ідолах. Істинно зрячий бачить Божество всюди. Його Божество — Всесвіт».
Можна було б навести чимало поетично-філософських місць із роману, і, хоч вони часто-густо за «великим рахунком» несамостійні (здебільше це трансформація істин і повчань давніх східних філософій), — все ж вони дають враження свіжого, «наївного» світосприймання, сердечної чистоти і заглибленості в самоспоглядання й роздуми. Це ніби очищає душу від скверни суєти і налаштовує її на філософський, поетичний лад; ніби «повертає» людину до ЇЇ історичного «дитинства», коли її по-гляд «наївно»-прямо і чесно — спрямовувався на першооснови буття, на перші й вічні питання людського духу в переконанні, що відповідь на них можлива і що без такої відповіді не можна йти далі. Дар такої «наївності» — це чи не найцінніший скарб
Олеся Бердника. Завдяки йому він бачить і ставить ті питання, яких побутова людина не помічає в своїй житейській крутанині або які вона вважає надто «дитячими» для себе, перейденим етапом (тоді як насправді це втеча від «абстрактних» духовних проблем у побутову суєту).
Такий самий характер мають і розділи «Древні папіруси», «Ріка життя».
«Учню, коли навіть Сонце світить з неба, запали ще один світильник, щоб не пропустити істину, коли вона з’явиться на твоєму шляху», — вичитує Вайвасвата з древнього рукописа, і відлуння наївної й вічної мудрості предків зміцнюють його дух у шуканнях і сумнівах.
«Дух юнака завмирав, тріпотів перед незвичайною урочистістю но-вовідкритих тайн. І прагнув далі і далі, як орел, сп’янілий від висоти і ясності кришталево-блакитного неба».
«Куди? Для чого? Яка сила штовхала людей? В ім’я чого? Навіщо стільки страждань і мук?
Вайвасвата думав до болю в голові, але відповідь не приходила. Він почував, що розгадка проста, проста як подих, як світанок, як розквітання квітів, як очі матері. Розгадка таїлася в його серці. Інколи юнакові здавалося, що він колись знав уже її, але забув. Звідки такі думки?»
«Ніхто не дасть йому розгадки! Ніхто! Але й спокою він не знатиме, не матиме щастя, доки не розгадає її!».
«Все, що розквітає, повинно зав’янути, — запевняли папіруси, — все, що піднімається, повинно впасти, все, що зустрічається, повинно розлучитися, — такий закон цього світу!»
«Для чого ж тоді віра в майбутнє? — розгублювався Вайвасвата. — Навіщо боріння? Навіщо зустрічі і любов? Аби завдати ще сильнішого болю? Тоді що ж? Закритися від людей, піти в гори, в ліси, одірватися від світу і вмерти, не жаліючи ні про що? А в чому ж смисл народження?».
Я навів ці цитати, щоб показати «інтенсивність» роздумів Вайвасвати над життям, поетично-філософську фактуру роману (власне, багатьох його сторінок, але далеко не всіх, бо, як ще скажемо нижче, чимало в ньому і кволої переказовості). Можна б ще послатися на цікаву постать раба Лаоти, який розвиває перед Вайвасватою філософію злитості з природою, багатоликого перевтілення в природу (його філософські монологи часом звучать із неабиякою поетичною силою).
Вайвасвата власне і цікавий оцим прагненням істини, шуканням істини, невинним сходженням по її щаблях, доскіпливим перебиранням, перевіркою різних її пропонованих «варіантів». Цих історичних «варіантів» могло бути більше, й не лише за рахунок східних філософій: хай би Вайвасвата спробував усе основне, що знало давнє людство, хай би він, ідучи до істини, випробував побільше шляхів. Тоді б панорама людських шукань істини стала воістину грандіозною, а образ Вайвасвати — дуже значним узагальненням.
Інтерес до Вайвасвати спадає десь у другій половині роману, коли помічаєш, що він дає менше, ніж спершу обіцяв. По суті на півдорозі автор відмовляється від головного в цьому образі. Адже спочатку виглядало на те, що це буде драматичний образ людини, котра, опинившись сам-на-сам із великими загадками життя, поступово і власними силами наближатиметься до їхнього осягнення (наближатиметься, бо кому під силу осягти їх сповна!), випробовуючи на своєму шляху різні теорії й філософії, назбируючи дедалі більше досвіду в «чаші душі». Пам’ятаєте: «Хай зрощує дерево свого серця»; «Ніхто не дасть йому розгадки! Ніхто!» Власне, тільки такий підхід і цінний: шукати самому, здобувати ціною власного життя, а не діставати напрокат готове.
Та от поступово роман сходить на інше: виглядає так, що Вайвасвата має дістати остаточну істину в закінченому вигляді як рятівний дар від вищих істот. Є десь далеко від Атлантіса таємничий острів Швета-Двина, де поселилися пришельці з інших світів, вищі й благородні істоти, які пізнали істину й справедливість. Від них зрештою і дістає Вайвасвата істинну мудрість у формі популярних лекцій-утаємничень. Звісно, такий даровий спосіб здобування істини серйозно поменшує цінність образу Вайвасвати. Тим паче, що і зміст тих уроків, які дає йому на Швета- Двині Учитель, не відзначається глибиною, а в деяких моментах здається банальним або сумнівним. Особливо це стосується розділу «Зустріч з собою», де йдеться про розмову Вайвасвати зі своїм двійником, якого, виявляється, має він в іншому світі (?!)... Оскільки це пов’язане з улюбленими «космічними» ідеями О. Бердника, висловленими і в інших його творах, ми звернемося до цих допущень згодом. Тоді ж поговоримо і про «таємничу» Швета-Двину, мотив якої належить, мені здається, до найменш серйозних і цікавих у романі.
А зараз хочеться ще сказати, що для роману-легенди «Вайвасвата» автор не виробив цілком адекватного стилю. Чимало сторінок написані з неабиякою поетичною силою, енергією, високою напругою. А поруч часто-густо зустрічаєш сторінки кволі, розслаблені, багатослівні, побутово-переказові, натуралістично- дріб’язкові й несмачні. Авторові варто було більше подбати про силу й інтенсивність поетичних узагальнень, про енергію й ла- підарність письма, про «біблійний» стиль, який відповідав би драматичній легендарності подій та постатей цього роману, що цілковито випадає з рамок побутово-натуралістичної правдоподібності.
Ще один характерний для філософії Олеся Бердника твір-феєрія «Остання битва».
Назва трохи баналізовано-«політична» і не зовсім відповідна до цієї фантасмагорії.
Добре, що, на відміну від низки інших своїх речей, автор недвозначно підкреслює цілковиту умовність, довільну фантастичність своєї феєрії, ЇЇ художньо-символічне призначення: «Мені приснилось чи привиділось...» (тоді як у деяких інших випадках подібна довільна фантастика в О. Бердника претендує на роль чи просто виступає в ролі «духовоі'фантастики, без достатніх на те підстав).
Зміст феєрії ~ космотворче (й косморуйнівне) «змагання» пер-соніфікованих Краси й Потворності перед таким собі судилищем — форумом усіх живих істот.
Феєрія писана в патетичному стилі, окремі уступи — ритмізована проза. Спрямування її досить сентенційне. Але, почавши з декларативного протиставлення Краси й Потворності й декларативної ж розробки проблеми (хоч це, зрештою, непогана декларативність, породжена високими пориваннями душі: «Потворність прийме за Красу лиш той, хто творчості не розуміє... хто цінить спокій, а не вічний пошук, хто хоче насолоди й споживання, а не відкрить і віддавання...»), — автор потім досить вдало переводить це «змагання» Краси й Потворності в наочний (хоч і фантастичний) план. І знаходить трохи несподіваний і досить сильний аргумент, яким Краса «перемагає» Потворність: сила Потворності обмежена, бо обмежене її діло, — руйнувати не можна нескінченно, всяке руйнування має край, зруйнувавши все, Потворність тим себе і вичерпує; Краса ж нескінченна, бо творенню меж немає, за кожним досягнутим рубежем — знову безмежжя... Так одвічній колізії надається досить свіжого й самобутнього звучання, не позбавленого філософічності.
«Остання битва», як на мене, — одна з найбільш вдалих філософських новелок О. Бердника.
...Монах Василій («Страшний Суд». Фантастична повість), тяжко пригнічений перемогами Антихриста («Церкви закривають. Народ одвертається од бога...») і вбачаючи в цьому близький кінець світу, наближення Страшного Суду, — замуровується в печері, щоб предстати на тім суді неосквернённим. Кілька сот років тривав його летаргічний сон, аж поки молодий археолог Рам відкопав його. Повернувшися до життя, Василій думає, що потрапив до раю, а коли, нарешті, його переконують, що це не рай, а нове земне суспільство, він доходить висновку, що справжній «Страшний Суд» і кара були в тім, що він змарнував своє життя на догоду фальшивій вірі: «Новий світ... вони мають його... самі збудували... А я... проспав. Проспав... Ось він — Страшний Суд... Я ніс його з собою... В душі своїй...»
Отже, повість по суті не стільки «фантастична» (фантазія в ній досить невигадлива, банально-гротескна, світ майбутнього виведений у найприблизніших загальниках), скільки «антирелігійна», та ще й поверхова, по-газетярському антирелігійна, місцями не без дешевизни, часто-густо з несмачними «ефектами».
Оскільки елемент фантастичності є хіба що в сюжетних допущеннях, а сама розповідь натуралістично-описова, побутова за своїм характером, то мимоволі стосуєш до неї мірку життєвої правдоподібності й звертаєш увагу на численні натяжки, порушення житейської природності, грубу підгонку життєвого матеріалу під службову схему. А головне — все це малоцікаве, здебільше невисокого ґатунку за рівнем художнього трактування.
Коли, скажімо, на шляху до давно облюбованої печери Василій встряє в розмови з випадковими зустрічними про бога й Антихриста, а ті своєю чергою ніби між іншим кидають йому глибокодумні репліки від стихійного матеріалізму та хитромудрі пропагандистські «закиди» Богові, погано замасковані під невинні й добровільні філософеми, ~ важко збутися враження, що все це ~ з найтривіальніших антирелігійних брошур.
Такі, наприклад, розмови про пекло, райське життя та красу світу. Якийсь «сивий дідок»-рибалка залюбки бавиться в філософську лінгвістику, прямісінько тобі Ван Гог у відомому вірші Ліни Костенко: «— Прощайте, діду, мені пора, — каже отець Василій. — Жаль вас, ваше серце теж отруєне вільнодумством... — Гм, — здивувався дід. — Слово якесь дивне... “Вільнодумство”. А чим же погано — вільно думати? Ге, нічого б так не треба людям, як вольно думати, мислити... І діяти, отче!»
У такий же захитрений спосіб і якесь приблудне дівча великодушно преподає отцеві Василію науку діяльного гуманізму, активно включаючись у запропоновану автором лінгво-стилістичну гру:
«— Монахи? — перепитала дівчинка. — А що таке монахи?
— Ну... люди, які спасаються... (це пояснює отець Василій. — І. Дз.).
— Спасаються? З води? Еге? — тривожно мовила дівчинка. — Два роки тому ве-е-лика повінь була. Все село плавало наше... Так мій татко багатьох спасав. Чоловік десять спас. А потім перевернувся з човном. І втонув. Сам себе не спас... А я тепер сама... Вивчуся на дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали...
...Спасав людей. Сам себе не спас. В тих немудрих словах Василію знову ввижався докір якийсь, хитра пастка сатани...»
їй-право, надто все це педальоване, прихитрене для дрібного ефекту... Шкура вичинки не варта.
Те саме доводиться сказати і про другу частину повісті, яка змальовує зіткнення «воскрешеного» отця Василія з новою цивілізацією. Ця колізія могла б бути цікавою, але в цьому разі вона взята в пересічних і надто дріб’язкових своїх виявах, невигадливо й малозмістовно. Автор так майже і не знайшов нічого кращого, як обігравати на всі лади різні «словесні» непорозуміння.
«“ Веди мене, отрок, до бога!
— До бога? — здивувався Рам і розгублено всміхнувся. ~ Я не знаю такого прізвища...» І т. п.
Або: «Рам почухав собі потилицю. Похитав головою.
— У вас... багато незрозумілого. Дивні наукові терміни. Страшний суд, рай, божа брама. То звичайна веселка, атмосферне явище. Брами ніякої нема. А рай... Що таке рай? Ага, наш учитель називає дніпровську долину раєм. Так і каже — це наш рай. Якесь давнє слово. З міфології...»
Навряд чи такі благенькі «хохми» збагатять художній твір, навряд чи вони гідні літературних героїв. Тим паче, що й неприродність їхня очевидна. Справді: отець Василій «проспав», за повістю, щось дві-три сотні років («майже три віки»), а вже, бачте, вчені нащадки навіть слів таких, як «бог», «сатана», «рай» не знають. Даруйте, а куди ж вони діли європейську культуру, європейське мистецтво двох тисячоліть, яке майже все ґрунтувалося на християнських і біблійних поняттях чи, принаймні, без них не обходилося? Може, двохсот років їм було досить, щоб забути і Данте, і Рафаеля, і Гете, і Байрона, і Достоєвського, і Шевченка (діється повість «в долині Дніпра»)? Навряд. Більше двох тисячоліть минуло від часів древньої Еллади, а ми ж не забуваємо ні Зевса, ні Аполлона, ні Сатирів, ні Бахура, і не робимо, порядком боротьби з політеїзмом, припущень, що то якісь древні міністри чи древні функціонери держпартконтролю. Не слід так легенько розраховуватися з історичною перспективою й істо-ричним людським багажем, та ще й на догоду досить дріб’язковій меті, котру художник мусів би відкинути як замалу для себе.
Отож і виходить, що рівень «дискусії» з релігією (як і взагалі весь рівень «інтелектуальної напруги» повісті) досить невисокий.
Може, отцеві Василію й цікаво буде почути від «археолога» Рама такі роз’яснення: «Все створено трудом, творчістю... Без праці нічого не буде. Все в усіх світах твориться людськими руками, розумом, думкою» і т. д. — але читача навряд чи вситиш подібною інформацією.
Дивує і надто приблизне розуміння християнської релігії. Наприклад.
«— Скажи, отрок, а ви кому-небудь молитесь?
— Як... молимось? — не збагнув Рам.
— Ну, просите допомоги... коли потрібно?..».
Даруйте, але за християнською теологією молитва — це дуже складне таїнство, яке зовсім не зводиться до «прохання допомоги». Неуважність і профанація навряд чи допоможуть у полеміці з релігією.
...Кілька школярів, блукаючи біля Дніпра, зустрічають дивного хлопця, який виявляється людиною з майбутнього («Просто так». Феєрія).
Оповідання складається з двох частин: побутової та власне «феєрії». Побутова частина (експозиція) досить безбарвна і розтягнена. Щодо «феєричної», чи фантастичної, частини твору, то тут знов-таки, на мій погляд, бракує підкреслення умовності фантастичного припущення про пришельця з майбутнього, про його здатність «волею, введеною в резонанс з енергією простору» приводити в рух інші тіла, здобувати полум’я «трансформуванням просторового вогню», переходити в інакші, проти земних, виміри (ставати невидимим, «зникати») тощо... Все це мусіло б бути не просто назване, а містити якусь гіпотезу, якусь ідею. А без цього ~ яку цінність матиме, приміром, формулярна відписка: «Ви потрапили в локалізований круг нейтрального часу, вас перекинуло в майбутнє...»
Цілком відповідно хлопчаки всі дива, творені пришельцем, звуть «фокусами», і дарма той протестує. Так, це швидше довільні й безконтрольні (а тому і позбавлені цінності й змісту) фокуси, ніж наочне представлення якоїсь гіпотези, якоїсь сміливої науково-фантастичної чи філософської ідеї. Бо така ідея мусить бути змістовною, плідною, на щось наштовхувати, до чогось «підбурювати» людську думку та уяву, — а що, крім голого фокусу, в такій, скажімо, дивовижі:
«— А нащо варити? З’їжте по одному плоду цитрогруші і все...
~ Як ти сказав? — перепитав Петро. — Цитро...
— Цитрогруша. Ось же її дерево, хіба не бачиш? “Де?
~ Та ось, за десять метрів від нас. Чи ви сліпі? Я зараз зірву кілька штук...
Іван метнувся до кущів лози, підстрибнув угору, ніби хапаючи щось. Потім підбіг до товаришів, несучи в долонях чотири соковиті плоди, схожих водночас на мандарин і на грушу...»
Одне слово, слід би або посутніше розвинути фантастичні допущення як певні ідеї, або ж, коли автор не в цьому вбачав тут своє завдання, — виразніше підкреслити їхню умовність чи може й жартівливість (як це він зробив іншого разу, в «Аннігіляції», доречно й назвавши її «жартом»).
Не дуже оригінальний сюжетний мотив у легенді «Два шляхи» (втеча групи «вибраних» американців від земного життя, загрожувано- го ядерною війною, в океанську глибочінь, де збудоване підводне місто) автор використовує, щоб, з одного боку, показати нелюдськість життя за «штучних» умов, тугу людини за природним земним життям (яка всупереч усьому пробуджується в дівчинці Зорі); з іншого ж, — полемізувати з песимістичними прогнозами щодо будучини нашої планети...
Яків низці інших творів О. Бердника, впадає в очі характерна для нього певна невідповідність між «легендарним» сюжетом і на- туралістично-переказовою оповіддю — «легендарність» вимагає й «легендарного» ж, високопоетичного, лапідарного стилю, до якого О. Бердник підноситься не завжди, часом грузнучи в кволому побутовому багатослів’ї.
Так само не раз відзначаєш у нього й невідповідність між «феєричним» задумом та досить бідною фабулою, яка не щедро той задум живить.
У «Коханій з Майбутнього» (легенда) також відчувається ота дисгармонія між легендарним та натуралістичним, отой брак стилю, про який ішлося вище.
А все-таки річ здається приємною і цікавою, однією з кращих серед подібних — «земного призначення» — оповідань О. Бердника. Може тому, що автор добре дотримав міру фантастичності й цю фантастичність використав як службовий елемент художньої інтриги, для розкриття цілком земних людських справ, для наголошення хоч і дидактичної, але доброї гуманістичної думки: кожен з нас може стати для іншого омріяною «людиною з майбутнього», треба те «майбутнє» вміти в себе вбирати і треба вміти його знаходити в інших. Певно ж, таке розуміння життя й людських взаємин, вміння бачити те, чого шукаєш у фантастичних світах, — бачити його і навколо себе, в живих людей, — таке світопочування цінніше і за сіро-буденне, і за безпредметно-екзальтоване, коли мрія заважає бачити в реальності те, що власне і є предметом цієї мрії, ~ і плекати його в юнацтва справа добра, хоч тут і не обходиться без дидактики.
Ще одна легенда — «Хор елементів». Автор завбачливо назвав цей твір легендою, почав його із застереження: «І досі не знаю — було це чи ні...» (а скінчив так: «Скажіть же мені — було це чи ні? Було чи ні?..»), — і добре зробив, бо інакше оповідане в нім виглядало б надто неймовірно і химерно навіть для наукової фантастики.
Тут, як і в ряді інших творів, О. Бердник ухиляється від традиційних шляхів наукової фантастики і пробує зробити принципово нові й зовсім несподівані (а може й свавільні) допущення. У цьому разі йдеться про можливість опанувати світ, керувати силами природи за допомогою... мелодики, оскільки, мовляв, «усе в світі має семеричну музикальну природу». Є в легенді й інші несподівані допущення. Всі вони, на жаль, мало розвинені як гіпотези, залишаються досить абстрактними й туманними; з наукового погляду вони, може, й зовсім абсурдні, — однак, мені здається, в «легенді» цілком припустимі. Адже автор спеціально обумовив їхню умовність, отже претензія на наукоподібність відпадає. А певну «педагогічну» цінність такі фанта-зії мають: вони дають поштовх уяві, вони закликають вириватися із призвичаєних, шаблонізованих схем думання, скеровують на неймовірні парадокси, — а ці якості дуже важливі і для наукового мислення, якщо, звісно, вони його не вичерпують і не панують у нім безконтрольно, а підпорядковані якимось вищим критеріям.
Хотілося б, звичайно, щоб ті чи інші припущення були посутніше з’ясовані автором, а не просто загальниково названі, щоб деякі «ефектні» місця не виглядали пародійно.
...Дівчина-геолог Люда ось-ось зірветься в провалля, та в останню мить її рятує якийсь дивний незнайомець («Зустріч над прірвою»).
«Дівчина згадала десятки фантастичних книг, науково-популярні статті, виступи. Всі говорили і говорять про наступні зустрічі з інопланетними істотами зовсім не так... не так просто... Гігантські апарати, скафандри, дивовижні форми... саме так уявляють Пришельців... А тут раптом тендітний юнак, в літньому костюмчику... на гірській стежці... Неймовірно?»
Ось тут особливість підходу О. Бердника: він хоче, по-перше, відійти від звичних науково-фантастичних шаблонів, по-друге, показати незвичайне, дивовижне серед буденного. Наскільки це йому вдається — справа інша.
У цьому творі він викладає деякі улюблені свої ідеї, на яких ми ще зупинимося.
Є в Олеся Бердника й «Фантастичні гуморески». З них цікаві «Аннігіляція» та «Послуга Сатани» (остання м’яко висміює прожекти надмірної «кібернетизації» життя), а особливо «гумористична кінофеєрія» — «Де подіти Всемогутність?»
Автор знайшов гротескно-фантастичний, казковий мотив, який дає великі можливості для гумористичного й сатиричного огляду життя, для містких узагальнень через гротеск, — однак ці можливості використані «впівсили». Автор обмежується переважно побутовими чудасіями, тоді як могла вийти широка соціальна сатира. Казкові пригоди нездалих хлопчаків, раптом наділених чудодійною силою задовольняти всяке бажання, — дають великі можливості для гротескової «прогулянки» за лаштунками суспільної дійсності, для сатиричного розтину суспільства.
Є в О. Бердника «Фантастичні роздуми» — своєрідний цикл лек- цій-розмов з юним читачем, в яких автор викладає й «підсумовує» свої улюблені фантастичні ідеї. На цьому місці ми й оглянемо коротко деякі з цих ідей, як вони висловлені в багатьох творах О. Бердника.
При цьому спробуємо співчутливо зрозуміти автора. Адже мрійни- ка-фантаста найлегше буває висміяти, остудити тверезістю й скепсисом, і кожен серйозний громадянин, що добре знається на риночних цінах і логіці здорового глузду, схильний відчувати свою перевагу над ним і поблажливо іронізувати з усякої «маячні». Але від того мрія й фантазія не зникають, і найнереаль- ніша вигадка часом повертається дійсністю, а те, що здавалося твердою реальністю, — виявляється всього лиш хвилинною химерою й породженням рутинної думки. Один із розділів своєї книжки О. Бердник попередив епіграфом — словами К. Флам- маріона: «Свого часу заперечувалося майже все, що тепер увіходить до складу позитивних наук». До цього він міг би додати ще й слова англійського вченого Корнфорта про те, що сучасні наукові поняття ~ безглузді з погляду здорового глузду, але що все більше безглуздого поступово входить у обсяг здорового глузду, і слова Ейнштейна про те, що фантазія — найбільш наукова з якостей людського розуму, оскільки вона встановлює зв’язок найвіддаленіших речей.
Одне слово, пам’ятатимемо, що О. Бердник — письменник-фан- таст, що до фантастики не можна підходити з критеріями побутової логіки та очевидної ймовірності. Але пам’ятаймо також і те, що фантазія й фантастичність ~ це не просто довільні допущення й легковажність думки, а особливий характер її «далекоглядності» й «крилатості», особлива естетична й дослідницька її «гра».
У вступі до «Фантастичних роздумів» письменник декларує: «Отже, вперед. Сідлаймо нашого полум’яного друга. Сідло — фундамент сучасної Науки, діалектична логіка комуністичного світогляду, стремена ~ здоровий глузд (курсив мій. “ І. Дз.), шпори ~ уява, мрія, фантазія, які підганяють скакуна в заплутаних хащах Світобудови. Не забудьмо зброї — щита, меча і списа. Щит — наша зневага до людоненависницьких ідей роз’єднання і розбрату, спис — вістря всепроникаючого Розуму, меч — полум’я Любові наших сердець, які прагнуть всі таємниці Всесвіту, всі скарби пізнання віддати на благо Людства, для об’єднання з космічними братами далеких світів».
На користь О. Бердника говорить те, що він фантаст особливого складу, різко вираженої індивідуальності. Його цікавлять не так науково-технічні ідеї й прожекти, на які його творчість досить бідна і які не завжди в нього конструктивно окреслені, натомість туман но-загальникові, — як етичні аспекти людського майбуття. У створених своєю уявою фантастичних світах, за допомогою уявних «космічних братів» — мислячих істот з інших світів (у реальність яких він затято вірить!) О. Бердник шукає можливостей для найвищого розвитку не тільки розумових, а й душевно-етичних та емоційних здатностей людини, для дивного розквітання людської сердечності, любові, почуття взаємо- зв’язаності, цнотливості й чистоти, для торжества високого й поетичного розуміння життя, для утвердження добра й краси. О. Бердник послідовно й підкреслено полемізує з песимістич-ними й «реалістичними» поглядами на майбутнє людства й світів, полемізує також з тими фантастами, котрі бачать у майбутньому розвиток пороків сучасної цивілізації чи якісь нові фатальні лиха. Тут Бердник безмежний і трохи може легковірний оптиміст. Тут його фантазія, певно, трохи однобічна, оскільки відмовляється бачити в далекому майбутті якісь драматичні проблеми й дисгармонії, а тільки свідомий гармонійний розвиток. Однак, що стосується етичного пафосу О. Бердника, це навряд чи можна назвати «космічним лакувальництвом», швидше це транспонована в космос земна «туга за ідеалом», високе розуміння людського покликання. У всякому разі, щодо цього твори О. Бердника можуть мати добрий виховний вплив на юнацтво, оскільки популярні тепер космічні мрії пов’язані в них із плеканням найкращих людських почувань, з поезією душі, з розкритістю до таємничих покликів Всесвіту.
Так само можуть мати добрий вплив і розмах Бердникової фантазії, його сміливий підхід до багатьох усталених понять, його відчайдушні реконструкції картини Всесвіту. Бердник закликає мислити незалежно, гаряче й масштабно.
Його романтична Віола з кінофеєрії «Вогняний Вершник» (до речі, одна з найпривабливіших серед героїнь і героїв О. Бердника) пристрасно закликає: «Треба міняти світогляд... Треба звільнятися від звичних, сірих, одшліфованих думок, переконань, традицій. Треба бути сміливими, полум’яними. Помилятись, падати, але шукати, шукати, шукати. Адже ми створили безліч безкрилих, безпомічних, нікчемних гіпотез, порожніх, як орі- хова шкаралупа... і притягуємо до тих гіпотез всі факти. Так не можна!».
І далі: «Я певна, що поряд з нами живуть і мислять Розумні Брати, їх багато. Вони скрізь. Треба лиш розбити плівку, що оточує нас. Наш егоїзм, наш консерватизм. Ми все будуємо по власному зразку. Ми ігноруємо незміряну розмаїтість Світобудови».
Отут і починаються наші застереження, оскільки Віола висловлює улюблені думки О. Бердника. Дерзновенність мислі? Так. Але не безплідна незалежність від наукових знань та фактів. Принципово новий підхід до світу? Так, але підхід конструктивний і пояснювальний, а не тьмяно-загальниковий; такий, що стимулює дослідження, а не легковірність. Геть сірі традиції й нікчемні гіпотези, геть мертвотну рутину звичних схем думання? Так. Але не поспішайте натомість із новими категоричними догмами, до того ж виведеними поспішно з неясних «підказок» інтуїції. Не треба уявляти Всесвіт збудованим «за власним розумом»? Так. Але адресуйте цю розумну пересторогу не лише своїм опонентам, а й самим собі.
У всьому цьому становище О. Бердника не зовсім невразливе, і він не зовсім послідовно дотримується тих підстав, що їх сам же виголосив.
По-перше, хотілося б, щоб він посутніше розвивав та обґрунтовував свої космогонічні уявлення та фантастичні науково-технічні й світобудівні припущення, щоб він рідше обмежувався туманними загальниками й ефектною лексикою з великої літери, що часом починає звучати банально (сказати б, «космічна банальність»). Що, приміром, дає читачеві термін-відписка «пси- хомагнетичний колектор»? Автор часто для пояснення якихось сфантазованих явищ та дій вживає довільні наукоподібні терміни. Без них, звісно, у фантастиці не обійдешся. Але ж самі по собі вони нічого не дають і нічого не пояснюють. І замість проникнення силою фантазії в невідомі світи й з’явиська виходить тоді беззмістовний реєстр якихось неіснуючих «законів», приладів тощо... В тих випадках, коли в автора мало чого є сказати по суті, використовується ціла система відписок та ухилянь: «Я не хочу довго пояснювати»; «Проте, не слід говорити далі про це»; «Не треба більше говорити... Я й так багато сказав»; «Комета ~ носій інформації, акумулятор психозерен планети, зв’язок між світами і ще багато такого, про що вам рано знати», — в такі, приміром, способи «всезнаючі» старші брати з космосу збуваються допитливості наївних землян. Частенько вони претендують на те, щоб їм просто вірили на слово. Навіть тоді, коли висувають свої твердження не як умовні гіпотези й фантазії, а як нібито встановлені істини.
І сам автор буває легковірним, а легковірність і сміливість думки — різні речі. Він серйозно говорить не тільки про Атлантиду (до речі, останнім часом деякі белетристи як «сенсаційний» доказ існування Атлантиди розглядали відкриття «таємничих» фресок у Сахарі, але ось що каже про це відкривач і дослідник цих фресок французький професор Анрі Лот: «З часів Платона фантазери найрізноманітнішого ґатунку пробували відродити древній міф, виявляючи надмір уяви і, насмілюся сказати, невігластва. І те й друге свідчило лише про їхню крайню наївність»; а інший вчений, Сусмель, ще раніше сказав категоричніше: «Каталог висловлювань про Атлантиду міг би послужити непоганим посібником для вивчення людської марновірності»), ~ не тільки про Атлантиду, а й про існування навколо нас невидимих для нас істот, про реальних двійників, про творення предметів силою думки та про безліч інших, м’яко кажучи, ма-лоймовірних речей. Звичайно, як фантастичне допущення, ви-користовуване з певною художньою метою, це цілком «прийнятне» у фантастичній белетристиці, але гірше, коли такі твердження виступають у ролі серйозних доктрин. Тим паче, що цього останнього легко уникнути, послідовно підкреслюючи умовність своїх гіпотез.
Не зайвим був би і суворіший відбір їх із погляду художніх завдань та ширше художнє використання. Скажімо, магічний кристал — «Всевидюче Око» — в романі «Подвиг Вайвасвати» давав авторові можливість вільно й цікаво комбінувати картини життя в царстві Пір’ястого Змія. Але ця можливість використана мало (може й тому, що автор взагалі не виявляє великого інтересу до соціальних аспектів життя). Про гротескний мотив всемогутності в кінофеєрії «Куди подіти всемогутність?» — ми вже говорили. А деякі мотиви посідають у творчості О. Бердника забагато місця, хоч вони не такі вже й перспективні і з соціального, і з художнього і, тим більше, з наукового погляду. Одна з найулюбленіших його ідей — про пришельців з інших світів, що приносять людям вище знання або в той чи інший спосіб «шефствують» над нашою планетою, щоб у критичний момент урятувати людство від фатальних нерозумних кроків. Не гово-ритимемо про наївність і ненауковість такого погляду, — розглядаймо це як умовний фантастичний мотив. Тоді доведеться висловити сумнів, чи такий підхід допомагає розкривати велич і драматизм «єдиноборства» людства з таємницями природи. Адже всі проблеми і всі загадки буття, які постають перед героями О. Бердника, виявляються по суті фіктивними, оскільки розв’язка їх уже готова і зберігається в сейфах на інших світах і в будь-який момент може бути «дарована» людям (це я говорю не про всі твори О. Бердника, а про ті, де такий мотив переважає). Таке компетентне втручання космічних наставників трохи нагадує те розв’язання моральних проблем за допомогою міліції, яке полюбляють наші «сатирики».
Щоправда, це втручання космосу в земні справи автор обгрунтовує родинними аналогіями: «Коли у батьків з’являються діти, — вони (батьки. — І. Дз.) не кидають їх напризволяще, а виводять у широкий світ, вказують вірну дорогу. Те саме мусить бути (курсив мій. — І Дз.) в Космосі, тільки в ще більших масштабах».
Не говоритимемо вже про те, що все-таки «батькам» ніколи не вдавалося передбачити шляхи «дітей». Скажемо про інше. Земні аналогії мало що дають для уявлення про Всесвіт. Природа не повторюється і кожного разу, в кожному місці творить щось нове. Скрізь виявляються свої особливі закони й сили, і щоб збагнути їх, треба звільнитися від інерції звичних земних уявлень та аналогій (власне, і «земні» науки розвивалися шляхом відмови від аналогій і знаходження зовсім безпрецедентних закономірностей — яскравий приклад: квантова механіка). Автор сам це визнає і не раз це декларує: «Жоден світ не схожий на інший»; «Ми все будуємо по власному зразку. Ми ігноруємо незміряну розмаїтість Світобудови».
Однак по суті він часто-густо доходить все тих же механічних земних аналогій. І істоти інших світів у нього — ті ж люди, тільки досконаліші. І скрізь панує одне й те саме безлике, універсальне розумне начало (так, ніби те, що «розумне» на Землі, мусить неодмінно бути «розумним» і для Сиріуса). Більше того, цей всесильний «розум» уже й творить із самого себе нові світи — звісно ж, за своїми шаблонами. От тобі й «незміряна розмаїтість Світобудови»!
Або ще ось такі міркування в автора: «Скрізь матерія йде до найвищого вияву своєї потенції... Скрізь виникає Розумне життя»; «У Безмірі за неосяжний час виникали і еволюціонували незліченні цивілізації». Даруйте, але де ж тут та «діалектична логіка», яку так красиво декларував автор? Чому скрізь мусить виникати Розумне життя? Чому саме це «Розумне життя» в його земному розумінні (бо інакше розуміння нам недоступне) треба вважати «вищим виявом потенцій» матерії? Хіба це не той самий антропоцентризм, проти якого виступав сам автор? Хіба на інших світах матерія не може знайти для себе інакшого «вищого вияву», який нам не під силу уявити? Хіба, зрештою, природа могла бути настільки марнотратною, щоб безліч разів повторювати одне й те саме («...виникали і еволюціонізували незліченні цивілізації...»), хіба Космічна історія — фарс, хоча б і патетичний фарс? Щоб десь колись могло повторитися земне життя, розвинутися аналогічна земній цивілізація, ~ потрібен збіг неймовірної кількості обставин, що точно відповідали б складній еволюції Землі. Всяке позаземне життя, якщо воно десь було чи є, неминуче мало б чи матиме зовсім відмінний від земного характер. І мислення аналогіями тут мало що дасть.
Так само мало є підстав для думки, що «вищі істоти» інших планет неодмінно мусять бути «розумними істотами» в нашому сенсі слова. Досить переконливо пише з цього приводу англійський вчений Пітер Стаббс: «...Зовсім не означає, що, коли вже життя виникло, то воно автоматично завершиться появою розумних істот чи чогось більш “досконалого”. Таке уявлення про еволюцію цілком помилкове і протилежне тому, що мав на увазі Дарвін і що диктує здоровий глузд. На кожному даному етапі в кінцевому підсумку панує та форма життя, яка найкраще пристосована до навколишніх умов... Людина цілком ще може виявитися однією з примх природи».
Звісно, можуть існувати різні погляди на цей предмет. Я хочу тільки сказати, що не слід О. Бердникові категорично вводити в ранг самозрозумілих істин те, що в кращому разі може фігурувати тільки як одна з багатьох можливих гіпотез, та й для цього ще потребує якоїсь аргументації.
Або такий ще приклад. Не так давно на підставі досить хистких здогадів було висунуто припущення, що Землю в далекому минулому могли відвідати космонавти з інших світів. Що ж, гіпотеза як гіпотеза, і кому як не фантастам, покористати з неї! Але знов-таки: хай це буде гіпотеза, а не доктрина, як вийшло в О. Бердника. До того ж, О. Бердник дає цій доктрині таке побутове оформлення, що вона виглядає, як невільна пародія на відповідні біблійні мотиви:
«Я бачив їх», — говорить у «Вайвасваті» раб Лаота, — «то справжні боги».
«— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.
— В пустелі. Я тоді пас буйволів у горах... І тут з’явилися вімана... — Літаючі човни?
— Еге. Тільки не такі, як в Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися...»
Автор не раз наголошує щось подібне: мовляв, те, що розказує Біблія, — історичний факт, тільки люди прийняли за богів космонавтів.
Взагалі О. Бердник любить говорити про людей, а особливо про істот інших світів, як про богів. Само по собі це ні добре, ні погано, оскільки може виходити і велично, і банально.
Добре тут те, що фантастика О. Бердника перейнята пафосом безмежних можливостей людського розуму і потенціальної всемогутності людини. Однак часом О. Бердник, на мій погляд, надто буквально й метафізично розуміє оцю безмежність і всемогутність. «Немає нічого неможливого для розумних істот». Це добре як образ, як гіпербола, як девіз. Однак можна дійти до нісенітниці, коли тлумачити це дослівно.
Для героїв О. Бердника справді немає нічого неможливого, якщо вони причетні до отих «інших світів».
«Я пройду крізь стіну»; «Я стаю понад часом і простором»; «В нашому світі творчі бажання людини і їхнє здійснення невіддільні». Можна в будь-який момент опинитися будь-де. Можна силою думки творити будь-які предмети, навіть цілі світи. «Вони творять вже цілі планети, світила, нові рослини, нових істот, вони дають початок новим Еволюціям, вони стали творцями Космосу». Для цього їм нічого не треба, вони все творять «концентрацією дутики».
Коли творчі «бажання людини і їхнє здійснення невіддільні», коли все можливе — то це вже сліпий кут, це безвихідь і здичавіння, а зовсім не вищий розвиток. Бо головна підстава людської духовності — це вічне невдоволення й прагнення до нездійсненного, вічна боротьба й змагання, вічне долання дедалі більших перешкод; як головна характеристичність природи — вічне «мучення матерії», вживаючи улюблений вираз Маркса. А без цього була б нескінченна нудота (якби це було можливе’). Щоправда, О. Бердник кілька разів згадує, що нашу.земну напругу думки й діяльності оті вищі істоти замінили незрівнянно вищою напругою думки в процесі творення з «матерії думки» всяких речей. Але ж та «виша напруга» залишається для читача порожньою фразою, і навряд чи О. Бердник зможе наповнити її реальним змістом, розкрити якість, сенс, красу тієї «напруги». Одне слово, я не розумію, які переваги для постановки людських проблем (у тім числі й проблем людського майбуття) дає таке тлумачення «всемогутності розумних істот». Швидше, воно знімає всякі проблеми взагалі, як знімає і все наше людське розуміння життя. О. Бердник може заперечити, що це рутинне, обмежене розуміння життя. Може. Але нагадаємо йому слушну думку Фелліні про те, що, остерігаючись потрапити за ґрати звичного глузду, треба «...в той же час боятися попасти в іншу тюрму — без грат і стін ~ тюрму власної безконтрольної екзальтації».
Твори О. Бердника, на мій погляд, цінні перш за все своїм благородним етичним змістом, своєю духовною наснаженістю — в кращих місцях. Чимало цікавого є і в філософських та фантастичних наукових ідеях. Але є тут і чимало сумнівного, приблизного, суперечного. Однак і те, що нам здається сумнівним, може будити думку, заохочувати до осмислення складних проблем, а те, що суперечне, — хай стає предметом суперечки й обговорення.
Один із героїв О. Бердника виголошує: «Яке відкриття здійснене розрахунком? Тільки горінням серця! Тільки безумством генія!» Можна сказати й протилежне: ніяке відкриття не здійснене одним тільки «горінням серця» й «безумством генія». Без наукового розрахунку. Без знань. Без тяжкої, систематичної, кропіт- кої праці. Без суворого, нещадного контролю над своїм «горінням» і «безумством». Мабуть потрібні ці неромантичні якості і для художніх відкриттів.
(1968р.)
Вперше надруковано у 2006 р.
https://chtyvo.org.ua/authors/Dziuba_Ivan...
