Внимательный коллега Zirkohid заметил, что в 1951 г. иностранные имена и фамилии персонажей были заменены на русские.

В. Владко. Блискавка в полоні с.95-102 Під сонцем Батьківщини: антол. укр. рад. л-ри для дітей / ред. колегія В. Бичко та ін.; худ. оформл. Л. Склютовського, Л. Рабіновича. – К., "Молодь", 1951. стр. 634

Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!

Гроза заважала професорові Дубову. Він із грюкотом відсунув своє крісло і, зсунувши окуляри на лоб, нер¬вово заходив по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі ЇЇ прямокутника. Справді, безна¬станні виблиски й різкі удари грому ніяк не допомагали мисленню.

Проте професор Дубов не звернув би ніякісінької уваги на грозу, якби не попередні події. Він гнівно по¬глянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру і ще швид¬ше заходив по діагоналі кімнати.

Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:

«Любий дядю! Я несподівано захопився роботами місцевих куста¬рів, що чудово виробляють з мармуру різні речі. Я придбав у них цю чудову скриню з суцільної брили мармуру й надсилаю її вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, засуньте туди, до речі, мого ворога — вашу люту вівчарку Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте, як хочете, цей подарунок вашого племінника, що шанує і любить вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до вас власною персоною. Ваш Петро». 

Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюблену вівчарку Джіма — в цю незграбну річ?.. Ну, Петро, хоч він і племінник професора Дубова, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!

Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.

— Увійдіть!

На порозі показалася худорлява жіноча постать. Домашня робітниця професора Ольга Іванівна несміливо промовила:

— Миколо Борисовичу, у вас знову незачинене вікно. Не дай того лиха, блискавка вдарить...

— Облиште мене! — гримнув професор.

— Мене вже немає... немає!

Двері знову зачинились. Професор, засунувши руки в кишені, сердито дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася. Ольга Іванівна не здавала позицій одразу. Професор розгнівався:

— Ну?

Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Дубов почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть із легким присвистом. Наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках—і застиг від здивування.

На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібру¬вала, здригувала всім своїм вогняним тілом. Вона нагадувала чимсь їжака; тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху... Ні, не стирчало, а переливалося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збираючися стрибнути в кім¬нату. Від неї виходило це дивне шипіння: то підсмажувалася й шипіла фарба на вікні.

Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а куля вже м’яко гойднулася, відірвалася від підвіконня й попливла, немов іграшковий повітряний балон, що втратив уже свою силу, вздовж кімнати. Вона коли-валася, вона плавко обминала речі, ніби навмисне обходячи їх.

Ні, професор Дубов не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але — не від переляку. Тремтя¬чими губами він шепотів:

— Куляста блискавка! Єдиний випадок із мільярдів звичайних бли-скавок! Зберегти... сховати... вона ж розірветься!

Вогняна куля пливла по кімнаті, підхоплена повітряною течією. Вона обійшла вже одну стіну, другу... і професор Дубов побачив, як голуба куля повільно наближається до великої мармурової скрині.

— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але... але як же її всадити туди?..

Куля пливла просто по скрині. Професор Дубов забув про все. Прожо-гом він кинувся до скрині і натужливо відкрив-її важку кришку.

— Іди... іди сюди, любонько,— бурмотів він,— чудова блискавонько, іди сюди!

Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зази-ваючи голубу кулю, як живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче і спинилася над самою скринею, вібруючи й коли-ваючись у повітрі.

— Ну, мила, ну, дорогоцінна моя... лізь у скриню... благаю тебе!

Куля не посувалася далі, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.

І раптом відчинилися двері кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятої кришки і від неї відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Дубов швидким рухом пристукнув кришку. Голуба куля сховалася в скрині.

В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:

— Дядю, це ви так ховаєте Джіма? Але — чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду щодо цієї мерзенної собаки.

Так, це був Петро, племінник професора. Він сміявся, показуючи білі блискучі зуби на фоні засмаглого обличчя.

— Іди допоможи мені,— з напругою кинув йому професор, з усієї сили натискуючи на кришку скрині.

— З охотою, дядю, але йому там нічим буде дихати...

— Закрий кришку, я тобі кажу. Щільніше!

— Але...

— Ніяких «але». Натискуй!

— Єсть натискувати!

— Поклади на неї кілька томів енциклопедії!

— Єсть покласти кілька томів енциклопедії. Але...

— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.

— Але... Ні, ні, я мовчу. Єсть поставити лампу!

Професор, полегшено зітхнувши, опустився В крісло. Племінник стояв перед ним, з непорозумінням поглядаючи на дядю.

— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Петро.

— Хто?

— Джім... Ваша вівчарка.

— Ніякої вівчарки. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!

Петро широко відкрив очі, але відразу розсміявся:

— Дядю, е межа всяким жартам...— почав він. Та професор Дубов владним махом руки спинив його:

— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.

Петро безпорадно поглянув на скриню: вона стояла нерухомо.

— Так, блискавка там,— говорив професор переможним голосом.— Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт, і історія, правда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно торкалися до чогось металічного й вибухали, як бомби, руйнуючи все навкруги. Це ж конденсована електрика! І вона тут у скрині. Га? Чого ти відступив назад?..

Ні... я нічого,— промовив Петро.— Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав... а що ви робитимите з нею далі?

— Далі? Хм... Я цього ще не вирішив. А й справді.

Професор замислився:

Ай справді, що робити далі? Як блискавка розірветься — вона висадить у повітря весь наш будинок.

Петро оглянувся на скриню і відійшов ще трохи вбік.

— Твоя скриня не має замка? — запитав професор

— Ні.

— Хм... тоді треба... а чорти його знають, що саме треба!

Професор Дубов замовк, збентежено розтираючи рукою висок. Дійсно,

становите було загрозливе. Не далі як за три кроки від нього в марму¬ровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшоі хвилини могла зруйнувати все довкола.

— Дядю, — порушив мовчанку Петро.

— Що?

Навіщо ви її спіймали? Пішла б вона собі геть і той... все було б гаразд.

Професор Дубов сердито поглянув на Петра.

— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже...

Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме вже шипіння. Обережно, навшпиньки професор підійшов до скрині. Та вона була гаряча, це відчувалося навіть на віддалі. І від скрині йшов дивний гоструватий запах

— Ти чуєш, Петро?

— Що саме?

— Цей запах озонованого повітря. Та? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Значить, вона, робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.

Петро кисло усміхнувся:

— Знаєте що, дядю? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я нічого не маю проти. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах...

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого незвичайного, дядю. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба... разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?

— Не знаю... Гм... бачу тільки, що вона розігріває твою скриню. І дедалі більше.

Петро знову усміхнувся.

— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне обігрівання, дядю. А може, вона, та блискавка, ще буде нам запальничкою для цигарок?..

— Ні до чого твої жарти,— суворо відрізав професор Дубов.

Але Петро невгавав:

— Адже я зовсім не жартую, дядю. Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкла¬динки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежить на кришці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?

Петро глянув на годинник. На обличчі його виявилося здивування. Він прислухався:

— Дядю, годинник стоїть.

Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Цей так само стояв.

— Е... е... Бач, Петро, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизуе все навкруги. Ось і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло... як біля великої динамомашини. Та чого ти знову усміхаєшся?

Петро важко опустився в крісло:

— Маємо певні наукові досягнення, дядю. Безплатне електричне нагрі-вання — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спи¬нені й зіпсовані вкрай годинники пять. Що буде далі?..

Раптом зашипіло дужче. Здавалося, що всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Дубов і Петро замовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.

— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Петро.

Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на кришці скрині, похит-нулася. Кришка здригалася, мов хтось ізсередини скрині намагався під¬няти її. Шипіння гучнішало.

Нарешті — кришка різко сіпнулася вгору. Лампа хитнулася більше, але зразу ж стала на місце. Бо кришка, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов стала рівно. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Петра.

— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю ані наймен¬шого бажання розстрілюватися навіть електричними кулями. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядю, бережіться!

Кулька пропливла повз нього, простуючи тепер до професора, що так само відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одна дужка окулярів зско¬чила й повисла збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.

— Дядю, є вихід! — вигукнув несамовито Петро.

— Що? Який вихід?

— Вона ж пливе в повітрі. її можна вигнати звідси.

— Як?

— Вентилятор!

Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопасті злилися в одне блискуче коло, створюючи помітний вітерець.

— Ось воно! Зараз я її вижену.

Петро обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.

— Тихше, Петро, тихше!..

Але Петро уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, наблизилася до вікна, легко вилетіла через нього і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Петро полегшено зітхнув:

— Дитинку вигнали. Тепер справа за мамашею.

Він витер рукою лоб. Професор Дубов з повагою дивився на племін¬ника: той врятовував становище.

— Так,—вів далі Петро,—гаразд. Дядю, ідіть до скрині!

— Але...

— Ніяких «але». Ідіть! Зніміть лампу.

— Проте, Петро...

Ніяких «проте»! Ми з вами помінялися ролями, дядю. То ви мені наказували, а я говорив «але» і «проте». Тепер — навпаки. Ніяких «проте», кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Тепер зачекайте, я зайду назад, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте кришку. Та не голими руками, дядю!..

— Ой! Обпікся!

Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз... два... три!

Кришка з тріском відскочила вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.

Вилізай... та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Петро — Махніть на неї рукою, дядю!

Професор виконав наказ. Голуба куля здригнулася й піднеслася вгору, підхоплена гарячим повітрям від скрині.

Скільки вистачало шнура від вентилятора, Петро зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопастей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.

В кімнаті почулося дзвінке хрумтіння: то професор Дубов зронив з носа окуляри і, забувши за них, розчавив їх ногою.

Але Петро не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами. Ось вона ніби зовсім готова була вислизнути надвір. Але її щось мов затримало. Петро підійшов ближче, наставляючи вентилятор проти кулі.

Вогняна куля за вікно виходити не хотіла.

— Чорт! — вилаявся Петро.— Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора мало.

І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.

Одним стрибком, професор Дубов опинився біля дверей, намагаючись спинити непрошеного відвідувача: адже це могло створити течію повітря, іцо гойдне кулясту блискавку і спричинить вибух... Але було вже пізно.

Двері відчинилися, і нерішучий, проте лагідний голос Ольги Іванівни запитав:

— Чи не час уже, любий Миколо Борисовичу, пити чай? Адже все готове з півгодини...

— Облиште мене,— розсердився професор Дубов.

— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадати... мене немає!

Ольга Іванівна зникла. Професор повернувся знов до вікна, боячись поглянути на Петра.

Проте той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка

— А... блискавка? — ледве чутно запитав професор.

Петро махнув недбало рукою на вікно:

— Вилетіла! Шановна Ольга Іванівна допомогла мені, відкривши двері. Створився протяг, що підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядю!

А що професор мовчав, розгублено моргаючи очима і здивовано див-лячись на племінника, Петро додав:

— Мабуть, найкраще буде — піти пити чай. До речі, подякуємо Ользі Іванівні, що допомогла нам. А взагалі, дядю, надалі давайте не ловити блискавок, хоча б і кулястих. Звісно, це дуже цікаво й приємно — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас... Але краще без цього. Ходімо! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої Ольги Іванівни.

https://fantlab.ru/work69641

Впервые это случилось, когда в село пришли немцы. Он услышал тяжелый грохот танковых гусениц, злые хриплые восклицания на немецком языке. Это тогда, когда танки уже прошли, он услышал женский крик. Женщина кричала, она задыхалась от крика, она плакала и умоляла. Ее душераздира¬ющие крики звучали все дальше и дальше, затихали, а потом- сразу оборвались. На мгновенье пришла тишина— непереноси¬мая тишина неведомого, угрожающего.

И вдруг раздались новые крики. Теперь кричало уже не¬сколько женщин, их голоса смешивались с детским плачем. И снова хриплые, лающие восклицания немцев. Этого нельзя было выдержать, нельзя!..

ОH приподнялся на руках, дотянулся до крыши, опускав¬шейся тут до самой мякины. Жгучая боль пронизала его, уда¬рила в спину, дошла до шеи. Но он пересилил боль. Резким движением он раздвинул солому крыши и выглянул на улицу.

Немцы тянули женщин, сдирая с них платки, кожушки, ва¬ленки. Сумерки, голубые и прозрачные, падали на снег длин¬ными тенями. Эти тени; словно суетились, бросались направо и налево. Растрепанная женщина, без платка и кожушка, босая, в одной юбке и сорочке, отталкивала от себя высокого, за¬росшего рыжей щетиной немца. Она даже не кричала, она Только хрипела, откинув голову назад. Немец не одолел бы ее. Но на помощь ему пришло еще двое. Они схватили жен-щину сзади за руки. И тогда уже втроем потянули ее в хату напротив.

Он лежал на груди, втиснув горящее лицо в солому. Да, он знал эту женщину. Это она пришла сюда, на чердак, на следующий день после того, как он оказался тут, и принесла ему горячего молока. Он пил молоко, а она с состраданием посматривала на него, приветливо, улыбалась. Потом она си¬дела около него, рассказывая о своем: муже, танкисте, кото¬рый бьется с фашистами где-то на фронте. Рассказывала, что жили они с мужем всего полгода, она—звеньевая, он—комбай¬нер. И теперь не дождется его, скучает, по любимом...

Из хаты напротив донесся отчаянный женский крик. Так кричат от страшной боли, так кричат перед смертью... Что они делают с ней?.. ,

Еще крики, уже более слабые, как будто женщина изнемо¬гала, будто у нее уже не было сил кричать. И тогда распах¬нулась дверь хаты и оттуда вышел, пошатываясь, рыжий не¬мец с красным, возбужденным лицом. Вслед за ним показа¬лись еще двое. Они тянули за собой тело женщины, они бро¬сили его на снег возле хаты и, не оглядываясь, пошли прочь.

Женщина лежала на снегу, ее косы раскинулись далеко от мертвой головы со стиснутыми челюстями, с глазами, буд¬то смотревшими еще в темнеющее небо. И черная струйка из ее груди расплывалась по синему снегу, черная струйка из большой черной раны.

Рука человека, лежавшего на чердаке, стиснула кулак. Он нащупывал свой автомат. Вон они, немцы, их еще видно. Ото¬мстить, убить—на это нужны секунды. Разве же не простре¬лит он, снайпер, спины этих негодяев?..

Но рука положила автомат обратно. Нельзя! Нельзя: есть еще одно дело, которому должно быть подчинено все. И дело это—письмо, ради которого он шел сюда, пробираясь через вражеское расположение. Письмо, которое нужно доставить по адресу. Если он выстрелит, убьет,—немцы сожгут целую улицу, он знает это, так они делают везде. То, что он погиб¬нет в пламени,—пусть. Но письмо, письмо, которое лежит у него на груди... оно должно быть доставлено любой ценой!

Он прикрыл солому и на руках пополз к своему месту на мякине. Снова он пересиливал—но теперь уже не острую боль, нет! Он пересиливал самого себя, жажду мести палачам, кро¬вавым зверям в серых мундирах.

Уже лежа на спине, он вспомнил о ноге, протянул руку, дотронулся до нее. Боль была разлита по всему телу. Рука ощутила будто чужую, раздутую, вспухшую ногу. Горячая жидкость смочила пальцы. Это была кровь из растревоженной раны. И только тогда он снова почувствовал боль в ноге, бессильно откинулся на спину и замер, закрыв глаза и сцепив зубы, чтобы не застонать от страшной боли.

Был еще другой вечер, через несколько дней, когда немцы делали обыски в селе. Он слышал их голоса внизу, в хате. Мать с девочкой, не сопротивляясь, открывали все, отдавали все, молча, хмуро. Но хищники не успокаивались. Вскоре он услышал, как на чердак взбегают быстрые детские шаги. Это была девочка. Она молча схватила короб, стоявший у стены, и так же молча начала набирать им мякину и засыпать ею че¬ловека, лежавшего в углу. Через минуту тело скрылось под мякиной. Тогда девочка что-то схватила и побежала вниз.

Он лежал неподвижно и прислушивался. Тяжело топотали немецкие сапоги внизу, звучали удары прикладом по чему-то, трещало разбитое дерево. А затем тяжелые шаги стали приближаться снизу по скрипучей лестнице, сюда, на чердак. Он стиснул автомат. Нет, живым его не возьмут!

Шаги приблизились. И сразу же стали почти неслышными. Немец шел по покрытому слоем мякины чердаку. Методично, шаг за шагом, он раскидывал прикладом мякину, что-то бор¬моча себе под нос.

Человек напряженно прислушивался, сильнее стискивая автомат. Шаги немца ближе, ближе... Вдруг снизу донеслось сердитое восклицание второго фашиста. Первый выругался сквозь зубы. Повернув винтовку ШТЫКОМ вниз, он быстро в нескольких местах проткнул мякину.

Один из ударов пришелся рядом с головой человека, при¬крытого мякиной. Плоское матовое лезвие штыка прошло в нескольких сантиметрах от щеки. Второй удар наискось про¬резал мякину и зацепил ногу, зажегши огнем ее, раненую уже раньше. Прикусив губу до крови, человек под мякиной сдер¬жал готовый вырваться стон. Молчать, молчать, ничем не вы¬дать себя

Еще мгновение— и лестница снова заскрипела под тяже¬лыми шагами. Немец пошел вниз. Стало тихо—если забыть о биении крови в висках: раз-раз... раз-раз... Где мать и ее де¬вочка? Почему не слышно их? Раз-раз... раз-раз... кровь сту¬чала в висках, как будто маленькие молоточки назойливо били в череп.

И вдруг вся улица наполнилась криками, плачем, причита¬ниями. Он. поднял голову: что это, что?

Лаяли собаки, трещали одиночные выстрелы, причитали женщины, плакали дети. И над всем этим стояли злые вы¬крики немцев. Да что же это такое?

Фашисты выгоняли из хат, из села людей. Мужчин в селе не осталось никого, кроме дряхлых стариков. Только женщи¬ны и дети жили еще в хатах. Именно их и выгоняли! фашисты. Как скотину, они подгоняли женщин и Детей прикладами, подкалывали штыками. Крики и плач начали отдаляться. А когда все утихло,—стало ясно: фашисты выгнали из села все Живое, не оставили никого. Только выли собаки, усевшись перед распахнутыми воротами и встречая этим .тоскливым: воем молодой месяц, серебряным серпом выплывавший на темный небосвод.

И после этого прошло еще несколько дней. Он лежал на чердаке один, не в состоянии пошевельнуться. Не было еды— он не думал об этом. Не было воды— тоже все равно, хотя горло пекло огнем жажды и все тело налилось свинцовым утомлением. Но что же будет с письмом? Кто доставит его по адресу, если он умрет тут, на чердаке?

Потом он, кажется, потерял сознание. По крайней мере, время спуталось, смешалось, утратились переходы от дня к ночи. Один; ,раз он как будто проснулся от тяжелого сна, услышавши внизу, в хате, чужой, немецкий, фашистский го¬вор. Кто-то отдавал приказания властным, басовитым голо¬сом. И короткие отрывистые ответы звучали, как лай собаки.

Он осмотрелся. Сквозь щели крыши пробивался дневной свет. День... и немцы... значит, они в селе?..

Вдоль улицы бежали фашисты, прозвучал топот всадников. Прохрипел простуженный автомобиль, захлебнувшись тревож¬ным сигналом. Прогрохотали повозки.

Они отступают? Они убегают?..

И снова, как и в первый раз, он пополз на руках к краю крыши, таща за собою мертвую ногу. Раздвинул солому, вы¬глянул на улицу. Невыразимая радость охватила все его существо. Немцы бежали, в этом не было сомнения!

Положив подбородок па приклад неразлучного автомата, он блестящими глазами следил за тем, что делалось на улице. Да, немцы отступали!

Сначала солдаты шли на запад быстрыми шагами, колонна за колонной. Потом: промчалось несколько автомашин с офи¬церами. Тогда характер движения изменился. Солдаты, спеша, ускоряли и ускоряли шаг. А когда ударили первые разрывы артиллерийских снарядов, взрывавшихся где-то на околице села,—фашисты побежали. Всадники, бешено подстегивая ло¬шадей, расталкивали ими солдатскую спешившую толпу, вы¬крикивали ругательства, пробивались вперед сквозь серую ка¬шу шинелей, полушубков, кожушков, снятых немцами с селян.

Так прошло около получаса. И, наконец, улица опустела, будто выплюнув из себя солдатскую взбудораженную толпу. Артиллерийские снаряды взрывались уже с другой стороны села—-там, куда раньше бежали немце. Советская артиллерия отрезала фашистам пути отступления.

Человек на чердаке воспаленными глазами смотрел на ули¬цу. Еще проезжали броневики и автомашины, но пехоты уже не было: вероятно, ей пришлось бежать другим путем, не за¬крытым: огнем: советской артиллерии.

И вдруг он весь напрягся. Посреди улицы остановился гру¬зовой автомобиль. Из него выскочило несколько немецких! солдат. Офицер, сидевший рядом о шофером:, выкрикнул при¬каз, оглядываясь вокруг. Рукою он указал на хату напротив. Солдаты сняли с машины два пулемета и понесли их на чер¬дак указанной офицером хаты. Следом за ними побежал и офицер. Шофер повернул за угол и остановил там машину.

Засада? Пулеметное гнездо, которое встретит красноармей¬цев свинцовым дождем? .

Да! Вот из соломы на крыше хаты выдвинулись два черные ствола пулеметов. И все замерло. Уже не грохотали повозки, нё. ревела тревожные сигналы автомашин. Только артиллерийская стрельба залп за залпом сотрясала землю где- то иу околице села.

f Пулеметные стволы уставились вдоль улицы. Сквозь раз- И двинутую солому крыши была видны головы фашистов в гхе- г Лезных шлемах, из-под которых свисали края шерстяных женских платков. Хищники ждали.

j И так же неподвижно лежал человек на чердаке. Он не сводил взгляда с хаты напротив. В висках его безумолчно j стучали маленькие железные молотки: раз-раз... раз-раз... Пе- / ред глазами плыли, вертели йь радужные круги. И тяжелыми волнами подымалась, спадала и снова подымалась жгучая [ боль в ноге, будто кто-то тянул ее, и отпускал, и снова тянул. Человек пошевелился. На груди у него зашуршал конверт. Это было письмо, ради которого он должен был жить, чтобы донести его по адресу. Письмо командованию.

Далеко-далеко на улице, с востока, донесся конский то¬пот. Человек повернул голову, всматриваясь в даль. Красные? Наши? Да, красные: зашевелились пулеметные стволы напротив, нацеливаясь вдоль улицы.

Но фашисты почему-то не стреляли. Глаза человека, лежав¬шего на чердаке, сверкнули. Он понял! Фашисты хотели под¬пустить советский авангард ближе, чтоб расстрелять его, уничтожить одной-двумя пулеметными очередями. А топот все приближался.

Медленным, размеренным! движением, чтобы не расходо¬вать напрасно драгоценных остатков силы, он поднял автомат и положил его на край крыши, старательно прицеливаясь. Вни¬мание, внимание, тут можно действовать только наверняка. Один промах—и все погибнет. Разве сможет бороться его ав¬томат против двух станковых пулеметов?

Но за ним преимущество инициативы. Только бы перестали дрожать пальцы, только бы исчезли, ушли эти голубые, фио¬летовые и красные круги перед глазами, только бы не дерну- ла ногу острая боль...

Прицел автомата медленно накрыл щели в соломе крыши напротив. Топот всадников уже совсем! близко, быстрый га¬лоп советских кавалеристов. Фашисты сейчас будут стрелять.

Совсем механически рука почувствовала, как затрясся, за-танцован автомат. Ослепительные язычки пламени возникли из его дула. Брызнула желтая солома на крыше напротив, словно по ней ударили тяжелой палкой.

Глаза человека, лежавшего на чердаке, заметили, как сва¬лилось двое фашистов. Потом ствол одного из пулеметов опустился вниз, сдвинулся направо. Еще одна очередь из автомата: пулемет застыл. Еще очередь, еще... пусть будет до последнего патрона, все .равно!

Раздвигая солому тяжестью мертвого тела, с крыши мнлро- ТИВ свалился офицер. Раскинув руки, он упал на снег, синий

ЭТО было последнее, что увидел человек, лежавшийчна” чердаке. Автомат выпал из его руки—да он и не был нуже; . теперь, пустой, без единого патрона. Глаза человека закрылись—-и у него не было силы раскрыть их. Но уши его еще слышали; все. Напрягая, слух, затаив дыхание, он ждал: не начнут ли стрелять пулеметы фашистов с крыши напротив?

Пулеметы молчали.

Тогда он вытянул руки вдоль тела и замер, почувствовав, как начинает снова резать его ногу забытая в нечеловеческом возбуждении жгучая боль. А может быть—он снова потерял сознание? Этого он не. знал.

Но каким-то шестым чувством, быть может слухом, быть может—осязанием, он ощутил шаги, направлявшиеся к нему, услышал голоса—красноармейцы перебрасывались короткими фразами. И почувствовал, радостно улыбаясь,—по крайней мере, так казалось ему, хотя его губы не способны были по¬шевелиться,—как заботливые, братские руки поднимают его измученное, обессиленное тело и несут вниз, в тепло, к своим, родным, тем, кому он нес—и донес!—драгоценное ПИСЬМО партизанского отряда.

https://fantlab.ru/edition125893