Гео Шкурупій. Двері в день: Роман. — Х.: Пролетарий, 1929. — 229 с.
Обкладинка Адольфа Страхова
Екслібрис Євгена Кротевича, автора фантастичної п»єси «Син сови» 1924
Експериментальний роман з паралельною дією у двох вимірах: 1920х рр. та первісному суспільстві.
20 квітня 1903 року народився король футуропрерій Гео Шкурупій, видатний теоретик і практик українського футуризму, учасник літературних організацій і угруповань «Комкосмос», Аспанфут, Асоціація Комункульту, ВАПЛІТЕ, журналу «Нова генерація», автор шести поетичних книжок, десятка прозових збірок і трьох романів.
У своєму першому романі «Двері в день» (1929) ШкурупІй у першій же сцені описав своїх друзів-футуристів.
Гео Шкурупій
ДВЕРІ В ДЕНЬ
Двері пивної були відчинені в нічну напружену метушню великої вулиці. У жовтому сяйві вітрин вишикувались батареї порожніх пляшок як переможні свідки людської невибагливості. Коло відчинених дверей під музику джаз-банду маршували проститутки з обов’язків своєї дивовижної професії, що примушує замислюватись над долею людства поважних політичних діячів і безвусих поетів.
Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.
— Ви знаєте площу із сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? — говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкіра — був би подібний до негра.
— Ота, що на ній стоїть готична кірха?
— Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр... Так от, іду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.
Іду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріали, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений у чорний костюм, в іспанському плащі... Знаєш, такий, як його малюють.
Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.
— Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..
— Що ви написали новенького?
— Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!
— Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі...
— Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!
Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, мало ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.
— А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? — спитав він мене й іронічно посміхнувся.
— Зверніться до Вересаєва, — відповів я йому, — він спец.
— Ану їх у... цих хробаків! — вилаявся Пушкін.
З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.
Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової генерації».
Так мені приснився Пушкін.
Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.
Теодор Гай мимоволі вислухав це оповідання, як мимоволі піддався і всім іншим впливам галасливої пивної.
Футуристів мало перекладали не лише іноземними мовами, а й навіть мовами народів СРСР. Звичайно, виняток становив сам метр — Михайль Семенко.
Для «Антологии украинской поэзии в русских переводах» (Харків, 1924) весь такий класичний і академічний Олександр Білецький (під псевдонімом, який ні для кого не становив секрету) переклав вірш Гео Шкурупія «Семафори». Відтоді цей переклад мандрував по різних виданнях, як-от збірник «Поэзия народов СССР», що його упорядкував сумнозвісний Сигізмунд Валайтіс 1928 року.
Однак Шкурупієві пощастило все-таки більше за інших. Його знаменитий експериментальний роман «Двері в день» (1929) уже через рік після виходу було перекладено російською і видано в ГИЗ’і в серії «Творчество народов СССР».
Як Гео Шкурупій дбав про свої іншомовні переклади, хто перекладав його твори німецькою і чим це все обернулося, читайте у дев’ятому томі збірника «Спадщина», що незабаром вийде друком у видавництві Laurus.
Гео Шкурупий
СЕМАФОРЫ
На всю Украину:
Красная роза раскрыта...
Потомкам нашим не видеть красот руин.
А в лесу бандиты.
Пути из железа
Обняли всю землю, как спрут.
На людей нападает черная немочь,
Головою люди бьются о камни,
Спрашивают:
— Куда идти?..
А на спине спекулянта мучные пуды.
Во все концы гадюками
Расползаются рельсы,
И стоит железная улица —
Ни проехать, ни пройти.
Сброшены под откосами
Вагоны колесами,
Фанатически молятся старому богу...
А семафоры рук простерли
К небу
В отчаяньи...
Ждут гнева, победы ждут.
Не бьют барабаны,
Не трубят трубы.
А кровь разлилась рекой,
И плещется в ней бандит,
Как рыба,
И сплошь огонь и взрывы, и взрывы...
По свету с бешеным окриком
Рыщет ужас...
Даже неверы от страха
Нацепили на шеи кресты.
Мы одни — в предрассветной бодрости,
Мяту песен веселых срывая,
Идем по железным путям.
Нам, только нам открыты
Семафоры в грядущее!..
Пер. Р. Победимский.
Автор суперобкладинки — художник Іван Падалка
Гео Шкурупій дебютував як прозаїк 1925 року одразу двома книжками — «Пригоди машиніста Хорна» та «Переможець дракона». Твору з першою назвою не існує, бо насправді оповідання «Переможець дракона», яке дало назву другій збірці, — це і є історія машиніста Хорна.
Гео Шкурупій
ПЕРЕМОЖЕЦЬ ДРАКОНА
І.
Хорне! А, Хорне! — сказав молодий кочегар. Сьогодні на С. 843 знову прорвало димогарну трубу. Кочегар урятувався просто чудом. Він, на щастя, дивився, як переводять стрілку, й стояв коло вікна. Це вже другий чи третій випадок.
Кожний громадянин міг побачити на власні очі, що машиніст Хорн багато пережив за своє життя того, що робить людину трохи дивною та суворою.
Коли він дивився у вічі своїм товаришам, їм здавалось, що вони бачуть згаслу топку паротяга або люк тендеру, що його наповнено темною маслянистою водою.
У розмові, коли згадували про нього, казали, що це той, чиї руки нагадують кочергу, а весь він сам нагадує старий паротяг-компаунд із чотирма циліндрами.
Він або мовчав, як мертвяк із паротягового кладовища, або тихо зітхав, як тормоз вестінгауза, що поволі нагнічує повітря. Але кождий знав, що він уміє оповідати, й тоді голос його лився, як клекіт коліс пасажирського потягу.
Ось який був машиніст Хорн.
Він мовчки підвів голову, бо сидів за столом, поклавши голову на руки, й глянув на кочегара.
Його напівчорне, напівсиве розкуйовджене волосся нагадувало іскрозатримне приладдя, яке буває на димарі паротяга. Він поволі запустив пальці в своє волосся й тихо сказав, ніби до всіх і ніби в простір великої напівтемної машиністовської кімнати.
— У-у! Капітена! Ламайла машина! Два свистки! Задній хід!..
Надворі була ніч, чорна, як паротягова обшивка.
Кожний знав, що Хорн може розповісти про багато таких випадків, які мали більш нещасливий кінець.
Він ще трохи попихкав, наче нагнітаючи повітря, потім його голос став колисати кімнату, повну перевтомлених кочегарів і машиністів, яким здалося, ніби вони їхали в міжнародньому вагоні «Інтернаціональ» і, може, все те, що вони почули, їм просто приснилося.
ІІ.
Ніч. Вітер.
Все притрусилося вугільним порохом. Крізь темряву окреслюються темні масиви троєкутників і кубів будівель Депо. Скрізь, наче на шахматній дошці, окреслюються куби вагонів.
Ніч. Вітер.
У чорнім повітрі відбувається якась страшна сатанинська меса. Вугільний порох смерчами кружляє в повітрі, великі піщинки дощем шкребуться в вікна сторожа. Ліхтарі круглими блідими помаранчами блукають у темнім просторі, танцюють під музику невідомих музикантів.
Феєрична ніч.
Пекельна музика.
Вітер іграє на струнах станціонного радіо. Паротяг переляканим зойком проріже похмуру ніч. З шипінням скреготом, тупотом по рельсах проскаче скажений кінь-потяг.
А вітер все грає на струнах станціонного радіо, танцюють у повітрі бліді помаранчі ліхтарів, смерчами крутиться вугільний порох.
Чортовиння.
Радіо виє тоненькими й грубими голосами, висвистує такт сатанинського вальсу, гудуть телеграфні стовпи.
Феєрична меса.
Це страшна китайська ніч.
Га-га-га...
У-у-у-у-у...
Вжі-і-і...
Згу-згу-згу...
А-а-а-а-а...
Го-го-го-го-го...
Страшний китайський дракон не спить, вдивляється в ніч блідими ліхтарями, крутить хвостом у повітрі, до смерті лякає косооких людей. Це дракон із вогняною пащею і звичайний сормовський паротяг.
Грає, грає вітер на струнах станціонного радіо.
Шкурупій, Гео. Пригоди машиніста Хорна. — Х.: Книгоспілка, 1925. — 88 с.
Повністю оповідання можна прочитати у сучасному виданні: Шкурупій, Гео. Вибрані твори / Упор. Ольга Пуніна, Олег Соловей. — К.: Смолоскип, 2013. — 872 с.
З подякою Ярині Цимбал! 