Олесь Бердник
ТИХШЕ ІДЕШ-ДАЛІ БУДЕШ...
Жив та був на світі хлопець
Молодий.
Він завжди туди тулився,
Де діди.
Дід його усе повчає:
— Не спішні
Тихше їдеш — далі будеші
Запиши!
— Зарубай собі на нос!
Добрий знак...
I вподобав цюю приказку
Хлопчак.
Дома бавиться, муштрує
Кошеня,
А у школі на уроках
Спить щодня.
— Тихше їдеш — далі будеші —
Промовля.
Вже екзамени, а хлопець
Все гуля.
Рік навчальний промайнув,
І аж тоді
Опинився він негадано
В біді.
Вже й не зна, куди б від сорому
Утік,
Бо лишився в п''ятім класі
Ще на рік.
Малюнки М. Борисенка
****
Людмила БЕРДНИК
Малюнки С. АРТЮШЕНКА.
БОЛОТО
НА БОЛОТІ виросла лілея біла. Побачив її вітер і щиро покохав. Стишуючи свій політ, він все облесливо шепотів коханій квітці:
— Облиш оце болото. Нащо воно тобі? Поглянь — навколо вода стояча, баговиння. А ти — така прекрасна...
Лілея вітру так сказала:
— Не мудро мовиш, друже. У баговинні цьому є своя краса, яку не бачиш ти. Поглянь у глибину спокійних вод. Тут цілий світ. У ньому плавають і риби, і жучки, росте бодяга, жабуриння. А на купинах по-весні квітують незабудки і жовтець. Із ними разом я прикрасила цей край. А соки для краси своєї я взяла отут, в болоті, тому й оздобою для вод цих вічно буду...
МАНДРІВНИК
БЕЗЛІЧ людей бачило Мандрівника в багатьох країнах. Але ніхто про нього не знав нічого певного. Тільки здогади.
Хтось бачив, як Мандрівник спочивав під деревом і сказав:
— Він ледащо.
Хтось бачив його запилюженим, у подертій одежині і зневажливо всміхнувся:
— Він нечупара, жебрак.
Третій спостеріг, як Мандрівник
мовчки, поспішаючи, пройшов мимо людей, що зчинили бійку, і сказав:
— Він боягуз.
Так всі судили Мандрівника на свій зразок.
І жоден з них не знав, що Мандрівник поспішає в далеку країну з важливою вістю.
БРОВА
ЗІИШЛИСЯ брови, суперечку зняли, у чому суть їхнього життя.
— Підморгувать дівчатам, — одна брова сказала.
— Неправда, — інша заперечила, — очі гарно відтіняти.
— Дурні ви, — третя посміхнулась. — Для того брови, щоб піт не заливав очі під час роботи на жнивах.
Цікаво, а чому ж така розбіжність?
ЩАБЛІ
ЩАБЛІ багатства. Щаблі визнання. Щаблі до слави. Щаблі падіння. Щаблі життєвої драбини. Куди ведуть вони? Хто скаже?
Коли ти лізеш по драбині — вгорі десь мета, внизу — безодня. Дрижання вічне, щоб не впасти. О ненадійні щаблі драбини! Як же позбутися вас?
В ясному небі орел клекоче:
— Покинь драбину! Вирощуй крила!
СТРІЛА
ПОБАЧИВ Пень Стрілу, що мчала хутко в далеч.
— Здорова, сестро! — загукав він радо.
— Який ти брат мені, — всміхнулася Стріла.
— Аякже, — розгубився Пень. — Ми ж з дерева одного вийшли — хіба забула?
— Не всі ті браття, — Стріла відповіла, — що з кореня одного виростали. У мене е брати — колеса, і підводи, і олівці, столи та парти, будівлі та дрова, які вогонь годують. Ну, словом все, до чого промінь розуму торкнувся. А ти — пробач — лиш дерев’яний Пень...
БРЕХНЯ
ХВАЛИЛАСЯ Брехня, що все життя вона шукає Правду.
*****
Багато хто знас видатного російського художника, мандрівника та культурного діяча М. К. Реріха. Багато хто захоплювався його чарівними, променистими картинами. Життя його дивовижне, легендарне. Творчість полум''яна. Любов до Русі — неосяжна. Коханій Вітчизні пророчив він небувале будівництво і славу її ніс по планеті.
Та мало людей знають про його вірну дружину, сердечного друга і соратницю» Олену Іванівну. Вона була не просто супутницею його життя, мандрівок, але й незамінною учасницею його життсвого подвигу. Олена Іванівна була натхненницею багатьох полотен Реріха. Багато ідей, втілених художником в життя, підказані нею. Справді, ці два прекрасні життя неможливо відділити одне від одного.
Олена Іванівна та Микола Костянтинович глибоко вивчали східну філософію та культуру. В своїх наукових експедиціях вони стрічалися з рідкісними древніми манускриптами, бачили живих хранителів невмираючих усних традицій. Від них Олена Іванівна записала багато дорогоцінних східних перлин — етичні притчі, афоризми, криптограми. Схід приваблював Реріхів не архівним пилом тисячоліть, не звироднілими культами древніх богів, а живою вогняною думкою, що творить характер І долю народів.
Тут ми знайомимо читачів з деякими афоризмами, зібраними Оленою Іванівною та Миколою Костянтиновичем під час довгих подорожей. В мудрих висловах, що йдуть від глибини тисячолітнього народного досвіду, відображені погляди мислителів Сходу на етичне виховання людини. Більшість рядків звучить радісним гімном праці, людській гідності, радості та творчості життя, свободі розуму. В цих проникливих рядках радянський читач — будівник Нового Світу — найде співзвучні собі почуття й думи.
Олесь БЕРДНИК.
АФОРИЗМИ СХОДУ
М. РЕРІХ.
Робота С. РЕРІХА
О. РЕРІХ.
Мал. В. СЕРОВА.
Залиште всі забобони — мисліть вільно.
Через мистецтво маєте світло.
Як небо бездонне, так сила ваша велика.
Не применшуйте значення того, чого не знаєте.
Спрямуйте розум на радість творчості.
Вдосконалюйтесь, друзі, невпинно.
Любов може творити світи.
Думка — блискавиця.
Ростити образу — поганий сад.
Найкраще знання — серце.
Праця — запорука успіху.
Непідготовленість — не злочин.
Вражайте все зле.
Тримайте світильники палаючими.
Чудо твориться серед життя, серед дії, серед напруженої гармонії.
Туман стелиться біля підніжжя гори але вершина відчуває завжди промінь Сонця.
Чудо діється в житті, розплющіть очі — побачите.
Промінь Сонця не завжди видно оком, та Сонце завжди зігріває землю.
Темрява миліша оку кротів.
Усміхніться труднощам шляху вашого. Стверджую — переможете.
Корабель стрічає різні хвилі й все-таки доходить до призначення.
Ніхто не сидить у школі під час ворожого штурму.
Чуйте клич і в падінні пелюстки троянди.
Добро не іржавіє.
Уява ніщо порівняно з життям.
Будьте, як промінь сонця і пісня птаха.
Збираючи в лісі ягоди, беруть лише відмінні.
Інколи пилинка важливіше гори.
Нетерпіння пасажирів не може прискорити кур’єрський поїзд.
Цінна робота, здійснена своїми руками.
Хто хоче їхати — доїде.
Космос відбивається в зіниці кожного ока.
Якщо ви не дірявий човен, то допливете.
Ростити сад прекрасний кожному можливо.
Краплі різних морів подібні.
Сталь пробують вогнем — сила духа росте від подиху життя.
Можна багато навчитись на польоті журавлів.
Поспішати краще, ніж спати в чеканні.
Нема страху над безоднею, бо духу страшніше кімната й килим.
Недосяжне сьогодні — легке завтра.
Перехід ночі в ранок непомітний для ока.
Поспішайте явити дію! Складіть сили в діїї
* * *
— Учителю, чому не довіриш мені зібрати всі плоди саду твого?
— А де ж корзини твої?
— Учителю, чому не проллєш на мене джерела мудрості твоєї?
— А де ж глечики твої?
— Учителю, чому замість шепотіння не скажеш громом правду твою?
— А де ж вуха? І, крім того, грозу краще слухати в горах!
* * *
Не згадуй про підошви, коли крила ростуть за плечима.
Хіба боїться раковина оксамитного прибою хвиль? Не бійтесь прибою.
Купаються в домашній калюжі і вважають ЇТ океаном.
— Чи може стояти дерево міцно?
— Може, може, може, якщо коріння лежить глибоко в землі й невидиме.
Підійшовши до розпуття, лише нову стежину вибирайте.
Треба джерелами поповнювати ріку, але не смітити.
* * *
Чим ствердити міру справ ваших?
Якщо справи корисні для всього світу, то й міра хороша.
Чим ствердити якість справ ваших?
Якщо справи корисні всьому людству, то й суть їх хороша.
* * *
Вмійте пройти понад руками, які тягнуть вниз.
Сідаючи в човен, не думають про ключ від квартири.
Дивлячись далеко — близько побачиш.
В ялинки можете вчитися — однакова взимку й влітку.
Якщо мрії були прекрасні, чи не буде прекрасною і відповідь на них?
ДрузіІ Чому не вирішити вам пройти все життя героями?
*****
Людмила Бердник, Олесь Бердник.
З абетки серця
Слово — не випадкове звукосполучення. Слово — не примхливе поєднання літер абетки. Слово — символічний конденсат реальності. Слово являє нам неосяжні можливості думки. Маючи три десятки літер, ми користуємося практично невичерпною криницею творчого матеріалу. Промовивши будь-яке слово, ми вже бачимо за ним ланцюг споріднених образів та понять.
Слово, як бомба сповільнено! дії. Не визначиш її сили й потужності, доки вона не вибухне. Слово теж вибухає, коли до нього наближається вогонь серця через гніт пошуків, самовідданості, віри, знання.
Мова — океан. Ріки народів, джерела пізнання, водоспади творчості, грози величних подвигів невпинно сповнюють його. Земна чаша уже не вміщає того дивовижного, урочистого, кришталево-прекрасного живого вогню Знання. Хай не турбує нас те. Попереду — ще неуявна розумом чаша Океану Безмежності.
АРТІЛЬ
Наш народ здавна у серці несе любов до громади-артілі. Навіть у нашому індустріальному віці ще збереглася толок£. Спробуй спорудити дім самотужки — місяці підуть на це. Ну, а толока—мов серце єдине людям вселяє. З піснею, жартом, на хвилі єднання люди-брати розквітають. Дім виростає, здобува нову плоть. Жити в ньому радісно буде.
Ой як хочеться скликать всесвітню ТолокуІ
АРХІВ
Тиша. Папери. Газети. Журнали.
Спить на полицях минуле в пожовклих листках. Законсервована думка полум''яна у павутинні дрімає.
Стань, зупинись, і прислухайся, друже.
Гнуться полиці під масою пристрасті й волі. Пресом часу вони стиснуті у небувалий кристал динаміту. Інколи досить маленької іскри — і вибухне тихий архів.
Ой, небезпечно минуле здавати в архіви!
АНТЕЙ
Герой прадавній—син Землі.
Примушував боротися з собою всіх велетів. Усіх перемагав. Бо, здоланий богатирями, торкався до Землі і брав у неї нову міць.
Геракл, збагнувши Антея таємницю, підняв його в повітря і задушив.
Людино, збагни урок Антея. Зрости в своєму серці, в розумі, окрім коріння земного, зоряні зв''язки, і могуть Безмежжя захистить тебе в усіх світах...
АГРОНОМ
Ждали в одному селі агронома. Вийшли до станції. На групи на дві розійшлися. Хліб-сіль у одних, а в других — пусто в руках.
Поїзд прибув. І далі пішов. На пероні стояв молодий агроном. Дід старий-пре* старий до гостя підходить і чемно говорить:
— Драстуй, сину. Заждалося поле тебе. Я — посол від землі. Йди за мною, поговоримо з нею. Ти ж либонь добре вивчив мову землі?
— Що за дурниці? — гнівно сказав агроном.— Де ваша контора?
Підійшов до прибулого чоловік, мовчки квиток передав для поїздки назад, А хліб-сіль в рушнику до села понесли у долонях порепаних.
На пустому пероні стояв агроном...
АМБРА
Захотілося жінкам парфумів. Попливли на південь кораблі. До гармат припали гарпунери. Свист зловісний розтина повітря. Плаче серед хвиль сім''я китова, повезли у даль старого батька. Краплю амбри вирізали з черева, будуть для жінок міцні парфуми.
Плачуть в океані китенята, а від сліз росте у чреві амбра. Не тужіть, жінки, веселі будьте. Є гармати, є і гарпунери. Будуть вам завжди міцні парфуми...
БАБА
Таке звичайне, тривіальне слово — баба. У ньому океан презирства. У ньому — ніжності потік дитячої. У ньому—тайна історична. У ньому дивовижних барв нюанси.
БАБА — народи Сходу шанобливо кажуть главі сім''ї. Матріархат це ім''я освятив, коли ще жінка родом правувала. Тепер його мужчина носить.
Ми зберегли за жінкою це ім''я, але у сутінках історії принизили і жінку і поняття слова. Нікчему, боягуза «бабою» зовуть, а на фронтах війни хіба не жінка з пекла вогняного бійців поранених виносила? Хіба не жінка на плечах слабких тримала весь тягар сім''ї та праці?
Хіба не жінка кожного із нас перенесла у світ земний із світу небуття? Хіба не жінка у дитинстві ніжить нас, у юності кохає, у старості благословляє в бій, на подвиг?
Очистіть шкаралупу слів, сини жінок. Хай древнє слово БАБА засяє значенням новим. Бабуся, бабонька, бабусенькаї Воскресни із приниження, стань повноправним другом Чоловіка!
Тоді збагнемо ми, чому на будівництві «бабою» тягар зовуть, що ним у землю палі забивають. Чому в степу широкому стоять самотні «баби» і таємниче дивляться у далину, немовби ждуть синів з походу. На Схід, до Сонця очі кам''яні звернені.
З пошаною промовте слово «баба», сини жінокі
БАГАТТЯ
Одніми від людей квітку золоту Прометея — що залишиться їм?
Морок і сум попливе над Землею. Замерзнуть ненці та чукчі на берегах океану^ здичавіють степові та гірські племена, м''ясо криваве сире поглинаючи. Зупиняться електростанції, потяги, пароплави, домни схолонуть. Крижаною, німою пусткою стануть міста. Не поможуть нам ні машини, ні пристрої дивовижні, ні знання про будову атомних ядер.
Недаремно багаттям назвали тебе вдячні діди, квітко багряна! Ти — єдина стихія, без якої нема ні життя, ні культури. Ти—єдине наше незамінне багатство.
«Бог — ата», «Бог — батько»—так шепотіли предки далекі, гріючись біля вогню серед мороку древнього. Хто заперечить це дивне прозріння? Саме багаття—скарб дивовижний Безмежжя — породило сучасну могутність науки.
Прометею-титону — бійцеві космічному — слава! Вічна дяка за подвиг безсмертний!
БАГНЕТ
Я прийшов із надр незайманих Матері-Землі святої. Радів, народжуючись з пітьми небуття розтопленим металом у світ ясний. Але затьмарилось моє творіння. Кров на мені. Яких страждань зазнав я, коли чужії руки впинали моє вістря в жар життя. І гаснули вогні світів на моїм холоднім лезі...
О Мати-Земле, навіщо дала пізнать народження світанок і здатність цю жах-лИВу — вітрила смерті напинать?
Прийми назад, у своє лоно. Я хочу знов оралом народитись, щоб не життя вбивать, а смерть боротьі
БАЗАР
Базари. Базари...
Тисячолітні базари...
Бранки прекрасні, понуривши очі, стоять перед зорами хтивими. Пальці ганебні, кинувши кілька монет у жадібну жменю, грубо хапають за руку — ніжну, тремтливу. Віра згасає, надія поволі холоне. В чистому лоні сім''я вороже зростає. Виросте син яничаром жорстоким, у герці жахливому нищити буде брата і діда.
Радо султан потирає долоні—самі себе знищать гяури, туди їм дорогаї
Ой, не надійся, султане, на справу ганебну — праведна доля Вкраїни! Не розпродати її на базарах, не загубить на галерах! Трону султанського не врятували бідні потурчені діти. А за базарами Кафи сяє лоно ясне, українське. З нього, з чистого, виростуть діти козацькі — попелом сірим за вітром розвіють тисячолітні базари...
БАНДУРА
Плаче бандура.
Чи, може, смієтьсяі
Не доберу. Не дочую. Ніяк не збагну.
Ніби смішний передзвін починають напружені струни. Тільки чомусь серед неба ясного клубочаться хмари, плачуть прозорими краплями над пожовтілими нивами.
Ніби сумними акордами скаржиться тихо бандура. Тільки чому ж громовиці бадьорі у небі лунають, віщують грозове майбутнє?
Ой ти, химерна бандуро! Ну як тебе можна збагнути?
— Просто,— сміється бандура.— Так просто — аж надто. Ти натягни мої струни на серце...
— Слухай, кобзарю! Очі у тебе сліпі, а чому твоя пісня так гостро у даль заглядає?
— Кожен, хто пісню послуха, очі дає їй свої. Тому погляд у неї безмежний...
— Слухай, кобзарю? Ти вже похилий, слабенький. Тільки чому ж твоя пісня будить небачену силу у тілі і в серці?
— Пісня — потік. Води віків вона в себе вбирає. Ріки свій плин починають теж від малого струмочка, а потім наповнюють море.
— Слухай, кобзарю, навчи мене грать на бандурі.
Погляд сліпця таємний. Ні слова не каже кобзар. І замовкли струни бандури...
БАРАН
Такий він кучерявий. І ситий. І пихатий. І роги з візерунками. І ратиці, мов точені. І дружно вівці йдуть за ним.
І, все-таки, баран...
БАТІГ
— Негідник мій господар,— сказав Батіг.— Дворушник і нікчема. Все літо я йому допомагав. Чи виорати ниву — будь ласка, я чешу коня по спині. Чи вивезти врожай з городу — я тут як тут — періщу сивих воликів по ребрах. Коли ж своє я одробив, мене він викинув у сміття. А тих, кого я хльорив по хребту, годує і тримає у теплі. Нічого не збагну — чому худоба сіра йому миліша за батіг!
БЕЗПРАВНІСТЬ
— Безправний я,—шепоче страх.
— Безправні ми,— жаліється безсилля.
— Безправність не дає нам ходу,— зітха бездарність.
Отак стоять нікчемні три сестри — породжені людською підлістю — біля пенька трухлявого Безправності, бояться обійти його або переступити.
Безправність — поняття, вигадане страхом, безсиллям і бездарністю.
БЕЗУМСТВО
У батька-Розуму два народилися сини: Розсудливість і Безумство.
Зітхнув старий вітець, побачивши Безумство. Та нічого робити. Що є, те є. Нехай живе й таке дитя.
Як виросли сини, промовив Розум:
— Ідіть у світ. Не розлучайтесь. Розсудливість, будь старшим. Утримуй брата, як побачиш щось не те...
Пішли брати. Розсудливість іде широким, битим шляхом, а Безумство прагне вбік, у пущі непролазні.
— Тут путь коротша буде. Через гори перевалимо — і вийдемо до цілі. А по дорозі — знаєш скільки йти?
— Безумство мовиш,— кричить Розсудливість.— Шляхом легше йти. А в хащах треба нову путь рубатиі
Не слухає безумний брат, іде. І мусить простувати з ним Розсудливість. Рубають хащі. Бачать люди — коротший шлях у лісі виникає, ідуть на допомогу.
Дійшли брати до моря. І Безумство каже:
— Ген там, за обрієм, прекрасні землі є. Пливем туди...
— Нема на чому пливти,— заперечує Розсудливість.
— Збудуєм човен.
— Потонемо у хвилях.
— Вмирати раз. Як хочеш — я пливу.
Безумство човен робить, спуска на воду. І мусить разом з ним пливти Розсудливість. Було всього —і штормів, і терпінь у нескінченному поході двох братів. Віки минули. І лишилися позаду яскраві знаки подорожі тої. Вогонь Джордано, мудрість Кампанелли, геройство Спартака, безумство Ціолковського...
Прийшли до батька два брати. Розсудливість і каже:
— Не слухав брат мене ні разу. Суди, як знаєш сам.
А Розум усміхнувся задоволено, сказав:
— Я помилився, давши старшинство тобі, Розсудливість. Усе найкраще в світі зробив молодший син. Йому й надалі право першості. Нехай завжди Безумство Розуму веде вперед...
БІЛЬМО
— Я хочу світло бачити,— Більму казало Око.— Відкрий мені простори ясні.
— Це не заведено,— Більмо відповіло.— В твого господаря є руки, нехай навпомацки шукає шлях.
— Але ж зі мною краще жити в світі. Я можу показать йому далекий обрій.
— Це не заведено,— суворо проказало знов Більмо.— Далекі обрії його відірвуть від насущних справ.
— А може, там — за обрієм — він знайде зі мною разом новий смисл життя! — стогнало Око.
— Мені видніше,— мовило Більмо.
БЛАГАННЯ
Не благай!
Не благай ні тирана, ні долі, ні друга.
Що й коли здобувалось благанням? Воля, щастя, кохання?
О, ні!
Якщо раб ти —благаючи волі, ще в тяжче рабство поринеш, в рабство залежності від ласки тирана.
Якщо просиш у долі примарного щастя, не здобутого подвигом духу — ще нещаснішим будеш, втративши скарб випадковий.
Коли ж молиш кохання—то падаєш в яму нікчемності. Не благає квітка у сонця любові, соловей—у весни. Що належить Любові—те з''єднається в ній.
Не благай ні кохання, ні щастя, ні волії Не благай—здобувай!
БОЄЦЬ
— Боєць, навіщо міст спалив ти за собою?
— Щоб навіть думки не було про відступ...
— Ну, а якщо поразка жде тебе?
— Ніколи. Знаю лише смерть і перемогу.
— А смерть бійця—хіба то не поразка?
— Не відступають мертві. Вони звільняють місце для нових бійців...
БОГАТИР
Жив богатир. Землю рідну від недругів захищав. Друзів у чистій світлиці вітав, медом-винами пригощав.
Якось чужинець до нього в гості прийшов. Був він привітний та дружній. Дім собі біля світлиці богатиря збудував. Разом у поле на герць з ворогами ходив.
Час проминув. І чужинець сказав:
— В мирні дні, богатир, для меча немає роботи. Рало бери, землю ори. Будеш служити мені ти добрим оратаєм.
Гнівом скипів богатир. А потім сплюнув, землю рідну покинув, шукаючи щастя. Іде, аж бачить—на роздоріжжі камінь стоїть. Напис на ньому: «Хто піде наліво — коня загубить. Хто рушить праворуч—сам пропаде. Хто прямо поїде — щезне разом з конем».
Важко зітхнув богатир. Думав. Довго думав. Потім сказав сам собі:
— Як не крути, а попереду втрата. Лише позаду я збережу і коня і себе. Краще землю орати чужинцю, ніж гинути марно.
Рушив назад богатир. Зберіг і себе і коня.
Гей ви, предки! Навіщо було писати оті словеса на камінні? Вам — лише казка, а героєві — рабство довічне!..
БОРГ
Не бійтеся боргу, умножайте його. Умножайте до того, щоб неможливо було віддати його. Чим заплатите ви за молоко материнське? За легенди прадавні, за походи криваві козацькі на захист Вітчизни, за пісні сумовиті, за дарунки проміння Сонця? Квітам що віддасте за красу їхню щиру? Бджолам чим відшкодуєте борг за нектар медоносний?
Не бійтеся боргу, умножайте його. Хай рахунок до того зросте, щоб віддачею повною можна було сплатити його. І тоді ви відверто промовите всім, всім, всім у Безмежжі:
— Ось я, беріть мене. Я не належу собі. Все заборговано. Все, до останнього нейрона. Очі — небу, подих — простору, мрії — казці, серце — дітям, кров мою — травам, деревам, тіло — рідній землі для грядущих врожаїв. Усе роздаю, нічого не лишаю собі. І сам стаю всім. Переходжу в Безмір''я.
Не бійтеся боргу. Умножайте його...
БРОВА
Зійшлися брови, суперечку підняли, у чому суть їхнього життя.
— Підморгувать дівчатам,— одна брова сказала.
— Неправда,— інша заперечила,— щоб очі гарно відтінять.
— Дурні ви,— третя усміхнулась.— Для того брови, щоб піт не заливав очі під час роботи на жнивах.
Цікаво, а чому ж така розбіжність?
БРУК
Коли я є, мене ніхто не помічає. А просто по мені іде вперед. Підводи і машини, маніфестації, війська, маленькі діти, жебраки й володарі.
Я брук. Я всім стелюсь під ноги. Терплю і мучусь. А проте не скаржусь. Ідіть,
І прагніть. Досягайте цілі. У тих досягненнях моє терпіння вкладене.
Коли я є — мене ніхто не помічає. І лиш коли мене нема — одразу в пам''яті мій образ виника. Стежиною грузькою, багнюкою, запиленим шляхом, крізь зарості тропічні тяжко йти. І подорожні згадують в такі хвилини брук. І благо їм, коли вони згадають. Тоді міцна дорога пролягає в місцях глухих, щоб повести людей мільйони до обрію, за обрій. І я в такі врочисті дні радію, хоча мені і тяжко.
Ідіть. І прагніть. Досягайте цілі. У тих досягненнях моє терпіння вкладене.
БРУНЬКА
Плекалась Брунька: «Хочу я листячком бути на гілці».
Мати Природа сказала: «Буде, як забажала, доню».
Літо настало. Брунька виросла в гілку зелену з листочками.
Плекалась Гілка: «Хочу квіточки мати».
Посеред літа виросли квіточки в неї.
Плакалась Квіточка: «Хочу я плодом стати».
Осінь прийшла. Народилося в Квіточки Сім''я.
Сім''я спало всю зиму в землі. А повесні голосило: «Хочу деревом стати висо-ким, крислатим».
Мати Природа сказала: «Буде, як забажалось, дитино».
Роки минули. Виросло з Сім''я Дерево — гарне, високе. Мало воно на собі міріади листочків, квіток, плодів.
Плакалось Дерево: «Хочу я лісом стати. Щоб у мені жили птахи, і звірі, й комахи. Щоб до мене приходили люди, повнились спокоєм, радістю та піснями».
Мати Природа сказала: «Буде, як хочеш, дитино. Діткам моїм меж нема для розвою...»
БУДІВНИКИ
Дитя ліпило будівлі з піску на березі океану. Раділо:
— Я побудую чарівні палаци. В них житимуть всі люди на Землі.
Проходив мимо скептик-архітектор. Саркастично всміхнувся, почувши слова дитячі. Глумливо оглянув незграбні утвори з піску. І рушив до будівель величних, змурованих за задумом його руками трударів.
Віки минули. Розсипалися прахом будівлі архітектора у плині часу. Щезли, немов мара, перед оком вічності.
Дитячий палац — стоятиме він завжди, отой казковий утвір із піску — бо ж завжди грається Дитя на березі Океану.
БУЛЬБАШКА
— Гляньте, гляньте, весь світ у мені,— кричала Бульбашка.— Збігайтеся сюди. Я фокус пізнання. Я синтез віку. В мені відбито небо, землю, дерева і найменшу бадилинку. Тримаю цілий світ в собі. Що б він без мене діяв?
Лопнула Бульбашка.
Світ стоїть.
БУРЯ
Просила Тиша Бурю:
— Я знаю—ти прокотишся над тим селом. І знищиш нову хату біля поля, її побудував хороший чоловік. Ти пожалій його...
— Не пожалію.— Буря мовила суворо.— Той чоловік — герой грядущий. Сидітиме у хаті—світ не матиме героя. Зійди зі шляху. ТишоІ Лечу, щоб знищить нову хату!..
ВЕЛЕТЕНЬ
Є стара китайська казка про велетня, який подолав у бою страшного дракона
і закував його ланцюгом. Залишив силач свою сестру біля дракона, а сам пішов у да-лекі краї повідомити людям, що дракон переможений.
Доки велетня не було, почав дракон розривати міцні ланцюги. Кличе сестра далекого брата, тривожний голос її лине над світом. Почув брат дзвін ланцюгів, неспокійні слова сестринські, повернувся назад. Але збагнув, що звичайним шляхом він не встигне вчасно прийти до дракона. Нетрі, болота, озера та ріки затримають ного в путі. Єдиний шлях — по вершинах гір!
Так вирішив велет. Так зробив. І коли дракон розривав останній ланцюг, силач уже був біля нього, і не дав йому вийти на волю.
Шукачі, пам''ятайте на спішних дорогах—треба йти по вершинах!
ВЕРШИНА
Клубочаться внизу тумани й хмари, але завжди вершина на світанку сонце зустрічає, ночами дивиться на зорі.
Ріка бере початок з її льодовиків.
Із надр її геологи метали добувають для машин і кораблів.
До неї альпіністи йдуть, щоб випробувати мужність і уміння.
До неї прагнуть шукачі, щоб розгадати таємницю, і казка посилає до її печер чарівних витязів — героїв вікових.
Біля підніжжя купчаться тумани, але вершина завжди в яснім небі...
ВИБІР
На березі Лети стрів, як і належить, Тараса старий Харон. На диво, привітно всміхнувся і мовив:
— За вірність твою, за муки, за пісні дивовижні, за серце вогняне належить тобі свобода вибору, Тарасе. Пекла ти не заслужив, бо мав його на землі. Лишається дві дороги...
— Які ж то дороги? — зацікавився Тарас.
— Одна — до раю. А друга — назад, на землю.
— А де я маю жити, як виберу землю?
— Де звелить серце. Але мені велено сказати одне — наступне життя твоє буде ще тяжче, ніж попереднє... Стій, куди ж ти, Тарасе?..
Постать поета швидко танула в туманах над Летою. Він поспішав назад, до Вітчизни...
ВИНАГОРОДА
Якої винагороди Сонце жде, шлючи нам кров полум''яну свою?
Якої користі чекають квіти чарівні, милуючи наш зір?
На що повітря сподівається, себе віддаючи щомиті нам в легені?
Чого очікує Земля, леліючи дітей своїх на грудях? Якої нагороди?
Нічого. Бери і користуйся. Живи і дихай. Лиш не забудь і сам — коли настане час тобі віддати щось—не думай про винагороду.
ВІВЦЯ
Ой ти, дурна вівця! Ну чому ти боїшся відстати од гурту? Злякано тулишся до своїх сусідок, втупилась в землю, не бачиш, куди веде передній баран. А ну, коли він вперся в прірву — невже й тобі, нещасна вівця, гинути за його сліпоту?
ВІДРЕЧЕННЯ
Після грози побачило розкішне дерево свій власний корінь. І здався він йому потворним, гидким. Сказало дерево підземним хробакам:
— Допоможіть мені звільнитися від наростів отих страшних.
— З охотою,— сказали хробаки.
За кілька днів усохло дерево.
ВІКНО
Без вікно неможливо. Хоч маленьке хай буде вікно. У в''язниці, у хаті сільській, у розкішних палатах потрібне вікно. Хай у затхлі кімнати, в трущоби, у камери вливається хоч краплина, хоч слабесенький промінь безмежжя. Обрій далекий, зелень дерев, зірок миготіння, сонця усміх.
Без вікна неможливо. Вікна душі, вікна пізнання, вікна любові нам відкривають дорогу в безсмертя. Не зачиніть, не заляпайте брудом.
А якщо можете... якщо зможете, то вийдіть з будівель, навіть найкращих, облиште навіть найширші вікна. І все те, що малювалось вам у малому квадраті, розшириться у неосяжність вселенську. Вийдіть надвір.
ВІК
Вік!
Скільки тобі—сто чи тисяча літ?
Це від тебе залежить. Тільки від тебе.
Вік рептилій прадавніх в безглуздому повзанні тягнеться мільйоноліттями.
Вік тиранів кривавих обтиканий віхами паль і хрестів. їм не вийти з жахливого кола!
Вік Людини — без міри. То спресований в мить неуявну вражаючим вибухом волі, то стрілою космічною пущений в нескінченний вселенський політ.
Кожен міряє вік сам собі!
ВОЛЯ
Виходьте на волю!
Де б не були ви, рвіть кайдани умовностей і духовних в''язниць! Не кланяйтесь темним дошкам ікон, вийдіть під сонячне сяйво — і волю світоносну вдихайте.
Не вірте догмам і забобонам! Кожному дано руки і ноги, серце і думку. Не давайте обплутати розум свій павутиною логіки й віри пустої. Виходьте на волюї
Коли пташка ти — краще розбитися тобі об скелю на горах, ніж потрапить в сільце.
Коли промінь ти — краще мчати тобі у безмірному небі, ніж зрощувати отруйні плоди на землі.
Коли ти планета — краще тобі сіяти зорею, ніж нести на раменах своїх божевільних жорстоких істот, сп''янілих ВІД ВОЄН І злоби!
Коли ти Людина — краще тобі творити чарівні, небувалі світи, ніж гнити в ілюзорній темниці обману і зради!
Виходьте на волю!
ВЛАДА
У прадавньому храмі за покривалом постать Влади стояла. І приходили люди до неї, і питали схвильовано:
— В чому сила, богине, твоя?
Чувся голос урочистий з-за покривала. Влада казала:
— Страх—моя сила.
Інший приходив до запони святої. І чув на запитання відповідь:
— Сила моя—любов.
Третьому мовлено Владою:
— У терпінні—сила моя.
Юний жрець, що недавно до храму прийшов, здивувався, почувши різні пояснення сили богині. Підійшов до запони і щиро сказав:
— О богине, не гнівайся! Хочу істину знати. Поясни, чому різним людям ти відповідь різну даєш? Хіба сила твоя не в чомусь одному?
— Не в одному,— богиня ласкаво сказала.— Для нікчеми сила моя у величності, для боягуза — в страху, для злодіїв — в жорстокості, для байдужих — в традиції. Але є в мене ім''я таємне, про яке лише обрані знають. Жертвою звуть мене. Жертва на благо вселенське стверджує владу Любові.
Влада її непорушна.
ВОЛОШКИ,
Любі волошки. Квіти казкові серед стиглого жита. Вас називають бур''янами вчені агрономи. Знищують вас хитромудрими отрутами, обіцяють зовсім звести з світу.
Вже не буде поезії волошкової в полі. Не буде легенд. Зникнуть русалки польові, Справді, де їм жити — на індустріальних полях? Вінка блакитного сплести нема з цогс. Та ще — чого доброго — комбайну на зуби потрапиш!
— Ви не потрібні, волошки ніжні, для нашого віку. Полю призначено давати чистий хліб у засіки. Зерно — і ніяких легенд.
Доки ви ще є — насолоджуйтесь простором, вітром, прощайтесь з житом привітним. Йому теж буде сумно без ваших блакитних, коханих очей.
Але я обдурю вчених, квіти сердешні. Чуєте? Я збережу вас для далеких нащадків. У глухому лісі, далеко-далеко в горах, я скопаю невеликий город. І посію зерняток жита разом з вашим насінням. Буду плекати ниву свою не для засіків, а для краси. І коли такий час наступить, що наука забезпечить людей штучною їжею, я подарую нащадкам поезію древнього поля, вічно юного поля. Вашу красу, волошки, серед буйного стиглого жита.
ВОРОГ
Дякую тобі, вороже мій!
Ти допоміг мені зростати, досягати цілі, мислити і берегти мою Вітчизну. Якби Не ти — я жив би в спокої, без небезпек, у тиші нетворящій. А ти—мій вічний демон!
Готуєш ти на мене напад, а я гартую променистого меча!
Ти засідку влаштовуєш на мене, а я відшукую нову стежину!
Ти переслідуєш мене, а я будую бастіони духа!
Ти тінь моя, вороже! По значенню, по величині твоїй я дізнаюсь про власну силу і зріст!
В''ЯЗЕНЬ
Народилась дитина в темниці. Так і зросла. Бачила вона світ лише через загратоване віконечко. Голі скелі, самотнє сухе деревце, шматочок неба, кілька зірок вночі та хмари в час грози. І здавалося в''язню, що не існує нічого, крім того краєвиду, що виднівся за гратами.
Та прокотився могутній смерч над в''язницею.. Зруйнував вікові стіни. В''язень залишився живий. Вибравшись з уламків, він був страшенно вражений.
Його звичний краєвид — деревце, скелі, шматочок неба— губилися серед неосяжності видноколу. Навкруги синіло небо, іскрилося море, золотилися ниви, зеленіли буйні ліси, сяяло сліпуче, ніколи не бачене в''язнем сонце.
— Звідки виник цей новий світ? — шепотів захоплений і нажаханий в''язень,—» Адже його не було?
О смішний в''язню! Не світ виник, а стіни твоєї темниці впали. Благослови смерч, що відкрив тобі неосяжність...
ГУСИ
В захмареному небі летять на південь гуси. Прощаються з Дніпром, із луками зеленими.
Побачили домашні гуси братів небесних. Затріпотіли крильми проти вітру, загелготали:
— І ми полетимо! І ми полетимо!
Даремна справа. Ситі вола, короткі крила не дають піднятися у небо. Лише галас безсилий, гнівний за вітром лине.
О гуси, гуси! Коли і хто, жорстокий, вам крила обкарнав?
******
Здрастуй, срібний Місяцю!
В. М. ВЛАДКО, письменник
Бувають події, про які можна мріяти, навіть вірити, що вони обов''язково відбудуться. Але коли така подія настає, людина відчуває себе приголомшеною, неначе вона відразу з світу тверезої реальності потрапила у світ фантастики, і, розгублена, не знає, як зібратися з думками.
Так сталося зі мною, коли я почув про запуск другої радянської космічної ракети до Місяця. Роками, ні, навіть десятками років, я був захоплений ідеєю про міжпланетні подорожі. Свідченням цього є хоча б мій роман «Аргонавти Всесвіту», в якому я разом з читачами побував (у мріях, звичайно!) на далекій Венері. І десь у глибині душі в мене жевріла надія, що, може статися, ще за свого життя я стану свідком реальної, бодай первісної спроби людства вирватися за межі земного тяжіння
Здавалося б, у якійсь мірі я уже був підготовлений до того, що стало реальністю в наші чудесні дні. Проте я не маю слів, щоб описати хвилювання яке охопило мене при звістиі про запуск нашої другої космічної ракети, а ще більше—коли я слухав повідомлення, що ракета досягла Місяця в точно призначений чагі
Чи уявляєте ви собі, що то значить влучити у далекий Місяць міжпланетною ракетою*
Ми поважаємо стрільця, який влучає кулею в далеку нерухому ціль: це майстерність Ми здивовано розвели б руками, довідавшись, що якийсь надмайстерний стрілець з вікна швидкого поїзда влучив у далеку ціль, яка теж швидко рухається. Але все це — дрібниці порівняно з тим, що сталося в ніч з 13 на 14 вересня 1959 року. Радянськ вчені запустили в міжпланетний простір ракегу, яка. описавши в космосі складну криву довжиною близько 380 тисяч кілометрів, влучила в Місяць! Ракета вирушила з Землі що мчить по'' своїй орбіті у Всесвіті, і з точністю до кількох хвилин влучила в Місяць, який також мчить своїм шляхом у міжпланетному просторі!
Голова паморочиться при самій думці про неймовірну складність і точність не тільки попередніх розрахунків наших радянських учених, але й подальших обчислень фактичного шляху ракети з тим, щоб керувати нею в космосі. Адже помилка в часі всього на секунди або на сантиметри в напрямі, помножена на космічні швидкості Землі й Місяця і на відстань у 380 тисяч кілометрів, могла б звести нанівець усі сподівання...
Помилки не сталося. Радянські вимпели — на Місяці! Радянська наука на весь світ проголосила:
— Здрастуй, срібний Місяцю! Маєш наші вимпели — незабаром чекай і наших живих представників, радянських сміливих космонавтів!
Справді, якщо за неповні два роки, які минули з часу запуску першого відносно невеличкого радянського штучного супутника Землі вагою понад 80 кілограмів радянська передова наука встигла підготувати другу космічну ракету, останній ступінь якої важить більш як півтори тонни і досягти Місяця, то хіба ж не на найближчій черз; стоїть здійснення міжпланетної подорожі вже не самого апарата, а людей?..
Буде, буде й це! Незабаром буде. бо. слово честі, ніщо вже не здається фантастикою за наших казкових радянських часів!
.jpg){kind=link}