| |
| Статья написана 4 февраля 2017 г. 20:25 |
Анатолий Петрицкий — "арт-маляр", автор иллюстраций к рукописи "Мистерия" 1920 г. — фантастическому очерку-пьесе в 3х действиях с прологом. В-тво „С І М“ Москва 1925 Центральне видавництво Союзу українських про-летарських і селянських письменників 19-С І М-25 МОСКВА Главлит № 41348» Тираж 2000 экз. Школа ФЗУ 1-й Образц. тип. Госиздата, Москва, Пятницкая, 71
ВЛАДИМИР ГАДЗИНСКИЙ. Галиция — лежащая по ту сторону политических рубежей Украины — не лежит и не лежала никогда вне рубежей украинской культуры. Довоенная Галиция дала украинской литературе великого Ивана Франка и крепкого мужика бытовика Стефаника. Довоенная Галиция, где украинская общественность не была так подавлена и так придушена, как в российской империи, одно время даже задавала тон общеукраинскому литературному движению. Сейчас роли переменились. И в какой громадной пропорции переменились эти роли! В то время как на советской Украине украинская культура стала культурой государственной и народной — культурой массового творчества и массового потребления, в это время галицийский украинец лишен Польшей даже того жалкого культурного самоопределения, какое он имел при австрийцах. Теперь лучших своих сынов Галиция посылает в советскую Украину. Теперь лучшие страницы своих лучших передовых журналов Галиция посвящает пролетарским поэтам, творящей советской Украине. Из литературных сынов Галиции, потянувшихся на советскую почву для работы на ниве пролетарской коммунистической культуры, надо прежде всего упомянуть Володимира Гадзинского. Гадзинский пришел в советскую Украину в 1918 г. не только как поэт, чувствующий, что подлинный расцвет своего творчества он найдет в стране культурного ренессанса и великих социальных достижений. Он пришел на Украину прежде всего как коммунист и политический деятель для строительства и защиты социалистической страны своего народа. Именно поэтому он в течении первых лет своего пребывания на советской Украине художественному творчеству посвящает слишком мало времени, изредка ^печатая стихотворные агитки под псевдонимом „Йоеиф Грих“. Между тем начало литературного творчества Гадзинского относится к 1908 г. С этого года он выступает во львовских журналах, главным образом в журнале „Неділя11. „Ілюстрована Україна11 и др. Литературная работа его была прервана войной, когда поэту пришлось сражаться на всех фронтах, которые только имела Австрия (итальянском, русском, сербском и даже французском), чтобы после этих сражений прийти к новому фронту — фронту гражданской войны на Украине. Новое художественное творчество Гадзинского — уже на ниве советской республики—открывается вышедшей в Москве книгой поэм „3 дороги". В этой книге (еще отчасти проникнутой духом агиток) Гадзинский стоял — поистине — на дороге к выявлению своего нового литературного лица, которое мы ясно увидали в его последних поэмах „УССР“, „Титан“ и главным образом в поэме „Эйнштейн“. Каково литературное лицо Владимира Гадзинського? Его характерные особенности? Это прежде всего сциентизм. Тот сциентизм, прекрасную формулировку которого — практическую и теоретическую дал современный французский поэт Рене Гиль, Этот сциентизм, который в Россию был введен Брюсовым — его „Семи цветами радуги во Франции—Сюлли-Прюдомом и впоследствии философскими поэмами Гюйо,—этот сциентизм в украинской литературе до Гадзинского никем не был представлен. Сциентизм это не есть научная поэзия, как иные расшифровывают этот термин. Научная поэзия — это фактический нонсенс. Сциентизм — это поэзия науки, поэзия научно-мыслящего человека, поэзия современника неудовлетворенного тематическими пустышками и примитивами, хотя бы великолепно разукрашенными,это поэзия, которая должна отвечать читателю на насущные вопросы современного научного мышления. Если сциентизм не имел и не мог'' иметь успеха лет 15 тому назад в дни декаданса, когда поэты еще не истощили окончательно своего изощренного варьирования примитивнейших тем, то сейчас в дни ренессанса, в дни пресыщения формальной поэзией, темы сциентиста станут темами широкого круга читателей. Вот почему сциентизм Гадзинского—особенно ценный тем, что у него нет излишнего злоупотребления научностью и особо рьяного ликвидирования лирики,—нельзя не считать своевременным. В этом отношении характерен „Эйнштейн", наиболее интересная из поэм Гадзинского (кстати, весьма просвещенного в области физико-математических наук). Здесь не только дифирамбы „Второму Копернику", но и глубокое прочуствование автором принципа относительности, слишком далекого от проверки его первичными чувствами. Другая поэма „УСРР“ представляет собой новый литературный опыт незнакомый даже западно-европейской поэзии. Это, конечно, не география в стихах, это любопытнейшая поэма Украины, где каждая губерния воспринимается как живой индивидуальный организм, рассматриваемый поэтом со всех сторон исторической, социально-экономической и географической. В третьей поэме „Титан“ Гадзинский формально ближе всего к левому экспрессионизму. „Титан“—поэма о больном Ленине, „чей пульс тихо считали миллионы миллионов", поэма „сумевшему повернуть историю человечества, как умный мужик подводу", эта поэма антиципирует будущие поэмы некоторых немецких экспрессионистов, написанные после смерти Ленина. Гадзинский культурно разносторонен. Он не только поэт, но и литературный критик, давший ряд интересных анализов современной поэзии и марксистское обоснование животрепещущей проблемы формы и содержания. Эта разносторонность Гадзинского (здесь надо напомнить кроме того и о переводах Верхарна сделанных поэтом) весьма типична для поэта-сциентиста, каким является Гадзинский и вызывает интерес к этому писателю, которого послевоенная Галиция подарила Украине. А. Лейтес. АЙНШТАЙН (матеріялістична ''поема) Великому революціонерові науки А. Айнштайнові в 5-му році революції присв’ячую. АВТОР. /Епіграф з поеми "В космічному оркестрі" П. Тичини — знаходиться в рукописі 1922 р. фонд М. Плевако ЦДАМЛМ/ АЙНШТАЙН В планетних, безмежних просторах, Пливе земля... В космічних, етерних безмежах, Пливе сонце... І нескінчені, несчислимі мільярди, Ріжнобарвних зір..., Між ними комети і метеори, Лихої долі чи судьби, Безглуздий знак, Одно за одним біжить, Перегоняються віками, І — не осягають кінця — Нескінчености. ПОЛЮСИ КОСМОСУ —де ви є?! Де ви — межі безкраїв, Яких не досягає моє око, А котрі ловить, А котрі лічить, Мій інтелект—далековидний... В планетних, безмежних просторах, Пливе земля... А може вона не пливе?.. А може помиляється, Мій інтелект—далековидний... З її рухом пливу я, Я — атом, Я — порошинка, Що прилипла до неї, Незвісним законом... Я — пливу з нею, І тому не знаю: ..Чи вона пливе“. О, сонце! Огнисте, ясне СОНЦЕ! На тобі кіпить розтоплений рад і гель, На тобі червоні вулькани протуберанцій Ти грієш мене віками. Я — порошинка, Створена світлом і теплом твоїм. Ти летиш до брам Геракля, І я — земля, Меркурій, Марс, Венус, Пливемо з тобою. Ми—зв’язані твоїм могутнім рухом, Вихром, що йде: В НЕСКІНЧЕНІСТЬ. І ми пливем з тобою, По твому закону: Огнистої, животворчої і смертоносної хвилі. І чим моя думка, Думка порошинки — в порівнанню: З твоїм відвічним законом? Чим безсильний протест маси Земної кулі?.. Вона пливе з тобою, Слухняним рухом, Скованого раба... Чи-ж я в силі пізнати Твій соняшний закон? Чи в силі я пізнати, Закон, Що несе тебе віками, По шляху — до брам Геракля? Я функція твого руху, Я—твій раб, послушний невільник, Я — що пливу твоїм рухом, Думаю твоїм теплом і світлом, Мрію блакитом твоїх гіромінистих просторів. Я знаю рух—бо це твій рух. Я знаю світло—це твоє світло. Це твій —: „ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ! “ І кров моя, Червона, проміниста кров, Це: „ „ • ТВІЙ ВІДВІЧНИЙ ВОГОНЬ. Нема простору — а тільки Ти. Нема часу — а тільки Ти, Я і земля, наш рух відвічний, Це тільки рух твого проміння, І все круг мене, весь вир космічний, Повітря, води, життя, каміння, Це ти могутнє і ти—незнане, В кайдани руху вічно сковане, Це ти — всесильне і проміниете, Крівавим світлом, блеском огнисте — СОНЦЕ. ...Це ти мій шлях прямуєш, В СУДЬБИ ТЕМРЯВУ —МЕНЕ ЖЕНЕШ... II ВОГОНЬ! СВІТЛО! Прометея трагічний геній Пізнав їх могутність. Від нього пливе людських ідей, Бистрий, змінчивий потік. На його збунтованих хвилях Уносився корабель Птоломея. Він розбився на скалах-порогах, Що станули на дорозі,— Корабля... ,,Час і простір, простір і час, Я бачу, я чую, означую, Я — розумію вас!“ Пливе нестримно потік ідей, В глибинах творчих, важких століть, В нетрах землі, у тьмі безкраїв, Родився сон тисячеліть. Що всі ситеми і сила дум? Яка е вартість наших ідей? Чим є момент тисячеліть, І зміст життя точок-людей?! Біжить в безкраї веселе сонце Веде з собою планет громади, На них незнані, рухливі твори, Знають тьму ночі і дня розраду. СТОЛШТТЯ-ТИСЯЧЕЛГГТЯ, Мільярди невпинних оборотів, НЕСКШЧЕНА ДОРОГО БЕЗПРЕРИВНОГО РУХУ... Куди ти покотилася?! Де ти щезла у бездонній пропасти МИНУЛОГО? Де моє місце в нескінченій трубі Часу? Стань на хвилю нестримний руху, Я хочу означити моє місце, В твоїй нескінчености. Я хочу вийти з тих неуловимих, Для уму математика: „ПРОСТОРУ І ЧАСУ“! Завалився великий будинок. Каміння часу і залізо простору, Розсипалися безнадійно, Остаточною руїною. Завалився великий будинок. Каміння часу, залізо простору, Покотились в етерові поля... І ці поля — не з етеру. Це тільки груба, жорстока матерія. Без тягару... Це брехня — видумка наших нервів, Вікова помилка математичних мозків. Хаос і космос — не безладдя... Вони нескінченість — без простору... Чи уловить її ум Що е зером в порівнанню з нею. Сміх — гордий сміх генія, Що найшов у правді — неправду, У безділі — діло, Що мільярди літ—зробив, Мільярдовою частиною секунди, А нескінченість простору — ПУНКТОМ... А він геній — нічо... Щось невідоме... МАТЕРІЯ. МАТЕРІЯ, МАТЕРІЯ. РУХ І РУХ. Я один зуб на неекінченому обводі Кола нескінчености. Бачу один зуб, другий, третий, Сотий, тисячний... А мільярди їх не існують для мене. Але я знаю вони є! Я їх вичислив упертою логікою, І безпомилковістю математика. В нескінченій трубі часу, Що е неуловимою, маленькою частинкою Секунди, Відвічний рух, Минув один пункт, Червоного вогню. Його попередили, Громи мільйонів гармат, Великі громади могил, Тріск радіо-хвиль, І вировий шум пропелера. У цьому моменті, Коли валилися підстави Старого світу, Летіли на смітник історії Брудні документи традиції, Коли: Триюмф мільйонів — Заглушив голоси обурення, Збожеволілу лють, І — найсв''ятійші анатеми: ВАЛИВСЯ ТАКОЖ ВЕЛИКИЙ БУДИНОК ІДЕЙ. Летіло у пропасть минулого Розсипане каміння часу, Спадало безвартне, поломане, Заржавіле залізо простору. У центрі цього могутнього виру Атом, електрон, квант, порошинка, Зруйнугали творчість минулого. Атом кричав: „МАТЕРІЯ, І РУХ! МАТЕРІЯ І РУХ!“ І голос його Прогомонів в етерових полях— БЕЗ ЕТЕРУ... Нескінченість простору, Звалилась в один пункт, НЕСКІНЧЕНІСТЬ—ПУНКТ, ПУНКТ—НЕСКІНЧЕНІСТЬ.... Мільярди літ секунда, Секунда—мільярди літ... АТОМ СИДІВ НА ПУНКТІ, У НЕСКІНЧЕНІЙ ТРУБІ ЧАСУ І — кричав: „МАТЕРІЯ І РУХ! МАТЕРІЯ І РУХ!“ Кріваве світло, Горіло на краях космосу. Родився новий день—СЕКУНДА, Рік-СЕКУНДА, Віки- СЕКУНДА, НЕСКІНЧЕНІСТЬ ЧАСУ— СЕКУНДА... НЕСКІНЧЕНІСТЬ ПРОСТОРУ—ПУНКТ.. ЗОРІ! ЧЕРВОНІ ЗОРІ!.. III Серед безлічі роспилених зір, Дивною скорістю Котилася планета. Де був лискучий пункт у просторі. На цьому пункті, Що віками колував в свому орбіті, Незвісним процесом матерії Зародилась думка: „У марному, слабому сотворінню“. І воно причаене, зв’язане, З пунктом—планетою, Лініями своїх думок. Прямими і кривими, Своїх ідей, Зв’язало ХАОС -КОСМОС: «У систему». Матерія і рух, матерія і рух! Котилася система, В нервах чоловіка. '' Лінії думок зв’язали: Кінці нескінчености. Сплітали розсипані квіти, Чародійних зір В космічну китицю світів, Мертвою тишиною, безслідно, Минали вони простір. І крик чоловіка, Шум громад мільйонів, Гуркіт машин і моторів, Рик здичілих гармат, Були нічим... Між кінцями нескінченосте, Царить тишина... Вона одночасно: Ритмічний рев машини космосу... Беззвучна тишина... Найсильнійше світло — Безнадійна тьма—темрява. На планеті, Що з шаленою скорістю, Котилася в своїй орбіті, В темряві віків і в тьмавих просторах: Сидів чоловік. Зубами вгризся в тайну космосу. Руками—молотом думки, Розбивав її могутню стіну. Кров у мозку Котилася скорістю планети. Родила лінії, колеса, еліпси... Гордійський узол простору: ДИТЯЧИМ БУБЛИКОМ, СТАВ! СМІХ ГЕНІЯ... КОСМОС ДИТЯЧА БРЕХНЯ, БОЖЕВІЛЬНИХ ДУМ. Потоки сліз і крови. Трагедії поколінь, Радости і шали, Тисячеліть, Гори змагань і обрії фантазії, Озера любови і океани ненависти Сліди ходу культури На дорозі часу і простору Засипав сніг нескінчености. Замовк крик плакучих атомів... СПАЗМ РОДІВ ЧЕЛОВІКА— ЗАТИХ У ВІЧНІЙ ТИШИНІ. Чоловік—атом, Сидів на пункті — Зубами вгризся в тайну космосу... Вже не кричав... Простягнув руки своїх думок, І—зловив: КІНЦІ—ПОЛЮСИ КОСМОСУ. Придавив ногою свого інтелекту, Повзучу вперед гадюку часу... Вона—скрутилася: В ДРІБНЕ КОЛЕСО СЕКУНДИ.— Склянна банька, З отрутою вічної тайни, ТРАГЕДІЇ: Розбилася в тисячу частин. І тайни не осталось, її ніколи не було.... НАЇВНА ЗАБАВКА— БУБЛИК ДИТЯЧИХ ЛІТ! Нема тайни. Нема моєї безсильности, При зустрічи з космосом. НЕСКІНЧЕНІСТЬ- ВІДКРИТА ТВОЯ ВІКОВА БРЕХНЯ. І Я—МАТЕРІЯ ї РУХ“, І. Я—КОСМОС, 1 Я—НЕСКІНЧЕНІСТЬ, ЩО СПАДАЄ В ЗЕРО. Я зловив полюси соняшних бескраїв, I посадив до в’язниці 1 Мною вибраного місця. Ви є там де я хочу, А Я—КОЧУЮ З ВАМИ ПО СТЕПАХ МАТЕРІЇ. І в степах вічний, радісний рух! Метелики, квіти, пташин радісний лет, Мій сміх і сльози: ЦЕ ТИ,— Нема для мене тайни!.. ПРОМЕТЕЮ, ПРОМЕТЕЮ, Для чого красти вогонь, Богам з неба. Коли ти сам вогонь. Коли ти сам: матерія і рух. Слушно тебе брате Покарали, приковали, І кров з ребер точать.— АТОМ НА ПУНКТІ, РОЗГРИЗ ЗУБАМИ, ТАЙНУ КОСМОСУ А у просторах вічна тишина. • Сонця прасвітло і віків темряви, '' Що тілько створив „невідомий дух“, Що колись було—судьби глибина, Така могутня і така лукава, Все те матерії: БЕЗПРЕРИВНИИ РУХ. І все що було наївна брехня. І прийде хвиля великого дня, Коли не стане ні сліду з життя. Коли нестримне колесо „вперед", Шляхом заверне незвісиих комет, І верне знову: „ПОЧАТОК БУТТЯ". Тоді-то атом на пункті прикутий, Буде кусати граніти космосу І знову створить з матерії і руху, Нову систему-СИСТЕМУ З ХАОСУ.— Пропав, не верне:., НЕВІДОМИЙ ДУХ". А БУДЕ ТІЛЬКИ: „МАТЕРІЯ І РУХ",— Москва 8. XI1.1922. ДО ЧИТАЧІВ. Від кількох років як поет буваю предметом виїмково „прихильної“ критики зі сторони плеяди наших літературно-критичних знатоків—від Коряка, Блакитнього і инших зі столиці Харкова до Київського провінціяльного критика з академічним маюта-бом — Дорошкевича. З другого боку зуерічаю холодне мовчання зі сторони деяких редакторів від Шляхів Мистецтва через Тичину з Червоного Шляху до кооперативної Нової Громади. Це виїмково прихильне відношення виявилося фактами неможливосте друкування на Україні мого літературного доробку з останніх літ і абсолютного мовчання в рецензуванню моїх книжок (поезії) як „З дороги" (Москва 1922), збірка Моекфільгарт, видання Московської філії Гарту (Москва 1924), викресленню місць з критичним аналізом моєї поеми „ Айнштайн" в рецензії К. Марусика (в 4—5 № Черв. Шляху за 1924 р. стор. 293—294) на 1 № журналу Нова Культура (Львів 1924), і т. д.- • СЛОВОМ- БЛОКАДА НА 100%! Тому видаючи в світ цю нову книжку (а я знаю, що поданим вище прихильникам моєї музи зроблю тим велику приємність) вважаю за потрібне подати кілька уваг на тему нашої літературної критики, з окрема її так названих „внутрішніх умовин". Я стверджую, що літературна цінність наших критичних та бібліографічно-рецензійних „огля- дів“ належить до тих „районів" української ху" дожньої літератури, куди не заглянув ще жовтневий промінь і більшовицька прямота та твердість внска-заних поглядів, і—де ще панує такий стан, що „гнівлива обмеженість філістерської критики не знає розвитку“ (Мерінг). Панування редакційної бюрократії викликає від часу до часу вибухи невдоволеня молоді проти „олімпійців", а ще більш проти особистих оцінок: „не підійшов до смаку шановного редактора, не усміхнувся до нього відповідно „благородним" способом, а що найгірш висказався скептично проти його авторитетности,— справа скінчена—твори не підходять, нездарні, невитримані, словом—„публіцистика не поезія, віршоробство не талан, графоман не письменник"... Словом—без апеляції,—вирок остаточний і оскарженню „не подлежит"! Я думаю що найвищий час прочистити, у нас ті нездорові умови; з''окрема вважаю, що не змиє їх з поверхні української художньої літератури остання дискусія про „Сатану в бочці", та про инші цікаві речі... Надто глибокі корінці дореволюційних звичок в художній літературі, щоб ліквідувати їх дискусією між олімпійцями і т. д. їх треба підрізати так само глибоко в художній літературі як жовтень підрізав економічні корінці українського хуторянства. Початок цього підрізування може дати тільки всеукраїнський з’їзд революційних письменників, що повинен стати і для нашої літературної критики— цієї „обмеженосте без розвитку",—вугільним камінням байдуже „європейського чи азіатського" але напевно Червоного Ренесансу. Володимир Гадзінський Читайте также http://www.chytomo.com/issued/yak-105-pis...
|
| | |
| Статья написана 1 февраля 2017 г. 20:00 |
Нещодавно у видавництві «Темпора» вийшла п’ята книга з серії «Наші двадцяті» — антологія фантастики «Атом у запрязі». Ми поговорили з упорядницею збірки Яриною Цимбал про перших роботів в українській літературі, освіту і долю фантастів, а також плани видавців на майбутнє. Які проміжні результати можна підбивати в серії «Наші двадцяті»? За рік ми видали 5 книжок. «Атом у запрязі» — це вже п’ята книжка. Тимчасом тираж детективної антології «Постріл на сходах» вже закінчився. Тобто 1000 примірників ми за рік продали. Я вважаю, що це успішний результат, враховуючи, яка мережа книгарень існує в Україні, скільки люди читають і скільки можуть віддавати за книжку. 
|
| | |
| Статья написана 31 января 2017 г. 22:58 |
Будь-який літературний твір або винахід може вийти у світ без підпису автора або під псевдонімом, тобто під вигаданим іменем. Такі випадки відомі ще до винаходу книгодрукування і навіть з часів давніх римлян і греків. Маскувалися перед сучасниками комедіограф Арістофан та історик Ксенофонт. Історик Тацит зазначав, що авторів, котрі писали сатири на римських імператорів Тіберія, Нерона, Калігулу, скидали зі скелі або ж душили у в’язниці...
Літературознавець Олексій Дей, укладаючи «Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ–ХХ)» зазначає, що українські письменники користувалися псевдонімами з ХVІ століття, як-от: Стефан Зизаній, Іван з Вишні або Іван Вишенський, Теофіл Ортолог. Надмірне захоплення псевдонімами покритикував у 1894 році Осип Маковей в одному зі своїх фейлетонів, наголошуючи, що для письменника досить одного-двох псевдонімів. Коли ж їх є до шістнадцяти, як, скажімо, їх мав Панько Куліш, то це не робить честі ні авторові, ні читачеві. Герой фейлетону юрист розповідає Меценасові, що на крайову виставку приїдуть письменники. Ось уривок: «Приїде, може, – кажу дальше, – хоч він уже старенький, Белебень Козак, Т. Вешняк, Іван Горза, Петро Забоцень, Панько Казюка, Ломус, П. Необачний, Нечуй-Вітер, Опанас Прач, Павло Ратай, Денис Федоренко, Д.П. Марченко, Хуторянин. – Я й не знав, що в нас стільки письменників. – Меценасе! Адже се лише один письменник!» Юрист вів далі: «– А знаєш, хто се: Любарт Боровський або Співомир, Іван Чайка, Іван Щипавка? Меценас здвигнув плечима. – То бувший сатирик, а тепер заслужений природознавець, професор Іван Верхратський. – Щипавка? Гм... – замітив Меценас. – Чому ж вони, ті письменники, поназивали себе так: один Шилом, другий Щипавкою? – То, бачиш, така річ: вони писали сатири, отже, псевдонімами вказували на се, чого сподіватися від їх віршів: один колов, другий щипав. – Хитро! – засміявся Меценас. – Мода така! – замітив я для пояснення». «...Тепер розважимо сю справу поважно. Хто видумав собі псевдонім і нащо? Молодий письменник, що вперше виступає на арену публічну, ховається за псевдонімом. Коли його будуть ганити, то хоч не назвуть його справдішнє прізвище. Старший письменник, що жиє в прикрих політичних обставинах, зі страху перед грізною карою, криється за псевдонім; йому йде більше о справу, котру боронить, ніж о славу власного імені; він волить спокій за життя, ніж тюрму; радо зносить се, що за життя його не знають. Такі два випадки дадуться оправдати... Така-то користь з псевдонімів». Висновок Маковей робить такий: «Найлучче було би не уживати зовсім псевдонімів, а коли вже треба, то уживати і уладитись так, щоб жоден ворог його не відгадав. Під творами «невинними» не підписуватись ніколи псевдонімами! Відвага – прикмета така, що годиться її мати». 1750 року у Франції вийшла книжка «Опис планети Меркурій». Щоб обмежити владу монарха, автор вдався до фантастичної розповіді. Ось яку присягу нібито приносив імператор далекої планети, коли вступав на престол: «Клянуся забезпечити усім моїм підданим свободу особи, свободу користування власністю, свободу слова, свободу смаків і свободу поведінки за умови, що спільний добробут не постраждає від цього. Моїм підданим дозволяється, якщо вони будуть незадоволені мною, зібратися і обрати собі нового правителя. Клянуся не віддавати ніяких розпоряджень без відома і згоди депутатів від усіх верств, які матимуть постійне представництво при моєму дворі». Це були думки передових людей Франції, і, зрозуміло, автор не поставив свого імені на книжці. Лише згодом літературознавці встановили, що ним був де Бетюн. http://vitchyzna.ukrlife.org/7_8_09artemc...
|
| | |
| Статья написана 31 января 2017 г. 22:49 |
Як відомо з романа "Золоте теля", переконаний нероба і за сумісництвом інтелігент з незакінченою гімназичною освітою Васисуалій ЛОХАНКІН оголосив голодовку рівно о шістнадцятій годині сорок хвилин. — Васисуалій, ти дурень ! — спокійно мовила дружина, — Ти не смієш голодувати ! — Буду ! — вперся ЛОХАНКІН. — Це безглуздо, Васисуалій. Це бунт індивідуальності. — І ним я пишаюся. Ти недооцінюєш значення індивідуальності і взагалі інтелігенції. Як і слід було чекати, голодування закінчилося трагічно -ЛОХАНКІН був спійманий на гарячому, коли з холодного борщу потайки виловлював м"ясо ...
Років десять тому бунтівний даларш ЛОХАНКІНА справив невідпорне враження на фантасмагоричну уяву літератора Олеся БЕРДНИКА. Зрештою, воно й не дивно, бо в їхній долі знаходимо багато спільного: у обох, як то кажуть, негаразд з освітою, але пречудово з самозакоханаям, обидва зневажали нормальну людську прашо, але залюбки сідали на шию людей працьовитих. ЛОХАНКІН з релігійною побожністю шукав велику сірячинину правду, БЕРДНИК — вселенську теософську істину. Останнє було помічено і зафіксовано : "... 0.БЕРДНИК під виглядом фантастики переписує в романі "Подвиг Вайвасвати" містичні казки В.КРИЖАПОВСЬКОІ — Рочестер про месіанство магів"*/ Переписуе... Зазначимо: м”яко сказано, з академічною чемністю. А ще, додамо, він, ясна річ, у фантастично-зарозумілому тлумаченні безбожно передирае Біблію, оспівуючи боські діяння в усіх його трьох іпостасях. В інших своіх манірно-побожних писаннях, вочевидь розрахованих на позбавлений усякого критичного аналізу невибагливий смак, 0.БЕРДНИК, хвацько кокетуючи безсистемною ерудиціею викінченого ділетанта, вкрай "мудро" доводить, буцім, Україна — найліпший грунт для "космічного" розквіту буддизму, брахманізму, джай -нізму, синтоїзму з ісламом на додачу. — Господи, а які у тебе на наші голови вірування ще є? Відкрий нам, боже, на потилиці трете око Шиви! Та не про це зараз йдеться ... Голодування Васисуалія ЛОХАНКІНА поступово перетворилося для Олеся Павловича БЕРДНИКА в своєрідне життєве хоббі. Однак побоюючись принизливих наслідків, що спіткали недоумка ЛОХАНКІНА, він розв"язав проблему успішного голодування по-науковому. "Еврика ! -осяяло його. — Не їстиму, а питиму ! У рідині — Істина ! Ще найдавніші предки і староіндійські маги казали; Істина — у пляшці ... І ніяких тобі сімейно-побутових конфліктів..." х/ А.Ф.БРИТИКОВ. "Русский советский научно-Фантастический роман”. "Наука", Л., 1970, стр. 300. Технологія голодування, розроблена БЕРДНИКОМ, як і усе геніальне, проста і загальноприсгупна. Приміром, якась чергова сердешна пасія біжить на базар і купує курку. До курки, ясна річ, яєчка . Попутно, у гастрономі, кладе до авоськи півпуда манної крупи і пару кіло вершкового масла. До всього цього — каністру молока. З курки, якщо вона добре вгодована, виходить пречудовий бульйон, його слід поставити до холодильника. Адже коли в гарячий бульйон юобувснути з півдесятка яєць, то вони ж зваряться і вийде не рідина, а звичай -на дієтична юшка. А от з ріденькою манною кашкою на молоці, слід робити навпаки, інакше шмат вершкового масла в драглистому манному трясовині не розчиниться і вийде чортійщо, а не пошукувана рідина. І тоді воздвигається Лесик на весь свій багатирський зріст з чернечою бородою і патлами ігумена, з двома півлітровими келихами -холодним та гарячим — в могутніх ручиськах та й каже журливо : — За твоє здоров"я, Сонцесяйно Дівчино — Квітка ! А мені все одно — рано чи пізно, а сконати... /Олесь Павлович має нахил до написань з великої літери майже всіх іменників українсько! мови/. У пасії — аж мороз по шкірі. Адже сущу істину каже, відому ще старотибетським ламам і брахманам магадхсько-маурійської епохи!... Пасія долає курку, Лесик — келихи. Щоправда, оскільки серце у нього добре, а не кожна пасія спроможна упорати вгодованого півня, Лесик милостиво допомагає їй подолати усі їстивні труднощі, знаходячи в холодильнику ще й приховані у закоркованих пляшках резерви... Отак, бідолаха, і животіє . однак багатющу натуру голодуючого на висококалорійній рідині буде ницо збіднено, якщо не згадати його інші захоплення: астральні ав"язки з потойбічними "вимірами" І "сферами", прямий зв"язок з іншо-планетниками, що прилетіли на "тарілці" на спецзустріч з ним, що відбулася одної ночі в скверику, біля моста Патона, хіромантію і невтомні розшуки Безсмертної Всесвітньо! Мами, яка споконвіку мешкав в неприступних Гімалаях, бо папи, котрий живе за всім відомов адресою в Римі, йому замало... Останнім часом він буквально вчадів на кіптяві Очищувального Вогню, ідею якого вперше висунув ще папа римський Григорій І /кінець УІ — початок УП ст./. Але, як і у випадку з Васисуадіем ЛОХАН-КІНШ, Олесь Павлович поставився до ідеї середньовічного папи творчо й винахідливо. Його науковий постулат: через Очищувальний Вогонь слід проходити не через спалення на ауто-да-фе, а стрибаючи через кострище абсолютно оголеним. Стрибати через багаття неодмінно слід, узявши за.руку дівчину, ясна річ, теж голу. Практично це виглядає так /використаємо й ми "багатозначну" манеру 0.БЕРДНИКА геть про все писати з "Великої Літери"/. Виходить з лісу здоровезний голий дядоло з оберемком хмизу за плечима. Поруч — гол ла дівка з волошковим віночком на гарній русявій, безумовно, не фарбованій природній власяниці. Фарбована жінка — то Омана. Кресати Живу Іскру необхідно по-прадавньому — двома кремінцями, бо Сірники — то виплід осоружної цивілізації. Сірники, щоб ви знали, — то Мара, а Запальничка — Химера. Очищувальний Вогонь запалав — тоді новоявлені Адам з Євою й мають стрибати до повного закоптіння. Димком, знацця, до Незмивної Чорноти закуритися, бо навіть прапрадавні мудреці, не відрізняли, де чорне, де біле, а сприймали їх як чорнобілу суміш Істини. До того а і середньовічні відуни до пуття так і не второпали, де біла, а де чорна магія... Та от біда : народ пішов темний і несвідомий, бо в школах не викладають ні старосемітських Кумранських сувоїв, ні клінописних прозрінь вимерлих шумерів, ані Початку Всіх Початиів — прадавньо-індійську ритуальну "Рігведу". Страшно стрибати голим на очах темішх неуків. Людина, можна сказати, крізь муки власного голодування і вогнянні стрибки діалектично поєднала вчення староіндійських голих аскетів джайнів — дігонбарів зі світоглядом сучасаих закордонних нудистів, а з нею поведуться, мов зі спричиненим Недоумком. .. Та вихід з фатального кола знайдено ! Нова геніальна "еврика" полягає в тому, щоб 00Н або ж принаймні ШНЕСКО оголосило про створення десь в джунглях Амазоні! чи в незайманих пущах Африки зон первісного здичавіння. Олесь Павлович БЕРДНИК готовий десантуватися туди хоч зараз. Голим і босим. Але неодмінно з Свою у вбранні, як в біблійному стародруці. Інакше як чорна, гак і біла магії приречені на погибель. Примітка: в Країні Рад зону здичавіння оголошувати не варто, бо дикунів тут нема. Усі ці вибрики БЕРДНИКА до часу викликали у його знайомих лише анекдотичні оповідки. Аж поки він не згадав про закордонні "сфери" і не розпочав юродствувати в "міжнародних обширах" /вже на зразок старгородсьКого лева Кіси Вороб"янінова/: — Гери енд пери ! Щедрі фони унд барони ! Я голодую, панове! Спитайте будь-кого ! Я голий ег босий ! Подайте, Христа заради або Магомега, або ж самого %дди, айне кляйне дойче зуппе ! Жінка е -зварить, — простягає він до заморських панів /у тому числі й до недобитих націоналістичних "добродіїв"/ широкі, мов лопати, долоні, склавши їх загребущим екскаваюрним ківшем. — Містери енд твістери ! Зважте, я живу в дикій країні, хоч вона і вважається цивілізованою. Чому в дикій, питаете? А тому, що хоч я горю палким бажанням вільно дичавіти, мене тут на глузи беруть; "Кіп смайлінг!" — коли по-вашому. Мовляв, я блазнюю унд дурня із себе клею. Де ж висока Істина? І ось цей морально розбещений недоук і політичний спекулянт, цей самозакоханий ледар і цинічний жебрак, цей літературний халтурник і неудагний "месія" во буддійському Христі канючить по всіх усю-дах закордонного притулку, щоб в /о, боже!/ Вільному світі голяком стрибати через Очищувальний Вогонь. Бо там — Свобода! Там хоч із хмарочоса сторч головою на бруківку кидайся. Ніхто тобі, стрибунцеві, не завадить. І це — незаперечна істина... Аж до того заходився писати на різні заморські адреси наш доморослий "давай-лама", що з тим листуванням два тижні на роботу не виходив /з 15 по 28 березня ц.р. включно/. А його безпосередній начальник, бригадир Київського комбінату монументально-декоративно-го мистецтва, даремно грюкав у зачинені двері свого виконавця -вітражиста. Певно, не укмігив, що Васисуалія ЛОХАНКІНА навіть пожежа не примусила піти на роботу. А що ж далі? Звичайне діло: відповідний наказ /від 1-го квітня ц.р./ директора комбінату з недвозначним застереженням. Та "трудяга" БЕРДНИК знову десь на тривалий час повіявся. А відтак — новий наказ /від 25 квітня/ з оголошенням суворої догани і попередженням про звільнення з роботи за систематичні прогули і злісне порушення трудової дисципліни. Аж тут сталося диво дивне. "Волелюбному" БЕРДНИКУ ним же пропаговане у книжках слово "звільнення" /від людей, від суспільства і взагалі від земної кулі/ чомусь цього разу вельми не сподобалося. Що тут сталося — просто жах! Як посунув на секретарку директора Олесь Павлович, як грюкнув кулацюрою та як заволав прегрізно : — А де права людини ? — На прогули та неробство права нема ! — А на що є ? — На працю, як в Конституції записано ! — А я, може, жадаю вільного й нічим не обмеженого дозвілля? — З оплатою чи без? — саркастично запитала секретарка. І справді, подумайте лишень: в Америці навіть безробітним пару місяців якусь мізерію дають та ще полумиском юшки в богадільні Армії Спасіння почастують, а тут штатному неробі не хочуть платити. А могли б піти назустріч, зазирнути в його багатостраждальну дущу та й переказати гроші поштою, аби ж бідолаха до каси ноги не бив... Та де там, коли людських прав кагма! І БЕРДНИК наполегливо "качав права", гучно волаючи: — Що це ви цькуєте мене доганами? Я вищий од вас ! — Еге ж, на зріст ... — Що?! — аж знавіснів доморослий "правознавець". Та мене, щоб ви знали, шанують в усіх всесвітніх вимірах, потойбічних колах і закордонних радіосферах ! Ііахабхарата, Рамаяна, Панча-тантра, щоб вас усіх Стародавній Дідько ухопив ! Що ж, згадаймо теж дещо прадавнє. А точніше — лише одне прис-лів"я з української народної мудрості. І переконаємося, що недарма колись люди склали: "Таке догідне, хоч на смітник викидай".
|
| | |
| Статья написана 30 января 2017 г. 23:35 |
Про любовь, Вот опять я пою про любовь. В это слово поверил я вновь, В нем не только к любимой любовь. Я люблю Эту светлую землю мою, Этот мир, у беды на краю, И об этой любви я пою. Мы к далеким рванулись мирам — Там никто не откликнулся нам. Лишь летит, тополями пыля, Голубая планета Земля. Перед ней, как и все, я в долгу, Я пою, это все, что могу, И прошу вас, во имя любви Все, что можете, сделайте вы. Про любовь Вновь на всех языках я пою. I wich happiness for all of you And in happiness yours I love you. Я прошу, Вас на всех языках я прошу Je demande de la paix pour le monde Demandez de la paix pour le monde...
Встреча артистов ансамбля "Верасы" с космонавтами на Байконуре. В центре — Герман Титов. Слева — Владимир Исаков. В то время попасть на "космическую кухню" непосвящённым было очень сложно, почти невероятно. 
Самолёта стрела засвистит высоту набирая Там, где солнце и мгла, Мы летим небеса обнимая. Может быть мы когда-то там жили, Были птицами, звёздами были, Но забыли об этом, забыли И учимся вновь летать. Пусть, всё это мираж, Но всё-же, но всё-же Мир, единственный наш, Теперь нам дороже. Всё же не даром летаем мы в снах В звёздных далёких безмолвных мирах. И детские сны откликаются нам — там. Дети солнца и тьмы Мы не всё о себе ещё знаем. Возвращаемся мы и опять о полёте мечтаем. И опять мы и звёзды, и птицы И серебряный воздух струится И под нами кружится, кружится За нами летит Земля. **** Вечер тих, тих звездопад. И смотришь ты, как звёзды в море тонут. Вместо них вспыхнет янтарь И никогда рукой его не тронуть. И века назад и завтра искать Из звёзд рождается янтарь. И лежит на дне под толщей воды Как сказка ……….. звезды. Звездопад. В море манят Свет янтаря и отблеск звёздной тайны. Может вдруг пристальный взгляд Что-то открыть сумеет хоть случайно. Разгадать не пробуй полночью зря Живую тайну янтаря. Подними на небо чистый свой взгляд Там наши звёзды все горят. ***** Неужели, семь звонких нот в тишине Могут стать только воющим звуком? Неужели, семь нежных цветов радуги Могут стать только одним цветом – чёрным? Рощи белые белит мороз И одёжка бела у берёз, Серебрятся под солнцем поля, От дымов почернела земля. Белый дом отражает река, Белой стаей плывут облака, Голубые просторы маня. Почернел белый свет от огня. Белым будь снег и чистым, Белым будь снег, искристым, Белым будь снег – Всегда будь белым. Белым будь дом под небом, Тёплым будь дом и с хлебом, Белым будь дом – Не обгорелым. Обольют голубые дожди, После них пёстрой радуги жди; Зелен луг и желтеют стога. Чёрный дождь, чёрных радуг дуга. Наш совсем невелик шар земной, Белый, жёлтый он и голубой. Вспыхнет где-то кровавый пожар Это чёрные пачкают шар.
***
*** Был я и нет, был я и нет там, где сейчас гранит, В здешнем краю робкий мой след память земли хранит. Это бывает, это бывает: Те, что идут за нами, Улицы, улицы называют нашими именами. Ты не жалей, ты не жалей, я догорел дотла, Чтобы тебе стало теплей от моего тепла. Тысячу раз, тысячу раз, наши сгорят сердца, И и тысячу раз вспомнят о нас улицы без конца.
|
|
|
облако тэгов
