В літну... так і в зімну.

Без ніякої зміни.

— Тьху та. зіпнути б краще.

. Ніж ото працювати пда когось весь ти. №■0 життя.

День-уцень.

Без перерви, спочинку, без весели роз¬ваг, нояодечи потік та без сварки та лайки .ніж тебе.

А пройшло їх дитинство під плеканням ямок та иимилшви, при турботах уче- ■вхлоце(, внаметггих майстрів. -Хоч і в {іаашх краях та далеко одно від одного.

В®, наприклад родився па заводах Черво¬вого Жовтая із походження був українець, а лота була «яка, весела, простенька і страх працьовита.

А обоо ж однісінькі віком. А па вдачу, як той- так і та, перекопані в праці.

Ирпегуинди у двох у подружжі, в вероз- , лтчнгін єднати.

' ' Та в такій що залежносте кожне від свого нодружал, що ніхто і ніяк їх но ніг би ото рсиучитп.

їй фвигу без другого стерті..

У Впині, в Горішній Силовії було -раз травилось дао.

Не так бо й давно це. а років чотири вже буде.

Там гурт шахтарів «чужоземців» -пібп то, був захєп.тсппй в шахті та праці заго- ’коипє:гьського «повстанця» Кор-Фангі. Графа чп князя, хто його знає там. Далеко ;це звідціль та вжо.й давненько би трохи. . Тз.к- па пам’ять геть щсе не згадаєш.

Досить того, що нбзачнй загін гайдамаків петлюрівців під командою -польського ігмця ‘«партизана» вірвався в шахігорський рай¬он І 'ЗЧИНИВ в ньому 'бешкет.

Був як раз час обіду і робітництво’йшло ‘гиаеакиипок №щешшй. Через гвалт же схо- 'д'і.то'ПІДШІТИСЯ враз па гору.

(>т і сталось пещасз’я над шахтою, черга 16.

П’ятдесят шахтарів іііднімаючисз вверх у підземелля, були Гюмбами збиті у низ, і ршяи па ж, всі розбились до тенту, ■

А 750 ще із -їх товариства- довго тим са-. мим- замкнені були в підземеллю.

Ледве встикшспастись.

. А спаслись допомогою польського хлопа, що підняв до повстання довкружнпхшахтьо- рів.

Клекотала іселедасика земля. Підіймався старий і малешжий та йшли бити польських паїздппх «повстанців». Били дружно, били зовсім без жалю якогось а нарешті розбили цощенту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копав-Уь в пі.дземілю, за батрацтвом селезь- СЬКІІМ.

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

ЗІслодою отою, про котру ми оце зараз ве. і.емо розмову.

Молода ж таким чином бо, ото буде родом, як раз з переможців.

Нереможенківпа, тоб то вона.

Отаке!

По БптоМсіжій пригоді створився в Берліні, столиці німецькій бетоновий електрозавод іна пошану- затипуицпх в шахті героїв.

Він був батьком молодої Динамо, яку спо- редила йому його дружила Блектромай- ’СТеріЩ.

(кілько ж рук працювало над тим, щоб її отаво обладнати, скілько клопоту взнали станки і варстаки -всілякі, поки було штам¬повано її. Це тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та настромлено щільно па крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чепурного колектора вміщено було, а умиті бішдамп мотки сектора мдаихдротів утопились владпепько в рядки жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з 'колектором через топлений ЦИНКОВИЙ «лиш

Статор, її оддавали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе.,

Йасверлилп діри та нарізали різи, при¬крутили па шруби залізне серіддя, на яких шоламотапо «дроту в сорочці». <

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла вона цехи оздоби та спроби. Роск-вітчалась в блискучі фарби, одібрала «паїшюрт» на життя самостійно і почала шукати собі жениха двигуна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа флота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстанців з гармат.

То й була вона нам би нашкодила й дуже, коли б тільки ото не Марті.

Андрв Марті допоміг.

Він відмовивсь стріляти і спаслося пов¬стання.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався новий, мотор.

Вже гисарня давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в токарню.

Проточили ціліпдрп в інавмислих станках, їгідогіїалп1 поршні, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з’єднали до купи корбюратор і рурп з беків шрилуталп, запаляния дали і все стало готовим.

Чепурили також і його. Тілько менше ніж панну Дппаму.

Бо ж двигун молодець, не якийсь тобі «струцький» з бульвару, а він є робітник. _

Вн—'Персона серйозна, яка ціну собі доб¬ре знає і для цяцьки себе не віддасть.

Працьовитий!

Громіть бубни, бий в літаври, труби. Хай сопілка грає. Геть цимбали з триньканням журливим та ї кобза хай зажде годину. З ни¬ми ніколи оту7 сумну точити «антімонію», а потрібно діло якесь діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається новий маяк па Чорнім морі, що сві- тіггпме вогнем червоним па шляху для люд¬ських кораблів. ■

• А з Берліну...

Зі столиці фабрик та заводів вирушає за- лізомідяна красуня Електрівна.

Зовуть її Динамо в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, яка йно в світі може бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хатп холод прожене.

Як гаряче літо, або жар на праці, годна остудити в холодящій дії.

Ростоппть па плин, пайтвердіщпй камінь, • виборе ■ із плину потрібну річ.

А плип розкладає на ріжне повітря і зо¬лото робить з простих річовин.

Просякне крізь тіло чарівним промінням І скаже що в середині є.

В роботі поможе:... піднести, притримать... а як що*крутитп то тількодавай.

Ось в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Машина маненька в кулак завбільшки.

А ось: товче камінь у ступі залізний, ва¬нта чудовисько в тисячу сил.

Дрібното ж нриладдя: дзвіночки, горілоч¬ки. пательні, бнгельлівсіляко -приладдя цо хата й життя... Чи р'/дю той, телефони без дроуу... А що вже й казати про все дротяне. Всього і не злічиш.

Не вистачить сили, щоб все зрахуватп.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто. тлеячівзмог та міліоп передбачень усяких-

I все це Динамо.

То не дурно я: двигун молодець ту¬ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч ТОЇ -МОЛОДОЇ.

Він в новім помешканню на високім бе¬резі моря, де маяк аж у хмарах стремить, піджидаючи світу для себе.

Він дістане цей світ від Динамо.

Дпнгуп-сокіл міститься- на пишну онд* ставу.

Збоку місце лишає молодій... дружині...

Але ось і вола.

В пелюшках, у чіамітці умотана щільно в л’япсоМу підстіллю з машипських перин, в мякенькій фотелі серденько її... з колек¬тором ясним- і в гарп-м схованим вся решта частин. '

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і вкулу складають, щоб було одно.

Гуляйте ж дзвоніть молотками,, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше це жваво весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. 'За- кільцо з великим зусиллям -підняли вверх (бо це найоажкіще) і ставлять па певному місці. '

Ось для молодого лаштують її лиця оюло- даіієу... з його боку вмостили «щоку».

Цілуй же козаче, коли що молода®, не гайсь по марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магніти і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім -серці своїм, — аж тілько... тепер.

Торкнулися валом до валу, це серцем до серця тоб-то.

Останню щоку до лиця притулили і щіль¬но іпрпкручепо трубами все.

На «муфті» з’єднання повставлепо «падь* ці»...

І сталося з «двоє»—«одно».

11а вечір Двигун собі весело пухкав, кру¬тилась Динамо створяючп плин чудеса’.

АІплип електричний тече у ліхтарню. Ту¬ди а;к па верх маяка. Там вхтіль навалить до білого сяйва і крізь'червоні вікна шле я далекий простір пром’пь боротьби.

А радіо з боку й соб: притулився -й дає в яеобмежпісгьчарівпі звістки.

Засвітилось в х.тта.х, загурчало в май¬стернях що-рапку і іівдая, протягнулись до близької шкоди дрож

*

Дуже завчасу вони подружились, може навіть аж надто. Обоє що левдп встигли дій¬ти до пори, до належного віку та побачити і.в.т, а їх, зведи, з'єднали до купи.

Головне, що падалп їм зараз же праці. Иавіжепої праці, лихої. Так день, яі» і кіч, / на ціло їх довге життя.

В літку... так і в зіпну.

. іііта ніякої зміни.

— Тису то. вітиіутп й краще:

. Ніж ото працювати для когось весь в в. їй:е апптя.

.•(спь-удень.

Без перерив, спочинку, без веселих роз¬ваг, мщтдечшс потік та без сварки та лайкп ,иіж себе.

А пройшло ЇХ Я1ТПНСТЕ0 під плеканням «ампк та чшпмк всіданих, при турботах уче¬них людей, оямнгпа иайстрів. -Хоч і в ріиашх краях та далеко одно від одного.

Він, иапрткіад іродігаси чи заводах Чорно¬ного Жовта?, із походження був українець, а лада була чг’ака, весела, простеїіьпа і стріх працьовита.

А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, порекппаїп в праці.

Приступили у двох у подружжі, її яероз- . .мученім сдиаіпгі.

' Та в такій ®> залежносте пожпе від свого подружжя, що ніхто і иіяк їх по міг би ого рст-тучии.

їй одному без другого смерть.

У Бптомі, в Горішнії Силезії було раз трощивсь лихо.

Яв так 86 8 давно цс, а років чотири вже біце.

Там гурт шахтарів «чужоземців» ніби то, був йхстглишії п шахті на праці оаго- ипи польського «повстанця» Кор-Фанті. Графа чп иіяза. хто його знає тая. Далеко . по звідціль та вже й д.івнгаько би трохи. . Так їй пам'ять геть ®?е по згадаєш.

. Допить того, що «озачмй «загін гаЗіамакіп датлюрівців під «шагаоїо ш’.тьсвкого іїчця '««аргизаіга» вірвався ч шахгьорськпй рай¬он і зчинив в ньому бешкет. _

Був як раз час обіду і ройтвпцті» йшло ,иа иіочивок півдевпий. Через гвалт же сх-> .т'ло піднятим враз па гору.

(Гг і сталось нещастя па ї шахтою, черга 16.

іУлткіесіт шахтарів лідпіадіочись вверх з піиекехіч. бузи бомбами збиті у ішз, і риасжг иа дао, всі розбимсь по щмту,

А 750 ще із їх товариства довго ти са¬мим замкнені були в підземеллю.

.Ісдвс остигли спастись.

А спаслись допомогою польського хлопа, що підпив до повсташія девкружшіх шахтьо- ріо.

Клекотала еелезьсиа пемзи. Підіймався старті і малеіп.кіій та йшли бити польських паїзішіх «повстанців». Били дружно, билп і-'і.ч без жалю якогось і нарешті розбили де щміту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копавїь в підаемі.чю, за батрацтвом селезь- еьигм. ■

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

Л' -іедою отою, про котру ми оце зараз веіеиа розмову.

Ми.юда ж таким чином бо, ото буде родом, Ж раз з переможців.

Ііорйгожешйвпа, тоб то вона.

Отаке!

По Битстцтжій пригоді створився а Берліні, столиці •німецькій бетоновий електрозавод, па шчпа-гу затппуипвх в шахті героїв.

Він був батьком ію.іодеї Динамо, яку спо¬родила йому його дружина Е.дектромай- сгоріш. _

1'пі.іько ж рук працювало пад тим, щоб її отако обладнати, спільно клопоту взнали станки і варставн асі.дяпі, поки було штам¬повано її. Цо тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та. настромлено щільно на крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чічгуряого колектора вміщено було, а упиті Страми мотки сектора мципх діютів утоиплпсь видненько в рядкп жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з '«юдеиторяі через топлений цинковий клиі.

Статор, Тулуп- її одливали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе,.

ІІдеперлилп діри та нарізали ріпи, прп- ь-рутилп па шруби залоте серідаїї, па яких попамотапо «дроту в сорочці», •

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла коал цехи оздоби та спроби. Госквітчалась в бшецучі фарби, одіорала «пашпорт» иа життя самосгіане і почала цикати собі жениха дештна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа ф.тота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстамців з гармат.

То 8 була вона пазі бп ваппадма й дуже, коли б тільки ото не Мирті.

Андрії Марті допоміг.

Вій відмовивсь стріляти і «паслося пов- єташш.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався повий мотор.

Вже гисар'пя давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в топарпю.

Проточили ціліадрп в пагмисдих станках, підаишп пориві, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з'єднали до кутні корбюратор і рури а біжів пршіучпли, вапалтия дали і все стало готелям.

Чепурили також і його. Тілько менше піа> паппу дадаїу.

Бо ж двигун молодець, яв якийсь тобі «струцьшй» а бульвару, а він є робіишк. ,

В :і—персона серйозна, иа ціпу собі доб¬ре звав і для цяцьки себе по віддасть.

Працьовитий!

Грпгіть бубни, бий в літаврп, труби. Хай «Ш'.і'.а грає. Геть цимбали з тривькаавяи журливим та і кобза хай зажде годипу. З іш- ки пікши оту сумну точити «аптіяоиію», а потрібно діло якось діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається повий маяк на Чорнім морі, що сві¬титиме вогнем червовим ва шляху для люд¬ських кораблів. •

А з Берліну...

Зі стійці фабрик та заводій вирушає аа- лізомідяпа__красупя Електрівпа.

Зовуть її Дпваио в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, ява йпо в світі мож» бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хати холод прожене.

Як гаряче літо, або жар па праці, годпа оступити в холоднілій дії.

Витешіть па наші, найтвердіший каиіпь, ■ виборе із плину потрібну річ.

А пліщ розкладая на ’ріжие повітря і зо¬лото робить з простих річоввв.

Просзкиа крізь тіло чарівніш нром'ишш і скаже що в сородипі є.

В роботі ПОМОЛІВ:,., піпестп, притримать... а як що •крутити то тлько давай.

О» в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Манпгаа мапеїіька и кулик завбільшки.

А ось: товчо іьзиінь у ступі залізп^і, ма¬шина чудовисько в тисячу сил.

Дрібного ж врмаддя: 'іміиочвп, горщеч¬ки. цателиі, ввтедьш всіляко правди де хата й життя... Чи р/цо той, телефони без ?! р... А що вже й казати про все дротяне. Всього і по злічиш.

Не вистачить сили, щоб все врахувати.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто тпсятіп змог та міліоп передбачень усяких.

І все це Динамо.

То не дурно ж двигун молодець чиу- ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч тої молодої.

Вій в новім псшешкашпо иа високім бе¬резі иоря, де маяг. аж у хмарах стремить, піджіваючп світу для себе.

Він дістане цей світ від Дипамо.

Двпгуп-соки міститься, иа пипиу пз'дч ставу.

Збоку місце лишає молодій... лружша...

Але ось і вона.

В патюшках, у намітці умотала щільно в и'агкому підстід.ію з машшіських перин, в М.ЧКІЧІЬКІЙ фотелі серденько її... з колек¬тором лсиам і в тари н схотаишо вся решта частин. .

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і кпупу «кидають, щоб було одно. , '

Гуляйте Ж дотопіть молотками, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше цо жваве весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. -За- і.і.іьц.' з велиш™ зусиллям підняли вверх (бо це гаііважкіще) І ставлять на певному тісні. ■ . ‘

Ось для молодого лаштують її лиця поло- іиппу... з його боку вмостили «щоку». -

Цілуй аш козаче, коли що молодій; не гайсь но марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магйга і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім серці своїм, аж тілько... тепер.

Торкнулися «алей до валу, цо серцем де серця тоб-ю.

Остапию шопу до лиця притулили і щіль¬но прикручено шріубами все.

На «ауСітії з'єднання повставлепо «паль» ці»...

І сталося з «двоє»—«одно».

*

Дуже завчасу вони подружились, може навіть аж надто. Обоє що левдп встигли дій¬ти до пори, до належного віку та побачити і.в.т, а їх, зведи, з'єднали до купи.

Головне, що падалп їм зараз же праці. Иавіжепої праці, лихої. Так день, яі» і кіч, / на ціло їх довге життя.

В літку... так і в зіпну.

. іііта ніякої зміни.

— Тису то. вітиіутп й краще:

. Ніж ото працювати для когось весь в в. їй:е апптя.

.•(спь-удень.

Без перерив, спочинку, без веселих роз¬ваг, мщтдечшс потік та без сварки та лайкп ,иіж себе.

А пройшло ЇХ Я1ТПНСТЕ0 під плеканням «ампк та чшпмк всіданих, при турботах уче¬них людей, оямнгпа иайстрів. -Хоч і в ріиашх краях та далеко одно від одного.

Він, иапрткіад іродігаси чи заводах Чорно¬ного Жовта?, із походження був українець, а лада була чг’ака, весела, простеїіьпа і стріх працьовита.

А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, порекппаїп в праці.

Приступили у двох у подружжі, її яероз- . .мученім сдиаіпгі.

' Та в такій ®> залежносте пожпе від свого подружжя, що ніхто і иіяк їх по міг би ого рст-тучии.

їй одному без другого смерть.

У Бптомі, в Горішнії Силезії було раз трощивсь лихо.

Яв так 86 8 давно цс, а років чотири вже біце.

Там гурт шахтарів «чужоземців» ніби то, був йхстглишії п шахті на праці оаго- ипи польського «повстанця» Кор-Фанті. Графа чп иіяза. хто його знає тая. Далеко . по звідціль та вже й д.івнгаько би трохи. . Так їй пам'ять геть ®?е по згадаєш.

. Допить того, що «озачмй «загін гаЗіамакіп датлюрівців під «шагаоїо ш’.тьсвкого іїчця '««аргизаіга» вірвався ч шахгьорськпй рай¬он і зчинив в ньому бешкет. _

Був як раз час обіду і ройтвпцті» йшло ,иа иіочивок півдевпий. Через гвалт же сх-> .т'ло піднятим враз па гору.

(Гг і сталось нещастя па ї шахтою, черга 16.

іУлткіесіт шахтарів лідпіадіочись вверх з піиекехіч. бузи бомбами збиті у ішз, і риасжг иа дао, всі розбимсь по щмту,

А 750 ще із їх товариства довго ти са¬мим замкнені були в підземеллю.

.Ісдвс остигли спастись.

А спаслись допомогою польського хлопа, що підпив до повсташія девкружшіх шахтьо- ріо.

Клекотала еелезьсиа пемзи. Підіймався старті і малеіп.кіій та йшли бити польських паїзішіх «повстанців». Били дружно, билп і-'і.ч без жалю якогось і нарешті розбили де щміту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копавїь в підаемі.чю, за батрацтвом селезь- еьигм. ■

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

Л' -іедою отою, про котру ми оце зараз веіеиа розмову.

Ми.юда ж таким чином бо, ото буде родом, Ж раз з переможців.

Ііорйгожешйвпа, тоб то вона.

Отаке!

По Битстцтжій пригоді створився а Берліні, столиці •німецькій бетоновий електрозавод, па шчпа-гу затппуипвх в шахті героїв.

Він був батьком ію.іодеї Динамо, яку спо¬родила йому його дружина Е.дектромай- сгоріш. _

1'пі.іько ж рук працювало пад тим, щоб її отако обладнати, спільно клопоту взнали станки і варставн асі.дяпі, поки було штам¬повано її. Цо тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та. настромлено щільно на крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чічгуряого колектора вміщено було, а упиті Страми мотки сектора мципх діютів утоиплпсь видненько в рядкп жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з '«юдеиторяі через топлений цинковий клиі.

Статор, Тулуп- її одливали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе,.

ІІдеперлилп діри та нарізали ріпи, прп- ь-рутилп па шруби залоте серідаїї, па яких попамотапо «дроту в сорочці», •

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла коал цехи оздоби та спроби. Госквітчалась в бшецучі фарби, одіорала «пашпорт» иа життя самосгіане і почала цикати собі жениха дештна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа ф.тота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстамців з гармат.

То 8 була вона пазі бп ваппадма й дуже, коли б тільки ото не Мирті.

Андрії Марті допоміг.

Вій відмовивсь стріляти і «паслося пов- єташш.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався повий мотор.

Вже гисар'пя давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в топарпю.

Проточили ціліадрп в пагмисдих станках, підаишп пориві, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з'єднали до кутні корбюратор і рури а біжів пршіучпли, вапалтия дали і все стало готелям.

Чепурили також і його. Тілько менше піа> паппу дадаїу.

Бо ж двигун молодець, яв якийсь тобі «струцьшй» а бульвару, а він є робіишк. ,

В :і—персона серйозна, иа ціпу собі доб¬ре звав і для цяцьки себе по віддасть.

Працьовитий!

Грпгіть бубни, бий в літаврп, труби. Хай «Ш'.і'.а грає. Геть цимбали з тривькаавяи журливим та і кобза хай зажде годипу. З іш- ки пікши оту сумну точити «аптіяоиію», а потрібно діло якось діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається повий маяк на Чорнім морі, що сві¬титиме вогнем червовим ва шляху для люд¬ських кораблів. •

А з Берліну...

Зі стійці фабрик та заводій вирушає аа- лізомідяпа__красупя Електрівпа.

Зовуть її Дпваио в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, ява йпо в світі мож» бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хати холод прожене.

Як гаряче літо, або жар па праці, годпа оступити в холоднілій дії.

Витешіть па наші, найтвердіший каиіпь, ■ виборе із плину потрібну річ.

А пліщ розкладая на ’ріжие повітря і зо¬лото робить з простих річоввв.

Просзкиа крізь тіло чарівніш нром'ишш і скаже що в сородипі є.

В роботі ПОМОЛІВ:,., піпестп, притримать... а як що •крутити то тлько давай.

О» в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Манпгаа мапеїіька и кулик завбільшки.

А ось: товчо іьзиінь у ступі залізп^і, ма¬шина чудовисько в тисячу сил.

Дрібного ж врмаддя: 'іміиочвп, горщеч¬ки. цателиі, ввтедьш всіляко правди де хата й життя... Чи р/цо той, телефони без ?! р... А що вже й казати про все дротяне. Всього і по злічиш.

Не вистачить сили, щоб все врахувати.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто тпсятіп змог та міліоп передбачень усяких.

І все це Динамо.

То не дурно ж двигун молодець чиу- ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч тої молодої.

Вій в новім псшешкашпо иа високім бе¬резі иоря, де маяг. аж у хмарах стремить, піджіваючп світу для себе.

Він дістане цей світ від Дипамо.

Двпгуп-соки міститься, иа пипиу пз'дч ставу.

Збоку місце лишає молодій... лружша...

Але ось і вона.

В патюшках, у намітці умотала щільно в и'агкому підстід.ію з машшіських перин, в М.ЧКІЧІЬКІЙ фотелі серденько її... з колек¬тором лсиам і в тари н схотаишо вся решта частин. .

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і кпупу «кидають, щоб було одно. , '

Гуляйте Ж дотопіть молотками, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше цо жваве весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. -За- і.і.іьц.' з велиш™ зусиллям підняли вверх (бо це гаііважкіще) І ставлять на певному тісні. ■ . ‘

Ось для молодого лаштують її лиця поло- іиппу... з його боку вмостили «щоку». -

Цілуй аш козаче, коли що молодій; не гайсь но марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магйга і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім серці своїм, аж тілько... тепер.

Торкнулися «алей до валу, цо серцем де серця тоб-ю.

Остапию шопу до лиця притулили і щіль¬но прикручено шріубами все.

На «ауСітії з'єднання повставлепо «паль» ці»...

І сталося з «двоє»—«одно».

На вечір Двигун собі весело пухкав, кру¬тилась ДІІІШМО створяючп млин чудеса.

ЛЩплііп електрвчпиі! тече у ліггаряю. Ту¬ди аж па верх папка. Там вггіль навалив до білого сяйва і к,гі.и: червоні вікна шле а далекій! простір пройь ооротьби.

А радіо .і бигу Іі соб! пріїтушими й дає в пейчеишісп, чарівні звістки.

Запіігилось в хатах, загурчало в май- стервах що-ранку і іівдіга, протягнулись до близької школи дроти.

*

Машинове весілля.

(З ЦИКЛУ «ОМАШИНЕННЯ ЛЮДСТВА»).

•Дуже завчасу бони подружились, може навіть аж надто. Обоє що легші встигли дійти до пори, до належного піну та побачити світ,' а їх, зведи, з’єднали до купи. Головне, що падали їм зараз же праці. Йавйшкй праці, лихої. Так день, як і ніч, |на ціле їх довге життя. В .чітку... так і в зімну. Без ніякої зміни. Тьху ти, згинути $ краще» , Ніж ото працювати для когось весь ке. •Все життя. День-уцень. Без перерви, спочинку 1 , без веселих розваг, молодечих потім та без сварки та лайки , ні аг себе. А пройшло їх дитинство під плеканням мамок та ияпмЖ; всіляких, при турботах учс«их людей, знаменитих майстрів. Хоч і в рійдшх краях та..далеко очно від одного. " Він, наприклад родився па заводах Червоного Жовтая із походження був українець, а .юна була донка, весела, простенька і стр&х працьовита. А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, переконані в праці. їїршуігали у двох у подружжі, в вероз. лученім одна цні. ‘ ‘Та в такій ще залежпоети кожне від свого подружжя, що ніхто і ніяк їх по міг би ого розлучити. їм одному без другого смерть. ' У Біггомі, в Горішній Снлсзії було раз трапилось лихо. ' Не так " class="adaptimg" alt=""/>А 750 ще із їх товариства довго тин самим замкнені були в підземеллю. Ледве встигли снастись. А спаслись допомогою польського хлопа, що підняв до повстання довкружних шахтьорів. Клекотала, (селезьоька земля. Підіймався старші і маленький та. іішлп бити польських иаїзднпх «повстанців». Били дружно, билн зовсім без жалю якогось і нарешті розбили до щенту. Перемога пішла за отим шахтарем, що копавсь в підзенілю, на батрацтвом селезьськпм. * І аж стала після того оця перемога бабусею нашого краю. Молодою отою, яро котру ми оце зараз ведемо розмову. Молота ж таким чином бо, ото буде родом, я:; раз з переможців. ІІореможс-нківна, тоб то вона. Отаке! їїо'БйтоЯший пригоді створився в Берліні, столиці німецькій бетоновий електрозавод на пошану затянувших в шахті героїв. Він був батьком молодої Динамо, яку спорі.,,ціла йому ното дружина Електромайстеріщ. Гкільпо а; рук працювало над тим, щоб її отако обладнати, скілько клопоту взнали станки і варстаки всілякі, поки було штамповано її. Це тендітне серденько Динамо. А . збирано було його із тоненьких листочків, та настромлено щільно на крицевий вал. І обточено ще раз. На валу чепурного колектора вміщено було, а увиті бшгдамп мотки сектора мдпгах дротів утопились владпенько в рядки жолобків, що навколо ротор охопили і злучились з 'колектором через топлений цинковий , клин. Статор, Тулуп її одливалн в окремій майстерні, а проточено його тут же у себе. Иасверлилн діри та нарізали різп, прикрутили на труби залізне серіддя, на яких шопамотаїю «дроту в сорочці». • і нарешті зробивши лице та затилля, склали в одно і родилась Динамо. Перейшла вона цехи .оздоби_ та спроби. РосК’Вітчалаеь в блискучі фарби, _ одібрала «нашпорт» на життя самостійне і почала ■ шукати собі жениха двигуна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа, флота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстанців з гармат. То й була вона нам би нашкодила З дуже, коли 'б тільки ото не Марті. Аівдре Марті допоміг. Він відмовивсь стріляти і спаслося повстання. У заводі «Марті» ішла гаряча робота. Тут викінчувався повий мотор. Вже гисарня давно закінчила своє завдання і лиття перенеслось в токарню. Проточили ціліітдри в навмисних станках, нідогналн поршні, пристругали гарнесенько картер сюдп й докінчплп вал колінчастий. Все з’єднали до купи корбюратор і рурп з беків прилучили, запалявЕя дали і все стало готовим. Чепурили також і його. Тілько менше ніж панну Дииаку. Бо ж двигун молодець, не якийсь тобі «струцький» з бульвару, а він є робітник. Він—'Персона серйозна, яка ціну собі д<юре знав і для цяцьки себе не віддасть. Працьовитий! Громіть бубни, бнй в литаври, труби. Хай сопілка грає. Геть цимбали з триньканням журливіш та і кобза хай зажде годину. З цими ніколи оту сумну точити «аитімонію», а потрійно діло якесь діяти. Відбувається бо цо значна подія, відкривається повий маяк па Чорнім морі, що світитиме вогнем червоним па шляху для людських кораблів. ■ : А з Берліну... Зі столиці фабрик та заводів вирушає залізомідяна красуня Електрівна. Зовуть її Динамо в товаристві, та вважають за найкраіцу річ, яка йно в світі може бути. 1 Вона темряву тобі освітить ясним світлом, а зімою з хати холод прожене.. Як гаряче літо, або жар па праці, годна остудити в холодящШ дії. Роскяшть па плин, найтвердіший камінь, вйберо дз плину потрібну річ. А шип розкладає на ріжне повітря і золото робить з простих рі ЧОВЕН. Просякне крізь тіло чарівним промінням і скаже що в середині є. В роботі поможе:... піднести, притримать... а як що‘крутити то глько давай. Ось в лікаря крутить свердельце для зуба. Машина маленька в кулак завбільшки. А ось: товче камінь у ступі залізну?, машина чудовисько в тисячу сил. Дрібного ж приладдя: дзвіночки, горшочи. цательні, бвтельш всіляко приладдя до

хата її жпття... Чи ріцо той, телефейп без ігроуу... А що вже її казати про все дротяне. Цсього і не злічиш. Не вистачить сили, щоб все врахувати. І все те отая Динамо. Красуня Динамо —стосот господиня, сто тпсячів змог та міліон передбачень усяких-1 все це Динамо. То пе дурно ж двигун молодець чипу■ривсь так завзято та довго і зараз ось -дбає яро зустріч теї молодої. Він. в новім помешканню на високім березі моря, де маяк аж у хмарах стремить, піджидаючи світу для себе. Він дістане цей світ від Динамо. Двйгун-сокіл містяться- на пишну під-*, стану. Збоку місце лишає молодій... дружна... Але ось і вона. , В пелюшках, у намітці умотана щільно в м'ятому підстіллю з .маїїшіських перин, в мякенькіїї фотелі серденько її... з колектором ясним і в гарп.и ©хованню вся решта частин. І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і вкупу складають, щоб було одно. Гуляйте ж ретопіть молотками,, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше це жваве весілля. Ось взяли на талі чавунне кільце. ''Запільне з великим зусиллям підняли вверх (бо це яайважкіще) і ставлять на певному місці. ’ 1 Ось для молодого лаштують її. лиця половнику... з його боку вмостили «щоку». Цілуй же козаче, коли що молоди®, не гайсь не марнуйся. Аж ось і серденько мостять між магніті і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім серці своїм, аж тілько... тепер. Торкнулися валом до валу, це серцем до серця тоб-то. Останню щоку до лиця притулили і щільно прикручено трубами все. На «муфті» з’єднання яовотавлено «пальці»... І сталося з «двоє» —«одно». На вечір Двигун собі весело пухкав, крутилась Динамо створяючп шин чудеса. Аіплин електричний тече у ліхтарів». Туди аж на верх маяка. Там в утіль навалить до білого сяйва і крізь червоні вікна шле в далекий простір пром іж боротьби. А радіо з боку й соб: притулився її- дає Я иеобяежпість чарівні звістки. Засвітилось в хатах, загурчало в майстернях що-рапку і іівдшг, протягнулись до близької школи дроти.

*

Дуже '.завчасу нони подружились, може навіть аж надто. Обоє що левди встигли дійти до пори, до належного пйку та побачити світ, а їх, звели, з’єднали до купи. Головне, що надали їм зараз же праці. Навішеної пращі, лихої. Так день, як і піч, І на ціле їх довге життя. В літну... так і в зівку, •Без опіко! зміни. — Тьху ти; згинути й кращої Ніж ото працювати для когось весь в к. Все життя. День-удень. Без перерви, спочинку, без веселих розваг, молодечих потіх та без сварки та лайки .між себе. А пройшло їх дитинство під плекавііяи «ампк та нштмУй всіляких, аїри турботах учених людей, знаменитих майстрів. Хоч і в ^іжнпх краях та далеко одно від одного. ' Він, наприклад родився па заводах Червоного Жовтня із походження був українець, а попа була ніжка, весела, простенька і страх працьовита. А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, перекопані в праці. Оркогупили у двох у подружжі, в ЕСрОЗ- , .-мученім єдігашп. ‘ * Та в такій що залежносте кожне бід свого яодружжя, що ніхто і ніяк їх по міг би ото .розлучити. їм одагу без другого смерті-. У Бптомі, в Горішній Силсзії було раз трапилось лихо. ’ Не так .66 й давно цс. а років чотири вже буде. ' Там гурт шахтарів «чужоземців» ніби то, був захоплений в шахті на праці загоном польського «повстанця» Кор-Фанті. Графа чп князя, хто його знає там. Далеко ;пе звідціль та пжо.й давненько би трохи. . Так на пам’ять геть псе пе згадаєш. ■Досить того, що козачий загін гайдамаків петлюрівців під командою польського ігмця ‘«иарйвана» вірвався в игахтьорський район і зчинив в ньому-бешкет. Був як раз час обіду і робітництво йшло ’-на спочинок піщенний. Через гвалт жо схоіііто піднятися враз па гору. <>т і сталось нещастя над шахтою, черга 16. П’ятдесят шахтарів піднімаючись вверх з підземолія, були бомбами збиті у низ, і риаияи ла яне-. всі роеби-іись до щенту,- А 750 ще із -їх товариства довго тим са5іця замкнені були в підземеллю. Ледве (встигли снастись. . А спаслись допомогою польського хлопа, що підняв до повсташія довкружнпх шахтьорів. Клекотала (Селезьсьжа земля. Підіймався старий і маленький та- йшли бити польських наїздпнх «'Повстанців». Били дружно, били зовсім без жалю якогось і нарешті розбили цо щенту. Перемога пішла ва отим шахтарем, що копавкь в підземілю, за батрацтвом селезьІСЬКПМ. І аж стала після того оця перемога бабусею нашого краю. .Молодою отою, про котру ми оце зараз ведемо, розмову. Молода ж таким чином бо, ото буде родом, як раз з переможців. Ііорезіожеііківші, тоб то вона. Отаке! По Битойській пригоді створився в Берліні, столиці німецькій бетоновий електрозавод на пошану затипупщих в шахті героїв. Він був батьком молодої Динамо, яку спородила йому його дружина Блектромаястеріш. ( кілько ж рук працювало над тим, щоб її отако обладнати, спільно клопоту взнал» станки і варстаки всілякі, поки було штамповано її. Це тендітне серденько Динамо. А збирано було його із тоненьких листочків, та настромлено щільно па крицевий вал. І обточено ще раз. Па валу чепурного колектора вміщено було, а увиті биидамп мотки сектора м:днпх дротів утопились владпепько в рядки жолобків, що навколо ротор охопили і злучились з колектором через топлений цинковий клин. Статор, Гулуп її одливали в окремій майстерні, а проточено його тут же у >се«5е.. Пасверлилп діри та нарізали різи, прикрутили па інруби залізне серіддя, на яких шояамотапо «дроту в сорочці». « І нарешті зробивши лице та затилля, шали г. оліо і родилась Динамо. Перейшла вона цехи оздоби та спроби. Госквітчалаа в блискучі фарби, одібрала «папшюрт» на життя самостійно і почала шукати собі жениха двигуїш Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа флота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстанців з гармат. То й була вона аа.м би нашкодила й дуже, коли б тільки ото не Марті. Андре Марті допоміг. Він відмовивсь стріляти і спаслося повстання. У заводі «Марті» йшла гаряча робота. Тут викінчувався повий мотор. Вже гисарля давно закінчила своє завдання і лиття перенеслось в токарню. Проточили ціліпдрп в навмисних станках, тдогналп поршні, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий. Все з’єднали до купи корбюратор і рурп з безіів прилучили, запаляиня дали і все стало готовим. Чепурили також і Його. Тілько менше піж панну Дппаму. Бо ж двигун молодець, не якийсь тобі «струцьпий» з бульвару, а він є робітник. Вн—-персона серйозна, яка ціпу собі д ставу. Збоку місце лишає молодій... дружиш... Але ось і вола. В пелюшках, у намітці умотана щільно в м'ягкому підстіллю З .’МаїПИИСЬКИХ перин, Б мякенькій фотелі серденько її... з колектором ясним і в гарп-м схованшо вся решта частин. І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і вкупу складають, щоб було одно. Гуляйте ж дзвоніть молотками,, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше це жваве весілля. Ось взяли па талі чавунне кільце. 'Закільце з великим зусиллям -підняли вверх (бо це найважкіще) і ставлять на . певному місці. . • Ось для молодого лаштують її лиця половинку... з його боку вмостили «щоку». Цілуй жо козаче, коли що молодий, не гайсь по марнуйся. Аж ось і серденько мостять між магніти і перший цілунок відчув отой герой щіаці в гартованім серці своїм, — аж тілько... тепер. Торкнулися валом до валу, цо серцем до серця тоб-то. Останню щоку до лиця притулили і щільно прикручено шрубами все. Па «муфті» з’єднання повставлепо «паль* Ці’- І сталося з «двоє»—«одно». Па вечір Двигун собі весело пухкав, крутилась Динамо створяючп плин уудесз. АІплин електричний тече у ліхтарню. Туди аж на верх маяка. Там встіль навалять до білого сяйва і крі-зь'червоні вікна шле в далекий простір пром пь боротьби. А радіо -з боку й соб: притулився -й дає в пеобмежпість чарівні звістки. Засвітилось в хатах, загурчало в майстернях що-ранку і півдня, протягнулись до близької школи дроти.

https://libraria.ua/numbers/1113/84283/ с. 10

газета "Культура і побут" (додаток до газети "Вісти ВУЦВК") №12/1925, с. 6

"Було 4 есери часопису Kiev Quarterly. 1 /весна 1975 Гуцало. 2/ літо 1975 Дімаров. 3/ осінь 1976 Бердник. 4/ зима 1976 Вишня/".

Апостол Безсмертя

Другие названия: Апостол бессмертия, Apostle of Immortality

Повесть, 1975 год

Язык написания: украинский

https://fantlab.ru/work270290

Из переписки И. Ефремова с О. Бердником:

Москва, 23 апреля 1968 г.

Дорогой Олесь Павлович!

Большое Вам спасибо за продолжающиеся благодеяния. Точно к дню рождения прибыл земляничный чай, а немного раньше — "Лезвие". Хотя оно и в несколько потертом виде, но дало возможность высвободить один из двух забронированных насмерть (для расклейки при переиздании) экземпляров. Сколько Вы за него заплатили, чтобы я смог переслать Вам этот долг, хотя бы просто в конверте?

Относительно "Утра Магов" выяснил следующее: из него с французского оригинала была переведена только глава о идеологии гитлеризма. Текст этого перевода (необработанного) у меня был, но я дал его одному "сапиэнсу", а того уволокли в больницу с приступом язвы желудка. Поэтому, хотя и смогу добыть Вам этот текст, но не столь скоро — недели через две.

Я подумал над этой книгой и думается мне, что полностью, без значительных купюр ее (особенно сейчас) издать не удастся. Поэтому, может быть, следует этот перевод осуществить непосредственно в Киеве, под наблюдением редактора-издателя? Конечно, надо будет для перевода достать не английский перевод, а французский оригинал, но это возможно (не перепирать же с единожды уже переведенного текста!)....

.......

С искренним уважением, Иван Ефремов.

*

Москва, 9 августа 1968.

Дорогой Олесь Павлович!

Спасибо за журналы — их уже прислали, так, что Ваше слово оказалось магическим. Было бы хорошо, если бы оно столь же магически подействовало на возвращение "Утра Магов", не где то вообще в сентябре, а именно в начале сентября — это крайний срок, когда мне нужно иметь его в руках. Памятуйте, что это — библографическая редкость, поэтому, если там, что либо еще не успеют доделать, пусть переснимут эту часть на фотокопию — чего проще, а книгу вернут...

.....

Иван Ефремов /подпись/

*

Дорогой Иван Антонович!

Без Вашего разрешения никто, конечно, не будет печатать роман в журнале. Но наша редколлегия была бы благодарна Вам, если бы такое разрешение последовало. Независимо от того, кто и где будет печатать отрывки, наш журнал выплатит гонорар по самой высокой республиканской таксе — 300. Мы можем дать подач десять. То есть, 10 авт. листов. Можно сделать вариант с мостиками. Короче говоря, ничьи интересы не будут затронуты, "Техника-молодежи" не будет на Вас в претензии.

Кроме того, я познакомлю /об этом уже говорилось/ с Вашим романом главную редакцию "Роман-газеты". Именно, можно издать книгу на русском. Если что-то в Москве будет стопориться, мы обгоним. А Вам то все равно — тираж 115.000, три тиража, триста процентов — это лучше, чем в Москве. В Москве смотрят сквозь очки цензурные, а здесь Ваше имя — разрыв-трава. Издательства и читатели очень Вас любят.

Короче говоря, присылайте. Сделаем все, что допустит Высшая Карма. Все, что во Благо — Благом покрыто. Вы — Боец Света — поэтому...

"Утро" пришлю вовремя. До 3-5 сентября. Когда будет перепечатаем перевод — пошлю и Вам экземпляр /если, конечно, нужно/. Очень интересная книга.

Всех высших благ и Света! Ваш [Олесь Бердник — подпись]

12 августа 1968 года.

*

Москва, 13 сентября 1968.

Дорогой Олесь Павлович!

"Утро Магов" получил в полной сохранности и во благовремении.

Большое спасибо...

....

Иван Ефремов /подпись/

***

Зловещие мифы о мистическом нацизме сочинил французский писатель, бывший узник концлагеря Жак Бержье, он же Яков Бергер, родившийся в Одессе в семье бакалейщика-еврея

Осенью 1966 года популярный советский журнал «Наука и религия» начал печатать очень странную, очень необычную статью под заголовком «Какому богу поклонялся Гитлер». В редакционном предисловии говорилось: «Все знают о нацизме. Между тем почти все пишущие о нацизме обходят его религиозное кредо. Лишь немногие авторы затрагивают этот вопрос, да и то мельком. Прогрессивные французские публицисты Луи Повель и Жак Бержье были первыми, кто попытался глубже вскрыть мистическое двойное дно нацистской доктрины. В 1960 году в Париже они выпустили об этом книгу «Утро магов»… Авторы без ложной скромности рассказывают, что «перерыли тысячи книг, газет, журналов, изучали показания». И создалась у них «рабочая гипотеза», ещё недостойная стать теорией. «Нашей подлинной целью было изучить серию событий, которые обычная логика называет «фантастическими» и не желает с ними считаться. Мы же предположили: за необычным, за «фантастическим» скрывается реальность». Почему и как нацизм победил в странах, считавшихся самыми цивилизованными в мире? «Да, нацисты были злы. И безумны. Но отнюдь не в том смысле и совсем не в той степени, какие разумеются «добрыми людьми»…

Редакция журнала немного слукавила: в книге «Утро магов» только одна глава посвящена исследованию связей нацистов с разного рода мистическими обществами и учениями. Называется эта глава «Несколько лет в абсолютно ином», и она не самая большая по объёму в книге из более чем 600 страниц. Эта глава открывается парадоксальным утверждением, что современными научными методами невозможно понять истинный смысл нацизма и Третьего рейха. По мнению Повеля и Бержье, и нацизм, и личность Адольфа Гитлера необходимо рассматривать не иначе как продолжение деятельности тайных обществ Европы. Как и адепты этих тайных обществ, нацисты искали контакты с таинственными «властелинами мира», которые из глубокой древности унаследовали сакральные знания о тайной сущности цивилизации. Овладев этими тайными знаниями, избранные люди смогут мутировать в сверхчеловеков и построить общество, которое будет жить в гармонии с силами космоса.

Публикация отрывков из книги Повеля и Бержье закончилась в 1966 году грандиозным скандалом в идеологическом отделе ЦК КПСС. Что совсем неудивительно для страны, потерявшей более 20 миллионов жизней в войне с нацизмом. Главного редактора журнала «Наука и религия» писателя Владимира Мезенцева уволили. От более сурового наказания его спасли только фронтовые ордена и медали. Номера журнала «Наука и религия» с отрывками из «Утра магов» стали библиографической редкостью, их давали читать только близким друзьям. В самиздате «Утро магов» перепечатывали на пишущей машинке. Книга стала культовой среди хиппи, мистиков, националистов и других искателей «тайных сакральных истин».

Кроме рассказов о поисках Гитлером таинственной Шамбалы, в ней было ещё много интересного. Современные западные историки и культурологи уже давно пришли к выводу, что странные идеи из этой книги очень серьёзно повлияли на массовую культуру второй половины ХХ века.

ПОЯВЛЕНИЕ МАГОВ

Книга с необычным и интригующим названием «Утро магов» вышла во Франции в 1960-м, в крупнейшем книжном издательстве «Галлимар». У работы был не менее интригующий подзаголовок – «Введение в фантастический реализм». Один из её авторов, писатель и журналист Луи Повель, опубликовал в 1954 году довольно критическую книгу

«Мсье Гурджиев» – про таинственного и загадочного русского мистика и «духовного учителя» Георгия Гурджиева. Второй автор, тоже писатель и журналист Жак Бержье, в 1953-м выпустил книгу «Секретные агенты против секретного оружия» – о своих приключениях во время Второй мировой. Он называл себя физиком и практикующим алхимиком, был знатоком мировой фантастической литературы и страстным поклонником американского автора рассказов в жанре готических ужасов Говарда Лавкрафта. Как считают современные исследователи, именно мрачные мифы о Ктулху из фантазий Лавкрафта очень сильно повлияли на странные концепции «Утра магов». По словам Луи Повеля, «чёрный жрец сюрреализма» Андре Бретон «был инструментом», который их свёл.

Повель и Бержье вскоре обнаружили, что у них много общих интересов. Во-первых, оба увлекались теориями сюрреалистов. Дружили с главными сюрреалистами, сотрудничали в их журналах. Кроме всего прочего, оба считали, что современная наука искусственно ограничила себя рамками позитивизма и материализма, совершенно напрасно отказавшись от интуитивных, мистических путей познания

До этой важной встречи Луи Повель уже потратил несколько лет на изучение «альтернативных» школ мысли. По его словам, он штудировал учения йога Свами Вивикананду, востоковеда Рене Генона, странную систему саморазвития личности Георгия Гурджиева, теорию и практику сюрреалистического метода познания действительности Андре Бретона «Реальность сна».

По словам Жака Бержье, он тоже прошёл необычный путь. До войны работал под началом известного французского физика и химика Анри Хельброннера, который много занимался технологией новых материалов, сжижением газов, коллоидами и радиоактивностью. Хельброннер погиб в Бухенвальде, Бержье был заключённым нацистского лагеря Маутхаузен, после освобождения работал с разведками англо-американского альянса. Он любил рассказывать, как в сейфе «директора крупного немецкого треста» обнаружил «бутылку с очень тяжёлым порошком. На этикетке надпись: «Уран для атомного применения». Таким образом стало понятно, что нацисты работали над созданием ядерного оружия, утверждал Бержье.

Но самым странным пунктом в послужном списке Бержье была его встреча в 1937 году с таинственным человеком по имени Фулканелли, автором книги «Тайна соборов», в которой рассказывается о тайных алхимических символах и посланиях, зашифрованных в скульптурах и инкрустациях готических церквей Парижа. Среди французских мистиков Фулканелли считался одним из самых искусных алхимиков ХХ века. Бержье утверждал, что Фулканелли приходил в лабораторию Хельброннера предупредить о том, что использование ядерной энергии в качестве оружия может привести к непоправимым последствиям для человечества.

Повель и Бержье решили, что должны написать книгу, раскрывающую их идеи. По их словам, пять лет они собирали материал, «прочёсывали библиотеки и читальные залы периодики, полки антикварных книжных магазинов, рылись в газетах и научных журналах». Они собирались рассказать в своей книге, что забытые отрасли знаний – в особенности алхимия – имеют параллели с развитием современной физики. И параллели эти показывают, что наука будущего может быть больше похожей на магию. Поэтому они задумывались над древними текстами, забытыми практиками, странными сообщениями о феноменах, которые официальные органы игнорировали, а также жадно поглощали информацию из последних научных журналов.

Владельцы издательства «Галлимар» не ожидали от книги большого коммерческого успеха. Хотя книга Повеля о Гурджиеве продавалась довольно хорошо. Но практика книгоиздания тех лет показывала, что не так много находится читателей для работ по магии, мистицизму и оккультизму. Когда в конце концов книга появилась на парижских прилавках, её эффект был довольно неожиданным. Париж 1960-х был столицей нигилизма и экзистенциализма, в которой «бог умер», Парижем Жана-Поля Сартра и Альбера Камю, Парижем пессимизма, чёрных водолазок «битников» и абсурдизма «В ожидании Годо» Самуэля Беккета. А ещё – Парижем крупнейшей в Европе французской Компартии, Парижем профсоюзов, забастовок, отчаянных политических дебатов социалистов и голлистов, сторонников «твёрдой руки», Парижем демонстраций против войны в Алжире. В такой атмосфере в самую последнюю очередь можно было бы ожидать успеха книги о магии. Но в течение всего пары недель после публикации «Утра магов» на обоих берегах Сены заговорили об алхимии, пришельцах, утерянных цивилизациях, эзотерике, странных американских писателях Чарльзе Форте и Говарде Лавкрафте, секретных обществах, высших состояниях сознания и Герметическом ордене Золотой Зари.

Основатель мистического общества Туле Карл Хаусхофер и будущий нацистский преступник Рудольф Гесс, 1920

ТАРЕЛКА НА СЕНЕ

Книга Луи Повеля и Жака Бержье, а через некоторое время и их журнал «Планета» «имели эффект летающей тарелки, приземлившейся в кафе на Елисейских полях», пишет исследователь современной мистики Гэри Лэчмен в книге «Отключите ваше сознание». «Новое и волнующее представление связывало науку с эзотерикой и представляло живой, захватывающий и – превыше всего – наполненный смыслами космос. По мнению авторов этой странной книги, человеческие жизни способны выйти за границы их тесного «исторического момента» и проникнуть далеко в пространство. Они способны нырнуть глубоко в сознание, установить связь с жителями Атлантиды или настроиться на эманации, приходящие от альфы Центавра и ещё более дальних пространств. Наука, ужасный враг бородатых битников и курящих трубки экзистенциалистов, не была плохой. Связывая алхимию и квантовую физику, Гурджиева и нейрофизиологию, «Утро магов» представляло науку в бурлящем, упоительном альянсе с оккультизмом».

Буквально за месяц книга стала бестселлером. Толстенный том выдержал много изданий. Затем книжку перевели на английский, её успех повторился. В 1971 году на обложке очередного американского издания сообщалось, что продан 1 миллион экземпляров. Было в США даже издание, приспособленное для изучения французского языка. На волне невероятного успеха Повель и Бержье затеяли издание журнала «Планета». И вновь затею ожидал большой успех. Журнал выходил два раза в месяц в необычном формате – как небольшая прямоугольная книжка. На пике популярности тираж достигал 100 000 экземпляров – и полностью раскупался, хотя стоил журнал очень даже недёшево – 5,5 франка. Вскоре последовали издания «Планеты» на итальянском, датском, португальском и испанском – для Южной Америки, и даже на арабском

КОСМИЧЕСКИЕ БОГИ

Одной из главных идей книги «Утро магов» было предположение о том, что в глубокой древности на Земле побывали пришельцы из космоса и что эволюция от обезьяны к человеку – прямой результат контактов с этими пришельцами. «Мы не отрицаем возможности визитов обитателей из другого мира, – писали Повель и Бержье, – или существования атомных цивилизаций, которые исчезли, не оставив следа». Эта идея про визиты инопланетян очень мощно повлияет на интеллектуальные и мистические настроения 1960-х и 1970-х годов и породит невероятно популярные книги, телевизионные шоу и фильмы. Один из самых популярных психоделических фильмов десятилетия «2001: Космическая Одиссея» Стэнли Кубрика был прямым результатом возросшей популярности этой идеи. До книги Повеля и Бержье она была популярна только в довольно узких кругах мистиков. В книге «Тайная доктрина» основательницы теософии Елены Блаватской говорится, что человечество – потомство неких предыдущих обитателей планеты, которых она называла «корневой расой»: жили они в Атлантиде и на другом утерянном континенте, Лемурии, которые существовали где-то в Тихом океане. Позже Анни Безант, которая унаследовала руководство Теософским обществом после смерти Блаватской, заявляла, что восхождение человека из животного состояния произошло с помощью визитёров с Венеры.

Американский писатель Чарльз Форт тоже предполагал, что инопланетяне интересовались человеком. В начале ХХ века бывший газетный репортёр Форт более 20 лет ежедневно прочёсывал Нью-Йоркскую публичную библиотеку в поисках странных фактов и таинственных загадок. В своей знаменитой «Книге проклятых» (1919) он выдвигает гипотезу, что «мы собственность» более развитой цивилизации пришельцев, которые время от времени проверяют свои владения. Повель и Бержье считали Форта великим провидцем, они посвятили ему целую главу своей книги. В главе «Исчезнувшие цивилизации» Повель и Бержье рассказывают о мировых артефактах, которые якобы свидетельствуют о визитах на Землю представителей более развитых космических цивилизаций: пирамида Хеопса, гигантские каменные головы на острове Пасхи, электрические батареи из Багдадского музея, хранящаяся в библиотеке султанского дворца Топкапы в Стамбуле знаменитая карта Пири-Рейса, датированная 1513 годом и показывающая берег Антарктики так, будто он не покрыт льдом, так называемые геоглифы Наски – гигантские геометрические фигуры на плато Наска в южной части Перу.

Идея получила развитие уже в 1963-м, в книге «Сотня тысяч лет неизвестной истории людей» Роберта Шарроу, соотечественника Повеля и Бержье. Шарроу даже углубил тему, добавив гипотезу, что библейские Содом и Гоморра были разрушены атомным взрывом, а ветхозаветный Ковчег был большим электрическим конденсатором. Но это было только начало. Настоящий информационный взрыв случился через несколько лет.

ВОСПОМИНАНИЯ О БУДУЩЕМ

В 1967-м управляющий отелем в швейцарском Давосе изготовил рукопись, которая, по его словам, должна была «разбить вдребезги» все философские основы человеческой цивилизации. Эрих фон Дэникен занимался в жизни разными вещами: был официантом, барменом, стюардом на пассажирском судне. Его даже арестовывали за воровство у хозяина гостиницы. Но в начале 1970-х всё это не имело никакого значения. В те времена Дэникен был одним из самых популярных писателей на планете – 42 миллиона экземпляров его книги разошлось по миру. Эрих фон Дэникен в категорической форме утверждал, что современные люди были взращены пришельцами с других планет. Причём постепенно. Пришельцы осеменяли женских особей и через несколько десятилетий возвращались, чтобы проверить, что из этого получилось. Негодных для поддержания цивилизации они уничтожали, пока не добились появления более-менее подходящих homo sapiens.

Книга вышла впервые на немецком под названием «Воспоминания о будущем». В английском переводе она получила название «Колесницы богов» и интригующий подзаголовок «Был ли бог астронавтом?». В 1970 году в Германии сняли полуторачасовой фильм «Воспоминания о будущем», и он «покатился» по миру. Хорошо помню, как ещё маленьким мальчиком в 1973-м я несколько часов стоял в очереди за билетами на этот фильм в подмосковном кинотеатре и как люди молчаливо выходили из кинозала, поражённые увиденным, тем, что их предки были родственниками пришельцев с далёких планет.

И ПРИХОДЯТ МУТАНТЫ

Ещё ода тема «Утра магов» очень глубоко повлияла на 1960-е и 1970-е годы: идея о возможном большом скачке в развитии человеческого сознания, эволюционной мутации, которая вот-вот состоится, если уже не началась, и в результате которой появится новый человек. В главе под названием «Несколько размышлений про мутантов» Луи Повель и Жак Бержье приводят свидетельства, которые, по их мнению, доказывают, что после начала ядерного века человеческие существа начали мутировать. Речь шла о семилетнем английском мальчике из Вулверхэмптона, который в 1956 году без какого-либо специального обучения начал с лёгкостью отвечать на самые сложные вопросы в области астрономии. Врач, который наблюдал мальчика, стал изучать интеллектуальный уровень 5000 детей по всей Англии. Он пришёл к заключению о «неожиданно возросшем уровне интеллекта» подростков. Его догадка о причинах не казалась удивительной для начала атомного века: стронций-90, радиоактивный материал, которого не существовало до первых ядерных взрывов, был причиной повышения уровня интеллекта.

«Некоторые мутанты, – предполагают Луи Повель и Жак Бержье, – в будущем могут иметь в своей крови вещества, способные улучшить их физическое равновесие и возвысить их интеллектуальный коэффициент до уровня выше нашего». Рассуждая о только что появившемся психотропном препарате ЛСД-25 и предвосхищая теории другого доктора, американца Тимоти Лири, о необходимости «психоделической революции», они говорили о «мутантах, чьи гланды будут спонтанно выделять транквилизаторы и вещества, способные стимулировать активность мозга». Они назвали их «предшественниками новой породы, предназначенной сменить человека». Наши «продолжатели», предупреждали Повель и Бержье, уже могут быть здесь, среди нас.

Любимые Жаком Бержье научно-фантастические романы развивали тему мутантов уже довольно давно. В 1953-м Теодор Старджон выпустил роман «Больше чем человек», а в 1961-м бестселлером стал роман Роберта Хайнлайна «Чужак в чужой стране». Несколько лет оба романа были культовыми среди хиппи и других «искателей». Они серьёзно повлияли на Кена Кизи, автора «Над кукушкиным гнездом», и лидера рок-группы Merry Pranksters («Весёлые проказники»), которая пропагандировала повсеместное употребление ЛСД. В 1964-м, после их первого путешествия через Штаты в знаменитом психоделическом автобусе, «Проказники» заявляли, что начали чувствовать почти волшебный эффект от ежедневного приёма ЛСД. Кену Кизи казалось, что он способен читать мысли, его друзья почувствовали, что их индивидуальные психики смешиваются в единое коллективное сознание через телепатию, психокинез, экстрасенсорное предвидение. Они начали верить, что «ничто во Вселенной не может сопротивляться кумулятивному энтузиазму достаточно большого числа просветлённых умов, работающих вместе в организованных группах». В середине 1960-х хиппи часто называли друг друга мутантами.

ОККУЛЬТНЫЙ НАЦИЗМ

Главы об алхимии, мутантах и космических пришельцах подводили читателя к наиболее странному, наиболее зловещему мифу из книги «Утро магов» – мифу о тайной, мистической сущности нацизма.

Луи Повель начал свои исследования «оккультных корней нацизма» ещё в своей первой книге «Мсье Гурджиев». В ней он утверждал, что русский мистик Георгий Гурджиев косвенно ответственен за то, что нацисты использовали свастику, древний тибетский символ. Повель сообщал, что немецкий дипломат и учёный Карл Хаусхофер, создавший впоследствии теорию геополитики, был одним из «искателей истины» по методу Гурджиева. Он ссылается на сведения «духовного журналиста» 1930-х Рона Ландау, который утверждал, что Гурджиев в самом начале ХХ столетия был секретным русским агентом на Тибете под именем Хамбро Агван Доржиев, или лама Доржиев. На Тибете его знали как главного наставника далай-ламы. Когда специальная английская военная экспедиция под руководством подполковника Френсиса Янгхасбенда в 1903 году захватила Лхасу, лама Дорджиев сбежал в Монголию вместе Далай-ламой XIII. Предположительно Хаусхофер был с Гурджиевым на Тибете, и именно тогда русский мистик и посоветовал ему принять перевёрнутую свастику как мистическую эмблему

В 1923 году Карл Хаусхофер создал в Германии общество интеллектуалов под названием Туле. Чтобы объяснить это название, нужен небольшой исторический экскурс. Древние греки называли так землю с тёплым климатом и великолепной природой, якобы расположенную в Гиперборее, «за пределами Северного Ветра», то есть на Северном полюсе. Гиперборея играла центральную роль в эзотерической мифологии мадам Блаватской и Рудольфа Штайнера – как земля, откуда появились люди «корневой расы», превратившиеся затем в современное человечество. Немецкие мистики 1920-х и 1930-х годов полагали, что Туле и Гиперборея – мифическая родина ариев, «расы господ» Гитлера.

Во времена Третьего рейха, рассказывают нам Повель и Бержье, оккультные идеи стали официальной версией реальности. В рейхе существовали доктрина вечного льда Ганса Хёрбигера, которая рассматривала Вселенную в терминах двух основных категорий, Огня и Льда – вечных антагонистов в бесконечной драме катастрофы и возвращения, и конкурирующая теория полой Земли.

В 1923 году русский путешественник и журналист Фердинанд Оссендовский опубликовал книгу «Звери, люди и боги». Он рассказывал историю Шамбалы и Агарфы, мистических городов-двойняшек, расположенных в районе пустыни Гоби. Их основали люди древней цивилизации, которым удалось выжить после какой-то великой катастрофы, случившейся 4000 лет назад. В обществе Туле верили, что эти «выжившие» были ариями, первичной расой, из которой произошли все люди на Земле. Геополитик Хаусхофер говорил о важности «возвращения к источникам человеческой расы» и внушил эту идею Гитлеру, который уверился, что мистические силы помогут ему в его захвате России и Востока. В городе Агарта – или Шамбала – сидит Царь мира, с которым Гитлер через Хаусхофера в 1928 году заключил соглашение и с которым он связывался с помощью мощных передатчиков и необычной игры с картами Таро…

В этот опьяняющий оккультный коктейль Повель и Бержье подмешали и английского писателя-фантаста Артура Мейчена, романиста викторианских времён лорда Бульвер-Литтона, и самое знаменитое оккультное общество XIX века – Герметический орден Золотой Зари.

В 1895-м Артур Мейчен написал роман «Великий бог Пан». В нём рассказано о женщине, у которой после операции на мозге появилась мистическая связь с греческим богом забав Паном. Вскоре эта женщина родила ребёнка-чудовище, мутанта. Мейчен появляется в повествовании Повеля и Бержье потому, что он был членом Золотой Зари. А сама Золотая Заря добавлена к этой интригующей истории потому, что она была веткой более раннего оккультного общества, английского ордена розенкрейцеров, в рядах которого состоял романист и мистик барон Эдвард Бульвер-Литтон.

Барон был автором странного, но очень популярного романа «Грядущая раса» – о таинственных людях, которые живут внутри Земли. У представителей этой расы сверхчеловеков есть невероятная сила, называемая «Врилл». Как утверждают Повель и Бержье, Карл Хаусхофер ещё перед Первой мировой был в Берлине членом тайной оккультной группы, называвшейся «Ложа Люминоус», или «Общество Врилл», где верили, что роман Бульвера-Литтона не произведение художественной литературы, а слегка завуалированная правда, и надеялись заключить союз с подземными сверхчеловеками, которые скоро выйдут на поверхность и поведут человечество к его лучшему «золотому веку».

С этой атмосферой причудливых идей Третьего рейха Повель и Бержье связывали странные разговоры, которые Гитлер вёл с Германом Раушенбахом, губернатором Данцига. По словам Раушенбаха, Гитлер в истерической манере говорил ему о Новом Человеке, оккультном мутанте, чьё прибытие на Землю было истинной целью Третьего рейха. Якобы Гитлер в какой-то момент даже не до конца был уверен в правильности выбранного пути, когда сказал Раушенбаху: «Я видел Нового Человека. Он неустрашимый и дикий. Я его испугался». Но фюрер якобы чувствовал своё великое предназначение восстановить утерянную связь между существами «высшей расы» и избранными современниками, способными повести человечество к высшему перерождению в сверхчеловека.

«Нас проклинают как врагов духа, – говорил Гитлер. – Да, мы таковы. Но в более глубоком смысле, который не в силах постичь буржуазная наука в своей идиотической гордости». Нечто весьма похожее, как сообщали Повель и Бержье, говорил маг и теософ Гурджиев своему ученику Успенскому: «Мой путь есть раскрытие тайных возможностей человека. Я иду против Природы и Бога».

Из контекста «Утра магов» читатель понимал, что под «буржуазной» наукой подразумевается наука «еврейско-либеральная». Известный американский исследователь массовой культуры Джейсон Колавито следующим образом оценивает влияние «Утра магов» на читателя: «Хотя авторы и потрудились осудить Гитлера как «сатаниста» и их книга, по существу, вещь художественная, а не реальная история нацизма, очень возможно, что те, кто уже симпатизировал нацистам, расистам или имел антисемитские взгляды, приходили к выводу о вере авторов в то, что Гитлер владел древними секретами и у него были прямые контакты с антиеврейскими космическими пришельцами – и всё это было хорошим делом. <…> Это Повель и Бержье ввели древних астронавтов (через Лавкрафта, Чарльза Форта и Елену Блаватскую) в эзотерический нацизм, вытесняя более ранние заявления (возникшие из-за оккультизма Генриха Гиммлера) о связях нацистов с Атлантидой, «верховными господами» и языческой религией. Всё это было теперь путями, ведущими к пришельцам, и приписывалось нацистам вообще, а не отдельно Генриху Гиммлеру. По существу дела, они канонизировали миф о нацизме как оккультной силе».

ФАНТАСТИЧЕСКИЙ РЕАЛИЗМ

В скандальной публикации отрывков из «Утра магов» в журнале «Наука и религия» ничего не говорилось о подзаголовке этой знаменитой книги. А подзаголовок был такой: «Введение в фантастический реализм». Видимо, редактор не хотел рисковать лишний раз: в Советском Союзе со словом «реализм» сочеталось чаще всего слово «социалистический». Но пока в советских университетах рассказывали студентам про невероятное влияние социалистического реализма на мировой художественный процесс, литературный и артистический мир Европы и Америки переживал настоящий триумф сюрреализма.

Сюрреалисты заявляли, что любые социально-политические теории, любые общественные и личные привычки и правила, любое общественное знание – от арифметики до грамматики – убивают художественное творчество. Свои сюжеты и образы настоящий художник должен получать из снов, в пограничном состоянии бреда, в наркотическом опьянении, во время медитации или транса. Идеалом сюрреалистов было «примитивное искусство», в котором мир воспринимается глазами дикаря, ребёнка или душевнобольного. А искусство рационально задуманное и в здравом сознании воплощённое ведёт в тупик, служит злым помыслам капиталистических эксплуататоров и становится причиной неврозов, а затем и мировых войн. В кругу этих идей жили и работали молодые писатели Луи Повель и Жак Бержье, когда они задумали книгу «Утро магов».

Идейный вдохновитель «Утра магов» Жак Бержье вёл вполне сюрреалистический образ жизни: он существовал сразу в трёх разных мирах: коммунистическом, мистическом и мелкобуржуазном.

Уже в 1947 году он стал писать статьи о современной науке в Les Lettnes francaises. Газету финансировала Компартия Франции, редактировал её поэт Луи Арагон, к тому времени ортодоксальный коммунист марксистско-ленинского толка. В то же самое время Бержье печатал длинные обзоры «Парапсихология и техника» в журнале «Башня Сен-Жак. Метафизическое обозрение» и даже входил в редакционную коллегию этого издания. Кроме того, он публиковался в популярном журнальчике для домохозяек «Созвездие».

Но больше всего его заметок, статей, обзоров, переводов, послесловий и предисловий опубликовано во французских журналах, посвящённых научной фантастике. Много раз в различных интервью Жак Бержье говорил, что научно-фантастическая литература – его большая любовь. По утверждению исследователя сюрреализма Гэвина Паркинсона, термин «фантастический реализм» Жак Бержье впервые использовал в 1954-м, в предисловии к книжке переводов американца Говарда Лавкрафта. В те годы мифы о Ктулху только начинали своё шествие по миру. Бержье не исключал, что через бессознательное, «вихри лихорадочного сна» Лавкрафту удалось почувствовать существо неизвестных законов, царивших «на нашей планете 2 700 000 000 лет назад». Поэтому он называл творчество Лавкрафта «фантастическим реализмом». Совсем скоро этот термин станет теоретическим обоснованием переплетения странных фактов и диковинных нелепых теорий «Утра магов» и его продолжения, журнала «Планета», – пишет Паркинсон в книге «Фьючерсы сюрреализма».

ЯКОВ БЕРГЕР ИЗ ОДЕССЫ

Несколько десятков статей Жака Бержье во французской периодике посвящены советской научно-фантастической литературе. Во втором номере популярного советского альманаха «На суше и на море» за 1961 год, в статье «Советская научно-фантастическая литература глазами француза», Бержье признавался, что следит за ней уже 25 лет. Статья эта переведена с французского, но несколько советских писателей знали один важный секрет – родным языком Жака Бержье был русский. По-французски он до конца жизни говорил с чудовищным акцентом.

Яков Михайлович Бергер родился в 1912 году в Одессе, в семье бакалейщика-еврея и бывшей революционерки. С раннего детства у него проявились способности к скорочтению, в зрелом возрасте он рассказывал, что за день был способен прочесть от 4 до 10 книг. В 1925-м семья эмигрировала во Францию, Бержье закончил лицей Сен-Луи и Высшую химическую школу в Париже. Начал печататься в журнале «Авиация и французская радиоэлектроника» ещё в 1935-м, когда работал у физика Анри Хельброннера. Ещё до Второй мировой сблизился с сюрреалистами. По его словам, участвовал во французском Сопротивлении и затем работал на английские и французские спецслужбы. Во время этой работы якобы встречался с Яном Флемингом и подсказал ему сюжет о Джеймсе Бонде, «агенте 007». Некоторые исследователи истории массовой культуры довольно скептически относятся к биографическим сведениям, которые сообщал о себе Бержье. Но точно известно, что после неожиданного успеха «Утра магов» Бержье и Повель изготовили ещё две книги – «Вечный человек» и «Невероятные вероятности» – коллекции странных фактов и тайн про космических пришельцев древности.

Его соавтор, Луи Повель, вскоре ушёл в мир респектабельной буржуазной журналистики и даже редактировал приложение к газете правых консерваторов «Фигаро». Он старался, чтобы читатели забыли о его увлечениях эзотерикой и оккультными секретными обществами. Повель умер в 1997-м.

Жак Бержье продолжал выпускать книги про летающие тарелки и другие странные явления, как, например, «Внеземные посещения от доисторических времён до сего дня». Он снискал репутацию учёного на переднем крае последних достижений в области паранормальных явлений, писал о разработанных в СССР и США «тёмных» лазерах, алхимических бомбах, о телепатических диверсиях. О том, что в давние времена инопланетяне намеренно взорвали звезду, чтобы её радиация убила динозавров на Земле и позволила людям развиваться. Затем инопланетяне даровали тайну межпланетных знаний розенкрейцерам и масонам. Он умер в 1978-м.

ОТ ЕФРЕМОВА ДО ПЕЛЕВИНА

В начале 1964 года Жак Бержье прислал английский перевод «Утра магов» советскому писателю-фантасту Ивану Ефремову, автору очень популярных в те годы фантастических романов «Туманность Андромеды» и «Час быка». Ефремов свободно читал по-английски. Уже мало кто помнит, но знаменитый советский фантаст был прежде всего учёным-палеонтологом, доктором биологических наук. Поэтому очень показательно, что даже он, академический учёный, оценил книгу довольно высоко, хотя и заметил в ней множество несуразностей и псевдонаучных идей. Ефремов попросил одного из своих знакомых и единомышленников «не торопясь» сделать перевод книги Повеля и Бержье. Сейчас это уже невозможно установить точно, но совсем не исключено, что именно перевод, сделанный по просьбе Ефремова, будет затем много лет распространяться в самиздате по Москве и Ленинграду. Из «Утра магов» Иван Ефремов впервые узнал про русских мистиков Георгия Гурджиева и Елену Блаватскую и довольно скоро нашёл людей, у которых были их книги, заинтересовался ими и стал размножать на пишущей машинке, чтобы давать прочесть своим друзьям.

Приблизительно в это же время книга «Утро магов» попала в руки начинающего поэта и переводчика Евгения Головина (автор стихотворения «Вот перед нами лежит голубой Эльдорадо»). Он прочитал очень внимательно не только её, но и большинство книг, на которые ссылались авторы «Утра магов». Уже к началу 1970-х друзья и ученики Головина были уверены, что он стал алхимиком. А среди учеников Головина были довольно известные теперь политики Гейдар Джемаль (1947–2016) и Александр Дугин. В самом начале 1990-х Александр Дугин даже сделал серию телевизионных передач под рубрикой «Тайны века» про мистический нацизм на основе «исследований французских учёных Повеля и Бержье». Так эта история проникла в широкие народные массы в России. Но случился скандал, в газетах Дугина обвинили в пропаганде нацизма, и последняя передача серии в эфир так и не вышла. Однако весь цикл стал вскоре продаваться на видеокассетах и пользовался большой популярностью

В начале 1989 года, ровно через 25 лет после публикации в журнале «Наука и религия», студенты Литературного института имени Горького Альберт Егазаров и Виктор Пелевин организовали издательство «Миф», и одной из первых книг, которую они напечатали, были те самые отрывки из «Утра магов». На обложку они вынесли такие слова: «Нацистская магия спряталась под техникой. Это была грандиозная новость. Все отрицатели нашей цивилизации – теософы, оккультисты, индуисты и прочие, вернувшиеся или старавшиеся вернуться к духу древних веков, – всегда были врагами технического прогресса. Магический дух фашизма вооружился всеми рычагами материального мира. Ленин сказал, что советская власть плюс электрификация всей страны есть социализм. Нацизм в своём роде – это магия плюс танковые дивизии».

«Пелевинское» издание «Утра магов» до сих пор можно найти на книжных развалах. Но с тех пор вышло три новых издания книги под этим названием. Это уже полные переводы труда Повеля и Бержье.

Уже больше 60 лет в мире существует целая индустрия вокруг зловещего мифа про «мистический нацизм», почти в каждом книжном магазине вы сможете найти пару книжек о «тайном фашистском институте исследования мистических явлений Аненербе», «тайных поисках нацистами Чаши Грааля» или «нацистских экспедициях на Тибет в поисках тайн древней цивилизации», а сотни мировых кабельных телевизионных каналов транслируют фильмы и дискуссии на эти темы.

Эти мифы со временем переплелись с другими мистическими историями, с музыкальной индустрией тяжёлого рока «хэви-металл», с мифами об НЛО и даже с психоделическими грибами. Есть непревзойдённая книга на эту тему, появившаяся ещё в 1973-м, – «Копьё судьбы» Тревора Равенскрофта: в ней присутствует Гитлер, который берёт перо из шляпы Карлоса Кастанеды и поедает психоделический кактус пейот, чтобы открылось его астральное зрение. Сюрреалистическая версия истории оказалась весьма привлекательной для шоу-бизнеса.

https://www.sovsekretno.ru/articles/svide...

Спиналась, зачарована степом. Довго дивилась в обріі. — Чому ти так зрадив мене? Як був убогий—прогнав. Тепер чаруєш своєю красою. Та не можу злитись з тобою—зотліло все. Впала навколішки. ■ — Як роспустиш свої крила над тирсами чулими, благаю тебе!—прийми в обійми,—дай напитись свіжих рос, поцілувати квітку зоряну. Ти мовчиш? Ой, кару готуєш жорстоку. Я ж блудниця піду в самоті,—ніколи не почую тихих пестощів білої тирси. Як легінь ростане хмарою в небі/—затону в багні застиглім. По волі пішла в простір. Він. Виглянув полохливо з печері. — Сьогодні нікого нема навкруги, Голос з печері-. — Ти завжди підводиш своїми сліпими очима. Тоді й тікай, що є сили, в нору. Він. Ну, подивись сама. Вони пішли до річки воду пити. Вона. Ой, гляди мені. Він. О, я добре знаю. В ночі вони вили голодні. Ой, страшно—як чорним степом котився вій. Та над ранок спіймали табун гусей. Він дрімав під комишами. Спіймали, наїлись—зараз мабуть гріються на сонці. Я се добре знаю, бо був голодний і дивився в дірочку, як вони їли гаряче м'ясо. Обоє вилізли з печері. Посідали, гострими пазурями чухмарили спини. Мали брудні тіла. * Вона. А—у! І у вісні біла, лебедиха сниться. І все прокидаюсь. Тоді припаду і смокчу кістку тієї ґави, що впала дохлою під тим деревом. Він. Не кажи мені про неї—мій мозок п’яииться. Вона. Біла лебедиха тихі сни снувала. Він. Я вчора підкрався, як вона чистила свій білий пух в комишах. Я тихо-тихо ліз—чуть за хвіст не піймав. Та. вона знялась і полетіла. Потім сіла па другім кінці і гралась. Друге тіло в воді було ще більш красиве. Вона. Чом: же зостався,—не підліз у друге? Він. Моя голова стала п’яна, як задивився на неї. Тоді впав непритомний. А вовк бродив голодний. Бродив і скіглив. Я тоді втік: поліз, поліз тихенько. А по дорозі найшов ґаву и приніс. Вона. Ти сам ґава й ґавами харчуєш мене. Та я більш не стану їх їсти. Може тобі до смаку, бо й твій рід від ґав походить. Я більш не хочу. Коли ж принесеш—я шпурну тобі в пику. Ха—ха—ха! Будеш цілувати в хвіст свою тітку. Ха—ха—ха! Він.'Мій рід від ґав походить?! Які дурниці ти кажеш! Ти стала зовсім схожою на жінку того вовка, що поблизу ночує. Від неї ти й примхів набралась. Вона. Ха—ха—ха! З нею покумалась! Як же! Тоді саме, як вона моїх дітей покрала. • ■ Він. Я не знаю, від кого мій рід. А як засну, бачу його в криштальових палацах в таких, як живуть соящні лебеді. І між ними я. Круг нас огні горять, як зорі в тиху ніч. Ми ж сидимо й п’ємо білу каву. Вона. Білу солодку каву... Він. Так, так... Білу солодку каву. Ах, всі що. виєте серед степу в темні ночі, ви не знаєте, що то є—біла солодка кава!... (помовчав) Дай мені черепок з водою, бо П Яніє голова. Біла солодка кава!... . • Вона. Мені те ж здається, як дрімаю., Я серед, білих лебедих сама біла.. Та лебедихи ті—не червоні носи—білі . лиця мають. І кружляють—і. музика грає. . ■ — Я ж тихенько розмовляю з моїми малюсенькими.. Вони ніжні—ніжні і ручиці пухкі простягають. .

"Шляхи мистецтва " №2/1922

о Отже, соціалістичний реалізм немислимий без революційної романтики, без уміння в кількісних наростаннях теперішнього передбачати якісні зміни в майбутньому, одним словом, без уміння передбачати. Що ж, це, мабуть, істина загальновідома. Але дороги романтики в світі мистецтва дійсно широкі і незазнані...

Ми досліджуємо тепер лише одну стежку, верстові віхи шляху фантазії.

„...навіть відкриття диференціального і інтегрального обчислень немож¬ливе були б без фантазії. Фантазія в якість найбільшої цінності...** (Ленін)*.

„Спочатку неминуче йдуть: думка, фантазія, ка^кв; <а ними йде науко¬вий розрахунок і вже, кінець-кінцем, виконавця вінчав думку* (Ціолковський). 

Спочатку був міф про Дедала та Ікара, народні казки про килим — самольот. Людська думка ще дорівнювалася мрії. Але „У всякій казці є елементи дійсності...*1

Учені заговорили про повітряну кулю, а Едгар По у „Незви¬чайних пригодах Ганса Пфаля“ зробив першу в літературі спробу наукового розрахунку в загадках польотів.

Виконання увінчало думку. З’явилися літаки. Оповідання про польоти і льотчиків стали реалістичними творами. Казка, роман¬тика, фантастика — втілилися в реальність.

Дуже давно, ще у Лукіана, в „Діалогах*, намітилися обриси мрії про міжпланетні польоти. В 1638 році епіскоп Френсіс Годуік писав роман .Людина на місяці../4, Жюль Берн в ХІХ столітті намагався обгрунтувати міжпланетні подорожі науково. Нарешті,, Ціолковський почав розробляти проекти ракетопланів. В радян¬ській літературі з’явилися романи Олексія Толстого, Бєляєва, Владка.

У жанрі наукового фантастичного роману стикаються народна мрія, інтуїція художника-творця і точність наукової теорії. Жанр стає місцем поєднання фольклору та літератури з наукою — одне немислиме без іншого, одне доповнює, розвиває, живить інше. Разом вони породжують майбутню практику. В цьому смисл жанру, його завдання і ціль.

Мабуть що першим, у повному розумінні цього слова, науково- фантастичним романом можна вважати „Нову Атлантиду44 Бекона, філософа, політика і письменника, що систематизував і розвинув у широкі узагальнення досягнення науки свого часу. Потім, з XVIII століття до кінця XIX настає велі ка перерва.

Розвиток позитивних наук, виникнення нових теор'й та гіпотез породжують фантастику Белламі та Моріса, далі — Едгар По, Жюль Берн, і, нарешті, Герберт Уелс, що вже переходить у XX століття.

Російська і українська літератури До революції, на жаль, не знали значних науково-фантастичних романів. Звичайно, ні ,Вій“ Гоголя, ні новели Стороженка, при всіх їх достоїнствах, до цього жанру ніяк не можна віднести.

Та це й природно. Самодержавна Росія, яка до 60-х років ХІХ ст. зберегла кріпосництво і приглушувала живу думку, була і технічно відсталою. Отже, не було і передумов для розвитку жанру, принаймні у вузькому розумінні цього слова.

Але жанр мав і іншу сторону, а саме фантастику соціальну, або, вірніше, переважно соціальну.

Шлях вів од класичної позитивної „Утопії* Томаса Мора і „Міста сонця44 Фоми Кампанелли до Сен-Сімона, Оуена, Фур’є.

Червишеьський у четвертому сні Віри Павлівни дав у загальних рисах картину майбутнього комуністичного суспільства; так, якщо не помиляєтеся, вперше в російській літературі в реалістичний роман було введено елемент наукової фантастики. 

Проте, науково-фантастичного роману, як жанру, не існувало. Наукова фантастика має ще одну лінію — соціальну сатиру.

Класичний зразок цього жанру — „Подорож Гуллівсра“ Джона- тана Свіфта.

Герберт Уелс втілив у собі всі три лінії розвитку буржуазного фантастичного роману на Заході. Але в його романах, особливо в останніх, уже чітко виступає остаточний крах наукової фантастики у буржуазній літературі. Продукційні сили переростають рімки капі¬талістичних виробничих відносин. Буржуазія не хоче розвитку тех¬ніки, ке хоче винаходів, ке хоче майбутнього. І навіть Уелс, а він безперечно талановитий письменник, стає пустим, безперспективним і похмурим. Уелс не хоче бачити якісних змін. В майбутнє він так чи інакше переносить відносини капіталістичного суспільства і змальовує в своїх романах деградуюче, вимираюче людство.. Стала вбогою і надуманою технічна фантазія письменника, а фан¬тастика соціальна — грубим, скептичним викривленням прийдеш¬нього, і не тільки прийдешнього, але й шляхів до нього, але й сьогоднішнього дня.

Справжня наукова фантастика на Заході припинила своє існу¬вання. Радянським письменникам належить честь створення жанру у вітчизняній літературі. Всі три лінії відкриті перед ними. Вони володіють передовим світоглядом, до їх послуг передова наука. Перед ними широка дорога новаторства.

ТЕМА І ВАРІАЦІЇ

„Цо прямо неймояіряо, такі тря факти, які пе¬рекидають догори дном усі мої теорії... Але ж усе цо справжня дійсність’1 (Уелс мНевидимкам).

Захід захоплювався роботами. Техніка обіцяла створити меха¬нічну людину. У головах капіталістів зароджувалася маячна думка про цілковиту заміну живої робочої сили слухняним і безвьним механізмом. Послужливі і безпринципні фантасти змальовували гармонійне суспільство без повстань і революцій. Соціально, тео¬ретично ця маніакальна фантазія спростовувалася легко. Але для широких кіл читачів треба було спростувати її популярно, у формі живих художніх образів.

В 1931 році з’явився роман В. Владка „Ідуть роботарі“.

У країні міліардера Джонатана Говерса (очевидно, в Америці) інженер Томас Бірз винайшов механічну людину. В голові роботаря знаходиться своєрідний радіоприймач, різної довжини радіохвилі знаками абетки Морзе передають роботареві всі накази його гос¬подаря. Принцип надзвичайно простий і переконливий. Доданий рисунок роботаря технічно грамотний і осмислений. Строго наукова, перевірена передумова керування по радіо зробила фантазію Владка ймовірною і логічно цілком здійсненою. Науково-технічна сторона роману здається нам бездоганною.

Проте, ідея роману полягала не тільки, або вірніше, не стільки в його технічній частині, скільки в спростованні безглуздої утопії

Томаса Бірза. Томас Бірз — закінчений індивідуаліст, ніцшеанець дрібнобуржуазного, міланського типу.

В майбутньому йому ввижається повний тріумф капіталізму, сильних безпринципних індивідуумів, що підкоряють собі машини і легко знищують непокірних людей.

На заводах Джонатане Говерса почався страйк. Страйковий комітет очолюють комуністи: робітник Леслі і журналіст Тім Кро- унті. Томас Бірз ставить біля верстатів залізних роботів і загро¬жує робітникам локаутом.

Проте плани Говерса і Бірза незабаром зазнають подвійного краху. Страйк триває, налякати робітників не вдалося. Акції фірми Говерса катастрофічно знижуються. „Бойові хрести* — організація буржуазної молоді, поліція, нарешті, військові частини викликані Говерсом для придушення робітників. Починається революція, більша частина армії переходить на бік повстанців. Наближається перемога.

А як же роботи?.. Роботи — залізні слуги Говерса і Бірза зра¬дили своїх господарів.

Інженер Мадлена Стренд, зрозумівши принцип керування робо- тарями, сповістила про нього учених Червоних країн. Потужні радіо телеграфні станції Союзу республік підкорили собі роботів І під їх залізними ногами гинуть Говерс і Томас Бірз.

У розв’язці В. Владко, спеціально і цілком правильно, приді¬лив техніці лише друге місце. З роману випливає неминучість со¬ціальної революції. А техніка... техніка додається. Перший-ліпший винахід стає корисним, коли його опановує перемігший пролетаріат.

Так сходяться в романі обидві лінії — науково — фантастична і соціальна, породжуючи природну і закономірну логічну розв’язку.

Отакі шляхи ідеї І теми в романі В. Владка „Ідуть роботар’ґ. Ми не говоримо покищо про образну і мовну специфіку, вона дуже далека від досконалості, але про це мова буде далі. Щождо задуму, роман Владка мав лише один недолік, хоча цей недолік був досить серйозний. У романі, як в його соціальній і технічній їдеї та її розв’язанні, так і в сюжеті було надто мало несподіва¬ного, новаторського, своєрідного. „Ідуть роботарі* — непогано зроб¬лений, але середній роман про роботів.

Щодо цього набагато цікавіші два романи Юрія Смолича, зв’я¬зані з тією ж темою: „Господарство доктора Гальванеску” (1928 р.) та „Що було потім” (1933 р.).

Досягнення науки в галузі переливання крові, рінгерльоківська рідина, що може на недовгий час замінити справжню кров, наштов¬хнули румунського вченого — фанатика і людиноненависника док¬тора Гальванеску на думку про перетворення живих лЛдей у по¬кірних роботів. Гальванеску наймає безробітних російських емігран¬тів, обіцяє їм гроші і роботу, вимагаючи при цьому тільки згоди на невелику операцію.

Люди стають ходячими трупами, в їх жилах тече електропро¬відна рідина. Свої накази Гальванеску передає роботам, знов таки користуючись системою Морзе. Сама по собі, з медичної наукової

точки зору, фантазія Смолича, звичайно, нездійсненна і не має ніякої реальної перспективи. Але Смоличу в даному романі це і не потрібно. Автор добре знайомий з досягненнями медицини, його аргументи досить переконливі, щоб операція доктора Гальва- нсску, продовжуючи лишатися неймовірною, не здавалася читачеві неможливою.

А дальше, головне — гостра і різка соціальна сатира.

А втім, послухаємо міркування шановного румунського доктора:

,3а моїм проектом механізується тільки оцей, так званий, пролетаріат — тобто робочу, рушійну силу культури... Я і мені йод бні, ми житимемо пов¬ним життям, почуттями і різноманітними природними рефлексами, а ви постачатимете нам засоби і розкоші. 1 ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба машина здатна на революцію?**

Гальванеску у своїй божевільній вигадці пішов значно далі за героїв Владка — Джонатана Говерса і Томаса Бірза1. Для них ро¬боти були ще, головно, засобом залякування робітників, а в перспективі — заміною живої робочої сили. їх утопія легко роз¬бивалася об неминучість соціальної революції, але в ній була хоч яканебудь, хай убога, внутрішня логіка. А Гальванеску вирі¬шив зробити операцію міліонам людей і в такий спосіб знищити раз на завжди всяку можливість повстання, знищити пролетаріат, як силу мислячу, зберігши його як силу робочу.

Соціальна сторона задуму Гальванеску настільки абсурдна, що, мабуть, навіть не заслуговує спростовання. Це просто депресивне марення. Його вважали б божевільним у першому-ліпшому нор¬мальному суспільстві.

Отут і вступає в свої права сатира. Виявляється, Гальванеску дуже шанують румунські міністри, його підтримує уряд і жандар¬мерія, на його досліди покладаються величезні надії.

Псевдонаукова утопічна нісенітниця готова стати офіціальною, хоч і приховуваною урядовою теорією.

Що може яскравіше і переконливіше говорити про тупик, в який зайшла буржуазна думка, мораль, ідеологія!

У романі „Господарство доктора Гальванеску-фантастика стала на службу сатирі.

Ооидва розглянуті нами романи написані, головно, для викриття пустого соціального „прожектерства- буржуазії.

Але є в українській радянській літературі і твори з переважно позитивною, утверджуючою науковою фантастикою.

Почнімо хоча б з продовження роману „Господарство доктора Гальванеску" — повісті „Що було потім".

У першому романі героіні його — комуністцІ-вченому Сахно вдалося Оперувати самого Гальванеску за способом, ним же при¬думаним. 

Тепер вона привозить у Радянський Союз три живі трупи — Гальванеску, старого румунського селянина Йонеску та свого друга — шофера Чіпаріу.

Радянські вчені мають оживити цих людей.

.Трупи44 привозять до інституту експериментальної хірургії.

Смолич цікаво і просто розповідав про роботу цього інституту. Наукові факти і фантастика, сучасне і майбутнє медицини пере¬плітаються в цьому описі.

Тут і дивовижні, але вже знайомі медицині операції серця, і врятування безнадійно хворих, умираючих людей шляхом пере¬ливання крові, що замикається фантастичним оживленням Гальва¬неску та Чіпаріу, неймовірне створення з тіл двох братів (стар¬шого з розчавленими кінцівками, але живого, і молодшого, по-мерлого від розрізу артерії, але з неушкодженим тілом) однієї, відносно здорової людини.

Роман „Що було потім4* може мати не тільки пізнавальне, але, мабуть, і перспективне значення, що кличе науку вперед.

Те саме, лише в іншій галузі знань, можна сказати і про по¬вість В. Владка „Чудесний генератор”.

Загадкове і багатообіцяюче вивчення впливу коротких і ультра¬коротких хвиль.

Молодий радянський конструктор містер Пітере винаходить потужний генератор ультракоротких хвиль. Бригада талановитої молоді проводлть з Його допомогою цілий ряд дивовижних дослідів. Збільшує зріст і активізує біологічні функції тварин, розв’язує проблему передачі енергії на відстань, телевізії і т. д. Повість читається з інтересом та має,мабуть, і певне суто наукове зна¬чення. До цієї галузі жанру примикає і повість М. Романівської „Загнуздані хмари . В ній автор популяризує досліди учених в ство¬ренні штучного дощу і намагається остаточно розв’язати цю проб¬лему шляхом винаходу порошку — „дощиту“.

Роман Владка „Аргонавти всесвіту” повертає нас до старої, вже згадуваної нами, теми міжпланетних перельотів. Ракетоплан арго¬навтів всесвіту принципіально нічим не відрізняється від ракето¬плана бєляєвського „Прьіжка в ничто" і „Азлиты" Толстого. Новим, хоч дуже сумнівним науково, є тут лише відкриття елементів ін- фрарадію та інфразолота, поклади яких аргонавти знаходять на Венері.

Сказаним, в основному, і обмежується коло тем українського науково-фантастичного роману, у всякому разі в тій мірі, в якій цей роман говорить про майбутнє (розгляд історико-фантастичного роману не, входить в завдання нашої статті).

А втім лишається нерозробленим ряд актуальних, висунутих сучасною наукою, проблем: використання енергії сонячного світла, атомного ядра і т. д., і т. п.

Нарешті, і це найголовніше, в радянській літературі нема ні одного твору про найцікавіше, найважливіше, найзначніше — про майбутнє комуністичне суспільство. Світова художня лі¬тература знає або давно застарілі гіпотези утопічних соціалістів,

або буржуазні і дрібнобуржуазні, що скептично перекручують май¬бутнє, твори типу романів Гсрберта Услса.

Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін вказали нам основні принципи і особливості комунізму.

Радянські письменники повинні показати прийдешнє щастя і роз¬квіт людства в повнокровних художніх творах.

Отака вимога суспільства і часу. Отаке перше з перших завдань новатора.

ТАЄМНИЦІ СЮЖЕТУ

Ідея використання психічних функцій людської волі, як рушія, цілком абсурдна, фантастика В. Гончарова безпредметна і шкід¬лива. Але з яким захопленням читається його .Междупланетнмй путешественник** І

Ніде не знайти більш яскравих прикладів бездумного і легко¬важного ставлення до науки, аніж у „Дочери тысячи джедаков" або „Богах на Марсе". А хто не пом’ятає величезної популярності Берроуза? Читач, а особливо юний, шукає в науково фантастич¬ному романі, насамперед, цікавого сюжету. Цей читач (а його смак треба особливо старанно виховувати) часто віддає перевагу без¬предметній цікавості перед нуднуватою науковістю.

Ми не засуджуємо тут огулом суто пригодницький роман, в галузі цього жанру є свої хороші і погані твори.

Важливо, що читач цінить сюжетну майстерність авантюрного роману І вимагає її, незалежно від науковості, самої по собі.

Не будемо наводити тут класичні приклади. Нагадаймо про те, якою популярністю серед школярів користується роман Вадима Собка „Граніт*4, де елемент науково?'фантастики (ракетоплан) взято довільно лише як відправну точку для побудови авантюрно-при¬годницького сюжету.

Ми не говоримо, що молодому читачеві треба потурати. Ми по¬вторюємо — смаки його треба виховувати. Але не можна перетво¬рювати наукову фантастику в „занимательную" науку. „Занима- тельная“ наука має свою галузь, яка тільки посередньо стикається з літературою. Якщо науково-фантастичний роман побудований так, що примітивна і блякла схема сюжету дана лише для того, щоб висловити певні теоретичні міркування, його читати не будуть.

Традиція жанру, і традиція цілком закономірна, вимагає від науково-фантастичцого твору гострої фабульної цікавості. Майстри наукової фантастики здебільшого водночас були і майстрами аван¬тюрного роману. Якби Жюль Берн замість блискучого пригодни¬цького роману „80.000 льє під водою** написав літературну бесіду про „Наутілус", про нього згадували б тільки вчені спеціалісти, до того ж у кращому разі, як про популяризатора Фультона, що вперше створив проект підводного човна. Рух сюжету не тільки доніс книгу до широкого читача, але й допоміг самому письмен¬никові втілити в конкретно-чуттєву форму теорії і гіпотези, що витали в повітрі. Фабульні несподіванки, трюки, жахи і таємниці рухали і технічну думку, примушуючи розвивати гіпотези, робити

досліди, апробувати винахід у найрізноманітніших складних ситуа ціях, що їх може дати лише пригодницький жанр.

Перевага в свободі і широті досліду художника перед дослідом ученого, якраз і давала змогу, зокрема Жюль Верну, в якійсь мірі випереджуючи науку, вказувати їй шляхи.

Отже, поряд з обов’язковою тверезою науковістю при¬годницький сюжет здається нам неодмінною умовою науково- фантастичного роману. А втім, питання це дуже складне ! його не можна одразу розв’язати.

В журналі «Літературна Критика" (1939 р.,№11) в порядку

обговорення вміщено було статтю М. Романівської .Шляхи науково- фантастичного роману". Ця стаття в цілому достатньо переконлива і цікава. Проте наведімо в уривках деякі міркування автора з по¬милкового, на нашу думку, розділу .Пригодництво і жахи":

„Науково-фантастичний жанр. — пише Ромаяівсьха,— не обовязяово мусить поеді уватися з пригодниц ким. Пригоди мусять мати серйозне місце тоді, коли вопи органічно поводить з природи наукового матеріалу. Тоді пригоди потрібні, цікаві, правдоподібні і. значить, реалістичні. Ввесеві ме¬ханічно, для „цікавості**, вони часто бувають зайві...

Гонитва в авто, стрибки у вікна, нтеча з в'язниці, мерці, що оживають, паузи наприкінці розділів... Арсенал пригодництва, взятий ще з Пінкертона. вважався >а неодмінний у .поряднім** вауково-фантастмчяій книжці.

Ю. Смолич у своїх досить цікавих роман х „Господарство доктора Галь- всвеску* та .Що було потім** віддав належне в традиційним жахам, чим значно знизив їх цінність...

В. Владно в своїх „Арговавтах всесвіту*, своїй кращій квижці, вирішив, що в ній не .вистачав жахів, і створив таке натуралістичне .клацання ще- лепів* огидних велетенських комах, яке лоскоче нерви тільки дуже наіввому читачеві.

Я (М. Ромапівська — Г. С.) в своїх „Загнузданих хмарах**, під впливом моїх старших колег, до науково виправданого матеріалу про майбутня керу¬вання погодою, додала фантастичну „невидимку**, чим значно змилила' цін¬ність книжки. Я вважала, що без „невидимки** мені закинули б відсутність „модних" страшних пригод. Тепер я вважаю, що науково-фантастичний роман може існувати цілком законно без жодної .пригоди**.

Просимо пробачення за таку довгу цитату, але вона була нам необхідна, хоча б як композиційний прийом. Полемізуючи з апрі¬орно впевненим і дидактичним її автором, ми сподіваємося роз¬в’язати поставлені перед собою завдання розроблення сюжету українського науково-фантастичного роману.

Насамперед, міркування теоретичні. Вище ми, наскільки могли переконливо, вже показали, що науково-фантастичний роман не¬мислимий без цікавого сюжету і що манера його побудови по¬винна бути манерою пригодницького роману. Наведімо ще тільки один додатковий доказ. Безперечно, що науковий матеріал повинен проникати у твір легко і непомітно, про це говорить і М. Рома- нівська в розділі нМіс~е наукового". А втім, нічого певного, на жаль, не сказано про те, як це зробити, яким шляхом можна до¬сягнути пресловутої „непомітності** і сховати білі нитки.

Перша й остання фрази в цитованому нами розділі статті письмен- ниці-фантаста говорять про те, що науково-фантастичний роман може існувати без єдиної пригоди. 

Особисто для кас цілком ясна помилковість цього твердження. Тільки при динамічній зміні гострих ситуацій, що тримають читача в безперервному напруженні, можливе систематичне введення на¬укового матеріалу. В цьому разі навіть звичайний пояснювальний відступ сприймається читачем як природний і обов’язковий для дальшого розвитку дії, навіть якщо це такий найпростіший компо¬зиційний прийом, як заповнення популярною лекцією якогось від¬різку часу. Це для розвитку фабули набагато краще, аніж фрази на зразок: „минуло вже три роки**. Захоплена сюжетною динамікою увага читача не сприймає лекції відірвано від прагнення до куль¬мінації або до розв’язки.

До речі, цей прийом у різних варіаціях неодноразово викори¬стовувався, і дуже вдало, в класичних творах Жюль Берна.

Ми ще не зустрічали ні одного хорошого науково-фантастич¬ного художнього твору (хіба крім творів літературних формою, а змістом спеціально філософських), який відходив би від фабульно-пригодницької специфіки.

Набагато цікавіше твердження М. Романівської про те, що „пригоди мусять мати серйозне місце тоді, коли вони органічно походять з природи наукового матеріалу**. Ось про це варто поговорити!

Звичайно, жюль-вернівський Наутілус не повинен був летіти в хмари, генератор смішно було б використовувати як метальне знаряддя, а промені, що спалюють усе на своєму шляху (приклад М. Романівської), не повинні щадити людського тіла.

Все це правильно випливає з найелементарнішої логіки, І якби Романівська обмежилася в своїй статті таким аксіомним тверджен¬ням, ми не стали б їй заперечувати.

Але автор, очевидно, розуміє своє положення конкретніше, в плані абсолютної локальності твору. Тобто, говорячи грубо, якщо, припустімо, пишеш про ракетоплан, будь ласка, зв’язуй усі події з Його злітанням, падінням, поламкою, полагодженням і т. і., і т. і. Але не повинно бути ні однієї сторонньої, хоча б любовної пригоди. Виходячи з цього наміченого, хоч і не розвиненого ло-кального принципу, автор засуджує пригодництво в романі Смолича „Господарство доктора Гальванеску**, в „Аргонавтах всесвіту** і в ■своїх „Загнузданих хмарах**. Щодо власного роману, М. Романів¬ська, мабуть, має рацію, але з трьох, зовсім інших, причин. По- перше, в її книзі про майбутнє керування погодою „невидимка" притягнута за волосся цілком безпідставно з роману Уелса; подруге, винахід „елсксира" невидимості професором автор пояснює лише його бажанням приховати свою цікавість, бажанням відвіду¬вати лабораторії своїх колег по метеорології, не признаючись їм у цьому, але й не використовуючи їх досягнень, — мотивування, принаймні, непереконливе; нарешті, потрете, сама поведінка про¬фесора і його раптове переродження художньо не виправдані, як не виправдана і необхідність чинити дрібне шкідництво, перетво¬рюючись у „невидимку". Отже, невдача Романівської покищо ні¬якого відношення до її локальної теорії не має. 

Щождо роману Владка, то тут у автора статті спостерігається дивна, правда, глибоко прихована, суперечність. М. Романівська називає роман .Аргонавти всесвіту“ кращим твором Владка і в той же час засуджує, як вона каже, створене ним „натуралістичне клацання щелепів огидних велетенських комах". Місце суто науко¬вого в цьому романі не дуже велике, елемент літературно нового в самій науковій фантастиці, як ми вже говорили, ще менший. Краще, що є в книзі — гостра, цікава фабула, хоча в окремих си¬туаціях і помітне певне наслідування „Загубленого світу" Конан- Дойля.

Якщо говорити про достоінства „Аргонавтів всесвіту", треба говорити насамперед про цікавість і новизну в сюжетному розроб¬ленні уже не раз обіграної теми.

Отже, очевидно, і Романівська цінить в „Аргонавтах всесвіту" літературну фабульну майстерність. Майже весь сюжет роману розгортається на ВенерІ, і зіткнення з її жителями дуже природ¬не. Тс, що ці жителі виявляються огидними комахами, Владко, у всякому разі для другорядної, в розумінні науковому, лінії до¬сить обгрунтовує. Небезпечні пригоди і бої з цими комахами ста¬новлять основу всього сюжетного кістяка і, якщо Романівська вважає все це лише непотрібним „клацанням щелепів", чому ж тоді „Аргонавти всесвіту" — кращий роман Владка?!

Проте, підемо далі. Ми вже говорили, що нема нічого природ- нішого, оскільки герої прилетіли на Венеру, зустрітися з її жите¬лями, а Романівська чомусь вважає це штучним. Очевидно її теорія локальності допустила б в „Аргонавтах всесвіту" лише те, що безпосередньо зв’язане з дією інфразолота, інфрарадію та ракетоплана. Нелегко добре написати такий твір, та й навряд чи варто це робити. Незрозуміло, навіщо авторові так обмежувати себе. Навіщо так канонізувати і збіднювати жанр. Краще відкинь¬мо сумнівну локальність, залишимо в стороні визначення надто неточне, по-різному тлумачене, хоч на перший погляд і привабли¬ве: „пригоди мусять мати серйозне місце тоді, коли вони органічно походять з природи наукового матеріалу." Скажемо простіше: пригоди в науково-фантастичному романі повинні бути художньо виправдані, як і в хорошому авантюрному романі, як сюжетні перипетії у всякому художньому творі взагалі. Фабула повинна розкривати життя героїв, а оскільки їх життя зв'язане з певною справою (в жанрі, що ми його розглядаємо, — з відкриттям, винаходом), то вона буде розкривати і цю справу, — відкриття, винахід. Якщо ж робити навпаки і йти в сюжеті не від героя до наукового матеріалу, а від наукового матеріалу до героя, образи будуть блідими додатками до проблеми, а пись¬менник перестане бути художником і стане більш-менш вдалим суперником, хоча б ІІерельмана, в галузі „занимательной" науки.

Дарма натякає Романівська, що автомобільна гонитва і ожи¬ваючі „мерці" „Господарства доктора Гальванеску" ведуть свою лінію в'д пінкертонівци.чи. В бульварних випусках, написаних су¬конною мовою, просякнутих солодкувато-сентиментальним моралі¬

заторством, все будувалося на безглуздих трюках і негиправда- них жахах. їх псувала зовсім не кількість пригод (у Едгара По, наприклад, пригод і жахів було не менше), а убийчою була літе¬ратурна якість, вірніше, її відсутність, пряма, цинічна антихудож- кість. А романи Смолича „Господарство доктора Гальванеску** і „Що було потім** (особливо перший) скорше можуть правити за зразок майстерного ведення сюжету, де, >.е зважаючи на величез¬ну кількість пригод, кожна природно випливає з іншої, майже кожна веде до мсти, в певний спосіб пожвавлюючи науковий матеріал, розкриваючи образи героїв, у всякому разі в тому плані, в якому вони (добре чи погано — це ми побачимо п зніше) задумані.

ТРАДИЦІЇ і НОВАТОРСТВО

Платон і істина мені дорогі, але істино мені дорожча.

Аристотель.

Що й казати, любителі і знавці художньої літератури став¬ляться до наукової фантастики трохи звисока. Поряд з пригод¬ницьким, цей жанр негласно відданий для читання підліткам, а доросла людина звичайно читає ці книжки з легкою, ніяковсю усмішкою і каже: „так... вагонне читання".

Чи ьинен у цьому жанр? Безперечно, ні. Чи має рацію згада¬ний дорослий читач? І так, і ні!

Поряд з традиціями цінними і цілком відповідними духові лі¬тературного жанру, ще й досі існує традиція, в своїй сенові анти¬художня і шкідлива. Ми маємо на увазі ставлення письменників- фантастів до образу.

Цікаво, що при аналізі творів усякого іншого жанру основна увага приділяється завжди образам-типам, або інакше кажучи, основним героям, а при аналізі науково-фантастичних або пригод¬ницьких романів говорять про ідею, задум, сюжет, одним словом про що завгодно; про образи або зовсім не говорять, або якщо і зга¬дують, то як про щось другорядне. Винні в цьому, звичайно, не тільки літературознавці і критики, не читачі, а самі автори. Відсут¬ність повноцінних, з індивідуальним цікаво розкритим внутрішнім світом, образів стала мало не „законною** специфікою жанру. Іс¬нує п’ять-шість романтичних схем героїв: чудак або фанатик про¬фесор, наївний юнак, що весь час ставить запитання (аджеж треба викласти перед читачем наукові відомості), лукавий і хитрий ли¬ходій, могутній „рицар без страху і докору** і прекрасна молода діьчина, яка існує для того, щоб „рицар** міг її врятовувати при всяких небезпечних ситуаціях. З невеликими варіаціями і змінами, цими схемами задовольнялися в своїх фантастичних творах не тільки другосортні писаки, але й, здебільшого, і такий класично бездоганний у всьому іншому письменник, як Жюль Верн.

Цим шляхом, на жаль, ішли в основному і радянські письмен¬ники-фантасти, герої їх романів були страшенно одноманітні

Фанатик і лиходій Гальвансску, безстрашна і бездоганна Сахно, що виголошувала газетно-політичні декларації, наївний юнак Ко- ломієць, чудакуватий вчений Нсн-Сагор, пустотливо-експансивна комсомолка Петрова, нарешті, гіперболічна карикатура ЗсерО — всі ці герої „Прекрасних катастроф" Юрія Смоляча (а „Прекрасні катастрофи* — твір далеко не звичайний в області наукової фан-тастики) не більш, як умовні, але своєрідні графічні ескізи.

Немало таких графічних схем і у В. Владка: безбарвний капі¬таліст Джонатан Говерс і безбарвний революціонер Леслі, злий винахідник Томас Бірз, чарівна Мадлен Стренд — в романі „Ідуть роботарі", прекрасні Рая і Ганна та фізкультурник Олесь у „Чу¬десному генераторі", академік Риндін, мисливець Борис Гуро, що „прийшов" з Конан-Дойля, допитливий Василь Рожко в „Аргонав-тах всесвіту"—ось їх неповний список. Такі і всі герої „Загнуз¬даних хмар" М. Романівської, хіба крім показаних з нотками справжньої ліричної теплоти образів дітей.

Отже, здебільшого для письменника-фантаста герої були лише шаховими фігурами, гіереставлюваними в зв’язку з різними комбі¬націями сюжету Недивно тому, що і для читача такий твір (з пог¬ляду художнього, а не наукового, звичайно) був не більш, як цікаве шахове завдання, розв’язання якого розкриває перед ним майстер.

Питання про те, чи потрібні науково-фантастичному романові повноцінні образи, збігається з питанням, чи може науково-фан¬тастична література стати повноправним, видатним, навіть провід¬ним літературним жанром. На це питання, або, якщо хочете, на обидва ці питання, ми відповідаємо, без усякого вагання, ствердно.

Надзвичайно показово, що творчі шукання багатьох радян¬ських письменників вже розвиваються в цьому напрямку.

У згаданій нами статті М. Романівська висловлює це тверджен¬ня в категоричній і дуже переконливій формі. Проте, мало сказати: „потрібен образ", значно важче і важливіше сформулювати прин¬ципи його побудови з певним врахуванням специфіки даного жанру, а цього ще ніхто не зробив як слід.

М. Липович, у статті ..Життя і пригоди одного жанру" („Літ. газета” 4.V. 1940 р.), розглядаючи твори Вадима Собка (до речі мало характерні для науково-фантастичного жанру), спробував вирішити це питання І висунув таке твердження: „Вони (герої, об¬рази — Г. С.) повинні бути такими, щоб у їх характерах і поведінці ми пізнавали гіперболізовані чи пере- меншені риси тих із нас, чиїми представниками вони є".

Залишаючи в стороні досить заплутану форму цього тверд¬ження, звернімось до його змісту. Чого ж хоче по суті М. Липо¬вич: якщо в звичайної людини може бути поганий характер, то герой пригодницького роману повинен бути, виходить, страшною потворою. Звичайна людина може бути просто чулою і розумною. Герой пригодницького роману — „рицарем без страху і докору".

Стара пісенька! Знову .чудовища порока* і „каменньїс" герої — атрибути третьосортної пригодницької „літератури". Ні до чого Іншого не міг би прийти письменник, йдучи шляхом, який вка¬зує йому критик. Цікаво, що й сам Липович грізно, а де в чому й справедливо нападаючи на критиків, що підходять до фанта-стичних творів з міркою звичайного реалістичного роману, сам соромливо, »-ерез вікно, протаскуе той самий метод оцінки, і хва¬лить образ Валенса, та й Крайнєва (коли не вважати на еквілі¬бристичні вправи з прізвищем). За що б ви думали? За реалі¬стичність! Ну, та про це далі. А покищо для нас цілком ясно, що теоретичні твердження М. Липовича виявились явно неспро¬можними. (Оговорюємось: це ні в якій мірі не стосується багато в чому дотепного і цікавого конкретного розгляду в основному оеалістичних дійових осіб романів В. Собка.) Отже... Будемо спо¬діватися, що в недалекому майбутньому з’явиться спеціальна і більш-менш повна робота на цю тему, а покищо спробуємо висло¬вити кілька, випливаючих із знайомої нам практики радяньских письменників, думок. В суто реалістичному творі, цс загально¬відомо, герой (типовий образ) показаний у природних, відпо¬відних його становищу, часові, роботі (типових) обста¬винах.

Науково-фантастичний роман своєю природою часто ставить персонажі реалістичні в обставини цілком неймовірні (наприклад, переносить їх на іншу планету). Отже, специфіка фантастики в тому, що типовий о бр аз поданий в нетипових, винят¬кових обставинах. Образ з погляду с о ц і а л ь я о-су с п і л ь- ного і біологічного мож£ бути цілком реалістичний і правдивий, обставини реалістичні з точки зору наукової правди, — проте між тим і іншим є розрив, даний герой у даних обставинах (наприклад, сучасна людина на Венері або в підземній країні скіфів), принай¬мні, не типовий.

В чому ж розв’язання цієї складної суперечності і. як можна зробити образ правдивим і переконливим?

Процес зміни людського характеру надзвичайно складний і три¬валий. Отже суперечність між характером і обстановкою в деяких науково-фантастичних творах дуже важко усунути. Найлегший шлях, а він досі був і уЛюбленим, полягає в тому, щоб, не розв’я¬зуючи суперечностей, просто обминути їх, інакше кажучи, не створювати складного образу взагалі, а користуватися розмовляю¬чими фігурками, легко і не замислюючись пересувати їх при вся¬ких обставинах. Цим способом користуються, очевидно, за тради¬цією, не тільки в сугубо фантастичних, але й у реальних, з еле¬ментами фантастики, романах.

Спосіб, звичайно, легкий, але далеко не вдалий, навіть у кра¬щих своїх проявах.

Юрій Смолич, який уміє з чудовим гумором і бурлескною іронією говорити про своїх персонажів, силою авторського висві¬тлення майже непомітно викликає у читача певне ставлення до своїх героїв. Але завдання майстра тут зводиться до того, щоб

приховати від читача відсутність індивідуального внутрішнього світу у своїх героїв.

В тих романах, де соціальна обстановка лишається звичайною і лише зазнає серйозних змін якась галузь науки, ми спостеріга¬ємо явища і трохи іншого порядку. Всі ми знаємо про колосаль¬ний вплив великих наукових відкрить на життя і психологію людей, і надзвичайно цікаво для письменника-фантаста було б про¬стежити ці зміни на своїх героях (дуже прикро, що К). Смолич цього не зробив конкретніше і точніше з „сонячними людьми в романі „Ще одна прекрасна катастрофа44).

Проте, в якійсь мірі тут припустима певна умовність. Пись¬менник створює реалістичний образ, не зважаючи на специфіку сюжету, немов не помічаючи невеликих, іноді мікроскопічних, змін.

Серед найбільш вдалих з таких образів хочеться відмітити насамперед професора Трембовського в „Прекрасних катастрофах**.

Певний художній результат, який у всякому разі далеко пере¬вершив результати графічних схем, дала і спроба перенесення цього прийому в обстановку суто фантастичну.

Згадаймо демобілізованого червоноармійця Гусєва в „Азлите" О. Толстого, який організує на Марсі революційне повстання, або, правда, значно слабший образ, комсомольця Арона в „Дорозі скіфів" В. Владка. Тут внутрішній світ героїв розкрито відповідно до звичайних, які знаходяться поза романом, але відомих нам обставин життя в Радянському Союзі, і образи самі по собі, у всякому разі образ Гусєва, зроблені достатньо добре, хоча незмінність їх мислення в нових фантастичних умовах здається дивною і взагалі трохи смішною, а у Олексія Толстого (який, очевидно, це зрозумів) — одверто гумористичною.

Отже, в галузі створення справжнього образу героя в науково- фантастичному романі радянські письменники уже дещо, а, може, і чимало зросили, але покищо це було лише перенесенням у нау¬ково-фантастичний жанр елементів звичайного реалістичного роману.

Найближче і найсерйозніше завдання письмекників-фантастів — вводячи в роман, як дещо обов'язкове і само собою зрозуміле, психологічно обгрунтований реалістичний образ, ке забувати і про те, що типовий образ знаходиться в нетипових або, вірніше, в незвичайних обставинах, і показувати внутрішні зміни, рух його психології.

Письменник-фантаст не має права на образ із закінче¬ною нерухомою психологією, він зобов’язаний показувати, як во: а змінюється в надзвичайних, нових, фантастичних обставинах. В цьому основне і найбільш важке завдання автора науково- фантастичних романів, це дає йому змогу залишатися і в фанта-стиці реалістом.

М. Липович у згаданій нами статті цілком справедливо заува¬жив, що герой пригодницького і науково-фантастичного роману повинен відрізнятися від героя звичайного реалістичного твору, але зробив з цього цілком невірні висновки, що треба відмови¬

тись від реалізму образів взагалі. Смішно, каже він, було б, коли б Давидов був героєм пригодницького твору (Давидов тут, зви¬чайно, виступає не як герой „Поднятой целиньї", а як символ реалістичного образу). Отже, кажемо ми, як це не парадоксально, міг би „Давидов" бути й у фантастичному романі, але це був би новий „Давидов", бо характер його хоч частково змінився б у зв’язку з новими обставинами, бо він діяв би відповідно до нових обставин. І геній письменника полягає, головно, в тому, щоб

,...Умоть поникать сущность характере в действительяом чоловеке...

Пояимать мли чувствовать, как стал 6 ьі действооать в говорить втот человек в тех о б с т о я т е л ь с т в а х, ереди которьіх он будет постанлеи поетом". (Чернишевський. „Зсге- тические отвошения нскусства к дойстаительиости", стор. 93—99).

Це геніальне твердження М. Г. Чернишевського цілком сто-сується і науково-фантастичного роману.

Але цс не все, проблема створення образу нерозривно зв’язана з проблемою мови. А українські фантасти, невідомо чому, взяли собі право вставляти в романи пересказ газетних передових, під¬ручників з політичної економії тощо. Чого варте, наприклад, хоча б таке місце в „Прекрасних катастрофах" Юрія Смолича:

„Капіталістичне господарство знав три основні способи боротьби з сво¬їм єдиним, але неукнкливим і страшним ворогом — робітником. Це — при¬боркати, купити і знищити. Для приборкання в капіталістичній державі утворено політичний режим. Поліція, жандармерія, шпіоии, тюрми. Але цей спосіб сам зрадкув себе. Він розпалю* незадоволення, п<н збурюв, він за¬гострює класову ненависть. На зміну десяткам подоланих і приборканих встають сотні. На зміну сотням — тисячі. На зміну тисячам — міліокк.

Але капіталістичний господар мав й другий спосіб. Він пробув купува¬ти ці збурені міліони пролетаріату.

Частковими пільгами, дрібним зиском, оманою економічних вигод він починав перетягати на свою сторону найелабших, ще незагартоваиих робітників.** і т. д. і т. п.

І такою мовою говорить іноді не тільки сам автор, але І його герої; подібних місць не менше і у Владка; ми не говоримо вже про недбало відштамповані пейзажі і взагалі про досить сіру мову його романів.

Ю. Смолич, іронічний і легкий, в кращих місцях своїх творів, і Владко, достатньо серйозний і культурний, легко можуть уник¬нути цих прикрих ляпсусів; вони випливають не з невміння, а з внутрішнього, може, і неусвідомлекого, недбайливого розу¬міння специфіки жанру.

Жанр науково-фантастичного роману повинен стати повно-правним художньо-літературним жанром.

А для цього радянські фантасти, досліджуючи нові, актуальні, суспільно значимі наукові проблеми, повинні створити і героїв, гідних того, щоб ходити дорогами майбутнього. 

***

ДОРОГА В МАЙБУТНЄ

Письменник повинен зображувати три дійсності. Нам мало знати минуле і сучасне, ми прагнемо в майбутнє. Цікавість, якщо вона збігається з допитливістю, одна з кращих якостей людини.

Не хоче знати майбутнього тільки той, у кого його нема, той, у кого попереду лише порожнеча і смерть.

Для нас, молодих, дужих І здорових жителів щасливого „сьогодні", «завтра* нашої нестаріючої юності буде надзвичайним торжеством соціальної і людської досконалості, Ім'я якій — комунізм.

Отже, соціалістичний реалізм немислимий без революційної романтики, без уміння в кількісних наростаннях теперішнього передбачати якісні зміни в майбутньому, одним словом, без уміння передбачати. Що ж, це, мабуть, істина загальновідома. Але дороги романтики в світі мистецтва дійсно широк! І не

Ми досліджуємо тепер лишестежку, верстові віхи шляху фантазії.

„...навіть відкриття диференціального і інтегрального обчислень неможливе було б без фантаэй. Фантазія а якість яаГбіхьаоі цінності...** (Ленін)1.

„Спочатку неминуче йдуть: думка, фантазія, ка^ка; >.а ними йде вауко- внй розрахунок і вже, кіиець-кІнцеи, виконання вінчав думку* (Ціолковськні). 

Спочатку був міф про Дедала та Ікара, народні казки про килим * самольот. Людська думка ще дорівнювалася мрії. Але „У всякій казці б елементи дійсності...* 1

Учені заговорили про повітряну кулю, а Едгар По у „Незвичайних пригодах Ганса Пфаля" зробив першу в літературі спробу наукового розрахунку в загадках польотів.

Виконання увінчало думку. З’явилися літаки. Оповідання про польоти і льотчиків стали реалістичними творами. Казка, роман* тика, фантастика — втілилися в реальність.

Дуже давно, ще у Лукіана, в „Діалогах*, намітилися обриси мрії про міжпланетні польоти. В 1638 році епіскоп Френсіс Годуік писав роман «Людина на місяці...", Жюль Верн в XIX столітті намагався обгрунтувати міжпланетні подорожі науково. Нарешті,. Ціолковський почав розробляти проекти ракетопланів. В радянській літературі з'явилися романи Олексія Толстого, Беляева, Владка.

У жанрі наукового фантастичного роману стикаються народна мрія, інтуїція художника-творця і точність наукової теорії. Жанр стає місцем поєднання фольклору та літератури з наукою —одне немислиме без іншого, одне доповнює, розвиває, живить інше. Разом вони породжують майбутню практику. В цьому смисл жанру, його завдання і ціль.

Мабуть що першим, у повному розумінні цього слова, науково- фантастичним романом можна вважати „Нову Атлантиду" Бекона, філософа, політика і письменника, що систематизував і розвинув у широкі узагальнення досягнення науки свого часу. Потім, з XVIII століття до кінця XIX настає велі ка перерва.

Розвиток позитивних наук, виникнення нових теор.й та гіпотез породжують фантастику Белламі та Моріса, далі — Едгар По, Жюль Берн, і, нарешті, Герберт Уелс, що вже переходить у XX століття.

Російська І українська літератури До революції, на жаль, не знали значних науково-фантастичних романів. Звичайно, ні «Вій4* Гоголя, ні новели Сторожеака, при всіх їх достоїнствах, до цього жанру ніяк не можна віднести.

Та це іі природно. Самодержавна Росія, яка до 60-х років XIX ст« зберегла кріпосництво І приглушувала живу думку, була і технічно відсталою. Отже, не було І передумов для розвитку жанру, принаймні у вузькому розумінні цього слова.

Але жанр мав і іншу сторону, а саме фантастику соціальну, або, вірніше, переважно соціальну.

Шлях вів од класичної позитивної «Утопії* Томаса Мора І „Міста сонця* Фоми Кампанелли до( Сен-Сімона, Оуена, Фур'е.

Чернишеьський у четвертому сні Віри Павлівни дав у загальних рисах картину майбутнього комуністичного суспільства; так^якщо не помиляєтеся, вперше в російській літературі в реалістичний роман було введено елемент наукової фантастики. 

Проте, науково-фантастичного роману, як жанру, не Існувало.

Наукова фантастика має ще одну лінію — соціальну сатиру.

Класичний зразок цього жанру — „Подорож Гуллівсра” Джонатана СвІфта.

Герберт Уелс втілив у собі всі три ЛІНІЇ розвитку буржуазного фантастичного роману на Заході. Але в Його романах, особливо в останніх, уже чітко виступає остаточний крах наукової фантастики у буржуазній літературі. Продукційні сили переростають р імки капіталістичних виробничих відносин. Буржуазія не хоче розвитку техніки, не хоче винаходів, не хоче майбутнього. І навіть Уелс, а він безперечно талановитий письменник, стає пустим, безперспективним і похмурим. Уелс не хоче бачити якісних змій. В майбутнє він так чи інакше переносить відносини капіталістичного суспільства і змальовує в своїх романах деградуюче, вимираюче людство., Стала вбогою і надуманою технічна фантазія письменника, а фантастика соціальна — грубим, скептичним викривленням прийдешнього, І не тільки прийдешнього, але й шляхів до нього, але й сьогоднішнього дня.

Справжня наукова фантастика на Заході припинила своє існування. Радянським письменникам належить честь створення жанру у вітчизняній літературі. Всі три лінії відкриті перед ними. Вони володіють передовим світоглядом, до їх послуг передова наука. Перед ними широка дорога новаторства.

ТЕМА І ВАРІАЦІЇ

„У* прямо веймояіряо, такі тре факта, які перекидают* догори дном усі мої теорії... Але ж усе це спраяжвя дІісаість** (Уелс „Невидимка*).

Захід захоплювався роботами. Техніка обіцяла створити меха- аічиу людину. У головах капіталістів зароджувалася маячна думка про цілковиту заміну живої робочої сили слухняним і безвольним механізмом. Послужливі і безпринципні фантасти змальовували гармонійне суспільство без повстань І революцій. Соціально, теоретично ця маніакальна фантазія спростовувалася легко. Але для широких кіл читачів треба було спростувати її популярно, у формі живих художніх образів.

В 1931 році з'явився роман В. Владка „Ідуть роботарі*1.

У країні міліардера Джонатана Говерса (очевидно, в Америці) інженер Томас Бірз винайшов механічну людину. В голові роботаря знаходиться своєрідний радіоприймач, різної довжини радіохвилі знаками абетки Морзе передають роботареві всі накази його господаря. Принцип надзвичайно простий І переконливий. Доданий рисунок роботаря технічно грамотний І осмислений. Строго наукова, перевірена передумова керування по радіо зробила фантазію Владка ймовірною і логічно цілком здійсненою. Науково-технічна сторона роману здається нам бездоганною.

Проте, ідея роману полягала не тільки, або вірніше, не стільки в його технічній частині, скільки в спростованні безглуздої утопії

Томаса Бірза. Томас Бірз— закінчений індивідуаліст, ніциіеанець дрібнобуржуазного, міщанського типу.

В майбутньому йому ввижається повний тріумф капіталізму, сильних безпринципних індивідуумів, що підкоряють собі машини І легко знищують непокірних людей.

На эанодах Джонатана Говерса почався страйк. Страйковий комітет очолюють комуністи: робітник Леслі і журналіст Тім Кро- унті. Томас Бірз ставить біля верстатів залізних рбботів І загрожує робітникам локаутом.

Проте плани Говерса і Бірза незабаром зазнають подвійного краху. Страйк тривав, налякати робітників не вдалося. Акції фірми Говерса катастрофічно знижуються. „Бойові хрести14 — організація буржуазної молоді, поліція, нарешті, військові частини викликані Говерсом для придушення робітників. Починається революція, більша частина армії переходить на бік повстанців. Наближається перемога.

А як же роботи?.. Роботи — залізні слуги Говерса І Бірза зрадили своїх господарів.

Інженер Мадлека Стренд, зрозумівши принцип керування робо- тарями, сповістила про нього учених Червоних країн. Потужні радіо телеграфні станції Союзу республік підкорили собі рбботів І під їх залізними ногами гинуть Говерс і Томас Бірз.

У розв'язці В. Владко, спеціально і цілком правильно, приділив техніці лише друге місце. З роману випливає неминучість соціальної революції. А техніка... техніка додається. Перший-ліпший винахід стає корисним, коли його опановує перемігший пролетаріат.

Так сходяться в романі обидві лінії — науково — фантастична і соціальна, породжуючи природну і закономірну логічну розв'язку.

Отакі шляхи ідеї І теми в романі В. Владка .Ідуть роботарі*. Ми не говоримо покищо про образну і мовну специфіку, вона дуже далека від досконалості, але про це мова буде далі. Щождо задуму, роман Владка мав лише один недолік, хоча цей недолік був досить серйозний. У романі, як в його соціальній 1 технічній їдеї та її розв'язанні, так І в сюжеті було надто мало несподіваного, новаторського, своєрідного. .Ідуть роботарі44 — непогано зроблений, але середній роман про роботів.

Щодо цього набагато цікавіші два романи Юрія Смолича, зв'язані з тією ж темою: „Господарство доктора Гальванеску* (1928 р.) та „Що було котім* (1933 р.).

Досягнення науки в галузі переливання крові, рінгерльоківська рідина, що може на недовгий час замінити справжню кров, наштовхнули румунського вченого — фанатика і людиноненависника доктора Гальванеску на думку про перетворення живих лЬдей у покірних рбботів. Гальванеску наймає безробітних російських емігрантів, обіцяє їм гроші І роботу, вимагаючи при цьому тільки згоди на невелику операцію.

Люди стають ходячими трупами, в їх жилах тече електропровідна рідина. Свої накази Гальванеску передає рбботам, знов таки користуючись системою Морзе. Сама по собі, з медичної наукової точки зору, фантазія Смолича, звичайно, нездійсненна 1 не має ніякої реальної перспективи. Але Смолнчу в даному романі це і ие потрібно. Автор добре знайомий з досягненнями медицини, його аргументи досить переконливі, щоб операція доктора Гальва- неску, продовжуючи лишатися неймовірною, ке здавалася читачеві неможливою.

А дальше, головне — гостра і різка соціальна сатира.

А втім, послухаємо міркування шановного румунського доктора:

,3а моїм проектом механіаувтося тільки оцей, так званні, пролетаріат —

тобто роботу, рушійяу силу культури... Я і мені под бні, ми шитимемо повним життям, потуттямя і різвоманітними природними рефлексами, а ви

поставатимете нам засоби і розкоші. І віяких заворушень, иіякик революцій!

Хіба машяяа здатва ва революцію?"

Гальванеску у своїй божевільній вигадці пішов значно далі за героїв Владка — Джонатана Говерса і Томаса Бірза1. Для них роботи були ще, головно, засобом залякування робітників, а в перспективі — заміною живої робочої сили. їх утопія легко розбивалася об неминучість соціальної революції, але в ній була хоч яканебудь, хай убога, внутрішня логіка. А Гальванеску вирішив зробити операцію міліонам людей і в такий спосіб знищити раз на завжди всяку можливість повстання, знищити пролетаріат, як силу мислячу, зберіїши його як силу робочу.

Соціальна сторона задуму Гальванеску настільки абсурдна, що, мабуть, навіть не заслуговує спростовання. Це просто депресивне марення. Його вважали б божевільним у першому-ліпшому нормальному суспільстві.

Отут і вступає в свої права сатира. Виявляється, Гальванеску дуже шанують румунські міністри, його підтримує уряд і жандармерія, на його досліди покладаються величезні надії.

Псевдонаукова утопічна нісенітниця готова стати офіціальною, хоч і приховуваною урядовою теорією.

Що може яскравіше і переконливіше говорити про тупик, в який зайшла буржуазна думка, мораль, ідеологія!

У романі «Господарство доктора Гальванеску* фантастика стала на службу сатирі.

Обидва розглянуті нами романи написані, головно, для викриття пустого соціального „прожектерства* буржуазії.

Але є в українській радянській літературі і твори з переважно позитивною, утверджуючою науковою фантастикою.

Почнімо хоча б з продовження роману «Господарство доктора Гальванеску* — повісті „Що було потім".

У першому романі героіні його — комуністцІ-вченому Сахно вдалося бперуватн самого Гальванеску за способом, ним же придуманим.

Тепер вона привозить у Радянський Союз три живі трупи — Гальванеску, старого румунського селянина Йонеску та свого друга — шофера Чіпаріу.

Радянські вчені мають оживити цих людей.

•Трупи" привозять до Інституту експериментальної хірургії.

Смолич цікаво і просто розповідав про роботу цього Інституту. Наукові факти І фантастика, сучасне і майбутнє медицини переплітаються в цьому описі.

Тут І дивовижні, але вже знайомі медицині операції серця, І врятування безнадійно хворих, умираючих людей шляхом переливання крові, що замикається фантастичним оживленням Гальванеску та Чіпаріу, неймовірне створення з тіл двох братів (старшого а розчавленими кінцівками, але живого, і молодшого, померлого від розрізу артерії, але з неушкодженим тілом) однієї, відносно здорової людини.

Роман „Що було потім" може мати не тільки пізнавальне, але, мабуть, і перспективне значення, що кличе науку вперед.

Те саме, лише в іншій галузі знань, можна сказати і про повість В. Владка «Чудесний генератор*.

Загадкове І багатообіцлюче вивчення впливу коротких І ультракоротких хвиль.

Молодий радянський конструктор містер Пітере винаходить потужний генератор ультракоротких хвиль. Бригада талановитої молоді провод іть а його допомогою цілий ряд дивовижних дослідів. Збільшує зріст І активізує біологічні функції тварин, розв’язує проблему передачі енергії на відстань, телевізії і т. д. Повість читається з інтересом та має, мабуть, і певне суто наукове значення. До цієї галузі жанру примикав і повість М. Романівської „Загнуздані хмари . В ній автор популяризує досліди учених в створенні штучного дощу і намагається остаточно розв’язати цю проблему шляхом винаходу порошку — „дощиту".

Роман Владка „Аргонавти всесвіту* повертає нас до старої, оже згадуваної нами, теми міжпланетних перельотів. Ракетоплан аргонавтів всесвіту нримципіально нічим не відрізняється від ракетоплана бєляввського «Прыжка в ничто* і «Аэлиты* Толстого. Новим, хоч дуже сумнівним науково, є тут лише відкриття елементів ін- фрарадію та ікфразолота, поклади яких аргонавти знаходять на ВенсрІ.

Сказаним, в основному, і обмежується коло тем українського науково-фантастичного роману, у всякому разі в тій мірі, в якій цей роман говорить про майбутнє (розгляд історико-фантастичного роману переходить в завдання нашої статті).

А отім лишається нерозробленим ряд актуальних, висунутих сучасною наукою, проблем: використання енергії сонячного світла, атомного ядра І т. д., і т. п.

Нарешті, і це найголовніше, в радянській літературі нема ні одного твору про найцікавіше, найважливіше, найзначніше — про майбутнє комуністичне суспільство. Світова художня література знає або давно застарілі гіпотези утопічних соціалістів.

або буржуазні і дрібнобуржуазні» що скептично перекручують май* бутнє, твори типу романів Герберта Услса.

Маркс, Енгельс» Ленін, Сталін вказали нам основні принципи і особливості комун'зму.

Радянські письменники повинні показати прийдешнє щастя І розквіт людства в повнокровних художніх творах.

Отака вимога суспільства К часу. Отаке перше з перших завдань новатора.

ТАЄМНИЦІ СЮЖЕТУ

Ідея використання психічних функцій людської волі, як рушія, цілком абсурдна, фантастика В. Гончарова безпредметна і шкідлива. Але з яким захопленням читається його «МеждупланетныЙ путешественник-і

Ніде не знайти більш яскравих прикладів бездумного і легко* важного ставлених до науки, аніж у ..Дочери тысячи джедаков* або „Богах на Марсе*. А хто ие пам'ятає величезної популярності Берроуза? Читач, а особливо юний, шукав в науково фантастичному романі, насамперед, цікавого сюжету. Цей читач (а його смак треба особливо старанно виховувати) часто віддає перевагу без* предметній цікавості перед нуднуватою науковістю.

Ми не засуджуємо тут огулом суто пригодницький роман, в галузі цього жанру є свої хороші і погані твори.

Важливо, що читач цінить сюжетну майстерність авантюрного роману І вимагає її, незалежно від науковості, самої по собі.

Не будемо наводити тут класичні приклади. Нагадаймо про те, якою популярністю серед школярів користується роман Вадима Собка .Граніт*, де елемент науково^фантастики (ракетоплан) взято довільно лише як відправну точку для побудови авантюрно-пригодницького сюжету.

Ми не говоримо, що молодому читачеві треба потурати. Ми повторюємо — смаки його треба виховувати. Але не можна перство* рюьати наукову фантастику в .занимательную* науку. „Занима- тельная“ наука має свою галузь, яка тільки иосередньо стикається а літературою. Якщо науково-фантастичний роман побудований так, що примітивна 1 блякла схема сюжету дана лише для того, щоб висловити певні теоретичні міркування, його читати не будуть.

Традиція жанру, І традиція цілком закономірна, вимагає від науково-фантастичного твору гострої фабульної цікавості. Майстри наукової фантастики здебільшого водночас були і майстрами авантюрного роману. Якби Жюль Берн замість блискучого пригодницького роману „80.000 льє під водою1* написав літературну бесіду про „Наутілус*, про нього згадували б тільки вчені спеціалісти, до того ж у кращому разі» як про популяризатора Фультона, що вперше створив проект підводного човна. Рух сюжету не тільки доніс книгу до широкого читача, але й допоміг самому письменникові втілити в конкретно-чуттєву форму теорії і гіпотези, що витали в повітрі. Фабульні несподіванки, трюки, жахи І таємниці рухали І технічну думку, примушуючи розвисати гіпотези, робити досліди, апробувати винахід у найрізноманітніших складних ситуаціях, що їх може дати лише пригодницький жанр.

Перевага в свободі і широті досліду художника перед дослідом ученого, якраз І давала змогу, зокрема Жюль Верну, в якійсь мірі випереджуючи науку, вказувати їй шляхи.

Отже, поряд а обов'язковою тверезою науковістю пригодницький сюжет здається нам неодмінною умовою науково- фантастичного роману. А втім, питання це дуже складне ) його не можна одразу розв'язати.

В журналі «Літературна Критика** (1939 р., № 11) в порядку обговорення вміщено було статтю М. РомамІаської .Шляхи науково- фантастичного роману". Ця стаття в цілому достатньо переконлива І цікава. Проте наведімо в уривках деякі міркування автора з помилкового, на нашу думку, розділу .Пригодництво І жахи":

„Неуиоао-фьятесгвчкнК жанр. — пнае РомеяІкське, — »е обо» явною мусить ПФІДІ узятися а при годину ями. Пригоди мусить мати серйозне місце тоді, ноли воьи оргеаічяо поводить а прародя я* у нового матеріалу. Тоді врггоди потрібні, діявші, правдоподібні і, зпзчить, рсалістячві. Ввесеві же- дзнічмо, для „цікавості**, вони часто бувають аайвІ...

Гоинтаа в вато, стрибки у вікна, втеча а в'язниці, мерці, до оживають, пауан наприкінці розділів... Арсенал прагодкнцтзе, ьзя-ті іцв а ГЬпкор- тояа, вважався »а иеодміняик у .порядят** яауноао.фаитастячяій книжці.

Ю. Смолич у своїх досить цікавяі роман х „Господарство доктора Галь- вехеску* та іЩо було потім** віддаа малажие а траднцІймям жахам, чям авачио знятим її цінність...

В. Влздко я своїх мАргонавтах всесвіту", своїй яращії яянмці. вмрішав, що в ній иелніТгчаа жахів, і створяв Таяо яатуралістячие ,млацаиня ще- лопів* огидних велетенських конах, яке лоскоче нерва тільна дуже ааівяому читачеві.

Я (М. Ромаяівсьяа — Л С.) в своїй „Загвуаденях хмарах**, під впливом моїх старших колег, до науково виправданого матеріалу про майбутнє яеру- вавия погодою, ДОДАЛО фантастичну „невидимку**, чим значмо вмилила' цінність книжки. Я вважала, що без „невидимки** мсаІ закивулм б відсутність „модянх" стравних пригод. Тепер я вважаю, що паукоао-фамтастчнмй ромав може існувати цілком ваковво бе» жодної .врвгодм**.

Просимо пробачення за таку довгу цитату, але вона була нам необхідна, хоча б як композиційний прийом. Полемізуючи з апріорно впевненим І дидактичним її автором, ми сподіваємося розв'язати поставлені перед собою завдання розроблення сюжету українського науково-фантастичного роману.

Насамперед, міркування теоретичні. Вище ми, наскільки могли переконливо, вже показали, що науково-фантастичний роман немислимий без цікавого сюжету і що манера його побудови повинна бути манерою пригодницького роману. Наведімо ще тільки один додатковий док.-з. Безперечно, що науковий матеріал повинен проникати у твір легко І непомітно, про це говорить і М. Рома- нівська в розділі „Міс^е наукового". А втім, нічого певного, на жаль, не сказано про те, як цс зробити, яким шляхом можна досягнути пресловуто»' .непомітності** І сховати білі нитки.

І Іерша й остання фрази в цитованому нами розділі статті письмен» ниці-фантаста говорять про те, що науково-фантастичний ромам може існувати без єдиної пригоди.

Особисто для кас цілком ясна помилковість цього твердження. Тільки при динамічній зміні гострих ситуацій» що тримають читача в безперервному напруженні» можливе систематичне введення на* укового матеріалу. В цьому разі навіть звичайний пояснювальний відступ сприймається читачем як природний І обов’язковий для дальшого розвитку дії» навіть якщо це такий найпростіший комко* акційний прийом» як заповнення популярною лекцією якогось від* різку часу. Це для розвитку фабули набагато краще» аніж фрази на зразок: «минуло вже три роки*. Захоплена сюжетною динамікою увага читача не сприймає лекції відірвано від прагнення до кульмінації або до розв'язки.

До речі» цей прийом у різних варіаціях неодноразово використовувався» і дуже вдало» в класичних творах Жюль Верна.

Ми ще не зустрічали ні одного хорошого науково-фантастичного художнього твору (хіба крім творів літературних формою» а змістом спеціально філософських)» який відходив би від фабульно-пригодницької специ фіки.

Набагато цікавіше твердження М. Романівської про те» що «пригоди мусять мати серйозне місце тоді» коли вони органічно походять а природи наукового матеріалу". Ось про це варто поговорити!

Звичайно» жюль-вернівський Наутілус не повинен був летіти 8 хмари» генератор смішно було б використовувати як метальне знаряддя, а промені» що спалюють усе на своєму шляху (ириклад М. Романівської), не повинні щадити людського тіла.

Все це правильно випливає з найелементарнішої логіки, 1 якби Романівська обмежилася в своїй статті таким аксіомиим твердженням, ми не стали б їй заперечувати.

Але автор» очевидно, розуміє своє положення конкретніше, в плані абсолютної локальності твору. Тобто, говорячи грубо» якщо, припустімо, пишеш про ракетоплан, будь ласка, зв'язуй усі події з його злітанням, падінням» поламкою, полагодженням 1 т. І.» І т. І. Але не повинно бути ні однієї сторонньої» хоча б любовної пригоди. Виходячи а цього наміченого, хоч І не розвиненого локального принципу, автор засуджує пригодництво в романі Смолича «Господарство доктора Гальванеску", в „Аргонавтах всесвіту" І в своїх «Загнузданих хмарах". Щодо власного роману, М. Романів- ська, мабуть, має рацію, але з трьох, зовсім Інших, причин. По- перше, в її книзі про майбутнє керування погодою „невидимка" притягнута за волосся цілком безпідставно з роману Уелса; подруге, винахід «елексира" невидимості професором автор пояснює лише його бажанням приховати свою цікавість, бажанням відвідувати лабораторії своїх колег по метеорології, ие признаючись їм у цьому» але й не використовуючи їх досягнень, — мотивування, принаймні, непереконливе; нарешті, потрете, сама поведінка професора і його раптове переродження художньо не виправдані, як не виправдана і необхідність чинити дрібне шкідництво, перетворюючись у «невидимку". Отже, невдача Романівської покищо ніякого відношення до її локальної теорії не має.

Щождо роману Владка, то тут у автора статті спостерігається дивна, правда, глибоко прихована, суперечність. М. РоманІвська називав роман „Аргонавти всесвіту" кращим твором Владка І в той хе час засуджує, як вона каже, створене ним „натуралістичне клацання щелеп і в огидних велетенських комах". Місце суто наукового в цьому романі не дуже велике, елемент літературно нового в самій науковій фантастиці, як ми вже говорили, ще менший. Краще, що в в книзі — гостра, цікава фабула, хоча в окремих ситуаціях І помітне певне наслідування „Загубленого світу" Конан- ДоЙля.

Якщо говорити про достоїнства „Аргонавтів всесвіту", треба говорити насамперед про цікавість і новизну в сюжетному розробленні уже не раз обіграної теми.

Отже, очевидно, і Романівська цінить в „Аргонавтах всесвіту" літературну фабульну майстерність. Майже весь сюжет роману розгортається на Венері, І зіткнення з її жителями дуже природне. Тс, що ці жителі виявляються огидними комахами, Владно, у всякому разі для другорядної, в розумінні науковому, лінії досить обгрунтовує. Небезпечні пригоди І бої з цими комахами становлять основу всього сюжетного кістяка І, якщо Романівська вважає все це лише непотрібним „клацанням щелепів", чому ж тоді „Аргонавти всесвіту" — кращий роман Владка?!

Проте, підемо далі. Ми вже говорили, що нема нічого природ* нішого, оскільки герої прилетіли на Венсру, зустрітися з її жителями, а Романівська чомусь вважає це штучним. Очевидно ТІ теорія локальності допустила б в „Аргонавтах всесвіту" лише те, що безпосередньо зв’язане з дією інфразолота, інфрарадію та ракетоплана. Нелегко добре написати такий твір, та й навряд чи варто це робити. Незрозуміло, навіщо авторові так обмежувати себе. Навіщо так канонізувати і збіднювати жанр. Краще відкиньмо сумнівну локальність, залишимо в стороні визначення надто неточне, по-різному тлумачене, хоч на перший погляд І привабливе: „пригоди мусять мати серйозне місце тоді, коли вони органічно походять з природи наукового матеріалу." Скажемо простіше: пригоди в науково-фантастичному романі повинні бути художньо виправдані, як І в хорошому авантюрному романі, як сюжетні перипетії у всякому художньому творі взагалі. Фабула повинна розкривати життн героїв, а оскільки їх життя зв'язане з не в кою справою (в жанрі, що ми Його розглядаємо, — з відкриттям, винаходом), то вона буде розкривати І цю справу, •— відкриття, винахід. Якщо ж робити навпаки і Йти в сюжеті не від героя до наукового матеріалу, а від наукового матеріалу до героя, образи будуть блідими додатками до проблеми, а письменник перестане бути художником І стане більш-менш вдалим суперником, хоча 6 Перельмана, в галузі „занимательной" науки.

Дарма натяків Романівська, що автомобільна гонитва і оживаючі „мерці" „Господарства доктора Гальванеску" ведуть свою лінію в’д пігікертонівцнии. В бульварних випусках, написаних суконкою мовою, просякнутих солодкувато-сентиментальним моралі-

авторством, все будувалося на безглуздих трюках І иегиправда- них жахах. їх псувала зовсім не КІЛЬКІСТЬ пригод (у Едгара По, наприклад, пригод і жахів було не менше), а убийчою була літе* ратурна якість, вірніше, її відсутність, пряма, цинічна антихудож- ність. А романи Смолича „Господарство доктора Гальванеску* І „Що було потім" (особливо перший) скорше можуть правити за зразок майстерного ведення сюжету, де, ке зважаючи на величез- ну кількість пригод, кожна природно випливає з іншої, майже кожна веде до мсти, в певний спосіб пожвавлюючи науковий матеріал, розкриваючи образи героїв, у всякому разі а тому плані, в якому вони (добре чи погано — це ми побачимо п зніше) задумані.

ТРАДИЦІЇ І НОВАТОРСТВО

ПЛАТОВ І істяаа меві дорогі, мені дорожча.

Що й казати, любителі І знавці художньої літератури ставляться до наукової фантастики трохи звисока. Поряд з пригод* ницьким, цей жанр негласно відданий для читання підліткам, а доросла людина звичайно читав ці киикьи з легкою, ніяколею усмішкою І каже: «так... вагонне читання**.

Чи ьинен у цьому жанр? Безперечно, ні. Чи мав рацію згаданий дорослий читач? І так, і ніі

Поряд з традиціями цінними і цілком відповідними духові літературного жанру, ще й досі існує традиція, в своїй сенові антихудожня і шкідлиьа. Ми маємо на увазі ставлення письменників- фантастів до образу.

Цікаво, що при аналізі творів усякого іншого жанру основна увага приділяється завжди образам-типам, або Інакше кажучи, основним героям, а при аналізі науково-фантастичних або пригод* ницьких романів говорять про ідею, задум, сюжет, одним словом про що завгодно; про образи або зовсім не говорять, або якщо і га* ють, то як про щось другорядне. Винні в цьому, звичайно, не тільки літературознавці І критики, не читачі, а самі автори. Відсутність повноцінних, з Індивідуальним цікаво розкритим внутрішнім світом, образів стала мало не «законною*4 специфікою жанру. Існує п’ять шість романтичних схем героїв: чудак або фанатик про* фесор, наївний юнак, що весь час ставить запитання (аджеж треба викласти перед читачем наукові відомості), лукавий І хитрий лиходій, могутній „рицар без страху І докору** І прекрасна молода дівчина, яка існує для того, щоб „рицар** міг її врятовувати при всяких небезпечних ситуаціях. З невеликими варіаціями і змінами, цими схемами задовольнялися в своїх фантастичних творах не тільки другосортні писаки, але й, здебільшого, І такий класично бездоганний у всьому Іншому письменник, як Жюль Верн.

Цим шляхом, на жаль, Ішли в основному І радянські письменники-фантасти, герої їх романів були страшенно одноманітні 

Фанатик і лиходій Гальваисску, безстрашна І бездоганна Сахно, що виголошувала газетно*полІтичнІ декларації, наівиий юнак Ко* ломіець, чудакуватий вчений Нсн*Сагор, пустотливо-скспаисинна комсомолка Петрова, нарешті, гіперболічна карикатура ЗсерО — всі ці герої „Прекрасних катастроф* Юрія Смолича (а „Прекрасні катастрофи* — твір далеко не звичайний в області наукової фантастики) не більш, як умовні, але своєрідні графічні ескізи.

Немало таких графічних схем І у В. Владка: безбарвний капіталіст Джонатан Говерс І безбарвний революціонер Леслі, злий винахідник Томас Бірз, чарівна Мадлен Стренд — в романі „Ідуть роботарі**, прекрасні Рая 1 Ганна та фізкультурник Олесь у „Чудесному генераторі*, академік Риндін, мисливець Борис Гуро, що „прийшов* з Конан-Дойля, допитливий Василь Рожко в „Аргонавтах всесвіту** — ось їх неповний список. Такі 1 всі герої «Загнузданих хмар" М. Романівської, хіба крім показаних з нотками справжньої ліричної теплоти образів дітей.

Отже, здебільшого для письмекника-фантаста герої були лише шаховими фігурами, гіереставлюваними в зв'язку з різними комбінаціями сюжету Недивко тому, що І для читача такий твір (з погляду художнього, а не наукового, звичайно) був не більш, як цікаве шахове завдання, розв'язання якого розкриває перед ним майстер.

Питання про те, чи потрібні науково-фантастичному романові повноцінні образи, збігається з питанням, чи може науково-фантастична література стати повноправним, видатним, навіть провідним літературним жанром. На це питання, або, якщо хочете, на обидва ці питання, ми відповідаємо, без усякого вагання, ствердно.

Надзвичайно показово, що творчі шукання багатьох радянських письменників вже розвиваються в цьому напрямку.

У згаданій нами статті М. Романівська висловлює це твердження в категоричній 1 дуже переконливій формі. Проте, мало сказати: „потрібен образ*, значно важче 1 важливіше сформулювати принципи його побудови з певним врахуванням специфіки даного жанру, а цього ще ніхто не зробив як слід.

М. Липович, у статті ..Життя І пригоди одного жанру* („Літ. газета* 4ЛМ940 р.), розглядаючи твори Вадима Собка (до речі мало характерні для науково-фантастичного жанру), спробував вирішити це питання І висунув таке твердження: „Вони (герої, образи—/’. С) повинні бути такими, щоб у їх характерах І поведінці ми пізнавали гіперболізовані чи пере- меншені риси тих Із нас, чиїми представниками вони є**.

Залишаючи в стороні досить заплутану форму цього твердження, звернімось до його змісту. Чого ж хоче по суті М. Липович: якщо в звичайної людини може бути поганий характер, то герой пригодницького роману повинен бути, виходить, страшною потворою. Звичайна людина може бути просто чулою І розумною. Герой пригодницького роману — «рицарем без страху І докору**. 

Стара пісенька! Знову •чудовища порока* І «каменные4* герої—* атрибути третьосортної пригодницької «літератури*1. Ні до чого Іншого не міг би прийти письменник, йдучи шляхом, який вказує йому критик. Цікаво, що й сам Липович грізно, а де в чому Й справедливо нападаючи на критиків, що підходять до фантастичних творів з міркою звичайного реалістичного роману, сам соромливо, «ерез вікно, протаскуе той самий метод оцінки, і хвалить обрав Валенса, та й Крайнева (коли не вважати на сквілі-

^ що б ви думали? За реалі-

що теоретичні твердження М. Липовича виявились явно неспроможними. (Оговорюємось: це ні в якій мірі не стосується багато в чому дотепного І цікавого конкретного розгляду в основному осалістичних дійових осіб романів В. Собха.) Отже... Будемо сподіватися, що в недалекому майбутньому з'явиться спеціальна 1 більш*мснш повна робота на цю тему, а покищо спробуємо висловити кілька, випливаючих із знайомої нам практики радяньсккх письменників, думок. В суто реалістичному творі, цс загальновідомо, герой (типовий образ) показаний у природних, відповідних його становищу, часові, роботі (типових) обставинах.

Науково-фантастичний роман своєю природою часто ставить персонажі реалістичні в обставини цілком неймовірні (наприклад, переносить їх на Іншу планету). Отже, специфіка фантастики в тому, що тиловий о б р аз поданий в нетипових, виняткових обставинах. Образ з погляду соціально-суспільного і біологічного мож£ бути цілком реалістичний і правдивий, обставини реалістичні з точки зору наукової правди, — проте між тим і іншим б розрив, даний герой у даних обставинах (наприклад, сучасна людина на Венері або в підземній країні скіфів), принаймні, не типовий.

В чому ж розв'язання цієї складної суперечності і. як можна зробити образ правдивим і переконливим?

Процес зміни людського характеру надзвичайно складний і тривалий. Отже суперечність між характером І обстановкою в деяких науково-фантастичних творах дуже важко усунути. Найлегший шлях, а він досі був 1 улюбленим, полягає в тому, щоб, ке розв'язуючи суперечностей, просто обминути їх, інакше кажучи, не створювати складного образу взагалі, а користуватися розмовляючими фігурками, легко І не замислюючись пересувати їх при всяких обставинах. Цим способом користуються, очевидно, за традицією, не тільки в сугубо фантастичних, але й у реальних, з елементами фантастики, романах.

Спосіб, звичайно, легкий, але далеко ке вдалий, навіть у кращих своїх проявах.

Юрій Смолнч, ЯКИЙ уміє з чудовим гумором і бурлескною іронією говорити про своїх персонажів, силою авторського висвітлення майже непомітно викликає у читача певне ставлення до своїх героїв. Але завдання майстра тут зводиться до того, щоб

приховати від читача відсутність Індивідуального внутрішнього світу у своїх героїв.

В тих романах, де соціальна обстановка лишається звичайною і лише зазнає серйозних змін якась галузь науки, ми спостерігаємо явища і трохи іншого порядку. Всі ми знаємо про колосальний вплив великих наукових відкрить на життя І психологію людей, і надзвичайно цікаво для письменвика-фантаста було б простежити ці зміни на своїх героях (дуже прикро, що Ю. Смолич цього не зробив конкретніше і точніше з „сонячними людьми44 в романі „Ще одна прекрасна катастрофа44).

Проте, в якійсь мірі тут припустима певна умовність. Пись* менник створює реалістичний образ, не зважаючи на специфіку сюжету, немов не помічаючи невеликих, Іноді мікроскопічних, змін.

Серед найбільш вдалих з таких образів хочеться відмітити насамперед професора Трембовського в „Прекрасних катастрофах*.

Певний художній результат, який у всякому разі далеко перевершив результати графічних схем, дала І спроба перенесення цього прийому в обстановку суто фантастичну.

Згадаймо демобілізованого червоноармійця Гусєва в „Аэлите44 О. Толстого, який організує на Марсі революційне повстання, або, правда, значно слабший образ, комсомольця Арона в .Дорозі скіфів44 В. Владка. Тут внутрішній світ героїв розкрито відповідно до звичайних, які знаходяться поза романом, але відомих нам обставин життя в Радянському Союзі, і образи самі по собі, у всякому разі образ Гусєва, зроблені достатньо добре, хоча незмінність їх мислення в нових фантастичних умовах здається дивною і взагалі трохи смішною, а у Олексія Толстого (який, очевидно, це зрозумів) — одверто гумористмчною.

Отже, в галузі створення справжнього образу героя в науково- фантастичному романі радянські письменники уже дещо, а, може, і чимало зросили, але покищо це було лише перенесенням у науково-фантастичний жанр елементів звичайного реалістичного роману.

Найближче і найсерйозніше завдання письменників-фантасті» — вводячи в роман, як дещо обов'язкове і само собою зрозуміле, психологічно обгрунтований реалістичний образ, ке забувати і про те, що типовий образ знаходиться в нетипових або, вірніше, в незвичайних обставинах, і показувати внутрішні зміни, рух його психології.

Письмснник-фантаст не має права на образ Із закінченою нерухомою психологією, він зобов'язаний показувати, як во: а змінюється в надзвичайних, нових, фантастичних обставинах. В цьому основне І найбільш важке завдання автора науково- фантастичних романів, це дає Йому амогу залишатися і в фантастиці реалістом.

М. -Липович у згаданій нами статті цілком справедливо зауважив, що герой пригодницького І науково-фантастичного роману повинен відрізнятися від героя звичайного реалістичного твору, але зробив з цього цілком невірна висновки, що треба відмови- тнсь від реалізму образів взагалі. Смішно, каже він, було б, коли б Давидов був героєм пригодницького твору (Давидов тут, зни- чайно, виступає не як герой „Поднятой целины", а як символ реалістичного образу). Отже, кажемо ми, як це не парадоксально, міг би „Давидов" бути й у фантастичному романі, але це був би яовиіі „Давидов", бо характер його хоч частково змінився б у зв'язку э новими обставинами, бо він діяв би відповідно до нових обставин. І геній письменника полягав, головно, в тому, щоб

•...Уметь понимать сущность характера а действительном человеке... Понимать мла чувствовать, как стал бы действовать и говорить отот человок в тех обстоятельствах, среди которых он будет аоетавлек поетом". (Чериишевськнй. „Эстетические отношения искусства к действительности", стор. 98—99).

Це геніальне твердження М. Т. Чсрнншевського цілком стосується І науково-фантастичного роману.

Але цс не все, проблема створення образу нерозривно зо'яэана з проблемою мови. А українські фантасти, невідомо чому, взяли собі право вставляти в романи пересказ газетних передових, підручнії..Ів з політичної економії тощо. Чого варте, наприклад, хоча б таке місце в „Прекрасних катастрофах" Юрія Смоляча:

„Капіталістичне господарство знав три основні способи боротьби в своїм единим, але веуянклнвим і страшним ворогом — робітником. Це—-приборкати, купити і знищити. Для приборкання в капіталістичній державі утв орено політичний режим. Поліція, жандармерія, шпіоми, тюрми. Але цей спосіб сан зродкун себе. ВІЯ розпалює аеаадояэленян, в«и збурює, він загострює класову ненависть. На зміну десяткам подоланих і приборканих встають сотні. На яміяу сотням — тисячі. На вміау тисячам — міліояи.

Але капіталістичний господар має й другий спосіб. Він пробу# купувати ці збурені міліони пролетаріату.

Часткочнмм пільгами, дрібним зиском, оманою економічних вигод він починав перетягати ва свою сторону вайслабших, що недогартованих робітників.** І Т. Д. і т. о.

І такою мовою говорить Іноді не тільки сам автор, але і його герої; подібних місць не менше І у Владна; ми не говоримо вже про недбало відштамповані пейзажі І взагалі про досить сіру мову його романів.

Ю. Смолич, іронічний І легкий, в кращих місцях своїх творів, І Владко, достатньо серйозний і культурний, легко можуть уник- нути цих прикрих ляпсусів; вони випливають не з невміння, а з внутрішнього, може, 1 неусвідомленого, недбайливого розуміння специфіки жанру.

Жанр науково-фантастичного роману повинен стати повноправним художньо-літературним жанром.

А для цього радянські фантасти, досліджуючи нові, актуальні, суспільно значимі наукові проблеми, повинні створити і героїв, гідних того, щоб ходити дорогами майбутнього.

[/url]

"Літературна критика" №5/1940, с. 37 — с. 51

https://elib.nlu.org.ua/view.html?id=13334