часопис «Літературно-науковий вістник» , Львів, 1928, т. 95, кн. 2, .с. 185-189
Поки що тільки дві серії нового Винниченкового фільма. Але рецензію вже можна (навіть треба!) писати.
Бо друга серія подібна до першої, а дальші, певно, будуть подібні до другої, а всі разом — до инших творів того самого автора; нових і — старих.
Лише тема — „коїоззаі» [Змагання двох світів (без жарту!) — „пролетарського* і „капіталістичного». Місце дії — Берлін, час — теперішність.
Світ „пролетарський» представляє знаний нам ще з 1904 р. „любий хлопчик» студент Семенюк (з „Заручин») і теж уже знана нам „Зіночка» з товаришами. Але автор (певно з конспіративних причин) робить з них Німців: по фальшивому німецькому паспорту один називається Макс, а друга Кляра. Є ще й другий студент „універсітета Св. Владіміра» (по паспорту — „др. Рудольф») і ще пара курсисток, одна— Галя з „Заручин» (псевдонім — „Сузанна), друга по документу навіть „принцеса* (але ся вже контрреволюціонерка). Всі разом — дуже нагадують те миле товариство, від якого роїлися женевські Ьгаззегіез- перед війною і яке тепер засіло в Кремлі. Для повноти образу не бракує і симпатичного шварцбарта Наделя: одинокого робітника серед інтелігентського „пролєтаріяту». Найтиповішьм є „Макс». Він „зачисує обома руками волося'' (забуваючи, що людина з німецьким паспортом повинна мати й гребінець), -крутиться на стільці» (в моменти зворушення), „стріпує чубом», .шарпає головою як загнузданий кінь», і — мріє про світову революцію.
Бо належить до І н а р а к у, до Інтернаціонального авангарду революційної акції (здається так!) Сей „Інарак» є таємниче товариство для знищення „буржуїв», а складається почасти з Рокамболів, почасти з — теж давно нам знайомих членів якогось повітового комітету „Спілки» перед 1905 р.— в дні весни автора „Сонячної машини».
„Інарак» робить замахи, які не вдаються, засуджує на смерть спійманого провокатора, який вислизає йому з рук саме тоді, коли сього треба авторові, в спосіб, якому позаздрив би сам Шерлок Голмс. І взагалі приготовляє „послідній і рішительний бій“, — і то з позною погордою до конспі рації — телефонічно! Що — як і треба було сподіватись приводить до провалу цілої многонадійної організації і до (хвилевого, правда) тріюмфу клятої „буржуазії».
Зрештою Інараки не такі вже звірі, як здається на перший погляд. Семенюк („Макс»), як і його прототип з „Заручин» 1904 року, хоч і є „роздратований» революціонер, але „крізь сю роздратованість так і прозирає ніжність, мягкість та щирість» Івана Никифоровича Довгочхуна, — „щось мо-
лоде з добрими надіями, хорошими мріями і — малими силами». Вони більше думають, як ділають. А коли сувора дійсність вириває їх з їх сну — кождий з них жахається (як той „Макс»), „наче наступив на гострий цвях“. Але потім знов приходять мрії ніжні-білосніжні: про „кучеряві хмаринки», про те, „як чудесно було-б лежати .. десь у височезних горах і дивитися в небо“, про „тиху затишну хатинку» в степу під вербою, і конче — „аби серце із тобою». Бо майже всі Інараки страшенно кохаються. Семенюк („Макс») у Галі (Сузанні), „доктор Руді» в поинцесі», і то не без взаїмности
Як у всіх винниченкових героїнь і героів — се суть їх життя. Еротика Шніцлєра (навіть „Рег Кеі§еп“), Бенуа, навіть Декобри—най сховається перед інараківською еротикоюі Флірт, герць перед битвою двох полів, проблематика кохання з усіма її глибинами, все, що робить з худобячої похітливосте людський ерос — відкидається українським Арцибаше-вим як ,.буржуазний предразсудок“.
Тут инша ,,еротика“: еротика степовогоогира. Він тільки те й знає, що „хапає“, „зминає», шпурляє і здобуває. І все се — :,п р и р о с ч и н е н и х дверях*, (як „доктор Руді“). або й просто серед парку.
Або (як другий), „при всі х“ кидається на предмет свого обожання (на „графівну Фріду“). „Сузанна» теж хоче узяти бідного ,.Макса“ — „отут при в с і х“ за голову, і... вкусити!
Ся сама ,,Сузанна“ (велика пані) „падає на подушки і жадібно, нетерпляче, жагучо простягає до Макса руки“ — теж властиво при всіх, бо в сусідніх кімнатах бавляться спрошені гості...
І все се „з оголеними плечами», „опуклими грудями» і ,.широкими клубами»...
Московський ексгібіціонізм, російське ЗсЬііггІиНеп, як казав Галягад. Як у покою старого кавалера, обвішаному парноґрафічними картками (І штука — 10 сотиків).
І се все робиться не на Москві-ріці, а над Шпре! І сьому „еросові» віддаються не лише звичайні люди (..буржуї»), але й Інараки..
Дійсно, згнилай Захід !
Коли перейдемо до сього згнилого Заходу, а властиво до згнилої буржуазії, як її представлено у Винниченка, просто жах обгортає! Принцесам тут сняться лише „солодкі оргії«1 графині продаються, „голі жінки, вино, цинічні розмови, безсоромні оргії»... Автор просто одержимий сими образами!
Князівна крові віддається князеві капіталу і як зрадник „жагуче прагне заплювати, вмертвити, знищити те, що він зрадив, щоб у знищенім знайти для себе оправдання»... „Мізерні... фігурки колишньої аристократії», які „по рабському, навипередки, складають до підніжя трону (нового володаря) свої шпаги і свою честь», і пр. Пересаджено? — Можливо, але всі сі спостереження, особливо про зраду здобув автор мабуть шляхом інтроспективного досліду, і тому се йому вдалося..
Але слабше — змальовання світа капіталу. Його представляє спершу директор банку, а потім ,.президент землі» (очевидно буржуазної) Мертенс. Се — „черевата потвора з масними одвислими губами1'', „погризене нечистими хоро-бами, розпухле лице биржевого махсра“ — Чи такі є вдій-сности? Може, але нам ся постать видається скорше подібною до Гриші Зшовєва або до Літвінова (гляньте на їх портрети!), аніж до Рокфелєра, чи Форда. Та й що до „хоріб“: мабуть ними більше заражені темпераментні „пролетарі*1 »іцо забувають двері зачинити!), аніж оті прокляті капіталісти !
Про внутрішній світ Мертенсів — опріч „одвислих губ“ і „черева*'' — не довідуємося нічого. Багато письменників описувало нашу зганґреновану суспільність по війні, описували й шакалів капіталу— от як Т. Ман, П. Моран, Аніта Люс та ин. — Але якими живими барвами міниться в н и х сей світ! Як пульсує в них дійсність, скільки проблем — нових і цікавих, скільки дотепу — відкривають вони нам...
У автора „Сонячної машини** — лише „черево** і „обвислі губи** — с''езі: іоиі...
До серця річей він не заглядає Він досліджує повер-хОвність зовнішнйх деталів (трохи ліпше, але те саме робить Еренбурґ), які здаються йому смішними, і на них зводить цілу свою будову...
Вам се не подобається? Трудно. „Нє любо, не слушай (кажуть росіяне), а врать нє мєшай«!
Або — ше сіег кіеіпе Могіг ез зісЬ уогзієШ: „на золотім троні по нігті у брилянтах, до підбороддя в шовках оксгмітах, засідає всевладний... капітал«! ..
Точнісінько так, як ще недавно уявляв собі „тісаря** у Відні Гриць з Задерихвостів...
Але — „проблематика** істнує. Правда, „проблематика», як вона формулувалася двадцять років тому, в марксівсько звульгарізованих брошурках для „несознатєльнаво пролєта-рія“: тут капітал („череватий1*), тут—робітник або „трудова інтелігенція** (в „косоворотці1*).. Тут — „президент землі**, зорганізованої капіталом в одну цілість, а тут — Інарак.
Як сю проблематику розвязати? „Как тут бить, как тут горю пособіть?** Тим більше, що не тільки Інарак (як ми бачили) залюбки мріє про „тиху затишну хатинку**, але й герой капіталу Мертенс марить: „яке щастя було б кинути се вічне напруження, — роботу машини, сю каторгу... влади** і сховатися „в печері**.
Положення безвиходу Борці на арені, а ніхто не хоче битися! Але вихід є! Як все в таких випадках зявляється він як Оеиз ех тасйіпа! Тут — в виді .Сонячної машини», яку вигадує темпераментний доктор Руді (той самий, який в садку згвалтував „принцесу» і якого автор необачно випустив з божевільні, куди його були запхали).
Ся „сонячна машина» — се є „такий апарат, який усуває зайвих посередників між людиною і сонцем у її годуванні» і „дає людям змогу годуватись самою рослиною-тра-вою, листям, сіном соломою» майже без жадної праці. Капіталісти і капіталізм разом з найманою працею стають отже непотрібними. Правда не відразу, бо капітал береться спершу на всякі способи, щоб знишити і автора машини і саму машину. І в сім нереальність концепції автора. Бо капітал скрізь і завше сприяв всякому поступові в техніці, боролися з ним лише маси неосвіченого робітництва. Опріч того й сама ідея машини...
В своїм романі »Ог. тесі. Агго\\у$тіІЬ“ модний і знаний американець Зіпсіаіг Ьє\\уі5 висловлює особливу подяку д-рові Бе Кгиії за його „фільософічний світогляд ученого» і за відомосте з области бактеріольогії і медицини, які позволили авторові роману „перетворити його фантазійні постаті в живих людей»...
Але так поступають люде гнилого Заходу. Наші Хип-(іегкіпй’и все одрлзу знають. Знає все одразу і Винниченко для сконструовання своєї соняшної машини, і тому власне цілий сей помисл у нього трошки... не дописав.
Тому й „фантазійні постаті», що коло сеї машини крутя-тяться, так і не перемінилися в „дійсних людей»...
Але „менше з тим!» Важно, що — як тішиться один 1 на рак проблему розвязано ..без крови, без боїв, без великих стрясень», яких не терпить соціялістичний міщанин. Важно, що нарешті згине доба „трупоїдів» з .незалежною поставою'' і „холодною недбалістю в погляді*''. Важно, що нарешті запанує ідеал людей-овець, що „жують траву і іржуть від задоволення».
Тим упадком капиталізму, який нікого тепер не може змусити до праці собі—кінчиться II частина.
Ідеї? Ідей тут нема. Є боротьба людей за „широкі клуби», на які одні можуть собі позволити, другі—ні. В однім „ІЛпе Ьеиге ауес» Лєфевра більше ідей, як в цілій „Сон. машині». Опріч того до зануди знана стара „щаблежиттівська» фільософія: як погодити життя в товаристві з інстинктами павіяна з пралісу?
Маси? Мас нема, бо їх не чується аж ніяк, хоча в задумі се і є „Маззепіт»
Конструкція? — Конструкція третьорядної утопії. Інтрига? — Без напнятя, що дуже легко розвязується Понсон.
дю Террайль з своїм .Рокамболем» цікавійший. Пристра сти? — Теж нема ніяких (Є лиш степова „еротика»).
Внутрішні конфлікти?—се лиш конфлікти між похітливістю і видуманим мозковим „обовязком“, за тяжким для травоїдної душі інарацьких революціонерів, що мріють про затишне щастя „при ній*...
Типи?—Типів нема, є маскарада, є .наші за граніцей“. Є Аверченко або Зощенко, їоигпез аи іга^ие.
„Бєсів» теж нема, як се повинно було б бути. Є псоти хлопчаків, яких коли вони нароблять шкоди, беруть за вухо перша ліпша Розочка, або правдиві „бєси», правдиві Вер-ховенські, які й винаходять всім українським інаракам—заняття, „коємуждо по ділом його» і— хисту: одному кооперативну школу провадити, другому фільм крутити, третьому романи утопійні писати на задану тему...
Лиш я дав би тут инший заголовок. Не „Сонячна ма шина», а „Сон соціялістичного міщанина».
І—рада-пригадка. В дискусії з Клярою Цеткин, казав Ленін (в XI книгі „Культури», яка тепер на жаль виходить 4 сторінки на 4 місяці) —„Я не довіряю сим людцям, які вперто і постійно займаються половим питанням, неначе індійський факір—своїм пупом... Се взагалі затемнює думку, затемнює клясову свідомість... Неможна дозволити, щоби... полові патання... стали центральними питаннями у психіці молоді... Революція не може стерпіти орґіястичних станів, які личать хіба героям і героїням Д''Аннунція».
Поручаємо авторові „Сонячної машини», „Щаблів життя» і „Чесности з собою» сю лектуру...
Сумніваюся тільки, чи він з цеї ради скористає. То лише „фашісти* мусять читати „Іліча* (для ліпшої боротьби з ним). Винниченкож—як се видно з роману—нічого, опріч 22-х томів своїх творів мабуть не читає. Не дивно ж, що він повторяється.
