1. ЧОЛОВІК ПІД МАШИНОЮ
— А я кажу тобі,—відповів своєму другові Соболю майор Тимощук, — що спостережливість не тільки вміння помічати деталі. Цим ти володієш добре. Але фотоапарат, наприклад, робить це ще краще, він навіть фіксує всі деталі. Однак навряд чи хто називатиме його спостережливим, чи не так?
Вони йшли вулицею. Низьке зимове сонце кидало сліпучі відблиски на ще чистий білий сніг, що випав на світанку. Нечасті прохожі обережно обходили слизькі місця, де сніг ледве вкривав ожеледь.
— Я хочу сказати, — вів далі майор Тимощук, не чекаючи на відповідь,—що деталі треба вміти зіставити одна з одною, зрозуміти їхні зв’язки, відкинути зайве, залишити важливе й потрібне. Тоді ти маєш право робити висновки. Якщо такі висновки будуть правильні, тоді можна говорити про спостережливість. Тільки тоді, розумієш?
— Виходить, я з твого погляду лише щось ніби невдалий фотоапарат?—з жартівливою образою спитав Соболь.
— Ні, друже мій. В тобі є нахил до спостережливості. Тільки він мало розвинений, бо ти захоплюєшся кількістю поміченого, механічним нагромадженням спостережених деталей. Це ще далеко не все, хоч зорова пам’ять у тебе зразкова, визнаю. Але цього замало... принаймні, було б замало для моєї роботи офіцера радянської контррозвідки, якою ти завжди так цікавишся...
Соболь з повагою подивився на свого друга. Дійсно, він щиро поважав його за виняткову гостроту розуму, глибоку спостережливість і ясність думки, яку дехто називав інтуїцією—так сильно іноді вражали товаришів зовні несподівані, пле завжди внутрішньо обгрунтовані висновки майора з
складних, заплутаних, а іноді і суперечливих обставин якоїсь справи. Він знав: скільки разів втручання Тимощука допомагало розв’язати майже безнадійне завдання, немовби освітлене раптом зсередини могутнім і світлим проникненням його, ясного розуму!
— Так допоможи ж і мені набути цієї спостережливості, чорт візьми!—мовив він по паузі з благанням.—Чи ти робиш з цього секрет?
Тимощук посміхнувся:
— Напевне ні, друже. Ну от, наприклад, спробуй охарактеризувати он ту людину в хутряній куртці, що похитується попереду нас. А я послухаю.
Соболь охоче погодився. Кроків на тридцять попереду ішов невисокий чоловік у чорній хутряній куртці. Він ішов якось непевно, навіть похитуючись. Ось він ледве не впав, послизнувшись на ожеледі. Хм, це не так трудно!
— Ну,—почав Соболь,—якби не твоє глибокодумне запитання, та ще після не менш глибокодумної розмови про спостережливість, я просто сказав би, що той чолов’яга трохи випив. Але тепер так не скажу, і не сподівайся! Зараз буду міркувати вголос. Це якийсь службовець, зважаючи на його папку. Він дуже замислився. Мабуть, якась службова неприємність. Ну, скажімо, дістав за щось догану. Іде додому й переживає. Ні на кого не дивиться, нікого не помічає, збентежений... Стій, що це таке?
Він спинився, схопивши Тимощука за рукав. Чоловік у хутряній куртці почав переходити вулицю, як раптом зза рогу вислизнула машина, маленький верткий віліс. Чи давав иіо-фер сигнал, чи ні—Соболь не чув. Чоловік не встиг і озирнутися, як віліс наскочив на нього ззаду, вдарив радіатором. Чоловік махнув руками, скрикнув'' і, відкинутий вбік, упав. Машина, рипнувши гальмами і здіймаючи хмари снігу, спинилась. З неї вистрибнув військовий і кинувся до чоловіка в хутряній куртці, що лежав на снігу, розкинувши руки.
Коли Тимощук і Соболь підбігли До машини, військовий вже підняв чоловіка в куртці і насилу тяг його до машини. Обличчя його було напружене, він важко дихав.
— Дозвольте, допоможемо, товаришу капітан,—привітно звернувся до нього Тимощук. — Здається, він непритомний, а ви ж самі в машині... та й на вулиці безлюдно...
Військовий спідлоба зирнув на майора.
— Роззява така, сигналів не слухає, не дивиться, — пробурмотів він.—Тепер відповідати за нього... кладіть у машину, я його в госпіталь відвезу.
— Навіщо ж у госпіталь, товаришу капітан?—сказав Ти-мощук м’яко, підхоплюючи людину.—Тут якраз за рогом інститут травматології, його там зразу обдивляться, скажуть, що і як. А ми з товаришем, до речі, свідками будемо, ствердимо, що він сам виннїГй. Ми якраз про нього щойно говорили, помітивши, як він ішов. Хитався мов п’яний. Так, Соболь? Ну, сідай, сідай, чого стоїш? Поїхали, товаришу капітан!
Військовий похмуро глянув на Тимощука. Соболь теж1 здивовано подивився на друга: чого це він одразу став такий балакучий? Але Тимощук так турботливо клопотався біля непритомного, голос його звучав так щиро, що військовий, хоч і кашлянувши незадоволено, сів все таки на місце і включив мотор.
— Сюди, сюди, товаришу капітан,—не вгавав Тимощук, вказуючи рукою.—Он той під’їзд. Так. Бачите, зовсім близько. А ви ще хотіли в якийсь госпіталь його везти. Ну, а тепер внесемо його в приміщення. Ми з товаришем вдвох за плечі, вони важчі, а ви за ноги. Отак. Ідіть уперед, товаришу капітан!
Через дві-три хвилини непритомний чоловік уже лежав у приймальні, його роздягала сестра в білому халаті. Вона стурбовано говорила:
— Дивно, і пошкоджень зовні непомітно, а лежить як мертвий. Навіть піна на губах виступила...
— Піна?—здивовано перепитав Тимощук і нахилився до непритомного. Зацікавлений Соболь підійшов ближче і теж нахилився. Так, на губах чоловіка виступила синювата піна. Губи його ворухнулись. Тіло здригнулося.
— Ай, як ви його прибили, товаришу капітан!—з докором мовила сестра, повертаючись до водія машини,—Товаришу капітан!—здивовано повторила вона,—Де ж ви? Щойно був— і зник!
Тимощук рвучко озирнувся. Водія не було. Соболь кинувся до дверей. Але з вулиці вже долинув гуркіт машини. Мотор ревнув і зразу ж усе затихло. Тільки здаля почувся ще сигнал: то віліс завертав за ріг.
— Он як злякався капітан, що доведеться відповідати за необережну їзду,—сказав Соболь, повертаючись. І змовк, бо помітив напружене, серйозне обличчя Тимощука.
Справа гірша, ніж тобі здається,—сухо вимовив майор.
— Випустили, виходить... надто захопилися... шукай тепер вітра в полі! Тільки й знаємо, що. зодягнений він як капітан, та що водить віліс. Малувато...
Ні! Знаємо ще дещо, — переможно відповів Соболь.— Я помітив номер віліса—ФЮ-15-89. Отже...
—Радий ще раз відзначити твою прекрасну зорову пам’ять, — так само сухо озвався Тимощук.—Втім...
—Товариші, він, здається, вмирає! — гукнула зляканим голосом сестра. Чоловік на столі глухо захрипів. Тимощук кинувся до нього.
— Лікаря сюди негайно!—наказав він сестрі.—Чому його й досі немає! Негайно!
Обличчя чоловіка посиніло. Він конвульсійно сіпнувся раз, другий. Губи його безпорадно ворухнулись, ніби він щось намагався сказати. Потім він широко відкрив рота, наче йому бракувало повітря. Блиснули золоті зуби. І слідом за тим він витягся й завмер, немов скам’янів з відпалою щелепою і відкритим ротом.
Вражений Соболь з кожною хвилиною дивувався більше й більше. Бо він бачив, як Тимощук уважно, сантиметр за сантиметром, вивчав чомусь шкіру на обличчі, руках, шиї чоловіка. Ззаду почувся стривожений голос:
— Що трапилось? Сестра каже, що цей чоловік помер?
Тимощук обернувся, не випускаючи з рук голови небіжчика, яку він трохи повернув убік.
— Ви вже не допоможете, товаришу лікар, — стримано відповів він. — Людина померла. її вбили. Ось!
Він показав очима. На жовтуватій в зморшках шкірі за правим вухом, трохи нижче його, було видно круглу блакитну пляму з темночервоною точкою посередині. Пляма була невеличка, не більша за мідний п’ятак.
— Ви гадаєте, що це і є причина смерті? — недовірливо промовив лікар.—Більше схоже на слід укусу якоїсь комахи...
Майор Тимощук мовчки поклав голову небіжчика на стіл. Його сірі уважні очі обвели поглядом присутніх — лікаря, сесгру, на мить спинилися на Соболі. Тоді він заговорив — впевнено, владним голосом, немов наказуючи. І Соболь відчув, як це завжди бувало в таких випадках, що в подібну хвилину, коли голос майора Тимощука звучить підкреслено сухо, різко, не можна сперечатися, треба тільки виконувати, підкорятися велінням цього ясного розуму, який вже встиг зробити свої чіткі висновки, ще невідомі нікому, крім нього самого. Очевидно, щось подібне відчула й решта, бо ніхто не спробував зауважити бодай одне слово, хоча майор Тимощук був тут цілком сторонньою особою, в цьому лікувальному закладі.
— Товаришу лікар, дайте розпорядження, щоб сюди нікого не пускали. Жодної людини! Товаришу сестра, жодного слова про все, що трапилося тут. Товаришу Соболь, подзвоніть телефоном...— він назвав номер.— Скажіть, що я про-
шу негайно прислати сюди людей. І, на всякий випадок, спробуйте взнати, кому саме належить віліс номер...
— ФЮ-15-89, — з готовістю закінчив Соболь.
— Так. Покищо все. Да, шкода, промахнувся я, випустив того водія! Навряд чи номер допоможе...
Через кілька хвилин Соболь повернувся. Тимощук зосереджено вивчав папери й документи, вийняті ним з папки й кишень померлого.
— Ну, що? — коротко спитав він.
— Люди зараз будуть...—Соболь сконфужено змовк.
— А відносно віліса?
— Гм... він належить машинобудівельн’ому заводу... гм, звідки його сьогодні ранком вкрали... подали директорові, щоб їхати... шофер пішов сказати, а коли повернувся, то машини вже не було...
— Що ж, цього і слід було сподіватися. Номер не міг нам допомогти. Це не такі люди, щоб провалитися на номері.
Соболь підійшов до майора Тимощука:
— Дорогий мій; та з’ясуй же ти мені... — почав він. Але Тимощук обірвав:
— Зараз ще не час щось з’ясовувати. Розмови будуть потім. Думати, робити треба. Дивись!
Він подав Соболеві фотографічну картку на твердому картоні. На ній була зображена стара миловида жінка в простому вбранні. На звороті був напис: «Любому Миколі від матусі». Нижній край картки був порізаний наче ножицями, що залишили на картоні хвилястий примхливий візерунок.
Соболь здивовано оглянув картку, покрутив її в руках і, вагаючись, повернув Тимощукові:
— Картка як картка. Хіба тільки, що хтось порізав її. Дитина, чи що?..
— Так... Дитина, кажеш? А це що таке, на твою думку?
Перед Соболем лежало кілька аркушиків паперу, на кожному) з них зверху чітким почерком було написано: «До НКДБ. Громадянина Фірсова Миколи Івановича заява». Далі в різних варіантах була написана одна і та сама всюди не-закінчена, обірвана фраза: «Дійшовши твердого висновку, що я мушу розповісти все і тим самим бодай у якійсь мірі...»
Соболь підвів голову:
— Цей чоловік, Фірсов, хотів у чомусь зізнатися. В чому саме? 1 за що його вбили? Хто вбив?
— Цього я покищо не знаю, — задумливо відповів Тимощук. — Слід гадати, що він писав ці свої заяви на службі, йому щось заважало, чи він ніяк ие міг наважитися написа-
ти до кінця. А щодо картки... саме вона допоможе нам дізнатись про те, чого ми не знаємо. Тим паче, що це зовсім не звичайна картка, а... проте, стривай, ось і мої люди прийшли!
Він вийшов і повернувся через хвилин десять, зодягнений вже в білий халат. Разом з ним зайшов ще чоловік, теж у білому халаті, молодий, з енергійним розумним обличчям. Він сів коло дверей.
— Ось і тобі халат, Соболь — мовив Тимощук. — Одягай. Почергуємо трохи, ніби ми лікарі, гаразд? Може бути, хтось завітає до нас... а я тим часом наведу лад у цих паперах, товариші лікарі!—додав він, лукаво посміхаючись.
Минали довгі, тягучі хвилини. Чоловік, що прийшов з Ти-мощуком, сидів біля дверей мов кам’яний. Соболь стежив спочатку за рухами майора, що уважно вивчав кожен папірець. убитого. Та незабаром це набридло. Соболь обвів очи- І ма кімнату. Два столи. На одному, більшому, під білим простирадлом лежав труп Фірсова. Тонка тканина ясно вимальовувала контури голого тіла. За другим столом сидів Тимощук. Два вікна виходили в двір. Одні двері вели в коридор. Другі, з склом угорі, до сусідньої кімнати чийогось кабінету. І більше оку не було на чому спинитися. Соболь 1 позіхнув і закурив. Він старанно перебирав в думках всі обставини дивної події. Тимощук натякнув, що сюди може хтось прийти. Хто ж саме?.. Час тягнувся неймовірно повіль- '' но. Тільки Тимощук, здавалося, не помічав нічого, заглиблений в свою роботу.
В двері постукали.
— Увійдіть! — відгукнувся Тимощук, повергаючись.''Соболь помітив, як загорілися його очі — і враз згасли, немов потушені твердою волею.
На порозі з’явилась сестра. Вона офіціально сказала:
— До вас громадянка в справі загиблого під машиною.
— Прошу!
До кімнати увійшла молода жінка в модній білячій шубці й капелюсі. її красиве обличчя з тонкими нервовими рисами було схвильовано. Вона дивилася на Соболя й Тимощука очима, в яких бреніли сльози. Прегарним жестом вона піднесла до очей маленьку мережану хустинку. Потім її погляд упав на постать під простирадлом. Вона здригнула й Сплеснула руками.
— Це... він?.. — ледве чутно, виразним шепотом спитала вона. І, не чекаючи на відповідь, кинулась до стола, впала перед ним на коліна й гірко заплакала. Соболь подивився на Тимощука, Тимощук на Соболя. Все це було якось надто підкреслене, надто драматичне. Надміру розрахованими були
рухи вродливої молодої жінки, надміру мелодійно звучали її ридання, щоб бути щирими. Щось було тут не так!
Тимощук підійшов до жінки, взяв її за лікоть і підвів з колін.
-Це ваш батько? — спитав він. Вона невдоволено відповіла:
— Чому батько? Це мій чоловік. — Голос її звучав задерикувато. — Правда, він значно старший від мене, ми жили не дуже дружно... але така смерть, така жахлива смерть!..
— Давно ви одружені з громадянином Фірсовим? — спитав майор.
Молода жінка здивовано глянула ,на нього:
— З яким Фірсовим? Прізвище мого чоловіка — Кроленко. Сидір Кроленко.
Тимощук нахмурився. Він зняв простирадло з голови трупа і сухо запитав:
— Значить, його прізвище Кроленко?
Жінка сплеснула руками. Голос її зразу змінився. Вона замахала руками й почала задкувати до дверей, злякано кажучи:
— Та не знаю я його зовсім! Це якийсь чужий! Боже мій, це зовсім не він! Ой, не хочу й дивитися на мертвого! І рот відкритий, страшний!
— Навіщо ж ви прийшли сюди? Кого ви шукали? — зовсім сердито запитав Тимощук.
— Чоловіка мого. Він пішов учора такий лютий, і досі не повернувся. А мені сказали, що сюди привезли підбитого чоловіка, то я й подумала, чи не він це, бо він такий нестриманий... Ми тут поблизу живемо, я й прийшла... Ой, я піду, я так боюся мертвих! Та ще...
Вона кинула ще один зляканий погляд на труп. Майор Тимощук, стримуючи усмішку, спитав її:
— Ви працюєте десь, громадянко?
— Вчуся в театральному інституті. Ой, яка неприємність! Він тепер снитиметься мені! Якии жах!
І вона зникла за дверима. Соболь від душі розсміявся.
— Мабуть, не та прийшла, на яку ти чекав, га? — іронічно спитав він Тимощука. — А я вже насторожився, думав,— шпигунка. Така, чорти її забирай, підозріла, типова шпигунка! А воно ось що вийшло! ''
— Бувають непорозуміння, нічого не вдієш,— посміхнувся й Тимощук. — По правді тобі сказати, я й сам спочатку подумав, що ось птичка сама до рук летить... а все через цей театральний інститут! Вона й тут пробувала роль грати... Ну, почекаймо ще. Будемо вважати цей візит несподіваною роз-
вагою. А тим часом поділимося думками. Адже тобі не терпиться взнати, що саме я думаю, га? І я охоче перевірю хід моїх міркувань. Ну, запитуй.
— Ти їлонебудь знав вже про цього Фірсова, коли показав мені його на вулиці? — звернувся з першим запитанням Соболь.
— Нічого подібного. Цілком випадково звернув на нього увагу тому, що він дивно похитувався. А почав думати, що тут не все гаразд тільки тоді, коли той віліс без сигналів вилетів зза рогу і збив його. Згадай, капітан одразу спинився і почав тягнути Фірсова в машину. Бач, звичайно шофер постарався б просто втекти. Дав би газу—і все. Проте, це було тальки першою моєю неясною підозрою. Але — навіщо він хотів везти підбитого в якийсь госпіталь? Який такий госпіталь? Підозра моя посилилась. Розумієш, я надто звик придивлятися до всього. Час тепер серйозний, сам знаєш. Ну, а коли побачив синювату піну на губах Фірсова, тоді вже ясно стало, що тут не нещасливий випадок. Тільки — каюся! — маху дав я, прогавив, випустив капітана, втік він... да... А блакитна пляма довела остаточно, що це було вбивство. Чув я про цей гестапівський спосіб, чимало чув... і переконався, що доведеться-вести серйозну гру...
— Як же ти переконався? Що ти встиг помітити?
— Те саме, що й ти, — посміхнувся Тимощук. — Вбитого, його незакінчені заяви, фотокартку... тільки я звик аналізувати, пов’язувати явища в одну систему... якщо хочеш, фантазувати. Ну от, давай пофантазуємо разом. Що я уявив собі? Я припустив, що Фірсов був резидентом, купленим німцями. У нього була явочна квартира для шпигунів, яких засилало сюди гестапо. Надто сміливо? Нічого, дорогий мій, в житті все буває! Так от, ця фотокартка — явка. Той, хто прибубав сюди, показував таку , саму картку, теж з вирізаними краями. Якщо краї точно сходилися, входили один в один, — все в порядку, прибулий шпигун «свій». Звичайно, річ не нова. Нове тільки те, що цього разу вибрали фотографію, яка не викликає ні в кого підозри, «від любої матусі». Гаразд. Ідемо далі. Уявімо собі, що Фірсов схотів чомусь вийти з гри, видати решту. І про ці його наміри пронюхали «друзі». Що вони мали робити? Ясно, прибрати з дороги Фір* сова, щоб він не пошкодив їм. І прибрали, як бачиш.
— Сміливе припущення... — знизав плечима Соболь.
— Але, мусиш погодитися, цілком ймовірне. Отже, продовжую. Прибрав Фірсова цей самий капітан. Підіймаючи Фірсова на вулиці, він непомітно вколов його за вухом (це дуже легко!) голкою з отрутою, яка залишає тільки блакитну
пляму на місці уколу. Але людина зразу непритомніє, а через чверть години вмирає, в чому ти мав змогу пересвідчитися. Але це далеко не все. Отут і починаються запитання. Навіщо їм потрібне було таке складне вбивство? Адже Фір-сова можна було просто рішити десь в закутку. А в крайньому разі, після уколу, кинути на вулиці, а не везти кудись. В чому тут річ? Адже він і так помер би.
— Дійсно, в чому річ? — повторив, не помічаючи цього, Соболь.
— В тому, що вони обов’язково мусили оволодіти фото карткою, цією явкою, щоб вона не потрапила до рук радянським органам. Тому капітан і намагався одвезти тіло Фір-сова подалі, оволодіти явкою, яка могла провалити їх справу, якби потрапила до наших рук. Зрозуміло? Ну, а тут ми з тобою втрутились, опинившись на їхньому шляху. Діло їхнє зірвалося. Тільки от — капітана ми випустили, на превеликий жаль. Ніяк не можу собі пробачити! Тепер доводиться наново грати.
— І ти вважаєш, що сюди обов’язково хтось з них прийде?
— Якщо моя фантазія намалювала правдиву картину, інакше не може бути! Якщо мої висновки й припущення правильні, — обов’язково прийдуть! І незабаром, щоб явка не встигла вийти звідси... стривай, стривай!..
Та сама сестра відчинила двері й доповіла так само офіціально:
— До вас відвідувачка в справі загиблого під машиною.
— Прошу, прошу! — охоче відгукнувся майор Тимощук.
До кімнати увійшла підстаркувата жінка в сірій хустині
і потертому пальто, така невиразна і з усіх поглядів звичайна, що Соболь не зміг стримати розчарованого зітхання. Після розмови з Тимощуком він чекав появи чогось зовсім іншого. А тут — жовте сухе обличчя, маленькі червоні очі під білявими бровами — такі були всі прикмети цієї жінки. Навіть вік її був невиразний, їй можна було дати і тридцять, і п’ятдесят років; вона могла, здавалось, десять разів пройти повз людину — і ніхто б не помітив її серед інших, не спинив би на ній уваги.
Тим часом жінка, не вагаючись, обдивилася навколо і прямо звернулась до Тимощука:
— Ви тут головний, громадянине? Сказали мені сусіди, що сюди привезли брата мого, Фірсова, Миколу Івановича. Машина його, кажуть, підбила. Так от, живий він чи?..
— Це ваш брат? — відкинув простирадло Тимощук.
Жінка подивилась і похмуро відповіла:
— Тож він... мертвий, значить? Страшний який...
— Нещасливий випадок,— коротко відповів Тимощук.— Врятувати не вдалося.
Жінка помовчала. Жовте її обличчя не виказувало ні хвилювання, ні суму. Потім вона спитала:
— Там у нього гроші були. Так вони не пропадуть? Коли одержати можна буде? Інших спадкоємців нема, я сама.
Соболь знизав плечима: ото так любляча сестриця! Але , Тимощук спокійно відповів у тон їй, діловито і коротко:
— Днів через два—три все одержите.'' І гроші, і папери, і фотокартки.
Жінка пожувала сухими губами:
— А поховають його на казенний р''ахунок чи лк? Я жен-щина бідна.
— На казенний.
— А гроші підрахували, що при ньому були? — не вгава-: ла жінка. — Бо гроші люблять щот.
— Все підрахували й записали. Триста двадцять карбованців грішми, документи, фотографії, — перелічив Тимощук дуже виразно.
— Ага, — задоволено завважила жінка. — Тоді я піду^. А днів через три прийду. В мене часу вільного обмаль, я жен-І щина самітня, сама на себе заробляю. А перед вечором лю-І ди саме добре і махорку, й сєм’ячки купують. Ну, бувайте! покищо.
— Заждіть хвилинку, — спинив її Тимощук. Жінка озир-1 нулась, неласкаво дивлячись на майора.—Скажіть, будь ла-1 ска, ваша мати жива?
— Ні, померла. Років із п’ять тому, як померла.
— Це її фотокартка? — показав Тимощук фотографію.
— Ага. Вона сама, — спокійно відповіла жінка.
— Вам ця картка потрібна? — спитав майор.
— Та ви ж сказали, що днів через три віддасте все. Які хочете, то віддайте й зараз, а мені байдуже. Я й почекати! можу, на столову мені не тече.
— Ну, тоді бувайте здорові, громадянко, — поклав фото-1 картку на стіл Тимощук. — Більше запитань до вас не маю.Ш
Жінка вийшла. Тимощук глянув на розчароване обличчя! Соболя і весело розсміявся:
— Не все буває легким, друже мій! В нашій справі поЛ трібне терпіння, потрібна витримка. Заждемо ще. Хоча... хо-1 ча і тут вже є над чим серйозно замислитись, — додав вінЯ покусуючи губи. Потім труснув головою і рішуче МОВИВ: — Ні! Це нічого не дало б. Нехай вона погуляє, ми завжди зможемо побачитися з нею... А втім... В чому ж тоді річ! Дивно...
Більше він не сказав нічого, хоча чекати довелося досить довго. Стемніло, потім насунулася ніч—і ніхто не приходив. Обличчя Тимощука хмурнішало дедалі більше. Він ледве доторкнувся принесеної їжі. Довго сидів, нерухомо вдивляючись у стіну. Потім він поклав руку на стіл. Уперто насупив <брови і сказав Соболеві:
— Інакше не може бути. Тільки так! Якщо тобі наскучило, друже, можеш іти. Я залишаюсь. І дочекаюсь, напевне дочекаюсь!
— Лишаюсь і я, — рішуче відповів Соболь.
— То й добре. Тоді перейдемо до цього сусіднього кабінету. Тут нам з тобою бути далі нема чого.
Він дав якесь розпорядження чоловікові, що сидів біля дверей. Той вийшов. Тимощук акуратно розклав папери вбитого на столі, загасив світло. Воли вийшли до сусідньогб кабінету, навмисне залишивши двері непричиненими, і сіли по той бік їх. Крізь щілину було видно вікна першої кімнати, частину більшого стола, де лежало тіло Фірсова, і менший з паперами.
— Тепер уся справа в терпінні, — тихо мовив Тимощук.— Друже мій, це діло ще серйозніше, ніж я спочатку гадав. Річ не лише в картці, запевняю тебе! Не знаю, чим тут тхне. Але ми взнаємо, взнаємо! Мовчімо — і терпіння!
Тепер час тягнувся ще повільніше. Соболь кілька разів майже зовсім засинав, але зусиллям волі примушував себе пильнувати. Він дивився то на циферблат свого годинника, де тьмяно світилися цифри, то на темну щілину в дверях. Сон дедалі міцніше й настирливіше наступав на нього. Здавалося, що ось-ось не вистачить волі, що зараз він безнадійно засне. Щоразу ставало важче й важче підіймати повіка... Так минали години.
І раптом Соболь відчув, як рука Тимощука обережно торкнулася до його коліна: увага! Майже ту ж мить Соболь помітив, як тоненький промінь світла впав зовні на одне з вікон сусідньої кімнати. Свідомість зразу повернулась до нього: ось воно, починається найголовніше!
Промінь зник. Долинув легенький скрегіт по склу. Потім щось тріснуло — коротко й сухо. І відразу з сусідньої кімнати війнуло свіжим морозним повітрям. В неясному чотирикутнику вікна з’явився темний силует чоловіка і сів на підвіконня. Гострий промінь електричного ліхтарика пробіг по кімнаті, спинився на мить на білому простирадлі, потім на ■столі з паперами. Тоді людина нечутно зіскочила з підвіконня
і підійшла до стола з паперами. Вона взяла там щось, присвітлюгочи собі ліхтариком, і одійшла.
Видно було, як невідомий чоловік наблизився до стола з> трупом, відкинув простирадло і, пробурмотівши щось, схилив ся над тілом Фірсова. Саме цієї секунди під Соболем рипнув стілець. Чоловік хутко озирнувся. Промінь ліхтарика майнув '' по кімнаті й вихопив з темряви голову Соболя. Водночас з цим Тимощук кинувся вперед. Але чоловік ще швидше рвонувся до вікна. На мить його тіло ясно вималювалося на фоні неба. Пролунав постріл з пістолета Тимощука. Чоловік , зойкнув і перевалився через вікно, мов незграбно зіскочив з нього. Тимощук кинувся до дверей.
•— Лишайся тут!—крикнув він Соболю.
Зразу ж таки в дворі пролунало кілька пострілів. Соболь | підбіг до вікна. Він побачив унизу темну групу людей, що немов боролися. Піймали?.. Він запалив у кімнаті світло. Про-1 стирадло було відкинуто. Труп Фірсова лежав, як і перед ] тим, з неприродно відкритим ротом. В чому ж річ?
До кімнати ввійшов майор Тимощук. Він тримав у руках '' дві фотографії, обидві цілком однакові. На обох було зобра- ] жено підстаркувату миловиду жінку, в обох нижні краї були] порізані наче ножицями. Він приклав картки нижніми краями ; одну до одної—і краї зійшлися всім своїм складним прим-1 хливим візерунком.
— Дещо є,—мовив Тимощук. — Одна фотокартка—наша,І фірсовська, другу знайшли в кишені пійманого відвідувача.! Бач, зійшлися? Так. Але—на що ж вони ще полювали? Що*! він шукав на трупі? От задача!
Він задумливо дивився на тіло Фірсова, недовірливо при-Я мруживши очі, весь перетворившись на думку. І тоді СобольІ радісно вигукнув:
— Я знаю! Золоті зуби! Розумієш, золоті зуби!
Тимощук перевів погляд на Соболя, подивився потім на
відкритий рот Фірсова й похитав головою.
— Він, мабуть, хотів вирвати в нього .золоті зуби. Я чув про таке,—продовжував запевняти його Соболь.
—Ні,—ще рішучіше хитнув головою Тимощук.—Ні! Деталі ти помічаєш добре. Але висновки твої надто дрібні, неправильні. Це не був звичайний грабіжник, кого привабили б золоті зуби. Це гра значно тонша. Зуби... так... зуби... але І не те, зовсім не те... Що ж тоді? Єсть! Ось воно!
Він нахилився над головою трупа. На цей раз Соболь уже* нічого не розумів. Але через хвилину—дві Тимощук випров стався, тримаючи в пальцях один звичайний білий зуб. Він ''
показував його Соболеві, обличчя його сяяло від задоволення.
— Поміж золотими коронками був оцей,—сказав він,—на гвинті. Він викручувався. Зрозуміло! В ньому ми знайдемо... знайдемо...
Майор підійшов до другого стола, включив лампу. І тоді остаточно здивований Соболь побачив, як Тимощук обережно виймає з зуба тоненьку білу шовкову стрічечку з дрібненьким написом.
— Шифр!—сказав майор Тимощук цілком задоволено.— Ось у чому була річ! Ось на що вони полювали! їм треба було добути цей шифр, що зберігався у Фірсова. І непогано зберігався. Ось чому «капітан» хотів завезти подалі тіло Фірсова. Певна річ, явка теж була потрібна їм. Але головне — шифр. Розумієш, я відчував, що картка—не все. Але не знав, де собака зарита. Але вони мусили прийти! Спочатку обдивитися все для дальших дій, ознайомитися з обстановкою. А потім діяти. Так і вийшло.
— Хто ж обдивлявся, хто знайомився з обстановкою, як ти кажеш?
— Так звана сестра Фірсова. І ми самі навіть допомогли їй, показавши тіло Фірсова і його відкритий рот. Це полегшувало їм завдання, бо інакше було б дуже важко відкрити рота задубілому трупові, щоб вигвинтити цей зуб. Що ж, ця жінка добре зіграла роль! Це тобі, друже мій, не театральний інститут, а вища гестапівська школа. Тепер лишається прибрати до рук і «капітана», який, здається мені, грає головну роль в усіх цих подіях, і «сестру». Шкода, шкода, що ми тоді його випустили! З ним, думаю, доведеться ще поморочитись. Але... бути бичку на мотузіочку, друже мій, довго не гулятиме ворог на нашій землі, хоч би який досвідчений і спритний був він. За це я тобі ручуся! Гра продовжується. Хай живе спостережливість, мій друже, будуть і «капітан», і його співробітнички в наших руках!
2. ОБЛИЧЧЯ ВОРОГА
Коли Соболь другого дня, як і було умовлено, рано-вранці прийшов до майора Тимощука, він застав свого друга вже зодягненим і чисто виголеним. Майор скоса глянув лукаво на Соболя й посміхнувся:
— Здається, ти не дуже виспався, га?
— Та коли ж, власне, було спатїі? Сказати правду, якби не наша умова, я поспав би ще годинки з чотири, — пригнався Соболь.— А ти хіба виспався?
— По правді іі тобі кажучи, я ще зовсім не спав. Треба було дещо вивчити, зібрати деякі довідки. В нашій роботі таке трапляється Адже події не чекають. Залишиш щось на годину, а потім доведеться зайвих кілька днів працювати-Ну, годі про це. Ти не втратив іще бажання брати дальшу участь в справі?
— Та я тільки про це й мрію!
— Тоді ходім.
— А хіба є якісь новини? — з цікавістю спитав Соболь. 1 . — Ходім, ходім, по дорозі все взнаєш!
Свіжий морозець пощипував вуха, сніг сухо потріскував, під ногами. Майор Тимощук ішов легким, чітким кроком. 1 Примруживши сірі очі, немов про щось міркуючи, він говориш Соболеві:
—Власне, особливих новин немає. І це. погано. Бач,! справі дуже завадило те, що не пощастило взяти нічногЛ гостя живцем. Я, правда, не покладав великих надій на нього,! як на джерело відомостей. Він не міг бути скількинебудь.1 значною постаттю, бо на такі нічні операції посилають про<Я стих виконавців. А все таки дещо він би нам розповів... НуЛ не вийшло, нічого не вдієш!..
— Але дещо при ньому знайшли? — спитав Соболь, зга-1 давши про фотокартку.
— Так, знайшли, — задумливо відповів Тимощук. — МіП знаємо, хто він, де жив, працював... допомогли й зібрані до-Я відки.
— Хто ж він такий? ,
— Дрібний службовець... мав зв’язки колись з кримінали ними. Можливо, це й було причиною того, що його завербу-і вали до шпигунської організації. Але сам собою він не являє! нічого цікавого. Принаймні, покищо. Ось зараз довідаємося точніше. Дуже інтересує мене, навіщо в нього була та сама фотокартка?.. Скільки я розумію, він був надто дрібний уча-1 сник. А така явка вже свідчить про щось більше...
— Значить, ми йдемо на його квартиру?
— Так. До речі, ось і вона.
Вони спинилися біля великого будинку. Навпроти нього! височіли руїни спаленого німцями величезного будинку-ново-і будови. Занесений снігом, він похмуро дивився на вулицю темними віконними отворами. На цегляних стінах ще булі*^ помітні сліди кіптяви й диму, що вибивалися з вікон і дверей під час пожежі. Зате будинок навпроти був цілком справний. Майор Тимощук показав на середній під’їзд:
— Отут. . ,.
Соболь помітив біля дверей, всередині під’їзду, людину в чорному пальто, яка майже непомітно привітала Тимощука. Майор, кивнувши головою, пройшов далі. Вони піднялися на четвертий поверх, спинилися біля квартири номер сто чотирнадцять. Тимощук вийняв ключ і спокійно, немов у себе вдома, відчинив вхідні двері і увійшов до квартири.
В кінці невеличкого коридору він підійшов до якоїсь кімнати. Двері її були замкнені. Так само невимушено майор Тимощук відчинив і їх іншим ключем:
— Прошу заходити. Ми—на місці.
Досить велика кімната мала небагато меблів. Стіл, три стільці, ліж;:о, шафа. Впадало в око, що постіль була неприбрана. Та й взагалі, здавалося, що власник кімнати не дуже дбав про чистоту й порядок. У кутку лежала купа невине-сеного сміття, на столі стояли брудні тарілки й пляшка з залишками горілки. Велике потрійне вікно виходило на вулицю, крізь нього видно було той самий спалений, мертвий будинок навпроти.
— Сідай, друже,—коротко кинув Тимощук.—Я огляну, чи не найдеться тут чогось цікавого.
Соболь так і зробив. Він сів біля стінки й приготувався спостерігати. А дивитися, справді, було на що, бо Тимощук, не гаючи й хвилини, взявся до роботи.
Він відчинив шафу й передивився весь її скромний скарб— костюм, пальто і білизну. Відчинив шухляди стола і перебрав по одному всі папірці. Відклавши два чи три з них, він задоволено мугикнув. Обдивився ліжко. Потім зазирнув за картину, що висіла на стіні. Все це він робив впевнено, неквапливо, не пропускаючи жодного куточка, не залишаючи невивченою жодної речі, що була в кімнаті.
Закінчивши огляд речей, він такими самими спокійними рухами обстукав стіни кімнати, уважно прислухаючись др звуку. Але це нічого не дало. Тимощук повернувся до Соболя:
— За всіма ознаками, цей чолов’яга був таки зовсім дрібною постаттю. Нічого цікавого...
— Але ж ти знайшов якісь папірці й відклав їх?
— А ти помітив? Так, це записи витрат. Іноді буває корисним ознайомитися з тим, як і на що витрачає людина гроші. Тому я й відклав їх. Ну що ж, переглянемо їх уважніше.
Майор підійшов до стола й схилився над ним. І ту ж мить шибка у вікні над столом гостро дзенькнула. їй відповів сухий удар об стіну навпроти вікна. Посипалася крейда. Тимощук хутко пригнувся й одбіг од стола. На стіні на-
впроти вікна було видно свіжий вищерб. На шибці з’явилася кругла дірочка, від якої в усі боки розходилися дрібні тріщинки. ■
Соболь підвівся. Хтось стріляв у вікно зовні. Звідки? Адже навпроти був мертвий спалений будинок... Значить, стріляли з нього?..
— Я попереджав тебе, друже, що ця справа небезпечна,— сказав похмуро Тимощук. — Бач, на когось з нас уже по-; люють. Становище стає серйозним. Ворог нас бачить, а ми його ні. Не зношу такого становища... Що ти скажеш?
— Можна, принаймні, встановити точно, звідки стріляли,— < відповів Соболь. — Лінія, що з’єднує цей вищерб на стіні з діркою в шибці, покаже, з якого саме вікна руїн був зроблений постріл.
— Тільки не пробуй вимірювати все це перед вікном, бо ще одна куля може випадково влучити тобі прямо в голову,— іронічно відгукнувся Тимощук. — Краще давай дізнаємося, якої зброї вживає наш таємничий ворог.
Він підійшов до стіни навпроти вікна, нахилився й підняв з підлоги деформовану від удару кулю. Покрутив її в пальцях і зауважив:
— Звичайний браунінг номер два. Хм... зброя не дуже прицільна, влучити з неї за таких умов можна хібащо випадково... хм, це трдіхи міняє справу!..
Із здивуванням Соболь побачив, як Тимощук робить те, від чого сам застерігав його. Майор став біля стіни з ви-щербом, спиною до н''еї—так, що його потилиця торкнулася вищербу. 1 швидким кроком підійшов ідо вікна. Вивчаючи напрям, він просто дивився крізь дірочку в шибці на спалений будинок навпроти.
— Що ти робиш? — скрикнув, не витримавши, Соболь,— Ти ж стоїш прямо перед вікном! Ще один постріл...
— Пострілу більше не буде, — спокійно обізвався майор Тимощук.—Принаймні, сюди ніхто не стрілятиме. І тієї людини, що стріляла, теж уже немає там,—він махнув рукою в напрямі спаленого будинку.
— Чому? Звідки у тебе ця певність? — не вгавав Соболь, не стримуючи роздратовання.
— Не хвилюйся, друже,—повернувся до нього Тимощук.— Зараз ти сам у цьому пересвідчишся. Ми завітаємо туди, звідки стріляли. Не боїшся?
Соболь презирливо знизав плечима. Ні, він не боягуз! А тепер, відчуваючи ще й певний спортивний азарт, він і не думав про якісь там побоювання. Мов зрозумівши його думки, Тимощук вів далі:
— Я пожартував. Звісно, ти вже тепер не відступиш. І твій вигук був продиктований тільки бажанням застерегти мене. Втім, запевняю тебе, я зараз нічим Н|Є ризикував. З справжньою небезпекою ми ще встигнемо зустрітися. Може, це станеться незабаром. Пішли на запрошення, друже!
^Соболь ішов слідом за Тимощуком, даремно намагаючись відповісти собі на цілком слушне запитання з приводу вислову його друга. «Пішли на запрошення»... Що він мав на увазі? Якщо він вважає постріл запрошенням, то це досить невдалий жарт...
Тим часом вони спустилися сходами. Тимощук кинув короткого наказа людині, що чергувала внизу, і вийшов з під’їзду. Перейшовши вулицю, він попростував вздовж спаленого будинку, оглядаючи сніг перед його порожніми під’їздами й ворітьми. Це було цілком, зрозуміло: майор шукав слідів, сгежки, яка б вела усередину. Шукати її довго не довелося: під ворітьми сніг був добре протоптаний. Очевидно, тут люди ходили через двір, як робилося це часто в місті, де за часів німецької окупації спалені були внутрішні паркани й загорожі.
Соболь придивився. Стежка йшла прямо через двір і зникала за рогом. Але майже зразу ж таки за ворітьми видно було свіжі сліди на снігу. Ці сліди повертали ліворуч, вздовж задньої стіни будинку. Соболь хотів сказати про них майору Тимощуку, але той вже повернув з стежки просто на ці сліди. Ось він пригнувся, щось розглядаючи. Так, це бачив і Соболь. Можна було легко розрізнити сліди, що йшли від стежки, і такі самі, що вели назад. Ішов хтось у чоботях військового типу, з широкою підошвою й закаблуками, підбитими залізними гвіздками з шляпками.
Соболь побачив, як акуратно крокує його друг, не звертаючи ані на сантиметр з слідів на снігу. Мимоволі іі сам він почав робити так. А Тимощук ішов і йшов уперед, не оглядаючись, мов забувши про все на світі, крім цих слідів.
Сліди привели їх до під’їзду з виламаними дверима. Тут починалися сходи. Сніг, що поналітав і сюди крізь віконні отвори, де-не-де зберігав і далі ті самі сліди. І всюди вони вели в двох напрямах, вперед і назад.
«Людина пройшла туди, а потім вернулася назад», — відзначив про себе Соболь. Очевидно, це й був той, що стріляв. Вистреливши, він зразу втік, мабуть, побоюючись переслідувань. Все це зрозуміло й цілком логічно. Але — навіщо Тн-мощук все таки йде туди? Сподівається щось знайти там, Чи що? Так навряд чи ворог був такий необережний, щоб залишати щось...
«Краще було б віддати наказа про розшук», — подумав далі Соболь, хоча й не розумів, як можна було шукати ко- і гось, хто зник, пройшовши прохідним двором.
Тимощук підіймався вище й вище. Але тепер він ішов,''і значно повільніше, приглядаючись до кожної дрібнички й намагаючись ступати особливо легко. Ось він спинився й кинув через плече Соболеві:
— Не відходь і трохи від моїх кроків. Ступай моїми слі-| дами!
Чому така підкреслена обережність? Але саме зараз був ^ дуже непідходящий момент для запитувань. Соболь відчував, і що його друг чимсь занепокоєний, що його думки зайняті і якоюсь важливою метою — і не запитував ні про що, просто підкоряючись наказам Тимощука.
Сходи вели вище й вище. Нарешті, ось і четвертий по- ; верх. Колись тут були двері до двох квартир. Тепер залиши- \\ лнся тільки отвори. Під ногами скрипіло сміття, перемішане] з дрібним сухим снігом, занесеним вітром. Ще обережніше,! навіть з певним напруженням ступаючи, Тимощук пройшов! коридором, заглядаючи в кімнати. Ьїа мить він спинився, уважно роздивляючись підлогу. І знов пішов, уже певніше, 1 і повернув до великої кімнати, вікна якої виходили на вулицю.
На підлозі, на тонкому шарі снігу, можна було теж легко-і помітити ті самі сліди, що вели прямо до вікна. Тимощук спинився. Слідом за ним спинився й Соболь, оглядаючи кім*,! нату, вірніше, те, що залишилося від неї. Власне, це були тільки самі стіни, обгорілі й темні. На підлозі лежало сміття,! де-не-де занесене дрібним снігом. І більше нічого.
Але враз Соболь гукнув:
— Дивись! Он, ближче до вікна!
Він побачив на смітті маленький коричневий прямокутник! Це була кишенькова записна книжка. Вона лежала прямо '' перед очима, кимсь загублена. Проте, навіщо було думати—| ким? Ясно, що загубив її той, хто був тут перед ними. Цю! необережність можна було добре використати. Соболь від* чув, як закалатало його серце. Записна книжка шпигуна, який! стріляв у них! Оце була вже вдача!
Втім, чому Тимощук стоїть нерухомо? Чому він так дивЛ но поводиться? Чому не виявляє жодного зацікавлення зна-1 хідкою?..
Ось майор Тимощук повернувся до Соболя. Досить була! одного погляду на його серйозне, навіть суворе обличчя, тобі Соболь облишив думку про будьякі розпити цієї хвилини! Це було те саме рішуче обличчя людини з твердою, непохит-1
ною волею, яке Соболь востаннє бачив тоді, перед трупом Фірсова.
— Цю річ ми візьмемо, — тихо мовив Тимощук,— але не гак легко, як тобі здається. Отже, обережно повертайся й іди вниз. Не спиняйся, стеж за тим, щоб іти саме тими слідами, якими ми йшли сюди. Жодного кроку вбік! Внизу почекай на мене. І не затримуйся!
Соболеві залишалося тільки підкоритися. Він кинув ще один погляд на таємничу книжку, на свого друга, зітхнув — і, повернувшись, подався до сходів і далі вниз.
Він уважно виконував наказ друга, йшов дуже обережно, але цього разу не помічав уже нічого навколо. Всі думки його були там, нагорі. Чому Тимощук одіслав його? Що робитиме він там?..
Внизу, біля виламаних дверей під’їзду, було, як і перед тим, порожньо. Соболь знову зітхнув. Що ж, доведеться чекати! Він подивився навколо. Стежкою через двір проходило кілька людей. Але це було не все. На розі, за яким стежка зникала, стояв якийсь військовий і дивився сюди. Хто це? Раптова згадка про таємничого «капітана» — водія машини, який вбив Фірсова, — прорізала мозок Соболя. Чи не він це? Може... може, він і стріляв у вікно?..
Військовий стояв нерухомо. Збентежений, Соболь перевів погляд праворуч, до воріт, через які вони входили у двір, і там він побачив іще одного військового. Що робити? Може, треба б негайно сповістити Тимощука? Але ж він наказав чекати його тут... Дійсно, було від чого розгубитися.,..
На щастя, цієї хвилини СобОль почув за собою легкі, знайомі кроки майора. Дивно, але Тимощук ніби забув про обережність, яку він так недавно радив Соболеві. Він майже стрибав через кілька приступок. Обличчя його було веселе, немов і не мало ніколи напруженого й суворого виразу. В руці він тримав уже знайому Соболеві записну книжку в коричневій обкладинці. Значить, він таки взяв її?.. Але все одно треба йому сказати про цих військових, попередити...
— Що то за люди? — показав головою Соболь. — Вони стоять, мов чекають на когось...
Тимощук швидко повернув голову і зразу ж таки відповів:
— Хай постоять ще трохи. Зараз ми їх знімемо.
Соболь зніяковів:
— То... ''''то, виходить, це твої люди? А я...
— Нічого, нічого, звідки ж тобі було знати? Важливе не те. Бач, ми все ж перехитрили ворога! Взяли таки цю штучку, хоч мені й здається, що користі від неї буде мало.
— Чому? Ти вже переглянув її?
— Ні, не встиг. Але навряд чи ворог сам залишав для нас якінебудь важливі матеріали.
— Залишав? Та він же просто загубив її!
Тимощук посміхнувся ще веселіше:
— Дорогий мій, якби я повірив цьому, то напевне ми з тобою зараз не розмовляли б так мирно. Вірніше, нікому було б розмовляти... Та не дивися на мене так розгублено! Невже тобі не спало на думку, що це так званий сюрприз? Хіба не чув про таке? Е, це стара річ! На фронті, відступаючи, німці багато разів залишали такі сюрпризи для наших бійців. Правда, там це робилося грубіше. Але й тут робота не дуже чиста. Принаймні, для нашого брата. Зачекай, я дам деякі розпорядження.
Він швидко пішов до стежки, вже не вибираючи куди ступати. Соболь подався за ним. Тимощук підійшов до військового, що стояв біля воріт, трохи поговорив з ним, показуючи рукою на будинок. Потім обернувся до Соболя:
— Час іти, друже. Поснідаємо, і до дальшої роботи. Тут вже робити нема чого. Мої хлопці самі впораються.
Вони вийшли на вулицю, і тоді майор Тимощук, не чекаючи запитань, заговорив сам:
— Наш невідомий покищо ворог цією витівкою просто образив мене. Дешево, дешево хотів купити! Бач, ото він, виходить, сподівався, що я так-таки й повірю йому зразу! Е, ні, подібними штучками нас не купиш!..
Обличчя його порожевіло, було збуджене. Навіть звична стриманість на якийсь час покинула майора. Мабуть, це була певна реакція на нервове напруження.
— Як тільки я побачив, що стріляв він з браунінга, я вЖе не вірив у серйозність пострілу. Тільки дурень може сподіватися влучити з браунінга на такій відстані, та ще в мету, яку ледве видно за зачиненим вікном. Очевидно, він мав інший намір.
— Який?
— Наштовхнути нас на фальшивий слід. Він вистрелив — і зразу по тому втік. Зрозуміло!? А на місці, звідки стріляв, залишив для нас сюрприз. Мовляв, оті дурні підуть шукати, обдивлятися, знайдуть сюрприз, візьмуть його — і немає ні дурнів, ні сюрпризу. Ха! Старий, знайомий трюк! Він заздалегідь усе приготував, чекаючи, що ми з’явимося в кімнаті вбитого, робитимемо обшук. Отож, він поклав там? нагорі, в спаленому будинку, невеличку міну. Малесенька, розміром .) цигаркову коробку. Але її вистачило б па нас, щоб залишити самий дим від двох здорових людей, запевняю тебе! Проводи від міни, що лежала під сміттям, йшли до малесенької пру-
жинки. А на ній покладено оцю записну книжечку. Досить "було зняти книжечку, як придавлена нею малесенька пружинка розправилась би, дала контакт — і міна тієї ж миті вибухнула б. Он як!
— А як же ти взяв книжку?
— Одіславши тебе (бо все ж певна небезпека залишалась навіть для обізнаної людини), я обережно, не торкаючись книжки, обслідував сміття. Знайшов проводнички. Перерізав їх. і тоді взяв книжку, бо пружинка вже не могла дати контакту. Розумієш? Як бачиш, не він нас, а ми його перехитрили.
— Оце, значить, ти й мав на увазі, коли говорив, що ми підемо до спаленого будинку на запрошення?
— А звісно, так! Хіба ж ворог Не запросив нас отим пострілом? Це ж і було своєрідне, досить таки наполегливе запрошення! Стривай, ось, здається, наша машина, яку я наказав викликати. Поїдемо, друже, наші сьогоднішні ранкові пригоди надто загострили мій апетит!.. До речі, розглянемо уважно й наші знахідки. Тільки це буде вже після сніданку, згода?..
Але, поснідавши, майор Тимощук не міг зразу взятися за вивчення «знахідок», як він жартівливо називав кишенькову записну книжку й кілька папірців, взятих в кімнаті вбитого нічного відвідувача, бо його викликали на допит. Соболь залишився в його кабінеті. Перед ним стояла коробка цигарок, лежали свіжі газети.
— Зажди мене, я не затримаюсь, — сказав йому майор.— Якщо хочеш, можеш відпочити. Канапа до твоїх послуг.
Проте, Соболеві було не до відпочинку. Вся ця складна, заплутана історія, яка поступово розгорталася перед ним і безпосереднім учасником якої він випадково став, надто зацікавила його. А найбільше його дратувало те, шо він раз-у-раз виявляв себе у ній безпорадним свідком, не більше. А це було дуже неприємно, бо Соболеві завжди здавалося, що він досить спостережливий і вміє робити вірні висновки з різних деталей. Колись навіть йому пощастило розкрити власними силами крадіжку в квартирі. Наслідуючи приклад славетного Шерлока Холмса, він вивчив годі обстановку, знайшов наміть сліди злодія — і викрив таки злочин. Проте, якою дитячою вправою здавалося тепер йому-те діло!..
Вперше в житті Соболь зіткнувся з справжніми складни-
подіями, пов’язаними з діяльністю міцної — в цьому не Суло вже сумніву! — ворожої підпільної організації. Це було лйхоплююче інтересно, але в той же час дуже небезпечно.
«Досить згадати те, шо сталося, щоб переконатися», подумав Соболь. Дійсно, з того моменту, як вороги відчули • що хтось натрапив на їх слід і почав заважати їм, — вони самі перейшли в наступ. Сьогоднішні події остаточно довели це. Рука ворога вміло й старанно поставила на шляху Тимощука й Соболя жахливу пастку й намагалася ще й зама-. нити їх туди. Ворог почав показувати своє обличчя підступне й жорстоке. Нападає Тимощук, але й ворог відповідає ударами... і, головне, невідомо, хто ж він є. той ворог.-1..
Міркування Соболя увірвалися, бо повернувся майор Тимощук. Мовчки він сів поруч Соболя і поклав перед ним на столі два аркушики паперу. На тих аркушиках були написані ряди цифр. Соболь пізнав руку свого друга.
— Це ж писав ти сам? — підвів він очі на Тимощука.
— Так, я переписав це. Один аркушик—з записів убитого ) нічного відвідувача, які ми знайшли в його кімнаті. Другий — з кишенькової записної книжки, взятої в спаленому будинку.і Ну, неварт тобі ламати голову над цим! Скажу просто. Звер- 1 нув я увагу на ці цифри тільки тому, що вони — однакові. | Інакше навряд чи хтось узяв би під сумнів звичайні записи ] витрат — на обіди, купівлю цигарок тощо. Але і там, і'' тут І цифри зійшлися. Тоді я виписав їх і ''спробував розібратися.* Не скажу, щоб це було легко. Допоміг мені шифр, узятий з 1 зуба Фірсова...
— Але ж шифр був літерний, а не цифровий? — згадав ] Соболь.
— Друже мій, кожна літера завжди може відповідати ци*Я фрі і кожна цифра — літері, — зауважив з посмішкою ’Ти- 1 мощук.— Головне тут — система, за якою складений шифр. 1 Ну, щодо цього, то і в мене, і в моїх співробітників є чима-я лий досвід! Подробиці тобі не важливі, тому я скажу прямо І про результати. Ці цифри — зашифрований зміст телеграми.] яка має нас зацікавити.
— А саме?
— Ось що тут написано, слухай. «Поїзд № 3 вагон № 5і чотирнадцятого січня номенклатура 218 транзит сигнал друв гий». Що це таке, на твою думку?
— Найбільше схоже на якусь комерційну телеграму.— нЄ‘Я певно відповів Соболь. — Номенклатура, транзит...
— Але комерцією тут і не пахне, — зауважив Тимощук.— І Ось я тобі покажу, що це таке. Власне, це буде вже друге! розшифрування. «Поїзд № 3 вагон № 5—це ясно. Мова йде! про швидкий поїзд № 3, Москва—Тбілісі, і про його м’який вагон № 5. Так? 1
— Так.
— «Чотирнадцятого січня» — це сьогодні. Значить, ідеться про сьогоднішній поїзд на Тбілісі. Він приходить сюди о 21 годині і відходить о 21 годині 15 хвилин. Це вже довідка залізниці. «Транзит» — визначає, що агент проїде далі. «Сигнал другий» — здається мені, визначає другий дзвоник.
—А «номенклатура 218»? Ти пропустив це?
Тимощук розсміявся:
— От саме цього я й не знаю, друже! А%сить визначати це, очевидно, якийсь спосіб щось зробити. Що саме, як саме— нам з тобою невідомо. І це нам треба взнати. Як бачиш, перед нами маленьке завдання — зрозуміти те, що не дає покищо ніяких матеріалів для розуміння. Але—розв’яжемо и це.
Він сів зручніше, закурив. Почав один по одному випускати клуби сивого диму, водночас голосно міркуючи:
— Хтось їде цим поїздом... так... не спиняється у нас, а проїжджає транзитом... про його проїзд повідомляють конспіративним порядком тутешнього шпнгуна-резидента... так... що ж це може бути? Може бути одне з двох. Або тутешній резидент мусить щось передати проїжджому агенту, або, навпаки, тутешній мусить щось узяти в проїжджого зв’язківця. Що ж саме має бути тут?..
Він на мить замислився.
— Чи не замало часу для того, щоб передати щось про- '' ''жджому? — спробував зауважити зацікавлений Соболь.
— Часу вистачить, не в цьому річ, — відповів майор. — Адже передаватимуть не важкий багаж, а щось дуже портативне. Але... здається мені, що передаватимуть не в поїзд, а з поїзда.
— Чому?
— Обгрунтувати остаточно я не можу. Але найчастіше головні шпигунські центри містяться ближче до столиць, а не на периферії. Отож, якби поїзд ішов до Москви, я схилявся б до думки, що передаватимуть звідси якусь приготовану інформацію. Втім, поїзд іде з центру. Значить, він привезе сюди чи директиву, чи завдання... Ну, ми матимемо можливість перевірити! Тільки ось що, — рішуче повернувся Тимо-щук- до Соболя, — ще раз прошу тебе зважити. Ти мав уже змогу переконатися, що справа набуває серйозного характеру. Для тебе є риск — і чималий. Чи хочеш ти рискувати й далі?
— Ти ж рискуватимеш?
— Для мене риск — невід’ємна риса моєї професії. А ти...
— Я хочу довести справу до кінця, — рішуче відповів Со-0'' їь. — 1 не кажи мені більше про риск! У мене, навпаки, є [до тебе велике прохання.
— А саме?
— Мені дуже не подобається роль звичайного свідка. Роз- | поряджайся мною, як і іншими твоїми співробітниками. Сло- : во честі, буду виконувати сумлінно!
Тимощук засміявся і загасив цигарку:
— Гаразд! Тільки не шкодуй потім. Під гарячу руку я дуже вимогливий і не визнаю ніяких виправдувань. Тим більше* що ця справа обіцяє ще чимало клопоту, як я собі її уявляю... |
— Тоді насамперед допоможи уявити її й мені.
— Можу — особливо тому, що маю перед собою тепер вірного співробітника, чи не так? То ж слухай. Може, я десь] заплутаюсь, тоді спини, виплутаємося разом.
— Слухаю.
— Я остаточно переконався, що ми натрапили на добре організовану шпигунську групу. Можливо, вона й диверсійна, це ще невідомо. Найважливіша постать з усіх, кого ми досі і знаємо, це той самий «капітан». Чому я так вважаю? Тому,! що йому досі належала найголовніша роль. Він особисто ча-І магався усунути Фірсова. Але зразу після того, як ми завадн-1 ли йому, він випустив на кін інших агентів. Сам він залишив-] ся в тіні. Але руку його ми відчуваємо весь час. І в носилан-] ні дрібних шпигунів до тіла Фірсова, і в нічній візиті до ін-1 ституту, і, нарешті, в заманюванні нас до пастки з міною.] Це вже свідчить про те, що він перейшов у наступ на насЛ Зрозуміло: з його погляду ми єдині, хто має матеріали про] його організацію. З його погляду—досить усунути нас, і все] знову стане на місце. От він і пробував нас усунути. Не вийшло. Замість того, він сам ще раз з’їв чижика.
— Ти маєш на увазі записну книжку? ,
—Ага. Він був надто впевнений, у нього забагато нахаб-| ства. йому думалося, що ми вже остаточно роззявимо рота на його сюрприз, і міна розірве нас на шматки. І він, очевид-І но, забув, що в книжці-приманці залишилася сторінка з шифрованим написом. Це — велика його помилка. Правда, на-і вряд чи я розгадав би її, якби не паралельний запис у паперах вбитого нічного візитера. А тепер маємо ясну картину.] Вбитий мав завдання зустрітися з проїжджим агентом. Зав-! дання дав йому той, хто стріляв в нас. Думаю, що це — «капітан». Тепер він передасть завдання комусь іншому...
— А чому не спробує виконати його сам?
Тимощук відмахнувся:
— Не такий він дурний! Адже ми можемо взнати його! Взагалі, не думаю, шоб він потрапив нам на око в своєму попередньому вигляді. Певна річ, я не знаю, чи є «капітан* найголовніша постать в шпигунській організації. Але поки-
що ми не маємо відомостей про когось іншого. І ще один висновок. Група ця досить міцна. В ній чимало людей. Бо коли б було інакше, після першого ж таки провалу — я маю на увазі справу Фірсова — вони приховалися б. А тут навпаки, зони пробують ще й наступати. Крім того, вони зайняті якоюсь важливою справою. Мабуть, не можуть її кинути, не зважаючи на небезпеку, яку відчули з нашого боку.
— Отож — віііна?
— Ще й яка, мій друже! І я, використовуючи твою згоду, маю завдання й тобі. Рівно о 21 годині маєш бути на вокзалі. Вдай, що ти зустрічаєш когось у м’якому вагоні. Ну, квіти там, ще щось. 1 будь напоготові. Побачиш там мене. Я можу тобі раптом щось наказати — тоді виконуй негайно. Єсть?
— Єсть! — охоче підтвердив Соболь.
На цьому їхня довга розмова закінчилася, щоб поновитися пізніше, на вокзалі.
До вечора Соболь устиг приготуватися до ролі, яку мав виконувати. Чисто виголений, в новому пальто, надушений, з букетом квітів у руках, — він був такою типовою людиною, що їде когось зустрічати, що навіть у трамваї на нього поглядали з співчутливою посмішкою. Хіба ж це не було досягненням?..
На вокзал Соболь приїхав за кілька хвилин до дев’ятої години. На пероні ще не було майже нікого, крім залізничників. Походжала ще якась жінка, іноді проходили військові. Не було навіть пасажирів, які чекали б поїзда.
«Мабуть, весь загружений, і ніхто тут не виходить, от і не продавали квитків», — подумав Соболь.
За хвилину до дев’ятої зразу заявилося кілька десятків людей. Були тут і пасажири, і люди, що когось зустрічали. Серед них Соболь помітив Тимощука, який цього разу був у цивільному вбранні. Мабуть, були тут і його співробітники, але їх Соболь пізнати не міг.
Тимощук, пройшовши мимо Соболя, ковзнув по ньому поглядом,— цілком байдужим, ніби й не помітив зовсім. Тільки одна його брова трошки піднялась — і відразу він одвів погляд.
Соболь зайняв місце на пероні саме там, де мав спинитися м’який вагон. Він не помилився. Зелений вагон з білою табличкою «5» став за кілька кроків від нього. Соболь весь перетворився на чекання. Він не пропускав, жодної риски, в той же час удаючи, що він когось чекає. Він заглядав у вікна, у двері. 1, не знаходячи того, кого зустрічав, мав навіть дедалі похмуріший вигляд...
З м’якого вагона вийшло кілька пасажирів з чемоданами. 1 Носії підхопили їх — і люди пройшли пероном до виходу. І Це, напевно, були не ті. Потім з вагона вийшло двоє вій- І ськових і почали прогулюватись по перону. Соболь весь час ] поглядав на них, але не помітив, щоб до них хтось набли-жався. Та й вони ніким не цікавилися, заглиблені в розмови. |
Вийшла ще жінка. Вона постояла на пероні хвилину-дві, і мов виглядаючи когось, і знову зникла в вагоні. Так проми- | нуло хвилин із десять. Дзеленькнув перший дзвоник. Ніхто 1 не наближався до вагона, ніхто не виходив з нього. Перед 1 другим дзвоником по перону пробіг спізнілий пасажир, пока- 1 зав провідникові квиток і вбіг у вагон. Тоді пролунав другий 1 дзвоник. У вікнах замахали руками й хустинками. Хтось ви- § гукнув з тамбура:
— Обов’язково пишіть! Зразу ж таки!
А провідник, обернувшись назад, у тамбур, сердито за- 1 уважив:
— Не слід, громадяни, кидати окурки на перон!
Справді, Соболь бачив, як хтось викинув на перон окурок. І Людина, що стояла поруч нього, незадоволено сказала:
— От, некультурність яка! Так можна було просто в об- 1 личчя комусь кинути!—і прим’яв окурок ногою.
Соболь все ще придивлявся до вагона. Але загудів паро-Я воз і поїзд рушив. Вагони пропливали перед Соболем один 1 за одним, нарешті, пройшов і останній. І нічого не трапилось..Д
Соболь повернувся й хотів уже йти. Проте, він помітив 1 зовсім близько від себе Тимощука. Майор не одривав'' свого а погляду від підстаркуватого чоловіка, який стояв біля Со-Я боля і сякав носа. Ховаючи хустинку, чс/ловік вронив її, нахи-Я лився й підняв, поклав до кишені й повернувся, щоб іти. Алея його спинив Тимощук. Спокійно, проте цілком незаперечливоЯ
ВІН МОВИВ:
— Прошу за мною!
— Що таке? Чого вам треба? — заметушився підстаркува-Я тий чоловік. Але Тимощук уже відступив убік. Зза його спи-Я ни наблизилося двоє військових і повторили:
— Будь ласка, пройдіть з нами.
Чоловік озирнувся, його обличчя показувало крайню не>М вдоволеність і образу. Але він скорився. Вся ця сцена тривалая менше хвилини, і ніхто на пероні її й не помітив. ТимощукИ підморгнув Соболеві:
— Ходім!
Розгадка дивній сцені на пероні прийшла одразу ж. У Я кімнаті чергового охорони вокзалу Тимощук попросив під-Я старкуватого чоловіка вийняти хустинку. Той вийняв. Руки в
нього помітно тремтіли. Тимощук взяв хустинку, розгорнув її. В ній лежав окурок цигарки, — прим’ятий ногою. Тільки зараз Соболь пізнав голос чоловіка: це був той самий, що сердився за некультурність і притушив окурок ногою...
— Ви що, завжди так зберігайте окурки? — іронічно запитав у чоловіка Тимощук. Але той замість відповіді низько схилив голову й мовчав.
— Може, ви його підняли на пероні? — запитав знову Тимощук.
Тоді чоловік підвів голову й швидко заговорив:
— Я скажу вам усе-усе! Нічого не приховаю! Тільки заберіть мене звідси! Я все скажу!
— Безумовно, скажете все, — спокійно погодився Тимощук.— Але це буде потім. А тепер відповідайте зразу: коли й кому ви мусили передати цей окурок? Ну?
Чоловік безпорадно озирнувся й зашепотів:
— Завтра ранком я мушу зустрітися з ним...
— З ким?
— З Петровим... і передати йому... так він сказав...
— Хто?
— Петров...
— Де зустрітися?
— Тут таки, на вокзалі... я все скажу, все...
— Гаразд. Візьміть його,— розпорядився Тимощук. — Виведіть звідси не раніше, як через півгодини. Хай побуде в сусідній кімнаті. •
Чоловік вийшов під охороною. Тимощук поклав окурок на стіл, розгладив його. Це був звичайний окурок від цигарки «Казбек». Тимощук узяв лезо від бритви й акуратно надрізав окурок вздовж, розгорнув і вийняв з середини маленький шматочок тонкого паперу з дрібненькими цифрами на ньому, Написаними чорнилами.
— Це ми з тобою прочитаємо, — сказав він Соболеві. —
І цього разу довідаємося про куди важливіші речі, будь певний.
Він сховав шматочок паперу й підвівся:
— Можна йти. Операцію закінчено. Принаймні, на сьогодні.
Вони вийшли з вокзалу. Було вже зовсім темно. Соболь
мовчки, приголомшений, ішов поруч Тимощука,-який говорив: Вийшло, як ми й сподівались. Дуже вдячний тобі, друже, ти прекрасно виконував свою роль, відвертав увагу. Ти (був такий прекрасний зустрічаючий, що біля тебе той чоловік відчував себе цілком спокійно. А це ж і було потрібно. іВін не поспішав, бо не помічав жодної небезпеки. А ми стежили. Певна річ, невідомо було, що то за «номенклатура 218».
Але тепер ми знаємо. Трюк з окурком. Теж не дуже нова 1 річ, хоча й зроблена цього разу дуже чисто. Коли б ми не І чекали й не стежили, помітити майже неможливо... Страшен- І но вдячний тобі!
— Та не глузуй хоч! — не витримав Соболь. — При чому І тут я?
— Як при чому? — щиро здивувався Тимощук.— Я ж тобі 1 сказав уже, ти був прекрасною приманкою. Це досить сер-* йозна роль!..
Вони йшли привокзальним майданом, уже напівпорожнім І в цей час. Тимощук озирнувся й мовив:
— Дуже інтересно, кому він мав передати окурок? Хто 1 цей Петров? Може, наш «капітан»?.. Такий варіант цілком...*
Він не закінчив. ЇК обігнала машина. Це була звичайна 1 «емка», освітлена вуличним ліхтарем. І коли вона швидко І проминала повз них, Соболь схопив Тимощука за руку.
— Він! — гукнув Соболь збуджено. — Він!
Під білим світлом ліхтаря, що залив на мить середину І машини, було яскраво видно обличчя людини, яка сиділа в І машині і дивилася на них. Це було обличчя «капітана» — по-1 хмуре, люте, із насупленими бровами. Ще мить — і обличчя 1 зникло разом з машиною, що немов розтанула в темряві.
Майор Тимощук зробив мимоволі крок уперед, немов ба- І жаючи схопити машину. Але зразу спинився. Він повернувся* до Соболя — і голос його звучав твердо й рішуче:
— Ворог показав нам своє обличчя. Це — запеклий, не- і безпечний ворог! Що ж, боротьба триває. І ми переможемо 1 його будь що!
https://fantlab.ru/work69665
облако тэгов
