Зірка №23, від 10.6.66, с.4 Олесь Бердник. Лісова казка. ( ідент. з Стріла Майтрі — біографічна про М. Рериха; у зборі творів 2017-2018 рр. вийде повість у повному обсязі )
Дніпро №11/ 65 с.61-67 ОБ Хор елементів (фант.)
З та Пр. 8/64 с.27-28 ОБ За дерзновенною мрією (конкурс фант. ідей)
Ранок №1/1968 с. 16 Л. Бердник Медитації (афоризми)
Барвінок 10/1964 с.14-16 Л. Бердник Метелик і ліхтар... (короткі оповідання)
Юнак №2/1967 с. 20 те ж саме
Піонерія №6/65 с.17 ОБ Об"єднувач сердець (стаття про М. Рериха)
*****
Росоховатський І. У тихому місті. Київський комсомолець №78 30. 6.57 р. с.4 шпіонська повість
МЕДИТАЦІЇ
Наповнюйте келихи вином мудрості.
в
Ріка сама визначас річище.
в
Сонце і вночі не гасне.
В
Прекрасний алмаз. Але знасмо про його твердість.
В
Тяжко лікувати хворого, закоханого у свої недуги.
В
Невидимі ниті дають найміцнішу тканину.
В
Хай очевидність не затуманюс погляду розуму.
В
Почуття тяорить сучасне. Думка творить майбутнє.
В
Хто мас крила, не питас — чи можна летіти.
***
Об''єднувач сердець
«Лише в дітях законний початок всіх справ. Починаючи новий шлях, у дітях знайдете
силу довір''я...»
Так говорив М. К. Реріх — визначний російський художник. Бо саме в дітях, в юному поколінні, бачив Реріх казкових богатирів, які подолають драконів старого світу.
І ще говорив Микола Костянтинович проникливі слова:
«Діти — квіти землі».
Але квіти — ніжні і вразливі, чарівні і довірливі — вимагають турботи і захисту. І Реріх вимагав, закликав забезпечити їхнє майбуття, зберегти мир на землі, відстояти всі здобутки культури супроти сил пітьми.
Реріх гаряче виступив проти потоку брехні і злоби. Він створив міжнародні організації «Вінець Світу» та «Палаюче Серце», де мали об''єднатися митці всіх народів. Він побудував у Нью-Йорку музей свого імені, в якому прославлялось мистецтво Росії. За його ініціативою було підписано Пакт Миру і Пакт Культури — всі держави, які його підписали, зобов''язувались всіляко оберігати пам''ятники творчості і труда.
Художник дуже полюбляв легенди і міфи різних народів. У них він бачив думи і сподівання минулих поколінь.
Погляньте на картину «Гуга Чохан» (див. зліва). На п''єдесталі непорушний вершник. То герой тібетського епосу, легендарний борець проти поневолювачів. Здається, навіки відійшли в небуття далекі події, зв''язані з казковим образом Гуга Чохана. Та художник переконує нас своєю феєричною картиною, що діла героїв невмирущі, що вони живуть в наші дні. Запорукою того є урочисте цвітіння весняних дерев. А весна — то початок нового життя.
Неспокійне серце митця веде його в далеку Азію, в найглибші надра таємничого материка. Готується експедиція. До неї входить сам художник, його дружина Олена Іванівна та син Юрій. Допомагали дослідникам друзі — індуси, тібетці, монголи.
Найвищими горами світу йшла експедиція. Гімалаї, Каракорум. На страшних висотах завмирало серце, сліпнули очі. Але дослідники вперто йшли вперед.
Кожен крок відкривав нечу-вані скарби. Зустрічі з людьми збагачували знанням мов, діалектів, звичаїв, старовинних традицій, легенд.
На перевалах вони зустріли гігантські зображення Майтрейї, вирубані на скелях. Тібетці пояснювали Реріху, що це знак скорого приходу Епохи Рівності і Справедливості.
Залишалися позаду гори. Перед мандрівниками-дос-лідниками розстилалася величезна пустеля Такла-Макан.
Урагани несли піски над палючими просторами, засипали старовинні міста. Гинули в сипучих дюнах скарби далеких народів. Дослідники мужньо йшли назустріч небезпекам, щоб відшукати і зберегти для людей іскри давньої мудрості.
І ось перед ними пожовклі сувої пергаментів, череп''яні таблички з письменами, стіни з мозаїкою, малюнки. Вони не мертві, ті записи, вони не байдужі для наших сучасників. Твердо і злободенно проголошують зотлілі записи:
«Хай всі сущі сили принесуть нам мир. Хай мир і мир єдиний панує всюди. Хай зійде на нас цей мир!»
«З древніх, чудесних каменів складіть східці Прийдешнього».
Так промовляли до Реріха голоси минулого, записані уй-
гурськими, пехлевійськими
письменами. Так вони промовляють і до нас, бо заклик до миру і єдності — основа нашого життя і дії.
У 1926 році Реріх з дружиною і сином Юрієм прибули до Москви. Нарком освіти А. В. Луначарський уважно і щиро обговорював з художником результати експедиції.
Попереду дослідників чекав Алтай, Бурятія, Монголія, Ті-бет — незвідані, невивчені краї. Навіть славетним мандрівникам Пржевальському і Козлову не пощастило пробратися в суворі і чарівні глибини Тібету.
Реріх не лише досліджує, він творить невпинно. Пише замітки, малює етюди, картини. Він працює на привалах, у наметах, у сідлі, на перевалах, під дощем, у бурю.
Експедиція вступає в таємничий Тібет. Шлях пролягає на чотири-п''ятикілометрових висотах. І тут дослідників затримують на п''ять місяців у період жахливої зими. Гинуть майже всі верблюди, вмирають кілька учасників експедиції. Велика воля допомогла Реріху вирватися з смертельного полону. Експедиція повертається в Сіккім, завершивши безприкладний п''ятирічний шлях по Центральній Азії. Щоб опрацювати дорогоцінні здобутки, Реріх створює в долині Кулу Інститут Гімалайських досліджень. Самовіддано працює там його дружина, син — великий знавець східних мов, багато відомих вчених. Реріх готується до повернення в Радянський Союз, щоб продовжити тут свою творчість, свою велику працю по об''єднанню минулих і сучасних культур різних народів у єдиний потік загальнолюдської культури.
Але мрія великого творця не збулась. У 1947 році він помер. Та його полум''яне серце промовляє до нас своїми чарівними картинами, його незабутнім життєвим подвигом.
Олесь БЕРДНИК
КЛУБ ДРУЗIВ НЕЙМОВIРНОГО
За дерзновенною мрiею
Олесь БЕРДНИК
Минуло півроку, як існує наш клуб.
Часу досить, щоб зроби-’ти перші підсумки, зібратись і поговорити за круглим столом.
Друзів неймовірного чимало виявилося на українській землі і поза її межами. Читаючи їх листи, відчуваєш, як глибоко пустили коріння в нашому народі освіта і культура.
Так ось, займайте, друзі, місця за столом. Продовжимо суперечки, обмін думками.
І. Кідрук з Кіровоградщини, полемізуючи з О. Шведом, А. Дмитруком та іншими товаришами, заперечує, що комети є міжзоряними кораблями або розумними істотами космічного рівня.
Він незгодний також з П. Зінчен-ком та П. Вербовенком з приводу їхньої гіпотези, що комети-супутники побудовані на Плутоні. Хід його думок такий: комети повертаються періодично до Сонця, отже, вони належать до нашої системи і не є міжзоряними кораблями, не можуть вони також належати розумним істотам Плутона. Якби на Плутоні було життя, то «люди» цієї планети вже давно дали б знати про себе, порозумілися б з нами і т. д. Взагалі життя неможливе як на Плутоні, так і на планетах типу Юпітера, Сатурна, Урана і Нептуна.
Доказом того, що комети не є штучними нілами, може бути факт
розділення комет на кілька частин.
Кідрук запитує Дмитрука: як пояснити, що його «розумні комети» пересуваються по постійних орбітах. Адже розумні істоти космосу могли б вільно вибирати шляхи по міжзоряних трасах.
З М. Прогоновим Кідрук згодний. Він теж вважає, що Всесвіт багатоповерховий, що він невичерпний, як вглиб — в мікросвіт, так і вшир — в метасвіт. Але він заперечує те, що у мікросвіті можуть існувати розумні істоти.
Як бачите, суперечка загорілася цікава. Висувається безліч «за» і «проти». Але абсолютно точної відповіді нема і поки що не може бути. Друзям неймовірного ясно лише одне: пояснити походження комет, виходячи із «звичайних» уявлень, не можна.
Я теж згоден з Кідруком, що комети не є розумними істотами. Але допускаю, що вони є досконалими мислячими організмами, побудованими для певних космогенетичних цілей. Можливо, такі організми збирають інформацію в різних системах, передають її на планети, на космічні станції і т. п. Фантазія може намалювати багато застосувань для таких утворів, але нас цікавить саме принциповий бік справи: комети — штучні утвори.
Далі. Комети, напевне, можуть бути і міжпланетними і міжзоряними. Спостереження за ними ведуться на протязі досить короткого часу. А те, що комети розпадаються, не повинно дивувати прихильників штучності комет. Хіба так важко уявити, що станція розділяється на кілька менших? Це вже робимо й ми — люди Землі.
В. Парафілов з Миколаївщини та В. Єрохін з Донеччини підтримують М. Прогонова, вважаючи, що розумні істоти можуть жити і діяти як у над-світах, так і в мікросвітах, що масштаби не мають значення, оскільки час і простір визначаються самими істотами, які є породженнями тієї чи іншої системи.
П. Демченко з Полтавщини додає, що взагалі нема межі ділимості світів як в той, так і в інший бік, що наша система може бути атомом мега-речовини, а елементарні частинки мікросвіту можуть нести в собі все дрібніші й дрібніші системи.
Мені здається, що Прогонов і всі товариші, які беззастережно його підтримують, дещо механічно уявляють будову Всесвіту. Досвід показує, що разом із змііною масштабів змінюються і закони розвитку матерії. Світобудова, безумовно, не схожа на відому ляльку «матрьошку».
Отже, глибинність світів треба розуміти не механічно, а якісно. І та^ ких — якісних — поверхів Світобудови може бути безліч. Ми знаємо, що наші елементарні частинки є лише пакетами хвиль, вузлами енергетичного поля певної напруги і частоти. Отже, існування паралельних еволю-цій і цивілізацій в одному й тому ж просторі може визначатись тільки градаціями енергій. А такі градації в нескінченному Всесвіті повинні бути нескінченні.
П. Ситник з Луганщини з приводу цього висловив таку думку: гіпотетичні невидимі істоти з паралельних вимірів Світобудови, розгадавши таємниці багатомірності, можуть з’являтися на нашій Землі, як і ми колись зможемо проникати до них.
Такі факти, говорить П. Ситник, в далекі передісторичні часи могли сприйматися нашими неосвіченими предками, як поява «богів».
Цікава думкаї 3 свого боку пропоную конкретне запитання. Чи не можна зв''язатися з гіпотетичними істотами паралельних вимірів! Чи не можна прийняти з тих світів зображення, скажімо, типу телевізійного! Які можливості бачать друзі неймовірного для такого зв''язку!
Почали приходити листи-відповіді на запитання, поставлені в четвертому номері нашого журналу.
О. Сергіснко з Кисва пише, що життя не може виникнути поза планетою, в просторі. «Що це за життя, — каже він, — без техніки, без мистецтва. У порожнечі!..».
Людина за мільярди років стане надзвичайно високоорганізованою істотою, яка буде змінюватися залежно від умов, легко витримуватиме будь-яку спеку, холод, перевантаження, створюватиме нові органи чуття. Вона стане прекрасною істотою, могутньою, всесильною.
В. Большаков з Кисва захоплено повідомляє нас, що життя може існувати не лише на планетах типу Земля,
а скрізь, де є матерія, в тому числі й у просторі. Життя безупину пристосовується до умов, втілюється в нові форми, розвивається, оволоді ває Всесвітом.
Мине три мільярди років. Це буде чудовий час! — пише В. Большаков. Зовнішній вигляд Людини змінюватиметься за бажанням. Можливості її — необмеженії Виникнуть нові органи чуття, вдосконалюватимуться старі. Людина стане високоетичною істотою. Наука, знання передаватимуться спадково, а також набувати-муться за життя.
Чого варті наївні дикунські уявлення про бога порівняно з можливостями Людини Майбутнього?» — так закінчує свого листа В. Большаков.
До нього приєднується в своїх думках Наталя Конотопець з Волині.
Ось її міркування. Як життя на Землі, що виникло у воді, вийшло згодом у «чуже» середовище, на повітря, — так і Людина Майбутнього може вийти в космічний простір, стати космічною істотою.
Постійної форми майбутньої розумної істоти не можна уявити. Така істота буде мінлива, плинна. Вона настільки досконало володітиме собою, своїм організмом, що легко творитиме нові органи чуття, пристосовуючись до нових і нових умов.
Нова космічна істота безпосередньо пізнаватиме рух атомів, суть життя, стан істот. Живлення її, як вважає Наталя, буде енергетичним.
Мистецтво? Воно буде чудотворним. Може, ті істоти творитимуть планети, сонця. Може, весь простір буде насичений їхньою музикою, гармонією їхньої творчості. Ера техніки буде для них пройденим етапом. Вони удосконалюватимуть самі себе, свої чуття,.свій розум, об’єднуючись з новими й новими глибинами Світобудови.
Г. АиІсімов з Дніпропетровська та Л. Єленський з Києва підтримують думки про те, що в давні часи на Землю прибували розумні істоти далеких планет, які і впливали на розвиток культури архаїчних народів. Можливо, їх поява, легенди про приліт дивних кораблів передавалися через низку поколінь, а потім лягли в основу релігійних міфів та легенд.
Отже, масштаби миспення друзів неймовірного космічні. Прагнення їх — прекрасні. Вони бачать в Майбутньому не загальну всепланетну загибель, яку пророкують апологети деградуючої культури імперіалізму, а чудовий Новий Світ, світ Комуністичного Братерства, світ прекрасних Розумних істот, для яких сферою діяльності стане вже не тільки Земля, а неосяжний Простір і Час.
Наші мрії — не міраж у пустелі. Наші мрії — це клич до дії, до Краси, до перебудови Світу за законами Гармонії, Єдності, Братерства. Хто вміє мріяти — той вміє працювати, творити.
Мрійте, друзі неймовірного. Мрійте, творіть, дерзайте. Пишіть нам. Розмова про незвичайне триває.
*****
Людмила БЕРДНИК
Малюнки А. ЛЬВОВА
МЕТЕЛИК І ЛІХТАР
Малесенький Метелик метушився коло Нічного Ліхтаря.
О, захисти мене від темряви страшної, — весь тремтячи, благав він Ліхтаря.
— Чого дрижиш, дурненький? — бадьоро замиготів Ліхтар у відповідь. — Ти подивись: навколо цілий океан ночі, а мій маленький вогник наскрізь її пробиває! Знай же, що тьма безсила, коли маєш хоча маленький вогник...
Злітай тоді, коли зміцніють крила
В гнізді сиділо велике неоковирне Вороненя.
Кар-р! — прокричало воно Сорокопуду. — Такий малий ти і вже літаєш!.. Кар-р! Скажи, хіба й мені не можна?.. Адже я удвоє більше за тебе!
Сорокопуд сказав:
— Хоч і велике ти на зріст, проте безсиле. Зажди, дурненьке, хай зміцніють крила.
Обурилося Вороненя. Кар-р! Таке, мовляв, мізерне, а повча!..
Не послухавши розумної Сорокопудо-вої поради, знялося і... гепнуло додолу. Добре ще, що шиї не зламало. Ворона-мати підлетіла і врятувала дурне дитя від смерті.
Відтоді пташеня запам’ятало: злітай тоді, коли зміцніють крила.
Два дуби
На широкій галявині росли два дуби. Минали літа — дощові й сухі, в цвітінні весен і мовчанні зим. І виросли Дуби, як велети — пишалися могутнім станом на цілу округу. Здіймали в небо буйні крони, вітали Сонце на світанку, шепотіли з Вітром про краї далекі, про небо синє, про зірки ясні.
Спільна була в них земля кохана, і небо спільне, і повітря. Та якось раз вони засперечалися. І почали виказувати образи.
— Ти перший учора з вітром говорив. А право це — моє...
— Чому б то так?
— Адже я старший! Поглянь-но на моє верхів’я. Воно здіймається у небеса на цілу гілку вище, ніж у тебе!..
— Ха-ха! Старший ти! От розсмішив. А може, навпаки? Може, ти од мене й одріс?.. Поглянь: і жолуді, і листя точнісінько такі, як в мене...
Розгнівались, від злості потемніли, затрясли віттям, виливаючи образи.
Та ось почувся голос з-під землі:
— Замовкніть, нерозумні діти. Адже ви — брати! Родились разом століття тому...
— Хто ти такий? — захвилювалися Дуби.
— Я Корінь ваш спільний. А батьком вашим був єдиний Жолудь. Отож покиньте жалюгідну суперечку...
Я слухала ту дивну бесіду і думала: «Чи зрозуміють браття слова Кореня?»
ДВІ КРИНИЦІ
В жаркому степу було дві Криниці. Живилися вони з джерела, яке протікало десь під землею.
Приходили люди, зморені спрагою, пили й хвалили цілющу вологу.
Та раптом одна Криниця злякалась, і з’явилась у неї така думка:
«А що коли зникне в мені вода? Тоді не згадає про мене ніхто. Не буде ні дяки, ні слави у світі...»
Подумала так і закрилася зовсім, тримаючи воду лише для себе. Покрилася
цвіллю, заросла чагарем. І люди уже не ходили до неї.
Життя клекотіло десь осторонь, а поряд були тільки тиша і сум. Та Криниця вперто шепотіла: «Вода моя вічно! Вода лиш моя»...
А води підземні, не маючи ходу, залишили зовсім уперту Криницю. Засохла вона і пропала.
А друга Криниця давала прозору воду всім спраглим. І чим більше вона віддавала ті скарби, тим більше їй води посилала Земля.
****
ОБ. Стріла Майтрі
Ми чули про цю незвичайну людину ще в Улан-Баторі. Бачили його заспиртовану голову. В скляній посудині вона була не грізна. Але відгук його дій ще й досі лунає над пустелями.
Незбагненні шляхи Дже-лами. Закінчив юридичний факультет університету в Росії. Потім жив у Тібеті. Знайомий з Далай-Ламою. Після цього став монгольським князем. Сидів у російській в''язниці. Революція визволила його. Став великим розбійником.
Нападав Дже-лама з своїми жорстокими соратниками на каравани, полонив людей, змушував їх будувати в центральній Гобі велику фортецю-місто.
— Інколи Дже-лама був великодушним, — розповідає наш супутник.— І навіть добрим. Але тоді, коли ми підкорялися його волі. Він був релігійним. Бачите білий субурган на горбі? То він звелів рабам викласти його. Хто заслуговував його захисту, міг бути спокійним...
Є й інші свідчення. Розповідають, як він давав жахливі накази одрізувати полоненим вуха та носи. А потім відпускав живих свідків на волю, щоб вони розповідали для остраху навколишнім жителям про силу Дже-лами. Ходять легенди, що розбійник володів магічними силами, що був невловимий і мудрий.
Та загинув він зовсім тривіально. Куди й поділась його лисяча мудрість. До фортеці Дже-лами з’явився загін монгольських вершників на чолі з офіцером. Солдатів пропустили до ватажка розбійників безборонно: один монгол ніс у руках хатик дружби. Але замість привітання одержав Дже-лама в живіт кілька пострілів з браунінга, захованого під ха-тиком.
По команді кинулись солдати в атаку. Розбійники, не маючи ватажка, розгубилися і метнулися врозтіч. Розійшлися полонені. Голову Дже-лами повезли до Улан-Батора. А фортеця залишилася в пустелі, як знак дивовижної волі розбійницького вождя.
Ми проходили мимо споруди. Знайомилися з архітектурою фортеці. Непростий був чоловік Дже-лама. Тільки сили свої і уміння приклав не для блага...
Атака
Знову перехід. І знову сяють вогні нашого табору. Місце зветься «Білий Чортен». Дві високі скелі, ніби широкі ворота. Здається, ніби хтось створив їх. Якісь надземні титани. Білосніжні барви. Мені згадуються легенди про білі знаки кордонів заповітного царства. Може, це вони?
Пустеля звучить. Чується гук раковини. Наростає, дзвенить закликаючи. Що це? Звідки?
Хто кличе? Кого?
Адже тут нема ні монастиря, ні житла. Ми в дуже пустельному місці. Гори Дунбуре. Це означає «Ясклик Раковини». Отже, завжди так було? Всі чули таємничий звук?
Може, це луна від скель? Може, вітер виє в глибоких ущелинах або дзвенить могутній водоспад?
Пустеля береже таємницю. Слухай, милуйся, тривож серце своє тим покликом, але не смій розкрити його причини.
Обвали навколо. Хаос каміння. Тіні повзуть за скелями. Хто там? Може, розбійники?
Ні, антилопи. Потривожені луною раковини, скачуть вони між камінням, втікають у гори. Щасливої путі, добрі мирні творіння. Ми ваші друзі...
Гриміли революційні битви в Росії. Фронти від-| різали відомого художника Миколу Реріха від Батьківщини. Він їде по країнах Заходу — Данії, Швеції, Фінляндії, Англії, Америці, — пропагуючи російське мистецтво. В Америці він організовує кілька мистецьких товариств — «Палаюче Серце», «Вінець Світу», великий музей — для об’єднання всіх творчих сил планети в ім''я людяності та братерства.
В 1923 році Микола Реріх разом з дружиною Оленою Іванівною та синами Юрієм і Святославом їде до Індії, Там він готує експедицію по Центральній Азії для вивчення багатої філософської, етнографічної та археологічної спадщини Сходу. Це була давня мрія митця — виявити спільні джерела руської та Індійської культур, прояснити туманні обрії історичного минулого людства.
Схід вирував. Сюди долинали громи революції Великого Жовтня. Азія ждала змін. Реріх почув легенди й перекази про близьку Епоху Майтрейї. Майтрейя, Майтрі — Мати. З цим ім’ям народи Сходу пов’язували бажану еру рівності, справедливості, звільнення жінки, вивчення прихованих сил матерії та життя.
< Перші ознаки цього омріяного часу мудреці Індії, гімалайські махатми, бачили в революційних змінах, що сталися на Півночі, в Росії. Звідти вони чекали легендарного Червоного Вершника, який мас звільнити поневолені народи Азії, наблизити вру Шамбали, тобто еру комуністичної громади та спільного блага.
Важку путь пройшла експедиція. Багато бар’єрів стало на дорозі Реріха — приклали руки й агенти Імперіалістичних розвідок, і тібетські чиновники. В 1926 році Реріх з дружиною прибули до Москви, де обговорювали результати експедиції з А. В. Луна чарським, а пізньої осені рушили до Монголії.
Про славетний життєвий шлях великого творця та мандрівника Миколи Реріха розповідає нова повість Олеся Бердника, уривки з якої ми пропонуємо читачам. Книга готується до друку у видавництві «Молодь».
Генерал зустрів нас дружньо і люб’язно. Ради нас було вишикувано почесну варту. Важко було визначити форму тих солдатів. На них висіло розмаТте лахміття. Гвинтівки вони тримали хто куди. Зате музикантів у генерала було багато. На честь експедиції виконувалися різні мелодії на барабанах, кларнетах, шотландських волинках. Стріляли з гармат, розгортали бойовий прапор.
Привітавши нас, генерал попросив пересунути караван ближче до нього. Він повинен особисто перевірити, ЩО € в наших речах.
— Руки малих людей не повинні торкатися речей великих людей,— поважно додав він
Ми виконали його побажання. Генерал послав листи в Лхассу і Нагчу, де перебував губернатор. Він обіцяв швидку відповідь і дозвіл рухатися далі.
Та незабаром генерал виїхав з своєї ставки. Поїхали з ним і солдати. Залишено було тільки одного майора з п''ятьма солдатами. Генерал на прощання вибачався.
— Служба. Нічого не поробиш. Почекайте. Все буде гаразд...
Ми чекали. Терпіли.
Відповіді не було.
Ми кликали майора, вимагали роз’яснень.
Майор дививися на нас п’яними очима, знизував плечи* ма. Він велів нам теж чекати. Прохання пустити нас далі відхилялося категорично.
Ми написали листи в Лхассу, губернатору в Нагчу.
Листи незабаром повернулися розірвані і заяложені. Ніхто не міг пояснити нам, що діється, хто винен.
Я приготував листи до наших установ у Америці, англійським властям в Гантоку, американському консулу в Калькутті. Просив передати все це по телеграфу з Лхасси в Індію.
Мені з усмішкою відповіли, що телеграфе вже не існує.
Я збагнув, що ми потрапили в пастку. Холодно розраховану. Підступну. Нема винних. Нема ворога. Нема з ким боротися. Руки, що влаштували засідку, незримі. Обличчя приховане забралом. Перед нами лише кілька жалюгідних виконавців жорстокої волі пітьми.
Кінчалася осінь.
Наступала холодна тібетська зима на висоті чотирьох з половиною кілометрів. Вдарили морози. У нас не було ні
палива, ні теплих наметів. Ми не готувалися зимувати на висотах.
Повіяли пронизливі вітри. Сипонув дрібний колючий сніг. Накривав корм для верблюдів. А відповіді все не було. Майор з солдатами пиячив. Мовчали байдужі гори...
Зима
Білим саваном покрито Тібет.
Чорними цятками повзають вдалині яки. Темніють недалеко від нас намети солдат, наших вартових. Лопотять під вітром холодні промерзлі шатра експедиції.
З великими труднощами випрошуємо паливо. За один мішок аргала солдати і старшини Хорів вимагають великі гроші. Ми віддаємо все, що в нас є. Вони вередують. Тому хочеться мати старі китайські монети з драконом. Той бажає якийсь особливий долар. Третій просить індійські рупії. На американські паперові долари ніхто не хоче дивитися.
Слабо горять багаття. Жалюгідним виглядає вогонь перед океаном холоду. Навіть теплі хутра не гріють. Страшний мороз пробирається до тіла, студить кров.
Верблюдам нічого їсти. їх відганяють в гори, де має бути паша. Частина залишається з нами. Але й вони гинуть один ''за одним. Ранком верблюди підходять до наших наметів, стукають в замерзлі покрівлі, прохаючи допомоги. Сумно дивляться на людей. Із стогоном лягають на ''землю. І вмирають.
До мене в намет вривається наш лікар. Обличчя його посиніло, в очах гнів. Він потрясає пляшкою.
— Гляньте, що робиться,— кричить він.— Замерз коньякі Чого ще можемо діждатися? Чого, я вас запитую?
— Що ж ви пропонуєте? — якомога спокійніше запитую я.
Лікар стихає, опускає голову. Сумно шепоче:
— Все живе поступово замерзне. Злочинно тримати людей тут. Ми заснемо в одну з ночей від холоду навіки...
— Якщо хочемо замерзнути—то замерзнемо,— заперечую я.— Ви забули, що в нас є психічна енергія. Вона над усе. Гарячіша вогню і сильніша хліба. А ще головніше — спокій. Роздратування роззброює нас, — розбиває волю...
Доктор розводить руками. Він майже не слухає.
— Пульс Олени Іванівни сто сорок п’ять,— похмуро каже він.— Це ж пульс пташки. У Богданових по сто двадцять. У Юрія Миколайовича—теж...
— У мене—сто тридцять,— усміхаюся я.—Що з того, любий докторе? Що з того? Забудемо про пульси, про холод. Треба витерпіти... Треба здолати все...
Лікар роздратовано махає рукою, вибігає геть. Я розумію його. Ми на краю прірви. Вже померло п’ять наших супутників. Зупинилось серце лами Малонова. Тібетця Чампи. Трьох провідників. Багато інших захворіли цингою. Лікар писав листи, посвідчення про те, що незабаром усі учасники експедиції помруть, що затримка на таких висотах людей без спеціальних умов є підготовленим злочином. Відповіді не було. Кільце замикалось все тісніше.
Я виходжу з намету. Очі погано бачать. Снігова сліпота. Все роздвоюється. Два каравани. Подвійні гори, намети, люди. Сильний біль у скронях. Руки, як дерев’яні. Йду до вогнища, гріюся. Монголи сидять навколо, збуджено про щось розмовляють. Прислухаюся. Знову про Великого Рігдена, про могутнього Шамбалу.
— Хай не радіють вороги,— чую впевнений голос Кончо-ка.— Скоро наступить час. Пошле Рігден свою силу, прожене поганих людей. У Шамбали незміряні сили, хоробрі воїни. В час урочий приходить перемога. Тоді, як треба!..
Вороги
Злобно виє вітер. Глухо стугонить намет.
Морок повзе на свідомість. Заколисує.
Спи. Спи. Спи.
Надходить байдужість. Холоне тіло.
Лукаві голоси нашіптують десь зовсім близенько. Над самим вухом. Для чого страждання... Терзання... Все проходить... Спи... Спи... Спи...
Загинули майже всі верблюди. Померло п’ять людей. Нема ліків. Нема палива. Нема вогню. Кінчається їжа... Даремні старання... Даремні....
Я хитаю головою, відганяю дрімоту. Хто це шепоче? Хто? Геть, маро, в морок пустелі. Я не приймаю твого улесливого слова...
Колишуться сірі тіні. Сплітаються в привиди. Наближаються до мене. Простягають кістляві руки.
Пливуть видіння. Далекі дитячі видіння.
Ліси. Рідна Ізвара. Горить камін, В пурпурному полум’ї задумані очі батька. Чи бачив ти, батьку, тернисті шляхи сина в майбутті? Чи передчувало серце твоє такі лихоліття?
Мовчить батько. Нерухомо сидять у кріслах тіні гостей.
Знову мріють у голубому тумані ліси. Віття ялин схиляється вниз, обіймас мене. Любо-радісно. Я знову маленький? Я знову дитина? Ось мій меч дерев’яний біля пояса. Ось побігло десь в хащу оленятко. Біжу за ним. Плутаюсь ноженятами в папороті. Пахощі листя і квітів забивають подих. Па-морочиться свідомість,
Стук-стук-стук. Стук-стук-стук. Стук-стук-стук.
Хто це? Хто?
Ага. Ось він. Старий друг — дятел. Сильно, вміло дзьобає він кору, шукає ворогів. Дивиться на мене осудливо. Похитує дзьобатою головою.
— Ая-яй! Чому носа опустив? Адже доброго дзьоба виростив. Немало ним попрацьовано. Ще скільки попереду! Дивись на мене. Не горюй!
Стук-стук-стук! Стук-стук-стук! Стук-стук-стук!
Я сміюся вдоволено. Дякую тобі, дятле! Мій найкращий дитячий учителю!
Прокидаюся. В серці гаряче. Тіло пронизують незримі промені. Я відчуваю, ніби обійми матері зігрівають мене. Що це? Звідки? Сон?
Я сідаю до столика. Треба працювати. Хай енергія духа діє, розбиває незриму запону.
Вороги, страшні вороги! Ви заховалися за інструкціями, за паперами, за підставними людьми. Ви не хочете поглянути нам в обличчя. Ви регочетесь, смакуючи нашу смерть. Ви гадаєте, що тим кинете в безодню й наші ідеї. Культуру. Єднання. Братерство. Вогонь подвигу.
Ви регочетесь у пітьмі, вороги. А в пітьмі не можна будувати. Будує лише світло. Пам’ятайте про це, вороги культури й вогню...
Ви будете ставити перепони, а ми будемо будувати.
Ви спрямуєте ваші стріли, а ми дістанемо свої щити.
Ви складете хитру стратегію, а ми займемо нове місце.
І там, де для нас буде один шлях, ви, переслідуючи, змушені спробувати сто доріг. І підкопи ваші лише вкажуть нам гірські стежки.
Не надійтесь на нашу смерть, вороги. Ми знову прийдемо в світ. Наш вогонь, наша правда не здолається вами. Вона ввійде в нові юні серця. Вони приймуть естафету подвигу, понесуть чашу Нового Світу через бій, через муки, через ваші зради й підступи.
Не надійтесь на свою перемогу, вороги. І коли ви будете гадати, що ми, вам на радість, зникли, це означає, що ми знову наближаємось новим шляхом...
Стук-стук-стук. Стук-стук-стук. Стук-стук-стук...
Зоря світанку
Радість!
Перемога!
Ми йдемо далі. Тенета пітьми розрубано. Крізь запони ворожості, крізь скрегіт зубовний, крізь лицемірство і підступ прорвалися наші листи, послання, вимоги.
Дано дозвіл. Ми рушили через Тенгрі-Нор на Шеїдза-Дзонг. Потім через ряд перевалів на Сага-Дзонг.
Згинуло дев’яносто п’ять верблюдів. Померло п’ять наших супутників. Від морозів пропали безцінні кінофільми, фотографії. Дарма! Кільце смерті прорване.
...Співають дзвіночки каравану. Монголи радісно підхоплюють пісню Шамбали. В путь! В путь!
Через перевали, попід хмарами, над прірвами, по вузеньких карнизах — вперед, до квітучої Індії...
Мал. 3. Волковинської
цитировать
свернуть ветку
.PNG){kind=link}