Анатолий Петрицкий — «арт-маляр», автор иллюстраций к рукописи «Мистерия» 1920 г. — фантастическому очерку-пьесе в 3х действиях с прологом.
В-тво „С І М“ Москва
1925
Центральне видавництво Союзу українських про-летарських і селянських
письменників
19-С І М-25 МОСКВА
Главлит № 41348» Тираж 2000 экз.
Школа ФЗУ 1-й Образц. тип. Госиздата, Москва, Пятницкая, 71
ВЛАДИМИР ГАДЗИНСКИЙ.
Галиция — лежащая по ту сторону политических рубежей Украины — не лежит и не лежала никогда вне рубежей украинской культуры. Довоенная Галиция дала украинской литературе великого Ивана Франка и крепкого мужика бытовика Стефаника. Довоенная Галиция, где украинская общественность не была так подавлена и так придушена, как в российской империи, одно время даже задавала тон общеукраинскому литературному движению. Сейчас роли переменились. И в какой громадной пропорции переменились эти роли! В то время как на советской Украине украинская культура стала культурой государственной и народной — культурой массового творчества и массового потребления, в это время галицийский украинец лишен Польшей даже того жалкого культурного самоопределения, какое он имел при австрийцах. Теперь лучших своих сынов Галиция посылает в советскую Украину. Теперь лучшие страницы своих лучших передовых журналов Галиция посвящает пролетарским поэтам, творящей советской Украине.
Из литературных сынов Галиции, потянувшихся на советскую почву для работы на ниве пролетарской коммунистической культуры, надо прежде всего упомянуть Володимира Гадзинского. Гадзинский пришел в советскую Украину в 1918 г. не только как поэт, чувствующий, что подлинный расцвет своего творчества он найдет в стране культурного ренессанса и великих социальных достижений. Он пришел на Украину прежде всего как коммунист и политический деятель для строительства и защиты социалистической страны своего народа. Именно поэтому он в течении первых лет своего пребывания на советской Украине художественному творчеству посвящает слишком мало времени, изредка ^печатая стихотворные агитки под псевдонимом „Йоеиф Грих“. Между тем начало литературного творчества Гадзинского относится к 1908 г. С этого года он выступает во львовских журналах, главным образом в журнале „Неділя11. „Ілюстрована Україна11 и др. Литературная работа его была прервана войной, когда поэту пришлось сражаться на всех фронтах, которые только имела Австрия (итальянском, русском, сербском и даже французском), чтобы после этих сражений прийти к новому фронту — фронту гражданской войны на Украине. Новое художественное творчество Гадзинского — уже на ниве советской республики—открывается вышедшей в Москве книгой поэм „3 дороги». В этой книге (еще отчасти проникнутой духом агиток) Гадзинский стоял — поистине — на дороге к выявлению своего нового литературного лица, которое мы ясно увидали в его последних поэмах „УССР“, „Титан“ и главным образом в поэме „Эйнштейн“.
Каково литературное лицо Владимира Гадзинського? Его характерные особенности? Это прежде всего сциентизм. Тот сциентизм, прекрасную формулировку которого — практическую и теоретическую дал современный французский поэт Рене Гиль, Этот сциентизм, который в Россию был введен Брюсовым — его „Семи цветами радуги во Франции—Сюлли-Прюдомом и впоследствии философскими поэмами Гюйо,—этот сциентизм в украинской литературе до Гадзинского никем не был представлен. Сциентизм это не есть научная поэзия, как иные расшифровывают этот термин. Научная поэзия — это фактический нонсенс. Сциентизм — это поэзия науки, поэзия научно-мыслящего человека, поэзия современника неудовлетворенного тематическими пустышками и примитивами, хотя бы великолепно разукрашенными,это поэзия, которая должна отвечать читателю на насущные вопросы современного научного мышления. Если сциентизм не имел и не мог'' иметь успеха лет 15 тому назад в дни декаданса, когда поэты еще не истощили окончательно своего изощренного варьирования примитивнейших тем, то сейчас в дни ренессанса, в дни пресыщения формальной поэзией, темы сциентиста станут темами широкого круга читателей. Вот почему сциентизм Гадзинского—особенно ценный тем, что у него нет излишнего злоупотребления научностью и особо рьяного ликвидирования лирики,—нельзя не считать своевременным.
В этом отношении характерен „Эйнштейн», наиболее интересная из поэм Гадзинского (кстати, весьма просвещенного в области физико-математических наук). Здесь не только дифирамбы „Второму Копернику», но и глубокое прочуствование автором принципа относительности, слишком далекого от проверки его первичными чувствами. Другая поэма „УСРР“ представляет собой новый литературный опыт незнакомый даже западно-европейской поэзии. Это, конечно, не география в стихах, это любопытнейшая поэма Украины, где каждая губерния
воспринимается как живой индивидуальный организм, рассматриваемый поэтом со всех сторон исторической, социально-экономической и географической. В третьей поэме „Титан“ Гадзинский формально ближе всего к левому экспрессионизму. „Титан“—поэма о больном Ленине, „чей пульс тихо считали миллионы миллионов», поэма „сумевшему повернуть историю человечества, как умный мужик подводу», эта поэма антиципирует будущие поэмы некоторых немецких экспрессионистов, написанные после смерти Ленина.
Гадзинский культурно разносторонен. Он не только поэт, но и литературный критик, давший ряд интересных анализов современной поэзии и марксистское обоснование животрепещущей проблемы формы и содержания. Эта разносторонность Гадзинского (здесь надо напомнить кроме того и о переводах Верхарна сделанных поэтом) весьма типична для поэта-сциентиста, каким является Гадзинский и вызывает интерес к этому писателю, которого послевоенная Галиция подарила Украине.
А. Лейтес.
АЙНШТАЙН
(матеріялістична ''поема)
Великому революціонерові науки А. Айнштайнові в 5-му році революції присв’ячую.
АВТОР.
/Епіграф з поеми «В космічному оркестрі» П. Тичини — знаходиться в рукописі 1922 р. фонд М. Плевако ЦДАМЛМ/
АЙНШТАЙН
В планетних, безмежних просторах,
Пливе земля...
В космічних, етерних безмежах,
Пливе сонце...
І нескінчені, несчислимі мільярди,
Ріжнобарвних зір...,
Між ними комети і метеори,
Лихої долі чи судьби,
Безглуздий знак,
Одно за одним біжить,
Перегоняються віками,
І — не осягають кінця — Нескінчености.
ПОЛЮСИ КОСМОСУ —де ви є?!
Де ви — межі безкраїв,
Яких не досягає моє око,
А котрі ловить,
А котрі лічить,
Мій інтелект—далековидний...
В планетних, безмежних просторах,
Пливе земля...
А може вона не пливе?..
А може помиляється,
Мій інтелект—далековидний...
З її рухом пливу я,
Я — атом,
Я — порошинка,
Що прилипла до неї,
Незвісним законом...
Я — пливу з нею,
І тому не знаю:
..Чи вона пливе“.
О, сонце!
Огнисте, ясне СОНЦЕ!
На тобі кіпить розтоплений рад і гель,
На тобі червоні вулькани протуберанцій
Ти грієш мене віками.
Я — порошинка,
Створена світлом і теплом твоїм.
Ти летиш до брам Геракля,
І я — земля,
Меркурій, Марс, Венус,
Пливемо з тобою.
Ми—зв’язані твоїм могутнім рухом,
Вихром, що йде:
В НЕСКІНЧЕНІСТЬ.
І ми пливем з тобою,
По твому закону:
Огнистої, животворчої і смертоносної хвилі.
І чим моя думка,
Думка порошинки — в порівнанню:
З твоїм відвічним законом?
Чим безсильний протест маси Земної кулі?..
Вона пливе з тобою,
Слухняним рухом,
Скованого раба...
Чи-ж я в силі пізнати
Твій соняшний закон?
Чи в силі я пізнати,
Закон,
Що несе тебе віками,
По шляху — до брам Геракля?
Я функція твого руху,
Я—твій раб, послушний невільник,
Я — що пливу твоїм рухом,
Думаю твоїм теплом і світлом,
Мрію блакитом твоїх гіромінистих просторів.
Я знаю рух—бо це твій рух.
Я знаю світло—це твоє світло.
Це твій —: „ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ! “
І кров моя,
Червона, проміниста кров,
Це: „ „ •
ТВІЙ ВІДВІЧНИЙ ВОГОНЬ.
Нема простору — а тільки Ти.
Нема часу — а тільки Ти,
Я і земля, наш рух відвічний,
Це тільки рух твого проміння,
І все круг мене, весь вир космічний,
Повітря, води, життя, каміння,
Це ти могутнє і ти—незнане,
В кайдани руху вічно сковане,
Це ти — всесильне і проміниете,
Крівавим світлом, блеском огнисте — СОНЦЕ.
...Це ти мій шлях прямуєш,
В СУДЬБИ ТЕМРЯВУ —МЕНЕ ЖЕНЕШ...
II
ВОГОНЬ! СВІТЛО!
Прометея трагічний геній
Пізнав їх могутність.
Від нього пливе людських ідей,
Бистрий, змінчивий потік.
На його збунтованих хвилях
Уносився корабель Птоломея.
Він розбився на скалах-порогах,
Що станули на дорозі,—
Корабля...
,,Час і простір, простір і час,
Я бачу, я чую, означую,
Я — розумію вас!“
Пливе нестримно потік ідей,
В глибинах творчих, важких століть,
В нетрах землі, у тьмі безкраїв,
Родився сон тисячеліть.
Що всі ситеми і сила дум?
Яка е вартість наших ідей?
Чим є момент тисячеліть,
І зміст життя точок-людей?!
Біжить в безкраї веселе сонце
Веде з собою планет громади,
На них незнані, рухливі твори,
Знають тьму ночі і дня розраду.
СТОЛШТТЯ-ТИСЯЧЕЛГГТЯ,
Мільярди невпинних оборотів,
НЕСКШЧЕНА ДОРОГО БЕЗПРЕРИВНОГО РУХУ...
Куди ти покотилася?!
Де ти щезла у бездонній пропасти МИНУЛОГО?
Де моє місце в нескінченій трубі Часу?
Стань на хвилю нестримний руху,
Я хочу означити моє місце,
В твоїй нескінчености.
Я хочу вийти з тих неуловимих,
Для уму математика:
„ПРОСТОРУ І ЧАСУ“!
Завалився великий будинок.
Каміння часу і залізо простору,
Розсипалися безнадійно,
Остаточною руїною.
Завалився великий будинок.
Каміння часу, залізо простору,
Покотились в етерові поля...
І ці поля — не з етеру.
Це тільки груба, жорстока матерія.
Без тягару...
Це брехня — видумка наших нервів,
Вікова помилка математичних мозків.
Хаос і космос — не безладдя...
Вони нескінченість — без простору...
Чи уловить її ум
Що е зером в порівнанню з нею.
Сміх — гордий сміх генія,
Що найшов у правді — неправду,
У безділі — діло,
Що мільярди літ—зробив,
Мільярдовою частиною секунди,
А нескінченість простору —
ПУНКТОМ...
А він геній — нічо...
Щось невідоме...
МАТЕРІЯ. МАТЕРІЯ, МАТЕРІЯ.
РУХ І РУХ.
Я один зуб на неекінченому обводі
Кола нескінчености.
Бачу один зуб, другий, третий,
Сотий, тисячний...
А мільярди їх не існують для мене.
Але я знаю вони є!
Я їх вичислив упертою логікою,
І безпомилковістю математика.
В нескінченій трубі часу,
Що е неуловимою, маленькою
частинкою Секунди,
Відвічний рух,
Минув один пункт,
Червоного вогню.
Його попередили,
Громи мільйонів гармат,
Великі громади могил,
Тріск радіо-хвиль,
І вировий шум пропелера.
У цьому моменті,
Коли валилися підстави Старого світу,
Летіли на смітник історії
Брудні документи традиції,
Коли:
Триюмф мільйонів —
Заглушив голоси обурення,
Збожеволілу лють,
І — найсв''ятійші анатеми:
ВАЛИВСЯ ТАКОЖ ВЕЛИКИЙ БУДИНОК ІДЕЙ.
Летіло у пропасть минулого
Розсипане каміння часу,
Спадало безвартне, поломане,
Заржавіле залізо простору.
У центрі цього могутнього виру
Атом, електрон, квант, порошинка,
Зруйнугали творчість минулого.
Атом кричав:
„МАТЕРІЯ, І РУХ! МАТЕРІЯ І РУХ!“
І голос його
Прогомонів в етерових полях—
БЕЗ ЕТЕРУ...
Нескінченість простору,
Звалилась в один пункт,
НЕСКІНЧЕНІСТЬ—ПУНКТ,
ПУНКТ—НЕСКІНЧЕНІСТЬ....
Мільярди літ секунда,
Секунда—мільярди літ...
АТОМ СИДІВ НА ПУНКТІ,
У НЕСКІНЧЕНІЙ ТРУБІ ЧАСУ
І — кричав:
„МАТЕРІЯ І РУХ! МАТЕРІЯ І РУХ!“
Кріваве світло,
Горіло на краях космосу.
Родився новий день—СЕКУНДА,
Рік-СЕКУНДА,
Віки- СЕКУНДА,
НЕСКІНЧЕНІСТЬ ЧАСУ— СЕКУНДА...
НЕСКІНЧЕНІСТЬ ПРОСТОРУ—ПУНКТ..
ЗОРІ!
ЧЕРВОНІ ЗОРІ!..
III
Серед безлічі роспилених зір,
Дивною скорістю
Котилася планета.
Де був лискучий пункт у просторі.
На цьому пункті,
Що віками колував в свому орбіті,
Незвісним процесом матерії
Зародилась думка:
„У марному, слабому сотворінню“.
І воно причаене, зв’язане,
З пунктом—планетою,
Лініями своїх думок.
Прямими і кривими,
Своїх ідей,
Зв’язало ХАОС -КОСМОС:
«У систему».
Матерія і рух, матерія і рух!
Котилася система,
В нервах чоловіка.
'' Лінії думок зв’язали:
Кінці нескінчености.
Сплітали розсипані квіти,
Чародійних зір
В космічну китицю світів,
Мертвою тишиною, безслідно,
Минали вони простір.
І крик чоловіка,
Шум громад мільйонів,
Гуркіт машин і моторів,
Рик здичілих гармат,
Були нічим...
Між кінцями нескінченосте,
Царить тишина...
Вона одночасно:
Ритмічний рев машини космосу...
Беззвучна тишина...
Найсильнійше світло —
Безнадійна тьма—темрява.
На планеті,
Що з шаленою скорістю,
Котилася в своїй орбіті,
В темряві віків і в тьмавих просторах:
Сидів чоловік.
Зубами вгризся в тайну космосу.
Руками—молотом думки,
Розбивав її могутню стіну.
Кров у мозку
Котилася скорістю планети.
Родила лінії, колеса, еліпси...
Гордійський узол простору:
ДИТЯЧИМ БУБЛИКОМ, СТАВ!
СМІХ ГЕНІЯ...
КОСМОС ДИТЯЧА БРЕХНЯ,
БОЖЕВІЛЬНИХ ДУМ.
Потоки сліз і крови.
Трагедії поколінь,
Радости і шали,
Тисячеліть,
Гори змагань і обрії фантазії,
Озера любови і океани ненависти
Сліди ходу культури
На дорозі часу і простору
Засипав сніг нескінчености.
Замовк крик плакучих атомів...
СПАЗМ РОДІВ ЧЕЛОВІКА—
ЗАТИХ У ВІЧНІЙ ТИШИНІ.
Чоловік—атом,
Сидів на пункті —
Зубами вгризся в тайну космосу...
Вже не кричав...
Простягнув руки своїх думок,
І—зловив:
КІНЦІ—ПОЛЮСИ КОСМОСУ.
Придавив ногою свого інтелекту,
Повзучу вперед гадюку часу...
Вона—скрутилася:
В ДРІБНЕ КОЛЕСО СЕКУНДИ.—
Склянна банька,
З отрутою вічної тайни,
ТРАГЕДІЇ:
Розбилася в тисячу частин.
І тайни не осталось, її ніколи не було....
НАЇВНА ЗАБАВКА—
БУБЛИК ДИТЯЧИХ ЛІТ!
Нема тайни.
Нема моєї безсильности,
При зустрічи з космосом.
НЕСКІНЧЕНІСТЬ-
ВІДКРИТА ТВОЯ ВІКОВА БРЕХНЯ.
І Я—МАТЕРІЯ ї РУХ“,
І. Я—КОСМОС,
1 Я—НЕСКІНЧЕНІСТЬ,
ЩО СПАДАЄ В ЗЕРО.
Я зловив полюси соняшних бескраїв,
I посадив до в’язниці 1
Мною вибраного місця.
Ви є там де я хочу,
А Я—КОЧУЮ З ВАМИ ПО СТЕПАХ МАТЕРІЇ.
І в степах вічний, радісний рух!
Метелики, квіти, пташин радісний лет,
Мій сміх і сльози:
ЦЕ ТИ,—
Нема для мене тайни!..
ПРОМЕТЕЮ, ПРОМЕТЕЮ,
Для чого красти вогонь,
Богам з неба.
Коли ти сам вогонь.
Коли ти сам: матерія і рух.
Слушно тебе брате
Покарали, приковали,
І кров з ребер точать.—
АТОМ НА ПУНКТІ,
РОЗГРИЗ ЗУБАМИ,
ТАЙНУ КОСМОСУ
А у просторах вічна тишина. •
Сонця прасвітло і віків темряви, ''
Що тілько створив „невідомий дух“,
Що колись було—судьби глибина,
Така могутня і така лукава,
Все те матерії: БЕЗПРЕРИВНИИ РУХ.
І все що було наївна брехня.
І прийде хвиля великого дня,
Коли не стане ні сліду з життя.
Коли нестримне колесо „вперед»,
Шляхом заверне незвісиих комет,
І верне знову: „ПОЧАТОК БУТТЯ».
Тоді-то атом на пункті прикутий,
Буде кусати граніти космосу
І знову створить з матерії і руху,
Нову систему-СИСТЕМУ З ХАОСУ.—
Пропав, не верне:.,
НЕВІДОМИЙ ДУХ».
А БУДЕ ТІЛЬКИ:
„МАТЕРІЯ І РУХ»,—
Москва 8. XI1.1922.
ДО ЧИТАЧІВ.
Від кількох років як поет буваю предметом виїмково „прихильної“ критики зі сторони плеяди наших літературно-критичних знатоків—від Коряка, Блакитнього і инших зі столиці Харкова до Київського провінціяльного критика з академічним маюта-бом — Дорошкевича. З другого боку зуерічаю холодне мовчання зі сторони деяких редакторів від Шляхів Мистецтва через Тичину з Червоного Шляху до кооперативної Нової Громади.
Це виїмково прихильне відношення виявилося фактами неможливосте друкування на Україні мого літературного доробку з останніх літ і абсолютного мовчання в рецензуванню моїх книжок (поезії) як „З дороги» (Москва 1922), збірка Моекфільгарт, видання Московської філії Гарту (Москва 1924), викресленню місць з критичним аналізом моєї поеми „ Айнштайн» в рецензії К. Марусика (в 4—5 № Черв. Шляху за 1924 р. стор. 293—294) на 1 № журналу Нова Культура (Львів 1924), і т. д.- •
СЛОВОМ- БЛОКАДА НА 100%!
Тому видаючи в світ цю нову книжку (а я знаю, що поданим вище прихильникам моєї музи зроблю тим велику приємність) вважаю за потрібне подати кілька уваг на тему нашої літературної критики, з окрема її так названих „внутрішніх умовин».
Я стверджую, що літературна цінність наших критичних та бібліографічно-рецензійних „огля-
дів“ належить до тих „районів» української ху» дожньої літератури, куди не заглянув ще жовтневий промінь і більшовицька прямота та твердість внска-заних поглядів, і—де ще панує такий стан, що „гнівлива обмеженість філістерської критики не знає розвитку“ (Мерінг).
Панування редакційної бюрократії викликає від часу до часу вибухи невдоволеня молоді проти „олімпійців», а ще більш проти особистих оцінок: „не підійшов до смаку шановного редактора, не усміхнувся до нього відповідно „благородним» способом, а що найгірш висказався скептично проти його авторитетности,— справа скінчена—твори не підходять, нездарні, невитримані, словом—„публіцистика не поезія, віршоробство не талан, графоман не письменник»...
Словом—без апеляції,—вирок остаточний і оскарженню „не подлежит«!
Я думаю що найвищий час прочистити, у нас ті нездорові умови; з''окрема вважаю, що не змиє їх з поверхні української художньої літератури остання дискусія про „Сатану в бочці», та про инші цікаві речі...
Надто глибокі корінці дореволюційних звичок в художній літературі, щоб ліквідувати їх дискусією між олімпійцями і т. д. їх треба підрізати так само глибоко в художній літературі як жовтень підрізав економічні корінці українського хуторянства.
Початок цього підрізування може дати тільки всеукраїнський з’їзд революційних письменників, що повинен стати і для нашої літературної критики— цієї „обмеженосте без розвитку»,—вугільним камінням байдуже „європейського чи азіатського» але напевно Червоного Ренесансу.
Володимир Гадзінський
Читайте также http://www.chytomo.com/issued/y...