Твір М.Романівської “Десятикласники”, або “Життя позитивного героя Аркадія

Трояна”, опублікований у “Молодому більшовику” (1941, ч.4), – пародія на роман

О.Копиленка “Десятикласники” (1938), що фактично став продовженням роману

“Дуже добре”. В останньому автор фантазує на тему “бджілки” – маленького літака

з унікальними злітно-посадковими якостями, а у “Десятикласниках” – на тему

стратегічних ракет, здатних протягом кількох хвилин накрити Осло, Копенгаген,

Люксембург, Берн, Рим, Афіни, Нікосію та ін.

Авторка пародіює надмірно ідеалізований образ головного героя Аркадія Трояна,

який завжди готовий допомогти і аж втомлюється від своїх благочесних діянь.

М.Романівська Аркадія Трояна зображує іронічно: “Аркадій поспішав, бо його

підганяв настирливий час. Він ішов, виставляючи вперед голову і розстібнуті груди.

Поли піджака метлялися, як крила, спогади і фантазії літали, як блискавки. Голова

вся завихрилася, і зелені концентричні кола плавали в очах. Довга тінь стрибала за

ним, як потвора”. Він такий позитивний, що у його голові лише гарні думки, але

вони настільки переплутані, що стає смішно: “Що таке любов? (...) Долю моєї

ракети вирішуватимуть міліони. Космос – таке смачне слово, я –

стосімдесятиміліонна частка. Едісон у вісімнадцять років!”. Як засіб пародіювання

використано невідповідність Аркадієвої позитивності зовнішності та мові хлопця:

“Якого ви чорта приперлись сюди? (...) Відчепись ти к чорту собачому! (...) Мурло

невихований! Іди ти к чорту, буйвол (...)”. Саркастичне закінчення пародії ставить

крапку у надуманому О.Копиленком образі молодого позитивного героя Аркадія

Трояна: “Аркадій похитнувся від радості й закричав: – Мамо! Дзвони негайно в

НКВС. Я нарешті ловлю шпигуна. Від радості, що нарешті закінчується роман,

Аркадій стояв похитуючись і відчував страшну втому. Для цієї розв’язки він

пройшов 292 сторінки”.

http://visnyk.sumdu.edu.ua/arhiv/2010/Fil...

https://fantlab.ru/blogarticle35956

http://fantlab.ru/work572450

http://fantlab.ru/work635703

Під час війни була в евакуації в Таджикистані, де писала статті та фейлетони в обласну газету, готувала радіопередачі, видала книжечку для дітей російською мовою «Подарок Мамлакат».

Збірки казок, оповідань, фейлетонів:

«Мурашина перемога» (1927)

«Напровесні» (1927)

«Маскарад» (1941)

«Болотна солов'їха» (1959)

П'єси:

«Нежить лейтенанта Швайнера» (1941)

«Мухамед Ібрагімов» (1940-ві)

Науково-популярний нарис «Вітер» (1946)

Повісті:

«Марійка» (1930)

«Загнуздані хмари» (1936)

«Шахти в небі» (1940)

«Високий літ» (1950)

«Червоний тюльпан» (1956)

«На верхів'ях холоду» (1960)

«Рятівне коло» (1969)

Роман «Любов і мир» (1966)

http://uk.wikipedia.org

http://slavia.do.am/news/marija_mikhajliv...

Письменник Ю. Яновський у ті роки працював директором ВУФКУ та залучав до співробітництва відомих письменників (Голівуд на березі Чорного моря, Майстер корабля).

1924

Вендетта (Око за око) сц. М. Борисова і Г. Стабового, р. Л. Курбас, худ. В. Меллер

Макдональд (Пригоди Макдональда, Історія однієї угоди) сц. Д. Бузька, р. Л. Курбас, худ. В. Меллер

Сон Товстопузенка (Як куркуль сільпредом став) сц. Д. Бузька, р. Л. Курбас, худ. І. Суворов

1925

Генерал з того світу. сц. М. Борисова і В. Владімірова, р. П. Чардинін, худ. І. Суворов

Лісовий звір сц. Д. Бузька, р. А. Лундін, худ. С. Зарицький, І. Суворов

Радянське повітря (Літаюча пропаганда). сц. М. Борисова і В. Марголіна, худ. І. Суворов

Укразія (Сім плюс два) сц. М. Борисова і Г. Стабового (за матеріалами Істпарта), р. П. Чардинін, худ. О. Уткін

1926

Алім (кіноповість). сц. М. Бажана, р. Г. Тасін, худ. Р. Шарфенберг

Гамбург (В ім"я демократії, Червоне братерство, Історія однієї втечі) сц. Ю. Яновського, та С. Шрейбер, р. В. Баллюзек, худ. Г. Байзенгерц

Герой матчу (Болільник футбола) сц. Г. Андрєєв-Дєтков, М. Борисов, Л. Константиновський, А. Золін (Френч), р. Л. Константиновський

Димівка (Вбивство сількора Малиновського, Сількор Малиновський) Сц. Д. Бузька, П. Сазонова і В. занози, р. П. Сазонов, худ. І. Суворов.

Життя Тараса Шевченка...

*********

Марія Михайлівна Романівська народилася 28 липня 1901 р. в с. Єрки Миргородського району Полтавської області. Батько був священиком, мати — вчителькою.

Закінчила Зіньківську жіночу гімназію (1918 рік). Працювала вчителькою музичної грамоти, музичним керівником при агітбригаді червоноармійського полку, в редакції газети «Вісті».

1921 року вступила до Харківського музичного технікуму. Потім навчалась на Харківських вищих музичних курсах (1922–1926).

Творчість

Її літературний доробок за кількістю і за жанрами значний: повісті, романи, фейлетони, рецензії, статті.

Друкувалася з 1922 р. З 1932 року — на літературній роботі. Член Спілки письменників з 1934 р.

До 1932 року Марія Романівська працювала в кінематографії. 1925 року за її сценарієм на Одеській кіностудії було поставлено фільм «Марійка». Зіграла у стрічках: «Гамбург» (1926, фрау Дарт), «Черевички» (1927, шинкарка).

http://slavia.do.am/news/marija_mikhajliv...

********

"Из глубины зала, от входной двери направился к трибуне неизвестный мне мужчина: невысокий, но коренастый, с широкими плечами и четким по-военному шагом. Его почти квадратный подбородок был чисто выбрит, на лоб падала русая прядь, серые глубоко посаженные глаза поблескивали холодной сталью — остро и внимательно.

— Кто это? Кто это? — спрашивали все друг у друга: никто этого человека не знал.

— Ваша фамилия? — спросила председательствующая, когда оратор поднялся на трибуну.

— Меня зовут Юрко Тютюнник.

— Что за идиотские шутки! — крикнул кто-то в первом ряду.

— Никаких шуток, — ответил человек на трибуне, — я тот самый Тютюнник, о котором вы и подумали. Атаман Юрко Тютюнник.

В зале воцарилась тишина.

Атаман Тютюнник?

Атаман Тютюнник!..

Имя атамана Тютюнника было тогда еще слишком свежо в памяти — и в этом зале, да и по всей Украине. Атаман Тютюнник!

Первый соратник и одновременно главный соперник Петлюры в претензиях на пост военного националистического диктатора на Украине. Ярый националист, лидер "националистов-державников" — то есть наиболее непримиримых "самостийников"; самый известный руководитель националистических полчищ; организатор и идеолог бывшего "вольного казачества"; командир гайдамаков петлюровской "Железной дивизии"… Море кропи пролили за четыре года бандиты Тютюнника на Правобережье, Херсонщине и Таврии, в Галиции и на Волыни; десятки сел и местечек сожгли, устроили не один погром. Не раз вооруженный украинский народ изгонял головорезов Тютюнника вместе с прочей петлюровщиной и атаманщиной из пределов украинской земли; в последний раз — всего четыре года тому назад — экипированный империалистами Антанты двинулся было Тютюнник с территории Польши в поход на Украину, но не прошел и сотни километров: украинские трудящиеся, Красная Армия уничтожили всю его орду, а сам он — прямо из боя — едва успел бежать верхом за Збруч.

Откуда же он мог теперь снова взяться в Советской стране, да еще здесь, на трибуне, открыто, перед сотнями советских людей?

И даже потребовал слова для выступления. Может ли это быть? Правда ли это? Откуда? Как?..

Не гомон — вой поднялся в зале: люди срывались с мест, выкрикивая слова возмущения и протеста; другие бежали уже к трибуне — схватить, скрутить руки, обезвредить, не дать уйти!

Тогда еще мало кому было известно, что атаман-националист Юрко Тютюнник тайком, нелегально, перешел советскую границу, пробрался на Украину и отправился по деревням — с целью организовать националистическое подполье и поднять кулацкое восстание против Советской власти… Но планы и надежды его потерпели полный крах: явки, которые дали ему закордонные руководители украинской контрреволюции, оказались "липой", никакого организованного националистического подполья на Украине он не нашел; создать новое подполье оказалось невозможным — националистические "идеалы" абсолютно дискредитировали себя в широких народных массах; украинский народ не скрывал своего враждебного отношения к националистам и своей верности советскому строю… Националистический вожак вынужден был таиться достаточно долго и располагал досугом, чтоб хорошенько поразмыслить. Тютюнник был человек сильной воли, обладал здравым смыслом и умел быть честным с собой: националистическая контрреволюция не имела никаких перспектив на Украине. Значит, надо было делать выводы… Тютюнник их сделал: он явился в органы Советской власти, сдался на милость победителя и просил дать ему возможность искупить свои преступления перед народом… Было ли это искреннее покаяние или то был лишь хитрый и коварный ход опытного агента иноземных разведок — трудно было сказать. Так или иначе политический преступник, который сам явился в органы власти, признал свои преступления, осудил их и просил либо наказания, либо возможности искупить вину, подпадал под закон о политической амнистии, — и Юрко Тютюнник как раз недавно был амнистирован…

Прошло немало времени, пока председательствующей удалось установить в зале тишину и спокойствие. Аудитория была наконец информирована: амнистирован по законам Советской власти. Тютюнник все это время стоял на трибуне, позволяя всем любопытным разглядывать себя, сколько им заблагорассудится.

— Что ж, — сказала председательствующая, испуганно хлопая глазами, — если так — пожалуйста! Слово имеет… гражданин Тютюнник.

И Тютюнник заговорил.

Держал речь атаман бандитов-националистов о романе, который описывал коварную и злокозненную деятельность этих самых бандитов.

Давно это было, да, по правде говоря, я не очень прислушивался к тому, что он говорил о достоинствах и недостатках художественных элементов романа, — не припомню теперь, да и не стоит оно внимания. Но в конце своей речи Тютюнник высказал общее мнение о романе и мысли по поводу самой дискуссии на диспуте, — и эти слова я хорошо запомнил.

Он сказал:

— Здесь выступавшие разошлись в мнениях относительно идейного содержания романа: часть ораторов считает, что автор изобличил, пригвоздил к позорному столбу, осудил националистов, другие, наоборот, доказывают, что автор националистов идеализирует, облагораживает, а значит, вроде бы и оправдывает. Может быть, аудитории будет интересно услышать и мое мнение? Считаю себя до некоторой степени компетентным в этом вопросе.

Возгласы возмущения встретили эти его слова.

Но бывший бандитский атаман только передернул плечами и повел бровью:

— Я был не только лидером национализма, но и командором армии националистов и руководителем националистического подполья. Следовательно, имею достаточный опыт в этом деле…

Крики снова заглушили его слова, но он закончил, немного переждав:

— Заявляю: если б такой, как описано в романе, оказалась в своей подпольной работе боевая группа националистов, которую я послал в подполье на Украину…

Шум протеста снова прервал речь бандитского атамана, но тут же оборвался, и в зале стало совершенно тихо: каждому хотелось услышать, что же скажет бывший предводитель националистической контрреволюции.

И он сказал:

— …то я бы приказал этих растяп расстрелять!

И ушел с трибуны.

Толпа в проходе расступалась перед ним, сотни глаз провожали его, в зале стояла абсолютная тишина.

Я уже не припомню, чем закончился этот диспут, что говорил в заключительном слове докладчик и каково было резюме председательствующей: слова Тютюнника целиком овладели моими мыслями.

Я рассуждал так. Собственно, почему Тютюнник отдал бы приказ расстрелять националистических подпольщиков тогда, когда сам был руководителем антисоветской контрреволюционной деятельности. Потому, что они не оправдали его надежд, не выполнили его приказа о диверсиях, превратились в обывателей, то есть оказались растяпами, а не бойцами во имя националистических идеалов. А если бы они выполнили задания своего националистического руководства, был бы Тютюнник, их руководитель, доволен?

Нет! Не были только растяпами, никчемными людьми националисты: никчемными оказались идеи национализма на пути исторического развития украинского народа, но на этом историческом пути националисты были не жалкими растяпами, а активными врагами, с которыми народу приходилось вести кровавую борьбу, — помехой, на преодоление которой пришлось потратить немало сил. Значит, и изображать в произведениях искусства националистов не стоящими внимания растяпами — неверно…

Роман, разумеется, не был "контрреволюционным" — увидеть в нем контрреволюцию хотели псевдоортодоксы, конъюнктурщики-приспособленцы, паникеры-перестраховщики и просто дураки. Однако и со своей революционной задачей автор не справился: образы националистов нарисованы не всегда верно и — главное — не раскрыты те силы народные, которые против идеологии национализма борются.

Таков, примерно, был ход мыслей автора сразу после диспута.

Впрочем, о романе "Фальшивая Мельпомена", об ошибках, которые увидел в нем сам автор, я подробно рассказал уже в книге "Разговор с читателем", рассказал и о том, как мне помог разобраться в этих ошибках незабвенный друг — венгерский писатель Мате Залка. Отсылаю к этой книжке, к главе "Зерна будущих урожаев", тех, кого это интересует. А здесь — раз уж зашла речь о Тютюннике — хочу попутно рассказать еще об одной встрече с ним.

Я работал тогда инспектором театров в Главполитпросвете УССР. В комнате (это был 27-й или 26-й год) нас сидело трое: я — инспектор, Плеский — ученый секретарь Главреперткома, и технический секретарь. На должность технического секретаря незадолго до того дня, о котором идет речь, как раз был принят молодой парень, только что демобилизованный из армии.

Мы сидели на своих местах, каждый занятый своим делом, когда открылась дверь и в комнату вошел… Тютюнник.

Случилось так, что сюжет моего романа "Фальшивая Мельпомена" повторил до некоторой степени в жизни сам Тютюнник. Амнистированный согласно закону об амнистии, Тютюнник, в поисках "натурализации", тоже… пошел на службу к Мельпомене: он стал кинодраматургом и киноактером. В кинокартине "ПКП", где показан был грабительский поход на Украину белополяков вместе с петлюровцами во главе с атаманом Тютюнником, сам Тютюнник исполнял роль… Тютюнника. Он писал и киносценарии (псевдоним Юртык), а в редакторате ВУФКУ (Всеукраинское фотокиноуправление — предшественник нынешнего Комитета по делам кинематографии) занимал должность старшего редактора художественных фильмов. "Мельпомена" и в самом деле оказалась фальшивой.

Так вот в этот раз — уже не впервые — Тютюнник явился по своим служебным делам: принес киносценарий, чтоб получить в Главреперткоме разрешение на съемки.

Тютюнник вошел и, строго соблюдая субординацию, поздоровался сперва со мной, затем с ученым секретарем, а затем остановился перед незнакомым ему еще молодым парнем, сидевшим за столом технического секретаря: он ждал, чтоб его познакомили с новым служащим.

Парень положил перо и взглянул на человека, который хотел с ним поздороваться.

Дальше произошло вот что.

На миг парень застыл, впившись взглядом в фигуру вошедшего. Он смотрел, не отрываясь, и похоже было, что человека внезапно разбудили среди ночи, он еще не пришел в себя от тяжелого сна и не знает, что перед ним — реальная действительность или все еще образы сновидений? Парень даже тряхнул головой и несколько раз моргнул — он хотел отогнать наваждение. На лбу у него выступил пот.

— Это… вы? — еле выговорил парень.

— Я.

Тютюнник усмехнулся.

Правая рука парня метнулась к поясу — где, очевидно, еще не так давно висела кобура с пистолетом. Но пистолета теперь там не было — и парень, оттолкнув ногой стул, бросился к Тютюннику и обхватил его руками, зажав как в клещи.

Парень был только что демобилизован и ничего об амнистии и "натурализации" Тютюнника не слышал, но бандитского атамана Тютюнника он знал очень хорошо.

Знакомство их произошло при обстоятельствах не совсем обычных. Парень воевал в коннице Котовского и принимал участие в операции против националистических банд — как раз тогда, когда Тютюнник двинулся в свой последний поход на Украину с территории Польши, Казаки Тютюнника полегли в сече, сам Тютюнник сломя голову мчался верхом к Збручу, к границе, и как раз этому парню-котовцу выпало погнаться за ним на коне. Он догнал Тютюнника в чистом поле, уже у самой границы, — и они сошлись один на один с обнаженными саблями в поединке. Бились они люто, по преимущество сразу было на стороне Тютюнника: он рубился, чтоб любой ценой спасти себе жизнь, а парень-котовец хотел любой ценой захватить бандитского атамана живым. Потому рубил он не столько Тютюнника, сколько его саблю — сталь его клинка. Клинок молодого бойца оказался слабее — он сломался у эфеса, отлетел прочь, — и Тютюннику удалось удрать: пока подскакали другие котовцы, он переправился на своем коне через узенькую речонку, что веками рассекала тело Украины…

Вот так они встретились впервые и вот как встретились теперь — во второй раз.

При второй встрече… парню-котовцу оставалось только пришлепнуть фиолетовый штамп на сценарии Тютюнника (Юртыка) — "съемки разрешаются", а мы с Плеским поставили под этим свои подписи. И живой персонаж "Фальшивой Мельпомены" ушел восвояси.

Между прочим, что касается "живых" персонажей "Фальшивой Мельпомены", то мне вспоминается еще один случай. Еще одна встреча с читателем. Если это, конечно, можно назвать "встречей с читателем". Потому что "встреча" эта произошла на судебном процессе и "читатель" сидел на скамье подсудимых.

Шел процесс СВУ. Допрашивали обвиняемого Ефремова — вдохновителя и организатора новой модификации националистического подполья. Собственно, допрос уже был закончен — подсудимый публично признал, что целью его деятельности был отрыв Украины от других советских республик, уничтожение Советской власти на Украине и создание "самостийной" Украины под эгидой иноземных империалистических хозяев. Председатель суда спросил: как же сейчас оценивает добродий Ефремов положение, в котором оказались заговорщики из СВУ?

Ефремов пожал плечами и произнес с горькой иронией над собой:

— Что ж, мы оказались в положении персонажей "Фальшивой Мельпомены"…

Выходит, и роман "Фальшивая Мельпомена" — при всех своих недостатках и огрехах — был написан не зря и доказал это неоднократно."

Ю. Смолич. Рассказ о непокое.

І. Корнієнко «Півстоліття українського радянського кіно» (1970)

Батько української футурології.

105 років тому побачила світ одна з перших (коли не перша) українська політична утопія, а її автор став одним із перших (коли не першим) українським футурологом.

Але спочатку про утопію, а потім про автора. 4 березня 1911 року найбільша тодішня українська газета «Діло», яка виходила у Львові, вмістила на своїх шпальтах текст під назвою «Львів перед сто роками (1911-2011). Спомини Івана Залізняка». Пропонуємо його вашій увазі.

«Львів перед сто роками (1911-2011). Спомини Івана Залізняка».

I.

Пишемо тепер рік 2011. Переведено власне вибори до міської Ради громадської у Львові. Вибрано, як звісно, на 100 радних 75 Українців і 25 Жидів. Ані одного Поляка. З 75 Українців припадає 55 на клюб Українців-Гайдамаків (клюб сей повстав черев сполучення двох давнійших клюбів, національно-демократичного і радикального), дальше 13 на клюб укр. соціалістів, 3 на клюб укр. клерикалів і в кінци 4 «диких» Українців. Жиди в числі 25 признаються вправді усі до народности жидівської, однак за свою розговірну мову подали вони мову українську. Так отже Рада міста Львова зложена є – можна сказати – з самих Українців. Результату сього можна було надіятись. В біжучім році переведено загальну конскрипцію. Виказала вона на 500.000 людности м. Львова 300.000 Українців, 150.000 Жидів, 45.000 Поляків і 5.000 инших народностий. При обов’язуючій тепер системі виборчій, котрою не є забезпечене меншостям заступництво в Раді, оказався природно результат такий, що Українці виключно опанували міську Раду у Львові.

II.

Що вчера було, так легко забуваєтьcя! Цікаво було проте поглянути на час сто літ назад на Львів у році 1911. Я бачив той Львів року 1911 власними очима. Пригадаю собі ще добре тодішні події. Тоді числив я літ 25.

В р. 1911 переведено так само загальну конскрипцію, як тепер. Виказала вона 300.000 людности у Львові. З тих 300.000 було Поляків 150.000, Жидів 100.000, Українців (тоді називали їх офіціально: Русинами) 45.000, инших народностий 5.000. В 1911 р. переведено так caмо вибори до міської Ради у Львові. Вибрано тоді 75 Поляків і 25 Жидів. Не вибрано ані одного Українця. Між Поляками, отже і в цілій Раді, мав більшість клюб вшехпольський, котрий за головне своє завдання уважав не допустити до Ради хоч би одного Українця (тоді Русина). Радні Жиди признавалися всі до народности польської. Так отже в 1911 р. ціла міська Рада у Львові була виключно польська. Через те Львів одержав офіціально і формально характер польського міста.

III.

«Все йде, все минає», – сказав наш Шевченко. Минуло сто літ, а Поляків у Львові так якби не було. Тепер Львів офіціяльно і формально українське місто, яким воно було в часі заложення його українським королем Данилом зглядно його сином, князем Львом. Як могла здійснитись така метаморфоза? Сталося се способом зовсім природним, зовсім простим...

http://zbruc.eu/node/48510

Від проф. Михайла Васьківа

Росин, Вениамин. Полёт Барвинка на Луну.

Пригода ця почалась ось з чого. Прочитав якось Барвінок книжку про Місяць.

„Книжка —це все-таки книжка, —міркував він, —а от якби самому побувати, подивитись, що там робиться —це вже інша річ". І надумав Барвінок полетіти на Місяць. А коли він щось собі надумав, то вже неодмінно досягне свого. Така вже в нього наполеглива вдача.

Барвінок одразу ж заходився будувати ракету. Так, так, справжнісіньку ракету з кабіною для пасажирів.

Але одному будувати важко, і він узяв собі в помічники Огірочка. Звичайно, помічник з нього не такий уже й добрий, а все ж хоч що-небудь зробити може. Правду кажучи, жодної ще справи не доводив Огірочок до кінця, терпцю йому не ставало. Почне ото, бувало, загвинчувати гайку, а за хвилину вже й покине це і заходиться цвяхи вбивати. Увіб'є один цвях, другий, та й це йому набридне, і тоді починає планку стругати. І так увесь час: одної справи не закінчить, береться за іншу. Ось яким він був, цей Огірочок.

Одного ранку Барвінок ішов лісовою галявиною і зустрів Ромашку.

— Давно тебе не бачила. Де ти був, що ти робив? — зупинила його Ромашка.

— Я будував ракету і був дуже заклопотаний. А тепер збираюсь полетіти на Місяць.

— На Місяць? — перепитала Ромашка.— А тебе там є знайомі чи родичі?

— Нікого в мене там немає, —відповів Барвінок, —але я хочу першим зустріти на Місяці Новий рік. Ялинку і повну скриньку іграшок я приготував уже. Вони в ракеті. А можливо, що й вимпел пощастить там, на Місяці, побачити.

— Це той вимпел, який закинули в ракеті з Землі на Місяць? А на ньому написано „Союз Радянських Соціалістичних Республік, вересень, 1959 рік"?

— Звичайно, той, адже іншого там немає.

— А скажи, будь ласка, скільки ж часу треба летіти? Адже Місяць дуже далеко.

— Далеко, —погодився Барвінок,—дуже далеко. Якщо поїхати поїздом —на це пішов би цілий рік. Літак ТУ-104 летітиме двадцять діб. Це дуже довго, та й не ходять на Місяць ні поїзди, ні літаки. Тому полетимо в ракеті. Через тридцять шість годин ми будемо на Місяці... Спочатку я хотів узяти з собою Огірочка, але потім передумавгНенадійний він товариш у такій подорожі. Вчив я його, вчив, а толку не добився. І все це тому, що вітер у нього в голові. Йому аби тільки гуляти. За місяць навчивсь лише скафандр на себе натягати. Мені з ним летіти ніяк не можна. Хочеш,—запропонував Барвінок,—полетимо разом. Кращого помічника мені й не треба...

А в цей час Огірочок у круглій шапочці з хвостиком, причаївшись, стояв за кущем, і чув цю розмову. Як тільки Барвінок і Ромашка відійшли далі, він тихенько вийшов із своєї схованки, випередив їх і, підбігши до ракети, що стояла на галявині, шмигнув у відчинений люк, навіть не піднявши шапочки, яка злетіла в нього з голови.

— Не хочете мене брати, то я сам полечу, — образившись, сказав він і почав натискати на кнопки пульта управління. Раптом люк кабіни автоматично зачинився і пролунав страшенний вибух.

Огірочок ударився об стінку кабіни і набив на голові величезну ґулю. Він дуже злякався і почав натискати геть на всі кнопки, щоб зупинити ракету. Але було вже пізно. Ракета летіла все швидше й швидше.

Барвінок і Ромашка попадали, приголомшені вибухом. Коли вони опам'яталися, то побачили, що на землі лежить шапочка з хвостиком.

— Це шапочка Огірочка!—закричав Барвінок. —Він полетів у ракеті, а тепер, мабуть сам жалкує. Як він там буде один, на Місяці?

— Бідний! Як же йому допомогти?—запитала Ромашка і вже хотіла заплакати.

— Не треба рюмсати, —сказав Барвінок.—Збудуємо другу ракету й полетимо його виручати.

— Тоді давай швидше будувати,—зраділа Ромашка, і вони зразу ж узялись до роботи.

Тим часом ракета все більше віддалялася від Землі. Спочатку Огірочок сидів засмучений, а потім йому захотілося пити. Він ступив крок уперед і раптом, наче повітряна кулька, підлетів під стелю, Огірочок з усіх сил задриґав руками й ногами, щоб спуститися на підлогу, але це не допомогло.

Чіпляючись за стінки ракети, Огірочок сяк-так добрався вниз головою до бідона з водою. Він одкрутив кран, але вода не полилася в склянку, а повисла в повітрі.

Такого Огірочок ніколи ще не бачив і від здивування випустив з рук склянку. Але склянка не впала на підлогу, а повільно піднялась до стелі. Так Огірочок і плавав у повітрі поряд із склянкою.

Під час польотів на Місяць завжди так буває. Та хіба Огірочок про це знав?

Висячи під стелею, він бачив у кабіні ракети багато приладів, рубильників, кнопок. Над ними на маленьких табличках були цифри й написи. Але що це за написи, що означають цифри —Огірочок збагнути не міг.

У школі він сміявся з добрих учнів, називав їх маміями та чистьохами і казав, що зможе обійтись без арифметики й мови. Тільки тепер Огірочок гірко пошкодував, що погано вчився. Та було вже пізно.

Барвінок і Ромашка збудували нову ракету. Вона була ще кращою за першу, і відважні мандрівники незабаром прилетіли на Місяць.

У спеціальних скафандрах вони вийшли з кабіни. Було холодно й темно. Потім почався жаркий день, стало видно, але можна було бачити, як на небі мерехтіли зірки. Так уже завжди на Місяці: зірки видно і вночі, й удень. І небо там не блакитне, а темне.

Барвінок і Ромашка думали, що їм доведеться довго лізти на гори, обходити величезні кам'яні брили. Але виявилося, що на Місяці зовсім не так, як на Землі.

Перескочивши через уламок скелі, Ромашка раптом опинилася метрів за дванадцять від нього. Так само далеко скочив і Барвінок.

— Дивна річ,—сказала Ромашка,—Ніколи раніше я так не стрибала.

— Справді, — погодився Барвінок,—і я ніколи так не стрибав ще...

Вони не знали, що на Місяці всі речі в шість разів легші, ніж на Землі, а м'язи в Ромашки й Барвінка залишились такі ж самі, тому обоє вони стали в шість разів дужчі.

Раптом Ромашка помітила хвіст ракети, який стирчав з ущелини.

— Огірочок десь тут! — вигукнула Ромашка. — Він не міг далеко піти звідси.

Швидко пробираючись уперед, мандрівники помітили, що на горі тане крижинка. Правда, нічого в цьому дивного не було. Адже термометр показував 120 градусів тепла. Незабаром із крижини, з'явилися руки, ноги, а потім і весь Огірочок. Від нього йшла пара, як від чайника, що закипає. Підійшовши до Огірочка, Барвінок запитав у нього:

— Що ти робив на верхівці гори?

— Коли я прилетів на Місяць, — розповідав Огірочок,— тут було ще видно і так гаряче, що я місця собі не знаходив.

„Так,—думаю, — і пропасти можна. А що як вилізти на гору? Може, там буде прохолодніше". Але тільки-но я видерся туди, як раптом стало темно і холодно. Я так замерз, що перетворився в крижинку.

Минуло не менше двох тижнів, поки я почав відтавати. Але на цьому моя біда не кінчилася. Потім мені знову стало так гаряче, що я мало зовсім не розтанув.

— У тебе в скафандрі є регулятор тепла й холоду,— сердито сказав Барвінок. —Чому ти не користувався ним?

— Я забув, як ним користуватися.

— А навіщо ти без дозволу заліз до ракети?

— Я не знав, що вона полетить,—тихо сказав Огірочок.—Я...

Ромашка побачила, що заходить сварка, і запропонувала:

— Потім поговорите, потім...

— Поговоримо, неодмінно поговоримо,—сказав Барвінок,—а тепер підемо шукати вимпел.

„Вимпел? А що це таке?" — подумав Огірочок, але запитати не наважився.

Утрьох вони пішли по Місяцю. На його поверхні не було ні деревця, ні кущика, ні травинки. Мандрівники спускалися в кратери, зазирали в ущелини, підіймались на скелі.

Більш за всіх метушився Огірочок. Він бігав то в один бік, то в інший і навіть перевертав найменші камінчики.

— Послухай, — зупинив його Барвінок.—Ти знаєш, що ми шукаємо?

— Звичайно, знаю, —відповів Огірочок.—Ми шукаємо вимпел.

— Нащо ж ти зазираєш під каміння?

— А як же? А може, він туди заховався.

— Хто заховався?

— Вимпел, хто ж іще,— сказав Огірочок і ображено додав:—Та чого ти причепився до мене?

Я не причепився, а хочу знати: чув ти що-небудь про вимпел чи ні? Відповідай!

Огірочок переступав з ноги на ногу, щось бурмотів під ніс, а потім признався:

— Я забув. Ось допіру пам'ятав і вже забув.

— Не знав, не знав і забув,—посміхнувся Барвінок.— Тоді слухай. — І розповів про вимпел, про те, як він опинився на Місяці.

Троє друзів довго шукали вимпел, але знайти його ніяк не могли. Вилізши першим на височенну скелю, Барвінок вигукнув:

— Увага! Перед нами море.

— От і чудово, — зрадів Огірочок.—Нарешті я зможу скупатися.

І не встиг ніхто й слова вимовить, як він скочив зі скелі сторч головою.

Але Огірочкові не пощастило скупатися. Замість бризок знялася вгору хмара пилу. В морях і озерах на Місяці немає води. Вона вся давно вже випарувалась.

Коли пил трохи осів, стало видно, що Огірочок по пояс загруз в дно моря і щосили дриґає ногами.

Барвінок і Ромашка витягли Огірочка і поставили на ноги. Цілком зрозуміло, що після такого стрибка Огірочкові боліла голова. Де вже там хворому шукати вимпел? Розшуки вирішили відкласти, і всі разом повернулися до ракети...

Барвінок і Ромашка почали готувати обід. Огірочок перев'язав собі голову рушником і так кумедно кривлявся, що Ромашка не могла втриматися від сміху.

— Сам нічого не робиш і нам заважаєш,—суворо промовив Барвінок.

Огірочок на кілька хвилин затих, а потім знову підстрибнув.

— Я піду погуляю. Може, голова перестане боліти.

— Далеко не йди, бо ще заблудишся, — застеріг Барвінок.

— Знаю, не маленький,— буркнув Огірочок і відчинив люк кабіни.

Коли Огірочок вийшов з ракети, йому ось що спало на думку: „Я сам знайду вимпел. Сам! Без Ромашки і без Барвінка".

Надумав—і зробив. Він рушив до гір, які виднілись в далині, і пройшов багато кілометрів, але так і не знайшов вимпела. Огірочок дуже втомився і вирішив, що пора вертатись назад. Але тут сталося лихо. Не розрахувавши стрибка, він звалився в ущелину. На щастя, ущелина була не дуже глибокою, і Огірочок одбувся невеликими синяками. Бідкаючись і потираючи боки, він видерся на гору і хотів по радіо зв'язатися з Барвінком. Для цього в скафандрі був радіопередавач. Та хоч як силкувався Огірочок, а настроїти апарат йому не вдалося. Може, передавач зіпсувався під час падіння. А може, Огірочок знову забув, як ним користуватися.

Знайти дорогу до ракети було дуже важко. Гірські хребти, незліченні ущелини були такі подібні одна до одної, що Огірочок не міг їх ніяк розпізнати. Навкруги розстелилася темна, позбавлена життя, поверхня Місяця. Куди йти, де правильний напрямок?

Огірочок дуже пошкодував, що не залишав позначок на дорозі. Вони б, напевне, допомогли йому тепер.

У нього завжди так. Спочатку зробить що-небудь, не подумавши, а потім пожалкує. Отакий уже він легковажний.

Звичайно, якби це сталося на Землі, друзі швидко знайшли б його. Але на Місяці, навіть на рівнину, далі двох кілометрів дорослої людини не побачиш. А маленького Огірочка й поготів.

Роздумуючи над тим, як повернутися до ракети, Огірочок пригадав, що в нього є пістолет. „Почують постріли і розшукають мене", —подумав він і, вийнявши пістолет, натиснув на курок.

Огірочок стріляв і стріляв, але ніхто не з'являвся, ніхто не спішив йому допомог-ти. Йому й невтямки було, що на Місяці немає повітря і тому навіть пострілів з гармати там не почуєш. Огірочок гірко заплакав.

Кілька годин Барвінок і Ромашка розшукували Огірочка. Та його не було ніде. Вони дуже втомилися і ледве пересували ноги в глибокому поросі, але вперто йшли вперед. Хоч він і бешкетник, цей Огірочок, а залишати його в біді не можна. Раптом мандрівники помітили за виступом скелі Огірочка. Плечі у нього здригалися, він гірко плакав.

Та й не дивно. Кожний на його місці заплакав би. Бо це ж не жарти —заблудитися на Місяці!

Огірочок не почув кроків (ви вже знаєте, що на Місяці звуків не чути) і підскочив з переляку, коли Барвінок доторкнувся до його плеча. Побачивши друзів, Огірочок почав обіймати Ромашку і Барвінка. Він навіть хотів поцілувати їх, але заважав шолом скафандра.

Та як йому не радіти? Адже він знову зі своїми друзями.

На путі до ракети мандрівникам довелось перейти через гірський хребет. Підійматись угору було важко, і всі втомились. Навіть вертлявий Огірочок тільки сумно зітхав.

— Цікаво, що це таке?—запитала Ромашка, побачивши якусь річ, що лежала край урвища.

— Нічого цікавого там немає,—махнув рукою Огірочок, ледве переводячи дух.—Камінь і все. Його тут безліч.

Він тепер міг розмовляти з друзями, —Барвінок ввімкнув йому передавач у скафандрі.

— Ні, це не камінь,—пильно придивляючись, промовив Барвінок.—Здається, це...

Він не доказав і помчав уперед. За ним побігла й Ромашка. І вже останнім зашкандибав Огірочок.

Коли він підійшов ближче, то побачив, що Барвінок і Ромашка щось обережно розглядають і радісно посміхаються.

— Вимпел! Вимпел! —закричав Огірочок і, забувши про втому, побіг до друзів.

— Так, це вимпел, —сказав Барвінок.

— Подивіться, ось герб Радянського Союзу!—доторкнувся Огірочок пальцем до вимпела.

Барвінок зазначив на карті те місце, де знайдено вимпел, і здивовано пробурмотів:

— Цікаво, дуже цікаво... За два кілометри від нас.

— Тут, мабуть, глибока ущелина,—непевно сказала Ромашка.

— Або ж озеро без води,—сам над собою пожартував Огірочок, пригадавши, як він стрибав нещодавно в море.

Барвінок нічого не сказав і знову схилився над картою. Він щось рахував, а потім прошепотів:

— А що, коли...

— Що саме—,,коли"? —почувши це, запитав Огірочок.

— А що, коли ми підемо на зворотний бік Місяця, якого з Землі не видно.

— От було б здорово!—заплескав у долоні Огірочок.— Підемо подивимось!

Друзі рушили вперед. Але незабаром вони зупинилися. На зворотному боці Місяця була холодна ніч. І не дивно: адже цей бік Місяця зараз не освітлювався сонцем.

Огірочок поривався перейти на темний бік, але Барвінок не дозволив.

— Лізти навмання не можна,—сказав він.—Таку експедицію треба добре підготувати.

Однак Огірочок не послухав і ступив крок уперед. Ще мить, і він би зник у суцільній імлі. Але Ромашка встигла схопити його за ногу.

— Ти чого сваволиш?!—закричав Барвінок і з усієї сили трусонув Огірочка за плечі.

Огірочок ніколи ще не бачив Барвінка таким сердитим і дуже злякався. Він слухняно пішов за ним і всю дорогу до самої ракети не промовив ані слова.

В кабіні Огірочок забився в куток і, зиркаючи спідлоба, тихенько сопів. Але сидів так недовго. Як тільки на столі з'явився обід, Огірочок повеселішав і знову почав жартувати й сміятися.

Після обіду Барвінок зазирнув у календар і, лукаво примруживши очі, запитав:

— Який сьогодні день?

— Не знаю, — відповіла Ромашка.

— І я не знаю,—сказав Огірочок.

— Так знайте, —повідомив Барвінок, — сьогодні Новий рік! Наш перший Новий рік на Місяці!

— Ура!—закричав Огірочок і перекинувся через голову.

Барвінок відкрив скриньку з іграшками і разом з Ромашкою почав прикрашати ялинку. Огірочок їм більш заважав, ніж допомагав.

Потім вони натягнули антену і по радіо привітали всіх дітей Радянського Союзу з новорічним святом.

Ось так художники і намалювали їх...

http://chytanka.com.ua/ebooks/index.php?a...

http://uartlib.org/downloads/PolitBarvink...

Владко В. Аргонавти Всесвіту. Пер. сербською мовою Стр. Єліча. Бєлград. "Рад". 1963 Argonauti vasione /Макрокосма/ на обложке /svemira /Вселенной на титуле

те ж саме . Пер. японською мовою І. Магамі. Токіо. "Івасакі сіотек". 1963

те ж саме./ У пазурах чудовиська/. Пер. хорватською мовою Л. Вукчевіча. Загреб. "Епоха". 1961 U pandz'ama c'udovis'ta / в когтях чудовища / Аргонавты

Нащадки скіфів. Пер. чеською мовою Гани Пражакової. Прага. Державне видавництво дитячої літератури. 1963 Potomci skytu' (Потомки скифов)

Сивий капітан. Пер. словацькою мовою М. Лічкової. Братіслава. "Смєна". 1964

***********

V. Vladko

VLADKO, VLADIMIR (RUS)

ARGONAUTI VASIONE

"Na korici piše ""Argonauti svemira"""

Lajka 2, str. 3-322

1959 сербский

*********

Vladimir Vlatko

VLADKO, VLADIMIR (RUS)

Argonauti svemira (nezavršeno)

Moji romani 16-22, str.

1958,0516 сербский

*********

Vladimir Vladko

VLADKO, VLADIMIR (RUS)

U PANDŽAMA ČUDOVIŠTA

Fantastični romani Epoha 16, str. 3-345

1961 хорватский

************

чешский

1. Potomci Skytů / Volodymyr Vladko ; z ukr. přel. Hana Pražáková ; il. Jaroslav Hořánek ; graf. upravil Zdeněk Kudělka Vladko, Volodymyr, 1901-1974 Praha : Albatros, 1986

2. Potomci Skytů / Volodymyr Vladko ; Z ukr. pův. vyd. Naščadky Skifiv přel. Hana Pražáková ; Il. Zdeněk Chotěnovský Vladko, Volodymyr, 1901-1974 Praha : SNDK, 1963

Автор Владко, Владимир Николаевич

Автор Pražáková, Hana

Автор Chotěnovský, Zdeněk художник

Заглавие Potomci skytů

Выходные данные Praha Státní nakl. dětské knihy 1963

Физическое описание 238 с. ил. 21 см

Серия Knihy odvahy a dobrodružství / Řídí Eva Dolejšová редактор

По роману Владимира Vladka потомков скифов Интересно, что хотя это научно-фантастический роман, разве экскурсии в будущее, но в прошлом, и даже ранец в прошлом, очень, очень далеко, чтобы за несколько дней до начала нашей эры. Украинский писатель Владимир Vladka, автор нескольких книг с научной темой, был вдохновлен, чтобы написать эту историю книги. На сегодняшний день территория Украины была фактически в четвертом-шестом веках до нашей эры поселились skytským население, многочисленные племена, который оставил доказательства своей передовой культуры. Тот, кто посетит Советский Союз, вы найдете реликвии скифских поселений в коллекциях Эрмитажа в Ленинграде, где она подвергается знаменитая скифская коллекция золота, предметы, демонстрирующие передовые скифской культуры. Скифы сторону, торговали и вступил в контакт с греками, и теперь в трудах греческих историков сохранились письменный отчет о Skytech. Разве не удивительно, что там, где участки современной Украины, жили в далеком прошлом, люди, которые знали, как покорять металлы, выплавка бронзы, производят произведения искусства, которые имели свою твердую социальную структуру? Но Владимир Vladko написал исторический роман, хотя исторические источники верно держит. Он создал произведение особенно авантюрный, полный драматических моментов и неожиданных поворотов, в которых читатели затаив дыхание. Фантастические рассказы и опыт четырех советской экспедиции исследователей, которые на удивление найти себя в странном мире глубоко под землей, где живет племя скифов. Автор его читатели жизни скифов, давая им испытать его. Его фантазия вызывает перед нами образы жизни давно прошли во всей своей сложности и тонировки. Vladko приносит научную фантастику в новую ноту в его первоначальной концепции, роман является прекрасным дополнением к нашей приключенческой литературы.

http://www.legie.info/kniha/6580-vladimir...

**********

Wolodimir Wladko. Der violette Tod (Владимир Владко. Фиолетовая гибель) // Wolodimir Wladko. Der violette Tod; Sewer Gansowski. Der sechste Genius.(С. Гансовский. Шесть гениев – Berlin: Das Neue Berlin, 1967 – с. – [На немецком языке]

Autor/in: Gansowski

Titel: Der violette Tod

Seiten: 322

Verlag: Das Neue Berlin

Auflage: 1.Auflage

Erschienen: 1967

Einband: Leinen

Sprache: Deutsch

Zustand: leichte Gebrauchsspuren

Beschreibung: 2 SF Erzählungen. DDR Verlegt.Buch gut erhalten. Hat aber am Titelblatt ein leichten Kantenausriss.

SU mit Kantenbestoßungen.