18-го березня минає 14 років, як відійшов у Вічність Олесь Бердник – письменник і мрійник, фантаст і мислитель, футуролог і казкар, поет і художник.
Мій батько. Людина, що сформувала мою особистість, подарувала крила і навчила літати. Його книги і думки були дороговказом для багатьох, чия юність приходилася на складні 60-ті та 70-ті, для багатьох, чия юність і зрілість прийшлася на бурхливі 90-ті.
30 томів романів, повістей, оповідань, есеїв, світоглядних роздумів та філософських праць. Два томи поезій та драматичних поем. Два томи невиданого, недописаного, незакінченого. Сценарії до кількох фільмів (фантастичний фільм “Мечте навстречу” став одним з перших радянських космічно-фантастичних фільмів взагалі). Окремі пісні на його слова стали ледь не народними – наприклад, “Україно моя, рідна мати моя...”, яку співав навіть Кобзон, не знаючи, чиї то слова (не впевнена, що й зараз співає). І вже геть мало хто знає, що два радянські хіти – “И на Марсе будут яблони цвести” та “Я Земля, я своих провожаю питомцев...” (з того ж фільму “Мечте навстречу”) – це теж слова Бердника…
А ще — кілька десятків картин, які розлетілися по всьому світі та два десятки художніх робіт по дереву, присланих з таборів, які зараз зберігаються в родинному архіві. Подорожі, зустрічі з цікавими людьми. Напружені роздуми – про долю України. Про долю Планети. Про долю Людства. «Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розплутати «Гордіїв вузол» нашого спільного інферно-пекла, — написав О. Бердник у пролозі до автобіографічного роману «Вічний Початок». — Розрубати його, як це робив колись Олександр, — неможливо! Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав'язли в трясовині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!..»
Найголовніше, що здатні робити книги Олеся Бердника – це звільнити людину від маніпулятивних технологій і зробити її Людиною, а не споживачем рекламних роликів чи адептом симулякрів. Тому сподіваюся, тепер його ідеї будуть надихати тих, чия юність приходиться і на 2010-ті. В усякому разі, я дещо роблю для цього…
Його життя було надзвичайно тяжким, але всі тернові кущі, якими він пройшов, не вбили оптимізму і світлої радості в його душі. Він завжди говорив, що тяжкі часи й екстремальні ситуації — наші вчителі. Батько говорив: перша “відсидка” зробила його письменником, друга — мислителем, переслідування системою — дисидентом, виключення із СПУ — художником. А тяжка хвороба, яка прикувала його до ліжка на останніх шість років життя – подарувала можливість осмислити те, на що не вистачало часу раніше…
Багато людей називають батька своїм учителем. Він же ніколи не вважав себе наставником. Він казав: «Я не учитель, я друг і натхненник. І якщо комусь близькі мої погляди й думки — ми супутники на вічній дорозі пошуку…»
Індійський мислитель Свамі Вівекананда часто розповідав учням мудру притчу. Ось її зміст…
Стара левиця загинула. Левеня залишилося сиротою. Його підібрали пастухи і виховали в гурті ягнят. Левеня звикло їсти траву і мекати овечим голосом, воно трималося гурту і боялося хижаків та самотини.
Якось на кошару напав лев, пастухи й тварини кинулися врозтіч. Разом з ними втікав, мліючи від страху, молодий лев. Старий лев, побачивши мо лодого брата в овечому гурті, вельми здивувався, наздогнав його і схопив за гриву. Той покірно чекав смерті. Цар звірів грізно запитав:
—Чому втікаєш? Чому верещиш таким огидним голосом?
—Бо я вівця, — промекав молодий лев.
—Ти — лев, — дивуючись, заричав старий хижак. — Як сталося, що ти так знікчемнів?
—Я вівця, — торочив своєї перевертень. — Я їм траву, як і всі інші. Я боюся тебе...
Тоді старий лев схопив молодого лева за гриву, потягнув до озера і владно сказав:
—Глянь у воду. Ось моя постать, а ось — твоя. Хіба ти не схожий на мене?
Вихованець ягнят глянув у дзеркало озера, побачив там свій відбиток, серце його могутньо і радісно застукало, в грудях прокинувся прадавній дух мужності, і над водами пролунав урочистий рик ще одного лева...