Прошу прощения за все никак не дописанные (и все никак не дописываемые) пометки на полях Креса – как-то я его переел: материал лежит, отобранный и скомпонованный, но вот никак руки не поднимаются, чтобы, значит, совладать окончательно. Впрочем, нет худо без добра: собирая материал на «мир-по-Кресу», пришлось тряхнуть стариной, вспомнить позабытые уже, казалось, навыки чтения на польском, походить по сайтам...
Как же мне, добрые дамы и господа, сделалось завидно :) Стивен Эриксон – весь, недавно вышла восьмая книга; Бретт (тот самый «Раскрашенный человек»/«Painted Man», которого многие ждут здесь) – оба тома; номинованный (а то, кажется, что-то там и взявший) «Палимпсест» — вота он, переведенный; «Под куполом» — уже вышел; «Ускоряясь» Стросса; вся «Баррочный цикл» Стивенсона... И это я не считаю сугубо поляков, где, в общем-то, процесс последние лет семь-десять идет вполне себе небезынтересный. ..в конце-концов – прочитал «Змею» Сапковского...
И вот, среди прочего разного, вокруг которого я хожу, приоцениваясь, попробовал я Анджея Земянского, «Ахайя», трехтомный роман (сквозное действие; то есть, скорее, все же, не «трилогия», а именно что «в трех томах»). И вот что скажу – в какой-нибудь «чОрной фэнтези» роман был бы куда как более уместен, чем тот же Крес. Ну, как на мой вкус.
Поскольку же первый том – за плечами, постараюсь в двух-трех словах обрисовать сюжетец и прочее.
Земянский – автор условного «поколения Сапковского» и, что немаловажно, «эстетики Сапковского»; там, например, где Крес сурово-серьезен и старается сделать «как у больших», Земянский остается сдержано-ироничен. Мир – усреднено медиевальный: армия с копьями, но уже есть и… э-э... ружья; сюжет, думается, должен – в конце-концов – совершить этакую петлю и превратить фэнтези в почти-нф. В романе три сюжетные линии: княжна Королевства Троя по имени Ахайя (угу, меня тоже дергало это вот нарочитое использование земного контекста; но, насколько понимаю – и надеюсь, угу, – автор отыграет и это), этакая Золушка того мира – в результате интриг мачехи попадает в плен в Империю Луан, с которой Троя ведет постоянные войны; плен – рабство – работа на строительстве дороги – побег – публичный дом... Этакий «сюжет воспитания» в варианте «черной фэнтези». При этом события, что происходят, – нисколько не голые приключения духа: автор охотно, устами героев, излагает самые разные версии «правильного социального поведения» (причем, понятное дело, они не обязательно будут действительно «верными» — проблема «свидетеля, не пользующегося доверием» в полный рост; по сути, та же игра, которую вел с читателем в своем «Ведьмаке» Сапковский). Вторая линия – пока что, в первом томе, наименее явственная – волшебник Мередиф (ну, трансформация, истинные слова, в остальном – скорее мудрец, чем кудесник) и линия... э-э... космологическая, связанная с Богами, историй подготовки конца мира, некими загадочными сущностями-Земцами (да, мне тоже подозрительно это название), которые желают добра, но делают лишь зло и должны прийти откуда-то извне; также тут, в этой линии, трикстеры, рыцари Ордена и тайна самого этого Ордена – странной островной организации, что повелевает королями и императорами. Наконец, третья линия – этакий плутовской роман (сперва; потом события становятся все более мрачными): храмовый писец-скриб Заан и юноша, принявший «княжеское» имя Сириус и выдающий себя за странствующего рыцаря, пытаются совершить самый невероятный обман в истории этого мира...
И еще одно: я, ничтоже сумняшися, попытался перевести некоторое количество той «Ахайи» (а то, ежели сдюжу, и весь роман – поскольку случиться-то может всякое). И вот что понял: «дистанция транслятора» при переводе на украинский здесь все же покороче, чем – на русский; ритм и... э-э... «смак», вкус текста на русском требует несколько большего усилия. Ну и – попробую предложить свой вариант перевода одной главки (на украинский, что для меня, скажем честно, непривычно — уж прошу прощения и у сугубо русскоязычных читателей, которым будет непонятно, и у украиноязычных, которым будет понятно 
).
Розділ 2
Темні, задимлені нутрощі корчми не справили б доброго враження на когось, хто б зайшов до неї з розблисканого, молочнобілого від свіжого снігу простору назовні. Проте ті, що тут сиділи, здебільшого селюки, інколи – заблукалий купець чи мандрівний ремісник, вміли оцінити добрі її сторони. Можна було не звертати увагу на чорні старезні лави, заплетені павутинням крокви чи прокапчені димом дошки, якщо б мова пішла про беззаперечні переваги. А насправді – про одну перевагу. Був нею старий орендар, що по новій моді звався ще корчмарем: щоправда той ще скнара, завжди відмовляв в кредиті, але... Але ж, в певному сенсі, був людиною поштивою. Мав вироблену ним самим, незфальшовану горілку, та найдешевше пиво по всій окрузі, в яке, до того ж, ніколи не доливав води.
Заан, старий писар при храмі, саме сидів, похнюпившись, над великим кухлем, думаючи про те, чому йому довелося скінчати життя саме тут. Народився, щоправда, в недалекому селищі, тому, як і всім хлопам, написано йому було б десь поблизу й померти. Але... Заан, на власну думку, на таке не заслуговував. Колись-бо він відчув, що воно таке – усміх долі. Дуже давно монахи з близького храму Всіх Богів побачили в ньому, відмінній від інших дитині, потяг до знання і, не звертаючи увагу на низьке його походження, взяли хлопця в науку. Заан був щасливий. Швидко навчився добре та каліграфічно писати, й замість того, щоби піти на службу у якійсь там провінційний шляхетський маєток, де може навіть дозволено було б йому подавати на стіл, залишився писарем-скрибом при храмі. Оминуло його биття чи дурнуватий гумор того, хто звався б шляхтичем, а насправді залишався б лише сільським дурбилом та хамом, як і кожен шляхтич в тій віддаленій околиці. Залишився скрибом. Якщо вже казати правду, то скриб це ще гірше, аніж шляхетський слуга, але ж таке становище надавало й доступ до одного з найкращих місць в його світі – до храмової бібліотеки. Пополудні, а взимку по сутінкам давало це йому доступ до всіх згромаджених тут книжок, і Заан читав... Про лицарей, про драконів, про Богів та людей, про далекі країни, про подорожі та пригоди, про ідеї та думки тих, хто ці книги створив. Насправді скриб – то щось лише трохи краще за храмових щурів, але... Ні, це ще і хтось, хто мав доступ до іншої частини бібліотеки. Тієї, що для священиків. Тієї, де найбільш обізнані в таємницях повинні вивчати найбільші таємниці буття. Хе... Колись у храмі могли б бути такі-от люди. Тепер же він підупав, тому й священики тут були такі ж, як і по всій околиці, позабутій добрими людьми – тупі, обжерті хлопською десятиною „намісники Божі”, що не різнились нічим від дурнуватої навколишньої шляхти, від жирних урядників держави, яких колись було заслано сюди за якусь там провину в містах – чи просто тому, що були конче дурні, щоб служити десь-інде. Ні. Єдиною людиною, яка по-справжньому читала грубі томи із втаємниченої частини бібліотеки, був сам Заан. То було його королівство. Королівство демонів, Справжніх Богів та Бога-Зрадника, Ордену та Його місії. Чогось, що було втаємничене, віддалене від простих їдців хліба, що було наче трутизна в тілі хворого. Заан же читав. Читав все, та пам’ятав все, мав на руках всі томи настільки важкі за змістом, що й не могли б їх зрозуміти місцеві священики. Почав розуміти, почав мислити, почав марити. У снах бачив себе лицарем, чарівником, що розв’язує найбільші загадки, лікарем, що лікує королів. Почав марити про інше життя, якого йому дано не було. Мав сорок років. Його долею була нудьга. Нудьга та пиво у корчмі, на яке йому ледве вистачало. Почав ловити себе на тому, що замість читати, замість дивуватися, йшов до корчми, і розумів, що робить так щоразу частіше. Що повинен робити таке щоденно. Віддав під заставу вже майже все, срібну каблучку, яку якось дав йому шляхтич за написаний позив, та кільце від молодої пані за написання любовного листа. Пропив всі із своїх маленьких статків. Знав також, що проп’є і весь залишок – чотири бронзові, зашиті глибоко в подушці в його барлігу. Чотири бронзові – все, що заробив за життя храмовий скриб. Буде отак-от сидіти, вечір за вечором, нічого не говорячи, нікому не переказуючи те, що знає про далекі країни, про чудові міста, про пригоди, людей, Богів, навіть про страхітливих Земців, найбільшу таємницю храму... Аж в котрийсь із днів вже буде не в змозі піднятись. Хлопи занесуть його до храму, священики пошлють когось-там по цирюльника, який прийде та закриє йому очі. Ото таааак... Не чекало вже його нічого. Нічого, що міг би прагнути, жадати, бажати. Ні до чого всі ті знання, ні до чого навіть єресі, які пізнав із заборонених книжок, ні до чого оповістки з сивої давнини. Залишились йому лише нудьга, почорнілі лави у корчмі, товариство селян та пиво, на яке ледве вистачає. День по дню, рік по року, аж до кінця життя.
Іззовні почулися кроки. Сніг скрипів під чоботями. Тоді скрипнули й двері, впускаючи всередину сліпучий блиск зими та вихор лапатого снігу. Чужинець швиденько, щоб не вистудити залу, прикрив двері. Заан глянув із зацікавленням. Чоловік, а скоріше навіть хлопець, десь близько шістнадцяти чи сімнадцяти, не більше, був одягнений у тісні шкіряні штани та в простору, також шкіряну, куртку із високо піднятим коміром із білого баранячого хутра. На стегні мав довгий меч. Очі йому закривали окуляри з прикапченими скельцями, які носить гірська шляхта, щоби не осліпнути від снігу, але ці, в нього, виконані були більш майстерно, із тонкою, добре зробленою оправою, та й скельця видавалися більш темними, та при тому – затемненими рівномірно. Проте, це була найкраща річ, яку на собі мав. Бо чоботи, як і куртка чи штани виглядали так, наче ношені були здавна, та мали сліди багатьох ремонтів, виконаних геть погано. Але не те привернуло увагу Заана. Чужинець мав шкіру таку білу, якої не мала б навіть заслабла від хвороби людина – була мов найкраще відбілене полотно, як мука, як цвіль. Це ж людина з-за Великого Лісу, білошкірий, чи як їх там... так, вони звуть себе „людями”, наче ж ми – тварини. Заан впіймав себе на тому, що чи не вперше в житті його мудрість, взята із старезних книжок, стала для чогось придна. Так, повинен був одразу зрозуміти: біла шкіра та світле волосся. Він був єдиним у корчмі, хто знав, з якого далека прибув цей хлопець, а може й єдиним у всьому краю. А-а-а... Ну й що з такого знання? Відчував, що й по тому здохне тут, на лаві, при пиві, як і сидів, і недовго того вже чекати.
Хлопець, тим часом, пересунув окуляри на лоба так, щоб стирчали серед його світлого, майже білого волосся та й пішов до столу при коморі. Орендар встав, беручи до рук дзбан та кружку, але хлопець повстримав його порухом руки. То було дивно. Чужий, так здалеку? Оце тільки закінчив неблизький шлях і нічого не бажає? Проте Заан зловив його тоскний погляд на засолені окороки, що звисали по полицях, і все зрозумів. У того не було грошей.
– Я шляхетний лицар, – сказав хлопець, розглядаючись по корчмі. Те, що навкруги були лише тупі хлопські морди, трохи перекривило йому обличчя.
– І де ж лежать твої землі, пане?
– Нема в мене земель, – щось в голосі хлопці бриміло трохи сконфужено. – Я мандрівний лицар, – пояснив. – Йду собі шляхами і... – ковтнув слину, – і вбиваю драконів, демонів, потвор.
„Мандрівний лицар”, – всміхнувся собі Заан. Без землі. В такім разі, цікаво, з чого живе? Йде собі шляхами. А гроші звідкіля? Де його села, де його фольварки? За який кошт це він йде шляхами? З чогось же ж повинен їсти, платити мито, віддавати за ночівлю. Вбиває драконів. Заан покрутив головою. Драконів, як відомо, немає. Демони... Демони – чи є, чи їх також немає. Як є, то цей ось хлопчак для них замалий. А потвори? О, та-а-ак. Потвор ти вбиваєш. Таких, що ходять на двох ногах та розмовляють людською мовою. За гроші. Що ж. Вбиця чи не вбивця, але це був перший лицар, якого Заан бачив на власні очі. Повинен бути у скруті, якщо оце так навголос наважився об’являти про свої вбивчі зайняття. На світі було повно таких от шляхтечів та лицарів, що вбивали драконів, демонів та потвор, а також, як оцих повищих навколо не було, могли за малий грош поштрикати мечем в боржника, що гребує віддавати грошенята. Але цей ось – зовсім без макітри. Казати в корчмі про такі речі? Що це він, не боїться нічого, чи як? Заан мав враження, що це не лише його перший лицар, але ще й перша насправді вільна людина, яку йому довелося побачити.
– Я... Того... Ну, перепрошую, що запитую про землю... – сказав арендарь.
– То що?
– Бо я бажав би знати, як найясновельможного пана звуть?
– Сіріус.
– О! Те, те, те... саме так.
– Знаєш мене?
– Ні-ні... Я, того... Бо тут був один такий пан... Ну, значить, вельможний пан.. і він... ну, залишив для пана листа. Для вашої ясновельможності листа.
– Якого ще... – хлопец лише на мить після Заана зорієнтувався, що ніякого листа немає. – І де ж він? – запитав.
– Та тут в коморі, – арендарь вказав долонею. – Сюди, прошу ясновельможного пана, прошу сюди, – зігнувся в укліні, пропускаючи хлопця наперед.
Заан в одну мить позабув про майже повний кухель. Діялось щось таке, про що раніше він лише читав у книжках. Щось таке, чого ніколи раніше не траплялось у цьому богами забутому краю. Справжній лицар! І до того ж ніякий не з Ордену, а вільний. На хвильку Заан готовий був навіть повірити у драконів. Цікавість підіпхнула його в бік входу до комори. Не звертаючи увагу на селян, заглиблених у свої розмови, припав біля дверей.
– Хто то має бути? – був то голос хлопця.
– Пекар. Пекар, тут недалечко, ну... десь чотири хати далі.
– Якийсь там борг маю забрати?
– Ні.
– Ну тоді що? Щось там сказати?
– Про що?
– Ну, що то за твою кривду, чи щось таке.
– Ні, чого там говорити. Я на нього ображений.
– То добре. Десять срібних, і пекарові можна заказувати воза.
– Що?
– От, курва, зроблю те за десять срібних, дідугане.
– Шість, – голос арендаря дивно затвердів. – Шість бронзових.
– Що?!
– Шість бронзових. Не домовились ми з ним, як...
– Двадцять бронзових.
– Шість.
– Десять?
Було ясно, що хлопець зробив би те навіть за миску їдла.
– Ні, кажу ж – шість.
– От курва. Ну добре. Давай.
– Дам, як зробиш. Зустрінемось на буланому лузі.
– А де ж те, зараза, є?
– За селом, там, біля річки. Там десь із дванадцять весен тому буланий жеребчик...
– Добре, добре. Шість бронзових, і дай мені зараз-от пожерти, бо аж гризе з голоду.
– Поїсти дам. Але від тих шести відрахую. А з голоду ж воно не гризе. Як шлунок пустий, так немає чим йому гризти.
Заан відскочив в останню мить та повернувся до свого кухля. Господарь, перед іншими знов весь в уклінах, провів хлопця до столу. Зараз по тому, кинув на плиту яйця, накроїв хліба та відтяв чималий шмат солонини.
– І горілки!
На столі швидко з’явився добрячий кухоль оковитої. Заан допив пиво, встав та, вдаючи байдужість, почав вдягати довгий плащ. Вийшов з корчми, як хлопець їв свою поживу.
До пекаря було недалеко. Заан йшов, наче зачумлений. Лицар! Ні, лише вбивця, горлоріз... Та й хай йому! Діялось щось дивне. Сорокарічний писар чув, що життя може йти, наче стародавня сага, наче оповість про померлих героїв. Може, буде свідком чогось, про що міг би розповідати онукам, якщо б ті онуки колись у нього були, чи приятелям в корчмі, якщо б тих приятелів колись мав. Йшов, наче в горячці. У його житті повинно було відбутися щось важливе, щось таке, чого раніше не було. Біля самої пекарні повернув та заховався за рогом хати навпроти. Мороз був чималий, але довго чекати не довелося. Хлопець з’явився хвилькою пізніше, ще отираючи губи після їдла. Однак, кроки його, не так, як у Заана, були тверді та рішучі. Хлопець, чи „шляхетний лицар”, як сам себе називав, лише раз зиркнув на пекарню. І відразу пійшов до хати пекаря, що була тут же, поруч.
– Відчиняй! – загатив кулаком у двері. Проте двері були закриті. – Ей, ти-и-и! Відчиняй, курва!
Пекар, між тим, мабуть щось відчув. Його обличчя на мить з’явилося на другому поверсі, і було зрозуміло, що і думки не мав відчиняти.
– Ей, ти! Я тут швиденько! – хлопець хотів взяти його підступом. – Хліба хочу купити!
– Хліба немає, – голос десь згори.
– Ну то муки куплю. Мені то все одно!
– Муку-у? Та то на млин треба їхати!
– Та ж зима, – дуже схоже сдивувався хдопець. – Млин же зачинений.
Пекар контраргументу не знайшов. Тиша запанувала надовго.
– Ей, ти! – хлопець зрозумів, що той не відкриє по-доброму. – Знаєш, чому прийшов?
– Та здогадуюсь.
– То відчиняй! Бо... Бо червоного півня підпущу!
– А як станете кресати вогонь на холоді?
І дійсно, поривчастий вітер почав набирати силу, мороз ставав сильніший, посипало снігом.
– Та вже не переймайся, півня підпущу. Дружина та діти згорять. І нащо?
– Аякже! Халупа ж в снігу вся, не займеться.
– От же ж ти, – у хлопця також скінчились аргументи. Застогнавши від зусилля, підхопив корито, з якого влітку напували коней, розмахнувся та вдарив у двері. Але двері були міцні. Хлопець вдарив коритом ще раз, потім ще, потім розігнався та вдарив знову. Тим разом корито переломилось навпіл.
– От курва! – Сіріус зняв окуляри і сховав їх під шкіряну куртку. Обійняв стовп, що підпирав ганок, та постарався вирвати його із землі, але стовп і не здригнувся. Разом з тим, це навело його на певну думку. Підхопив стовпець, на який було зіп’яте корито, та, похекуючи від напруги, вдарив ним у вікно на другому поверсі. Потім ще раз і ще – попередні два рази потрапив у стіну. Нарешті черговий удар разгатив вікно. На мить там з’явилась чиясь голова, якщо гадати по довгому, віяному вітром волоссю, то жінка. Потім голова зникла, а її місце зайняв чималий нічний горщик, з якого плеснули вниз. Хлопець відскочив в останню мить. Виразно нервуючись, сперся стовпцем у раму вікна та почав, чіпляючись руками та ногами, підійматися, мо, верніше сказати, повзти наверх по нестійкому, тримтячему помості. Пекар із дружиною кидали в нього горнятками, якимось крамом, та й усім, що мали під рукою. Проте Заан, що стояв навпроти, бачив, що таке його не повстримає. Знав також, що до дому можна легко дістатися з іншого боку, від пекарні, де двері тримались лише на маленькому гачку. Не бажаючи гавити ані хвилі, побіг в той бік, захекавшись вже й на такій короткій відстані та, недовго думаючи, вдарив тягарем тіла у дверь в пекарню. Гачок злетів відразу, і Заан хоч на мить, але почувався наче Сіріус. Вбіг досередини, пройшов крізь сіни та опинився на першому поверсі. Чув зверху лемент та „шляхетного лицаря”, що лаявся, аж камні стугоніли. Хотів вбігти по сходам, але саме тоді по ним злетів донизу закривавлений пекар, якого гнав перед собою хлопець із мечем в руці. Пекар підвівся, мажучи стіну кров’ю. Хитався, але підхопив столик та, тримаючи його обіруч, відгородивя від лицаря.
– Та переставай вже, курва, тікати, – казав до нього Сіріус.
Пекар не дав себе вмовити, тихцем просуваючись до пічі, та відбиваючи удари столиком. Хлопець не міг як треба розмахнутися у тісній кімнаті. Вдарив мечем у низькі колоди стелі, тоді збив із шафи ліхтарь, розбив дзбан, що стояв на лаві. Нарешті черговим ударом йому вдалося вибити столик з рук пекаря. Той же і не думав здаватися. Показуючи дива гнучкості, вбився у тісну шпарину між піччю та стіною. Сіріус лаявся, не добираючи слів, пекар верещав, бо піч палила його досить сильно, три жінки – дружина та дочки, ревли, стоячи на сходах. Хлопець перестав вимахувати мечем, став перед шпариною та сильно ткнув туди наосліп. Не міг прицілитись в такій тісноті. Сіріус вийняв зкривавлений меч та вдарив ще і ще раз... Вересек почав слабшати, але хлопцю бракувало сил, щоб таким чином відразу забити огрядного чолов’ягу. Взяв меча двома руками, але так нічого й не зміг зробити – шпарина була завузькою. Відкинув меча, вийняв з-за халяви ніж та втиснувся за гарячу пічь: сичучи від болю, від опіків, двічи вдарив.
В хаті запала тиша. Жінки вже не плакали, а Заан боявся видохнути. Сіріус взяв із відкритого ларя якийсь там шмат та отер лезо, а тоді заховав ніж до чобота. Роззирнувся довкола.
– От ба, – глянув в бік неживого вже пекаря, – через тебе залили ми юшкою всю оселю, – потрусив головою. – Та й піч треба буде розбирати, щоб тебе вийняти.
Взяв з підлоги меч, подивився на стлумлених одна до одної жінок на сходах.
– От ви тепер і сироти, – мрукнув. – Гроші маєте. З дому нічого не беру.
Шарпнув сильно потужні засуви, відчинив двері, затримався ще на хвильку.
–Дам вам пораду, – глянув на налякану мати, що тулила до себе обох дівчинок. – Ти ж ще не стара. Дом у тебе та пекарня. То й бери собі швидше парубка, що вміє хліб місити. Тоді дочки з голоду не помруть, – ступив за поріг. – Багато хто згодиться, бо придане в тебе чимале. Ще й вибирати будешь.
Сіріус вийшов назовні. Затримався ще та крикнув з двору:
– Якось воно дурнувато вийшло, хатинку тобі заюшили, та що пічь тре’ буде розбирати, – в останній раз глянув на жінку, що все ще стояла на середині сходів. – Ну, ти ж сама бачиш. Втікав.
Пішов засніженою вулицею. Хвилькою після з дому видобувся й Заан та зблював саме там, де ще донедавна стояло корито. Але те не була лише слабкість тіла. Думки його були поглинуті чимось іншим. Про оце ось, що сталося, навколишні люди будуть говорити ще років із п’ятдесят! Онуки їх будуть ще років зі сто розповідати ту історію приїзжим! Боги! Дванадцять років тому буланий кінь коваля зламав на луках ногу – так їх тепер так і називають „булані луки”. А та от пекарня? Село, що допоки не мало навіть назви, буде тепер називатися „Селом Вбитого Пекаря”? А він все бачив! Потрапив нині в історію, бо і про нього тепер будуть мовити. Заан витер рота та випростався, відчуваючи на щоках подихи зимнього вітру. Та хай хоч сгниють всі тутейшні люди! Хай хоч скільки балакають, розглядаються, дискутують хоч і всі вечори свого життя. А він вже до їх світу не належить. Побачив бо, що можна жити інакше, що можна не боятися, можна бути вільним, можна не гнути спину перед першим-ліпшим, хто хоч трохи багатший. І ще щось, було в тому ще щось, чого так і не міг собі усвідомити та й попросту назвати. І що? – сказав власним сумнівам. – Того хлопця схоплять та підвісять на гілці? Мабуть, на гілці, бо ж навкруги немає ніякого майстра топора, щоб стяв йому голову. Але й так це краща смерть, ніж на лавці, в корчмі чи в своєму берлігу – так тихо, щоб навіть власною смертю не порушити спокою тих, хто наглядав за порядком між людей. А, курва! Заан раптом зважився та кинувся слідом за Сіріусом.
– Та й так буду тут жити ще років із п’ятдесят, – крикнув, маючи на увазі свої думки щодо майбутніх тутешніх легенд. – Життям кращим, аніж до того.
Вітер, міцний за хвильку, здавалось, стишивсь. Зате знову почав падати сніг. Заан, втративши хлопця з очей, повинен був поспішити, але не боявся, що загубить слід – адже знав, де ті луки буланого. Коли додибав до місця, корчмар вже чекав. Не був сам, товаришило йому двоє здорованів. Заан укрився за купою засніжених кущів, звідки добре їх бачив. Побоювався, чи не помітять його, але, на щастя, ніхто в його бік і не повернувся.
– Гроші маєш? – Сіріус все тримав в руці меча. Ретельно та уважно обтирав лезо шматтям.
– Аякже, маю, – корчмар вручив платню. Був скнарою, не довіряв нікому, але на свій дивний манер був поштивим. Двоє парубків треба були йому лише для того, щоб упевнитись у власній безпеці.
– Якийсь рагуль лазив за мною весь час.
– А-а-а... Знаю, – корчмар кивнув. – Не беріть у голову. То скриб зі храма.
– Скриб?
– Та ніхто.
Заан лише тепер зрозумів, що мовлять про нього.
– Але ж...
– Хей ви там! – розлігся громовий голос.
Заан вздригнувся так сильно, що цілі пласти снігу посунулися з кущів, за якими сидів. Ніхто, проте, не звернув на нього уваги. Хтось наближався з іншого боку, Заан ніяк не міг зрозуміти, хто то, чия присутність призвела до того, що корчмар та обидва здорованя впали на коліна. Сіріус також дивився в той бік, але не виглядав дуже прераженим. Поволі чистив лезо свого меча.
– Зброю на землю, та ставай на коліна!
Заан лише тепер розгледів того чоловіка. Перехопило в горлянці. То був... То був... Лицар Ордену. Другий лицар, якого бачив того дня, але тим разом Заан відчував лише жах.
– До тебе кажу, пес!
Боги! Лицар Ордену! Мабуть, стояв десь поблизу – закони орденські не дозволяють їм ночувати в домі, навіть при такій погоді, – бо не мав на собі обладунку, лише паси із притороченим за плечима мечем. За плечима... навіть не думав вийняти – Сіріус не був для нього гідним супротивником.
Здоровані впали перед ним долілиць. Корчмар, може, зробив би те саме, але жах відібрав в нього саму можливість рухатися.
– Забив пекаря, пес, – лицар підійшов до хлопця на відстань меншу, ніж два кроки. На обличчі його відбивалось відкрита зневага до всього, що було занизьке, але до чого йому доводилось промовляти. – На коліна, бо візьму на мотузку, та потягну за кіньми, мов...
Сіріус викривився: мабуть, думав, що дуже грізно – сильно зморщив брови та надув щоки. А коли Лицар Ордену розсміявся, хлопець без попередження, через шмаття, яке все ще тримав на лезі, сильно пхнув мечем. Аж хекнув від зусилля. Був то найбрудніший прийом, який Заан міг собі уявити. В жодній із книжок про лицарів про таке не читав. Але удар досяг мети. Лицар Ордену не був якимось там товстуном-селянином. Піст, вишколення, змертвіння плоті призвели до того, що був, хоча жилавий та сильний, але худорлявий. Меч Сіріуса ввійшов йому в живіт наче ніж в тісто, а хлопець ще й, замість того, щоб вийняти його й дати супротивнику хоч шанс, повернув ним кілька разів на всі боки, розширюючи рану та витік крові. Лицар Ордену був добре вимуштруваний. Зумів видобути меча із піхов за плечима, навіть розмахнутися... а потім, все ж, завмер перед Сіріусом, а тоді впав обличчям в сніг.
– А він тут звідки? – хлопець по-новому почав чистити меча. – Хтось же ж на мене доніс.
– П... п... п... – очі корчмаря мало не вилазили з орбіт.
– Що ти там?
– П... пане... в-в-він...
– Що?
– Т... то... то ж... Лицар Ордену. В... вони ж найкра... найкращі на мечах та в битві... найкраще вишколені... н... н... найшвидші...
– Ха! От бач! – хлопец відкинув шмат та вклав меча до піхов. – А ото так попросту, курва... – розсміявся. – А я попросту не знав, що він такий занадто швидкий.
Прислужники лише тепер відважились піднести голови. Обоє кидали підозрілі погляди на всі боки.
– Ну. То бувайте, й один, і інші, – хлопець, все ще сміючись, рушив в бік шляху.
Заан лише тепер відійшов від паралізуючого жаху. Те, що побічив, було небувалим. Але те, що діялось із ним самим, викликало в ньому ще більше здивування. Побіг, спочатку криючись, потім щонайшвидше, посередені дороги. Наздоганяв хлопця у заметілі, що робилась лише більшою. Той повернувся, навіть легенько всміхнувся.
– А, то ти. І чого б оце за мною лазив?
– Хочу бути вашим зброєносцем! – випалив Заан, радісно всміхаючись.
– От, холера... – хлопець з подиву роззявив рота. – Це як?
– Хочу бути вашим зброєносцем
– Курва. Зброєносець старший від лицаря?
– Хм... Але ж таке може бути, – промурмотів Заан. – Але лише тоді, коли лицар молодший від зброєносця.
Хлопец легенько посміхнувся.
– А чи не ти, часом, доніс?
– Той, хто доніс, вже дома сидить... на винигороду дивиться. Та й що б з того? І так всі будуть знати, що то ви того Лицаря Ордену, – провів пальцем по горлу. – А за те кара одна.
– І ти все ж бажаєш...
Тим разом посміхнувся Заан. Відчував, як кров пульсує в скронях.
– Ну, я ж то бачив лише як ви в селі дракона забили.
Брови хлопця полізли догори.
– А потім ще й того... василіска!
Сіріус голосно розсміявся.
– Подобаєшся меня, – махнув рукою та рушив швидким кроком. – Ну то ходімо. Коня в мене немає.
– Лицар Ордену мав коня, – Заан ледве не впав на хлопця, як той затримався.
– От же ж... Але ж, – пошкрябав підборіддя, – а де він?
– А на дорозі. Той ясновельможний пан лицар не буде ж чимчикувати хащами.
– Але... В якому боці?
– Ну, зтамточки, – Заан вказав за себе, – прийшли ми. Мабудь же ж, буде отам от, – махнув рукою в бік, куди йшли.
Хлопець знову розсміявся.
– Як бити драконів та василісків зрання, то це мутить голову, – рушив по занесеному шляхові, але тим разом так, щоб Заан за ним поспівав. – Знаєш... Тішуся, що тебе взяв.
– До ваших послуг, – Заан відчував, що в такому темпі його хватить ненадовго. На щастя, не довелось йти надто далеко. Зразу ж за поворотом, у невеликій ниші серед дерев, що ослоняли від снігу, стояли два коня. Пильнував їх десь тринадцяти-чотирнадцятирічний хлопчик, напевне зброєносець лицаря.
– Ану хутко звідси! Бігцем! – Сіріус навіть не став витягати меча.
Зброєносец, проте, щось там таке почув в його голосі. Чмихнув в ліс так, що по хвилі вже чули лише тріск кущів, через які пер, та шурхотіння снігу, що сипався з дерев.
Заан з певним занепокоєнням подивився на лошака, що дістався йому. Наблизився до нього, але ж зразу відскочив, коли кінь поглянув скоса та раптово заіржав. Зиркнув убік. Сіріус вже із суворим виразом хапав коня за узду. Проте, коли той потрусив головою, відскочив так же швидко, як і Заан. Обоє лише після певного часу і досить незграбно при тому залізли на спини коням. Сіріусові, пошарпавшись, навіть вдалося вбити одну ногу в стремено.
– Слухай, – з виразним почуття вищості глянув на Заана. – Може треба б нам схопити того щурика?
– Ну, схопити можна. А нащо?
– Людям розповість. Зна масть коней. Може те щось важить?
– Е-е-е... Корчмар теж хоче жити.
– Що?
– Корчмар повинен буде його... Ну, в сніг. Міг бачити, як розмовляєте.
– А ті його слуги? Що, схоплять хлопця?
– Схоплять. Вони ж теж бажають жити.
Сіріус, виразно заспокоєний, зперся на луку сідла.
– Ну, тоді в дорогу!
– Кажуть: „на коня”, – поправив його Заан, що знався на лицарських романах.
Хлопець глянув на нього з-під брів, але по хвильці повторив:
– На коня!
цитировать
свернуть ветку
