http://argo-unf.at.ua/load/kozlov_ivan/ka...
Стариган Харон був справді дуже здивований (приємно здивований, звичайно), і зацікавлений: з його тисячолітньої практики це був перший випадок, щоб якийсь орган надіслав свого кореспондента обслідувати життя пекла й умови роботи невеликих робітників, а зокрема його перевізника Харона. Правда, кілька століть тому пекло одвідав відомий поет Данте Аліг’єрі, але то було не те, бо: 1) Аліг’єрі керували міркування романтичного характеру, а ніяк аж не цікавість до пекельного устрою та постановки охорони праці, хоч про це й говорилося «про очі людські», а по 2) в Данте була «рука»: його водив по пеклу не хто інший, як дядько його через бабусю і відповідальний робітник тогосвітній Вергілій. До всього ж іншого мене послав радянський журнал, а це надало Харонові ще більшої цікавости до моєї особи: і ще в мене не було ніякої записки до пекельних відповідальних, а це настроїло Харона рішуче в мій бік, бо він (як про те мені сам сказав) запеклий ворог бюрократизму і дописувач стінгазети «Червоне Пекло»; писав Харон і до «Вістей», але, по-перше, на пекельному перевозі Уповнаркомпочтель ще й досі не відкрив почтового аґентства, а тому Харон змушений був послати листа без марки, а по-друге — в редакції «Вістей» напевно не поставилися серйозно до можливости реального існування особи Харона... словом відповіді Харон не одержав і тому обвинувачує Уповнаркомпоштель в неуважному ставленні до потреб широких мас споживачів радянських поштових марок, а редакцію «Вістей» в ігноруванні робкорівського руху, завваживши цілком слушно, що певно в «Вістях» немає путнього завідувача «Робітничим Життям» і що туди треба б посадити висуванця з робкорів (я гадаю, що Харон мав на увазі себе). З тим більшим здивованням вислухав Харон мою інформацію про те, що в Харкові вже другий рік (а видання третій) виходить українською мовою «Робітнича Газета Пролетар», і гумористично-сатиристичний журнал «Червоний Перець», що поставив своїм завданням давати гумористично-сатиристичне освітлення робітничого побуту.
— Тільки от, — зазначив незадоволено Харон, — чому цієї газети й журналу немає в нашому кіоскові контраґентства друку, і не продають їх наші хлопчики газетярі: все мають вони: «Пролетарий», «Харьковский Пролетарий», «Вечернее Радио», навіть «Комуніста» іноді принесуть раніше за інші газети, а от «Р. Г. Пролетар» ще ні разу в них не бачив.
Я не мав що на це відповісти й якийсь час на човні тривала мовчанка.
— Я з журналів весь час читав «Всесвіт», — сказав трохи згодом Харон, — але з того часу, як там було проведено конкурс на оповідання і надруковано «Чесність», я вирішив, що немає рації платити 15 коп. за «Всесвіт», коли можна мати за 10 коп. «Глобус», що гірший за «Всесвіт» тим лише, що виходить у Києві. В такий спосіб я ще матиму економії десять копійок щомісяця, а гривеники в мойому бюджеті ще відіграють певну значну ролю.
Очевидно, Харон не звик так багацько говорити, бо, скінчивши фразу, він глибоко зідхнув. Душі, що бовталися у каламутній воді, скористувалися з того, що Харон був зайнятий розмовою і не частував їх веслом по головах і руках, як то робить завжди, особливо настирливо чіплялися: мені вже не раз здавалося, що от-от човен перекинеться, і я змушений буду прийняти зовсім не бажану купіль у брудній пекельній річці (не бруднішої проте за Лопань — це я для того зауважую, щоб Комунгоспові Харківському не сором було). Але Харон скористав з павзи і підвівшися в човні, почав з побільшеною енергією колотити по головах нещасних грішників, цілком не зважаючи на різниці в матеріяльному стані й соціяльному походженні.
Підчас цього руху з-поміж складок Харонової толстовки висунувся й упав на дно човна акуратно згорнутий папірець. З безсоромністю й цікавістю, властивими всім письменникам, сатирикам і кореспондентам, я, швидко нахилившися, схопив той папірець і розгорнув його. Можна собі уявити колосальне моє здивовання, коли я побачив, що то був не більше й на менше, як портрет... Леся Курбаса, вирізаний із обкладинки «Глобуса».
Я так здивований був, що не помітив, як Харон, сівши після «роботи», здивовано подивився на папірець в моїх руках, а потім почав обшукувати свої кишені. Не знайшовши там чого треба, він здивовано запитав мене:
— Слухайте, як до вас попав цей папірець?
Але черга дивуватись була моєю.
— Скажіть, товаришу Хароне, — почав я, намагаючись надати своєму голосу якомога м’якости й увічливости, — скажіть, будь ласка, невже й у вас у пеклі знають про «Березіль» і цікавляться ним?
Хоч як я не намагався бути ввічливим, Харонів голос бринів ображеними нотками, коли він відповідав на моє запитання.
— Мені страшенно подобається в людях оця занадта самовпевненість з одного боку та уявлення про нас — робітників тартару, як про істот, що стоять на зовсім низькому рівні культурного розвитку. Будьте певні, що ми розбіраємося в мистецьких течіях не згірше від наших наземних колег. «Березіль» у нас у великій пошані, а портрет Леся Курбаса дано мені спеціяльно для того, щоб коли ця велика людина простуватиме до пекла, я зміг його пізнати й представити його нашому відділові мистецтв, де його відповідним чином використають.
— То, певно, ви знаєте й про славетну співробітницю Курбаса Валентину Чистякову? — спитав я, щоб знов здобути Харонову прихильність.
— Звичайно, звичайно... І про Чистякову, і Титаренко, й інших. Всім їм уже уготовані тут містечка.
— А як ви дивитеся на державну оперу, т. Хароне?
— Один час ми захоплювалися українізацією опери, а тепер...
— А тепер?
Але Харон так сердито поглянув на мене, що в мене виникло побоювання, як би оцей темпераментний Дідерон не повернув назад і не висадив мене на той берег, що від нього ми щойно відпливли, а тоді ж не бачити мені пекла... Я вирішив надалі бути обережнішим і сидів не даючи більше запитань. Але трохи згодом Харон сам порушив мовчанку.
— Нині нас більше цікавить, — сказав він розважно, — нас цікавить українізація ВУФКУ.
— Українізація ВУФКУ?
— Так, так... Саме українізація ВУФКУ. — Харон говорив швидко й очевидно хвилювався. — Бо хіба ж можна вважати за потрібний нам справжній революційний український фільм «Сорочинський Ярмарок»? Я не буду вам пояснювати, чим себе робить цей фільм, бо ви самі, побродивши по пеклу переконаєтеся, що чорт, змальований в «Сорочинському ярмарку», принаймні на півтори тисячі років відстав від того масовика-чорта, що ми маємо на сьогоднішній день, та що він визначає нині політику наших керівних органів. Те ж саме можна сказати про пекельну техніку: питанням раціоналізації виробництва зараз віддається дуже багацько уваги. Індустріялізація ж завжди була найпершим нашим лозунгом.
Я починав переконуватися, що в особі Харона маю справу не з зовсім звичайним типом, а напевно видатним громадським робітником.
— Невже до вас не дійшла ще «Звенигора»? А про конструктивний динамізм і хвиляди ви напевно чули?
— Ми маємо окремі кадри з «Звенигори», — задумано відповів Харон, — але я певен, що масовика-чорта цей фільм не захопить. Що ж до хвиляд, то я дуже люблю й поважаю поета В. Поліщука, але з його теоретично-політичними концепціями погодиться не кожний розумний чорт.
© ЯРИНА Віктор. Збірка творів. Повне посмертне видання. — Харків: Державне видавництво України, 1930. — 308 с.
Книгу відшукав Микола КОВАЛЬЧУК, 2014.