Сергій Володимирович Пилипенко народився 10 липня (22 липня за новим стилем) 1891 року в Києві в сім'ї народного вчителя. 1909 року закінчив Першу київську гімназію. Навчаючись, брав активну участь у гуртках Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), членом якої вважав себе з 1908 року.
Закінчивши гімназію, Пилипенко вступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики). 1912 року за революційну діяльність Сергія Пилипенка відрахували з університету та вислали з Києва без права в'їзду в університетські міста.
До Першої світової війни Пилипенко вчителював у Броварах.
Улітку 1914 року Пилипенка призвали в російську армію і відправили на фронт. Там він пройшов шлях від рядового до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений. У військовому середовищі вів революційну пропаганду, 1917 року редагував у Ризі фронтову газету «Український голос».
1918 року, після демобілізації, Пилипенко повернувся до Києва, примкнув до місцевої групи УПСР, що гуртувалася навколо газети «Народна воля», став її редактором. Брав участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, за що три місяці відсидів у в'язниці.
На початку 1919 року, вступивши в суперечку з лідерами есерів і есдеків щодо ставлення до Радянської влади, Пилипенко оголосив про вихід з УПСР і 13 березня вступив у Комуністичну партію більшовиків.
Працював переважно як редактор партійних і радянських газет («Більшовик», «Вісті», «Комуніст»), в редакційних відділах Всевидаву, завідував видавництвом ЦК КП(б)У «Космос». У часи військових кампаній проти Денікіна і білополяків командував бригадою Червоної армії.
Після закінчення громадянської війни редагував газету «Селянська правда», обіймав керівні посади у видавництвах «Книгоспілка», ДВУ.
Від 1922 року був головою створеної ним спілки селянських письменників «Плуг» і був редактором її видань, зокрема журналу «Плужанин».
Наприкінці 1920-х років був директором створеного партією при Народному комісаріаті освіти Інституту літератури імені Тараса Шевченка і згуртував там коло себе групу молодих дослідників літератури, здебільшого членів «Плугу», до якої входили Григорій Костюк, Юрій Савченко, Андрій Панів та розстріляні в грудні 1934 року Р. Шевченко, Кость Півненко, Гнат Проценко і Сергій Матіяш.
Видав тридцять книжок оповідань і байок. Серед них збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933), «Байки та оповідання» (1936).
Був автором низки літературно-критичних статей, зокрема:
«По бур’янах революції»- про Хвильового-новеліста (Червоний шлях, 1923, книга 1), «Занепадництво у наших критиків» (Плужанин, 1927, № 7).
Редактор різних видань. Серед них:
«Антология украинской поэзии в русских переводах» (ГИУ, 1924) разом з Олександром Татовим, Твори Івана Франка.
«Помер 11 липня 1943 р».
Так закінчується його офіційна біографія, вміщена в бібліографічному довіднику «Письменники Радянської України», рік видання 1988.
То чому ж так рано помирали українські радянські сатирики-гумаристи, які у ті, як тоді писалося,» буремні» роки зачинали українську радянську
сатиру та гумор?
А ось чому.
Постановою партійної колегії ЦКК КП(б)У від 21 серпня 1933 року Пилипенка виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів».
Після трусу на квартирі в будинку «Слово» 29 листопада 1933 року Пилипенка арештували. Уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Проскуряков вбачав у його діях такі ознаки злочинів, передбачених статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР: «був активним учасником української контрреволюційної організації — національний блок УВО, яка прагнула повалити Радянську владу на Україні шляхом збройного повстання, і належав до терористичної групи, особисто очолював терористичну трійку в організації замаху на Голову Раднаркому УРСР тов. Чубаря».
Судова «трійка» 23 лютого 1934 року порушила клопотання перед Колегією ОДІТУ застосувати до Пилипенка «найвищу міру соціального захисту — розстріл». Колегія ОДПУ УРСР 3 березня 1934 року затвердила цю пропозицію.
Постановою Військового трибуналу Київського військового округу від ЗО квітня 1957 року вирок щодо Пилипенка скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину. Сергія Пилипенка
Посмертні видання.
1963 року видано «Байки та оповідання» Пилипенка.
2007 року видавництво «Смолоскип» у серії «Розстріляне відродження» видало «Вибрані твори» Сергія Пилипенка. На сьогодні це найповніше зібрання, яке розкриває різні грані творчості письменника. До книги увійшли байки, прозові твори, статті, рецензії, написані у 1920-ті — на початку 1930-х років, матеріали діяльності Спілки селянських письменників «Плуг», засновником і незмінним керівником якої був Сергій Пилипенко, а також спогади сучасників про нього. Пам'ять.
21 червня 1998 року в Харкові на будинку № 4 на майдані Рози Люксембург — колишньому Селянському будинку, де у 1920-х роках мешкав Сергій Пилипенко, відкрито меморіальну дошку, присвячену йому.
Автор меморіальної дошки — дочка письменника, скульптор із США Міртала Пилипенко. Вона виконала бронзовий портрет батька на фоні землі, що розтріскалась. Це символ розколотого життя письменника. Під портретом початок вірша Міртали, присвяченого батькові:
«Хай проб'ється голос мій
крізь час, землю і море —
я тобі свою пам'ять несу,
і любов, і тугу, і горе».
Меморіальну дошку виготовлено на кошти дочок Пилипенка — Ести та Міртали. Саме в день відкриття меморіальної дошки у Харкові в США, де живуть сестри, святкувався День батька, до якого і приурочили вони свій приїзд у місто свого дитинства, щоб увічнити пам'ять про батька.
ГРАМОФОН
«Реве та стогне Дніпр широкий», —
У грамофоні хор співа.
«Живу на світі сорок років,
Такого співу не чував.
Оце краса! Оце машина! —
Каленик каже до дружини.—
Крутни та слухай
На всі вуха
Сьогодні, й завтра, й безупинно.
І хліба не давай,
І грошей він не просить.
Крутни, кажу, і край —
І хор вже стоголосий.
Такого, мабуть, і живого
Ніде нема».
Але Каленику дружина
Остуди завдала:
«Овва!
Держи-но
Мойого хвалька!
Співа твій грамофон чудово,
Та з голосу чужого,
А свого —
Ніскілька».
І серед нас бувають грамофони:
Послухати — чудово,
Та з голосу чужого,
А свій — як на припоні.
1927
НОВИЙ ВЕВЕРЛЕЙ
Пішов купатись голова
Якогось пентросиндикату,
Він був людина ділова,
Любив підлеглих настрахати.
На дверях висіли завжди
Великих грізних два плакати,
Щоб «Без докладу не входить»,
«Листом про справу звідомляти».
Поліз в купальню голова,
Та раптом став він потопати.
«Рятуйте!»— зарепетував,
Аж хвилі піняться булькаті.
Народу сила там була,
Хотіли його рятувати,
Та ба— секретаря нема,
Нема кому доповідати!
Листи стругає вся юрба
Без черги, щоб пустив до хати.
Самому сунутись хіба,
Як нікому передавати?
Скінчилася кар'єра там,
Другий у центросиндикаті,—
Ось радимо кур'єра вам,
Купаючись, з собою брати.
1928
ПУГА
Колись-то Коник вороний
Обурився на Пугу
«Я не дурний
Терпіти далі цю наругу:
Щодня нещадно пужить
І по крижу, і по боках,
І по спині, і по ногах,—
Це може осоружить
Хоч кому!»
І, щоб покласти край тому,
Намислив знищити він Пугу
За прикру надолугу.
Схопив її зубами,
Жує, кусає, мне,
Щосили рве,
Товче, трощить ногами,
Об землю б'є,
Копитами гатить,
Аж пил курить.
Так Коник розпалився,
Що аж харчить.
Нарешті зупинився —
Коли лежить
Від пужална трісок декілька
Та ремінця самі уривки.
«А що? Позбувся лиха?
Ото і все!
Превесело мій Коник рже,
Задрав хвоста від пихи,
Понастовбурчив вуха
І слуха:
Чи не хвалитиме Кобила,
Що попліч з ним ходила?
«Овва! Позбувся! Ось дурний! —
Зненацька чує Вороний
Глумливу одповідь Кобили.—
Хіба в господаря купила
Не вистачить на другу —
Ще гіршу Пугу?»
Тут помилку
Зразу видко:
Бий не било,
А правило.
1920
ДЕМОНСТРАЦІЯ
На Перше травня, свято праці,
Стрункі колони демонстрацій
Ідуть літературних жанрів.
Перед веде гладкий, опасистий Роман,
Що обійшов весь світ у мандрах
І знає все людське життя.
За ним його кума —
Розсудлива, дебела,
Підстаркувата Повість,
А далі гурмою летять
Дрібні Новели
Та Нариси, сухі, нервові,
Що попліч за нове боролись,
Що в бій в усякий час готові.
За ними поспіша другий загін:
Сувора і бентежна Драма,
Комедія з дотепними словами,
Сатира, сповнена пекучої жаги,
Ревю веселе й Водевіль,—
За гасла всі вони нові,
Підносять прапор всі червоний
І діалектики закони
Засвоюють ретельно, ревно.
Поезія за ними вслід
Пливе потоком безперервним:
Дзвінка Поема на чолі,
І Вільний вірш, і Марш, і Пісня —
Всі соціалізмові корисні,
Напоєні новітнім змістом,
Палким закличним словом,
І в убранні святковім
Крокують пролетарським містом.
Аж гульк — із ними
Складає рими
Стара бабуся — Байка,
Свою в першотравневе свято пайку
Приносячи сумлінно.
Ізнявся галас, тупотіння:
«Куди, стара?
Вмирать пора!
Додому!
В життя нове
Лише впливе,
Хто не боїться грому,
Сутички клас,
Що зачалась
У переможнім Жовтні».
Та їм в одказ
Бабуся як не бовтне,
Немов у воду камінець,
Аж хвилі ходять колом:
«Кому — кінець,
Мені — ніколи!
Не вічна я
І не стара,
Бо щоразу є зміни,
Як діалектика життя
Виносить класи на-гора
Й мене наново обновля
Та далі й далі рине.
Не роки роблять нас старими
І не нові молодять рими,
А так — дивись:
Для визволу трудящих є користь? —
І стародавнє слово раптом ожива,
А новостворене, бува, вмира...»
На Перше травня, свято праці,
Ідуть колони демонстрацій,
І Байка, вкупі з усіма,
Червоний прапор підійма.
25/IV-1932 р.
КОМЕНТАР ДО БАЙКИ — ЧЕРЕЗ
76 РОКІВ
Саме під червоним прапором (і — від червоного прапора, якому так вірно служив) і був знищений Сергій Пилипенко, солдат і командир революції, здійсненої більшовиками, громадський та літературний діяч, організатор культурно-літературного життя на Україні 20-х років, один із зачинателів радянської байки на Україні, член комуністичної партії більшовиків, який під час громадянської війни командував бригадою 60-ї та 21-ї дивізій, колишній партизанський і червоним командир...
«... т. Пилипенко проявил и как командир бригады, и как член партии высокие образцы советского патриотизма и безграничную преданность делу Ленина. Командуя бригадой, он неоднократно участвовал в боях как рядовой воин, показывая образец мужества для своих бойцов и командиров».
Сам Пилипенко писав (вже трудячись — власне, воюючи! — на літературному фронті):
«Тільки соціалізм забезпечить людям вічний мир і згоду, тільки при соціалізмі трудящі не будуть злиднювати і всяка чесна праця матиме достойну винагороду. Тільки при соціалізмі царюватимуть воля, братерство і рівність.»
На жаль...
Хоча це про нього писала критика:
«У байці «Ліхтарі» С. Пилипенко показує велику керівну роль комуністів у будівництві соціалізму. Як без ліхтаря не може їхати автомобіль, так і без Партії не може рухатися наш народ вперед.
— Пролетарі!
Нам комуністи — ліхтарі, — резюмує байкар.»
На початку 30-х років С. Пилипенко підготував до друку двотомник своїх творів (т. 1 — «Байки», т. 2 — «Оповідання»), але йому не судилося вийти у світ. Не врятувала самовідданість справі більшовиків і мужність червоного комбрига Пилипенка, його «безграничная преданность делу Ленина», який писав (його кредо): «Невимовне щастя бути посильним співучасником величних жовтневих подій», «отримувати безкрайню насолоду бути співробітником нового, умріяного трудящими людства життя».
Це він писатиме з нагоди І5-річчя «Великого Жовтня», далі вже не писатиме — ніколи.
Жахливий Молох під назвою «Великий Жовтень» почне пожирати своїх творців — зжере він і Сергія Пилипенка.
http://kh.depo.ua/ukr/kh/h...
goo.gl/fPme7f
Другий чоловік Тетяни Кардиналовської. Автор так само, як і вона, одного фантастичного твору.
goo.gl/AJ9zJ7