З ранку степ дрімав. Стиха тирса шелестіла, зорів буркун жовтим цвітом. Шороками хвостами прослались перші проміні. В них купались роси. Обрій закутаний бузовим туманом. Крізь нього видно сілуети високих димарів і руїни великих будівель міста. Іихою ходою від міста пройшла жінка. Булане потертому вбранні, місцями обірваному.
Спиналась, зачарована степом. Довго дивилась в обріі. — Чому ти так зрадив мене? Як був убогий—прогнав. Тепер чаруєш своєю красою. Та не можу злитись з тобою—зотліло все. Впала навколішки. ■ — Як роспустиш свої крила над тирсами чулими, благаю тебе!—прийми в обійми,—дай напитись свіжих рос, поцілувати квітку зоряну. Ти мовчиш? Ой, кару готуєш жорстоку. Я ж блудниця піду в самоті,—ніколи не почую тихих пестощів білої тирси. Як легінь ростане хмарою в небі/—затону в багні застиглім. По волі пішла в простір. Він. Виглянув полохливо з печері. — Сьогодні нікого нема навкруги, Голос з печері-. — Ти завжди підводиш своїми сліпими очима. Тоді й тікай, що є сили, в нору. Він. Ну, подивись сама. Вони пішли до річки воду пити. Вона. Ой, гляди мені. Він. О, я добре знаю. В ночі вони вили голодні. Ой, страшно—як чорним степом котився вій. Та над ранок спіймали табун гусей. Він дрімав під комишами. Спіймали, наїлись—зараз мабуть гріються на сонці. Я се добре знаю, бо був голодний і дивився в дірочку, як вони їли гаряче м'ясо. Обоє вилізли з печері. Посідали, гострими пазурями чухмарили спини. Мали брудні тіла. * Вона. А—у! І у вісні біла, лебедиха сниться. І все прокидаюсь. Тоді припаду і смокчу кістку тієї ґави, що впала дохлою під тим деревом. Він. Не кажи мені про неї—мій мозок п’яииться. Вона. Біла лебедиха тихі сни снувала. Він. Я вчора підкрався, як вона чистила свій білий пух в комишах. Я тихо-тихо ліз—чуть за хвіст не піймав. Та. вона знялась і полетіла. Потім сіла па другім кінці і гралась. Друге тіло в воді було ще більш красиве. Вона. Чом: же зостався,—не підліз у друге? Він. Моя голова стала п’яна, як задивився на неї. Тоді впав непритомний. А вовк бродив голодний. Бродив і скіглив. Я тоді втік: поліз, поліз тихенько. А по дорозі найшов ґаву и приніс. Вона. Ти сам ґава й ґавами харчуєш мене. Та я більш не стану їх їсти. Може тобі до смаку, бо й твій рід від ґав походить. Я більш не хочу. Коли ж принесеш—я шпурну тобі в пику. Ха—ха—ха! Будеш цілувати в хвіст свою тітку. Ха—ха—ха! Він.'Мій рід від ґав походить?! Які дурниці ти кажеш! Ти стала зовсім схожою на жінку того вовка, що поблизу ночує. Від неї ти й примхів набралась. Вона. Ха—ха—ха! З нею покумалась! Як же! Тоді саме, як вона моїх дітей покрала. • ■ Він. Я не знаю, від кого мій рід. А як засну, бачу його в криштальових палацах в таких, як живуть соящні лебеді. І між ними я. Круг нас огні горять, як зорі в тиху ніч. Ми ж сидимо й п’ємо білу каву. Вона. Білу солодку каву... Він. Так, так... Білу солодку каву. Ах, всі що. виєте серед степу в темні ночі, ви не знаєте, що то є—біла солодка кава!... (помовчав) Дай мені черепок з водою, бо П Яніє голова. Біла солодка кава!... . • Вона. Мені те ж здається, як дрімаю., Я серед, білих лебедих сама біла.. Та лебедихи ті—не червоні носи—білі . лиця мають. І кружляють—і. музика грає. . ■ — Я ж тихенько розмовляю з моїми малюсенькими.. Вони ніжні—ніжні і ручиці пухкі простягають. .
«Шляхи мистецтва « №2/1922
