«Як це дивно! Він багато знав про час такого, чого ми ще не знаємо...» Це слова Ліди Званцевої, героїні «Майстрів часу» при кінці цієї п’єси. Про самого автора, Івана Кочергу, можна теж сказати словами його героїні: «Може, він знав і розумів такі речі, чого його сучасники, в його власній країні, не повинні були знати і розуміти...»
П’єса «Годинникар і курка», або «Майстри часу», як її пізніше сам автор назвав, є свого роду передільною лінією драматургічної творчости Івана Кочерги. Цим твором він досягнув вершка в своїй літературній праці, і залишив у нас невиразне та певне почуття, що він багато дечого не договорив, багато дечого не дописав, про що хотів...
Кочерга став популярний 1934 року, коли «Майстри часу» одержали третю нагороду на всесоюзному конкурсі. Та для Кочерги ця слава прийшла вже тридцять років після друку його перших віршів.
Народився він біля Ніжина на Чернігівщині 1881 року. Батько його був залізничний службовець; життя біля залізниць не тільки вплинуло на тематику творів Івана Кочерги, але також і на його уважність до часу в житті людей. У двадцять два роки він закінчив юридичний факультет Київського університету. Ще з гімназійних часів виявляв велике зацікавлення літературою, яке таки перебороло його професію, яку він кинув після 25 років і від принагідного писання перейшов на працю в житомирській газеті. (Геть пізніше він редагував «Літературу і мистецтво» в Уфі, і журнал «Театр» у Києві, 1941). Тим часом уже більше присвячував часу писанню одноактівок, трагедій, комедій і легшого жанру коротеньких п’єс.
Перші твори Кочерги були часто писані російською мовою, та приблизно від 1926 року (вплив українізації?) він перейшов на українську. Перша п’єса Кочерги — «Пісня в келиху», написана 1910 року; більш відомі його драматичні твори: «Фея гіркого мигдалю» (1926), «Про що жито співало» (1929), «Алмазне жорно» (1930), «Пісня про Свічку» (або «Свіччине весілля», 1931), «Майстри часу» (1933) і «Ярослав Мудрий» (1946). Помер він, маючи 71 рік, у 1952 році.
За драматичну творчість Іван Кочерга був нагороджений орденом Червоного прапора (1939, 1947) і всесоюзною премією за «Ярослава Мудрого». 1950 року дістав титул заслуженого діяча мистецтв УРСР.
Драматичні твори «раннього» Кочерга (приблизно до 1934) відзначаються висловленими в них філософічними ідеями, метафізичними концепціями часу («Майстри часу») і простору («Підеш — не вернешся»), які в певних випадках мають досить виразне екзистенціалістичне зафарблення. У цих творах помітний дуже ефективний, оригінальний власний стиль автора, але в пізніших — він сильно пристосовується до лінії соціалістичного реалізму. Сучасні радянські літературні критики свідомі цієї різниці між раннім Кочергою і пізнішим, але намагаються заперечити який-небудь поділ його творів на ідеалістичні («реакційні») та матеріалістичні . Вони визнають мистецьку оригінальність Кочерги в його «проблематичних п’єсах» (як автор їх сам окреслив), але закидають йому недостатнє знання радянського життя та абстрактний підхід у представленні і розв’язуванні проблем комуністичної моралі .
У п’єсу «Майстри часу» Іван Кочерга включив цілу свою одноактівку «Зубний біль Сатани», написану одинадцять років раніше (1922). «Майстри часу» в деяких виданнях далі мають свою первісну назву «Годинникар і курка», головне в російських перекладах цього твору.
Коли цей твір одержав третю нагороду 1934 (першої не було, а другу дістав Корнійчук за «Загибель ескадри») на всесоюзному конкурсі, — це принесло авторові раптове визнання. Зараз після того почали ставити «Майстри часу» по різних театрах СРСР, Болгарії та Чехо-Словаччини. П’єса була перекладена не лише на мови цих країн, а й на англійську (видана 1937). «Майстри часу» перевидано шість разів українською мовою і двічі російською. У цих різних виданнях позмінювано цілі сцени, вислови, які міняють зміст твору. Це виглядає як наслідок очевидного політичного тиску на автора. Та навіть і ці зміни не зробили твору цілком «певним», бо хоч нове видання є з 1963 року, цієї п’єси не ставили театри СРСР уже майже 20 років (коли інші твори цього автора далі ставлять).
Комедія «Майстри часу» має чотири дії, кожна з яких відбувається майже з тими самими дієвими особами на однім і тім самім місці. Єдність місця привертає сильніше увагу до подій, які сталися протягом 17 років. Дія відбувається на залізничній станції, десь на Чернігівщині.
Перший акт відбувається в 1912 році. Олександер Юркевич, молодий гімназійний учитель, жде на поїзд до Москви. Рівночасно німецький годинникар і доктор технічних наук Тобіас Карфункель очікує на поїзд, який буде їхати на захід. У Карфункеля сильний зубний біль, і його стогін змушує Юркевича запропонувати свої ліки, та щоб їх розпакувати, треба йому півгодини. Він відмовляється розв’язати пакунок, тому що за 25 хвилин має прибути його поїзд. З Москви він з екскурсією має їхати до Парижу, про що Юркевич мріє вже довгий час. На це Карфункель відповідає: «О, я дуже хотів, щоб хтось справді натиснув на вас — на руський інтелігент — і змусив вас робити. Працювати. Працювати, а не мріяти про краще життя, не ворухнувши пальцем, щоб його завоювати, здобути!.. Ви знаєте, що таке час ?.. Ви чули коли-небудь про «закон тісного часу», повного, як склянка з водою?»
«О, ві ще не зналь, скільки подій може трапатись за двадцять чотири хвилини! За цей час можна знайти щастя, можна втратити щастя, можна покохати на все життя. Так, так, можна навіть умерти — або кого-небудь убити — і все за ті самі 24 хвилини...»
У цих кількох реченнях не стільки скритиковано українську інтелігенцію, як висловлено філософію «тісного часу» і передбачено події наступних сцен. Пророкування здійснюється. У наступні 24 хвилини Юркевич має неприємну зустріч з своєю полюбовницею Софією; пізніше граф Лундишев прохає його привезти йому з Парижу екзотичну курочку, принцесу Буль-Буль ель Газар. За це Юркевичеві пропонує три тисячі, що на його обставини є величезною сумою. На станції з’являється Ліда Званцева, яку Юркевич тому два роки зустрів, але аж тепер признається їй у своїй любові. Вони вирішують негайно одружитися. Щойно тоді Юркевич усвідомлює собі, що таке одруження перекреслить його плани подорожі до Парижу і гарний заробіток за послугу графові. Йому приходить на думку вбити Лундишева і залишити собі навіть ті 30 тисяч, за які мав купити курку. Він майже здійснює цей намір. Ліда бачить, що через неї Юркевич втрачає подорож до Парижу, і тому лишає його. Тим часом як Юркевич умовляє її, поїзд уже відходить.
Друга дія відбувається 1919 року. Юркевич по семи роках одержує листівку від Ліди, що вона приїде з Харкова. На станції Карфункель далі чекає поїзду, щоб їхати до Гайдельберґу. Він знову нарікає: «О, безглюздий країна, що ніколи не шануваль час». Юркевичеві він пояснює свою теорію часу так: «Події або трапляються дуже рідко, або сунуть цілий юрба. Життя, як колода карт — козирі або йдуть один за один, або їх зовсім нема. Час буває або пустий — цілий рік без подій, — або тісний від різних пригод, що налазіль один за один і валілся, як сніг на голова».
Юркевич ніби доводить, що вже розуміє що теорію, і досить двозначно висловлюється: «У нас є майстер (часу) дужчий за вас... Це наша революція. Вона зупинила всі дзиґарі, всі годинники окремих людей і змусила їх жити і вмирати по її великих дзиґарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи ні. Вона припинила назавжди спокійне, ліниве життя, яким ми досі нудилися. О, нам уже не нудно — стільки подій і пригод наслала вона на нас, перед якими і ваш зубний біль і мої пригоди в той вечір тільки дитяча гра... Тепер ми знаємо і без вас, що таке насправді тісні часи!»
Німець Карфункель відповідає на це: «Революція потрібний для вас, для гнилий руський інтелігент, щоб вигналь із вас байдужість і безділля. Вона ще мало вас біль — а мені вона не страшний і не потрібний».
На станції є також Лундишев, який тепер уже сам хоче їхати до Парижу за індійською курочкою. Коли Ліда з’являється на станції, Юркевича разом з нею заарештовують «білі» офіцери, бо Ліда — відома більшовицька шпигунка. Тепер уже Юркевич описує свої останні хвилини перед розстрілом: «Двадцять хвилин життя і любови — та це ж вічність!.. Тільки міщани лічать час роками — ми будемо лічити його ударами нашого серця!.. Випити до кінця ці останні хвилини нашого життя!»
На це Карфункель зауважує, що їм ще далеко до смерти, а тим часом Ліда ще встигне покинути Юркевича. Більшовики здобувають станцію і звільняють їх. Напружена серія подій кінчається тим самим улюбленим зауваженням Карфункеля, що і в першому акті — «зальбадерей» (нісенітниці).
Рік пізніше, у третій дії, — ця сама станція брудна, занедбана. Група простих жінок критикує і нарікає на революцію, яка принесла їм голод і біду. Залізничники кидають роботу і хочуть іти в місто шукати заробітку та харчів. Тут появляється вперше (хоч про нього була мова в першій дії) залізничник-комуніст Черевко, який намовляє робітників залишитися. Чоловіки піддаються, і тільки їхні жінки нарікають на амбіції Черевка бути комісаром, коли його власні діти гинуть з голоду. Карфункель далі мріє повернутися до Гайдельберґу, де він збудує спеціальний годинник для людей, які зуміють це оцінити. Граф Лундишев тепер став бідаком і продає останній дорогоцінний перстень за 30 тисяч, щоб з’їсти курку. Юркевич жде поїзду і Ліди — тепер уже його дружини. Вона приїжджає на кілька годин і знову кидає чоловіка, бо «... партія кличе — я мушу йти. Це просто неминуче, як смерть». Юркевич не погоджується з тим, щоб жінка мусіла йти на фронт: «Партія, партія... То навіщо ж тоді ця воля, яку ти захищаєш кров’ю? Навіщо ця воля, якщо партія поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тоді це не воля, а насильство!»
Юркевич вирішує покинути Ліду: «Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрія... Тільки такий дурень, як я, міг вважати за тихе золото твоє блискуче пір’я, полум’яна птице революції... І як же боляче обпікся я об ці палаючі крила. Ну, що ж — прощай... Лети в свої пожежі, невловима жар-птице».
У четвертій дії, дев’ять років пізніше (1929), станцію перебудовують, відновлюють. Юркевич, тепер уже відомий всім письменник, приїхав на станцію в той час, коли Карфункель знову прагне їхати на захід. Коли виносять труну з Лундишевим (яку забирає його брат до Парижу), Ліда привозить з Парижу курочку Буль-Буль ель Газар, щоб виплекати новий рід, який принесе більше яєць. Щойно тут усі головні особи зустрічаються з курочкою. Ліда після війни стала керівником курячого радгоспу. їй помагає Таратута, вільнодух-бурлака, який давніше вбивав курей.
Ліда довідується, що Юркевич одружився з Софією і має восьмилітню дочку: «Дев’ять років щастя! Дев’ять років тому я була молода і любима... Дев’ять років! Неначе це було вчора. Дев’ять років, які я віддала революції... Замість них... замість них я могла мати таку ось дівчинку...»
Карфункель дізнається, що його приятель виїхав у Росію, де «більшовики навчилися робити час, де роблять такі годинники, як ці годинники п’ятирічки!» Тепер йому нема чого їхати до Гайдельбергу, бо більшовики, «не я, Майстри часу... Вони знову хочуть украсти мій час, як украли вже десять років мого життя, як украли мого майстра... Віддай мій час! Віддай мою мить, яку я впіймав з часу і прибив золотими цвяхами моєї волі...» Він зашпортується, падає і вбивається.
Тут треба зауважити, що різні видання (1934, 1938, 1951, 1956 і 1963) мають деякі (згадані вже) зміни в текстах. Перші два акти майже ідентичні у всіх виданнях і в обох текстах: українському і російському. Варіації зовсім незначні. У третій дії перші видання мають дві сцени, які у пізніших виданнях викинено: про простих жінок, які нарікають і проклинають радянський режим. У виданні 1934 року ці жінки безіменні. Від 1938 року одна з них, типовий представник пролетаріату, називається Усачиха; тут додано кілька сцен, в яких вона краде курку від бідної Олі Черевко (син якої вмирає) і продає Лундишеву. У першому виданні Черевків син тільки хвора дитина, яку від 1938 року зроблено вмирущою. Ця зміна ще більше підкреслює байдуже ставлення більшовика батька до свого сина, тим часом як чужа людина (Таратута) розшукує для нього ліки.
Згадані зміни звучать відважніше (політично), бо вони більше послаблюють образ Черевка. Він без потреби пхається до різної праці, кричить за соціалізм, коли рідна дитина вмирає, навіть не виявляючи найменшого зусилля допомогти родині. Він нелюдяний фанатик, який радше виглядає цинічною карикатурою на людей революції, яких він представляє. Німець Карфункель оцінює це так: «Який революція поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син і коли він вас кличе... Це люди з залізним серцем». Непотрібна цілковита відданість партії також багато сильніше і гостріше висловлена Юркевичем у виданнях від 1938 року.
Четверта дія мас більше варіацій. Видання від 1951 року називають нову п’ятирічку «сталінською», та у виданнях 1956 і 1961 року цей прикметник, очевидно, вже усунений. У виданнях від 1956 року до слів Карфункеля додано, що людям ще невідома сила німецької влади, коли німці запанують над цілим світом. У першому виданні і другому Ліда загадково говорить про старого Карфункеля: «Він хотів зупинити, повернути назад наш час. І певно, вірить, що може це зробити. Адже ж він багато знав про час такого, чого ми ще не знаємо...» Та пізніше, від 1951 року, коли Карфункеля треба було описати, як шкідливого представника німців, наведена репліка вже не появляється, і замість того Ліда говорить таке:
«І напевно знайдуться божевільні, які спробують це зробити, — не тепер, то через десять років. Ви чули, як він кричав про німців, що вони захоплять землю... Мабуть, у них ще є... таке божевілля в мозку». «Так, вони давно зазіхають на Україну, на наші безкраї степи та простори... вони і справді хотіли б відкинути світ на сотні років назад, щоб повернути часи середньовіччя...»
Жінки в творах Кочерги, як і в Лесі Українки, Бернарда Шоу та інших, — сильніші. Тут Софія (спершу полюбовниця, потім жінка Юркевича) верховодить, як і Ліда, яка не звертає уваги на подружнє життя чи на свого чоловіка. Також тільки жінки мають відвагу критикувати режим, — коли їхні чоловіки (залізничники) дуже легко піддаються на намови Черевка. Ліда Званцева, мабуть, росіянка, хоч автор виразно цього не зазначає. У кожному разі в цьому творі носії більшовизму — це росіянка(?) Ліда, ненормальний фанатик Черевко і бурлака Таратута; можна вбачати, що вони є представниками тих елементів, які саме поширювали і вводили комунізм на Україні.
В. Ревуцький порівнює Кочергу до героя в творі «Екзамен з анатомії». На мою думку, також і в п’єсі «Майстри часу» Кочерга віддзеркалений у багатьох прикметах Юркевича. Кочерга, як і Юркевич, стояв осторонь і не брав участи в революції, і цього йому радянські критики не забувають і не раз пригадують.
Присутність Карфункеля в п’єсі ставить нас перед питанням: чи він має представляти живу людину, особу, чи тільки певну філософію, чи тільки різні ідеї, думки Кочерги? Радянські критики вбачають у ньому персоніфікацію німецького фашизму ; та це можна вмотивувати щойно на додатках про Карфункеля в пізніших виданнях твору.
Іван Кочерга в ранніх журналістичних працях користувався псевдонімами К, Кель, К-кель або Карфункель. Карфункель також має важливу роль в «Пісні в келиху». Цей факт підказує нам трактувати героя Карфункеля радше як представника філософічної (західної) ідеї про час або власне носія авторових думок.
Герої п’єси представляють тут усі три головні соціальні класи; вони також є символами певних типів і намірів Кочерги. Не завжди вони виходять як справжні, живі люди, мабуть, через більший натиск на ідею твору. Винятком тут є Таратута — бурлака. Попри те, що він служить як свого роду комічне відпруження в творі, він є антитезою Юркевича. Він зарадний, любить пригоди і неспокійне життя, поводиться, як йому любо, поки не встановлюється більшовизм. Йому байдужий час і все інше на світі, але рівночасно він лагідний і завжди готовий допомогти іншим. Він немов також символізує тут анархізм і вільний козацький дух українських степів; це бачимо і в його найбільш колоритній мові: «Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвіст та й додому. Ех, і помчимо ж тепер, бережись усе на світі». «Дуй, жени — а куди, і сам не знаєш. Тільки б вітер у вухах свистів та озиратись не було треба». Колись його звали Таратута — куряча смерть, та коли більшовизм змусив його сидіти на однім місці і доглядати курей, він тужно на свій спосіб висловлює це: (кидає шапкою об землю) «а щоб вас усіх, ріж мою душу вареником!»
Максим Рильський писав, що «справжні художні твори вирізняються з-поміж стосів усього написаного тим, що їх можна різно тлумачити. Цим вони схожі на життя і цим здобувають довговічне життя собі самим…» Власне і «Майстри часу» також можна різно тлумачити.
Тут постає питання: хто справді Майстри часу? Коли цей твір одержав нагороду 1934 року, журі визнало, що Кочерга описав тріумф соціалістичної епохи і перемоги більшовицьких темпів. У цьому дусі радянські критики визнають Ліду Званцеву, Черевка і Таратуру переможцями . Та чи справді вони такими представлені? Ось Юркевич є відомим письменником і мас відносно вигідне життя, тим часом Ліда і Таратута з героїв стали куроводами, що для них властиво є особистим занепадом, бо ж вони завжди тужать за дією та простором. Черевко вийшов зовсім нереальний. Деякі критики таки висловили це тим способом, що «письменник дещо знизив образи радянських людей, підкреслюючи самозречення, аскетизм Черевка і Званцевої, вдаючись у їх змалюванні часом до риторики і схематизму» .
Власне з розвитку характерів бачимо, що успіхи революції — це тільки наслідок фанатизму Ліди, Черевка і подібних, коли інші добровільно чи з примусу їх підтримували. Кочерга сам говорив, що Юркевич в кінці комедії виходить звичайним міщанином ; у такому випадкові чи не дає цей твір іронічного тлумачення радянської системи, яка зробила Юркевича славним, а Ліду і Таратуту не задоволеними сучасним, самотніми і нещасливими? Може й важко запевняти, кого саме автор хотів (чи міг) показати майстрами часу, але в кожному разі ця комедія більше схожа на пародію на більшовицьких «майстрів часу».
Теорія Карфункеля (тісний час) здійснюється в перших двох діях, але пізніше його впевненість, що він саме є паном свого часу, — захитана. Та його твердження, що життя сильніше за революцію, можна трактувати за доведене. Отже, чи справді можна назвати когось з героїв майстрами часу? Хіба тільки саме життя?
Як видно з першої назви «Годинникар і курка», курка тут грає не останню роль і вводить другу підтему в цій комедії. Її можна, наприклад, трактувати показником життєвих змін: Буль-Буль потрібна раз графові для власної примхи, пізніше Ліді для радгоспу. Курка пов’язує тут проблеми всіх дієвих осіб і остаточно також ідею часу, коли при кінці Ліда називає Буль-Буль «розумною курочкою часу». Третя головніша тема, на яку автор звертає увагу, — негативні прикмети українців (головне інтелігенції). Це зроблено дуже тонко (часто словами Карфункеля) і також уважно (він вживає вираз «руський інтелігент!»). Та лекція очевидна.
Форма п’єси — найцікавіше в ній. Кожна дія цієї комедії є до певної міри окремою цілістю. Тому досить важко вказати на клімакс п’єси. Його можна вбачати в розв’язці окремих проблем — більших та менших. Елімінування зміни місця дії підкреслює саму дію та зміни часу. Це застосовано, мабуть, тому, що, як сам Кочерга говорив, «все мистецтво драматургії полягає в тому, щоб створити для своїх героїв якомога більше труднощів, поставивши якнайбільше перешкод на їх шляху, обмежити їх у просторі і в часі» .
Перші дві дії дуже вдало побудовані. Час театральної дії цих актів дорівнює дійсному часові; тому і темп подій на сцені і драматичне напруження надзвичайно ефективні. Третя дія, а особливо четверта — вже досить повільні, не сконденсовані. Деякі сцени тут не зовсім потрібні (з духовою оркестрою). Вони дуже різняться від вдалих перших двох дій, і Кочерга сам признавався, що він так планував. Це тільки послаблює в нас переконання про більшовиків, як «майстрів часу». Крім того, всі події в перших трьох діях відносно несподівані, а в четвертій дії воші очевидні (ми знаємо, що Лундишсв не матиме своєї Буль-Буль, а Юркевич — Ліди, тому що вони обидва називають їх своїми «жар-птицями» — а їх не можна ж схопити; Карфункель передрік Юркевичеві, що Ліда його покине). Цей факт впливає на послаблення напруження і зацікавлення читача чи глядача. Коли Кочергу називали майстром першої дії, — його напевно не можна б назвати майстром останньої. Хіба що це було свідомо негативне змалювання радянських героїв.
Динаміка розвитку сюжету помітна в перших трьох діях; автор там вміло пов’язує реалістичні та романтичні сцени. У кожній дії перехід від трагічного до комічного і навпаки вміло застосовані, чим досягається потрібного ритму напруження.
Кочерга плинно писав українською та російською мовами. Його власний переклад «Майстрів часу» на російську мову майже рівний українському оригіналові, хоча українською мовою окремі місця яскравіші.
«Майстри часу» — одна з найбільш інтелектуальних і філософічних радянських п’єс. Дехто порівнює її до творів Брехта. Інтелектуальний підхід Кочерги бачимо не тільки у філософії, але й у техніці твору. Проти його оригінальність, власне сама форма є його найкращою якістю, хоч для радянських критиків це виглядає навпаки. Наприклад, Є. Старинкевич критикує абстрактність та помилковість «творення драматичного сюжету, що не дало творові реалістичної правдивости...» Непереконливість більшовицьких героїв як майстрів часу вона приписує фактові, що «драматург не завжди знаходив реальні життєві обставини, які б допомогли розкритися високим якостям героїв у їх ділах, у живому зв’язку з дійсністю...» Таким чином вони критикують саме найкращі якості творчости Кочерги, перекручено їх інтерпретують.
Рання творчість Кочерги, її філософічна тематика, як і байдуже його ставлення до революції, — не були забуті його критиками. На жаль, автор не встояв перед цією критикою і після «Майстрів часу» перейшов на писання в стилі соціалістичного реалізму; в «Історії української радянської літератури» пояснюють це так: «Його творчість може бути промовистим свідченням того, як збагачуються сили й можливості письменника під впливом радянської дійсности...»
Дехто припускає, що Кочерга не пішов вище як драматург тому, що не співпрацював стало з одним театром чи режисером і не знайшов «свого» театру. Думаю, можна твердити, що коли б Кочерга жив в інших обставинах і мав змогу вдосконалювати свій стиль, техніку, був вільний у виборі тем, він став би передовим драматургом нашого часу. Великий творчий потенціал Івана Кочерги залишився не вичерпаний і не використаний.
Творчість Кочерги була занадто глибока й небезпечна для його оточення в СРСР. Він вважав, що «вміння драматурга підмічати в житті найбільш важливі... найбільш пекучі проблеми не тільки сьогоднішнього, а часом навіть завтрашнього дня — це дорогоцінна ознака справжнього драматурга» . Та йому самому цього не можна було робити. Може, тому його улюбленими книжками були казки. Він мав велику збірку казок різних народів світу; більшість з його кращих творів побудовані на сюжетах з казок. Для Кочерги, мабуть, так було, як сказав Микита в його творі «Ярослав Мудрий»: «В житті бракує часом правди, і казка це поправити спішить, бо ж тільки в казці дістає відплату за добрі вчинки справедливий муж...»
Старчак Кіндрат, Твори І. Кочерги, Держ. в-во худ. літ., стор. 6, Київ, 1956.
Є. Старинкевич, Іван Кочерга, Матеріали до вивчення історії української літератури, том V, стор. 454, Київ, 1963.
Кисельов Йосип, Інтелектуальна драма, Вітчизна, ч. 12, стор. 176, 1962.
Там таки, стор. 53.
Андріанова Н. М., Іван Кочерга. Літературний портрет, стор. 53, Київ, 1963.
Костюк Юрій, Майстер драматургії Іван Кочерга, Дніпро, стор. 104, ч. 10, 1956.
Андріанова Н. М., Іван Кочерга. Літературний портрет, стор. 56, Київ, 1963.
Там таки, стор. 51.
Є. Старинкевич, Матеріали до вивчення історії української літератури, том V, стор. 454, Київ, 1963.
«Історія української радянської літератури», стор. 659, Київ, 1964.
Андріанова Н. М., Іван Кочерга. Літературний портрет, стор. 57, Київ, 1963.