Зірка №23, від 10.6.66, с.4 Олесь Бердник. Лісова казка. ( ідент. з Стріла Майтрі — біографічна про М. Рериха; у зборі творів 2017-2018 рр. вийде повість у повному обсязі )
Ранок №1/1968 с. 16 Л. Бердник Медитації (афоризми)
Барвінок 10/1964 с.14-16 Л. Бердник казки
Юнак №2/1967 с. 20 те ж саме
Піонерія №6/65 с.17 ОБ Об"єднувач сердець (стаття про М. Рериха)
https://yadi.sk/d/2Mrfl2ri3FpEWC
І, РОСОХОВАТСЬКИЙ.
Валентин Степанович грав упевнено, навіть трохи недбало.
— Попереджаю, —. посміхнувся його противник і задирливо труснув головою, — я граю не так вже й погано.
Якщо ви справжній шахіст, то власна поразка обов’язково викличе у вас повагу і дружне ставлення до того, хто вас переміг. Валентин Степанович належав саме до таких людей. Ось чому теплота прозвучала в його голосі, коли він розвів руками і визнав:
— Через два хода ви мені дасте мат. Бачу, і нічого не можу вдіяти.
Костянтин знову посміхнувся і мовчки пересунув коня противника.
— Вірно, чорт візьми! Так би я міг уникнути мата! — вигукнув Валентин Степанович І подивився на юнака з явною повагою.
Вони розговорились, *1 через півгодини Валентин Степанович знав про супутника майже все. Костянтин їхав з Херсона в Дніпровеьк, збирався по
ступити в політехнічний інститут. Школу він закінчив добре і сподівався па успіх. Як велику' таємницю він повідомив своєму новому знайомому, що в Херсоні йому дуже подобалася Машенька з п’ятої шко-
І.
’ На пароплаві «Поет Пушкін», який курсує по Дніпру, трапилося нещастя. На одній із зупинок пасажири, незважаючи на умовляння помічника капітана: «тут глибоко, коловороти» і погрози капітана: «чекати нікого не будемо», — полізли купатися. В числі пер- 'ших була «іноземочка» — так прозвала команда дружину технічного працівника одного з іноземних посольств.
їй треба було сходити в Черкасах, і через кілька годин, коли «Поет Пушкін» наближався до черкаської пристані, сам помічник капітана постукав у каюту і класу. На його стук ніхто не відповів.
— Громадянко, Черкаси! — голосно сказав він і прислухався. За дверима — ні звуку. Помічник капітана постукав сильніше. Це не дало ніяких результатів.
Матроси оглянули обидві палуби. Коли ж і там «інозе- мочки» не ВИЯВИЛИ, вирішили зайти в каюту. Там нікого не було. Один з чемоданів стояв розкритий. На столику побачили сумочку, біля неї — дзеркало, гребінець, коробку цукерок. На ліжку лежало два відрізи матерії — шифон і ' шерсть.
В Черкасах на пароплав сіло кілька нових пасажирів. Один з них, у темносиньому костюмі, з військовою виправкою, зразу ж попрямував до капітана, а потім разом з ним увійшов до каюти «іноземоч- юи». Чорні очі на вилицюватому обличчі уважно оглянули підлогу, стіни, вікно, стелю, зупинились на чемоданах і сумочці.
— Я вам більше не потрібний? — ввічливо спитав капітан.
— Хвилинку. Чому даміі їхала в каюті одна?
Йдемо до Дніпровська. Така пора року, що всі мандрують у зворотному напрямі, до моря. До того ж, перший клас. Правда, на друге місце в цій каюті хтось з Херсона замовив квиток, але чомусь не сів...
- Новий пасажир підійшов до столика, на якому лежали речі зниклої. У сумочці він знайшов паспорт, помаду, ножіик, невідправлений лист і дві фотокартки.
— Сінтія Гавальоччо-Пурхі. Рік народження 1928... — прочитав пасажир, розкривши паспорт.
На одній з фотографій була зображена, Сінтія Гавальоччо- Пурхі з якимсь чоловіком, на другій — кучерявий хлопчик з великими веселими очима. У листі, адресованому, очевидно, подрузі, Сінтія, між іншим, писала .про невдале кохання, про те, що одного разу вона ледве не покінчила життя самогубством, і тільки чудо врятувало ЇЇ.
При більш ретельному огляді за підкладкою сумочки вдалося виявити згорнутий клаптик паперу, на якому Сінтія підраховувала вартість своїх ' покупок: 'шифон — НО.
шерсть — 276, театр — 60. тістечка і морозиво — 100...
1 цей папірець, і невідправ- лений лист чоловік у темносиньому костюмі переклав у свій бумажник.
Закінчивши огляд речей, він! вийшов на палубу, не' послі-! шаючи, попрямував до салону; і присів біля шахового сто-; лика.
— Може, зіграємо?-1-почув! він раптої* чийсь голос. До! нього звертався хлопець років! сімнадцяти-дев’ятнадцяти, одяг-] неиий у піджак спортивного; крою, на лацкані якого виді-; ля вся комсомольський значок, і
— Ну що ж, давай. Як тебе!
звуть? І
— Костянтином, і
— А мене Валентином Сте-; пановичем.
ли, парашутистка 1 взагалі «страшенно смілива», І що сам він не з полохливих, був у бригаді сприяння міліції.
Остання обставина зацікавила Валентина Степановича, І він довго розпитував про роботу бригади. і
Костянтин детально про все розказав, а у відповідь: на репліку «у цій справі не тільки сміливість;, а й голова потрібна», — заявив:
— Хочете, доведу, що є в мене голова?
— Доведи, доведи...
— Ви не звичайний пасажир. Ви з міліції або з комітету державної безпеки. Тому капітан і звертається до вас, так. наче ви інспектор річкового пароплавства.
Валентин Степанович засміявся:
— У вас в Херсоні всі такі?
—•- Кмітливі?
— От, от...
— У нас в бригадмільці тільки таких І беруть. А ще знаєте, що скажу? Ви прибули на пароплав у зв’язку з тим, що зникла іноземка. Адже вірно?
Валентин Степанович нічого не відповів.
— От що, Костю, — сказав він згодом. — Ти мені подзвони. Добре? Розкажеш, як екзамени склав... Одне слово, дзвони...
...На берег вони зійшли разом. Костянтин покрокував У місто, а Валентин Степанович звернув До будки телефону- автомата.
— Чотири-сорок сім. Полковника Лебедєва, — сказав він у трубку. — Товаришу полковник?, Доповідає капітан Кондратюк.* Прибув. Зараз буду у вас.
II.
Коли пароплав «Поет Пушкін» відчалив від пристані, де так весело купалися пасажири і таємничо зникла Сінтія Гавальоччо-Пурхі, на берег виліз посинілий від холоду чоловік. Довге каштанове волосся злиплося на його голові і нагадувало шапку. На грудях був витатуйований якийсь невеличкий знак. Він пройшов мимо сільських хлопчаків, які вудили рибу, 1 дістав у кущах свій одяг.
— Дядю, ви що, відстали від теплохода? — спитав один з хлопчиків.
Другий штовхнув товариша ліктем.
*****
ОБ"ЄДНУВАЧ СЕРДЕЦЬ
"Лише в дітях законний початок всіх справ. Починаючи новий шлях, у дітях знайдете
силу довір’я...»
Так говорив М. К. Реріх — визначний російський художник. Бо саме в дітях, в юному поколінні, бачив Реріх казкових богатирів, які подолають драконів старого світу.
І ще говорив Микола Костянтинович проникливі слова:
«Діти — квіти землі».
Але квіти — ніжні і вразливі, чарівні і довірливі — вимагають турботи і захисту. І Реріх вимагав, закликав забезпечити їхнє майбуття, зберегти мир на землі, відстояти всі здобутки культури супроти сил пітьми.
Реріх гаряче виступив проти потоку брехні і злоби. Він створив міжнародні організації «Вінець Світу» та «Палаюче Серце», де мали об'єднатися митці всіх народів. Він побудував у Нью-Йорку музей свого імені, в якому прославлялось мистецтво Росії. За його ініціативою було підписано Пакт Миру і Пакт Культури — всі держави, які його підписали, зобов'язувались всіляко оберігати пам'ятники творчості і труда.
Художник дуже полюбляв легенди і міфи різних народів. У них він бачив думи і сподівання минулих поколінь.
Погляньте на картину «Гуга Чохан» (див. зліва). На п'єдесталі непорушний вершник. То герой тібетського епосу, легендарний борець проти поневолювачів. Здається, навіки відійшли в небуття далекі події, зв'язані з казковим образом Гуга Чохана. Та художник переконує нас своєю феєричною картиною, що діла героїв невмирущі, що вони живуть в наші дні. Запорукою того є урочисте цвітіння весняних дерев. А весна — то початок нового життя.
Неспокійне серце митця веде його в далеку Азію, в найглибші надра таємничого материка. Готується експедиція. До неї входить сам художник, його дружина Олена Іванівна та син Юрій. Допомагали дослідникам друзі — індуси, тібетці, монголи.
Найвищими горами світу йшла експедиція. Гімалаї, Каракорум. На страшних висотах завмирало серце, сліпнули очі. Але дослідники вперто йшли вперед.
Кожен крок відкривав нечу- вані скарби. Зустрічі з людьми збагачували знанням мов, діалектів, звичаїв, старовинних традицій, легенд.
На перевалах вони зустріли гігантські зображення Май- трейї, вирубані на скелях. Тібетці пояснювали Реріху, що це знак скорого приходу Епохи Рівності і Справедливості.
Залишалися позаду гори. Перед мандрівниками-дос- лідниками розстилалася величезна пустеля Такла-Макан.
Урагани несли піски над палючими просторами, засипали старовинні міста. Гинули в сипучих дюнах скарби далеких народів. Дослідники мужньо йшли назустріч небезпекам, щоб відшукати і зберегти для людей іскри давньої мудрості.
І ось перед ними пожовклі сувої пергаментів, череп'яні таблички з письменами, стіни з мозаїкою, малюнки. Вони не мертві, ті записи, вони не байдужі для наших сучасників. Твердо і злободенно проголошують зотлілі записи:
«Хай всі сущі сили принесуть нам мир. Хай мир і мир єдиний панує всюди. Хай зійде на нас цей мирі»
«З древніх, чудесних каменів складіть східці Прийдешнього».
Так промовляли до Реріха голоси минулого, записані уйгурськими, пехлевійськими письменами. Так вони промовляють і до нас, бо заклик до миру і єдності — основа нашого життя і дії.
У 1926 році Реріх з дружиною і сином Юрієм прибули до Москви. Нарком освіти А. В. Луначарський уважно і щиро обговорював з художником результати експедиції.
Попереду дослідників чекав Алтай, Бурятія, Монголія, Ті- бет — незвідані, невивчені краї. Навіть славетним мандрівникам Пржевальському і Козлову не пощастило пробратися в суворі і чарівні глибини Тібету.
Реріх не лише досліджує, він творить невпинно. Пише замітки, малює етюди, картини. Він працює на привалах, у наметах, у сідлі, на перевалах, під дощем, у бурю.
Експедиція вступає в таємничий Тібет. Шлях пролягає на чотири-п'ятикілометрових висотах. І тут дослідників затримують на п'ять місяців у період жахливої зими. Гинуть майже всі верблюди, вмирають кілька учасників експедиції. Велика воля допомогла Реріху вирватися з смертельного полону. Експедиція повертається в Сіккім, завершивши безприкладний п'ятирічний шлях по Центральній Азії. Щоб опрацювати дорогоцінні здобутки, Реріх створює в долині Кулу Інститут Гімалайських досліджень. Самовіддано працює там його дружина, син — великий знавець східних мов, багато відомих вчених. Реріх готується до повернення в Радянський Союз, щоб продовжити тут свою творчість, свою велику працю по об'єднанню минулих і сучасних культур різних народів у єдиний потік загальнолюдської культури.
Але мрія великого творця не збулась. У 1947 році він помер. Та його полум'яне серце промовляє до нас своїми чарівними картинами, його незабутнім життєвим подвигом.
Олесь БЕРДНИК
***
ЗА ДЕРЗНОВЕННОЮ МРІЄЮ
Олесь БЕРДНИК
Минуло півроку, як існує наш клуб.
Часу досить, щоб зробити перші підсумки, зібратись і поговорити за круглим столом.
Друзів неймовірного чимало виявилося на українській землі і поза її межами. Читаючи їх листи, відчуваєш, як глибоко пустили коріння в нашому народі освіта і культура.
Так ось, займайте, друзі, місця за столом. Продовжимо суперечки, обмін думками.
І. Кідрук з Кіровоградщини, полемізуючи з О. Шведом, А. Дмитруком та іншими товаришами, заперечує, що комети є міжзоряними кораблями або розумними істотами космічного рівня.
Він незгодний також з П. Зінчен- ком та П. Вербовенком з приводу їхньої гіпотези, що комети-супутники побудовані на Плутоні. Хід його думок такий: комети повертаються періодично до Сонця, отже, вони належать до нашої системи і не є міжзоряними кораблями, не можуть вони також належати розумним істотам Плутона. Якби на Плутоні було життя, то «люди» цієї планети вже давно дали б знати про себе, порозумілися б з нами і т. д. Взагалі життя неможливе як на Плутоні, так і на планетах типу Юпітера, Сатурна, Урана і Нептуна.
Доказом того, що комети не є штучними тілами, може бути факт
розділення комет на кілька частин Кідрук запитує Дмитрука: як пояснити, що його «розумні комети» пересуваються по постійних орбітах. Адже розумні істоти космосу могли б вільно вибирати шляхи по міжзоряних трасах.
З М. Прогоновим Кідрук згодний. Він теж вважає, що Всесвіт багатоповерховий, що він невичерпний, як вглиб — в мікросвіт, так і вшир — в метасвіт. Але він заперечує те, що у мікросвіті можуть існувати розумні істоти.
Як бачите, суперечка загорілася цікава. Висувається безліч «за» і «проти». Але абсолютно точної відповіді нема і поки що не може бути. Друзям неймовірного ясно лише одне: пояснити походження комет, виходячи із «звичайних» уявлень, не можна.
Я теж згоден з Кідруком, що комети не є розумними істотами. Але допускаю, що вони є досконалими мислячими організмами, побудованими для певних космогенетичних цілей. Можливо, такі організми збирають інформацію в різних системах, передають її на планети, на космічні станції і т. п. Фантазія може намалювати багато застосувань для таких утворів, але нас цікавить саме принциповий бік справи: комети — штучні утвори.
Далі. Комети, напевне, можуть бути і міжпланетними і міжзоряними. Спостереження за ними ведуться на протязі досить короткого часу. А те, що комети розпадаються, не повинно дивувати прихильників штучності комет. Хіба так важко уявити, що станція розділяється на кілька менших? Це вже робимо й ми — люди Землі.
В. Парафілов з Миколаївщини та В. Єрохін з Донеччини підтримують М. Прогонова, вважаючи, що розумні істоти можуть жити і діяти як у над- світах, так і в мікросвітах, що масштаби не мають значення, оскільки час і простір визначаються самими істотами, які є породженнями тієї чи іншої системи.
П. Демченко з Полтавщини додає, що взагалі нема межі ділимості світів як в той, так і в інший бік, що наша система може бути атомом мега- речовини, а елементарні частинки мікросвіту можуть нести в собі все дрібніші й дрібніші системи.
Мені здається, що Прогонов і всі товариші, які беззастережно його підтримують, дещо механічно уявляють будову Всесвіту. Досвід показує, що разом із зміною масштабів змінюються і закони розвитку матерії. Світобудова, безумовно, не схожа на відому ляльку «матрьошку».
Отже, глибинність світів треба розуміти не механічно, а якісно. І таких — якісних — поверхів Світобудови може бути безліч. Ми знаємо, що наші елементарні частинки є лише пакетами хвиль, вузлами енергетичного поля певної напруги і частоти. Отже, існування паралельних еволю- цій і цивілізацій в одному й тому ж просторі може визначатись тільки градаціями енергій. А такі градації в нескінченному Всесвіті повинні бути нескінченні.
П. СИРНИК З Луганщини з приводу цього висловив таку думку: гіпоте
тичні невидимі істоти з паралельних вимірів Світобудови, розгадавши таємниці багатомірності, можуть з’являтися на нашій Землі, як і ми колись зможемо проникати до них.
Такі факти, говорить П. Ситник, в далекі передісторичні часи могли сприйматися нашими неосвіченими предками, як поява «богів».
Цікава думкаї 3 свого боку пропоную конкретне запитання. Чи не можна зв'язатися з гіпотетичними істотами паралельних вимірів! Чи не можна прийняти з тих світів зображення, скажімо, типу телевізійного) Які можливості бачать друзі неймовірного для такого зв'язку)
Почали приходити листи-відповіді на запитання, поставлені в четвертому номері нашого журналу.
О. Сергіснко з Києва пише, що життя не може виникнути поза планетою, в просторі. «Що це за життя, — каже він, — без техніки, без мистецтва. У порожнечі!..».
Людина за мільярди років стане надзвичайно високоорганізованою істотою, яка буде змінюватися залежно від умов, легко витримуватиме будь-яку спеку, холод, перевантаження, створюватиме нові органи чуття. Вона стане прекрасною істотою, могутньою, всесильною.
В. Большаков з Києва захоплено повідомляє нас, що життя може існувати не лише на планетах типу Земля,
а скрізь, де є матерія, в тому числі й у просторі. Життя безупину пристосовується до умов, втілюється в нові форми, розвивається, оволоді ває Всесвітом.
Мине три мільярди років. Це буде чудовий час! — пише В. Большаков. Зовнішній вигляд Людини змінюва тиметься за бажанням. Можливості її — необмежені! Виникнуть нові органи чуття, вдосконалюватимуться старі. Людина стане високоетичною істотою. Наука, знання передаватимуться спадково, а також набувати- муться за життя.
Чого варті наївні дикунські уявлення про бога порівняно з можливостями Людини Майбутнього?» — так закінч-ус свого листа В. Большаков.
До нього приєднується в своїх думках Наталя Комотопець з Волині.
Ось її міркування. Як життя на Землі, що виникло у воді, вийшло згодом у «чуже» середовище, на повітря, — так і Людина Майбутнього може вийти в космічний простір, стати космічною істотою.
Постійної форми майбутньої розумної істоти не можна уявити. Така істота буде мінлива, плинна. Вона настільки досконало володітиме собою, своїм організмом, що легко творитиме нові органи чуття, пристосовуючись до нових і нових умов.
Нова космічна істота безпосередньо пізнаватиме рух атомів, суть життя, стан істот. Живлення її, як вважає Наталя, буде енергетичним.
Мистецтво? Воно буде чудотворним. Може, ті істоти творитимуть планети, сонця. Може, весь простір буде насичений їхньою музикою, гармонією їхньої творчості. Ера техніки буде для них пройденим етапом. Вони удосконалюватимуть самі себе, свої чуття, свій розум, об’єднуючись з новими й новими глибинами Світобудови.
Г. Аиісімов з Дніпропетровська та Л. Єлеиський з Києва підтримують думки про те, що в давні часи на Землю прибували розумні істоти далеких планет, які і впливали на розвиток культури архаїчних народів. Можливо, їх поява, легенди про приліт дивних кораблів передавалися че рез низку поколінь, а потім лягли в основу релігійних міфів та легенд.
Отже, масштаби миспення друзів неймовірного космічні. Прагнення їх — прекрасні. Вони бачать в Майбутньому не загальну всепланетну загибель, яку пророкують апологети деградуючої культури імперіалізму, а чудовий Новий Світ, світ Комуністичного Братерства, світ прекрасних Розумних Істот, для яких сферою діяльності стане вже не тільки Земля, а неосяжний Простір і Час.
Наші мрії — не міраж у пустелі. Наші мрії — це клич до дії, до Краси, до перебудови Світу за законами Гармонії, Єдності, Братерства. Хто вміє мріяти — той вміє працювати, творити.
Мрійте, друзі неймовірного. Мрійте, творіть, дерзайте. Пишіть нам. Розмова про незвичайне триває.
*******
Людмила БЕРДНИК
МЕТЕЛИК І ЛІХТАР
Малесенький Метелик метушився коло Нічного Ліхтаря.
- О, захисти мене від темряви страшної, — весь тремтячи, благав він Ліхтаря.
— Чого дрижиш, дурненький? — бадьоро замиготів Ліхтар у відповідь. — Ти подивись: навколо цілий океан ночі, а мій маленький вогник наскрізь її пробиває! Знай же, що тьма безсила, коли маєш хоча маленький вогник...
Злітай тоді, коли зміцніють крила
В гнізді сиділо велике неоковирне Вороненя.
— Кар-р! — прокричало воно Сорокопуду. — Такий малий ти і вже літаєш!.. Кар-р! Скажи, хіба й мені не можна?.. Адже я удвоє більше за тебе!
Сорокопуд сказав:
— Хоч і велике ти на зріст, проте безсиле. Зажди, дурненьке, хай зміцніють крила.
Обурилося Вороненя. Кар-р! Таке, мовляв, мізерне, а повча!..
Не послухавши розумної Сорокогіудо- вої поради, знялося і... гепнуло додолу. Добре ще, що шиї не зламало. Ворона- мати підлетіла і врятувала дурне дитя від смерті.
Відтоді пташеня запам’ятало: злітай тоді, коли зміцніють крила.
Два дуби
На широкій галявині росли два дуби. Минали літа — дощові й сухі, в цвітінні весен і мовчанні зим. І виросли Дуби, як велети — пишалися могутнім станом на цілу округу. Здіймали в небо буйні крони, вітали Сонце на світанку, шепотіли з Вітром про краї далекі, про небо синє, про зірки ясні.
Спільна була в них земля кохана, і небо спільне, і повітря. Та якось раз вони засперечалися. І почали виказувати образи.
— Ти перший учора з вітром говорив. А право це — моє...
— Чому б то так?
— Адже я старший! Поглянь-но на моє
верхів’я. Воно здіймається у небеса на цілу гілку вище, ніж у тебе!..
— Ха-ха! Старший ти! От розсмішив. А може, навпаки? Може, ти од мене й одріс?.. Поглянь: і жолуді, і листя точнісінько такі, як в мене...
Розгнівались, від злості потемніли, затрясли віттям, виливаючи образи.
Та ось почувся голос з-під землі:
— Замовкніть, нерозумні діти. Адже ви — брати! Родились разом століття тому...
— Хто ти такий? — захвилювалися Дуби.
— Я Корінь ваш спільний. А батьком вашим був єдиний Жолудь. Отож покиньте жалюгідну суперечку...
Я слухала ту дивну бесіду і думала:
«Чи зрозуміють браття слова Кореня?»
ДВІ КРИНИЦІ
В жаркому степу було дві Криниці. Живилися вони з джерела, яке протікало десь під землею.
Приходили люди, зморені спрагою, пили й хвалили цілющу вологу.
Та раптом одна Криниця злякалась, і з’явилась у неї така думка:
«А що коли зникне в мені вода? Тоді не згадає про мене ніхто. Не буде ні дяки, ні слави у світі...»
Подумала так і закрилася зовсім, тримаючи воду лише для себе. Покрилася
цвіллю, заросла чагарем. І люди уже не ходили до неї.
Життя клекотіло десь осторонь, а поряд були тільки тиша і сум. Та Криниця вперто шепотіла: «Вода моя вічно! Вода лиш моя»...
А води підземні, не маючи ходу, залишили зовсім уперту Криницю. Засохла вона і пропала.
А друга Криниця давала прозору воду всім спраглим. І чим більше вона віддавала ті скарби, тим більше їй води посилала Земля.
****
Олесь БЕРДНИК. Лісова казка.
Весь світ знає про великого російського художника і культурного діяча Миколу Костянтиновича Реріха. Мільйони людей захоплюються його променистими картинами, прогресивне людство з вдячністю згадує його активну діяльність на захист культурних цінностей світу.
Микола Костянтинович багато мандрував. Він разом Із своєю дружиною Оленою Іванівною та сином Юрієм — знавцем східних мов здійснив незвичайну сміливу мандрівку по Центральній Азії, побувавши в таємничому ТІбеті, в недоступних раніше районах Гімалаїв, зустрічався з багатьма цікавими людьми та вченими Сходу. В результаті цієї мандрівки з’явилась серія чудових картин, десятки книг.
Сьогодні ми друкуємо уривок з нової повісті Олеся Бердника, в якого ви дізнаєтесь про дитинство М. Реріха.
...Подивиться і знову довбне. Подивиться і довбне.
Я забув про оленятко.. Зацікавився працею птаха. Д він мов би зрадів, що на нього звернули увагу, застарався ще бадьоріше. Стук-стук-стук! . Стук-стук- стук! Стук-стук-стук!
•— Що ти там довбаєш? питаю в нього.
— Короїдів шукаю, — пояснив дятел, прихильно кивнувши мені дзьобом, — Дуже смачні. І дереву приємно. Дуже дошкуляють вони дереву.
Я рушив далі. Стежини не було, та мені дарма. Закликає до себе на спочинок ніжио-зелсиий мох — я не хочу. І дома встигну належатись. Знову галявина. Озеро квітів. Блакитних, червоних, лілових, жовтих. Гудуть басами джмелі, старанно довбуться в солодких криницях, черпають з них_ чудовий напій. Радісно нишпорять поряд з ними бджоли, втомлені, але щасливі.
На фотографії ви бачите Миколу Реріха в долині Кулу, у ГімалаяхМикола Костянтинович' готується до стрільби з лука.
Манили.ліси до себе.
Ходили гуртом по гриби, по ягоди —- з дорослими. З усіх боків линуло: «А-у!» луна завмирала в далині, розбивала чари. Хотілося тиші,. її не було. Дивувався: чому ліс стає звичайним, буденним, цоди в ньому так багато,людей?
Вирішив побувати в ласі сам. Сказано — зроблено. " ’ '
. Ліг спати дуже рано. Мама турбувалась, гадала, що захворів. Долонею мацала чоло. Заспокоїлась. Поцілувавши, вийшла з кімнати.
Я прокинувся на світанку, коли ще ледь-ледь сіріло. Сонно кукурікали півні. Пора!
Швиденько до вікна. У двері не можна! Помітять, затримають:..
До землі височенько. Внизу квіти. Нічого, не заб’юсьі
Черевички в зуби. Навшщшьках до дверей. Прислухався. В домі — нічичирк.
метнувся до вікна. Переліз підвіконня, намацав пальцями карниз. Райкове повітря холодить голу спину — сорочечка задерлась. Шурхнув, зірвавшись, у квіти.
Взувся. Шмигнув поміж квітами до парку. Там, під кущами бузку,— меч. Зброя насамперед. Мало яка почвара стрінеться в хащах...
Меч — біля пояса. Обривок старого плаща-дощовика на плечах. Лицарська накидка. На голові — шолом з картону. Вперед!
Парк лишається позаду. Повзуть тумани над озером. Матово-срібно блищить роса. Задумались ЯЛИНИ. Закам'яніли ДУби.
Іду поміж деревами, як друг, як воло*
^ блищать вологі шапки грибів. Не ховаються, випнули товсті ніжки, усміхаються мені. Хитрі, знають, що я їх пе візьму! Стійте, — веселіться, дарую вам Життя...
Високо поміж верхівками дерев яснішає. Шепочуть сосни. Я притуляю вухо до рудого стовбура, слухаю.
— Гарно тобі з нами? — питає сосиа.
— Гарно,— радісно згоджуюсь я.
— Залишайся з нами...
Не можу,— СУМУЮ я.
•— Ш-ш-ш,'— дивується сосна. — Чому б то? "
— У мене є мама. Тато. Вони люблять мене... .
Прощаюсь з сосною, виходжу на галявину. Пензлем золотим ще невидиме сонце бризнуло фарби на вершини ялин. Гомоном птаства сповнився ліс. Випростались зелені крила папороті, парує земля.
Чарівна мелодія пливе у просторі. Сплеіеиа 'з буяння соку в деревах, співу пташок, шуму гілок, трепету квітів, тиші землі. Ще мить! Сріблисті стріли пронизують ліс, впинаються в дерева, бірть блискавичними ударами в серце квіток. Животворні удари променів сонцяі Міріадам;! самоцвітів заіскрилися травщ вибухнули хмарою ” " несказанних — барв...
Стою засліплений, зачудований, зачарований...
З-за куща виходить мале оленятко. Чорне) * велике око дружньо дивиться на мене. Воно простягає. довгу граціозну шийку, торкається теплим вологим носиком моєї ру-. ки. Потім оленятко підстрибнуло, хвицнуло ніжками, помчало по галявині, збиваючії на землю росу. Спробуй, дожени!
Біжу за ним. Чим я гірший за нього? Меч б’ється по литках, заважає...
Оленятко оглядається..
— Навіщо тобі палііця? Покинь...
То не палиця — меч! — кричу я.
-г Меч? — дивується оленятко. — То ти хочеш убити мене?
— НІ, я не б'ю добрих, — пояснюю я. — Тільки драконів*.
— Драконів можна, — згоджується оленятко. — Біжимо!
Воно зникає в хащах, крушіїнп, ліщини. Поспішаю за ним. Колюче- віття дряпає обличчя, руки, не. пускає далі...
Куди ж воно поділося? Стою. Прислухаюся. Тиша, Довбе вгорі кору дятел. Дивиться ЧОРНИМ КРУГЛИМ оком на мене.
Одна бджола задзвеніла біля мо^ чола, сіла на квітку ведмежого вуха, поворушила вусиками. Я сторожко відхц. лився.
— Не бійся,— усміхнулася бджола,- Не вжалю. Що робиш тут7
— Гуляю в лісі...
— Тобто як гуляю? — вражено заїм, тала бджола. — Хіба в лісі гуляють; А мед коли збирати?
Я був зовсім присоромлений.
— Не вмію збирати меду...
— А їв коли-небудь? — поцікавилася бджола.
— їв. Дуже смачнр,— визнав я.
— От бач. Смачно. А збирати не вмієш. Ай-я-яй! Треба вчитися. Квітів для всіх вистачить. Лети, збирай...
— Я постараюсь,— прошепотів я.
Бджола привітно махнула прозорими
крильцятами, полетіла над галявинок- заблищала золотистою зіркою в промь нях сонця 1 зникла за верхів'ям дерев.
Дивні люди дорослі. Кажуть, що звірі, птахи й комахи не говорять. Дуже дивні. Чи, може, вони обманюють? Навіщо' Все живе, все розмовляє, 'Все має для людини дуже дружнє слово...
Я задумався, опустивши очі долу. І там, між травою, жваво повзли великі •жовтаві/мурахи. Вони бігали по вузепь- КІЙ-доріжці туди а сюїт. Нгісили в щелепах суху глицю, ТЯҐЛИ великих непорушних жуків, шматочки прозорої соло- ми. Я присів на пень, щоб розгляиуік ближче їхню дружну працю.
— Ти що — сліпий? — скрикнув тоненький голосок. — Куди сідаєш?
Я підскочив, мов ужалений. На пеньку обурено ворушиться кілька здоровенних мурахів. їхні щелепи націлювались погрозливо на мене. Я зрозумів, що жарти з ними погані.
— Не бачив! Правду кажу, не бачив! — запевнив я мурахів.
— Гаразд, гаразді — вже дружніш*., пропищав головний мурах. — Не біда, коли не бачив. Та треба добре дивитися. У нас будівництво...
— А що будуєте?
— Новий дім. Громадою. Для всіх. Старий пропав...
— А що з ним?
— Блискавка вдарила в сосну, де ми жили. Згоріло дерево. Тепер готуємо нове житло. Нічого, ще краще змайструємо.’ А ти вмієш будувати?
— Я навчусь, неодмінно! Виросту І буду будувати. Для всіх!
— Молодець! — кивнув вусиками мурах.— А тепер Іди, не заважай. Нам ніколи...
Я пішов далі о хащі. Ставало сумно. Всі трудяться, всі при ділі, а я никаю між деревами. Треба повернутися додому. Віднині я будуватиму! Тільки ме* хай буде при мені! Бо є оленята беззахисні, є мурахн-будівинки, є бджоли-тру* дів ниці. За всіх них я стану горою! Еге-ж! Мій меч здолає всякого дракона!..
