Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!
Насамперед, товариші мої любі, надсилаю я вам, молодим бійцям, палкий привіт від щирого мого серця! Чимало ворожих куль намагалося пробити те серце, чимало білих клинків націлювалось в нього, проте, не влучили вони, живе моє революційне серце, стукотить у грудях. Ой, як стукотить воно, коли згадаю я про великі роки наших боїв з білою гідрою! І розповісти вам, як ви просите мене, я міг би чимало. Та хіба ж усе розповіси?
А розповім я вам те, що згадалося мені вчора, коли дивився я на бійців, що на рисях проходили вулицею. Коні їхні, як один, гніді, з білими грудями, бабки забинтовані — краса, не коні! Дивився я на них старими своїми очима, а рука сама мимоволі до вуса підвелась. Ех, коні! Такі коні — мов би внуки нашого Магні-та, улюбленця цілого ескадрону. Ноги тонкі, стрункі, очі розумні, немов людські. Дивляться вони, бувало, на тебе — і дивно, та чому ж це кінь отакий не може відповісти тобі людською мовою? Адже все, все розуміє.
Сам комеск Проценко заглядався на Магні-та, бо не було кращого коня в цілому ескадроні. Подивиться він, подивиться — і запитає знов Дзюбу, славного нашого бійця:
— І коли вже ти, Дзюбо, погодишся віддати мені Магніта? Адже на такому коні не соромно й перед самим товаришем Будьонним погарцювати! Віддай Магніта, Дзюбо! Свого коня дам тобі, та ще й додачу не абияку — оцю гостру шаблю з срібною ручкою, що відбив я в білого улалаєвського есаула. Віддай мені Магніта, Дзюбо!
Але той тільки головою крутив:
— Не можу, товариш комеск! Все візьміть, нічого мені не жаль для бойового мого командира. Візьміть мою шаблю, бойовий мій карабін,
кинджал оцей срібний, хазяїн якого, колишній запеклий шкуровець, давно вже зотлів у сирій землі, спробувавши мого удару. Тільки Магніта не можу дати. Я ж його випестував, ми з ним— як брати рідні, усюди разом ми з конем.
А Магніт дивиться на обох, білими яблуками зиркає, мов розуміє. А тоді покладе голову на плече Дзюби і легенько так поірже.
— Бач,— каже Дзюба,— то він зі мною погоджується. Спасибі, Магніте, любий мій коню!
І лізе в кишеню, де завжди зберігає шматочки цукру. Магніт голову на плечі тримає, а сам оком скоса дивиться, чекає цукру, тільки губи шовкові з довгими волосинками ворушаться. Ех, кінь! Вогонь, не кінь!
А швидкий, а спритний! Комеск наш Проценко таку звичку мав: як сигнал в атаку, так він два пальці в рот, свисне раз, другий. Весь ескадрон знав цей сигнал. Почули свист Про-ценка, значить — уперед, бити, рубати без пощади білих. Проценко попереду скаче, тут таки біля нього обов’язково і Дзюба на своєму Магніті, а поруч і я. І весь ескадрон навколо. Клинки блищать, коні хропуть — хіба хтось міг спинити червону кінноту будьоновців?
Тільки, було, з’явимося ми, як поляки вже тікають. Лише зрідка якась частина спробує прийняти бій. Еге, де там! Вріжемося, вдарило, тільки й бачили поляків. Одне можу сказати — завзяті вони були тікати! Навіть своє старе правило забували. Адже в них є таке—«тікати до лясу». Ну, зчаста лісу поблизу не траплялося, то тікали вони в чисте поле. Де ж тут правила пам’ятати, коли будьоновці насідають?
І так сунули ми вперед і вперед, бо то був знаменитий двадцятий рік, коли ми майже до самої Варшави дійшли. Так от про Магніта.
Було це під селом Панасівкою,—малесеньке
таке сільце, не було б чим його й згадати, коли б не та справа. Вдарили ми в атаку. А поляки на цей раз приготували кулемети. Тільки ми до села, кулемети й застрочили. Що ж, воно не вперше. Ескадрон мчить, бо в такій справі перше діло — швидкість, проскочити на кулемети, зім’яти їх. Та ви, молоді, тепер все це не гірше від мене знаєте, вам про таке в школах розповідають. От, мчимо ми. А збоку—поляки на нас. Ескадрон трохи позаду, а Проценко, командир наш, та Дзюба, та я — попереду. І тут трапилося лихо.
Мчимо ми, шаблі наголо, тільки дивлюсь я — Дзюба мій тихенько на бік поточився. Клята куля груди пробила! Перевалився він на бік і впав на землю. Ех, Дзюбо, Дзюбо! Чи вбитий ти, чи поранений, все одно тут залишишся лежати на землі... А Магніт скаче вперед без вершника, бо звик він бути біля командира в кожнім бою. Ну, нам не до нього було, бо саме тут поляки напереріз. Схопилися ми з ними. Б’ємося—і бачу раптом я, що якийсь польський офіцер, замість битися, хапає за поводи Магніта і тягне його.
— Егей,— кричу я,— пане, ти що коня крадеш?
А він уже схопив—і тікає. Магніт став дибки, не йде.
А офіцер його нагаєм — раз!
— Чекай,— кричу,— пане, от я тобі зараз!
А тут на мене троє поляків. Ну, не розрахували вони будьоновської сили! Один упав з розрубаною головою, другий шаблю загубив з порубаної руки, третього я кулею спинив. А офіцер той з Магнітом тим часом далеко.
Що робити? Стріляти — так можна й Магніта підстрелити.
Опустив я в розпачі свій вірний наган, та не надовго, бо знову поляки налягли. Ну, розсердився я на них! Та й не лише я, а й Проценко, і весь ескадрон. Хіба ж це діло — коней красти? Оце замість того, щоб битися? Та ще яких коней!
Знав пан — злодюга, якого красти...
Порубали ми шляхтичів багато, а ще більше їх втекло, як роздивилися, з ким справу мають. Спинилися ми вже в самій Панасівці.
Тільки невеселий наш командир Проценко. Та і я сам не свій. Принесли до хати пораненого Дзюбу.
Відкрив він очі, питає:
— Де Магніт?
А що ми йому відповімо? Добре хоч, що більше не запитував, заплющив очі, заслаб, крові багато втратив.
Нема Магніта! Проценко каже мені:
— Одужає Дзюба, що скажемо йому?
Я мовчу. І Проценко відвернувся, мовчить. Бо немає гіршого лиха для будьоновця, як втратити
свого вірного коня. Та ще не якогось там, а Магніта.
День минув, другий. Дзюба в госпіталі, ми посуваємося далі. Ну, скажу я вам, товариші мої любі, і били ж ми шляхту у ті дні! І за Дзюбу, і за Магніта разом!
Тільки от на четвертий день одержує наш командир Проценко наказа:
— «Раптовим ударом оволодіти селом Зшен-ським, де розташований штаб білопольського полку».
Справа була на світанку. Як трохи розвиднилось, пішли ми. Вдарили на Зшенське, як тая блискавка. Польські офіцери навіть взутися не встигли. Хто в чоботях, хто без них —ч на коней, і тікати. Звісне діло, штаб. Там уся відвага шляхетська в лакованих чоботях. Тікають, аж курява знялась.
Ми слідом. Та ж вони за село і, справді, до лісу, за всіма правилами. Тільки одна ще купка селом скаче від нас, поспішає.
Побачив це командир наш, хоробрий Проценко, розсердився:
— А, чортові втікачі! Все одно спіймаємо. Гей, брати, вперед!
А щоб усі почули, поклав він за своєю звичкою два пальці в рот і свиснув. Ех, і свистів же він чудово, той Проценко! За три кілометри чути, як свисне.
Почули бійці той свист — і вперед, навздогін полякам. А вони — ще дужче тікати.
Тільки дивлюсь я, якась заворушка серед
них. Збилися в купу, мов один на одного наскочили. Що таке? Ну, то нам краще, швидше доженемо.
Але через мить всі вони знов поскакали до лісу. Всі, крім одного. А цей один кар’єром до нас. От диво, думаю, що то за герой такий узявся?
Дивлюся, а він, бідолаха, за гриву коня тримається, поводи загубив, учепився за гриву, щоб не впасти. Товстий, пикатий, з полковницькими погонами. Придивився я, та як закричу:
— Та це ж наш Магніт! Товаришу командир, Магніт!
І справді, мчить до нас Магніт. А на собі везе полковника. Ото кінь, як почув звичний свист Проценка, то й помчав до нього, як завжди звик це робити. Полковник то за поводи, то за гриву тягне, спиняє, та де там! Вогонь, » не кінь!
Спинилися ми з Проценком. Дивимося, ось він, наш Магніт. Ірже, радий такий, танцює. А полковник на ньому вкрай переляканий. Та хіба ж не перелякається польський офіцер, раптом, майже спросоння опинившися серед бу-дьоновців?.. Конфедератку свою чотирикутну втратив, теліпається вона в нього на ремінці збоку, обличчя сполотніле... І все белькоче:
— Панове товариші... панове... здаюся...
Ясно, що здається! Що ж йому ще робити?
Підніме полковник руки, щоб довести, що
здається, а Магніт під ним танцює — і полковник знову за гриву хапається, щоб не впасти. Хоч і не підходящі обставини, а реготався Проценко, і я слідом за ним. А тут і всі інші бійці зібралися. От сміху було з того полковника!
Скільки цукру з’їв тоді Магніт — не знаю. Бо кожен йому з своєї пайки давав, доки командир наш Проценко заборонив:
— Годі, зіпсуєте коня так, хлопці!
Того ж таки дня привели ми Магніта до госпіталю, до Дзюби. І що ви скажете? Підвів я Магніта до розчиненого вікна, а він мов почув, що там його хазяїн. Тихенько так заіржав, мов кличе. І вуха виструнчив, прислухається.
А зза вікна чути вже слабий голос Дзюби—! теж впізнав коня:
— Магніте, коню мій!.. Чекай... Незабаром знову разом будемо...
... Отак і трапилося, що наш кінь Магніт взяв у полон польського полковника. Ех, кінь був! Весь ескадрон любив його, та і я теж.
І на цьому пробачте мені, товариші мої любі, молоді бійці. Закінчую я листа вам, іншим разом щось іще розповім. Бо є що розповісти старому будьоновцю про ті незабутні роки, коли кожен день бойовим полум’ям палав і кожна година до країв, мов повна чаша, відвагою нашою була налита.
